Заняття 9

Анатомія органів імунної системи.

Анатомічна характеристика залоз внутрішньої секреції. Поняття про гормони та порушення функції ендокринних залоз. Функціональний зв'язок між різними залозами внутрішньої секреції.

Анатомія органів ендокринної системи.

Анатомія органів імунної системи.

Анатомія органів ендокринної системи.

У будь-якому багатоклітинному організмі кожен орган (тканина) впливає на життєдіяльність інших органів. Проте внаслідок ускладнення обміну речовин в еволюції організмів виникли особливі органи — залози внутрішньої секреції, функція яких виключно або переважно стала полягати в продукуванні спеціальних речовин — інкретів, або гормонів, що стимулюють або, навпаки, гальмують розвиток і життєдіяльність окремих органів і організму в цілому. Ці залози не мають вивідних проток і виділяють гормон безпосередньо в кров. У хребетних робота цих залоз нерозривно пов'язана з функцією нервової системи.

У людини до ендокринних залоз належать: щитоподібна, прищитоподібні, гіпофіз, шишкоподібна, загруднинна (тимус) залози, надниркові залози та деякі інші утвори. Залози внутрішньої секреції виникли в еволюції у різний час, у різних ділянках організму і з різних джерел. Через це розташування, розміри, форма, будова та функції цих органів дуже різноманітні.

Це залози, які не мають проток, їх секрет потрапляє безпосередньо у кров. Вони мають добре кровопостачання, а їх секрет має велику біологічну активність.

Продуктом діяльності ендокринних залоз є гормони (гр. hormao – збуджую), які впливають на загальний обмін речовин, ріст, розвиток, функціонування різних тканин та органів людини.

Усі органи знаходяться під подвійним контролем – з боку нервової системи через через периферійні нерви та з боку залоз внутрішньої секреції через судинну систему – нейро-гуморальна регуляція.

Ендокринні залози класифікують за:

- походженням;

- хімічною будовою гормонів, які вони синтезують;

- відношенням до центральної нервової системи.

Ендокринні залози (glandulae endocrinae) за походженням поділяються на залози:

- ентодермального походження;

- мезодермального походження;

- ектодермального походження.

Залози ентодермального походження поділяються на:

- бранхіогенну групу:

- щитоподібна залоза (glandula thyroidea);

- прищитоподібні залози (glandulaе parathyroideae);

- залози, що розвиваються із епітелію кишкової трубки:

- ендокринна частина підшлункової залози – острівці підшлункової залози (insulae pancreaticae).

До залоз мезодермального походження (інтерреналова система) належать:

- інтерстиційні залози (клітини) статевих залоз (glandulae interstitiales genitalium);

- кіркова речовина надниркових залоз (cortex glandularum suprarenalium).

До ектодермальної групи залоз внутрішньої секреції належать:

- гіпофіз (hypophysis) – неврогенна група;

- шишкоподібна залоза (glandula pinealis – неврогенна група;

- мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium);

- параганглії (paraganglia).

За хімічною будовою гормонів, що виробляє залоза, виділяють:

- залози, що продукують стероїдні гормони (кора надниркових залоз та інтерстиціальні клітини статевих залоз);

- залози, що продукують нестероїдні гормони (усі інші ендокринні залози).

За відношенням до центральної нервово системи ендокринні залози поділяють на:

- центральні залози, що анатомічно зв’язані з центральною нервовою системою (гіпофіз, епіфіз, нейроендокринні клітини ядер гіпоталамуса).

- периферійни залози.

Щитоподібна залоза (glandula thyroidea)

Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) розташована в передній ділянці шиї на рівні IV–VI шийних хребців (vertebrae cervicales) і складається з:

- двох часток – правої та лівої (lobus dexter et lobus sinister);

- перешийка щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae), який часто продовжується вгору у вигляді пірамідної частки (lobus pyramidalis).

Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) вкрита волокнистою капсулою (capsula fibrosa) і побудована із строми (stroma) та паренхіми (parenchyma), яка перегородками поділяється на часточки (lobuli).

Всередині часточок є численні фолікули, у яких виробляються гормони щитоподібної залози:

- тироксин (thyroxin);

- трийодотиронін (triiodothyronine);

- тирокальцитонін (thyrocalcitonin).

Ці гормони впливають на усі види обміну речовин.

Щитоподібна залоза розвивається із епітелію передньої кишки у вигляді непарного серединного виросту на рівні між I і II вісцеральними дугами

Щитоподібна залоза (gl. thyroidea) у нижчих хордових функціонує як залоза, що має протоку. У хребетних, зокрема людини, ця залоза перетворилася на ендокринну (розвивається з похідних зябрового апарату).

У людини щитоподібна залоза - найбільша з ендокринних залоз; її маса у дорослого 30-60 г. Вона розташована в передній ділянці шиї на передньобічнііі поверхні верхніх хрящів трахеї та гортані. Складається з правої і лівої часток (lоbus dexter/sinister), з'єднаних перешийком (isthmus gl. thyroidcae). Приблизно в 30 % випадків від перешийка догори відходить відросток, який називається пірамідальною часткою (залишок щито-язикової протоки). Спереду залоза вкрита шкірою, м'язами, розташованими нижче під'язикової кістки, пластинкою внутрішньошнйної фасції, яка утворює щільну волокнисту капсулу залози (capsula fibrosa), що фіксує залозу до трахеї та гортані. Кожна бічна частка щитоподібної залози ззаду прилягає до загальної сонної артерії, гортанної частини глотки та шийної частини стравоходу, де в борозні між стравоходом і трахеєю проходить поворотний гортанний нерв.

Функція. Щитоподібна залоза відіграє в організмі дуже важливу роль. її нодовмісні гормони (тироксин і трийодтиронін), надходячи в кров, регулюють обмін речовин, ріст і розвиток тканин, а також перебувають у взаємозв'язку з функціями інших залоз внутрішньої секреції (особливо гіпофіза і статевих залоз), нервовою системою тощо. Гіпофункція щитоподібної залози спричинює слизовий набряк і деякі ознаки недоумства, а гіперфункція призводить до дифузного токсичного зоба (базедової хвороби).

Щитоподібна залоза в ранньому ембріогенезі розвивається із епітелію щитоподібного дивертикула першої глоткової кишені позаду непарного горбка язика і деякий час сполучається з порожниною рота через щнто-язикову протоку. У кінці четвертого тижня ембріогенезу ця протока облітерується і в подальшому залоза розвивається як ендокринна.

Кровопостачання: верхні і нижні щитоподібні артерії: венозна кров відходить по однойменних венах (системи верхньої порожнистої вени).

Добре розвинуте лімфатичне русло. Лімфовідтік відбувається до глибоких бічних шийних, пре- та біля-трахейних лімфатичних вузлів (іноді у вени, повз лімфатичні вузли).

Іннервація: гілки блукаючого нерва і шийних вузлів симпатичного стовбура

Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea)

Прищитоподібна залоза складається із парних:

- верхньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea superior);

- нижньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea inferior).

Ці залози (glandulae parathyroideae) розміщені на задній поверхні щитоподібної залози (facies posterior glandulae thyroideae).

Можуть бути додаткові прищитоподібні залози (glandulae parathyroideae accessoriae).

Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea) виділяє паратгормон (parathormonum), який регулює фосфорно–кальцієвий обмін.

Вона розвивається із епітелію третього та четвертого жаберних кишень.

Верхні та нижні прищитоподібні залози в еволюції хордових з'явилися лише в нижчих наземних хребетних. У людини вони найчастіше мають вигляд чотирьох маленьких тілець (6 х 4 х 2 мм), розташованих біля кінців кожної частки щитоподібної залози. Прищитоподібні та щитоподібна залози вкриті спільною волокнистою капсулою.

Основна функція прищитоподібних залоз полягає в регулюванні обміну кальцію.

У ранньому ембріогенезі прищитоподібні залози розвиваються з епітелію третьої та четвертої правих і лівих глоткових кишень.

Кровопостачання та іннервація спільні з щитоподібною залозою.

Надниркова залоза (glandula suprarenalis)

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) – парна ендокринна залоза, яка лежить на верхньому кінці правої та лівої нирок (extremitas superior renis dextri et sinistri) на рівні ХІ–ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae).

Кожна надниркова залоза (glandula suprarenalis) трикутної форми і має:

- передню поверхню (facies anterior);

- задню поверхню (facies posterior);

- ниркову (нижню) поверхню (facies renalis);

- верхній край (margo superior);

- присередній край (margo medialis);

- ворота (hilum).

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) складається з:

- кіркової речовини (cortex);

- мозкової речовини (medulla).

У кірковій речовині (cortex) виробляються:

- в клубочковій зоні (zona glomerulosa) мінералокортикоїди;

- в пучковій зоні (zona fasciculate) глюкокортикоїди;

- в сітчастій зоні (zona reticularis) андрогени.

Мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium) виробляє:

- адреналін;

- норадреналін.

Кіркова та мозкова речовина наднирників має різне походження.

Кіркова речовина диференціюється із мезодерми і розташована між двома первинними нирками під назвою інтерреналової тканини. Із цієї тканини можуть розвиватись додаткові наднирникові залози (glandulae suprarenales accessoriae) або інтерреналові тіла.

Мозкова речовина наднирників розвивається з ембріональних нервових клітин – симпатобластів, які виселяються із закладок симпатичного стовбура і перетворюються у хромафінові клітини (хромафінобласти) мозкової речовини, які також є матеріалом для формування парагангліїв.

Ендокринна частина статевих залоз

(яєчко та яєчник)

У паренхімі яєчка (parenchyma testis) розміщені інтерстиційні клітини (Лейдіга), які виділяють тестостерон.

Тестостерон впливає на розвиток вторинних чоловічих статевих ознак (ріст статевого члена (penis), яєчка (testis), над’яєчка (epididymis) і цибулино–сечівникових залоз (glandulae bulbourethrales) та на розвиток вторинних статевих ознак.

У паренхімі яєчника (parenchyma ovarii) розміщені:

- жовте тіло (corpus luteum), що продукує прогестерон, який ”готує” слизову оболонку матки до фіксації зародка, затримує розвиток нових фолікулів і стимулює розвиток грудних залоз (glandulae mammariae) під час вагітності.

- фолікулярний епітелій (epithelium folliculare), що виділяє фолікулін, регулює розвиток таких первинних жіночих статевих ознак: ріст яєчника (ovarium) і матки (uterus) – та розвиток вторинних жіночих статевих ознак: ріст грудної залози, волосся за жіночим типом, менструації тощо.

Отже, ці гормони впливають не лише на розвиток вторинних статевих ознак, але й на розвиток плода під час вагітності.

Ендокринна частина підшлункової залози

Вона представлена острівцями підшлункової залози (insulae pancreaticae), які ще називаються острівцями Лангерганса. Вони розміщені по всій залозі, але найбільше їх міститься в хвості підшлункової залози (cauda pancreatis).

Вони виробляють:

- соматостатин, панкреатичні поліпептиди та ін., які продукують C, D, PP–інсулоцити;

- інсулін, що виробляється В–клітинами острівців;

- глюкагон, який виробляють А–клітини острівців; він антагоністом інсуліну.

При недостатній продукції інсуліну виникає захворювання – цукровий діабет.

Параганглії (paraganglia)

Параганглії є невеликими скупченнями хромафіних клітин, що не мають чітко визначеної локалізації. Найчастіше вони розміщені біля черевної аорти (аортальні парагангліі – paraganglia aortica) або в товщі симпатичного стовбура (симпатичний паравузол – paraganglion sympathicum).

Параганглії також розташовуються у товщі вузлів симпатичного стовбура – симпатичні параганглії (paraganglia sympathica), у сонному клубочку (glomus caroticum) – розміщеному в місці біфуркації спільної сонної артерії та куприковому клубочку (glomus coccygeum) – розміщеному на кінці серединної крижової артерії.

Параганглії виконують функцію, аналогічну функції мозкової речовини надниркової залози, і продукують гормон адреналін.

Параганглії розвиваються із симпатобластів закладки симпатичного стовбура – хромафінобластів.

Неврогенні ендокринні залози (гіпофіз, шишкоподібна залоза) будуть описані в розділі “Центральна нервова система”.

Анатомія органів імунної системи.

Імунна система (systema immune) об’єднує органи та тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин чи речовин, що потрапляють ззовні або утворюються в ньому, забезпечуючи сталість внутрішнього середовища організму.

Органи імунної системи, які містять лімфоїдну тканину, виконують функцію ”охорони постійності внутрішнього середовища на протязі всього життя індивідуума”.

Імунна система виробляє імунокомпетентні клітини, в першу чергу лімфоцити, а також плазмоцити, включають їх в імунний процес, забезпечують розпізнання та знищення прониклих в організм чужорідних речовин.

Генетичний контроль в організмі здійснюють популяції Т– і В-лімфоцити, які при участі макрофагів забезпечують імунну відповідь в організмі.

Отже, імунітет (від лат. immunitas – звільнення) забезпечує постійність внутрішнього середовища організму і захист його від живих тіл та речовин, які мають ознаки чужорідності. Він є гуморальний та клітинний.

Імунітет може бути:

- специфічний; - вроджений;

- неспецифічний; - набутий;

- гуморальний; - активний;

- клітинний; - пасивний.

Гуморальний імунітет, тобто захист за допомогою антитіл, які знешкоджують антигени, забезпечується В-лімфоцитами (бурсозалежними лімфоцитами), що розвиваються у червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra).

З бурсозалежних лімфоцитів (В–лімфоцити) походять плазмоцити і лімфоцити, які продукують антитіла.

Клітинний імунітет, тобто знищення сторонньої або власної переродженої клітини, забезпечується Т–лімфоцитами (тимусзалежними лімфоцитами), що розвиваються у загруднинній залозі (thymus) та макрофагами. Вони частково формують і гуморальний імунітет.

Тимусзалежні лімфоцити (Т–лімфоцити) поділяються на:

- Т–кілери, які взаємодіють при контакті з клітиною–мішенню;

- Т–хелпери, які є клітинами–помічниками, що прискорюють імунну реакцію;

- Т–супресори, які пригнічують імунну реакцію.

Імунна система або лімфатична система (systema lymphoideum) поділяється на:

- центральні органи імунної системи або первинні лімфатичні органи (organa lymphoidea primaria), або до яких належать:

- загруднинна залоза (thymus);

- кістковий мозок (medulla ossium);

- периферійні органи імунної системи або вторинні лімфатичні органи (organa lymphoidea secundaria), до яких належать:

- неінкапсульовані, це:

- мигдалики: лімфатичне кільце глотки та ротової порожнини (anulus lymphoideus pharyngis et cavitatis oris) – неінкапсульований орган імунної системи, що складається із шести мигдаликів;

- лімфоїдні вузлики стінки травної, дихальної та сечової систем (noduli lymphoidei systematis digestorii, respiratorii et urinarii), зокрема вузлики червоподібного відростка (nodi appendiculares);

- інкапсульовані, це:

- лімфатичні вузли (nodі lymphoideі) – інкапсульовані органи імунної системи;

- селезінка (splen), зокрема її біла пульпа (pulpa alba);

- лімфоцити, це:

- поодинокі лімфоцити та макрофаги (lymphocyti et macrophagi), які знаходяться у крові, лімфі, сполучній та епітеліальній тканинах.

Окрім лімфатичних органів, лімфатична система має замкнену систему судин, які впадають у венозну систему, тобто є частиною судинної системи (systema vasorum) або додатковим руслом венозної системи.

Характерною морфологічною ознакою органів імунної системи є рання закладка (в ембріогенезі) і стан зрілості їх уже у новонароджених, а також значний розвиток їх в період становлення і дозрівання організму та формування його захисних систем.

В подальшому поступово проходить вікова інволюція органів імунної ситеми, що найбільш виражено в центральних органах імуногенеза. В них рано (в юнацькому віці) зменшується кількість лімфоїдної тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова) тканина.

Для лімфоїдної тканини органів імунної системи властива наявність лімфоїдних вузликів як без гермінативного (світлого) центра, так і з гермінативним центром – центром розмноження (центр ділення клітин і утворення нових лімфоцитів).

Загальна маса органів імунної системи в тілі людини складає (без кісткового мозку) біля 1,5- кг (приблизно 10¹² лімфоїдних клітин).

Первинні лімфатичні органи (organa lymphoidea primaria),

центральні органи імунної системи

Загруднинна залоза, тимур (thymus)

Загруднинна залоза є первинним лімфатичним органом (organ lymphoideum primarium) лімфатичної системи (systema lymphoideum) – орган імунної системи, у якому відбувається неантигенозалежна диференціація і проліферація субпопуляцій Т–лімфоцитів із стовбурових клітин.

У подальшому Т–лімфоцити з тимуса потрапляють в кров і заселяють тимусзалежні зони (Т– зони).

Загруднинна залоза (thymus) розміщена за грудниною (sternum) у передній частині верхнього середостіння (mediastinum superius) в ділянці верхнього міжплеврального проміжку (spatium interpleuricum).

Спереду від тимуса міститься груднина (sternum), а саме її ручка (manubrium sterni) та тіло груднини (corpus sterni) до рівня прикріплення хряща IV ребра.

Позаду (thymus) тимуса розташовані осердя; серцева сумка (pericardium) і початкові відділи великих судин серця.

Якщо шийна частина тимуса добре розвинута, то вона піднімається через верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) в ділянку передтрахейного простору (spatium pretracheale), тобто позаду від груднинно–щитоподібного м’яза (musculus sternothyreoideus) і груднинно–під’язикового м’яза (musculus sternohyoideus), наближаючись до перешийка щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae).

Тимус (thymus) складається з двох асиметрично видовжених часток:

- правої частки (lobus dexter);

- лівої частки (lobus sinister);

- можуть бути додаткові часточки загруднинної залози (lobuli thymici accessorii).

Ці частки зрощені одна з одною в середній своїй частині або тісно стикаються на рівні середини.

Нижня частина кожної частки (lobus) розширена і розміщена на рівні IV ребрового хряща (cartilago costalis quarta [IV]).

Ззовні загруднинна залоза (thymus) вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої відходять перекладки (trabeculae), що розділяють частки на часточки загруднинної залози (lobuli thymi) і побудовані з:

- кіркової речовини загруднинної залози (cortex thymi) ;

- мозкової речовини загруднинної залози (medulla thymi).

Паренхіма загруднинної залози (parenchyma thymi) складається із ретикулярних клітин, між якими розташовуються лімфоцити під назвою тимоцити (thymocyti).

У кірковій речовині (cortex thymi) міститься більше лімфоцитів (забарвлення паренхіми темніше), а у мозковій речовині – їх невелика кількість (світла центральна ділянка часточки).

У мозковій речовині (medulla thymi) Т–лімфоцити набувають тих властивостей, які сприяють захисним реакціям організму, тут присутні тимічні тільця (тільця Гассаля).

Під впливом гормону тимозина (продукується епітеліальними клітинами строми органа) проходить проліферація лімфобластів і диференціація Т–лімфоцитів (тимусозалежних лімфоцитів).

Т–лімфоцити поступають у кров і лімфу, покидають загруднинну залозу і заселяють тимусзалежні зони вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) – селезінки (splen) та лімфатичних вузлів (nodi lymphoidei).

Основна функція загруднинної залози (thymus) – забезпечення визрівання та підтримання ефекторних (кілерних) і регуляторних (хелперних і супресорних) популяцій Т–лімфоцитів.

Загруднинна залоза (thymus), згідно з останніми дослідженнями, бере участь в регуляції нервово–м’язової передачі, фосфорно–кальцієвого обміну, вуглеводного та білкового обміну, взаємодії з іншими ендокринними залозами. Саме тому загруднинну залозу можна віднести і до органів ендокринної системи.

Кістковий мозок (medulla ossium)

Кістковий мозок (medulla ossium) є єдиним у дорослої людини органом кровотворення (organum haemopoёticum) та центральним органом імунної системи і відноситься до первинних лімфатичних органів (organa lymphoidea primaria).

У кістковому мозку (medulla ossium) виділяють:

- червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra), який у дорослої людини розташований в комірках губчастої речовини плоских та коротких кісток, а також в епіфізах довгих кісток.

- жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava), який міститься в кістково–мозкових порожнинах діафізів довгих кісток.

У червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra) розміщені стовбурові клітини, які схожі до лімфоцитів за своєю морфологією. У процесі поділу вони дають початок усім форменим елементам крові, у тому числі і клітинам, що забезпечують імунітет, – лейкоцитам і лімфоцитам.

Строму червоного кісткового мозку (stroma medullae rubrae) утворюють ретикулярні клітини і волокна, де розташовані гемоцитопоетичні (мієлоїдна тканина) і лімфоїдні (лімфоїдна тканина) елементи на різних стадіях розвитку.

Червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra) розташований у вигляді тяжів навколо артеріол. Тяжі розмежовані між собою великими кровоносними капілярами – синусоїдами.

У червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra), як первинному лімфатичному органі В–системи (аналог сумки Фaбріція – bursa Fabrizii у птахів), відбувається неантигенозалежна проліферація і диференціація субпопуляцій бурсозалежних лімфоцитів, тобто В–лімфоцитів із стовбурових клітин.

У подальшому В–лімфоцити заселяють В–залежні зони (В–зони) вторинних лімфатичних органів.

У здорових людей жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava) не володіє кровотворню функцією, але у випадках значних крововтрат або при захворюваннях кровотворної системи в жовтому кістковому мозку виникають ділянки червоного кісткового мозку, де проходить кровотворення (мієлопоез – myelopoiesis).

Найбільша кількість червоного кісткового мозку (medulla ossium rubra) розташована в епіфізах стегнової кістки (femur) та великогомілкової кістки (tibia).

Загруднинна залоза розвивається у вигляді парного органа з епітелію головної кишки і є у всіх хребтових тварин.

У людини загруднинна залоза закладається у вигляді парного випинання епітелію III та IV жаберних кишень в кінці першого – початку другого місяців ембріонального розвитку.

На п’ятому місяці внутрішньоутробного розвитку ця залоза має доль часту будову, де добре виражені коркова та мозкова речовина.

Загруднинна залоза формується раніше інших органів імунної системи.

Після народження протягом перших трьох життя дитини росте найбільш інтенсивно.

В період від трьох до двадцяти років маса загруднинної залози стабільна (в середньому 25.7 – 29.4 г).

Після 20 років маса тимуса поступово зменшується внаслідок вікової інволюції.

Вторинні лімфатичні органи (organa lymphoidea secundaria),

периферійні органи імунної системи

До них належать:

- селезінка (splen; lien), зокрема її біла пульпа (pulpa alba);

- лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi);

-

Лімфатичні судини та регіонарні вузли черевної порожнини (за Г. М. Йосифовим):

1 — nodi lymph. colici dextri; 2 — nodi lymph. colici medii; 3 — nodi lymph. colici sinistri; 4-nodi lymph. lumbales sinistri (preaortic); 5 - nodi lymph. sigmoidei; 6- nodi lymph. mesenterici inferiores; 7- nodi lymph. rectales superiores; 8- nodi lymph. lumbales dcxtri (precavales); 9-nodi lymph. mesenterici.

Регіонарні лімфатичні вузли шиї і середостіння (за Д. А. Ждановим):

1- nodi lymph. cervicales anteriores profundi (pretracheales et paratracheales); 2- nodi lymph. cervicales laterales profundi (jugulares laterales); 3 - nodi lymph. trachcobronciales superiores et inferiores; 4- nodi lymph. bronchopulmonales (hilares); 5 — nodi lymph. phrenici superiores; 6- nodi lymph. mediastinales posteriores; 7 — nodi lymph. axillares.

- мигдалики (tonsillae), що в ділянці глотки та зіва утворюють лімфатичне кільце (anulus lymphoideus);

- лімфатичні вузлики, які є у вигляді:

- одиноких лімфатичних вузликів (noduli lymphoidei solitarii), це скупчення лімфоїдної тканини в стінках органів травної і дихальної систем (systemata digestorium et respiratorium), а також сечовидільних шляхів;

- скупчених лімфатичних вузликів (noduli lymphoidei aggregati), які називають бляшками Пейера. Таких бляшок багато у стінці клубової кишки (paries ilei);

- червоподібний відросток (appendix vermiformis), у слизовій оболонці (tunica mucosa) та підслизовому прошарку (tela submucosa), на якому розташовані до 500 одиноких лімфатичних вузликів.

Лімфатичні вузлики шлунково–кишкового тракту

Лімфатичні вузлики (фолікули) шлунково–кишкового тракту є скупченням лімфоїдної тканини в: слизовій оболонці і підслизовій основі:

- шлунка (gaster), до них відносятиься шлункові лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici gastrici);

- тонкої кишки (intestinum tenue),серед них:

- одинокі лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici solitarii);

- скупчені лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici aggregati) або пейерові бляшки;

- товстої кишки (intestinum crassum),серед них:

- одинокі лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici solitarii);

- скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка (folliculi lymphatici aggregati appendicis vermiformis).

Найбільше пейерових бляшок розташовано у дистальному відділі клубової кишки (ileum). Із лімфатичних вузликів Т–лімфоцити вільно мігрують, інфільтруючи епітелій слизової оболонки шлунково–кишкового тракту, та можуть виходити у просвіт кишки.

Червоподібний відросток (appendix vermiformis) також належить до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria).

В слизовій оболонці та підслизовому прошарку (tunica mucosa et tela submucosa) розташовані чисельні скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка (noduli lymphoidei aggregati appendicis vermiformis), їх найбільше є у дітей та підлітків.

СЕЛЕЗІНКА (splen; lien)

Селезінка належить до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) і описана в розділі травної системи як орган черевної порожнини (cavitas abdominis).

Селезінка (lien, splen)— непарний паренхіматозний орган, розташований у лівому верхньому поверсі очеревинної порожнини між куполом діафрагми та шлунком. У філогенезі з'являється тільки у хребетних. Закладається наприкінці першого місяця ембріогенезу.

Селезінка людини має видовжену, зверху випуклу форму, до 12 см завдовжки, завширшки близько 8 см, завтовшки приблизно 3 — 4 см; маса її в середньому становить 150 — 200 г.

У селезінці розрізняють діафрагмову та вісцеральну поверхні (facies diaphragmatica et facies visceralis), верхній і нижній краї (margo superior et mar go inferior), передній і задній кінці (extremitas anterior et extremitas posterior). Вісцеральну поверхню можна поділити на ниркову, шлункову та ободову. На вісцеральній поверхні розташовані ворота селезінки (hilum lienale), де проходять судини й нерви. Нижній край селезінки не виходить за межі лівої половини ребрової дуги.

Зовні селезінка з усіх боків (за винятком воріт) вкрита очеревиною, яка міцно зрослася з розташованою під нею волокнистою оболонкою (tun. fibrosa), від якої всередину органа відходять щільні перекладки (trabeculae splenicae). Між ними міститься пульпа селезінки (pulpa lienalis). Розрізняють червону (головна складова частина паренхіми селезінки) та білу пульпу, що має вигляд острівців, вкраплених у червону пульпу. Основна маса червоної пульпи утворена венозними пазухами, нетлями сітчастих волокон, заповненими клітинами крові (головним чином еритроцитами). Острівці білої пульпи складаються з лімфоїдної тканини, джерела лімфоцитів. Паренхіма селезінки дуже пухка і легко розривається під час нанесення механічних травм.

Топографічна анатомія. Поздовжня вісь селезінки відповідає нахилу IX —XI ребер. Вона проектується між пахвовою та лопатковою лініями. Селезінка верхньою випуклою поверхнею прилягає до діафрагми, спереду торкається передньої поверхні дна шлунка, а знизу межує з лівою ниркою та лівим згином ободової кишки. У нормі селезінка не виходить за межі ребрової дуги, але під час вдиху часто вдається пальпувати її верхній край у лівій підребровій ділянці.

У фіксації селезінки крім її великих судин беруть участь зв'язки. Шлунково-селезінкова зв'язка тягнеться від воріт селезінки до великої кривини та дна шлунка. Безпосереднім продовженням цієї зв'яз- ки є селезінково-ободовокишкова та діафрагмово-селезінкова зв'язки. Селезінку певною мірою підтримує діафрагмово-обо-довокишкова зв'язка, що йде від лівого згину ободової кишки до нижньої поверхні діафрагми.

Кровопостачання: селезінкові артерія та вена.

Іннервація: гілки черевного сплетення.

Ф у н к ц і я. У першій половині ембріогенезу селезінка нарівні з кровотворними елементами печінки виконує функцію основного кровотворного органа. У другій половині та протягом усього наступного життя селезінка виконує лише функцію лімфопоезу. Що ж до еритропоезу, то доведено, що в селезінці відбувається тільки руйнування та фільтрація еритроцитів.

Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) є найчисленнішими вторинними лімфатичними органами (organa lymphoidea secundaria), що розташовані на шляхах протікання лімфи від органів і тканин організму до лімфатичних стовбурів і проток (trunci et ductus lymphatici).

Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) є біологічними фільтрами, в яких знешкоджуються антигени і формується конкретна імунна відповідь на їх дію.

Мигдалики (tonsillae) – це вторинні лімфатичні органи, що розташовані в:

- ділянці зіва (fauces) – піднебінний мигдалик (tonsilla palatina);

- корені язика (radix linguae) – язиковий мигдалик (tonsilla lingualis);

- носовій частині глотки (pars nasalis pharyngis) – глотковий мигдалик (tonsilla pharyngea) та трубний мигдалик (tonsilla tubaria).

Отже, вони розміщені навколо початкових відділів дихальної системи (systema respiratorium) і травної системи (systema digestorium).

Ці мигдалики утворюють лімфатичне кільце Пирогова–Вальдеєра (anulus lymphoideus)

Мигдалики мають:

- мигдаликові крипти (cryptae tonsillares);

- мигдаликові ямочки (fossulae tonsillares);

- лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei).

Лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei) є структурно–функціональною одиницею мигдаликів. За будовою та функцією лімфатичні вузлики подібні до вузликів лімфатичного вузла.

Лімфатичне кільце глотки (anulus lymphoideus pharyngis)

Лімфатичне кільце глотки належить до вторинних лімфатичних органів і складається з:

- язикового мигдалика (tonsilla lingualis), який розташований в слизовій оболонці кореня язика (tunica mucosa radiсis linguae);

- парного піднебінного мигдалика (tonsilla palatina), який розташований в мигдаликовій ямці м’якого піднебіння (fossa tonsillaris palati mollis), що обмежена піднебінно–язиковою (arcus palatoglossus) і піднебінно–глотковою дужками (arcus palatopharyngeus);

- глоткового мигдалика (tonsilla pharyngea), або аденоїда, що розташований у підслизовому прошарку у стінці носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis) в ділянці переходу задньої стінки носової частини глотки у склепіння глотки (fornix pharyngis);

- парного трубного мигдалика (tonsilla tubaria), який розташований біля глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) у підслизовому прошарку носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis).

Плечове сплетення, його склад, топографія, розподіл коротких гілок. Судинно-нервовий пучок пахвової порожнини.

Плечове сплетення

(plexus brachialis)

За В. М. Шовкуненком, існує два основних типи плечового сплетення: магістральний, з малою кількістю нервових зв'язків між головними нервовими стовбурами (найчастіше у гіперстеніків), і розсипний, що має схильність до численного розщеплення основних нервових стовбурів (частіше в астеніків). У дитячому віці плечове сплетення займає порівняно велику площу, а його основні стовбури більш нахилені. М. І. Пирогов вважав, що головним орієнтиром для знаходження великих артеріальних стовбурів кінцівок є топографія фасціальної піхви судинно-нервового пучка.

Для проекції судинно-нервового пучка в пахвовій ямці орієнтуються на лінію, що з'єднує середину ключиці з початком sulcus bicipitalis medialis. Тут найбільш поверхнево залягає пахвова вена, глибше — пахвова артерія, а ще глибше — променевий нерв. Всередину від артерії розташований ліктьовий нерв, а назовні — серединний нерв.

Нерви, які відходять від плечового сплетення, поділяють на надключичну та підключичну частини.

Надключична частина. Дорсальний нерв лопатки (п. dorsalis scapulae) (С5) йде назад і донизу вздовж присереднього краю лопатки, іннервує м'яз — підіймач лопатки і ромбоподібні м'язи. Довгий грудний нерв (п. thoracicus longus) (Co —C8) тягнеться по зовнішній поверхні переднього зубчастого м'яза, який і іннервує. Надлопатковий нерв (я. suprascapular) (С5 — С7) прямує дорсально в супроводі однойменних артерії і вени. Далі проходить через incisura scapulae й іннервує над- і підостьові м'язи. Підключичний нерв (и. subclavius) (C5) тягнеться до однойменного м'яза. Підлопатковий нерв (п. subscapularis) (С5 —С7) проходить дорсально кількома гілками, іннервує однойменний і великий круглий м'язи і найширший м'яз спини.

Присередній і бічний грудні нерви (пп. pectoralis medialis et lateralis) іннер-вують великий і малий грудні м'язи.

Плечове сплетення (plexus brachialis) утворене передніми гілками чотирьох нижніх шийних нервів і більшою частиною передньої гілки І грудного нерва і лежить на глибоких м’язах шиї.

Плечове сплетення (plexus brachialis) має:

- корінці (radices);

- стовбури (trunci);

- передні та задні розгалуження (divisiones anteriores et posteriores);

- пучки (fasciculi).

Плечове сплетення складається з:

- надключичної частини (pars supraclavicularis);

- підключичної частини (pars infraclavicularis).

Надключична частина плечового сплетення (pars supraclavicularis plexus cervicalis) розміщена у міждрабинчастому просторі шиї і в глибині великої надключичної ямки (fossa supraclavicularis major).До її складу входять:

- верхній стовбур (truncus superior), який утворений передніми гілками IV-VI шийних нервів;

- середній стовбур (truncus medius), який утворений передньою гілкою VII шийного нерва;

- нижній стовбур (truncus inferior), який утворений передніми гілками VIII шийного нерва та I грудного нерва.

Від стовбурів відходять:

- передні розгалуження нервових волокон (divisiones anteriores neurofibrarum), які входять до тих гілок плечового сплетення, що іннервують:

- м’язи–згиначі верхньої кінцівки (musculi flexores membri superioris);

- задні розгалуження (divisiones posteriores neurofibrarum), що іннервують:

- м’язи–розгиначі верхньої кінцівки (mm. extensores membri superioris).

Надключична частина плечового сплетення (pars supraclavicularis plexus cervicalis) має такі короткі гілки, які йдуть:

1) до м’язів спини:

- дорсальний нерв лопатки (n. dorsalis scapulae), що іннервує:

- м’яз–підіймач лопатки (m. levator scapulae);

- ромбоподібні м’язи (mm. rhomboidei);

- грудо–спинний нерв (n. thoracodorsalis), що іннервує:

- найширший м’яз спини (m. latissimus dorsi).

2) до м’язів грудної клітки:

- підключичний нерв (n. subclavius), що іннервує:

- однойменний м’яз (m. subclavius);

- довгий грудний нерв (n. thoracicus longus), що іннервує:

- передній зубчастий м’яз (m. serratus anterior);

- бічний грудний нерв (n. pectoralis lateralis) та присередній грудний нерв (n. pectoralis medialis) іннервують:

- великий та малий грудні м’язи (mm. pectorales major et minor);

3) до м’язів грудного поясу:

- надлопатковий нерв (n. suprascapularis), що іннервує:

- надостьовий та підостьовий м’язи (mm. supraspinatus et infraspinatus);

- підлопаткові нерви (nn. subscapulares), що іннервують:

- підлопатковий м’яз (m. subscapularis);

- великий круглий м’яз (m. teres major);

- пахвовий нерв (n. axillaris), який відходить від заднього пучка підключичної частини та розгалужується на:

- м’язові гілки (rr. musculares), які іннервують:

- дельтоподібний м’яз (m. deltoideus);

- малий круглий м’яз (m. teres minor);

- верхній бічний шкірний нерв плеча (n. cutaneus brachii lateralis superior), який є чутливий та іннервує:

- шкіру дельтоподібної ділянки (cutis regionis deltoideae).

Знання топографії судин, а також співвідношення їх з нервами має велике практичне значення в судинній хірургії та ангіоневрології.

Пахвова артерія (a. axillaris) є безпосереднім продовженням підключичної артерії і, простягнувшись від верхнього краю І ребра до нижнього краю великого грудного м'яза, проходить у глибині пахвової ямки.

Пахвова артерія (a. axillaris) міститься в складі судинно-нервового пучка пахвової порожнини і розташована позаду пахвової вени і попереду променевого нерва. Численні бічні гілки артерії можна розподілити відповідно до ділянок трикутників передньої стінки пахвової порожнини.

У межах ключнчно-грудного трикутника відходять дві артерії: верхня грудна (a. thoracica superior), що постачає кров'ю передні відділи двох верхніх міжребрових проміжків і ребер, і грудо-надплечова (a. thoracoacromial), яка дає гілки до плечового суглоба, надплечового відростка, ключиці, грудних і дельтоподібного м'язів. У ділянці грудного трикутника відгалужується бічна грудна артерія (a. thoracica lateralis), що живить кров'ю передній зубчастий м'яз, молочну залозу (rr. mammarii lateralcs) і клітковину fossae axillaris.

У ділянці підгрудного трикутника починається підлопаткова артерія та дві (передня й задня) артерії, які огинають плече.

Пахвовий нерв (n. axillaris) виходить через чотиристоронній отвір (foramen quadrilaterum) разом з задньою артерією, що огинає плече (a. circumflexa humeri posterior),на тильну поверхню лопатки.

Матеріали підготувала доцент О.М. Киричок