Етичні питання пов’язані з народженням людини. Етичні питання пов’язані з життям людини. Християнські погляди на застосування сучасних медичних технологій.
ХАРТІЯ ПРАЦІВНИКІВ СЛУЖБИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
(ВИТЯГ)
За ініціативою Папської ради у справах душпастирства служби охорони здоров'я, опублікована Хартія працівників служби охорони здоров'я після створення (11 лютого 1994 р.) Святішим Отцем Іоанном Павлом II Папської академії Pro vita (За життя), діяльність якої, з огляду на її мету і завдання, тісно пов'язана з діяльністю Папської ради у справах душпастирства служби охорони здоров'я.
Текст проекту Хартії був затверджений Конгрегацією у справах доктрини віри. Папський документ Motu proprio заснував Папську раду у справах душпастирства служби охорони здоров'я.
Існує низка мотивів доцільності вивчення, поширення та використання медичними працівниками вказівок, вміщених у цьому деонтологічному кодексі. Його публікація заповнює прогалину, яку відчувала не тільки Церква, а й усі, хто її підтримує в її першорядному завданні пропагування і захисту життя.
Надзвичайно стрімкий розвиток науки і технологій в розлогій галузі медицини й охорони здоров'я зумовили появу незалежного предмета, що нині маг назву «біоетика», або «етика життя». Учительське служіння (Магістсріум) Церкви ще з часів Пія XII надавало великого значення проблемам, які випливають з нерозривного зв'язку медицини та моралі і давало чіткі настанови стосовно них. Жодну з цих проблем не можна розглядати як нейтральну, якщо вона стосується медичної гіппократівсь-кої етики і християнської моралі. Звідси випливає потреба, задоволенню якої і служить ця Хартія, — забезпечити доступ до цілісного й вичерпного синтезу позиції Церкви щодо всього, що стосується підтвердження, у сфері медицини, першорядної й абсолютної цінності життя: життя взагалі та життя кожної людської істоти зокрема.
Тому після вступних понять про особу й окреслення основних завдань працівників охорони здоров'я, чи «служителів життя», Хартія формулює свої настанови щодо потрійної теми: народження, життя та смерті. Щоб уникнути сумнівних інтерпретацій чи тлумачень, в тексті Документа висловлювання понтифіків та авторитетні тексти дикастерій Римської курії майже завжди подані у формі цитат.
1. Служіння життю. Чуйна й турботлива присутність.
Діяльність працівників служби охорони здоров'я має високу цінність, оскільки вона служить життю. Вона є втіленням глибокого людського і християнського покликання, що полягає не лише в суто технічній діяльності, а сповнена самопосвяти і любові до ближнього. Вона є «формою християнського свідчення»1, «їх фах вимагає від них бути захисниками й слугами людського життя»2.
Життя є головною і фундаментальною цінністю людини. Отже, турбота про нього — це, передусім, справді людська справа, метою якої є охорона фізичного життя.
Цій справі присвячують свою діяльність професійні медичні працівники і волонтери. Це — лікарі, медичні сестри, госпітальні капелани, монахи, монахині, працівники адміністрації, волонтери, що в різний спосіб беруть участь у профілактиці, терапії та реабілітації здоров'я людини. Першорядним і символічним «здійсненням опіки» є чуйна й турботлива присутність біля хворих. Саме в такий спосіб лікарі і медичні сестри виявляють свою високу людяність і християнську моральність.
2. Міжособові стосунки довіри і сумлінності. Позиція симпатії.
Медико-санітарна допомога базується на особливих міжособових стосунках, що характеризуються «поєднанням довіри і сумлінності»3. «Довіру» виявляє людина, яка хворіє і страждає, а отже, потребує допомоги і покладається на «сумлінність» іншої людини, здатної задовольнити потребу хворого, прийти йому на допомогу, надати опіку та лікування. Цими людьми є працівники служби охорони здоров'я4.
«Пацієнт ніколи не є для них лише клінічним випадком» — анонімною одиницею, до якої слід застосовувати фахові знання, «а завжди — „хворою людиною”», до якої він «ставиться із щирою „симпатією” — в етимологічному значенні цього слова»5.
Таке ставлення вимагає любові: посвяти, уваги, розуміння, співчуття, доброзичливості, терпеливості, діалогу. Не достатньо «наукового і фахового досвіду», треба ще «особистого співпереживання у конкретних ситуаціях кожного пацієнта зокрема»6.
3. Цілісне уявлення про пацієнта. Цілковита посвята працівника служби охорони здоров 'я.
Охороняти, повертати, зміцнювати здоров'я — означає служити життю загалом. «Глибокі роздуми над природою хвороби і страждання ставлять перед нами низку запитань, відповіді на які знаходяться поза межами медицини і стосуються суті людського існування у світі. Стає очевидним, яку важливу роль у службі охорони здоров'я відіграє... медичний персонал, який має цілісне людське уявлення про хвороби і тому може по-людськи ставитися до пацієнта, який зазнає страждань»7.
Так, медичні працівники, яких живить справді християнський дух, легше усвідомлюють особливу місійну сутність свого фаху, який вимагає «залучення всієї їхньої людяності» і «самопосвяти найвищого ступеня»8.
Говорити про місію означає говорити про покликання9 — це відповідь на трансцендентний поклик, що реально проявляється у стражденному й прохальному виразі обличчя пацієнта, який перебуває під їхньою опікою. Опікуватися з любов'ю хворим означає виконувати Боже послання, яке єдине може мотивувати й підтримати найбільш безкорисливу, самовіддану і вірну посвяту та надати їй «священичого характеру»10. «Ісус, представляючи суть своєї спасительної місії, говорить: „Я прийшов, щоб мали життя — і щоб достоту мали" (Йо. 10, 10)... Саме в світлі цього „життя" й набувають абсолютного значення всі аспекти і моменти людського існування»11.
Працівники служби охорони здоров'я є милосердними самаритянами, які, згідно з притчею, зупинившись біля пораненої людини, стають їй «ближніми» у любові (Лк 10, 29—37)12.
4. Служіння як співпраця з Божою любов 'ю. Інтегроване поєднання фаху, покликання і місії.
Це означає, що медико-санітарна допомога є реальним знаряддям Божої любові до людини, яка страждає, і водночас — відображенням любові до Бога, що виявляється у сповненій любов'ю турботі про людину. Для християнина вона є постійним виявом цілющої любові Христа, який «прийшов, добро творячи та зцілюючи всіх» (Ді. 10, 38)13. Це також любов, звернена до Христа: саме Він є тим «хворим», який приймас подобу брата, що страждає, і тому вважає спрямованою на себе («ви мені зробили») сповнену любові турботу про ближнього (пор.: Мт 25, 31—40)14.
Професія, покликання, місія поєднуються, а в християнському баченні життя і здоров'я — взаємодоповнюються. У цьому світлі діяльність системи охорони здоров'я набуває нового піднесеного значення «служіння життю» і «цілющого служіння»15. Працівник служби охорони здоров'я як «служитель життя»16 є «слугою того Бога, який у Святому Письмі виступає як „життєлюбний" (Муд. 11, 26)»17. Служити життю означає служити Богові в особі, бути «співпрацівником Бога у поверненні здоров'я хворому тілові»18 і прославляти Бога у сповненому любові сприйнятті життя, передусім тоді, коли воно слабке і немічне19.
5. Участь у пасторальній діяіьності Церкви. Фахова компетентність.
Церква, що вважає «служіння хворим важливою складовою своєї місії»20, сприймає його як вираження цього послання21. «Церква... завжди розглядала медицину як важливу опору своєї місії у справі спасіння людини». Справді, «служіння зміцненню духу людини може бути ефективним лише за умови, що воно враховує психофізичну єдність людини. Церква добре знає, що фізичне зло поневолює дух так само, як духовне зло ув'язнює ТІЛО»22.
Це означає, що терапевтичне служіння працівників служби охорони здоров'я є частиною пасторальної23 і євангелізаційної24 діяльності Церкви. Служіння життю стає служінням спасінню, тобто посланням, яке актуаліуалізує спасительну любов Христа. «Лікарі, медсестри, весь персонал, а також волонтери покликані бути живим образом Христа та Його Церкви через любов до хворих і тих, що зазнають страждань»25, щоб бути свідками «Євангелія життя»26.
6. Етична відповідальність.
Служіння життю є таким за умови вірності моральному закону, що виражає його цінність і завдання у чітких вимогах. Крім фахової компетентності, від працівників служби охорони здоров'я вимагають етичної відповідальності. «Етична норма, заснована на повазі до гідності особи і прав хворих, повинна бути вказівкою й нормою не тільки для досліджень, а й для використання одержаних результатів»27. Дотримуючись моральної норми, працівники служби охорони здоров'я тим самим залишаються вірними людині, цінність якої ця норма оберігає, та Богові, мудрість якого вона виражає.
Правила своєї поведінки працівники служби охорони здоров'я черпають зі спеціального поля нормативної етики, яке сьогодні окреслене терміном «біоетика».
Магістеріум Церкви виявляг постійну увагу до проблем і конфліктів, породжених біомедичним прогресом і мінливістю культурного етосу. Біоетичне вчення слугує для працівників служби охорони здоров'я, незалежно від того, католики вони чи ні, джерелом принципів і норм поведінки, що осяюють їхнє сумління та спрямовують — зокрема з урахуванням сучасних біотехнологічних можливостей — до ухвалення рішень за дотримання неодмінної умови поваги до життя та його гідності.
7. Етично-релігійна і професійна підготовка.
Розвиток медицини вимагає від працівників служби охорони здоров'я серйозної підготовки та постійного вдосконалення, які дають змогу, в тому числі через самоосвіту, досягати відповідної компетентності і належного професійного рівня.
Так само слід турбуватися про серйозну «етично-релігійну підготовку тих, хто працює у службі охорони здоров'я»28, яка «розвивала б у них повагу до людських і християнських цінностей та ушляхетнювала б їхнє моральне сумління». Треба «допомагати їм зростати у твердій вірі та почутті морального обов'язку, у щирому пошуку релігійних взаємин з Богом, у якому всі ідеали добра й правди мають свою основу»29.
«Усі працівники служби охорони здоров'я повинні пройти підготовку у царині моралі та біоетики»30. З цією метою ті, хто відповідає за таку підготовку, повинні клопотати про створення кафедр і курсів біоетики.
8. Створення етичних комітетів.
Працівники служби охорони здоров'я, зокрема лікарі, не можуть бути полишені самі на себе та обтяжені надмірною відповідальністю у дедалі складніших і проблематичніших клінічних випадках, спричинених як розширенням біотехнологічних можливостей сучасної медицини (багато з них ще перебувають в експериментальній фазі), так і суспільно-медичними наслідками деяких проблем.
Щоб полегшити їм ухвалення рішень і контроль за належним їх виконанням, треба підтримувати створення у провідних медичних центрах етичних комітетів. У таких комітетах компетенція і медичне судження лікаря зіставляються та доповнюються іншими аспектами взаємин «лікар—пацієнт» для забезпечення гідності хворого, а також відповідальності медичного працівника 31.
9. Сфера діяльності: здоров’я і служба охорони зоарон’я. Гуманізація медицини.
Поле діяльності працівників служби охорони здоров'я загалом окреслюється тим, що входить у поняття «охорона здоров’я» й «політика в галузі охорони здоров я».
Поняття «охорона здоров'я» включає все те, що стосується профілактики, діагностики, лікування і реабілітації і має за мету відновлення рівноваги фізичного, психічного і духовного станів особи. Натомість «політика здоров'я» охоплює все, що має відношення до публічних рішень, законодавства, планування й організації медичних структур 32.
Інтегральне поняття охорони здоров'я відображається безпосередньо також у понятті політики в галузі охорони здоров'я. Насправді «діяльність установ є дуже важливою і незамінною, однак жодна установа сама по собі не замінить людської сердечності, людського співчуття, людської любові та ініціативи, коли йдеться про допомогу іншим у їх стражданні»33.
Практичне поєднання, синтез вимог і завдань, які випливають з понять охорони здоров'я й політики у галузі охорони здоров'я, становлять основу і шлях до гуманізації медицини. Цей процес повинен розвиватися як у вимірі особисто-професійному (стосунки «лікар— пацієнт»), так і в суспільно-політичному, з метою утвердження загальнолюдських і християнських цінностей у суспільстві та в інституційних і технологічних інфраструктурах. Суттєвими є обидва моменти, оскільки процес гуманізації передбачає не тільки втілення принципів любові, а й виконання «обов'язку справедливості»34. Така гуманізація будує «підвалини тієї „цивілізації любові і життя", без якої існування подей і суспільства втрачає свій основний гуманний характер»35.
10. Гарантія етичної вірності.
Завдання хартії — забезпечити дотримання вимог етики працівників служби охорони здоров'я, зокрема стосовно вибору і поведінки, через які реалізується служіння життю.
Ця вірність набуває форми відповідно до фаз людського існування - прокреації, життя і смерті, які є ключовими елементами етично-пасторальних рефлексій.
Прокреація
11. Цінність і гідність людської прокреації.
«Згідно з біблійним описом, відмінність людини від інших створінь полягає передусім у тому, що тільки її походження є наслідком спеціального діяння Бога і Його рішення поєднати людину з Творцем конкретним і особливим зв'язкам: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу” (Бут. 1, 26). Життя, що його Бог дає людині, — цe дар, яким Творець ділиться з творінням, віддаючи дещицю себе»36.
«Саме Бог сказав: „Недобре чоловікові бути самому" (Бут. 2, 18). Відводячи людині особливу роль у власній справі творення, Він благословив чоловіка і жінку, кажучи: „Будьте плідні й множтеся"' (Бут. 1, 28)... Народження дитини — подія глибокою релігійного змісту, адже вона є наслідком взаємодії (Бут. 2, 24) з Богом Творцем подружжя як „одного тіла'"»37.
Працівники служби охорони здоров'я виконують свою місію, допомагаючи батькам сформувати відповідальне ставлення до прокреації: Вони створюють відповідні умови, усувають труднощі та охороняють від інвазійного техніцизму, недостойного людської прокреації.
Генетичні маніпуляції
12. Перспективи генетичних знань. Етична відмінність лікувальних і деформувальних втручань.
Щораз глибше пізнання генетичної спадщини людини (генома), картування генів та окреслення їхніх функцій, а також відкриття можливостей їхнього перенесення, модифікації і заміни відкривають перед медициною незнані досі перспективи й водночас висувають нові делікатні етичні проблеми.
У моральній оцінці слід розрізняти власне терапевтичну маніпуляцію, метою якої є лікування захворювань, що виникають внаслідок генних або хромосомних порушень (генна терапія), і маніпуляцію, що змінює генетичну спадщину людини. Терапевтичне втручання, яке ще називають «генною хірургією», «можна вважати загалом бажаним, якщо воно справді має на меті добро особи, не порушує її цілісності і не погіршує стану її здоров'я»38.
13. «Ні» деформувальним втручанням.
Якщо йдеться про втручання без суто лікувальної мети, спрямовані на «продукування людських істот визначеної статі чи з іншими попередньо заданими ознаками», що викликають зміни генотипу особи і людського виду загалом, то такі дії «суперечать гідності особи, її цілісності та ідентичності. Їх не можна в жодному разі виправдати навіть за умови, що вони принесуть добрі наслідки для майбутніх поколінь»39. «Жодна суспільна чи наукова користь або ідеологічна мотивація ніколи не можуть слугувати обгрунтуванням для нетерапевтичного втручання у спадковість людини, тобто втручання, яке саме по собі не спрямоване на природний розвиток людини»40.
14. « Так» маніпуляціям на соматичних клітинах у лікувальних цілях.
У будь-якому випадку цей тип втручань «не повинен завдавати шкоди початкові людського життя, що пов'язаний не лише з біологічним, а й з духовним єднанням батьків, поєднаних подружніми узами»41.
Ці негативні з етичного погляду оцінки стосуються будь-якого генетичного втручання на рівні ембріонів.
Натомість не існує моральних застережень щодо маніпуляцій на соматичних клітинах людини з терапевтичною метою, а також на тваринних або рослинних клітинах з фармацевтичною метою.
Регулювання плідності
15. Прокреація і відповідальна співпраця з Богом.
«Ось чому подружня любов і весь уклад сімейного життя, який виникає з неї, прямують до того, щоб чоловік і дружина, не забуваючи про інші функції подружжя, були відкриті до співпраці з любов'ю Творця і Спасителя, який через них постійно поповнює і збагачує свою сім'ю»42. «Коли з подружнього єднання двох народжується нова людина, вона приносить у світ особливий образ і подобу Бога: генеалогія особи вписана в саму біологію народження. Коли ми кажемо, що батьки є співпрацівниками Бога Творця в зачатті і народженні нової людини, то цим указуємо не лише на закони біології... Процес народження є продовженням Творення»43.
«... Відповідальне батьківство означає, що після виважених обміркувань подружжя або приймає великодушне рішення мати більшу сім'ю, або за наявності серйозних підстав та за умови дотримання морального закону вирішує на деякий чи на невизначений час утримуватися від народження дітей»44. В останньому випадку постає проблема регулювання плідності.
16. Критерії моральної оцінки. Подружнє й батьківське значення Подружнього акту.
Моральна оцінка положень, що стосуються регулювання плідності, «не залежить лише від щирих прагнень і аналізу мотивів, а мусить ураховувати об'єктивні Критерії, в основі яких гідність людської особи та її вчинки»45. Йдеться про гідність чоловіка і жінки та їх інтимного зв'язку. Повага до цієї гідності є ознакою правдивості їхньої подружньої любові.
Подружній акт поєднує в собі два нерозривні значення: «любовне єднання та продовження роду»46. Акти, в яких подружжя повністю реалізує та зміцнює своє єднання, є тими самими актами, в яких народжується життя, і навпаки47.
Вираження любові «мовою тіла» є водночас єднальним і прокреаційним, бо виразно «поєднує у собі подружнє і батьківське значення»48. Це поєднання є суттєвим для подружньою акту: «людина не може розірвати його з власної ініціативи», не порушуючи гідності особи і «внутрішньої правди подружньої любові»49.
17. Етична різниця між природними методами і штучними засобами.
Отже, якщо за наявності серйозних підстав дозволяється використовувати знання про плідність жіночого організму та відмовлятися від статевих актів у плідні періоди, то застосовувати контрацептивні засоби заборонено50.
Природні методи передбачають подружній акт, що не дає початку новому життю, але водночас зорієнтований на життя51. «Саме така повага в дусі служіння відповідальному батьківству покладена в основу етично прийнятних природних методів регулювання плідності. Наука обґрунтовує їх щораз точніше, і це дає змогу в практиці ухвалювати рішення, співзвучні моральним нормам»52.
Штучні методи суперечать «природі як чоловіка, так і жінки, а також їх інтимного зв'язку»53. Статеве єднання у цьому випадку відокремлюється від прокреації: такий акт позбавлений своєї природної спрямованості на життя. «Спотворюється і фальсифікується первісний зміст людської сексуальності, а її два аспекти інтимне єднання і прокреація, глибоко закорінені її природі подружнього акту, штучно розділяються: єдність чоловіка і жінки таким чином руйнується, а плідність регулюється їхніми примхами»54.
Це стосується «всякої дії перед, під час подружнього акту чи в процесі розвитку його природних наслідків, спрямованої на запобігання зачаття чи то як мети, чи як засобу досягнення мети»55.
18. Антропологічна відмінність між методами і засобами.
Так виявляється «як антропологічна, так і моральна різниця між контрацептивними засобами і використанням ритмів [жіночого] циклу»56.
«Тут ідеться не про відмінності на рівні техніки чи методу, де вирішальним елементом був би штучний чи природний характер дій»57, мається на увазі різниця, що випливає з «двох несумісних концепцій людської особи та людської сексуальності»58.
Треба, отже, визнати й обгрунтувати цю «різницю»: «остаточним аргументом кожного природного методу є не лише його ефективність чи біологічна вірогідність, а його відповідність християнському тлумаченню сексуальності, що виражається у подружній любові»59.
“Частo стверджують, що контрацепція, якщо вона безпечна і доступна для всіх, є найдієвішим засобом проти аборту... Така аргументація насправді виявляється необгрунтованою... Власне, проабортивна культура набула найбільшого поширення саме там, де заперечується учення Церкви про контрацепцію»60.
19. Єднальне і прокреаційне значення методів.
Як щось більше, ніж звичайна інструкція із застосування, природні методи не суперечать подружній добові, яка й визначає та спрямовує життя подружжя.
«Урахування природного ритму, тобто природних циклів організму жінки, означає готовність до діалогу, взаємної поваги, прийняття спільної відповідальності і панування над власними емоціями... У цьому контексті подружня спільність збагачується такими цінностями як чуйність і сердечність, чинниками, які становлять глибоку сутність людської сексуальності у її фізичному вимірі»61.
20. Внесок у поширення людської і християнської концепції сексуальності.
Працівники служби охорони здоров'я, відповіли до своїх можливостей, можуть долучатися до пропагування цієї загальнолюдської християнської концепції сексуальності, доводячи до відома подружніх пар, а навіть ще раніше — молоді, необхідну інформацію про формування відповідальної позиції, яка забезпечує пошану до людської сексуальності62.
Церква закликає надавати «ефективну допомогу подружнім парам, навчати їх любити так, аби при цьому не порушувати суті і мети подружнього акту, який цю любов виражає»63.
Штучна прокреація
21. Особливість прокреації людини.
Застосування до людини тих біотехнологічних методів, які використовуються при заплідненні тварин, уможливило різні втручання в сферу прокреації людини, що породжує серйозні моральні проблеми. «Різні допоміжні репродуктивні технології, які, здавалося б, служать життю й часто застосовуються з метою його продовження, насправді уможливлюють нові замахи на житгя»64.
Критерій етичної оцінки випливає в цьому випадку з особливості людської прокреації, що, своєю чергою, визначається «особливістю людської особи»65. «Як визначено природою, людина може передавати житгя через інтимний і свідомий акт, який підпорядковується найсвятішим Божим законам, незмінним, непорушним й обов'язковим для визнання і дотримання»66. Цей інтимний акт є єднанням у любові чоловіка і дружини, які, цілковито віддаючись одне одному, передають життя. Цей єдиний і неподільний акт є водночас єднальним і прокреаційним, подружнім і батьківським67.
Цей акт як вираження взаємного дару, який, згідно и словами Святого Письма, спричиняє, що «обоє будуть одним тілом»68, є джерелом життя.
22. Дар Божий і плід подружньої любові. Допомога, а не заміна подружнього акту.
Людина не може не визнавати і залишатися байдужою до значення і цінностей, закорінених у людському житті від моменту його виникнення. «Не можна, отже, вдаватися до засобів і діяти за законами, допустимими при розмноженні рослин і тварин»69. Гідність людської особи вимагає, щоб вона приходила у світ як дар Божий і плід подружнього акту, специфічний плід єднання і прокреаційної любові подружжя, — акту, який за своєю природою нічим не може бути замінений.
Кожний засіб і кожне медичне втручання, коли йдеться про прокреацію, повинні виконувати лише допоміжну функцію «і в жодному разі не можуть заміняти» подружнього акту. Справді, «лікарі у своєму служінні людям і продовженню життя на землі не мають права розпоряджатися долею людей або приймати рішення за них. Медичне втручання поважає гідність осіб, якщо воно призначене „лише або для полегшення природного акту, або для досягнення мети природного акту, здійсненого звичним способом".
Якщо ж медичне втручання заміняє подружній акт, воно не служить подружньому єднанню (як це повинно бути), а перебирає на себе прокреативпу функцію і,отже, суперечить гідності та порушує невід'ємні права подружжя і дитини, яка має народитися»70.
23. Штучне запліднення в межах подружжя.
«Не забороняється категорично застосування таких штучних засобів, які призначені лише або для поповнення природного аюгу, або для досягнення мети природного акту, здійсненого звичним способом»71. Такою є гомологічна інсемінація, тобто інсемінація спермою чоловіка (у межах подружжя), за умови, що сперму отримано під час нормального подружнього акту.
24. Гомологічне FIVET неприпустиме.
Гомологічне FIVET (fertilization in vitro and embryo transfer) неприпустиме, оскільки в такому разі зачати не є наслідком подружньою акту, не є «плодом подружнього акту як вияву взаємної любові»72, а відбувається поза ним — in vitro, за допомогою технологій, що визначають умови та спосіб здійснення73. FIVET відбувається не за логікою «дару», що характеризує людську прокреацію, а за логікою «продукування» і «панування», яку застосовують до предметів і виробництва. У цьому випадку дитина народжується не як «дар» любові, а як лабораторний «продукт»74.
FIVET «розділяє подружній акт, спрямований на зачаття людини, на окремі стадії», хоча цей акт є «неподільним тілесно і духовно». Запліднення, яке відбувається поза тілами чоловіка і дружини, перестає бути «особливим актом подружнього єднання», перетворюється на «процес технічного втручання». Людина «... вже не сприймає житія як великодушний дар Божий, переданий під її відповідальність, аби з любов'ю оберігала його і „поважала” як „святу” дійсність. Життя стає для неї звичною „річчю”, яку вона вважає своєю винятковою власністю, над якою може панувати й нею маніпулювати»76.
25. Різниця між бажанням мати дитину і правом на неї.
Бажання подружжя мати дитину, навіть щире і глибоке, все ж не дає права вдаватися до методів, які суперечать природі людської прокреації й порушують гідність нової людської істоти77.
Бажання мати дитину не дає жодного права на дитину. Дитина є особою, що має власну гідність «суб'єкта», тому вона не може бути бажаною як «об'єкт» права. Дитина тут, радше, суб'єкт: існує-бо право дитини бути зачатою у повній повазі до неї як до особи78.
26. Додаткові фактори, що поглиблюють неприйнятність запліднення in vitro.
Крім внутрішніх аргументів на захист гідності особи та її зачаття, існують обставини і наслідки, пов'язані зі способом, у який нині здійснюється гомологічне FIVET і через які цей метод є морально неприйятним.
FIVET здійснюють ціною загибелі численних ембріонів що фактично рівноцінне абортам. Крім того, ембріони заморожують, що означає призупинення життя так званих надлишкових ембріонів, а часто і їх знищення79.
Неприпустимою є також інсемінація «post mortem» спермою померлого чоловіка, яку було отримано перед його смертю,
Тут ідеться про фактори, які поглиблюють неприйнятність технічної процедури, що сама по собі вже є аморальною і залишається такою навіть без цих факторів80.
27. Негативна етична оцінка гетерологічного FIVET.
Негативну етичну оцінку гетерологічпих методів поглиблює те, що вони відокремлюють зачаття від подружжя. Використання гамет сторонніх людей порушує єдність подружжя, вірність чоловіка і дружини, а також порушує право дитини бути зачатою і з'явитися на світ у подружжі та через подружжя. «Така прокреація...задовольняє лише власне прагнення чи власну волю мати дитину „будь-якою ціною”...»81.
Такі методи не враховують спільного покликання подружжя до батьківства і материнства — «стати батьком і матір'ю виключно завдяки одне одному» — і зумовлюють «розрив між генетичним батьківством, гестаційним батьківством [виношуванням дитини] та відповідальністю за виховання. Така шкода особистим стосункам у межах сім'ї проявляється негараздами у суспільстві...»82.
Ще один аргумент проти таких методів - євгенічний добір гамет і торгівля ними.
28. «Ні» штучному заплідненню неодружених.
З тих самих причин, тобто через відсутність подружнього зв'язку, морально неприйнятним є штучне запліднення як неодружених жінок, так і тих, що перебувають у неформальних зв'язках83. «Спотворюється і фальсифікується первісний зміст людської сексуальності, а її два аспекти — інтимне єднання і прокреація, глибоко закорінені в природі подружньою акту, штучно розділяються: єдність чоловіка і жінки таким чином порушується, а плідність регулюється їхніми примхами»84.
29. «Ні» сурогатному материнству.
Так само гідності жінки, єдності подружжя і гідності прокреації людської особи суперечить «сурогатне» материнство.
Імплантація в лоно жінки генетично їй чужого ембріона або тільки її запліднення із зобов'язанням відати після народження дитину «замовникові» означає відокремлення вагітності від материнства та зведення її до інкубації, порушує повагу до гідності дитини та її право бути «зачатою, виношеною, народженою і вихованою своїми батьками»85.
30. Прийняття життя як Божого дару.
Негативна моральна оцінка безумовно стосується способів, якими здійснюється запліднення, а не плоду, народженого внаслідок їх застосування, адже ним завжди є людська істота, яку належить прийняти як дар Божої доброти і виховати з любов'ю86.
31. Інші процедури, що суперечать гідності ембріона.
Методи штучного запліднення сьогодні можуть відкрити шлях спробам або проектам запліднення із використанням людських і тваринних гамет, виношування людських ембріонів у тваринному організмі або у «штучній матці», безстатевої репродукції людських істот за допомогою близнюкового розділення, клонування, партеногенезу.
Такі процедури суперечать людській гідності ембріона та прокреації, тому їх слід вважати морально неприпустимими87.
32. Свідчення поваги до особливості людської прокреації.
Медицина, спрямована на інтегральне добро особи, не може порушувати етичні принципи людської прокреації.
На цьому грунтується «наполегливий заклик», звернений до лікарів і вчених, «подавати приклад поваги до ембріона людини та гідності передавання життя»88.
33. Служіння цілісності та психофізичному добру людини.
Медичне служіння життю супроводжує людину протягом усього земного існування. Йдеться про охорону, сприяння й турботу про здоров'я, тобто про цілісність і психофізичне добро людини, в якій життя «набуває конкретної форми»89. І
Служіння це спирається на повагу до гідності людської особи та її право на життя і виражається не тільки в профілактиці, терапії й реабілітації, а також у цілісному сприянні здоров'ю людини.
34. Від зачаття до природної смерті.
Ця відповідальність зобов'язує працівників служби охорони здоров'я служити життю «від його початку аж до природного кінця», тобто «від моменту зачаття до смерті»90.
ІІ. ЖИТТЯ.
Початок і народження життя
35. Початок нової людської істоти. Особова природа зиготи.
«Від моменту запліднення яйцеклітини розпочнається нове життя, яке не є життям ні батька, ні матері». Це життя нової людської істоти, що розвивається власним шляхом. Вона не стала б людською істотою, якби не була нею від самого початку... З моменту запліднення розпочинається предивний перебіг нового життя, але воно потребує ще „досить багато часу", щоб належно впорядкуватися і приготуватися до реалізації всіх, своїх необмежених можливостей»91.
Найновіші досягнення у галузі біології людини підтверджують, що «в зиготі, яка утворилася внаслідок запліднення, міститься вже сформована біологічна індивідуальність нової людської особи»92. Це автономне життя є внутрішньо окресленим і самореалізується
зі ступеневою неперервністю.
Біологічна індивідуальність, а отже, особова природа зиготи, існують уже від моменту зачаття. «Чи можна припустити, що хоча б мить цього дивовижного процесу народження життя не підпорядкована мудрим і сповненим любові діянням Творця і віддана на поталу людській сваволі?»93. Отже, якщо під концепцією преембріона розуміють стадію, або стан, долюдського існування зачатої людської істоти, то ця концепція хибна і безпідставна94.
36. Турбота про розвиток нового життя.
Пренатальне життя є цілком людським у кожній фазі свого розвитку. Працівники служби охорони і здоров’я зобов'язані виявляти до нього таку ж повагу та забезпечувати йому таку ж охорону і опіку, яку забезпечують кожній людині.
Зокрема, гінекологи й акушери «повинні уважно слідкувати за чудесним і таємничим процесом зростання дитини в лоні матері, за його правильним перебігом] сприяли його щасливому завершенню та приходу у світі нової людини»45. І
37. Перехід від вагітності до фізіологічної автономії. Хрещення у випадку загрози життю.
Народження дитини є важливим і принциповим етапом розвитку. Наголошуємо на тому, що це не якісний «стрибок» чи початок чогось нового, а певний етап єдиного і неперервного у своїй наступності процесу, започаткованого зачаттям. Пологи — це перехід від вагітності матері до фізіологічно автономного життя дитини.
Після народження дитина може жити фізіологічно незалежно від матері та вступати у нові зв'язки із зовнішнім світом.
За передчасних пологів може статися, що цілковитої незалежності досягти не вдається. У таких випадках працівники служби охорони здоров'я зобов'язаніопікуватися новонародженою дитиною, використовуючи для цього всі можливі засоби, щоб досягти такої незалежності.
Якщо, попри всі зусилля, виникає серйозна загроза життю дитини, працівники служби охорони здоров'я повинні потурбуватися про хрещення дитини за обставин, передбачених Церквою. Якщо не можна знайти звичайного служителя таїнства — священика або диякона, хрещення можуть здійснити працівники служби охорони здоров'я96.
Цінність життя: єдність тіла і душі
38. Особлива гідність людської істоти.
Повага, охорона і турбота, які належаться людському житгю за його природою, зумовлені його особливою гідністю. «Серед усіх видимих творінь воно має| унікальну цінність». Людська істота є справді «єдиним створінням на землі, яке Бог покликав до життя задля неї самої»97. Все на землі створене для людини. Тільки людина, створена за образом і подобою Божою (Бут. 1, 26 —27), не є і не може бути спрямована до жодної іншої мети поза самим Богом й існує лише для Нього.
Тільки людина є особою — вона має гідність суб 'єкта і цінність, які с метою самі в собі98.
39. Тілесне і духовне життя.
Людське життя є єдністю тілесного і духовного, відтак його не можна звести лише до якоїсь однієї з цих складових. «Людське тіло, субстанціально поєднане з нематеріальною душею, не можна вважати лише комплексом тканин, органів і функцій, його не можна прирівнювати до тіла тварин: тіло людини і невід'ємною складовою особи, що через нього проявляється й виражається»99. «Кожна людська особа у своїй цілковитій неповторності складається не лише з духу, а й з тіла, і тому в тілі і через тіло реально стає доступною сама особа в конкретній реальності»100.
40. Глибока єдність різних вимірів людської істоти.
Будь-яке втручання в людське тіло є втручанням «не лише в тканини, органи та їхні функції, а й в саму особу»101.
Надаючи медико-санітарну допомогу ніколи не можна ігнорувати «глибоку гдність людської істоти як в очевидній взаємозалежності її тілесних функцій, так і в єдності її вимірів: тілесного, емоційного, інтелектуального і духовного». Не можна відокремити «технічну проблему лікування означеної хвороби від піклування про особу пацієнта в усіх її вимірах. Про це варто нагадати саме тепер, коли у медичній галузі спостерігаємо тенденцію до дедалі вужчої спеціалізації»102.
41. Тіло як вияв особи. Увага до правди про природу людського тіла.
Тіло, що є виявом особи як за формою, так і в біологічній динаміці, є основою і джерелом моральної відповідаіьності103. Усе, що відбувається на біологічномурівні, не є індиферентним, а має етичне значення, наочний і наказовий характер для дії104. Тіло — типово особова реальність, засіб і місце реалізації стосунків з іншими особами, з Богом і зі світом105.
Не можна абстрагуватися від тіла чи підносити психічний вимір людини (psyche) до рівня критерію і джерела моралі: суб'єктивні прагнення і відчуття не повинні змушувати нас нехтувати об'єктивними характеристиками тілесного стану. Тенденційна перевага перших над другими становить джерело сучасної психологізації етики і права, що на підставі індивідуальних прагнень (і технічних можливостей) визначає моральність поведінки і втручань, які стосуються життя.
Працівники служби охорони здоров'я не можуть не враховувати природи тілесного виміру людської особи, задовольняючи бажання, чи то виражені суб'єктивно, чи кодифіковані у правових нормах, що суперечать правді життя.
Заборона розпоряджатися життям і втручатися у нього
42. Тіло належить Богові. Образа гідності особи.
«Недоторканність особи, яка є відображенням недоторканності самого Бога, знаходить свій первинний і фундаментальний вияв насамперед у недоторканності людського життя»106. «Запитання „Що ти вчинив?" (Бут. 4, 10), — яке Бог поставив Каїнові, коли той убив свого брата Авеля, висловлює досвід кожної людини: голос, що промовляє з глибини її сумління, завжди нагадує про недоторканність життя — свого і чужого — реальності, яка їй не належить, бо є власністю і даром Бога, Творця й Отця»107.
Тіло, разом з духом, формують гідність і людську цінність особи: і в цьому процесі тіло є суб'єктом, а не об'єктом, отже, с недоторканним і непорушним108. Не можна розпоряджатися тілом як предметом власності. Не можна ставитися до нього як до речі або знаряддя, над яким ми пануємо і яким розпоряджаємось.
Кожне зловживання при втручанні у тіло розцінюється як образа гідності особи, а отже, й Бога, який є єдиним і абсолютним його Володарем. «Людина не господар свого життя, вона одержує його, щоб користуватися ним не як власник, а як управитель, тому що тільки Бог - Володар житгя»109.
43. Сакральний характер життя.
Приналежність житгя Богові, а не людині110 надає йому священного характеру111, що зумовлює глибоку повагу до нього: «Безпосереднім наслідком Божого походження життя є його недоторканність і непорушність, тобто його сакральність»112. Життям не можна розпоряджатися, воно недоторканне, тому що святе; це «природна сакральність, яку спроможний визнати кожний здоровий розум, навіть незалежно від віросповідання»113.
Медико-санітарна допомога стоїть передусім на варті цієї сакральності; це фах, завданням якого є захист від інструменталізації тієї цінності, якою є людське життя, що є «добром у собі», тобто у своїй гідності воно не залежить ні від кого, окрім Бога114. «Життя людини походить від Бога, є Його даром. Його образом і віддзеркаленням, участю у Його животворному віддихові. А оскільки Бог — єдиний Володар цього життя, люди не можуть на власний розсуд ним розпоряджатися»115.
44. Святість життя. Технічні можливості та етична допустимість.
Святість життя з особливою наполегливістю треба утверджувати за сучасних умов, коли переживаємо стрімкий розвиток біомедичних технологій, що супроводжується зростанням ризику злочинної маніпуляції людським житіям. Застереження викликають не самі по собі технології, а та етична нейтральність, з якою їх приймає суспільство. Не все те, що є технічно можливим, можна вважати морально допустимим.
Технічні можливості втручань треба зіставляти з їх етичною допустимістю, щоб з'ясувати, якою мірою їх можна застосовувати до людини, тобто наскільки їхнє застосування є безпечним з точки зору охорони і поваги до гідності людської особи116.
45. Наука, поєднана з мудрістю.
Наука і техніка «не можуть самі по собі визначати сенс існування і прогресу людства. Орієнтовані на людину, від якої беруть свій початок і завдяки якій розвиваються, вони повинні узгоджувати з нею та її моральними цінностями критерії оцінки своєї доцільності та усвідомлення своїх меж»117.
Отож, наука повинна послуговуватися мудрістю. Наука і техніка експансивні, тому кожного дня прагнуть розширювати свої межі. Лише мудрість і сумління визначають для них межі, які повинні залишатися непорушними118.
Право на життя
46. Боже панування і право на життя.
Панування Бога над життям є основою і гарантією нрава на життя, яке, однак, не полягає у владарюванні життям119. Це насамперед право на життя, гідне людини120 а крім того, право на забезпечення і збереження цього основного, первинного і непорушного добра, що є джерелом та умовою кожного іншого добра й права особи121.
«Це право належить людині на всіх етапах її життя від моменту зачаття аж до природної смерті, за всіх обставин і незалежно від того, здорова вона чи хвора, вповні розвинена чи з обмеженнями, багата чи бідна»122.
47. Відносність права пацієнта.
Право на життя має для працівників служби охорони здоров'я подвійне значення. Передусім не можна приписувати собі право на владу над життям, про яке ти зобов'язаний турбуватися, владу, якої не має ані лікар, ані сам пацієнт, і якої, відтак, не може комусь передати123.
Право пацієнта не всевладне і абсолюте, воно пов'язане з метою, що визначена природою124. «Жодна людина не може вільно вибирати жити їй чи вмерти; абсолютним Володарем, шо має право це вирішити, є Творець Той, у котрому „живемо, рухаємося й існуємо" (Ді. І7,28)»125.
Із внутрішніх обмежень права суб'єкта розпоряджатися власним життям «випливає моральний обов'язок обмеження вчинків лікаря, який діє, спираючись на згоду пацієнта»126.
48. Обов 'язок медико-санітарної допомоги.
З іншогобоку, працівники служби охорони здоров'я покликані активно боронити це право, адже «внутрішньою доцільністю» їхнього фаху є «утвердження права людини на власне життя і власну гідність»127. Цей свій обов'язок вони виконують, рсалізуючи завдання профілактики, лікування128 і забезпечення — у належному обсязі і відповідними засобами — ліпшої якості життя осіб і життєвого середовища129. Працівники служби охорони здоров'я, виконуючи свій обов'язок, повинні послуговуватися «законом любові, що її джерелом і взірцем є Син Божий, Який став людиною і „своєю смертю дав житія світові"»130.
49. Профспілкові права підпорядковані праву на життя.
Основне і першорядне право кожної людини на життя, що виражається, зокрема, як право на захист здоров'я, домінує над профспілковими правами працівників служби охорони здоров'я.
З цього випливає, що будь-яка слушна вимога працівників служби охорони здоров'я повинна бути сформульована так, щоб не порушувати право пацієнта на належні невідкладні заходи. Так. у разі страйку повинні бути законодавчо забезпечені основні та необхідні заходи для надання медичної допомоги.
Профілактика
50. Першість профілактики.
Служба охорони здоров'я орієнтує медичних працівників передусім на вжиття профілактичних заходів.
Профілактика краща за лікування, оскільки оберігає людину від прикрощів і страждань, які може принести хвороба, а також звільняє суспільство від витрат, пов'язаних із нею, які мають не лише економічний вимір.
51. Профілактика та основні компетенції
Суто медична профілактика, яка полягає у призначенні спеціальних ліків, у щепленнях, у скринінгових дослідженнях для виявлення певних схильностей, у рекомендаціях щодо належного способу життя тощо, спрямована на запобігання появи, поширення й ускладнення захворювань; вона покладена, насамперед, на працівників служби охорони здоров'я. Профілактика може стосуватися всього населення, групи осіб або окремих осіб.
52. Запобігання і профілактична компетенція. Допоміжна діяльність суспільства.
Медичну профілактику можна трактувати також ширше, коли дії працівників служби охорони здоров'я є лише компонентом профілактичних заходів усього суспільства. Це профілактика так званих соціальних захворювань (наркоманія, алкоголізм, куріння тютюну, СНІД); профілактика, розроблена стосовно різних суспільних груп (молодь, інваліди, літні люди), а також стосовно ризиків, зумовлених різними способами життя, харчуванням, довкіллям, працею, спортом, вуличним рухом у містах, користуванням транспортними засобами, машинами, побутовими електроприладами.
Профілактичне втручання у цих випадках є першочерговим і найрезультативнішим заходом, якщо взагалі не єдиним можливим. Воно вимагає, проте, об'єднання зусиль усього суспільства. Запобігання у цьому випадку є чимось більшим, ніж медико-санітарна допомога. Тут ідеться про вплив на культуру шляхом відновлення забутих цінностей, відповідного виховання, поширення більш тверезого і цілісного бачення життя, інформування про шкідливі звички та формування спільної політичної волі за законодавчої підтримки цих зусиль.
Ефективність профілактики залежить не лише від способів її проведення, а й від мотивації, покладеної в її основу, конкретизації та масштабів упровадження її в культуру.
Хвороба
53. Нездужання всієї особи. Відповідна діяльність працівника служби охорони здоров я.
Тілесне життя людини, хоч і є компонентом трансцендентної цінності особи, відображає її природну крихкість. Ця крихкість особливо виявляється у хворобі та в стражданнях, що негативно позначаються на особі загалом. «Хвороба і страждання є пережиттям, що торкається не лише фізичного в людині, а й всієї людської істоти у її цілісності та тілесно-духовній єдності»131.
Хвороба — це щось більше, аніж контрольований медициною клінічний випадок. Це завжди стан людини — хворої особи. Працівники служби охорони здоров'я повинні ставитися до пацієнта, виходячи саме з такого інтегрального трактування хвороби. Вони повинні не лише послуговуватися своїми фаховими знаннями, а й усвідомлювати ті цінності, завдяки яким набувають сенсу і хвороба, і їх особиста праця, а кожен клінічний випадок стає насамперед зустріччю з людиною.
54. Участь у спасительній ефективності. Потрійний вимір оздоровлення.
Християнин через віру знає, що хвороба і страждання підлягають спасенній дії хреста Спасителя. «Христове відкуплення і спасительна благодать, що з нього випливають, огортають особу в усіх її людських станах — у хворобі, у стражданні й у смерті»132. «Розп'яттям на Хресті оновлюється і сягає повної й остаточної досконалості чудо зі змієм, піднесеним Мойсеєм у пустелі (пор.: Йо. З, 14—15; Чис. 21, 8—9). І сьогодні, поглядаючи на Того, Хто був проколотий, кожна людина, якій загрожує смертельна небезпека, може сподіватися на визволення і відкуплення»133. Хвороба і страждання, що їх людина переживає «у тісному духовному єднанні зі стражданнями Ісуса», набувають «особливої духовної плідності». Хворий може повторити за апостолом: «Доповняю на моєму тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для Його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24)134.
У світлі такої християнської переоцінки страждання хворий може виробити трояке ставлення до хвороби: а) «усвідомлюючи» її реальний стан, «не применшуючи і не перебільшуючи його»; б) «акцентуючи» її, тобто «більш чи менш сліпо примиритися з фактом», глибоко усвідомлюючи, що «Господь може і хоче видобути зі зла добро»; в) обравши «жертовну поставу», що «виникає з любові до Бога і ближніх»135.
55. Турбота працівників служби охорони здоров 'я про сім 'ю.
Хвороба будь-якої людини завжди зачіпає також її сім'ю. Допомога родичам, а також залучення їх до співпраці з працівниками служби охорони здоров'я с важливим компонентом медичної опіки.
Працівники служби охорони здоров'я у стосунках з сім'єю пацієнта покликані виявляти підтримку, індивідуально або через участь у відповідних товариствах, інформувати їх, допомагати порадами, спрямовувати їхні дії136.
Діагноз
56. Діагноз і прогноз у загально-людському і християнському баченні хвороби.
Працівники служби охорони здоров'я, керуючись загальнолюдським і християнським баченням хвороби, намагаються передусім виявити і проаналізувати її прояви у пацієнта, встановити діагноз і спрогноіувати можливості лікування.
Умовою кожної терапії є попереднє і докладне виявлення патології на підставі її симптомів, з'ясування причин виникнення.
57. Уникати байдужості до пацієнта і терапевтичної настирливості
На цьому етапі медичні працівники повинні перейнятися тривогами пацієнта, що допоможе їм уникнути двох діагностичних крайнощів: «полишення» пацієнта наодинці з його проблемами і зайвої «настирливості».
У першому випадку пацієнта змушують ходити від одного спеціаліста до іншого або змінювати один вид медичної опіки па інший; при цьому пацієнтові так і не вдається знайти лікаря або діагностичний центр, які були б готові ним зайнятися. Надмірна спеціалізація, розмежування компетенції лікарів і лікарняних відділень гарантують фахову компетентність, але водночас можуть завдати шкоди пацієнтові, якщо дільнична медична служба не забезпечує цілісного і чуйного ставлення до нього.
У другому випадку медики намагаються будь-що знайти хворобу. Недбальство, матеріальний зиск чи суперництво можуть призвести до встановлення патології або трактування з медичної точки зору проблем, які за своєю суттю не є медично-санітарними. І Іри цьому людина не отримує допомоги, яка відповідає її реальному стану.
58. Терапевтичний характер діагнозу.
За винятком таких крайніх випадків, встановлення діагнозу, як правило, не спричиняє етичних проблем, за умови повної поваги до гідності та цілісності особи, особливо при застосуванні інструментальних інвазійних методів. Природною мегою діагнозу є терапія, тобто застосування методів лікування, що служать здоров'ю.
Усе ж деякі, особливі, проблеми супроводжують предикативний діагноз через можливі психологічні наслідки для пацієнта або загрозу дискримінації, яку такий діагноз може викликати, а також пренатальну діагностику. Через принципово нові можливості, які відкриваються внаслідок стрімкого розвитку пренатальної діагностики, ця проблема заслуговує особливого розгляду.
Пренатальна діагностика
59. Етичні проблеми пренатальної діагностики.
Невпинне поглиблення знань про життя плоду та удосконалення методів, що дають доступ до нього, розширюють можливості діагностики пренатального життя, а також застосування щодо нього більш своєчасних та ефективних терапевтичних втручань.
Пренатальна діагностика, як і кожне діагностичне втручання, безсумнівно є моральним добром. Проте її супроводжують особливі етичні проблеми, пов'язані з діагностичним ризиком і метою, задля якої пренатальна діагностика може бути призначена і виконана.
60. Оцінка фактора ризику. Дозволеність у діагностиці: пропорційний ризик.
Фактор ризику стосується житія та фізичної цілісності ембріона і тільки частково — матері і залежить від діагностичної техніки та ступеня ризику, властивого кожній технології.
Тому насамперед потрібно «уважно оцінити можливі негативні наслідки застосування означеного дослідження» й «уникати застосування тих методів діагностики, щодо доцільності та нешкідливості яких немає достатніх гараіггій». Якщо необхідно зважитися на певний ризик, то застосовувати якийсь метод можна тільки на підставі обгрунтованих рекомендацій, підтверджених діагностичним центром137.
Отож, «припустимою є лише така діагностика, яка, за згодою достатньо поінформованих батьків, використовує методи, що зберігають життя та цілісність ембріона і його матері, не наражаючи їх на непропорційний ризик»138.
61. Діагностика, яка суперечить моральним принципам. Зв'язок між пренатальною діагностикою та абортом.
Мета, з якою замовляється й проводиться пренатальна діагностика, має завжди бути добром для дитини і матері. Ця мета уможливлює терапевтичні втручання, що не порушують спокою і безпеки вагітних, які, побоюючись аномалій вагітності, схиляються до аборту, а у разі виявлення патології плоду — допомагаєпідготувати батьків до прийняття хворої дитини.
Пренатальна діагностика «серйозно суперечить моральним принципам, якщо вона передбачає, залежно від результату, можливість аборту. Діагностика, щопідтверджує наявність у плода аномалій або спадкової хвороби, не повинна бути рівнозначна смертному вирокові»119.
Так само аморальними є будь-які директиви і програми органів державної влади, служби охорони здоров'я або наукових установ, якщо вони безпосередньо пов'язують результат пренатальної діагностики з абортом. Лікар, який, здійснюючи діагностику та повідомляючи її результат, свідомо спричиняється до встановлення і підтримки зв'язку між пренатальним діагнозом та абортом, стає співучасником незаконної співпраці140.
Терапія та реабілітація
62. Застосування терапевтичних і реінтеграційних втручань. Цілісне добро особи.
Наступними після встановлення діагнозу є етапи терапії та реабілітації, тобто здійснення втручань опікунського і лікувального характеру, що сприяють видужанню й особовій та соціальній реінтеграції пацієнта.
Терапія є типовою медичною дією, спрямованою на боротьбу із захворюванням через усунення причин, симптомів та ускладнень. Реабілітація — це комплекс медичних, фізіотерапевтичних, психологічних адаптаційних заходів, спрямованих на відновлення або поліпшення психофізичного стану осіб, обмежених у своїх можливостях інтеграції, контактування з оточенням чи продуктивної праці.
Терапія і реабілітація мають на меті «не лише добро і здоров'я тіла, але й загалом стосуються особи, тіло якої зазнає страждань»141. Терапія, метою якої є загальне добро особи, не може задовольнитися тільки клінічним успіхом: вона повинна сприймати реабілітацію, як повернення особам їхніх звичних здібностей шляхом активізації й відновлення фізичних функцій, які через хворобу були обмежені.
63. Обов'язок лікувати і дозволяти лікувати.
Пацієнти мають право на всяке лікування, яке може принести користь їхньому здоров'ю142.
Відповідальне ставлення до здоров'я покладає на кожного «обов'язок турбуватися про власне здоров'я і дозволяти себе лікувати». Отже, «ті, хто турбуються про хворих, повинні старанно виконувати свої обов'язки та використовувати всі засоби, які вважають за необхідні або корисні»143. Йдеться не лише про засоби боротьби з хворобою, а й про ті, що знімають біль чи полегшують стан невиліковно хворих.
64. Пропорційні і непропорційні втручання. Критерії верифікації.
Працівники служби охорони здоров'я не можуть відмовити пацієнтові в належній опіці, навіть якщо вилікувати його неможливо144. Вони зобов'язані застосувати всі «пропорційні» засоби. Обов'язок не поширюється на застосування «непропорційних» засобів.
Залежно від стану хворого, звичайними можна вважати ті засоби, які верифікуються відповідною пропорційністю між застосованим засобом та очікуваним результатом. Якщо такої пропорційності немає, втручання слід визнати надзвичайними.
Щоб визначити критерій пропорційності чи непропорційності засобів у конкретному випадку, слід порівняти такі елементи: «вид застосованої терапії, ступінь її складності й пов'язаного з нею ризику, необхідні витрати, а також можливість її використання (з прогнозованим результатом), враховуючи стан пацієнта та його моральні і фізичні сили»145.
65. Уточнення принципу пропорційності. Законність припинення втручань.
Принцип пропорційності втручань може бути уточнений і застосований таким чином:
-— «якщо у розпорядженні немає інших засобів, можна (за згодою пацієнта) застосовувати засоби, що з'явилися завдяки найновішим медичним відкриттям, навіть якщо вони ще перебувають у експериментальній фазі і їх вживання пов'язане з деяким ризиком»;
— «вживання таких засобів можна припинити, якщо очікуваний ефект не спостерігається», оскільки в ньому випадку порушується відповідна пропорційність між «витратами коштів і праці залучених спеціалістів» і «прогнозованими результатами», або «якщо застосовані лікувальні засоби спричиняють у пацієнта біль чи ускладнення, що більші за передбачуваний позитивний ефект»;
— «завжди етично задовольнитися загальноприйнятими засобами, які пропонує медицина. Не можна нікого примусити лікуватись із застосуванням таких методів, які, хоч і широко використовуються, проте не виключають ризику або створюють значні труднощі». «Відмову від такого засобу не можна порівнювати із самогубством»; її треба, радше, трактувати «як звичайне прийняття стану людини чи бажання уникнути застосування терапевтичних втручань, які єнепропорційними до очікуваних результатів або вимагають від сім'ї і суспільства надмірних витрат»146.
66. Терапевтичні маніпуляції в організмі. Принцип цілісності організму.
Може статися, що для відновлення здоров'я особи, за відсутності інших засобів, будуть необхідними
втручання, які передбачають модифікацію, пошкодження чи видалення органів.
Терапевтична маніпуляція в таких випадках може бути виправдана на підставі принципу цілісності147 як терапевтичний принцип, згідно з яким «окремий орган підпорядкований цілісності тіла і у разі конфліктної ситуації є залежним від нього. Через цс особа має право пожертвувати одним органом, якщо його збереження або функціонування завдає суттєвої шкоди всьому організму, і жодного іншого способу усунути цю шкоду нема»148.
67. Дозволеність розпорядження фізичним життям.
З одного боку, фізичне життя є вираженням особи та її цінності, і тому ним не можна розпоряджатися як річчю, але, з іншого. — тілесне життя не вичерпує цінності особи і не є найвищим добром149.
Саме тому за певних умов можна визнати право людини розпоряджатися частиною власного фізичного тіла для користі особи загалом, подібно як можна ним пожертвувати або піддати його ризику для вищого добpa, такого як «Божа слава, спасіння душ аоо служіння ближнім»150. «Тілесне життя є фундаментальним добром, умовою ісігування всіх інших земних цінностей. Однак існують й вищі цінності, заради яких можна, а іноді навіть необхідно, наразити це життя на небезпеку втрати»151.
Аналгезія та анестезія
68. Подвійний аспект болю.
З одного боку, біль викоігує терапевтичну функцію, «допомагаючи людині відчути й усвідомити неналежний стан її здоров'я»152, а з іншого — г підставою звернення людини до медиків для його послаблення і вгамування.
69. Спокутний і спасенний виміри болю. Гуманізація болю.
Страждання маг для християнина високе спокутне і спасенне значення. «Це участь у страстях Христових і поєднання з Жертвою Відкуплення, яку Він склав із послуху небесному Отцеві. Тому, отже, немає нічого дивного, що деякі християни намагаються уникати вживання знеболювальних медичних засобів, щоб добровільно приймати принаймні частину своїх страждань і в такий спосіб добровільно поєднатися з терпінням Христовим»153.
Те, що дехто приймає страждання по-християнськи, черпаючи з віри силу і витримку, не означає, що завжди треба терпіти будь-які страждання та біль, не полегшуючи їх154. Навпаки, угамування людського болю сприяє його гуманізації. Християнська любов вимагає від працівників служби охорони здоров'я полегшувати фізичні страждання пацієнтів.
70. Дозволеність і обов'язок використовувати анестезію та аналгезію.
«Тяглість болю в часі перешкоджає осягненню вищих цілей і добра»155. Це може мати шкідливі наслідки для психофізичної цілісності особи. Надмірні страждання суттєво обмежують або й унеможливлюють духовний самоконтроль. Отож, працівники служби охорони здоров'я можуть запобігти цьому, зменшивши або й усунувши біль; цс є їхнім обов'язком у ситуаціях, коли біль переходить межі витривалості пацієнта. Ьа-жано і морально дозволено, щоб наукові дослідження ставили своїм завданням допомогти «людині панувати над стражданням»156.
Аналгезія і анестезія, «безпосередньо впливаючи на найбільш агресивні і важкі вияви болю, повертають людині контроль над собою та роблять більш людяним досвід болю»157.
71. Законність обмеження і позбавлення свідомості.
Іноді застосування лікарських засобів і способів аналгезії та анестезії призводять до часткової втрати свідомості. Доки такі втручання спрямовані не на безпосереднє позбавлення пацієнта свідомості і свободи, а лише на зменшення відчуття болю і є обмеженими тільки клінічною потребою, їх можна вважати етично прийнятними158.
Інформована згода пацієнта
72. Діалоговий характер медичного втручання. Право формовану згоду.
Перш ніж розпочинати медичні втручання, працівники служби охорони здоров'я повинні отримати словесну або мовчазну згоду пацієнта. Вони «не мають щодо пацієнта окремого або незалежного права. Взагалі вони можуть діяти лише тоді, коли пацієнт виразно або невиразно (безпосередньо чи опосередковано) їх на це уповноважує»159. Без такого уповноваження їх дії є самовільними160.
Стосунки між лікарем і пацієнтом є різновидом між-людських стосунків: вони діалогові й не є орієнтованими на об’єкт. Пацієнт «не є анонімним індивідом», об'єктом застосування медичних знань, він — «відповідальна особа, покликана стати співучасником зміцнення власного здоров'я. На шляху до одужання пацієнт повинен мати можливість особистого вибору, він не може покластися на волю чи вибір інших осіб»161.
Щоб пацієнт міг зробити цілком свідомий і вільний вибір, його слід докладно поінформувати про справжній стан його здоров'я і терапевтичні можливості, а також про передбачувані ризики, труднощі та можливі наслідки медичних втручань162. Це означає, шо від пацієнта слід отримати інформовану згоду.
73. Особливість згоди, яка припускається. Принцип довіри до терапії.
Щодо згоди, яка припускається, треба розрізняти пацієнта, стан якого дає змогу належно оцінити всі обставини і висловити згоду на втручання, і пацієнта у стані, який не дає йому змоги адекватно оціни ти ситуацію і сформувати власну думку.
У першому випадку про згоду пацієнта не можна судити на підставі припущень: вона повинна бути конкретною і виразною.
Натомість у другому випадку працівники служби охорони здоров'я можуть (а у крайніх ситуаціях — мусять) робити припущення про згоду пацієнта на терапевтичні втручання, які на основі власних знань і сумління вважають за необхідні. Якщо пацієнт тимчасово вгратив свідомість і волю, працівники служби охорони здоров'я діють за принципом довіри до терапії, тобто довіри, яку пацієнт виявив, коли звернувся за медичною допомогою. У разі тривалої непритомності та неможливості вільного волевиявлення пацієнта працівники служби охорони здоров'я можуть діяти за принципом відповідальності за опіку над здоров’ямпацієнта.
74. Участь сім’ї.
Членів сім'ї слід інформувати про рішення застосовувати звичайні засоби та залучати до ухвалення рішень про надзвичайні чи факультативні заходи.
Наукові дослідження та випробування
75. Науковий прогрес та випробуваний. Повага до гідності людського життя.
Терапевтична діяльність, ефективність якої зростає, стає відкритішою для наукових досліджень та експериментів, що приносять їй нові здобутки.
Поступ шляхом досліджень і випробувань є правилом будь-якої прикладної науки. Біомедичиі науки й їх розвиток не становлять винятку, проте не слід забувати, що вони мають своєрідне поле для діяння і спостереження — життя людини.
З огляду на свою особливу гідність особа вступає в дослідження і клінічні випробування з застереженнями, які стосуються істоти, що має цінність суб'єкта, а не об'єкта. Саме тому біомедичні науки не користуються такою свободою пошуків, як прикладні науки, шо вивчають предмети. «Етична норма, що ґрунтується па повазі до гідності особи, повинна визначати стратегію як на сталі досліджень, так і на етапі застосування отриманих результатів»163.
76. Аморальність досліджень, спрямованих проти добра особи.
На етапі дослідження етична норма вимагає, щоб зусилля були спрямовані «на добро особи»164. Кожне дослідження, яке суперечить цій нормі, є аморальним. Інвестування зусиль і засобів у такі дослідження суперечить гуманній меті науки та її розвитку165.
На стадії випробування, тобто верифікації на людині отриманих результатів досліджень, добро особи оберігається етичною нормою і вимагає дотримання
попередніх умов, пов'язаних зі згодою на випробування і прийнятним ризиком.
77. Цикай свідома і вільна згода.
По-перше, згода пацієнта є необхідною. Пацієнта «треба поінформувати про заплановане випробування, його мету й можливі ризики у такий спосіб, щоб він мав можливість погодитися або відмовитися за повної свідомості і необмеженої свободи. Лікар насправді володіє щодо пацієнта лише такою владою і такими правами, які за ним визнає сам пацієнт»166.
Про таку згоду може робитися припущення лише у випадку, коли йдеться про користь для пацієнта, тобто про терапевтичний експеримент, скерований на лікування.
78. Фактор ризику і ступінь його небезпеки. Специфічні критерії.
По-друге, треба оцінити фактор ризику. Кожне випробування само по собі передбачає ризик. Тому «не можна вимагати повного усунення будь-яких загроз і ризиків. Це перевищує людські можливості і може паралізувати будь-які наукові дослідження, і навіть завдати шкоди пацієнтові... Проте існує ступінь небезпеки, якого моральний закон допустити не може»167.
Людину не можна наражати на такий самий ризик, як тварин. Існує межа, за якою ризик стає неприйнятним для людини. Ця межа визначається принципом непорушності добра особи, згідно з яким забороняється «наражати на небезпеку життя пацієнта, його психофізичну рівновагу, здоров'я або спричиняти ще більше його погіршення»168.
79. Детальне інформування. Принцип пропорційного ризику.
Не можна розпочинати і проводити широкомасштабні випробування без попереднього вжиття всіх запобіжних заходів, які б забезпечили нешкідливість втручання та зменшення ризику. На доклінічному етапі слід подати детальну інформацію про найбільш певні фармако-токсикологічні гарантії та запевнити у безпечності проведення випробування 169.
Перш ніж розпочати досліди на людині, клінічне випробування нових ліків і методів, слід попередньо практикувати на піддослідних тваринах. «Відомо, що тварина покликана служити людині, отже, вона може бути об'єктом випробування; при цьому до тварини треба ставитися як до Божого створіння, призначенням якого є служіння людині, однак не зловживаючи цим»170. Отже, за будь-яких випробувань «до тварини слід ставитися з повагою, не заподіюючи їй зайвих страждань»171.
Окрім цих гарантій клінічна фаза випробування на людині повинна відповідати принципові пропорційності ризику, тобто повинна гарантувати дотримання відповідної пропорції між користю і передбачуваним ризиком. При цьому треба розрізняти випробування на хворих з терапевтичною метою та випробуванпя на здорових людях з науковою або гуманітарною цілями.
80. Критерії, що стосуються особи хворого. Дозволеність застосовувати засоби, які ще не позбавлені певного ризику.
У випробуваннях, що проводяться па хворих, відповідна пропорційність оцінюється шляхом зіставлення стану хворого та передбачуваних ефектів від дії ліків чи інших експериментальних методів. Слід, проте, пам'ятати, що ступінь ризику, пропорційний і легітимний для одного пацієнта, може не бути таким для іншого.
Як уже зазначалося, за певних умов можна дотримуватися принципу, згідно з яким «якщо у розпорядженні немає інших засобів, дозволено — за згодою пацієнта — використовувати засоби, отримані внаслідок найновіших досягнень медицини, навіть якщо вони ще перебувають у експериментальній фазі і їх застосування пов'язане з певним ризиком. Пацієнт, який вживає такі нові ліки, може служити прикладом великодушного служіння людству»172. «Застосовувати нові лікувальні засоби, які ще перебувають у експериментальній фазі і пов'язані з високим ступенем ризику, слід з великою обережністю»173.
У безнадійних випадках, коли інших можливостей для порятунку пацієнта нема, а у розпорядженні лікарів є засіб, терапевтичний метод чи операція, які, хоч не виключають ризику, все ж дають надію на успіх, жодна тверезо мисляча людина не заперечуватиме, що лікар, за висловленою або й мовчазною згодою пацієнта, може застосувати таке лікування174.
81. Випробування на здоровій людині і принцип солідарності.
Клінічне випробування можна проводити також на здоровій людині, яка добровільно погоджується «долучитися, з власної ініціативи, до поступу медицини і в такий спосіб докласти свою частку до суспільного добра». У такому випадку, «упевнившись у збереженні власної субстанціальної цілісності, пацієнт має право прийняти певну міру ризику»175.
Право на це дає людська і християнська солідарність, що є мотивом такого вчинку: «Дарувати щось від самого себе у межах моральної норми є свідченням любові до ближнього, яка гідна подиву і сприяє духовному зростанню, що зможе стати винагородою за ризик імовірної несуттєвої фізичної шкоди»176.
У будь-якому випадку випробування обов' язково треба припинити, якщо результати не виправдовують сподівань.
82. Випробування на людських ембріонах і плодах. Виключно терапевтичні критерії.
Оскільки гідність людської особи належить визнавати за індивідом ще до народження, дослідження та випробування на ембріонах і тодах людини слід проводити, дотримуючись тих самих етичних норм, які стосуються кожної народженої дитини, кожної людини.
Зокрема, дослідження, тобто спостереження за певними явищами під час вагітності, лікар може проводити лише тоді, «коли є моральна впевненість у безпечності втручання для житгя та цілісності плоду і його матері, а також згода добре поінформованих батьків»177.
Натомість випробування повинно мати чітко визначену терапевтичну мету. «Жодною найблагороднішою метою, важливістю для науки, інших людей чи суспільства, не може виправдати випробування на живих людських ембріонах чи плодах, незалежно від того, життєздатні вони чи ні, перебувають всередині чи поза материнським лоном. Навіть якщо батьків про все поінформували, вони не можуть дати згоду, яку звичайно дають на проведення клінічного випробування на дорослих, тому що не мають права вільно розпоряджатися фізичною цілісністю чи життям ненародженої дитини. Навіть більше, випробування на ембріонах і плодах завжди супроводжується ризиком і насправді здебільшого криє в собі загрозу заподіяння шкоди їхній фізичній цілісності чи, навіть, смерті.
Використання людських ембріонів чи плодів як об'єктів чи засобів випробування є злочином проти їхньої гідності як людей... Практика зберігання живих людських ембріонів in vivo чи in vitro для експериментальних або комерційних цілей повністю суперечить людській гідності»178.
Донорство і трансплантація органів
83. Моральна цінність донорства і трансплантації органів.
Поступ медицини і, зокрема, хірургії дає змогу сьогодні з допомогою трансплантатів лікувати багато захворювань, які ще донедавна неминуче спричиняли смерть або, в найкращому випадку, болісне й обмежене існування179. Такі форми «служіння житію»180, якими є донорство й трансплатгтація органів, сповнені моральної цінності, що виправдовує їх застосування у медичній практиці. Однак застосовувати їх слід з дотриманням певних умов, особливо тих, які стосуються донора, а також дарованих і пересаджуваних органів. Кожна трансплантація органа чи тканини людини спричиняє певну втрату, що певною мірою обмежує фізичну інтегральність донора.
84. Транс плантація в межах однієї особи.
Аутопластичиі транстантації, за яких забір і пересадка відбуваються в межах одного організму, є легітимними за принципом цілісності, згідно з яким виправданим є використання окремої частини для користі всього організму.
85. Трансплантація між різними людьми. Уточнення принципу солідарності.
Гомопластичні трансплантації, за яких донор і реципієнт належать до одного виду, виправдані принципом солідарності, що поєднує людські особи, і любов'ю, яка схиляє до складання дару ближнім, які зазнають страждань181. «З появою технологій трансплантації органів, які почалися з переливання крові, людина знайшла спосіб жертвувати частиною себе — своєю кров'ю, своїм тілом — для того, щоб продовжити життя іншим. Завдяки досягненням науки та вдосконаленню лікарської майстерності, жертовності лікарів і працівників служби охорони здоров'я відкриваються нові чудові можливості. Ми покликані любити нашого ближнього в новий спосіб, або, кажучи мовою Євангелія, любити „аж до кінця" (Йо. 13, 1), проте приймаючи і враховуючи певні межі, яких не можна переступити, межі, встановлені самою людською природою»182.
При гомопластичиих трансплантаціях забір органів може відбуватися як від живого, так і від мертвого донора.
87. Критерій дозволеності жертвування органа від померлого донора.
У другому випадку маємо справу не з живою істотою, а з тілом померлого, яке завжди слід поважати як тіло померлої людини, але гідності і цінності суб'єкта, яка належить живій особі, воно вже не має. «Тіло померлого вже не є, у прямому значенні, суб'єктом права, бо втратило особовість, а суб'єктом права може бути лише особа». Тому рішення про «призначення мертвого тіла людини для отримання користі та досягнення вищої мети, що не викликають моральних застережень, є рішенням, вартим не осуду, а визнання»184.
Проте насамперед слід переконатися у тому, що справді маємо справу з тілом померлого, щоб уникнути забору органів, який зумовив би смерть або прискорення смерті донора. Забір органів з тіла померлого є легітимним лише за умови безсумнівної констатації смерті донора. Звідси випливає обов'язок «вжити всіх заходів, щоб особу не вважати і не трактувати як померлу до моменту остаточного підтвердження факту її смерті»185.
Для того щоб людину-донора вважати померлою, вистачить констатувати смерть мозку, яка полягає у «незворотиому припиненні всіх функцій головного мозку». Коли з впевненістю стверджено смерть мозку, тобто після належної верифікації, можна приступати до забору органів, а також до апаратної підтримки функцій організму, щоб зберегти життєві функції органів, призначених для трансплантації186.
88. Органи, які не можна трансплантувати.
З етичних міркувань жертвувати можна не всі органи. Слід виключити можливість трансплантації мозку і статевих залоз, оскільки вони забезпечують особову і прокреаційну ідентичність людської істоти. Йдеться про органи, завдяки яким тіло, в специфічний спосіб, реалізує неповторну унікальність особи, яку медицина зобов'язана охороняти.
89. Трансплантація органів людині від інших видів істот. Аморальність трансплантації деяких органів.
Існують також гетерологічні трансплантації, коли донор і реципієнт належать до різних видів. «Не можна стверджувати, що потрібно піддавати осуду кожен випадок [біологічно можливої] трансплантації тканин між представниками різних видів; проте, очевидно, ще менш припустимо вважати, що кожна біологічно можлива гетерологічна трансплантація не є забороненою або не може викликати застереження. Ситуацію слід оцінювати у кожному випадку окремо, враховуючи при цьому, яка тканина і який орган планується трансплантувати. Трансплантація людині тваринних статевих залоз відкидається як аморальна; водночас пересадка рогівки від донора-тварини не викликає жодних застережень, якщо це біологічно можливо і показано»187.
Одним із видів гетерологічних трансплантацій є вживляння штучних органів. Дозволсність такої пересадки залежить від того, чи користь від неї особі буде співмірною, і від того, наскільки при цьому порушується гідність особи.
90. Жертовний характер донорства. Заклик до любові після смерті.
Медичне втручання при трансплантації «є невід'ємним від людського акту донорства»188. Особа, жива чи мертва, від якої беруться органи, вважаєтьсядонором — тим, хто добровільно погоджується на забір.
Трансплантація передбачає попереднє вільне і свідоме рішення донора або його законного представника, найчастіше — членів найближчої родини. «Це є рішенням безкорисливої пожертви комусь частини тіла для здоров'я і користі іншої особи. У такому тлумаченні медичний акт трансплантації уможливлює акт пожертви з боку донора — щирий акт, що сам по собі виражає справжню любов та солідарність»189.
Те, що завдяки поступові біомедицини людина може «у реалізації свого покликання любові долати межі власної смерті», заохочує особу до «пожертви ще за життя частини власного тіла за умови, що ця пожертва здійсниться після смерті». Це «акт великої любові, любові, що дає життя іншим»190.
91. Посередницький характер втручання лікаря.
Як ланка у цьому жертовному «ланцюжку» любові медичний акт трансплантації, навіть проста гемотрансфузія, «не є втручанням, подібним до інших». «Цього втручання не можна відокремити від акту пожертви донора, від любові, що дає життя»191.
Працівник служби охорони здоров'я в цьому випадку «стає посередником при чомусь особливому, коли донор віддає як дар частину себе навіть після смерті — заради життя іншого»192.
Узалежнення
92. Поширення феномена узалежнення. Компетенція медицини.
Узалежнення, з медичної точки зору, є станом звикання до речовини або продукту, зокрема до медикаментів, алкоголю, одурманювальних засобів, тютюну, в яких людина починає відчувати нестримну потребу, а позбавлена їх може зазнати психофізичних розладів.
У сучасному суспільстві феномен узалежнення набуває дедалі більшого поширення, і в певних аспектах — драматичного, що не може не тривожити. З одного боку, це можна пов'язати з кризою моральних і культурних цінностей193 а з іншого — зі стресами і незадоволенням реальним станом речей.
Без сумніву, шкода, зумовлена узалежненнями, та їх лікування не належать до виключної компетенції медицини. Але при цьому медицина виступає з профілактичними і лікувальними заходами.
93. Причини наркотичної залежності.
Наркотики і наркотична залежність майже завжди є наслідком гідної осуду втечі від відповідальності, некритичного заперечення соціальної організації без конструктивних пропозицій щодо її вдосконалення, виявом мазохізму, мотивованого браком цінностей.
Наркоман не розуміє життя або втратив його сенс і цінність, і наражає його на небезпеку, аж поки не втратить його: багато смертельних передозувань єсвідомим самогубством. Наркоман приймає нігілістичну життєву позицію, схиляючись до вибору на користь небуття смерті замість повноти життя.
94. Етична оцінка вживання наркотиків. Шляхи звільнення.
З моральної точки зору «вживання наркотиків завжди є аморальним вчинком, оскільки означає безпідставну та ірраціональну відмову від мислення, бажань і вчинків вільної особи»194.
Оцінити наркоманію як аморальну не означає засудити наркомана. Він переживає власний стан як «важку неволю» і потребує визволення з неї195. Шлях звільнення не може ототожнюватися ні з моральним осудом, ані з правовим тиском; це шлях реабілітації, яка — не оминаючи можливої провини наркомана — сприяє його визволенню та реінтеграції.
95. Повернення радості життя.
Детоксикація наркомана є чимось більшим за медичне втручання, тому медикаменти при цьому мало що або взагалі нічого не можуть змінити. Детоксикація є процесом виключно людським, спрямованим на «надання повного й остаточного значення життю»196 та повернення у такий спосіб наркоманові «самовпевненості і самоповаги», що допоможе йому знову віднайти радість життя147.
У реабілітації наркозалежних осіб важливу роль відіграє «пізнання індивіда і розуміння його внутрішнього світу; допомога наркоману у відкритті власної людської гідності, щоб він як активний суб’єкт зміг повернути собі поховані наркотиками індивідуальні багатства.
Це має відбуватися шляхом активізації механізмів волі, спрямування на стійкі та шляхетні ідеали»198.
96. Вживання наркотиків заперечує життя.
Наркотики є ворогами життя. «Не можна говорити ні про „свободу вживання наркотиків", ані про „право на наркотики", оскільки людська істота не має права завдавати собі шкоди, не може і ніколи не повинна зрікатись особової гідності, даної їй Богом»199, і, тим більше, вона не має права чинити так, щоб інші платили за її вибір.
Алкоголізм
97. Етична оцінка алкоголізму.
Алкоголь, на відміну від наркотиків, не є цілковитим злом самим у собі: його «помірне споживання... як напою не підлягає моральній забороні»200. В розумних межах вино навіть корисне.
«Тільки зловживання алкоголем заслуговує осуду»201: алкоголізм, шо зумовлює узалежнсння, затьмарює сумління й у хронічній фазі серйозно шкодить організмові та інтелекту.
98. Способи повного звільнення від алкоголізму.
Алкоголік — це хворий, що потребує не лише медичної опіки, а й допомоги в аспекті солідарності та психотерапії. До такої людини необхідно застосовувати лише гуманні заходи, метою яких є її звільнення від алкогольної залежності202.
Куріння тютюну
99. Етична оцінка куріння тютюну.
Так само щодо тютюну етична заборона стосується не самого його вживання, а лише зловживання. Безумовно, вживання тютюну шкодить здоров'ю і зумовлює уза-лежнення. Це призводить до постійного зниження порога, подолання якого дає підставу говорити про зловживання.
Боротьба з курінням потюну проводиться засобами переконання і профілактики: ця проблема повинна передусім вирішуватися через пропагування здорового способу життя та інформування, зокрема, рекламними засобами.
Психофармакологічні засоби
100. Вживання психо-фармакологічних засобів.
Психофармакологічні засоби — це особлива група ліків, які застосовуються для боротьби з психічними розладами, маренням, галюцинаціями, тривогою і депресією203.
101. Критерій обачності.
3 метою захисту та стримування від зловживання, а також усунення ризику звикання й узалежнення психофармакологічні засоби слід застосовувати виключнопід контролем лікаря. «Вживати за медичними показами транквілізатори, що у точно визначених ситуаціях повинні приносити особам полегшення фізичних або психічних страждань, слід дуже обачно, щоб уникати небезпечних форм звикання й узалежнення»204.
«Медичні служби, лікарі, керівники дослідних установ повинні намагатися обмежити до мінімуму подібні загрози шляхом належних профілактичних заходів і поширення інформації»205.
102. Етична дозволеність. Повага до рішень психічно хворого.
Призначання психофармакологічних засобів з терапевтичною метою за умови дотримання належної поваги до особи етично виправдане на підставі загальних принципів етики коригувальних втручань.
Виконуючи вимогу необхідності інформованої згоди пацієнта та поваги до права відмови від такої терапії, слід урахувати конкретний психічний стан пацієнта та його здатність приймати рішення. При виборі та призначенні лікарських засобів треба також дотримуватися принципу адекватної терапевтичної пропорційності на основі ретельного врахування етіології симптомів або мотивів, якими керується пацієнт, що просить ці засоби206.
103. Заборона не-терапевтичного застосування.
Морально неприйнятним є нетерапсвтичне вживання психофармакологічних засобів чи зловживання ними для розширення природних можливостей людини або для досягнення стану штучного ейфоричного спокою. Такі випадки застосування психофармакологічних засобів прирівнюються до вживання наркотичних речовин і підлягають етичному осуду, як і наркотики.
Психологія і психотерапія
104. Психологічний компонент соматичної патології.
Майже кожна соматична патологія характеризується присутністю психологічного компонента як однієї з причин її виникнення або її наслідку. Такі питання належать до компетенції психосоматичної медицини, в якій терапевтичний ефект значною мірою залежить від реалізації стосунків «лікар—пацієїгт»207.
Працівники служби охорони здоров'я повинні ставитися до пацієнта так, щоб гуманне ставлення доповнювало їхню фаховість, а зусилля ставали ефективнішими завдяки здатності розуміти пацієнта.
Терапевтична ефективність стосунків «лікар— пацієнт» багатократно зростає, якщо вони сповнені людяності та любові, підсилені справді людським трактуванням хвороби та збагачені вірою208.
105. Шлях психотерапії— шлях звільнення і підтримки.
Психічні розлади і захворювання лікуються засобами психотерапії. Вона включає різні методи, що дають змогу одній людині надавати допомогу іншій.
За своєю суттю психотерапія — процес зростання, шлях до подолання проблем, які беруть свій початок у дитячому віці, або взагалі проблем минулого, та сприяння людині у здатності усвідомити свою ідентичність, життєву роль і відповідальність.
106. Етичні критерії дозволеності. Недоторканність внутрішнього світу.
З моральної точки зору психотерапія с прийнятним видом лікування209. Проте, застосовуючи методи психотерапії, завжди слід пам'ятати про повагу до особи пацієнта, який дозволяє лікареві увійти в свій внутрішній світ.
Принцип поваги зобов'язує психотерапевта не порушувати цієї інтимності і діяти у визначених межах за згодою пацієнта. «Як не можна присвоювати собі добра іншої особи і порушувати її фізичну єдність без її згоди, так не можна супроти волі особи входити у її внутрішній світ, незалежно від того, які засоби і методи для цього застосовуються»210.
Повага до пацієнта забороняє психотерапевтові впливати на його волю. «Психолог, який справді прагне лише добра для пацієнта, тим більше з великою обережністю повинен поводитися в межах моральних норм, адже в його руках, так би мовити, психічна здатність пацієнта, його здатність діяти вільно, реалізувати вищі цінності, що виникають з його особистої долі й суспільного покликання»211.
107. Вимога розвиненого почуття етичної міри.
З моральної точки зору найбільшу повагу викликають логотерапія і консультування як метоли психотерапії. Проте всі методи допустимі, якщо їх застосовують психотерапевти, які послуговуються глибокими етичними міркуваннями.
Пастирська турбота і таїнство єлеопомазання
108. Право пацієнта й обов’язок Церкви. Суттєве й особливе завдання пастирства у лікарнях.
Пастирська турбота про хворого полягає в духовній і релігійній опіці. Вона є фундаментальним правом пацієнта та обов'язком Церкви (нор.: Мт 10, 8; Лк 9, 2; 10, 9). Якщо пастирська турбота не забезпечується, їй не сприяють, роблять її принагідною або унеможливлюють її, порушується згадане право та вірність даному обов'язку.
Така турбота є суттєвим і специфічним завданням пастирських працівників у закладах охорони здоров'я, але не лише їхнім. Враховуючи необхідність забезпечення гармонії фізичного, психічного і духовного виміру особи пацієнта, а також обов'язок свідчення особистої віри, всі працівники служби охорони здоров'я зобов'язані створити умови для забезпечення релігійної опіки над тими, хто про це безпосередньо чи опосередковано просить212. «В Ісусі, що є „Словом життя". Боже вічне життя нам заповідане і дане. Завдяки цьому об'явленню та дару фізичне й духовне життя людини також у своєму земному вимірі набуває повноти значення і цінності, адже Боже вічне життя є тією мстою, до якої наше житія в цьому світі спрямоване й покликане»213.
109. Сприяння і прийняття релігійної опіки.
У межах медичних структур релігійна опіка передбачає облаштування відповідного місця і засобів для її виконання.
Працівники служби охорони здоров'я повинні виявити повну готовність задовольнити прохання пацієнта про релігійну опіку.
Там де пастирські працівники з різних причин не можуть здійснити такої опіки, її доручають безпосередньо працівникам служби охорони здоров'я у межах доступних їм можливостей та компетенції. При виконанні цього завдання працівники служби охорони здоров'я повинні поважати свободу і релігійну приналежність пацієнта, а, виконуючи це завдання, вони не повинні усуватися від виконання своїх медичних обов'язків.
110. Переживати Боже милосердя у Христі. Євангелізація хвороби і звершення таїнств. Свідчення зцілювальної сили любові.
Релігійна опіка над хворими є частиною ширшого трактування змісту медично-пастирської турботи як присутності і діяння Церкви, що несе слово і благодать Господа і тим, хто страждає, і тим, хто ними опікується.
У служінні священиків, монахів і мирян, які залучені, індивідуально або в спільноті, до пастирської опіки над хворими, оживає Боже милосердя, що в Христі схилився над стражданням людини, і здійснюється, в особливий та унікальний спосіб, завдання євангелізації, освячення і християнської любові, яке Христос довірив Церкві214.
Це означає, що пастирській опіці над хворими відведено особливе місце в катехизі, в літургії та в християнській любові. Йдеться, отже, про євангелізаціюхвороби — відкриття спасенницького значення страждання, яке переживається в єдності з Христом; про здійснення таїнств як дієвих знаків оновлювальної та відроджувальної Божої благодаті; про свідчення, через служіння (дияконія) і спільноту (койнонія), про зцілювальну силу любові.
111. Наближення до Бога через єлеопомазаиня. Особливі наслідки таїнства. Відповідна підготовка катехиза.
У пастирській опіці над хворими любов Божа, сповнена правди та благодаті, стає близькою їм через окреме й особливе таїнство — єлеопомазанния215.
Це таїнство уділяють кожному християнинові, життя якого перебуває під загрозою. Таїнство єлеопомазання є ліком для тіла і душі, полегшенням іпідкріпленням пацієнта у його цілісній тілесно-духовній суті, світлом, яке сповнює таємницю страждання і смерті, надією, яка з'єднує сьогодення людини з майбуттям у Бозі. «Це таїнство додає людині сил для спасіння, зміцнює її віру в Бога, допомагає встояти проти спокус сатани і позбутися страху смерті»216.
Таїнство єлеопомазання, що несе хворому благодать, «не є таїнством, призначеним лише для тих, хто постав перед небезпекою втратити життя... Відповідний час для прийняття цього таїнства наступає тоді, коли вірним починає загрожувати небезпека смерті через хворобу або старість»217.
Як кожне таїнство, єлеопомазання треба уділяти після відповідної катехизи, щоб хворий свідомо і відповідально прийняв благодать таїнства, а не став несвідомим об'єктом якогось обряду, пов'язаного з наближенням смерті218.
112. Хто має право уділяти єлеопомазання. Можливість повторного єлеопомазання. Хто може отримати єлеопомазання.
Таїнство єлеопомазання може уділяти лише священик, який піклується, щоб надати «його вірним, життя яких перебуває під серйозною загрозою через хворобу або похилий вік». Для оцінки важкості хвороби вистачає «розважливого й обгрунтованого міркування».
Спільне уділення слеопомазання може послужити подоланню упереджень щодо цього таїнства і підкреслити як його цінність, так і церковну солідарність.
Єлеопомазання можна повторити, якщо хворий після одужання знову захворіє або коли в перебігу хвороби настає погіршення.
Єлеопомазання можна уділити перед небезпечною хірургічною операцією.
Можна уділити єлеопомазання особам похилого віку, «якщо вони помітно слабнуть, навіть коли їм не загрожує небезпечна хвороба».
У разі необхідності єлеопомазання можна уділяти і дітям, «якщо вони спроможні належно усвідомити значення цього таїнства».
Єлеопомазання уділяється також непритомним хворим і тим, чиї розумові функції порушені, «якщо існує ймовірність, що вони як віруючі просили би про це, принаймні опосередковано, коли б володіти собою».
«Померлим єлеопомазання уділяти не можна»219.
«Якщо остаточно не з'ясовано, чи хворий перебуває при свідомості, чи хвороба є серйозною, або чи справді хворий помер, — належить все ж таки уділити це таїнство»220.
113. Властиве значення напутнього Святого Причастя. Обов язок просити і прийняти напутнє Святе Причастя.
Євхаристія як останнє — напутнє — Святе Причастя набуває особливого значення і дієвості для пацієнта. «У переході від земного життя до вічності віруюча людина зміцнюється причастям Тіла і Крові Христа й отримує запоруку воскресіння згідно зі словами Господа: „Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йо. 6, 54)»221.
Євхаристія для хворого і є саме тим напуттям життя і надії. «Святе Причастя, яке приймається як напуття, є особливим знаком участі у таїнстві, яке поминається під час Божественної Літургії — смерті Господа і Його переходу до Отця»222.
Тому обов'язок християнина — прохати про напутнє Святе Причастя і прийняти його, а пастирським обов'язком Церкви є його уділення223.
Напутнє Святе Причастя уділяє священик, а за його відсутності —диякон або надзвичайний служитель Євхаристії224.