Тема 1. Педагогіка як наука

ПЛАН

1. Історія виникнення педагогіки

2. Об’єкт, предмет, мета, завдання і функції педагогіки

3. Поняття вищої освіти у педагогіці

4. Основні категорії педагогіки.

5. Система педагогічних наук

ЛІТЕРАТУРА:

1. Вітенко І.С., Борисюк А.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 200 с.

2. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.

3. Основи психології і педагогіки : навчальний посібник / О. М. Степанов, М. М. Фіцула. - 2-ге вид., виправ., доп. - Київ : Академвидав, 2006. - 520 с

4. Лазарчук Л.Ю.Основи педагогіки: Матеріали для лекційного курсу та семінарських занять/ Л.Ю.Лазарчук, І.З.Майданюк.- Тернопіль: Укрмедкнига, 2005.- 550 с.

5. www.onko.ck.ua/ua_pat_dogl_ms-pedag.htm

1. Історія виникнення педагогіки.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забиваті учителей своих» Кирила Туровського.

Сучасна педагогіка – це комплекс теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і освіту як соціально організовані і цілеспрямовані процеси, а також про шляхи удосконалення цих процесів.

Об'єктом дослідження педагогіки є система освіти і педагогічні процеси.

Вся сукупність навчально-виховних і культурно-освітніх навчальних закладів складає систему освіти, котра вміщує великі педагогічні системи: систему вищої освіти, систему середньої спеціальної освіти, систему загальної середньої освіти та ін.

Ці великі педагогічні системи окреслені Законом України «Про освіту» (стаття 43). Педагогічні системи різняться між собою за педагогічною метою, змістом навчання, контингентом вихованців, кваліфікацією педагогів, формами, способами керівництва процесами діяльності вихованців, результатами. Проте всі системи реалізують єдину мету, яка визначена державою, суспільством.

Педагогічний процес у системі вищої освіти є предметом дослідження педагогіки вищої школи. Відтак виникає потреба дати визначення поняття вищої освіти, її ролі та структури в Україні.

Визначення вищої освіти подане у декларації, прийнятій на Всесвітній конференції ЮНЕСКО, яка відбувалася у Парижі 5-8 жовтня 1998 року. У цьому документі говориться, що вищою освітою називаються всі види навчальних курсів, підготовки або перепідготовки на післядипломному рівні, що здійснюється університетами або іншими навчальними закладами, котрі визначені компетентними державними органами як навчальні заклади вищої освіти.

Структура педагогічної системи вищої освіти (яку Ви здобуваєте) включає низку середніх педагогічних систем (це окремі вищі навчальні заклади, наприклад, медичний університет імені Горбачевського, де Ви навчаєтеся) і малих педагогічних систем, якими є окремі факультети, курси, групи.

У законі України "Про вищу освіту" вищу освіту визначено як рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації; зміст вищої освіти – обумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва; зміст навчання – структура, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної кваліфікації.

Система вищої освіти і педагогічні процеси в ній є об'єктом педагогіки вищої школи.

Предметом педагогіки є визначення закономірностей управління педагогічною системою. Зупинимося на основних характеристиках педагогіки вищої школи.

Окремими складовими предмета педагогіки вищої школи є:

1) навчально-виховний процес та процес професійної підготовки спеціалістів, культурної еліти сучасного суспільства;

2) вивчення закономірних зв’язків, які існують між розвитком, вихованням та навчанням студентів у ВНЗ;

3) розробка на цій основі методологічних, теоретичних та методичних проблем становлення сучасного інтелектуального висококваліфікованого фахівця.

Вища школа виконує такі функції: виховну, освітню, загальнокультурну, науково-дослідну, інтернаціональну. Вища школа бере активну участь у розв'язанні всіх задач державотворення; у створенні матеріального добробуту, вдосконаленні суспільних відносин, вихованні громадянина-патріота України; у підвищенні культурного рівня населення України, формуванні інтелектуального потенціалу країни; забезпеченні підвищення кваліфікації викладачів, підготовці наукових кадрів для участі в НТР; сприянні демократизації суспільства та укріпленні миру; у розвитку міжнародного співробітництва.

Педагогіка вищої школи виконує й інші функції:

• аналітичну

• прогностичну

• проективно-конструктивну

У своїй діяльності вищі навчальні заклади керуються такими принципами: кожному, хто має середню освіту, гарантовані рівні умови; гуманізм, демократизм; пріоритетність загальнолюдських цінностей; органічний зв'язок навчання і науково-практичної діяльності з історією, культурою України; науковий, світський характер освіти; відповідність світовим стандартам.

Отже, педагогіка вищої школи – це наука про закономірності повчання і виховання студентів, а також їх наукову і професійну підготовку як спеціалістів відповідно до вимог держави. Предмет науки завжди конкретизується в її меті і завданнях.

Метою педагогіки вищої школи є дослідження закономірностей розвитку, виховання і навчання студентів і розробка на цій основі шляхів удосконалення процесу підготовки кваліфікованого спеціаліста.

Завдання педагогіки вищої школи:

• аналіз соціально-історичних характеристик системи вищої освіти;

• аналіз змісту, форм і методів навчання, розвитку і виховання студентів у вищому навчальному закладі;

• аналіз методів контролю і оцінки успішності студентів на основі системного підходу;

• розробка нових технологій навчання і виховання у вищому навчальному закладі;

• розкриття педагогічних закономірностей формування студентів як майбутніх фахівців;

• вивчення діалектичних взаємозв'язків об'єктивних і суб'єктивних, соціальних і природних факторів виховання і розвитку студентства, його потенційних і реальних можливостей;

• співвідношення цілей і засобів виховання і навчання;

• розробка теорії та методики виховання і навчання, які педгог-викладач має враховувати в своїй практичній діяльності, а також критеріїв її ефективності на основі закономірностей цих процесів.

Педагогіка вищої школи є теоретичною і прикладною наукою.

Як теоретична наука вона відображає причинно-наслідкові відношення і зв'язки у вихованні, навчанні і науковій підготовці майбутніх фахівців, зокрема, медичних працівників.

Як практична наука педагогіка вищої школи вказує на застосування теоретичних положень, шляхів реалізації законів і закономірностей, принципів у практичній діяльності педагогічних працівників.

В Україні мета, задачі, структура, типи вищих навчальних закладів визначені Законом України «Про освіту» (1996).

Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової і професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.

Завдання, права та обов'язки вищого закладу освіти визначаються Законом України “Про вищу освіту” та Положенням про державний заклад освіти.

В Україні діють такі вищі заклади освіти: університет (класичний, профільний), академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум (училище ).

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти України діють вищі заклади освіти таких рівнів акредитації:

• вищі заклади освіти першого рівня акредитації (технікум, училище),

• вищі заклади освіти другого рівня акредитації (коледжі)

• вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії).

Для вирішення основних питань діяльності вищого закладу освіти відповідно до його Статуту створюються робочі та дорадчі органи:

Мета вищої освіти сьогодні – це підготовка фахівців, здатних забезпечити перехід від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства через новаторство у навчанні, вихованні та науково-методичній роботі.

У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації (1999).

Основні завдання та принципи створення зони Європейської вищої освіти – це: уведення двоциклового навчання; запровадження кредитної системи; формування системи контролю якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлаштування випускників; забезпечення привабливості європейської системи освіти.

Обрані шляхи модернізації вищої освіти України співзвучні зі загальноєвропейськими підходами.

Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апарат, тобто систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорійно-понятійний апарат педагогіки вищої школи поділяють на три види:

І. Методологічні категорії: педагогічна теорія, педагогічна концепція, педагогічна ідея, педагогічна закономірність, педагогічний принцип.

Педагогічна теорія – система науково-педагогічних знань, яка описує і пояснює елементи реальної педагогічної діяльності у навчальному закладі.

Педагогічна концепція – система критичних поглядів на реальну педагогічну дійсність і відповідного пошуку та пропозиції нових конструктивних ідей. Педагогічна концепція завжди повинна підкріплюватись дослідженнями та емпіричними даними.

Педагогічна ідея – це новий напрям думки, твердження або розгорнута модель, що відображає ті чи інші стосунки або зв'язки у вузівській дійсності.

Педагогічна закономірність – об'єктивно повторювана послідовність явищ. Закономірності поділяють на біологічні, психологічні, соціальні й безпосередньо педагогічні.

Принципи – це система вимог і положень педагогіки, дотримання яких забезпечує продуктивність навчально-виховного процесу.

До основних принципів належать:

1. Гуманізація виховання

2. Науковий, світський характер навчання.

3. Єдність національного і загальнолюдського

4. Демократизація виховання

5. Пріоритет розумової і моральної спрямованості змісту навчання і виховання.

6. Поєднання активності, самодіяльності і творчої ініціативи учнів чи студентів з вимогливим керівництвом викладача.

7. Урахування індивідуальних, вікових особливостей учнів чи студентів у навчально-виховному процесі.

ІІ. Процесуальні категорії: виховання, навчання, освіта, розвиток, формування особистості; навчально-виховний процес; навчальний і виховний процес – загалом не відрізняються від тлумачення їх у загальній педагогіці.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

Розвиток – процес і результат кількісних і якісних змін в організмі людини;

Формування – процес становлення людини як соціальної істоти.

ІІІ. Суттєві категорії: мета, завдання і зміст виховання; професіограма спеціаліста, діяльність (викладача і студента); диференційований та індивідуальний підходи; прогнозування наслідків педагогічного впливу, планування навчальної роботи; форми, методи й засоби виховання та навчання; педагогічні технології навчання і виховання, управління навчально-виховним процесом; самостійна робота студентів, науково-дослідна діяльність студентів; гуманізація і гуманітаризація вищого навчального закладу.

Система педагогічних наук

Педагогічна наука об'єднує до двадцяти педагогічних галузей.

Загальна педагогіка вивчає і формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп і навчально-виховних закладів. Складається з чотирьох розділів:

- основи педагогіки

- теорія навчання та освіти (дидактика),

- теорія виховання

- теорія управління навчально-виховним процесом

Вікова педагогіка вивчає закономірності виховання і навчання, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп. її поділяють на такі напрями:

- дошкільна педагогіка

- педагогіка загальноосвітньої школи

- педагогіка дорослих

Професійна педагогіка досліджує і розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народного господарства. Залежно від рівня освіти існують такі напрями:

- педагогіка професійно-технічної освіти

- педагогіка вищої школи

- педагогіка підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів.

Корекційна педагогіка вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та освіти дітей з різними фізичними або психічними вадами. Залежно від виду дефектів педагогічні знання цієї галузі поділяють на такі напрями:

- сурдопедагогіка (навчання і виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);

- логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення);

- тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих та слабозорих дітей);

- олігофренопедагогіка (навчання і виховання розумово відсталих і дітей з уповільненим розумовим розвитком).

- виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

До інших галузей педагогіки відносяться:

Історія педагогіки, яка висвітлює процес розвитку педагогічних ідей, теорії та практики навчання і виховання в різні історичні епохи, різних країн і народів.

Порівняльна педагогіка порівнює системи народної освіти різних країн.

Галузеві педагогіки охоплюють спортивну, авіаційну, військову, інженерну, медичну, культурно-освітню; шкільна гігієна, яка досліджує і визначає санітарно-гігієнічні умови та організацію навчального процесу залежно від віку, стану здоров'я учнів чи студентів.

Народна педагогіка є галуззю педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих поглядах суспільства на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Педагогіка народознавства забезпечує практичне засвоєння учнями і студентами культурно-історичних, мистецьких надбань багатьої поколінь у процесі прилучення до творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці.

Родинна педагогіка є складовою народної, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких), формування в дітей любові до матері й батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.

Козацька педагогіка спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — це галузь педагогічних знань, досвід з виховання і навчання особистості засобами релігії.

Педагогічна деонтологія (грец. deon — потрібне, необхідне) є узагальненою системою принципів, норм, вимог професійного й особистісного порядку, яким має відповідати поведінка педагога в умовах професійної діяльності

Соціальна педагогіка вивчає закономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах.

Міжпредметні зв'язки педагогіки з іншими науками дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками.

Знання з філософії, соціології, естетики допомагають педагогам визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання.

Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології.

Анатомія і фізіологія людини є основою для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.

Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров'я, фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів. Зв'язок педагогіки з медициною став передумовою формування корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом якої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку. У взаємозв'язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти.

Медсестринська педагогіка – невід’ємна складова медсестринської справи.

 Одна із головних цілей реформування охорони здоров’я сьогодення – це зближення медсестринського персоналу та пацієнта, розвиток партнерських стосунків між ними, фокусування уваги на проблемах особи загалом, а не тільки хворої людини.

В процесі формування медсестринська справа постійно зазнавала багатьох змін та удосконалень. Але всі вони мали на меті одне – допомогти хворій людині нормалізувати фізичний і психічний стан, тобто відновити здоров’я пацієнта, створити оптимальні умови для його збереження. 

За таким принципом Вірджинія Хендерсон визначила завдання сестринської справи: “Унікальність покликання медичної сестри полягає в тому, щоб надавати людині, хворій чи здоровій, допомогу у всьому, що сприяє здоров’ю чи його відновленню, або приходу безболісної смерті, і з чим людина могла б справитись без сторонньої допомоги, якщо б вона була достатньо здоровою, і робити це таким чином, щоб допомогти хворому якнайшвидше набути самостійності”.

Але можливість самодогляду головним чином обмежується відсутністю у пацієнта необхідних знань і навичок. Тому однією з функцій медичної сестри, за визначенням Європейського регіонального бюро ВООЗ, є навчання пацієнтів знанням і навичкам, що стосуються збереження та відновлення здоров’я шляхом:

• оцінки знань і навичок людини, що стосуються збереження і відновлення здоров’я;

• підготовки і надання необхідної інформації на відповідному рівні;

• допомога медичним сестрам, пацієнтам та іншому персоналу в отриманні нових знань і навичок;

• застосування прийнятих професійних стандартів навчання пацієнтів та членів їх родини .

Медсестринський догляд і медична допомога повинні зробити більше, ніж просто лікувати з метою полегшення страждань. Вони повинні давати можливість пацієнту учитися, розширяти свої знання з тим, щоб він міг сам регулювати власне здоров’я. Мета медсестринської педагогіки полягає в тому, щоб краще озброїти людей знаннями, необхідними для прийняття правильних рішень з питань, що стосуються їх здоров’я та благополуччя.

Проводячи навчання пацієнтів або членів їх родини, медичній сестрі необхідно пам’ятати, що:

• засвоєння знань – це зміна поведінки внаслідок одержаного досвіду. Шляхи засвоєння знання різними людьми різні;

• люди засвоюють знання з різною швидкістю;

• активізуючи органи чуттів слухачів (зір, слух, дотик), а також залучаючи їх до роботи, ви прискорюєте цей процес;

• минулий досвід дорослих слухачів може бути корисним при засвоєнні знань або може ускладнювати їх сприйняття.

Щоб полегшити процес навчання медична сестра може:

• залучати слухачів до планування занять;

• спільно визначати завдання в процесі навчання;

• використовувати метод активної участі в заняттях;

• використовувати аудіовізуальні засоби навчання;

• заохочувати до дискусій, обміну досвідом тощо;

• з повагою та розумінням ставитись до поглядів слухачів та їх культурних традицій. В даному разі актуальним є використання методології етномедсестринства (модель транскультурального медсестринства М. Лейнінгер), що дасть можливість медичній сестрі застосовувати плани медсестринського догляду та методи навчання, прийнятих в тій культурі, до якої він належить.

Не існує універсального рецепту для успішного навчання. Досвідчені медичні сестри завжди виробляють свої власні методи, базуючись на тому, що їм найкраще вдається та найбільш результативне. Власна методика удосконалюється з кожним наступним проведеним заняттям. Зміст заняття може залишатися незмінним, але методи викладання, техніка навчання навикам догляду та самодогляду будуть послідовно покращуватись.

При проведенні занять з пацієнтами варто використовувати найрізноманітніші методи викладання. Метод викладання – це спосіб і манера спілкування з людьми, висвітлення певних подій та фактів, які спрямовані на досягнення відповідної мети в конкретній ситуації.

Медична сестра повинна вміти вибирати належний та ефективний метод навчання, беручи до уваги багато факторів: склад слухачів, конкретну ситуацію, власні сили, обсяг і характер інформації, яку необхідно подати, час, а також приміщення та обладнання, що є у розпорядженні.

Окремо необхідно торкнутися питання навчання самих професіоналів роботі з пацієнтами, оскільки медичні сестри мають справу з реакціями людей на хворобу і варто знати, як поводитися з пацієнтами, яким поставили діагноз серйозної чи невиліковної хвороби, які перебувають на порозі смерті. Забезпечуючи якість життя пацієнта, допомагаючи йому розібратися у низці важких переживань у зв’язку з реакціями на хворобу чи смерть, медична сестра повинна зберігати професійну гідність і власний психологічний баланс. Робота з хворими людьми, а надто з онкологічними чи помираючими, надзвичайно важка в психологічному аспекті.

Тому питання навчання психологічного захисту медичного персоналу займають важливе місце в роботі керівника чи лідера команди професіоналів. Регулярні зібрання персоналу, де учасників заохочують поговорити про проблеми, які виникають у процесі догляду за помираючими пацієнтами і спілкування з їх сім’ями про їхні власні почуття, можуть запобігти виникненню надмірного стресу і допомогти проявити почуття, пов’язані з горем і втратою.

Таким чином медична сестра, крім догляду за пацієнтом, виконує роль провідника до здоров’я та здорового способу життя, допомагає набути йому впевненості у власних силах, зберігаючи при цьому власний психологічний баланс.