Лекція
№ 10,11
Основи
кримінального права України.
Кримінальне право
як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї.
Виходячи з цього,
кримінальне право:
1) являє собою
систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у
суспільстві. Норми кримінального права - Це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних
випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі
можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного
не відрізнялися. Норми кримінального права загальної
дії, крім того, є загальнообов'язковими до виконання, маючи тим самим ознаку
загальнообов'язкової нормативності. Ці норми
здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей,
а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під
загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів -
кримінального покарання;
2) його норми
(правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади і
закріплюються у відповідних законах. Це так зване
позитивне право, або чинне право. Саме тому кримінальне право має формальну визначеність -
воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій
формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що ставляться до
поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або
бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність
кримінального права - це не тільки гарантія законності
та однаковості застосування його норм, а й одне з невід'ємних прав людини.
Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною
поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і
свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що
дозволено, а що заборонено кримінальним законом.
Відповідно до Конституції України кримінальні закони видаються лише Верховною
Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент
України) не правомочні видавати норми кримінального права. За цією ознакою
кримінальне право відрізняється від інших галузей
права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми
адміністративного права - навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне
право знаходить свій вираз тільки в законах. Відтак,
основним джерелом кримінального права є кримінальний закон;
3)
має свій предмет і метод правового регулювання. Норми кримінального права
встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання
підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини (ч. 2 ст. 1
Кримінального кодексу України). Злочин і покарання - це ті суспільні явища, що визначаються
нормами кримінального права. Саме відносини, що виникають у зв'язку із
вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет
кримінального права. Оскільки злочини мають підвищену
суспільну небезпечність для суспільних відносин, що склалися в Україні, і
правопорядку, держава застосовує за їх вчинення й найбільш гострі примусові
заходи - кримінальні покарання. Застосування покарання - це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку із
вчиненням злочину.
У покаранні, що
призначається судом від імені держави за вчинений злочин як санкція за
порушення кримінально-правової заборони, передбачена в законі, проявляється і така властивість кримінального права, як його
державна забезпеченість.
Отже,
можна відзначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі
ознаки: загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність і державну
забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці
ознаки, притаманні праву взагалі, стосовно кримінального права виступають дуже
чітко і своєрідно, відображуючи особливості цієї галузі права. Таким чином, кримінальне
право як галузь права - це система, сукупність юридичних норм (а по суті-законів), прийнятих Верховною Радою України, що
встановлюють, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання
підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. У цьому визначенні містяться
основні ознаки кримінального права, що відрізняють
його від інших галузей права. Звичайно, кримінальне право передбачає підстави, умови кримінальної відповідальності, випадки звільнення
від кримінальної відповідальності і покарання, звільнення від відбування вже
призначеного покарання, погашення і зняття судимості. Однак усі ці норми і
відносини, що ними врегульовані, підкоряються загальним, вихідним інститутам
кримінального права - злочину і покаранню, визначаються ними. Значення цих
понять, їх ключова роль настільки великі, що навіть найменування цієї галузі
права в багатьох мовах, у тому числі українській,
пов'язується з ними. Кримінальне право походить від латинського терміна -
злочин. В українській мові іноді цю галузь права називають "карне
право" - слово "кара" - це покарання. Також й відповідний кодекс
називають Кримінальним кодексом (Кодексом про злочини) чи Карним кодексом
(Кодексом про покарання).
2.
Кримінальне право виконує певні завдання, здійснює свої функції. Основна
функція кримінального права як галузі права - це функція охоронна,
оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що
регулюються іншими галузями права. Ці галузі права, регулюючи певні суспільні
відносини, сприяють їх розвиткові і реалізації. Кримінальне ж право охороняє ці
відносини від злочинних посягань. Так, норми цивільного права регулюють
відносини, що складаються у сфері власності. В кримінальному ж праві внаслідок
його охоронної функції встановлюються каральні санкції за злочини проти
власності. Наприклад, у розділі VI Особливої частини
КК передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій,
шахрайство, вимагання, знищення і пошкодження майна та інші злочини проти власності. Або ще,
у Конституції України та у Законі про вибори в органи влади визначено
порядок таких виборів, права виборців, регламент діяльності окружних і
дільничних виборчих комісій та ін. У КК з метою охорони цих відносин
встановлено покарання за такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого
права, порушення таємниці голосування та ін. (розділ V
Особливої частини).
Загальним
чином охоронна функція кримінального права виражена в ст.1 КК, де сказано, що
Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найбільш
важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності,
громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і
безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Охоронна
функція знаходить своє втілення в кримінальній політиці, тобто діяльності
органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального
права. Тут слід виділити два основних напрямки: з одного боку, посилення боротьби,
застосування суворих заходів відповідальності до організаторів і активних
учасників організованих злочинних груп, осіб, що вчиняють тяжкі і особливо
тяжкі злочини, рецидивістів, а з іншого - застосування покарань більш м'яких,
не пов'язаних з позбавленням волі, або навіть звільнення від кримінальної
відповідальності і покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.
Проте не можна
вважати, що кримінальне право обмежується здійсненням лише своєї основної,
охоронної функції. Йому властива й функція регулятивна, яка проявляється, принаймні, в такому:
1) норми
кримінального права, забороняючи вчинювати суспільне
небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної
поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого
існування впливає на поведінку людей. Для більшості
громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх уявленням про
належну, правомірну поведінку. Частина громадян виконує заборони кримінального
закону, боячись відповідальності і покарання. Тим самим здійснюється
регулятивна функція кримінально-правових норм, попередження злочинів;
2)
виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин (основ
національної безпеки, особи, власності, суспільства і держави) від злочинних посягань,
норми кримінального права опосередковано регулюють ці відносини. Так, захищаючи
відносини власності нормами, зосередженими в розділі VI Особливої частини КК, кримінальне право
сприяє їх правомірному існуванню і розвиткові;
3)
деякі норми кримінального права прямо належать до регулятивних. Це, наприклад,
норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному
захисті від злочинного посягання (ст. 36), або норми про звільнення від
кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини), норми про погашення і зняття
судимості (статті 89-91).
Також
кримінальному
праву як галузі права притаманні певні принципи, характерні для кримінального
права цивілізованих країн. Принципи кримінального права - це основні, провідні
засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї
галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні кримінальної
політики держави.
До
найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать:
відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого
законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; особистий характер
відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання.
3.
Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну
систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином
пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному
порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян.
У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній
систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини -
Загальну і Особливу.
В Загальну
частину включені норми, що визначають завдання,
принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність
кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність
і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок
застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють
інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і
покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх.
Система Загальної частини КК складається із таких розділів:
І. Загальні
положення.
II. Закон про
кримінальну відповідальність.
III. Злочин, його
види та стадії.
IV. Особа, яка
підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину).
V. Вина та її
форми.
VI. Співучасть у
злочині.
VII. Повторність,
сукупність та рецидив злочинів.
VIII. Обставини,
що виключають злочинність діяння.
IX. Звільнення від
кримінальної відповідальності.
X. Покарання та
його види.
XI. Призначення
покарання.
XII. Звільнення від
покарання та його відбування.
XIII. Судимість.
XIV. Примусові
заходи медичного характеру та примусове лікування.
XV. Особливості
кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
Ця система
охоплює всі інститути кримінального права, що складають
Загальну частину КК.
Особлива частина
кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із
зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за
вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в
Особливій частині КК.
Норми
Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми
законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед
норми Особливої частини ґрунтуються на нормах
Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини
неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі
інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що
властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Так само неможливо
застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій
частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети,
видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж
система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій
прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань,
передбачених за окремі злочини в частині Особливій. Нерозривний взаємозв'язок
норм Загальної і Особливої частин кримінального права
проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних
зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються
одночасно норми цих частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню
підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і
норма Особливої частини, в якій передбачений злочин,
на здійснення якого вчинював замах винний.
Єдність
Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню
узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає
ефективність їх застосування.
4. У
Кримінальному кодексі нерідко говориться про кримінальну відповідальність
(наприклад, ст. 2 називається "Підстава кримінальної
відповідальності", розділ II - "Закон про кримінальну
відповідальність", розділ IX - "Звільнення від кримінальної
відповідальності"). При цьому Кримінальний кодекс ніде не розкриває
поняття "кримінальна відповідальність", хоча й відрізняє її від
покарання (наприклад, розділи X, XI і XII Загальної
частини КК відповідно називаються "Покарання та його види",
"Призначення покарання", "Звільнення від покарання та його
відбування").
В
науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної
відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші
характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов'язок особи, що
вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові
відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію
санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідальність
осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням
покарання або без нього тощо.
Визначаючи
кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із
видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте
у вузькому, спеціально правовому значенні вона
тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція
держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього
погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання
особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини,
передбачених законом.
Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам
відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими,
Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) кримінальна
відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних
органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця
особа зазнає певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність -
це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді
злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень; 3) вид
і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення
волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад,
позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному
законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за
вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить
вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком
спеціально уповноважених органів держави; 5) кримінальна
відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.
З урахуванням викладеного
кримінальна відповідальність - це вимушене зазнавання особою, яка вчинила
злочин, державного осуду, а також передбачених Кримінальним кодексом обмежень особистого,
майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і
покладаються на винного спеціальними органами держави.
Як
відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної
взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована
нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що
називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що ці
правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи,
або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з моменту винесення
обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші
питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини,
який зміст їх структурних елементів, у чому
виражається їх взаємодія, як співвідносяться кримінальна відповідальність та
аналізовані правовідносини тощо.
З
моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні
відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і
обов'язки. Злочинець
зобов'язаний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень,
передбачених Кримінальним кодексом. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована
саме та стаття Кримінального кодексу, яка передбачає вчинене ним діяння;
покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані
відповідні положення Загальної та Особливої частин Кримінального
кодексу та ін. У
свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також
обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до
кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте
при цьому вона зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння,
призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого
злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання,
тощо.
Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять їх
юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно
від того, виявлений злочин органами держави чи ні
(доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 Кримінального
кодексу починають
обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення
кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення
обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових
відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні
відносини. Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила
злочин, а з іншого - держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і
прокуратури. Ці правовідносини є динамічними,
всі." весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій
суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може
з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну
шкоду і т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри
відповідальності). На певному етапі розвитку
правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний
вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли
в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і
вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих
обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним
вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності.
Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи,
зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої
частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені
обвинувальним вироком суду. В подальшому, при
відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в
кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням
призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут
виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.
Кримінальні
правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування
засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття - до моменту
погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини
можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави
такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків
давності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної
відповідальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті
85-87).
Кримінальна
відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх
часові межі є різними. Так, кримінальна
відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної
сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування
покарання. Такий погляд на момент виникнення і
припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці
кримінального права. Багато хто із авторів вважають, що кримінальна
відповідальність виникає на більш ранніх стадіях - з моменту вчинення злочину,
порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного
(обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного
Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. 3 ст. 80
Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кримінальна
відповідальність настає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної
сили.
В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної
відповідальності: момент припинення кримінально-правових відносин, відбуття
покарання, погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною
відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод,
покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна
відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом
покарання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і визначає
кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після
цього особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має
судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кримінально-правові
наслідки (ст. 88 КК).
При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно розглянути
дане.
Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особистість наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з
кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності
за їх порушення. Однак щоб обґрунтувати етичний докір
такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не
порушувати кримінально-правову заборону. В зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій
мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки,
зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.
Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині,
яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожен вчинок
людини, в тому числі й злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї
людини. В такому різі людина - раб обставин, вона
позбавлена можливості вільного волевиявлення, а відтак, і вільного вибору своєї
поведінки, що фатально вже визначена наперед. Тому прояв злочинної волі у
вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і
неможлива негативна моральна оцінка вчиненого. Отже,
обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній
шкідливості злочину для суспільства. Протилежний погляд (індетермінізм)
зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є його абсолютна,
нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається її злою
волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому числі й від її розуму
і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як
зробити людині в даній ситуації. Тому обґрунтування засудження особи за
вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свободної волі злочинця.
Більш
правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина,
опинившись перед вибором - вчинити злочин або утриматися від цього, залежить як
від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань,
схильностей, потреб, інтересів і т.ін. При цьому навряд чи вірно стверджувати,
що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином
визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причинно пов'язаним як з
її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають
на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні
установки, свідомість. Саме розум, совість,
переконання тощо підказують людині, як зробити їй в
конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і правового засудження злочину
і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну
можливість обрати із наявних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний
засіб досягнення поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи
вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної
відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. В
такому разі кримінальна відповідальність спроможна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим детермінувати їх
поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо
обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість зробити інакше, то це й
обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї
покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як цією
особою, так й іншими.
Відповідно
до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу підставою кримінальної відповідальності є
вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину,
передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за
що і на якій підставі особа підлягає кримінальній
відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за
вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу
злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою
кримінальної відповідальності є склад злочину.
В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності
можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона - це вчинення в
реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична - це
передбаченість такого діяння в КК. Підставою
кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної
і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної
відповідальності, тобто складу злочину. Частина 3 ст. 2 Кримінального
кодексу
передбачає, що ніхто не може бути притягнений до
кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це
положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України,
відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної
відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
6. Кримінальне право України
знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну
відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс
України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах
і нормах міжнародного права. Кримінальний
кодекс
складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина
нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних
законів містить певне положення кримінального права,
викладене у вигляді норми. Кримінальний закон є свого роду продукт законодавчої
діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відображені об'єктивні
закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон
позначений як "закон про кримінальну відповідальність" (розділ II
Загальної частини). Кримінальний закон і закон про
кримінальну відповідальність - тотожні поняття, однак через те, що останнє
закріплене в Кримінальному кодексі, ним потрібно користуватися
для характеристики чинного кримінального законодавства України. Кримінальний
закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність,
оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з
іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З Ккримінального кодексу закони України про кримінальну
відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до
нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.
Слід зазначити, що поняття "кримінальний закон", яким широко
користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших
нормативних положень кримінального кодексу, є дещо умовним, оскільки на відміну
від КК або окремо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну
відповідальність не має всіх атрибутів закону як
нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні - це
юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається
Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень (див.:
Тодьїка Ю. Н. Конституция Украиньї: проблеми теории й практики. - X.,
2000. - С. 473). Таку ж частку умовності має і поняття
"закон про кримінальну відповідальність", коли за його допомогою
характеризуються нормативні положення кримінального кодексу.
Кримінальний
кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються
Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька
кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК. Усі закони
про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де
кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство
України про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс, то
кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні
бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що
приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному
законі, а й входити як окреме нормативне положення в
закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують
нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть
міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути
включені в Кримінальний кодекс з відповідною нумерацією.
В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави
та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне
небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати
застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс
України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і
громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля,
конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і
безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК
визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами
та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто Кримінальний
кодекс забороняє
під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані
злочинними. Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність -
охоронна. Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і
службовим особам, за наявності законних підстав,
звільняти від кримінальної відповідальності і покарання осіб, що вчинили
злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці
інших, виконують регулятивну функцію.
Закон про
кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням Кримінального
кодексу є
запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій
описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб,
здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені
державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження.
Слід зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів не тому, що побоюється
притягнення до кримінальної відповідальності, а через впевненість в
аморальності самої злочинної поведінки. Для більшості людей Кримінальний
кодекс сприяє
зміцненню їх поглядів, життєвій позиції, підтверджує
неприйняття ними поведінки, що визнається державою злочинною. Причому для них
величезного значення набуває не стільки факт наявності
відповідної норми в КК, скільки дійовість, ефективність її застосування.
Структура
Кримінального кодексу
Закони про
кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в Кримінальному
кодексі на
Загальну і Особливу частини.
У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні
положення кримінального права, а також визначають його основні інститути,
наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині,
повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань
та підстав їх застосування. Це норми, які
застосовуються до всіх злочинів. Особлива частина
містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є
злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб,
що їх вчинили.
Загальна і Особлива частини Кримінального кодексу пов'язані
між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності
найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати
кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись
при цьому до Загальної частини.
Загальна і
Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою
чергу, - на окремі статті.
Загальна
частина чинного Кримінального кодексу складається із 15 розділів:
"Загальні положення", "Закон про кримінальну
відповідальність", "Злочин, його види та стадії", "Особа,
яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)", "Вина
та її форми", "Співучасть у злочині", "Повторність,
сукупність та рецидив злочинів", "Обставини, що виключають
злочинність діяння", "Звільнення від кримінальної
відповідальності", "Покарання та його види", "Призначення
покарання", "Звільнення від покарання та його відбування",
"Судимість", "Примусові заходи медичного характеру та примусове
лікування", "Особливості кримінальної відповідальності та покарання
неповнолітніх".
Особлива частина
включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних
відносин, на які посягають відповідні злочини.
Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за злочини, що
посягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1
і 2 Конституції України, поміщені в розділі І "Злочини проти основ
національної безпеки України". Статті, норми яких охороняють людину, її
життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і
безпеку, розташовані в розділі II "Злочини проти життя та здоров'я
особи", розділі III "Злочини проти волі, честі та гідності
особи" і розділі IV "Злочини проти статевої свободи та статевої
недоторканності особи". Статті Кримінального кодексу, норми яких охороняють
основні права і свободи людини, об'єднані в розділі V "Злочини проти
виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина".
Поділ Особливої частини Кримінального
кодексу на 20
розділів робить її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому,
прокурору, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у Кримінальному
кодексі. Та й
для громадян України дуже важливо просто знайти в Кримінальному
кодексі ту чи
іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.
Статті Кримінального
кодексу
пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що виражають сутність
кримінально-правових норм, які в них містяться. При
включенні в Кримінальний кодекс нової статті вона буде поміщена у відповідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття
повинна вміщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близькою до
неї за змістом. Новій статті мають бути надані номер попередньої статті і
додатковий цифровий індекс - 1,2,3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної
частини КК 1960 р. було включено статтю "Відстрочка виконання вироку". Її було поміщено вслід за ст. 46
"Відстрочка виконання вироку військовослужбовцеві або
військовозобов'язаному у воєнний час". Статті був наданий номер 46'. У
1994 р. було прийнято статтю "Відстрочення відбування покарання вагітним
жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років".
Ця стаття була поміщена вслід за ст. 46 КК 1960 р. під
номером46.
Диспозицією
називається частина норми Особливої частини, в якій
визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису ознак
конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві України
розрізняють диспозиції чотирьох видів: просту,
описову, бланкетну, відсилочну. Зустрічаються також змішані диспозиції.
Проста диспозиція
називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на
ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 "Давання хабара". Проста диспозиція використовується
законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне
небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак
у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в
слідчо-судовій практиці і теоретичній літературі.
Описовою
називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у
ст. 185 "Крадіжка" наводиться визначення крадіжки як таємного
викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція у
зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.
Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак
злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту
ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну
відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів,
правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетними є диспозиції у ст. 271
"Порушення вимог законодавства про охорону праці", ст. 286
"Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту
особами, які керують транспортними засобами". Таким чином, бланкетна
диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність
за порушення правил, що містять у собі різноманітні
вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про
кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним
і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма,
що має бланкетну диспозицію, залишається при цьому без змін. Установи і
організації, що приймають і затверджують такі нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою їх
застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося,
не є джерелами норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну
відповідальність (його соціального призначення) вони
виконують підпорядковану роль. Вимоги, заборони, що в них сформульовані,
сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільне небезпечного і протиправного діяння (дії
або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість
кримінально-правових норм, які мають бланкетну диспозицію, помітно збільшилася.
Особливо це характерно для норм розділу VII "Злочини у сфері господарської
діяльності".
Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми
або її окремого положення, які містяться в іншій
статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин
або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 "Умисне середньої тяжкості тілесне
ушкодження" відсилає до ст. 121 "Умисне тяжке тілесне
ушкодження", вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої
тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження.
Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при опису другої і
подальшої частини відповідної статті, для уникнення повторного
опису діяння, яке наведене в частині першій. Для цього у відповідній частині
використовуються слова: "те саме діяння", "діяння, передбачене
частинами першою або другою цієї статті" і т.
под. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при
опису кваліфікуючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309
"Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення
чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без
мети збуту" вказано на вчинення тих самих дій особою, яка раніше вчинила
один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК і пов'язаних зі
злочинним обігом цих засобів або речовин.
Санкція - це
частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за
злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в
санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або
навіть невеликої тяжкості.
6.
Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому
притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують
поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від
нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей
навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна
мотивація поведінки, її цілеспрямованість.
Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є
посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його
найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну
відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного
розвитку.
В історії
кримінального права поняття злочину визначалося по-різному.
Залежно від того, чому надавалось більшого значення - соціальній
чи правовій характеристиці злочину, - можна виокремити три визначення цього
поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.
Формальне
визначення - відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином
визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране
(злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним
законом).
Матеріальне
визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину,
протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин - суспільне небезпечне
діяння).
Формально-матеріальне
визначення поєднує в собі соціальну і юридичну
характеристику злочину (злочин - суспільне небезпечне і передбачене
кримінальним законом діяння).
Кримінальний
кодекс України
дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює:
"Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне
небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом
злочину".
Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину
як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це
має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий
вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки,
погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або
бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином
визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність,
позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і
вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є
злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що
злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст.
18 Кримінального кодексу є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого
може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і
волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину
вчинене діяння.
Аналіз ч. 1 ст.
11 Кримінального кодексу показує, що в ній чітко закріплені
три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість
діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки - суспільна
небезпечність і винність - є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і
внутрішню соціально-психологічну природу злочину.
Третя - передбачення діяння Кримінальним кодексом - формальна,
що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.
Разом з тим
аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати,
що передбаченість діяння в КК одночасно означає й
обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин
від злочинних посягань кодекс визначає, "які суспільне небезпечні діяння є
злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили". У цій
нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок
кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.
Саме тому в науці
кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак
злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.
З урахуванням цих ознак можна
дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільне
небезпечне, винне, протиправне і кримінальне каране діяння (дія чи
бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає
його різні істотні властивості, має свій зміст.
Відмінність
злочину від інших правопорушень
Одні юристи,
відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має
суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна
властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільне небезпечними: їм
притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до
такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній
природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою - це суспільне
небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не
притаманна, вони є лише суспільне шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду
окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до
цієї точки зору, злочин та інші правопорушення - якісно самостійні види
правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх
соціальним змістом - матеріальною ознакою.
Інша точка зору
виходить з єдності соціальної природи всіх
правопорушень - їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та
іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності.
Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної
небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше
правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою.
7.Склад злочину -
це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних
і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.
З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного
діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою
реалізацію принцип: "Немає злочину без вказівки
на те в кримінальному законі". З іншого боку, у
чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь,
які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке
суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу
злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як
злочинні. Тільки за такі суспільне небезпечні діяння
людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути
призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на
практиці до порушень законності й обмеження прав громадян.
Будь-який конкретний
злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч
ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв'язання
питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї
сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі,
значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім
злочинам даного виду.
Отже, обсяг
ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих
юридичне значущих ознак, що визначають суспільне небезпечні діяння певного виду
як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо
він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх
злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому
злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому
діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового
поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.
Формулюючи ознаки
конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих закріплених у
нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і
входять до складу будь-якого злочину.
4. Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не
співпадають, а лише співвідносяться як явище
(конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду
злочину). Злочин - це конкретне суспільне небезпечне діяння (наприклад,
крадіжка, вчинена І. 17 січня 2001 р., з магазину села К.), вчинене у певній
обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється
безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка,
вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому
цей злочин відрізняється безліччю властивих йому
індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок.
Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад
крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш
істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки,
вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи
іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними
злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг
ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку,
обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у
собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного
виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за
кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного
конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду.
Викладене
дозволяє зробити такі важливі висновки:
1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак,
що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне;
2) тільки в
кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;
3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;
4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг
відповідальності за вчинений злочин.
Елементи
складу злочину
У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є:
об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають
об'єктивними ознаками складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (вони в
сукупності називаються суб'єктивними ознаками складу). У своїй
єдності ці об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину.
Об'єкт злочину - це те, на що завжди
посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні
відносини, що охороняються кримінальним законом.
Об'єктивна
сторона -зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні
передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює
загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.
Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу
злочину є: діяння (дію чи бездіяльність), суспільне
небезпечні наслідки і причинний зв'язок. Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок
між дією (бездіяльністю) і суспільне небезпечним наслідком, що настав.
Суб'єкт
злочину - це
особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 "суб'єктом злочину є
фізично осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з
якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Тому юридичні особи (підприємства, організації,
установи, політичні партії, громадські організації і т.д.) не можуть бути
суб'єктами злочинів. Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені
окремими особами злочини.
Відповідно до ст.
19 КК суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тому особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в
стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або
керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу
психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2
ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.
У
частині 1 ст. 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за
загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини, вичерпний
перелік яких передбачений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, вбивство, розбій,
зґвалтування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.
Суб'єктивна
сторона - це
внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що
характеризують свідомість і волю особи в момент
вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина,
мотив і мета злочину. Обов'язковою (необхідною) основною
ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно
до ст. 23 КК виною є "психічне ставлення особи до
вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків,
виражене у формі умислу або необережності". При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії
(бездіяльності) настали передбачені законом суспільне небезпечні наслідки. У
цьому положенні відображається найважливіший принцип - принцип суб'єктивного
ставлення, закріплений у ст. 62 Конституції України.
Стаття 24 КК
передбачає умисел і його види - прямий і непрямий. При прямому
умислі особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або
бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх
настання. При непрямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільне
небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала
настання цих наслідків.
Стаття 25 КК
передбачає необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну
недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала
можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії чи
бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх
відвернення. Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала
можливості настання суспільне небезпечних наслідків,
хоча повинна була і могла їх передбачати.
Література: