Предмет і завдання дисципліни «Психічне здоров”я” та її роль у формуванні світогляду медика Сучасний стан та шляхи оптимізації збереження психічного здоров’я. Загальна стратегія концепції психічного здоров’я.

Предмет і завдання дисципліни «Психічне здоров”я” та її роль у формуванні світогляду медика

В доповіді Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) говориться: “Влада несе таку ж відповідальність за психічне здоров’я, як і за фізичне благополуччя своїх громадян”. В Конституції України закріплені права громадян на медичну допомогу, а в Основах законодавства України(1992) про охорону здоров’я конкретизують: “Суспільство і держава відповідальні за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України”.

Психічні і поведінкові розлади надзвичайно поширені і уражають 25% людей в певні періоди їх життя, чинять економічний вплив на суспільство і на якість життя окремих осіб з психічними розладами і їх сімей. В кожній четвертій сім’ї хоча б один її член страждає поведінковими або психічними розладами. Рідні не тільки забезпечують хворому фізичну і емоційну підтримку, а й несуть на собі тягар стигматизації і дискримінації. Психічні і поведінкові розлади складають 12 % глобального тягаря захворювань, але фактично не відображають того, якими значимими вони є в дійсності для людства. Виміряти втрати, пов’язані із зниженням якості життя, а також з труднощами, які лягають на сім’ю, де є хворі з психічними розладами, дуже важко, але з певністю можна стверджувати, що у всіх країнах психічні розлади стають причиною страждань маси людей, призводять до величезних втрат, викликаних втратою працездатності і зниженням продуктивності праці, а також поглинають значну частину ресурсів суспільства. Зокрема, затрати держав на лікування нейропсихічних розладів до 2020 року підвищаться на 15 %.

Серед основних причин глобального тягаря хвороб в Україні друге і третє місця, після ішемічної хвороби серця, посідають самогубства і психічні розлади. За даними як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників у поле зору психіатра потрапляють та отримують відповідну допомогу лише 10 % усіх осіб, яким вона потрібна. Частка їх була б значно більшою, якби проводився облік осіб з хронічними психосоматичними та посттравматичними стресовими розладами серед населення.

За останні роки змінилась структура психічних розладів, зросла їх частота, особливо частота розладів пов’язаних зі стресом, соматоформних та внаслідок уживання психоактивних речовин, станів психічної дезадаптації серед населення певних соціальних верств (за умов проживання та праці) і геріатричного профілю.

З’ясуванню фактичного стану справ із психічним здоров’ям і потребами населення у психіатричній допомозі може сприяти підготовка відповідних кадрів, компетентних з питань психічного здоров’я, діяльність яких повинна бути спрямована на збереження і зміцнення здоров’я, здатності відновити втрачену гармонію в діяльності механізмів ефективної саморегуляції живої системи і особистості, яка повинна базуватись на принципах профілактичної і оздоровчої медицини.

Без кардинальних заходів по збереженню психічного здоров’я населення України покращити здоров’я нації і її генофонду в цілому буде важко. Вирішити цю проблему можливо на загальнодержавному рівні. Тому охорона психічного здоров’я населення повинна регламентуватися

а) законодавчо-правовим полем;

в) загальнодержавною концепцією охорони психічного здоров’я;

в) загальнодержавною і регіональними міжвідомчими програмами “Психічне здоров’я населення”.

У відповідності з концепцією реформування медицини, одним з пріоритетних є вивчення проблем, пов’язаних з несприятливим впливом на психічне здоров’я людини макро- і мікро факторів та розробки заходів соціального захисту населення від впливу глобальних природних, антропогенних і соціально-економічних чинників та способу життя, біологічних і суто медичних факторів.

Підготовка фахівців в цій сфері обумовлена потребою організації профілактики психічних розладів, яка має базуватись на підвищенні захисних сил організму людини, адаптації до дії шкідливих макро- і мікрочинників, правового забезпечення охорони психічного здоров’я в межах прийнятих норм цивілізованих країн, закріплених законом України “Про психіатричну допомогу” та розробка заходів, спрямованих на збереження довкілля, обмеження контактів людини з різними патогенними факторами.

Сучасний стан та шляхи оптимізації збереження психічного здоров’я та соціально-правової допомоги населенню України

Сучасний стан психічного здоров’я населення відображає трансформаційні процеси в нашій державі, які охопили не лише економіку, а й систему соціальних відносин.

Реформування служб надання психіатричної допомоги здійснюється за напрямками:

- надання переваги лікуванню пацієнта у звичних домашніх умовах;

- впровадження технологій, спрямованих на мінімізацію стаціонарного лікування;

- гарантування максимальної доступності спеціалізованої психіатричної допомоги.

В 2000 році Верховною Радою України прийнято Закон “Про психіатричну допомогу”. Останній визначив правові та організаційні заходи щодо забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи із пріоритету прав і свобод особистості, встановив обов’язки державних органів щодо захисту прав і законних інтересів тих, хто страждає психічними розладами, та створення належних умов для надання їм психіатричної допомоги та якісного рівня життя у суспільстві.

Основними документами, що визначають стратегію розвитку медичної галузі, стали видані в 2000 році Укази Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” від 8 серпня 2000 року і “Концепція розвитку охорони здоров’я населення України” від 7 грудня 2000 року. Значним кроком в реформуванні системи охорони здоров’я стало прийняття 20 червня 2000 року постанови Кабінету міністрів України “Про комплексні заходи по впровадженню сімейної медицини в системі охорони здоров’я”.

За останні роки вітчизняна психіатрія пройшла складний шлях трансформації. Отримані перші позитивні результати стабілізації і покращення окремих показників психічного здоров’я. В той же час, існує ряд суттєвих проблем і невирішених питань.

Завдання і напрямки реформування служби охорони психічного здоров’я

Головні завдання і пріоритетні напрямки розвитку служби охорони психічного здоров’я передбачають:

- розроблення державної комплексної програми охорони психічного здоров’я та цільових програм за напрямами “Психіатрія катастроф”, “Суіцидологія”, “Судова психіатрія”;

- наукова розробка та впровадження у практику медичних технологій, надання лікувально-діагностичної та профілактичної допомоги хворим з психічними розладами на етапі первинної медико-соціальної допомоги на засадах сімейної медицини;

- удосконалення системи інформаційного забезпечення шляхом створення інформаційно-аналітичного і моніторингового центру психіатричної служби здоров’я;

- подальше здійснення науково обгрунтованої програми оптимізації і реструктуризації мережі психіатричнх закладів охорони здоров’я;

- планування і проведення досліджень виключно за пріоритетними, соціально значущими та економічно обгрунтованими напрямками;

- удосконалення системи кадрового забезпечення галузі за рахунок активного залучення до лікувально-діагностичного процесу психотерапевтів, медичних психологів, на реабілітаційному етапі – соціологів та соціальних працівників.

Стратегія покращення охорони психічного здоров’я повинна здійснюватися за такими напрямками:

- поетапне збільшення державних асигнувань на охорону здоров’я та їх ефективне використання;

- підвищення якості медичних послуг, переорієнтація охорони здоров’я на попередження захворювань;

- забезпечення пріоритетного розвитку первинної допомоги, введення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;

- забезпечення доступності медичного обслуговування для соціально незахищених верств населення шляхом затвердження гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги;

- подальше вдосконалення правової бази охорони психічного здоров’я, її приведення у відповідність до міжнародного права тощо.

Тенденції розвитку психіатрії дозволяють прогнозувати у найближчому майбутньому подальше зближення її з іншими клінічними дисциплінами та поступове перенесення акцентів в лікуванні психічно хворих з фармакотерапії на психо- і соціотерапевтичні види допомоги. Це сприятиме правильному розумінню єдиної категорії “здоров’я людини”, позитивно позначиться на ставленні суспільства до психічно хворих, реально зрівняє їх права з правами хворих на соматичні недуги. На цьому тлі можна чекати поступової зміни структури психіатричної служби, в якій значне місце займуть різні позалікарняні ланки та спеціалізовані психіатричні відділення у складі багатопрофільних лікувальних центрів. На перший план в діяльності психіатрів, психотерапевтів, медичних психологів мають вийти питання превентивної (запобіжної) психіатрії, охорони і зміцнення психічного здоров’я населення.

Розвиток та удосконалення сестринської справи. Роль предмета “Психічне здоров’я” у формуванні світогляду та підготовці кадрів до практичної діяльності. Клятва медичної сестри

Невід’ємною частиною реформ в психіатрії є реформи в медсестринстві, які зумовлені вимогами суспільства до системи охорони здоров’я і покращення психіатричної допомоги.

Реформування в психіатрії передбачає гуманну і висококваліфіковану допомогу, захист прав і свобод пацієнта, орієнтацію на його особистість, на адаптацію в суспільстві осіб, які страждають психічними розладами. В зв’язку з цим міняється професійна спрямованість роботи медсестер, зростає вимогливість до їх професіоналізму, змінюється професійна орієнтація.

Організація роботи медсестер будується за новими моделями. В своїй роботі медична сестра повинна відійти від традиційної моделі (клінічної), при якій вона, володіючи багатьма медичними маніпуляціями, виконувала лише функції виконавця призначень лікаря і перейти до роботи в новій якості – роботі за медсестринською моделлю. Перехід від однієї моделі до іншої пов’язаний із необхідністю спеціальної професійної підготовки, знанням нових технологій медичного догляду.

Медична сестра на сучасному етапі розвитку сестринської справи повинна знати, які психосоціальні фактори впливають на здоров’я дітей і дорослих, вміти спілкуватися на міжособистісному рівні, професійно будувати свої стосунки з іншими спеціалістами – лікарями, психологами, соціальними працівниками, вміти планувати сестринську допомогу, бути компетентною при обговоренні з колегами лікувально-реабілітаційних заходів і вміти реалізувати їх на практиці, знати і вміти використовувати в своїй роботі всі етапи медсестринського процесу, професійно будувати терапевтичні стосунки з пацієнтами. На сьогодні до обов’язків медсестри додається нова вимога – робота сестри як особистого терапевта пацієнта.

Для забезпечення становлення висококваліфікованої медичної сестри внесені зміни у програму підготовки, які включають нові дисципліни:

- медсестринська теорія;

- міжособистісне спілкування (психології);

- суспільне здоров’я;

- психічне здоров’я;

- ріст і розвиток людини;

- лідерство в медсестринстві;

- мененджмент;

- клінічне медсестринство.

Акценти в програмах навчання зроблені на професійно орієнтовані предмети, на функції медсестри, її поведінку і побудову терапевтичних стосунків.

Здоров’я – неперевершена цінність людства і зацікавленість у збереженні та зміцненні здоров’я супроводжує всю історію людства, починаючи із стародавніх цивілізацій. Ця потреба була головною рушійною силою розвитку медицини взагалі та системи організації охорони здоров’я зокрема.

Перед системою охорони здоров’я постає завдання забезпечити населення країни кваліфікованою, загальнодоступною профілактичною та лікувальною допомогою найвищого рівня, яка б надавалася мережею психіатричних лікувальних, профілактичних і реабілітаційних закладів.

Вирішення цього завдання неможливе без належного розвитку сестринської справи, як однієї з найважливіших складових частин системи охорони здоров’я. В умовах реформування системи охорони здоров’я в Україні зростає попит на кадри середніх медичних працівників різної кваліфікації та освітнього рівня. Відповідно до “Закону про освіту” (1992 р.) запроваджено безперервну ступеневу освіту чотирьох рівнів. Термін “середня спеціальна освіта” замінено терміном “вища освіта першого рівня”, яку надають заклади освіти першого рівня акредитації. Медичні коледжі – заклади освіти другого рівня акредитації, які надають базову вищу освіту та ступінь бакалавра.

Нагальна потреба сучасності – зростання престижу сестринської справи, підвищення рівня кваліфікації медсестринського персоналу на сучасному етапі розвитку системи охорони здоров’я. На цю потребу впливають багато чинників, а саме: зміни демографічної ситуації (постаріння населення); зростання поширеності психічних розладів, самогубств серед населення; значна кількість абортів та динаміка народжуваності, найнижча за післявоєнний період нашої держави; погіршення здоров’я жінок і дітей, їх наркоманізація і інше.

Нові реалії охорони здоров’я, до яких належить інтенсивний розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, розвиток стаціонарозамісної допомоги (денних психіатричних стаціонарів, патронажу) також впливають на розширення об’єму професійної діяльності медичних сестер.Сестринський персонал у системі первинної медико-психіатричної допомоги стає рівноправним учасником здійснення всіх видів лікувально-профілактичної роботи в сім’ї. Сфера діяльності їх включає не тільки медичну, але й психологічну допомогу у формуванні здорового способу життя тощо.

Цим зрушенням мають сприяти діяльність Асоціації медичних сестер України, створеної в 1997 р., та рішення Другої Європейської конференції Всесвітньої організації охорони здоров’я із сестринської справи та акушерства, яка відбулася в 2000 р. у Мюнхені. Прийняті рішення спрямовані на поліпшення навчання та подальшої підготовки сестринського персоналу, внесення змін законодавчого характеру щодо регламентації взаємовідносин між медичними сестрами та іншими категоріями працівників охорони здоров’я. На конференції була прийнята клятва медсестри.

Клятва медичної сестри

“Дотримуючись принципів політики “Здоров’я-21”, я зобов’язуюсь використовувати свої знання, досвід і гуманістичне ставлення до людей на благо охорони здоров’я суспільства. Моя вища ціль полягає в тому, щоб, працюючи разом із громадськістю, покращувати здоров’я населення та забезпечити право кожної людини на належну лікувально-профілактичну допомогу та догляд. Разом із колегами медичними сестрами та акушерками, в співробітництві з іншими медичними працівниками та громадськістю я буду постійно докладати зусиль для формування здорового способу життя та створення здорових умов на місцях роботи та проживання населення.

Критерієм ефективності на місцях моєї роботи буде більш високий рівень здоров’я окремих осіб, сімей і населення. Надаючи допомогу та забезпечуючи професійний догляд за хворими, я завжди буду керуватись високими ідеалами співчуття і моральності”.

Підсумковий документ конференції одержав назву “Мюнхенська декларація”.

В програмах підготовки медичних сестер відповідне місце посідає предмет “Психічне здоров’я” як наука про громадське здоров’я в системі його охорони. Це визначається необхідністю розуміння взаємозв’язків показників здоров’я, в тому числі психічного, з різними чинниками, які впливають на нього.

Таким чином, все це сприятиме задоволенню потреби населення в реалізації права на здоров’я, передбаченого міжнародними нормативно-законодавчими документами.

Взаємозв’язок предмета “Психічне здоров’я” з іншими науками

Предмет “Психічне здоров’я” тісно пов’язаний з такими медичними дисциплінами, як психологія, соціальна та клінічна психіатрія, психотерапія, соціальна медицина та організація охорони здоров’я, екологічна психіатрія, гігієна, психопрофілактика, та рядом психологічних і педагогічних наук – загальною та експериментальною психологією, трудовою терапією, соціологією, філософією тощо.

Предмет “Психічне здоров’я” впливає на розвиток загальнотеоретичних питань соціології та екології і співвідношення соціального і біологічного в розвитку психіки, аналіз компонентів, що входять до складу психічних процесів, розвиток і розлади психіки, роль особистісного компонента в структурі різноманітних форм психічної діяльності.

Загальна стратегія концепції здоров’я

Концепція охорони здоров’я ВООЗ

Всесвітня організація охорони здоров’я в генеральній концепції для національних служб охорони здоров’я “Здоров’я для всіх в двадцять першому столітті” визначила, що воно базується на трьох фундаментальних цінностях:

здоров’я як визначальне право людини;

справедливість у відношенні здоров’я та солідарність в діях між країнами, так і всього суспільства в кожній країні;

відповідальність окремих осіб, груп населення та організацій за подальший розвиток охорони здоров’я, також їх участь у цьому процесі.

До головних загальних стратегічних завдань діяльності системи охорони здоров’я належить:

збереження та зміцнення оптимального рівня здоров’я населення, в тому числі психічного, та продовження повноцінного довголіття;

вивчення впливу умов і чинників, які обумовлюють позитивні і негативні зрушення в системі здоров’я;

оволодіння методами індивідуальної та колективної психогігієни і профілактики, способами саморегуляції.

Сутність індивідуального і популяційного здоров’я

Індивідуальне здоров’я - здоров’я окремої людини, має два варіанти:

1. Теоретичний – здоров’я визначається як ідеал, до якого треба прагнути. Найповнішим є визначення Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ):

“Здоров’я – це стан повного біологічного, соціального та психологічного благополуччя, коли функції всіх органів і систем урівноважені з навколишнім середовищем, відсутні якісь захворювання, хворобливі стани та фізіологічні дефекти”.

2. Практичний – індивідуальне здоров’я визначається як “здорова чи хвора людина”, при цьому головним є стан організму при якому він здатний повноцінно виконувати свої функції.

Популяційне здоров’я – здоров’я населення окремих його груп у країні, області, регіоні. Популяційне здоров’я – це умовне статистичне поняття. Для його визначення не існує єдиного критерію, тому в практичній роботі використовують комплекс медичних показників:

демографічні (народжуваність, смертність, очікувана тривалість життя тощо);

захворюваність (загальна, госпітальна, інфекційна, психічна);

фізичний розвиток (морфофункціональний та біологічний, гармонійність);

донозологічний стан (імунітет, опірність систем, активність ферментів тощо).

Чинники, що обумовлюють здоров’я

У формуванні рівня психічного здоров’я значну роль відіграють фактори ризику (ендогенні, екзогенні).

Фактор ризику – це додатковий несприятливий вплив на організм, який підвищує ймовірність виникнення захворювання чи настання смерті.

Інтенсивність впливу окремих груп чинників різна і коливається в значних межах.

Перше місце за впливом на здоров’я, в тому числі психічне, посідає спосіб життя ( більше 50 %) – це куріння, зловживання алкоголем і наркотиками, гіподинамія, погані матеріально-побутові умови, шкідлива праця, нераціональне харчування, несприятливий мікроклімат і інше.

Друге місце посідають фактори навколишнього середовища

(стан повітря, води, продуктів харчування, рівень радіації, природні катаклізми, антропологічна діяльність людини тощо) – близько 20 %;

На третьому місці за силою впливу на здоров’я знаходяться біологічні фактори (вік, стать, спадковість, конституція тощо) – 20%;

Четверте місце посідають суто медичні фактори – лікувально-профілактичні та санітарно-протиепідемічні заходи ( щеплення, якість надання медичної допомоги тощо) – 10 %.

З наведених даних можна зробити висновок:

найголовнішим напрямком зусиль для збереження та зміцнення здоров’я населення є поліпшення способу і якості життя та стану навколишнього середовища.

Людина як об’єкт психічного здоров’я

Сучасний етап суспільного розвитку характеризується подальшим прискоренням темпів життя в усіх сферах: соціально-економічній, виробничо-технологічній, культурній, науковій тощо.

У зв’язку з бурхливим розвитком науково-технічного прогресу інтенсивно розвиваються процеси урбанізації, засоби масової комунікації і комп’ютеризації, зростає активність життя, що вимагає прискорення швидкості перебігу психофізіологічних і соматичних реакцій організму людини, які забезпечують оптимальне пристосування його до оточуючого середовища.

Зросла роль психічного фактора в усіх сферах життя суспільства, посилився інтерес до психічного здоров’я. Виникла необхідність всебічного вивчення біологічних і соціальних чинників у формуванні нормальних психічних функцій людини і в розвитку психічних розладів з урахуванням можливостей зміни реактивності організму і нервово-психічних функцій, патоморфозу хворобливих розладів.

Здавна виникнення психічних розладів розглядали з позицій тісної взаємодії причин біологічного і соціального характеру:

біологічну природу і соціальну сутність людини та взаємодію в його будові двох складних підсистем (організму і особистості), двох рівнів організації психічної діяльності (психофізіологічної і соціально-психологічної);

тісний взаємозв’язок людини і оточуючого середовища в визначенні основних його властивостей, безпосередній або опосередкований вплив на них постійно змінюваних соціально-економічних і екологічних умов.

Розширення поняття про сутність людини стало основою для більш глибокого розуміння природи психічних явищ, зокрема:

поєднання в клініці психічного захворювання хворобливих розладів, компенсації і захисту, філо-, і онтогенетично надбаних пристосувальних (адаптаційних) механізмів;

патоморфозу психічних захворювань і розладів, пов’язаних з багатьма чинниками, в тому числі з опосередкованим впливом змін в оточуючому і соціальному середовищі.

1. Поняття норми як оптимального функціонування систем організму

Людина як об’єкт психічного здоров’я може розглядатись як діалектична єдність двох підструктур – біологічної (організменої) і соціальної (особистісної) . Організм як біологічна підструктура може перебувати в двох біологічних станах – нормальному (норма) і патологічному (патологія). Особистість, як соціальна підструктура, теж може знаходитись в двох соціальних станах – здоровому (здоров’я) і хворому (хвороба).

Біологічні критерії норми

Спроби визначення норми і здоров’я в сфері психічної діяльності були вже в далекій давнині, але вони були недостатньо успішними, бо грунтувались на основі різних філософських і теоретичних концепцій. Максимальне ж наближення до істини в даному питанні можливе лише з позицій оцінки психічних явищ на основі загального вчення про норму в біології і медицині.

“Нормальне” в звичайному слововживанні є синонімом “типового” і “значно поширеного і середньостатистичного”, проте така характеристика поняття розходиться з науковою його інтерпретацією. Ніхто не заперечує важливості в медицині статистичних даних, вони мають велике значення при визначенні норми, але не можуть бути єдиним критерієм. Норма включає в себе не тільки середньостатистичні варіанти, а й серію відхилень від цих варіантів, залежних від багатьох параметрів.

Одним з найбільш глибоких визначень норми для живих систем є характеристика її як функціонального оптимуму (найбільш сприятливого). Під оптимальним функціонуванням (діяльністю) живої системи розуміють найбільш узгоджене і ефективне поєднання у ній всіх процесів. Оптимальний стан – найкращий із реально існуючих однорідних станів, який найбільш відповідає певним умовам і задачам функціонування.

Для нормального функціонування живого фундаментальне значення має життєздатність системи, яка грунтується на внутрішньосистемних стосунках, а також здатність до пристосування (адаптації), без якої неможливе підтримання нормальних станів як функціонуючих, так і систем, які розвиваються. Із усіх видів адаптації особливо слід виділити конкурентнспроможність. Таким чином, нормальною живою системою є система життєздатна, тобто коадаптована, адаптована до середовища і конкурентноспроможна.

Норма є біологічним оптиумом живої системи, тобто являє собою інтервал оптимального функціонування живої системи. Цей інтервал має мінливі границі, в межах яких зберігається оптимальний зв’язок організму із середовищем, а також з’ясування всіх його функцій.

Нормальна система – це завжди оптимально функціонуюча система. При такому розумінні норми навіть ті показники, які виходять за межі середньостатистичних, включаються як оптиум. Нормальне для людини те, що є для неї оптимальним; так індивідуальне включається в типове. Тому середньостатистичне розуміння норми повинно бути доповнене біооптимальним.

Теорія норми – це не тільки теорія оптимальних процесів в організмі, але й оптимальних екологічних зв’язків людини з середовищем, оптимальних міжлюдських та інших стосунків, які підтримують функціональну систему організму.

Таким чином, найважливими критеріями норми живих систем, які повинні бути використані у визначенні норми психічної діяльності, є їх життєздатність, оптимальність функціонування, адаптованість до середовища, в тому числі і до соціального, конкурентноспроможність в широкому розумінні цих понять.

Біологічна адаптація людини до середовища – це, в першу чергу, здатність забезпечення психосоматичної і соматопсихічної життєдіяльності, як вираз нормального функціонування анатомо-фізіологічних механізмів. Проте нормальне з біологічних позицій не є одночасно і соціально нормальним.

Всі вище перераховані критерії норми повинні поширюватись і на психологічну структуру особистості, на її соціально-психологічні властивості і на відношення до оточуючого соціального середовища. Для людини характерно не тільки пристосування до середовища, а й активне його перетворення, навіть до меж революційних. Відповідно для нормального функціонування суспільства недостатньо тільки нормальної біологічної структури його членів. Розглядати норму (здоров’я) людини необхідно з урахуванням його соціальної сутності – як цілісне явище (людину), а не тільки його частину (біологічну). Як писав А.А.Добролюбов, “Тваринно-здорової організації недостатньо для людини: для неї необхідне здоров’я людське”. Говорячи про людину, слід пам’ятати і про другу його складову – індивідуально-психологічну і соціально-психологічну норми, тобто її здатність засвоювати їх і адекватно використовувати свої психологічні властивості в спілкуванні з іншими людьми.

Психічні критерії норми

Спроби обґрунтування розуміння психічної норми в психології і психіатрії знаходимо ще у стародавніх філософів, які відзначали труднощі в знаходженні чітких меж, оскільки між нормальними і хворобливими явищами існують найрізноманітніші і численні перехідні стани.

В визначеннях психічної норми, які пропонувались різними авторами, як правило, відображається складність і багатогранність предмета.

В загальному понятті норми людини можна виділити окремі конкретні норми: норму анатомічної будови тіла і його частин; норму фізіологічних функцій; норму окремих психічних проявів (свідомості, самосвідомості, самоконтролю тощо.); норму трудової активності і соціального спілкування; норму моральних установок; норму правових стосунків і т.п. Всі вони доповнюють одна одну, мають свою сферу застосування і оцінюються комплексно.

Психічна норма – це індивідуальна динамічна сукупність психічних (індивідуально- і соціально-психологічних) властивостей конкретної людини, яка дозволяє їй адекватно до свого віку, статі і соціальнго становища пізнавати оточуючий світ, пристосовуватись до нього і виконувати свої біологічні і соціальні функції відповідно особистих і соціальних потреб, та загальноприйнятої моралі.

З поняттям психічної норми тісно пов’язане поняття психічного здоров’я, оскільки психічна норма передбачає і наявність психічного здоров’я. Норму і здоров’я слід розглядати в єдності, але не ототожнювати їх і не розуміти як синоніми.

В преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) дано визначення поняттю “здоров’я”: стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороби або фізичних дефектів. Проте, як і всяке загальне визначення, воно має суттєві недоліки, зокрема, поняття душевного і соціального благополуччя надто широке і не відповідає навіть практичному розумінню здоров’я. І психічно здорова людина в певних важких ситуаціях свій стан і соціальне становище суб’єктивно може сприймати як несприятливе. В той же час, гіпоманіакальний хворий переконаний у власному благополуччі.

Виходячи з даного ВООЗ визначення здоров’я, Н.Є.Лакосіна та І.К.Ушаков підкреслили, що для нього найбільш типовими є:

“структурна і функціональна збереженість систем і органів людини; індивідуально високе пристосування організму до типового для нього фізичного і соціального середовища і, накінець, збереження звичного самопочуття, яке завжди є найбільш тонким барометром душевного і соціального благополуччя”.

До психічного здоров’я вони також віднесли: причинне обґрунтування психічних явищ, їх необхідність і обумовленість, впорядкованість, відповідну віку людини зрілість емоцій; максимальне наближення суб’єктивних образів до реальної діяльності, гармонію між відображенням реальності і відношенням людини до неї; відповідність фізичних і психічних реакцій силі і частоті зовнішніх подразників; критичний підхід до обставин життя; здатність до саморегуляції поведінки відповідно до норм прийнятих в різних колективах; відповідність реакцій обставинам соціального середовища ; почуття відповідальності за нащадків, членів сім’ї; почуття постійності й ідентичності переживань в однотипних обставинах; здатність змінювати спосіб поведінки залежноі від зміни життєвих ситуацій; самоутвердження в колективі (суспільстві) без шкоди для решти членів; здатність планувати і здійснювати життєвий шлях і інше.

Перераховані вимоги до психічного здоров’я можуть бути реалізовані за умови, що окремі психічні функції (індивідуально-психологічні і соціальні) здійснюються гармонійно і адекватно оточуючим умовам і забезпечуються адекватною діяльністю головного мозку. Звідси психічне здоров’я розуміється як результат здорових соматопсихічних і психосоматичних, особистісних і природно соціальних взаємостосунків.

Таким чином, психічне здоров’я – це відносно стійкий стан організму і особистості, який дозволяє людині усвідомлено, враховуючи свої фізичні і психічні можливості, а також оточуючі природні і соціальні умови, здійснювати і забезпечувати свої індивідуальні, громадські, біологічні і соціальні потреби на основі нормального функціонування психофізіологічних систем, здорових психосоматичних і соматопсихічних відношень в організмі.

Психічне здоров’я передбачає відсутність хвороби і патологічного стану в мозкових системах, які забезпечують психічні функції, але не виключає можливості виникнення в екстремальних умовах таких перехідних психофізіологічних і соціально-психологічних реакцій, які виходять за межі загальноприйнятих норм (фізіологічних, індивідуально-психологічних, соціальних, правових тощо) і в той же час не вимагають для їх компенсації медичних заходів.

Високий рівень психічного здоров’я характеризується не тільки нормальним функціонуванням мозку, а і нормальними поведінковими проявами, проте психічне здоров’я не завжди співпадає з психічною нормою, особливо в його соціально-психологічній частині, зокрема, при відсутності психічної патології можуть спостерігатись ненормальні вчинки. Утруднення в розмежуванні патології і здоров’я приводять відповідно до труднощів розмежування здоров’я і хвороби, але комплексна оцінка психічного стану з врахуванням біологічних і психологічних показників дозволяють позитивно вирішувати питання.

2. Загальнобіологічна природа хвороби. Біологічні і соціальні чинники психічної адаптації і дезадаптації

Хвороба являє собою не тільки страждання організму і особистості, а й порушення звичної, адекватної системи взаємодії людини з світом, який її оточує. Одним з найважливіших механізмів виникнення хвороби є зрив адаптаційних і компенсаторних механізмів на різних рівнях організації функціональних систем організму за рахунок індивідуально екстремальних чинників зовнішнього середовища.

Здоров’я і хвороба відрізняються кількісно і якісно. Хвороба зумовлює неможливість керування життєдіяльністю організму в оптимальному режимі. Виникають такі пошкодження компенсаторних механізмів в організмі, при яких його реакції на зовнішні подразники стають неадекватними. “Патологія, писав А.Д.Сперанський, не тільки порушення нормально існуючих, а й створення нових відношень, яких не знає фізіологія. Патологічно складена комбінація тканин, органів, систем і процесів обумовлює особливу форму проявів біологічних закономірностей”.

При визначенні загальнобіологічної природи хвороби враховують два основні положення, які характеризують сутність живої системи.

Жива система – генетично самовідновлювальна система, здатна зберігати свою морфологічну структуру із допомогою механізмів саморегуляції, активно пристосовуватись до зовнішнього середовища. Жива система сприймає, зберігає, перетворює зовнішню інформацію, енергію і активно реагує на них завдяки пристосувальним механізмам. В цьому розумінні жива система розглядається як реактивна система.

Норма як міра життєдіяльності організму в конкретних умовах середовища, в межах якої кількісні зміни фізіологічних процесів утримуються на оптимальному рівні механізмами реактивної саморегуляції.

Виходячи з цих положень, О.П.Петленко дав загальнобіологічне визначення хвороби. Хвороба являє собою процес перетворення нормального стану в патологічний, пов’язаний з реактивно обумовленими змінами оптимальної міри компенсаторно-пристосувальної саморегуляції живих систем або з екстремальністю зовнішніх впливів.

Таким чином, хворобу слід розглядати як результат порушення взаємодії різних внутрішніх і зовнішніх чинників, при якому відбувається розлад життєво важливих функцій на органному, особистісному і соціальному рівнях.

Біологічні і соціальні фактори психічної адаптації і дезадаптації в розвитку психічних розладів

Психічні розлади є специфічно людськими. Сформувати модель психозів у тварин неможливо (шизофренію, інші), крім неврозу у собак, який вдалось викликати І.П.Павлову і його послідовникам, і то лише відносно близьким до неврозу людини.

З точки зору фізіології людина якісно відрізняється від тварини наявністю другої сигнальної системи, яка робить її особистістю, тобто об’єктом не тільки біологічним, а й соціальним. Крім того, людина – продукт історичного розвитку і розглядається з урахуванням історичних і соціально-економічних особливостей суспільства, часткою якого вона є. Зберігаючи зв’язки з природою, вона стає істотою соціальною.

Людина – вищий ступінь розвитку природи, вона здатна до самоорганізації, відтворення і саморегуляції. Людина не тільки пристосовується до умов життя, але й активно змінює середовище, що її оточує.

Взаємодія біологічного і соціального в людині здійснюється завдяки інтегруючій ролі психіки, яка з’єднує біологічне (організм) і соціальне (особистість) на нейродинамічній основі, що розвивається і вдосконалюється залежно від соціальних умов життя. Нейропсихічна будова організму людини здійснює зв’язки (інтеграцію) по відношенню до його зовнішнього (природного) і внутрішнього (соціального) середовища.

Суспільні стосунки змінюються швидше, ніж біологічна природа людини, але, разом з тим, зміни соціальних умов здатні прискорити і біологічні зміни (наприклад, акселерація) і навпаки – біологічні чинники відіграють значну роль в соціальному розвитку людини, будучи психобіологічною основою особистості. Індивід народжується з успадкованими біологічними задатками, а в подальшому розвивається в певних соціально-історичних умовах і всебічний розвиток своїх здібностей отримує тільки в суспільстві.

Давно відомі єдність соматичного (тілесного) і психічного (духовного) в людині і залежність психічного від його матеріального субстрату – головного мозку і організму в цілому.

Виключна роль біологічного чинника проявляється рідко і переважно при спадкових захворюванняїх (хвороба Дауна, фенілкетонурія і інші), певною мірою у випадках афективних розладів і шизофренії. Проте практично в усіх цих випадках роль декомпенсуючого, провокуючого або етіологічного чинника виконують зовнішні впливи, в тому числі соціальні, за своєю інтенсивністю перевищують адаптаційні можливості організму. Тому розвиток нервово-психічних захворювань переважно пояснюється з позиції теорії дезадаптації організму і психіки людини до природи і соціального середовища, що її оточують.

Психічні захворювання, включаючи порушення функцій біологічної основи (головного мозку) і психіки людини (соціальної за змістом і механізмами формування) завжди свідчать про ураження адаптаційних можливостей тих чи інших складових і їх взаємодії.

І.В. Давидовський висунув положення, що “за своєю біологічною суттю всяка хвороба є пристосувальним явищем” і цей тезис був покладений ним в основу визначення хвороби: “хвороба – це теж життя, а, відповідно, і пристосування організму до особливих умов існування”.

Безперервний процес пристосування організму до оточуючого середовища відбувається не тільки тоді, коли людина знаходиться в здоровому стані, але й тоді, коли вона захворіла. І.В.Давидовський писав: “Пристосування не синонім здоров’я, і хвороба - не заперечення, а форма пристосування”, бо “неправильно дивитись на процеси адаптації організму як на процеси завжди безболісні”.

Здоров’я і хвороба, як особливі стани людини, пов’язані з адаптацією: чим краще людина адаптується до природних і соціальних факторів, тим вищий показник суспільного здоров’я. Здоров’я і хвороба відрізняються тим, що в першому випадку адаптація здійснюється в межах нормальних реакцій, а в другому – при зміненій реакції.

В ході біосоціальної революції проходить адаптація міжособистісних (соціальних) стосунків: економічних, соціально-політичних, морально-психологічних, тобто проявляється як “соціальна адаптація”.

Соціальна адаптація – це процес включення особистості в соціальне середовище, характер якого пов’язаний не тільки із засвоєнням існуючих суспільних стосунків, етичних норм, ціннісних орієнтацій відповідного середовища, а й з відповідною перебудовою соціально-економічних відношень з метою приведення їх у відповідність з рівнем розвитку виробництва.

Соціальна дезадаптація в усіх її формах виявляє суттєвий вплив на здоров’я, в тому числі і психічне. Хвороба є результатом порушення пристосування людини до біологічного і соціального середовища, яке її оточує.

Основна причина “соціальної дезадаптації полягає в диспропорції, невідповідності сучасних умов життя людини до умов її формування як біологічного виду, дисгармонії природних ритмів, характерних для неї як біологічного виду, що й обумовлює фізіологічні порушення і хвороби. Дисгармонія ритмів природного життя і ритмів, зумовлених способом життя сучасного суспільства, - найуніверсальний механізм і найбільш загальна причина патології особистості. Захворювання є проявом непристосованості людей як до природних, так і до соціальних чинників.

При психічній дезадаптації люди перебувають з перевантаженою нервовою системою, в стані функціональної аритмії, лише небагато з них можуть подолати дисгармонію ритмів внутрішнього і зовнішнього середовища і встановити між ними рівновагу. Про це свідчать дані поширеності захворюваності на неврози, в структурі яких зростає число осіб із складними вегетативно-вісцеральними формами їх соматизації. Головний конфлікт цивілізації ХХ ст. – глобалізація, безперервне зростання технічного і промислового прогресу оплачується постійним регресом людства, збідненням людяності. “Пристосування, - пише соціолог Й.Бодамер, - це головний соціально-етичний лозунг нашої епохи!”.

Межі психічної норми і психічних розладів

Межі психічної норми і патології були і залишаються найважливішим питанням, ще не достатньо вирішеним: чи може діагностична система розрізняти норму і патологію?; як встановити межу між аномальним і нормальним психологічним функціонуванням, якщо таке можливе взагалі? Відсутність в межах існуючих систем правил встановлення нижніх границь для діагностики кожного конкретного психічного розладу є проблемою створення всіх існуючих варіантів класифікацій психічних розладів.

Проте, до психічних розладів, виходячи із загального визначення хвороби, відносять ті, які являють собою активний патологічний процес з характерним для нього початком, перебігом і закінченням, для кожного з яких типова відповідна психопатологічна симптоматика.

Психічна хвороба – це хворобливий розлад психіки, при якому порушуються індивідуально- і соціально-психологічні властивості особистості, які виникають внаслідок активного патологічного процесу в головному мозку, призводять до втрати людиною здатності до усвідомленої, індивідуально і соціально цілеспрямованої поведінки і дій в оточуючому світі, до критичної самооцінки свого становища в ньому, адекватного саморегулювання психічних проявів і переживань.

З чисто медичних поглядів до них можуть бути прирівняні гострі короткочасні психотичні реакції, декомпенсації психопатій, неврози, алкоголізм і інші хвороби, але їх не можна ототожнювати з психічними хворобами, оскільки одні з них (неврози) не призводять до розриву соціально-психологічних зв’язків, що характерно для психозу, а інші – не мають ознак хворобливого процесу, звідси і потреба виділення клінічної групи граничних психопатологічних (проміжних між здоров’ям і хворобою) станів.

В психіатричній науці минулого домінувала біологічна модель психічних розладів. В останні десятиріччя акцент зроблений на важливу роль особистості з її соціальною сутністю, тому домінуючою є біопсихологічна модель, згідно з якою:

Межа між психічно здоровими і психічно хворими людьми мінлива, тому нормальні люди можуть захворіти, якщо зіткнуться з достатньо важкою психологічною травмою;

Психічне захворювання можна уявити у вигляді станів різного ступеня тяжкості – невроз, пограничні стани і психоз;

Несприятливе поєднання шкідливих чинників оточуючого середовища і душевного конфлікту викликають психічне захворювання;

Механізми розвитку психічного захворювання в індивіда “запускаються” психологічними факторами.

Таким чином, психічна хвороба за своєю характеристикою не тільки кількісно, але й якісно відрізняється від психічного здоров’я, асоціальної і антисоціальної поведінки психічно здорової людини.