Тема: Світові релігії: історія та сучасність.
1.Буддизм.
2. Християнство.
3. Іслам.
Світові релігії, яких є три, об’єднують такі історичні умови виникнення:
- епоха розкладу рабовласницького ладу;
- вплив його занепаду на переосмислення соціальних цінностей людьми праці (з середовища рабів, сільської бідноти, підкорених народів), які, нарешті, усвідомили своє значення в суспільному житті;
- переорієнтацію їх поглядів про мету і сенс життя;
- моральні засади у відносинах між людьми з позицій праведного життя, які стали моделлю духовності людини (Трипітака у буддистів, Біблія у християн, Коран у мусульман), дороговказом на шляху її історичного поступу.
Це вплинуло на спільні особливості віровчення:
- на їх вселенський характер, тобто звернення до всіх народів, незалежно від етнічної та національної (в тому числі расової, майнової та ін.) належності;
- на уніфікацію (зведення до спільної системи) і спрощення культу, де кожна людина безпосередньо звертається до Всевишнього, є дієвим учасником обрядових дій;
- на ідею всезагальної рівності всіх людей перед Богом;
- на вчення про осягнення блаженства та вічного життя в потойбічному світі;
- на загальнолюдські цінності в поглядах на мету і сенс життя кожної, окремо взятої людини, що засвідчило появу нової ери в самовдосконаленні особи і людства на Землі.
Буддизм – найдавніша із світових релігій. Її проголосив Будда (на санскриті – “просвітлений вищими знаннями”) в Індії (долина середньої течії р. Гангу) більш як 2,5 тис. років тому (VI-V ст. до н.е.). Він з’явився на землю, щоб виконати місію порятунку людей, вказати їм шлях подолання страждань. Згідно з віровченням, його “з’явлення” зазнало 550 перероджень, де 85 разів Будда ставав царем, 83 рази пустельником, 5 разів рабом, тричі парієм (людиною, яка належить до однієї з нижчих каст “недоторканих” у Південній Індії), а також багато разів перевтілювався у різноманітні тварини. Для свого остаточного переродження Будда обрав царевича з роду Гаутама, що належало до племені шак’їв. Коли він народився, мудрець Асит побачив на тілі немовляти “риси величі”. Новонародженого назвали Сідхартхою, що означає “той, хто виконує своє призначення”, присвятивши себе цілком релігії.
Але батько не хотів втратити сина. Тому оточив дитину піклуванням і багатством, старанно маскуючи від нього похмурі сторони життя. Проте одного разу, проїжджаючи містом, Сідхартха побачив вкритого виразками хворого, немічного старця, похоронну процесію і аскета (від грец. – добре навчений, в даному значення подвижник, пустельник), що поринув у свої думки і переживання.
Ці чотири зустрічі зробили корінний перелом у житті царевича. Адже він дізнався про страждання, які випадають на долю людей. Царевич Сідхартха залишив свій дім із розкішним життям, щоб на самоті знайти шлях, який звільнив би людей від страждань. Сім років він жив у лісі, щоб досягти душевного спокою. Під “деревом мудрості” (бодха – смаківниця) на березі річки Напранджани його нарешті “осяйнула істина”, і він став Буддою.
Зміст цієї “істини” полягає в тому, що життя, сповнене задоволення, розкошів і добровільних страждань, не відповідає ідеї спасіння. Перше – це життя негідне. Воно суперечить духу праведності. Друге – це життя нікчемне і марне. Отже, шлях праведника потрібно шукати посередині. Це шлях самозаглиблення, щоб пізнати істину, забезпечити спокій і “просвітлення” духу.
Неподалік м. Бенареса, що на березі р.Гангу, перед п’ятьма майбутніми учнями Сідхартха Гаутома проголосив свою першу проповідь, в якій виразив суть нового віровчення в чотирьох “святих істинах”: “жити – означає страждати”, “причина страждань – бажання”, “для звільнення від страждань необхідно позбутися бажань”, “шлях позбавлення від бажань – дотримання вчення Будди”. А саме: 1) в особистому житті неухильно виконувати чотири “святих істини”; 2) мати благородні прагнення і наміри; 3) не обманювати, у словах і діях дотримуватися правди; 4) не вбивати, не красти, бути людяними; 5) вести правильний спосіб життя, який відповідає людським чеснотам; 6) постійно долати будь-які перешкоди на шляху до спасіння; 7) кожен раз аналізувати своє життя (бути самокритичним); 8) глибоко роздумувати над життям в стані медитації (від лат. – самоспоглядання під впливом самозаглиблення), не захоплюватися (аж до самозречення) земними принадами.
Визначений Буддою шлях спасіння разом із моральними заборонами покликаний забезпечити ідеальний стан людини, коли вона може заглибитись у нірвану, що звільняє її від страждань, бажань і смертної (тілесної) оболонки та можливість стати святою (архатом). Досягнення вічного спокою в нірвані – ніщо інше, як почуття вічного блаженства у необмеженому злитті з божеством.
Перше. В буддизмі відсутня віра в Бога-Творця, чим буддизм відрізняється від інших релігій світу.
Друге. Навколишній світ і людина в ньому – не що інше, як потік ідеальних частинок – дхарм, з яких комбінується дійсність.
Третє. Душа теж утворена з дхарм, тому після смерті людини вона переходить в іншу істоту.
Четверте. Все залежить від карми – закону, що визначає комбінацію дхарм – сукупність гріхів і добродіянь у попередньому житті.
П’яте. Лише досягнувши нірвани, душа людини звільняється від нових перевтілень та відповідальності за всі попередні вчинки, що зумовлювали переселення в інші істоти.
В умовах кастового поділу вчення Будди проголошувало духовну рівність усіх членів суспільства. Адже осягнути істину у стані медитації посильне кожному, а не лише вищим верствам, як про це стверджували послідовники брахманізму.
У буддизмі культ Будди досить поширений. Його скульптурне зображення в позі лотоса – сидячого зі схрещеними ногами – від найменших статуеток до величавих статуй можна зустріти повсюдно, де розповсюджений буддизм (Індія, Шрі-Ланка, Бірма, Тибет, Корея тощо).
Скульптура Будди займає вівтарне місце в храмах буддистів, на стінах – малюнки, які розповідають історію переродження Сідхартха Гаутама в “просвітленого вищими знання” (Будду). Богослужіння здійснює лише духовенство в особі монахів (лам), без прихожан. Вони беруть участь у богослужіннях – містеріях (від грец. – таємниця, таїнство) поза храмами. Для цього служать відкриті майдани. В дні численних свят вони перетворюються у місця розваг (вечірня ілюмінація, торгують кіоски тощо).
Під впливом особливостей історичного розвитку народів Центральної, Південної та Південно-Східної Азії виникла численна буддійська література, яка сьогодні нараховує тисячі томів. Канонічною є “Трипітака”. У перекладі – “Три кошики мудрості”. Вона складається з “Віная пітака” – збірник ритуальних правил стародавніх буддійських громад; “Сутта – пітака” – притчі й бесіди Будди та його послідовників; “Абхідхамма – пітака” – філософські міркування Будди. Канон містить і “Джатаку”, в якій розповідається про 550 перевтілень Будди.
Поширення буддизму вплинуло на зміни в його віровченні. Якщо на батьківщині виникнення це проявилось в ускладненні його віровчення у напрямку світоглядного поглиблення, то за межами Індії на буддизм вплинули примітивні вірування народів різних країн. У І ст. н.е. в буддизмі сформувалось дві течії – хінаяна (мала колісниця, або вузький шлях спасіння), що поширений на півдні Азії, та махаяна (велика колісниця, або широкий шлях спасіння), послідовники якого проживають на півночі.
Послідовники махаяни вважають, що спасіння лише власними зусиллями накладає на просту людину непомірний тягар. Релігія без бога не здатна сповна впливати на свідомість народних мас. Їм доступне чуттєво сприйняте божество. Тому Сідхартха Гаутама є незвичайним учителем, а одним із багатьох будд в образі божества. У пантеон богів духовенство махаяни ввело брахманських богів та богів країн, де поширився буддизм. На противагу первісному буддизму, виникло уявлення про рай і пекло, а Будда з учителя та одного з божеств став, крім усього, ще й спасителем. Отже віра в Будду, а також в інших святих, які стали бадхісатвами 1, здатні забезпечити особисте спасіння буддистам, які дотримуються течії “великої колісниці” (махаяни).
Представники хінаяни дотримуються основоположних засад первісного буддизму. Вони визнають Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. У віровченні зосереджують увагу на внутрішньому спогляданні віруючого, щоб осягнути мудрість (бодхі), яка вчить і зобов’язує дотримуватися блаженств у спокусливому світі.
В наступних століттях буддизм зазнав подальших видозмін, уточнень та перетворень, що вилилось у різноманітні буддійські течії, секти і школи. Серед них у VІ ст. (Китай) виник дзен-буддизм, у VII ст. (Тибет) – ламаїзм, у ХIII ст. (Японія) – нітирен-буддизм тощо. На сьогоднішній день лише Японії нараховується близько 200 різновидів буддизму. Це стосується й інших країн його поширення.
Однак світоглядні засади буддизму тісно переплетені з національними культурами народів Азії, творять їх самобутню духовність, яка забезпечує співіснування і, одночасно, спільну пошану до святинь (Тибет, Шрі-Ланка і ін.) послідовників вчення Будди.
У 1950 р. в Коломбо ( Шрі-Ланка) було створене Всесвітнє братство буддистів. У 1969 р. провідні течії буддистів Азії організували Азійську буддійську конференцію. Буддисти беруть активну участь у міжнародному церковному русі – у боротьбі за мир, збереження навколишнього середовища, захисті прав людини тощо.
2.Християнство.
Історичні умови виникнення християнства
Християнство виникло наприкінці 20-х – початку 30-х років І ст. н.е. в східних провінціях (Галілеї, Самарії та Іудеї) Римської імперії. Її територіальні володіння займали більшу частину Південно-Західної Європи, на Сході – сучасний Пакистан, Сирію та Малу Азію, на Півдні – Північну Африку. На просторах неосяжної імперії лише 5 мільйонів римських громадян користувалися повними і беззастережними привілеями держави. Решту складали вільні громадяни провінцій (тобто території за межами сучасної Італії, завойовані Стародавнім Римом). Проте і вони не мали таких прав, як римляни – займати урядові посади, служити у війську тощо. І, нарешті, раби, які не знали жодних прав в усіх сферах суспільного життя.
Це вплинуло на формування суспільства “класичного рабства”, де фізичну працю розглядали виключно справою рабів.
А їх, основних виробників, громадська думка привілейованих відносила до “говорячих” знарядь праці поряд із “німими” (ралом) та “мукаючими” (волами). Рабів постачали загарбницькі війни в ході розширення територіальних володінь Риму.
Виникає запитання: чи могло беззастережно існувати суспільство рабів і підкорених народів в умовах підневільної праці? Відповідь дала історія наприкінці I тисячоліття до н.е., коли, вичерпавши сили і можливості, Римська імперія не здатна була надалі багатіти за рахунок підкорення інших народів. Навпаки. Виникла нагальна необхідність підтримувати внутрішній порядок у державі, яку потрясли численні повстання знедолених, та захищати її зовнішні кордони. Це, в свою чергу, вплинуло на організацію суспільного життя рабовласників. Значно зменшився приплив рабів. Господарство Риму почало занепадати. Вільні землевласники (опора суспільства) змушені були десятиліттями служити у війську. Багатіла лише незначна частина рабовласницької знаті, наближеної до влади. Під час спустошливих походів бідніли провінції, які постачали матеріальні цінності (хліб, худобу тощо). Служба в державних установах з почесного заняття (без будь-якої винагороди)достойних громадян Риму перетворилася в засіб наживи і марнотратства. Зубожілі дрібні землевласники залишали села і перетворювалися на жебраків міста, вимагаючи “хліба і видовищ”. Неприховане насильство в повсякденному житті (гладіаторські бої, страти сотень одомашнених рабів за найменшу образу членів сім’ї рабовласника та ін.), жорстоке придушення повстань (через розп’яття на хресті полонених) і, що найголовніше, страх і зневіра в майбутньому засвідчили духовний занепад суспільства.
Усе це не могло не вплинути на становище рабів та їх самосвідомість. Як повідомляють письмові джерела, в Римі було набагато більше рабів, ніж вільного населення. Їх не можна було відрізнити у “вічному місті”. Праця рабів щораз більше обслуговувала не лише сферу матеріального виробництва та побуту рабовласників. Вона зачепила організацію господарства на місцях і навіть духовне життя тих часів. Рабів призначали наглядачами в латифундіях (від лат.- велике землеволодіння, маєток, помістя). З їх середовища працювали вчителями, лікарями, художниками, скульпторами, музикантами тощо. Наближені до землевласників ставали орендаторами їх земель. Значна частина їх почала швидко багатіти.
Посилення кризи суспільства вплинуло на громадську думку рабовласників. Виникла ціла система організації праці рабів, яка передбачала різні форми заохочення. Одна з них – запровадження “свята раба”, де рабовласники влаштовували банкети для рабів, а самі виконували роль їх прислуги. Формується незвичайна на той час думка – відноситись до рабів, як до людей.
Усе це й, зумовило перші прояви гуманізму у ставленні до людей праці та його теоретичне осмислення у філософській та релігійній думці.
Соціально-політичне та духовне життя Палестини (II ст. до н.е. – І ст. н.е.)
На цей час припадає завоювання Іудеї римськими легіонами. Непосильні податки, спроба нав’язати нові порядки викликали рішучий опір з боку народу. Історично сформований іудаїзм на засадах монотеїзму та ідеї вибраності єврейського народу зустрівся із зовсім іншими суспільними відносинами та духовною культурою, які проголошували і захищали беззастережне право лише римських громадян. В країні розгорнулася релігійно-політична боротьба між різними угрупуваннями єврейського народу – садукеями, фарисеями, зелотами та есенами: чи йти на співпрацю із завойовниками, чи боротися за збереження самобутності народу.
Якщо садукеї виступали за примирення з римськими властями, то фарисеї вимагали строгого виконання усіх вимог іудаїзму. Вони були однією з рушійних сил усіх антиримських виступів. До фарисеїв примикали зелоти та есени, які відіграли значну роль у формуванні історичних умов виникнення християнства. Зелоти різко виступали проти заможних кіл єврейського народу, схильних до компромісів із римлянами. Їх непримиренний настрій втримувався на глибокій вірі в Спасителя, який буде судити ненависних завойовників і тих, що їм допомагають. Адже будь-яка співпраця з чужинцями суперечила настановам іудаїзму про духовну єдність єврейського народу. Зелоти були головними носіями месіанських сподівань.
Значно складніша роль есенів у формуванні історичних умов виникнення християнства – іудейської секти, що виникла в середині II ст. до н.е. По-перше, вони стали на шлях пасивного опору завойовникам, відгородившись від них замкненими общинами. По-друге, іспитовий термін вияву моральних чеснот, відмова від особистого майна повинні були засвідчити соціальну рівність членів общини. По-третє, їх життя в общині визначали правила взаємовідносин, які відповідали новим уявленням про перевагу духовного і вічного над повсякденним і минущим. Багатство людини не в її матеріальних достатках чи в соціальному становищі, а в творенні безкорисливого добра. Це сприяло злиттю секти есенів з християнством.
До руху есенів примикали кумраніти – члени релігійної громади, яка існувала на березі Мертвого моря в долині Кумрану в II ст. до н.е.-І ст. н.е. Вони проголошували неминуче пришестя “наставника (вчителя) справедливості”, тотожного Спасителю. А це означало, що кумраніти створили власний культ з надією на перебудову світу і людини за допомогою божественного провидіння. Кумранітство вважають перехідною сходинкою від іудаїзму до християнства.
Ісус Христос – засновник християнства
Згідно з Євангелією (від грец. – добра вістка) та письмовими джерелами тих часів, засновником християнства, яке проголосило спасіння всіх людей, був Ісус – Син Божий. Він народився у Віфлеємі (провінція Ізраїль) в 4 році до н.е. Тридцять років проживав у Назареті (провінція Галілеї) , працюючи теслею в домі Йосифа та своєї матері Марії. В цей час на річці Йордан предтеча Іван, хрестячи людей водою, проголошував близький прихід Месії, якого Бог обіцяв послати на землю. Глибока віра ізраїльтян у неминучий прихід Спасителя об’єднувала послідовників Івана Христителя. Приймаючи хрещення, вони проявляли символічне покаяння за “причетність” до зла (гріховності) в реальному житті.
Коли Ісусові виповнилося тридцять років, він теж охрестився в Йордані, під час якого відбулося Всевишнє Об’явлення його як Сина Божого, що виконує волю Бога Отця. На підтвердження цього він чудотворив: оздоровлював хворих і калік, збільшував кількість їжі, перетворював воду у вино, воскрешав мертвих.
Поширення нового віровчення, яке тривало протягом трьох років у Галілеї, Самарії та Іудеї, стривожило старійшин та жреців, що стояли на непохитних основах іудаїзму. Вони почали вимагати у римського намісника Понтія Пілата ув’язнення Ісуса, суду над ним та смертної кари. Під тиском фанатично настроєного народу Пілат на це згодився. Після катувань Ісуса було розп’ято на хресті, де він помер і був похований. На третій день воскрес і після сорокаденного перебування на землі вознісся на небо. Його учні поширили вчення Христа за межі Палестини у Малій Азії та Північній Африці, в Греції та Римі. В Антіохії послідовники Ісуса Христа вперше назвали себе християнами, що стало загальновизнаним серед релігійних течій світу.
Віросповідні чинники перетворення християнства у світову релігію
Відповідь дають історичні джерела християнства, які нараховують 27 книг Нового Завіту в такій часовій послідовності:
- Об’явлення св. Івана Богослова (68-69 рр.), в якому говориться про близький “кінець світу” та “Страшний суд”;
- 21 Послання апостолів (кінець І – початок II ст.), в яких з’ясовуються питання віровчення і побуту ранньохристиянських громад;
- 4 Євангеліє – від Матвія, Марка, Луки, Івана (поч. II ст.), в яких описується життя, чудеса та вчення Боголюдини Ісуса Христа;
- Діяння апостолів (друга пол. II ст.) про поширення християнства серед іудеїв і язичників. Разом з 46 книгами Старого Завіту вони становлять Біблію (від грец. – книги). В даному розумінні – cвященні (або богонатхненні) книги, визнані (Старий Завіт) євреями та (Старий і Новий Завіти) християнами.
Якщо головною проблемою Старого Завіту є угода Бога з давньоєврейським народом про дотримання істинної віри та правдивого богопоклоніння, то основною ідеєю Нового Завіту є новий договір Бога з усіма людьми через свого сина Ісуса Христа, якого послав Отець Всевишній на землю для спокутування первородного гріха.
Чому так сталося ?
За Старим Завітом Бог обрав народ Ізраїлю для його виняткової ролі в релігійному поступі людства. Проте книжники, які тлумачили старозавітні засади віровчення та реальне життя іудейських громад порушили первісну угоду з Богом. Це проявилося:
- в самоізоляції єврейського народу, що викликало осуд інших народів, провокувало терор з боку римських завойовників;
- у зовнішній побожності фарисеїв, що негативно вплинуло на боговшанування в храмах (синагогах) та в особистому житті євреїв;
- в уявленні про месіанське царство, яке “зійде” лише на вибраний народ;
- в любові до ближнього як до людини своєї (єврейської) нації;
- в образі Бога як грізного судді і навіть месника.
Яке було ставлення Христа до Старого Завіту та месіонських пророкувань іудаїзму?
Це видно з його застереження і настанови послідовникам нового віровчення:
- “Не думайте, що я прийшов усунути закон чи пророків: я прийшов їх не усунути, а доповнити”;
- “Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне” (Мт., 5 : 17, 20).
Отже, Христос розглядав Старий Завіт як пропедевтику (від грец. – попередньо навчаю) внутрішнього (духовного) переродження людини з її наступним самоудосконаленням, яка стоїть вище світу (багатства, знатності, почестей тощо), в якому вона живе. Ось чому, на противагу іудаїзму, християнство проголосило: “Нема ні Іудея, ні грека, ні раба, ні вільного, нема ні чоловіка, ні жінки, але всі ви одно в Христі Ісусі” (Гал., 3 : 28). І, одночасно, визначило шлях пізнання вищої мудрості згідно з потребами реального життя: “…Над усім… зодягніться в любов, яка є сукупністю досконалостей. І нехай мир Божий панує в серцях ваших, до якого ви і покликані в одному тілі, і будьте вдячні. Нехай слово Христове оселюється у вас рясно, в усякій премудрості, навчайте та наупомляйте один одного псалмами, славослов`ями, піснями духовними, співаючи з благодаттю в серцях ваших Господеві!” (Кол., 3 : 14-16).
Ісус Христос не був ні політичним, ні громадським діячем. Він індиферентно (від лат. – байдуже) ставився до державної влади, рішуче відкидав владні уподобання народу і навіть своїх учнів. Навчаючи проголошував: “Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мат. 22 : 21). На допиті в Пілата відповів: “Царство моє не від світу цього… Було б моє царство від цього світу, то сторожа моя була б воювала, щоб мене не видали юдеям. Але не звідсіля моє царство” (Ів. 18 : 36). Тому не було жодних підстав оголосити йому звинувачення в протиправних діях. Як релігійно-моральний діяч , Христос ставив вище “світської суєти” духовну сутність релігії та вимоги моралі.
Поєднуючи в собі “Божу природу з Божим розумом і з Божею волею і водночас “людську природу” з тілом і душею, з людським розумом і з людською волею, Ісус Христос заснував Церкву як продовження своєї месійної (душпастерської) релігійно-моральної діяльності. В посланні до коринтян апостол Павло назвав її виявом містичного тіла Христа, оскільки “ми всі одним Духом хрестилися в одне тіло, юдеї і греки, раби і вільні; всі напоєні одним Духом. Тіло не є з одного члена, а з багатьох… І ви – тіло Христове, а окремо – члени” (1 Кор. 12 : 6 13-14). Словами богословів це означає: “…Подібно до того, як ми говоримо про членів живого організму, всі християни є членами містичного Христового Тіла, покликаними помагати один одному, як частини одного організму” (Людина і Бог. – Кн. II – Львів, 1995. – С. 65).
Історичні умови перетворення християнства у світову релігію
Як свідчить церковна історія і, зокрема, Діяння апостолів, заснування християнської Церкви відбулося на десятий день після Вознесіння під час іудейської п’ятидесятниці, коли на апостолів зійшов Св.Дух і вони заговорили мовами “усіх народів, що під небом” (Дії 2: 5). Це дало змогу прочанам іудеям, що прибули на свято в Єрусалим, і всім неіудеям, які там жили або тимчасово перебували, зрозуміти вчення Христа рідною мовою. Звернення апостола Петра справило на присутніх глибоке враження і того ж дня іудейська громада християн з 120 зросла до трьох тисяч послідовників вчення Христа (Дії 2: 14-42).
Із цього часу християнство почало ширитись у провінціях Римської імперії – в Малій Азії, Сирії, Єгипті та Греції. Завдяки подвижницькій діяльності апостолів Петра і Павла воно проникло у “вічне місто” – Рим. Його мешканці з числа одомашнених рабів, вільновідпущених, міської бідноти і навіть заможних верств населення приймали нове віровчення, яке, за словами апостола Павла, навчало перемагати зло добром та безкорисливою (нелицемірною) “братньою любов’ю” і “пошаною один до одного” (Рим. 12 : 9-10, 21).
За три віки християнство з невеликої секти іудеїв перетворилося в могутню духовну силу серед різних верств народів Римської імперії. А християни з “гнаних за віру”, яка суперечила “світу тьми і насильства”, стали визнаними носіями духовних запитів нової людини, зразком внутрішнього переродження на засадах любові до Бога і ближнього. Проголошуючи “царство не від світу цього”, вони закликали до миру і злагоди всіх людей на землі.
Це змусило імператора Константина разом зі своїм співправителем Ліцінієм (Лікінієм) у 313 р. видати едикт (указ) про надання християнству офіційної рівності з усіма релігіями. А в 324 р., як єдиновладний правитель, в інтересах “єдності і порядку” він проголосив християнство релігією народів імперії.
На цей час сформувалась церковна організація нового віровчення. Від служіння апостолів, їх помічників, євангелістів та проповідників в християнських общинах іудеїв до дияконів, пресвітерів (священиків), єпископів (відповідно архієпископів) під зверхністю митрополитів, східних патріархів та римських пап у Східній Азії, Північній Африці та Європі.
Виникає питання: Чому християнство стало панівною релігією народів світу?
Церковні історики називають щонайменше три основні причини: перша – християнство проголосило рівність усіх людей перед Богом та особисту відповідальність кожного за моральні вчинки в умовах земного життя;
друга – християнство не знало державних культів, проголошувало вшанування Бога і наслідування Христа як вияв святості та духовної сутності людини;
третя – християнство давало відповідь на невідкладні питання, що тривожили людську свідомість, про Бога, безсмертя душі, спасіння, мету життя, справедливість, милосердя, гріх, покаяння тощо, чого не знали політеїстичні релігії.
Становлення догматики і культу християнства
Християнська ідея Церкви, що втілює містичне тіло Христа, є одночасно громадою віруючих людей. В реальному житті вони не можуть не впливати на її діяльність з позицій свого часу. Тому виникла потреба дотримання чистоти віровчення в його історичному розвитку. Адже Істина, якою володіє Церква, не є чимось застиглим, замкнутим чи обмеженим. Вона, – зазначають богослови, – “присутність Бога – Бога, котрим живе Церква”. Отже, вона жива і постійно розвивається.
Це завдання виконують церковні Собори, які дають відповідь на невідкладні питання, що ставить реальне життя. Для сучасної католицької (греко-католицької) і православної церков (за незначним винятком) особливе значення має перших сім Соборів (І Нікейський – 325 р., І Константинопольський – 381 р., Ефеський – 431 р., Халкидонський – 451 р., II Константинопольський – 553 р., III Константинопольський – 680 р. та II Нікейський – 787 р.), які канонізували (від грец. – підпорядкували правилу) основоположні догмати (від грец. думки, вчення) та культ віровчення. Зокрема, це стосується дванадцяти членів Символу віри.
1. Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.
2. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перше всіх віків; Світло від Світла, Бога правдивого від Бога правдивого, рожденного, несотворенного, одноістотного з Отцем, через котрого все сталося.
3. Він для нас, людей, і для нашого спасіння зійшов з небес і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став людиною.
4. І розіп`ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований.
5. І воскрес на третій день, як було написано.
6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.
7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.
8. І в Духа Святого, Господа, Животворящого, що від Отця (за католицьким і греко-католицьким віровченням – і Сина) походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.
9. В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.
10. Визнаю одно Хрещення на відпущення гріхів.
11. Чекаю воскресіння мертвих.
12. І життя майбутнього віку. Амінь.
Церковні Собори розробили і канонізували вчення про божественну і людську природу Христа, про наявність у нього двох воль і двох дій, про іконовшанування.
Особливе місце в канонізації Церковних Соборів займає вчення про Святу Трійцю – “вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя… і в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого… і в Духа Святого, Господа, Животворящого”, – співвідносно з усіма членами Символу віри.
Відповідь дають богослови. “…Церква, – застерігають вони, – не каже, що три Особи складають одну Особу – що було б абсурдом; вона каже, що єдина природа Божества властива трьом Особам”. Це означає, що “в Божому лоні відбувається вічний обмін: Отець дає і любить; Син одержує і любить; Дух – потік любові…”. Тому “тайна Пресвятої Трійці дає нам уявлення про Божі спонуки; вона дозволяє нам краще зрозуміти Створення і Відпущення. Вона пояснює також, яким чином Христос, Сам будучи Богом, міг бути посланий Богом, і яким чином після Його вознесення Бог продовжує діяти на нашу відроджену землю як Святий Дух, Дух Любові” (Бог і людина. – Кн. П. – Львів, 1995. – С. 11, 13-14,15).
Ідея Святої Трійці становить осердя християнського віровчення, пронизує священнодійство Церкви, формує почуття Віри, Надії та Любові в духовному сприйнятті і переживанні “життя прийдешнього віку”.