ЗАНЯТТЯ 22

ЗАНЯТТЯ 22

МЕДИЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ

ПЛАН

1. Реформа медичної освіти в Україні.

2. Особливості впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

1. Реформа медичної освіти в Україні

Колегія Міністерства охорони здоров'я в 1991 р. затвердила Програму реформи медичної освіти в Україні, яка була схвалена Комісією Верховної Ради України з питань охорони здоров'я.
Реформа медичної освіти передбачає програму заходів щодо введення безперервної медичної освіти різного рівня кваліфікації та систему підвищення кваліфікації і атестації лікарів згідно з кваліфікаційними вимогами та розробки відповідних документів.
Впровадження реформи медичної освіти розпочалося з 1992 року.
Проводиться:
- підготовка лікарів-бакалаврів на медичних факультетах медичних інститутів за спеціальністю "лікувальна оправа" з п'ятирічним терміном навчання за новими навчальними планами, узгодженими з Мінвузом України. Структура навчальних планів наближена до такої, що мають медичні факультети і коледжі в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії;
- післядипломна підготовка лікарів-спеціалістів за базовими спеціальностями в інтернатурі протягом 1-3 років на перехідному етапі, 2-4 роки з 1997 року в залежності від фаху на кафедрах медичних інститутів і інститутів удосконалення лікарів та базах стажування в медичних закладах. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 27.02.92 № 96, розроблено і затверджено
Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників медичних і фармацевтичних інститутів з урахуванням світового досвіду підготовки лікарів-спеціалістів.
Розроблено і затверджено навчальні плани і програми підготовки лікарів-спеціалістів в інтернатурі з 46 спеціальностей:
- на перехідному етапі до 1997 року розпочато підготовку майбутніх лікарів на 6 курсі з основних клінічних дисциплін і введено державні випускні іспити з цих дисциплін з метою підготовки лікаря загального профілю;
- за погодженням з Кабінетом Міністрів України (доручення № 5580/34 від 18.05.92) і Міністерством освіти ліквідовані підготовчі відділення при медичних і фармацевтичних інститутах як такі, що не сприяли якості підготовки спеціалістів.
Розпочата робота зі створення медичних ліцеїв при медичних інститутах і медичних училищах для профільованої підготовки талановитої молоді до вступу в медичні інститути. Такий ліцей створено при Дніпропетровському медичному інституті і Українському державному медичному університеті ім. О. О. Богомольця;
- введена нова система атестації лікарів на кваліфікаційні категорії та підтвердження кваліфікації кожні п'ять років. Розроблені тести та комп'ютерні програми для проведення визначення рівня знань і вмінь лікарів із 50 спеціальностей. До кінця 1993 року роботу буде завершено (всього близько 100 комп'ютерних програм буде впроваджено при атестації).
Ці невідкладні заходи дозволили за короткий час наблизити систему підготовки лікарів до такої, що визнана світовими медичними школами, і перейти до подальшого впровадження програми реформи медичної освіти.
І. Обґрунтування програми розвитку медичної освіти та її цілі
1. Сучасний стан медичної освіти і причини, що стримують її розвиток Існуюча система медичної освіти не відповідає світовому рівню професійної підготовки фахівців, стандарту вимог практичної медицини, не має об'єктивного контролю професійного рівня фахівця на різних
етапах його підготовки. Не діють економічні стимули управління навчальним процесом для викладачів, студентів, спеціалістів на всіх етапах їх атестації. Терміни підготовки лікарів-спеціалістів в інтернатурі протягом одного року недостатні для забезпечення їх готовності до самостійної професійної діяльності.
Екстенсивний шлях розвитку системи охорони здоров'я, збільшення кількості медичних інститутів в республіці призвели до збільшення контингенту студентів і випуску спеціалістів. Незважаючи на те, що забезпеченість лікарями на 10 тис. населення майже вдвічі більша, ніж у державах з високим рівнем медичної допомоги, структура вищої освіти не змогла забезпечити потреби установ охорони здоров'я фахівцями.
Залишковий принцип фінансування освітніх потреб та медицини призвів до слабкого навчально-методичного забезпечення педагогічного процесу та невідповідності його матеріально-технічної бази сучасним вимогам освіти.
2. Мета програми
Забезпечення суспільного поступу України шляхом створення та функціонування системи безперервної освіти, включаючи і медичної, на національному грунті з урахуванням світових стандартів для задоволення потреб держави у висококваліфікованих фахівцях, конкурентоспроможних в умовах виникнення ринку робочої сили і контрактної системи роботи їх в межах України і за кордоном.
3. Стратегічні цілі медичної освіти
3.1. Програма розвитку медичної освіти передбачає систему заходів з розробки і введення безперервної медичної освіти різного рівня та підвищення кваліфікації спеціалістів. Вона включає: 1) профорієнтацію; 2) підготовку молодших спеціалістів - медичних сестер і помічників лікаря; 3) підготовку лікаря-бакалавра; 4) підготовку лікаря-спеціаліста; 5) підготовку лікаря-магістра; 6) перепідготовку й удосконалення.
Вища медична освіта ґрунтується на підставі загальної середньої освіти.
Введення нової форми профорієнтації передбачає, починаючи з 1992 Року, організацію на базі старшої середньої школи медичних ліцеїв при вищих навчальних медичних закладах (медичних університетах, інститутах, коледжах, медичних училищах) або профільованих класів (10-го, 11-го) у середній школі на перехідному етапі за узгодженням з Міністерством освіти.
Забезпечення поетапної безперервної вищої медичної освіти починається шляхом реформи медичної освіти, починаючи з 1992 року.
Перший етап вищої медичної освіти - підготовка молодших спеціалістів двох рівнів:
- медичних сестер та спеціалістів, прирівняних до них;
- помічників лікаря.
Він розпочинається з 1993/94 навчального року шляхом реорганізації навчального процесу в медичних училищах і створення нових навчальних закладів:
- медичних коледжів після атестації всіх медичних училищ і визначення їх відповідності вимогам вищої медичної школи;
- поступовий перехід (1992-1995 pp.) до підготовки молодших спеціалістів на базі загальної середньої освіти.
Другий етап вищої медичної освіти - підготовка лікарів-бакалаврів у медичних університетах (на медичних факультетах університетів), в інститутах, академіях - розпочинається з 1998 року шляхом поступової реорганізації існуючої системи вищої медичної освіти, яка передбачає прийом на 1-й курс студентів на медичні і стоматологічні факультети з 5-річним терміном навчання за новими навчальними планами.
Підготовка студентів на лікувальних, педіатричних, медико-профілактичних (санітарно-гігієнічних) факультетах з 6-річним терміном навчання завершиться в 1997 році, коли закінчать курс навчання студенти, що поступили у вузи в 1991/92 навчальному році.
Третій етап вищої медичної освіти - підготовка лікарів-спеціалістів у медичних університетах, в інститутах, академіях, інститутах удосконалення лікарів - передбачає спеціалізацію в інтернатурі за базовими лікарськими спеціальностями терміном 2-4 роки з державною атестацією та видачею сертифіката на право самостійної практичної лікарської діяльності.
Перехідний етап реформи розпочинається з 1992 року для випуски лікувальних, педіатричних, медико-профілактичних (санітарно-гігієнічних), стоматологічних факультетів шляхом проведення інтернатури за новими навчальними планами і програмами. Термін навчання - 1-3 роки, починаючи з 1997 року, термін спеціалізації 2-4 роки в залежності від спеціальності.
Четвертий етап вищої медичної освіти - підготовка лікарів-магістрів медицини за номенклатурою лікарських спеціальностей - розпочинається з 1994/95 навчального року шляхом організації магістратури з основних лікарських спеціальностей для лікарів-спеціалістів і талановитої молоді, випускників медичних інститутів, які виявили схильність до наукової роботи.
Подальші етапи післядипломної підготовки лікарів-спеціалістів передбачають реорганізацію системи атестації лікарів на кваліфікаційні категорії (II, І, вища), починаючи з 1992 року, та наближення рівня кваліфікаційних вимог до світових стандартів, реорганізацію системи підвищення кваліфікації та перепідготовки лікарів.
3.2. Забезпечення випускникам медичних навчальних закладів кваліфікації на рівні світових стандартів при скороченні прийому в медвузи і училища з урахуванням потреби лікувально-профілактичних установ у спеціалістах.
3.3. Надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями для ефективної праці в умовах ринкової економіки.
3.4. Забезпечення у кожному навчальному закладі умов для навчання та виховання фізично і морально здорової людини, формування системи знань і навичок здорового способу життя, подолання негативного впливу на здоров'я людей радіації, наркоманії.
3.5. Відродження і розвиток прогресивних традицій освіти та культури способу життя лікарської інтелігенції, виховання, спрямоване на загальнолюдські цінності, духовність, милосердя, моральність.
3.6. Перехід до надання вузам самостійності у вирішенні основних напрямків своєї діяльності шляхом їх акредитації згідно з чинним законодавством при збереженні за центральними органами управління контролю за якістю підготовки випускників.
3.7. Соціально-правовий захист вищих навчальних закладів, студентів, аспірантів, стажистів, клінічних ординаторів, працівників вищої медичної школи в умовах ринкової економіки.
3.8. Виведення медичної освіти України на світовий рівень.
4. Обґрунтування основних напрямків реалізації програмних цілей
4.1. Подолання стереотипів у ставленні до медичної освіти та створення у суспільстві атмосфери пріоритетності її розвитку.
Стереотипи, що сформувались у суспільстві до вищої освіти в цілому і, зокрема, до вищої медичної освіти, полягають у збереженні пільг для різних верств населення при вступі до вищих навчальних закладів і приниженні значення рівня знань абітурієнтів при їх зарахуванні.
Подолання цих стереотипів передбачає:
- закриття в 1992 році підготовчих відділень при медичних інститутах як системи, що не виправдала себе і дозволяла за пільгами поступати до інститутів без вступних іспитів;
- проведення вступних іспитів до медичних інститутів (письмових або за комп'ютерними програмами) з основних дисциплін: фізики, хімії, біології, української (російської) мови, іноземної мови, починаючи з 1993/94 навчального року;
- зарахування до медичних навчальних закладів за рейтингом при переході загальної середньої школи до об'єктивної оцінки знань;
- ліквідація всіх пільг для всіх верств населення для вступу до вищих навчальних закладів;
- введення плати за навчання (підприємства, громадяни, благодійники).
У медичному середовищі сформувалися стереотипи, що підготовка в медичних інститутах повинна проводитись за основними спеціальностями: на лікувальному, педіатричному, медико-профілактичному (санітарно-гігієнічному) факультетах, що не відповідає світовому досвіду і не дозволяє підвищити якість підготовки спеціалістів або провести їх перепідготовку згідно з потребами в нових прогресивних спеціальностях.
Реформа вищої медичної освіти передбачає базову медичну підготовку лікарів-бакалаврів на медичних і стоматологічних факультетах із подальшою спеціалізацією в інтернатурі, що наближає систему підготовки лікарів до світових зразків.
4.2. Забезпечення випереджаючого розвитку медичної освіти у порівнянні з поступом суспільства у відповідності зі світовими стандартами. Реалізація цієї мети передбачає:
- стажування викладачів і студентів у акредитованих навчальних закладах за кордоном;
- проведення науково-педагогічних досліджень з питань організації вищої медичної освіти;
- інформаційне забезпечення впровадження нових технологій;
- атестація та акредитація навчальних закладів і навчальних програм.
4.3. Реорганізація існуючих навчальних закладів і приведення їх у відповідність з вимогами життя:
- проведення атестації та акредитації всіх навчальних медичних закладів та визначення їх рівня в підготовці спеціалістів, починаючи з 1992 року;
- реорганізація Київського медичного інституту в Український державний медичний університет ім. акад. О. О. Богомольця (1992);
- реорганізація Харківського медичного інституту в Харківську медичну академію (1992/93).
- реорганізація Харківського фармацевтичного інституту в Харківську фармацевтичну академію (1992/93).
- реорганізація Львівського медичного інституту в Львівський медичний університет (1993);
- реорганізація Київського інституту удосконалення лікарів у Київську медичну академію післядипломної освіти.
4.4. Створення нового покоління медичних навчальних закладів і безперервної системи вдосконалення освіти і підвищення професійного рівня:
- реорганізація кращих медичних училищ в медичні коледжі після атестації згідно з чинним законодавством (1993-2000);
- створення при медичних університетах, академіях, інститутах системи навчальних закладів, які включають медичні ліцеї, медичні училища, медичні коледжі, медичний інститут для забезпечення
поетапної безперервної медичної освіти та передача цих навчальних закладів у підпорядкування медичних університетів, інститутів, академій (починаючи з 1993 року);
- створення навчально-лікувально-наукових комплексів;
- введення магістратури в медичних університетах, інститутах, академіях, інститутах удосконалення лікарів.
5. Принципи переходу медичної освіти до сучасних світових рівнів з обґрунтуванням конкретних пропозицій і способів їх реалізації
5.1. Розробити навчальні програми у відповідності до нового навчального плану підготовки лікаря-бакалавра з п'ятирічним терміном навчання.
5.2. Впровадити на випускних курсах медичних вузів, починаючи з 1992/93 навчального року, загальну субординатуру із складанням випускних державних іспитів з основних клінічних та гігієнічних дисциплін.
5.3. Впровадити на перехідному етапі (1992-1997 pp. ) одно-, трирічну, в залежності від фаху, спеціалізацію (інтернатуру) випускників медичних і фармацевтичних вузів із подальшим продовженням її до 2-4 років.
5.4. Розробити та впровадити кваліфікаційні характеристики випускників навчальних медичних закладів різного рівня:
- медичної сестри;
- помічника лікаря;
- лікаря;
- лікаря-спеціаліста;
- лікаря-магістра;
- лікаря-спеціаліста II категорії;
- лікаря-спеціаліста І категорії;
- лікаря-спеціаліста вищої категорії.
5.5. Розробити та впровадити систему тестів для оцінки знань, вмінь, передбачених кваліфікаційними характеристиками.
5.6. Розширити підготовку висококваліфікованих спеціалістів через клінічну ординатуру, магістратуру, аспірантуру.
5.7. Створити регіональні науково-методичні центри з проблем вивчення української медичної термінології на базі Київського та Львівського медичних інститутів і Київського інституту удосконалення лікарів.
5.8. Створити умови для вивчення української мови іноземними громадянами, які навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах України. Забезпечити поступовий перехід на викладання в них навчальних дисциплін українською мовою.
Сприяти створенню і виданню українською мовою спеціальних навчальних посібників, розмовників, слайдів, комп'ютерних програм тощо.
ІІ. Характеристика державної програми медичної освіти
1. Структури системи медичної освіти
1.1. Профорієнтація. Медична освіта різного рівня ґрунтується на підставі середньої освіти. Профорієнтація реалізується в різних навчальних закладах системи середньої освіти шляхом реорганізації або створення медичних ліцеїв, гімназій, шкіл-інтернатів (для сільського населення) за конкурсними або контрактними умовами.
Навчання в цих навчальних закладах передбачає підготовку з біології, хімії, біофізики, латинської та іноземних мов, інформатики й обчислювальної техніки, виробничої практики в медичних закладах в обсязі, передбаченому для вступу до медичних навчальних закладів різного рівня. Випускники медично-орієнтованих середніх навчальних закладів складають випускні державні іспити в комісіях за даними тестами. Результати іспитів дозволяють за конкурсом (або рейтингом) вступати до медичних навчальних закладів різного рівня.
1.2. Вища медична освіта включає:
1 рівень медичної освіти - підготовка молодших спеціалістів, яка здійснюється на базі повної середньої освіти.
Термін навчання - 2 роки; після закінчення медичних училищ випускникам присвоюється кваліфікація "медична сестра".
У медичних коледжах та медичних інститутах на факультетах підготовки помічників лікаря (ФПЛ) проводиться також підготовка молодших спеціалістів.
Термін навчання після повної середньої школи - 4 роки, після медичного училища - 2 роки. Після закінчення навчання випускникам присвоюється кваліфікація "помічник лікаря".
Молодші спеціалісти після закінчення навчального закладу на конкурсній основі за рейтингом зараховуються відповідно на 2-й і 3-й курси медичного інституту.

II рівень вищої медичної освіти - підготовка лікаря-бакалавра. Проводиться медичними університетами, медичними інститутами, медичними академіями і медичними факультетами університетів за спеціальностями "лікувальна справа", "стоматологія" на медичному та стоматологічному факультетах. На 1-й курс вступають за конкурсом випускники середніх шкіл (складають іспити з фізики, хімії, біології, української, іноземної мови), випускники профорієнтованих середніх закладів - медичних ліцеїв, гімназій тощо - на конкурсній основі за рейтингом результатів випускних іспитів.
На 2-3-й курси вступають за конкурсом випускники медичних училищ, ФПЛ медичних інститутів, медичних коледжів.
Термін навчання - 5 років. Після закінчення навчального закладу присвоюється кваліфікація лікар-бакалавр. Одержання диплома не надає права на самостійну лікарську працю. Лікар-бакалавр має право на спеціалізацію в інтернатурі.

III рівень вищої медичної освіти - підготовка лікаря-спеціаліста проводиться в інтернатурі від 2 до 4 років залежно від спеціалізації на кафедрах інститутів удосконалення лікарів і медичних інститутів після укладання контракту випускника із закладами практичної охорони здоров'я, в якому передбачено проходження спеціалізації згідно з відповідною посадою і фахом.
Після закінчення спеціалізації лікарі складають іспити в комісії і одержують кваліфікацію лікаря-спеціаліста.
Лікар-спеціаліст одержує сертифікат на самостійні лікарську роботу. Лікарі, що укладають контракт про роботу на теоретичних кафедрах медико-біологічного профілю, працюють на посаді лікаря-дослідника.

IVрівень вищої медичної освіти - підготовка лікаря-магістра з певної спеціальності. Вона передбачається для лікарів-спеціалістів і талановитих випускників медичних інститутів, які відмінно закінчили навчання і мають кваліфікацію лікаря-бакалавра та рекомендацію вченої ради вузу на наукову роботу. Термін навчання для лікарів-спеціалістів - 1 рік, для лікарів-бакалаврів - 2-3 роки в залежності від фаху.
1.3. Система перепідготовки та підвищення кваліфікації передбачає: систему безперервного самостійного професійного удосконалення, а також підвищення кваліфікації в інститутах (на факультетах) удосконалення лікарів.
Лікар-спеціаліст має право складати атестаційні іспити в інститутах удосконалення лікарів для одержання II категорії кваліфікації, якщо він має стаж роботи не менше 5 років і першої - 7 років, одержання вищої категорії зі стажем роботи 10 років. Про присвоєння відповідної категорії видається сертифікат.
Атестація і переатестація проходить кожні 5 років для підтвердження рівня кваліфікації.
Іспитам на присвоєння категорії передує підвищення кваліфікації на атестаційних циклах в інститутах (на факультетах) удосконалення лікарів.
Передбачається проведення реорганізації системи підвищення кваліфікації викладачів вищих медичних навчальних закладів, інститутів удосконалення лікарів, основними принципами якої є система базової підготовки з педагогіки та психології і підвищення рівня професійної підготовки.
1.4. Зміст вищої медичної освіти
1.4.1. Реформа вищої медичної освіти забезпечує приведення у відповідність зі світовими вимогами фундаментальної медичної освіти та фахової підготовки (спеціалізації) шляхом:
а) підготовки лікаря загального фаху на медичних факультетах медичних університетів, інститутів, академій протягом 5 років - "лікаря-бакалавра".
Фундаментальна медична освіта лікаря-бакалавра забезпечує рівень знань, вмінь, практичних навиків для надання невідкладної лікарської допомоги та спеціалізації в інтернатурі;
б) підготовка лікаря-спеціаліста в інтернатурі протягом 2-4 років за основними лікарськими спеціальностями включає два етапи: навчання на кафедрах медичних університетів, інститутів, академій, інституту удосконалення лікарів та базах стажування у відповідних медичних закладах. Після завершення навчання лікарю-спеціалісту видається сертифікат на право самостійної практичної лікарської діяльності. Така система гнучка і дозволяє проводити підготовку лікарів залежно від потреби в певних лікарських спеціальностях. Подовження терміну спеціалізації та видання сертифіката лікарю-спеціалісту на самостійну професійну діяльність дозволить вийти із кризи, спричиненої екстенсивним шляхом розвитку підготовки лікарів.
1.4.2. Розробка стандартів професійної підготовки спеціалістів всіх рівнів освіти для проведення їх атестації:
- кваліфікаційних характеристик випускників медичних училищ, коледжів, медичних інститутів, лікарів-спеціалістів різного рівня кваліфікації за номенклатурою спеціальностей (1992-1993 pp.).
- розробка та впровадження комп'ютерних програм (тестів та еталонів відповідей) для атестації лікарів-спеціалістів, лікарів-спеціалістів II, І, вищої кваліфікаційної категорії (1992-1993 pp.).
1.4.3. Розробка та впровадження системи тестів на рівні світових стандартів після завершення базової медичної підготовки в навчальних закладах та спеціалізації (1992-1993 pp.).
Проведення атестаційних іспитів здійснює державно-громадська комісія, до складу якої входять вчені-викладачі медичних навчальних закладів, головні спеціалісти органів управління, представники асоціації лікарів, страхувальних медичних установ, лікарі-спеціалісти вищої категорії медичних закладів охорони здоров'я.
1.4.4. Створення інтегральної системи єдиних наскрізних навчальних планів, які б забезпечували безперервний характер медичної освіти та взаємозв'язок її різних рівнів: молодший спеціаліст і медична сестра, помічник лікаря - лікар-бакалавр - лікар-спеціаліст - лікар-спеціаліст І, II, вищої категорії (1992-1994 pp.).
1.4.5. Розробка на конкурсній основі типових, альтернативних та індивідуальних навчальних планів і програм та програм механізмів їх систематичного оновлення відповідно до змін у суспільстві та розвитку науки (1992-2000 pp.).
1.4.6. Посилення гуманістичного та екологічного спрямування змісту медичної освіти, підготовки з фундаментальних медико-біологічних дисциплін, медичної генетики, медичної психології, імунології, набуття професійних навиків, забезпечення вільного володіння іноземними мовами.
1.4.7. Поступовий перехід на навчання українською мовою у вищих і середніх медичних навчальних закладах. Розширення викладання українською мовою навчальних дисциплін у медичних навчальних закладах Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської, Херсонської та інших областей, АР Крим.
1.4.8. Методичне та інформаційне забезпечення навчального процесу, підготовка на конкурсній основі підручників, навчальних посібників, курсів лекцій, методичної літератури (додаток: плани за роками).
1.5. Форми і методи навчання
1.5.1. Поєднання традиційних форм і методів навчання (лекція, семінар, лабораторні, практичні, практично-клінічні заняття, самостійна робота в лабораторіях, клініках, спрямована на засвоєння професійних навиків), що виправдали себе в процесі підготовки лікарів, та сучасних - створення проблемних ситуацій, дискусія, дидактична гра тощо.
1.5.2. Застосування модульно-блочної системи викладання дисциплін у поєднанні з впровадженням рейтингової системи оцінки знань, вмінь, практичних навиків.
1.5.3. Лабораторні та практичні заняття поєднувати з клінічними практичними (клінічні кореляти) при викладанні медико-біологічних дисциплін.
1.5.4. Впроваджувати систему малих груп (3-5 студентів) при вивченні клінічних дисциплін, забезпечувати індивідуальну роботу викладачів зі студентами при засвоєнні професійних вмінь і навиків.
1.5.5. Розробка та впровадження елективних курсів і програм у навчальний процес.
1.5.6. Об'єктивізація контролю знань і навичок. Розробка та наукове обґрунтування впровадження тестово-еталонної система для визначення не лише рівня засвоєння конкретної інформації з предмета, готовності студентів медичних та фармацевтичних закладів до практичної діяльності в цілому.
1.5.7. Застосування в процесі підготовки медичних кадрів комп'ютерних технологій, телебачення, аудіо-, відеоапаратури.
1.5.8. Використання професіограми лікаря (фармацевта) для самовиховання медичних (фармацевтичних) кадрів.
1.5.9. Організація самостійної підготовки студентів на основі використання навчально-контролюючих програм та ЕОМ.
1.5.10. При визначенні лікарської спеціальності (інтернатури) враховувати індивідуально-типологічні особливості та здібності студента. Використовувати для цього відповідні психодіагностичні тести.
1.5.11. Аналіз програмного матеріалу та вилучення з нього другорядного або дублюючого.
1.5.12. Розробка та впровадження єдиної рейтингової системи у навчальний процес в медичних навчальних закладах.
1.5.13. Впровадження нових технологій організації навчального процесу та комп'ютерних атестаційних програм для визначення рівня підготовки викладачів вузів, інститутів (факультетів) удосконалення.
1.6. Учасники навчально-виховного процесу
1.6.1. Забезпечення рівня кваліфікації викладачів вищих медичних навчальних закладів у відповідності зі світовими стандартами.
1.6.2. Підготовка викладачів медичних навчальних закладів у магістратурі, аспірантурі, докторантурі на посадах асистентів-стажистів з перевіркою рівня професійної підготовки з педагогіки та психології вищої медичної школи.
1.6.3. Залучення професорсько-викладацького складу до вузів на конкретних умовах та участі в конкурсі на заміщення вакантних посад:
- при відборі викладачів клінічних кафедр на конкретних умовах чи за конкурсом вважати обов'язковим високий рівень не тільки психолого-педагогічної, але й професійної кваліфікації;
- забезпечити умови творчої роботи викладачів, знявши регламентуючі обмеження в методиці викладання у вищій школі;
- забезпечити формування професорсько-викладацького складу вузів-кафедр, привівши педагогічне навантаження викладачів до такого, який прийнято в країнах з високим рівнем вищої медичної освіти. 1.6.4. Приведення соціального статусу викладачів медичних навчальних закладів до рівня вимог, що ставляться перед ним суспільством: - створення системи вдосконалення та підвищення кваліфікації викладачів на принципово нових умовах (базова професійна, психолого-педагогічна підготовка та тематичне удосконалення за вибором курсів, навчальних, науково-дослідних медичних закладів, в тому числі за кордоном);
- створення однакових умов і вимог для викладачів вищої медичної школи на всіх етапах підготовки спеціалістів. Наблизити умови оплати і педагогічного навантаження викладачів, що ведуть підготовку молодших спеціалістів, до таких, які будуть реалізовані у медичних інститутах.
1.6.5. Забезпечення системи гарантій з боку держави щодо творчої діяльності педагогічних працівників.
1.6.6. Започаткування та реалізація пошуку талановитої молоді, які б включали:
- відбір до медичних ліцеїв на базі старшої школи;
- зарахування до медичних навчальних закладів за рейтингом відповідно до етапів підготовки (з нижчого на вищий);
- проведення системи конкурсів, олімпіад, організація малих медичних академій.
1.6.7. Забезпечення навчання талановитої молоді за індивідуальними навчальними планами і програмами, стажування за кордоном.
1.6.8. Створення фондів для підтримки талановитої молоді як на рівні держави, так і благодійних фондів.
1.7. Наукова діяльність
У системі Міністерства охорони здоров'я функціонують 15 медичних і 1 фармацевтичний інститут, кадровий потенціал яких здійснив близько 30 % наукових розробок, що мають реальне фінансування.
Медична наука є складовою частиною галузі. У системі організації планування та фінансування її відсутній розподіл на вузівську науку
та науку в науково-дослідних закладах. У зв'язку з цим питання розвитку наукової діяльності закладів освіти, які підпорядковані Міністерству охорони здоров'я, цілком взаємопов'язані з реформою організації та управління медичною наукою в галузі.
Діяльність Міністерства з 1989 року була спрямована на створення концепції, механізму й організаційних засад, які б дозволили перетворити результати науково-дослідних робіт на товар, зокрема:
1. Створені концепції організації і планування науково-дослідних робіт в галузі та розвитку медичної науки, яка базується на найважливіших потребах охорони здоров'я в Україні.
2. Протягом 1989/90 років науково-дослідні підрозділи вузів були переведені на нові умови господарювання.
3. Змінена система планування та фінансування наукових досліджень. Галузь відійшла від фінансування наукових підрозділів у цілому як структури і спрямовує бюджетні асигнування на конкретні розробки. Створена чітка ієрархічна система відбору тематики для бюджетного фінансування, яка передбачає проведення галузевих (прикладних, фундаментальних) та інститутських (пошукових) конкурсів.
З 1990 року введено формування "соціального замовлення" галузі медичній науці. Відбір досліджень здійснюється на основі дворівневої експертизи, яка передбачає оцінку проектів за допомогою супроводження "Грант". З 1991 року частина коштів спрямована на розвиток фундаментальних досліджень в інтересах галузі.
Впровадження нової системи планування дозволяє сконцентрувати кадровий та матеріально-технічний потенціал на пріоритетних напрямках, ширше залучати та здійснювати фінансування науково-дослідних робіт, які виконуються в закладах освіти. Таким чином, буде здійснено перехід до диференціації оплати праці за педагогічний процес та науку.
Згідно з реформою організації та управління медичною наукою на 1993 і послідуючі роки, передбачається:
1. Створення концепції механізму її реалізації та організаційних структур вивчення та формування ринку науково-технічної продукції.
2. Створення автоматизованої системи підтримки прийняття рішень у процесі управління медичною наукою, яка передбачає такі автоматизовані напрямки роботи:
- аналіз основних тенденцій стану та розвитку галузі;
- аналіз основних тенденція стану та розвитку медичної науки;
- формування проблемних напрямків;
- конкурсний відбір робіт, спрямованих на їх вирішення;
- стан ринку науково-технічної продукції, його потреби та можливості. 3. Організація системи, яка повинна забезпечити певний рівень професійної мобільності наукових і науково-педагогічних працівників.
1.8. Управління медичною освітою
1.8.1. Центральні органи управління:
- Міністерство освіти, галузеві органи управління;
- Міністерство охорони здоров'я України;
- місцеві органи управління охорони здоров'я.
В управлінні беруть участь громадські організації - асоціація лікарів, асоціація медичних вузів, профспілкові організації, асоціація студентів та ін.
1.9. Навчальні заклади
1. Медичні інститути, академії, університети.
2. Інститути удосконалення лікарів.
Міністерство охорони здоров'я України:
- розробляє концепцію організації і удосконалення підготовки лікарів відповідно до перспектив розвитку єдиної державної політики в галузі народної освіти;
- бере участь у підготовці проектів законів і законодавчих актів щодо підготовки лікарів;
- розробляє нормативно-методичні документи з питань забезпечення v постійної підготовки лікарів в умовах переходу до ринкової економіки;
- контролює якість підготовки лікарів різного рівня кваліфікації;
- координує і контролює роботу навчальних медичних закладів різного рівня, місцевих органів охорони здоров'я з забезпечення професійної підготовки лікарів різного рівня кваліфікації.
Новий механізм підготовки лікарів у медичних інститутах, університетах, академіях, а також підготовку лікарів-спеціалістів різного рівня кваліфікації в інститутах удосконалення лікарів передбачає економічні методи управління в залежності від кінцевих результатів і зміну структури управління: планування, фінансування, контролю якості навчання, оцінки якості діяльності навчального закладу, оплати праці і матеріальне стимулювання працівників навальних закладів і лікарів різного рівня кваліфікації.
2. Міжнародні зв'язки
2.1. Визначення механізмів інтеграції у світову систему медичної освіти:
- проведення сертифікації медичних університетів, академій, інститутів в зарубіжних країнах для надання їм права видавати своїм випускникам дипломи міжнародного стандарту;
- проведення акредитації навчальних програм підготовки спеціалістів за участі зарубіжних фахівців;
- стажування викладачів, студентів, аспірантів, докторантів, лікарів у зарубіжних медичних навчальних закладах і наукових установах.
2.2. Проведення підготовки студентів, аспірантів, стажування лікарів з зарубіжних країн на контрактних умовах.
2.3. Створення міжнародних навчальних центрів зі стажування та підвищення кваліфікації лікарів із зарубіжних країн на базі науково-дослідних інститутів та медичних університетів, інститутів.
2.4. Виділення коштів для навчання фахівців за кордоном, участі українських вчених у роботі міжнародних наукових форумів та у виконанні міжнародних наукових програм, залучення іноземних професорсько-викладацьких кадрів до навчального процесу в медичних навчальних закладах, створення міжнародних центрів підвищення кваліфікації лікарів.
3. Фінансове забезпечення медичної освіти
Основним джерелом фінансування вищої медичної освіти вважається Державний бюджет.
Додатковими джерелами фінансування є:
- кошти фондів медичного страхування;
- кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;
- плата за надання додаткових освітніх послуг;
- кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги), лікувально-діагностичну допомогу та інші роботи, виконані навчальним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;
- доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;
- кредити і позички банків; *
- валютні надходження;
- добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.
Державні навчальні заклади, діяльність яких повністю або частково фінансується з бюджету, коштів галузі, звільняються від оподаткування прибутку (доходу) без обмеження рівня рентабельності.
Прибутки (доходи) підприємств, установ, організацій, громадян у частині, що спрямовується на розвиток медичної освіти, звільняються від оподаткування в установленому порядку.
У разі одержання коштів з інших джерел бюджетні та галузеві асигнування медичних навчальних закладів не зменшуються.
Бюджетні асигнування на медичну освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню.
Фінансування державних навчальних закладів здійснюється на нормативній основі.
Нормативи бюджетного фінансування виконують функцію ціни (тарифу), включають норматив вартості навчання, інших видів робіт і послуг, здійснюваних навчальним закладом.
Нормативи вартості навчання визначаються з розрахунку на одного студента, інтерна, аспіранта, клінічного ординатора, лікаря, викладача, стажиста тощо. їх структура повинна забезпечувати відшкодування матеріальних і прирівнюваних до них витрат навчальних закладів на організацію і забезпечення навчального процесу і практичної підготовки, на підготовку і підвищення кваліфікації штатних викладачів, наукових працівників (підготовка кандидатів і докторів наук), формування коштів на виплату заробітної плати, створення необхідної матеріально-технічної бази, соціального розвитку і матеріального стимулювання трудового колективу. Залежно від контингенту, що навчається, обсягу бюджетного фінансування, матеріально-технічної оснащеності, кадрового забезпечення навчального процесу, інших факторів у різних навчальних закладах можлива диференціація цих нормативів.
При визначенні вартості навчання враховуються також особливості регіонів і контингенту, що навчається.
Сукупність усіх бюджетних і позабюджетних коштів складає єдиний фонд фінансових коштів навчального закладу.
З єдиного фонду фінансових коштів навчальні заклади самостійно формують такі фонди:
- навчально-виробничого і соціального розвитку;
печення навчального процесу, інших факторів у різних навчальних закладах можлива диференціація цих нормативів.
При визначенні вартості навчання враховуються також особливості регіонів і контингенту, що навчається.
Сукупність усіх бюджетних і позабюджетних коштів складає єдиний фонд фінансових коштів навчального закладу.
З єдиного фонду фінансових коштів навчальні заклади самостійно формують такі фонди:
- навчально-виробничого і соціального розвитку;
-оплати праці (фонд заробітної плати і фонд матеріального заохочення);
-соціальної допомоги студентам, аспірантам, клінічним ординаторам, докторантам;
- валютних відрахувань.
Навчальні заклади затверджують структуру і штати, самостійно встановлюють порядок і розміри оплати праці працівників у межах фонду оплати праці (фонду заробітної плати).
Працівники навчального закладу приймаються на роботу за трудовими договорами, контрактами, на конкурсній основі.
У навчально-виховній, виробничій і господарській діяльності навчальні заклади використовують бригадний, сімейний підряди, колективну, договірну та інші форми організації та стимулювання праці, гнучкі режими праці.
Показники, розміри і термін преміювання, стимулювання керівників медичних навчальних закладів встановляються радами закладів (радами трудових колективів).
Навчальним закладам надається право встановлювати порядок і розміри стипендій в межах стипендіального фонду, що виділяється з бюджету, а також за рахунок фонду соціальної допомоги студентам, клінічним ординаторам, аспірантам і докторантам.
Набуття другої вищої освіти здійснюється за плату, яка встановлюється навчальним закладом і вноситься претендентом або підприємством, установою, організацією, що його направила. оплати праці (фонд заробітної плати і фонд матеріального заохочення);
соціальної допомоги студентам, аспірантам, клінічним ординаторам, докторантам;
- валютних відрахувань.
Навчальні заклади затверджують структуру і штати, самостійно встановлюють порядок і розміри оплати праці працівників у межах фонду оплати праці (фонду заробітної плати).
Працівники навчального закладу приймаються на роботу за трудовими договорами, контрактами, на конкурсній основі.
У навчально-виховній, виробничій і господарській діяльності навчальні заклади використовують бригадний, сімейний підряди, колективну, договірну та інші форми організації та стимулювання праці, гнучкі режими праці.
Показники, розміри і термін преміювання, стимулювання керівників медичних навчальних закладів встановляються радами закладів (радами трудових колективів).
Навчальним закладам надається право встановлювати порядок і розміри стипендій в межах стипендіального фонду, що виділяється з бюджету, а також за рахунок фонду соціальної допомоги студентам, клінічним ординаторам, аспірантам і докторантам.
Набуття другої вищої освіти здійснюється за плату, яка встановлюється навчальним закладом і вноситься претендентом або підприємством, установою, організацією, що його направила.
ІІІ. Управління реалізацією програми розвитку медичної освіти
1. Етапи розвитку медичної освіти
1.1. Перехід на підготовку лікарів за загальними навчальними планами на медичних факультетах медичних інститутів, академій і університетів з п'ятирічним терміном навчання (1992-1997 pp.).
1.2. Введення спеціалізації (інтернатури) випускників медичних (фармацевтичного) інститутів, академій, університетів протягом 1-3 років (з 1992 року) з послідуючим збільшенням терміну навчання в інтернатурі до 2-4 років (з 1997 p.).
1.3. Реорганізація системи підвищення кваліфікації науково-педагогічних кадрів (починаючи з 1998 року).
1.4. Впровадження магістратури з 1-3-річним терміном навчання (починаючи з 1993 року).
2. Правове матеріально-технічне забезпечення реалізації програми
2.1. Розробка та затвердження положень про:
- магістратуру та кваліфікаційні вимоги до лікаря-магістра (1993 p.);
- кваліфікаційну характеристику посади помічника лікаря (1993 p.);
- медичні коледжі та факультети підготовки помічника лікаря (1993 р.);
- медичні ліцеї (1993-1994 pp.);
- медичні училища (1993-1994 pp.);
2.2. Розробка та затвердження:
- навчальних планів підготовки молодших спеціалістів (1993 p.);
- навчальних програм з усіх дисциплін на всіх етапах підготовки в навчальних закладах (1993-1997 pp.);
- програм для атестації випускників медичних навчальних закладів (1993-1997 pp.);
3. Наукове забезпечення програми
3.1. Організація науково-методичних лабораторій з вищої медичної освіти на базі існуючих навчально-методичних кабінетів (з 1993 p.).
3.2. Проведення наукових досліджень з питань науково-методичного забезпечення реформи вищої медичної освіти на конкурсних засадах (з 1993 p.).
3.3. Проведення наукових досліджень з питань фізичного виховання та контроль за станом здоров'я, формування здорового способу життя у навчальних закладах (з 1993 p.).
4. Провести розрахунки для забезпечення програми розвитку вищої медичної освіти, в тому числі по кожному року (з 1993 p.)

Державна політика в царині підвищення якості вищої додипломної і післядипломної медичної освіти, професійної підготовки і сертифікації лікарів повинна спрямовуватися на досягнення оптимального ступеня упорядкування педагогічної діяльності з урахуванням соціальних, економічних і державних потреб та інтересів вищої медичної школи.Питання удосконалення, оцінки та контролю якості освіти висвітлені в документах міжнародних організації, законодавчих актах та наказах МОЗ і МОН України[6, 9, 10]. Державне удосконалення якості вищої освіти України базується на використанні стандартів вищої освіти як нормативної бази її функціонування. Згідно з ст. 15 Закону України «Про освіту» [9]: «Державні стандарти освіти встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форми одержання освіти». Державне удосконалення якості вищої медичної освіти України потрібно проводити з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації:

- Міжнародної стандартної класифікації занять (МСКЗ) ІSСО-88;

- Міжнародної стандартної класифікації освіти (МСКО) ISСЕО-97;

- Міжнародного стандарту менеджменту якості серії ISO9000.

Проблема «що вдосконалювати» і «що оцінювати» пов’язана з визначенням терміну «якість». Філософське тлумачення терміну «якість» визначається «як об’єктивна і всезагальнахарактеристика об’єктів, що виявляєтьсяу сукупності їх властивостей» [2]. Поняття «система якості» має неоднакове тлумачення у міжнародних (серії ISO9000) та українських стандартах (ДСТУ 3230-95). У міжнародних стандартах поняття «система якості» - це «Сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів та ресурсів, які забезпечують здійснення загального керівництва якістю». В українських стандартах поняття «система якості» - це «Сукупність організаційної структури, методик, процесів та ресурсів, які необхідні для здійснення управління якістю». Таким чином, з ДСТУ 3230-95 виключено поняття «відповідальність» та «процедура», які неадекватно замінені терміном «методика». Ключовим поняттям у міжнародному стандарті є «відповідальність». А тому в Україні повинні призвести державний національний стандарт ДСТУ 3230-95 у відповідність до міжнародного стандарту ISO 9000.

Наступне питання - який показник якості медичної освіти ми повинні оцінювати. На нашу думку цим показником є кваліфікація фахівця. Для вищої освіти у контексті Болонського процесу найбільше значення має той факт, що в Україні специфікація терміна «кваліфікація» у межах діяльнісного підходу змістовно більш наповнена та диференційована. Відповідно до цього програма вищої освіти певного напряму підготовки більш вимоглива, але менш гнучка, оскільки відповідно до Закону України «Про освіту» [9] вища професійна освіта спрямована на певну первинну посаду. Таким чином, у визначені поняття «кваліфікація» мають місце суттєві розбіжності.

Перегляд статусу кваліфікацій в української освіті буде означати зміну орієнтирів: від підготовки студента до майбутнього примусового «розподілу» настав час перейти до нової філософії освіти, заснованої на підготовці випускника вищого навчального закладу та перепідготовці лікаря для конкретного медичного ринку праці України.До недавнього часу вітчизняні атестаційні комісії Управлінь охорони здоров’я обласних державних адміністрацій послуговувалися терміном кваліфікація, вживаючи і поняття професіоналізм. Однак у сучасних документах кваліфікація визначається як здатність працівника виконувати конкретні завдання та обов'язки в рамках певного виду діяльності. Кваліфікація визначається двома параметрами: рівнем кваліфікації, який визначає обсяг і складність завдань та обов'язків, що виконує медичний працівник, та кваліфікаційною спеціалізацією, яка визначається галуззю потрібних медичних знань. Термін кваліфікація, згідно з Лісабонською декларацією, використовують для позначення посвідчення, сертифіката, диплома чи грамоти, які засвідчують успішне виконання певної освітньої програми в конкретній предметній галузі медицини. Існує також поняття «професійна компетентність». Частина вчених під професійною компетентністю розуміє поєднання здатності (особисті якості) та готовності (знання, уміння) до професійної діяльності, а інші, крім названих компонентів, включають у це поняття ще й досвід особистості та її ставлення до справи. «Компетентність» залишається ширшим за значенням поняттям ніж кваліфікація, яке включає в себе обізнаність, поінформованість, широту інтелекту, професійну підготовленість. Усі ці нюанси нині особливо актуалізуються у зв'язку із входженням вищої медичної освіти України у Болонський процес, а також з необхідністю узгодження критеріїв фахової підготовки медичних кадрів в Україні та Європі [11]. Визначення глибинного змісту семантичних відмінностей понять «професіоналізм» та «професійна компетентність» повинно бути покладено в основу оцінки вищої освіти лікаря у контексті Болонського процесу.

На жаль, й до цього часу в Україні діє застаріла система у вигляді присвоєння кваліфікаційних категорій лікарям. Тому ми виділимо низку характеристик, на яких, на нашу думку, повинна базуватися оцінка якості кваліфікації кожного лікаря: відповідність встановленим професійним вимогам (стандартам); відповідність сучасному рівню розвитку медичної науки; відповідність потребам (очікуванням) пацієнтів; оптимальне використання ресурсів лікувально-діагностичних процесів; відповідність досягнутого результату очікуємому. Сертифікація лікаря на відповідність кваліфікації, у процесі якої встановлюється рівень його компетентності, професійної придатності, здатності, готовності та відповідності посаді, на яку він претендує, повинна обов’язково включати ці показники.

Найактуальніша проблема сучасної вищої медичної школи пов’язана з системою управління навчальним процесом. У теперішній час введено у дію розгорнутий міжнародний стандарт серії ISO 9000 - ISO 9004: 2000 «Система менеджменту якості» [6]. Він є основою щодо досягнення стабільної якості будь-якого підприємства, закладу та установи. Стандарт може бути легко адаптований до системи медичної післядипломної освіти. Текст стандарту ISO9004: 2000 не містить вимог до інших систем менеджменту (екологічний менеджмент, охорона праці, фінансовий менеджмент), але дозволяє організації інтегрувати свою систему менеджменту якості до відповідних вимог загальної системи менеджменту.

Вимоги стандарту ISO9004 пропонуються як керівництво для організацій, які бажають перевищити вимоги попередніх стандартів серії ISO9001 з метою удосконалення своєї діяльності. Концепція стандарту ISO9001 спрямована на досягнення організацією вищого навчального медичного закладу поставлених цілей, а виконання положень стандарту ISO9004 дозволяє досягти поставлені цілі швидше і з більшою ефективністю. В Україні міжнародні стандарти прийняті як національні ДСТУ ISO9000:2007, ДСТУ ISO9001-2001, ДСТУ ISO9004-2001 шляхом ідентичного перекладу міжнародних стандартів [10].

II напрям. Удосконалення якості освіти у вищому навчальному медичному закладі. Діяльність вищого навчального медичного закладу України у контексті Болонського процесу у напряму забезпечення якості підготовки лікарів має вважатися успішною, якщо вона буде забезпечувати освітні послуги і професійну підготовку, які: відповідають чітко визначеним потребам держави; задовольняють вимоги ринку праці; відповідають стандартам вищої медичної освіти; не суперечать чинному законодавству України.

Підготовка висококваліфікованих лікарів у вищих навчальних медичних закладах вимагає постійного удосконалення загальноприйнятих та пошукових шляхів оптимізації навчального процесу [3, 8]. Якість технологій навчання у вищому навчальному медичному закладі безпосередньо впливає на рівень фахової підготовки лікарів і розв’язання цієї проблеми можливо за умов:

- наукової організації та інтенсифікації навчального процесу;

- зменшення обсягів надаваємої інформації за рахунок чіткої структуризації цілей навчання;

- встановлення оптимальних співвідношень між вивченням фундаментальних і спеціальних дисциплін, теоретичною та практичною підготовкою лікарів;

· якістю управління системою освіти і професійної підготовки;

· сумісністю змісту та структури освітньої програми з відповідними характеристиками лікарів (рівнем здоров'я, психофізіологічними особливостями та професійно важливими якостями тощо);

· якістю кадрового потенціалу професорсько-викладацького складу;

· ефективністю політики у забезпеченні оцінки навчальних досягнень лікаря;

· посилення інтеграції навчального процесу з закладами охорони здоров'я шляхом використання клінічних баз науково-дослідних закладів та кращих лікувально-профілактичних установ;

· якістю інфраструктури навчального закладу;

· відповідністю реального навчального навантаження лікарів-слухачів та професорсько-викладацького складу вимогам законодавства.

Таким чином, згідно з принципами автономії вищих навчальних медичних закладів та вимогами Болонського процесу до якості вищої медичної освіти первинна відповідальність за забезпечення її якості покладена на кожний окремий вищій навчальний медичний заклад, а якість підготовки лікаря буде інтегральною і визначатиметься ефективністю дидактичної концепції вищої медичної освіти та якістю дидактичного забезпечення навчального процесу у кожному конкретному вищому навчальному медичному закладі.

III напрям.Безперервний фаховий розвиток лікаря. Лікар, який оволодів професійно-орієнтованою діяльністю і відповідною до неї системою знань на етапі придбання вищої освіти, повинен самостійно навчатися із оптимальним поєднанням навчальної, професійно-практичної і наукової діяльності в умовах безперервної освіти. У стандартах Всесвітньої Федерації медичної освіти термін «безперервна медична освіта» замінений на «безперервний фаховий розвиток»[5]. Новий термін віддзеркалює як широкий контекст цієї фази медичної освіти, так і відповідальність кожного конкретного лікаря за проведення власного безперервного фахового розвитку [12]. Світовий соціально-економічний розвиток вимагає поліпшення системи надання медичних послуг та гарантії їх якості.Безперервний фаховий розвиток є професійним обов’язком кожного лікаря та передумовою підвищення якості вищої освіти у цілому. На жаль, в Україні немає системи безперервного фахового розвитку у тлумаченні цього поняття Всесвітньою Федерацією медичної освіти. На рівні держави потрібно обговорення, підготовка концептуальної моделі і державних стандартів безперервного фахового розвитку лікаря. Безперервний фаховий розвиток лікаря щільно пов’язаний з посиленням їх професійної мотивації. Мотивація – загальне широке поняття, під яким розуміють спрямованість активності [5]. Мотивація до навчання, являючи собою особливий вид мотивації, характеризується складною структурою, однією із форм якої є структура внутрішньої (орієнтованої на процес і результат) і зовнішньої мотивації. Мотивація гривнею - найліпша зовнішня мотивація. Тобтофінансово (як позитивно, так і негативно) треба мотивувати лікаря до професійного виконання своїх обов'язків, підвищення професійної освіті, у тому числі і шляхом безперервного фахового розвитку. Підвищення заробітної платні лікарів до пристойного міжнародного рівня змусить лікаря цінувати своє місце роботи та максимально віддаватися професійної справі. Діюча в Україні система оплати праці лікарів не забезпечує включення належної матеріальної мотивації.

Державна стратегія України має спрямовуватись на подальше зростання інтелектуального потенціалу суспільства шляхом перспективного розвитку вищої освіти з одночасним створенням дієвих механізмів використання цього потенціалу, перетворення його величезних можливостей у забезпеченні реальних зрушень в економіці та підвищенні добробуту українського народу. Реформа вищої медичної освіти в Україні є об’єктивною потребою, зумовленою переходом до нового рівня розвитку цивілізації та ринку медичних послуг. Процес оновлення освіти у медицині має спрямовуватися на поєднання трьох органічно пов’язаних основних компонентів: держави, вищого навчального медичного закладу та лікаря. Тільки таке поєднання забезпечить виконання головного завдання вищої медичної школи: підготовки та формування фахівця високого ґатунку, котрий може реалізувати свої знання на практиці.

Висновки

1.Процесудосконалення освіти у галузі медицини спрямовується на поєднання трьох органічно пов’язаних компонентів: держави, вищого навчального медичного закладу та лікаря.

2.Державна політика в сфері якості вищої медичної освітимає спрямовуватисьна удосконалення медичної освіти та її інтеграції у міжнародну систему освіти.

3. Національні стандарти освіти як нормативна база системи вищої медичної освіти повинні ґрунтуватися на міжнародній системі стандартів.

4. Якість змісту та дидактичного забезпечення навчального процесу у вищому навчальному медичному закладі забезпечує якість підготовки лікаря.

5.Безперервний фаховий розвиток кожного лікаря є важливим напрямом удосконалення всієї системи вищої медичної освіти.

6.Всебічнепосилення професійної мотивації лікаря державою спонукає його до безперервного фахового розвитку.

7. Реформа вищої медичної освіти в Україні має забезпечити інтеграцію України у світовий науковий та освітянський простір, приєднання до Болонського процесу.

2. Особливості впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу

Для сучасного стану розвитку національної вищої освіти характерні модернізація і реформування, спрямовані на приєднання до Болонського процесу з метою входження в європейський освітній і науковий простір.

Болонський процес - це здійснення структурного реформування вищої освіти, зміна освітніх програм, форм і методів навчання, контролю й оцінювання навчальних досягнень студента для підвищення якості освіти, спроможності випускників вищих навчальних закладів працевлаштуватися на європейському ринку праці.

Болонський процес — добровільний, полісуб'єктний, по-ліваріантний, відкритий, поступовий і гнучкий. Він грунтується на цінностях європейської освіти і культури й не нівелює національних особливостей освітньої системи України. Його мета - прийняття зручних і зрозумілих градацій дипломів, ступенів і кваліфікацій, введення двоступеневої структури освіти (бакалавр-магістр), використання єдиної системи кредитних одиниць (ЕСТБ - Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи) і додатків до дипломів, розроблення, підтримання і розвиток європейських стандартів якості освіти, усунення наявних перепон для підвищення мобільності студентів, викладачів, науковців.

Болонська декларація висуває завдання домогтися, щоб учені ступені відповідали європейському ринку праці, а отже, були свідоцтвом кваліфікації під час працевлаштування в галузі, за якою здобуто освіту.

Класифікація ступенів та кваліфікацій має важливе значення, тому що їх надання свідчить про важливі перехідні рубежі від системи освіти до ринку праці в межах конкретної країни. Підписання Україною Болонської конвенції передбачає впровадження в практику роботи вищих навчальних закладів кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

Мета впровадження кредитно-модульної системи:

■ досягнення відповідності стандартам європейської системи освіти, яка відштовхується від знань, умінь і навичок, що є надбанням випускника;

■ затребування українських освітянських кваліфікацій європейським ринком праці;

■ затвердження загальноприйнятої та порівняльної системи освітньо-кваліфікаційних ступенів;

• упровадження стандартизованого додатка до диплома, модель якого розроблено Європейською системою і який містить докладну інформацію про результати навчання випускника;

• стимулювання викладачів і студентів вищих навчальних закладів до вдосконалення системи об'єктивної оцінки якості знань;

■ забезпечення прозорості системи вищої освіти та академічного професійного визнання кваліфікацій (дипломів, ступенів, посвідчень та ін.). Кредитно-модульна система як невід'ємний атрибут Болонської декларації має дві основні функції.

Перша - сприяння мобільності студентів і викладачів та спрощення переходу з одного університету до іншого.

Друга - акумулююча, чітке визначення обсягів проведеної студентом роботи з урахуванням усіх видів навчальної та наукової діяльності. Сума кредитів засвідчує, на що здатний студент, який навчається за тією чи іншою програмою.

Однак для студента - майбутнього фахівця - важливо не лише осмислити й засвоїти інформацію, а й оволодіти способами її практичного застосування і прийняття рішень. За таких умов зменшується частка прямого, ззовні заданого інформування, і розширюється застосування інтерактивних форм і методів роботи студентів під керівництвом викладача (тьютора) та повноцінної самостійної роботи в лабораторіях, читальних залах, на об'єктах майбутньої професійної діяльності, що особливо важливо для системи дистанційного навчання.

Щоб окреслити термін "тьюторське заняття", пояснимо слово "тьютор", тлумачення якого подано в педагогічному словнику. Тьютор (з. англ. tutor - спостерігаю, піклуюся) -педагог-наставник, якого призначають з числа досвідчених викладачів; у навчальний час ці педагоги викладають предмет за своєю спеціальністю, після занять ведуть виховну роботу з 5 - 10 або 15 студентами. Під їхнім керівництвом студенти самостійно працюють над певними темами.

Особливо широко "тьюторіальну систему" застосовують в англійських педагогічних коледжах, а також в Оксфордському й Кембриджському університетах, де вона виникла ще в XIV ст.

Тьюторське заняття - такий вид організації навчальної діяльності студентів, у якому процес учіння побудовано в основному на самостійній роботі студентів, а процес викладання полягає у здійсненні контролю за рівнем виконаних завдань, а також у наданні проміжної консультативної допомоги.

Ефективність тьюторських занять у тому, що вони містять різні види навчальної роботи: письмове опитування, дискусію за змістом опрацьованих джерел, аналіз ситуацій, розв'язок педагогічних задач, ділові ігри тощо.

Упровадження кредитно-модульної системи навчання передбачає реорганізацію традиційної схеми "навчальний семестр - навчальний рік - навчальний курс", раціональний поділ навчального матеріалу дисципліни на модулі й перевірку якості засвоєння теоретичного і практичного матеріалу кожного модуля, використання ширшої шкали оцінювання знань, вирішальний вплив суми балів, одержаних упродовж семестру, на підсумкову оцінку.

Кредитно-модульна організація навчання за своєю суттю є гуманістичною. Вона базується на засадах суб'єктно-суб'єктної, толерантної, партнерської педагогіки. Траєкторію свого навчання, індивідуальну програму своєї освіти визначає студент з допомогою викладача-тьютора (опікуна). Навчання має рівномірно розподілений, рівномірно напружений характер упродовж усього терміну перебування студента у вищому навчальному закладі. І найголовніше, ця система гарантує високу якість підготовки, а значить, убезпечує студента від професійної непридатності після завершення навчання.

Модернізація навчального процесу в руслі вимог Болонської декларації передбачає значне збільшення обсягів самостійної роботи студента (до 50 - 60 %), індивідуалізацію навчання, що, відповідно, потребує належного науково-методичного забезпечення навчального процесу, відповідної матеріальної бази, поліпшення фінансово-побутового стану студента.

Усі ці зміни вимагають від науково-педагогічних працівників ВНЗ ґрунтовних знань, умінь і компетентності в організації своєї діяльності на новій методичній і технологічній базі — кредитно-модульній трансферній накопичувальній системі навчання (ЕСТБ).

А. В. Фурман вважає, що суть модульного навчання в тому, що студент більш самостійно' або повністю самостійно може працювати із запропонованою йому індивідуальною навчальною програмою, яка містить цільовий план дій, банк інформації і методичне керівництво з досягнення висунутих дидактичних цілей. Функції педагога можуть коливатися від інформаційно-контролюючої до консультативно-координуючої.

Взаємодія педагога та студента в навчальному процесі відбувається на принципово новій основі: за допомогою модулів ті, хто навчається, усвідомлено й самостійно досягають певного рівня попередньої підготовленості. Успішність модульного навчання залежить від дотримання паритетних взаємин між педагогом і студентами.

Модульне навчання сприяє комплексному підходу до розгляду та розв'язання таких завдань:

■ формування змісту навчання, здатного гнучко реагувати на конкретні умови навчання, потреби практики;

■ стимулювання самостійності та відповідальності студентів;

■ реалізація творчого потенціалу педагога, звільнення його від рутинних обов'язків;

■ забезпечення індивідуалізації навчання щодо темпу, рівня допомоги та диференціації змісту навчання;

■ здійснення якісного процесу навчання, унаслідок якого досконало оволодівають знаннями, навичками та вміннями всі студенти або переважна їх більшість.

Модуль (лат. modulus - міра): і) назва, яку дають якомусь особливо важливому коефіцієнту чи величині; 2) система логарифмів; з) уніфікований вузол радіоелектронної апаратури; 4) умовна одиниця в архітектурі та будівництві (зазвичай, розмір одного з елементів будівлі); 5) відокремлювана, відносно самостійна частина якоїсь системи, організації, пристрою тощо.

На думку А. М. Алексюка, "модуль - це відносно самостійна частина навчального процесу, яка містить насамперед одне або кілька близьких за змістом і фундаментальних за значенням понять, законів, принципів".

Автори давали різні визначення дидактичного модуля. Отже, дидактичний модуль - це:

• одиниця змісту навчання, створена й дидактично опрацьована для досягнення певного рівня знань, умінь і навичок, в якій наявні засоби контролю на вході і виході;

■ навчальний пакет (концептуальна одиниця навчального матеріалу); засіб навчання (оскільки в ньому закладено зміст навчання, наочність тощо); метод навчання (передбачає певну систему дій під час вивчення матеріалу);

■ логічна і допустима частина роботи в межах теоретичного виробничого навчання, професії або сфери трудової діяльності з чітко окресленими початком та завершенням, що її, як правило, не ділять на менші частини;

■ логічно завершена частина теоретичних і практичних знань з навчальної дисципліни, адаптована до індивідуальних особливостей тих, хто вчиться. У педагогіці модуль - функціональний вузол навчально-виховного процесу, довершений блок дидактично адаптованої інформації. Навчальний модуль - цілісна функціональна одиниця, що оптимізує психосоціальний розвиток того, хто вчиться, і того, хто навчає. Отже, навчальний модуль - змістовий модуль, сконструйований особливим чином. Він набуває процесуально-функціонального втілення у наперед спроектованому модулі.

Кредитно-модульна система організації навчального процесу — модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (залікових кредитів).

Кредит (лат. сгедй - він вірить) - числова міра повного навчального навантаження студента з конкретної дисципліни, яка становить 36 годин роботи студента самостійно і під керівництвом науково-педагогічного працівника. Вона спонукає студентів до вільного вибору навчальних дисциплін та якісного їх засвоєння і є одним з критеріїв порівняння навчальних систем вищих навчальних закладів. Час, наданий для підсумкового контролю, не входить у кредит.

Заліковий кредит є одиницею виміру навчального навантаження, необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів. Він становить кілька кредитів.

Змістовий модуль - система навчальних елементів, поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об'єктові (частина залікового контролю).

Впровадження КМСОНП (кредитно-модульної системи організації навчального процесу) сприятиме розв'язанню важливих завдань вищої освіти:

■ адаптація ідей ЕСТБ (Європейська кредитно-трансферна накопичувальна система) до системи вищої освіти України з метою забезпечити мобільність студентів у процесі навчання та гнучкість підготовки фахівців з огляду на швидкозмінні вимоги національного та міжнародного ринків праці;

■ забезпечення студентам можливості навчатися за індивідуальною інваріантною частиною освітньо-професійної програми, сформованої за вимогами замовників та побажаннями студентів, що сприятиме їх саморозвитку та підготовці до життя у вільному демократичному суспільстві;

■ стимулювання учасників навчального процесу з метою досягнення; високої якості вищої освіти;

• унормування порядку надання студенту можливості отримати професій кваліфікації відповідно до ринку праці.

Для впровадження КМСОНП слід дотримуватися певних принципів. Розглянемо їх.

Принцип порівняльної трудомісткості кредитів, суть якого - у досягненні кожним студентом встановлених ЕСТБ норм, що забезпечують академічну мобільність студентів, державне й міжнародне визнання результатів освіти на конкретних етапах виконання індивідуального навчального плану.

Принцип кредитності полягає в декомпозиції змісту освіти й навчання на відносно єдині та самостійні за навчальним навантаженням студентів частини, які забезпечують:

■ на рівні індивідуального навчального плану - набір (акумулювання) заданої трудомісткості кількості кредитів, які відповідають розрахунковій нормі виконання навчального навантаження в умовах кредитно-модульної організації навчального процесу;

■ на рівні вивчення навчальної дисципліни - набір (акумуляція) заданої для цієї дисципліни кількості кредитів, що містять виконання необхідних видів діяльності, передбачених програмою вивчення дисципліни.

Принцип модульності визначає підхід до організації оволодіння змістовими модулями і виявляється через специфічну для модульного навчання організацію методів і прийомів навчально-виховних заходів, основним змістом яких є активна самостійно-творча пізнавальна діяльність студента.

Принцип методичного консультування полягає в науковому та інформаційно-методичному забезпеченні діяльності учасників освітнього процесу.

Принцип організаційної динамічності полягає у забезпеченні можливостей зміни змісту навчання з урахуванням динаміки соціального замовлення і потреб ринку праці.

Принцип гнучкості та партнерства полягає у побудові системи освіти таким чином, щоб зміст навчання й шляхи досягнення цілей освіти та професійної підготовки відповідали індивідуальним потребам і можливостям студента.

Принцип пріоритетності змістової й організаційної самостійності та зворотного зв'язку полягає у створенні умов організації навчання, що вимірюється та оцінюється за результатами самостійної пізнавальної діяльності студентів.

Принцип науковості та прогностичності полягає у побудові (встановленні) стійких зв'язків змісту освіти з науковими дослідженнями.

Принцип технологічності та інноваційності полягає у використанні ефективних педагогічних та інформаційних технологій, що сприятиме якісній підготовці фахівців з вищою освітою та входженню в єдиний інформаційний та освітній простір.

Принцип усвідомленої перспективи полягає у забезпеченні умов для ґрунтовного розуміння студентом цілей освіти та професійної підготовки, а також можливостей їх успішного досягнення.

Принцип діагностичніше полягає у забезпеченні можливості оцінювати рівень досягнення та ефективності, сформульованих і реалізованих у системі цілей освіти та професійної підготовки.

Для впровадження КМСОНП вищий навчальний заклад повинен мати такі основні елементи ЕСТЗ:

■ інформаційний пакет - загальна інформація про університет, назва напрямів, спеціальностей, спеціалізацій спеціальностей, анотації (змістові модулі) із зазначенням обов'язкових та вибіркових курсів, методики і технолога викладання, залікові кредита, форми та умови проведення контрольних заходів, система оцінювання якості освіти тощо;

■ договір про навчання між студентом і вищим навчальним закладом (напрям, освітньо-кваліфікаційний рівень, порядок і джерела фінансування, порядок розрахунків);

■ академічна довідка оцінювання знань, що засвідчує досягнення студента в системі кредитів і за шкалою успішності на національному рівні та за системою ЕСТ8.

Індивідуальний навчальний план студента формують на підставі переліку змістових модулів (блоків змістових модулів навчальних дисциплін), що сформовані на основі освітньо-професійної програми підготовки і структурно-логічної схеми підготовки фахівців. Навчальну дисципліну формують як систему змістових модулів, передбачених для засвоєння і об'єднаних у блоки змістових модулів - розділів навчальної дисципліни.

Індивідуальний навчальний план студент реалізовує впродовж часу, який не перевищує граничного терміну навчання. Нормативний термін навчання визначають на підставі галузевих стандартів вищої освіти. Граничний термін може перевищувати нормативний на і рік. Різницю між граничним і нормативним термінами не фінансують з державного бюджету.

Індивідуальний навчальний план студента містить нормативні та вибіркові змістові модулі, що можуть поєднуватися у певні навчальні дисципліни.

Нормативні змістові модулі необхідні для виконання вимог нормативної частини освітньо-кваліфікаційної характеристики.

Вибіркові змістові модулі забезпечують підготовку для виконання вимог варіативної частини освітньо-кваліфікаційної характеристики, зокрема відповідність обсягу підготовки, передбаченому нормативним терміном навчання. Вони дають змогу здійснювати підготовку за спеціалізацією певної спеціальності та сприяють академічній мобільності й поглибленій підготовці за напрямами, визначеними характером майбутньої діяльності.

Сукупність нормативних змістових модулів визначає нормативну (обов'язкову) складову індивідуального навчального плану студента.

Змістові модулі навчальних дисциплін з циклу гуманітарної та соціально-економічної підготовки, а також циклів природничо-наукової і професійної та практичної підготовки на споріднених напрямах потрібно уніфікувати в установленому порядку.

Індивідуальний навчальний план студента за певним напрямом формує особисто студент під керівництвом куратора в КМСОНП.

У формуванні індивідуального навчального плану студента на наступний навчальний рік враховують фактичне виконання індивідуальних навчальних планів поточного і попередніх навчальних років.

Формування індивідуального навчального плану студента за певним напрямом передбачає .можливість індивідуального вибору змістових модулів (дисциплін) з дотриманням послідовності їх вивчення відповідно до структурно-логічної схеми підготовки фахівців. Сума обсягів обов'язкових та вибіркових змістових модулів, передбачених для вивчення впродовж навчального року, має становити не більш ніж бо кредитів.

Система дає змогу здійснювати перехід студента в межах споріднених напрямів підготовки (певної галузі знань).

Спорідненість напрямів підготовки визначають спільністю переліку змістових модулів, які належать до нормативної складової індивідуального навчального плану студента цих напрямів підготовки, коли різницю між обсягами необхідних змістових модулів студент може засвоїти в межах граничного терміну підготовки.

Змістові модулі (дисципліни), що входять до індивідуального навчального плану, зараховують за результатами певного виду контролю якості освіти студента протягом навчального року, як правило, без організації екзаменаційних сесій.

Система оцінювання якості освіти студента (зарахування залікових кредитів) має бути стандартизованою та формалізованою.

Форми організації навчального процесу в умовах КМСОНП: лекційні, практичні, семінарські, лабораторні та індивідуальні заняття, усі види практик та консультацій, виконання самостійних завдань студентів та інші форми і види навчальної та науково-дослідницької діяльності студентів.