Лекція 1. Роль науки в сучасному суспільстві

Наука. Класифікація наук.

Наука як соціальний інститут.

Наукознавство. Основні завдання наукознавства.

Наукове дослідження – основна форма розвитку науки.

Виникнення науки в Європі сягає 6-5 століття до н.е. Одним з головних ареалів її виникнення була Давня Греція. Соціально-економічні, культурні, духовні умови, що склалися у містах-державах, сприяли зруйнуванню міфологічних систем. Рівень розвитку виробництва, соціально-економічних відносин спричинив розділення розумової та фізичної праці. Окремі елементи наукових знань існували і в більш давньому суспільстві, але вони мали розрізнений характер.

Соціальні функції науки змінювалися й розвивалися протягом історії людства, як і сама людина. Можна виділити три групи соціальних функцій науки:

- культурно-світоглядна;

- функція науки як безпосередньої виробничої сили;

- функція науки як соціальної сили.

У різні епохи ці функції були представлені по-різному, наприклад, у середньовіччі культурно-світоглядні проблеми в суспільстві обговорювалися у теології. В епоху Відродження право формування світогляду у значній мірі стала відвойовувати наука. Для сучасного виробництва характерним є широке застосування наукових знань.

Складність науки обумовила розмаїтість визначень її предмету. Вихідною основою розуміння науки є сама наукова діяльність, наукова творчість, а також вивчення загальних та специфічних законів природи і суспільства.

Поняття наука формується на основі єдиного гносеологічного і соціологічного підходу до розкриття її природи. З огляду на принципове значення цього поняття в методології наукового пізнання наведемо деякі типові визначення науки.

Наука - це сфера дослідницької діяльності, що спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і процеси мислення. Вона містить у собі всі умови і моменти цього виробництва. А саме: учених з їх знаннями і здібностями, кваліфікацією і досвідом, з поділом і кооперацією наукової праці, наукові установи, експериментальне і лабораторне устаткування, методи науково-дослідної роботи, поняття і категоріальний апарат, систему наукової інформації, а також усю суму знань, які виступають як попередні посилання, або засоби чи результати наукового пізнання.

Характерні риси науки:

чергування екстенсивних і революційних періодів її розвитку; діалектичне поєднання процесів диференціації та інтеграції наукових знань; розвиток фундаментальних та прикладних досліджень.

Функції науки

· пізнавальна — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства, мислення;

· практично-дієва — постійне вдосконалення виробництва і системи суспільних відносин як безпосередньої виробничої сили;

· культурно-виховна — розвиток культури, гуманізація процесу виховання та формування нового покоління, сприяння подальшому розвитку і самовдосконаленню людини як індивіда і суспільства в цілому.

В історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокійних» і революційних періодів розвитку науки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбувалися та відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.

Принципи діалектико-матеріалістичного підходу складали методологічну основу класифікації наук третього етапу і визначали нерозривну єдність принципів об'єктивності (координації) і субординації, а також методологічних, гносеологічних і логічних боків загального зв'язку наук.

Для вирішення проблеми класифікації наук застосовують такі підходи, як методологічний, гносеологічний і логічний.

Вищими формами організації науки в Україні є Національна Академія наук (НАН), та галузеві академії (Академія сільськогосподарських наук, Академія педагогічних наук, Академія медичних наук та ін.).

Наука має складну ієрархічну систему структурних підрозділів, що забезпечують виконання її внутрішніх і соціальних функцій. У рамках зазначених організаційних форм науки здійснюються такі функції, які пов'язані з керуванням науковою діяльністю.

Суттєвими пізнавальними елементами науки є наукові ідеї, гіпотези, факти, а також засоби матеріалізації наукових ідей – книги, карти, графіки, креслення, таблиці, методики і відповідні матеріальні засоби спостереження у процесі проведення експерименту, методи фіксації результатів дослідження тощо.

Символічні засоби науки утворюються за допомогою наукової термінології, системи мір, наукової символіки, різноманітних форм «технічної мови» (графіки, таблиці, інтернетівські «сайти» тощо).

Зростання ролі науки в суспільстві пов'язане з ускладненнями її внутрішньої структури, диференціацією на велике число конкретних дисциплін, інтеграцією, індустріалізацією наукової праці, зростанням капіталовкладень на ЇЇ розвиток, збільшенням чисельності науковців, створенням нових наукових підприємств тощо. За такими обставинами виникла необхідність створення нової соціальної дисципліни – науки про саму науку, що одержала назву – наукознавство.

Наукознавство – це одна з галузей досліджень, що вивчає закономірності функціонування та розвитку науки, структуру і динаміку наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального і духовного життя людства. Наукознавство всебічно відбиває ті загальні і суттєві процеси, явища, які характерні для різноманітних сторін науки, їх взаємозв'язку, а також для визначення співвідношення між наукою, з одного боку, і технікою, виробництвом і суспільством – з іншого.

Наукознавство, як і будь-яка інша галузь знання, виконує функції, що пов'язані з одержанням і накопиченням матеріалів, фактів, їх систематизацією і теоретичним узагальненням, прогнозуванням і розробкою практичних рекомендацій.

Наукове дослідження є основною формою здійснення і розвитку науки.

Наукове дослідження – це особлива форма процесу пізнання, систематичне, цілеспрямоване вивчення об’єктів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке завершується формування знання про досліджуваний об’єкт.

В загальному наукові дослідження поділяються на дві категорії: фундаментальні і прикладні.

Відомий афоризм англійського філософа Френсіса Бекона - «Знання - сила» є актуальним і для сучасного розвитку суспільства. Людство живе і, у доступному для огляду майбутньому, буде жити в умовах інформаційного суспільства, найважливіший фактор якого — виробництво і використання знання. Будучи продуктом соціуму, наука одночасно має відносно самостійне соціальне явище і розвивається за власними закономірностями. До них належать спадкоємність, чергування порівняно спокійних етапів розвитку і періодів наукових революцій, поєднання процесів диференціації (виділення нових наук і інтеграції, об'єднання ряду наук), математизація, комп'ютеризація, посилення соціальних функцій. На сучасному етапі розвитку суспільства наука становить такий фактор, без урахування якого не вирішуються соціальні проблеми практично в усіх сферах. Наука, отже, продукт розвитку суспільства, здійснює на нього зворотний вплив, тобто виконує соціальні функції. Провідна соціальна функція науки - пояснювальна. Наука пояснює устрій світу, розкриває основні закономірності розвитку. Можливості науки тут великі, але обмежені конкретно-історичною суспільною практикою людини. Пізнавальна функція науки націлена на збагнення об'єктивної істини про речі, властивості, відносини дійсності. Суть практично діючої функції в розробці методу, тобто системи правил,' норм, практичних способів поводження з раніше пізнаними речами і явищами. Прогностична функція проявляється в розробці перспектив економічного, соціального, екологічного та інших аспектів майбутнього розвитку суспільства. До кінця XX ст. значення даної функції багаторазово збільшилося у зв'язку з проблемами, що виникли у відносинах між суспільством і природою, гсополітичними, національними і іншими відносинами. Світоглядна функція науки простежується в тому, що наука забезпечує світогляду об'єктивність, логічність, інформаційну основу, визначає спосіб побудови загальної картини світу, системність і глибину, без чого неможливий дійсний науковий світогляд. Наука виконує функцію соціальної пам'яті, тобто закріплює у книгах, кресленнях, технологіях, обладнанні, дискетах тощо знання, досягнуті людиною, і транслює їх новому поколінню людей.

Наука та цінності

У XX ст. наука переживає бурхливий розвиток, зміцнення зв'язку з виробництвом стимулює розгортання науково-технічної революції, що викликала великі соціальні наслідки. І все ж у сучасній філософії, соціології, історії науки є різні оцінки науки і її ролі в суспільстві. У минулому завжди ставилося і обговорювалося питання, чи не шкодять знання людині? Давалися різні відповіді. Широко відомі слова біблійного проповідника Екклезіаста: «У багатій мудрості багато суму, і хто помножує пізнання, помножує скорботу». В античному суспільстві знання цінували високо і вважали (Сократ), що творіння лиха відбувається лише через незнання доброчесності. У XVIII ст. французький філософ Жан-Жак Руссо, вивчаючи природу і історію моральності, прийшов до висновку про те, що розвиток науки не сприяє моральному прогресу людства. Неоднозначність оцінки науки простежується і в працях сучасних мислителів. Німецький соціолог Макс Вебер вважає, що позитивний внесок науки в практичне і особисте життя людей в розробці техніки опанування життям, методів мислення, її робочих інструментів і в обробці навиків поводження з ними. Одночасно з цим Макс Вебер стверджує, що науку не слід розглядати дорогою до щастя або шляхом до Бога, тому що наука не дає відповіді на питання: що робити, як жити, чи є в такому світі сенс та чи є сенс існувати в світі? Англійський філософ Карл Поп-пер вважає науку не лише збором фактів, але й одним з найважливіших духовних досягнень сучасності, визнавав небезпечним для людської цивілізації «повстання проти розуму з боку ірраціона-лістичних оракулів». Карл Поппер пропонував лікувати інтелектуальний розлад людей, схильних до ірраціоналізму і містики. Містики, такі модні в сучасності, уникають практики, допускають бездоказовість у висновках, займаються створенням міфів, а науку вважають різновидом злочину. Високо оцінювали соціальне значення науки українські мислителі Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Памфіл Юркевич, Іван Франко. Не заперечуючи сили і значення раціоналізму, Микола Бердяєв звертав, проте, увагу на неприпустимість абсолютизації наукового знання, вважав, що, крім раціонального, існують і інші безмірні і безмежні галузі пізнання, що раціональне не покриває ірраціональне, і закликав до звільнення філософії від всіляких зв'язків з наукою. Ідеї Миколи Бердяева про роль і місце науки у суспільстві розвив сучасний американський філософ Пол Фейєрабенд.

У книзі «Наука у вільному суспільстві» Пол Фейєрабенд вважає науку як одну з традицій, що створюють культуру. Саме поняття традиція явно не визначається, але легко зрозуміти, що мається на увазі. До традицій належать форми суспільної свідомості і різноманітні види практики: релігія, мистецтво, магія, народна медицина, гуманізм, міф, астрологія, раціональність тощо. Отже, традиція є відносно автономний тип людської діяльності або заняття, властиве певній спілці, або переважний тип світогляду, спосіб мислення тощо. Пол Фейєрабенд формулює десять положень, що характеризують традиції, а по суті, розкриває зміст культури. Наведемо два з них: 1) вільним є суспільство, в якому всім традиціям надані рівні права і однакові можливості впливати на освіту і інші прерогативи влади; 2) «вільне суспільство наполягає на відділенні науки від держави». Після ознайомлення з усіма десятьма пунктами стає ясно, що культурологічний аналіз, здійснений Полом Фейєрабендом для того, щоб вказати на небезпечність, що виходить з науки, яка зайняла в культурі особливе положення. Вважається, що сучасна держава ідеологічно нейтральна у ставленні до традицій, проте наука тісно пов'язана з державою. Таке положення Пол Фейєрабенд вважає нормальним. «Чому, - запитує він,- майже всі галузі науки є обов'язковими дисциплінами в школах? Чому батьки шестирічної дитини мають право вирішувати, чи вчити її початкам протестантизму або іудаїзму, але в них нема такої ж волі у ставленні до науки? Фізику, астрономію, історію необхідно вивчати. їх не можна замінити магією, астрологією або вивченням легенд». Пол Фейєрабенд наполегливо закликав демократичне суспільство покласти кінець інтелектуальному тоталітаризму, тобто проникненню диктату науки у всі сфери буття людини, подавлению наукою з опорою на державну владу інших традицій. Людина, вихована в традиції Просвітництва, подібні заклики сприймає з подивом і, можливо, осуджує. Чи не очевидна користь науки? Відповідь Пола Фейєрабенда така: користь науки безсумнівна (хоча все, що корисно, має й негативні сторони), але це не може стати основою для нетерпимого ставлення до інших традицій, особливо до тих, які з нею конкурують. Якщо існує астрономія, корисна для удосконалення навігації, то навіщо викорінювати астрологію, що пов'язує зі станом космічних об'єктів поведінку людей? Якщо існує наукова медицина з її складною апаратурою та фармакологічною індустрією, то навіщо забороняти практику знахарів, гомеопатів і екстрасенсів?

Представники постмодернізму (сучасна філософська течія) ставлять під сумнів функцію науки - ядра культури, звинувачують науку в об'єктивізмі, відриві суб'єкта від пізнання, логоцентризмі та ін. Вихід бачать у пошуку нової парадигми (образу), що відображає постмодерністські переваги. Зростаюча роль науки в суспільстві, отже, має і своїх прихильників, і критиків. Така суперечлива оцінка науки породила в середині XX ст. дві позиції - сцієнтизм та антисцієнтизм. Прихильники сцієнтизму (від лат. scienta — знання) вважають еталоном усіх інших видів людської духовної діяльності науку, ставлять її вище інших форм суспільної свідомості, проголошують науку вищою культурною діяльністю, заперечують соціально-гуманітарну і світоглядну проблематику, що не має пізнавального значення. Для антисцієнтизму характерне визнання обмеженості науки у вирішенні корінних проблем буття людини. Неоднозначна оцінка науки як соціальної цінності, посилена критика науки з позицій гуманізму в умовах зростаючої екологічної кризи, загрози ядерної війни, наслідків Чорнобильської атомної катастрофи та ін. ініціювали у науці саморефлексію, активний перегляд цінностей. Така тематика наукових публікацій стала провідною. Традиційно науку пов'язували з істинним знанням, до якого прагне вчений. В сучасних умовах більшість вчених розрізнюють ціннісні установки науки (у формі понад особистісної освіти) і ціннісні установки особистості вченого. До ціннісних настанов науки належать ідеали і норми науки, етос науки, гуманістичний зміст, об'єктивність, прагнення до істинного знання, ідеалу науковості. Ціннісні настанови особистості вченого можуть бути різними. На формування ціннісних орієнтацій вчених впливають такі фактори, як норми науки (ідеали науковості та ін.); конкретно-історична ситуація в суспільстві; місце науки в духовній структурі суспільства, осо-бистісні переваги; визнання або невизнання колег та ін.

У сучасних умовах деформуються деякі форми науки, йде процес руйнування елементів етоса науки. Пояснюються такі явища служінням великих вчених у нацистів і націоналістів, включенням вчених до структур представницької і виконавчої влади, руйнуванням традиційних зв'язків при відтворенні професійної етики, меркантилізмом. Суспільство і владні структури менше стали міркувати про роль вчених у суспільному розвитку. З позицій обговорюваної проблеми здається цікавою стаття Альберта Ейнштейна «Мотиви наукового дослідження». Храм науки - будова багатоскладна. Різні відвідувачі у храмі науки: люди і духовні сили, що привели їх туди. Деякі займаються наукою з гордим почуттям своєї інтелектуальної переваги; для них наука є тим підхожим спортом, який повинен дати їм повноту життя і задоволення шанолюбності. Можна знайти у храмі і інших: плоди своїх думок приносять тут в жертву лише з утилітарною метою. Якщо б посланий Богом ангел прийшов в храм та вигнав звідти тих, хто належить до двох категорій, то храм катастрофічно б спорожнився. Але все-таки хтось з людей минулого і сучасності в храмі б залишився. До числа цих людей належав і Макс Планк, фізик-теоретик, який сформулював термодинамічну теорію теплового випромінювання, і тому його любимо. Для чого такі вчені, як Макс Планк? Ціннісними орієнтаціями для них служать істинне знання, радість відкриття. Розмірковуючи про творчість математика Карла Шварцшильда, Альберт Ейнштейн писав, що у значно більшій мірі можна вважати радість художника, що відкриває тонкий зв'язок математичних понять. Отже, цінності науки і ціннісні орієнтації вченого взаємопов'язані, але ступінь взаємозв'язку, єдності у конкретних випадках різна.

У сучасному суспільному розвитку помічається посилений зв'язок між наукою, технікою і виробництвом. Наука дедалі глибше перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства. У такому процесі наука не стежить за розвитком техніки, а випереджає її, визнає сучасний прогрес матеріального виробництва, наукове знання пронизує усі сфери суспільного життя, наука орієнтується, насамперед, на людину, розвиток її інтелекту, творчих здібностей, цілісний і всебічний розвиток. Посилюється взаємозв'язок між наукою, суспільством і культурою з багатьох напрямків, у тому числі у розрізнення прикладних фундаментальних досліджень.

Мотиви важливо мати на увазі, щоб правильно судити про природу науки і правильно діяти, організуючи науково-пізнавальну діяльність у масштабі держави. Того, хто ставиться до науки лише як до безпосередньої виробничої сили, хто намагається виміряти її ефективність прибутком на вкладену гривну, очікує розчарування. Те, що корисно суспільству, не завжди цікаво вченому. І тут постає законне питання: чому суспільство повинне сплачувати допитливість окремих його членів — вчених? Відповідь проста: ця допитливість, безпосередньо не плодоносна, в кінцевому рахунку живить практичне життя. Допитливість має тут прямий сенс - любов до знання, любов як пошана знання самого по собі, як життя заради знання. Отже, наука не може бути повністю автономною. Практика наукових досліджень повинна знаходитись під впливом особливих етичних обмежень і регуляторів. А з іншого боку, як же заглушити волю наукового пошуку, волю думки, без чого неможливе пізнання? Атмосфера, позбавлена волі і відчуття самоцінності знання, була б згубною для науки. Висновок один: вчений не повинен відмовлятися від свого високого покликання служити Істині, бути лицарем Духу, але зобов'язаний усвідомлювати себе членом суспільства, залучатися до обговорення соціальних проблем. Тоді знання й відповідальність зіллються у Мудрість.

Сутність і функції науки в сучасну епоху

З усіх духовних творінь людини в наш час найбільшу увагу, мабуть, приваблює до себе наука. У ході розвитку сучасної соціотехнологіческой революції (інформаційно-комп'ютерної, біотехнологічної, екологічної) до вчених все частіше звертаються погляди мільйонів людей, політичних партій, господарських структур та урядів. Вся суспільно-економічна, соціально-політична і культурна ситуація наших днів така, що наука в світі набула неспівставну з недавнім минулим вагомість та вплив.

Про науку сперечаються, її вихваляють і лають, підтримують і проклинають, на неї покладають райдужні надії, їй же надають рахунок за прикрості людства. Спектр оцінок науки многокрасочен: від нестримної апології до призову вішати вчених і оголосити мораторій на наукові відкриття.

Зараз у Росії різко падає як престиж науки, так і статус вчених. Наша наука крокує вгору по сходах, що ведуть униз. А світова наука не стоїть на місці. І в багатьох державах вона. підтримується владними та іншими структурами. Все ж таки не будемо втрачати надії. Інтелектуальний потенціал Вітчизни могутній і ще далеко не вичерпано. Висловимо впевненість в тому, що наша наука не тільки виживе, а й, як фенікс, встане з попелу, порадує всіх нас новими відкриттями, прозріннями і звершеннями.

Говорячи про науку, поставимо два питання (вони сформульовані відомим методологом науки наших днів Полом Фейєрабенда): 1) ЩО Є НАУКА - як вона діє, які її результати? 2) В чому полягає ЦІННІСТЬ НАУКИ? Чи дійсно вона краще, ніж космологія індійського племені Хопі, теоретичні побудови Аристотеля, старокитайської вчення про Дао? А може бути, наука нічим не відрізняється від різноманітних міфів, являючи собою їх різновид?

Візьмемо до увагу, що сьогоднішнє наукоученіе (філософська доктрина науки, її єдина теоретико-методологічна модель) виходять із тлумачення науки як деякого історично конкретного виду раціональності.

Поняття раціональності в історії філософської думки формувалося як похідне від «Раціо» - розуму, тобто визначення того людського міроотношенія, яке виходить у судженнях про світ і людину з даних думки, логічних операцій, перевіряються, достовірних розрахунків. Раціоналізм - той підхід до світу, який вбачає в розумі вищу з здібностей людини.

У самому широкому сенсі раціональність може тлумачитися як ЗДАТНІСТЬ РОЗУМУ (САМЕ РАЗУМА) до цілісної ОХОПЛЕННЮ ПРИРОДИ, ТОВАРИСТВА І власні суб'єктивні.

Наука і виступає як раціональне зерно, орієнтований на добування достовірної істини, що розширюється і оновлюється, тої правди, яка постає як логічно організована й доказовою. НАУКА у власному розумінні слова, як сегмент людської культури, Є ДІЯЛЬНІСТЬ З ВИРОБНИЦТВА нових знань про світ І Людина, що володіє ОБ'ЄКТИВНОЇ Значущість.

Вона спрямована на вивчення дійсності «об'єктно», у відверненні від оціночно-суб'єктивних моментів, зрозуміло, така мета як отримання «абсолютно чистого» образу досліджуваного об'єкта нездійсненна. На будь-якому виведення науки лежить печать часу, прийнятої спільнотою вчених наукової парадигми, особливостей особистості дослідника. Але спрямованість науки саме така - на об'єкт «як він є».

У сучасному суспільстві наука представляє складне, з багатьма ланками, глибоко внутрішньо розчленоване духовну освіту. Своєю, хто питається, осягає, що відчуває, що досліджує стороною вона звернена до всього сущого. Колись було сказано про мистецтво, що воно «не гидливо», йому до всього є діло. До науки це можна віднести ще більшою мірою. Немає тієї сторони, грані, аспекту світобудови, які не могли б стати об'єктом наукового дослідження. Його можливості та межі визначені можливостями і межами наукової соціальної практики (яка розуміється в самому широкому сенсі слова). У кінцевому рахунку наука, будучи загальним продуктом діяльності, характеризують реальний рівень і можливості самої практики.

У техногенної цивілізації кінця XX століття наукова раціональність набуває особливої значимість. Ставлення до світу з позиції наукової раціональності стверджує упевненість людини в можливості здійснення контрольованих змін себе і світу, досягнення оптимального згоди людини зі світом і самим собою.

«Знання-сила». Ця теза Ф. Бекона, який став назвою популярного вітчизняного журналу, відомий давно. Але сила - опора влади. І не тільки влади політичної, але й влади над природними процесами, над самим собою; це володіння і самовладання. Владна спрямованість наукових звершень піднімає гідність людини, зміцнює її впевненість, дає твердий грунт під ногами.

У сучасному суспільстві наука стала неодмінним соціальним видом високо спеціалізованої, професійної діяльності. Підготовка вченого - найбільш тривалий і найбільш дорогою процес у всій системі складання кадрового потенціалу. Наука сьогодні головний, а в багатьох випадках єдиний, джерело принципових інновацій у техніку і технологію. Атомна або лазерна, комп'ютерна або біоінженерних технологія «зісковзнули» з пера вчених і не могли прорости самі по собі з повсякденного виробничого досвіду.

Зрозуміло, ці положення не слід тлумачити в дусі однобокого, узкосціентіческого, гіпертрофованого протиставлення науки іншими складовими людського духу. Як би не була важлива наука, вона не закреслює значимість моральних цінностей, емоційних поривів, художніх пошуків, релігійного досвіду, езотеричних прозрінь і т. д.

Сьогодні дуже гостро постало питання про місце в панорамі духу позанаукові ЗНАННЯ. Іноді його трактують як навала мракобісся, антинауки, підміни справжньої раціональності шарлатани паранаукой. Але дух людський не тільки помиляється, але й «Блукає», метушиться в пошуках істини, не зводячи собі ніяких непрохідних перешкод. «Дух бродить, де хоче» - це біблійний вислів достатньо виразно.

Розум різноманітний. І тому не слід зарозуміло відкидати ті лінії пошуку, які мають за собою багатотисячну традицію. Герметичне езотеричне знання, що походить від Гермес Трисмегіст, побудова Каббали (містичне течія в іудаїзмі), тексти Біблії і Корана, китайська «Книга змін». Веди і Упанішади - все це виконано і збережено у віках. Це не наука. Але це інші форми освоєння духовного світу, відвертатися від який було б по меншій мірою необачно.

І в наші дні ми стикаємося з ситуацією, про яку говорив такий визнаний зверхраціоналіст, як Людвіг Вітгенштейн. Він стверджував, що схильність до містичного випливає з того, що наука залишає наші бажання невиконаними. Ми відчуваємо, що навіть якщо на всі наукові питання буде дана відповідь, наші людські проблеми залишаться недоторканими.

Не все те добре, що є тільки наука. Одного разу було влучно сказано, що кохання, наприклад, явно не наука. Ну і що? Хіба від цього применшуючи її значимість в душі кожного з нас? Зараз відроджуються й народжуються АЛЬТЕРНАТИВНІ НАУКИ (наприклад, трансперсональна психологія С. Грофа, «уфология», східні системи світобачення і т. д.). Як до них ставитися? Світ величезний, і дух людський бездонна. Непізнаного завжди більше, ніж пізнаного. Місця вистачить всім формам освоєння світу людиною. Людині необхідно все, і нічим зневажати не слід.

Павука як така - порівняно пізній продукт культури. Багато тисячоліть люди жили, обробляючи землю, будували житло, любили і страждали, осмислювали і оцінювали так чи інакше свою присутність у світі. А науки не було. Покоління за поколінням входили в життя і йшли з неї, спираючись на традиції, емпіричний досвід, дивлячись на світ через призму міфології або релігії. А науки не було. Було знання, воно було завжди, без нього людина не була б тим, що він є, не відповідав би одному з фундаментальних його визначень «хомо сапієнс» - людина розумна.

Проте багато тисячоліття знання людські вдягалися в іншу форму, або донаукових, або позанаукові. Міф, магія, окультна практика, герметичні (замкнуті на світі суб'єктивних переживань), мистецтва, передача накопиченого досвіду внетеоретіческім особистим (т. н. «узуальним») чином, від майстра до підмайстра, від вчителя до учня, - все це століття і століття було достатнім для забезпечення умов людського життя.

У європейському античному світі або древньому Сході науки як такої (безособового, теоретичного знання про сутність речей і процесів) ще не було. Ті крихти «наукоподобного» знання можна було б вважати як преднауку. Нам невідомі імена тих, хто знайшов способи об'єктивувати знання, висловлювати їх в безособовій формі та передавати наступним поколінням. Первоїстоком науки, її праформи губляться в глибині століть. Від палеоліту до античності накопичувалися розрізнені передумови науки, ще не складаючись у цілісність і не втручаючись як абсолютно необхідний момент в громадське життя. Той культурний і соціально-економічний контекст, в якому наука вже склалася і відповіла на запити епохи, виник в Європі лише в пізнє середньовіччя і початок Нового часу.

Є багато Періодизація у висвітленні історії науки, побудованих на різних підставах. Згідно з однією з найбільш свіжих періодизація (А. С. Кравець, 1993), що беруть за основу соціокультурні параметри, можна виділити чотири періоди соціальної зрілості європейської науки:

ПЕРШИЙ - від XV до XVIII ст. - Романтична, ювенальний. Це час становлення ринкової економіки, раннього капіталізму, первісного нагромадження. Наука перестає бути приватним, «аматорським» заняттям, стає професією. Йде десакралізація пізнавальної діяльності, виникає дослідне природознавство. Відбудовується дисциплінарна структура науки. Освіта вбирає в себе її висновки.

ДРУГИЙ -- КЛАСИЧНИЙ (XVIII-XIX ст.) Пов'язаний з утвердженням зрілих товарно-ринкових відносин, машинного виробництва, поширенням що став на ноги капіталізму. У цей час створюються фундаментальні теорії, наука галузиться і постає як сукупність спеціальних теорій. Як правило, вона стає на службу державі. Престиж вчених у суспільстві підвищується.

ТРЕТІЙ -- ПОСТКПАССІЧЕСКІЙ період (приблизно друга третина XX ст.) - Це той, коли виникає т. н. «Велика наука», створюють основні теорії сучасного різдва світу (теорія відносності, нова космологія, ядерна фізика, квантова механіка, генетика). Йде фронтальне впровадження наукових ідей у технічні інновації, у виробництво і побут.

І, нарешті, ЧЕТВЕРТИЙ - постнекласичної період пов'язаний із розгортанням у всіх ракурсах «Великий науки». Він триває понині. У гносеологічному відношенні даний період пов'язаний з формуванням ідей постнекласичної науки. У цей час наука, як правило, стає предметом всебічної опіки держави, елементом його системи. Характерним для такого стану науки є реалізація масштабних проектів типу атомної або космічної програми, організація міжнародних досліджень типу «геном (сукупність генів) людини» або екологічний моніторинг.

Зрозуміло, пропонована періодизація - це схема. І як будь-яка схема вона не враховує багатьох деталей, часом дуже важливих. І все ж вона дає загальне уявлення про соціально-культурних щаблях сходження науки.

Внутрішня організація, СТРУКТУРА НАУКИ являє собою різноманітну і багатолику картину. Класифікаційних схем її чимало. Але сьогодні виникла ситуація, про яку говорив В. І. Вернадський, коли успішний дослідний пошук йде не через засіки окремих наук, а через вузли загальних проблем.

Справа в тому, що поряд з усе більш дробової ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ наук і наукових напрямів йде могутній процес інтеграції знань. Виникають мегадісціпліни. Зараз різні автори налічують від півтора до десяти тисяч самостійних дисциплін. Вчені перестають розуміти одне одного, бо кожна з дисциплін - це своя термінологія, власні методики, автономні дослідницькі структури.

Іноді кажуть, що природа-де неподільна, ми її ділимо за рубриками згідно своїм інтересам. Це і так і не так. Світ цілісний, але не монотонний. Він не являє собою безлику, суцільну, однорідну пустелю. Світ цілісний і різнобарв'я, різноякісні, володіє багатою внутрішньою організацією, динамічної і зазнає ті чи інші метаморфози.

Тому дисциплінарна організація науки виправдана. Але лише за умови постійного уваги до теоретичного синтезу. І в цьому процесі особливо важлива роль філософії, що виконує по відношенню до духовного світу функції загальної генералізації знань.

У сучасній науці часто застосовують поняття «ПАРАДИГМА» введене Т. Куном для позначення сукупності загальноприйнятих ідеалів і норм наукового дослідження і тієї картини світу, з якою згодна основна маса наукової спільноти. Зміна парадигм -- революційний зрушення в науці, її вихід на нові рубежі. З середини нашого сторіччя позначився парадигмальний зсув, різка зміна бачення світу і людини. Це пов'язано з глибинними, справді революційних змін у науці, виникненням постнекласичної етапи її розвитку, створення неокласики.

Одна з головних ліній становлення даного етапу полягає в тому, що в науку входить аксіологічний (ціннісний) момент. На місці чисто об'єктивістського (натуралістичного) бачення світу висувається така система побудови науки, в якій обов'язково присутня в тій чи іншій мірі (не тільки в космології, а й повсюди) «антропний принцип».

Суть його, може Можливо, в різко спрощеному вигляді полягає в утвердженні типу: світ такий тому, що в ньому є ми, будь-який крок пізнання може бути прийнятий тільки в тому випадку, якщо він виправданий інтересами роду людей, гуманістічно орієнтований. Для цього типу характерний поворот спрямованості наукового пошуку онтологічних (сутнісних) проблем на «человекоразмерние» буттєвих проблеми.

Лише та наука прийнятна, яка забезпечить збереження і майбутнє роду людей, що не дасть йому зникнути, розчинитися в холодному, бездушним Універсум. Наука має дати засіб для запобігання Апокаліпсису, забезпечувати виживання людства, продовжити його історію, що йде в нескінченність. Це кардинальна завдання сучасної світової науки.

Філософія сучасного науково-технічного розвитку.

В останні десятиліття почалася кардинальна революція, принципово змінює ставлення світу людини і світу природи. Вона ще не отримала загальноприйнятого назви. Це і зрозуміло - вона у витоках, ніж в розвороті. Її розквіт ще попереду.

У різних теоретичних системах вона іменується неоднаково. У марксистській термінології це «науково-технічна революція», за цивілізаційної типології О. Тоффлера -- «Соціо-технічна революція». Найчастіше її називають інформаційно-комп'ютерної або інформаційно-екологічної. Її власним внутрішнім стрижнем виступає створення і розгортання електронно-комп'ютерної та біотехнології. Її результатом в самому широкому сенсі може стати нова цивілізація, умовно кажучи «постіндустріальна», «інформаційна», «Інформаційно-екологічна».

Суспільство, контури якої ми тільки-тільки виявляються, буде характеризуватися новим і цілком особливим місцем у ньому інформації і знання. Вже сьогодні в найбільш розвинених країнах основні галузі промислового і сільськогосподарського виробництва, зв'язок та комунікації, побут і розваги, освіта та духовна життя міцно спираються на досягнення фундаментальних наук, стаючи все більш і більше наукомісткими. Пошук, створення і зберігання, смислова трансформація, тиражування та розповсюдження знань займає все більше місце в діяльності людей. ІНФОРМАЦІЯ СТАЄ цінним продуктом І основні товари.

Ці положення спонукають до того, щоб пильніше придивитися в саме ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЯ». Ще недавно, так би мовити, в докібернетіческую пору інформація розумілася як передача повідомлення. В останні десятиліття на хвилі кібернетичного буму це поняття переосмислювалося та поглиблювалося. Сьогодні воно трактується як деяка субстанція, яка живить дослідників, вчитуються в непізнане, тих, хтостоїть біля керма процесів управління виробництвом і соціальним життям.

Виникли філософські концепції, в яких інформація ставилася в один ряд з протяжністю і рухом. Інформаційність трактується в них як властивість всього Універсуму і кожної його складової. При всьому цьому логічно суворого загальноприйнятого визначення інформації поки немає.

І на побутовому рівні вже ходять приказки типу «інформація-мати ерудиції». Розуміння того, що інформація є певний змістовний згусток будь-якого знання, його внутрішня домінанта, глибинний стрижень стає широко поширеним. Вважаючи можливість розвитку суспільства як «інформаційного», ми тим самим стверджуємо, що центр ваги в «Техносфера» і взагалі у всій штучної середовищі людського буття переміщається з «енергетичних» і «речових» моментів на «інформаційні».

Високі технології кінця століття (електроніка, інформатика, космічне виробництво, біотехнології і т. д.) виводять виробництво на новий рівень, принципово відмінний від попередньої історії. У їх особі світ вдивляється у своє найближче майбутнє. Дійсно, створення цих технологій цілком можна охарактеризувати як революцію, тобто радикальне якісне перетворення відносно Людства і Природи.

Весь світ виробництва там, де він вступив у фазу революційних змін, разюче змінює свій вигляд. Змінюється співвідношення виробництва благ та сфери послуг у користь останньої. Знижується вагомість важкої промисловості, йде її розукрупнення, диверсифікація (множення різноманіття). Жорсткі вертикальні моноструктури замінюються територіально розсіяними виробничими мережами. Інтелектуальна діяльність піддається всебічної «технологізації». Комп'ютерна технологія розширює можливості розумових актів, роззброює пам'ять, створює передумови для творчих злетів.

У цій ситуації різко зростає необхідність створення «республіки вчених», тобто того співтовариства, яке займалося б безперервної атакою незвіданого, побільшила б «розумову силу» роду людей. Високо значущим стає масове освіта, базується на основі фундаментальних звершень науки. Країна, де нехтують сферою освіти і повертаються спиною до науки, приречена на гниття.

Далекоглядні економісти давно усвідомили значимість «людського капіталу». А це означає, що найбільш вражаючий результат, найвищу ефективність дають «вкладення» у людини. Майбутнє економіки, екології, взагалі людського життя залежить перш за все від того, який інтелектуальний багаж людей і який їхній духовний, моральне обличчя.

ІНФОРМАЦІЙНО-Комп'ютерна РЕВОЛЮЦІЯ Готує БАЗУ ДЛЯ ГЛИБОКИХ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН. Вони охоплять всі поверхи суспільної цілісності - соціальний устрій, господарське життя і праця, області політики і освіти. Традиційні уявлення про соціальних структурах, характерні для XIX ст. або 1-й половини XX ст., цілком ймовірно, підуть у минуле. Вже відбуваються процеси, що призводять до того, в промисловому виробництві залишається все менше «синіх комірців» (робочих). Зате все більше стає «білих комірців» (спеціалістів) і «сталевих комірців» (роботів). Виникає новий шар працівників з високою інтелектуальної кваліфікацією. А. Тоффлер називає його «когнетаріат».

Інформаційна технологія стрімко розвивається. Так, в 1971 р. перший у світі мікропроцесор ( «Кремнієвий чіп») містив 2300 транзисторів і дозволяв виконувати 60 тисяч операцій в секунду. У 1993 р. комп'ютер п'ятого покоління містив вже 3 млн. 300 тисяч транзисторів і виконував 166 млн. команд в секунду. Знавці та експерти вважають, що до кінця сторіччя з'являться комп'ютери шостого та сьомого покоління, які будуть утримувати в кожному процесорі 80-100 млн. транзисторів і виконувати до 2 мільярдів команд за секунду.

Істотно зміниться і духовно-культурна сфера суспільства. Інформаційна технологія стане потужним генератором і різким підсилювачем культурних зрушень та інновацій. Вона викличе суперечливі та неоднозначні процеси. Електронні засоби індивідуального користування дозволять будь-якій людині отримувати необхідну інформацію. І це змінить характер масової культури, системи освіти, розширить кругозір кожної окремої людини .. Два протилежних процесу в культурі - массіфікація і демасифікації, - взаімопереплетаясь, викликають чимало непередбачуваних колізій і несподіваних можливостей. У цілому вони виведуть культуру на інший якісний рівень.

Інформаційна революція не може не зачепити сферу політичних відносин. З одного боку, наслідки її відрадні: розширення можливостей безпосередньої участі кожного в прийнятті демократичних рішень, зміцнення демократичної індивідуальної свободи. Але разом з тим виникає небезпека всеохоплюючого контролю правлячих структур над людьми, аж до маніпулювання ними. Подолання цієї суперечності можливе лише на шляхах недопущення будь-яких форм тоталітаризму і захисту гідності та свободи кожної людини.

І, нарешті, інформаційна революція зробить серйозний вплив на саму людину, його спосіб життя, рід занять, самопочуття. Зрозуміло, багато що залежить від того, в якому соціальному контексті буде протікати інформатизація людського життя, як вона буде пов'язана з демократизацією соціальності, гуманізацією духовної атмосфери. Проте можна припустити, що формування банків знань, доступних для всіх, становлення інформаційної епістемології (теорії пізнання) нададуть вплив на характер інтелектуальної діяльності.

У світ разом з комп'ютеризацією входить новий вид реальності - «ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ», штучна псевдосреда, з якою можна спілкуватися як зі справжнім. Ця нова технологічна середу надасть потужний (і поки що абсолютно непередбачувана) вплив на людську психіку. Сьогодні ця перспектива виявляється, в Зокрема, у феномені маніяків комп'ютерних ігор і екстатичної (що знаходиться в стані екстазу) заглибленості в «віртуальну реальність».

Діалог мікропроцесорної системи і людини, перетворившись на постійний і необхідний момент життєвого шляху, багато в чому істотно перетворює процес навчання, професійна робота, дозвілля, лікування. Високий рівень інформованості, просто не можна порівняти з сучасним, пробудження творчого потенціалу, небачені способи спілкування людей - все це породить інший тип людської особистості.

Характеризуючи прийдешнє суспільство як інформаційне, що виникає на основі комп'ютерної технології, варто, мабуть, зробити одне важливе доповнення. Як зазначалося вітчизняними дослідниками (наприклад, А. Д. Урсул), це суспільство має бути не тільки інформаційним, але й екологічним. Висування в постіндустріальному суспільстві на перший план інформаційних проблем ще не вирішує усіх проблем в відносно «суспільство-природа». Назріває глобальний екокрізіс (про нього докладніше - В наступній лекції) владно вимагає повороту суспільства в бік коеволюційний завдань, тобто досягнення оптимальних відносин людства і його природно-екологічного середовища. Виробництво не може не стати екологізованих. Інакше ми захлибнуся в його відкинуло, погубимо природні умови нашого проживання.

Як це не сумно, але речові та енергетичні ресурси вичерпуються. Вже є обгрунтовані розрахунки, на скільки зможе вистачити в доступному для огляду майбутньому невідновлюваних ресурсів (вугілля, нафта, газ та ін.) Але є один ресурс, який стрімко зростає - інтелектуальний, інформаційний і перш всього ресурс науково-технічного знання, освіченості, інформованості людей. Спираючись головним чином на цей ресурс, включаючи і духовно-моральне багатство, людство в змозі подолати назріваючу глобальну нестабільність і вийти до нових горизонтів історії.

Завершуючи лекцію про філософські проблеми сучасного розвитку науки і техніки, поставимо питання: чи є майбутнє у науково-технічного прогресу? Чи у всіх відносинах його можна розглядати як прогрес?

Справа в тому, що, створюючи «техносферу», людство тіснить природу, антропогенне (пов'язане з діяльністю людини) вплив на біосферу Землі стає згубним, перериваються природні цикли відновлення природних ресурсів. Плата за зручності, комфорт, високі врожаї та будинки з гарячим водопостачанням виявляється непомірно висока. Мабуть, не за всіма параметрами і не у всіх відносинах науково-технічний прогрес є благо. Багато чого в ньому лякає швидко обертається злом. Перед людством виникли глобальні проблеми виживання роду людей.

Сучасна наука є не лише основною формою пізнання природи й суспільства, що забезпечує людину науковими знаннями, а й найважливішим інструментом її життєдіяльності. Як форма суспільної свідомості вона є системою знань про природу, суспільство і мислення, відображає світ у наукових поняттях, законах, теоріях, які апробуються Й перевіряються предметно-практичною діяльністю.

Сучасна наука - це сукупність сотень наук, які досліджують різні сфери дійсності. Ті з них, що вивчають природу, виділили в сферу природничих наук, а ті, що - суспільство, - називають суспільними. Звідси, фізику, хімію, астрономію, біологію, фізіологію та ін. класифікують як природничі науки, а такі, як історія, соціологія, політекономія, політологія, філософія та ін., відносяться до блоку суспільних. В їх межах можливі ще й детальніші класифікації. Тим більше, що сучасний розвиток науки засвідчує невпинний розвиток диференційних процесів. Тому у структурі традиційних наук постійно відбувається розчленування Й виділення все нових і нових напрямів. Так, із лона філософії в свій час виділилися етика, естетика, логіка, психологія, історія філософії, соціальна філософія, соціологія, філософія історії, політологія та інші науки.

Слід відмітити й те, що сучасному етапу розвитку науки характерні й інтеграційні процеси і на цій основі виникнення нових галузей знання, які синтезують декілька конкретних дисциплін. Звичними стали словосполучення: фізична хімія, біоніка, соціоніка, генна інженерія, кібернетика та ін. Науковці, філософи єдині в тому, що найсерйозніші відкриття нині здійснюються саме на "стику" наук, їх предметному переплетінні.

Як уже говорилось, наука виникає із практичних потреб і розвивається на їх основі. Тому є підстави стверджувати, що головною її рушійною силою є суспільні потреби і, в першу чергу, потреби матеріального виробництва. З часом вони все зростають, ускладнюються й навіть диференціюються. Завдяки їх задоволенню людина змушена взаємодіяти з природою, отримуючи при цьому певні знання. На перших етапах існування людини, ці знання мали фрагментарний, чуттєво-досвідний характер (мова ще не йшла про науку, а лише про її зародки).

Наука виникла в класовому суспільстві, у процесі поділу праці, зокрема відділення духовно-практичної діяльності від предметно-практичної (розумової від фізичної). З цього часу й почала складатися специфічна форма суспільної діяльності - наука. Теоретична, як і інші види духовної діяльності, стала привілеєм аристократів та вільних громадян тогочасного світу. Складався й соціальний прошарок людей, професійною діяльністю яких стала наука (Архімед, Евклід, Піфагор та інші). Наукова діяльність стала суспільною діяльністю, а наукова праця - суспільно-значимою працею.

Вперше філософський аналіз науки здійснив Арістотель. Для нього наука була особливою формою знання (знання заради самого знання), у її досягненні він вбачав людську, суспільну значимість і мету. В епоху Середньовіччя, наука могла існувати і розвиватися лише в рамках релігійно-церковної догматики, прислуговуючи теології, релігії та церкві. З епохи Відродження ("коперніканського перевороту") у теоретичному світогляді починається звільнення науки, утверджується її самостійність і бурхливий розвиток. І лише з Нового часу науку вважають історичним продуктом людської діяльності. Ф.Бекон, оцінюючи її роль, зазначав, що "знання - це "влада", "могутність", а відтак сила". Звідси й розпочинається процес утвердження соціального статусу науки.

Розуміння цього давалося не легко, розтягнулося на століття й призвело до того, що лише у XVIII ст. завершився процес виокремлення цілого ряду природничих наук (біологія, фізика, хімія та ін.) і набуття ними самостійного статусу. Щодо суспільних наук (соціології, політології), то вони завершили процес конституювання і набуття статусу самостійних лише у 50 - 60-х роках XX століття. Цим і завершився процес відокремлення наук від філософії. Чіткіше окреслився і сам предмет філософії. Наука стала самостійним, професійним і специфічним видом соціальної діяльності, головним завданням якої стало продукування знань. Добуті знання стали не стільки задоволенням гносеологічних амбіцій науковців, скільки соціальним замовленням, спрямованим, з одного боку, на техніко - технологічне переоснащення виробництва, а з іншого - на "виробництво самої людини", удосконалення її духовного світу. Це призвело до роздвоєння процесу суспільного виробництва, в якому історія природи і техніки та історія людини ідуть поруч, сприяючи взаємному розвиткові та прогресу кожного з них.

Розвиток науки, у значній мірі, обумовлений рівнем розвитку економічних факторів та соціально-політичним ладом країни, які впливають на її розвиток, визначають її цілі та напрями. Від них, у кінцевому рахунку, залежить використання наукових досягнень, матеріалізація теоретичних здобутків тощо. Тому суспільство, його стан завжди були потужним чинником впливу на розвиток науки.

Можна констатувати, що сучасне суспільство не може ні існувати, ні функціонувати, ні розвиватися без науки. Воно ставить перед наукою все нові завдання: пошук ефективних форм її організації та діяльності, інтенсифікації циклу "наука - техніка (технології) - виробництво". Виклики, з якими зіштовхується людство, заставляють людину по-новому ставитись до науки, рішучіше повертаючи її до потреб виробництва, а виробництва - до неї. З цією метою створюються науково-технічні комплекси, центри та інститути при виробничих корпораціях та концернах. Зрозумілою є Й економічна ефективність коштів вкладених у науку. їх віддача у десятки разів вища, аніж безпосередньо у виробництво.

Водночас нинішній стан розвитку цивілізації характеризується всезростаючим впливом економічних, політичних, правових, філософських, соціальних та інших наук на розвиток суспільства. Сьогодні очевидно, що розбудова правової держави, громадянського суспільства, в кінцевому рахунку, формування духовно багатої особистості, немислимі без глибоких суспільних і гуманітарних теорій та підходів.

Надзвичайно актуальними, життєво необхідними є формування екологічної свідомості, екологічного мислення та екологічної культури. В умовах науково-технологічного прогресу, коли процес перетворення біосфери у ноосферу ставить перед людством завдання наукового моделювання, прогнозування й управління, - здійснити це неможливо без глибокого теоретичного обґрунтування, формування світоглядних, методологічних і етичних аспектів науки.

Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її соціального престижу висуває високі вимоги до знань про науку. Аналіз науки передбачає звернення до її виникнення та розвитку.

Становлення науки пов’язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності.

Важливий внесок у розробку цієї теми зробили О.І. Жилінська та О.М. Обушна. Дослідження О.І. Жилінської окреслює ряд висновків і пропозицій, спрямованих на прискорення процесу становлення й ефектив-ного функціонування організаційно-економічного механізму реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. У праці О.М. Обушної зроблено аналіз результатів моделювання та прогнозування динаміки, різ-номанітних кваліфікаційних груп науковців.

Характеристику науки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання – знання заради самого знання, і в досяг-ненні його вбачає вищу мету людської діяльності. Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об’єктивну основу виникнення філо-софського дослідження науки, а необхідність і неминучість боротьби зі схоластикою стимулювали цей процес .

Подальший розвиток науки привів до синтезу органічного поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Такий тип наукового пі-знання характерний для науки Нового часу.

Промислова революція зумовлює розвиток капіталізму і виникнення науки нового типу – вона починає перетворюватися в безпосередню про-дуктивну силу суспільства. Загалом в історичному генезисі науки можна виділити три основних періоди.

Переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виник-нення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціа-льному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньо-му людини.

Переважно технологічна, матеріально виробнича орієнтація наук на-явна починаючи з XVII ст. і до сучасності. Технічна орієнтація науки була за результатами революційною як для техніки, так і для самої науки. Тех-ніка стає “певною силою знання” і все більше залежить від успіхів науко-вих досліджень. Наука стає фактором виробничого процесу, який, у свою чергу, стає сферою її застосування. В цьому аспекті і виражається сутність нової цільової орієнтації науки, нового історичного етапу її розвитку.

Орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особи-стості (сучасний етап). У ході науково-технічного прогресу інтелектуаль-ний, духовний розвиток людей стає провідним фактором зростання матері-ального виробництва.

Розвиток науки в сучасному суспільстві спричинює “вертикальну” інтеграцію науки – тенденцію до все більшого зближення науки з практи-кою, а у зв’язку з цим – до зближення між фундаментальними і приклад-ними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, пог-либлюються процеси диференціації та інтеграції наукового знання.

Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і ви-ділення їх у самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, що являє собою не просто об’єднання існуючих систем у щось єдине, не суму знань, досягнутих різними науками, а прагнення в процесі взаємозв’язку запозичити один в одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для вивчен-ня свого об’єкта. Інтеграція шляхом перенесення методів і мови науки є одним із показників глибокої єдності сучасного наукового знання.

Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки та озна-чає процес, пов’язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуального каркаса висхідного знання. Тенденція до інтеграції наук відображає універсальний характер руху матерії та її ос-новних атрибутів – простору, часу, причинності, можливості і дійсності тощо. Інтеграція та диференціація діалектично взаємопов’язані. Диферен-ціація виступає як форма виділення нових концепцій зі знання, що стало традиційним, причому стара концепція може виступати як хронічний ви-падок нової із збереженням її значення для певного кола явищ. Але в про-цесі диференціації розвиваються теорії, які починають наближатися між собою, формуючи загальний концептуальний апарат і сприяючи подаль-шому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи нові дисципліни. Так виникає нова наука, що виділяється зі старої.

Саме діалектичний синтез становить зміст зростаючого взає-мозв’язку наук, а інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальним категоріальним апара-том і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базисних наук.

Інтегративні потенції, перш за все, виявляються у використанні принципів загального зв’язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони та категорії філософії відіграють істотну роль в інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв’язки між атрибутами та властивостя-ми матерії, між буттям та свідомістю.

Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окре-мих науках, а з іншого – виконуючи методологічні функції пізнання, здій-снює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і “зовнішній” синтез між дисциплінами та їхніми основними підрозділами.

Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу, безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспі-льство, на розвиток техніки.

Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази. Перша фаза є лате-нтною, вона починається з виникнення “зародкових” праць, роль яких встановлюється, звичайно, тільки при подальшому історичному аналізі. Друга фаза – період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона харак-теризується “вибуховим” зростанням інформації при менш швидкому зро-станні кількості авторів. У третій фазі – період експлуатації ідей – галузь стає доступною для освоєння ширшому колу авторів. Кількість авторів і публікацій помітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. У цей період у певній галузі можуть зародитися “гарячі точки”, які з часом відді-ляються від неї і перетворюються в самостійні галузі досліджень. Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї пере-ходять у підручники. Далі можливий розпад на декілька галузей або зник-нення як самостійної галузі досліджень.

Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. І, звичайно, такий підхід до науки може бути цілком придатним для логіки науки. Але його обмеженість відразу виявляється, як тільки підійти до науки як до складного явища, спробувати з’ясувати її за-кономірності і соціальні функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається в про-цес розвитку як його інтегруючий фактор, а цілі суспільства стають орга-нічними стимулами розвитку науки. Соціальні функції науки мають об’єктивний характер і визначаються суспільними потребами.

З погляду взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства. Відкриваючи об’єктивні закони розвитку природи і суспільст-ва, наука сприяє розвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому практична функція науки тісно пов’язана з гносеологічною.

Пізнавальна і практична функції науки зумовлюють одна одну, ви-ступають у діалектичній єдності. Разом з тим пізнання здійснюється на-самперед заради практичних цілей, а отже, гносеологічна функція в цьому плані підпорядкована практичній.

Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію неоднаковою мірою. Технічні науки покликані безпосередньо обслуговувати матеріаль-не виробництво, тому вони мають прикладне значення. Природничі і гума-нітарні науки переважно виконують пізнавальну роль.

У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогнос-тичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Нау-кові знання допомагають передбачити спрямованість розвитку дійсності.

Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це озна-чає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

В реальному житті, однак, всі соціальні функції науки тісно взаємо-пов’язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено. У про-цесі своєї історії вони постійно змінювались, принципово змінювалась і сама наука, розуміння її предмета і мети.

Довгий час у літературі домінувало уявлення про науку як про сис-тему знання. При такому підході вона мала таку структуру: факт, закон, проблема, ідея, гіпотеза, теорія тощо. Подібне розуміння науки містить у собі елемент істини, але абсолютизація системи наукового знання унемож-ливлює з’ясування сутності науки. На сучасному етапі розвитку, коли ви-явилася невідокремлюваність наукового знання від процесу його здобуття, точка зору на науку як на систему знання уявляється однобічною.

Альтернативою цій точці зору є розуміння науки як особливої форми діяльності. Прихильники такої концепції акцентують увагу на реальному аспекті науки – на науковій діяльності. Проте і тут не можна уникнути од-нобічності. Зосереджуючись на процесі виробництва наукового знання, прибічники цієї точки зору абстрагуються від розгляду структури пізнан-ня, вважаючи, що структуру науки становить сукупність етапів пізнаваль-ної діяльності.

Проте і таке розуміння не виявилося кінцевим пунктом теоретичного осмислення науки. Йому на зміну прийшло розуміння науки як особливого процесу пізнання, складовими якого є пізнавальна діяльність, об’єкти, за-соби та результати пізнання.

Розглянута еволюція теоретичного розуміння науки пов’язана в ос-новному з її логіко-гносеологічним аналізом. При цьому соціальна природа науки, соціально-культурна зумовленість її розвитку спеціально не дослі-джуються. Сьогодні розрив між логіко-гносеологічними і соціально-культурними аспектами науки поступово ліквідується, а дослідження її со-ціальної детермінації становить своєрідний методологічний фокус рефлек-сії над наукою, що пов’язано зі зростанням соціальної ролі науки і соціа-льною відповідальністю вченого за результати своєї діяльності.

Відзначимо, що розуміння принципу соціальної детермінації пізнан-ня теж зазнало суттєвих змін. У літературі тривалий час панувала точка зо-ру, згідно з якою, суспільні потреби безпосередньо визначають розвиток науки. Безумовно, така традиція ґрунтується на реальних фактах. Проте безпосередня соціальна зумовленість науки є швидше винятком, ніж зага-льним правилом. Справа в тому, що не всі цілі наукового пізнання безпо-середньо задані суспільними потребами. Вони часто є результатом внутрі-шнього розвитку науки. Якщо принцип соціальної детермінації науки зво-дити лише до безпосередньої зумовленості цілей наукової діяльності, то він втратить статус всезагальності та необхідності. Виникає така дилема: або принцип соціальної визначеності науки не є всезагальним, або його слід тлумачити ширше, ніж безпосередня зумовленість цілей наукового пізнання. Якщо раніше акцентували увагу лише на соціально-культурній зу-мовленості розвитку пізнання, то сьогодні – на адаптації наукового знання в тому чи іншому соціально-культурному середовищі.

Важливою тенденцією розвитку науки є її подальша інтеграція. У зв’язку з цим уявляється принциповою екстраполяція синтетичних проце-сів у науці та змісту знання на пізнавальні засоби вираження і перетворен-ня цього знання. Тут маються на увазі не лише спроби побудови загальної теорії систем. Не менш важливі ті зміни, які відбуваються в сучасній мето-дології науки. Вони характеризуються взаємопроникненням, зближенням ідеалів природничо-наукового і гуманітарного знання. Істотною є і перео-рієнтація дослідницького інтересу з питання “Як пізнавати?” на метапроб-лему “Для чого пізнавати?”. Інакше кажучи, важливим регулятором інтег-ративних процесів сучасної науки стають ціннісні аспекти.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасної науки є орієн-тація на людину. Проблема людини, її ролі та місця в сучасному світі сьо-годні набула гострого соціального змісту. Вона перебуває в центрі теоре-тичного дослідження цілого комплексу наук: філософії, соціології, психо-логії, біології, медицини, економіки, ергономіки тощо.

Важливу роль в орієнтації науки на людину відіграє розробка таких категорій, як універсальність і проективність, самодостатність і цілісність. Максима людського буття розкривається через абсолютне і вічне, універ-сальність – через конкретно-загальне, проективність – через категорію практики, самодостатність – через саморух і категорію субстанції. Прин-цип цілісності та світового порядку реалізується через категорію закономі-рності й необхідності, доцільності та гармонії. Настанова на людиномір-ність буття передбачає категоріальний статус поняття суб’єкта і розглядає людину як особливий світ (соціум).

Не менш суттєвим є виникнення нових наук (ергономіка, теорія гри) і поява нових галузей у старих науках (конструктивістська математика, ло-гіка практичних міркувань тощо), що зумовлено людською діяльністю.

Ще однією важливою тенденцією розвитку наукового пізнання є його технологічне спрямування. Розвиток творчих здібностей людини стає потребою суспільного виробництва. Подолання дихотомії технологічної та культурної функції науки – одна з особливостей сучасного наукового знання. Технологічне застосування знання тією мірою, якою воно одночас-но виступає як процес розвитку людини, є культурним феноменом. Але неправомірно ототожнювати технологізацію науки з реалізацією її культу-рної функції. Результатом цього процесу є підвищення продуктивності су-спільної праці не через розвиток техніки, а як наслідок зростання її культури.

Збіг технологічної та культурної функції науки веде до взаємопере-творення зовнішніх і внутрішніх чинників наукового розвитку. Проблеми, які виникають у виробництві, адресовані науці не як зовнішні цілі, а як ме-та культурної людини, що перетворює світ. Це положення не виключає ло-гіки самостійного розвитку науки. Якщо наука виникла в результаті відокремлення духовних потенцій від матеріального виробництва і тривалий час була лише функцією останнього, реагуючи на його запити, то зараз са-мі ці запити і навіть цілі галузі виробництва конституюються завдяки іма-нентному розвиткові науки.

Розгляд взаємозв’язку науки і виробництва орієнтує дослідження не на минуле, а на майбутнє, тобто на створення людиною свого власного сві-ту. А це накладає відбиток і на розвиток самої людини. Вона повинна фор-муватися не як “частковий” робітник, а як універсальна, цілісна особис-тість. Розуміння науки в контексті людської діяльності веде до необхіднос-ті визнання внутрішньої соціальної зумовленості пізнання не лише суспі-льства, а і природи. Звідси випливає, що пізнання світу водночас є самопі-знанням людини, і, за логікою самої інтенції пізнавальної діяльності, воно містить у собі соціальний і гуманістичний сенс.

Гуманізація науки – тривалий процес. Незважаючи на потужні інтег-ративні тенденції, що викликані науково-технічною революцією, зв’язки між природознавством і суспільствознавством мають переважно зовнішній характер. Більше того, навіть всередині однієї і тієї самої сфери природо-знавства вузька спеціалізація розділяє вчених стіною некомпетентності. Наукова діяльність значною мірою має частковий характер та виступає у формі спільної праці. Навіть проблеми, які виникають на межі наук, ведуть до створення нових наукових дисциплін відповідно до галузевого принци-пу їх структурування. Водночас стрімке зростання інтегративних процесів свідчить, що вже на сучасному етапі галузевий принцип перестав відпові-дати провідним тенденціям розвитку науки і виробництва. Відсутність не-обхідної гнучкості стає перешкодою на шляху науково-технічного прогре-су. Вузька спеціалізація і відсутність органічного взаємозв’язку природо-знавства і гуманітарних наук справляють негативний вплив на розвиток науки в цілому.

Сьогодні втілення наукового знання в практику є односпрямованим процесом. Зворотний зв’язок малоефективний. Саме це є причиною того, що в практику інколи втілюються не ті знання, які їй дійсно потрібні, а ті, які впроваджуються легше і простіше. Цим пояснюються невміння і неба-жання більшості “виробничників” орієнтуватися на нові досягнення науки. Ситуація ускладнюється ще й тим, що знання, яке має бути втілено в прак-тику, має комплексний характер, тобто воно ґрунтується на різних ідеалах раціональності, які виключають один одного.

Істотною перешкодою на шляху успішного впровадження наукового знання в практику є командно-адміністративний метод управління. Він ефективний лише в екстремальних ситуаціях, проте, ставши нормою жит-тя, він не тільки негативно впливає на підлеглих, а й дезорієнтує мислення керівництва. Такий керівник втрачає відчуття реальності, сприймає бажане за дійсне. Цьому сприяють і підлеглі. Неможливість виконання фантастич-них прожектів штовхає їх на шлях фальсифікації даних, підтасовки цифр, відвертого обману. Тому демократизація всіх сфер суспільного життя, атмосфера творчого діалогу – запорука наукового вирішення всіх нагальних проблем.

У сучасну епоху переважає інтенсивний розвиток прикладного знан-ня, який ґрунтується на його технологічному застосуванні, а не екстенсив-ний. Водночас обидва параметри становлять єдиний процес розвитку нау-ки: кожний наступний рівень наших уявлень дає змогу більш чітко окрес-лювати межі застосування тих чи інших наукових положень, а процес уто-чнення їх сфери істинності в багатьох випадках веде до поглиблення зміс-ту нашого знання.

Отже, як зазначалося вище, одним із завдань науки є пе-редбачення можливих майбутніх змін об’єктів, у тому числі й тих, які від-повідатимуть майбутнім типам практики. З цією метою передбачаються відповідні наукові розвідки, результати яких можуть знайти своє застосу-вання у практиці майбутнього.