ТИП КРУГЛІ ЧЕРВИ (NEMATHELMINTHES). КЛАС ВЛАСНЕ КРУГЛІ ЧЕРВИ (NEMATHODA). ЛАБОРАТОРНА ДІАГНОСТИКА ГЕЛЬМІНТОЗІВ ЛЮДИНИ.

Загальна характеристика типу Круглі черви (Nemathelminthes)

1. Є первинна порожнина тіла (целом), яка заповнена рідиною;

2. статевий диморфізм: cамці менші за самок, у самок закручений задній кінець тіла;

3. на поперечному зрізі круглі;

4. переважно геогельмінти (життєвий цикл відбувається без зміни хазяїв), для того, щоб яйця стали інвазійними, у них повинна розвинутися личинка, тому яйця мусять вийти у зовнішнє середовище, де температура нижча, ніж у кишечнику, багато кисню і вологість. За наявності трьох умов у яйці розвивається личинка, і воно стає заразним. Свіжовиділене яйце не має личинки, воно не є інвазійним;

5. Тіло нематод покрите кутикулою, яка нечутлива до дії травних соків, під нею гіподерма, що покриває м'язовий шар. Він утворений поздовжніми м'язами і торкається безпосередньо первинної порожнини тіла.

6. Травна система починається ротом, часто оточеним губами, за ротом – стравохід, передня, середня і задня кишка, що закінчується анальним отвором. Травна система має вигляд трубки, яка гістологічно поділяється на відділи. Задній відділ називається прямою кишкою, вона вистелена кутикулою і відкривається поперечною анальною щілиною.

7. Видільна система - одноклітинні шкірні залози (видозмінені протонефридії). Складаються із екскреторної клітини і двох бічних видільних каналів, розташованих у валках гіподерми. Канали з’єднуються на вентральному боці і відкриваються однією екскреторною порою.

8. Нервова система утворена навкологлотковим кільцем з гангліями, від яких відходять нервові тяжі.

9. Кровоносна і дихальна системи відсутні. Дихання анаеробне: глікоген, що нагромаджується в тілі нематоди, починає бродити, при цьому виділяється вуглекислий газ, масляні кислоти (капронова і валеріанова) та водень.

10. Статева система. Більшість видів роздільностатеві. Самки більші за самців. Жіночий статевий апарат парний. Чоловічий – частіше непарний. Два закручені тоненькі яєчники переходять у грубіші трубчасті матки, що з'єднуються у спільну піхву. Вона на черевному боці відкривається жіночим статевим отвором (vulva). У самців тоненькі закручені трубки утворюють сім'яники і сім'япровід, який має вигляд розширеного сім'яного міхурця (vesicula seminalis). Він закінчується коротким мускульним сім'явипорскувальним каналом (ductus ejaculatorius). Цей канал відкривається у задню кишку, що утворює клоаку. Допоміжні статеві органи самців – це хітинові шилоподібні копулятивні щетинки. У деяких прісноводних і наземних нематод самців немає, і вони розмножуються без запліднення партеногенетично, деякі види круглих червів – гермафродити. Більшість нематод відкладає яйця, але існують живородящі форми, в яких личинки виділяються через отвір вульви або активно, розривають матку, проїдають внутрішню стінку шкірно-м'язового мішка.

11. Розвиток супроводжується періодичним линянням. Личинки відрізняються малими розмірами і відсутністю статевих органів.

12. Паразитичні круглі черви розвиваються прямим шляхом в одному хазяї, деякі види мають проміжних і кінцевих хазяїв. Для поодиноких видів притаманне чергування вільного і паразитичного поколінь. Відомо понад 5000 видів нематод, з яких половина належить до паразитів (Пішак, Захарчук, 2011).

Елементи морфології круглих червів:

 (а - поперечний зріз аскариди; б - схема будови кутикули; в - фагоцитарна клітина; г - видільна система; д - нервова система): 1 - кутикула; 2 - гіподерма; З - мускулатура; 4 - первинна порожнина тіла; 5 - дорсальний нерв; 6-кишка; 7 - видільний канал; 8 - матка; 9 - яйцепроводи; 10-яєчник; 11 - вентральний нерв; 12 - зовнішній шар; 13-гомогенний шар; 14 - внутрішній шар; 15 - базальна мембрана; 16 - канали у зовнішньому шарі; 17 - екскреторна клітина;

18 - бічні видільні канали; 19 - видільний отвір; 20 - чутливі нервові закінчення;

21 - нервові ганглії; 22 - навкологлоткове нервове кільце; 23 - дорсальний нервовий стовбур;

24 - вентральний нервовий стовбур; 25 - бокові нервові стовбури.

Аскарида людська (Ascaris lumbricoides) - збудник аскаридозу

Географічне поширення: повсюдне, є одним із найпоширеніших гельмінтів людини.

Морфологія. Статевозріла особина має тіло циліндричної форми, загострене на кінцях, жовто - рожевого кольору. Самки довжиною 20-40 см, самці – 5-25 см. Ротовий отвір оточений трьома губами (однією дорзальною і двома вентральними), на яких знаходиться по парі чутливих сосочків. На бокових поверхнях помітні поздовжні бічні лінії, в яких проходять канали видільної системи. У самця хвостовий кінець зігнутий у вигляді гачка на черевний бік. У самки на передній третині тіла знаходиться кільцеподібна перетяжка, на якій з черевного боку відкривається зовнішній статевий отвір.

Яйця можуть бути заплідненими і незаплідненими. Запліднені яйця  округлі або овальні, розміром 60-70 х 40-50 мкм, жовто-коричневого кольору. Зовнішня білкова оболонка горбкувата, внутрішня - товста, гладенька, безбарвна. Всередині яйця знаходиться округла зародкова клітина темного кольору, між нею й оболонкою яйця на полюсах вільні простори. Білкова оболонка може бути відсутньою, тоді яйця мають гладеньку поверхню, безбарвні або світло-жовті.

Аскарида людська (Ascaris lumbricoides), статевозрілі самець (ліворуч) та самка (праворуч)

Аскарида людська, запліднене яйце

Незапліднені яйця овальної або неправильної форми, великі (80 х 55 мкм). Білкова оболонка нерівна, жовто-коричневого кольору, її взагалі може не бути. Вся порожнина яйця заповнена клітинами жовтка.

Життєвий цикл. Аскарида людська - це геогельмінт, який паразитує тільки в людини. Дорослі аскариди паразитують у тонкій кишці. Тут самки відкладають неінвазовані яйця на стадії одного бластомера, які проходять певний розвиток поза організмом людини. Для цього необхідні такі умови: вільний кисень, вологість і температура. Процес дозрівання продовжується в сирому ґрунті або в збагаченій на кисень воді. Оптимальні умови для розвитку личинки: температура від +12° до +38°С, вологість не нижче 8%. Залежно від цих умов протягом двох тижнів у яйцях розвивається мікроскопічна червоподібна личинка, і вони стають інвазійними.

Життєвий цикл аскариди людської (Пішак, Бажора, 2009):

1 - дорослі особини в організмі хазяїна; 2 - запліднене яйце; 3 -  інвазійне яйце; 4 - фактор передачі.

Людина заражається на аскаридоз, проковтуючи інвазійні яйця. Вилуплювання личинки з яйця відбувається протягом кількох годин після попадання в кишечник. Вони проникають у слизову кишки, потім у вени і лімфатичні судини. Подальша міграція здійснюється гематогенно і лімфогенно. Через венозні капіляри личинки проникають в русло ворітної вени, незначна частина їх мігрує через лімфатичну систему. У печінці по міжчасточкових капілярах вони проникають у центральні вени, звідти по більших венозних судинах заносяться в нижню порожнисту вену, потім – у праву половину серця і легеневими артеріями – у легені. Розміри мігруючих личинок більші за діаметр судин капілярної сітки. Через зруйновані капіляри личинки виходять у просвіт альвеол. Рух війок миготливого епітелію сприяє міграції личинок через бронхіоли, бронхи, трахею і гортань у ротову порожнину. Зі слиною личинки проковтуються і знову потрапляють у тонку кишку. Тривалість міграції становить 14-15 діб, за цей час личинка багаторазово линяє. Загальна тривалість розвитку аскарид від моменту інвазії до статевозрілої форми становить 10-11 тижнів. Тривалість життя аскариди в тонкій кишці близько року.

Епідеміологія. Серед гельмінтозів людини аскаридоз найбільш поширений (хворіє понад 1 млрд. людей) і становить 75% від загальної кількості заражених. Аскаридоз трапляється в зонах тропічного, субтропічного і помірного клімату за умов достатньої вологості.

Джерелом інвазії є хвора на аскаридоз людина, яка виділяє з випорожненнями величезну кількість яєць. Механізм зараження – оральний. За сприятливих умов (вологість, аерація, висока температура – 24-25°С) личинки аскариди завершують розвиток у зовнішньому середовищі протягом 12-15 діб.

Чинником інвазії можуть бути забруднені яйцями аскарид ягоди, овочі, фрукти, вода. Певне значення мають мухи – механічні переносники. Сприяють зараженню соціально-побутові умови: низька санітарна культура, звичка вживати в їжу немиті овочі, фрукти, ягоди, використання некомпостованих фекалій або неочищених стічних вод для удобрення присадибних ділянок.

Переважно заражаються аскаридами діти, працівники очисних споруд, робітники полів фільтрації і зрошення.

Яйця аскариди чутливі до високої температури: у гарячій воді (+54°С) через 1 хв гине 75% яєць, через 3 хв гинуть всі яйця, температура +56°С губить яйця миттєво. Вони більш стійкі до низьких температур: за температури - 27°С зберігають життєздатність 40 діб. Зниження вологості нижче 80% яйця аскариди витримують 13 діб, на них згубно діють прямі сонячні промені. На сміттєзвалищах яйця виживають понад 7 міс., на полях із сміттям, торфом яйця гинуть через 1-2 міс.

Поширенню аскаридозу сприяють незадовільні санітарно-побутові умови.

Патогенез. Під час міграції личинок розвивається міграційна фаза аскаридозу. Організм людини сенсибілізується продуктами обміну личинок. Алергени аскарид належать до найбільш сильних паразитарних алергенів. Виникають реакції гіперчутливості як загальні, так і місцеві, еозинофільні інфільтрати в легенях, пневмонії, гепатит, ангіоневротичний набряк, висипка на шкірі, еозинофілія в крові, зростає рівень IgE. За інтенсивної інвазії виникає механічне травмування кровоносних судин печінки і, особливо, легень.

У печінці вздовж розширених капілярів розвивається клітинна інфільтрація, осередкові крововиливи і некротичні ділянки; пізніше в процес залучаються еозинофільні лейкоцити. У легенях розкидані геморагічні ділянки, поступово зростає геморагічна інфільтрація, надмірно злущується епітелій. Швидко збільшується кількість альвеолярних фагоцитів, виникають епітеліоїдні і гігантські клітини, збільшується число еозинофільних інфільтратів. Екстравазація, внаслідок розривів капілярів мігруючими личинками, сприяє утворенню множинних ділянок запалення.

Дорослі паразити виділяють продукти життєдіяльності, які мають токсичну дію на організм хворого. Аскариди механічно травмують стінку тонкої кишки аж до її перфорації, можуть проникати в печінку і протоки підшлункової залози. Через травний тракт заповзають у дихальні шляхи: у трахею, носові ходи і навіть досягають євстахієвих труб. Заповзання аскарид у жовчні шляхи може призвести до абсцесу печінки та його розриву. Нерідко спричиняють кишкову непрохідність, перфорацію шлунка. За аскаридозної непрохідності кишки порушується васкуляризація її стінки, виникають некрози, в окремих випадках перфорація з виходом гельмінтів у черевну порожнину і розвитком гнійного перитоніту. Проникнення аскарид у печінку призводить до холангіоектазу, холангіту і перихолангіту, крововиливів, створює сприятливі умови для вторинної бактеріальної інфекції з розвитком гнійно-некротичних процесів у жовчних протоках і паренхімі. Слід мати на увазі можливість посмертного заповзання аскарид у печінку.

Клініка. У клінічному перебігу аскаридозу розрізняють дві фази – ранню і пізню. Перша – викликана міграцією личинок аскарид, друга – паразитуванням гельмінтів у кишечнику.

Клінічні прояви ранньої (міграційної) фази аскаридозу зумовлені алергічною перебудовою організму. В окремих випадках вона може переходити у стертій формі. Перші ознаки захворювання: недомагання, слабкість, пітливість, дратливість, періодичні головні болі, швидка стомлюваність, зниження працездатності. Можлива гарячка з підвищенням температури тіла до 39°С. У частини хворих гострій фазі властива субфебрильна температура. Іноді хворі скаржаться на болі в суглобах і м'язах, може бути висипка за типом кропивниці, сильний свербіж. Характерний симптомокомплекс ураження легень: у хворих з'являється кашель, частіше сухий, іноді з харкотинням і домішками крові, часто кашель астматичного характеру. Хворі скаржаться на ядуху, біль у грудях. Визначаються ділянки вкорочення перкуторного звуку. При аускультації вислуховуються різноманітні хрипи, можливий шум тертя плеври. Зрідка виникає ексудативний плеврит.

Клінічні прояви ранньої фази аскаридозу супроводжуються зрушеннями функції серцево-судинної системи у вигляді тахікардії, зниження артеріального тиску.

В окремих випадках, під час міграції личинок через печінку, хворі скаржаться на болі в правому підребер'ї, явища дискомфорту в животі, печінка збільшується в розмірах.

Пізня кишкова фаза аскаридозу має різний перебіг – від помітної симптоматики до безсимптомних проявів, але це не гарантує уникнення тяжких ускладнень. Переважають явища шлунково-кишкового й астенічного (невротичного) синдромів.

Із шлунково-кишкових симптомів переважають порушення апетиту, нудота, слинотеча, блювання, біль в животі, переважно колікоподібні, схильність до проносів. Хворі скаржаться на підвищену стомлюваність.

Астенічний синдром супроводжується загальним недомаганням, порушенням сну, головними болями, зниженням працездатності. У дітей переважають психомоторні розлади, знижується інтелект, можливі епілептиформні напади.

Можуть виникати явища тяжкої загальної інтоксикації, астматичний бронхіт, гіпо- або нормохромна анемія.

Перебіг аскаридозу небезпечний ускладненнями. Серед них особливе місце займає кишкова непрохідність (спастична, обтураційна, інвагінаційна, вузлоутворення і заворот) (Пішак, Захарчук, 2011).

Статево зрілі аскариди – причина кишкової непрохідності

Внаслідок проникнення аскарид з печінки через некротизовану стінку великих гілок печінкових вен у кровоносне русло, розвивається метастатичний аскаридоз правої половини серця і легеневого стовбура, що призводить до смерті.

Обтураційна кишкова непрохідність

Міграція аскарид у червоподібний відросток ускладнюється апендицитом, заповзання в протоки підшлункової залози – гострим панкреатитом. Аскариди здатні перфорувати кишку, що призводить до виповзання аскарид у черевну порожнину і перитоніту.

Токсичний вплив на кишкову стінку може викликати антиперистальтичні рухи кишки, заповзання аскарид у глотку, дихальні шляхи. Описані випадки знаходження аскарид у порожнині носа, середнього вуха та ін.

Діагностика. У ранню міграційну фазу поліморфність клінічних проявів значно ускладнює діагностику. Розпізнання аскаридозу ґрунтується на позитивних серологічних реакціях: кільцепреципітації, преципітації на живих личинках аскарид, непрямої аглютинації, латекс-аглютинації, аглютинації з карміном, імуноферментних методах та ін. Проте імунологічні методи не набули широкого застосування. Знаходження в харкотинні личинок аскарид, еритроцитів і еозинофілів підтверджує діагноз. При повторних рентгенологічних дослідженнях у легенях виявляють змінні (леткі) інфільтрати Леффлера. Ділянки інфільтрації характеризуються нестійкістю, зміною розмірів і конфігурації. Ділянки інфільтрації через 3-5 діб зникають в одному місці і виникають в іншому. Загальна кількість лейкоцитів іноді збільшена, еозинофілія може досягати 60-80%, ШОЕ зростає до 20-40 мм/год.

У мазках свіжовиділеного харкотиння виявляють, крім еозинофілів, еритроцитів, кришталики Шарко-Лейдена.

Діагноз аскаридозу можна з впевненістю підтвердити знаходженням у фекаліях яєць гельмінтів, які з'являються через 2-3 міс. після зараження або виділення хворим дорослих паразитів. Для лабораторного дослідження застосовують копроовоскопічні методи (Фюллеборна, Калантарян, Красильникова та ін.). Відсутність яєць, особливо при одноразовому обстеженні, не виключає захворювання на аскаридоз. Знаходження в кишках тільки одних самців підтвержується визначенням у сечі хворого летких жирних кислот або рентгеноскопією кишечнику, коли на фоні контрастної маси аскариди помітні як світлі стрічки шириною 0,4-0,6 см.

Профілактика. Боротьба з аскаридизом здійснюється шляхом масового і планового обстеження населення, лікуванням інвазованих.

Комплекс профілактичних заходів направлений на: 1)виявлення і лікування хворих; 2)охорону навколишнього середовища; 3) обмеження від зараження. У населених пунктах проводять масове обстеження мешканців на аскаридоз. Якщо виявлено 25-30% заражених, проводять тотальну дегельмінтизацію. Оздоровлення здійснюють в три етапи. На першому етапі масову дегельмінтизацію проводять двічі на рік: у перший раз препарат призначають усім жителям перед початком року, а другий – наприкінці осені або на початку зими. Через 3 міс після цієї дворазової дегельмінтизації обстежують вибірково 200-300 чоловік. Якщо інтенсивність інвазії становить 5-25%, знову в осінньо-зимовий період здійснюють повторну дегельмінтизацію всіх жителів окремих мікрорайонів. На третьому етапі проводять індивідуальну дегельмінтизацію. Крім цього, знезаражують фекалії шляхом додавання хлорного вапна, проводять санітарний благоустрій населених пунктів і дворів, обладнують вбиральні.

Має значення санітарно-освітня робота, пропаганда правил особистої гігієни. Овочі, ягоди, фрукти, які вживають в їжу сирими, миють і обдають окропом. Аскарид, що виділилися від хворого, кип'ятять або спалюють, випорожнення заливають окропом (Пішак, Захарчук, 2011).

Гострик (Enterobius vermicularis) - збудник ентеробіозу

Географічне поширення – повсюдне.

Морфологія. Статевозріла особина білого кольору, самець довжиною 2-3 мм, самка - 8-13 мм . На передньому кінці тіла кутикула розширюється, утворює везикулу. Задній кінець стравоходу має розширення - бульбус. У самки задній кінець тіла загострений, крізь кутикулу просвічується матка, заповнена яйцями. У самця тупий задній кінець закручений на черевний бік.

Гострик (Enterobius vermicularis) Самець (вгорі), самка (внизу)

Яйця безбарвні, прозорі, розміри 50-60 х 20-30 мкм. Форма яйця овально-асиметрична - один бік рівний, протилежний опуклий. Всередині яйця можна спостерігати личинку.

Гострик: яйце, що містить інвазійну личинку

Життєвий цикл. Гострики живуть у дистальному відділі тонкої кишки, сліпій кишці і в початковому відділі ободової кишки. Життєвий цикл гострика відбувається без участі проміжного хазяїна (рис.112). Самки після дозрівання в них яєць спускаються в пряму кишку, активно виповзають із заднього проходу, відкладують 10-15000 яєць у періанальних складках на шкірі і гинуть.

Процес відкладання яєць з пуголовкоподібними личинками триває 15-45 хвилин. Відкладені яйця повністю дозрівають через 5 годин. Швидкий розвиток яєць зумовлює автоінвазію per os і реінвазію гостриками; личинки здатні рухатися, проникають у кишечник і мігрують в його верхні відділи.

Рух самок при відкладанні яєць подразнює шкіру і викликає сильний свербіж; інвазовані, розчухують шкіру, забруднюють руки, білизну, предмети вжитку, заносять яйця в рот. Із проковтнутих яєць у дванадцятипалій кишці виходять личинки, які після двох линьок стають статевозрілими. Паразитують гострики переважно в червоподібному відростку і сліпій кишці, звідки поступово спускаються в нижні відділи кишечнику.

Гострики на перианальних складках

Живляться гострики вмістом кишечнику, можуть бути випадковими гематофагами. Тривалість життя паразита – 3-4 тижні.

Ентеробіоз – пероральний контагіозний гельмінтоз, антропоноз. Єдиним джерелом інвазії є тільки людина, хвора на ентеробіоз. Цей паразитоз трапляється у всіх широтах земної кулі, одна із найбільш частих глистних інвазій. В Україні зараженість населення гостриками становить 5-6%. Сприйнятливість до інвазії загальна, але переважно хворіють діти.

Дозрівання відкладених самкою яєць відбувається при температурі від +22 до +40°С і вологості 90-100%. При температурі +18-20°С і вологості 70% вони виживають протягом 3 тижнів, при температурі -15°С – не більше 40-45 хв, а при температурі -41-42°С – гинуть. Якщо відносна вологість менше 70%, розвиток яєць припиняється. При висушуванні (+16°С) залишаються живими до 15 діб.

Життєвий цикл гострика (Пішак, Бажора, 2009):

1 - статевозріла самка в організмі хазяїна; 2 - незріле яйце; 3 - зріле яйце; 4 - фактор передачі

Особливість біології гострика: швидкий розвиток яєць і стійкість у навколишньому середовищі, – визначають повторність зараження на ентеробіоз. Останнє відбувається внаслідок забруднення рук при розчухуванні шкіри, яка оточує відхідник.

Слід мати на увазі, що носії гостриків розсіюють їх яйця, сприяють зараженню на ентеробіоз оточуючих людей. Це зумовлює випадки сімейного ентеробіозу або осередків у дитячих колективах. Яйця гострика тривалий час зберігаються в піднігтьовому просторі. Можливе зараження яйцями гострика і через забруднені харчові продукти (цукерки, хліб, фрукти, овочі та ін.). У літню пору року сприяють забрудненню їжі мухи. На відміну від інших гельмінтозів, зараження гостриком через ґрунт і воду не має практичного значення.

Клініка. Інкубаційний період триває близько 15 днів. Клінічний перебіг хвороби залежить від індивідуальної реакції організму хворого та інтенсивності інвазії.

Здебільшого хворі скаржаться на свербіж і відчуття печіння в періанальній ділянці. Якщо інтенсивність інвазії невелика, зазначені явища виникають періодично, переважно вночі. У випадках значної інвазії свербіж стає постійним, нестерпним, турбує хворих не тільки вночі, але і вдень, поширюється на промежину, статеві органи, стегна, живіт. Хворі втрачають сон, стають дратливими, знижується їх працездатність. Особливо значні ці прояви в дітей. Вони стають плаксивими, погано сплять, худнуть, страждає пам'ять. В окремих випадках виникають епілептиформні напади, зомління. Постійний свербіж та розчухування викликають приєднання вторинної інфекції і розвиток сфінктериту, парапроктиту, тріщин у періанальній ділянці, піодермії. Часто виникають кишкові розлади: часті, рідкі випорожнення з домішками слизу, тенезми, коліки в животі. Крім того, описані випадки розвитку паразитарного апендициту, перитоніту внаслідок перфорації тонкої кишки гостриками і проникненням їх у черевну порожнину.

Із заповзанням гостриків у сечостатеві органи може розвинутися нічне нетримання сечі, статеве збудження, онанізм, ентеробіозний ендометрит, вульвовагініт. Тяжка ентеробіозна інвазія викликає зрушення в шлунково-кишковому тракті: болі і вурчання в животі, метеоризм, блювання, нудоту, проноси, іноді зі слизом, зрідка з домішками крові. Періодичне виповзання гостриків передує або супроводжує зазначені прояви.

Періанальннй свербіж, як основний симптом інвазії, необхідно диференціювати з іншими нозологічними формами (геморой, гіпертрофія передміхурової залози, рак прямої кишки, трихомонадний кольпіт, кандидомікоз, нейродерматоз, цукровий діабет, лімфогранулематоз, гіпертиреоз, клімакс).

Діагностика. Діагноз ентеробіозу встановлюють на підставі анамнезу і лабораторних досліджень. Загальноприйняті копрологічні методи лабораторної діагностики малоефективні. За інтенсивної інвазії на поверхні фекалій можуть бути самки гострика. Основним методом лабораторного виявлення яєць гострика є мікроскопічне дослідження зскрібка (змиву) з періанальних складок.

Вранці, до дефекації і ранкового туалету, за допомогою дерев'яного шпателя, ватного тампона або липкої стрічки готують періанальний зскрібок, який мікроскопують. Одноразове дослідження може бути недостатнім, особливо за малоінтенсивної інвазії. Доцільно проводити його триразово з перервою в 3-5 діб. Яйця гострика можна виявити і в ректальному слизі. Для розпізнання ентеробіозу застосовують нігтьову пробу: за допомогою маленьких ватних тампонів.

Обов'язкові умови при лікуванні:

1.Суворе дотримання правил особистої гігієни впродовж 1 місяця від дня лікування:

2.Обов'язкове одноразове лікування всіх членів родини (колективу). Видалення і знезараження на тілі і білизні хворого яєць досягається мильними ваннами, які проводять після кожного циклу лікування, частою зміною натільної і постільної білизни, ретельним прибиранням приміщення (Пішак, Захарчук, 2011).

Профілактика. Полягає в дотриманні правил особистої гігієни, санітарно-гігієнічних навичок у побуті, нагляді за продуктами харчування, у гельмінтологічному огляді працівників і персоналу дитячих установ, харчової промисловості, у широкій дегельмінтизації населення, охороні довкілля від забруднення яйцями гельмінта й обмеження можливості зараження.

Волосоголовець (Trіchocephalus trihiurus) - збудник трихоцефальозу

Географічне поширення: повсюдне, частіше зустрічається в районах з теплим вологим кліматом.

Морфологія. Статевозріла особина довжиною 3-5 см. Передній кінець складає 2/3 довжини тіла, потоншений, нагадує волосину. У ньому розташований стравохід. Задній кінець тіла розширений, там знаходиться кишківник і органи репродукції. У самців задній кінець тіла спірально закручений.

Волосоголовець людський (Trіchocephalus trihiurus), статевозрілий самець (а) та самка (б)

Яйця жовтувато-коричневого кольору, розміром 50-54 х 23-26 мкм із дрібнозернистим вмістом . За формою яйця нагадують лимон або бочку з безбарвними прозорими корками на полюсах.

Волосоголовець людський, яйце

Життєвий цикл: волосоголовець - геогельмінт, паразитує тільки в людини. З проковтнутого інвазійного яйця в кишечнику звільняється личинка. Розвиток волосоголовця проходить без міграції (рис.113). Приблизно через 30-40 діб після зараження самка дозріває і починає відкладати яйця. З фекаліями хворих на трихоцефальоз вони потрапляють назовні, дозрівання до інвазійної стадії проходить у ґрунті за температури +15-35°С і достатній вологості (не нижче 85%). Тривалість розвитку значною мірою визначається температурою навколишнього середовища – при 20°С яйця волосоголовця стають інвазійними через 17 днів.

Дорослі особини занурюються в поверхневі шари слизової оболонки кишечнику (сліпої кишки), можуть проникати до підслизового і м'язового шарів. Переважно паразитують в ілеоцекальній ділянці, за інтенсивної інвазії – по всій товстій кишці.

Тривалість життя волосоголовця в кишечнику – 5-7 років. Репродуктивна здатність самок становить 1000-3000 яєць за добу.

Життєвий цикл волосоголовця людського (Пішак, Бажора, 2009):

 1 - статевозрілі форми в організмі хазяїна; 2 - запліднене яйце; 3 - інвазійне яйце зі зрілою личинкою;

4 - овочі, через які можливе зараження

Епідеміологія. Трихоцефальоз поширений повсюдно. Захворювання на трихоцефальозом становить 21,1% до всіх гельмінтозів, посідаючи друге місце після аскаридозу. Джерелом інвазії є людина, яка виділяє яйця волосоголовця.

Зараження на трихоцефальоз відбувається оральним шляхом, при проковтуванні зрілих яєць із забрудненимим продуктами харчування і водою. Головними чинниками передачі є забруднені овочі й ягоди, які споживають у сирому вигляді.

Поширення трихоцефальозу відбувається за умов використання неочищених або недостатньо очищених побутових стічних вод. Поширеність трихоцефальозу зумовлена застосуванням знезаражених фекалій як органічного добрива та сприятливими кліматичними умовами для розвитку яєць волосоголовця – теплий і помірно вологий клімат.

Яйця волосоголовця досить стійкі до дії сонячної радіації, проте температура понад 50°С навіть за короткої дії значно знижує дозрівання яєць. Вони чутливі і до низьких температур: за температури -12°С протягом одної доби виживають лише 30% яєць.

Вирішальне значення в епідеміології трихоцефальозу мають соціально-побутові фактори: санітарний стан житла і населених пунктів, особливості побуту і праці населення, рівень його санітарної культури.

Клініка. Клінічні прояви трихоцефальозу залежать від інтенсивності інвазії, реактивності організму, супутніх захворювань і характеризуються різноманітністю симптоматики.

Найбільш постійні симптоми: нудота, зниження апетиту, слинотеча, тупий біль у животі, переважно у правій здухвинній ділянці, часто запори змінюються проносами (трихоцефальозний коліт), випорожнення з домішками слизу і крові, загальна слабкість, зниження працездатності. Мають місце головний біль, запаморочення, дратливість, розлади сну. Проникнення волосоголовця в червоподібний відросток викликає напад апендикулярної коліки, а приєднання вторинної інфекції – апендицит.

Інтенсивна інвазія може супроводжуватися гемоколітом з частими кров'янистими випорожненнями, тенезмами, болями по всьому животу, схудненням. Тривала й інтенсивна інвазія в поєднанні з кишковими інфекціями призводить до випадіння прямої кишки, особливо в дітей. Може розвинутися гіпохромна або нормохромна анемія, викликана білково-вітамінною нестачею. Еозинофілія виявляється не завжди, переважає лише в ранню фазу хвороби.

Ректороманоскопія дозволяє оцінити патологічний процес у слизовій оболонці кишки. За інтенсивної інвазії завжди виявляють паразитів, які звисають у просвіт сигмоподібної і прямої кишок.

Діагностика. Діагноз трихоцефальозу встановлюють із знаходженням яєць у фекаліях методом Като або методами збагачення. Виявляють яйця через 2 міс. після зараження, копроовоскопічними дослідженнями. Нативним мазком можна виявити інвазію лише при значній кількості паразитів. Діагностичні методи концентрації яєць (метод Фюллеборна та ін.) досить надійні.

Профілактика. Профілактичні заходи направляють на дотримання особистої гігієни і знищення яєць волосоголовця в навколишньому середовищі.

Необхідно проводити регулярне знезаражування і видалення нечистот. Здійснювати санітарний нагляд за територією господарських дворів, джерел водопостачання, слідкувати за якістю продуктів і приготуванням їжі. Овочі і фрукти слід ретельно мити, після чого ошпарювати окропом.

Анкілостома (Ancylostoma duodenale) — збудник анкілостомозу

Географічне поширення: країни з тропічним кліматом, переважно між 36 ° пн. ш. і 30° півд. ш. У країнах з помірним кліматом осередки анкілостомозу зустрічаються в шахтах, де висока вологість і постійна температура сприятливі для розвитку личинок.

Морфологія. Статевозріла особина червоно-коричневого кольору, самка довжиною 9-15 мм, самець 7-10 мм, головний кінець загнутий на спинний бік (звідси назва - кривоголовка). На головному кінці знаходиться ротова капсула з 4-ма ріжучи ми зубцями. У неї відкриваються протоки двох залоз, секрет яких перешкоджає згортанню крові.

Ротова капсула анкілостоми з 4-ма зубцями

Самці відрізняються від самок широким зонтикоподібним розширенням заднього кінця тіла (статева бурса).

Яйце анкілостоми (Пішак, Бажора, 2009):

Яйця овальні, безбарвні, з тонкою оболонкою. Розмір яєць 66 х 38 мкм. У свіжовиділених яйцях у центрі знаходяться 4-8 зародкових клітин. При дослідженні через добу всередині можна побачити личинку.

Рабдитоподібна личинка розміром до 0,25 мм, має характерні два розширення стравоходу.

Анкілостома (Ancylostoma duodenale), статевозріла самка (а) та самець (б)

Філярієподібна личинка довжиною 0,6-0,7 мм, має циліндричний стравохід і чохлик (кутикула, що не була скинута при линянні).

Життєвий цикл. Геогельмінт. Паразитує тільки в людини.

Локалізація: тонка кишка, переважно дванадцятипала. Живиться кров’ю.

З фекаліями хворого в зовнішнє середовище виділяються яйця, в яких упродовж 24-48 годин розвиваються вільноживучі рабдитоподібні личинки. Личинка линяє двічі і перетворюється спочатку в рабдитну, а згодом у філярієподібну личинку.

Життєвий цикл анкілостоми (Пішак, Бажора, 2009):

 1 - людина - хазяїн кровоголовки; 2 - яйце; 3 - вихід рабдитоподібної личинки з яйця;

4 - інвазійна (філярієподібна) личинка.

Період від виділення яєць до формування личинки складає близько 8-10 днів. Личинка здатна жити в ґрунті кілька місяців.

Зараження людини відбувається при заковтуванні личинок разом з їжею і водою або занесенні їх у рот брудними руками (основний шлях зараження), або при активному проникненні личинок крізь шкіру. Інвазійна форма – філярієподібна личинка. При зараженні через шкіру личинки мігрують з течією крові в легені, звідти піднімаються повітроносними шляхами у глотку, проковтуються і потрапляють у тонку кишку. Міграція триває близько 10 днів.

При зараженні пероральним шляхом міграції немає. У тонкій кишці личинки двічі линяють, і через 4—6 тижнів після зараження самки починають відкладати яйця. Тривалість життя анкілостоми - до 5 років.

Клініка. У гострій стадії хвороби (період міграції) характерні дерматит у місці проникнення личинок, висипка, кашель, задуха. Тривалість цієї стадії хвороби 2-3 тижні.

У хронічній (кишковій) стадії переважають симптоми ураження шлунково-кишкового тракту: зниження апетиту, біль в епігастрії, нудота, здуття кишківника, нестійкі випорожнення. Внаслідок розвитку залізодефіцитної анемії і диспротеїнемії порушується відчуття смаку, з’являється стоматит, зміни нігтів, набряки, порушення серцевої діяльності. Характерна гіпохромна анемія.

Діагностика. Клінічна: алергічний дерматит, ознаки ураження шлунково-кишкового тракту в поєднанні з залізодефіцитною анемією.

Лабораторна: овоскопія фекалій, рідше - дуоденального вмісту; яйця анкілостоми і близького їй некатора морфологічно однакові, що дозволяє поставити тільки загальний діагноз - анкілостомідоз (анкілостомоз) — виявлення личинок у фекаліях (лярвоскопія) та культивування на фільтрувальному папері (метод Харада і Морі); гельмінтоскопія фекалій -при високому ступені інвазії анкілостоми у фекаліях можуть бути виявлені неозброєним оком.

Лікування. Призначають протиглистяні препарати - мебендазол. Контрольне дослідження проводять через 2-3 тижні.

Профілактика. Особиста: миття овочів, фруктів, кип’ятіння води, виключення безпосереднього контакту з ґрунтом в осередках анкілостомозу (носіння взуття та ін.) Громадська: запобігання фекального забруднення ґрунту, бетоновані вигрібні ями в осередках анкілостомозу, виявлення і лікування хворих, санітарно-просвітня робота.

Трихінела (Trichinella spiralis) - збудник трихінельозу

Географічне поширення: переважає у країнах північної півкулі (країни Європи, в Росії, США), хоча випадки трихінельозу людини і тварин описані в усіх країнах, крім Австралії.

Морфологія. Статевозріла особина  має поперечно посмуговану кутикулу. Довжина самки 3-4 мм, самця 1,4-1,6 мм. Передня половина тіла самки звужена. У ротовій капсулі розміщений стилет. Самки живородящі, з непарним статевим апаратом.

Життєвий цикл. Цей паразит - біогельмінт. Трихінельоз - природно-осередкове захворювання з широким колом хазяїв (людина, свиня, пацюк, ведмідь та інші м’ясоїдні і всеїдні ссавці).

Особливість життєвого циклу: одна і та сама особина послідовно стає остаточним і проміжним хазяїном.

Локалізація: статевозрілі особини - тонка кишка, личинки - скелетна мускулатура.

Людина заражається, з’ївши свинину або м’ясо диких тварин (дикий кабан, ведмідь, борсук, нутрія та ін.)

Свинина, інфікована личинками трихінел – фактор передачі

Інвазійна стадія - личинка. У тонкій кишці личинка кілька разів линяє і впродовж трьох діб досягає статевої зрілості.

Статевозрілі трихінели

Після запліднення самки за допомогою ротового стилета проникають у слизову оболонку кишки і починають народжувати личинок безпосередньо в лімфатичні судини (1500-2000 за весь період життя).

Личинки трихінели у поперечно-посмугованих м’язах

Личинки з течією лімфи і крові розносяться по організму, осідають в поперечносмугастій мускулатурі. Переважаючі місця локалізації — жувальні, дельтоподібні, міжреберні, литкові м’язи і діафрагма. Інкапсуляція личинки починається приблизно на 17-21 добу. Личинка спірально закручується, внаслідок тканинної реакції хазяїна навколо личинки впродовж трьох місяців формується тонка сполучнотканинна капсула.

У м’язах людини вона лимоноподібної форми розміром 0,6 х 0,2 мм. Через 6-18 міс. з’являються ознаки кальцифікації капсул і через два роки після зараження вони повністю звапнюються.

Людина є біологічним тупиком у життєвому циклі трихінели. Свині й інші хазяї паразита заражаються, з’ївши трихінельозне м’ясо.

Життєвий цикл трихінели (Пішак, Бажора, 2009):

1 - природний осередок; 2 - личинки трихінели; 3 - хазяїни трихінели

Патогенна дія: виражена алергічна реакція організму в період міграції личинок; травмуюча дія личинок у період міграції; інтоксикація продуктами життєдіяльності паразита.

Клініка. Прояв хвороби залежить від стадії захворювання і ступеня інвазії. Період кишкової інвазії проходить без виражених ознак і відповідає інкубаційному періоду хвороби або, при великій кількості паразитів, проявляється болями в животі, розладами травлення. Тривалість цього періоду коливається від 7-10 днів до 4-5 тижнів і залежить від ступеня інвазії.

Період міграції відповідає розгорнутій клінічній картині трихінельозу. Характерні висока температура, болі в м’язах, набряки обличчя (переважно повік), шиї, кінцівок. При високому ступені інвазії можливий розвиток міокардиту, запалення легень, головного мозку, що може призвести до смерті. Тривалість цього періоду від 1-2 тижнів (легка форма) до 5-6 тижнів (тяжка форма хвороби).

Період кальцифікації характеризується поступовим зникненням симптомів захворювання. Звапнілі личинки в поперечносмугастих м’язах зберігаються впродовж усього наступного життя хазяїна.

Інкубаційний період триває 10-25 діб.

Клінічні прояви: гарячка, переважно ремітуючого типу, набряки повік і обличчя, м'язовий біль.

Захворювання починається з головного болю. Температура тіла підвищується до 38-39,5 °С. Тривалість гарячкового періоду 2-3 тижні. Біль у животі, нудота, блювання зустрічаються у 20-25 % хворих.

Трихінельоз. Набряки повік та обличчя

У перші дні хвороби з'являються набряки повік, пізніше приєднуються набряк обличчя та кон'юнктивіт. У деяких хворих спостерігаються набряки ніг, рук, попереку, які тримаються 5-8 діб, іноді до 2-3 тижнів. Біль у м'язах у більшості хворих з'являється через 1-3 дні від початку хвороби. Він виникає в очних, жувальних, литкових м'язах, а також у м'язах попереку та плечового поясу. На шкірі відмічають висипання макуло-папульозного або геморагічного характеру, які спостерігаються декілька днів.

Трихінельоз. Кон'юнктивіт

Еозинофілія, як один із симптомів гельмінтозів, з'являється в перші дні хвороби та досягає максимального рівня на 2-3-му тижні захворювання.

Трихінельоз. Набряки ніг

Ускладненнями трихінельозу є системні алергічні васкуліти, міокардит, пневмонія, менінгоенцефаліт, які з'являються на 3-5-му тижні захворювання. Зрідка після видужання через 2-3 тижні виникають рецидиви, які перебігають у легкій формі.

Діагностика. Клінічна: епідеміологічний анамнез (вживання в їжу свинини або м’яса диких тварин, які не пройшли санітарно-ветеринарного контролю), поєднання лихоманки, болі в м’язах, висипки і набряку обличчя.

Лабораторна: серологічні реакції, які обов’язково проводять повторно, з огляду на динаміку наростання титру антитіл; лярвоскопія (виявлення личинок) у біоптаті м’язів хворого (частіше досліджують надсухожильну ділянку литкового м’яза).

Лікування. Застосовують протиглистяні препарати (мебендазол).

Профілактика.

1) особиста: не вживати свинину, що не пройшла санітарно-ветеринарного контролю;

2) громадська: санітарно-ветеринарний контроль на бойнях і ринках (трихінелоскопія свинини) та знищення трихінельозного м’яса, утримання свиней у впорядкованих свинарниках, санітарно-просвітницька робота. (Пішак, Захарчук, 2011).

Термічна обробка трихінельозного м’яса неефективна, тому що личинки зберігають життєздатність завдяки щільним звапненим капсулам.

Вугриця кишкова Strongyloides slercoralis – збудник стронгілоїдозу

Морфологія. Дрібна роздільностатева нематода, яка може змінювати вільний спосіб життя на паразитичний.

Самка гельмінта паразитичного покоління завдовжки 2,2 мм. завширшки  0,03-0,07 мм, безбарвна, напівпрозора. Тіло поступово звужується до головного кінця, хвостовий відділ конічно зігнутий. Статева система (яйцепровід і матка) парні. Вилуплюються рабдитоподібні личинки першої стадії. Вони линяють, перетворюються в личинки другої стадії.

Життєвий цикл. При пероральному зараженні личинки проникають у ротову порожнину, здійснюють складний шлях міграції, перш ніж оселитися в кишечнику.

Подальший розвиток личинок складний. Частина розвивається внутрішньокишково. За цих умов після повторної линьки утворюється не рабдитоподібна личинка, а філярієподібна інвазійна личинка, що зумовлює суперінвазію або автоінвазію хазяїна. Ці личинки через слизову оболонку кишки (суперінвазія) або шкіру періанальної ділянки (автоінвазія), куди вони сповзають, проникають у кровоносні судини і розпочинається новий цикл міграції і розвиток до статевої зрілості і паразитичної стадії гельмінта. Захворювання може тривати понад 25 років.

Життєвий цикл збудника стронгілоїдозу Strongyloides stercoralis (Пішак, Захарчук, 2011)

Друга частина личинок з фекаліями потрапляє назовні і розвиток здійснюється прямим або непрямим шляхом. У першому випадку личинка линяє у філярієподібну інвазійну для людини личинку, при непрямому шляху розвитку в результаті линьки утворюються рабдитоподібні личинки, які дають початок вільноживучим самцям і самкам. Личинки накопичуються у фекаліях і в ґрунті. При температурі +26º – +28ºС і вологості не нижче 18-20%, через 1-2 доби рабдитоподібні личинки стають інвазійними (філярієподібними). У межах від +10ºС до +40ºC личинки залишаються життєздатними. У ґрунті тривалість їх життя становить 2-3 тижні. При висиханні ґрунту або випорожнень, або за температури нижче 0ºС личинки гинуть. Епідеміологічний сезон розвитку визначається середньодобовою температурою +12ºC і достатньою вологістю.

Клініка. Клінічні симптоми стронгілоїдозу не мають специфічного характеру. Самозараження і гіперінвазія супроводжуються тимчасовим уртикарним дермографізмом і еритемою. Хвороба часто проходить легко, без клінічних проявів. Тривалість інкубаційного періоду при стронгілоїдозі невідома. Клінічні прояви виникають за зміни реактивності організму хазяїна, характеризуються поліморфізмом.

При пригніченні імунної системи можлива інтенсивна міграція личинок, яка супроводжується тяжким ентероколітом, приєднанням вторинної інфекції, із розвитком грамнегативної бактеріємії.

З боку шкірних покривів проникнення личинок викликає помітні розлади: міалгію, висипку на шкірі та інші алергічні симптоми (кашель із виділенням харкотиння, сухі і вологі хрипи, напади ядухи). Рентгенологічно в легенях виявляються еозинофільні інфільтрати, які проходять із підвищенням температури. Описані випадки гострого алергічного міокардиту. Спостерігаються болі в епігастрії, нудота, блювання, розлади випорожнення, нерідко збільшується печінка і селезінка. У крові гіпереозинофільний лейкоцитоз (до 4,10⁹ г/л) і еозинофілія (до 85%), зростає ШОЕ до 40-60 мм/год. У цій фазі стронгілоїдозу рідко встановлюють правильний діагноз. Помилково діагностують грип, токсикоінфекцію та ін.

У хронічній стадії стронгілоїдозу переважають порушення функції шлунково-кишкового тракту, біліарної системи: болі в животі, правому підребер'ї, диспепсичні розлади. Порушується шлункова секреція, виникає виразкове ураження дванадцятипалої кишки, явища проктосигмоїдиту. Зростають явища хронічної рецидивної кропивниці, можуть приєднуватися алергічні міокардити, бронхіти астматичного характеру, цистити, уретрити та ін.

Залежно від переважання кишкового або жовчного синдрому, виділяють кілька клінічних форм стронгілоїдозу; кишкову, печінкову, дуодено-жовчоміхурову, алергічну, нервову та ін. Перебіг стронгілоїдозу тривалий, може бути безсимптомним, легким, середнім і тяжким. При генералізації процесу уражуються легені, печінка, нирки. Внаслідок міграції личинок через легені розвиваються легеневі симптоми, схожі з проявами аскаридозу. Виразкові ураження кишечнику призводять до перфорації, можливий розвиток панкреатиту, тяжкого ентероколіту. За легкого перебігу спостерігається тільки еозинофілія за відсутності скарг. За тяжкого перебігу виникає виснажувальний пронос, зневоднення організму. В окремих випадках приєднуються кишкові кровотечі, наростають симптоми гіпохромної анемії, розвивається кахексія. Можливі ускладнення; виразкове ураження кишок, перфоративний перитоніт, паренхіматозна дистрофія печінки, некротичний панкреатит.

Діагностика.  Стронгілоїдоз розпізнається за знаходженням у випорожненнях або дуоденальному вмісті хворого рабдитоподібних личинок. Матеріал слід досліджувати свіжим. Оскільки при високій температурі можуть з'явитися вільноживучі стадії паразитів, з метою підвищення ефективності, дослідження фекалій рекомендують проводити після призначення проносного. Для виявлення личинок кишкової вугриці у фекаліях застосовують методи Бермана, Шульмана і їх модифікації, які ґрунтуються на активному виході личинок з фекалій у теплу воду. Слід пам'ятати, що виділення яєць і утворення личинок можуть тимчасово припинятися. Тому, для встановлення діагнозу необхідне повторне дослідження фекалій і дуоденального вмісту, крім того, рекомендують проводити паралельний пошук личинок вугриці кишкової і у фекаліях, і в дуоденальному вмісті, досліджують кілька мазків.

Для виявлення личинок у харкотинні досліджують нативний мазок з добового харкотиння методом Бермана. Цим методом виявляють до 96% інвазованих. Зрідка личинок знаходять при мікроскопії шлункового соку або сечі. У таких випадках треба дослідити фекалії і дуоденальний вміст методом Бермана. Останнім часом проводять культивування личинок за методом Харада і Морі. Личинок можна виявити в матеріалі при біопсії кишки.

Профілактика. Основи профілактики цього захворювання визначаються активним виявленням і лікуванням хворих на стронгілоїдоз. Важливого значення набуває охорона навколишнього середовища від фекального забруднення, дотримання правил особистої гігієни (миття рук, овочів, фруктів, іграшок). Плановому обстеженню на стронгілоїдоз підлягають певні контингенти населення: шахтарі, рудокопи, сільські жителі, психічно неповноцінні в інтернатах. Необхідно оберігати шкіру від контакту з гельмінтологічно-небезпечним ґрунтом, особливо в ендемічній за стронгілоїдозом зоні. З метою охорони ґрунту від забруднення личинками вугриці кишкової, фекалії хворих обробляють 40%-ним розчином кухонної солі, калійних, азотних добрив. Для знезаражування ґрунту в осередках стронгілоїдозу застосовують 10%-ний розчин кухонної солі. У холодну пору року дезінвазію ґрунту не застосовують, личинки за низької температури гинуть. Проводять санітарно-просвітницьку роботу (Пішак, Захарчук, 2011).

Ришта (Dracunculus medinensis) – збудник дракункульозу

Географічне поширення: Ірак, Індія, тропічна Африка та ряд інших країн.

Морфологія: ниткоподібна самка досягає довжини від 30 до 150 см при товщині 1-1,7 мм. Довжина самця 12-29 мм, товщина – 0,4 мм.

Життєвий цикл пов'язаний із зміною хазяїнів. Остаточний хазяїн – людина, інколи собака, проміжний – рачок-циклоп.

Знаходячись у підшкірній клітковині остаточного хазяїна, ришта утворює шнуроподібний валок, на кінці якого формується міхур, який заповнений некротичними масами. Після його розриву з’являється передній кінець паразита. Ришті важливе живородіння. При контакті виразки з водою матка черв’яка розвивається і звільнені личинки викидаються у воду.

Життєвий цикл збудника дракункульозу Dracunculus medinensis (Пішак, Захарчук, 2011):

1 – самець; 2 – самка; 3 – локалізація самки в підшкірній клітковині; 4 – вихід личинок з тіла самки при контакті міхура з водою; 5 – личинка ришти у воді; 6 – інвазійна личинка (мікрофілярія); 7 – кінцеві хазяїни

Подальший розвиток личинок відбувається, якщо вони потрапляють у водойму і проковтуються циклопом. У тілі циклопа утворюються личинки – мікрофілярії. При споживанні сирої непрофільтрованої води остаточний хазяїн (людина, собака) може проковтнути циклопа, який заражений мікрофілярією. У шлунку остаточного хазяїна циклоп перетравлюється, а мікрофілярії ришти пронизують стінку кишки і потім проникають у підшкірну клітковину, де досягають статевої зрілості приблизно через рік.

Цикл розвитку ришти встановив російський зоолог і мандрівник О.П. Федченко у 1868 році.

Патогенез і діагностика. Дракункульоз проявляється у вигляді свербежу і затвердіння у місцях локалізації паразита. При розташуванні біля суглобів хворий не може ходити.

Стопа хворого на дракункульоз

Виразки болючі; крім того, вони можуть супроводжуватися вторинною інфекцією. У пізній фазі захворювання до появи виразок діагноз може бути встановлений за наявності добре помітних звивистих валків під шкірою у місцях локалізації паразита.

Зрілих черв’яків видаляють наступним чином: паразита захоплюють за виступаючий з ранки кінець і повільно намотують на марлевий валок. Ця операція триває інколи до 20 днів. Швидке витягування паразита може викликати ускладнення. При випадковому розриві тіла ришти та виливанні рідини з порожнини тіла черв’яка в рану розвивається тяжка флегмона.

Профілактика. У районах можливого виявлення ришти очищати й осушувати ставки; не вживати сиру і нефільтровану воду. Для знищення заражених циклопів широко застосовують спеціальні хімічні препарати, до яких рачки-циклопи є досить чутливими, а для домашніх тварин ці препарати абсолютно не шкідливі.

Філяріатози (Filariatoses)

Філяріатози – гельмінтози жарких країн, які зумовлені гельмінтами підряду Filariata, родини Filariіdae. Особливого поширення набули вухереріоз, онхоцеркоз, бругіоз і лоаоз. Спричиняються ниткоподібними червами, у більшості з яких рот позбавлений губ. Ротова капсула відсутня або редукована. Кутикула гладенька, зрідка – поперечно-посмугована. Циліндричний стравохід поділяється на дві частини. Спікули нерівні і неоднакові за формою. Vulva знаходиться на рівні стравоходу. Живородні. Паразити крові, лімфатичної системи, м'язової і сполучної тканин, серозних оболонок хребетних. Проміжні хазяїни – різні кровосисні двокрилі комахи (комарі, мошки, ґедзі).

Wuchereria Bancrofti - збудник вухереріозу

Вухереріоз Банкрофта – так називають гельмінтоз з переважними ураженнями лімфатичної системи, що призводить до слоновості.

Етіологія. Збудник вухереріозу – круглий гельмінт Wuchereria Bancrofti. Родова назва присвоєна на честь Вухерера, який вперше описав личинку цієї філярії – мікрофілярії, видова назва носить ім'я Банкрофта, який описав самку збудника.

Білі, ниткоподібні круглі черви з гладенькою кутикулою. Розміри самки 80-100х0,24-0,3 мм. Передній кінець тіла заокруглений і містить два ряди дрібних сосочків. Статева система парна. Самка народжує живих личинок розміром 0,23-0,32х0,007-0,01мм, які вкриті тоненькою плівкою і містять стилет. Розміри самця вдвоє менші – 40х0,1 мм. Задній кінець тіла завернутий на вентральну поверхню. Містить 12 пар біляанальних сосочків, рульок і дві непарних спікули.

На стадії зрілості паразитує в лімфатичних судинах і вузлах, личинки (мікрофілярії) – у лімфі і крові. Тривалість життя дорослих вухерерій до 17 років, мікрофілярій до 70 діб. Мікрофілярії з'являються в крові тільки після заходу сонця. Звідси походить інша назва – Microfilaria nocturna (нічна).

Епідеміологія. Вухереріоз – трансмісивний антропоноз, перкутанний біогельмінтоз. Тільки людина є кінцевим хазяїном і джерелом інвазії. Самки паразитують у лімфатичній системі, тут народжують мікрофілярій, які мігрують у кровоносні судини. За добу вони рухаються з глибоких судин у поверхневі. Вдень мікрофілярії перебувають у судинах легень, серця, м'язів, а вночі переміщаються в периферичні судини.

Така регулярна періодичність появи личинок у периферичній крові зумовила виділення Microfilaria nocturna в окремий, періодичний штам мікрофілярій. Відомий також субперіодичний штам (W.расіfica), личинки якого знаходяться в периферичній крові цілодобово із зростанням чисельності вдень.

Проміжними хазяями і переносниками W.bancrofti є комарі роду Anopheles, Culex, Aëdes, які інвазуються мікрофіляріями при ссанні крові людини. В організмі комара личинки розвиваються до інвазійної стадії протягом 8-35 діб, пересуваються у хоботок комара.

Зараженість комарів мікрофіляріями не перевищує 0,5% і лише в окремих осередках вухереріозу становить 20-25%. Оптимальні умови для розвитку філярій у переноснику – температура +26°С і 90% відносної вологості. Температура в межах 10-15°С гальмує процес міграції мікрофілярій. При укусі інфікованого комара через шкіру мікрофілярії потрапляють у кров людини – кінцевого хазяїна.

Клініка. Інкубаційний період триває 8-12 місяців, іноді затягується до 18 місяців. Він може супроводжуватися незначними алергічними проявами.

Клінічно розрізняють три стадії хвороби.

Для ранньої стадії характерні симптоми загальної алергічної реакції, гарячка, висипка на шкірі – здебільшого уртикарна, свербіж, регіональний набряк шкіри і підшкірної клітковини за типом ангіоневротичних, лімфаденопатія з розвитком лімфаденітів і лімфангоїтів. Переважно уражуються лімфатичні судини і вузли нижніх кінцівок, що нерідко супроводжується фунікулітом, орхітом, епідидимітом. Ранній стадії вухереріозу властиві еозинофільні інфільтрати в різних органах на шляху міграції мікрофілярій. Часто виникають зміни в легенях: бронхіти з астматичними нападами, пневмонії. Реєструється гепатоспленомегалія. На шкірі виникають болючі ниткоподібні пухлини і регіонарний лімфаденіт, який супроводжується гарячкою, головним болем, анорексією і загальною надмірною пітливістю. У крові – лейкоцитоз і еозинофілія.

Перша стадія хвороби проходить хвилеподібно з періодичним підсиленням зазначених симптомів і еозинофілії, може тривати від 2 до 7 років, після чого настає друга стадія.

Друга стадія хвороби характеризується гранулематозним лімфаденітом і лімфостазом, варикозним розширенням і запаленням поверхневих (шкірних) і глибоких лімфатичних судин, проліферацією лімфоретикулярних елементів печінки і селезінки. Внаслідок цього виникають фіброзні зміни лімфатичного апарату з лімфостазом. Розриви уражених лімфатичних судин у нирках і сечовому міхурі призводять до хілурії і гематохілурії, у кишечнику – до хільозної діареї, в очеревині – до хільозного асциту і перитоніту, у мошонці – до хіліцеле.

Внаслідок утворення гранульом навколо дорослих гельмінтів у підшкірній клітковині, м'язах, статевих органах, суглобах, плеврі формуються асептичні абсцеси. Можливе приєднання вторинної інфекції з розвитком гнійних абсцесів, гнійного перитоніту, емпієми, гнійних артритів.

Третя, обструктивна стадія вухереріозу настає внаслідок розвитку елефантіазу (слоновості різних органів і тканин тіла).

Слоновість, спричинена Wuchereria Bancrofti

 Переважно розвивається слоновість нижніх кінцівок, статевих органів, обличчя, рук. Маса мошонки при вухереріозі може досягати 25 кг.

Вухереріоз, обструктивна стадія розвитку

Молочні залози в жінок іноді звисають до колін. На шкірі уражених органів виникають папіломатозні вирости, екзема, трофічні виразки. З приєднанням патогенної мікрофлори перебіг захворювання значно погіршується. Вухереріоз може проходити у формах від легких, субклінічних до вкрай тяжких.

Прогноз. Прогноз при вухереріозі залежить від характеру уражень та тяжкості захворювання. За своєчасного лікування прогноз задовільний. Приєднання вторинної інфекції погіршує його. Розвиток слоновості призводить до інвалідизації хворого.

Діагностика. Розпізнання вухереріозу проводять за клінічним перебігом, лабораторними показниками та епідеміологічним анамнезом. Вирішальне значення має виявлення мікрофілярій вухерерій у периферичній крові або лімфі. Кров для приготування тонких мазків і товстої краплі беруть уночі (для виявлення періодичного штаму) або вдень і ввечері (для виявлення субперіодичного штаму). Можуть бути застосовані імунологічні реакції.

Профілактика. Профілактичні заходи передбачають перш за все планове виявлення і лікування хворих, які можуть бути носіями мікрофілярій тривалий час. Важливим є також знищення переносників. Певного профілактичного ефекту досягають шляхом індивідуального і групового захисту від укусів комарів, покращання побутових умов життя людей (Пішак, Захарчук, 2011).

Brugia malayi – збудник бруґіозу

Бруґіоз – філяріоз з переважним ураженням лімфатичної системи.

Етіологія. Збудник бруґіозу Brugia malayi (син: Wuchereria malayi) – ниткоподібна малайзійська філярія. До цієї групи філярій належать Wuchereria pahangi, яка паразитує в домашніх і диких тварин у Малайзії і W.patei, що трапляється в собак і кішок у Кенії. Самці і самки, переплітаючись між собою, паразитують у лімфатичних судинах. Розміри самок в довжину до 55 мм, у ширину – 0,16 мм, самців – відповідно 20-23 і 0,88 мм. На стадії статевої зрілості паразитують в організмі людини, деяких мавп, домашніх і диких кішок, собак, панголіни (ящірки, близькі до неповнозубих). Мікрофілярії з'являються в периферичній крові. Відомі два штами паразита: з нічною періодичністю і нічною субперіодичністю.

Епідеміологія. Бруґіоз – перкутанний трансмісивний біогельмінтоз. Джерелом інвазії бруґіозу з нічною періодичністю може бути тільки людина, для бруґіозу з нічною субперіодичністю джерелом інвазії можуть бути і тварини, зокрема мавпи і дикі кішки. Тому бруґіоз цього типу вважають природно-осередковим захворюванням. Ендемічними за бруґіозом є країни Південно-Східної Азії: Південно-Східна Індія, о. Шрі-Ланка, Індонезія, Індокитай, Китай, Японія, Малайзія, Філіппіни.

Механізм передачі – трансмісивний. Для штаму з нічною періодичністю – за участю комарів роду Anopheles, Aëdes, Mansonia, а для штаму з нічною субперіодичністю – за участю комарів тільки роду Mansonia. Бруґіозом заражується, в основному, сільське населення: першим типом – населення Індокитайського півострова, Центральної Індії, Японії, Китаю, Індонезії; другим типом – населення Малайзії, що живе поблизу болотистих лісів. Розвиток мікрофілярій залежить від температури і вологості повітря і триває від 8 до 35 діб. Оптимальна температура 21-22°C, вологість – 70-100%.

Патогенез. Збудник бруґіозу локалізується в тих же органах і тканинах, що і вухерерія, і викликає подібні зміни. Патогенетичною основою бруґіозу є сенсибілізувальна і токсична дія на організм людини продуктів обміну гельмінтів, а також механічним пошкодженням лімфатичних судин і вузлів, порушення лімфовідтоку, приєднання вторинної інфекції.

Клініка. Інкубаційний період становить 3-18 місяців. На першій стадії захворювання переважає алергічний компонент: висипка на шкірі, місцевий набряк, підвищення температури, еозинофільні інфільтрати.

Через 2-7 років після зараження настає друга стадія, яка пов'язана з варикозним розширенням лімфатичних судин нижніх кінцівок.

Третя, обструктивна, стадія бруґіозу зумовлена розвитком слоновості майже виключно нижніх кінцівок.

Зараження субтропічним малайзійським, філіппінським, тайландським штамами в ранню стадію хвороби супроводжується тяжким перебігом з яскравими алергічними проявами.

Прогноз. Прогноз залежить від тяжкості інвазії. Приєднання вторинної інфекції погіршує прогноз.

Діагностика. На ранній стадії захворювання діагноз ґрунтується на підставі клінічної картини захворювання. Вирішальним у встановленні діагнозу є виявлення мікрофілярій Brugia malayi в периферичній крові. Кров забирають ввечері і вночі. Використовують також імунологічні методи: РЗК, РП, внутрішньошкірну алергічну пробу.

Loа loа – збудник лоаозу

Лоаоз (син.: калабарська пухлина) – гельмінтоз, який характеризується набряком м'яких тканин, ураженням кон'юнктиви ока, серозних оболонок і статевих органів.

Етіологія. Збудник лоаозу – Loа loа (син.: Filaria sanguinis homini major. Loa («очний черв'як») – назва філярії, відомої у населення Західної Африки.

Морфологія. Тіло ниткоподібне, напівпрозоре, білого або жовтавого кольору, вкрите численним округлими виступами (горбками). Головний кінець містить два великих бокових і чотири серединних дрібних сосочки. У самця ці виступи переважають на передній частині тіла; у самок їх немає. На хвостовому вентрально зігнутому кінці в самця помітні дві нерівні, різної форми спікули. У самки на відстані 2,5 мм від переднього кінця знаходиться вульва. Самець довжиною 30 мм, товщиною –       0,43 мм, самка досягає довжини 50-70 мм, товщини – 0,50 мм.

Дорослі філярії паразитують у підшкірній сполучній тканині та під серозними оболонками, де вони мігрують зі швидкістю 12,5 мм/хв і особливо часто виявляються під кон'юнктивою. Завдяки рухомості, філярії переміщуються із зовнішніх тканин ока, проникають у скловидне тіло, у глибину орбіти і знову повертаються в передню камеру ока.

Статевозрілі самки народжують мікрофілярій (0,03х0,007 мм), які лімфатичними і кровоносними судинами досягають капілярів легень і через кілька тижнів систематично мігрують у периферичні кровоносні судини. Для мікрофілярій цього виду характерна денна періодичність. Це зумовлено біологічними особливостями: проміжним хазяїном мікрофілярій є ґедзі роду Chrysops, яким властива денна активність. В їх організмі мікрофілярії досягають інвазійної стадії через 7-10 днів, в організмі зараженої людини стають статевозрілими через 12 місяців. Доросла особина Loa Іоа може паразитувати і в організмі приматів (мандрили, макаки).

Епідеміологія. Лоаоз трансмісивний перкутанний біогельмінтоз. Джерело інвазії – людина і деякі мавпи. Механізм зараження – трансмісивний, за участю ґедзів Chrysops dimidiala, Chrysops silaceа.

Переносники мешкають у лісистій болотистій місцевості, тому населення цих регіонів хворіє частіше. Хвороба поширена в країнах екваторіальної Африки (Нігерія, Камерун, Габон, Заїр), у зоні вологих тропічних лісів.

Мікрофілярії, у кінцевого хазяїна, вдень зосереджуються в периферичній крові і тому носять назву Microfilaria diurna. Ґедзі, нападають на людину, вбирають мікрофілярії у свій шлунок. Через 7-10 діб личинки проникають у голову ґедзя; при нападі на здорову людину переходять на шкіру, швидко проникають в її товщу.

До лоаозу чутливі люди різного віку і статі, проте переважає хвороба у темношкірих.

Патогенез. Основним у патогенезі при лоаозі є сенсибілізація організму продуктами метаболізму, загибелі личинок і дорослих особин, що призводить до алергізації, зокрема до виникнення так званої калабарської пухлини. Має значення механічна дія при пересуванні у тканинах та вторинна бактеріальна інфекція.

Клініка. Хвороба має тривалий перебіг і може періодично ускладнюватися. Невдовзі після зараження у багатьох хворих виникає незначна лихоманка, болі в кінцівках, парестезії, кропивниця. Ранній і постійний симптом лоаозу – калабарський набряк. Це раптовий, щільний набряк шкіри і підшкірної клітковини, що нагадує набряк Квінке. Він з'являється в різних ділянках тіла, але переважно на кінцівках; на окремих ділянках тіла (обличчя) можуть виникати обмежені набряки – «куряче яйце», «укус оси». Поверхня набряку червонувата або, навпаки, бліда, гаряча на дотик, безболісна, при натискуванні на неї не залишається ямки. Раптовий набряк розсмоктується дуже повільно, протягом кількох днів і навіть тижнів. Проте він може спричиняти і сильний біль, якщо виникає в місцях з щільною підшкірною тканиною або ця ділянка випадково зазнає травми. Розвиток набряку в ділянці колінного суглоба, зап'ястка порушує функцію кінцівки.

Калабарський набряк, спричинений лоа-лоа

Інколи при лоаозі виникає гідроцеле. Калабарський набряк може вперше з'явитися і через багато років після зараження, коли людина давно покинула ендемічну місцевість.

При локалізації паразита під кон'юнктивою виникає різке її подразнення (свербіж, біль), набряк і гіперемія. Можливий набряк диска зорового нерва, парези окорухових нервів. Паразит в оці добре помітний неозброєним оком, рухи його швидкі, інтенсивні. Як тільки він мігрує в глибину тканин, біль раптово зникає, стан хворого полегшується. Міграція паразитів у підслизовому шарі сечовивідного каналу супроводжується сильними болями і дизуричними розладами. Іноді гельмінта можна виявити під шкірою.

Описані абсцеси в м'язах, пахвових лімфатичних вузлах внаслідок загибелі паразитів і приєднання вторинної інфекції. Мікрофілярії проникають між оболонками мозку і викликають менінгіт або менінгоенцефаліт. Трапляються випадки ендоміокардиту. У крові хворих виникає еозинофілія, яка іноді досягає 80%, і вторинна анемія.

Діагноз лоаозу встановлюють за клінічними й епідеміологічними даними. В осіб, що відвідали жаркі країни, раптове виникненння різко обмеженого набряку дає підстави запідозрити лоаоз і шукати збудника в крові. Підтверджується діагноз лабораторним виявленням мікрофілярій у товстих мазках крові, забарвлених за методом Романовського-Гімзи. Для розпізнання гельмінтозу застосовують специфічні імунологічні реакції: зв'язування комплементу і внутрішньошкірну алергічну пробу.

Профілактика. Боротьбу з лоаозом здійснюють шляхом планового виявлення хворих, знищення ґедзів та індивідуального захисту від їх укусів.

Onchocerca volvulus  - збудник онхоцеркозу

Онхоцеркоз – гельмінтоз, який характеризується ураженням шкіри, підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів і органа зору. Онхоцеркоз – важлива медична і соціально-економічна проблема для багатьох країн світу. Тільки в Африці на онхоцеркоз хворіє близько 20 млн. чоловік, з яких 1 -2% стають незрячими внаслідок інвазії.

Етіологія. Збудник – круглий гельмінт Onchocerca volvulus (син.: Filaria volvulus, Onchocerca caecutiens). Це ниткоподібна нематода молочно-білого кольору з поперечно-посмугованою кутикулою і кільцеподібними стовщеннями. Рот оточений 8 сосочками, розміщеними у два ряди, ззовні від них знаходяться ще два більших за розміром бокових сосочки. Самка довша і товща (330- 500 мм і 0,27-0,45 мм відповідно) за самця (19-45 мм і 0,13-0,21мм). У самців спікули нерівні: один шаблеподібний, другий – ложкоподібний. Мікрофілярії завдовжки 0,3 мм, чохлика не мають.

Проміжним хазяїном і переносником є різні види мошок із родини Simulium, в яких мікроонхоцерки досягають інвазійної стадії вже на 6-7 добу. Інша особливість їх у тому, що статевозрілі особини паразитують під шкірою людини, переважно в ділянці таза, суглобів, кінцівок і на голові. Місцем постійного перебування мікроонхоцерків, після завершення складної фази міграції, є товща шкіри, іноді – слизові оболонки. Тривалість життя онхоцерків понад 15 років. Кожна самка за один рік народжує до 2 млн. мікрофілярій.

Епідеміологія. Онхоцеркоз – трансмісивний перкутанний біогельмінтоз, антропоноз. Джерело інвазії і кінцевий хазяїн – хвора на онхоцеркоз людина. Паразитуючи в тілі людини, самка народжує мікрофілярій, які скупчуються в шкірі. При нападі на людину, мошка вбирає у свій шлунок мікрофілярії. Через 6 діб або більш тривалий термін вони стають інвазійними. При нападі мошок на людину личинки виходять занурюються у шкіру, мігрують у лімфатичну систему, потім у підшкірну клітковину і під апоневрози м'язів, де розвиваються до статевозрілих форм.

Хворіють на онхоцеркоз як чоловіки, так і жінки. У районах із високою ендемічністю зараження відбувається вже в дитячому віці, найбільш інтенсивні осередки онхоцеркозів формуються у зоні саван, вздовж річок.

Онхоцеркоз дуже поширене захворювання, точні географічні межі його не визначені. Він переважає у Західній Африці і Центральній Америці (Мексика, Гватемала). В осередках Північної Нігерії сліпота, викликана онхоцерками, становить 10 % інвазованих.

Патогенез. У патогенезі онхоцеркозу мають значення як дорослі особини, так і мікрофілярії. Дорослі паразити локалізуються в підшкірній клітковині, а мікрофілярії скупчуються в поверхневих шарах шкіри, проникають у лімфатичні вузли, внутрішні органи й орган зору.

Навколо дорослих онхоцерків (як живих, так і мертвих) формуються сполучнотканинні вузли – онхоцеркоми з можливим нагноєнням і кальцифікацією. У центрі вузлів містяться дорослі філярії та їх личинки. Паразитування мікрофілярій призводить до лімфостазу і лімфаденопатій у шкірі, депігментації, атрофії і виразкоутворення.

Проникнення мікрофілярій у рогівку або в райдужну оболонку викликає склерозивний кератит, іридоцикліт, ураження сітківки, атрофію зорового нерва. Продукти обміну онхоцерків зумовлюють сенсибілізацію організму.

Переважно уражується потилична і пахвинні ділянки, міжребер'я і кінцівки в ділянці суглобів.

Клініка. Інкубаційний період триває кілька місяців. Основними клінічними проявами є ураження шкіри, лімфатичної системи, очей і утворення онхоцеркозних вузлів (онхоцерком). Перебіг хвороби може бути легким, середньої тяжкості й тяжким.

Ранніми симптомами захворювання є свербіж шкіри, переважно на стегнах і гомілках, постійно або тільки ввечері й вночі.

На шкірі з'являється поліморфна еритематозно-папульозна висипка без певної локалізації. Висипка супроводжується сильним свербежем («філяріозна короста»). Пустульозна висипка призводить до утворення виразок. Шкіра набуває вигляду «лимонної кірки», «слонова» шкіра. При тривалому онхоцеркозі у пізні терміни розвивається атрофія шкіри: вона набуває вигляду «старої», стає тонкою, сухою. Американський онхоцеркоз супроводжується дерматитом, який нагадує бешихове запалення з індурацією шкіри і підшкірної клітковини, лихоманкою, токсикозом і завершується значними деформаціями («левове обличчя» та ін.).

Ураження лімфатичної системи призводить до стазу і набряку, розвивається лімфаденіт, орхіт, гідроцеле, елефантіаз нижніх кінцівок, статевих органів. Під шкірою знаходять щільні, рухомі, іноді болючі вузли – онхоцеркоми, розміром від кількох міліметрів до кількох сантиметрів. Це реактивне розростання сполучної тканини навколо загиблих або живих гельмінтів. Онхоцеркоми виповнені серозною або гнійною рідиною, згруповані, зрідка розміщуються поодинці.

При африканському онхоцеркозі вузли переважно знаходяться в ділянці суглобів кінцівок, на бокових поверхнях грудної клітки; при американському онхоцеркозі – на верхній частині тіла, переважно на голові, шиї, плечовому поясі. За тривалого перебігу онхоцеркозу, розвитку онхоцерком і ураження шкіри мікрофілярії проникають в око.

Клінічна картина залежить від стадії патологічного процесу і розвивається послідовно. Раннім симптомом є кон'юнктивально-рогівковий синдром: свербіж, сльозотеча, світлобоязнь, блефароспазм. Характерні гіперемія, набряк кон'юнктиви з лімбітом. З проникненням личинок у паренхіму рогівки виникає точковий кератит. Поступово розвивається склерозивний процес, який може перейти в «онхоцеркозний панус». Рогівка дегенерує, утворюються епітеліальні кісти, ксероз, кератомаляція.

Онхоцеркоз

Одночасно з лімбітом і кератитом гостро розвивається ірит, іридоцикліт і хоріоретиніт, які набувають хронічного рецидивного перебігу. Зазнає змін форма зіниці, розвивається вторинна глаукома, помутніння і зморщування кришталика.

Отже, онхоцерки викликають порушення всіх елементів органа зору: кон'юнктиви, рогівки, райдужної оболонки, ціліарного тіла, судинної оболонки, сітківки, зорового нерва. Настають незворотні зміни з втратою зору.

Розпізнання хвороби і своєчасно розпочата терапія онхоцеркозу в продромальну і початкову стадії може запобігти розвитку і прогресуванню патологічного процесу.

Прогноз завжди серйозний.

Діагностика. Клінічні прояви й епідеміологічні дані дозволяють своєчасно діагностувати захворювання на онхоцеркоз. Діагноз підтверджується виявленням мікрофілярій у біоптатах шкіри або дорослих паразитів у видалених і розкритих онхоцеркомах. Зрізаний кусочок шкіри розміщують на предметному скельці, додають 3-4 краплі ізотонічного розчину натрію хлориду.

Мікрофілярії, що виповзають, виявляють через 10-20 хвилин шляхом мікроскопії. Діагностика уражень ока досягається офтальмологічним обстеженням з пошуком мікрофілярій у передній камері ока прямим шляхом з допомогою щілинної лампи, офтальмоскопа. Застосовують РЗК, РПГА, РФА, внутрішньошкірну алергічну пробу.

Профілактика передбачає заходи масового обстеження населення, виявлення і лікування хворих і паразитоносіїв – джерела інвазії, а також боротьбу з мошками-переносниками і їх личинками, дотримання індивідуального захисту від укусів переносників. В осередках онхоцеркозу приймають дитразин кожних 6 місяців (Пішак, Захарчук, 2011).

Лабораторна діагностика гельмінтозів

Ще наприкінці XIX століття розпочалася розробка методів лабораторної діагностики гельмінтозів. М.М. Якимович у 1894 р. описав метод нативного мазка у 10%-ному розчині натрію хлориду, Є.Д. Гінзбург у 1911 році використав новий спосіб дослідження калу на яйця гельмінтів – метод збагачення. У вдосконаленні цих і розробці нових методів велику роль зіграли вчені і практичні лікарі клінічних і санітарно-епідеміологічних закладів.

За епідеміологічною класифікацією К.І.Скрябіна і Р.С.Шульца (1951), залежно від біологічного циклу збудників і шляхів зараження людини гельмінтози поділяють на дві групи – геогельмінтози і біогельмінтози.

Збудники геогельмінтозів (геогельмінти) розвиваються прямим шляхом без проміжних хазяїнів. Яйця цих гельмінтів дозрівають переважно у ґрунті, а зараження людини відбувається при проковтуванні інвазійних яєць із розвинутими личинками або шляхом активного проникнення личинок через шкіру. До геогельмінтів відносяться аскарида, волосоголовець, анкілостоміди, стронгілоїдос, гострик. Людина, що інвазована цими гельмінтами (за винятком гостриків), не може бути безпосереднім джерелом зараження оточуючих при контакті.

Збудники біогельмінтозів (біогельмінти) розвиваються за участі одного або двох проміжних хазяїнів. Зараження людини здійснюється при вживанні в їжу проміжних хазяїнів, що містять личинки або іншими шляхами. У тих випадках, коли людина є проміжним хазяїном для біогельмінтів (ехінокок і альвеокок), зараження відбувається шляхом проковтування яєць при контакті з хворими тваринами (кінцевими хазяїнами). До біогельмінтів відносяться всі сисуни, стьожкові гельмінти і деякі нематоди (трихінела, ришта, філярії). Особливе місце серед біогельмінтів займає карликовий ціп’як, розвиток якого може відбуватися з проміжним господарем – членистоногим і прямим шляхом (звичайний шлях передачі). Тому хворий на гіменолепідоз є джерелом зараження при контакті з оточуючими. По відношенню до озброєного ціп’яка людина може бути кінцевим і проміжним хазяїном, заражаючись цистицерками. У зв’язку з цим носій стьожкової стадії небезпечний для оточуючих. Таким чином, можна виділити групу гельмінтозів, що передаються контактним шляхом: ентеробіоз, гіменолепідоз та цистицеркоз.

В епідеміологічному відношенні досить важливою є група гельмінтозоонозів, збудниками яких є типові гельмінти тварин, що здатні паразитувати й у людей: фасціола, дикроцеліум, ехінококи, трихостронгіліди та ін. Резервуарами таких гельмінтів у природі є домашні і дикі тварини.

На даний час існує велика кількість різноманітних методів гельмінтооволярвоскопії, які відрізняються економічністю, ефективністю та складністю дослідження при виявленні тих або інших гельмінтозів.

Методи лабораторної діагностики гельмінтозів поділяються на дві великі групи: спеціальні (прямі) і опосередковані методи досліджень.

Спеціальні методи базуються на безпосередньому виявленні самих гельмінтів та їх фрагментів, а також личинок і яєць гельмінтів. До цієї групи відносяться методи дослідження фекалій, сечі, жовчі, дуоденального вмісту, харкотиння, крові і матеріалу, отриманого при зскрібку з періанальної ділянки, піднігтьових просторів та ін.

Опосередковані методи виявляють вторинні зміни, що виникають в організмі людини в результаті життєдіяльності гельмінтів. До даної групи відносяться загальні клінічні методи обстеження: клінічний огляд хворого, дослідження морфологічного складу крові, серологічні, імунологічні, хімічні та біохімічні реакції, рентгенологічні дослідження, ультразвукова діагностика, комп’ютерна томографія тощо.

Макроскопічні методи дослідження

Макроскопічні методи направлені на пошук гельмінтів або їх фрагментів (сколексів, члеників і частин стробіли цестод). Вони можуть застосовуватися:

- для діагностики тих гельмінтозів, збудники яких або не виділяють яйця з екскрементами хворого або виділяють їх у невеликій кількості і не завжди (при ентеробіозі у фекаліях виявляються гострики, при теніїдозах – членики цестод);

- для визначення ефективності лікування;

- при діагностичній дегельмінтизації;

- при підозрі на гельмінтози, які не виявляються іншими методами.

Уніфікований для широкого застосування у практиці охорони здоров’я є метод перегляду розріджених фекальних мас у чорних фотографічних кюветах або на чорному фоні чашки Петрі. Часто використовуються методи перегляду під лупою або неозброєним оком, відстоювання або поступового промивання, промивання через сита (прилад Воскресенського-Енштейна) та ін.

Принцип. У розріджених фекаліях на темному фоні фотографічних кювет або чашок Петрі добре виділяються світлі гельмінти.

Обладнання. Мікроскоп, лупа, чорні фотографічні кювети, чашки Петрі, пінцети або препарувальні голки, предметні скельця.

Хід дослідження. Фекалії розмішують з водою до отримання  рівномірної суспензії, після чого при доброму освітленні ретельно  переглядають окремими невеликими порціями у чорних фотографічних кюветах або на темному фоні у чашках Петрі. У випадку підозрілих часточок або коли завчасно передбачають виявлення дрібних форм гельмінтів (гостриків, карликового ціп’яка та ін.), а також у випадку пошуку карликових ціп’яків чи голівок цестод після лікування, всі підозрілі білі часточки пінцетом переносять на предметне скельце у краплю гліцерину або води і досліджують під лупою або під мікроскопом. При виявленні у випорожненнях утворень, схожих на фрагменти гельмінтів, потрібно розглядати їх під лупою, затиснувши між двома предметними скельцями.

Аналіз отриманих результатів. Диференційна діагностика між окремими гельмінтами ґрунтується на їх морфологічних відмінностях. Визначення приналежності нематод можливе лише по суцільних екземплярах, рідше – по великих фрагментах, що зберігають характерні для діагностики органи. Цестод можна діагностувати за сколексами, зрілими та гермафродитними члениками.

Відстоювання або послідовне промивання

Збирають всі порції випорожнень хворого після прийому протиглисних і проносних препаратів.

Випорожнення кладуть у скляні циліндри (дво-, трилітрові) або високі склянки чи відра. Розбивають сильним струменем води і відстоюють; при цьому гельмінти спускаються на дно. Каламутний шар води над осадом зливають без збовтування, до осаду доливають чисту воду, перемішують, знову зливають і так до тих пір, поки верхній шар не стане прозорим.

Промитий осад переглядають у чорних фотографічних кюветах або у глибокому посуді покритих чорним лаком. Осад переглядають неозброєним оком або під лупою. Для контролю переглядають і промивні води, оскільки деякі черви (наприклад, карликовий ціп’як) часто спливають на поверхню.

Промивання через сита

Прилад Воскресенського-Енштейна складається з 5-6 сит з отворами різного діаметра.

Принцип. Часточки випорожнень, які розбиваються струменем води, виносяться у відвідну трубу, а гельмінти залежно від розміру, затримуються на ситах різного діаметра.

Мікроскопічні методи дослідження

Мікроскопічні методи дослідження спрямовані на виявлення яєць і личинок гельмінтів. Застосовують:

- з метою діагностики;

- для контролю ефективності лікування;

- для оцінки якості проведення комплексу протигельмінтних заходів.

1. Метод товстого мазка з целофановою накривною платівкою за Като

Принцип. Виявлення гельмінтів у просвітленому товстому мазку фекалій.

Обладнання. Мікроскоп.

Посуд. Предметні скельця, гумові корки.

Реактиви. 1. Розчин Като: гліцерин, 6 мл 3%-ного розчину малахітової зелені, 500 мл 6 %-ного розчину фенолу. 2. Целофан.

Хід визначення. Целофанові смужки розміром 8,2 см² готують із гідрофільного целофану і попередньо обробляють шляхом занурення їх у розчин Като: гліцерин розмягчує целофан, підвищує його проникливість, просвітлює препарат і запобігає його висиханню; фенол призначається для захисту дослідника від патогенних бактерій; малахітова зелень зменшує втомлюваність очей. Смужки повинні розташовуватись у рідині так, щоб вони прилягали одна до одної. Через 24 год розчин проникає у целофан і смужки стають придатними для використання. Готові смужки тривалий час можуть зберігатися у вказаній суміші в посуді, який добре закривається.

Наносять 100 мг фекалій без додавання води або будь-якої іншої рідини на предметне скельце, покривають замість накривного скельця спеціально обробленою смужкою целофану і придавлюють (ущільнюють) на предметному скельці гумовим корком таким чином, щоб фекалії не видавлювалися з-під целофану.

Мікроскопічне дослідження мазка рекомендується проводити через годину після його приготування. За цей період при кімнатній температурі мазок висихає і стає більш прозорим, що полегшує знаходження та диференціювання яєць гельмінтів. У теплу пору року для запобігання надмірному висиханню мазка мікроскопію слід проводити через 30-40 хв, а в деяких випадках рекомендують класти на целофанову смужку вологу губку.

Аналіз отриманих результатів. Під мікроскопом проводиться підрахунок яєць у всьому мазку.

Діагностичне значення. Описаним методом можна виявити зараження аскаридами, волосоголовцями, стьожаками, трематодами, теніїдами та іншими видами гельмінтів, у меншій мірі анкілостомідами і карликовим ціп'яком.

2. Дослідження фекалій з використанням насиченого розчину натрію азотнокислого за методом Калантарян або суміші азотнокислого натрію і калію за методом Брудастова і Красноноса

Принцип. Фекалії суспензують у насиченному розчині азотнокислого натрію або в суміші азотнокислих натрію і калію, які мають значно більшу питому вагу, ніж яйця гельмінтів. При цьому яйця гельмінтів спливають на поверхню рідини. Утворена плівка досліджується під мікроскопом.

Обладнання. Мікроскоп.

Посуд. Склянки, скляні палички, предметні й накривні скельця.

Реактиви. 1. Насичений розчин натрію азотнокислого. Для приготування цього розчину один об'єм натрію азотнокислого розчиняють у рівному об’ємі води, суміш кип’ятять до утворення плівки і переливають без фільтрації у сухі пляшки. Питома вага розчину 1,38. 2. Суміш азотнокислих натрію і калію. Для приготування суміші в 1 л води розчиняють при підігріванні 900 г натрію азотнокислого і 400 г калію азотнокислого. Питома вага розчину 1,47-1,48.

Хід визначення. Фекалії 5-10 г у невеликих склянках ретельно розмішують паличкою у 20 частинах насиченого розчину азотнокислого натрію або суміші азотнокислих натрію і калію. Одразу ж після закінчення розмішування паличкою або паперовим совочком видаляють великі частки, що сплили на поверхню. До поверхні сольового розчину прикладають предметне скельце. Якщо між сумішшю і предметним скельцем утворюється простір, у склянку доливають сольовий розчин до повного контакту суміші з предметним скельцем. Суспензію залишають на 20-30 хв. Предметне скельце знімають із склянки, повертають нижньою поверхнею догори і досліджують під мікроскопом без накривного скельця.

Аналіз отриманих результатів. Під мікроскопом переглядають всю плівку, що прилипла до предметного скельця (з метою запобігання висушуванню препарату й утворенню кристалів солі до плівки додають 2-3 краплі 50 %-ного розчину гліцерину).

Діагностичне значення. Описаним методом можна виявити зараження аскаридами, волосоголовцями, анкілостомідами, теніїдами, трематодами, стьожаками та іншими видами гельмінтів.

3. Дослідження фекалій на яйця гельмінтів з використанням синтетичних детергентів за методом Красильникова

Принцип. Концентрування яєць гельмінтів в осаді під дією поверхнево-активних речовин, що входять до складу детергентів (синтетичних миючих засобів).

Обладнання. Мікроскоп, сушильна шафа.

Посуд. Флакони з поліетиленовим корком ємністю 30 мл, предметні скельця, пастерівські піпетки з високо відбитим кінцем.

Реактиви. 1. 1%-ний розчин миючого засобу.

Пральний порошок висушують у сушильній шафі при 100⁰С протягом 1-2 год, з нього роблять наважки по 10 г. Одна така наважка розчиняється в 1 л водопровідної води і в такому вигляді використовується для дослідження. За відсутності сушильної шафи порошок висушують у кюветах на будь-якому нагрівальному приладі 1-2 год.

2. Накривні скельця або целофан 20х30 мм. Можна користуватися целофаном, який приготовлений для дослідження фекалій методом товстого мазка за методом Като.

Хід визначення. У флакони ємністю 30 мл  наливають 20-25 мл розчину детергента і роздають пацієнтам. Обстежуваний повинен покласти в цей розчин шматочок фекалій об’ємом приблизно з великий лісний горіх. Фекалії повинні міститися в розчині не менше доби. За цей час на дні флакона утворюється дво- або тришаровий осад. Нижній шар складається з грубих важких часток, у середньому шарі концентруються яйця гельмінтів, над якими інколи осідають легкі пластівці. Пастерівська піпетка з високо відбитим кінцем закривається пальцем і занурюється у середній шар осаду якомога нижче, але не торкаючись дна флакона. Палець відбирається і розчин зі зваженими у ньому яйцями гельмінтів потрапляє у піпетку, звідки переноситься на предметне скельце. Крапля покривається накривним скельцем або шматочком целофану, що приготовлений для дослідження фекалій методом товстого мазка за методом Като і досліджується під мікроскопом. Рекомендується готувати два препарати на одному склі.

За необхідності термінового дослідження свіжих фекалій їх розміщують у детергент у ваговому співвідношенні 1:10, механічно перемішують шпателем або паличкою до утворення суспензії і залишають на 30 хв. Потім вміст пробірки струшують 1-2 хв і центрифугують 5 хв при 1000-1500 об/хв або залишають на         2-4 год до утворення осаду, з якого готують два препарати на одному склі й досліджують під мікроскопом. Якщо воду для приготування розчину беруть із відкритих водойм (ставків, озер, джерел та ін.), її слід прокип’ятити.

Аналіз отриманих результатів. Під мікроскопом переглядають повністю два препарати і підраховують всі яйця в них.

Діагностичне значення. Описаним методом можна виявити яйця всіх видів гельмінтів, що виділяються з фекаліями.

4. Виявлення личинок гельмінтів за методом Бермана

Принцип. Метод базується на термотропізмі личинок, які мігрують у напрямку тепла.

Обладнання. Мікроскоп, центрифуга, металевий штатив, металева сітка (можна використовувати цідилко для молока), металеві затискачі.

Посуд. Лійки, центрифужні пробірки, гумові корки, предметні скельця.

Хід визначення. Металеву сітку, на якій знаходиться 5-10 г фекалій, розміщують у скляній лійці, яка прикріплена до металевого штатива. На нижній кінець лійки одягають гумову трубку із затискачем. Сітку з фекаліями припіднімають і заливають лійку нагрітою до 50 С водою так, щоб нижня частина сітки з фекаліями була занурена у воду. За наявності у фекаліях личинок стронгілоїдеса вони активно переходять у теплу воду і накопичуються у нижній частині гумової трубки, одягнутої на лійку. Через 4 год затискач на трубці відкривають і випускають рідину в 1-2 центрифужні пробірки. Після центрифугування протягом 2-3 хв поверхневий шар швидко зливають, а осад розміщують на предметному склі і досліджують під мікроскопом.

Аналіз отриманих результатів. Знаходження личинок стронгілоїдеса в осаді на предметному склі.

Діагностичне значення. Дослідження проводять при підозрі на стронгілоїдоз.

5. Культивування личинок на фільтрувальному папері за методом Харада та Морі

Принцип. Філярієподібні личинки анкілостом або некаторів розвиваються з яєць у пробірках на фільтрувальному папері.

Обладнання. Мікроскоп, предметні скельця, лупа, термостат, пробірки, корки, фільтрувальний папір.

Хід визначення. На смужку фільтрувального паперу розміром 1515 см наносять 0,5 г свіжих фекалій таким чином, щоб смужка на кінцях залишалася вільною, і в пробірку, яка заповнена на 1/4-1/5 водопровідною водою, занурюють нижній кінець, вільний від фекалій. Верхній кінець, що  виступає з пробірки, фіксується корком. Пробірки витримують у термостаті при 28С протягом 5-6 днів. У теплу пору року пробірки можна витримувати на повітрі, але експозиція у цьому випадку повинна збільшуватися. Філярієподібні личинки, що розвинулися за цей період, спускаються по паперу у воду й осідають на дні. Смужку витягають з пробірки, а рідину досліджують під лупою або неозброєним оком при боковому освітленні дна пробірки. У сумнівних випадках рідину переносять на предметне скло і досліджують під мікроскопом.

Аналіз отриманих результатів. Під лупою або неозброєним оком при боковому освітленні дна пробірки виявлють філярієподібні личинки анкілостом або некаторів.

Діагностичне значення. Описаним методом можна виявити зараження анкілостомами або некаторами і провести диференціальну діагностику захворювань, що ними викликаються.

6. Зскрібок із періанальних складок дерев’яним шпателем

Принцип. Виявлення яєць гостриків, відкладених самкою в періанальних складках і яєць теніїд, що потрапили з проглотид, які відірвалися і можуть виповзати з відхідника.

Обладнання. Мікроскоп.

Посуд. Предметні скельця, накривні скельця, дерев’яні шпателі.

Реактиви. 50%-ний розчин гліцерину або 1%-ний розчин натрію двовуглекислого (харчової соди).

Хід визначення. Зскрібок із періанальних складок роблять зранку до дефекації, а в жінок і до сечовипускання, бажано до того, як пацієнт встане з ліжка або ввечері через 2-3 год після того, як він ліг спати. Зскрібок роблять відточеним у вигляді шпателя сірником або спеціально нарізаними дерев’яними шпателями, змоченими у 50%-ному розчині гліцерину або в 1%-ному розчині харчової соди. Зскрібок проводиться обережно з поверхні складок навколо відхідника.

Отриманий матеріал щільно знімають із шпателя краєм накривного скельця на предметне в краплю того розчину, яким змочений шпатель. Краплю покривають цим накривним скельцем і досліджують під мікроскопом. Після одноразового використання шпатель спалюють. За необхідності транспортування матеріалу шпатель після зскрібка переносять у краплю цього ж розчину на предметне скельце. Після висихання препарату його разом з шпателем накривають іншим предметним скельцем і загортають у папір (щоб поверхні скелець не доторкалися, між ними кладуться чисті шпателі). У лабораторії перед мікроскопуванням на суху краплю наносять розчин лугу або гліцерину, розтирають тим же шпателем і досліджують під мікроскопом.

Аналіз отриманих результатів. Підраховують кількість яєць у краплі на предметному склі.

Діагностичне значення. Застосовують для діагностики теніаринхозу й ентеробіозу.

7. Зскрібок із періанальних складок клейкою стрічкою

Принцип. Яйця гельмінтів приклеюються до клейкої стрічки, прикладеної до періанальних складок.

Обладнання. Мікроскоп, пінцет.

Посуд. Предметні скельця.

Реактиви. Клейка стрічка.

Хід дослідження. Смужка клейкої стрічки 5-6 см довжиною і 1,5-2 см шириною за допомогою пінцету захоплюється з одного боку і наклеюється на періанальну ділянку. Стрічка повинна бути повністю притиснута до шкіри, для чого її пригладжують скляною паличкою. Потім стрічку відклеюють і знову приклеюють, але вже на інше місце періанальної ділянки. Цю процедуру повторюють декілька разів, після чого стрічку наклеюють на предметне скло. Між склом і стрічкою не повинно бути пухирців повітря. Препарат проглядають під мікроскопом того ж дня. Якщо це не можливо, то препарат зберігають у холодильнику протягом трьох днів.

Аналіз отриманих результатів. Під мікроскопом переглядають смужку клейкої стрічки і підраховують всі яйця гельмінтів.

Діагностичне значення. Крім яєць гостриків і бичачого ціп’яка, при такому дослідженні можуть бути виявлені яйця й інших гельмінтів.

8. Метод нативного мазка

Невеликий шматочок випорожнень (величиною з просяне зернятко) беруть сірником чи скляною паличкою (можна і дерев’яною) з різних місць порції калу, щільно розтирають на предметному склі у краплі 50%-ного розчину гліцерину, фізіологічного розчину або води, накривають накривним склом, яке злегка придавлюють. Препарат повинен бути тонким, прозорим і рівномірним. Переглядають не менше 2 препаратів.

Цей метод використовується як додаток до інших методів.

9. Метод закручування за Шульманом

Беруть 2-3 г випорожнень, ретельно перемішують з три- або п’ятикратною кількістю води чи фізіологічного розчину за допомогою скляної палички частими колоподібними рухами. Личинки яєць геогельмінтів накопичуються в центрі біля скляної палички. Після закінчення перемішування краплі суміші швидко переносять скляною паличкою на предметне скло, накривають накривним скельцем і досліджують.

10. Метод Фюллеборна

Завчасно готують насичений розчин кухонної солі (400 г солі розчиняють у 1 л води, нагрівають до кипіння і розчинення всіх кристалів, фільтрують). Розчин застосовують холодним (питома вага 1,2).

Хід дослідження. Випорожнення у кількості 5-10 г кладуть у склянку місткістю 100-200 мл і щільно розтирають скляною або дерев’яною паличкою в насиченому розчині кухонної солі. Розчин переливають поступово в міру розмішування випорожнень, причому загальна кількість розчину повинна бути приблизно у 20 разів більшою від взятих випорожнень. Після розмішування з поверхні суміші видаляють шпателем або шматочком чистого паперу великі частинки, що виплили на поверхню (непереварені рештки їжі та ін.). Суміш залишають стояти 1-1,5 год. Знімають на предметне скло всю поверхневу плівку шляхом повторних дотиків платиновою або дротяною петлею діаметром не більше 1 см. Всього готують на двох предметних скельцях не менше чотирьох препаратів. Після кожного аналізу петлю прожарюють на слабкому вогні.

Приготовлені препарати переглядають під мікроскопом.

Діагностичне значення. За даним методом виявляють яйця всіх нематод (за винятком незапліднених яєць аскарид), яйця карликового ціп’яка і стьожаків.

У районах широкого розповсюдження цих гельмінтів у додаток до методу Фюллеборна необхідно переглядати 2-4 препарати з дна посуду. Після зняття плівки з поверхні рідину зливають, а з осаду беруть декілька крапель піпеткою або петлею, переносять на предметне скло в краплю гліцерину (для просвітлення), накривають накривним склом і досліджують.

Лабораторний набір для дослідження за методом Фюллеборна (Пішак, Захарчук, 2011)

11. Метод Телемана

Фекалії величиною з лісовий горіх розтирають у маленькій ступці або склянці з сумішшю рівних об'ємів ефіру та 50% НС1. Соляна кислота розчиняє слиз та вапнякові солі, ефір екстрагує нейтральні жири та жирні кислоти. Отриману емульсію проціджують через металеве ситечко в центрифужну пробірку і центрифугують біля 1 хв. У пробірці утворюється 3 шари. Верхній – ефір та розчинені в ньому жири. Середній – соляна кислота з розчиненим у ній слизом, і третій нижній шар або осад, який складається з нерозчинених часток калу. Піпеткою забирають осад, переносять на предметне скло, накривають накривним склом і мікроскопують

Лабораторний набір для осадження яєць гельмінтів за методом Телемана (Пішак, Захарчук, 2011)

Морфологія яєць гельмінтів

Яйце печінкового сисуна (Fаsсіоlа hераtiса) овальної, яйцеподібної форми, оболонка тонка, гладенька, жовтого кольору, на одному з полюсів кришечка. У цитоплазмі численні жовткові включення. Розміри 130-145´70-90 мкм.

Яйце стьожака широкого (Diphyllobothrium latum) яйцеподібної форми, оболонка товста, гладенька, добре видно кришечку на одному з полюсів, жовто-сірого кольору. Зерниста внутрішня структура. Розміри 68-70´45 мкм. Інколи (при обробці калу гліцерином або при підсиханні матеріалу) яйця набувають форми "човника".

Яйце ланцетоподібного сисуна (Dicrocoelium lanceatum) неправильної яйцеподібної форми, оболонка товста, гладенька, жовтого або темно-коричневого кольору. На верхньому полюсі міститься кришечка. Один бік яйця сплющений і злегка ввігнутий. У середині яйця виявляють дві великі жовточні клітини. Розміри 38-45´25-30 мкм.

Яйце сибірського (котячого) сисуна (Opisthorchis felineus) яйцеподібної форми, оболонка тонка, гладенька, блідо-жовтого кольору, на верхньому полюсі яйця розташована кришечка, на протилежному – шпичка. Нижня половина яйця розширена. У середині яйця дрібна зернистість. Розміри 26-32´11-15 мкм.

Яйця (онкосфери) бичачого (Teaniarhynchus saginatus) і свинячого (Teania solium) ціп’яків (солітерів) кулеподібної форми. Онкосфера (зародок) має товсту, радіально посмуговану оболонку темно-коричневого кольору з шістьма ембріональними гачками. Розміри 30´40 мкм.

Яйця паразитичних червів (Пішак, Захарчук, 2011):

1 – аскариди людської; 1а – вигляд в оптичному розрізі яйця аскариди; 2 – волосоголовця; 3 – гепатоколи;
4 – гострика дитячого; 5 – печінкового сисуна; 6, 7 – кров’яного сисуна;

8 – ланцетоподібного сисуна; 9 – котячого сисуна; 10 – легеневого сисуна; 11 – карликового ціп’яка;

12 – неозброєного ціп’яка; 13 – стьожака широкого

Яйця аскариди (Ascaris lumbricoides):

а) запліднене яйце овальної (рідше кулеподібної) форми, оболонка товста, багатошарова, зовнішня оболонка горбкувата, темно-жовтого або жовто-бурого кольору. Внутрішня оболонка двоконтурна, гладенька і прозора, часто безбарвна. У середині яйця є дрібнозернистий кулеподібний бластомер, який займає весь простір за виключенням полюсів. Розміри 50-70´40-50 мкм;

б) незапліднене яйце – видовженої, інколи неправильної (грушоподібної, трикутної) форми: білкова оболонка тонка, дрібногорбкувата, жовтуватого кольору. У середині яйця великі жовткові кулі, що займають весь простір, включаючи і полюси. Рідше яйця бувають без білкової оболонки, прозорі, сіро-зеленого кольору. Розміри 50-100´40-50 мкм.

Яйце гострика (Enterobius vermicularis) неправильної овальної форми, асиметричне. Один бік сплющений, інший опуклий. Оболонка тонка, гладенька, прозора. У середині яйця трапляється різні стадії дроблення, до пуголовкоподібної личинки включно. Розміри 50-60´30-32 мкм.

Яйце анкілостоми (Ancylostoma duodenalae) правильної овальної форми, оболонка тонка, прозора; у щойно відкладених яйцях по 4 бластомери. Розміри     54-70´36-40 мкм.

Яйця карликового ціп’яка (Hymenolepis nana) овальної форми, оболонка прозора, у середині онкосфера, яка має 6 зародкових гачків. Розміри 40´50 мкм.

Яйце волосоголовця (Trychoceрhalus trichiurus) форми лимона, діжечки. Оболонка товста, багатошарова, золотисто-жовтого кольору, інколи з коричневим відтінком, на полюсах пробочки. У середині яйця дрібнозерниста цитоплазма. Розміри 50-54´36-40 мкм.

Правила проведення лабораторних досліджень

(за: Практическое руководство по биологической безопасности в лабораторных условиях, 1994)

Техніка безпеки при роботі зі зразками

Неправильний забір, перенесення й отримання матеріалу в лабораторії викликають ризик інфікування персоналу.

Контейнери для зразків

Контейнери для зразків мають бути скляними або пластиковими, міцними і не проливатися при закритій пробі або загвинченій кришці. На зовнішній поверхні контейнера не повинно залишатися вмісного в ньому матеріалу.

Для правильної ідентифікації матеріалів контейнери необхідно маркувати. Контейнери слід розміщувати у пластикових сумках.

Заявки на зразки слід поміщати в окремі, бажано пластикові, конверти. На контейнерах із матеріалом, підозрілим на патогенні агенти, має бути нанесена спеціальна помітка «Небезпека зараження».

Транспортування в лабораторію

Для запобігання випадковому проливанню матеріалу рекомендується застосовувати спеціальні зовнішні контейнери для забезпечення вертикального положення контейнерів із зразками. Ці додаткові контейнери можуть бути пластиковими або металічними, обов'язково стійкими до автоклавування, а також до різних хімічних дезінфектантів. Вони підлягають регулярному деконтамінуванню.

Отримання зразків

Лабораторії, які отримують велику кількість зразків, повинні мати спеціальну кімнату або приміщення для їх прийому й оформлення.

Розкриття упаковок

Персонал, який отримує і розпаковує зразки, повинен бути ознайомлений з потенційною загрозою цих матеріалів для здоров'я. При обробці пошкоджених матеріалів робота має здійснюватися за участі асистента. Необхідно користуватися дезінфектантами.

Зразки слід розпаковувати на спеціальних лотках. Всі зразки з поміткою «Небезпека зараження», які надійшли авіапоштою, мають розпаковуватися в боксах.

Робота з піпетками і піпетуючими засобами

1. Користуватися слід піпетуючими засобами. Піпетування ротом абсолютно заборонено.

2. Обов'язково має бути ватний корок на тупому кінці піпетки, який зменшує можливість контамінації піпетуючого матеріалу.

3. Категорично виключається продування повітря крізь рідину, яка містить інфекційний матеріал.

4. Інфекційний матеріал не слід перемішувати шляхом піпетування.

5. Інфіковний матеріал не слід сильно викидати з піпетки.

6. Щоб запобігти випадковостям, пов'язаним із втратою крапель інфекційних культур із кінчика піпетки, робочу поверхню вкривають матеріалами, просякнутими дезінфектантами, їх належить автоклавувати по завершенні роботи.

7. Слід відбирати піпетки достатнього об'єму і відповідного маркування, за допомогою яких можна переносити матеріал, не видавлюючи його до останньої краплі.

8. Контаміновані піпетки слід повністю поміщати у відповідний дезінфектант, налитий у стійкий контейнер. Перед знищенням їх слід витримати в ньому 18-24 год.

9. Лоток з використаними піпетками слід зберігати в робочому боксі, а не поза ним.

10. Не слід використовувати для піпетування шприци з гострими голками для підшкірних ін'єкцій. Такі голки необхідно замінити на тупокінцеві канюлі. Існують спеціальні пристрої для розкриття флаконів із кришками.

Запобігання попаданню інфекційного матеріалу в рот, на шкіру і в очі

1. Великі частки і крапельки матеріалу (5 мкм і більше), які утворюються під час маніпуляцій, потрапляють на відкриті поверхні тіла і руки персоналу. Руки необхідно часто мити. Не слід торкатися руками рота й очей.

2. У лабораторії не можна зберігати і вживати їжу й напої.

3. У лабораторії не слід курити й жувати жуйку.

4. У лабораторії не слід користуватися косметичними засобами.

5. Під час проведення досліджень лице й очі повинні бути захищені щитком або іншими засобами.

Техніка обробки сироватки крові

1. До виконання цієї роботи допускається тільки персонал лабораторії, який пройшов спеціальний інструктаж.

2. Необхідно носити рукавички.

3. Для запобігання утворенню аерозолей і проливанню зразків необхідно, щоб персонал мав добрі навички роботи в лабораторії. Кров і сироватка повинні піпетуватися обережно, не проливатися. Піпетування ротом заборонено.

4. Використані піпетки слід повністю занурювати в розчин натрію гіпохлориту або інший дезінфектант. Перед ліквідацією або знезаражуванням для повторного використання вони повинні витримуватися в цьому розчині не менше 12 год.

5. Використані пробірки з-під зразків, які містять згустки крові та ін., необхідно розміщувати у водонепроникних контейнерах для автоклавування або спалювати.

6. Свіжоприготовлений розчин натрію гіпохлориту використовують для витирання пролитої крові або сироватки.

Забір, маркування і транспортування зразків

1. Під час всіх процедур обов'язкове носіння гумових рукавичок.

2. Забір крові має здійснювати досвідчений персонал.

3. Після венепункції голки виймають із шприців спеціальними цапками і поміщають в окремі лотки. Кров обережно збирають у пробірки, після чого шприци розміщують у спеціальні лотки, пробірки з кров'ю – у спеціальному штативі.

4. На пробірках та інших ємностях із матеріалом, а також на бланках робиться помітка «Небезпека зараження».

5. Пробірки розміщують у пластикові сумки для перенесення в лабораторію. Бланки поміщають в окремі пластикові сумки або конверти.

6. Персонал, який приймає зразки, не повинен відкривати ці сумки.

Мазки крові

Скельця з мазками переносяться за допомогою пінцета. Товсті мазки, які висушують на повітрі, при підозрі на геморагічну гарячку витримують упродовж 15 хв у буферному розчині формаліну (склад: формаліну – 380 г/л, 50 мл; дигідрофосфат моногідрат натрію – 22,75 г: безводний гідрофосфат натрію – 32,5 г; дистильована вода – 4500 мл), а потім відмити у проточній воді перед фарбуванням. Тонкі мазки фіксують упродовж 30 хв у метанолі, після чого висушують при температурі 95°С.

Техніка роздачі і забору посуду

Для збирання фекалій застосовують скляний посуд (копрологічні пробірки, пеніцилінові флакони). Посуд нумерують, наклеюють на нього етикетки, на яких вказують прізвище і порядковий номер пацієнта: у відповідній анкеті записують номер посуду. Для збору фекалій у певному місці поміщають ящик.

Методи дослідження інших секретів (крім фекалій)

Після дослідження фекалій частіше за все доводиться вдаватися, з метою виявлення гельмінтів, до дослідження дуоденального вмісту або міхурової жовчі, отриманих за допомогою зонда. Дуоденальне зондування проводять за медичними показаннями для дослідження жовчі, якщо передбачають захворювання жовчних шляхів або жовчного міхура. Однак таке дослідження призначають і при підозрі на стронгілоїдоз, опісторхоз, клонорхоз, особливо в осередках цих інвазій.

Рідину всіх порцій дуоденального вмісту центрифугують і осад досліджують під мікроскопом. За наявності в досліджуваному матеріалі  слизу або гною перед центрифугуванням його ретельно збовтують з рівним об’ємом ефіру. У дуоденальному вмісті можна виявити яйця анкілостомід, трихостронгілід, опісторхісів, клонорхісів, фасціол, дикроцеліумів та інших трематод, що паразитують у жовчних ходах печінки, а також личинки стронгілоїдеса. Осад після центрифугування досліджують при малому збільшенні мікроскопа. Слід мати на увазі, що яйця опісторхіса і клонорхіса дуже дрібні. Для виявлення личинок стронгілоїдеса осад краще досліджувати на великому склі під бінокулярним мікроскопом.

За необхідності досліджувати шлунковий сік або блювотні маси може бути використана така ж методика.

За методом гельмінтологічного дослідження сечі всю порцію відстоюють у високих склянках, верхній шар зливають, а нижній – центрифугують і осад досліджують під мікроскопом.

Для дослідження харкотиння доставлена порція повинна бути  ретельно розглянута під мікроскопом. З харкотиння роблять мазки шляхом розтирання між двома предметними скельцями або рівномірного розмащування на великому склі, накривають його склом менших розмірів. У цьому випадку дослідження проводять тільки при малому збільшенні мікроскопа. Із харкотиння вилучають підозрілі грудочки слизу, шматочки тканин та інші домішки на предметне скло під накривне, придавивши його голкою. Для кращого розчинення слизу до мазків додають трохи слабкого розчину лугу, великі мазки краще досліджувати під бінокулярним мікроскопом МБС.

Гнійне харкотиння змішують у колбочці з рівною кількістю 0,5%-ного розчину їдкого лугу і струшують 5 хв, злегка підігрівши на водяній бані. Після центрифугування досліджують осад. Добову кількість харкотиння також центрифугують і досліджують осад.

У харкотинні виявляються яйця гельмінтів, що паразитують у легенях, парагонімуса і томінкса. Яйця, що проковтуються з харкотинням, потрапляють у кал.

У харкотинні можуть бути виявлені личинки кишкових нематод у період міграції через легені – аскариди, анкілостомід, стронгілоїдеса. Личинки аскариди у період міграції розвиваються і можуть досягти у довжину до 1,5-2 мм.

У деяких випадках при ехінококозі легенів, коли проходить прорив фіни у бронх, у харкотинні виявляють личинкові сколекси ехінокока і їх гачки. З цією ж метою досліджують промивні води з бронхів (осад після центрифугування). Сколекси – овальної форми розміром 143-159100-125 мкм. На верхівці інвагінованого всередину сколекса є віночок із 36 гачків двох розмірів. Довжина великих гачків 24 мкм, малих – 21 мкм.

Для дослідження виділень з носової порожнини користуються  ватними тампонами, які в подальшому обробляють так, як тампони при дослідженнях з періанальних складок.

Гнійне виділення абсцесів і вміст пунктатів (плевральних, черевних та ін.) також зрідка досліджують з гельмінтологічною метою. Якщо рідина більш-менш прозора, то може бути застосована така ж обробка, як і при дослідженні дуоденального соку (сірчанокислим ефіром).

Клінічні та імунологічні методи діагностики гельмінтозів

Поряд із специфічними методами діагностики гельмінтозів, що ґрунтуються на безпосередньому виявленні гельмінтів, їх фрагментів, личинок або яєць, існують і загальноклінічні методи діагностики, якими користуються при глистних захворюваннях.

I. Морфологічний склад крові

Морфологічний склад крові і вміст гемоглобіну досить часто змінюються при багатьох глистних захворюваннях. Малокрів’я легкого і середнього ступеня частий супутник різноманітних гельмінтозів. Зрідка,  особливо при дифілоботріозі, спостерігають типові або атипові форми злоякісної анемії. При гельмінтозі, а також при теніаринхозі і теніозі, крім вираженої перніціозної анемії, більш часто доводиться мати справу з так званою фрустальною формою злоякісної анемії. Анкілостомідозам, навпаки, властива гіпохромна анемія.

Склад білої крові у тій чи іншій мірі часто змінюється при гельмінтозах; спостерігають нейтропенію і лейкоцитоз, частіше відносний, а інколи й абсолютний, зсув вліво й еозинофілію, якій прийнято приділяти велике значення. При аскаридозі та деяких інших гельмінтозах часто спостерігається зменшення числа тромбоцитів і зрідка швидкості осідання еритроцитів.

Еозинофілія у крові – одна з трьох основних ознак, що характеризують трихінельоз, при якому число еозинофілів сягає інколи 80-90% усіх формених елементів крові. Еозинофілія має також велике діагностичне значення при стронгілоїдозі, при деяких нематодозах у період міграції їх личинок в організмі (аскаридоз, анкілостомоз, некатороз), при шистозоматозах і в меншій мірі при інших трематодозах. Що стосується аскаридозу й анкілостомідозів у стадії паразитування в кишечнику, а також трихоцефальозу, теніаринхозу, теніозу, дифілоботріозу та деяких інших гельмінтозів, то для них еозинофілія не характерна і не є надійною діагностичною ознакою. Її потрібно враховувати окремо при кожному з цих гельмінтозів, брати до уваги тривалість інвазії (якщо можливо) і обов’язково вік хворого. Крім того, потрібно звертати увагу і на її стійкість, особливо в районах широкого розповсюдження аскаридозу й анкілостомідозів (враховувати можливість одночасної міграції личинок нематод в організмі), щоб не приписати наявність еозинофілії, викликаної іншими причинами гельмінтозу, що вивчається.

Таким чином, картина крові при різних гельмінтозах, характеризує той чи інший ступінь інтоксикації організму, є завжди прогностичне значення, проте відіграє важливу роль у діагностиці лише деяких глистних інвазій. Для найбільш розповсюджених кишкових гельмінтів діагностичне значення її невелике.

ІІ. Імунологічні методи діагностики гельмінтозів

Імунологічні методи діагностики гельмінтозів за останній час набувають все більшого значення.

Найбільшу діагностичну інформацію при гельмінтозах має алергічна внутрішньошкірна реакція, зокрема, при ехінококозі, стронгілоїдозі, шистозоматозах, філяріїдозах, а також при трихінельозі.

При аскаридозі (період паразитування в кишечнику), трихоцефальозі та ентеробіозі внутрішньошкірна реакція, напевно, не специфічна. Відповідний антиген дає інколи яскраву картину позитивної реакції при інвазії як цим, так і іншим паразитом або навіть у цілком здорових осіб, але часто за наявності інвазії паразитами, з яких готується антиген, реакція буває негативною. Ще рідше, отримується позитивна внутрішньошкірна реакція при теніаринхозі.

Реакція непрямої гемаглютинації (РНГА)

Це високоефективний серологічний метод імунологічної діагностики ехінококозу, який дає позитивний результат у 80-90% випадків захворювання.

Антигеном для реакції є стерильно забрана рідина із ехінококового міхура людини або барана. Її зберігають у запаяних ампулах при температурі 20С. Кожну нову серію антигену перевіряють на активність і специфічність у реакції із сироватками хворих на ехінококоз і здорових (контроль) людей.

Для приготування сенсибілізованих антигеном еритроцитів беруть 8-10 мл танізованих еритроцитів, з’єднують з рівним об’ємом антигену і на 15 хв залишають при кімнатній температурі. Після цього суміш відмивають шляхом центрифугування протягом 10 хв при 2000 об/хв. Осад ресуспензують у фосфатно-сольовому розчині кролячої сироватки (1:250) і знову центрифугують 2%-ну суспензію, яку і використовують для реакції. Постановку реакції проводять у плексигласових пластинках із заглибинами. Дослідну сироватку розводять 10%-ною нормальною кролячою сироваткою від 1:10 до 1:5120 і до кожного розведення першого ряду додають по 2 краплі сенсибілізованих антигеном еритроцитів барана, а в заглибини другого ряду – еритроцити барана, оброблені таніновою кислотою, але без антигену (контрольний ряд). Реакцію оцінюють після витримування їх при кімнатній температурі 5-6 год (попередній результат) і 18-24 год (кінцевий результат).

Реакція оцінюється як негативна у випадках осідання еритроцитів у вигляді рівного кружечка або купки на дні заглибини.

Позитивною реакція вважається при аглютинації еритроцитів у вигляді “парасольки” за відсутності реакції в контрольному ряду. Титр реакції оцінюється по останньому розведенню сироватки, яке дало позитивну реакцію.

Реакція латекс-аглютинації з ехінококовим діагностикумом

Для постановки реакції у хворого беруть 5-6 мл крові з вени й отримують сироватку, яку і використовують.

У центрифужні пробірки розливають досліджувану сироватку, розведену боратно-сольовим буфером від 1:4 до 1:64. Для отримання вказаних розведень у першу пробірку наливають 0,25 мл досліджуваної сироватки і 0,75 мл боратно-сольового буфера (рН 8,2). Це розведення 1:4. У всі інші пробірки наливають по 0,5 мл такого ж буфера. З першої пробірки відбирають піпеткою 0,5 мл суміші і переносять у другу пробірку (розведення 1:8), із другої – у третю, і так до кінця ряду. Із останньої пробірки 0,5 мл суміші виливають так, щоб в усіх пробірках залишилася однакова кількість розведеної сироватки (по 0,5 мл).

У кожну пробірку додають по 0,5 мл ехінококового діагностикума.

Буферний боратно-сольовий розчин кухонної солі (рН 8,2) готують із 50 мл борної кислоти (6,18 г сухої борної кислоти на 1000 мл дистильованої води) і 5,9 мл 0,1М NaOH (8 мл насиченого розчину або 4,0 г кристалічного NaOH на 1000 мл дистильованої води), до суміші додають дистильовану воду до 100 мл і на кожні   100 мл рідини – 0,85 NaCl.

Ехінококовий діагностикум – це антиген (рідина з ехінококового міхура людини або овець), адсорбований на полістирольному латексі з боратно-сольовим буфером (0,1 мл робочого розведення латексу і 0,5 мл антигену в 10 мл боратно-сольового буфера). Діагностикум застосовують як антиген для реакції латекс-аглютинації і випускається в комплекті. У кожний комплект входить 10 ампул (20 діагностичних доз) ехінококового антигену, одна ампула (0,5 мл – дві діагностичні дози) гіперімунної кролячої сироватки й одна ампула (0,5 мл – дві діагностичні дози) контрольної (нормальної) сироватки.

Контролем служать:

1)      суміш 0,5 мл боратно-сольового буфера з 0,5 мл діагностикума (1 пробірка);

2)      суміш нормальної (контроль) кролячої сироватки в розведеннях від 1:4  до 1:64 з діагностикумом (5 пробірок);

3)      суміш відомої позитивної (аглютинуючої) сироватки в розведеннях від 1:4 до 1:64 з діагностикумом.

Пробірки витримують 3 год у термостаті при 37С і ніч у холодильнику при     4-8С. Потім центрифугують при 2-2,5 тис об/хв протягом 5 хв, за кількістю осаду і кольором надосадової рідини оцінюють отриману реакцію.

Реакція вважається негативною, якщо рідина в пробірках мутно-білого кольору (рівномірний розпад часток діагностикума). Реакція буде позитивною, якщо на дні пробірки утворюється білий осад з дрібних флокул, які при легкому струшуванні здіймаються вверх і помітні неозброєним оком або під лупою при збільшенні в 2-3 рази; надосадова рідина злегка мутна. Реакція різко позитивна, коли на дні утворюється великий осад із великих пластівців (флокул); надосадова рідина прозора.

Титр реакції враховують по останньому розведенню сироватки, яке дало позитивний результат. Діагностичний титр реакції не менше 1:8.

Шкірно-алергічна проба (реакція Кацоні)

Позитивні результати і певну діагностичну цінність має внутрішньошкірна реакція при цистицеркозі.

Однією з цінних діагностичних ознак при ехінококозі (проба Кацоні). Вона дозволяє виявити до 90-96% випадків ехінококозу. Для постановки шкірної проби внутрішню поверхню передпліччя обробляють етанолом, після чого внутрішньошкірно вводять 0,1-0,2 мл антигену. Антигеном є стерильна рідина з ехінококових міхурів тварин або полісахаридно-білковий комплекс, виділений із сколексів ехінококових міхурів. На внутрішній поверхні передпліччя іншої руки роблять контроль – вводять 0,1-0,2 мл ізотонічного розчину натрію хлориду. При правильному введенні на місці ін’єкції утворюється бліда папула. Реакцію враховують через 30 хв (рання реакція) і через 24 год (пізня реакція) за умов відсутності проявів на місці введення ізотонічного розчину.

При слабкій гіперемії реакція вважається негативною.

Сумнівною – якщо діаметр папули на місці введення антигену не перевищує 1,5 см і наявна гіперемія, яка утримуються до 2 год.

У випадках, коли діаметр папули становить 2 см, а гіперемія до 2,5 см і ці явища утримуються 2 год – реакція вважається позитивною.

При різко позитивній реакції розмір папули досягає 3-4 см, гіперемія поширюється на все передпліччя й утримується до 24 год. Через 24 год враховують позитивні результати гіперемії діаметром понад 5-6 см, набряк.

Гіперемія в діаметрі менше 5 см без набряку вважається сумнівною.

Незважаючи на простоту та високу чутливість, цю реакцію не можна здійснювати повторно (можливі анафілактичні явища).

Важливе значення для діагностики деяких гельмінтозів має і реакція преципітації (філяріатози, шистосомози, трихінельоз); вона виявилася неефективною при ехінококозі.

Реакція зв’язування комплементу неодноразово застосовується з метою діагностики багатьох гельмінтозів, але вона поступається в точності алергічній (внутрішньошкірній) і реакції преципітації та практично рідко використовується.

Важливими методами імунодіагностики є:

-        РСП (реакція сколекс-преципітації)

-        РДДГ (реакція позитивної імунодифузії в гелі)

-        РІЕФ (реакція імуноелектрофорезу)

-        РІФ (реакція імунофлуоресценції)

-        РЛА (реакція латекс-аглютинації)

-        РНГА (реакція непрямої гемаглютинації)

-        РЕМА (реакція ензиммічених антитіл)

III. Xімічні реакції

З хімічних реакцій, запропонованих з метою діагностики гельмінтозів, застосовується реакція Єфімова, суть якої полягає у впливі на сечу азотнокислого закису ртуті при зараженні Schistosoma haematobium i Dictophyma renale.

IV. Рентгеноскопія, ультразвукова діагностика, комп’ютерна томографія

Рентгеноскопія, УЗД, комп’ютерна томографія та інші променеві методи відіграють у діагностиці гельмінтозів важливу роль. Відомо їх значення для діагностики ехінококозу при локалізації паразита, головним чином, у легенях, плеврі, печінці і нирках. Крім того, дані методи дослідження можуть бути використані в сумнівних випадках цистицеркозу головного мозку, шкіри і міжм’язової сполучної тканини, але конкретну відповідь вони можуть дати тільки за певної тривалості захворювання, коли паразити вже звапнені.

Велику діагностичну роль відіграють рентгеноскопія, флуоротомографія і УЗД при аскаридозі як на ранній (личинковій), так і на кишковій стадіях.

У період міграції личинок аскарид в організмі людини, у легенях виявляють нестійкі, інколи множинні запальні ділянки, прояв яких супроводжується значною еозинофілією крові. Такі ж прояви можливі і при міграції личинок анкілостомід.

Статевозрілі аскариди добре виявляються при рентгеноскопії кишечнику інвазованих осіб після контрастного сніданку. Цей метод громіздкий і складний, але, без сумніву, може бути використаний як додатковий для діагностики аскаридозу при негативних копрологічних аналізах.

V. Офтальмоскопія

Слід вказати на офтальмоскопію, як на досить інформативний метод діагностики цистицеркозу ока. Метод допомагає виявити цистицерк з просвіченою в ньому у вигляді плями голівкою. Часто спостерігають рухи голівки і цистицерка.

Дослідження води

Для визначення ступеня забрудненості річкової води яйцями гельмінтів слід брати проби води вище і нижче місця забрудненя, біля берегів і посередині річки, по 10-15 л на пробу.

Пробу беруть протягом 30-60 хв, по 0,5-1 л через 5 хв. Проби слід забирати як із поверхні, так і з глибини 25-50 см (залежно від глибини водойми) і на відстані       50 см від дна (глибинні проби беруть батометром). Необхідно з кожного пункту брати по 3-5 проб води зранку, вдень і ввечері так, щоб було досліджено не менше 50 л.

У призначених для дослідження пунктах проби води забирають навесні, влітку, восени і взимку.

Дослідження води проводиться методом Василькової. Воду фільтрують через мембранні фільтри, що затримують 100% яєць гельмінтів. Ці фільтри називаються планктонними або попередніми, середній діаметр їх пор 3-5 мкм.

Фільтрація води проводиться у лійці Гольдмана за допомогою помпи Камовського, водоструменевої помпи (у лабораторії) або ручної помпи Щінца (у польових умовах).

Фільтри розміщують у лійці Гольдмана, сполучають її з колбою Бунзена, яка за допомогою гумової трубки з’єднується з водоструменевою або іншою помпою.

Після фільтрації води фільтри розміщують на великому предметному склі і переглядають під мікроскопом у вологому стані без обробки або підсушивши їх на повітрі і просвітливши гвоздичною, кедровою або касторовою олією.

Значно швидше і легше переглядати осад з фільтру, шляхом зішкрібування накривним склом у краплю 50%-ного розчину гліцерину на предметне скло.

За відсутності попередніх фільтрів можна фільтрувати воду через паперові (краще обеззолені) фільтри в лійці Гольдмана, досліджуючи потім осад з фільтрів.

Життєздатність виявлених незрілих яєць визначається шляхом культивування їх на фільтрі у вологому стані в термостатних умовах. Фільтри розміщують у чашки Петрі, на дно яких кладуть фільтрувальний папір, змочений  1%-ним розчином соляної кислоти. Виймають фільтри з термостату 1 раз у місяць і перевіряють яйця на життєздатність.

Дослідження ґрунту

Дослідження ґрунту на яйця гельмінтів проводиться за методом Спіндлера, у модифікації метода Василькової і Гефтера. Проби беруть окремо з поверхні і з глибини 2-3 см. З полів зрошення і городів необхідно брати проби з глибини до       20 см; у цих випадках слід забір проводити окремо з грядок і з борозен. Для визначення ступеня життєздатності яєць гельмінтів у різних мікрокліматичних умовах проби ґрунту з ділянок, що освітлюються сонцем, беруть і досліджують окремо від проб із затемнених ділянок.

Проби ґрунту з поверхні і з глибокого шару беруть металічним шпателем або лопаткою. З глибини 20 см і більше проби забирають буром Некрасова.

З кожної досліджуваної ділянки слід брати одночасно 5-10 проб ґрунту в різних місцях по діагоналі; на кожну пробу беруть біля 100 г ґрунту. Усі проби, взяті з однієї ділянки, об’єднують у середню пробу.

Техніка методу:

1)      5-10 г попередньо подрібненого ґрунту ретельно змішують з 20 мл 5%-ного розчину їдкого калію або їдкого натрію у великих металевих центрифужних пробірках об’ємом 50 см3. Ефективніше і швидше змішувати ґрунт із лугом у шютель-апараті (протягом 10 хв через годину після того, як ґрунт був залитий розчином лугу);

2)      суміш центрифугують протягом 1-2 хв, після чого надлишок розчину лугу зливають;

3)      ґрунт ретельно змішують з насиченим розчином азотнокислого натрію (питома вага 1,4), центрифугують 3-5 раз по 2 хв, після кожного центрифугування поверхневу плівку переносять металевою петлею в склянку з невеликою кількістю води; ґрунт ретельно змішують з тим же розчином азотнокислого натрію і знову центрифугу¬ють;

4)      отриману пробу фільтрують через один попередній (або паперовий) фільтр у лійці Гольдмана.

Фільтр досліджують під мікроскопом у вологому стані. Значно швидше і легше переглядати осад із фільтру в краплі 50%-ного розчину гліцерину, знявши його накривним склом на предметне.

Дослідження овочів і фруктів

Дослідження проводиться за методом Василькової. Беруть 10-20 проб по      5-10 штук у кожній (залежно від величини овочів). Овочі з полів зрошення і з городів слід збирати в мішки з целофану або поліетилену, причому з грядок окремо.

Техніка дослідження:

1)      овочі (по 5-10 шт. залежно від їх величини й об’єму банки) замочують на 16-24 год у скляних банках, закритих притертими корками;

2)      протягом години ретельно струшують банки з овочами не менше 4 разів по  5 хв; воду зливають через металеву сітку в іншу банку;

3)      ретельно обмивають овочі в новій порції води;

4)      фільтрують через попередні або паперові фільтри в лійці Гольдмана всю воду, отриману після струмування та промивання овочів;

5)      фільтри досліджують під мікроскопом у вологому стані або після підфарбовування 25%-ним розчином Люголя в гліцерині, або досліджують зскрібок із фільтрів у краплі 50%-ного розчину гліцерину.

Дослідження пилу з предметів вжитку

Проби пилу з різноманітних предметів беруть волосяною щіточкою, змоченою 1%-ним розчином лугу або 20%-ним розчином гліцерину. Щіточкою проводять по можливо більшій поверхні досліджуваного предмета, при цьому декілька разів споліскують щіточку в склянці місткістю 50-100 см3.

Для кожного досліджуваного предмета необхідно брати окремий посуд і щіточку. Рідину зі склянок фільтрують у лійці Гольдмана через попередні фільтри, які у вологому стані переглядають при малому збільшенні мікроскопа.

Дослідження пилу з м’якого інвентаря (постільна білизна, м’які меблі, килими тощо) виконують за допомогою електропилососа.

Для того, щоб пил з яйцями гельмінтів не попадав у загальний мішок пилососа, до нього приєднують гумовою трубкою шоттовську лійку №1 з пористою пластинкою. На пластинку накладають мембранний фільтр, попередньо змочений спиртом. У подальшому фільтри переносять у чашку Петрі. Фільтри досліджуються у лабораторії під мікроскопом. Якщо на фільтрі є велика кількість пилу, його порціями переносять на предметне скло і розглядають у невеликій кількості води під мікроскопом (Пішак, Захарчук, 2011).

Профілактичні заходи

Ефективність боротьби з глистними інвазіями залежить від проведення системи профілактичних заходів. Серед них важливу роль відіграє охорона навколишнього середовища від забруднення екскрементами.

При дегельмінтизації необхідно здійснювати заходи по охороні навколишнього середовища від забруднення як яйцями гельмінтів, так і статевозрілими гельмінтами.

Вбиральні з каналізацією (унітаз, підлога і стіни) при дегельмінтизації необхідно обливати крутим окропом.

У місцевостях, де відсутня каналізація, біля кожної будівлі повинні бути вбиральні з водонепроникними вигрібними ямами, пристосовані таким чином, щоб ними могли користуватися дорослі і діти. Необхідно постійно слідкувати за гігієнічним утриманням вбиралень і періодично їх дезінфікувати.

Наявні в неканалізованих вбиральнях стільчики, горщики, підлогу, стіни поблизу стільчиків, вигрібні ями і ґрунт вигребів слід заливати 50%-ним розчином хлорного вапна, 5%-ним розчином технічної карболової кислоти, 10%-ним розчином лізолу або 1-3%-ним розчином ксиленолу з розрахунку 8-10 л на 1 м³, 5%-ним розчином сірчанофенолової або милофенолової суміші, 10%-ним розчином креоліну.

Велике значення в боротьбі з гельмінтозами, а також з гострими кишковими захворюваннями має своєчасний вивіз сміття і фекалій у спеціальні місця за вказівкою органів санітарного нагляду.

Необхідно проводити ретельне прибирання території після попереднього поливання, щоб запобігти розповсюдженню яєць гельмінтів з пилом. Знезараження ґрунту дворів слід проводити з урахуванням особливостей епідеміології гельмінтозів, виявлення місць скупчення яєць гельмінтів у ґрунті, місць підвищенного контакту з ними людини на цих ділянках, визначення строків розвитку і життєздатності яєць гельмінтів у ґрунті.

Практично знезараження ґрунту від яєць гельмінтів слід проводити перший раз після розтоплення снігу для запобігання весняному зараженню аскаридозом; другий раз грунт слід обробляти наприкінці червня або в першій половині липня, третій раз – на початку серпня.

Для знезараження фекалій, що застосовуються як органічні добрива, необхідно витримувати фекалії у вигрібній ямі протягом 1 року. Весь цей час яма повинна бути закрита для користування. Дозволяється вносити фекалії для здобрювання землі не раніше, ніж за повний календарний рік до висіву овочів, що вживаються в їжу в сирому вигляді.

Слід широко застосовувати для знезараження нечистот метод компостування, яке проводять зі сміттям, торфом, гноєм, намулом, що поступає з очисних каналізаційних станцій.

Знезараження нечистот успішно проводиться в біотермічних камерах на полях асенізації та ін.

Предмети вжитку і білизна забруднюються яйцями різних гельмінтів, але епідеміологічне значення (з числа гельмінтів, розповсюджених у нашій країні) мають у переважній більшості яйця гостриків і карликового ціп’яка. Для знищення яєць вказаних гельмінтів достатньо застосувати крутий окріп, часто мити руки з милом, коротко обрізати нігті та ін. Повне знезараження білизни досягається шляхом кип’ятіння, прасування гарячою праскою.

Іграшки, білизна та інші предмети, які можуть витримувати дію високої температури, знезаражують у дезінфекційній камері при температурі 50°С протягом 10 хв.

Для знезараження меблів їх протирають серветками, рясно змоченими водою, нагрітою до 60°С. Раковини, крани, ручки дверей, целофанові, гумові іграшки та ін. слід обробляти окропом. Для знезараження м’яких іграшок й інших предметів, які не можна обробляти окропом, застосовують очистку пилососом або ультрафіолетовим опроміненням. Яйця гостриків при опроміненні ртутно-кварцевою лампою на відстані 0,5-1 м гинуть протягом 30 хв. Кварцові лампи широко застосовуються з метою дезінфекції і тому можуть бути рекомендовані для дегельмінтизації навколишнього середовища.

Для знезараження горщиків слід користуватися крутим окропом і сухим хлорним вапном (по 200 г на горщик).

Джерела водопостачання повинні бути надійно захищені від забруднення екскрементами і знаходитися під постійним санітарним наглядом.

Органи санітарного нагляду повинні слідкувати за правильним збереженням продуктів і дотриманням встановлених правил приготування їжі в закладах громадського харчування.

Мухи, крім різних інфекційних захворювань (дизентерія, черевний тиф, поліомієліт та ін.), можуть переносити яйця гельмінтів, тому боротьба з мухами має дуже важливе значення в профілактиці глистних і інфекційних захворювань.

Необхідно підкреслити, що в боротьбі з гельмінтозами медичні працівники повинні проводити широку роз’яснювальну санітарно-просвітницьку роботу. Це дозволить населенню не тільки засвоїти те, що гельмінти – вороги людини, але і прагнути здійснення санітарно-гігієнічних заходів, які запобігають можливостям інвазії гельмінтами (Пішак, Захарчук, 2011).