ТИП ЧЛЕНИСТОНОГІ (ARTHROPODA).

КЛАС РАКОПОДІБНІ (CRUSTACEA), КЛАС ПАВУКОПОДІБНІ (ARACHNOIDEA), КЛАС КОМАХИ.

Тип Членистоногі (Агthropoda). До членистоногих належить більш як 1 млн видів. Це найбагатший представниками тип тварин. Цьому сприяла поява ряду прогресивних ознак — ароморфозів та ідіоадаптацій, властивих цьому типу. Разом з тим у членистоногих є багато спільних ознак із кільчастими червами, що вказує на їхню філогенетичну спорідненість.

Представники Типу Членистононі

Pоль членистоногих у природі, в кругообігу речовин і біосфері неоціненна. Велике також їхнє економічне значення як шкідників і запилювачів культурних рослин як тварин, які використовуються у їжу, тощо. Членистоногі становлять великий медичний інтерес, бо серед них трапляються паразити людини, проміжні хазяїни паразитів, переносники збудників трансмісивних хвороб і отруйні тварини. Більшість таких членистоногих відносять до класів павукоподібних (вивчає арахнологія) і комах (предмет ентомології). Павукоподібні і комахи, які мають медичне значення, складають предмет вивчення медичної арахноентомології, яка є розділом медичної паразитології.

Для тварин, які належать до Типу Членистоногих, характерні:

1) тришаровість, тобто розвиток трьох зародкових листків у ембріона;

2) білатеральна симетрія;

3) гетерономна членистість тіла, яка проявляється в тому, що сегменти тіла мають різну будову і виконують різні функції;

4) злиття сегментів у відділи тіла;

5) поява членистих кінцівок, що являють собою багаточленний важіль;

6) диференціація м'язів і поява смугастої мускулатури;

7) зовнішній хітинізований скелет, який захищає від впливів зовнішнього середовища і призначений для прикріплення  м'язів;

 8) порожнина тіла — міксоцель, яка утворюється під час ембріонального розвитку в результаті злиття первинної і вторинної порожнин тіла;

 9) наявність систем органів: травної, дихальної, видільної, кровоносної, нервової,  ендокринної, статевої.

Внутрішня будова представників Типу Членистоногі

Травна система складається з трьох відділів: переднього, середнього та заднього, який закінчується анальним отвором. Середній відділ має травні залози.

Органи дихання. Будова їх залежить від умов життя: у водних форм —зябра, які здатні використовувати розчинений у воді кисень, у наземних — легені та трахеї, які пристосовані до використання кисню повітря.

Органи виділення у різних класів побудовані неоднаково. У деяких це дуже видозмінені метанефридії (видільні залози ракоподібних), у інших видільні органи нового типу — мальпігієві трубочки (у павукоподібних і комах).

Кровоносна система. У порівнянні з кільчастими червами вона більш прогресивна у зв'язку з наявністю пульсуючого органа — серця, яке розташоване на спинному боці тіла. Проте на відміну від кільчастих червів у членистоногих кровоносна система незамкнена.

Нервова система така ж, як у кільчастих червів; складається із надглоткового ганглія, навкологлоткових комісур, черевного нервового ланцюга. Але у членистоногих відбулося злиття нервових вузлів, особливо у головному відділі. Крім нервової системи функцію регуляції виконують ендокринні залози.

Членистоногі характеризуються численними пристосуваннями до різних умов середовища, різноманітною будовою органів дихання, живлення й руху.

Класифікація Типу Членистоногі:

1.Клас Ракоподібні (Crustacea):

► - вищі раки

► - нищі раки

2. Клас павукоподібні (Arachnоidеa):

► Ряд Фаланги або Сольпуги (Solipugae)

► Ряд Скорпіони (Scorpiones)

► Ряд Пауки (Aranei)

► Ряд Кліщі (Acarina)

3. Клас комахи (Insekta):

► Ряд Таргани (Blattodea)

► Ряд Клопи (Heteroptera)

► Ряд Воші (Anoplura)

► ряд Блохи (Aphaniptera)

► ряд Двокрилі (Diptera)

КЛАС РАКОПОДІБНІ (СRUSTАСЕА) включає близько 25 тис. видів тварин, які живуть переважно у морських і прісних водоймах. Він поділяється на два підкласи — нижчі і вищі раки.

Клас Ракоподібних об’єднує біля 25000 видів тварин, що існують переважно у водному середовищі.

Ракоподібні поділяються на два підкласи: нижчі та вищі раки. Нижчі раки – звичайні мешканці товщі води (планктонні організми) і представляють важливу ланку в ланцюгах живлення біогеоценозів. Деякі з них (наприклад, циклопи і діаптомуси) можуть бути також проміжними хазяями паразитичних червів (наприклад, стьожака широкого і ришти). Вищі раки є цінним об’єктом харчування людини (креветки, омари, лангусти, краби, річковий рак), а також мають значення як санітари водойм (некрофаги). Крім того, прісноводні раки і краби в країнах Далекого Сходу є проміжними хазяями для легеневого сисуна.

Нижчі раки звичайно живуть у товщі води і входять до складу планктону. Вони мають важливе значення у біосфері є солідною частиною харчового раціону багатьох риб і китоподібних. Циклопи і діаптомуси —проміжні хазяїни стьожака широкого та  ришти. Тіло циклопа складається  з головогрудей  і черевця. Головогруди мають 5-сегментів, 1 просте око посередині; 2 пари антен (17 і 4 сегменти); 4 пари ніг. Черевце має 4 сегменти у самок, 5 сегментів у самців.

Циклоп

Вищі раки — мешканці морських і прісних водойм. На суші з цього класу живуть тільки стоноги та деякі раки (краб-злодій пальмовий). Річковий рак, краби, омари використовуються людиною в їжу. Крім того, багато раків (некрофаги) мають санітарне значення. Бо звільняють водойми від трупів тварин. Прісноводні раки та краби у країнах Сходу є проміжними хазяїнами  нами для сисуна легеневого.

КЛАС ПАВУКОПОДІБНІ (АRАСHNОІDЕА) налічує близько 35 тис. видів. Ці членистоногі пристосовані до життя на суші. Вони мають органи повітряного дихання. Тіло їх поділяється на головогруди та черевце (крім кліщів). На головогрудях розташовані шість пар кінцівок: хеліцери, ногощупальця (педипальпи), що пристосовані до захоплення і подрібнення їжі, та чотири пари ходильних ніг. Живляться павукоподібні напіврідкою їжею. Дихають атмосферним повітрям за допомогою легеневих мішків або трахей. Кровоносна система незамкнена. Усі павукоподібні роздільностатеві і самці дрібніші за самок.

Навіть ті з павукоподібних, які вторинною переселилися у воду, дихають атмосферним повітрям. Характерною особливістю павукоподібних є тенденція до злиття члеників тіла, з утворенням головогрудей і черевця. У більш примітивних (фаланги) ці два відділи ще зберігають сегментацію. Скорпіони мають сегментацію тільки на черевці, у павуків черевце вже не сегментовано, а кліщі втратили навіть поділ тіла на головогруди та черевце. Статевий диморфізм різко виражений.

Найважливішими рядами павукоподібних є фаланги (Solifugae), скорпіони (Scorpiones), павуки (Aranei), кліщі (Acarina).

Покриви тіла і апарат руху. Тіло вкрите хітинизованою кутикулою гіподермою клітинної будови під нею. Похідними гіподерми є павутинні та отруйні залози. Отруйні залози розташовані  як правило, біля, основи хеліцер. У павукоподібних 6 пар кінцівок. З них 2 перші пари — хеліцери і педипальпи — пристосовані до захоплення і подрібнення їжі. Інші 4 пари виконують функцію руху; це ходильні ніжки. Під час ембріонального розвитку на черевці закладається кілька  пар кінцівок, але згодом вони перетворюються у павутинні бородавки.

Внутрішня будова павука

Травна система пристосована до живлення напіврідкою їжею. Нерідко травні ферменти вводяться у тіло жертви і після того, як її тканини перетравляться, всмоктуються хижаком. Глотка павукоподібних виконує функцію сисного апарату

Дихальна система представлена або пластинчастими легенями  або трахеями. Ті й інші відкриваються назовні отворами — стигмами на боках члеників. У легеневих мішках розташовані численні листоподібні складки, в яких є кровоносні капіляри. Легені павукоподібних гомологічні зябрам ракоподібних. Трахеї це система розгалужених трубочок, які підходять безпосередньо до всіх органів де здійснюється тканинний газообмін.

Внутрішня будова павука

Видільна система. У деяких павукоподібних є видозмінені метанефридії. У багатьох форм утворюються мальпігієві судини, які  складаються з однієї або кількох пар виростів кишкової трубки (на межі середньої і задньої кишок), розташованих у порожнині тіла. З них продукти життєдіяльності надходять у задній відділ кишок.

Кровоносна система. Найскладніша вона у скорпіонів та павуків у яких дихання легеневе. У цих тварин кровоносна система подібна до такої в ракоподібних. Простіша будова кровоносної системи у павукоподібних, які дихають трахеями. Найпростіша кровоносна система у кліщів, у них її може зовсім не бути або вона складається з мішкоподібного серця і пари остій(отворів.)

Нервова система характеризується концентрацією складових частин. У деяких форм черевний нервовий ланцюг зливається в один голово грудний ганглій.

Внутрішня будова павука

Усі павукоподібні роздільностатеві. Статевий диморфізм добре виражений.

Найважливішими рядами павукоподібних є фаланги (Solpugae), скорпіони (Scorpiones), павуки (Агаnеі), кліщі (Асагіnа).

Скорпіони (Sсогріоnеs) мають розчленоване на головогруди і черевце тіло. Черевце членисте й складається з двох відділiв: широкого переднього і довгого вузького заднього, який часто неправильно називають «хвостом». Останній членик черевця здутий і має гострий, кігтеподібний шип — жало; всередині цього членика є дві отруйні залози, що відкриваються двома отворами на кінці жала. Здобич скорпіон убиває уколом жала, перегинаючи при цьому «хвоста» через спину до жертви, яку утримує педипальпами.

Скорпіони — живородящі Самка народжує кілька десятків розвинених особин, які певний час сидять на спині матері. Статевої зрілості скорпіони досягають у віці 4-5років.

Скорпіони, які належать до кількох видів, живуть на півдні Криму, на Чорноморському узбережжі Кавказу, в Закавказзі, Середній Азії. Весь день скорпіони ховаються під камінням, у  земляних нірках, під корою, в тріщинах скель і глинобитних стінах будівель, між дровами і можуть проникати в житло. Вночі виходять на полювання. Живляться комахами, павуками тощо.

Укуси скорпіонів, які живуть у нашій зоні, для людини, як правило, не смертельні, але викликають сильний біль, напухання кінцівок, гарячковий стан, сонливість тощо. Як специфічний засіб проти укусів використовують антитоксичну протискорпіонну сироватку.

Укуси великих тропічних видів (наприклад, африканського скорпіона, що має близько 17 см завдовжки) можуть призводити іноді до смерті.

Павуки (Агаnеі) мають несегментовані головогруди і черевце, які відділені одне від одного перетяжкою.

Всього павуків налічується близько 30000 видів. У павуків головогруди і черевце не сегментовані, розділені перетяжкою. Хеліцери закінчуються кігтиком, біля вершини якого знаходиться отвір протоки отруйної залози. На кінці педипальп самця розташований копулятивний орган. Кінцівки черевця перетворилися в павутинні бородавки, на основному членику яких відкриваються протоки павутинних залоз. Павутину плетуть в основному самки. Павуки дихають за допомогою легень або трахей. Після статевого акту часто самки поїдають самців. На півдні поширений тарантул (Lycosa singoriensis), укуси якого спричиняють різкий біль та набряки. У тарантула і багатьох інших павуків проявляється турбота про потомство – самка носить молодь на спині, ряд павуків відкладає яйця в павутинний кокон, який самки нерідко носять із собою. Укус тарантула (Lycosa singorinsis) може викликати запалення шкіри.

Павук тарантул

Небезпечним для людини є каракурт (Latrodectus tredecimguttatus). Каракурти живуть у пустинях і передгір'ях Середньої Азії, в степах Криму. Виявлено їх і в Молдові, і в Одеській області.

Павук каракурт

Самка завдовжки 1,5—2 см, самець — не більше 1 см. Каракурт має бархатисто-чорне забарвлення інколи з яскраво-червоними плямами.

Укуси каракурта можуть бути смертельними для тварин і людини. Отрута діє на нервову систему, що викликає сильний біль у всьому тілі, затьмарення свідомості та втрату рухливості. За статистикою, 2-4% укушених можуть загинути. Вівці і свині поїдають каракуртів без шкоди для себе, тому можуть використовуватися для знищення каракуртів на пасовиськах. У населених пунктах рекомендується знищення бур'янистої рослинності у дворах, уздовж трамвайних шляхів тощо, де каракурти знаходять сховище. З лікувальною метою застосовується протикаракуртна сироватка, після введення якої хворий через 3-4 дні одужує.

З лікувальною метою застосовується протикаракуртна сироватка. Вівці та свині поїдають каракуртів без шкоди  для себе. Тому їх можна використовувати для знищення каракуртів на пасовищах.

У населених пунктах рекомендується знищувати бур'яни у дворах, уздовж трамвайних шляхів тощо, де каракурти знаходять сховище.

Кліщі (Асаrіnа). Тіло нерозчленоване на відділи і несегментоване овальної або кулястої форми. Ротова частина тіла складається з пари верхніх щелеп, або хеліцер і педипальп. Хеліцери і педипальпи зближені і утворюють хоботок. Ротовий апарат колючо-синого і гризного типу. У кліщів імагіальної стадії 4 пари ніг, на кінці яких є особливі кігтики і подушечки для прикріплення до хазяїна.

Група членистоногих, яка налічує понад 20 000 видів. Вони дуже різноманітні і медичне значення мають деякі представники акариформних та паразитоформних кліщів. Ці дві групи неспоріднені і дуже відокремлені, тому іноді їм надають систематичний статус рядів. У кліщів головогруди та черевце повністю злиті між собою.

Тіло овальної або кулястої форми. У передній частині тіла розташований хоботок, утворений ногощупальцями та хеліцерами. Ротовий апарат колюче-сисного та гризучого типів.

На відміну від павуків кліщі мають непрямий розвиток. Із яйця виходить шестинога личинка. У неї відсутні стигми, трахеї і статевий отвір. Після линяння личинка перетворюється у восьминогу нестатевозрілу німфу. Залежно від виду кліщів може бути одна або декілька німфальних стадій. З останнім линянням німфа перетворюється в імаго – статевозрілу форму. Серед кліщів трапляються постійні і тимчасові паразити людини.

Акариформні кліщі більш стародавні, ніж паразитоформні. Ротовий апарат у них гризучого типу, живляться шкірою, виділеннями шкірних залоз, волоссям, пір’ям тощо. Серед них постійними паразитами людини є кліщі – коростяні та залозниці.

Розвиток кліщів відбувається з метаморфозом. Самка відкладає яйця, з них розвиваються личинки, у яких немає задньої пари ніг стигм, трахей і статевого отвору. Після першого линяння личинка перетворюється у  німфу яка має 4 пари кінцівок і недорозвинені статеві залози.

Стадії розвитку кліщів

Залежно від виду кліщів спостерігається одна німфальна форма або декілька. Після останнього линяння німфа перетворюється в імаго - статевозрілу форму. Кліщі завдають великої шкоди тваринництву. Серед них зустрічаються постійні й тимчасові паразити людини. Останні нерідко е переносниками збудників трансмісивних хвороб людини і сільських тварин.

Коростяний свербун (Асаrus sіrо або Sarcoptes scabiei) – збудник скабіазу або корости.

Локалізація. Внутрішньошкірний паразит, що живе у роговому шарі епідермісу.

Географічне поширення — повсюдне.

Морфофізіологічні особливості Дуже дрібний кліщ: самка — близько 0,4 мм, самець — близько 0,3 мм завдовжки. Ноги дуже вкорочені, що пов'язано з пристосуванням до життя у ходах всередині шкіри. Очі відсутні. Дихання здійснюється через усю поверхню тіла.

Для проникання у шкіру свебуни вибирають найніжніші ділянки (між пальцями, під пахвами, на животі тощо). Довжина ходу, який самка буравить за день, досягає 2-Змм (самці ходів не роблять). Живляться кліщі клітинами хазяїна. У ходах самки відкладають яйця (20 і більше за життя). Тут же здійснюється метаморфоз, який триває 1-2 тижні. Тривалість життя 40-45 днів.

Діяльність кліщів посилюється вночі, коли зігрівається поверхня тіла; людина відчуває при цьому свербіння. При розчісуванні розкриваються ходи кліщів. Кліщі, їхні личинки і німфи розселяються по тілу хворого по білизні та по навколишніх предметах.

Патогенне значення і діагностика. Хвороба проявляється у вигляді свербіння ділянок тіла, які уражені кліщами. 3араження відбувається при безпосередньому контакті з хворим та при користуванні його речами. На яких можуть бути кліщі. Діагноз ставиться при виявленні кліщів у ходах, які вони прокладають.

Клінічні прояви корости

Свійські та дикі ссавці також хворіють коростою, збудниками якої є інші види коростяних кліщів. На людині можуть паразитувати коростяні кліщі коней собак свиней, овець,  кіз, верблюдів, вовків та інших тварин.

Профілактика. Особиста — підтримання чистоти тіла, білизни, житла, ретельне дотримання санітарних правил після контакту з хворими людьми і тваринами; громадська —санітарний нагляд за гуртожитками, лазнями, санітарна освіта.

Кліщів – збудників трансмісивних хвороб відносять до трьох родин: іксодові, аргасові, гамазові.

Родина Залозниці (Demodicidae). Мікроскопічні кліщі, які живуть у сальних залозах та волосяних сумках ссавців. Мають видовжене тіло, короткі ноги, сисний ротовий апарат, дуже плодючі. В одній сальній залозі може бути до 200 кліщів.

Залозник вугровий (Demodex folliculorum) – збудник демодекозу.

Локалізація. Внутрішньошкірний паразит, який мешкає в сальних залозах та волосяних сумках.

Географічне поширення – повсюдно.

Морфофізіологічні особливості. Тіло червоподібне видовжене. Довжина самки – 0,38 мм, самця – 0,30 мм. Самки відкладають до 200 яєць, з яких виходять личинки з недорозвиненим хоботком і трьома парами горбиків замість ніг. Через дві німфальні стадії утворюється імаго. Цикл розвитку відбувається за 25 днів.

Патогенне значення і діагностика. Залозниця призводить до закупорювання волосяного мішечка та зниження функції сальної залози. Коли в уражені місця проникають патогенні мікроби, то виникають запальні процеси. На шкірі з’являються вугри (гнійні утворення). Масове ураження кліщами–залозниками викликає демодекозну коросту: шкіра стає зморшкувата, виникають пустули з виділенням лімфи, випадає волосся. Зараження відбувається як при безпосередньому контакті з хворою людиною чи твариною, так і через різні речі. Діагноз ґрунтується на дослідженні під мікроскопом гною з вугрів у краплі гліцерину на предметному склі.

Клінічні прояви демодекозу

Профілактика. Заходи профілактики аналогічні таким, як і при корості.

Паразитоформні кліщі мають ще більше медичне значення, ніж акариформні. Серед них є багато переносників збудників хвороб людини та тварин, особливо в трьох родинах: Іксодові, Аргасові і Гамазові.

Родина Іксодові (Іхосіігіае). Іксодові кліщі—тимчасові зовнішні паразити. Тимчасового хазяїна, на якому вони живляться, називають хазяїн-живитель. Здобич кліщі очікують у відкритій природі, що спричинило появу у них особливих пристосувань. Кліщі можуть довго голодувати, але присмоктавшись до хазяїна, тривало, інколи кілька днів, смокчуть кров. Самки здатні поглинати таку кількість крові, яка у сотні разів переважає масу їхнього тіла. Метаморфоз, який включає стадії: яйця, личинки, німфи і дорослої форми, триває інколи не менше 3 років

Мала можливість зустрічі з годувальником призводить до масової загибелі кліщів на усіх стадіях розвитку, проте їх виручає плодючість. Самки деяких видів відкладають до 17 тис яєць, з них статевої зрілості досягає незначна кількість. Яйця відкладаються у тріщини землі або у кору відмерлих рослин. Личинки, які вилупилися, живляться одноразово, звичайно на дрібних ссавцях (гризуни, комахоїдні). Сита  личинка залишає хазяїна і через деякий час линяє, перетворюючись у німфу. Остання після живлення і линьки перетворюється в імаго.

Статевозрілі самки іксодових кліщів живляться тільки раз у житті і переважно на великих ссавцях. У наведеному тут прикладі має місце зміна трьох хазяїнів, але трапляються кліщі, які мають двох хазяїнів, а інколи розвиваються на тілі тільки одного.

У личинок і німф кліщів для пошуків хазяїна-живителя є дуже тонка адаптація: добре розвинені рецептори, які сприймають вібрацію ґрунту, підвищення температури і концентрації вуглекислоти у повітрі. Саме ці фактори супроводжують появу великої тварини або людини, і реакція на них полегшує присмоктування до хазяїна. Процес кусання кліщів безболісний (на усіх стадіях розвитку), бо кліщі виділяють особливі анестезуючі речовини, завдяки чому присмоктування їх залишається не поміченим.

Собачий кліщ (Ixodes ricinus) підтримує у природі осередки туляремії серед гризунів і передає людині і свійським тваринам збудника цієї хвороби, може бути переносником збудника весняно-літнього енцефаліту  Присмоктування кліща викликає запальні процеси.

Місця поширення: зарості кущів лісової зони Європи.

Морфофізіологічні особливості. Тіло овальне, на спині є щиток. У самців він вкриває всю спину. У самок, личинок і німф невеликий щиток знаходиться тільки у передній частині спини решта частин тіла мають м'які покриви, що забезпечує можливість розтягування і збільшення об'єму тіла. Колір самців брунатний, довжина тіла близько 2,5 мм. У голодної самки тіло також брунатне, але в міру наповнення кров'ю колір змінюється від жовтого червонувато-брунатного. Довжина тіла голодної самки близько 4 мм, ситої — до 11 мм. Собачий кліщ може паразитувати на  багатьох диких і свійських тваринах і людині.

Тайговий кліщ (Іxodes persulcatus) – переносник тяжкої вірусної хвороби — тайгового енцефаліту.

Місця поширення. Тайга, переважно на сході від Уралу, але виявлений і в Європі.

Морфофізіологічні особливості. Подібний до собачого кліща. Паразитує на багатьох ссавцях і птахах, підтримує серед них циркуляцію вірусу тайгового енцефаліту. Основним природним резервуаром енцефаліту є бурундуки, таку ж роль виконують їжаки, полівки та інші ссавці і птахи. Можливе передавання вірусу енцефаліту самкою кліща своєму потомству трансоваріально, тобто через яйця.

Тайговий енцефаліт — тяжка хвороба, яка призводить у 20-30% випадків до смерті або інвалідності

Профілактика. Особиста профілактика полягає у захисті від укусів кліщів (спеціальний одяг, застосування репелентів, систематичний огляд одягу та тіла з метою видалення кліщів, які прикріпилися).

Громадська – у раціональному освоєнні тайги і знищенні кліщів у місцях масового їх існування (біоценозах), які відвідуються людьми (застосування отрут-акарицидів), запобіжні щеплення.

Інші іксодові кліщі. У степовій і лісовій зонах живуть іксодові кліщі, які належать до роду Dermacentor. Личинки і німфи їх живляться  на дрібних ссавцях, головним чином на гризунах, Dermacentor pictus, який живе в мішаних лісах і Dermacentor marginatus –мешканець степів, передають збудників туляремії. У тілі кліщів збудник туляремії не втрачає  життєздатність довгі роки, з чим пов'язане тривале існування осередків цієї хвороби. Dermacentor marginatus переносить також збудників бруцельозу—хвороби, яка трапляється у дрібної і великої рогатої худоби, свиней та в людини. D. nuttalli, живучи у степах Західного Сибіру і Забайкалля, підтримує у природі осередки і передає людині спірохет — збудників кліщового висипного тифу.

Dermacentor marginatus

Іксодові кліщі – облігатні гематофаги, тимчасові зовнішні пасовищні паразити, що очікують тварин – хазяїв у відкритій природі. Вони залізають на невисокі рослини, де сидять, витягнувши вперед передні ноги, на яких є чутливі органи. Коло тварин – хазяїнів дуже широке. Імаго живиться на тваринах великого розміру “копитних, хижаках”, личинки та німфи – на гризунах, комахоїдних, дрібних хижаках, птахах, ящірках. Дорослі кліщі можуть смоктати і кров людини. У них на голівці знаходиться хоботок із гачками. За допомогою хеліцер кліщі розрізають шкіру, а за допомогою гачків хоботка прикріплюються до неї на декілька (4-16) днів і висмоктують значну кількість крові, збільшуючись у вазі у 220 разів. Це характерно для личинок, німф та самок, які мають невеликий щиток на спині, що дозволяє їх тілу розтягуватись і збільшуватися при смоктанні крові. У самців тіло не збільшується, чому заважає щиток, що покриває всю спину і вони менше п’ють крові або зовсім не живляться. Живлення – дуже складний процес, під час якого кліщ не тільки смокче кров, але і розвивається. Відбуваються фізіологічні зміни слинних залоз, кишечнику; покриви не розтягуються, а ростуть без линяння – явище у членистоногих дуже рідкісне. Запліднення звичайно відбувається на хазяїні, після чого самки п’ють необхідну для дозрівання яєць кількість крові і покидають його. Після відкладання яєць (у деяких видів до 17 тисяч) самки гинуть. Життєвий цикл триває 1-3 роки і проходить зі зміною 2-3 хазяїв.

Іксодові кліщі мають велике медичне і ветеринарне значення. Вони переносять багато збудників хвороб людини та тварин.

Деякі збудники розмножуються в кліщах і передаються потомству через яйця (трансоваріально), при цьому сам кліщ не страждає. Специфічний зв’язок іксодид з великою кількістю інфекцій не випадковий і пояснюється рядом адаптацій, у першу чергу, особливостями живлення. Повільне смоктання великої кількості крові, ріст і розвиток, тривале знаходження паразита на тілі хазяїна та їх зміна і різноманітність, чітка узгодженість живлення і дозрівання яєць – все це створює сприятливі умови для зараження кліща і взаємопристосування збудника хвороби і кліща-переносника.

Для пошуків хазяїна в личинок і німф є дуже тонка адаптація: добре розвинені рецептори, які сприймають вібрацію ґрунту, підвищення температури і концентрації вуглекислоти в повітрі. Процес кусання кліщів безболісний (на всіх стадіях розвитку), бо кліщі виділяють особливі анестезуючі речовини, завдяки чому присмоктування їх залишається непоміченим.

Родина Аргасові (Аrgasidae). Аргасові кліщі живуть у норах, печерах і лігвищах тварин, у жилих та нежилих будівлях, переважно глинобитних. Вони менш вибагливі до умов життя, ніж іксоди, тому менше гинуть і в них немає пристосування до інтенсивного розмноження. Самка відкладає тільки сотні, а інколи десятки яєць. Цим кліщам доводиться задовольнятися здобиччю, яка потрапляє у сховище, і коло їх хазяїнів дуже широке (хребетні від  рептилій до людини). У них з'явилася властивість насичуватися швидше, доки годувальник знаходиться у сховищі. Смоктання крові у них триває від 3 до 30 хв. Оскільки живлення менш багате яєць дозріває менше. Але кліщі відкладають їх декілька разів за життя. Внаслідок того що сховище може тривалий час не відвідуватися, кліщі, можуть роками голодувати.

Селищний кліщ (Ornithadorus papillipes) - переносник збудників кліщового поворотного тифу. Кліщі підтримують цю хворобу серед диких тварин, а при живленні на людині передають і її. Встановлено трансоваріальне передачу спірохет на протязі одного-двох поколінь.

Географічне поширення. Середня Азія, Афганістан, Іран, Індія. Споріднені селищному кліщеві види зустрічаються на Кавказі.

Морфофізіологічні особливості. Темно-сірого кольору. Самка 8,2 мм, самець -5,8мм. Очей немає. Живиться на гризунах, кажанах, жайворонках, собаках, великій рогатій худобі, конях, котах. Дорослі кліщі можуть голодувати до 13 років.

Селичний кліщ. А- самець; Б - самка

Профілактика кліщового поворотного тифу. Необхідно оберігати себе від потрапляння кліщів на тіло не знаходитися довго у печерах, глинобитних будівлях та інших біотопах кліщів застосовувати відлякуючі засоби. Громадська профілактика полягає у знищенні кліщів і гризунів. Найкращий ефект дає знесення старих глинобитних приміщень, які заселені кліщами. Їх замінюють будинками європейського типу.

КЛАС КОМАХИ (INSECTA). Клас Комахи – це вищі безхребетні. Кількість видів понад 1 млн, що становить 70% від загальної кількості існуючих видів тварин. Більшість комах наземні форми, багато видів живе в землі, деякі в прісних водах, окремі — в морях.

Комахи – вищі безхребетні, їхнє тіло чітко розділене на голову, груди та черевце. Грудний відділ складається з трьох сегментів, кожний має пару ніг. Отже, у комах три пари ніг. Другий і третій сегменти можуть мати по парі крил. Черевце складається з 6-12 члеників. Крила є у більшості комах. У деяких комах обидві пари крил розвинені добре. У ряду двокрилих для літання використовується тільки перша пара, а друга дуже редукована (збереглися невеликі рудименти—дзижчальця, які є органами рівноваги). Крила мають поздовжні та поперечні  жилки, всередині каналу яких проходять нерви і трахеї. Жилкування крил має велике систематичне значення.Відомі безкрилі комахи. Одні з них первиннобезкрилі. Відсутність у них крил вказує на примітивність організації. Вториннобезкрилі (воші, блохи, клопи) втратили крила у результаті паразитичного способу життя.

Покриви тіла і м'язова система. Комахи мають хітинізований покрив, під яким залягає одношаровий гіподермальний епітелій. Шкіра багата на різноманітні залози: пахучі, воскові, линяння тощо. М'язи смугасті.

Травна система характеризується різноманітністю будови щелепного апарату і складністю диференціювання кишок. Починається травна система ротом, який веде у ротову порожнину. Сюди відкриваються протоки слинних залоз. У гусениць більшості метеликів слинні залози трансформовані у прядильні. Передній відділ кишок має розширення — воло. У робочих бджіл у волі під впливом ферментів квітковий нектар перетворюється у мед. Перетравлення і всмоктування їжі у комах здійснюється у середній кишці, яка переходить у задню, що відкривається назовні анальним отвором.

Органи дихання — трахеї, тобто система розгалужених трубок, яка розподіляє повітря по тілу і постачає його до всіх органів.

Органи виділення — мальпігієві судини — численні трубочки, які впадають у кишки на межі середньої і задньої. Просвіт їх заповнений зернами сечової кислоти — головним продуктом дисиміляції у комах.

Органи кровообігу. Серце і аорта розташовані на спинному боці черевця. У зв'язку з тим що є розгалужена сітка трахей, кровоносна система розвинена слабо і позбавлена функції переносника кисню. Рідину, яка циркулює по кровоносній системі, називають гемолімфою. У ній знаходяться білі кров'яні тільця. У деяких комах (наприклад, жуків-наривників) гемолімфа отруйна.

Нервова система. У черевному нервовому ланцюзі дуже виражена тенденція до концентрації гангліїв у головному відділі, а у деяких комах (наприклад, мух) концентрація поширюється і на грудний відділ, в якому усі ганглії зливаються у суцільну масу. Ці зміни у будові нервової системи ведуть до вдосконалення її діяльності.

Органи чуттів комах добре розвинені. Очі дорослих комах найчастіше фасеткові, але можуть бути і простими. Є також органи рівноваги, смаку і нюху, у деяких — слуху.

Система відтворення. Усі комахи роздільностатеві. Розвиток відбувається з метаморфозом. При повному метаморфозі комахи проходять стадії яйця, личинки, лялечки і дорослої форми (імаго). При неповному метаморфозі випадає стадія лялечки.

Метаморфоз: а — повний (у метелика); б — неповний (у таргана).

Практичне значення комах дуже велике. Вони є головними запилювачами квіткових рослин. Близько 30 % європейських квіткових рослин (у тому числі важливі сільськогосподарські культури) запилюються комахами. Риючі комахи відіграють значну роль у ґрунтоутворенні. Деякі корисні комахи одомашнені (бджола, тутовий і дубовий шовкопряди). Величезну користь людині приносять хижі комахи, поїдаючи  інших комах — шкідників культурних рослин і лісу.

Комахи-паразити, личинки яких розвиваються у яйцях і личинках інших комах (оси), скорочують чисельність шкідливих комах. Оскільки більшість інсектицидів не байдужі для людини, свійських тварин і корисних комах, використання хижих і паразитичних комах для боротьби з шкідниками (біологічні способи боротьби) необхідно застосовувати набагато ширше.

Медичне і ветеринарне значення комах полягає переважно у тому, що серед них немало паразитів, які завдають прямої шкоди здоров'ю або з ними пов'язане поширення збудників трансмісивних хвороб.

Клас комах ділиться на велику кількість рядів. В основу класифікації покладено характер метаморфозу, будова ротових органів і крил. До комах з неповним перетворенням відносяться ряди прямокрилих (коники, сарана), тарганових, напівтвердокрилих (або клопів), бабок, вошей тощо.

До комах з повним перетворенням належать ряди твердокрилих (або жуків), лускокрилих (або метеликів), перетинчастокрилих, бліх, двокрилих тощо.

Ряд Тарганові (Віаttоdіеа). Ряд Таргани включає понад 3 500 видів. Це стародавні комахи, що мешкають на Землі десятки мільйонів років. Деякі види розповсюджені людиною по всьому світі (Прусак або рудий тарган (Blattela germanica - переносник збудників захворювань та яєць гельмінтів. А деякі - популярні декоративні тварини (кубинські таргани роду Blaberus або мадагаскарські Gromphadornia). В Україні зустрічаються близько 10 видів.

Багато видів живуть у відкритій природі. Медичний інтерес становлять чорний тарган і рижий, або прусак. Розміри першого 20—26 мм, другого 8—11 мм. Самці чорного таргана мають розвинені передні крила, у самок вони редуковані. У прусака обидві статі мають розвинені крила. Самки тарганів відкладають яйця у коконах. Розвиток зародка триває кілька місяців. Так, у прусака при температурі 4- 22 С цей період триває 172 дні. Висока температура прискорює метаморфоз, низька — уповільнює. Обидва види звичайно поселяються у теплих приміщеннях, але у Середній Азії і в Криму зустрічаються і у природі. Живучи у помешканнях, таргани живляться хлібом, овочами, м'ясом, іншими продуктами. Вони нерідко живляться нечистотами і виділеннями людини (мокротиння, фекалії), тому можуть стати механічними переносниками хвороботворних організмів, цист найпростіших, яєць гельмінтів. Для боротьби з тарганами використовують інсектициди, приманки з бурою тощо.

Ряд Клопи (Неteroptera). Більшість представників цього ряду живляться соками рослин.

Деякі клопи, у тому числі блощиця (Сіmex lecturalis), перейшли до паразитичного способу життя. Слина блощиці містить отруйний секрет, тому укуси її болючі. Перенесення блощицею будь-яких збудників хвороб не встановлено. Дорослі блощиці та їхні личинки можуть довго (по кілька місяців) голодувати.

Блощиця

Клоп-блошиця – постільний клоп (Cimex lectularius), який трапляється в помешканнях людини. Для блощиці характерний нічний спосіб життя. Вдень вона ховається під шпалерами, у меблях, у щілинах стелі та підлоги. Постільний клоп - кровососуча комаха з плоским, подовгастим тілом. Довжина у самців 5—6,5 мм, у самок 5—8,5 мм. Ротовий апарат колючо-сисний. Живиться лише кров'ю.

Для боротьби з клопами використовують інсектициди, знищують гризунів — хазяїнів клопів і бліх.

Ряд Воші (Аnoplura) – паразитичні комахи, які втратили крила і будова яких спростилась у зв'язку з паразитизмом. Відомо близько 500 видів, які є специфічними паразитами ссавців. До ряду Воші відносяться дрібні (0,4-0,6 мм), безкрилі, зовнішні, специфічні паразити ссавців. Ротовий апарат сисного типу, пристосований для проколювання міцних покривів хазяїна.

На тілі людини паразитують три види вошей: головні, платяні та лобкові.

1 – головна воша, 2 – платяна воша, 3 – лобкова воша.

На людині паразитують воші з родини Педикуліди (Pediculidae), які поширені по всій земній кулі. За новими даними (з урахуванням не тільки локалізації, а й генетичних особливостей вошей), зараз виділяють два види роду Pediculus, що паразитують у людини: воша головна (Pediculus capitis) і воша одежна (P.vestimenti. або P.corporis), вони викликають патологічний стан – педикульоз. Коли слина паразитів потрапляє в шкіру, вона починає дуже пекти, а в деяких людей підвищується температура. Згодом шкіра пігментується, стає товстою та грубою (хвороба бездомних – morbus errorum).

Постійний свербіж і розчухування призводять до вторинної інфекції патогенними організмами. Важним наслідком дії гноєтворних бактерій та вошей є ковтун – ураження шкіри волосистої частини голови гноячковою інфекцією, у результаті чого волосся мокріє і склеюється в один суцільний жмут. У гнійні ранки мухи можуть відкладати яйця, з яких виходять личинки і живляться живими тканинами. Є факти смерті деяких історичних осіб – іспанського короля Філіпа ІІ, римського диктатора Сулли і деяких інших “з’їдених живцем” вошами.

Але основне і більш важливе значення вошей – передача ними збудників висипного і поворотного тифів. Епідемії і пандемії висипного і поворотного тифів супроводжували історію людства і знищували сотні тисяч людей. Велику роль у з’ясуванні знаходження збудника хвороби в організмі людини зіграли героїчні експерименти (в 1874 та 1876 рр.) професора Київського університету Г.М. Мінха та одеського лікаря Й.Й. Мочутковського по самозараженню. Вони встановили, що збудники висипного і поворотного тифів локалізуються в крові хворих і в 1877 р. Г.М. Мінх висловив ідею передачі цих збудників від людини до людини за допомогою кровосисних комах.

Головна воша (P. humanus capitis) переносить спірохет збудників однієї з форм поворотного тифу — так званого вошивого поворотного тифу. Зараження відбувається при роздавлюванні вошей на тілі людини і втирання спірохет при розчухуванні шкіри, яка свербить.

Локалізація. Воша поселяється на волосистих ділянках тіла, переважно на голові; яйця (гниди) вона прикріплює до волосся.

Морфофізіологічні особливості. Комахи сірого кольору. По боках тіла глибокі вирізки, вусики на голові короткі й товсті. Довжина самця 2— З мм, самки 3—4 мм. Задній кінець тіла самця закруглений, а самки — роздвоєний. Живиться тільки кров'ю людини 2—3 рази на добу. Тривалого голодування не витримує. Органи зору розвинені слабо, органами нюху є вусики.

Життєвий цикл. Дозріле яйце (гнида) через яйцеводи потрапляє у непарний вивідний канал. Спочатку на волосину видавлюється клейка речовина, внаслідок чого яйце прикріплюється. За життя самка воші відкладає до 300 яєць. Розвиток відбувається на  тілі людини на протязі 2—3 тижнів, але при несприятливій температурі розвиток може затягнутися. Тривалість життя воші 27—38 днів.

Одежна воша (Р.humanus humanus) - переносник збудників поворотного (спірохет) і висипного, (рикетсій) тифів. Зараження людини відбувається при втиранні через пошкоджені ділянки шкіри, зокрема при розчухуванні, випорожнень і гемолімфи роздавленої воші. Такий спосіб зараження називається контомінацією.

Локалізація. Одежна воша живе у складках одягу і білизни, яйця прикріплює до їхньої поверхні.

Морфофізіологічні особливості. Комахи білястого кольору. Вусики тонкі й довгі, бічні вирізки на черевці менші, ніж у головної воші. Довжина самця від 2,1 до 3,75 мм, самки — від 2,2 до 4,75 мм. Статевий диморфізм: розміри, задній кінець тіла самця закруглений, у самки—роздвоєний.

Життєвий цикл від початку розвитку до початку кладки яєць самкою яка вийшла з яйця (від яйця до яйця), мінімально триває 16 днів.

Лобкова воша (Рhtirus pubis) — ектопаразит. Збудників інфекційних хвороб не переносить.

Локалізація. Поселяється на ділянках тіла, які вкриті волоссям: на лобку, повіках, під пахвами, крім волосистої частини голови.

Морфофізіологічні особливості та життєвий цикл. Лобкова воша менша, ніж головна і одежна: самці довжиною близько 1 мм, самки— 1,5 мм. Тіло коротке, широке, груди і черевце майже не відмежовані. Тривалість життя імаго лобкової воші 17—26 днів. За цей час самка відкладає близько 50 яєць.

Ряд Блохи (Aphaniptera). Блохи - дрібні безкрилі кровоссальні комахи. Тіло сплющене з боків, голова озброєна колючим ротовим апаратом. З 3 пар ніг остання найдовша і служить для стрибання.

Блохи дуже докучливі комахи. При укусах від їх слини на шкірі людини виникають пігментовані плями, а також місцеве запалення та набряки.

Прояви укусів бліх на нижніх кінцівках

Але першорядне значення блохи мають як можливі переносники збудників ряду інфекцій. Епідеміологічне значення мають людська блоха (Pulex irritans) і щурячі блохи (Сeratophyllus fasciatus і Xenopsylla cheopis), які є переносниками бактерій, що живуть у їх кишечнику і з випорожненнями можуть потрапити на шкіру людини. При розчухуванні бактерії проникають під шкіру. Зараження збудником чуми Pasteurella pestis відбувається і при укусі блохи. Це виникає тому, що збудники чуми, потрапивши до шлунка блохи, розмножуються настільки інтенсивно, що повністю закривають його просвіт. Цей стан називають чумним блоком. При харчуванні на тілі тварини або людини такої блохи, вона, після проколу шкіри, відригує у ранку бактерій, завдяки чому у кров хазяїна потрапляє водночас дуже велика кількість збудників. Джерело зараження чумними бактеріями – гризуни. Блохи передають також рикетсії – збудників ендемічної висипнотифозної пропасниці (Ricketsia mooseri) від пацюків людині, а також збудника туляремії. Передача рикетсій відбувається шляхом контамінації. У сухих фекаліях бліх рикетсії залишаються вірулентними 4-5 років.

Географічне поширення—по всій  земній кулі.

Морфофізіологічні особливості. Щелепний апарат колючо-сисний. Задня пара ніг довша від інших і використовується для стрибання. Крил немає. На поверхні тіла є волоски, щетинки, зубчики і зубці.

Блоха людська                      Блоха щуряча

Життєвий цикл. Яйця відкладаються у сухому смітті. Розвиток відбувається з повним перетворенням. Личинка червоподібної форми, без ніг. Живиться випорожненнями дорослих бліх і гниючими органічними речовинами. У блохи людської при оптимальній температурі мінімальний період розвитку становить 19 днів.

1 – доросла блоха; 2 – личинка; 3 – лялечка

У поширенні чуми та інших хвороб має значення те, що блохи — неспецифічні паразити. При загибелі хазяїна вони можуть переходити на тварин інших видів. Зокрема, на хижака нерідко переходять блохи, які живуть на його жертві.

Ряд Двокрилі (Diptera) Ряд Двокрилі (Diptera) нараховує біля 100 000 видів, із яких понад 10000 трапляються на території України і суміжних держав.

Для представників цього ряду характерно наявність тільки однієї пари (передньої) крил, звідси і назва ряду. Друга пара крил перетворена в дзижчальця – орган рівноваги. На голові розташована пара вусиків і нижньощелепних щупиків – органи дотику і нюху. Ротовий апарат може бути колючо-сисний, лижучо-сисний, гризучо-сисний. Харчування самців – соками рослин, нектаром квітів, у самок кровосисних двокрилих – солодкими соками рослин і кров'ю теплокровних тварин (білкова їжа потрібна для дозрівання яєць). Розвиток із повним метаморфозом, личинки червоподібної форми, несхожі на імаго. Середовище існування імаго і преімагінальних стадій (яйця, личинки, лялечки) різні. Яйця, личинки і лялечки розвиваються у воді, вологому ґрунті, залишках тварин і рослин, що гниють, живих рослинах і тваринах. Лялечки двокрилих можуть бути рухливими (комарі, мокреці) і нерухомими, укладеними у твердий кокон (мухи, мошки).

Ряд видів двокрилих комах є переносниками і збудниками хвороб людини і тварин.

Медичне значення мають представники родин комарів (Culicidae), мошок (Simuliidae), мокреців (Ceratopogonidae), москітів (Phlebomidae), ґедзів (Tabanidae), мух (Muscidae), що заподіюють істотну шкоду здоров'ю людини.

Комарі, мокреці, мошки, москіти, ґедзі – утворюють комплекс кровосисних двокрилих комах під загальною назвою “гнус”.

У цих комах серед кровосисних видів кров’ю живляться тільки самки. В Україні місця масового виплоду гнусу зосереджені в поліських районах, Карпатах, заплавах великих річок, заболочених ставках, верхів’ях водосховищ, лиманах, районах рисосіяння та ін.

Велику роль у вивченні фауни та екології гнусу мають праці видатного українського ентомолога А.К. Шевченко та її учнів.

Родина Комарі справжні. Комарі  — родина комах ряду Двокрилі – мають одну пару крил, струнке тіло, і довгі ноги. Характерні для цього сімейства ротові органи: верхня і нижня губа витягнуті і утворюють футляр, в якому поміщаються довгі тонкі голки (2 пари щелеп); у самців щелепи недорозвинені — вони не кусають.

У Євразії поширені три роди кровосисних комарів: Anopheles, Aedes i Culex. Anopheles передають людині збудників малярії. Деякі види Aedes  передають збудників туляремії, японського енцефаліту, хоріоменінгіту, жовтої пропасниці. Деякі види Сulех передають вірус японського енцефаліту.

Aedes Anopheles Culex

У Євразії налічується близько 10 видів комарів роду. Найпоширеніший з них комар звичайний малярійний.

Морфофізіологічні особливості. Яйця комарів Anopheles відрізняються від яєць Aedes i Culex не тільки за формою, але й за способом відкладання Anopheles відкладають яйця розкидано, поодинці на поверхні води. Кожне з них з пояском і має плавальну камеру. Яйця Culex не мають пояска і камер, відкладаються на поверхню води купками у вигляді човника. Яйця Aedes відкладаються на сиру землю біля ючих водойм і рідше на поверхню води як купками, так і розкидано.

Личинки Culex і Аеdes мають дихальний сифон у вигляді трубки на передостанньому членику. Личинки комарів Culex і Aedes у воді розташовуються під кутом, прикріплюючись сифоном до її поверхні.

У личинок Anopheles на відміну від личинок Culex і Aedes немає дихального сифона. Личинки Аnopheles мають тільки одну пару дихальних отворів на передостанньому членику і тому розташовуються на воді горизонтально.

Лялечка має форму коми. Лялечка Anopheles відрізняється від лялечок інших комарів будовою дихальних трубочок (сифональні ріжки). У Anopheles дихальні трубки конічної форми, у Culex — циліндричної.

На iмагінальній стадії є відмінності у будові придатків голови, кольорі крил і посадці. У самок Аnopheles  нижньощелепні щупики за довжиною приблизно рівні з хоботком, у немалярійних комарів—у кілька разів коротші від хоботка. У самців Аnopheles  нижньощелепні щупики за довжиною рівні з хоботком, з булавоподібними потовщеннями на кінці, у немалярійних комарів – звичайно довші від хоботка, без булавоподібного потовщення. У kомарів жилки крил вкриті лусками, які можуть утворювати малюнок із плям. У комарів Culex такі плями відсутні.

При посадці комарі Аnopheles  тримають черевце піднятим і знаходяться під кутом до поверхні. В інших комарів тіло при посадці зігнуте, черевце нахилене до субстрату або паралельне до нього.

Личинка комара Аnopheles Імаго комара Аnopheles

Життєвий цикл і біологічні особливості. Яйця, личинки і лялечки розвиваються у воді. Молодий окрилений комар-анофелес спочатку знаходиться поблизу водойми у побережній рослинності. У цей нас комірі (самки і самці) живляться тільки соками рослин. Через кілька днів при настанні сутінків самці утворюють рої. Самка влітає у рій і залишає його з одним із самців для парування. Після запліднення самка шукає здобич і ссе кров людини чи тварин. Кров необхідна для розвитку яєць.

Самка Culex

Для живлення кров'ю у самок є колючо-сисний ротовий апарат. У самця сисні ротові органи пристосовані для живлення рослинними соками. Самки Аnopheles живляться переважно у приміщеннях, тому від водойм летять до населених пунктів. Зона поширення комарів навколо анофелогенних водойм досягає приблизно 3 км. Нассавшись крові, самка відлітає у якийсь притулок і лишається у ньому у спокої протягом кількох днів, поки завершиться перетравлювання крові і, одночасно, дозрівання запліднених яєць. Потім самка летить до водойми і відкладає яйця. Описаний цикл життя самки від початку живлення кров'ю до відкладання яєць дістав назву гонотрофічного циклу (гр. gonos—сім'я, статева клітина, і trophe — живлення).

Після відкладення яєць самка знову шукає здобич, живиться кров'ю. Таких циклів протягом літа може бути 2-3 -6. Тривалість життя самки у літній період близько 1 місяця. Самці незабаром після спаровування гинуть;

Тривалість їх життя дорівнює кільком дням. Для відкладання яєць Аnopheles використовують водойми із стоячою або повільнопроточною водою. Кількість яєць в одній кладці коливається від 60 до 350. Із яєць вилуплюються личинки, які живуть на поверхні води. Вони дихають атмосферним повітрям.

Личинки Аnopheles живуть виключно у чистих або майже чистих водоймах. Водойми із значною кількістю органічних речовин і завислих частинок, як і затінені, для них непридатні. У боротьбі з комарами Аnopheles. Добрий ефект дає обсаджування берегів водойм деревами з великою і розлогою кроною.

Тривалість розвитку личинки залежить від температури води. Розвиток починається при температурі не нижче +10 °С. Оптимальна температура +25°С. Мінімальний період розвитку личинки 15 днів. Живляться личинки бактеріями і рослинними рештками, для чого фільтрують воду і заковтують всі частинки, які можуть пройти у ротовий отвір. Ця біологічна особливість комарів використовується для знищення їх шляхом розпилення на поверхні водойми порошкоподібних отруйних речовин. Личинки перетворюються на лялечок. Лялечки— в імаґо.

Кількість поколінь комарів Аnopheles залежить від тривалості літа і може бути від 2 (Карелія) до 5-7 (Закавказзя, Середня Азія). В осінніх самок виробляється жирове тіло, за рахунок якого підтримується існування імаго під час зимівлі. Самці гинуть восени.

Місцями виплоду більшості видів Аеdes є тимчасові водойми: калюжі, канави, заболочені місця. Личинки деяких видів можуть розвиватися у невеликих посудинах, у тому числі у відрах, діжках, консервних банках тощо. Гниючі органічні речовини їм не шкодять. Характерною рисою комарів Аеdes є неодночасне вилуплення личинок з яєць однієї кладки, воно розтягується на тижні і навіть місяці. Це пристосування до життя у періодично пересихаючих водоймах. Якщо водойма пересихає до завершення розвитку личинок і вони гинуть, то при новому затопленні личинки вилуплюються з яєць, що залишилися. Це забезпечує існування виду.

Для одних видів Аеdes, яких називають моноциклічними, властивий розвиток за літо однієї генерації, для інших — поліциклічних — кілька генерацій. Личинки моноциклічних видів звичайно розвиваються у тимчасово пересихаючих водоймах, тому в них більш чітко виражена затримка розвитку яєць у літній час. У поліциклічних видів на заміну слабо вираженої літньої затримки розвитку яєць як пристосування до існування у суворих зимових умовах у процесі еволюції виникла осінньо-зимова затримка розвитку яєць.

Дорослі комарі Аеdes найбільш активні увечері, але можуть нападати на здобич і вдень, особливо у хмарну погоду. Вдень вони ховаються у траві, кущах, ямах звичайно поблизу водойм.

Комарі роду Anopheles є специфічними переносниками малярії. На території України трапляються 7 видів комарів цього роду; найбільш поширеним є комар малярійний звичайний (Anopheles maculipennis), ареал якого охоплює всю територію СНД, а також велику територію суміжних країн.

Система боротьби з комарами зводиться до захисту людини від нападу їх; знищення окрилених особин, личинок; оздоровлення місцевості — ліквідація водойм, які можуть бути місцем виплоду.

Найефективнішими є заходи щодо оздоровлення території, але вони і найбільш дорогі. До них відносять гідротехнічні та меліоративні роботи по осушенню боліт, поглибленню водойм, спрямленню річок тощо. Проводять також боніфікаційні роботи, які зводяться до періодичного очищення водойм від водної рослинності або ліквідації дрібних водойм, які не мають господарського значення.

Для знищення личинок комарів у водоймах можуть використовуватися мінеральні олії, які розбризкуються по поверхні. Олії, зменшуючи поверхневий натяг, перешкоджають утримуванню личинок на поверхні води. Крім того, вони закупорюють трахеї личинок комарів, і вони, позбавившись можливості дихати, гинуть. Використовуються і порошкоподібні отрути. У субтропіках застосовують біологічні методи, використовуючи для цього рибку гамбузію, яка живиться виключно личинками комарів. Але гамбузія може жити тільки у водоймах, в яких температура не падає нижче 4-5 °С. її успішно у боротьбі з малярією було застосовано в Абхазії.

Знищення окрилених комарів звичайно проводять у приміщеннях, де вони днюють. У нашій країні у період ліквідації малярії (кінець сорокових — початок п'ятдесятих років) чисельність малярійних комарів була значно знижена у результаті бар'єрної обробки приміщень препаратом ДДТ. Метод ґрунтується на тому, що майже усі комарі А. maculipennis переміщуються від водойм до населених пунктів. Досягши його, вони розсіюються у найближчих до водойми приміщеннях (хлів, жилі будинки та інші будівлі). Суцільною обробкою цих приміщень інсектицидами було знищено значну кількість комарів. Нині препарати ДДТ не використовуються. Для хімічної боротьби з комарами можуть бути використані різні фосфорорганічні сполуки.

Перспективними є біологічні методи боротьби, але вони ще майже не розроблені. До них відносять використання природних ворогів (наприклад, приваблювання кажанів), збудників грибних, бактеріальних і вірусних хвороб комарів; генетичних методів, наприклад, випускання у природу стерильних самців тощо.

З метою індивідуального захисту від кровососів застосовують репеленти, які наносять на відкриті частини тіла.

Родина Метеликові. З цієї родини медичне значення мають москіти Рhlebotomus. Укуси москітів болючі, спричинюють свербіння; можуть розвиватися гарячкові стани. Москіти — переносники збудників шкірного і вісцерального лейшманіозу.

Географічне поширення обмежене переважно субтропіками. У Середній Азії, Закавказзі, Криму, Молдові зареєстровано кілька видів москітів.

Морфофізіологічні особливості. Москіти — дрібні комахи з довгими ніжками, яскраво-жовтого, сірого або брунатного кольору, довжина тіла 1,3-3,5мм. Самки живляться кров'ю людини і тварин. Нападають вночі та в сутінках у найбільш жарку пору року. Москіти зустрічаються як поблизу житла людини, так і у дикій природі, де вони живуть у печерах, норах гризунів та інших тварин.

Життєвий цикл. Метаморфоз здійснюється при температурі, близькій до 20°С. Личинки розвиваються у смітті, опалому листі тощо, які гниють. При оптимальних температурах від кладки яєць до розвитку імаго проходить 46 днів. Окрилені москіти тримаються поблизу місця виплоду.

Заходи боротьби з москітами: очищення територій від сміття. Для знищення москітів у місцях днювання використовуються контактні інсектициди.

Родина Мухи (Muscidae). Мухи є механічними переносниками збудників черевного тифу, холери, дизентерії, туберкульозу, цист найпростіших, яєць гельмінтів. Спалахи епідемій кишкових захворювань частіше всього приходяться на літній період, коли чисельність мух досягає максимуму. З цієї родини найбільше медичне значення мають мухи – механічні переносники збудників хвороб (муха кімнатна, муха-жигалка) і збудники міазів. Також муха цеце є облігатним переносником трипаносом – збудників африканського трипаносомозу.

Муха кімнатна (Musca domestica) трапляється в населених місцях усієї земної кулі і має велике епідеміологічне значення.

У кімнатної мухи колір грудки з боку спини сіро-бурий, добре виділяються 4 темні поздовжні смуги. Між кігтиками її лапок знаходяться клейкі, покриті волосками подушечки, що дозволяють пересуватися по стелі і вертикальних поверхнях. Кінцівки також вкриті волосками, до яких легко усе чіпляється, тому мухи можуть бути механічними переносниками хвороботворних бактерій. На тілі мухи можуть знаходитися до 6 млн. бактерій, а в кишечнику – до 22 млн. Ротовий апарат кімнатної мухи лижучо-сисний. Виділяють багато слини, яка пом'якшує тверду їжу.

Муха кімнатна

Зазвичай самки відкладають яйця в гниючі залишки рослинного і тваринного походження, у сміттєвих і помийних ямах, на смітниках, у місцях скупчення харчових відходів. Через тиждень виходять з яєць личинки, які живуть у верхніх шарах скупчень відходів. Перед перетворенням у лялечку личинки спускаються в більш глибокі шари або проникають у ґрунт. Тривалість розвитку залежить від температури субстрату. При температурі 30°-40°С личинка мухи хатньої завершує свій розвиток за 3-4 доби, при температурі 20°-25°С – за 7-9 діб. Розвиток лялечки закінчується за 4-7 діб, при цьому мухи, що виходять із лялечок, здатні долати гниючий шар до 30 см, щоб досягти поверхні субстрату. Вже через 5-6 днів у тілі мух починають розвиватися яйця. За один раз самка відкладає до 160 яєць. Мухи, що перезимували, активізуються навесні, коли максимальна температура повітря досягає +10°С. Дальність польоту мух біля 3-5 км.

Муха хатня (Мusca domestica) має велике епідеміологічне значення. Поширена скрізь. Між кігтиками її лапок знаходяться клейкі, вкриті волосками подушечки, які дозволяють лазити пo стелі і вертикальних поверхнях. Ноги також вкриті волосками до яких легко пристає бруд, тому мухи можуть бути механічними переносниками хвороботворних бактерій. На тілі мухи знаходили до 6 млн бактерій, а у кишках — до 28 млн.

Найбільша роль мухи у поширенні збудників кишкових хвороб, передусім черевного тифу, холери, дизентерії. Крім того, мухи переносять збудників туберкульозу, дифтерії, яйця гельмінтів і цисти найпростіших. Спалахи епідемій кишкових хвороб припадають на літній період, коли чисельність мух досягає максимуму.

Ротовий апарат мухи хатньої лижучо-сисний. завдяки чому вона може смоктати рідку їжу. Видiляючи багато слини, муха розмочує тверду їжу. Звичним місцем відкладання яєць є різні покидьки, випорожнення людини, сміття.

Розмножуються мухи досить інтенсивно, за один раз самка відкладає до 160 яєць. При сприятливих температурних умовах через добу з яєць виходять личинки, які через 1—2 тижні заляльковуються. Уже через місяць з'являється нове покоління мух. Личинки мухи хатньої теплолюбні. Заляльковуються звичайно вони у землі або субстраті, на якому знаходяться органічні речовини, які були помешканням для личинок. Заляльковування відбувається при температурі не більше 25 °С. Мухи, які виходять з лялечок, здатні досягти поверхні субстрату, долаючи шар сміття товщиною більше 30см.

Муха-жигалка або осіння жигалка (Stomoxys calcitrans) механічний переносник збудників сибірської виразки і сепсису. Поширюється повсюдно. Жигалка є кровосисною мухою. Живиться, в основному на тваринах, але часто нападає і на людину, наносить болючі укуси, тому що на хоботку має пластинки з хітиновими "зубами", якими вона пошкоджує шкіру і зіскрібає епідерміс, харчується кров’ю та одночасно впускає отруйну слину і викликає сильне подразнення. Найбільшої чисельності досягає в серпні і вересні. Тіло цієї мухи буре, на черевці є темні округлі плями, на спинці сірого кольору – 4 поздовжні темні смуги. Схожа зовні на кімнатну муху, але відрізняється довгим і тонким колючим хоботком. Яйця відкладають у місцях скупчень гною, особливо рослинного походження.

Муха жигалка

За біологією і морфологією близька до мухи хатньої. Має сірий колір з темними смугами на грудях і плямами на черевці. Хоботок дуже видовжений і на кінці має пластинки з хітиновими «зубами». Тертям хоботка по шкірі муха зскрібає епідерміс і живиться кров'ю, одночасно впускаючи отруйну слину і викликаючи сильне подразнення. Самки і самці нападають переважно на тварин, але інколи і на людину.

Боротьба з мухами у населених пунктах ведеться у напрямі захисту продуктів харчування від мух, знищення преімагінальних стадій мух та імаго. Для боротьби з преімагінальними стадіями необхідно піклуватися про благоустрій населених пунктів. Місця виплоду мух необхідно обробляти інсектицидами.

Боротьба з окриленими мухами ведеться за допомогою механічних і хімічних засобів.

Синя м'ясна муха (Calliphora vicina). Велика муха 7-14 мм темно-синього кольору з металевим відливом і сірим нальотом на черевці; тіло покрите міцними чорними волосками. Голова і продихи жовтогарячі з чорними волосками. Трапляється повсюдно як у дикій природі, так і в населених пунктах. Розмножується в трупах тварин, м'ясних продуктах, рідше – у фекаліях людини. Дорослі мухи можуть залітати в будинки і відкладати яйця на харчові продукти, особливо м'ясні.

Контактуючи з різними гниючими речовинами і харчовими продуктами, мухи можуть сприяти в перенесенні збудників кишкових інфекцій та інвазій. Личинки мух часто є причиною кишкового і тканинного міазу в людини і тварин. Попавши в рану або виразку, личинки очищають її від некротичних мас і сприяють швидкій грануляції тканини і загоєнню рани. Однак спонтанне зараження рани личинками мух небезпечне через можливе занесення в рану гноєрідної мікрофлори при відкладанні яєць самкою.

Зелена м'ясна муха (Lucilia caesar). Муха середніх розмірів (6 – 10 мм) темно-зеленого кольору з металевим полиском. Трапляється повсюдно. Розвивається в трупах тварин, гнилій рибі, рідше – в екскрементах людини. Личинки часто служать причиною міазів.

Зелена м'ясна муха

Весняна падальна муха (Protophorma tetras–novae). Велика або середніх розмірів муха (8-11 мм) металево-синього кольору із зеленим відливом; тіло чорне, щупики червоно-жовті, ноги чорні. Поширена переважно в північних і середніх широтах. Трапляється більше в містах і селищах міського типу, що пов'язано з визначеними місцями виплоду і характером харчування мухи. Основними місцями виплоду мух є смітники, сміттєві ями, і значно рідше – гній і трупи тварин. Дорослі мухи трапляються на смітниках, на ринках і місцях відкритого продажу м'яса і риби, охоче сідають на фрукти і солодощі. Зимують у дорослому стані під корою дерев, у щілинах сараїв і будинків. Навесні виявляються рано (березень – квітень); можливі випадки вильоту мух зимою із прогрітих сонцем зимівель і появи їх на снігу. Мають значення як переносники збудників шлунково-кишкових захворювань; личинки нерідко служать причиною міазів.

Вольфартовa муxa (Wohlfartia magnifica). Личинки викликають хворобу міаз. Муха зустрічається у середній смузі і південній частині Європи. Дорослі комахи—жителі полів— живляться нектаром квітів. Живородяща.

Вольфартова муха. Доросла особа та личинка

Личинки відкладає у відкриті порожнини: очі, ніс, вуха, ранки на тілі овець, коней, верблюдів та інших тварин, а інколи — людей, особливо дітей, які сплять. Личинки заглиблюються у тканини, роз'їдаючи їх аж до кісток і руйнуючи кровоносні судини. Результатом цього бувають нагнивання, кровотечі, гангренозні процеси. Хвороба супроводжується сильними болями; ураження очей може викликати сліпоту. Відомі смертельні випадки. Паразитичний спосіб життя личинки ведуть до заляльковування. Лялечки розвиваються у землі.

Мухи цеце є облігатними переносниками трипаносом – збудників африканського трипаносомозу. Епідеміологічне значення мають два види:

Glossina palpalis i Glossina morsitans.

Муха це це

Glossina morsitans поширена у західних районах Африки. Розміри коливаються від 10 до 13, 5 мм, на спині є дві великі темні плями. Тривалість життя З— 6 місяців. За цей час самка 6—12 разів народжує одну живу личинку, яку відкладає на поверхні ґрунту. У ґрунті личинки перетворюються на лялечок і через 3—4 тижні виходять дорослі мухи. Живуть ці мухи переважно у заростях кущів по берегах річок і озер, поблизу житла людини. Живляться переважно кров'ю людини, рідше — кров’ю свійських і диких тварин. Тому людина є основним резервуаром африканського трипаносомозу, збудник якого — Тгураnosoma brucei gambiense.

Glossina palpalis

Для знищення місць помешкання мух вирубують кущі й дерева по берегах водойм, біля житла людини, уздовж доріг. Використовують також інсектициди  для знищення дорослих мух.

Glossina morsitans дрібніша, завдовжки до 10 мм. За забарвленням більш світла. Біологія розвитку така ж як і у попередньої мухи. Живе у посушливих районах саван. Живиться переважно кров'ю диких тварин, на людину нападає рідко. Переносник більш патогенного збудника трипаносомозу Тгураnosoma brucei rhodosiense.

МІАЗИ. Розрізняють: кишкові, тканинні, уринарні, а також випадкові, облігатні, факультативні міази.

Кишковий міаз виникає в результаті попадання у кишки разом з продуктами харчування личинок кімнатної, домової мух, дрозофіли тощо.

Як правило, зараження відбувається випадково при недотриманні правил зберігання продуктів харчування. Личинки, які попадають у кишечник, не тільки залишаються живими, але й здатні розвиватися. Це пояснюється високою здатністю личинок мух до адаптації. Життєдіяльність личинок призводить до подразнення та запалення слизової оболонки кишечнику. Хворих турбують  болі в животі, блювота, порушення кишкових випорожнень.

Тканинні міази викликаються личинками вольфартової мухи та оводів. Вольфартова муха відкладає до 100 живих личинок на шкіру та слизові оболонки тварин і людей (лише на відкритому повітрі). Личинка руйнує тканини за допомогою ферментів, що супроводжується некрозом із подальшим гангренозним процесом.

Уринарний міаз виникає у тих випадках, коли личинки потрапляють у сечовивідний канал і в подальшому мігрують по сечостатевих шляхах.

Gasterophilus intestinalis

Мошки (родина Simuliidae) за зoвнішнім виглядом подібні до дрібних мух. У середньому довжина  їхнього тіла досягає 2,5—4,5 мм.

Самки більшості видів ссуть кров. Нападають тільки на відкритому повітрі і в світлий період доби. Розвиток мошок відбувається у річках і струмках. Самки відкладають яйця на підводні предмети (каміння, листки рослин). Мошки – механічні переносники збудника туляремії, а в тропіках специфічні переносники нематод.

Мокрецеві (родина Geratopogonidae). Основна маса кровосисних мокрець належить до роду Сulicoides. Це найдрібніші з літаючих кровосисних комах. Довжина їхнього тіла 1—2,5 мм. Самки нападають на людину і тварин у ранкові години і ввечері. Личинки і лялечки розвиваються у вологому ґрунті, лісовій підстилці, дуплах дерев, невеликих стоячих водоймах. Мокреці — механічні переносники збудника туляремії, а у тропіках — специфічні переносники нематод.

Для індивідуального захисту рекомендується використовувати відлякуючі хімічні засоби — репеленти. Кращим засобом захисту рід комарів, мошок і мокреців визнано диметиловий ефір фталевої кислоти (диметилфталат).

Ґедзі ( родина Tabanidae). Довжина тіла — 0,8-3 см (залежить від виду). Тіло — компактне, голова і переливчасті очі — великі. Ґедзі мають коротке компактне тіло і масивну голову з великими опуклими очима, що переливаються зеленим, червоним і фіолетовим кольорами, які утворюють плями та смуги. Ротовий апарат — колючо-смоктальний. Деяких представників родини ґедзів можна вважати найбільшими двокрилими комахами, що мешкають у Центральній Європі.

Влітку ґедзів можна спостерігати в багатьох місцях - в полі, на луках, лісовій галявині, вздовж доріг і поблизу водоймищ. Самки особливо агресивно поводять себе перед настанням грози. Більшість видів ґедзів наближаються до жертви беззвучно, однак деякі види, наприклад, звичайна дощівка, сповіщають про себе глухим низьким дзижчанням. Бичачий ґедзь при польоті також видає гучне дзижчання.

За розміром та зовнішнім виглядом нагадують велику муху. Самці живляться рослинними соками. Самки нападають на тварин та людину особливо у жарку погоду. Яйця більшості видів відкладаються на листках прибережної рослинності. Личинки розвиваються у воді, у деяких видів у ґрунті. Лялечки з’являються навесні. Слини ґедзів токсична. Ґедзі можуть бути механічними переносниками збудника туляремії і сибірської виразки, а в Африці передають філярій збудників філяріозу.

Усі ґедзі підтримують свою життєдіяльність, споживаючи їжу у рідкому стані — це нектар, рослинні соки або кров тварин. Нектар і рослинні соки забезпечують потреби у поживі для ґедзів обох статей. Цікаво, що деякі види ґедзів мають дуже довгі хоботки. Так, наприклад, хоботки індійського ґедзя навіть удвічі довші за тіло. Самці ґедзів харчуються нектаром, цукристими виділеннями попелиць і червів. Самки деяких видів ґедзів також, як і самці, харчуються соками рослин, але для розвитку запліднених яєчок самкам необхідні речовини, що є присутні у крові ссавців. Все ж, люди помилково вважають, що всі ґедзі — це шкідливі кровососи. Потреба у багатій на білок крові ссавця у самки ґедзя виникає відразу ж після запліднення, оскільки з білку в її організмі утворюється життєво необхідний для зародків жовток. Як жертву самки ґедзів вибирають, зазвичай, великих ссавців: велику рогату худобу, оленів, коней, рідше людину. Окремі види ґедзів харчуються навіть кров'ю крокодилів і черепах. Укуси самок ґедзів досить болючі, тому що ці комахи мають дуже товсті хоботки і рана від укусу є чутливою. До речі, залежно від розміру, самка висмоктує з ранки від двадцяти до двохсот міліграмів крові. Щоб ранка не затягувалася, самка ґедзя вводить у неї слину, яка перешкоджає зсіданню крові. Самці ґедзів усіх видів харчуються виключно рослинними соками.

Родина Оводів (Oestridae). О́води — ряд родини двокрилих комах, середніх розмірів мухи, личинки яких паразитують на ссавців. Всього відомо близько 150 видів ґедзів. Тільки один вид - людський шкірний овод Dermatobia hominis, що мешкає в Центральній Америці, нападає на людину. Оленячий овод Hypoderma (Oedemagena) tarandi багато років числився в Книзі рекордів Гіннесса як найбільш швидколітаюча комаха, але дане твердження було спростовано і більше не розглядалося. Розрізняють:

Овод шлунковий (Gasterophilidae) - паразитує в личинковому стані на різних домашніх тваринах і на людях.

Кінський овод (Gasterophilus intestinalis) належить до найбільш поширених видів; його довжина 13-16 мм. Запліднена самка вишукує коня, мула або осла, на яких вона відкладає яйця. Плодючість самки - у своєму черевці вона містить до 700 яєць, з яких незабаром розвиваються личинки. Швидкість зростання їх залежить від температури навколишнього середовища та від стану самої тварини.

До оводів відносяться мухи, що розвиваються в органах і тканинах тварин (облігатні паразити), де велика частина життя проходить у личинковій фазі. Доросла муха живе декілька днів і в імагінальній фазі не живиться. Личинки, що розвиваються в тілі хазяїна, покидають його, зариваються в землю, де заляльковуються і досягають дорослої фази.

Всі види оводів пов’язані с певним хазяїном і мають, в основному, ветеринарне значення, але деякі з них можуть мати і медичне значення.