КЛАС ССАВЦІ (MAMMALIA).

Тіло ссавців складається з голови, тулуба та хвоста, шия зазвичай добре виражена. Як і плазуни, ссавці мають дві пари кінцівок: передні та задні. Але кінцівки ссавців розташовані не по боках тулуба, а під ним, завдяки чому тіло підіймається над поверхнею землі. На голові ссавців можна помітити вушні раковини та зовнішній слуховий прохід. Вушні раковини рухливі й допомагають краще вловлювати звуки. Очі ссавців, на відміну від інших наземних хребетних тварин, захищені лише двома повіками: верхньою та нижньою, а миготлива перетинка майже зникла. Рот оточують рухомі губи.

Шкіра ссавців досить еластична і має складну будову. Як й в інших хребетних, складається із двох шарів: зовнішнього — эпидермиса й внутрішнього — к у т и с а, або властиво шкіри. Волосяний покрив складається з волосків різних типів. Є волоски товсті та пружні. Вони мають назву остьові і виконують захисну функцію. Їхнє забарвлення зумовлене особливими барвниками - пігментами. Коротке і м'яке пухове волосся - це підшерстя. Воно утримує в собі прошарок повітря, що дає змогу зберігати тепло тіла.

Основою волоски пов'язані зі спеціальними м'язами. При їхньому скороченні волосся настовбурчується і прошарок повітря збільшується, що також сприяє кращому утримуванню тепла. Крім остьових і пухових волосків, на певних ділянках тіла ссавців можна помітити довгі чутливі волоски - вібриси. До основи вібрисів, які зазвичай виконують функції органів дотику, підходять нервові закінчення. Найчастіше вібриси розташовані на голові ссавців. У деяких видів тварин (їжаків, дикобразів тощо) волосся видозмінилося на голки, що виконують функцію захисту від ворогів.

Під шкірою є шар жирової клітковини. Він розвинений у мешканців водойм, бо допомагає зберігати тепло тіла. Крім того, жир легший від води і сприяє плавучості тварини. Жир, який запасається у підшкірній жировій клітковині, а також запасом поживних речовин і джерелом води, у разі її нестачі у довкіллі.

Волосяний покрив складається з волось різного типу. Основними категоріями їх будуть пухові волосся, ость і волосся, що почувають, або вибрисси. У більшості видів переважний розвиток одержують пухові волосся, що формують підшерстя, або пухнув.

У структурі волосся розрізняють стовбур — частину, яка виступає над шкірою, і корінь — частину, що сидить в шкірі. Стовбур складається з серцевини, кіркового шару і шкірки. Серцевина є пористою тканиною, між клітинами якої знаходиться повітря; саме ця частина волоса надає йому малу теплопровідність. Кірковий шар, навпаки, дуже щільний і додає волосу міцність. Тонка зовнішня шкірка захищає волос від механічних і хімічних дій. Корінь волосини в своїй верхній частині має циліндричну форму і є прямим продовженням стовбура. У нижній частині корінь розширюється і закінчується колбоподібним потовщенням — волосяна цибулина, яка, мов ковпачок, охоплює виріст кутису — волосяний сосочок. Кровоносні судини, що входять в цей сосочок, забезпечують життєдіяльність клітин цибулини волоса. Формування і наростання волосся відбувається за рахунок розмноження і видозміни клітин цибулини. Стовбур волоса є вже мертвим роговим утвором, нездатним до зростання і зміни форми.

Шкірні залози в ссавців, на відміну від рептилій і птахів, рясні й різноманітні. Потові залози – трубчасті, глибинні їхні частини мають вигляд клубка. Ці залози виділяють в основному воду, у якій розчинена сечовина й солі. Не у всіх видів ссавців потові залози розвинені однаково. Їх мало в собак, кішок; у багатьох гризунів вони є тільки на лабетах, у паховій області й на губах. Зовсім немає потових залоз у китоподібних, ящерів і деяких інших. Сальні залози гроздевидни, і протоки їх відкриваються у волосяну сумку. Секрет цих залоз змазує поверхня эпидермиса й волосся, охороняючи їх від зношування й змочування. Крім того, виділення сальних і потових залоз надають тварині і його слідам специфічний захід і цим полегшують спілкування між особинами одного виду й між різними видами.
Пахучі залози представляють видозміну сальних або потових залоз, а іноді їхньої комбінації. Значення залоз різноманітно. Їхнього виділення допомагають розпізнаванню особин різної підлоги, служать для мечения зайнятий території, сприяють половому збудженню, служать засобом захисту від ворогів. Такі мускусні залози кабарги, хохулі, землерийок, ондатри, анальні залози хижих, копитні й зарогові залози кіз, сарн й інших парнокопитних. Загальновідомі анальні залози скунса, секрет яких надзвичайно їдець і служить для захисту від ворогів.
Молочні залози виникли як видозміна потових залоз. У нижчих однопрохідних ссавців вони зберігають просту трубчасту будову, і протоки їх відкриваються на певній ділянці шкіри черевної поверхні. Сосків у цьому випадку немає. У сумчасті й плацентарних молочні залози гроздевидни, і протоки їх відкриваються на сосках. Розташування залоз і сосків буває різним. Число сосків у відомій мері пов’язане із плідністю виду. Максимальне число їх 24 (опосуми із сумчастих, тенреки з комахоїдних).

М’язова система ссавців досить диференційована у зв’язку з розмаїтістю рухів тіла. Для ссавців характерна наявність особливого м'яза - діафрагми. Цей м'яз поділяє порожнину тіла тварин на грудну та черевну. Діафрагма бере участь у дихальних рухах ссавців: завдяки її скороченню змінюється об'єм грудної порожнини. Добре розвинені також м'язи спини, кінцівок та їхніх поясів, а також жувальні м'язи, які рухають нижню щелепу. Добре розвинена підшкірна мускулатура.

Скелет ссавців зберігає особливості, типові для скелета наземних тварин. Але поряд з цим він має свої особливості.
Скелет утворений такими відділами: черепом, хребетним стовпом, грудною кліткою, поясами кінцівок і вільними кінцівками.
Череп ссавців характеризується несправжньою платибазальністю (широкою основою), яка розвинулася на базі первинно-тропібазального черепа внаслідок розростання мозкової коробки. Остання значно збільшується на відміну від мозкової коробки плазунів і птахів. Кістки черепа товсті, масивні, з’єднані одна з одною за допомогою швів. На зовнішній поверхні кісток розвиваються гребні, які служать для прикріплення м’язів. Групи кісток зростаються й утворюють комплекси, тому кількість їх незначна. Череп майже повністю кістковий, хрящ зберігається лише в нюховій та слуховій капсулах. Основна потилична кістка оточує великий потиличний отвір, через який спинний мозок сполучається з головним та має два виростки для рухомого з’єднання головного відділу з шийним (на відміну від птахів і плазунів, у яких один потиличний виросток).
Мозговий череп. Боки черепа утворені лускатими кістками та сильно розвиненими вилочнимивідростками. Позаду до лускатої приєднується кам’яниста (реtrоsит) кістка, що утворилась у результаті зростання вушних кісток. Вилочний відросток з’єднується із вилочною кісткою, яка, в свою чергу, приєднується до вилочного відростка верхньощелепної кістки. У результаті утворюється вилочна дуга (порівняйте з черепом крокодила), яка складається з вилочної та лускатої кісток, тобто з елементів нижньої та верхньої нормальних дуг. Очні ямки вистилають крилоклиноподібна, ококлиноподібна та слізна кістки.

У задньому кутку очниці знаходиться крилоклиноподібна кістка, а в передньому – слізна, що пронизана слізним каналом. Передній відділ черепа утворений верхньощелепноюта міжщелепною кістками.

Покрівля черепа утворена тім’яними кістками, які в деяких ссавців зростаються в одну кістку. Між тім’яними та потиличними кістками є міжтім’яна кістка. Інколи вона залишається самостійною, але в більшості випадків зростається з сусідніми кістками. Попереду тім’яних кісток знаходяться лобні та носовікістки.

У задній частині дна знаходиться клиноподібна кістка. Попереду неї розташована основна клиноподібна кістка. У всіх амніот ця кістка добре розвинена. Перед нею знаходиться передня клиноподібна кістка, яка видається вперед невеликим клином. Позаду добре помітні парні покривні барабанні кістки (tутрапісит), які характерні тільки для ссавців. Ці кістки утворюються із кутових і називаються інколи слуховими барабанами, оскільки відкриваються назовні слуховими проходами. Передня частина дна черепа являє собою вторинне тверде піднебіння, що утворюється у ссавців за рахунок піднебінних відростків передщелепних, щелепних і піднебінних кісток, що сходяться на середній лінії та утворюють шов (порівняйте з черепом крокодила). Позаду твердого піднебіння, в середній частині черепа розташовані невеликі крилоподібні кістки.

Щелепна дуга у ссавців має таку ж будову, як і у плазунів і птахів. Вторинна верхня щелепа суцільно приростає до мозкового черепа. Нижню щелепу (тапdіbulа) утворює (з кожного боку) лише одна зубна кістка. На висхідному задньому коліні нижньої щелепи розміщується зчленівний відросток, який з’єднується з лускатою кісткою. Своєрідне сполучення нижньої щелепи з черепом пояснюється тим, що такі елементи, як квадратна, язиково-щелепна та зчленівна кістки занурюються в порожнину середнього вуха й утворюють ковадло (іпсиs), стремінце (stареs) і молоточок (таlles). У верхній та нижній щелепах ссавців наявні зуби (за деякими винятками), які розміщані в лунках (текодонтний тип). Зуби являють собою шкірне скостеніння, гомологічне плакоїдним лускам. Головну масу зуба становить дентин. Верхню його частину вкриває емаль, у корені знаходиться кісткова речовина – цемент. Усередині зуба є порожнина, виповнена зубною м’якоттю – пульпа, в яку проникають нерви та кровоносні судини (порівняйте будову зуба з будовою плакоїдної луски).
Зубна система ссавців гетеродонтна, тобто сформована кількома категоріями зубів. Передні зуби, або різці(іпсіsіvі), мають звичайну долотоподібну форму і служать переважно для захоплювання їжі. За ними розташована пара конічних іклів (сапіпі), за допомогою яких їжа утримується і розривається на частини. Останні дві категорії зубів – передкутні (рrаетоlаrеs) і кутні (тolаrеs) – відрізняються широкою горбкуватою або складчастою поверхнею і служать для перетирання їжі.

Два перші шийні хребці у ссавців, як і у всіх амніот, перетворені: кільцевий атлант повертається навколо свого власного тіла – зубоподібного відростка другого хребця – епістрофея. Атлант несе дві зчленівні поверхні для з’єднання з виростками черепа. Інші хребці мають типову будову. Кожний хребець складається з тіла, верхньої дуги з верхнім остистим відростком і поперечних відростків. Окрім того, хребці мають зчленівні поверхні для рухомого з’єднання між собою. У грудному відділі число хребців змінюється від 9 до 24, хоча звичайно становить 12–13. Остисті відростки хребців великі, направлені назад. До товстих і коротких поперечних відростків приєднуються ребра.
Хребці поперекового відділу масивні, ребер не мають. Остисті відростки в них малі, направлені вперед, назустріч відросткам грудних хребців. Кількість поперекових хребців у різних представників неоднакова: від двох до дев’яти.

Крижові хребці з’єднуються разом, утворюючи криж. Число їх звичайно становить 2–4, хоча може досягати 10 (у неповнозубих).
Хвостові хребці мають укорочені відростки. Число хвостових хребців може варіювати від 3 до 46. Найдовший хвіст у довгохвостого ящера.
Грудна клітка ссавців утворена грудниною та ребрами. Груднина – сегментована пластинка, що складається із верхньої частини – рукоятки та нижньої частини – мечоподібного відростка. Ребра двома голівками верхнього кінця приєднуються до поперечних відростків грудних хребців. Нижнім кінцем ребра приєднуються до груднини. Ребра бувають справжні, які приєднані до груднини, і несправжні. Останні не доходять до груднини.
Пояси кінцівок. Плечовий пояс наземних хребетних складається із лопатки, коракоїда та ключиці. Лопатка являє собою трикутну розширену кістку, розташовану поверх грудної клітки. Добре розвинений гребінь закінчується акромінальним відростком для прикріплення м’язів.
Коракоїд у ссавців відсутній, він приростає до лопатки та утворює коракоїдний відросток, що направлений вперед і нависає над плечовою кісткою.
Ключиця утворена паличкоподібною кісткою, що з’єднує плечі з грудниною. У багатьох ссавців ключиця відсутня, що пов’язано з характером руху. У ссавців, передні кінцівки яких здійснюють рухи в одній площині (вперед-назад), ключиця відсутня. Так, ключиці немає у копитних, деяких хижих, хоботних. У ссавців, передні кінцівки яких можуть здійснювати рухи в різних площинах, ключиця є. Наприклад, у рийних (кротів), літаючих (кажанів), тварин, що лазять (мавп) ключиці розвинені добре. Вони є також у більшості гризунів.
Тазовий пояс ссавців являє собою парні безіменні кістки, що утворилися в результаті зростання трьох пар кісток: клубових, сідничних і лобкових. Зростаючись між собою, всі ці кістки утворюють лобкове зрощення. У нижній частині безіменної кістки є замикальний отвір. Отвір у ссавців такий, як і в плазунів – замкнений, на відміну від птахів, в яких таз відкритий. У місці зростання трьох відділів безіменних кісток утворюється вертлюжна впадина – місце приєднання задньої кінцівки.

Плече утворене плечовою кісткою. До складу передпліччя входять променева і ліктьова кістки. Променева кістка спрямована за напрямком першого, внутрішнього пальця. Ліктьова кістка спрямована до останнього, зовнішнього пальця. Ліктьова кістка у верхній частині має ліктьовий відросток. Кисть утворена трьома відділами: зап’ястком, п’ястком і фалангами пальців. Зап’ясток складається із 8–10 кісточок, які розташовані в три рядки. П’ясток має 5 кісточок і стільки ж пальців. Останні, як правило, мають по 3 фаланги, за винятком першого, який має 2 фаланги. На відміну від плазунів і птахів, і подібно до земноводних у ссавців у передній кінцівці рухомий суглоб розташований між кістками передпліччя та проксимальним рядом кісток зап’ястка.
Задня кінцівка ссавців складається з трьох відділів: стегна, гомілки та стопи. Стегно являє собою масивну витягнуту стегнову кістку. Гомілка утворена двома кістками – великою та малою гомілковими. Вони однакові за довжиною, але відрізняються за товщиною та розташуванням.
Суглоб між стегном і гомілкою спереду прикритий колінною чашечкою, що утворюється скостенінням м’язового сухожилля. Стопа являє собою три ряди кісток заплесна. Серед них особливо виразно виділяється п’яткова кістка. У плесна є п’ять кісток. До них приєднуються пальці, що мають як правило 3 фаланги, за винятком великого (внутрішнього) пальця, де частіше всього 2 фаланги.

Травний тракт характеризується великою довжиною й добре вираженою розчленованістю на відділи. Починається ротовою порожниною, обмеженою спереду губами, які дають змогу аналізувати якість їжі до того, як вона потрапить в організм. У ротовій порожнині аналізується смак їжі, вона подрібнюється за допомогою зубів, змочується слиною і починає перетравлюватися під дією ферментів слини. Будова зубів пов'язана з характером живлення тварин

Передротова порожнина та м'ясисті губи, за допомогою яких схоплюється й утримується їжа, є лише у ссавців. У ротовій порожнині їжа подрібнюється за допомогою зубів, а також починає перетравлюватися під дією травних ферментів слини. Зуби ссавців, залежно від виконуваних функцій, диференційовані на групи: різці, ікла та кутні .

Різці допомагають тваринам зрізати їжу, ікла - відривати шматки їжі та утримувати здобич. До того ж ікла слугують надійним захистом від ворогів. Кутні зуби мають плоску жувальну поверхню, їхня функція - перетирання їжі. Зуби ссавців складаються з коронки та кореня. Коронка виступає над поверхнею щелеп, тоді як корені розміщуються у їхніх комірках. Ззовні коронки вкриті міцною емаллю, яка захищає їх від зношування. У більшості ссавців протягом життя відбувається зміна зубів. Перші зуби не мають коренів, їх називають молочними. Згодом вони намінюються на постійні, що мають корені .

Число зубів і розподіл їх по групах служать гарною систематичною ознакою. Для цього застосовують зубну формулу, у якій групи зубів позначають початковими буквами їхніх латинських найменувань: різці – i (incisivi), ікла – з (canini), предкоренние – рт (praemolares) і істинно корінні – т (mo-lares). Формулу пишуть у вигляді дробів: у чисельнику – число зубів у верхній щелепі, у знаменнику – у нижній. Для скорочення вказують число зубів в одній половині щелепи.

У ротовій порожнині ссавців розміщений м'ясистий язик. Він перемішує їжу і забезпечує її ковтання. Крім того, язик - це орган смаку. Собаки за допомогою свого язика ще також здійснюють теплорегуляцію — коли їм жарко, вони висувають язик та активно дихають. Тому що у сильно зарослих хутром тварин це практично єдина частина тіла, яка може активно випаровувати вологу (у даному випадку слину). Рідина, що випаровується забирає надлишки тепла з язика, а так як він насиченийкровоносними судинами, то і з крові, а відповідно і з усього організму.Коти, як і багато інших тварин, вмиваються язиком.

Далі їжа через глотку та стравохід потрапляє до шлунка. У стінках шлунка є залози, що виробляють складний за своїм складом шлунковий сік, під дією якого продовжується перетравлювання.

Шлунок, що володіє численними залозами, має різний обсяг і внутрішня будова. Найбільше складно влаштований шлунок жуйну копитну, поглинаючу величезну масу малокалорійних і труд-ноперевариваемих кормів. У ящерів і муравьедов зубів ні, а шлунок, як й у птахів, складається із двох відділів: залозистого й мускулистого. Подібність підсилюється тим, що в другому виявляються навмисне проковтнуті камінчики, що забезпечують перетирання їжі.
Крім тонкого, товстого й прямого відділів кишечнику, деякі ссавці мають ще сліпий відділ, у якому їжа піддається бактеріальному сбраживанию. Особливо сильно сліпа кишка розвинена в кормящихся грубою рослинною їжею; довжина її досягає г/3 довжини кишечнику. Довжина товстого відділу кишечнику стосовно загальної довжини всього кишечнику становить у відсотках: у гризунів – до 53, у комахоїдних – до 30, у хижих – до 22. Природно, різна й загальна довжина кишкового тракту: у більшості кажанів він в 2, 5 рази длиннее тіла, у комахоїдних- в 2, 5-4, 2, у хижих – в 2, 5-6, 3, у гризунів – в 5, 0-12, 0, у копитних – в 12- 30 разів. Протоки печінки й підшлункової залози впадають у передню частину тонких кишок.

Шлунки бувають одно- та багатокамерні. Однокамерний шлунок — це розширення трубки травного тракту, який має вигляд овального мішка. Шлунок ділиться на три частини — кардіальну, фундальну і пілоричну .Стінка шлунка складається з трьох оболонок: внутрішньої слизової, середньої м'язової і зовнішньої серозної. Слизова оболонка шлунка має численні залози, які виділяють шлунковий сік. У кардіальній частині є прості трубчасті залози, які виробляють слиз. У фундальній частині шлунка розміщені головні, обкладові й Додаткові залози. В головних залозах виробляються ферменти, в обкладових соляна кислота, а в додаткових — слиз. В пілоричній частині є головні і додаткові залози.
Із шлунка їжа потрапляє у верхній відділ тонкого кишечника, який називається дванадцятипала кишка. Саме в неї надходить жовч, яку виробляє печінка, і соки підшлункової залози. Завершується процес травлення у тонкому кишечнику. У нижніх його відділах поживні речовини всмоктуються в кров. Неперетравлені рештки надходять спочатку в товстий кишечник, де відбувається активне поглинання води, а потім видаляються назовні через пряму кишку та задньопрохідний отвір.

Підшлункова залоза — це залоза змішаної секреції. Вона виробляє секрет, який через протоки виділяється в порожнину дванадцятипалої кишки. Сік підшлункової залози розщеплює білки, жири й вуглеводи. Підшлункова залоза має особливі клітини (острівкові включення), які вироблять інкрети — гормони, які надходять безпосередньо в кров. Для вивчення секреторної діяльності підшлункової залози використовуються різні методи в гострих та хронічних дослідах.

Тонка кишка (іntestium tenue) – частина травної трубки, розміщена в нижній частині черевної порожнини між шлунком і сліпою кишкою. Довжина тонкої кишки 4-5 м, діаметр у проксимальному відділі – 5 см, у дистальному напрямку діаметр кишки зменшується до 3 см. Тонка кишка включає три частини: дванадцятипалу, порожню і клубову кишки. Дванадцятипала кишка має форму підкови, довжину близько 30 см. Довжина порожньої кишки близько 1,5, клубової – 2,5 м. Обидва цих відділи травної трубки формують численні рухомі петлі

Стінка тонкої кишки утворена трьома оболонками: слизовою з підслизовою основою, м'язовою та серозною. Слизова оболонка складається з чоти-рьох шарів - епітелію, власної, м'язової пластинок і підслизової основи. Епі-телій слизової оболонки тонкої кишки одношаровий циліндричний. Власна пластинка утворена пухкою сполучною тканиною, м'язова пластинка - гладкими міоцитами. Особливістю рельєфу слизової оболонки тонкої кишки є на-явність циркулярних складок, ворсинок і крипт.

Циркулярні складки утворені виростами слизової оболонки разом із підслизовою основою, не розправляються у разі наповнення кишки. Кількість циркулярних складок велика; у тонкій кишці їх нараховують близько 1200. Найчисленніші та найбільш сформовані вони в слизовій оболонці дванадцятипалої кишки, потім їхня кількість і розміри поступово зменшуються, й у кінцевому відділі клубової кишки ці складки ледь помітні. Крім колових складок у слизовій оболонці задньої стінки низхідної частини дванадцятипалої кишки є одна, поздовжня складка близько 11 мм завдовжки. На цій складці розташований великий сосочок дванадцятипалої кишки, де відкривається протока підшлункової залози і загальна жовчна протока. Трохи вище серед колових складок міститься малий сосочок дванадцятипалої кишки -– місце виходу додаткової протоки підшлункової залози.

Порожнинне травлення в тонкій кишці здійснюється за допомогою ферментів під-шлункової залози, печінки, кишок, які гідролізують великомолекулярні речовини у порожнині кишки.

Дихальну поверхню ссавців утворює безліч заповнених повітрям бульбашок, званих альвеолами. Альвеоли знаходяться всередині парних легень, розташованих в грудній порожнині поряд з серцем і пов'язаних з атмосферним повітрям через ряд повітроносних трубок. За цим трубкам повітря надходить у легені. Серце і легені оточують і служать їм захистом дванадцять пар кісткових ребер. До ребрах прикріплені міжреберні м'язи, а грудну порожнину відокремлює від черевної велика діафрагма. Ці м'язи і діафрагма також беруть участь в роботі вентиляційного механізму, який ми розглянемо в нашій відповідної статті.

Повітря надходить в організм через дві ніздрі, у кожної з яких є облямівка волосків, що затримують сторонні частинки. Проходячи через носові ходи, повітря зігрівається і зволожується. Одночасно тварина розпізнає принесені їм запахи. Далі повітря повинен потрапити через гортань у трахею. Трахея являє собою трубку, яка лежить безпосередньо перед стравоходом і закінчується в грудній порожнині. Стінки трахеї укріплені С-образними хрящами; завдяки цим хрящам вона завжди залишається відкритою. Своєю незамкненою стороною С-образні хрящі звернені до стравоходу, вони не дозволяють трахеї спадати при вдиху. Такий хрящ можна бачити на поперечному розрізі через трахею.

На нижньому кінці трахея поділяється на два бронха. У легенях кожен бронх багаторазово ділиться на ще більш тонкі трубки, звані бронхіолами. Ці останні в свою чергу діляться на все більш і більш тонкі трубочки, що закінчуються альвеолярними ходами які ведуть в альвеолярні мішечки. У кожному такому мішечку перебуває група відкриваються в нього альвеол. На малюнку приведена схема цього дихального шляху і гістологічні характеристики окремих його ділянок.

Стінки здебільшого повітроносних шляхів вистелені миготливим епітелієм. У товщі епітелію є келихоподібних клітини, що виділяють слизовий секрет. Слиз вловлює будь частинки, яким вдалося прослизнути через облямівку волосків, навколишнє ніздрі, наприклад пилові частинки і бактерії. Биття ресничек направляє ці уловлені слизом частинки до задньої стінки ротової порожнини і тут вони проковтують (так що потрапити в повітроносні шляхи вони більше вже ніяк не можуть). Зазначимо, що сторонні частинки уловлюються тут не віями, а слизом, тоді як в облямівка волосків, навколишнього ніздрі, їх затримують саме волоски. Слиз виконує й іншу функцію: вона зволожує вдихуваний повітря.

Легені мають складну будову. Самі дрібні легеневі ходи – бронхіоли закінчуються пухирцями-альвеолами, у стінках яких гілкуються найтонші кровоносні судини. Число альвеол навіть у малорухомих звірів (наприклад, у лінивців) дорівнює 6 млн., а в досить рухливих хижих воно досягає 300-500 млн. Механізм подиху обумовлюється зміною обсягу грудної клітини в результаті руху міжреберних м’язів і діафрагми.
Число дихальних рухів є залежним від величини тварини, що визначає різну інтенсивність обміну речовин. Воно становить (в 1 хвилину): у коня —8—16, у чорного ведмедя — 15—25, у лисиці —25—40, у пацюка — 100—150, у миші — близько 200. Вентиляція легенів не тільки забезпечує газообмін, але має й теплорегуляційне значення.

Кровоносна система ссавців досягає такого ж високого розвитку, як і кровоносна система птахів. Серце повністю розділене на два передсердя й два желудочка; від лівого желудочка відходить одна дуга аорти (але не права, як у птахів, а ліва). Дуга аорти відсилає до голови сонні артерії й, обгинаючи серце, тягнеться під хребетним стовпом, по шляху направляючи розгалужені судини до систем органів. Венозна система характеризується відсутністю воротного кровообігу в бруньках, що у печінці, як й в інших хребетних, добре розвинено. У печінці відбувається нейтралізація токсичних продуктів білкового обміну.
Розміри серця варіюють залежно від величини тіла, способу життя, а в остаточному підсумку — у зв’язку з інтенсивністю обміну речовин. Відносна кількість крові і її киснева ємність у ссавців більше, ніж у нижче вартих класів. Це пов’язане з кількістю еритроцитів й їхньою хімічною природою

В ссавців є лише одна і до того ж ліва дуга аорти, у птахів є одна права дуга аорти, а в сучасних рептилій ліва дуга розвинена менше (обидві підключичні артерії відходять від правої аорти). Таким чином, є тенденція до скорочення. Очевидно, предки ссавців – теріодонтні рептилії – мали на відміну від сучасних рептилій менш розвинену праву дугу аорти. У ссавців, як і у птахів, серце чотирикамерне, вкрите серозною оболонкою, що являє собою внутрішнійлисток перикардія. Серце переділене повною перегородкою, в якій можуть інколи (у копитних) навіть з’являтися скостеніння. Венозний синус злився з правим передсердям. У пацюка ліва підключична та сонна артерії відходять від дуги аорти самостійно, праві – від безіменного стовбура. Від спинної аорти відходять судини, які забезпечують кров’ю внутрішні органи та кінцівки: нутрощева, ниркова, клубова та стегнова артерії. Венозна кров повертається від органів по стегновим, клубовим, нирковим та іншим венам, які утворюютьзадню порожнисту вену. На своєму шляху останньої приєднуються печінкові вени, які виходять із печінки, де утворювали ворітну систему печінки. Задня порожниста вена проходить через стінку діафрагми і впадає в праве передсердя (для ссавців характерна відсутність ворітної системи нирок). Від передніх частин тіла венозна кров збирається в передні порожнисті вени, які приймають яремні вени, що йдуть від голови, та підключичні вени, по яких тече кров від передніх кінцівок. Передні та задні порожнисті вени добре помітні на розтині, оскільки мають темно-бурий колір, знайдіть їх. У ссавців є залишки кардинальних вен риб – так звані непарні вени. Усі вище розглянуті судини складають велике коло кровообігу.
Мале коло кровообігу утворене судинами, по яких тече кров від серця до легень і зворотно. Це легеневі артерії, які несуть венозну кров із серця до легень. Вони відходять від правого шлуночка. По легеневим венам артеріальна кров повертається із легень до лівого передсердя, а далі кров переходить у лівий шлуночок, звідки бере початок велике коло кровообігу.

Головний мозок ссавців характеризується великими розмірами та складається з 5 відділів.

Передній мозок являє собою відносно великі півкулі, збільшення яких відбувається за рахунок зростання їх покрівлі. Півкулі нависають далеко назад, закриваючи інші відділи мозку. Такі півкулі зверху покриті сірою мозковою речовиною – мозковою корою, що складається з нервових клітин і безмякотних нервових волокон. Вона називається мозковим сплетінням – неопаліумом. Друга складова частина переднього мозку – біла речовина – скупчення нервових волокон, які зв’язують між собою нервові клітини. Поверхня півкуль переднього мозку в одних тварин гладенька, а у більш високоорганізованих покрита борознами. У півкулях є дві порожнини – правий і лівий бокові шлуночки, з’єднані один з одним і з третім шлуночком, розташованим далі. Попереду півкуль знаходяться великі за розміром нюхові частки.

За переднім мозком міститься проміжний мозок, основну частину якого становлять зорові бугри. Тут розташовані епіфіз (рудимент тім’яного органа рептилій), лійка, яка є дном третього шлуночка, і гіпофіз – важлива залоза внутрішньої секреції. За проміжним мозком розміщений середній мозок, поділений двома перпендикулярними борознами на чотири бугри. Передні бугри сприймають світлові, задні – слуховіподразнення. Шлуночок цього відділу мозку утворений слуховими каналами – сільвієвим водопроводом. Четвертий відділ мозку – мозочок. Він складається з середньої непарної частки – черв’ячка – і двох бокових часток – півкуль мозочка. Основна функція мозочка – координація руху та м’язового тонусу.

П’ятий відділ – довгастий мозок – регулює діяльність ряду життєво важливих нервових центрів, зокрема дихального. Шлуночок довгастого мозку (четвертий) утворює ромбоподібну ямку та переходить далі в канал спинного мозку.

Спинний мозок є продовженням довгастого. Як і в останньому, так і в спинному, сіра речовина міститься всередині, а біла – оточує його. Головних нервів у ссавців 12 пар.

Головний мозок по масі в 3-15 разів більше спинного, у той час як у рептилій маса їх приблизно однакова. Великий розвиток одержує сіра кора півкуль, у якій розташовуються центри вищої нервової діяльності. Це й обумовлює складні форми пристосувального поводження ссавців. Кора передніх півкуль несе численні борозни, найбільше число яких спостерігається у вищих ссавців. Мозочок також порівняно великий і підрозділений на кілька відділів.
Нюхові органи характеризуються збільшеним обсягом нюхової капсули і її ускладненням шляхом утворення системи відгалужень — нюхових раковин. Тільки в китоподібних нюховий апарат скорочений. Тюленям же властиво досить гострий нюх.

У ссавців добре розвинені різні органи чуттів, особливо зору, слуху, нюху, а також дотику, смаку та рівноваги. Гострота зору досягається завдяки зміні форми кришталика, що забезпечують скорочення особливих м'язів. Здатність ссавців сприймати кольори різна. Гірше розвинений кольоровий зір у тварин, що ведуть нічний спосіб життя.

Нюх краще розвинений у наземних тварин, тоді як мешканці водойм (кити, дельфіни) запахи майже не розрізняють. Нюх допомагає хижакам відшукувати здобич, а іншим тваринам - особин свого виду. Органи смаку дають змогу розпізнавати якість їжі та відрізняти їстівні об'єкти від неїстівних. Чутливі клітини, які відповідають за сприймання смаку, розташовані у ссавців на язиці та стінках ротової порожнини. Багато нервових закінчень є і в шкірі ссавців.

Органи слуху у більшості ссавців розвинені також добре. Крім внутрішнього та середнього вуха, є зовнішнє. Воно складається з вушної раковини та зовнішнього слухового проходу. Зовнішнє вухо концентрує звукові хвилі, які через слуховий прохід спрямовуються на барабанну перетинку. У середньому вусі ссавців, на відміну від представників інших класів наземних хребетних тварин, є не одна, а три слухові кісточки: молоточок, коваделко та стремінце.

Органи зору не мають принципових особливостей, і їхнє значення в житті звірів менше, ніж у птахів. На нерухомі предмети ссавці обертають мало уваги. Слабко розвинено або відсутній у них кольоровий зір. Так, кішки розрізняють тільки 6 квітів, коня -4 цвіти, пацюка не розрізняють зелено-жовтий і синьо-зелений кольори. Тільки у вищих приматів кольоровий зір наближається до зору людини.

Видільна система, екскреторная система, сукупність органів, що виводять з організму тварин і людини надлишок води, кінцеві продукти обміну, солі, а також отруйні речовини, що введені в організм або утворилися в нім. В простих легкорозчинні екськрети (аміак, сечовина) виводяться в довкілля шляхом дифузії (морські і паразитичні форми) або за допомогою скоротливих вакуолей, що виконують в основному функцію осморегуляції (в прісноводих форм). В нижчих водних багатоклітинних (губки, кишечнополостниє) і у малоактивних морських тварин (голкошкірі) продукти обміну, в основному аміак, дифундують через поверхню тіла і стінки порожнин, пов'язаних з довкіллям. Зокрема видільна функція у більшості безхребетних властива кишечнику.

Серед хордових у покривників і асцидій органами виділення служать мішечки накопичення (у деяких покривників видільні елементи не виявлені). У ланцетника в зябрової області є близько 100 пар так званих нефроміксиев, які одним отвором відкриваються в околожаберную порожнину, а декількома іншими отворами (густо усадженими соленоцитамі) пов'язані з порожниною тіла. В хребетних органами виділення служать типові целомодукти, скупчення яких утворюють нирки . Від нирок відходять сечоводи, які впадають безпосередньо в клоаку або в сечовий міхур, що відкривається назовні сечовипускальним каналом. У еволюційному ряду хребетних, як і при індивідуальному розвитку вищих хребетних, спостерігається послідовна зміна трьох типів нирок. Першими виникають передні, або головні, нирки, звані також переднирками. Далі розвиваються первинні, середні, або тулубові, нирки — вольфови тіла. Останніми з'являються вторинні, задні, або тазові, нирки. Целомодукти передбруньки і первинної бруньки, зазвичай по парі на сегмент, виникають з так званого нефротома. Частина нефротома, що відкривається у вторинну порожнину тіла, утворює миготливу воронку (нефростом). Проти нефростомов передбруньки в порожнині тіла зазвичай розвивається загальний для всіх воронок клубок кровоносних судин; через нього фільтруються з крові рідкі продукти виділення (водні розчини солей), які і поступають у воронки. Передбрунька, що має сегментарну будову і що тягнеться уздовж всього тулуба, зберігається в продовженні всього життя з круглоротих лише в бделлостоми. У міног залишки пронефроса, створюючі передній відділ бруньки, відкриваються в перикардіальну порожнину. В інших хребетних пронефрос служить лише личинковим органом.

Статеві органи самця складаються з насінників, сім’япроводу, придаткових залоз і совокупительного члена. Насінники в більшості розташовуються в мошонці, що повідомляється з порожниною тіла через паховий канал. В однопрохідних, китоподібних, слонів і деяких інші насінники перебувають безпосередньо в порожнині тіла. До насінника прилягає його придаток, від якого відходить сім’япровід, що впадає в кореня полового члена в сечовипускальний (семяизвергательний) канал. Перед упаданням у сечівник сім’япроводи утворять парні насінні міхури – залози, секрет яких бере участь в утворенні рідкої частини сперми й завдяки клеєнням консистенції перешкоджає зворотному витіканню сперми з полових шляхів самки. Поруч із насінними міхурами розташовується друга парна придаткова залоза — передміхурова, протоки якої впадають у початкову частину семяизвергательного каналу. Секрет цієї залози представляє основу рідини сперми, у якій плавають сперматозоїди.
Совокупительний орган в основному складається з пещеристих тіл, які заповнюються перед зляганням масою крові, що надає половому члену необхідну пружність. У ряду видів (наприклад, у хижих, ластоногих) у товщі совокупительного органа перебуває особлива кістка.
Парні яєчники завжди лежать у порожнині тіла. У безпосередній близькості від них розташовуються лійки парних яйцепроводів, куди й попадають яйця після їхнього виходу з яєчника. Верхні звиті відділи яйцепроводів представляють фаллопиеви труби, у яких відбувається запліднення яйця. Далі йдуть розширені відділи матки, що впадають у непарну піхву (у деяких Сумчастих піхва парне). Матка в найпростішому випадку парна, і в піхву відкриваються два її отвори. У багатьох нижні відділи матки об’єднані, така матка називається дву раз ділової (ряд гризунів, деякі ХИЖАКИ). Злиття більшої частини маток приводить до утворення дворогої матки (деякі хижаки, китоподібні, копитні). При повній втраті парності матка називається простий (деякі рукокрилие, примати).
Розмір яєць у ссавців у більшості випадків дуже малий (0, 05—0, 4 мм) і тільки в однопрохідних вони у зв’язку: з наявністю значної кількості жовтка порівняно великі.

При розвитку зародка в матці в переважної більшості ссавців формується плацента. Її немає в однопрохідних, а в сумчастих вона зачаточна. Плацента виникає шляхом зрощення двох зовнішніх околоплодних оболонок (аллантоиса й прохориона), у результаті чого формується губчате утворення – хоріон. Хоріон утворить вирости – ворсинки, які впроваджуються або зростаються з розпушеним епітелієм матки. У цьому місці відбувається сплетення (але не зрощення) кровоносних судин материнського організму й плода, що забезпечує постачання зародка киснем і живильними речовинами й винос продуктів обміну й вуглекислоти.

По способі розподілу ворсинок хоріона розрізняють плаценти: дифузійну— коли ворсинки розподіляються рівномірно (китоподібні, деякі копитні); часточкову — коли ворсинки зібрані в групи (жуйні); дискоидальную — коли ворсинки розташовуються на ділянці хоріона, що має вид обруча (комахоїдні, хижі). Після пологів у стінці матки на місці колишнього прикріплення плодів залишаються темні, так називані плацентарні плями. По їхній кількості можна встановити число дитинчат у калі.
Систематика