Матеріали для підготовки студентів до практичних занять

Правознавство, медичний факультет, І курс

Заняття 01.

Тема 1: Основи теорії держави і права

1. Держава і право - історичні надбання людства, цивілізації. Держава та право – неодмінний атрибут політичної влади.

2. Виникнення держави та права.

3. Історія розвитку держави і права.

4. Поняття «держава», її ознаки та функції.

5. Класифікація держав за формами: правління, устрою та державного політичного режиму.

6. «Право» як особливий вид соціальних норм. Ознаки, функції та джерела права.

7. Правова система та система права. Галузі права, правові інститути та правові норми.

8. Поняття «правова держава» та її основні ознаки.

9. Основні напрямки формування Української правової держави.

1. Історія знала доправвову і додержавну стадії суспільного життя. Право і держава виникли на певному етапі суспільного розвитку, коли без них люди вже не могли обійтись.

Лише вийшовши з природного, тваринного стану, людина створила «тривимірний простір», в який вписується й її поведінка в суспільстві. Трьома мірилами, або нормами, її поведінки є : мораль, звичаї, право. При цьому саме право характеризує становище особистості в суспільстві, але саме воно потребує певного механізму здійснення і захисту – закону і держави.

Отже, людина – право – держава є базовими поняттями правової науки та орієнтирами її пізнання.

Від самого початку їх виникнення держави і право стали нероздільними сіспільними утвореннями та одночасно – основними засобами розв’язання численних суспільних суперечностей і конфліктів. Вони стали продуктами розвитку суспільства.

Поступово держава та право вдосконалювались. У процесі свого розвитку вони перетворились у передових країнах світу із засобів обслуговування інтересів окремих індивідів чи соціальних груп на засоби задоволення загально людських потреб.

Держава і, згодом, право почали сприйматись як позитивні явища, тобто стали соціальними цінностями. Завдяки чому?

Спробуємо відповісти на це запитання з точки зору справедливості та права.

Кожна людина прагне, щоби суспільство, в якому вона живе, керувалось принципом справедливості – рівної для всіх. Цей принцип втілюється насамперед у праві.

Справедливість передбачає однаково рівне ставлення до всіх людей – незалежно від їх походження, соціального чи матеріального стану, багатьох інших ознак. Вона є мірою оцінки людських вчинків, а не самої людини. Згідно цієї міри кожен має оримувати те, чого він заслуговує. Тому справедливість тісно пов’язана з рівністю. Принцип рівності закріплюється правом, має правовий характер. Тому говорять, що справедливість також тісно пов’язана з правом.

Слово «справедливість» походить від слова «право». Справедливість вважається те, що виражає право, відповідає праву, те, що є правильним, правомірним.

Найвища мета справедливості – суспільство, де поважаються та захищаються свобода і рівність людей. Тому-то свобода, рівність і справедливість є головними цілями цивілізованої держави.

Але мало сказати, що держава і право є історичними надбанням людства. Вони також виступають утілення прагнень і сподівань кожної нації.

Держава і право тісно пов’язані з владою. У найзагальнішому розумінні, влада розглядається здебільшого як можливість здійснювати вирішальний вплив на поведінку людей.

Часто по телебаченню чи по радіо ми чуємо вислови: «політична влада», «влада народу», «державна влада», «духовна влада». З історії ви пам’ятаєте різновиди влади – вона справді була різною: у рабовласника – над рабом, у феодала – над кріпаками, у раннього буржуа – над найманим працівником. Проте влада – не така вже віддалена й від нашого повсякденного життя категорія, як це може видатись на перший погляд.

Найголовнішою з усіх влад є політична влада. Саме за її допомогою здійснюється управління країною або її частинами. У межах окремої країни така влада є найвищою, повною, верховною і ні від кого не залежною.

Політична влада спирається на державу, а держава є основним знаряддям цієї влади. Щоправда, не завжди політична влада є державною. Наприклад, керівництво політичної партії має певну владу над рядовими членами партії, але якщо вона не є правлячою, то політична влада керівництва цієї партії не є державною владою. Трапляється й таке, коли в країні протистоять державна і політична влада.

Будь-яку владу, у тому чисті і найвищу – політичну – здійснюють люди. Але оскільки людина не буває досконалою, потрібен чинник, що регулював би дії лидини, яка давав би їй можливостей зловживати цією владою. (відомий вислів лорда Джона Актона: «Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно»).

Для того, щоб обмежити владу, ще кілька століть тому було сформульовано теорію поділу влади. Традиційно розрізняють три різновиди (гілки) державної влади: законодавчу,виконавчу й судову. Такий поділ влади уособлює її обмеження по горизонті. Поряд з цим, існує також поділ на владу вищу, центральну і місцеву. Це – полід влади по вертикалі.

2. Відомо, що організація первісного людського колективу сягає глибини тисячоліття. Дослідження науковців засвідчили, що то була група людей, пов’язаних єдиним походженням, спільним захистом від небезпек і спільним добуванням їжі.

Прагромада налічувала 20-40 чол. лідером у ній був найсильніший чи найспритніший у полюванні. З’являлись тоді і перші паростки звичаєвого права у вигляді табу.

У 9-4 тис. до н. е. виникла родоплемінна організація суспільства. Управління здійснювалось на основі первісної демократії: вища влада в роду належала загальним зборам усіх дорослих родоплемінників. Перші правила поведінки були мононормами – не було поділу на правові та моральні норми. Ці правила були обов’язковими для виконання і забезпечувались силою державного примусу.

У період зростання ролі племен завершується формуванням звичаєвого права – неписаних правил поведінки, що стали нормами внаслідок повторюваності окремих вчинків людей та увійшли в їхню свідомість. Це звичаєве право і стало основою формування власне юридичного права.

У цей час суспільна організація влади набула характеру так званої «військової демократії»:

1) вважалося, що вища влада ще належала народним зборам – усій масі озброєного народу;

2) існувала постійна рада старійшин, до якої входили представники найзаможніших родів, так звана родова аристократія;

3) на час війни істотно зростала роль військового лідера.

«Військова демократія» була перехідним етапом від додержавної до державної форми організації суспільного життя і водночас – є фінальною стадією розвитку первісного суспільства. Внаслідок цього і виникають перші держави.

Поява держави у різних країнах була спричинена досить відмінними комплексами факторів. Причини появи держави були окреслені в таких теоріях її походження:

Теологічна теорія (її представниками були Блаженний Августин, Фома Аквінський). Є одною з найдавніших теорій походження держави. Вона полягає в тому, що походження і існування держави є результатом виявлення волі Бога. Згідно з теологічним вченням, держава є втіленням божественної сили і тому державна влада вічна і не може бути скасована, а підкорення їй цілком природно. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів. Правителі діють від імені Бога, їх влада має божественний характер, а закони, які видаються, відповідають божественній справедливості. Вже в літературних і історико-правових пам`ятниках Давнього Єгипту, Вавілона, Сирії, Індії, Китаю знайшла чітке вираження теологічна теорія.  Підтвердження цієї теорії ми можемо також знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту.

 Найбільш широке поширення ця теорія отримала в епоху середньовіччя і мала головною своєю спрямованістю обґрунтування переваг церковної влади над світською. Ми можемо побачити її в творах вченого-богослова Фоми Аквінського (1225-1274), вчення  якого побудовано на ієрархії форм: від Бога - чистого розуму - до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Починаючи з ІХ-Х століть формулюється так звана теорія двох мечів, згідно з якою для захисту християнства Богом були дані два мечі – церковний та світський. Обидва вони передаються церкві, яка, зберігши для себе духовний меч, світський передала монарху. Тому від повинен підкорятись церкві. Однак прихильники незалежної царської влади, навпаки, стверджували, що імператори отримали свій меч безпосередньо від Бога. Основний зміст даної теорії в тому, щоб ствердити пріорітет духовної організації  (церкви) над світською і довести, що немає держави, влади і права «не від Бога».

Релігіозні вчення про походження держави і права мають розповсюдження і в наші часи. В сучасних умовах її розвинули ідеологи ісламської релігії, католицької церкви (Мартен, Месьє та інші).

Патріархальна теорія (представник – Конфуцій). Дана теорія походження держави і права трактує виникнення держави як результат історичного розростання патріархальної сім'ї: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель трактував це так: люди – істоти колективні, які прагнуть до взаємного спілкування, що призводить до створення сім`ї. В наступному розвитку сім`я розширюється, збільшується кількість її членів і все це призводить до створення держави. Звідси, влада правителя є продовженням влади батька (патріарха) в сім`ї, яка є необмеженою. Оскільки визнається первинно божественне походження влади «патріарха», піддані мають покірно підкорятись правителю. Будь-який спротив владі недопустимий. Лише батьківська опіка правителя може забезпечити необхідні для людини умови життя. Як і в родині батько, в державі монарх не обирається, не призначається і не зміщується підданими тому, що останні – це його діти. Конфуцій розглядав державу як велику родину. Влада імператора уподібнювалась до влади батька, а відношення правителів і підвладних – родинним стосункам, де молодші залежать від старших і повинні бути їм віддані, слухатись і підкорятись без заперечень. А правителі в свою чергу повинні піклуватись про благо своїх підданих, як це має бути в родині.

Також прихильником цієї теорії був Р. Філер (ХVII в.), який в своєму творі "Патріархія чи природна влада короля" твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає з сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна ніяким людським законам. Адам був не тільки батьком людства, але і його властителем. Монархи – це наступники та нащадки Адама, які успадкували від нього свою владу.

В Росії до цієї теорії схилялись соціолог Н.К. Михайловський та М.Н. Покровський. Ця теорія отримала сучасне звучання в ідеї державного патерналізму, тобто приняттям держави на себе піклування про своїх громадян і підданих у випадку несприятливих для них ситуацій – хвороби, інвалідності, безробіття та інше. Позитивним в цій теорії було те, що її прихильники, наприклад, Н.К. Михайловський закликали усувати з життя все аморальне, шкідливе та нерозумне по відношенню до людини. А це можливо лише в суспільстві, яке побудоване по типу сімейних відношень.

Звісно, в певній мірі аналогія держави і родини можлива, тому що структура сучасної державності виникла не одразу, а розвинулась від первинних форм, які дійсно можуть бути порівняні із структурою первинної сім`ї.

Договірна теорія. Договірна теорія або теорія суспільного договору грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта доброї волі людей (які до цього знаходились в «природному», первинному стані), згоді про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. І зрештою в правителя і суспільства виникає комплекс взаємних прав і обов`язків і також відповідальність за невиконання останніх. Так, держава має право приймати закони, збирати податки, карати злочинців, але воно зобов`язане  захищати свою територію, права і свободи громадян, їх власність та ніш. Громадяни зобов`язані дотримуватись законів, сплачувати податки і в свою чергу вони мають право на захист свободи і власності, а у випадку зловживання правителя своїми правами або невиконання їм своїх обов`язків вони мають право навіть розірвати договір з ним. Ця теорія  є складовою частиною теорії «природного права» (XVII—XVIII століття). В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу — угоди. Окремі положення цієї теорії також були розвинуті в V-IV століттях до н.е. софістами в Давній Греції.

Але найбільший свій розвиток ця концепція отримала в XVII-XVIII століттях і її найбільш яскравими представниками є Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, А.Н. Радищев,  Дж.Локк, Я.Козельский, І.Кант та інші.

Класичне обґрунтування договірна теорія отримала в працях Ж.-Ж. Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитись на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, людьми, які пригнічують народ. Деспотизм, за Руссо, це вищий прояв суспільного розшарування: нерівності бідних та багатих як наслідок приватної власності, сильних і слабких як наслідок  влади, господ та рабів як наслідок заміни законної влади владою зловживання.  Ця нерівність стає причиною нової від`ємної рівності – перед деспотом всі рівні, тому що кожен рівен нулю. Але це вже не стара природна рівність первинних людей, а рівність як викривлення природи. Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення справжньої рівності і свободи потрібно заключити вільний суспільний договір. Питання про те, чим э Суспільний договір, яким повинен бути його зміст і призначення, рівно як і багато аналогічних питань отримали найбільш яскраве і змістовне  втілення в ланці трактатів Руссо і особливо в його відомій праці «Про Суспільний Договір». Головна задача цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, яка захищала і охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника і в якій кожен, поєднуючись із усіма, підкорювався б тільки самому собі і залишався б таким саме свободним яким він був раніше».  Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відмічає: «Кожен з нас віддає свою особистість і всю свою могутність під владу загальної волі і ми разом приймаєм кожного члена як нероздільну частину цілого».  Влада монарха є похідною не від божественного провидення, а від самих людей.

Взагалі-то, з одного боку, договірна теорія була крупним кроком вперед у пізнанні держави, тому що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державності, права і політичної влади. Ця концепція має глибокий демократичний зміст, обґрунтовує природне право народу на  зміщення влади негідного правителя, на повстання. З іншого боку, слабким місцем в даній теорії є схематичне, ідеалізоване і абстрактне уявлення про первинне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку освідомлює необхідність згоди між народом і його правителями. Очевидна недооцінка в походженні держави об`активних факторів (соціально-економічних, військово-політичних) і переоцінка в цьому процесі факторів суб`єктивних.

Теорія насильства. Вона пояснює виникнення держави як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Л. Гумплович, К. Каутський, Є. Дюрінг та ін. Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності. Державна влада, на думку соціолога Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.  Внаслідок цього панування виникає рабство, рабство в свою чергу веде до виникнення приватної власності і класів. Державна влада, за Гумпловичем, виникає з фізичної сили: панування племені, яке основане спочатку тільки на фізичній перевазі над іншим плем`ям.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться. Виникає апарат примусу для управління переможеними – держава.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США. Але все ж таки не варто абсолютизувати роль насильства в історії, тому що велика кількість держав і правових систем створювались і створюються не в результаті завоювання ззовні або іншим насильницьким шляхом.

Психологічна теорія. Виникла в середині ХІХ століття. Широке розповсюдження вона отримала в кінці ХІХ-першій половині ХХ століть. Найбільш відомий її представник – російський державознавець і правознавець Л.Петражицький (1867-1931 рр.). Прихильники психологічної теорії визначають суспільство як суму психологічних взаємодій людей і різноманітних їх об`єднань. Суть даної теорії полягає в ствердженні психологічної потреби людини жити в межах організованого суспільства, а також в відчутті необхідності колективної взаємодії. Говорячи про природні  потреби суспільства в певній організації, представники психологічної теорії вважають, що суспільство і держава є наслідком психологічних закономірностей розвитку людини.

Основоположник теорії професор Л.І. Петражицький пояснював виникнення держави особливими властивостями людської психіки, а точніше прагненням людей до пошуку авторитету, видатної особистості, якій можливо було б підкорюватись і вказівкам якого наслідувати в повсякденному житті. Таким чином, держава і право були породжені не матеріальними умовами життя, а особливими властивостями людей, їх емоціями, переживаннями. Петражицький, наприклад, також стверджував, що без правових переживань людей неможливо існування стійких соціальних груп, а також суспільства і держави. Причиною виникнення держави є особливий стан психіки людей: постійна залежність людей первинного суспільства від авторитету вождів, страх перед їх магічною силою привели до виникнення державної влади, якій люди підкоряються добровільно. Народ є інертною масою і нездатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва.

Психологічною теорією також керувались вчені Г.Тард (США), англійський етнограф Д.Фрезер (кінець ХІХ – початок ХХ століть), російські юристи Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський.

Але пояснити причини виникнення і функціонування держави тільки з психологічної точки зору навряд чи можливо. Зрозуміло, що всі суспільні явища базуються на основі психічних актів людей і поза ними немає нічого суспільного. В цьому сенсі психологічна теорія пояснює велику кількість питань суспільного життя, які залишаються поза уваги економічної, договірної, органічної теорій. Однак спроба звести все суспільне життя до психологічної взаємодії людей, пояснити життя суспільства і держави загальними законами психології – таке ж саме перебільшення як і багато інших уявлень про державу, суспільство і право.

Расова теорія. Найбільший розвиток і поширення расова теорія набуває в кінці ХІХ – першій половині ХХ століття, вона лягла в основу фашистської політики і ідеології. Зміст цієї теорії складали тези про фізичну і психологічну нерівноцінність людських рас, положення про вирішальний вплив расових відмін на історію, культуру, державний та суспільний устрій, про розділення людей на вищу і нижчу раси, з яких перші є творцями цивілізації і покликаними бути володарями в державі і суспільстві. Інші не здатні не тільки до створення, а й навіть до засвоєння сформованої цивілізації. Їх доля – сліпе і безперечне підкорення. За допомогою держави і права вищі раси повинні володарювати над нижчими.

Один із засновників расової теорії, француз Ж. Гобіно (1816-1882) оголосив арійців «вищою расою», покликаною володарювати над іншими расами. До нижчих рас були приписані семіти, слов`яни та інші. На расовій основі складалась особлива система цінностей «души раси», «чистоти крові», «вождя нації» та інш. Вищою метою арійця оголошувалось збереження чистоти крові. Важливим засобом вирішення всіх найважливіших державно-правових питань оголошувалась війна. Для їх обґрунтування використовувались положення, висловлені відомим філософом Ф.Ніцше (1844-1890 рр.): «війна для держави така ж необхідність як раб для суспільства» та інш. Расова теорія призвела до практики «законного» винищення цілих народів, національних меншин та інших прошарків населення. Історично расова теорія була повністю дискредитована після другої світової війни. Вона не використовується зараз ні як офіційна, ні як напівофіційна ідеологія. Але як наукова, академічна доктрина вона має деяку популярність і понині.

Органічна теорія. Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави.

Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології.

Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава – це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами – людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство. Державна влада – це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму. Спенсер використовував аналогії і терміни з біології та інших наук про життя живих створінь і, порівнюючи суспільство з біологічним організмом, ретельно шукав розбіжності и схожості. Результатом цього стало знаходження деяких закономірностей. Так, наприклад, Г.Спенсер вважав, що суспільство, як і організм, розвивається стадійно, переходячи від простого до складного. Це ускладнення він бачив в об`єднанні людей в такі соціальні групи як плем`я, союз племен, міста-держави і т.п. Торкаючись питань виникнення держави він був близьким до прихильників теорії насильства, вважаючи, що в історії немає ні одного приклада, де держава не виникла б інакше ніж за допомогою насильства. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Соціально-економічна теорія. Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Матеріалістична теорія виходить з того, що держава виникла в силу економічних чинників – суспільного поділу праці, виникнення додаткового продукту і приватної власності, а потім розколу суспільства на класи з різними економічними інтересами. Як об`єктивний результат цих процесів виникає держава, яка спеціальними засобами пригнічення і керування стримує протиборство цих класів, забезпечуючи інтереси панівного класу. Суть теорії полягає в тому, що держава прийшла на зміну родоплемінної організації, а право – звичаям. В матеріалістичній теорії держава не нав`язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов`язаного з розкладом родового устрою, виникненням приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновим цензом (на бідних і багатих), - інтереси різних соціальних груп стали суперечити одні одним. В нових економічних умовах родоплемінна організація стала неспроможною керувати суспільством. З`явилась потреба у керівному органі, який здатен був би забезпечувати економічні інтереси панівних членів суспільства. Тому суспільство, яке складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, яка підтримуючи інтереси багатих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою організацією стала держава.

Соціально-економічна теорія висуває три основних форми виникнення держави: афінську, римську і германську. Афінська форма – класична. Держава виникає безпосередньо з класових протиріч, які формуються в суспільстві. Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється на аристократію, ізольовану від численної але безправної плебейської маси. Перемога останніх руйнує родовий устрій, на руїнах якого виникає держава. Германська форма – держава виникає як результат завоювання  великих територій, якими родовий устрій вже керувати не може – як наслідок виникає держава.

Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса “Походження сім'ї, приватної власності і держави” на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців, а також в працях К.Маркса і Ф.Енгельса «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

На сьогодні не існує одностайності у зясуванні причин виникнення держави і права. Проте, здебільшого наголос робиться на таких чинниках:

1) перший період розвитку людства (додержавний) – відзначався примітивним знаряддям праці, що виникало у людей потребу суспільного життя і праці усіх членів суспільства. Основою організації суспільства була кровна спорідненість людей. З розвитком суспільства відбулися зміни які привели до зміни в організації суспільного життя:

· Кількісне зростання людей;

· Суспільний поділ праці;

· Підвищення продуктивності праці;

· Поділ людей на соціальні групи.

2) економічна причина – це умова розвитку економічної системи, що спричинила необхідність державно-правової регламентації економічних відносин.

3) політична причина – це необхідність вдосконалення владних повноважень неможливість існування родоплемінної організації суспільства, поява соціальних груп, з різноманітними інтересами та потребами.

4) соціальна причина – це удосконалення відносин між людьми.

5) психологічна причина – це розвиток духовного рівня членів суспільства.

6) основною причиною виникнення держави є виникнення приватної власності і поділ суспільства на групи.

Право виникає разом із державою. Його передумовами є:

1) переростання первісних звичаїв, традицій моралі в юридичні норми;

2) правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб.

3) перетворення рішення судових органів з конкретних справ у загальну форму, що стає обов’язковою при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

3. Прийнято виділяти п’ять історичних типів держави і права: рабовласницький, феодальний, капіталістичний(буржуазний), соціалістичний, сучасний.

Таблиця 1. Історичні типи розвитку держави і права.

	Рабовлас-ницький тип	Феодаль-ний тип	Буржуаз-ний тип	Соціалісти-чний тип	Сучас- ний тип
Домі-нуючі Інтере-си	Інтереси вільних людей,насамперед рабо-власників	Інтереси феодалів	Інтереси власників засобів вироб-ництва	Формально-інререси пролетаріату, реально-комуністи-чної партії	Інтереси всього суспі-льства і кожної людини
Форма Правлі-ння	Переважно монархія	Переважно монархія	Поширення респуб-ліканської форми правління	Республіка	Республіка
Ставле-ння до права	Право-інструмент держави,по-ширення звичаєвого права	Понування церковного права	Право-засіб забезпечення вільної конкуренції та обмеження втручання держави	Нілігістичне ставлення до права, спроби ототожнити його з політичною доцільністю	Розгляд права як мірила свободи, рівності та справедли-вості, а не як засобу примусу
Методи управ-ління	Переважно насильство	Система сюзерені-тету-васалітету у відносинах між феодалами та залежним населенням	Доміную-чих методів немає	Репресивні методи	Правові, не насиль-ницькі методи
Статус особи	Поділ суспільства на вільних та рабів,позбав-лення рабів будь-яких прав	Станова організація суспільства наділення феодалів усіма правами, наявність широких верств залежного населення	Проголо-шення принципу формальної рівності громадян перед законом	Проголо-шення принципу формальної рівності людей, зрівняйлівка	Визнання приорітету прав і свобод особис-тості,га-рантова-ність та захище-ність їхніх прав державою
Спів-відно-шення держав та права	Переважно домінування держави над правом	Домінував-ння держави над правом	Обмеження влади держави невідємними правами особи	Домінував-ння держави над правом, утворення тимчасового характеру права	Держава під поряд-ковується праву, утвер-джується принцип верховенства права

4. Держава – це особлива організація політичної влади в неоднорідному суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється керівництво суспільством в інтересах домінуючої його частини, а також управління загальносуспільними справами; - це особлива форма організації суспільства, яка за допомогою спеціального управління захищає інтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства зокрема за допомогою примусу.

Сутність держави характеризують такі основні ознаки:

1) наявність населення;

2) всеохопний характер – держава об’єднує в одне цле усіх членів суспільства,захищає загально суспільні потреби та інтереси. Хоча зрозуміло, що інтереси деяких верств держава захищає більше, проте це все залежить від її соціальної природи й сутності, а також від історичних умов розвитку;

3) наявність території. Територіальний характер держави полягає в тому, що вона об’єднує членів суспільства на певній території, обмеженій кордонами;

4) єдність – держава об’єднує всіх членів суспільства безвідносно до їхніх майнових, соціальних, етичних, статевих, расових та інших характеристик, а не його окремі групи. Держави не завжди були монополітним, а їхня єдність, як правило, була хиткою, нестабільною. А ось за сучасних умов принципу єдності держав почала загрожувати інша тенденція – створення наддержавних обєднань;

5) офіційний характер – лише держава виступає від імені всього суспільства, репрезентує його як певну цілісність. Саме такою вона визначає іншими державами, тобто здобуває міжнародне визнання;

6) державний суверенітет – верховенство державної влади всередині країни та її самостійність і рівноправність в міжнародних відносинах;

7) структурованість – держава скаладається з окремих ланок, які пов’язані між собою та спеціалізуються на певному виді діяльності;

8) наявність загальнообов’язкових правил поведінкиі зв’язаність держави цими правилами, встановленими її верховними органами від імені народу або самом народом;

9) націленість держави на забезпечення солідарних інтересів людей, які в ній живуть, виконання у зв’язку з цим певного комплексу функцій;

10) володіння монополією на легальний, тобто законний, примус (насильство) в межах даної території та відповідним механізмом для цього.

Залежно від сфери суспільного життя виокремлюються основні напрями діяльності держави. Ці напрями здебільшого і називаються функціями права.

Розрізняють зовнішні (зосередженні переважно на міжнародних питаннях) та внутрішні (спрямовані всередину суспільства).

До зовнішніх функцій відносять: торгівля з іншими державами, культурний обмін з іншими державами, гарантування національної безпеки країни, та до внутрішніх функцій – сприяння розвиткові економіки, підтримання безпеки довкілля, підтримання системи освіти, створення системи охорони здоров'я.

5. Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.

Таким поняттям є категорія “форми держави”.

Отже, форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три елементи:

– форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної влади;

– форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;

– форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.

Таблиця 2. Форми державного ладу

Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу з точки зору існуючих у ній форм правління, державного устрою та державного режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах та підзаконних актах.

Зрозуміло, що не всі держави однакові за внутрішньою будовою. Зокрема вони різняться між собою порядком організації та взаємодії вищих органів державної влади. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Таблиця 3. Форми державного правління

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії. Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;

— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень. Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

Згідно зі статтями 5, 6 Конституції України, прийнятої у 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Повноваження відповідних органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:

— єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, яка обирається терміном на чотири роки;

— Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста у порядку особливої процедури (імпічменту);

— Президент України є главою держави, обирається терміном на п'ять років; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;

— Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;

— правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах.

Таблиця 4. Форми державного устрою

До простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави.

Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють ознаками суверенітету.

До найважливіших юридичних ознак унітарної держави належать такі:

а) до складу унітарної держави не входять державні утворення, які наділені ознаками суверенітету;

б) вона має єдину систему державних органів;

в) в унітарній державі діє єдина конституція і єдина система законодавства;

г) в ній існує єдине громадянство;

д) в міжнародних відносинах унітарна держава виступає в єдиному числі.

У сучасному світі більшість держав унітарні.

До складної форми державного устрою належать федерація, імперія і конфедерація.

Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять кілька державних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суверенітетом.

Розрізняють два види федерації:

– федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої — суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації;

– федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність у вирішенні питань місцевого (автономного) значення.

До юридичних ознак федерації належать:

a) наявність конституції федерації в цілому і конституції у кожному з її суб'єктів і, відповідно, системи законодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів;

б) існування громадянства як всієї федерації, так і громадянства її суб'єктів;

в) в міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб'єктів (США, Росія, ФРН).

Другою складною формою державного устрою є імперія — це така форма державного устрою, при якій держава складається з двох частин (метрополії та колонії) з принципово відмінною компетенцією.

До юридичних ознак імперії належать:

а) наявність складових частин держави, які знаходяться у принципово відмінному правовому становищі;

б) метрополія, як основна складова частина імперії, характеризується тим, що повністю визначає правове становище всієї держави, у тому числі і складових (колоній), виходячи з власних інтересів;

в) наявність колоній, як складових частин держави, які повністю або майже повністю позбавлені самостійності у вирішенні будь-яких внутрішніх та зовнішніх питань.

До форми державного устрою належить і конфедерація, що являє собою союз держав, об'єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

До ознак конфедерації слід віднести:

а) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

б) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

в) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими і їхнє невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

г) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Державно-правовий режим - сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад.

Розрізняють демократичний і недемократичний режими.

Таблиця 5.Типи державного режиму

Основними ознаками демократичного режиму є:

- проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування;

- плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

- рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків;

- демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.

Отже, демократичний правовий режим - це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.
Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим - така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо.

6. Упорядкування суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм.

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин.

Види соціальних норм:

1) норми права – це загальнообов’язкові правела поведінки, що встановлюються і охороняються державою;

2) норми моралі – це правело поведінки, що встановлюються в суспільстві відповідно до моральних уявлень людини про добро і зло, честь, справедливість;

3) звичаї – це правела поведінки, які склалися в результаті повторення людьми певних дій;

4) норми традицій – це історично сформульовані та узагальнені правила, що передаються з покоління в покоління;

5) політичні норми – це правела поведінки, що регулюють відносини між соціальними групами.

6) економічні норми – це правела поведінки, що регулюють суспільні відносини пов’язані з виробництвом;

7) корпоративні норми – це правела поведінки, які регулюють відносини всередині громадських організацій.

Право – це система загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених державною владою, що виражають інтереси та потреби переважної більшості громадян, які створили державу.

Основні ознаки права:

1) формальна визначеність (норми права зафіксовано у спеціальних письмових документах, що приймаються державними органами в особливому порядку);

2) рівність (норми права визначаються на спільних, єдиних для всіх засадах);

3) загальновизнаність і сприйнятливість у суспільстві;

4) універсальність (здатніть права регулювати різні за природою відносини між людьми);

5) загальнообов’язковість (норм права мають дотримуватись усі члени суспільства);

6) додержання забезпечення (дотримання норм права всіма членами суспільства забезпечується державою, її апаратом примусу).

Функції права поділяються на регулятивну та охорону. Перша у свою чергу це функція упорядкування суспільних відносин, а друга – це функція встановлення мір юридичного захисту, юридичної відповідальності, порядку. Також поряд з даними функціями існують і додаткові, це: інформаційна, виховна, орієнтацій на, оцінна.

Будь-яка правова норма для того, щоб стати відомою людям і набути чинності має бути відповідним чином зафіксована. Документи з яких ми здобуваємо знання правових норм, є джерела права.

Отже, джерела права – це способи зовнішнього вияву і закріплення юридичних норм. Джерелами права є:

1) правовий звичай – це звичаєве право поведінки, що забезпечується державою, тобто звичай якому вона надала загальнообов’язкового значення.

2) правовий прецендент – це рішення судового чи управлінського органу щодо конкретної справи, яке стає обов’язковим для вирішення аналогічних справ у майбутньому.

3) нормативно - правовий договір – це письмовий документ в якому загальні правила поведінки встановлюються за домовленістю кількох суб’єктів.

4) нормативно – правовий акт – це письмовий документ державного органу, який відповідно до своїх повноважень самостійно встановлює певні юридичні норми.

5) міжнародно – правовий акт – це документ міжнародного співробітництва.

6) релігійн – правові норми – це норми санкціоновані державою по відношенню до церкви ( в Україні правовий прецендент, правовий звичай і релігійно – правовий акт не визначаються як джерела права).

7. У суспільстві існує багато різноманітних явищ, пов’язаних зі створенням, реалізацією та охороною права. Всю сукупність цих явищ прийнято називати правовою системою. Вона, зокрема, включає такі елементи:

· норми права (органічна сторона правової системи);

· процес створення, реалізації та охорони права (інституційна сторона);

· процес впливу права на суспільні відносини ( функціональна сторона);

· ставлення до права з боку суспільства, соціальних групта окремих індивідів (ідеологічна сторона);

· зв’язки, що поєднують всі елементи (комунікативна сторона).

Отже, до правової системи входять суспільні явища, що характеризуються спільними правовими властивостями, мають спільне правове походження і значення.

Ядром, своєрідним центром правової системи є право як система норм. Правова система акумулює в собі моральні, етичні, релігійні та інші позитивні уявлення й настанови, що сформувались за багатовікову історію розвитку суспільства. Водночас правова система є засобом охорони та зміцнення політичної системи суспільства.

Усі норми права для зручності користування ними певним чином упорядковані та розподілені за окремими, відносно однорідними групами: галузями та інститутами.

Єдність усіх чинних юридичних норм певної держави та їх розподіл за галузями та інститутами називаються системою права.

Галуззю права є сукупність юридичних норм, що регулюють певну сферу однорідних суспільних відносин. Виокремлюють такі галузі права, як: конституційне, трудове, цивільне, адміністративне, сімейне, кримінальне, земельне та ін. Всі вони можуть бути віднесені до однієї з двох сфер права – приватного або публічного. Приватне право регулює переважно сферу індивідуальної ініціативи особи в усіх галузях суспільного життя. Публічне право регулює переважно відносини між державою та особою, а також відносини між державними органами.

Кожна галузь права включає в себе менші за обсягом групи правових норм. Їх називають правовими інститутами. Вони охоплюють ті юридичні норми, які регулюють певний вид або певну сторону однорідних суспільних відносин.

Найменшою частинкою правової системи є правова норма. Саме з неї складається вся система права. Правова норма має складну внутрішню будову. Її елементами традиційно вважаються: гіпотеза, диспозиція та санкція. Диспозиція визначає, що повинен або, навпаки, не повинен робити адресат норми. Гіпотеза встановлює умови, за яких діє правило, встановлене в диспозиції. Санкція містить вказівки щодо наслідків порушення правила, закріпленого в диспозиції або умов визначених в гіпотезі.

Отже, зазначимо таку послідовність: система права – галузі права – правові інститути – норми права.

8. Правова держава – це особлива правова форма організації, діяльності державної влади та її відносин з індивідами як суб’єктами права. Концепція правової держави склалася в 17-19 ст. у працях Монтескє, Канта, Локка. Основні ознаки правової держави можна сформулювати таким чином:

1) верховенство права в усіх сферах суспільного життя. Це означає, що у вирішенні суспільних завдань на першому місці мають бути правові регулятори, а вже потім інші – політичні, моральні, етичні тощо.правовими вимогами повинні користуватись всі від президента до робітника.

2) пріорітет міжнародних законів над національними. Правова держава з часом дедалі більше перетворюється на транснаціональний феномен.

3) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Без такого поділу неможливими є демократична організація влади, забезпечення дотримання верховенства права, належний захист прав людини тощо.

4) високий рівень забезпечення прав і свобод людини. Зрозуміло, що в центрі уваги правової держави перебувають людини, її права, свободи та законні інтереси. Ці права та свободи мають бути надійно захищені .

5) взаємна відповідальність держави та особи. Мало спрямувати державну владу на обслуговування інтересів громадян, забезпечити відповідальність держави перед суспільством. Важливо. щоб і людина відчувала відповідальність за стан справ у суспільстві, державі. Так само, як держава має бути відповідальною перед собою за свою діяльність.

6) підконтрольність держави суспільству. Правова держава передбачає, що державна влада має сформуватись народом і діяти в його інтересах.

7) рівність держави та людини перед законом.

У різних теоретиків права спостерігаємо різний набір ознак правової держави, але перелічені вище є спільними практично для всіх.

9. Конституція України проголосила нашу державу правовою. Але ця теза залишається поки що лише декларацією про наміри. Щоб Україна справді стала правовою державою, необхідно здійснити комплекс заходів, пройти тривалий і складний шлях.

До найважливіших із зазначених заходів відносять такі:

· сформування належної системи законодавства та істотне поліпшення виконання законів, інших нормативно-правових актів.

· реформування державного апарату, який в нашій країні ще частково зберігає риси радянськоїтсистеми влади і методи її діяльності.

· створення незалежного та неупередженого суду, який забезпечував би здійснення справедливого правосуддя.

· розвиток політичних партій, які відображають інтереси основних груп населення.

· підвищення правової культури людей. Потрібно, щоб кожен знав свої права, вмів застосовувати їх на прктиці, а також належним чином виконував свої обов’язки. Лише так людина яка має високу правову культуру, добре знає закони, поважає їх, може сприяти формуванню правової держави.

Правова культура і правосвідомість народу – вирішальний чинник забезпечення верховенства закону в житті суспільства, побудови правової Української держави.

Тема №2

Основи конституційного права України.

1. Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991року.

2. Поняття конституційного права України (конституційне право, як провідна галузь права України).

3. Загальні засади конституційного ладу України.

4. Державна символіка України.

5. Засади територіального устрою держави. Система адміністративно-територіального устрою України. Автономна Республіка Крим – невід'ємна складова України.

6. Поняття та види джерел конституційного права.

7. Історія розвитку конституції. Основний Закон України (Конституція) – джерело конституційного права України. Загальна характеристика та її юридичні властивості.

8. Поняття та зміст правового статусу «людини», «особи» та «громадянина».

9. Конституційні права та обов’язки людини і громадянина в Україні.

· Поняття та види основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні.

· Механізм реалізації, гарантії та захист прав та свобод людини та громадянина.

10. Роль конституційного права України в системі права України.

1.Сьогодні кожен знає, що Україна є незалежною державою. Крім того, Конституція проголосила нашу державу правовою і демократичною. Але так було не завжди.

Зазвичай, коли говорять про незалежність країни. Мають на увазі державний суверенітет. Це досить давнє поняття, що застосовується в юридичній науці та вживається в конституційних документах. Україна не виняток, адже в її конституційній практиці відомий документ – Декларація про державний суверенітет (1990р.)

Суверенітети поділяються на:

1) державний суверенітет – це означає повноту, верховенство, незалежність та неподільність державної влади на території країни, а також її самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах;

2) народний суверенітет – це повновладдя народу, тобто наявність засобів і механізмів які забезпечують реальну участь населення в управління справами держави та суспільства;

3) національний суверенітет – це повновладдя нації, її політична свобода реальна можливість визначати характер свого національного життя право на самовизначення.

16 липня 1990 року Верховна Рада України (тоді ще УРСР) проголосила Декларацію про державний суверенітет України. То був перший крок до здобуття сучасною Україною повноцінною незалежності. Цим актом фактично було започатковано створення самостійної Української держави.

Декларація про державний суверенітет України зафіксувала положення про те, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українським народом свого невід'ємного права на самовизначення, охороняє та захищає національну державність українського народу.

Декларація про державний суверенітет України відіграла роль основного програмного документа в період створення незалежної держави Україна та проголосила основні цілі державності.

Отже, декларація – це політико-правовий акт, який проголошує основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Основні положення Декларації про державний суверенітет України:

1) Україна як суверенна держава реалізує своє право на самовизначення і самоврядування існуючих кордонів;

2) Єдиним джерелом влади є народ;

3) Україна є демократична держава;

4) Україна має своє громадянство;

5) Територія України є недоторканою та неподільною;

6) Народ України володіє правом власності на національні багатства;

7) Україна встановлює порядок охорони природи;

8) Держава забезпечує національно-культурне відродження і розвиток української мови;

9) Україна має свої збройні сили, внутрішні війська та органи державної влади;

10) В галузі міжнародних відносин Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування.

Ще одним важливим кроком у здобутті Україною своєї незалежності стало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Він продовжив тисячолітню традицію державотворення українського народу, проголосив неподільність та недоторканість території України, створення самостійної Української держави – України, дію на території нашої держави виключно Конституції та законів України.

Ухваливши Акт проголошення незалежності України, Верховна Рада України прийняла рішення про затвердження його всім народом, що мало дати цьому документу більшої суспільної та державної ваги.

Таке затвердження відбулося проведенням 1 грудна 1991 року всеукраїнського референдуму. На ньому переважна більшість громадян України проголосувала за її незалежність.

Відтак, на референдумі 1 грудня 1991 року питання про створення Української держави було вирішено остаточно. Радянський Союз, до складу якого майже 70 років входила Україна на правах союзної республіки, незабаром припинив існування.

2. Традиційно конституційне право розглядається у правознавстві як галузь національного права, як наука і як навчальна дисципліна.

Кожна галузь права, в тому числі конституційне право, регулюють відповідний вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання. Природно, що вони об'єктивно не можуть бути однакові для всіх галузей права. Наприклад, у цивільному праві для них характерне перш за все те, що учасники правовідносин мають рівні права, іншим галузям притаманні інші особливості. Специфічним є й предмет конституційного права. Ідеально він повинен включати такі складові: — людина — громадянське суспільство — влада як основна ознака держави — економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демократичній державі — територіальна організація держави.

На жаль, така складова як громадянське суспільство, поки що знаходиться лише на стадії закладення правових засад його утворення і розвитку.

Конституційне право України — основна галузь національного права. Воно являє собою сукупність конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, а також з визначенням територіальної організації Української держави.

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного права є сукупністю конституційно-правових норм, у яких встановлюються формально-визначені обов'язкові правила поведінки учасників (сторін) конституційно-правових відносин.

3. Конституція України та закони, прийняті в розвиток її положень, передбачають і гарантують досить широке коло суспільних відносин. Їх система називається конституційним ладом України. Загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України, визнають як першооснову людину і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріплення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського суспільства в Україні.

Основні принципи конституційного ладу України:

— принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

— принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади

(ст. 5 Конституції);

— визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

— організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

— визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

— принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

— визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);

— принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичне діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

— принцип визнання української мови державне (ст. 10 Конституції);

— визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції);

— принцип, згідно з яким норми міжнародного права, умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (ст. 9 Конституції);

— визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності країни, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

— принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції);

— закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20 Конституції).

Серед засад конституційного ладу провідне місце належить закріпленню конституційної форми правління, державного устрою та державного режиму України.

За Конституцією, Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова, унітарна держава з змішаною формою правління.

Найвищою соціальною цінністю, за Конституцією, в Україні є людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість та безпека. На конституційному рівні закріплені найважливіші принципи держави: підпорядкування її діяльності утвердженню й забезпеченню прав і свобод людини. Саме держава зобов’язана визнавати, забезпечувати дотримання і захист прав і свобод людини.

За формою державного устрою України належить до централізованих унітарних держав, з особливим автономним утворенням у її складі – Автономною Республікою Крим.

Основною засадою суспільного життя є його багатоманітність (плюралізм) – політична, ідеологічна, економічна. Це забезпечується тим, що держава:

· гарантує свободу політичної діяльності в рамках закону;

· захищає права всіх суб’єктів і всіх форм власності;

· не визначає жодної ідеології загальнообов’язковою.

Отже, за Конституцією, для України є характерним демократичний державний режим.

4.Будь-яка держава має певні, притаманні лише їй, розпізнавальні знаки, що уособлюють її суверенітет. Іноді вони також мають певні історичний або ідеологічний зміст. Такі знаки і називаються державними символами. В Україні вони встановлюються Конституцією та спеціальними законами.

Конституція визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Гімн та великий і малий Державні Герби.

Державний Прапор України – прямокутний стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється законом з урахуванням малого Державного Герба України і герба Війська Запорозького.

Великий Державний Герб України

Сучасний малий Державний Герб України

Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами П.Чубинського, встановленим Законом України «Про Державний Гімн України». Згідно з цим Законом, урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються та закінчуються виконанням Державного Гімну України.

5. Невід'ємною ознакою кожної держави є її територія. Територія України має площу 603.7 тис.кв.км., що становить 5.7 % площі Європи. Державну територію України поділено на окремі складові частини – області, райони, міста, селища, села. Вони є географічною основою територіального устрою держави.

Територіальний устрій України – це система взаємовідносин між державою в цілому та її територіальними складовими частинами.

Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст..2 Конституція України), має свою внутрішню організацію – територіальний устрій, який, відповідно до ст. 132 Конституції України, ґрунтується на засадах:

· єдності та цілісності державної території. Це означає, що складові її частини нерозривно пов’язані між собою, характеризуються внутрішньою єдністю;

· поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади;

· збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням історичних, економічних, екологічних, географічних особливостей.

Територія України поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які складають систему адміністративно-територіального устрою України.

Адміністративно-територіальна одиниця – це компактна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Систему адміністративно-територіального устрою, згідно зі ст. 133 Конституції України, складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах, селища і села.

Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, який визначається окремими законами України. До складу України входять 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська.

6.Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворюється право в об’єктивному реальність. Це акти-документи, традиції, правові звичаї, правові преценденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права. Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини – відносини влади. Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. І нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (відносини власності), політичні (діяльність політичних партій), соціальні (соціальна діяльність класів).

У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють надзвичайно складну як за структурою, так і за змістом динамічну систему, елементами якої є акти, що містять конституційні норми. А для того, щоб норми конституційного права виконували своє призначення, вони повинні бути виражені в певних формах.

Отже, форми в яких вони виражені є джерелами державного права України.

Вимоги, які пред’являються до джерел конституційного права, зводяться до того, що останні повинні мати: визначеність, тобто вимогу чітко формулювати права та обов’язки суб’єктів правовідносин, вказувати на умови, які тягнуть за собою юридичні наслідки; загальнообов’язковість, згідно з якою, норми конституційного права мають бути обов’язкові для всіх; загальновідомість – вони повинні бути відомими всім, до кого адресовані.

Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи властивостями, як: системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру; нормативність, за допомогою якої визначається характер установ конституційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій, встановлених Конституцією України.

Основним джерелом конституційного права є Конституція (Основний Закон). Верховенство Конституції виявляється, по-перше, у тому, що над нею не можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу Конституції, що є основою законності. По-друге, верховенство Основного Закону виявляється і в конституційності Конституції.

Формою вираження норм конституційного права є акти всеукраїнського референдуму. На жаль, Закони України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» прийнятий 3 липня 1991 р. діє лише в тій частині, яка не суперечить Конституції України. Тому при характеристиці актів всеукраїнського референдуму відносно актів місцевого референдуму слід виходити з положень статей 72—74 Конституції України та ст. 7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Джерелом конституційного права є закони. Це виданий у встановленому порядку акт законодавчої влади держави, що містить правові норми, які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу.

У конституційному праві їх поділяють на 3 види: конституційні, органічні і звичайні.

Конституційні закони — це такі закони, які вносять зміни і доповнення до Конституції, приймаються в особливому, ускладненому порядку і мають таку саму юридичну силу, що й сама Конституція. Тобто вони регулюють ті самі політико-правові суспільні відносини, що й Конституція, але на відміну від неї такі закони своїм регулюючим впливом охоплюють не весь комплекс Конституції, а лише певні, найважливіші її частини, які безпосередньо визначаються самою Конституцією. Конституційні закони покликані забезпечити надійність і стабільність Конституції, тому в самій Конституції встановлюється спеціальний ускладнений порядок прийняття, набрання чинності і зміни конституційних законів. Це закони, які визначають порядок прийняття і введення в дію Конституції; закони, які вносять зміни в текст Конституції з тим, щоб надалі ці норми були інкорпоровані у сам текст. За їх допомогою вносять зміни, доповнення до чинної Конституції. Порядок їх прийняття нічим не відрізняється від порядку прийняття самої Конституції. Ці закони є свого роду продовженням Конституції. Але їх положення в текст Конституції не включаються, оскільки їх головне призначення конкретизувати і деталізувати певні конституційні норми. Порядок прийняття, набрання чинності і зміни конституційних законів ускладнений порівняно з порядком прийняття, набрання чинності і зміни звичайних законів, але спрощений щодо порядку прийняття і набрання чинності органічних конституційних законів.

Органічні закони приймаються за прямими приписами Конституції в порядку, відмінному від процедури прийняття як конституційних, так і звичайних законів, і посідають проміжне місце між ними. Перелік повноважень, за допомогою яких вносяться зміни, що вирішуються органічними законами, закладений у Конституції України (ст. 92). При цьому, чітко визначаються закони інституційного профілю (про громадянство, ч. 4 ст. 32), статутні (засади утворення і діяльності політичних партій, ч. 11 ст. 92), закони процесуального та процедурного характеру (організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, ч. 21 ст. 32).

Звичайні (ординарні) закони, якщо в них містяться конституційні норми, також є джерелом державного права. Вони є складовою частиною поточного законодавства і приймаються у порядку такої самої законодавчої процедури, що й інші нормативно-правові акти парламенту.

Формою вираження норм конституційного права є окремі акти Конституційного Суду України. За юридичною силою вони поступаються тільки актам всеукраїнського референдуму і Конституції (наприклад, рішення Конституційного Суду щодо конституційності Закону України "Про вибори народних депутатів України" 1998 р.).

Джерелом конституційного права є й окремі загально-нормативні укази Президента України, які містять конституційно-правові норми (наприклад, укази "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р.; "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р.).

Окремі конституційно-правові норми можуть міститися у деяких постановах Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян" від 26 лютого 1993 р.).

Джерелом конституційного права можуть бути й договори. Договір як джерело конституційного права це угода держав, державних утворень та їх органів з питань їх взаємовідносин. У конституційному праві країн світу існує п'ять видів таких договорів:

1) договір незалежних держав, які утворюють нову державу (федерацію, конфедерацію);

2) договір, що його укладає федерація або її органи з суб'єктами федерації;

3) договір незалежних держав, який укладається між ними, для утворення певного політичного, економічного та іншого об'єднання (СНД);

4) міжнародні договори, які імплементовані у внутрішньодержавне (національне) законодавство;

5) конститущ'йно-правові договори, які укладаються між самоврядними структурами, зокрема законодавчою і виконавчою владою, законодавчої владою і президентом країни.

Особливим джерелом конституційного права може бути й конституційно-правовий договір. Він має бути забезпечений силою закону, що передбачає договір, або у випадку, не врегульованому конституційним законодавством. Гарантом їх виконання мають стати суди, у тому числі і Конституційний Суд України. Прикладом такого договору був Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 18 червня 1995 р.

Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, також є джерелами конституційного права, оскільки вони згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України — частина національного законодавства України.

Джерелами конституційного права України є також деякі нормативо-правові акти колишніх СРСР та УРСР внаслідок принципу правонаступництва або на період, коли будуть прийняті відповідні акти України (Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р.).

До джерел конституційного права можуть бути віднесені відповідні окремі рішення, прийняті місцевим референдумом. Вони мають вищу юридичну силу щодо рішень рад, на території яких референдум проводиться. Можуть бути джерелом державного права й окремі рішення місцевих рад (наприклад, рішення, які затверджують регламент відповідної ради, статути територіальних громад).

Джерелом конституційного права, як і права взагалі, є правові звичаї як санкціоновані (забезпечувані) державою правила поведінки загального характеру. Стосовно конституційного права джерелом цієї галузі права є конституційні звичаї — норми, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням державної влади. Останні виникають в результаті тривалого однакового їх застосування учасниками правовідносин, на підставі чого вони можуть бути безпосередньо або побічно санкціоновані державою. Конституційні звичаї складаються з двох різновидів: звичаю, який виникає внаслідок практичної діяльності конституційного механізму на підставі конституційних (законодавчих) положень (конституційна угода або конвенціонне нормування), і звичаю, який складається поза межами конституційного механізму і лише санкціонується державою.

Нарешті, джерелом конституційного права є конституційний прецедент як об'єктивне (виражене зовні) рішення органу державної влади (перш за все Верховної Ради України) в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв'язанні наступних аналогічних справ. У практичній діяльності українського парламенту конституційні прецеденти можуть мати місце, наприклад у процесі однозначного розуміння депутатами окремих положень Регламенту Верховної Ради України під час їх застосування.

7. Ідея створення конституції виникла в Англії у ХІІІ ст. Важливим етапом у передісторії становлення конституції як основного закону держави стали конституційні акти, які було прийнято в Англії у XVII ст.: Хабес Корпус (акт 1679 р.) та Білль про права 1688 р., а також конституційні акти, прийняті у період англійської буржуазної революції (1640— 1658), зокрема "Форма правління Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.). У цих актах встановлювалися основи побудови вищих органів держави, їх компетенція, принципи виборчого права та основи законодавства про релігію.

Як відомо, перша спроба створення конституції в Європі належить гетьманові України в еміграції Пилипу Орлик (1710—1742). Він є автором Пактів і Конституції прав вольностей Запорізького війська, тексти яких було оголошено 5 квітня 1710 р. на урочистих зборах з приводу обрання його гетьманом.

Титульна сторінка Конституції Пилипа Орлика

з печаткою царського архіву 1800 року.

16 статей даної Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях) та судової влади, яка підзвітна і контрольована. Цим були вироблені незнані ще в Європі демократичні засади суспільного життя.

Конституція Пилипа Орлика має дві частини: декларативну та власне суспільний договір (16 пунктів). У преамбулі до Конституції зазначається, що вона складена, щоб запобігти монархічним самодержавним замахам гетьманів. У ряді статей йдеться про встановлення парламентської республіки, в якій має постати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

На жаль, положення цієї Конституції не набрали чинності але формально вона діяла на Правобережній Україні до 1714р.

Офіційно першими конституціями у світі були також конституція США (1787 р.), а також конституції Франції і Польщі (1791). Основні закони цих держав визначили багато рис, які характеризують конституції світу і донині.

Розквіт конституціоналізму настав у XVIII ст. У 1831 р. була прийнята конституція Бельгії, в 1848 р. — конституції Німеччини, Швейцарії, Італії, Голландії та Данії. У другій половиині XIX ст. прийнято конституції у ряді країн Латинської Америки.

Так в науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід враховувати два підходи: західної (європейської) концепції та марксистсько-ленінської. Перша характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції.

Представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином.

Зміст Конституції виявляється у сукупності її властивостей (юридичних, політичних тощо):

1)Конституція як юридичний документ. Терміни "конституція" і "Основний Закон" — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного законодавства.

2)Найважливішою властивістю конституції є її верховенство, тобто пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується особливим порядком її розробки, прийняття і доповнення, визнання її вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак правової держави — верховенство права і перш за все конституції.

3)Стабільність конституції — найважливіша умова режиму законності, сталості всієї правової системи і організації державної влади, визначення правових відносин між особою і державою. Прикладом такої стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 рр. члени конгресу внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4)Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фізичними і юридичними особами.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспільства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

Кодифіковані конституції складаються з різних частин, які у сукупності становлять їх структуру. Звичайно вона включає: преамбулу, основну частину, заключну частину та перехідні положення.

Преамбула. Її положення у концентрованому вигляді втілюють основні політико-правові ідеї "батьків конституції". Значення преамбули важливе для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, глави і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про дію законодавства, яке було прийняте до вступу в силу нового Основного закону; про час здійснення влади до створення передбачаючи її організацію інститутів; про тимчасове виключення застосування колишніх конституційних норм; про строки прийняття законів, видання яких передбачав Конституція.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та 14 перехідних положень.

· Преамбула

· Розділ І. Загальні засади.

· Розділ II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

· Розділ ІІІ. Вибори. Референдум.

· Розділ IV. Верховна Рада України.

· Розділ V. Президент України.

· Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

· Розділ VII. Прокуратура.

· Розділ VIII. Правосуддя.

· Розділ IX. Територіальний устрій України.

· Розділ X. Автономна Республіка Крим.

· Розділ XI. Місцеве самоврядування.

· Розділ XII. Конституційний Суд України.

· Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

· Розділ XIV. Прикінцеві положення.

· Розділ XV. Перехідні положення.

8. У законодавстві України вживаються такі поняття, як «людина», «особа», «громадянин».

Людина – це розумна істота яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником соціальної групи, нації, народності.

Особа – це людини яка формується у певному суспільстві і перебуває в тісному взаємозв’язку з ним (інколи вживають термін «особистість» - окремий індивід).

Громадянин – це особа яка має політико-правовий зв'язок із державою, користується всіма правами та обов’язками захистом держави.

Отже, людина поняття здебільшого біологічне, що стосується кожної істоти людського роду, а особа соціальне поняття, громадянин – політико-правове поняття.

Але, основна частина населення України все ж таки являється особливою категорією фізичних осіб — громадяни. Правовий статут їх істотно відрізняється від статусу інших осіб, які проживають в країні.

Громадянство — це такий правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов'язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі.

9. У ст. З Конституції України сказано, що людина є «найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи, в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

У визначенні правового статусу людини і громадянину важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, мовлених нормами міжнародного права.

2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції). Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції). Права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. З ст. 24 Конституції). Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошується чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. З Конституції).

4. Принцип єдності прав і обов'язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки, у шлюбі та сім'ї. Ст.13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а ст.66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

5. Принцип гарантування прав і свобод людини і громадянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини і права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим, статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

В основі конституційного статусу особи лежить її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фактори, що визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством.

Конституційний статус громадянина — поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і «залишає» за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'єктів постійно виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин. Конституційний статус громадянина — єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру):

1) громадянство;

2) загальна правоздатність;

3) принципи правового статусу;

4) конституційні права, свободи та обов'язки громадян;

5) гарантії прав і свобод;

6) відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи людини та гаранти їх визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. З Конституції).

Конституційні права і свободи — це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дають змогу кожному громадянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріплені в Конституції. Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі виробництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.

У Конституції України права і свободи громадян закріплюються у спеціальному розділі, який називається «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу.

Конституція закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки доповнюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розвиток тут треба розуміти як закріплення у поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні юридичні особливості:

1. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи та обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних, обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод. ,

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за свої обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод та обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями забороненими законом засобами окремого громадян, скільки державним і суспільним ладом.

Конституційний обов’язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи та обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

За цією класифікацією у Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

1. Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини. Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

2. Другу групу становлять громадянські права. Ці права є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпечення особистої недоторканності людини (ст. 29); недоторканність житла (ст. 30); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); захист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на відшкодування збитків (ст.56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст. 63).

3. Економічні права. До цієї групи належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.

4. Соціальні права включають: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).

5. Культурні права і свободи. До цієї групи прав належать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

6. Політичні права і свободи включають: право на свободу об'єднання у політичні та громадські об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.

Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що виконання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди державі, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.

Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій зазначається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Отже, конституційні обов'язки людини і громадянина — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки людини, які застосовуються до будь-яких осіб, які перебувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебування, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це динамічний взаємозв'язок носія права на захист та відповідного державного органу, що здійснюється у процесуальному режимі реалізації правоохоронних відносин з метою захисту суб'єктивного права.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав — це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні та організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

До політичних гарантій належать: держава — головний організатор здійснення та захисту прав людини; народне волевиявлення, яке здійснюється безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Організаційні гарантії — це організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій зі створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Спеціальні (юридичні) гарантії — це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:

— право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);

— право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;

— принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

— гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64).

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайної щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури. Тому важливою є роль держави у формуванні належної правової свідомості у кожного громадянина.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцію - Основний Закон України.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

{Офіційне тлумачення положення статті 1 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 5 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 6-рп/2005 від 05.10.2005, № 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 5 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 6-рп/2005 від 05.10.2005, № 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Ніхто не може узурпувати державну владу.

{Офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 5 див. в Рішенні Конституційного Суду № 6-рп/2005 від 05.10.2005}

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 7. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 10 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/99 від 14.12.99}

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття 16. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Стаття 17. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Стаття 18. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 19 див. в Рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2009 від 16.04.2009}

Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.

Розділ II

ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

{Офіційне тлумачення положення статті 24 див. в Рішенні Конституційного Суду № 9-рп/2012 від 12.04.2012}

Стаття 25. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 32 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012}

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 32 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012}

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 34 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012}

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 34 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012}

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 38 див. в Рішенні Конституційного Суду № 7-рп/99 від 06.07.99}

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 39 див. в Рішенні Конституційного Суду № 4-рп/2001 від 19.04.2001}

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 40. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Стаття 45. Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2002 від 29.05.2002}

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Стаття 51. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Стаття 53. Кожен має право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

{Офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 див. в Рішенні Конституційного Суду № 5-рп/2004 від 04.03.2004}

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 55 див. в Рішенні Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97}

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

{Офіційне тлумачення частини другої статті 55 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 6-зп від 25.11.97, № 19-рп/2011 від 14.12.2011}

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 57. Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 58 див. в Рішенні Конституційного Суду № 1-рп/99 від 09.02.99}

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

{Офіційне тлумачення статті 58 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97, № 6-рп/2000 від 19.04.2000}

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 59 див. в Рішенні Конституційного Суду № 13-рп/2000 від 16.11.00}

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 59 "кожен має право на правову допомогу" див. в Рішенні Конституційного Суду № 23-рп/2009 від 30.09.2009}

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

{Офіційне тлумачення частини другої статті 59 див. в Рішенні Конституційного Суду № 13-рп/2000 від 16.11.00}

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 59 "для ... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура" див. в Рішенні Конституційного Суду № 23-рп/2009 від 30.09.2009}

Стаття 60. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 62, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, див. в Рішенні Конституційного Суду № 12-рп/2011 від 20.10.2011}

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

{Офіційне тлумачення статті 64 див. в Рішенні Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97}

Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Розділ III

ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ

Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

{Офіційне тлумачення положень статті 69 див. в Рішенні Конституційного Суду № 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Стаття 70. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Стаття 71. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

йного Суду № 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Стаття 73. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Розділ IV

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

{Офіційне тлумачення положень статті 75 див. в Рішенні Конституційного Суду № 17-рп/2002 від 17.10.2002}

Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

{Частина перша статті 76 в редакції Закону № 2952-VI від 01.02.2011}

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України

{Стаття 76 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 77. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради України.

{Частина перша статті 77 в редакції Закону № 2952-VI від 01.02.2011}

Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.

{Стаття 77 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 78. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.

{Офіційне тлумачення частини другої статті 78 див. в Рішенні Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97}

Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

{Офіційне тлумачення частини третьої статті 78 див. в Рішенні Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97}

{Стаття 78 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 79. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:

"Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.

Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".

Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.

Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.

{Офіційне тлумачення статті 79 див. в Рішенні Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97}

Стаття 80. Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.

{Офіційне тлумачення положень частин першої статті 80 див. в Рішенні Конституційного Суду № 12-рп/2003 від 26.06.2003}

Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

{Офіційне тлумачення положень частини третьої статті 80 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 9-рп/99 від 27.10.99, № 12-рп/2003 від 26.06.2003}

Стаття 81. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

{Офіційне тлумачення частини третьої статті 81 див. в Рішенні Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97}

У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

{Офіційне тлумачення частини четвертої статті 81 див. в Рішенні Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97}

{Стаття 81 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 82. Верховна Рада України працює сесійно.

Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів.

Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.

{Офіційне тлумачення положень статті 82 див. в Рішенні Конституційного Суду № 17-рп/2002 від 17.10.2002}

{Стаття 82 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 83. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.

Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання.

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

{Стаття 83 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 84. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.

{Офіційне тлумачення частини другої статті 84 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 11-рп/98 від 07.07.98, № 16-рп/2003 від 14.10.2003}

Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

{Офіційне тлумачення частини третьої статті 84 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/98 від 07.07.98}

{Офіційне тлумачення положень статті 84 див. в Рішенні Конституційного Суду № 17-рп/2002 від 17.10.2002}

Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 цієї Конституції;

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції;

14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених цією Конституцією;

16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;

20) призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

24) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

25) надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

26) призначення третини складу Конституційного Суду України;

27) обрання суддів безстроково;

28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

{Офіційне тлумачення пункту 29 частини першої статті 85 див. в Рішенні Конституційного суду № 11-рп/2001 від 13.07.2001}

30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

32) надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією;

34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

{Офіційне тлумачення пункту 34 частини першої статті 85 див. в Рішенні Конституційного Суду № 16-рп/2003 від 14.10.2003}

35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;

36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності.

Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

{Стаття 85 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 86. Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

{Офіційне тлумачення положень частини першої статті 86 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 4-рп/99 від 19.05.99, № 4-рп/2000 від 11.04.2000, № 4-рп/2002 від 20.03.2002, № 5-рп/2003 від 05.03.2003, № 16-рп/2003 від 14.10.2003}

Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

Стаття 87. Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

{Стаття 87 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 88. Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх.

Голова Верховної Ради України:

1) веде засідання Верховної Ради України;

2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому законом про регламент Верховної Ради України.

{Стаття 88 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 89. Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів.

Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України.

{Офіційне тлумачення положень частини другої статті 89 див. в Рішенні Конституційного суду № 5-рп/2003 від 05.03.2003}

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України.

Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.

{Стаття 89 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 90. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

{Офіційне тлумачення положень частини другої статті 90 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2004 від 19.05.2004}

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.

{Стаття 90 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 91. Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

{Офіційне тлумачення положень статті 91 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 17-рп/2002 від 17.10.2002, № 16-рп/2003 від 14.10.2003}

Стаття 92. Виключно законами України визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

{Офіційне тлумачення пункту 13 частини першої статті 92 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2001 від 13.07.2001}

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

{Офіційне тлумачення положення пункту 22 частини першої статті 92 див. в Рішенні Конституційного Суду № 7-рп/2001 від 30.05.2001}

Виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;

4) порядок використання і захисту державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Законом України оголошується амністія.

Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 93 див. в Рішенні Конституційного Суду № 5-рп/2001 від 17.05.2001}

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 93 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2001 від 28.03.2001}

{Стаття 93 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 94. Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

{Офіційне тлумачення частини другої статті 94 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 11-рп/98 від 07.07.98, № 6-рп/2008 від 16.04.2008}

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

{Офіційне тлумачення частини четвертої статті 94 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/98 від 07.07.98}

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

{Офіційне тлумачення частини п'ятої статті 94 див. в Рішенні Конституційного Суду № 4-зп від 03.10.97}

{Стаття 94 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 95. Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 95 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 95 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Держава прагне до збалансованості бюджету України.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 95 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 26-рп/2008 від 27.11.2008, № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.

Стаття 96. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.

Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 96 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Стаття 97. Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.

Поданий звіт має бути оприлюднений.

Стаття 98. Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.

{Стаття 98 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 99. Грошовою одиницею України є гривня.

Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.

Стаття 100. Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.

Стаття 101. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Розділ V

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 103. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

{Офіційне тлумачення до частини третьої статті 103 див. в Рішенні Конституційного Суду № 22-рп/2003 від 25.12.2003}

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.

{Частина п'ята статті 103 в редакції Закону № 2952-VI від 01.02.2011}

Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.

{Стаття 103 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 104. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Президент України складає таку присягу:

"Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі".

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

{Офіційне тлумачення положень статті 104 див. в Рішенні Конституційного Суду № 17-рп/2002 від 17.10.2002}

Стаття 105. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 105 див. в Рішенні Конституційного Суду № 19-рп/2003 від 10.12.2003}

За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Стаття 106. Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

{Офіційне тлумачення пункту 6 частини першої статті 106 див. в Рішенні Конституційного Суду № 23-рп/2008 від 15.10.2008}

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

{Офіційне тлумачення положень пункту 8 частини першої статті 106 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2004 від 19.05.2004}

9) призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;

10) призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

{Офіційне тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 106 див. в Рішенні Конституційного Суду № 9-рп/2005 від 13.10.2005}

11) призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

12) призначає половину складу Ради Національного банку України;

13) призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

15) утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

{Офіційне тлумачення положень пункту 15 частини першої статті 106 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2003 від 28.01.2003}

16) скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає третину складу Конституційного Суду України;

23) утворює суди у визначеному законом порядку;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

{Стаття 106 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 107. Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.

До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.

Стаття 108. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

Стаття 109. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Стаття 110. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України - за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.

Стаття 111. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 111 див. в Рішенні Конституційного Суду № 19-рп/2003 від 10.12.2003}

Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Стаття 112. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 статті 106 Конституції України.

Розділ VI

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ. ІНШІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

{Стаття 113 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 114. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

{Стаття 114 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 115. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку.

Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.

Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів.

Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

{Стаття 115 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 116. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

{Офіційне тлумачення положення пункту 2 статті 116 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

{Офіційне тлумачення положення пункту 3 статті 116 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

{Офіційне тлумачення положення пункту 6 статті 116 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

{Стаття 116 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 117. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Стаття 118. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 118 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003, № 9-рп/2005 від 13.10.2005}

Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 118 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003, № 9-рп/2005 від 13.10.2005}

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 118 див. в Рішенні Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003}

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

{Офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 118 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003, № 9-рп/2005 від 13.10.2005}

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Стаття 119. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Стаття 120. Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 120 див. в Рішенні Конституційного Суду № 16-рп/2002 від 17.10.2002}

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

{Стаття 120 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Розділ VII

ПРОКУРАТУРА

Стаття 121. Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

{Стаття 121 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 122. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.

{Офіційне тлумачення положень частини другої статті 122 див. в Рішенні Конституційного Суду № 5-рп/2008 від 02.04.2008}

{Стаття 122 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 123. Організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

Розділ VIII

ПРАВОСУДДЯ

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 124 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97, № 8-рп/2002 від 07.05.2002, № 15-рп/2002 від 09.07.2002, № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 124 див. в Рішенні Конституційного Суду № 8-рп/2002 від 07.05.2002}

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 125 див. в Рішенні Конституційного Суду № 8-рп/2010 від 11.03.2010}

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 125 див. в Рішенні Конституційного Суду № 8-рп/2010 від 11.03.2010}

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 126 див. в Рішенні Конституційного Суду № 19-рп/2004 від 01.12.2004}

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 126 див. в Рішенні Конституційного Суду № 19-рп/2004 від 01.12.2004}

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Стаття 127. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 127 див. в Рішенні Конституційного Суду № 4-рп/2013 від 12.06.2013}

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

Стаття 128. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 129 див. в Рішенні Конституційного Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

{Офіційне тлумачення положення пункту 7 частини третьої статті 129 див. в Рішенні Конституційного Суду № 16-рп/2011 від 08.12.2011}

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

{Офіційне тлумачення положення пункту 8 частини третьої статті 129 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 11-рп/2007 від 11.12.2007, № 8-рп/2010 від 11.03.2010}

9) обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 130 див. в Рішенні Конституційного Суду № 7-рп/2010 від 11.03.2010}

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Стаття 131. В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

{Офіційне тлумачення пункту 1 частини першої статті 131 див. в Рішенні Конституційного Суду № 14-рп/2001 від 16.10.2001}

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Розділ IX

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

Стаття 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Стаття 133. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 133 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2001 від 13.07.2001}

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 133 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003, № 9-рп/2005 від 13.10.2005}

Розділ X

АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ

Стаття 134. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Стаття 135. Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Стаття 136. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, депутати якої обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. Припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим має наслідком припинення повноважень її депутатів.

{Частина перша статті 136 в редакції Закону № 2952-VI від 01.02.2011}

Чергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обраної на чергових виборах.

{Статтю 136 доповнено новою частиною згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011}

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 136 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2013 від 29.05.2013}

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України.

Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.

Стаття 137. Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар'єрів;

3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим належить:

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля - відповідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.

Стаття 139. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.

Розділ XI

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 140 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 12-рп/2002 від 18.06.2002, № 21-рп/2003 від 25.12.2003}

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 140 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003, № 9-рп/2005 від 13.10.2005}

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 140 див. в Рішенні Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003}

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

{Офіційне тлумачення частини п'ятої статті 140 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2001 від 13.07.2001}

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Стаття 141. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради.

{Частина перша статті 141 в редакції Закону № 2952-VI від 01.02.2011}

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років.

{Частина друга статті 141 в редакції Закону № 2952-VI від 01.02.2011}

Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах.

{Статтю 141 доповнено новою частиною згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011}

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 141 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2013 від 29.05.2013}

Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

{Стаття 141 в редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2222-IV від 08.12.2004. Див. Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010}

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 142 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2001 від 13.07.2001}

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

{Офіційне тлумачення положень частини першої статті 143 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2010 від 01.04.2010}

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Стаття 144. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

{Офіційне тлумачення положень статті 144 див. в Рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2009 від 16.04.2009}

Стаття 145. Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Стаття 146. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.

Розділ XII

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Стаття 148. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Стаття 149. На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Стаття 150. До повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

{Офіційне тлумачення положення абзацу другого пункту 1 частини першої статті 150 див. в Рішенні Конституційного Суду № 7-рп/2002 від 27.03.2002}

актів Президента України;

{Офіційне тлумачення положення абзацу третього пункту 1 частини першої статті 150 див. в Рішенні Конституційного Суду № 7-рп/2002 від 27.03.2002}

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 150 див. в Рішенні Конституційного Суду № 15-рп/2000 від 14.12.2000}

Стаття 151. Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Стаття 153. Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Розділ XIII

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 158 див. в Рішенні Конституційного Суду № 8-рп/98 від 09.06.98}

Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

{Офіційне тлумачення статті 159 див. в Рішенні Конституційного Суду № 8-рп/98 від 09.06.98}

Розділ XIV

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 160. Конституція України набуває чинності з дня її прийняття.

{Офіційне тлумачення статті 160 див. в Рішенні Конституційного Суду № 4-зп від 03.10.97}

Стаття 161. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Розділ XV

ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.

2. Верховна Рада України після прийняття Конституції України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією.

Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться у березні 1998 року.

{Офіційне тлумачення пункту 2 Перехідних положень див. в Рішенні Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97}

3. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року.

4. Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 цієї Конституції.

Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.

5. Кабінет Міністрів України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності.

6. Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності. До створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України.

7. Голови місцевих державних адміністрацій після набуття чинності цією Конституцією набувають статусу голів місцевих державних адміністрацій згідно зі статтею 118 цієї Конституції, а після обрання голів відповідних рад складають повноваження голів цих рад.

8. Сільські, селищні, міські ради та голови цих рад після набуття чинності Конституцією України здійснюють визначені нею повноваження до обрання нового складу цих рад у березні 1998 року.

Районні та обласні ради, обрані до набуття чинності цією Конституцією, здійснюють визначені нею повноваження до сформування нового складу цих рад відповідно до Конституції України.

Районні в містах ради та голови цих рад після набуття чинності цією Конституцією здійснюють свої повноваження відповідно до закону.

9. Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

10. До прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації.

11. Частина перша статті 99 цієї Конституції вводиться в дію після введення національної грошової одиниці - гривні.

12. Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п'ять років.

Судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.

13. Протягом п'яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

14. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.

15. Чергові вибори до Верховної Ради України після відновлення положень Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року за Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України проводяться в останню неділю жовтня 2012 року.

{Розділ XV доповнено пунктом 15 згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011}

16. Чергові вибори Президента України після відновлення положень Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року за Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України проводяться в останню неділю березня 2015 року.

{Розділ XV доповнено пунктом 16 згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011}

Конституція України

прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 року