Матеріали підготовки студентів до лекцій,

медичний факультет, «Біологія», ІІІ курс

 

 

Тема 02: Основи конституційного права України

 План лекції:

 

1.     Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991року.

2.    Поняття конституційного права України (конституційне право, як провідна галузь права України).

3.     Загальні засади конституційного ладу України.

4.     Державна символіка України.

5.    Засади територіального устрою держави. Система адміністративно-територіального устрою України. Автономна Республіка Крим – невід'ємна складова України.

6.     Поняття та види джерел конституційного права.

7.    Історія розвитку конституції. Основний Закон України (Конституція) – джерело конституційного права України. Загальна характеристика та її юридичні властивості.

8.    Поняття та зміст правового статусу «людини», «особи» та «громадянина».

9.     Конституційні права та обов’язки людини і громадянина в Україні.

·                   Поняття та види основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні.

·                   Механізм реалізації, гарантії та захист прав та свобод людини та громадянина.

10.                       Роль конституційного права України в системі права України.

 

1.Сьогодні кожен знає, що Україна є незалежною державою. Крім того, Конституція проголосила нашу державу правовою і демократичною. Але так було не завжди.

Зазвичай, коли говорять про незалежність країни. Мають на увазі державний суверенітет. Це досить давнє поняття, що застосовується в юридичній науці та вживається в конституційних документах. Україна не виняток, адже в її конституційній практиці відомий документ – Декларація про державний суверенітет (1990р.)

Суверенітети поділяються на:

1)                     державний суверенітет – це означає повноту, верховенство, незалежність та неподільність державної влади на території країни, а також її самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах;

2)                     народний суверенітет – це повновладдя народу, тобто наявність засобів і механізмів які забезпечують реальну участь населення в управління справами держави та суспільства;

3)                     національний суверенітет – це повновладдя нації, її політична свобода реальна можливість визначати характер свого національного життя право на самовизначення.

16 липня 1990 року Верховна Рада України (тоді ще УРСР) проголосила Декларацію про державний суверенітет України. То був перший крок до здобуття сучасною Україною повноцінною незалежності. Цим актом фактично було започатковано створення самостійної Української держави.

Декларація про державний суверенітет України зафіксувала положення про те, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українським народом свого невід'ємного права на самовизначення, охороняє та захищає національну державність українського народу.

Декларація про державний суверенітет України відіграла роль основного програмного документа в період створення незалежної держави Україна та проголосила основні цілі державності.

Отже, декларація – це політико-правовий акт, який проголошує основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Основні положення Декларації про державний суверенітет України:

1)                     Україна як суверенна держава реалізує своє право на самовизначення і самоврядування існуючих кордонів;

2)                     Єдиним джерелом влади є народ;

3)                     Україна є демократична держава;

4)                     Україна має своє громадянство;

5)                     Територія України є недоторканою та неподільною;

6)                      Народ України володіє правом власності на національні багатства;

7)                     Україна встановлює порядок охорони природи;

8)                     Держава забезпечує національно-культурне відродження і розвиток української мови;

9)                     Україна має свої збройні сили, внутрішні війська та органи державної влади;

10)                В галузі міжнародних відносин Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування.

Ще одним важливим кроком у здобутті Україною своєї незалежності стало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Він продовжив тисячолітню традицію державотворення українського народу, проголосив неподільність та недоторканість території України, створення самостійної Української держави – України, дію на території нашої держави виключно Конституції та законів України.

Ухваливши Акт проголошення незалежності України, Верховна Рада України прийняла рішення про затвердження його всім народом, що мало дати цьому документу більшої суспільної та державної ваги.

Таке затвердження відбулося проведенням 1 грудна 1991 року всеукраїнського референдуму. На ньому переважна більшість громадян України проголосувала за її незалежність.

Відтак, на референдумі 1 грудня 1991 року питання про створення Української держави було вирішено остаточно. Радянський Союз, до складу якого майже 70 років входила Україна на правах союзної республіки, незабаром припинив існування.

2. Традиційно конституційне право розглядається у право­знавстві як галузь національного права, як наука і як нав­чальна дисципліна.

Кожна галузь права, в тому числі конституційне право, регулюють відповідний вид суспільних відносин, які вимага­ють правового регулювання. Природно, що вони об'єктивно не можуть бути однакові для всіх галузей права. Наприклад, у цивільному праві для них характерне перш за все те, що учасники правовідносин мають рівні права, іншим галузям притаманні інші особливості. Специфічним є й предмет кон­ституційного права. Ідеально він повинен включати такі складові: — людина — громадянське суспільство — влада як основна ознака держави — економічні, соціальні, полі­тичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демокра­тичній державі — територіальна організація держави.

На жаль, така складова як громадянське суспільство, по­ки що знаходиться лише на стадії закладення правових засад його утворення і розвитку.

Конституційне право України — основна галузь на­ціонального права. Воно являє собою сукупність консти­туційних норм, які регулюють політико-правові суспіль­ні відносини, пов'язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією народного волевияв­лення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-еко­номічних основ владування, а також з визначенням те­риторіальної організації Української держави.

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного права є сукупністю конституцій­но-правових норм, у яких встановлюються формально-визначені обов'язкові правила поведінки учасників (сто­рін) конституційно-правових відносин.

 

3. Конституція України та закони, прийняті в розвиток її положень, передбачають і гарантують досить широке коло суспільних відносин. Їх  система називається конституційним ладом України. Загальні засади, як форма вираження консти­туційного ладу України, визнають як першооснову люди­ну і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріп­лення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та ос­нови громадянського суспільства в Україні.

Основні принципи конституційного ладу України:

—  принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Ук­раїні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

—  принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади

(ст. 5 Конституції);

—  визначення форми Української держави як унітар­ної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, пра­вової держави з республіканською формою правління (стат­ті 1, 2 та 5 Конституції);

—  організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

—  визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

—  принцип верховенства права, згідно з яким закріп­люється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпо­середнє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Кон­ституції);

—  визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);

—  принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичне діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

—    принцип   визнання   української   мови   державне (ст. 10 Конституції);

—  визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції);

— принцип, згідно з яким норми міжнародного права, умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (ст. 9 Конституції);

—  визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності країни,   оборона  держави,  здійснення  зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

—  принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. У свою чергу органи державної влади та органи місцево­го самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передба­чені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції);

—   закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20 Конституції).

Серед засад конституційного ладу провідне місце належить закріпленню конституційної форми правління, державного устрою та державного режиму України.

За Конституцією, Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова, унітарна держава з змішаною формою правління.

Найвищою соціальною цінністю, за Конституцією, в Україні є людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість та безпека. На конституційному рівні закріплені найважливіші принципи держави: підпорядкування її діяльності утвердженню й забезпеченню прав і свобод людини. Саме держава зобов’язана визнавати, забезпечувати дотримання і захист прав і свобод людини.

За формою державного устрою України належить до централізованих унітарних держав, з особливим автономним утворенням у її складі – Автономною Республікою Крим.

Основною засадою суспільного життя є його багатоманітність (плюралізм) – політична, ідеологічна, економічна. Це забезпечується тим, що держава:

·        гарантує свободу політичної діяльності в рамках закону;

·        захищає права всіх суб’єктів і всіх форм власності;

·        не визначає жодної ідеології загальнообов’язковою.

Отже, за Конституцією, для України є характерним демократичний державний режим.

 

4.Будь-яка держава має певні, притаманні лише їй, розпізнавальні знаки, що уособлюють її суверенітет. Іноді вони також мають певні історичний або ідеологічний зміст. Такі знаки і називаються державними символами. В Україні вони встановлюються Конституцією та спеціальними законами.

Конституція визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Гімн та великий і малий Державні Герби.

Державний Прапор України – прямокутний стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий  Державний Герб України встановлюється законом з урахуванням малого Державного Герба України і герба Війська Запорозького.

Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами П.Чубинського, встановленим Законом України «Про Державний Гімн України». Згідно з цим Законом, урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються та закінчуються виконанням Державного Гімну України.

 

5. Невід'ємною ознакою кожної держави є її територія. Територія України має площу 603.7 тис.кв.км., що становить 5.7 % площі Європи. Державну територію України поділено на окремі складові частини – області, райони, міста, селища, села. Вони є географічною основою територіального устрою держави.

Територіальний устрій України – це система взаємовідносин між державою в цілому та її територіальними складовими частинами.

Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст..2 Конституція України), має свою внутрішню організацію – територіальний устрій, який, відповідно до ст. 132 Конституції України, ґрунтується на засадах:

·        єдності та цілісності державної території. Це означає, що складові її частини нерозривно пов’язані між собою, характеризуються внутрішньою єдністю;

·        поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади;

·        збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням історичних, економічних, екологічних, географічних особливостей.

Територія України поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які складають систему адміністративно-територіального устрою України.

Адміністративно-територіальна одиниця – це компактна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Систему адміністративно-територіального устрою, згідно зі ст. 133 Конституції України, складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах, селища і села.

Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, який визначається окремими законами України. До складу України входять 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська.

 

6.Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворюється право в об’єктивному реальність. Це акти-документи, традиції, правові звичаї, правові преценденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права. Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини – відносини влади. Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. І нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (відносини власності), політичні (діяльність політичних партій), соціальні (соціальна діяльність класів).

У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють надзвичайно складну як за структурою, так і за змістом динамічну систему, елементами якої є акти, що містять конституційні норми. А для того, щоб норми конституційного права виконували своє призначення, вони повинні бути виражені в певних формах.

Отже, форми в яких вони виражені є джерелами державного права України.

Вимоги, які пред’являються до джерел конституційного права, зводяться до того, що останні повинні мати: визначеність, тобто вимогу чітко формулювати права та обов’язки суб’єктів правовідносин, вказувати на умови, які тягнуть за собою юридичні наслідки; загальнообов’язковість, згідно з якою, норми конституційного права мають бути обов’язкові для всіх; загальновідомість – вони повинні бути відомими всім, до кого адресовані.

Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи властивостями, як: системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру; нормативність, за допомогою якої визначається характер установ конститу­ційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій, встановлених Конституцією України.

Основним джерелом конституційного права є Консти­туція (Основний Закон). Верховенство Конституції вияв­ляється, по-перше, у тому, що над нею не можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу Конституції, що є основою законності. По-друге, верховенство Основного Закону виявляється і в конституційності Конституції.

Формою вираження норм конституційного права є акти всеукраїнського референдуму. На жаль, Закони України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» прийнятий 3 липня 1991 р. діє лише в тій час­тині, яка не суперечить Конституції України. Тому при ха­рактеристиці актів всеукраїнського референдуму відносно актів місцевого референдуму слід виходити з положень ста­тей 72—74 Конституції України та ст. 7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Джерелом конституційного права є закони. Це виданий у встановленому порядку акт за­конодавчої влади держави, що містить правові норми, які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають най­вищу юридичну силу.

У конституційному праві їх поділяють на 3 види: кон­ституційні, органічні і звичайні.

Конституційні закони — це такі закони, які вносять зміни і доповнення до Конституції, приймаються в особ­ливому, ускладненому порядку і мають таку саму юри­дичну силу, що й сама Конституція. Тобто вони регулю­ють ті самі політико-правові суспільні відносини, що й Конституція, але на відміну від неї такі закони своїм регу­люючим впливом охоплюють не весь комплекс Конституції, а лише певні, найважливіші її частини, які безпосередньо ви­значаються самою Конституцією. Конституційні закони покликані забезпечити надійність і стабільність Конституції, тому в самій Конституції встанов­люється спеціальний ускладнений порядок прийняття, наб­рання чинності і зміни конституційних законів. Це закони, які визначають порядок прийняття і введення в дію Консти­туції; закони, які вносять зміни в текст Конституції з тим, щоб надалі ці норми були інкорпоровані у сам текст. За їх допомогою вносять зміни, доповнення до чинної Конституції. Порядок їх прийняття нічим не відрізняється від порядку прийняття самої Конституції. Ці закони є свого роду продов­женням Конституції. Але їх положення в текст Конституції не включаються, оскільки їх головне призначення конкрети­зувати і деталізувати певні конституційні норми. Порядок прийняття, набрання чинності і зміни конституційних зако­нів ускладнений порівняно з порядком прийняття, набрання чинності і зміни звичайних законів, але спрощений щодо по­рядку прийняття і набрання чинності органічних конститу­ційних законів.

Органічні закони приймаються за прямими приписами Конституції в порядку, відмінному від процедури прийняття як конституційних, так і звичайних законів, і посідають про­міжне місце між ними. Перелік повноважень, за допомогою яких вносяться зміни, що вирішуються органічними закона­ми, закладений у Конституції України (ст. 92). При цьому, чітко визначаються закони інституційного профілю (про гро­мадянство, ч. 4 ст. 32), статутні (засади утворення і діяль­ності політичних партій, ч. 11 ст. 92), закони процесуаль­ного та процедурного характеру (організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, ч. 21 ст. 32).

Звичайні (ординарні) закони, якщо в них містяться кон­ституційні норми, також є джерелом державного права. Во­ни є складовою частиною поточного законодавства і прийма­ються у порядку такої самої законодавчої процедури, що й інші нормативно-правові акти парламенту.

Формою вираження норм конституційного права є окре­мі акти Конституційного Суду України. За юридичною си­лою вони поступаються тільки актам всеукраїнського рефе­рендуму і Конституції (наприклад, рішення Конституційного Суду щодо конституційності Закону України "Про вибори народних депутатів України" 1998 р.).

Джерелом конституційного права є й окремі загально-нормативні укази Президента України, які містять консти­туційно-правові норми (наприклад, укази "Про порядок роз­гляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р.; "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р.).

Окремі конституційно-правові норми можуть міститися у деяких постановах Кабінету Міністрів України (наприк­лад, постанова Кабінету Міністрів України "Про затвер­дження Положення про порядок легалізації об'єднань грома­дян" від 26 лютого 1993 р.).

Джерелом конституційного права можуть бути й догово­ри. Договір як джерело конституційного права це угода дер­жав, державних утворень та їх органів з питань їх взаємовід­носин. У конституційному праві країн світу існує п'ять видів та­ких договорів:

1)  договір незалежних держав, які утворюють нову дер­жаву (федерацію, конфедерацію);

2)  договір, що його укладає федерація або її органи з суб'єктами федерації;

3) договір незалежних держав, який укладається між ними, для утворення певного політичного, економічного та ін­шого об'єднання (СНД);

4)  міжнародні договори, які імплементовані у внутріш­ньодержавне (національне) законодавство;

5)  конститущ'йно-правові договори, які укладаються між самоврядними структурами, зокрема законодавчою і вико­навчою владою, законодавчої владою і президентом країни.

Особливим джерелом конституційного права може бути й конституційно-правовий договір. Він має бути забезпе­чений силою закону, що передбачає договір, або у випадку, не врегульованому конституційним законодавством. Гарантом їх виконання мають стати суди, у тому числі і Конституційний Суд України. Прикладом такого договору був Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядуван­ня в Україні на період до прийняття нової Конституції Украї­ни" від 18 червня 1995 р.

Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких на­дано Верховною Радою України, також є джерелами консти­туційного права, оскільки вони згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України — частина національного законодавства України.

Джерелами конституційного права України є також деякі нормативо-правові акти колишніх СРСР та УРСР вна­слідок принципу правонаступництва або на період, коли бу­дуть прийняті відповідні акти України (Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р.).

До джерел конституційного права можуть бути віднесені відповідні окремі рішення, прийняті місцевим референду­мом. Вони мають вищу юридичну силу щодо рішень рад, на території яких референдум проводиться. Можуть бути дже­релом державного права й окремі рішення місцевих рад (на­приклад, рішення, які затверджують регламент відповідної ради, статути територіальних громад).

Джерелом конституційного права, як і права взагалі, є правові звичаї як санкціоновані (забезпечувані) державою правила поведінки загального характеру. Стосовно конституційного права джерелом цієї галузі права є конституційні звичаї — норми, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням державної влади. Останні виникають в результаті тривалого однакового їх застосування учасниками правовідносин, на підставі чого вони можуть бути безпосередньо або побічно санкціоновані державою. Конституційні звичаї складаються з двох різновидів: зви­чаю, який виникає внаслідок практичної діяльності консти­туційного механізму на підставі конституційних (законодав­чих) положень (конституційна угода або конвенціонне нормування), і звичаю, який складається поза межами кон­ституційного механізму і лише санкціонується державою.

Нарешті, джерелом конституційного права є конститу­ційний прецедент як об'єктивне (виражене зовні) рішення органу державної влади (перш за все Верховної Ради Украї­ни) в конкретній справі, якому надається формальна обов'яз­ковість при розв'язанні наступних аналогічних справ. У практичній діяльності українського парламенту кон­ституційні прецеденти можуть мати місце, наприклад у про­цесі однозначного розуміння депутатами окремих положень Регламенту Верховної Ради України під час їх застосування.

 

7. Ідея створення конституції виникла в Англії у ХІІІ ст. Важливим етапом у передісторії становлення конституції як основного закону держави стали конституційні акти, які бу­ло прийнято в Англії у XVII ст.: Хабес Корпус (акт 1679 р.) та Білль про права 1688 р., а також конституційні акти, прийняті у період англійської буржуазної революції (1640— 1658), зокрема "Форма правління Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.). У цих актах встановлювалися основи побудови ви­щих органів держави, їх компетенція, принципи виборчого права та основи законодавства про релігію.

Як відомо, перша спроба створення конституції в Європі належить гетьманові України в еміграції Пилипу Орлик (1710—1742). Він є автором Пактів і Конституції прав вольностей Запорізького війська, тексти яких було оголошено 5 квітня 1710 р. на урочистих зборах з приводу обрання його гетьманом.                                                               

16 статей даної Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Гене­ральна рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях) та судової влади, яка підзвітна і контрольована. Цим були вироблені незнані ще в Європі демократичні засади суспільного життя.

Конституція Пилипа Орлика має дві частини: деклара­тивну та власне суспільний договір (16 пунктів). У преамбу­лі до Конституції зазначається, що вона складена, щоб запо­бігти монархічним самодержавним замахам гетьманів. У ряді статей йдеться про встановлення парламентської республі­ки, в якій має постати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

На жаль, положення цієї Конституції не набрали чинно­сті але формально вона діяла на Правобережній Україні до 1714р.

Офіційно першими конституціями у світі були також конституція США (1787 р.), а також конституції Франції і Польщі (1791). Основні закони цих держав визначили багато рис, які характеризують конституції світу і донині.

Розквіт конституціоналізму настав у XVIII ст. У 1831 р. була прийнята конституція Бельгії, в 1848 р. — конституції Німеччини, Швейцарії, Італії, Голландії та Данії. У другій половиині XIX ст. прийнято конституції у ряді країн Латинської Америки.

Так в науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід враховувати два підходи: західної (європей­ської) концепції та марксистсько-ленінської. Перша характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції.

Представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію ви­раженням вищої правової норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідно­сини з суспільством, людиною і громадянином.

Зміст Конституції виявляється у сукупності її властивостей (юридичних, політичних тощо):

1)Конституція як юридичний документ. Терміни "кон­ституція" і "Основний Закон" — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного законо­давства.

2)Найважливішою властивістю конституції є її верховен­ство, тобто пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується особливим порядком її розробки, прий­няття і доповнення, визнання її вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак правової держа­ви — верховенство права і перш за все конституції.

3)Стабільність конституції — найважливіша умова ре­жиму законності, сталості всієї правової системи і організа­ції державної влади, визначення правових відносин між осо­бою і державою. Прикладом такої стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 рр. члени конгресу внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4)Особливою юридичною властивістю Конституції Украї­ни є її правовий захист, метою якого є виключення мож­ливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фі­зичними і юридичними особами.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспіль­ства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

Кодифіковані конституції складаються з різних частин, які у сукупності становлять їх структуру. Звичайно вона включає: преамбулу, основну частину, заключну частину та перехідні положення.

Преамбула. Її положення у концентрованому вигляді вті­люють основні політико-правові ідеї "батьків конституції". Значення преамбули важливе для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, гла­ви і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про дію законодавства, яке було прийняте до вступу в силу но­вого Основного закону; про час здійснення влади до створен­ня передбачаючи її організацію інститутів; про тимчасове виключення застосування колишніх конституційних норм; про строки прийняття законів, видання яких передбачав Конституція.                                                                        

Конституція України складається з преамбули, 15 роз­ділів, 161 статті, та 14 перехідних положень.

·        Преамбула

·        Розділ І. Загальні засади.

·        Розділ II. Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина.

·        Розділ ІІІ. Вибори. Референдум.

·        Розділ IV. Верховна Рада України.

·        Розділ V. Президент України.

·        Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи вико­навчої влади.

·        Розділ VII. Прокуратура.

·        Розділ VIII. Правосуддя.

·        Розділ IX. Територіальний устрій України.

·        Розділ X. Автономна Республіка Крим.

·        Розділ XI. Місцеве самоврядування.

·        Розділ XII. Конституційний Суд України.

·        Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

·        Розділ XIV. Прикінцеві положення.

·        Розділ XV. Перехідні положення.

 

8. У законодавстві України вживаються такі поняття, як «людина», «особа», «громадянин».

Людина – це розумна істота яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником соціальної групи, нації, народності.

Особа – це людини яка формується у певному суспільстві і перебуває в тісному взаємозв’язку з ним (інколи вживають термін «особистість» - окремий індивід).

Громадянин – це особа яка має політико-правовий зв'язок із державою, користується всіма правами та обов’язками захистом держави.

Отже, людина поняття здебільшого біологічне, що стосується кожної істоти людського роду, а особа соціальне поняття, громадянин – політико-правове поняття.

Але, основна частина населення України все ж таки являється особливою ка­тегорією фізичних осіб — громадяни. Правовий статут їх істот­но відрізняється від статусу інших осіб, які проживають в країні.

Громадянство — це такий правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємни­ми правами та обов'язками громадян і держави у випад­ках, зазначених у законі.

 

9. У ст. З Конституції України сказано, що людина є «най­вищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відно­син: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи, в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

У визначенні правового статусу людини і громадянину важливе значення має не лише загальний обсяг прав і сво­бод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового ін­ституту прав і свобод людини є:                                  

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, мовлених нормами міжнародного права.

2.  Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від на­родження (ст. 21 Конституції).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.

3.  Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Кон­ституції). Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод лю­дини й громадянина не повинно порушувати права та свобо­ди інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції). Права і свободи людини і громадянина визнаються за всі­ма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мо­ви, походження, місця проживання, ставлення до релігії то­що (ч. З ст. 24 Конституції). Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошу­ється чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. З Кон­ституції).

4.  Принцип єдності прав і обов'язків людини і громадяни­на (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки, у шлюбі та сім'ї. Ст.13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону ко­ристуватися об'єктами права власності народу, а ст.66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

5. Принцип гарантування прав і свобод людини і грома­дянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, консти­туційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та об­сягу існуючих прав і свобод. Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини і права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для су­часного суспільного ладу характерний дуалізм громадянсько­го і політичного суспільства. Як член громадянського сус­пільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим, статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свобо­ди і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, корис­туватися і розпоряджатися економічними, політични­ми, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в ме­жах конституції та інших законів.

В основі конституційного статусу особи лежить її фак­тичний соціальний статус, який визначається всією сукуп­ністю економічних, політичних, духовних, моральних та ін­ших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фак­тори, що визначають справжню цінність, місце і роль люди­ни в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індиві­да в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справ­ляючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принци­пи взаємовідносин з державою і суспільством.

Конституційний статус громадянина — поняття, яке ві­дображає тільки те, що властиве усім і кожному члену сус­пільства, і «залишає» за своїми рамками все приватне, інди­відуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'­єктів постійно виникають і припиняються залежно від ви­конання ними тих чи інших професійних функцій, гро­мадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин. Конституційний статус громадянина — єдиний, неподіль­ний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні еле­менти (вони становлять його зміст і структуру):

1)    громадян­ство;

2)    загальна правоздатність;

3)    принципи правового статусу;

4)    конституційні права, свободи та обов'язки громадян;

5)    гарантії прав і свобод;

6)    відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відпові­дальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є ос­новоположною частиною чинної Конституції України. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані держа­вою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від на­родження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи лю­дини та гаранти їх визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність пе­ред людиною (ст. З Конституції).

Конституційні права і свободи — це встановлені Україн­ською державою, закріплені в її Конституції та інших за­конах певні можливості, які дають змогу кожному грома­дянинові   обирати   вид   своєї   поведінки,   користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціаль­ними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені у чин­ній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чин­них законів, як зазначалося, не допускається звуження зміс­ту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із за­гальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в су­спільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріп­лені в Конституції. Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюють­ся найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадяни­на з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі вироб­ництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управ­ління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.

У Конституції України права і свободи громадян за­кріплюються у спеціальному розділі, який називається «Пра­ва, свободи та обов'язки людини і громадянина». Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впли­ває і не може вплинути на їх природу.

Конституція закріплює лише головні, принципові поло­ження, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках роз­криваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки допов­нюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розви­ток тут треба розуміти як закріплення у поточному законо­давстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні юридичні особливості:

1.  Вони виникають не на основі загальних правовідно­син, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визна­чає як їх зміст, так і обсяг.

2.  Вони виражають насамперед і безпосередньо відноси­ни та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права ре­гулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держа­ви, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

3.  Конституційні права, свободи та обов'язки не припиня­ються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Грома­дянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних, обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.            ,

4.  Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні пра­ва і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові  і за своїм змістом,  і за  свої обсягом.

5.   Реальність конституційних прав, свобод та обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями забороненими законом  засобами окремого громадян, скільки державним і суспільним ладом.

Конституційний обов’язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен до­тримуватись для забезпечення нормального функціону­вання інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини і громадяни­на, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. За­лежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фік­сує основні права, свободи та обов'язки громадянина і люди­ни. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

За цією класифікацією у Конституції України виді­ляють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

1. Природні (особисті) права і свободи людини, які на­даються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основ­ному законі або ні.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини. Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — ко­жен має право на свободу світогляду і віросповідання. Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

2.  Другу групу становлять громадянські права. Ці пра­ва є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпе­чення особистої недоторканності людини (ст. 29); недотор­канність житла (ст. 30); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебу­ває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати те­риторію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належ­ний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); за­хист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого са­моврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на від­шкодування збитків (ст.56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст. 63).

3.  Економічні права. До цієї групи належать: право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами   своєї   інтелектуальної,    творчої   діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборо­нена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто пра­цює, мають право на страйк для захисту своїх економічних соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.

4.  Соціальні права включають: право на соціальний за­хист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).

5.  Культурні права і свободи. До цієї групи прав нале­жать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

6.  Політичні права і свободи включають: право на сво­боду   об'єднання   у   політичні   та   громадські   об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукра­їнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної   влади   та   органів   місцевого   самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.

Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конститу­ційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що вико­нання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина.

Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди держа­ві, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.

Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій за­значається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її осо­бистості.

Отже, конституційні обов'язки людини і громадяни­на — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки люди­ни, які застосовуються до будь-яких осіб, які пере­бувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебу­вання, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це динамічний взаємозв'язок носія права на захист та відповідного державного органу, що здійснюється у проце­суальному режимі реалізації правоохоронних відносин з ме­тою захисту суб'єктивного права.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав — це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а та­кож конституційне право людини на захист, яке реалі­зується з допомогою держави і за цією процедурою.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об'єктив­них і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеці­альні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і сво­бод, поновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні та організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод гро­мадян України це: спосіб виробництва; економічний лад су­спільства, який має забезпечувати неухильне зростання про­дуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально орієнтована рин­кова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єд­нань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

До політичних гарантій належать: держава — голов­ний організатор здійснення та захисту прав людини; народне волевиявлення, яке здійснюється безпосередньо і через орга­ни державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Організаційні гарантії — це організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських орга­нізацій зі створення сприятливих умов для реального корис­тування громадянами своїми правами і свободами.

Спеціальні (юридичні) гарантії — це надання держа­вою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне за­безпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних га­рантій, які є переважно традиційними для Конституції і за­конів України. До них належать:

—  право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльно­сті органів державної влади, органів самоврядування, поса­дових і службових осіб (ст. 55);

—  право на відшкодування за рахунок держави чи орга­нів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завда­на незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначе­них органів і осіб;

— принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

—  гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бу­ти обмежені, крім випадків,  передбачених Конституцією (ст. 64).

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайної щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури. Тому важливою є роль держави у формуванні належної правової свідомості у кожного громадянина.