1.
Загальна структура і класифікація прав
людини у сфері охорони здоров'я.
2.
Права людини й окремих груп населення у
сфері охорони здоров'я
3.
Право
на життя і медична діяльність: питання співвідношення.
4.
Виникнення
права на життя людини.
5.
Право на охорону здоров'я та медичну
допомогу
6.
Правові
проблеми аборту.
7.
Евтаназія.
8.
Проблема евтаназії в контексті біоетики.
1.Одним з
основних питань, досліджуваних у рамках медичного права, є нормативно-правове
забезпечення прав людини у сфері медичної діяльності. Від того, наскільки
якісною є юридична база щодо прав людини у сфері охорони здоров'я, наскільки
кожна окремо взята людина може скористатися наданими їй правами, багато в чому
залежить успішний динамічний розвиток як медичного права зокрема, так і держави
в цілому. Практика багатьох сучасних країн, та й України також, показує, що можна мати досить ґрунтовне і показове законодавство в
галузі прав людини у сфері охорони здоров'я, але це ніяк не відображається на
конкретному правовому статусі окремо взятої особи. Причин тут може бути безліч, але одна з ключових - невирішені проблеми
забезпечення прав людини у сфері медичної діяльності. Дійсно, найбільш якісні,
але не підкріплені системою забезпечення, правові норми в сфері охорони
здоров'я залишаються лише деклараціями, тобто нормами, що не супроводжуються
створенням системи їхньої реалізації, охорони й захисту.
Права людини у сфері медичної діяльності — це передбачені міжнародними і
внутрішньодержавними нормативно-правовими актами положення, що гарантують
людині охорону здоров'я і надання медичної допомоги при виникненні
захворювання. Серед міжнародно-правових документів, що містять положення,
присвячені правам громадян у сфері медичної діяльності, необхідно виділити
Загальну декларацію прав людини ( прийняту на третій сесії Генеральної Асамблеї
ООН резолюцією 217 А (III) 10 грудня 1948 p.), cm. 25 яка проголошує, що кожна людина має право на такий життєвий рівень,
включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне
обслуговування, що необхідне для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її
сім'ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності,
вдівства, настання старості або іншого випадку втрати коштів для існування від
незалежних від неї обставин. Материнство і дитинство надають право на особливе піклування і допомогу. Усі діти, що народилися у шлюбі або
поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним
захистом.
Враховуючи
теоретико-правовий поділ права на об'єктивне
(встановлене, гарантоване і забезпечене державою) і
суб'єктивне (міра юридично можливої поведінки), важливо усвідомити, що
запропоноване вище визначення прав людини у сфері медичної діяльності - варіант
об'єктивного права. У той же час не менш важливо орієнтуватися в питаннях
суб'єктивних прав людини у сфері медичної діяльності. У зв'язку з цим можна
дати визначення суб'єктивного права людини в сфері медичної діяльності, під яким розуміють міру можливої поведінки людини,
спрямованої на використання норм права, що містяться у законодавстві про
охорону здоров'я. У соціально орієнтованій державі, до
якої прагне Україна, питанням юридичного забезпечення суб'єктивних прав людини повинна
бути приділена особлива увага. Тому, без сумніву, варто погодитися з академіком
В.П. Сальніковим, що будь-яке суб'єктивне право має соціальну
цінність настільки, наскільки його можливо реалізувати. Здійснення ж
конституційних прав, свобод та інтересів для громадян означає можливість
вимагати від інших осіб дій, що відповідають змістові
реалізованих ними прав.
Правовий
статус, як характеристика прав, свобод та обов'язків громадянина в сфері медичної діяльності, характеризується визначеними
особливостями. Виділяють кілька видів правових статусів:
1.
Загальний правовий статус громадянина в сфері медичної діяльності - це перелік
прав, обов'язків і відповідальності, характерний для
всіх громадян України. Насамперед, без сумніву, мова йде про норми Конституції
України, ст. 49 яка визначає, що кожний має право на
охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. У державних і
комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога
надається безоплатно.
2.
Спеціальний правовий статус людини в сфері медичної діяльності — це перелік
прав, обов'язків і відповідальності в галузі медицини,
притаманний окремим категоріям людей (вагітні жінки і матері, неповнолітні,
військовослужбовці, громадяни похилого віку, інваліди й ін.). Як приклад,
необхідно навести положення розділу VII Основ законодавства
України про охорону здоров'я "Охорона здоров'я матері та
дитини".
3.
Індивідуальний правовий статус людини в сфері медичної діяльності - це перелік
прав, обов'язків і відповідальності в галузі медицини,
властивий конкретному індивідові. Слід зазначити, що індивідуальний правовий
статус людини - найбільш динамічний варіант правового статусу, оскільки він
залежить від професії, віку, статі людини. Варто зазначити значний ступінь
схожості правового змісту індивідуального правового статусу людини і
суб'єктивного права людини в сфері медичної
діяльності.
Як
уже зазначалося, велике значення у справі юридичної регламентації медичної
діяльності має забезпечення прав людини у сфері медичної діяльності. Справді,
будь-яке право людини в галузі медицини може бути реалізовано тільки в тому
випадку, коли воно додатково забезпечується зрозумілим механізмом. Ідеальний
варіант - наявність підзаконного акта, у якому
прописаний механізм здійснення конкретного права людини. Загалом забезпечення
прав людини у сфері медичної діяльності є системою організаційно-правових
засобів, призначених для реального втілення у життя
прав людини, що містяться у нормативно-правових актах, присвячених регулюванню
медичної діяльності. Необхідно розрізняти такі напрями забезпечення прав людини
у сфері медичної діяльності:
—
нормативно-правовий (створення юридичних документів, що містять механізми
реалізації прав громадян);
—
організаційний (створення умов, за яких стає можливою реалізація прав
громадян);
—
фінансово-економічний (збільшення витрат на охорону здоров'я у бюджетах різних рівнів, реалізація цільових програм);
—
інформаційний (діяльність засобів масової інформації, спрямована на
інформування громадян про свої права).
Класифікація прав людини у сфері медичної діяльності. Класифікація, що найбільш
задовольняє потреби медичного права, є такою:
І.
Права людини у галузі охорони здоров*я
1.
Право на охорону здоров'я.
2.
Право на інформацію про фактори, що впливають на здоров'я.
3.
Право на медико-санітарну допомогу.
ІІ. Права
окремих груп населення у галузі охорони здоров'я
1.
Права членів сім'ї.
2.
Права вагітних жінок і матерів.
3.
Права неповнолітніх.
4.
Права військовослужбовців.
5.
Права людей похилого віку.
6.
Права інвалідів.
7.
Права фізичних осіб, які постраждали
від аварії на Чорнобильській АЕС, що проживають в екологічно несприятливих
районах.
8.
Права осіб, що відбувають покарання в місцях
позбавлення волі, на одержання медичної допомоги.
ІІІ.
Права пацієнтів
1.
Загальні права пацієнтів.
2.
Права пацієнтів в окремих напрямах
медичної діяльності (трансплантологія, психіатрія, імунопрофілактика й ін).
2. Право на медико-санітарну допомогу. При захворюванні, втраті
працездатності й в інших випадках громадяни мають право на одержання
медико-санітарної допомоги, що включає комплекс спеціальних заходів,
спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення
санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню
діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та
реабілітацію хворих та інвалідів. Лікувально-профілактична допомога надається
поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими
закладами охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими
медичними працівниками, які мають відповідну ліцензію.
Держава
гарантує надання таких видів лікувально-профілактичної
допомоги:
1.
первинної лікувально-профілактичної допомоги - основної частини
медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту
діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання
спеціалізованої і високо- спеціалізованої допомоги. Первинна
лікувально-профілактична допомога надається переважно за територіальною ознакою
сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики;
2.
спеціалізованої (вторинної) лікувально-профілактичної допомоги - допомоги, що
подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити
більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику
і лікування, ніж лікарі загальної практики;
3.
високоспеціалізованої (третинної) лікувально-профілактичної допомоги -
допомоги, що подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування
захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів
діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення
лікування захворювань, що рідко зустрічаються.
Згідно
ст. 287 Цивільного кодексу України фізична особа, що перебуває на стаціонарному
лікуванні, має право на допуск до неї членів сім'ї. Аналогічну норму
передбачено й у п. "к" ст. 6 Основ законодавства України про охорону
здоров'я. Відповідно до ст. 153 Сімейного кодексу
України від 10 січня 2002 р. мати, батько та дитина мають
право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у
надзвичайній ситуації, наприклад, лікарні. За неможливості госпіталізації або
відсутності показань до стаціонарного лікування хворої дитини мати або інший член
сім'ї, який доглядає дитину, може звільнятися від роботи з виплатою
допомоги з фондів соціального страхування у
встановленому порядку. При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років,
а також тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком лікарів
материнського догляду, матері або іншим членам сім'ї надається можливість
перебувати з дитиною в лікувальному закладі із забезпеченням безплатного
харчування і умов для проживання та виплатою допомоги по соціальному
страхуванню у встановленому порядку.
Права
неповнолітніх. Діти - наше майбутнє. Цей девіз ми
часто чуємо з різних засобів масової інформації. Але варто задатися питанням,
чи завжди в достатній кількості забезпечуються умови для повної реалізації
дітьми своїх прав і законних інтересів, і насамперед прав у сфері охорони
здоров'я.
Нормативно-правову
базу охорони здоров'я неповнолітніх складають:
—
Конституція України від 28 червня 1996 p.;
—
Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 p.;
—
Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p.;
—
Конвенція про захист прав людини й основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.)
(зі змін, від 21 вересня 1970 р., 20 грудня 1971 p., 1 січня, 6 листопада 1990
p., 11 травня 1994 p.);
—
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 p.;
— Закон
України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р.
У
Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні "Соціальне становлення молоді як один з головних чинників
підвищення добробуту народу", схваленій Постановою BP України від 13.07.2000
p., Міністерству охорони здоров'я України передбачено забезпечити:
—
належне виконання законодавства у сфері охорони здоров'я дітей та підлітків;
—
належне фінансування медико-генетичної служби, проходження безкоштовного
медико-генетичного консультування для сімей, які бажають мати дітей, а також
безкоштовний профілактичний огляд жінок
репродуктивного віку;
—
відкриття в кожному регіоні України центрів репродуктивної медицини, у яких
лікування здійснюватиметься безкоштовно або на умовах пільгових
безвідсоткових довготермінових кредитів;
—
проведення щорічних безкоштовних медико-профілактичних оглядів дітей, які
мешкають на територіях, забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи, та, у разі потреби, надання в повному обсязі необхідної медичної
допомоги.
Права
людей похилого віку. При реформуванні вітчизняної медичної галузі скоординована
геріатрична допомога стає невід'ємною органічною частиною медико-санітарної
допомоги населенню1.
Згідно
Основного Закону нашої держави кожна людини має природне невід'ємне і непорушне
право на охорону здоров'я (ст. 49), яке також закріплюється у
Цивільному кодексі України (ст. 283) та Основах законодавства України про
охорону здоров'я (далі - Основи) (ст. 6). Вітчизняна законодавча база стоїть на
витоках заборони незаконних форм дискримінації, що пов'язані зі станом
здоров'я, до яких у тому числі належить і заборона вікової нерівності у цій
галузі. Так, Конституція України закріплює, що усі
люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21), а також містить заборону жодних привілей чи обмежень за певними
ознаками, зокрема і віковими. Серед принципів та гарантій, що передбачені
Основами, визначено рівноправність громадян,
демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі
охорони здоров'я (ст. 4) й подання всім громадянам гарантованого рівня
медико-санітарної допомоги (ст. 7). Вказані положення вітчизняного
законодавства відповідають міжнародно- правовим
стандартам, а саме: ст.ст. 1, 2 Загальної Декларації прав людини та п.
"д" ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні
права. Серед ВООЗівських Принципів рівності у питаннях
охорони здоров'я, які гарантують досягнення рівності у цій сфері, знаходимо
принцип рівної якості допомоги, яка надається для усіх. Рівність якості обслуговування
кожного - це бажання надати допомогу всім верствам населення з однаковим
старанням, щоб кожна людина могла очікувати однаково високого рівня професійної
допомоги. Декларація про погане обходження з особами похилого віку від 1989
року (відредагована 1990 р.) визначає одним із загальних принципів те, що особи
похилого віку мають ті ж самі права на турботу,
благополуччя і повагу, що і всі інші люди.
Права
інвалідів. Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. у ст. 2 визначає, що
інвалід - це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим
захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до
обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті. У Законі
України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні" у ст. 38 передбачено, що послуги з соціально-побутового і
медичного обслуговування, технічні та інші засоби (протезно-ортопедичні вироби,
ортопедичне взуття, засоби пересування, у тому числі крісла-коляски з
електроприводом, автомобілі, індивідуальні пристрої, протези очей, зубів,
щелеп, окуляри, слухові і голосо- утворювальні
апарати, сурдотехнічні засоби, мобільні телефони та факси для письмового
спілкування, ендопротези, сечо- та кало- приймачі тощо) надаються інвалідам та
дітям-інвалідам безплатно або на пільгових умовах за наявності відповідного
медичного висновку.
Інваліди,
які отримують пенсію, що не перевищує мінімального розміру пенсії, або державну
соціальну допомогу, призначену замість пенсії, та
діти-інваліди мають право на безплатне придбання лікарських засобів за
рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування. Інваліди першої і другої груп
мають право при амбулаторному лікуванні на придбання лікарських засобів за
рецептами лікарів з оплатою 50 відсотків їх вартості. Інваліди і діти- інваліди за наявності медичних показань мають право на
безплатне забезпечення санаторно-курортними путівками. Порядок забезпечення
інвалідів і дітей-інвалідів лікарськими, технічними та
іншими засобами, санаторно-курортними путівками визначає Кабінет Міністрів
України.
Права
громадян, що постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС. Чорнобильська
катастрофа торкнулася долі мільйонів людей. У багатьох
регіонах, на величезних територіях виникли нові соціальні
та економічні умови. Україну оголошено зоною екологічного лиха. Створення
системи надійного захисту людей від наслідків Чорнобильської катастрофи
потребує залучення значних фінансових, матеріальних та наукових ресурсів.
Ключовим нормативно-правовим актом, який регулює статус осіб, які постраждали
від аварії на Чорнобильській АЕС, у тому числі у сфері охорони здоров'я, є
Закон України "Про статус і соціальний захист
громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи" від 28 лютого 1991 р. Відповідно до ст. 17 Закону органи влади
і громадські організації організують щорічне медичне обстеження
(диспансеризацію), санаторно-курортне лікування всіх осіб, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи, запроваджують систему радіаційно-екологічного,
медико-генетичного, медико-демографічного моніторингу на території України.
Медикаменти і медичне обладнання, які надходять цільовим
призначенням на території радіоактивного забруднення, а також для
спеціалізованих медичних закладів (в тому числі дитячих), в яких проходять
лікування постраждалі внаслідок Чорнобильської катастрофи (незалежно від місця
їх розташування на території України), звільняються від усіх видів
оподаткування і сплати мита.
Серед
пільг і компенсацій, які гарантовані для усіх категорій
постраждалих у сфері охорони здоров'я, виділяються, зокрема, такі:
1.
безплатне придбання ліків за рецептами лікарів;
2.
безплатне позачергове зубопротезування (за винятком зубопротезування із
дорогоцінних металів та прирівняних по вартості до них, що визначається
Міністерством охорони здоров'я України) (окрім осіб,
що віднесені до 4-ї категорії);
3.
першочергове обслуговування у лікувально-профілактичних закладах
та аптеках;
4.
користування при виході на пенсію та зміні місця роботи поліклініками, до яких
вони були прикріплені під час роботи;
5.
щорічне медичне обслуговування, диспансеризація із залученням необхідних
спеціалістів, лікування в спеціалізованих стаціонарах.
3. Права та свободи людини і
громадянина, їх генезис і здійснення є одними з одвічних проблем розвитку
людства.
Найважливішим і
найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Життя є
основним благом й однією з найвищих соціальних
цінностей людини, позбавлення якого є незворотнім та означає припинення
існування особи. Право на життя є природним і невід'ємним. Без дотримання цього
права всі інші права не мають цінності та значення. Саме тому право на життя
знаходиться під максимальним правовим захистом, що
базується на Конституції. Право на життя включає у себе всю сукупність прав
людини у цілому, але не співпадає повністю з жодним з них зокрема. Право на
життя означає не лише відмову від війни, заборону вбивств та смертної кари, але й умови гідного існування, що необхідні для всебічного
розвитку людини. На відміну від інших прав, право на життя є визначальною
передумовою, основою людської гідності, що гарантує недоторканність фізичного
існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, яке
не підлягає обмеженню. У статті 1 Загальної декларації прав людини
проголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та
правах. Вони мають розум і совість та повинні будувати
відносини в дусі братерства". Стаття 3 визначає:
"Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність".
До невід'ємних прав належить рівність людей перед
законом: "Кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання
її правосуб'єктності" (ст. 6) та "всі люди рівні
перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист
закону" (ст. 7). Декларація прав людини вводить до кола головних прав
презумпцію безвинності, недоторканність приватного життя, житла, гідності й
репутації (ст. 12). До цих прав належать також право вільного пересування (ст.
13), захисту від переслідування (ст. 14), право на шлюб без расових чи релігійних обмежень (ст. 16), право володіти майном (ст.
17), право совісті, свободу думки й переконань (статті 18—19), право об'єднань
громадян та участі в суспільному житті (статті 20—21), право на соціальне забезпечення,
працю, відпочинок та освіту (статті 22—26).
Окрім Загальної декларації прав людини до складу Хартії прав
людини — головного міжнародного документа в цій сфері — входять також три
документи: Міжнародний пакт щодо економічних, соціальних
та культурних прав, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права,
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права. Ці документи прийнято Генеральною Асамблеєю ООН
у 1966 р., а почали діяти з 1976 р.
Право на життя
забезпечено низкою конституційних гарантій. Серед них однією з основних
гарантій права на життя є система охорони здоров'я, її постійний розвиток,
прогрес медичної науки, покращання медикаментозного забезпечення, удосконалення
системи забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Коли йдеться про
медичну допомогу, то потрібно розглядати право на охорону не просто життя як підтримання фізіологічного існування людини, а мова повинна
йти про якість життя, про те, який внутрішній (психологічний) і зовнішній
(матеріальний) стан людини; наскільки повноцінно людина почувається у
суспільстві, в якій мірі вона соціально активна;
наскільки суспільство адаптовано до сприйняття людей, наприклад, з фізичними чи
психічними вадами. Державні органи влади та органи місцевого самоврядування
зобов'язані вживати всебічних заходів, спрямованих на поліпшення якості життя
людей. Важливо пам'ятати, що навіть людина, залежна від апаратури, яка підтримує її фізіологічне існування, має право на життя і
надання медико-соціальної допомоги на найвищому рівні, якого досягло
суспільство. Життя людини - це фізіологічне і психологічне функціонування її
організму як єдиного цілого. Людина має право на життя і при стійкому
порушенні вказаних функцій (параліч, розлад психіки), причому, у цих випадках
її життя у правовому відношенні не можна вважати менш цінним, ніж життя
будь-якої іншої людини.
У той же час
одним з ключових аспектів правового статусу особи
можна вважати право людини на медичну допомогу. В межах медичного права
обґрунтовано вивчення співвідношення права на життя і
надання медичної допомоги.
На початку XXI ст. забезпечення
дотримання основних прав і свобод людини стало невід'ємною складовою розвитку
цивілізованого суспільства. Будь-яка держава тільки тоді може справді вважатись
правовою, коли у ній поважаються і дотримуються пріоритети
прав і свобод людини і громадянина. Україна, обравши шлях демократичних
перетворень й інтеграції у світове співтовариство,
взяла на себе зобов'язання щодо виконання положень, ратифікованих
нормативно-правових актів.
У минулому наша
держава характеризувалась чітко вираженою перевагою інтересів суспільства,
держави над правами, свободами і законними інтересами кожної особи. Проявом
цього в сфері медицини були показники загальної захворюваності, ліжкового фонду
лікарень, формулювання поняття суспільного здоров'я й ін. Показники і зміст індивідуального здоров'я щодо окремо взятої людини,
швидше, були цікавими вузькому колу дослідників, ніж відображали реальний стан
справ щодо турботи держави про своїх громадян. Реалії правової держави свідчать про те, що особлива увага повинна приділятися
станові, забезпеченню і захистові прав пацієнтів. Сьогодні стає очевидним, що
одержання медичної допомоги - це один із аспектів реалізації права людини на
життя. У зв'язку з цим видається за доцільне на
медико-правовому рівні комплексно проаналізувати питання виникнення, здійснення
права на життя, а також досліджувати питання медичної допомоги як засобу
забезпечення права на життя. Це необхідно з тією метою, щоб надалі мати можливість
на галузевому рівні пропонувати конкретні шляхи
удосконалення законодавчої бази у сфері охорони здоров'я у контексті захисту
прав пацієнтів.
Право на життя
необхідно розглядати як сукупність таких елементів
(можливостей):
1. право на
збереження життя;
2. право на
особисту недоторканність;
3. право вимагати
від держави здійснення заходів, спрямованих на підтримку
життя;
4. право
розпоряджатися своїм життям;
5. право на
охорону здоров'я і медичну допомогу.
Необхідність
вивчення співвідношення права на життя і медичної
діяльності продиктовано такими обставинами:
- проблеми
збереження життя людей багато в чому пов'язані з
медичною діяльністю, оскільки вони нерідко потребують медичної допомоги;
- стрімкий розвиток нових медичних технологій
(трансплантологія, генетика, клонування, реаніматологія й ін.) часто входять у
суперечність із забезпеченням права на життя людини;
- операції
штучного переривання вагітності (аборт) ставлять питання пріоритету
життя і здоров'я матері з життям ненародженої людини;
- складні соціально-економічні потрясіння останніх десятиліть, що
торкнулися і сфери охорони здоров'я, обумовили різну доступність медичної
допомоги, відповідно різний ступінь захисту права на життя;
- евтаназія як
прояв "непрофільного" впливу медичного середовища на життя людини.
Правомірність терміна "право на смерть";
- самогубство, що
є одним з варіантів самостійного розпорядження життям, тощо.
З погляду медичного права під
правом на охорону здоров'я необхідно розуміти конституційно закріплену
можливість кожної людини на створення з боку держави таких умов, за яких у
максимальному обсязі можлива реалізація соціальних та екологічних прав,
юридичних гарантій у сфері охорони здоров'я, права на безоплатну медичну
допомогу в державних і комунальних закладах охорони
здоров'я, а також інших чинників, що сприяють зміцненню й охороні здоров'я
людини.
Враховуючи мету і
завдання співвідношення права на життя і медичної
діяльності в сучасних умовах, виділяються такі структурні елементи права на
охорону здоров'я:
- група соціально-правових прав (право на доступ до ресурсів охорони
здоров'я, право на житло, освіту, соціальне забезпечення й ін.);
- група
конституційно закріплених особистих немайнових прав (право на фізичну і психічну недоторканність, на недоторканність особистого
життя);
- група прав,
пов'язаних із забезпеченням сприятливого навколишнього середовища;
- група
економічних прав (право на приватну власність, право на працю й ін.).
На жаль, період соціально-економічних перетворень, що відбуваються в Україні
протягом останніх десятиліть, у цілому негативно позначився на дотриманні
принципу рівних можливостей доступу до ресурсів охорони здоров'я, забезпеченні
права на житло й ін. Поява осіб без визначеного місця проживання, з
антисоціальними умовами життя і поведінки вплинула на формування великої
кількості проблем як для самих людей, так і для суспільства. Реалізація права
на охорону здоров'я як окремої особи (суб'єктивне право), так і на
загальнодержавному рівні (об'єктивне право),
незважаючи на рівні потенційні можливості, безумовно, далека від оптимальної.
Причому, такий стан погіршують ще і труднощі з приводу проведення
диспансеризації (заходи, спрямовані на виявлення захворювань), яка вже протягом
кількох років не є загальнопоширеною. Тут ми маємо справу з тенденцією
поширення інфекційних і паразитарних захворювань, які заподіюють шкоду як самому хворому, так і оточуючим (знижуючи тим самим
ступінь виразності охорони здоров'я).
Таким чином,
право на охорону здоров'я як приватний фактор взаємозв'язку і
взаємозабезпеченості права на життя і медичної допомоги - комплексне утворення,
що свідчить про необхідність створення у масштабах
держави низки умов для його повноцінної реалізації. Здається, що реформування охорони
здоров'я буде більш успішним, якщо воно ґрунтуватиметься на досягненнях
медико-правової науки, теоретико-правових, а потім і галузевих досліджень.
Виділення
самостійного напряму забезпечення права людини на життя - права на медичну
допомогу - зумовлено багатьма чинниками, основними з яких є:
- відмінності
правової природи права на охорону здоров'я і права на медичну допомогу;
- множинність
проявів права на медичну допомогу;
- функціонування
у нашій країні різних систем охорони здоров'я й ін.
Право
на медичну допомогу як фактор реалізації права на життя — це можливість у разі
необхідності (хвороба, патологічний стан і т.д.) скористатися ресурсами системи
охорони здоров'я, тобто одержати допомогу від медичних працівників. При цьому
сам факт одержання медичної допомоги буде доказом забезпечення суб'єктивного
права людини, яка потребує медичної допомоги.
Відмінність
понять "право на охорону здоров'я" і "правона медичну допомогу
(право на одержання медичної допомоги)" полягає у
тому, що:
1. право на
охорону здоров'я - більш широка юридична категорія, що включає сукупність
заходів соціального, економічного, екологічного
характеру, спрямованих, у цілому, на недопущення виникнення хвороб у людини;
2. право на
охорону здоров'я - невід'ємне право кожної людини, незалежно від стану її
здоров'я, у той час як право на медичну допомогу найчастіше пов'язане з
наявністю захворювання або патологічного стану;
3. забезпечення
реалізації права на охорону здоров'я - завдання багатьох структур апарата
влади, у той час як втілення у життя права на медичну допомогу залежить від тих
державних і муніципальних органів, що забезпечують сферу охорони здоров'я.
4. Проблема визначення початку життя
людини, тобто моменту, після якого вона набуває права
на життя і його охорону, досить важлива з багатьох причин, у тому числі й
пов'язаних з медичною діяльністю. Виникнення права на життя людини має не
тільки теоретичне значення, від розв'язання цієї проблеми залежать питання
правоздатності, визначення правової природи аборту і ряд інших. Комплексний
аналіз юридичної і медичної літератури дозволяє виділити три підходи
до визначення початку життя людини, відповідно до яких право на життя у людини
виникає:
1.
З народження.
2.
З моменту зачаття.
3.
У різний термін внутрішньоутробного
розвитку.
Кожна з представлених
позицій має своїх прихильників й опонентів. З метою
об'єктивізації сприйняття цього питання у контексті медичного права висвітлимо
позиції, що висуваються на захист того або іншого підходу до визначення початку
життя людини.
5. Серед особистих немайнових
прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК називає право
кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст.283). В цілому питанням прав у
сфері охорони здоров'я присвячено ст.ст.283—287 ЦК, крім
того, окремі норми, які безпосередньо стосуються до цього права, містяться у
інших статтях ЦК, зокрема у ст.ст.282, 290 тощо.
Згідно
зі ст.49 Конституції кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та
медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні
і культурні права у ч.1 ст.І2 визнає право кожної людини на найвищий досяжний
рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої
організації охорони здоров'я здоров'я є станом повного фізичного, душевного і
соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи
фізичних дефектів.
Суттєвий вплив на розвиток міжнародного та національних
законодавств мають такі міжнародні нормативно-правові акти з питань медичної
допомоги, як Міжнародний кодекс медичної етики, в якому визначаються
загальні обов'язки лікаря, види діяльності, які визнаються неетичними,
обов'язки лікаря щодо хворих; Ліссабонська декларація стосовно прав пацієнта; Декларація прав людини і
особистої свободи медичних працівників тощо.
Відповідно
до ЦК охорона здоров'я забезпечується системною Діяльністю
державних та інших організацій, передбаченою Конституцією та законодавством.
Зазначимо, що ч.З ст.49 Конституції передбачає, що у
державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається
безоплатно, а Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Важливе
місце серед відносин у сфері охорони здоров'я посідають
відносини "лікувальний заклад — фізична особа — пацієнт", які
виникають переважно з ініціативи фізичних осіб. У виняткових випадках підставою
виникнення таких відносин є постанова суду чи адміністративний акт.
2.
Право на медичну допомогу закріплено у ст.6 Основ законодавства України про
охорону здоров'я як право на кваліфіковану медико-санітарну
допомогу. Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо поліпшення
медичної допомоги населенню України" спрямований на забезпечення
додаткових гарантій реалізації зазначеного права. Указом Президента України від
7 грудня 2000 р. № 1313/2000 затверджено також Концепцію розвитку охорони
здоров'я населення України.
Стаття
284 ЦК проголошує право фізичної особи на надання їй медичної допомоги
незалежно від будь-яких обставин. При цьому фізична особа, яка досягла 14 років
і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його
рекомендацій. Фізичній особі, яка досягла 14 років, медична допомога надається
за її згодою.
Ці
положення вказують на те, що підставою виникнення, тривання і припинення
відносин з надання медичної допомоги є воля пацієнта, його усвідомлена згода,
чим підтверджується цивільно-правовий характер відносин з надання медичної
допомоги і відсутність у них елементів відносин влади
та підпорядкування. Це також свідчить про те, що
законодавець стоїть на позиції визнання права на повагу людської особистості і
самовизначення фізичної особи.
Споконвіку
штучне переривання вагітності було поза законом. Усі релігійні конфесії
забороняли віруючим брати участь у цій процедурі. ХХ століття легалізував
аборти і вивів їх когорту методик планування родини. Поява в другій половині ХХ
століття, альтернативних засобів, регуляції народжуваності, зміна культурних
традицій світового співтовариства загострило питання про моральну оцінку
процедури штучного переривання вагітності.
Штучне
переривання вагітності поширене в наші дні більше, ніж будь-коли в попередній
історії. Щодня в світі реєструється близько 100 млн. статевих актів, 910000
випадків відбувається зачаття, у 10% цих випадків вагітність закінчується
штучним абортом. Як зазначала в 1996 р. Комісія з народонаселення та розвитку
ООН, "у багатьох країнах - як розвинених, так і розвиваються - штучного
переривання вагітності громадськість приділяє підвищену увагу". При цьому
занепокоєння викликають як медичні наслідки абортів - материнська захворюваність
(нерідко призводить до безпліддя) і смертність, так і морально-правові -
проблеми його допустимості на різних термінах вагітності і законодавчої
регламентації.
Аборт
належить до числа найстаріших проблем медичної етики, а також філософії,
юриспруденції та теології. Клятва Гіппократа забороняє лікаря переривання
вагітності ("Я ... не вручу ніякій жінці абортивного пессарія"). У
той же час Аристотель вважав аборт допустимим. У позиції Аристотеля звертають
на себе увагу два моменти: необхідність абортів обгрунтовується у нього
демографічними цілями (регулюванням народжуваності); одночасно він вважав аборт
дозволеним, поки в зародку не сформувалася "чутливість" та
"рухова активність".
Операція штучного
переривання вагітності повинна бути безпечною для вагітної.
Небезпечний аборт - це процедура переривання небажаної вагітності спеціалістом,
який не володіє необхідними навичками, або в умовах, які не відповідають
медичним стандартам (п. 1.5 зазначеної Інструкції).
Повага
до жінки не дозволяє ставитись до неї як до засобу відтворення нового
покоління.
У цьому сенсі невиправдано відмовитись від операцій штучного переривання
вагітності. Доцільно формувати законодавче регулювання
абортів на таких принципах:
1. повага до
права жінки самостійно розпоряджатися ситуацією щодо наявності вагітності;
2. створення умов
щодо попередження проведення кримінальних штучних переривань вагітності;
3. декларування і
впровадження у життя державної політики, спрямованої на зменшення кількості
абортів як засобу регулювання народжуваності.
Ці міркування необхідно
законодавчо закріпити з тією метою, щоб запобігти виникнення конфліктних
ситуацій у сфері проведення абортів. При такому підході існує велика
ймовірність створення якісної нормативно-правової бази, яка ґрунтуватиметься на
компромісі між правами і законними інтересами матері та прагненням держави і
суспільства забезпечити право на життя ще не народженої людини і тим самим
сприяти поліпшенню демографічних показників країни.
7. На даний час особливу увагу
юристів, медиків, філософів,
представників інших спеціальностей привертає проблема евтаназії (від грец.
"еи" — "легка, блаженна", і "thanatos" —
"смерть"). Евтаназією є умисні дії чи бездіяльність
медичних працівників, які здійснюються ними за наявності письмово оформленого
клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій
і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою
припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, у результаті
яких реалізується право на гідну смерть.
Необхідність
вивчення правових проблем евтаназії у ракурсі медичного права обґрунтовується складною природою
самої евтаназії, де тісно переплелись питання медицини і права. Цей термін
запропонований ще в XVI ст. англійським філософом Ф.
Беконом, якому належать слова: "Обов'язок лікаря полягає не тільки у тому,
щоб відновлювати здоров'я, але й у тім, щоб полегшити
страждання і муки, що спричинені хворобою...". Варто згадати науковий
напрям, що розвивається на сьогодні - правову танатологію. О. Старовойтова
пропонує визначити "правову танатологію" як галузь правового знання,
що вивчає питання визначення смерті, права на смерть, евтаназії, правового
регулювання трансплантації органів і тканин людини й
інших проблем, безпосередньо пов'язаних із соматичними правами людини. Підвищений інтерес до евтаназії пояснюється як прогресом
медицини, що дозволяє тривалий час боротись за життя людини, так і пріоритетним
правом людини на життя, під яким розуміють свободу вибору, у тому числі й щодо
продовження життя.
У
науковій літературі зустрічається різноманітна видова класифікація евтаназії. Зокрема, її поділяють на:
1.
"евтаназію", "добровільну евтаназію" та "примусову
евтаназію";
2.
"активну" і "пасивну";
3.
"позитивну" і "негативну";
4. "метод
відкладеного шприцу" і "метод наповненого шприцу";
5.
"медикотаназію", "фтоназію" ("пасивну евтаназію")
і "активну евтаназію";
6.
"активну", "пасивну" та "автоевтаназія" тощо.
Аналіз сучасних правових доктрину сфері права на евтаназію дає змогу виокремити три основні групи:
1. Правові доктрини, які категорично заперечують право на евтаназію(С. Стеценко, І. Сенюта, Н. Козлова, А. Зябрєв, Г. Борзенков, С.
Бородін,П. Таракін, О. Капінус). Представники цієї групи наполягають на тому, що легалізація евтаназії може призвести до зловживань, до втрати
хоспісів, а також до паралізації наукового прогресу в медичній сфері.
2. Правові доктрини, які обґрунтовують, що право на
евтаназію залежить від волі людини (Ю. Дмитрієв, Е. Шленєва, В. Глушков, І.
Сіулянова, Л. Мінеллі). Відповідно до цієї правової доктрини найголовнішим по
стулатом є визнання автономії особистості, права людини самій розв’язувати
всі питання, що стосуються її організму, психіки, емоційного статусу. Всі
різновиди процедур повинні здійснюватися за поінформованої згоди особистості.
Згідно з цією доктриною захист прав пацієнта проявляється в такому: поперше,
в наданні хворому вичерпної інформації стосовно його захворювання; подруге,
уствердженні права на самовизначення пацієнта, на вибір медичного втручання,
відповідно до його розуміння та уявлень; потретє, в обов’язку лікаря
реалізувати вибір хворого, з послідовним інформуванням його про хід і результати
діагностичних процедур та лікування.
3. Правові доктрини, які обґрунтовують, що право на
евтаназію витікає із права на життя (А. Коні, Н. Маклеїн, Е. Те, Г.
Романовський, М. Малеїна).Згідно з цією правовою доктриною право на життя
логічно передбачає і право на смерть, оскільки право насмерть є складовою права
на життя, а без урахування цього право на життя перетворюється на обов’язок, оскільки від нього не можна
відмовитись, що, очевидно, є характерним лише для обов’язку, а не для права.Варто
зазначити, що автори право вих доктрин у сфері права на евтаназію, з огляду на
те, що насамперед це – етична проблема, використовують також етикофілософські джерела,
бо в них проблема евтаназії розглядається в контексті добра і зла. Але досить складно розглядати
проблему евтаназії в
контексті добра і зла, адже у кожного різні уявлення про
добро і зло, навіть серед прихильників якоїсь однієї системи моралі — або
релігійної, або ж філософської — немає єдності стосовно розуміння цих систем Англоамериканська дослідниця Ф. Фут визначає евтаназію як
«рішення про смерть заради того, хто помирає» .Ф. Фут, розглядаючи проблему критеріїв визначення
життя як блага,
запитує: «Але чи завжди вчиняють іншому благо, рятуючи його життя? Очевидно, що ні.
Уявімо, на приклад, що людина була закатована до смерті і їй дали ліки, які
продовжують її страждання; це б не було корисним, а навпаки. Або уявімо, що в фашистській Німеччині лікар
рятує життя якогонебудь
хворого, але ця врятована людина направляється у концентраційний табір;
лікар мав би хотіти, заради блага пацієнта, щоб він помер від хвороби.
Продовження життя не завжди було благом» . Ф. Фут намагається віднайти
зв’язок між життям і благом. Вона пояснює, що оскільки життя не завжди є
благом, ми схильні відкидати цю ідею і вважати факт, що життя вважається благом випадковим, точно так
як випадковим є і той факт, що «отримання спадщини зазвичай є благом».
Далі дослідниця
зазначає, що ми схильні так думати, ніби життя завжди є благом, тому що наявність
хорошого робить життя благом, де життя і є благом, але ж якщо життя є благом
тільки тому, що
життя — умова хорошого, то чому ж на тій самій підставі життя неможе бути злом,
якщо воно є джерелом поганого. «І як життя може бути благом, якщо воно містить
більше зла,ніж добра?» . Тобто не просто «бути живим»
може бути визначено як благо, а саме життя, яке доходить до певного стандарту
нормальності. Складність цієї проблеми полягає неможливості відшукати якісь загальні
наукові критерії стосовно її розв’язання, на підставі яких можна було б
розрізняти, що є благом для людини, а що ні. Тому єдиним критерієм, на підставі якого маємо дійти висновку проте, що є корисним,
бажаним для людини, є право, тобто її власний вибір. В Україні будьяка форма
евтаназії є забороненою.
З огляду на потенційну
можливість легалізації, її прихильники пропонують такі умови проведення
евтаназії:
1. Неможливість
існуючими на сьогодні способами і прийомами медицини вилікувати хворого, полегшити його страждання.
2. Усвідомлене,
наполегливе, неодноразове прохання хворого про
проведення евтаназії.
3. Достатнє
інформування такого хворого з боку лікуючого лікаря
щодо стану здоров'я і наслідків евтаназії.
4. Проведення
консиліуму фахівців-медиків, за умови одноголосного підтвердження
думки про неможливість врятувати або полегшити страждання хворого.
5. Інформування
родичів хворого.
6. Інформування
органів прокуратури.
7. Рішення суду про можливість застосування евтаназії.
По суті,
розглядаючи право людини на евтаназію, можна говорити про право людини на
смерть. У правовій літературі зустрічаються думки щодо нормативного закріплення
евтаназії. Найбільш аргументованою може вважатися позиція М. Малеїной, яка
зазначає: "Видається, що
в законі повинна бути дозволена й активна, і пасивна евтаназія. Вищою цінністю
є реальне благополуччя людини".
8. «Життя» та «cмерть» є фундаментальними філософськими
категоріями, які відіграють важливу роль в побудовах сучасної біологічної
етики. Явище
евтаназії є продуктом суперечливого переплетення їх сутнісного змісту.
Смерть, як і життя,
універсальна, вона присутня скрізь. Тому зрозуміло, що людство упродовж усього
свого існування не могло бути байдужим до осмислення
феномену смерті в контексті свого соціокультурного розвитку. Бажання розкрити
таїнство смерті втілилось у народних традиціях, фольклорі, мистецтві,
літературі, релігії та філософії.
У філософії смертність людини
розглядається не стільки як природний, скільки як
соціальний феномен, що потребує раціонального осмислення та сприйняття. Вже
реконструкція захоронень неандертальців свідчить про
присутність у них уявлень щодо незакінченості людського існування зі смертю. Це
уявлення древніх пізніше привело до появи поняття
безсмертної безтілесної душі. За допомогою безсмертя людство намагалося
звільнитися від страху перед неминучістю смерті.
У повсякденному житті, в релігійній, філософській та науковій літературі поняття безсмертя
набуває дещо різного змісту. Наприклад, воно може розумітися
як реінкарнація або перевтілення душ, чи як продовження людського життя в
нащадках; як досягнення вічної неминущої якості життя, або як розчинення певної
безособистісної психічної сутності в духовному субстраті Бога. Так чи
інакше, незважаючи на різні тлумачення, безсмертя
невідривно пов’язане з прагненням людини будь-яким чином подолати тимчасовість
свого існування.
Нині в суспільстві активно
обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й «легкої»,
смерті як порятунку від страждань, смерті-евтаназії.
Священне мистецтво вмирання, якому навчали релігія й численні філософські
системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими поняттями, як
автономія, свобода й гідність людської особистості. А сама смерть людини
ототожнюється зі «смертю мозку» – припиненням вищих його функцій. Факт втрати
смертю традиційного, сакрального місця у свідомості
людства починає впливати на всю сучасну культуру.
Термін «евтаназія» походить
від грецьких слів eu – «добре» і thanatos – «смерть», буквально – добра, блага
смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що призводить до швидкої і безболісної (хоча не завжди)
смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні
можна говорити про різні форми евтаназії:
· Перша – евтаназія як настання
легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів.
· Друга – добровільна евтаназія
(«милосердне вбивство»), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє
бажання) спричинення «легкої» смерті останньому, задля припинення страждань.
· Третя – примусова евтаназія,
яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних
інститутів з допомогою заходів, які призводять до «легкої» смерті людини.
Щодо права людини на гідну
смерть існують різні уявлення й відповідно різні
моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають
«гідною» тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки,
вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності
особистості, тому смерть може мати й «неприродний характер», більше того,
виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі
припинення лікування, вважають її допустимою,
керуючись такими міркуваннями:
· медичним – смерть як останній
засіб припинення страждань хворого;
· турботою хворого
про своїх близьких – «не бажаю їх обтяжувати собою»;
· егоїстичним мотивом хворого – бажанням «вмерти гідно»;
· біологічним – необхідність
знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного
виду (внаслідок накопичення патологічних генів у
популяції);
· принципом доцільності
– припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно
хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом
уражень;
· економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує
застосування дорогих приладів та ліків.
Література:
1.
Берн І., Коен Дж., Езер Т., Оверал Дж., Сенюта І. Права людини у сфері
охорони здоровя: практичний посібник/ За наук. Ред.. І.Сенюти. – Львів: Вид-во
ЛОБФ «Медицина і право», 2012. – 552 с.
2.
Братанюк Л.Є. Основи права і законодавства в охороні здоров’я: підручник. – 2-е вид. виправл. – К.: Медицина, 2011. –
544 с.
3.
Конституція України (зі змінами, внесеними згідно із Законом N 2952-VI ( 2952-17 ) від 01.02.2011, ВВР,
2011, N 10, ст.68).
4.
Волков В.Д, Дешко Л. М., Мазур Ю. В..
Медичне право України: практикум / В. Д. Волков, Л. М. Дешко, Ю. В. Мазур;
Донец. нац. ун-т, Донец. нац. мед. ун-т ім. М. Горького. — Донецьк : Сучасний
друк, 2010. — 249 с.
5.
Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., Сенюта І.Я. Медичне право України: Підручник/
За заг. ред.. д.ю.н., проф.. С.Г. Стеценка. –К.: Всеукраїнська асоціація
видавців «Правова єдність», 2008. – 507 с.
6.
Сенюта Ірина Ярославівна. Медичне право: право людини на охорону здоров'я:
[монографія]. — Л. : Астролябія, 2007. — 223с.
7.
www. tdmu.edu.ua
– інтранет.