Матеріали для підготовки студентів до лекції

Медичний факультет, ІV курс

Тема 4. Юридична відповідальність у сфері охорони здоров’я.

План лекції:

1. Загальна характеристика юридичної відповідальності у сфері охорони здоров’я.

2.Юрисдикційні форми захисту прав людини у сфері охорони здоров’я.

2.1. Судова форма захисту прав людини в сфері охорони здоров’я

а) захист прав людини у сфері охорони здоров’я у порядку цивільного судочинства;

б) захист прав людини у сфері охорони здоров’я у порядку кримінального судочинства :

v Поняття та склад злочину.

v Злочини що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини вчинюються у сфері медичного обслуговування.

в) захист прав людини у сфері охорони здоров’я у порядку адміністративного судочинства.

2.2. Позасудові форми захисту прав людини в сфері охорони здоров’я
3. Неюрисдикційні форми захисту прав людини в сфері охорони здоров’я

1. Загальна характеристика юридичної відповідальності у сфері охорони здоров’я.

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист (ст. 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»). Права й законні інтереси пацієнтів можуть бути порушені як у разі невідповідності результату лікування очікуванням пацієнта, так і при дефектах надання медичної допомоги, тому важливо розглянути форми захисту порушених прав фізичних осіб, яким надавалась медична допомога.

Залежно від суб’єкта, до якого звертаються за захистом порушеного права, форми захисту прав людини у сфер і охорони здоров ’я поділяються на юрисдикційні та неюрисдикційні.

Класифікація форм захисту прав суб’єктів медичних правовідносин представлена схемами.

2.Юрисдикційні форми захисту прав людини у сфері охорони здоровя.

2.1. Судова форма захисту прав людини в сфері охорони здоров’я

а) захист прав людини у сфері охорони здоров’я у порядку цивільного судочинства

Частина 4 ст. 55 Конституції України від 28.06.1996 р. гарантує право
кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої
права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до ст.
280 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), якщо фізичній особі
внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової
та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

Цивільний позов є не тільки найпоширенішим засобом реалізації передбаче
ного п. «і» ст. 6 Законом України «Основи законодавства України про
охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. права на відшкодування шкоди, завданої
здоров’ю (майнової і моральної), а й засобом визнати право, припинити
дію, яка його порушує, визнати правочин недійсним (це актуально для
позовів, що подаються до приватних медичних закладів). Обираючи цив
ільний позов як засіб захисту порушеного права в сфері охорони здоров’я,
слід чітко усвідомлювати всі його позитиви і негативи. Досить часто
цивільний позов є практично єдиною можливістю отримати відшкодування
майнової та моральної шкоди в цьому контексті.

На вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю, а також на вимогу, що випливає
із порушення особистих немайнових прав позовна давність не
поширюється (п. 1 та 3 ч. 1 ст. 268 ЦК України).

Відповідно до ст. 157 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК
України), суд розглядає справи протягом розум ного строку, але не більше
двох місяців з дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках,
за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи,
суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більше як на 15
днів. На практиці з різних причин розгляд справи може тривати понад
3–5 років лише в суді першої інстанції. Критерії оцінювання розумності
строку розгляду справи є спільними для справ усіх категорій (цивільних,
кримінальних, господарських, адміністративних), відповідно до Листа
Верховного Суду України від 25 січня 2006 р. та п. 36 Постанови Пленуму
Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального
законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від
12.06.2009 р. № 2. Це – складність справи, поведінка заявника та процесуальн
і дії суду (див. підрозділ «б» 8.1.1).

Звернення до суду за захистом порушених прав здійснюється шляхом
подання позовної заяви, що за формою та змістом повинна відповідати
вимогам ст. 119 ЦПК України. Позовна заява повинна бути підписана
позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. Якщо
позовну заяву подає представник позивача, до неї додається довіреність
чи інший документ, що підтверджує його повноваження.

За загальним правилом до позовної заяви позивач повинен додати її
копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості
відповідачів і третіх осіб

Розгляд цивільних справ щодо захисту прав людини в сфері охорони здоров’я відбувається за загальними правилами цивільного судочинства. Відмінність може полягати лише в тактиці ведення справи в суді, яку обирає представник у справі з урахуванням особливостей справи та виходячи з доказової бази.

б) захист прав людини у сфері охорони здоров’я у порядку кримінального судочинства

Для забезпечення захисту своїх прав у порядку кримінального судочинства фізичні особи чи уповноважені ними особи мають гарантоване ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) право звернутись із заявами або повідомленнями про злочин, оформленими в усній або письмовій формах. Усну заяву заносять до протоколу, який підписують заявник і посадова особа, що прийняла заяву. Письмова заява повинна обов’язково бути підписана особою, від імені якої вона подається. При цьому заявника попереджають про відповідальність за неправдивий донос і фіксують це у протоколі.

Проблематики цивільного позову в кримінальній справі, що гарантований ст. 28 КПК України.

1. Цивільний позов може бути пред’явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред’явити той самий позов у кримінальній справі. Особа, яка не пред’явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред’явити його в порядку цивільного судочинства.

2.  Одночасність розгляду судом кримінальної справи і цивільного позову сприяє повному, всебічному й об’єктивному дослідженню обставин справи, більш швидкому відшкодуванню заподіяної злочином матеріальної шкоди, полегшує потерпілому доказування підстав і розміру цивільного позову, дає значну процесуальну економію, усуваючи дублювання у роботі судів, що неминуче при окремому розгляді кримінальної справи і цивільного позову.

3. Цивільний позов у кримінальній справі, пов’язаній з неналежним наданням медичної допомоги, повинен пред’являтись до закладу охорони здоров’я, а обвинувачений/підсудний виступатиме третьою особою, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача (хоча аналіз судової практики дає підстави стверджувати про те, що правозастосування у цьому контексті неуніфіковано. А відтак, нерідко в судах зустрічаються цивільні позови в кримінальних справах, які пред’являються до підсудного/обвинуваченого). Коли до кримінальної відповідальності буде притягуватись медичний працівник, що займається індивідуальною медичною практикою, то відповідачем у справі, пов’язаній з цивільним позовом, буде медик, який обвинувачується у вчиненні злочину.

4. При розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК України, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК України (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1989 р. № 3).

v Поняття та склад злочину. Злочини що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини вчинюються у сфері медичного обслуговування.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в Кримінальний кодекс з відповідною нумерацією.
В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто Кримінальний кодекс забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними. Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність - охоронна. Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням Кримінального кодексу є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження.

Склад злочину - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип: "Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі". З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільне небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян.

Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду.

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки:
1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

Елементи складу злочину

У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є:
об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об'єктивними ознаками складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб'єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину.

Об'єкт злочину - це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона -зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу злочину є: діяння (дію чи бездіяльність), суспільне небезпечні наслідки і причинний зв'язок. Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і суспільне небезпечним наслідком, що настав.

Суб'єкт злочину - це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 "суб'єктом злочину є фізично осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т.д.) не можуть бути суб'єктами злочинів. Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини.

Відповідно до ст. 19 КК суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тому особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

У частині 1 ст. 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, вбивство, розбій, зґвалтування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до ст. 23 КК виною є "психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності". При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільне небезпечні наслідки. У цьому положенні відображається найважливіший принцип - принцип суб'єктивного ставлення, закріплений у ст. 62 Конституції України.

До злочинів, що становлять небезпеку у сфері охорони здоровя відносяться: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131). З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131, виражається в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків, внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов'язки визначаються сферою діяльності суб'єкта злочину, а також відповідними нормативними актами в галузі боротьби із СНІДом, іншими невиліковними імунодефіцитними хворобами. Так, існують певні правила, що зобов'язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інших інфекційних хвороб. Працівники міліції, наприклад, зобов'язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін'єкцій, на медпункти огляду для виявлення ВІЛ-інфекції та ін.

Неналежне виконання обов'язків відбувається внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов'язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зараження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфекційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов'язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб'єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбавлення волі, до обов'язків яких входить попередження і недопущення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфікованих осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 131 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 131 — позбавлення волі від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132). Медичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослідження крові або інших біологічних рідин з метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. затверджені Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визначають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), здійснення епідеміологічного контролю, а також надання консультацій, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфі-кованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-ін-фекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі якщо дані про медичний огляд вагітної відсутні або дитина народжена ВІЛ-інфікованою жінкою, обов'язковому дослідженню на антитіла до ВІЛ підлягає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути проведено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За ст. 132 можуть відповідати лише особи, які повідомили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або захворювання на СНІД або іншою невиліковною інфекційною хворобою. Повідомлення про огляд, що дали негативні результати, ст. 132 не охоплюються, тобто не є злочином, передбаченим цією статтею КК.

З об'єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відомостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад, важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі в зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків. Під розголошенням розуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відомості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шляхом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою технічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим з того моменту, коли відомості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб'єктивна сторона цього злочину — умисел або необережність.

Суб'єкт злочину — службові особи медичної установи, допоміжний персонал (наприклад, секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад, при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (наприклад, лікарі, медичні сестри).

Покарання за злочин: за ст. 132 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138). Об'єктивна сторона цього злочину виражається в постійному або тимчасовому занятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів, або хоч і дозволеними засобами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою операцій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-сто-матологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому окремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад, необережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128.

Закінченим цей злочин є лише у випадку, якщо внаслідок незаконної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого, тяжка-хвороба та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину — власне заняття діяльністю здійснюється умисно, щодо наслідків — вина необережна.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповідної медичної освіти і яка досягла 16-ти років. Якщо цей злочин супроводжувався обманом, поєднаним з отриманням винагороди, вчинене кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190.

Покарання за злочин: за ст.-138 — виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139). У частині 1 ст. 139 встановлюється відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо медичному працівникові завідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об'єктивної сторони злочин полягає в бездіяльності — в ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричинити тяжкі для нього наслідки. Ненадання допомоги може бути виражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які знаходяться вдома, тобто поза службою, з'явитися за викликом до хворого або його близьких, у відмові надати допомогу при нещасному випадку, події на вулиці тощо. Поважні причини ненадання допомоги, які виключають відповідальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан крайньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпетентність цього працівника, якщо ним вжиті заходи щодо виклику належного фахівця, відсутність медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хворого в зв'язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичайного її розвитку може в конкретних умовах призвести до смерті або інших тяжких наслідків.

З суб'єктивної сторони злочин передбачає завідомість (умисел або самовпевненість), за якої винний усвідомлює, що ненадання ним допомоги хворому може спричинити його смерть, серйозні ускладнення та інші тяжкі наслідки.

Суб'єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зобов'язаний відповідно до встановлених правил надавати допомогу хворому (лікарі, в тому числі й ті, які не працюють в медичних установах, наприклад, займаються приватною практикою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги знаходяться на службі).

У частині 2 ст. 139 встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв'язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками відсутній причинний зв'язок.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 139 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 139 — обмеження волі на строк до чотирьох років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140). З об'єктивної сторони цей злочин може здійснюватися шляхом дії або бездіяльності у вигляді невиконання або неналежного виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Надання медичної допомоги регулюється різними нормативними актами: Основами законодавства про охорону здоров'я, інструкціями, наказами, положеннями, що передбачають порядок проведення методів діагностики, лікування і профілактики. Крім того, критерії правильності дій медичних і фармацевтичних працівників вироблені медичною наукою і практикою.

Порушення професійних обов'язків носить, як свідчить медична практика, різноманітний характер. Це і відмова від госпіталізації хворого, надання допомоги якому є невідкладною, невчасна діагностика захворювання, порушення правил застосування лікарських речовин (наприклад, застосування в перевищених дозах, неправильне введення), перевищення дози опромінювання, залишення чужорідних предметів (наприклад, медичної серветки) в порожнині хворого, який оперується, залишення хворого без необхідного медичного нагляду, порушення при приготуванні лікарських речовин та ін.

Внаслідок недбалого або несумлінного виконання вказаних обов'язків для об'єктивної сторони обов'язковим є настання тяжких наслідків для хворого (смерть, ускладнення хвороби, інвалідність тощо). Між дією (бездіяльністю) медичного або фармацевтичного працівника і наслідками необхідним є встановлення причинного зв'язку.

Суб'єктивна сторона цього злочину — злочинна самовпевненість або недбалість, часто викликані некомпетентністю лікаря чи фармацевта. Тому медичними правилами, наприклад, встановлено, що у разі, якщо лікар має сумніви в постановці діагнозу або виборі методів лікування, слід звертатися до більш досвідченого фахівця. Лікар зобов'язаний утриматися від лікування через свою некомпетентність, а якщо він цим знехтував і настали вказані в ст. 140 наслідки, то це тягне за собою кримінальну відповідальність за цією статтею КК.

Суб'єкт злочину спеціальний — медичні (лікарі, сестри, фельдшери тощо) і фармацевтичні працівники (фармацевти, завідуючі аптек тощо).

У частині 2 ст. 140 встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 140 — позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 140 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.(Слайд 22)

Порушення прав пацієнта (ст. 141). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки.

У статті 44 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлено, що в інтересах одужання хворого та за його згодою, або за згодою законного представника неповнолітнього або недієздатного, лікар може застосувати нові, науково обгрунтовані методи лікування і лікарські засоби. Клінічні випробування лікарських засобів включають в себе застосування нових методів діагностики, використання нового інструментарію, застосування нових лікарських засобів тощо. Такі випробування мають переслідувати корисну мету — лікування хворого проводиться лише за згодою пацієнта або його законного представника. У виняткових випадках, якщо гаяння часу у встановленні діагнозу чи проведенні лікування (наприклад, хірургічної терапії) загрожує життю хворого, клінічні випробування можливі без такої згоди.

Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (наприклад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину — щодо самого клінічного випробування — це умисел, щодо наслідків — лише необережність.

Суб'єкт — медичний або фармацевтичний працівник, який проводив випробування.

Покарання за злочин: за ст. 141 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142). З об'єктивної сторони цей злочин виражається в незаконному проведенні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я.

У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлено, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за умови їх наукової обгрунтованості та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експериментів на хворих, ув'язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, на безнадійно хворих.

Питання проведення дослідів над людьми були предметом розгляду міжнародних організацій. Так, в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи детально розглянуті принципи і порядок таких дослідів. Зокрема, звертається увага на те, що при проведенні медичного досліду інтереси і благополуччя людини, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інтересами науки і суспільства. Ризик досліду слід зводити до мінімуму, і його міра не може не відповідати користі, що отримується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводитися, якщо не надані достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження.

При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода пацієнта на проведення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя і здоров'я людини.

У частині 2 ст. 142 встановлена відповідальність за незаконне проведення досліду над неповнолітніми, щодо двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а також якщо вони спричинили тривалий розлад здоров'я потерпілого (наприклад, тяжку хворобу, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину — вина умисна, щодо наслідків у вигляді тривалого розладу здоров'я — необережність.

Суб'єкт злочину — особа, яка проводить такий дослід. У разі примушування до досліду або обману пацієнта таким суб'єктом можуть бути також інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 142 — штраф до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 142 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2.2. Позасудові форми захисту прав людини в сфері охорони здоров’я

Ця форма захисту прав людини полягає у зверненні до посадової особи (службової особи закладу охорони здоров’я) чи до органу вищого рівня (відповідного управління охорони здоров’я, Міністерства охорони здоров’я) у сфері охорони здоров’я із використанням різних засобів захисту.

Звернення в адміністративному порядку до органів виконавчої влади у сфері охорони здоров’я здійснюється згідно з підпорядкуванням: від управління/відділу охорони здоров’я місцевої державної адміністрації до МОЗ України.
Підставами для звернення до зазначених органів є порушення права, відмова у реалізації права, заподіяння шкоди здоров’ю, встановлення факту таких порушень тощо.

Звернення до керівника лікувально-профілактичного закладу не є обов’язковою передумовою для звернення зі скаргою до відповідного органу вищого рівня вертикалі виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування.

Перевагою такої форми захисту прав людини в сфері охорони здоров’я є обов’язок пересилання скарг і заяв за належністю (протягом не більше п’яти днів) до компетентних органів та установ, про що також письмово інформуються заявники (ст. 7 Закону України «Про звернення громадян»). Отже, навіть якщо громадянин не мав достатньої інформації про поря док оскарження неправомірних діянь чи незаконних рішень, які порушували його права, або звернувся не до компетентної установи, скаргу все одно буде розглянуто, і за результатами такого розгляду буде прийняте відповідне рішення. Розглядаючи скарги, що стосуються заподіяння шкоди здоров’ю, управління охорони здоров’я при місцевих державних адміністраціях створюються комісії з медичних працівників відповідної спеціальності, які за підсумками перевірки скарги складають відповідні довідки про виявлені порушення у наданні медичної допомоги, неправомірну поведінку медичних працівників або безпідставність і необґрунтованість звернення. Такий документ не лише може бути оскаржений у разі незгоди з ним, а й часто є важливим доказом під час оскарження неправомірних дій медичних працівників до органів вищого рівня або суду.

Основними елементами змісту скарги є: її фактологічна (описова) частина, в якій заявник констатує факти, розташовує їх у певному порядку, повідомляє про них компетентному органу, вимагає розглянути ці факти і дати їм оцінку; негативна оцінка певних дій, бездіяльності, рішень, яку дає скаржник; прохання чи вимога про усунення конкретних порушень прав і законних інтересів чи перешкод; вимога покарати винну посадову особу за вчинення незаконних дій (хоча цей елемент може бути і відсутнім).

Скарга – це не просто «лист», на який можна відповісти або не відповісти, а таке звернення, яке покладає на адресата низку встановлених законом обов’язків і розгляд якого передбачає дотримання законодавчо визначеної процедури. Щоб отримати своєчасну і результативну відповідь на скаргу,
необхідно дотримуватись таких постулатів:

1) скарга повинна бути обґрунтована;

2) подавати скаргу слід своєчасно;

3) звертатись з будь-якою скаргою краще в письмовій формі;

4) надсилати скаргу до компетентного органу чи посадової особи

5) не варто вважати, що подання скарги здатне зашкодити пацієнтові

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або посадової особи вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються. Пропущений з поважної причини термін може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.

Рішення вищого державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним громадянина, може бути оскаржено до суду в термін, передбачений законодавством України.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного
місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового
вивчення, – невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх
отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні
питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства,
установи, організації або його заступник встановлюють необхідний
термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка
подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань,
порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів.

На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від законодавчо встановленого терміну.

Суб’єкт розгляду скарги за результатами розгляду адміністративної справи приймає одне з таких рішень:

· скасувати або змінити оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам;

· роз’яснити порядок оскарження прийнятого рішення у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою

2.3. Неюрисдикційні форми захисту прав людини в сфері охорони здоров’я

У межах цього питання висвітлюється лише одна неюрисдикційна форма захисту, а саме медіація/посередництво у сфері охорони здоров’я. Медіація – один з найпоширеніших у світовій практиці альтернативних підходів до розв’язання конфлікту, метою якого є досягнення результату «перемога–перемога».

Сфера охорони здоров’я є надзвичайно емоційно забарвленою, особливо, коли йдеться про зародження конфлікту, а саме його «поступове перетікання» з морально-деонтологічної площини у правову. Ця галузь сповнена, з одного боку, болю, страждань, страху пацієнтів, недовіри до людей у «білих халатах», переживань родичів, а з іншого – почуттів професійного обов’язку, людських і фахових чеснот медичних працівників. Ключовими фігурантами конфлікту в галузі охорони здоров’я, як правило, виступають медичні працівники і пацієнти та /або їх члени сім’ї.

Продемонструвати практичне значення медіації у галузі охорони здоров’я можна через відновне правосуддя (медіацію у кримінальних справах). Як свідчить аналіз юридичної практики у цій царині, медичних працівників, як правило, притягають до кримінальної відповідальності за ст. 140 Кримінального кодексу України («Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником»).

Якщо сторони оберуть таку форму захисту, як посередництво, то адвокатові доцільно використовувати механізм, визначений у ст.46 Кримінального кодексу України, у якій передбачено процедуру звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Підставою для застосування норми ст. 46 Кримінального кодексу України є примирення особи, яка вчинила злочин, з потерпілим, яке повинно бути відображене у матеріалах справи, наприклад, у форм і звернення потерпілого до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, або хоча б незапереченням проти такого звільнення.

Ключовими підставами для звільнення від кримінальної відповідальності є такі:

1. особа вчинила злочин уперше;

2. вчинено діяння невеликої тяжкості (злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання) або необережний злочин середньої тяжкості (злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років);

3. особа, яка вчинила злочин, відшкодовує завдані збитки або усуває заподіяну шкоду