Матеріали для підготовки студентів до практичних занять

Правознавство, І курс

Заняття 02.

Тема 1.

Основи цивільного права України.

Цивільні правовідносини. Спадкове право України.

Сімейне право України.

1. Поняття та система цивільного права України. Цивільний кодекс України.

2. Суб’єкти та об’єкти цивільного права.

· Суб’єкти: фізичні та юридичні особи.

· Об’єкти цивільних правовідносин.

3. Поняття «правочин» та умови його дійсності.

4. Поняття спадщини та спадкування.

5. Спадкування за законом і за заповітом. Черги спадкоємців.

6. Законодавство про шлюб та сімю.

7. Поняття шлюбу та порядок його укладення. Шлюбний договір

8. Припинення шлюбу та визнання його недійсним.

1. Цивільне право є однією з найважливіших та найбільших галузей права України, протягом свого життя усі громадяни постійно стикаються із дією його норм. Кожного разу, здійснюючи купівлю товарів у магазині, поповнюючи рахунок мобільного телефону, ми потрапляємо у сферу суспільних відносин, які регулює цивільне право. Систему норм цивільного права становлять норми Конституції, двох великих кодифікованих актів – Цивільного та Господарського кодексів (хоча окремі вчені відносять останній до іншої галузі права – господарського права), великої кількості законів («Про авторські та суміжні права», «Про захист прав споживачів», «Про господарські товариства» тощо), підзаконних нормативно-правових актів (постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента, акти центральних міністерств та відомств), а також міжнародних договорів України (наприклад, міжурядова і міжбанківська угода про організацію розрахунків між Україною і Таджикистаном, Женевські вексельні конвенції тощо).

Цивільне право України становить собою сукупність норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складають в суспільстві між фізичними і юридичними особами на засадах юридичної рівності сторін.

Цивільне право - галузь права, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини.

Цивільне право України, як будь яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного права становлять відносини майнового та немайнового характеру. Майновими відносинами є правові норми, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням і розпорядженням майном. Наприклад, майновими відносинами є відносини права власності на землю, будинок, меблі, гроші.

Відносини немайнового характеру поділяються на дві групи:

1) відносини, пов’язані з майновими (наприклад, права автора на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва);

2) відносини, не пов’язані з майновими (приміром, право особи на честь, гідність, імя, листування).

Особливість методу правового регулювання цивільного права зумовлена тим, що учасники цивільних відносин виступають як юридичні рівні між собою, автономні та незалежні один від одної сторони. Вони не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому будуть стосунки на основі досягнутої згоди. Таким чином, цивільно-правовий метод характеризується диспозитивністю, на підставі якої сторонам надається право на власний розсуд розпоряджатись правами і вступати у відносини з одним як рівні суб’єкти.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на 2 частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права становлять правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, сюди входять норми про: поняття та статус фізичних та юридичних осіб, об’єкти цивільних прав, право чини та представництво, строки та відповідальність у цивільному праві.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. До неї входять :особисті немайнові права, право власності та інші речові права, право інтелектуальної власності, зобов’язальне право, спадкове право.

Сукупність нормативно-правових актів, які регулюють цивільно-правові відносини, називають цивільним законодавством. Його основою є Конституція України, а основним актом цивільного законодавства – Цивільний кодекс України, що вступив в дію 16 серпня 2003 року..

Його можна поділити на дві великі частини: Загальну та Особливу.

Загалом Цивільний кодекс України складається з 6 книг:

1) Загальні положення;

2) Особисті немайнові права фізичних осіб;

3) Право власності та інші речові права;

4) Право інтелектуальної власності;

5) Зобов’язальне право;

6) Спадкове право.

Крім того, Цивільний кодекс України містить прикінцеві та перехідні положення.

Усі цивільні закони та підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють цивільно-правові відносини, мають відповідати Конституції України та Цивільному кодексу України.

2. Особами у цивільному праві називаються учасники цивільно-правових відносин. Всі особи поділяються на фізичні та юридичні. Статус осіб регулюються Розділом ІІ Цивільного кодексу України.

Фізичною особою вважається кожна людина. При цьому основними категоріями, які її характеризують, виступає її правоздатність та дієздатність. Окремі вчені виділяють також деліктоздатність як окрему категорію, зміст якої полягає у можливості особи нести цивільну відповідальність за свої дії, проте деліктоздатність можна включати до дієздатності особи.

За ст. 25 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільна правоздатність) мають усі фізичні особи. Вона виникає в момент народження, а припиняється у момент смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. При цьому фізична особа як суб’єктивне право має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та Цивільним кодексом України і потенційно володіє здатністю набувати усіх майнових прав. Таким чином, цивільною правоздатністю володіють усі люди від моменту народження і до моменту смерті.

Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільних права та обов’язки.

Цивільною правоздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. На відміну від правоздатності обсяг дієздатності людини змінюється в залежності від обставин (віку, громадянства) і є різним для різних груп осіб.

Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов’язки, а також нести цивільну відповідальність.

За обсягом цивільну дієздатність поділяють на: часткову, повну, неповну, обмежену та недієздатність.

Часткову дієздатність має малолітня особа, яка не досягла 14 років. Вона має право:

· Самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

· Здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ст.31 ЦК).

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Таку відповідальність покладено на її батьків.

Неповну дієздатність має неповнолітня особа у віці від 14 до 18 років, яка, окрім прав, якими наділено малолітніх, також має право:

· Самостійно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

· Самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

· Бути учасником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

· Самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я.

Інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. Неповнолітні несуть цивільну відповідальність лише у межах свого майна та заробітку, якщо ж їх майна та заробітку не вистачає для відшкодування шкоди, то додаткову відповідальність несуть їх батьки (піклувальники, усиновлювачі).

Повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу, а у разі його припинення до досягнення повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Повна цивільна дієздатність також може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.

Суд може обмежити дієздатність особи, якщо вона:

1. страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи

2. зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Інші правочини вчиняються нею за згодою піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником.

У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, чи припинення зловживання спиртними напоями, суд поновлює її дієздатність.

Особа також може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Вона не має права вчиняти будь-якого правочину. Їх від її імені та в її інтересах вчиняє опікун. Він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану в неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Щодо фізичних осіб можливе також застосування правових фікцій, якими є визнання їх безвісти відсутніми чи померлими.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ст. 43 ЦК).

На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун над майном такої особи приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов’язані утримувати. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, – протягом шести місяців (ст. 46 ЦК). Якщо особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, вона може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті: відкривається спадщина і спадкоємці закликаються до спадкування. Проте спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини.

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої зацікавленої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї, за винятком грошей та цінних паперів на пред’явника.

Глава 5 ЦК окремо врегульовує правовий статус фізичної особи – підприємця. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Вона здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа – підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Якщо така особа неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності, вона може бути визнана банкрутом.

Іншим видом суб’єктів цивільних правовідносин є юридична особа, що протиставляється фізичній. Так, юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку. Вона наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів фізичними особами для задоволення їх особистих потреб та потреб суспільства. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Вони поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи виникають з моменту її створення і припиняються з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

За ст. 177 ЦК об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Правовий режим речі поширюється також на тварин. Речі поділяються на рухомі та нерухомі; подільні та неподільні; визначені індивідуальними або родовими ознаками; споживні та неспоживні.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Річ є визначеною індивідуальними ознаками (незамінна), якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками (замінна), якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності також створюють цивільні права та обов’язки.

3. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила (спадкування). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

· зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

· особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

· волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

· правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

· правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

· правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Чинне законодавство встановлює загальне правило, за яким договір є відплатним, тобто взаємовигідним. Сторони договору на власний розсуд вирішують, чи укладати договір, самостійно обирають майбутнього контрагента, а також визначають умови договору.

Сукупність умов, на яких сторони уклали договір, становить його зміст. Всі договірні умови можна поділити на такі групи:

· істотні – умови, передбачені законом як необхідні для укладення певного виду договору;

· звичайні – умови, що міститься в нормативно-правових актах. Вони є обов’язковими для сторін, незалежно від того, чи включили вони їх до тексту договору;

· випадкові – умови, які сторони на власний розсуд включили до договору. Такі умови не можуть суперечити закону.

Для того, щоб укласти договір, одна сторона має звернутися до іншої сторони з відповідною пропозицією. Договір вважатиметься укладеним, якщо інша сторона прийняла цю пропозицію.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог.

При цьому розрізняють нікчемні та визнані судом недійсними право чини. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним не вимагається.

Нікчемним є правочин:

· у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину чи договору;

· які вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо вони не були схвалені батьками;

· вчинені недієздатною фізичною особою без схвалення опікуна.

Наприклад, нікчемним є правочин з дарування квартири, вчинений малолітньою особою, якщо цей правочин у встановленому законі порядку не був схвалений її батьками або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Якщо ж закон прямо не встановлює недійсність правочину і при цьому заінтересована особа заперечує його дійсність, правочин може визнати недійсним суд, і такий правочин називатиметься оспорюваним.

У разі визнання правочину недійсним кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні все, що вона одержала за цим право чином. Наприклад, якщо особа, скориставшись певними тяжкими обставинами іншими особами, придбала у неї автомобіль на вкрай невигідних для останньої умовах, то вона згодом може бути зобов’язана за рішенням суду повернути автомобіль власникові. При цьому їй повертаються кошти, які вона заплатила.

Однак у певних випадках повернення того, що одержано за право чином, може бути неможливим.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним вже з моменту його вчинення.

3. Спадщина або спадкове майно – це майно, що залишилось після смерті його власника.

Спадщині підлягають усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, зокрема:

· право власності на інші речові права (наприклад, право на земельну ділянку, на вклад у банку, на відшкодування збитків);

· невиконані чи неналежним чином виконані договірні зобов’язання (наприклад, обов’язок відшкодувати шкоду, яка була завдана спадкодавцем).

Водночас не входять до складу спадщини права та обов’язки, які нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:

- право на аліменти, пенсію, допомогу та інші виплати (це не рахується виплати нараховані спадкоємцеві, але не одержаних ним за життя);

- право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян;

- права та обов’язки особи як кредитора або боржника.

Таким чином, спадщина може передбачати і погашення боргів спадкодавця. Для того, щоб не обтяжувати цим обов’язком спадкодавця, закон надав йому право відмовитись від прийняття спадщини. Якщо спадкоємець не бажає приймати на себе борги спадкодавця, то протягом 6 місяців з моменту відкриття спадщини він має подати до нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини.

Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування регулюється Книгою 6 Цивільного кодексу України.

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятками що вказані вище.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, можуть бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Юридичні особи можуть бути лише спадкоємцями за заповітом.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, спадкування відбувається за законом.

Не мають права на спадкування особи:

1). які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-якого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (крім випадку, коли спадкодавець залишився живим після замаху і, знаючи про нього, все ж призначив особу своїм спадкоємцем за заповітом);

2). які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

3). які є батьками дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

4). шлюб яких із спадкоємцем є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Спадщина відкривається в день смерті особи або в день, з якого оголосив особу померлою. Місце відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Спадкоємці набувають право на спадкування у день відкриття спадщини.

5. Будь-яка дієздатна особа (заповідач) має право скласти заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт – це правочин, який фіксує особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Воно здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. Однак він не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині. Так, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому. Він має право скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини.

Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов’язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.

Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Заповідач може також зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання, або зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування в особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті. Під призначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Він має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами.

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Він також може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно.

Окрема процедура встановлена для секретного заповіту. Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

У присутності зацікавлених осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.

Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров’я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.

Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.

Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі.

Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт і скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Заповідач також має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом зацікавленої особи суд виз

нає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Однак черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором зацікавлених спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку в спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може також за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадщина спадкується за законом особа в порядку черговості у випадках, коли:

Þ спадкодавець за життя не склав заповіту;

Þ заповіт визнано недійсним;

Þ спадщина не прийнята;

Þ спадкоємці за заповітом відмовились від її прийняття;

Þ заповіт не охоплює усієї спадщини.

Отже, у випадку, коли визначені законом категорії осіб одержують право на спадкування (стають спадкоємцями) в силу родинних чи сімейних стосунків із спадкодавцем, має місце спадкування за законом.

При цьому виді спадкування такі спадкоємці одержують зазначене право почергово – залежно від ступеня спорідненості зі спадкодавцем. Тобто, якщо спадкоємці попередньої черги з будь-яких причин не прийняла спадщину, прийняти спадщину можуть спадкоємці наступної черги.

Цивільний кодекс встановлює п’ять черг спадкоємців за законом:

¨ перша черга – діти спадкодавця, у т.ч. задачі за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;

¨ друга черга – рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

¨ третя черга – рідні дядько та тітка спадкодавця;

¨ четверта черга – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сімєю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини;

¨ п’ята черга – інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спорідненості включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів наступного ступеня спорідненості. У цю чергу включаються також утриманці спадкодавця, які не були членами його сімї.

Окремо слід виділити спадкування за правом представлення, за яким:

· внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини;

· прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;

· племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;

· двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Так, внуки та правнуки спадкодавця спадкують ту частину спадщини, яка належала б за законом їхнім мареті, батькові, бабі. Дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

У наведеному прикладі у випадку смерті діда право на спадкування за законом виникає у його доньки, оскільки вона є спадкоємцем першої черги та у внучки. Остання буде спадкоємницею лише тому, що якби її батько був живий, то він разом із своєю сестрою спадкував би як спадкоємець першої черги. Внуки (діти доньки) у даному разі не спадкують за дідом.

Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них, а щодо нерухомого майна або транспортних засобів – за письмовою угодою, посвідченою нотаріусом.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Це означає, що особа спадкоємець не може обумовлювати прийняття у спадок, наприклад, квартири сплатою усіх боргів по комунальних платежах, які залишив спадкодавець. А тому в разі, якщо такий спадкоємець прийме спадщину, разом із нею він прийме на себе також обов’язок сплатити усі «квартирні» борги спадкодавця.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого для її прийняття, він не заявив про відмову від неї.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

6. Особливістю законодавства про шлюб і сім¢ю є те, що предметом його регулювання є відносини, які найбільшою мірою мають моральний зміст, оскільки пов’язані зі створенням і функціонуванням сім¢ї, стосунками між подружжям, батьками і дітьми, такими почуттями, як любов, повага, взаємодопомога

Порівняно з іншими відносинами, такі відносини стали предметом правового регулювання д посить пізно, оскільки вважалось, що їх регулювання – це прерогатива норм моралі. Значною мірою воно так і є, оскільки норми права, які регулюють сімейні відносини, побудовані на моральних засадах, а багато з них у процесі розвитку суспільства трансформувались з норм моралі чи релігійних норм у норми права.

Особливістю сучасного регулювання сімейних відносин в Україні є те, що вони можуть бути врегульовані двома способами: 1) законами та іншими нормативно-правовими актами; 2) за домовленістю між їх учасниками.

Сімейні відносини регулюються законом лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. При цьому враховується право на таємницю особистого життя учасників цих відносин, на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання у сімейне життя.

Регулювання сімейних відносин здійснюється з максимально важливим урахуванням інтересів дитини та непрацездатних членів сімї. Держава бере під охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування.

Що стосується регулювання сімейних відносин за договором сторін, який укладається у письмовій формі, то закон встановлює певні вимоги до такого регулювання, головною з яких є те, що цей договір не повинен суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Найважливішим актом законодавства у цій сфері є: Сімейний кодекс України, закони «Про державну допомогу сімям з дітьми», «Про попередження насильства в сімї».

Сімейний кодекс – це основний нормативно-правовий акт, який регулює шлюбні, сімейні та родинні відносини.

7. Одним із основних понять сімейного права є шлюб. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

Шлюб – це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка – у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. При цьому жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Хоча в окремих ісламських країнах, де норми права ґрунтуються на законах шаріату, дозволяється порушення принципу одношлюбності. Наприклад, Сімейний кодекс 1984 р., що діє в Алжирі, дозволяє чоловікові мати одночасно чотирьох дружин.

У шлюбі між собою не можуть перебувати:

· особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

· рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. (Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними – які мають спільну матір або спільного батька);

· двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

· усиновлювач та усиновлена ним дитина (шлюб між ними може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення).

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Така заява подається особисто чи через представника.

Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Шлюбу передують заручини. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Самі заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб, однак особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Проте такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Згода батьків (або інших законних представників) для укладення шлюбу, навіть в тому випадку, коли особи, які бажають його укласти, є неповнолітніми, в Україні непотрібна. Хоча в окремих країнах, наприклад, ФРН та Франції, така згода є обов’язковою.

У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Проте за наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.

У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви.

Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Вони також мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена або наречений.

Сімейний кодекс встановлює цілий ряд особистих немайнових прав подружжя, серед яких:

1. Право на материнство, за яким дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди. Вагітній дружині мають бути створені у сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України материнство охороняється державою.

2. Право на батьківство, за яким чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.

3. Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, за яким дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

4. Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток, за яким дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку.

5. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища. Так, якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвище другого з подружжя.

6. Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї, за яким дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов’язки в сім’ї. Усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім’ї. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за згодою другого з подружжя.

7. Право дружини та чоловіка на особисту свободу, за яким дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Вони мають право вживати заходи, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин. Зрештою, кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.

На подружжі також лежить обов’язок турбуватися про сім’ю. Це означає, що дружина та чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері, а дружина зобов’язана утверджувати в сім’ї повагу до батька.

Безперечно, що вступ у шлюб призводить і до певних матеріальних наслідків, чи не найголовнішим серед яких є особливий режим власності подружжя – спільна сумісна власність. Однак не все майно, яке набувається подружжям у шлюбі, стає їх спільною сумісною власністю.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1. майно, набуте нею, ним до шлюбу

2. майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування

3. майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто

4. речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя

5. премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги

6. кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди

7. страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням

Суд може також визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Що стосується іншого майна, то все майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Таким чином, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вони розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Така згода має бути нотаріально засвідчена.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Вони мають право розділити майно за взаємною згодою.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу всього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

Шлюбний договір – це договір, що регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов’язки.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Однак він не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо його укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків. Тут же може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.

Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного договору також нотаріально посвідчується.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.

Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього.

8. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя (оголошення його померлим), або внаслідок його розірвання.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Так, подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

1. визнаний безвісно відсутнім

2. визнаний недієздатним

3. засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

Шлюб також припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя. Однак він не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.

Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини.

Суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, справжні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану за заявою колишньої дружини або чоловіка.

Жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі.

Якщо особа, яка була оголошена померлою, з’явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.

За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов’язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов’язків, які встановлені шлюбним договором.

У разі встановлення режиму окремого проживання:

1. майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі

2. дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка

3. дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя

Недійсним є шлюб:

· зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі

· зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою

· зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною

Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований:

· між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною

· між двоюрідними братом та сестрою

· між тіткою, дядьком та племінником, племінницею

· з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків

· з особою, яка не досягла шлюбного віку й якій не було надано права на шлюб

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена.

Зауважимо, що розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним.

Недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення в осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов’язків подружжя, а також прав та обов’язків, які встановлені для подружжя іншими законами України.

Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у придбанні цього майна своєю працею та коштами.

Якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави, і підлягає поверненню, але не більш як за останні три роки.

Проте, якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, вона має право:

1. на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя

2. на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку з недійсним шлюбом

3. на аліменти

4. на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу

Тема 2.

Основи трудового та податкового законодавства України.

1. Загальна характеристика трудового права України:

1.1. Поняття, предмет і зміст трудового права України.

1.2. Трудовий договір. Підстави розірвання трудового договору.

1.3. Робочий час. Час відпочинку.

2. Сутність податкового законодавства:

2.1. Поняття, види податків і зборів.

2.2. Мета, порядок й особливості їх сплати як основного обов’язку кожного громадянина.

1.1. Поняття, предмет і зміст трудового права України

Право на працю є одним з основних соціально-економічних прав людини, що полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру. Право на працю включає в себе також право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти тощо. Порядок реалізації цього права та способи його захисту в Україні регулюється нормами самостійної галузі права – нормами трудового права.

Трудове право – це галузь права, що регулює суспільні відносини, пов’язані з використанням найманої праці фізичних осіб.

В Україні так само, як і в інших державах Східної та Центральної Європи та практично в усіх державах – колишніх республіках СРСР – трудове право розглядається як самостійна галузь права нарівні з цивільним, кримінальним чи адміністративним правом. У той же час у деяких європейських державах, наприклад, в Австрії та Швейцарії, трудове право вважається підгалуззю цивільного права.

Предмет трудового права становлять такі групи суспільних відносин:

1) відносини, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення та працевлаштуванням незайнятих працівників (безробітних). Державою вживається комплекс заходів, спрямованих на працевлаштування та соціальний захист громадян, які не мають роботи. З цією метою, зокрема, утворена Державна служба зайнятості, яка здійснює реєстрацію та облік безробітних та вакантних посад, сприяє працевлаштуванню осіб, що шукають роботу, організовує громадські оплачувані роботи, здійснює виплату допомоги по безробіттю. Учасниками цієї групи відносин є, як правило, три сторони – працівник, роботодавець та держава в особі органів Державної служби зайнятості;

2) трудові відносини, пов’язані з безпосереднім застосуванням найманої праці, становлять основу предмета трудового права і реалізуються під час прийняття на роботу та звільнення з роботи працівників та в процесі їх трудової діяльності в усіх підприємствах, установах і організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування;

3) відносини щодо професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві. Найчастіше професійна підготовка здійснюється у формах індивідуального або курсового учнівства і не відокремлюється від трудової діяльності учня;

4) відносини щодо нагляду (контролю) за охороною праці та дотриманням трудового законодавства. Особливістю цих відносин є те, що нагляд (контроль) за дотриманням законодавства про працю здійснюється від імені держави спеціально уповноваженими на те органами, незалежними від роботодавця. Провідна роль у забезпеченні такого нагляду і контролю належить Державному комітету з нагляду за охороною праці (скорочена назва Держнаглядпраці) та його органам на місцях. Крім того, такий нагляд і контроль можуть здійснюватися прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та деякими іншими державними органами;

5) відносини, що виникають між роботодавцем та трудовим колективом з приводу організації праці, встановлення і застосування її умов. Особливістю цих відносин є те, що одним з їх учасників є не конкретний працівник чи декілька працівників, а трудовий колектив в цілому або профспілкова організація як представник інтересів цього колективу. Такі правовідносини виникають, зокрема, при проведенні колективних трудових переговорів та укладенні колективного трудового договору, під час вирішення колективного трудового спору, проведення страйку тощо;

6) організаційно-управлінські відносини. Це відносини, пов’язані з участю працівників в управлінні виробництвом. Вони реалізуються у двох основних формах – шляхом особистої участі того чи іншого працівника в обговоренні та вирішенні питань розвитку виробництва, внесення пропозицій про поліпшення роботи підприємства, а також шляхом участі в керівництві виробництвом трудового колективу в цілому (наприклад, через проведення загальних зборів чи конференцій трудового колективу, виробничих нарад тощо);

7) відносини, пов’язані з притягненням до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності працівників, винних у порушенні трудової дисципліни та (або) заподіянні роботодавцеві матеріальної шкоди. Оскільки юридична відповідальність є суспільним відношенням як за змістом, так і за формою, а її виникнення відбувається в рамках трудових правовідносин, тому відносини щодо притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності також становлять предмет трудового права;

8) процесуальні трудові відносини, тобто відносини, пов’язані з розглядом індивідуальних трудових спорів. Індивідуальні трудові спори можуть розглядатися комісіями по трудових спорах, що утворюються на підприємствах, установах, в організаціях, а також місцевими судами загальної юрисдикції.

Метод трудового права має змішаний характер, оскільки в ньому поєднуються елементи як імперативних, так і диспозитивних начал правового регулювання, при цьому перевага надається саме диспозитивним методам, зокрема методам дозволу та рекомендацій. Диспозитивні норми дозволяють працівникові та роботодавцю погоджувати найбільш прийнятні для них варіанти поведінки. Наприклад, за погодженням сторін визначається трудова функція працівника та строк дії трудового договору, встановлюється суміщення посад, надаються відпустки без збереження заробітної плати та ін. Імперативні норми втілюються у вигляді заборон або обов’язкових до виконання приписів. Так, забороняється використання праці жінок на важких та підземних роботах, а також перенесення і пересування жінками, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, на роботодавця покладається обов’язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна тощо.

До джерел трудового права України належать:

Конституція України, яка проголошує та гарантує основні права людини і громадянина, в тому числі і у сфері використання найманої праці. У ст.45 Конституції закріплене право працюючих на відпочинок, що забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. У ст.44 Конституції признається право працюючого на найгострішу форму трудової суперечки – страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Ст.124 Конституції вказує на те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто, це можуть бути трудові або похідні від них правовідносини. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття;

Кодекс законів про працю (КЗпП) України. Цей кодекс є основним кодифікованим джерелом трудового права і тією чи іншою мірою торкається практично усіх видів трудових правовідносин. Чинний КЗпП України був прийнятий ще 10.12.71. Незважаючи на значну кількість внесених змін та доповнень, він не повною мірою відповідає реально існуючим в Україні економічним відносинам. Зараз у Верховній Раді України на розгляді знаходиться проект нового Трудового кодексу України;

Цивільний кодекс України – характеризується як субсидіарне джерело трудового права. Відповідно до ч.1 ст.9 ЦКУкраїни його положення застосовуються до врегулювання трудових та адміністративних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Наприклад, КЗпП України не передбачає умов, за яких укладений трудовий договір може визнаватися недійсним, тому в подібних випадках слід користуватися загальними положеннями ЦКУкраїни про умови дійсності правочину;

закони України. У деяких випадках КЗпП України визначає лише загальні засади правового регулювання певних трудових відносин, і тому його положення конкретизуються на рівні законів. Такими законами, наприклад, є Закони України “Про зайнятість населення” (від 01.03.91), “Про колективні договори і угоди” (від 01.07.93), “Про оплату праці” (від 24.03.95), “Про відпустки” (від 15.03.96), “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” (від 03.03.98), “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (від 15.09.99), “Про охорону праці” (в ред. від 21.11.2002) та ін.;

підзаконні нормативно-правові акти та акти органів місцевого самоврядування. Найчастіше такими актами є акти Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади. Наприклад, Постановою Верховної Ради України від 06.11.91 №1796-XII затверджено Дисциплінарний статут прокуратури України, постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.99 №663 встановлено норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.93 № 241 затверджено Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками та ін.;

чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Переважну частину цих договорів становлять конвенції Міжнародної організації праці (МОП), наприклад Конвенції №11 про щорічні оплачувані відпустки, №29 про примусову чи обов’язкову працю, №154 про сприяння колективним переговорам та ін.;

колективні трудові договори та угоди. Ці договори та угоди є специфічним різновидом джерел права, властивих лише трудовому праву. Колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Колективні договори укладаються на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи, а угоди – на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода) та регіональному (регіональна угода) рівнях.

Незважаючи на велику кількість норм трудового права, вони утворюють досить чітку ієрархічну систему, до складу якої входять загальна та особлива частини.

Загальна частина трудового права охоплює норми правових інститутів, які мають загальне значення. Вона включає норми, що визначають: предмет і завдання трудового права; його основні принципи; джерела права; суб’єкти трудового права, а також загальні права та обов’язки сторін у трудових правовідносинах.

Особлива частина трудового права за обсягом значно ширша за загальну частини. Вона складається з норм, які визначають зміст і порядок укладення трудового договору, регулюють питання робочого часу та часу відпочинку, оплати та охорони праці, трудової дисципліни, дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників тощо.

1.2. Трудовий договір. Підстави розірвання трудового договору

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, установі, організації або з фізичною особою.

Трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Кодексом законів про працю України визначено такі підстави припинення трудового договору:

- Угода сторін.

За угодою сторін може припинятись трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору можливе у будь-який час, коли між власником або уповноваженим ним органом та працівником досягнуто угоду про припинення трудового договору. В даному випадку така пропозиція може надходити як від власника або уповноваженого ним органу так і від працівника. Якщо з поданою однією із сторін пропозицією про припинення трудового договору погоджується друга сторона, то вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору, і працівник звільняється з роботи.

При відсутності згоди кожної сторони на пропозицію іншої розірвання трудового договору проводиться за ініціативою працівника чи за ініціативою власника або уповноваженого ним органу.

- Розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника залежить від того, чи це є трудовий договір, укладений на визначений строк чи строковий договір.

Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

При відсутності у заяві працівника прохання про звільнення його до закінчення строку попередження, розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору до настання двотижневого строку є незаконним.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Чинним законодавством працівнику надано право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Слід зазначити, що строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

Спори про дострокове розірвання трудового договору вирішуються в загальному порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

- Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Законодавстом визначено ряд випадків, за якими трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом.

До них належать:

- зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

- виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці;

- систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

- прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

- нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

- поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

- поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;

- вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

При цьому слід зазначити, що при звільненні працівників за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з причин незалежних від них, а саме, за скороченням чисельності або штату працівників, при виявленій невідповідності обійманій посаді або виконуваній роботі і при поновленні на роботі іншого працівника, який раніше виконував цю роботу, власник або уповноважений ним орган повинен запропонувати працівникові переведення на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення у разі нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності), а також у період перебування працівника у відпустці.

Проте, це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Законодавством також визначені додаткові підстави для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окемими категоріями працівників за певних умов.

Так, крім вищезазначених підстав, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

- одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

- винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

- винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

- вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Правило про недопустимість звільнення працівників в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосується також всіх додаткових підстав розірвання трудового договору.

Розірвання трудового договору у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу; вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, може здійснюватись лише з додержанням вимог статті 43 Кодексу законів про працю України.

Зазначена стаття Кодексу передбачає, що для звільнення працівника необхідно отримати попередню згоду профспілкового органу. Винятки з цього правила наведено у статті 43-1 цього Кодексу, де, зокрема, зазначено, що звільнення працівника без згоди профспілкового органу допускається, якщо він не є членом професійної спілки, що діє на підприємстві, в установі, організації, або профспілкової організації там взагалі немає.

- Розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)

Вимогу про розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", може заявити виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник).

Якщо власник або уповноважений ним орган, або керівник, стосовно якого пред’явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду у двотижневий строк з дня отримання рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.

У разі, коли рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) не виконано і не оскаржено у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації.

- Закінчення строку трудового договору.

Закінчення строку трудового договору передбачає припинення трудових відносин лише у тому випадку, коли вимогу про припинення трудових відносин заявила одна із сторін трудового договору – працівник чи власник або уповноважений ним орган. Якщо такої вимога жодна із сторін не поставила, трудові відносини тривають.

- Переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію, або перехід на виборну посаду.

Слід зазначити, що умовою здійснення переведення на іншу роботу є, зокрема, згода працівника на переведення, наказ власника або уповноваженого ним органу за попереднім місцем роботи про припинення трудового договору у зв’язку з переходом на інше підприємство, установу чи організацію; погодження між керівниками обох заінтересованих підприємств, установ чи організацій.

Перехід працівника на виборну посаду також є підставою для припинення трудового договору, якщо його обрали, зокрема на посаду в державний орган, громадську організацію.

- Відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці.

В даному випадку доцільно зазначити, що інформація про нові умови праці повинна бути доведена до працівника не пізніше ніж за два місяці.

Також, Кодекс законів про працю України передбачає ряд інших підстав припинення трудового договору, а саме, призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну невійськову) службу; набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; підстави, передбачені контрактом.

Щодо припинення дії трудового договору у разі зміни підпорядкованості підприємства, установи, організації слід зазначити, що зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації, не припиняє дії трудового договору.

Також, у разі зміни власника підприємства, та у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

1.3. Робочий час. Час відпочинку

Робочий час. Будь-яка трудова діяльність робітника чи службовця відбувається протягом певного часу. А конкретна тривалість виконуваної працівником роботи вимірюється його робочим часом.

У законодавчому порядку поняття робочого часу не закріплено, а в юридичній літературі є різні його визначення. Тому доцільно підкреслити, що правовому регулюванню підлягає лише той час, коли працівник виконує відповідну роботу. Саме в такому розумінні "робочий час" як правовий термін включає: а) певну норму тривалості праці, встановлену законом або на його основі; б) час, протягом якого працівник повинен виконувати обумовлену трудову функцію; в) фактичне перебування працівника на робочому місці в розпорядженні власника. З урахуванням зазначеного, робочий час — це встановлений законом або на його основі час (неповний робочий час), коли працівник повинен бути на робочому місці й виконувати обумовлену трудову функцію.

Отже, в основі визначення робочого часу є встановлення його законом або на основі закону. Від цього залежить і тривалість робочого часу, яку можна поділити на такі види: 1) нормальна тривалість робочого часу, що не може перевищувати 40 годин на тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП України). Вона встановлена Законом України "Про внесення змін до КЗпП України" від 17 листопада 1993 р. і закріплена в ст. 45 Конституції України 1996 p., в якій вказується, що максимальна тривалість робочого часу визначається законом; 2) скорочений робочий час, який за тривалістю менше нормального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість і має такі особливості: а) встановлюється лише законом; б) поширюється тільки на окремі категорії працівників (з урахуванням їх. віку, умов та інтенсивності праці, специфіки трудових функцій тощо). Наведемо кілька прикладів.

1. Для неповнолітніх тривалість робочого часу встановлюється 36 годин на тиждень, а для осіб віком 15-16 років і учнів віком 14-15 років, які працюють, — 24 години на тиждень.

2. Для працівників, які працюють у несприятливих умовах (шкідливих, важких), залежно від рівня шкідливого впливу на їхнє здоров'я тривалість робочого часу встановлюється 24 години на тиждень.

3. Для окремих працівників з підвищеним нервовим чи розумовим навантаженням (лікарів, викладачів закладів освіти тощо) тривалість робочого часу встановлюється 24 години на тиждень.

4. Для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда, скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств, установ, організацій

Має певні особливості й такий вид робочого часу, як неповний робочий час, який менший від нормального нормованого та скороченого. Як правило, неповний робочий час встановлюється як під час прийняття на роботу, так і пізніше. Характерні ознаки цього виду робочого часу: а) як правило, він встановлюється за угодою сторін трудового договору; 6) оплата праці здійснюється згідно з нормами виробітку чи залежно від відпрацьованого часу; в) обсяг трудових прав працівників не обмежується; г) може встановлюватись як неповний робочий день і як неповний робочий тиждень; д) для окремих працівників власник зобов'язаний встановити неповний робочий час (це вагітні жінки, а також жінки, які мають дитину віком до 14 років або дитину-інваліда).

У правовому регулюванні робочого часу особливе місце займають режим і облік тривалості праці. Режим праці чи робочого часу — це певний порядок розподілу норми часу, зокрема його початку, закінчення та перерв у роботі. Режим праці включає певну тривалість робочого часу за відповідний період: робочий тиждень, робочий день, робочу зміну — поділ робочого часу на частини, ненормований робочий час, нічний робочий час, надурочні роботи, чергування та облік робочого часу.

Робочий тиждень — це розподіл робочого часу протягом календарного тижня. Розрізняють два види робочого тижня: з одним та двома вихідними днями (як правило, субота і неділя).

Робочий день — це встановлений законом робочий час протягом доби. Тривалість щоденної роботи на конкретному підприємстві (в установі, організації) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності в разі змінного режиму роботи.

Робоча зміна — це тривалість робочого часу протягом доби відповідно до графіка чи розкладу роботи. Графіки змінності можуть бути дво або тризмінними, а на безперервно діючих підприємствах — і чотири-змінними. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень у години, визначені графіками змінності.

Поділ робочого часу на частини як особливий режим праці встановлюється для водіїв міського транспорту та працівників тваринництва (годівля, доїння корів тощо). Робочий день може бути поділений на два періоди — вранці й увечері в години пік, а всередині дня — вільні від роботи години.

Ненормований робочий день — це особливий режим праці. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів тощо), коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів.

Нічний робочий час визначається законом з 10-ї години вечора до 6-ї години ранку (ст. 55 КЗпП України) і має таку особливість, як заборона залучати до роботи в нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, осіб, молодших 18 років, та інших передбачених законом працівників.

Надурочна робота — виконання працівником обумовленої трудової функції з ініціативи власника понад установлену норму його робочого часу протягом дня (зміни) чи за інший обліковий період. Особливості надурочного робочого часу: 1) за чинним законодавством, як правило, забороняються надурочні роботи; 2) у разі залучення працівників до надурочних робіт у виняткових, передбачених законом випадках, встановлені граничні норми — щонайбільше чотири години протягом двох днів підряд і 120 годин на рік на кожного працівника; 3) винагорода за надурочну роботу виплачується в підвищеному розмірі.

Чергування — виконання працівником роботи на підприємстві (в установі, організації) не за своєю спеціальністю після закінчення робочого дня, у вихідний чи святковий день. Особливості чергування: 1) залучення працівника до чергування можливе не частіше одного разу на місяць; 2) тривалість чергування не може перевищувати нормальної тривалості робочого дня; 3) компенсується чергування відгулом тієї ж тривалості, що й чергування, протягом найближчих десяти днів.

Облік робочого часу повинен здійснювати власник підприємства. Існують такі види обліку робочого часу: 1) щоденний, коли працівник має однакову тривалість щоденної роботи; 2) щотижневий, коли кожного тижня однаково реалізується тижнева норма робочих годин (наприклад, 40, 24, 6 чи менше); 3) підсумковий, коли неможливе додержання щоденної чи щотижневої норми тривалості робочого часу. Він може бути місячним, квартальним, річним, але з таким розрахунком, щоб тривалість робочого часу на тиждень не перевищувала 40 годин на кожного працюючого. Такий облік застосовується, коли працюють у зміни різної тривалості або на безперервно діючих підприємствах тощо.

Час відпочинку. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України 1996 p.). Це право забезпечується різними засобами, найголовніші з яких: а) надання днів щотижневого відпочинку; б) щорічна оплачувана відпустка; в) встановлення скороченого робочого дня.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли працівник вільний від виконання трудової функції й має право використовувати його за власним розсудом. До видів часу відпочинку належать: 1) перерви протягом робочого дня чи зміни; 2) щоденний відпочинок між робочими днями (змінами); 3) щотижневі вихідні дні; 4) щорічні святкові та неробочі дні; 5) щорічні відпустки.

Відповідні особливості кожного із зазначених видів відпочинку:

1) відпочинок протягом робочого дня (зміни) встановлюється не пізніше чотирьох годин після початку робочого дня (зміни) і не перевищує двох годин, а конкретна його тривалість визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства;

2) щоденний відпочинок між робочими днями (змінами) не може бути менше 12 годин. Перехід зі зміни у зміну відбувається за графіками змінності та, як правило, після вихідного дня;

3) щотижневих вихідних днів може бути два в разі п'ятиденного робочого тижня й один — у разі шестиденного. Робота у вихідні дні забороняється, вона можлива лише у виняткових випадках з попереднього дозволу профкому й за обов'язковим розпорядженням чи наказом власника; 4) святкові й неробочі дні як вид відпочинку чітко визначені ст. 73 КЗпП України. Але й у ці дні робота допускається: а) на безперервно діючих підприємствах; б) для виконання робіт з обслуговування населення; в) для виконання невідкладних ремонтних чи вантажно-розвантажувальних робіт; 5) щорічні відпустки — найтриваліший час відпочинку. За Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. відпустки поділяються на такі види: щорічні відпустки; додаткові відпустки у зв'язку з навчанням; творчі відпустки; соціальні відпустки; відпустки без збереження заробітної плати. Найтривалішою та найпоширенішою є щорічна відпустка, до якої належать: а) основна; б) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці; в) інші додаткові, передбачені законодавством. Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 календарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Для окремих категорій працівників основна відпустка може бути й тривалішою. Так, для персоналу вугільної, металургійної, сланцевої та деяких інших галузей промисловості основна відпустка понад 24 календарних дні збільшується на два дні за кожні два відпрацьованих роки, але не більше 28 календарних днів, а неповнолітнім працівникам основна відпустка надається тривалістю 31 календарний день, інвалідам І та II груп — ЗО календарних днів, а інвалідам III групи — 26 календарних днів. Триваліша основна відпустка надається й деяким іншим працівникам (ст. 6 Закону України "Про відпустки"). Додаткові відпустки надаються також: а) за роботу у шкідливих і важких умовах праці; б) за особливий характер праці та її тривалість; в) у зв'язку з навчанням; г) творча відпустка. Щорічна основна та додаткова відпустки, як правило, надаються одночасно, а за бажанням працівника — окремо (ч. 2 ст. 10 Закону України "Про відпустки"). Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік роботи працівник має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпустки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надання відпусток. Виняток з цього правила становлять такі працівники: 1) молодші 18 років; 2) інваліди; 3) жінки у зв'язку з вагітністю та пологами; 4) жінки, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда; 5) одинокі матері (батьки); 6) ветерани праці, війни та інші працівники (ст. 10 Закону України "Про відпустки"). Мають відповідну специфіку й додаткові відпустки, що пов'язані з навчанням, і творчі відпустки, їх тривалість залежить від форми навчання (вечірня, заочна, екстерном), навчально-освітнього закладу (загальна середня, професійно-технічна чи вища освіта). Творча відпустка надається працівникам для закінчення дисертацій, написання підручників тощо. Тривалість, порядок, умови надання та оплати творчих відпусток визначаються постановою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. № 45і.

Соціальні відпустки надаються працівникам: 1) у зв'язку з вагітністю та пологами; 2) для догляду за дитиною до трирічного віку; 3) за наявності двох і більше дітей віком до 15 років.

Відпустки без збереження заробітної плати передбачені двох видів: 1) що надаються працівникові в обов'язковому порядку (для виховання дітей віком до 15 років, ветеранам війни, пенсіонерам, інвалідам тощо); 2) за згодою сторін трудового договору. Тривалість і порядок надання зазначених відпусток визначені ст. 25 і 26 Закону України "Про відпустки".

2. Сутність податкового законодавства:

2.1. Поняття, види податків і зборів

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Податкове законодавство України складається з Конституції України; Податкового кодексу України; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України; чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання Податкового кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими Податковим кодексом.

Стаття 4 Податкового кодексу України передбачає основні засади податкового законодавства України

Податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах:

1. загальність оподаткування - кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу;

2. рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;

3. невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;

4. презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;

5. фіскальна достатність - встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;

6. соціальна справедливість - установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків;

7. економічність оподаткування - установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування;

8. нейтральність оподаткування - установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків;

9. стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року;

10. рівномірність та зручність сплати - установлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками;

11. єдиний підхід до встановлення податків та зборів - визначення на законодавчому рівні усіх обов'язкових елементів податку.

Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено Податковим кодексом, сплаті не підлягають.

Податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів.

Установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.

При встановленні або розширенні існуючих податкових пільг такі пільги застосовуються з наступного бюджетного року.

Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до Податкового кодексу.

Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Податковим кодексом порядку, становить податкову систему України.

Стаття 8 Податкового кодексу україни визначає види податків та зборів.

В Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.

До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

1. До загальнодержавних належать такі податки та збори:

1. податок на прибуток підприємств;

2. податок на доходи фізичних осіб;

3. податок на додану вартість;

4. акцизний податок;

5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу;

6. екологічний податок;

7. рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

8. плата за користування надрами;

9. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності;

10. плата за землю;

11. збір за користування радіочастотним ресурсом України;

12. збір за спеціальне використання води;

13. збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

14. фіксований сільськогосподарський податок;

15. збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

16. мито;

17. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками.

Відносини, пов'язані з установленням та справлянням мита, регулюються митним законодавством, якщо інше не передбачено Податковим кодексом.

Зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

Установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється.

До місцевих податків належать:

1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

2. єдиний податок.

До місцевих зборів належать:

1. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

2. збір за місця для паркування транспортних засобів;

3. туристичний збір.

Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

Місцеві ради в межах повноважень, визначених Податковим кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

2.2. Мета, порядок й особливості їх сплати як основного обов’язку кожного громадянина.

Платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з Податковим кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Кожний з платників податків може бути платником податку за одним або кількома податками та зборами.

Платник податків зобов'язаний:

1. стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України;

2. вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів;

3. подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів;

4. сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи;

5. подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих органів (у випадках, визначених законодавством) документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність, інші документи, пов'язані з обчисленням та сплатою податків та зборів. У письмовій вимозі обов'язково зазначаються конкретний перелік документів, які повинен надати платник податків, та підстави для їх надання;

6. подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених до бюджету в зв'язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх використання (щодо умовних податкових пільг - пільг, що надаються за умови використання коштів, вивільнених у суб'єкта господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку);

подавати контролюючим органам інформацію в порядку, у строки та в обсягах, встановлених податковим законодавством;

8. виконувати законні вимоги контролюючих органів щодо усунення виявлених порушень законів з питань оподаткування та митної справи і підписувати акти (довідки) про проведення перевірки;

9. не перешкоджати законній діяльності посадової особи контролюючого органу під час виконання нею службових обов'язків та виконувати законні вимоги такої посадової особи;

10. повідомляти контролюючим органам за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім випадків, коли обов'язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації);

11. повідомляти контролюючі органи про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи - підприємця;

12. забезпечувати збереження документів, пов'язаних з виконанням податкового обов'язку, протягом строків, установлених цим Кодексом;

13. допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян), що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для проведення перевірок з питань обчислення і сплати податків та зборів у випадках, встановлених Податковим кодексом.

Платник податків має право:

1. безоплатно отримувати у контролюючих органах, у тому числі і через мережу Інтернет, інформацію про податки та збори і нормативно-правові акти, що їх регулюють, порядок обліку та сплати податків та зборів, права та обов'язки платників податків, повноваження контролюючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення податкового контролю;

2. представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого представника;

3. обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат;

4. користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому цим Кодексом;

5. одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або податковий кредит в порядку і на умовах, встановлених цим Кодексом;

6. бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом;

7. оскаржувати в порядку, встановленому Податковим кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами роз'яснення;

8. вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків;

9. на нерозголошення контролюючим органом (посадовими особами) відомостей про такого платника без його письмової згоди та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, державну, комерційну чи банківську таємницю та стали відомі під час виконання посадовими особами службових обов'язків, крім випадків, коли це прямо передбачено законами;

10. на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом;

11. на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяних незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку;

12. за методикою, затвердженою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, вести облік тимчасових та постійних податкових різниць, та використовувати дані такого обліку для складання декларації з податку на прибуток.

У системі податкового права України принцип верховенства права — основоположний для податкової системи — забезпечує дію податкового права по всій території держави.

У Конституції України прямо вказано на законодавчу форму встановлення податку, зокрема в п. 1 частини другої ст. 92 визначено, що тільки законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

У тісному зв'язку з принципом законодавчої форми встановлення чи зміни податку знаходиться інший правовий принцип: право делегувати певні законодавчі повноваження виконавчій владі. Оскільки делегування повноважень законодавчої влади здійснюється шляхом прийняття парламентом закону, то це правило не повинно сприйматись як порушення даного принципу податкового права, якщо, звичайно, Конституція України не містить прямої заборони на делегування повноважень у податковій сфері.

Конституція України такої прямої заборони не містить, як це передбачено, наприклад, у частині першій глави VII Конституції Швеції чи частині четвертій ст. 78 Конституції Греції.

Конституційні обов'язки

Конституційні обов'язки — такий самий необхідний і важливий елемент конституційного статусу особи, як і основні права та свободи.

Одним із конституційних обов'язків громадян України є обов'язок кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, установлених законом, а також щороку подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції України).

Стабільність бюджетної системи нашої держави забезпечують саме платники податків, і більшість із них усвідомлює важливість декларування доходів як виконання свого обов'язку щодо сплати податків перед державою та суспільством.

Наповнення держбюджету, реалізація завдань та функцій держави безпосередньо залежать від ефективного виконання усіма суб'єктами податкового права податкового обов'язку. Роль органів ДПС України в даному процесі є ключовою, оскільки на них нормами чинного законодавства покладено обов'язок здійснювати контроль за своєчасністю та повнотою сплати податків, зборів (інших обов'язкових платежів).

Реалізацію зазначеного контролю спрямовано насамперед на створення для платника податків умов для добровільного виконання конституційного обов'язку щодо сплати відповідних сум до бюджету і зменшення випадків застосування заходів примусу. Тому одне з головних завдань податківців у процесі декларування — оперативне надання громадянам комплексу інформаційних і консультаційних послуг.

Через податки — до ефективного ведення господарства в країні

У Податковому кодексі України визначено принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, напрями їх зарахування й використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування, відповідальність за порушення податкового законодавства тощо.

Податкова система — це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів і внесків до бюджету та державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподаткування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, яка проводить її виходячи із завдань соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги та фінансові санкції, а також відповідальність, які є невід'ємною частиною системи оподаткування, держава висуває єдині вимоги до ефективного ведення господарства.

На сьогодні в Податковому кодексі поняття податкового законодавства відображено таким чином: відповідно до ст. 3 податкове законодавство України складається з Конституції України, Податкового кодексу України, Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України; чинних міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Податкового кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради АР Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими Податковим кодексом.

Проблеми розвитку податкового законодавства

Податки — це одна з форм вирівнювання доходів юридичних і фізичних осіб з метою досягнення соціальної справедливості й економічного розвитку. Тому теоретики й практики працюють над тим, аби створити таку податкову систему, яка б забезпечила оптимальне конкурентне середовище для бізнесу та одночасно була ефективним фіскальним інструментом.

Таке широке розуміння податкового законодавства не повною мірою відповідає вимогам Конституції України, згідно з якими «винятково законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори». Сьогодні законодавець не дотримується цієї вимоги і, наприклад, відносить регулювання окремих елементів загальнодержавних зборів (ставок, строків сплати, пільг) до компетенції Кабінету Міністрів України.

Важливою проблемою розвитку податкового законодавства є приведення його у відповідність із Конституцією України. Суперечливе законодавство спричиняє ускладнення податкових процедур і правил, призводить до порушення балансу прав і відповідальності між платниками податків і податковими органами. Громіздкість (понад 1030 нормативно-правових актів) та строкатість податкового законодавства — закони, укази Президента, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, численні положення, інструкції, листи, роз'яснення — зумовлюють неузгодженість та суперечливість окремих документів.

Виступаючи формою реалізації податково-правових норм, податкове законодавство містить досить широке коло нормативних актів, що регулюють відносини оподаткування. Основу податкового законодавства становлять закони й найважливіші підзаконні акти (у більшості випадків — прирівняні до законів. Такими свого часу були декрети Кабінету Міністрів України 1992 — 1993 рр.). Інакше кажучи, це нормативні акти, що встановлюють основні права й обов'язки учасників податкових відносин, цілісний правовий механізм справляння окремого податку чи збору. Ситуація змінилася з прийняттям Податкового кодексу України. Цей кодифікований акт складається з норм, які охоплюють регулювання всіх найважливіших відносин у сфері оподаткування.

Зауважимо, в Конституції України не використовується термін «юридична особа». Заслуговує на критику і та обставина, що в Конституції України відсутня норма, яка проголошує рівність прав і обов'язків фізичних і юридичних осіб. Для порівняння: у ст. 45 Конституції Грузії визначено: «Зазначені у Конституції основні права і свободи людини з урахуванням їх змісту поширюються також на юридичних осіб». Проте це не означає, що дія основних принципів оподаткування поширюється тільки на фізичних осіб — платників податків. Аналіз норм Конституції України дає право дійти висновку: конституційні права людини і громадянина, закріплені у ст. 67 Основного Закону держави, поширюються на юридичних осіб настільки, наскільки це право за юридичною природою може бути до них застосоване.

З огляду на досвід країн із розвинутою економікою, які також здебільшого шляхом спроб і помилок впроваджували податкове законодавство на своїх територіях, наша держава, зокрема, вимагає нетрадиційного підходу до кодифікації наявної податкової системи. Результатом такого підходу може бути, з одного боку, стабілізація основ оподаткування, закладення підвалин цілісної податкової бази, з іншого — створення сприятливих умов для вдосконалення механізму нарахування й адміністрування податків.

Іноземні системи оподаткування

Важливою характеристикою сучасних податкових систем розвинутих країн є їх структура співвідношення прямих та непрямих податків.

Так, у США, Японії, Канаді, Великій Британії переважають прямі податки, у Франції — непрямі (56,6% — податки на споживання, акцизи, внески підприємців до фонду соціального страхування). Німеччина, Італія мають досить урівноважену структуру податків (частка непрямих податків у Німеччині — 42,2%, в Італії — 48,9%).

Іноземні системи прямого оподаткування доходів фізичних осіб мають уже досить апробовану часом практику становлення та розвитку на базі глибокого усвідомлення кожним платником податку свого конституційного обов'язку — сплати податків.

Сутність категорії «податок» має неоднозначне трактування в різних країнах: в Німеччині — це підтримка, яку громадяни надають державі; у Великобританії — це обов'язок перед державою; у США податок розуміють як таксу; у Франції — як обов'язкову плату.

В іноземних державах надано досить широкі права у сфері податкової юрисдикції органам місцевого самоврядування. У таких країнах Європи, як Болгарія, Кіпр, Естонія, Греція, Латвія, Норвегія, Румунія, особистий прибутковий податок належить до місцевих податків, а в Бельгії, Данії, Фінляндії, Швеції та Швейцарії органи місцевого самоврядування самостійно визначають ставки — за якими оподатковуватимуться доходи громадян.

Досить цікавою є практика справляння податків в Китайській Народній Республіці. Держава надає право податковим агентам компенсувати витрати на забезпечення сплати податку в розмірі 2% від суми утриманого податку. В Австралії податкові зобов'язання та сума податку, що підлягає поверненню, визначаються за допомогою інформаційних технологій. Пересічний платник податку може скористатися через мережу Інтернет так званим tax calculator — податковим калькулятором, роботу якого побудовано за принципом алгоритму. Після введення суми отриманого доходу та параметрів, що є характерними для платника податку (пільги, знижки, витрати), програма самостійно обчислює необхідні фіскальні показники.

Податки на спадщину як одна зі складових прибуткового оподаткування у розвинутих країнах світу не відіграють значної ролі, якщо розглядати їх з точки зору ефективного фіскального інструменту. У деяких країнах, таких як Італія, Люксембург, Австралія, Канада і Нова Зеландія, спадок узагалі не розглядається як об'єкт, з якого сплачується податок.

В усьому світі у системі податкових відносин важливе місце посідає показник «граничний дохід» — мінімальний розмір отриманого доходу, з якого починає сплачуватися податок. У розвинутих країнах система прибуткового оподаткування будується таким чином, що показник «граничний дохід» залежить від кількості дітей, сімейного стану платника та способу оподаткування — за єдиною чи роздільною системою.

У таких країнах, як Ірландія, Корея, Мексика, Туреччина, середньозважена величина граничного доходу (неоподатковуваного мінімуму), з якого починає сплачуватися податок на доходи фізичних осіб, становить 30% від середньої заробітної плати у виробничому секторі.

Іноземні системи оподаткування спрямовано на формування кінцевого доходу домогосподарств таким чином, щоб кожна фізична особа мала в користуванні після оподаткування дохід, достатній для фінансування всіх необхідних витрат на задоволення своїх потреб.

Одна з найрозвинутіших систем індивідуального прибуткового податку із широкою системою податкових вирахувань діє в Нідерландах. У цій країні існує п'ять видів податкових відрахувань, що залежать від віку, кількості дітей, доходу батьків і відрізняються сумою, на яку дозволено зменшувати оподатковуваний дохід.

Отже, реалізація на практиці іноземного досвіду має на меті сприяти якнайшвидшому переходу до нової сталої та дієвої системи оподаткування, яка ґрунтуватиметься на всебічному поєднанні найкращих передових методів та запозичених позитивних елементів з досвіду податкових систем зарубіжних країн, що приведе до посилення соціальної складової системи оподаткування.

Облік платників податків — безпосередній обов'язок органів Міністерства доходів і зборів України. Він здійснюється шляхом формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб. Платникові податку, який став на облік, відповідний регіональний орган Міністерства доходів і зборів України видає довідку з ідентифікаційним номером. Для платників податків нарахування заробітної плати, користування послугами банків та кредитних установ тощо можливо лише за наявності такого номера. Для всіх потенційних платників податків постановлення на податковий облік є обов'язковим.

Для виконання цієї функції органи Міністерства доходів і зборів України мають право: одержувати безплатно необхідні відомості для формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів від підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки, та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності — про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих з них податків, інших платежів, від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію, а також видавати спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) на здійснення деяких видів підприємницької діяльності – про видачу таких дозволів суб'єктам підприємницької діяльності, від органів внутрішніх справ — про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього, від органів реєстрації актів громадянського стану — про громадян, які померли.

Перевірка податкового законодавства здійснюється шляхом контролю за додержанням законодавства про податки, інші платежі, валютні операції, порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем і товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; контролю за додержанням виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття та обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування цих сум до бюджету.

Стягнення недоїмки, накладення адміністративного штрафу, нарахування пені та зупинення операцій на розрахункових рахунках податкові органи застосовують за:

- відмову у проведенні документальної перевірки чи недопущення посадових осіб органів Міністерства доходів і зборів України для обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов'язані з утриманням інших об'єктів оподаткування незалежно від їх місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихованого кодування;

- неподання або несвоєчасне подання органам Міністерства доходів і зборів України податкових декларацій, розрахунків, аудиторських висновків та інших документів, необхідних для обчислення податків, інших платежів, а також за неподання або несвоєчасне подання установам банків платіжних доручень на сплату податків, інших платежів;

- непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідності електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем;

- порушення встановленого законом порядку реєстрації в органі державної податкової служби як платників податків, відсутності обліку об'єктів оподаткування або коли існує реальна загроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі, у зв'язку з неплатоспроможністю юридичної особи, що перевіряється та інші податкові правопорушення.