Матеріали для підготовки студентів до практичних занять

Правознавство, медичний факультет, І курс

Заняття 03

Тема: Основи Кримінального права України

Тема 1.

Основи кримінального права України. Правові відносини

у сфері охорони здоров’я.

1.     Поняття кримінального права України.

2.     Завдання, функції та принципи кримінального права.

3.     Система кримінального права України.

4.     Поняття кримінальної відповідальності та її підстави.

5.     Структура Кримінального кодексу України.

6.     Поняття злочину та його ознаки.

7.     Поняття і ознаки складу злочину, його об’єктивні та суб’єктивні сторони.

8. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування.

 1. Поняття кримінального права України.

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї.

Виходячи з цього, кримінальне право:

1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві. Норми кримінального права - Це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного не відрізнялися. Норми кримінального права загальної дії, крім того, є загальнообов'язковими до виконання, маючи тим самим ознаку загальнообов'язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів - кримінального покарання;

2) його норми (правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне право, або чинне право. Саме тому кримінальне право має формальну визначеність - воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що ставляться до поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність кримінального права - це не тільки гарантія законності та однаковості застосування його норм, а й одне з невід'ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом.

Відповідно до Конституції України кримінальні закони видаються лише Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. За цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права - навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право знаходить свій вираз тільки в законах. Відтак, основним джерелом кримінального права є кримінальний закон;

3) має свій предмет і метод правового регулювання. Норми кримінального права встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини (ч. 2 ст. 1 Кримінального кодексу України). Злочин і покарання - це ті суспільні явища, що визначаються нормами кримінального права. Саме відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права. Оскільки злочини мають підвищену суспільну небезпечність для суспільних відносин, що склалися в Україні, і правопорядку, держава застосовує за їх вчинення й найбільш гострі примусові заходи - кримінальні покарання. Застосування покарання - це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

У покаранні, що призначається судом від імені держави за вчинений злочин як санкція за порушення кримінально-правової заборони, передбачена в законі, проявляється і така властивість кримінального права, як його державна забезпеченість.

Отже, можна відзначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки, притаманні праву взагалі, стосовно кримінального права виступають дуже чітко і своєрідно, відображуючи особливості цієї галузі права. Таким чином, кримінальне право як галузь права - це система, сукупність юридичних норм (а по суті-законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. У цьому визначенні містяться основні ознаки кримінального права, що відрізняють його від інших галузей права. Звичайно, кримінальне право передбачає підстави, умови кримінальної відповідальності, випадки звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, звільнення від відбування вже призначеного покарання, погашення і зняття судимості. Однак усі ці норми і відносини, що ними врегульовані, підкоряються загальним, вихідним інститутам кримінального права - злочину і покаранню, визначаються ними. Значення цих понять, їх ключова роль настільки великі, що навіть найменування цієї галузі права в багатьох мовах, у тому числі українській, пов'язується з ними. Кримінальне право походить від латинського терміна - злочин. В українській мові іноді цю галузь права називають "карне право" - слово "кара" - це покарання. Також й відповідний кодекс називають Кримінальним кодексом (Кодексом про злочини) чи Карним кодексом (Кодексом про покарання).

 2. Завдання, функції та принципи кримінального права.

Кримінальне право виконує певні завдання, здійснює свої функції. Основна функція кримінального права як галузі права - це функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права. Ці галузі права, регулюючи певні суспільні відносини, сприяють їх розвиткові і реалізації. Кримінальне ж право охороняє ці відносини від злочинних посягань. Так, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються у сфері власності. В кримінальному ж праві внаслідок його охоронної функції встановлюються каральні санкції за злочини проти власності. Наприклад, у розділі VI Особливої частини КК передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання, знищення і пошкодження майна та інші злочини проти власності. Або ще, у Конституції України та у Законі про вибори в органи влади визначено порядок таких виборів, права виборців, регламент діяльності окружних і дільничних виборчих комісій та ін. У КК з метою охорони цих відносин встановлено покарання за такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права, порушення таємниці голосування та ін. (розділ V Особливої частини).

Загальним чином охоронна функція кримінального права виражена в ст.1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Охоронна функція знаходить своє втілення в кримінальній політиці, тобто діяльності органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального права. Тут слід виділити два основних напрямки: з одного боку, посилення боротьби, застосування суворих заходів відповідальності до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп, осіб, що вчиняють тяжкі і особливо тяжкі злочини, рецидивістів, а з іншого - застосування покарань більш м'яких, не пов'язаних з позбавленням волі, або навіть звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.

Проте не можна вважати, що кримінальне право обмежується здійсненням лише своєї основної, охоронної функції. Йому властива й функція регулятивна, яка проявляється, принаймні, в такому:

1) норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільне небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого існування впливає на поведінку людей. Для більшості громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх уявленням про належну, правомірну поведінку. Частина громадян виконує заборони кримінального закону, боячись відповідальності і покарання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-правових норм, попередження злочинів;

2) виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин (основ національної безпеки, особи, власності, суспільства і держави) від злочинних посягань, норми кримінального права опосередковано регулюють ці відносини. Так, захищаючи відносини власності нормами, зосередженими в розділі VI Особливої частини КК, кримінальне право сприяє їх правомірному існуванню і розвиткові;

3) деякі норми кримінального права прямо належать до регулятивних. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст. 36), або норми про звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини), норми про погашення і зняття судимості (статті 89-91).

Також кримінальному праву як галузі права притаманні певні принципи, характерні для кримінального права цивілізованих країн. Принципи кримінального права - це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні кримінальної політики держави.

До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання.

3. Система кримінального права України.

Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян. У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу.

В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх. Система Загальної частини КК складається із таких розділів:

І. Загальні положення.

II. Закон про кримінальну відповідальність.

III. Злочин, його види та стадії.

IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину).

V. Вина та її форми.

VI. Співучасть у злочині.

VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів.

VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння.

IX. Звільнення від кримінальної відповідальності.

X. Покарання та його види.

XI. Призначення покарання.

XII. Звільнення від покарання та його відбування.

XIII. Судимість.

XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК.

Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.

Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Так само неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань, передбачених за окремі злочини в частині Особливій. Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин кримінального права проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються одночасно норми цих частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і норма Особливої частини, в якій передбачений злочин, на здійснення якого вчинював замах винний.

Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.

4. Поняття кримінальної відповідальності та її підстави.

У Кримінальному кодексі нерідко говориться про кримінальну відповідальність (наприклад, ст. 2 називається "Підстава кримінальної відповідальності", розділ II - "Закон про кримінальну відповідальність", розділ IX - "Звільнення від кримінальної відповідальності"). При цьому Кримінальний кодекс ніде не розкриває поняття "кримінальна відповідальність", хоча й відрізняє її від покарання (наприклад, розділи X, XI і XII Загальної частини КК відповідно називаються "Покарання та його види", "Призначення покарання", "Звільнення від покарання та його відбування").

В науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього тощо.

Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.
Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими, Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність - це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповноважених органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність - це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених Кримінальним кодексом обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з моменту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'язаний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень, передбачених Кримінальним кодексом. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття Кримінального кодексу, яка передбачає вчинене ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.
Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 Кримінального кодексу починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні відносини. Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого - держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, всі." весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття - до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків давності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відповідальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на момент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авторів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях - з моменту вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відповідальності: момент припинення кримінально-правових відносин, відбуття покарання, погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом покарання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і визначає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цього особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кримінально-правові наслідки (ст. 88 КК).

При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно розглянути дане. Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особистість наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх порушення. Однак щоб обґрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. В зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, в тому числі й злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому різі людина - раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення, а відтак, і вільного вибору своєї поведінки, що фатально вже визначена наперед. Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива негативна моральна оцінка вчиненого. Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства. Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є його абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається її злою волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як зробити людині в даній ситуації. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свободної волі злочинця.

Більш правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина, опинившись перед вибором - вчинити злочин або утриматися від цього, залежить як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів і т.ін. При цьому навряд чи вірно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причинно пов'язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як зробити їй в конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і правового засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну можливість обрати із наявних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний засіб досягнення поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. В такому разі кримінальна відповідальність спроможна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим детермінувати їх поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість зробити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як цією особою, так й іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.
В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона - це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична - це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину. Частина 3 ст. 2 Кримінального кодексу передбачає, що ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

5. Структура Кримінального кодексу України.

Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Кримінальний кодекс складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми. Кримінальний закон є свого роду продукт законодавчої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відображені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як "закон про кримінальну відповідальність" (розділ II Загальної частини). Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність - тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в Кримінальному кодексі, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України. Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З Ккримінального кодексу закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК

Слід зазначити, що поняття "кримінальний закон", яким широко користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших нормативних положень кримінального кодексу, є дещо умовним, оскільки на відміну від КК або окремо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну відповідальність не має всіх атрибутів закону як нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні - це юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень (див.: Тодьїка Ю. Н. Конституция Украиньї: проблеми теории й практики. - X., 2000. - С. 473). Таку ж частку умовності має і поняття "закон про кримінальну відповідальність", коли за його допомогою характеризуються нормативні положення кримінального кодексу.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в Кримінальний кодекс з відповідною нумерацією.

В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто Кримінальний кодекс забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними. Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність - охоронна. Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням Кримінального кодексу є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження.

Слід зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через впевненість в аморальності самої злочинної поведінки. Для більшості людей Кримінальний кодекс сприяє зміцненню їх поглядів, життєвій позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнається державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК, скільки дійовість, ефективність її застосування.

Структура Кримінального кодексу

Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в Кримінальному кодексі на Загальну і Особливу частини.
У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів. Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини Кримінального кодексу пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, - на окремі статті.

Загальна частина чинного Кримінального кодексу складається із 15 розділів: "Загальні положення", "Закон про кримінальну відповідальність", "Злочин, його види та стадії", "Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)", "Вина та її форми", "Співучасть у злочині", "Повторність, сукупність та рецидив злочинів", "Обставини, що виключають злочинність діяння", "Звільнення від кримінальної відповідальності", "Покарання та його види", "Призначення покарання", "Звільнення від покарання та його відбування", "Судимість", "Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування", "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх".
Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, поміщені в розділі І "Злочини проти основ національної безпеки України". Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, розташовані в розділі II "Злочини проти життя та здоров'я особи", розділі III "Злочини проти волі, честі та гідності особи" і розділі IV "Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи". Статті Кримінального кодексу, норми яких охороняють основні права і свободи людини, об'єднані в розділі V "Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина". Поділ Особливої частини Кримінального кодексу на 20 розділів робить її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому, прокурору, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у Кримінальному кодексі. Та й для громадян України дуже важливо просто знайти в Кримінальному кодексі ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Статті Кримінального кодексу пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При включенні в Кримінальний кодекс нової статті вона буде поміщена у відповідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повинна вміщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близькою до неї за змістом. Новій статті мають бути надані номер попередньої статті і додатковий цифровий індекс - 1,2,3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної частини КК 1960 р. було включено статтю "Відстрочка виконання вироку". Її було поміщено вслід за ст. 46 "Відстрочка виконання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'язаному у воєнний час". Статті був наданий номер 46'. У 1994 р. було прийнято статтю "Відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років". Ця стаття була поміщена вслід за ст. 46 КК 1960 р. під номером46.

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві України розрізняють диспозиції чотирьох видів: просту, описову, бланкетну, відсилочну. Зустрічаються також змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 "Давання хабара". Проста диспозиція використовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці і теоретичній літературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 185 "Крадіжка" наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.
Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетними є диспозиції у ст. 271 "Порушення вимог законодавства про охорону праці", ст. 286 "Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами". Таким чином, бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залишається при цьому без змін. Установи і організації, що приймають і затверджують такі нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою їх застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося, не є джерелами норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (його соціального призначення) вони виконують підпорядковану роль. Вимоги, заборони, що в них сформульовані, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільне небезпечного і протиправного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість кримінально-правових норм, які мають бланкетну диспозицію, помітно збільшилася. Особливо це характерно для норм розділу VII "Злочини у сфері господарської діяльності".
Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження" відсилає до ст. 121 "Умисне тяжке тілесне ушкодження", вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при опису другої і подальшої частини відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке наведене в частині першій. Для цього у відповідній частині використовуються слова: "те саме діяння", "діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті" і т. под. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при опису кваліфікуючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309 "Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту" вказано на вчинення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК і пов'язаних зі злочинним обігом цих засобів або речовин.

Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

6. Поняття злочину та його ознаки

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення - соціальній чи правовій характеристиці злочину, - можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення - відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин - суспільне небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин - суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Кримінальний кодекс України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 Кримінального кодексу є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки - суспільна небезпечність і винність - є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя - передбачення діяння Кримінальним кодексом - формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, "які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили". У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Відмінність злочину від інших правопорушень

Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільне небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою - це суспільне небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, вони є лише суспільне шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення - якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом - матеріальною ознакою.

Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень - їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою.

7. Поняття і ознаки складу злочину, його об’єктивні та суб’єктивні сторони

Склад злочину являє собою сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Вважаємо, що з даним визначення необхідно погодитися. Адже, визнання того чи іншого суспільно-небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця. Саме тому, у нормах Кримінального кодексу України чітко передбачено які ж суспільно-небезпечні діяння, що виникають в реальному житті, набувають статусу злочину і визнаются злочинними за допомогою закріплення відповідних об’єктивних і суб’єктивних ознак. При цьому, доцільно зауважити, що перелік ознак не є вичерпним, оскільки законодавець не в змозі виділити і нормативне закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину.

Наведене дає підстави для висновку про те, що обсяг ознак, які характеризують склад злочину є широким поняттям, бо містять характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.

Як предмет наукового дослідження і категорія науки кримінального права склад злочину має довгу і складну історію. В межах цих досліджень накопичений значний масив конструктивних наукових положень («позитивних знань»), що дало підставу окремим науковцям говорити про відносно самостійне вчення (загальне вчення) про склад злочину. Водночас деякі підходи щодо конкретного розуміння складу злочину, в тому числі концептуального характеру (сутність, юридична природа, основний кримінально-правовий зміст), принципово відрізняються між собою, а інколи і виключають один одного.

Таким чином, поняття складу злочину широко використовується теоретиками, проте не існує одностайності щодо основних положень, які його характеризують; законодавчі формулювання суперечливі; на практиці це поняття або не застосовується, або ж використовується для маскування необґрунтованих, суперечливих, протизаконних рішень.

Підтвердження нашої позиції вбачаємо наступному. По-перше, поняття складу злочину – corpus delicti – було відоме ще давньоримським юристам, як наукове поняття воно введене в обіг понад дві сотні років тому. По-друге, у часи сьогодення у науковій літературі істнує безліч підходів щодо розуміння складу злочину та виділення його ознак, які у колуарах науковців залишаються дискусійними. До них відносимо, зокрема:

1) визначення поняття складу злочину, що є цілком логічним явищем, враховуючи дискусійність окремих ознак, які характеризують це поняття;

2) підходи до розуміння складу злочину, що являє собою або сукупність ознак, або систему ознак;

3) неодностайність визначення первинного елементу чи ознаки складу злочину;

4) відсутність чіткого переліку ознак, які утворюють склад злочину;

5) окреі вчені причинний зв’язок виділяють у самостійну ознаку, інші ж вказують, що це атрибут наслідків, оскільки в складі злочину значущим є лише спричинені наслідки;

6) емоційний стан особи (сильне душевне хвилювання) інколи виділяється як окрема ознака, а в інших випадках – ні, тощо.

Вважаємо, що даний перелік не є вичерпним, проте вказує на актуальність проблематики дослідження питання обов’язкових та факультативних ознак складу злочину.

У чинному Кримінальному кодексі України використання поняття складу злочину є доволі частим. І це з тих причин, що у ч. 1 ст. 2 склад злочину визначається як підстава кримінальної відповідальності, у ч. 1 ст. 13 передбачено, що закінченим злочин визнається тоді коли вчинене діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, ч. 2 ст. 2583 гласить, що відсутність складу іншого злочину є умовою звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці учасника терористичної групи чи терористичної організації та ін. Досліджуючи норми Кримінального кодексу України вважаємо за доцільне погодитися з позицією В.О. Навроцького, який зазначає, що піддаються критиці викладені ознаки окремих складів злочинів у статтях КК. Оскільки законодавець цілком ігнорує те, що в одній статті Особливої частини КК (і в різних частинах такої

статті) потрібно викладати ознаки лише одного складу злочину, а також те, що склади різних злочинів потрібно викладати так, щоб їх можна було розрізняти між собою та від складів інших правопорушень тощо.

Дійсно, кримінальний закон визначає злочин, а не склад злочину. Саме

диспозиція Особливої частини відображає та закріплює узагальнені, типові та найбільш характерні ознаки певного виду суспільно небезпечного явища, що визнається кримінальним законом злочином. Ознаки злочину, що закріплені в законі, повинні бути розпізнавані, читабельні й відповідати принципу виразності (ясності).

Узагальнення та певна систематизація різних підходів до конкретного розуміння складу злочину та його ознак дали підстави для наступних висновків:

1) існує домінуючий підхід в конкретному розумінні складу злочину; такий підхід проявляється, насамперед, у виділенні кількох однакових (або принаймні однотипних) ознак (характеристик), які, на думку більшості вчених, розкривають сутність цього кримінально-правового феномену;

2) в межах домінуючого підходу наявні деякі особливості; такі особливості стосуються окремих сторін цього кримінально-правового феномена або проявляються у різному розумінні окремих його характеристик.

Зазначимо, що у національній теорії кримінального права склад злочину – це передусім сукупність юридичних (об’єктивних і суб’єктивних) ознак, що характеризують вчинене суспільно небезпечне діяння як злочин. Загальновизнаною є позиція, що склад злочину утворює обов’язкова (універсальна) кількість властивих йому елементів, а саме: 1) об’єкт; 2) об’єктивна сторона; 3) суб’єкт; 4) суб’єктивна сторона. При цьому кожен з елементів складу злочину містить відповідні йому ознаки. Слід зазначити, що лише в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак. Таким чином, склад злочину за своєю сутністю є відображенням чотирьох груп юридичних фактів, що безпосередньо стосуються: об’єкта злочину (тобто тих соціальних цінностей, які можуть постраждати внаслідок відповідного діяння); суб’єкта злочину (тобто особи, яка його вчинила), об’єктивної сторони злочину (тобто зовнішнього прояву діяння, а також і тих обставин навколишнього середовища, які, на думку законодавця, впливають на визнання діяння злочином певного виду), суб’єктивної сторони злочину (тобто тих внутрішніх процесів у психіці суб’єкта, які певним чином пов’язані із зовнішньою, «об’єктивною», стороною діяння).

Для визначення обов’язкових та факультативних ознак складу злочину, насамперед, необхідно дослідити вказані елементи складу злочину. Так, об’єкт злочину являє собою те, на що завжди посягає злочин і завдає певної шкоди. Тобто, це благо, яке поставлене під охорону кримінального закону. Об’єктивна сторона ж злочину за своєю сутністю є зовнішньою стороною діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого кримінальним законом діяння (дії або бездіяльності), що створює загрозу заподіяння або дійсно завдає шкоди об’єкту злочину.

Саме тому, у науці кримінального права загальновизнаним є підхід до виділення таких обов’язкових ознак об’єктивної сторони як елемента складу злочину як: дія або бездіяльність,суспільно небезпечні наслідки і причинний зв’язок. У злочинах з матеріальним складом має бути встановлений причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і суспільно небезпечним наслідком, що настав.

Суб’єктом злочину є особа, яка вчинила злочин. Згідно з чинним законодавством, суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, яка досягла певного віку. Тому юридичні особи (пі-дприємства, організації, установи, політичні партії, громадськіорганізації тощо) не можуть бути суб’єктами злочинів. Суб’єктивна ж сторона яляє собою внутрішню сторону злочину, оскільки вона включає в себе ті психічні процеси, які характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину.

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи, яка може бути виражена в формі умислу або необережності. В разі відсутності вини немає складу злочину, навіть якщо внаслідок дії (бездіяльності) настали передбачені кримінальним законом суспільно-небезпечні наслідки.

Науковці розрізняють необхідні (обов’язкові) і факультативні (необов’язкові) ознаки складу злочину. Необхідні - це ті зазначені ознаки складу злочину, які є обов’язковими для будь-якого складу злочину. Факультативними ж визнаються ті ознаки, на які додатково вказує законодавець при описуванні складів окремих злочинів. До таких слід віднести: час, місце, обстановку та спосіб вчинення злочину (характеризують об’єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб’єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб’єкта злочину.

Ми підтримуємо позицію, відповідно до якої розрізняють двадцять ознак складу злочину, а саме: 1) ознаки об’єкта складу злочину: суспільні відносини (власне об’єкт злочину); предмет злочину; потерпілий від злочину; 2) ознаки об’єктивної сторони складу злочину: суспільно небезпечне діяння; суспільно небезпечні наслідки; причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали; місце; час; спосіб; обстановка; знаряддя; засоби вчинення злочину; 3) ознаки суб’єкта складу злочину: фізична особа; осудність; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність; ознаки спеціального суб’єкта; 4) ознаки суб’єктивної сторони складу злочину: вина; мотив; мета; емоції (емоційний стан). При цьому, склад злочину утворюють його об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Об’єктивними ж ознаками складу злочину є об’єкт і об’єктивна сторона, а суб’єктивними ознаками - суб’єкт і суб’єктивна сторона. В процесі дослідження даної тематики в залежності від елементів складу злочину для належної кваліфікації діянь ми виокремимо обов’язкові та факультативні ознаки складу злочину.

Досліджуючи питання поняття складу злочину та його ознак необхідно звернути увагу й на практичний аспект даної тематики. Хоча й практичні працівники постійно оперують поняттям складу злочину, проте надто вже часто вони підтверджують повне ігнорування цієї правової категорії. Так, наприклад, в Україні щороку реєструється біля півмільйона злочинів, а засуджується приблизно півтори сотні тисяч осіб. Отже, величезна кількість кримінальних справ закривається за улюбленою слідчими підставою для цього, що передбачена п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. (ч. 2 ст. 6 КПК України 1960 р.) відсутність складу злочину. Відсутність складу злочину і є й найпоширенішою підставою для відмови в порушенні кримінальних справ. При цьому, аналіз кримінальних справ дав підстави для висновку про те, що на практиці немає жодної відповідної постанови, у якій би вказувалося на відсутність якого саме складу злочину посилається автор процесуального документа. Адже відсутність складу одного злочину зовсім не виключає того, що наявний склад іншого злочину. Також не зазначається яка саме ознака (чи ознаки) вважаються відсутніми і з яких причин. А без цього постанова про відмову у порушенні кримінальної справи чи про її закриття стає голослівною, малозрозумілою для потерпілого, непереконливою для будь-кого.

Не доводилося бачити і матеріалів кримінальних справ, у яких більш-менш детально, з використанням відповідної термінології аналізувалась би наявність ознак складу злочину. Більшість із цих ознак практикою презюмується. Так, є підстави стверджувати, що така ознака складу злочину як його об’єкт, зовсім не привертає уваги слідчих, прокурорів і суддів. Все це свідчить, що поняття складу злочину аж ніяк не відноситься до тих, які реально “працюють” на практиці. Та й у розмовній мові як правників, так і фігурантів кримінальних справ частіше почуєш вираз “підвести під статтю” ніж “встановити наявність обов’язкових ознак складу злочину”. Відповідне поняття звичайно вживається в тому значенні, яке надавалося йому сотні і тисячі років тому – факт вчинення злочину, наявність особи, яка підлягає відповідальності.

Таким чином, вищенаведене дає підстави для грунтовного наукового дослідження обов’язкових та факультативних ознак складу злочину як в теоретичному, так і в практичному аспектах.

Обов’язкові ознаки об’єктивної сторони складу злочину

У теорії кримінального права на сьогодні загальноприйнятим є положення про те, що об’єктивну сторону, як елемент складу злочину характеризують дев’ять ознак. До них відносяться: суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням та наслідками, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. При цьому обов’язковими ознаками об’єктивної сторони є суспільне небезпечне діяння, певний результат і причинний зв'язок між ними, а факультативними - місце, час, спосіб, обставини вчинення злочину. Означені ознаки враховуются при кваліфікації злочинів лише у тих випадках, коли вони прямо передбачені в кримінально-правовій нормі.

Розглянемо детально кожну із обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину в теоретичному та практичному аспектах. Проте, слід зазначити, що ознаки об’єктивної сторони складу злочину не можна розглядати абсолютно ізольовано одна від одної. Оскільки причинний зв’язок взагалі не може існувати без діяння та наслідків. Так, за матеріалами судової практики у кримінальній справі про незаконне викрадення чужого майна суд, описуючи інтелектуальну ознаку осудності, не вказував на причинний зв’язок окремо. Адже якщо вказати на те, що особа могла усвідомлювати значення свого діяння та передбачати наслідки цього діяння, то це вже само собою означає, що особа могла усвідомлювати і розвиток причинного зв’язку. Так само нам видається немає потреби окремо вказувати і на можливість особи усвідомлювати значення тих засобів та знарядь, які вона використовувала для вчинення злочину. Хоч об’єктивно вони існують окремо від діяння, але в процесі вчинення злочину фактично є його складовою частиною. Знаряддя та засоби – своєрідне продовженням тіла людини, її рухів. Саме тому, коли в законі в якості обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину вказується на знаряддя та засоби вчинення злочину, достатньо встановити можливість особи усвідомлювати лише діяння. Звісно, що в такому випадку немає потреби окремо досліджувати питання про те, чи могла особа, крім діяння, усвідомлювати і значення знарядь та засобів злочину, що були нею використані при його вчиненні.

Складнішою у дослідженні є така ознака об’єктивної сторони складу злочину як злочинні наслідки. Адже злочинні наслідки є відносно самостійною ознакою і в будь-якому разі, на відміну від способу, часу, місця та обстановки вчинення злочину, не можуть розглядатися як невід’ємна характеристика діяння. Хоча в юридичній літературі щодо кримінально-правового значення цієї ознаки були висловлені і інші точки зору. Наприклад, Б.С. Нікіфоров вважає, що наслідки одночасно належать і до діяння, і до об’єкта. Вважаємо, що така позиція не є безспірною. Більшість науковців, все ж таки, розглядають злочинні наслідки як окрему, самостійну від діяння ознаку, що має відповідно і самостійне кримінально-правове значення.

У кримінально-правовій літературі немає єдності думок про те, який інтелектуальний момент домінує і в генетичному плані є початковим: усвідомлення суспільної небезпеки діяння або передбачення суспільно-небезпечних наслідків. Окремі вчені вважають, що немає потреби одночасно використовувати в законі вказівку і на усвідомлення свого діяння, і на передбачення наслідків цього діяння, і пропонують обмежитися лише якоюсь однією ознакою при формулюванні окремих кримінально-правових понять. З приводу того, якою саме з цих ознак можна обмежитися при формулюванні кримінально-правових понять науковці висловлюють протилежні точки зору.

На думку А.А. Васильєва, неможливо передбачати настання наслідків від свого діяння і при цьому не усвідомлювати значення цього діяння. Передбачаючи настання суспільно небезпечних наслідків, суб’єкт усвідомлює розвиток причиннового зв’язку та характер можливого злочинного результату. Отже, якщо передбачення входить в склад усвідомлення, то, на думку А.А.Васильєва, немає потреби виділяти його в якості окремої ознаки.

Інші науковці вважають, що генетично первинним є не усвідомлення діяння, а саме передбачення його наслідків. На думку В.А. Нерсесяна, спочатку суб’єкт “прораховує” наслідки своїх діянь, а потім дає оцінку своїм діянням як небезпечним. Усвідомлення характеру діяння відбувається на основі передбачення, а не навпаки. З урахуванням такого співвідношення понять “усвідомлення” та “передбачення” В.П. Мальков та А.П. Козлов взагалі пропонують при формулюванні окремих видів вини використовувати термін передбачення і до діяння, і до його наслідків. Вони вважають, що оскільки вина завжди обернена в майбутнє, то мова йде не просто про усвідомлення, а про передбачення характеру свого діяння та його наслідків і тому, на відміну від Н.Г. Іванова, пропонують виключити вказівку на усвідомлення з відповідних кримінально-правових понять.

З думкою про те, що передбачення наслідків є первинним щодо усвідомлення діяння, яке породжує ці наслідки, можна погодитися лише частково. Як це видно із ч. 2 ст. 11 КК України, суспільно небезпечним є діяння, яке заподіяло або могло заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі. Отже, суспільна небезпека діяння визначається тими наслідками, яке це діяння заподіяло або могло заподіяти. З огляду на це для того, щоб говорити про усвідомлення суспільної небезпеки свого діяння, треба спершу передбачати, які суспільно небезпечні наслідки це діяння може спричинити. І в цьому розумінні усвідомлення є похідним від передбачення.

Нам видається, що слушно вирішують вказану проблему ті науковці, які пропонують не протиставляти вказані форми відображення дійсності, не намагатися замінити одну форму іншою, а показати їхню взаємозалежність та однакову необхідність при формулюванні окремих кримінально-правових понять.

Ігнорування законодавцем такої ознаки, як передбачення наслідків, може призвести до об’єктивного ставлення у вину. Адже в таких випадках вирішення питання про те, чи передбачала особа настання наслідків від свого діяння, вирішуватиметься винятково керуючись тим, чи усвідомлювала особа значення свого діяння. Проте, як було показано, можна стверджувати, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, проте не передбачала настання певних наслідків від цього діяння. Різні особи в силу певних обставин наділені різним здатностями та об’єктивними можливостями передбачати суспільно небезпечні наслідки своїх діянь. Індивідуальні особливості кожної людини та конкретні обставини вчинення злочину не можуть не впливати на зміст інтелектуального елементу психічної діяльності злочинця. Свідомістю однієї особи суспільно небезпечні наслідки відображаються як неминучі, інша особа усвідомлює, що вказані наслідки в принципі закономірні для даної ситуації, але не вважає їх неминучими, а третя може думати, що ці наслідки типові для аналогічних ситуацій, але в цьому конкретному випадку вони не настануть.

Не треба забувати також і про те, що окремі психічні захворювання в своїх проявах впливають на психічну діяльність людини якраз так, що позбавляють її можливості адекватно передбачати наслідки своїх діянь при збереженні можливості усвідомлювати ці діяння.

Таким чином, викладене дає підстави для наступних висновків.

Обов’язковими (необхідними) ознаками об’єктивної сторони складу злочину є суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням та наслідками складу злочину.

Суспільно-небезпечне діяння як обов’язкова ознака складу злочину за своєю сутністю полягає у спричиненні істотної шкоди суспільним відносинам або ж створює реальну загрозу завдання токої шкоди.

Суспільно-небезпечні наслідки як обов’язкова ознака складу злочину являє собою шкоду (збитки), які завдаються суспільним відносинам шляхом вчинення суспільно-небезпечного діяння або ж шляхом створення загрози його вчинення.

Під причинним зв’язком у кримінальному праві необхідно розуміти існуючий зв’язок між діянням (дією чи бкздіяльністю) та суспільно-небезпечними наслідками, тобто діяння породжує наслідок.

Ознаки об’єктивної сторони складу злочину не можна розглядати абсолютно ізольовано одна від одної, оскільки вони є взаємодоповнюючими та взаємозалежними.

Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину, які мають важливе значення для кваліфікації злочину слід віднести місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Хоча ці ознаки і є факультативними, проте у деяких статтях Особливої частини КК України ці ознаки прямо зазначені (описані) і тому набувають у даному разі значення обов’язкових. Відсутність у таких випадках на практиці якої-небудь ознаки є підставою для відсутності складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Розглядемо особливості даних ознак об’єктивної сторони складу злочину.

У підручниках з кримінального права України місце вчинення злочину визначають як: певну територію, на якій вчинюється злочин; певну територію або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки; територію, на якій було почато, закінчено діяння або настав злочинний результат.

Місце вчинення злочину як ознака складу злочину і місце вчинення злочину як неодмінна ознака реально вчиненого злочину співвідносяться між собою як родове і видове, незважаючи на ті винятки, що передбачені ч. 1 ст. 7 та ст. 8 КК України, коли КК України поширює свою юрисдикцію й на діяння, вчинені за межами України. Адже перше з них окреслює ті сфери реального простору, вчинення злочину на яких підпадає під дію КК України.

Аналіз Особливої частини КК України дає підстави виділити ще й третій прояв змісту поняття «місце вчинення злочину» – як складову змісту інших ознак складу злочину, яка сама по собі не є самостійною ознакою об’єктивної сторони. Наприклад, місце знаходження предметів злочину визначає відмінність у змісті суспільно небезпечних діянь «зберігання» та «носіння» у складах багатьох злочинів, зокрема, зафіксованого у ч. 1 ст. 263 КК «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами». Вважаємо, що місце вчинення злочину є ознакою, наявність якої призводить до розширення змісту певної кримінально-правової норми й відповідно звуження її обсягу і тим самим визначає спеціальний характер норми, за умови, що в законі є загальна норма, котра встановлює відповідальність за таке саме діяння. Прикладом, коли місце вчинення злочину є ознакою, котра визначає спеціальний характер кримінально-правової норми, є ті випадки, коли місце вчинення злочину назване як кваліфікуюча ознака. Так, наприклад, за матеріалами кримінальної справи у справі про вчинення злочину передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України житло, що є місцем вчинення злочину назване в кримінальному законі як кваліфікуюча ознака.

Закріпивши у ч. 2 ст. 4 Кримінального кодексу України положення, згідно з яким злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння, законодавець сформулював можливість застосування норм КК залежно від часу вчинення злочину. Водночас у ч. З цієї статті КК час вчинення злочину визначається як час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. При цьому останнє положення поки що залишає відкритим питання про те, чи можна розглядати зміст формулювання «...визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності», вжитого у ч. З ст. 4 КК, як загальну характеристику, що охоплює (включає) не лише такий обов'язковий елемент у специфічній конструкції складу злочину, як діяння (дію чи бездіяльність), але й інші його елементи та зв'язки між ними – наслідки, причиновий зв'язок між діянням та наслідками, час, місце, спосіб, знаряддя, засоби, обстановку (ситуацію) вчинення злочину. Адже у визначенні поняття вини (ст. 23 КК) законодавець використав понятійний зворот «дія чи бездіяльність, передбачена цим Кодексом» та поняття «наслідки».

Коментуючи положення ч. З ст. 4 КК, П. С. Матипієвський визнає часом вчинення злочину «час вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом як злочин, незалежно від часу настання шкідливих наслідків від такого діяння, оскільки під вчиненням злочину розуміється як закінчений, так і незакінчений злочин (ст. 13 КК)».

Проаналізувавши піхдоди науковців до визначення сутності часу вчинення злочину як факультативної ознаки об’єктивної сторони складу злочину та практичний досвід, слід зауважити, що очевидним є порушення узгодженості змісту окремих норм Загальної та Особливої частини КК, що обумовлює внесення законодавцем відповідних змін і доповнень. Можна зробити висновок про те, що такі зміни (доповнення) можуть полягати у уточненні законодавчого визначення (дефініції) поняття часу вчинення злочину і передбачити у ч. З ст. 4 КК після слів «...дії або бездіяльності» слова «незалежно від часу настання наслідків».

Обстановка вчинення злочину в ряді випадків є важливою характеристикою об’єктивної сторони складу злочину, яка визначає наявність чи відсутність самого складу конкретного злочину. Загалом ця характеристика притаманна будь-якому складу злочину, однак жодним чином це не впливає на кваліфікацію діяння, а може враховуватись при вирішені питання про вид та розмір покарання. Лише у випадках, коли закон безпосередньо пов’язує питання про наявність чи відсутність складу злочину з наявністю відповідних характеристик, вона набуває обов’язкового значення. Відповідно до норм КК України обстановка вчинення злочину може мати значення для кваліфікації злочинів як ознака:

а) більш тяжкого злочину в порівнянні з тим, що такої ознаки не має (наприклад, невиконання наказу військовослужбовцем в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці - ч. 2 ст. 403 КК);

б) менш тяжкого злочину в порівнянні з тим, що такої ознаки не має (наприклад, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони - ст. 118 КК).

А тому, кримінально-правове значення обстановки скоєння злочину, обумовлене її здатністю впливати на суспільну небезпечність злочину, полягає в тому, що вона може перетворювати відповідне злочинне діяння в його кваліфікований вид. Найбільш виразно це її властивість зафіксовано в деяких складах злочинів проти військової служби. Невиконання наказу, опір начальникові, насильницькі дії щодо начальника і деякі інші діяння самі по собі вважаються злочинними, але їх суспільна небезпека зростає, що спричиняє і більш суворе покарання, якщо вони вчинені в бойовій зупинці.

Спосіб вчинення злочину – це певний порядок, метод, послідовність рухів і прийомів, які використовуються особою у процесі здійснення суспільно небезпечного посягання на охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. У кримінальноправовій літературі по-різному визначається, чи належить спосіб вчинення злочину до групи обов’язкових чи факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину. Здебільшого науковці розглядають спосіб вчинення злочину як факультативну ознаку об’єктивної сторони складу злочину. Віднесення способу вчинення злочину до числа факультативних ознак не зменшує його значення, оскільки якщо він визначений у конкретному складі злочину, то стає для такого складу обов’язковим.

Заслуговує на увагу і той факт, що злочини, склади яких не містять вказівки на ознаку способу, це переважно матеріальні склади, такі як просте умисне вбивство, умисні вбивства з обтяжуючими обставинами (за винятком вчиненого з особливою жорстокістю, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, поєднаного із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом), умисні вбивства при пом’якшуючих обставинах, вбивство через необережність, тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, тощо. З цього випливає, що спосіб вчинення злочину у таких складах не є обов’язковою ознакою.

Наявними є й випадки, коли ознаки способу вчинення злочину в кримінальному законі не названі, але можуть бути визначені виходячи із характеру суспільно небезпечного діяння (ст. 126 (ч. 1), 146 (ч. 1), 191(ч. 1), 212 (ч. 1), 307 (ч. 1), 309 (ч. 1), 311 (ч. 1) тощо. У цьому випадку завдання визначення способу вчинення злочину вирішують доктрина кримінального права і судова практика. Так, наприклад, у ч. 7, 8 п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» від 26 квітня 2002 р. №4 роз’яснено, що незаконне перевезення наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів полягає в умисному переміщенні їх будь-яким видом транспорту з однієї території на іншу в межах України з порушенням порядку і правил, установлених чинним законодавством. Від перевезення цих предметів потрібно відрізняти їх перенесення з одного місця на інше, при якому транспорт не використовується. Стосовно складу злочину, передбаченого у ст. 212 КК України, то у ч. 2 п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів» від 8 жовтня 2004 р. №15 зазначено, що ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів може бути вчинено, наприклад, шляхом: неподання документів, пов’язаних із їх обчисленням та сплатою до бюджетів чи державних цільових фондів (податкових декларацій, розрахунків, бухгалтерських звітів і балансів тощо), приховування об’єктів оподаткування, заниження цих об’єктів, заниження сум податків, зборів, інших обов’язкових платежів, приховування факту втрати підстав для одержання пільг з оподаткування, подання неправдивих відомостей чи документів, що засвідчують право фізичної особи на податковий кредит або на податкову соціальну пільгу.

Необхідно відзначити, що аналізована ознака об’єктивної сторони складу злочину може бути обставиною, яка без зміни кримінально-правової кваліфікації обтяжує покарання, якщо не вказана законодавцем при описі основного складу злочину і не передбачена як кваліфікуюча ознака.

Засоби вчинення злочину як факультативна ознака об’єктивної сторони складу злочину являє собою предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільна небезпечного діяння. Вони поділяються на знаряддя та інші засоби вчинення злочину. Знаряддя - це предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний (як правило, руйнівний) вплив на матеріальні об'єкти (вогнепальна і холодна зброя, інструменти, транспортні засоби, пристрої, технічне устаткування тощо). До інших засобів вчинення злочину (засоби у вузькому значенні слова) можуть бути віднесені підроблені документи, формений одяг тощо. Так, за матеріалами судової практики у кримінальній справі про вчинення злочину передбачено ч. 2 ст. 190 КК України було виявлено факт, що особи, які притягувалися до кримінальної відповідальності, переодягнувшись у форму працівників міліції, робили «обшуки» в окремих громадян і шляхом обману привласнювали їх цінності.

Обов’язкові ознаки суб’єктивної сторони складу злочину

Вина – це центральне поняття кримінального права, основна, обов’язкова ознака будь-якого складу злочину. Вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони складу злочину і значною мірою її зміст.

Відповідно до ст. 23 КК України, «виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності».

До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони складу злочину належать ознаки, які характеризують вину у формі умислу або необережності.

Визначаючи умисел та необережність, законодавець виходить з психічногоставлення лише до діяння (дії або бездіяльності) і до його наслідків. На перший погляд може видатись, що виною не охоплюється ставлення до таких елементів, як місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину тощо. Однак такий висновок був би помилковим, оскільки він ґрунтується на надмірно вузькому трактуванні терміна «діяння», що розуміється лише як родове поняття дії або бездіяльності. Але діяння – це не лише активна або пасивна форма поведінки, а вчинок, що вчинюється певним способом у конкретних умовах, часі і т. п. При цьому нерідко саме ці обставини надають діянню суспільно небезпечного характеру.

Як правило, форма вини в юридичному складі злочину єдина, оскільки відповідно до закону вона визначається в матеріальних складах ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків, а в формальних – до своїх суспільно небезпечних дій. Якщо злочинне діяння (дія або бездіяльність) викликає один наслідок, то ставлення до нього може характеризуватися виною у формі умислу або необережності, і, відповідно, злочин у цілому слід визнати вчиненим умисно або з необережності. Водночас слід звернути увагу

на те, що в кримінальному законодавстві України є особлива кримінально-правова конструкція – зміст вини у юридичних складах злочинів, створених за типом частин 1, 2 ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем).

З суб’єктивної сторони цей злочин вчинюється лише з прямим умислом. Однак щодо наслідків психічне ставлення службової особи може бути як у формі умислу, так і необережності. Так, склад злочину, передбачений ст. 428 КК України – залишення гинучого військового корабля командиром, охоплює дві дії винуватого: а) невиконання до кінця своїх службових обов’язків і б) залишення корабля. При цьому перша дія може бути як умисною, так і необережною, друга вчиняється лише з прямим умислом.

Інший випадок – злочин з двома наслідками (наприклад, умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого). Першим наслідком є заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, ставлення до якого – умисне. Необережне ставлення до другого наслідку (в данному випадку – смерті потерпілого) випливає із змісту ч. 2 ст. 121 КК України.

Визначаючи діяння як таке, що вчинене умисно або з необережності, ми даємо цілісну характеристику його суб’єктивних ознак. Однак в дійсності ця цілісна характеристика є складною, оскільки вона складається з психічного ставлення суб’єкта до окремих об’єктивних ознак складу злочину, а ці ознаки різноманітні. Так, зокрема, стверджуючи, що крадіжка – умисний злочин, ми вказуємо на ставлення особи до всіх об’єктивних елементів крадіжки в цілому, причому ці елементи розглядаються в узагальненому вигляді (дія і наслідок). Оскільки це так, то і суб’єктивна сторона крадіжки передбачає усвідомлення кожного з об’єктивних елементів цього складу злочину: розуміння того, що вчинюється «викрадення», що воно проходить «таємно» і що викрадається «чуже майно». Крім того, є також і бажання все це вчинити.

Слід звернути увагу при визначення сутності основної обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину як вина слід й на поняття «психічне ставлення», що вживається в ст. 23 КК України, конкретизується у відповідних формулюваннях, вжитих у статтях 24, 25 КК України. Такими формулюваннями є:

1) «усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або без-

діяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання»;

2) «усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання»;

3) «передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення»;

4) «не передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити».

Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину

Факультативними (додактовими) ознаками суб’єктивної сторони складу злочину є мотив і мета.

У працях вітчизняних учених з кримінального права практично в усіх підручниках, дисертаційних та інших дослідження міститься теза, що мотив – це внутрішнє спонукання до вчинення тієї чи іншої дії (бездіяльності). Саме обгрунтування категорії мотиву базувалося на констатації її суттєвості для досліження сутності злочинної поведінки та її спонукального характеру. Проте, даний підхід не розкриває повністю правову природу мотиву як факультативної ознаки суб’єктивної сторони складу злочину.

Вивчивши юридичну літературу та проаналізувавши норми КК України слід зазначити, що у них можливо віднайти такі мотиви як корисливий, хуліганський, особиста неприязнь та ін. У науці є декілька підходів до розуміння сутності мотиву. Одна група вчених вважає, що мотив виступає проміжною ланкою між потребою та кінцевим результатом, метою і є усвідомленим началом людської діяльності. Вважаємо, що даний підхід є небезспірним. Адже вбачається розмитість сутнісної характеристики мотиву та його вираження через суміжні категорії такі як цілі, предмет тощо. Друга група вчених вважає, що мотив це емоційний стан особи, що виявляється у прояі волі, пов’язаної з розумінням необхідності даної поведінки і бажанням її здійснення. Слабкістю даної позиції, на нашу думку, є пов’язування емоційного стану з вольовою складовою особистості, що далеко не завди має прямий безпосередній зв’язок.

Проаналізувавши позиції науковців вважаємо за можливе висловити і своє бачення мотиву як факультативної ознаки суб’єктивної сторони складу злочину, об’єднуючи потреби, волю та предмети діяльності. Тож, мотив характеризує загальну спрямованість поведінки на основі специфічного емоційного цілеспрямованого стану, обумовленого дією волі.

Слід зазначити, що аналіз правозастосовної практики дав підстави для висновку про те, що фактично, у кримінальних справах становлюється мета злочину, а не його мотив. Це стосується і тих випадкі, коли законодаством передбачене обов’язкове встановлення мотиву як ознаки злочину. Тому, вважаємо, що в окремих статтях КК України доцільним буде здійснити заміну мотиву на мету. Наприклад, корисливий мотив (п. 6 ч. 2 ст. 115, ст.148, ст. 219 КК) замінити на корисливу мету, а хуліганський мотив, мотив явної неповаги до суспільства (п. 7 ч. 2 ст. 115, ст. 296 КК) замінити на мету демонстрації зневаги до норм суспільства і моралі.

Мета – це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Мотив і мета як психічні ознаки характерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інтереси людини. Однак, коли йдеться про мотив і мету злочину, їх зміст визначається антисоціальною спрямованістю.

Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони складу злочину. Особливість мети, як ознаки складу злочину в тому, що такі злочини, які вчинюються з певною метою, вчиняються лише з прямим умислом. В тих злочинах, у яких мета не позначена законом, мета має значення для визначення суспільної небезпечності злочину, а також для призначення міри покарання. Наприклад, в ст. 201 КК встановлена відповідальність за контрабанду - за незаконне переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю товарів і валюти, цінностей та інших предметів.

Деякі навмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети. Наприклад, розкрадання чужого майна (185-189) вчиняється з метою обернення такого майна на свою або іншої особи користь.

Слід відмітити і відмінність мети та мотиву, адже мета характеризує безпосередній злочинний результат, якого прагне досягти винний, скоюючи злочин. Наприклад, метою диверсії (ст. 113 КК) є ослаблення держави. Відмінність між метою та мотивом полягає у тому, що вони по-різному характеризують вольовий процес. Мотив злочину відповідає на питання, чим керується особа, яка чинить злочин, мета ж злочину визначає направленість дій, результат, до якого прагне особа.

Мета у певних випадках, визначених кримінальним законом вказується як необхідна ознака суб’єктивної сторони окладу злочину. Наприклад, метою виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державних лотерей (ст. 199 КК) є мета їх збуту.

Склад злочину - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип: "Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі". З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільне небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян.

Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв'язання питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридичне значущих ознак, що визначають суспільне небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину.
Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин - це конкретне суспільне небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена І. 17 січня 2001 р., з магазину села К.), вчинене у певній обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок.
Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду.

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки:
1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

Елементи складу злочину

У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є:
об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об'єктивними ознаками складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб'єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину.

Об'єкт злочину - це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона -зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу злочину є: діяння (дію чи бездіяльність), суспільне небезпечні наслідки і причинний зв'язок. Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і суспільне небезпечним наслідком, що настав.

Суб'єкт злочину - це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 "суб'єктом злочину є фізично осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т.д.) не можуть бути суб'єктами злочинів. Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини.

Відповідно до ст. 19 КК суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тому особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

У частині 1 ст. 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, вбивство, розбій, зґвалтування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до ст. 23 КК виною є "психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності". При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільне небезпечні наслідки. У цьому положенні відображається найважливіший принцип - принцип суб'єктивного ставлення, закріплений у ст. 62 Конституції України.

Стаття 24 КК передбачає умисел і його види - прямий і непрямий. При прямому умислі особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.

Стаття 25 КК передбачає необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати.

8. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування.

До цих злочинів відносяться: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131). З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131, виражається в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків, внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов'язки визначаються сферою діяльності суб'єкта злочину, а також відповідними нормативними актами в галузі боротьби із СНІДом, іншими невиліковними імунодефіцитними хворобами. Так, існують певні правила, що зобов'язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інших інфекційних хвороб. Працівники міліції, наприклад, зобов'язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін'єкцій, на медпункти огляду для виявлення ВІЛ-інфекції та ін.

Неналежне виконання обов'язків відбувається внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов'язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зараження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфекційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов'язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб'єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбавлення волі, до обов'язків яких входить попередження і недопущення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфікованих осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 131 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 131 — позбавлення волі від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132). Медичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослідження крові або інших біологічних рідин з метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. затверджені Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визначають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), здійснення епідеміологічного контролю, а також надання консультацій, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфі-кованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-ін-фекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі якщо дані про медичний огляд вагітної відсутні або дитина народжена ВІЛ-інфікованою жінкою, обов'язковому дослідженню на антитіла до ВІЛ підлягає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути проведено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За ст. 132 можуть відповідати лише особи, які повідомили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або захворювання на СНІД або іншою невиліковною інфекційною хворобою. Повідомлення про огляд, що дали негативні результати, ст. 132 не охоплюються, тобто не є злочином, передбаченим цією статтею КК.

З об'єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відомостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад, важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі в зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків. Під розголошенням розуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відомості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шляхом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою технічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим з того моменту, коли відомості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб'єктивна сторона цього злочину — умисел або необережність.

Суб'єкт злочину — службові особи медичної установи, допоміжний персонал (наприклад, секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад, при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (наприклад, лікарі, медичні сестри).

Покарання за злочин: за ст. 132 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138). Об'єктивна сторона цього злочину виражається в постійному або тимчасовому занятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів, або хоч і дозволеними засобами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою операцій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-сто-матологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому окремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад, необережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128.

Закінченим цей злочин є лише у випадку, якщо внаслідок незаконної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого, тяжка-хвороба та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину — власне заняття діяльністю здійснюється умисно, щодо наслідків — вина необережна.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповідної медичної освіти і яка досягла 16-ти років. Якщо цей злочин супроводжувався обманом, поєднаним з отриманням винагороди, вчинене кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190.

Покарання за злочин: за ст.-138 — виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139). У частині 1 ст. 139 встановлюється відповідальність за не-надання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо медичному працівникові завідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об'єктивної сторони злочин полягає в бездіяльності — в ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричинити тяжкі для нього наслідки. Ненадання допомоги може бути виражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які знаходяться вдома, тобто поза службою, з'явитися за викликом до хворого або його близьких, у відмові надати допомогу при нещасному випадку, події на вулиці тощо. Поважні причини ненадання допомоги, які виключають відповідальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан крайньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпетентність цього працівника, якщо ним вжиті заходи щодо виклику належного фахівця, відсутність медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хворого в зв'язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичайного її розвитку може в конкретних умовах призвести до смерті або інших тяжких наслідків.

З суб'єктивної сторони злочин передбачає завідомість (умисел або самовпевненість), за якої винний усвідомлює, що ненадання ним допомоги хворому може спричинити його смерть, серйозні ускладнення та інші тяжкі наслідки.

Суб'єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зобов'язаний відповідно до встановлених правил надавати допомогу хворому (лікарі, в тому числі й ті, які не працюють в медичних установах, наприклад, займаються приватною практикою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги знаходяться на службі).

У частині 2 ст. 139 встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв'язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками відсутній причинний зв'язок.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 139 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 139 — обмеження волі на строк до чотирьох років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140). З об'єктивної сторони цей злочин може здійснюватися шляхом дії або бездіяльності у вигляді невиконання або неналежного виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Надання медичної допомоги регулюється різними нормативними актами: Основами законодавства про охорону здоров'я, інструкціями, наказами, положеннями, що передбачають порядок проведення методів діагностики, лікування і профілактики. Крім того, критерії правильності дій медичних і фармацевтичних працівників вироблені медичною наукою і практикою.

Порушення професійних обов'язків носить, як свідчить медична практика, різноманітний характер. Це і відмова від госпіталізації хворого, надання допомоги якому є невідкладною, невчасна діагностика захворювання, порушення правил застосування лікарських речовин (наприклад, застосування в перевищених дозах, неправильне введення), перевищення дози опромінювання, залишення чужорідних предметів (наприклад, медичної серветки) в порожнині хворого, який оперується, залишення хворого без необхідного медичного нагляду, порушення при приготуванні лікарських речовин та ін.

Внаслідок недбалого або несумлінного виконання вказаних обов'язків для об'єктивної сторони обов'язковим є настання тяжких наслідків для хворого (смерть, ускладнення хвороби, інвалідність тощо). Між дією (бездіяльністю) медичного або фармацевтичного працівника і наслідками необхідним є встановлення причинного зв'язку.

Суб'єктивна сторона цього злочину — злочинна самовпевненість або недбалість, часто викликані некомпетентністю лікаря чи фармацевта. Тому медичними правилами, наприклад, встановлено, що у разі, якщо лікар має сумніви в постановці діагнозу або виборі методів лікування, слід звертатися до більш досвідченого фахівця. Лікар зобов'язаний утриматися від лікування через свою некомпетентність, а якщо він цим знехтував і настали вказані в ст. 140 наслідки, то це тягне за собою кримінальну відповідальність за цією статтею КК.

Суб'єкт злочину спеціальний — медичні (лікарі, сестри, фельдшери тощо) і фармацевтичні працівники (фармацевти, завідуючі аптек тощо).

У частині 2 ст. 140 встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 140 — позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 140 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Порушення прав пацієнта (ст. 141). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки.

У статті 44 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлено, що в інтересах одужання хворого та за його згодою, або за згодою законного представника неповнолітнього або недієздатного, лікар може застосувати нові, науково обгрунтовані методи лікування і лікарські засоби. Клінічні випробування лікарських засобів включають в себе застосування нових методів діагностики, використання нового інструментарію, застосування нових лікарських засобів тощо. Такі випробування мають переслідувати корисну мету — лікування хворого проводиться лише за згодою пацієнта або його законного представника. У виняткових випадках, якщо гаяння часу у встановленні діагнозу чи проведенні лікування (наприклад, хірургічної терапії) загрожує життю хворого, клінічні випробування можливі без такої згоди.

Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (наприклад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину — щодо самого клінічного випробування — це умисел, щодо наслідків — лише необережність.

Суб'єкт — медичний або фармацевтичний працівник, який проводив випробування.

Покарання за злочин: за ст. 141 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142). З об'єктивної сторони цей злочин виражається в незаконному проведенні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я.

У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлено, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за умови їх наукової обгрунтованості та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експериментів на хворих, ув'язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, на безнадійно хворих.

Питання проведення дослідів над людьми були предметом розгляду міжнародних організацій. Так, в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи детально розглянуті принципи і порядок таких дослідів. Зокрема, звертається увага на те, що при проведенні медичного досліду інтереси і благополуччя людини, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інтересами науки і суспільства. Ризик досліду слід зводити до мінімуму, і його міра не може не відповідати користі, що отримується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводитися, якщо не надані достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження.

При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода пацієнта на проведення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя і здоров'я людини.

У частині 2 ст. 142 встановлена відповідальність за незаконне проведення досліду над неповнолітніми, щодо двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а також якщо вони спричинили тривалий розлад здоров'я потерпілого (наприклад, тяжку хворобу, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину — вина умисна, щодо наслідків у вигляді тривалого розладу здоров'я — необережність.

Суб'єкт злочину — особа, яка проводить такий дослід. У разі примушування до досліду або обману пацієнта таким суб'єктом можуть бути також інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 142 — штраф до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 142 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143). Трансплантація — це пересадка органів і тканин від однієї людини (донора) іншій людині (реципієнту). Стаття 47 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлює, що трансплантація допускається, якщо інші методи підтримки життя, відновлення здоров'я не дають бажаних результатів, і заподіяна при цьому шкода донору менша, ніж та, яка загрожує реципієнту. Закон України від 16 липня 1999 р. «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»детально регулює умови і порядок трансплантації.

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 143, полягає в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів і тканин людини. Таким порушенням, наприклад, є трансплантація без отримання згоди живого донора або його законного представника (якщо йдеться про неповнолітнього) на вилучення органу (наприклад серця, нирки) або згоди близьких родичів померлого на вилучення матеріалів у трупа (наприклад рогівки, суглобів, шкіри тощо). Таким самим порушенням вважається застосування трансплантації, якщо хворого можна лікувати звичайними методами ме- дицини. Так само охоплюються ознаками ст. 143 випадки, якщо донору заподіюється в результаті трансплантації більша шкода, ніж та, що загрожувала реципієнту.

До порушень порядку трансплантації слід відносити також випадки, коли труп передається родичам без необхідного медичного туалету, що приховує сліди трансплантації, тобто в спотвореному вигляді.

Частина 2 ст. 143 встановлює відповідальність за вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації. Йдеться про живого донора, якого примушують до трансплантації (наприклад шляхом погроз відмовити в лікуванні реципієнта) або обманюють (наприклад проводять трансплантацію органу умисно, не повідомляючи донору про це).

У частині 3 ст. 143 встановлена відповідальність за таке примушування або обман щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного

Частина 4 ст. 143 передбачає відповідальність за незаконну торгівлю органами або тканинами людини. Якщо примушування або обман, зазначені в ч. 2 ст. 143, або торгівля органами або тканинами, здійснюється за попередньою змовою групою осіб або шляхом участі в транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, відповідальність настає за ч. 5 ст. 143.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, часто пов'язаний з корисливою метою, а при незаконній торгівлі органами або тканинами — корислива мета обов'язкова.

Суб'єкт злочину — особа, яка проводить трансплантацію, інші особи, наприклад, які займаються торгівлею органами або тканинами людини, в тому числі учасники транснаціональних організацій.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 143 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 143 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. З ст. 143 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 4 ст. 143 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 5 ст. 143 — позбавлення волі на строк від п'яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Насильницьке донорство (ст. 144). Донорство — це спеціальний вид трансплантації, оскільки кров є особливою тканиною людського організму. Стаття 46 Основ законодавства України про охорону здоров'я забороняє взяття донорської крові примусово і від людей, захворювання яких можуть передаватися реципієнту або заподіяти шкоду його здоров'ю. Закон України від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компонентів» визначає донорство як добровільний акт волевиявлення людини, який полягає в даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання з медичною метою (переливання крові, виготовлення лікарських засобів тощо).

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 144, полягає в насильницькому або шляхом обману вилученні крові у людини з метою використання її як донора. Насильство може бути фізичним (наприклад, побої, зв'язування та ін.) або психічним (загроза побити тощо). Обман — це будь-які дії, що вводять особу в оману для використання її як донора.

У частині 2 ст. 144 встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, а в ч. З — за вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу.

Суб'єктивна сторона цього злочину — лише прямий умисел, що поєднаний з метою використати потерпілого як донора; при вилученні крові для продажу — обов'язковий корисливий мотив.

Суб'єкт злочину — медичний працівник, який здійснює вилучення крові, а за частинами 2 і 3 ст. 144 — й інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 144 — позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років, з штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян чи без такого; за ч. 2 ст. 144 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. З ст. 144 — позбавлення волі на строк до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145). Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я забороняє медичним працівникам розголошувати лікарську таємницю, а при використанні даних у науковій і навчальній роботі обов'язкова анонімність пацієнта. Заборона розголошення лікарської таємниці необхідна для охорони прав пацієнта, його життя і здоров'я.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в розголошенні лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (самогубство, нервовий стрес, іншу тяжку хворобу потерпілого та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину — умисел.

Суб'єкт злочину — особа, якій таємниця стала відома в зв'язку з виконанням професійних (лікар, медсестра, фельдшер) чи службових обов'язків (завідуючий відділенням, головний лікар, працівник реєстратури та ін.).

Покарання за злочин: за ст. 145 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.