Токсиноутворення. S. dysenteriae продукує екзотоксини, що мають термолабільність, виражений
тропізм до нервової системи і слизової оболонки кишок; його виявляють у старих
бульйонних культурах, у лізатах добових агарових культур і висушених бактеріальних
клітинах. Внутрішньовенне введення невеликих доз екзотоксину спричиняє
загибель кролів і білих мишей від діареї, паралічу нижніх кінцівок і колапсу.
Решта підгруп дизентерійних бактерій розчинних
токсинів не утворюють. Вони містять речовини вуглеводно-ліпідно-протеїнової
природи — ендотоксини.
У деяких штамів S. sonnei виявлено термолабільні речовини з ней-тропною
дією.
В порівнянні з іншими кишковими бактеріями біохімічно шигели
інертні. Всі шигели не утворюють H2Sі не ферментують лактозу.
Утворення індолу варіабельне (його утворюють більше половини штамів). Найменшою
ферментативною активністю відрізняються Shigella dysenteriae, які розщеплюють лише
глюкозу без газоутворення, Їх ще називають маніт-негативними штамами (не
руйнують маніт). Shigella flexneri не ферментує лактозу. Ксилозу,
утворює індол, утворює невелику кількість газу при розщепленні глюкози.
Iнкубаційний період 2-3 дні. Хвороба починається гостро, з загального нездужання,
відчуття застуди, слабкості, втрати апетиту. Температура тіла упродовж 6-7
годин підвищується до 38,5 -39,5 °C, з'являється нерізкий біль у лівій
підвздошній ділянці, при дизентерії Зонне можлива блювота. З перших же годин
захворювання з'являються рідкі випорожнення; спочатку вони складають тільки
калові маси, через 12-20 год у них стає помітним слиз, а у частині випадків і
кров у вигляді прожилків у слизу та у вигляді згустків. Стул частий - до 10-12
разів на добу протягом перших 2-3 днів хвороби; у пізніші строки захворювання з
прямої кишки хворого може виділятися невелика грудка слизу з прожилками крові.
На висоті розвитку захворювання виникають судомні скорочення, спазми
сигмоподібної кишки (тенезми). Одночасно з'являються хибні позиви на них.
При огляді хворого відмічають дещо бліду, гарячу
на дотик шкіру, пульс частий відповідає рівню температури, рівномірно обкладений
язик. При пальпації живота визначається хворобливість його нижньої половини,
спастичні скорочення сигмоподібної кишки. При ректороманоскопічному дослідженні
виявляють різного характеру змін слизової оболонки сигмоподібної та прямої
кишки, частіше -гіперемію, катар та дрібні ділянки геморагій на слизовій оболонці.
Лихоманковий період триває 2-4 дні, потім
температура нормалізується, стул стає рідшим (2-3 рази на добу), з випорожнень
зникає слиз та кров; пізніше зникає спазма сигмоподібної кишки. До 6-7-го дня
хвороби настає період одужання; в деяких хворих нестійкий, часом напіврідкий
стул може відмічатися до 10-12-го дня хвороби.
У деяких випадках дизентерія Зонне протікає у гастроентероколітичній
формі. Хвороба починається бурхливо, швидко підвищується температура,
з'являється біль по всьому животі, нудота, багаторазова блювота, профузний
пронос; стул водянистий. Перебіг цієї форми хвороби зазвичай нетривалий.
Нерідко її помилково приймають за харчову токсикоінфекцію.
При пізньо розпочатому лікуванні, супроводжуючих
захворюваннях шлунково-кишкового тракту гостра дизентерія відразу або після
тимчасового (3-5 дні) поліпшення переходить у затяжну форму, яка
характеризується зміною загострень з повторним виділенням напіврідких або
рідких випорожнень, що містять слиз та кров. При цій формі хвороба триває до
2-3-ох місяців.
У 1,5-2% випадків у хворих гострою дизентерією
розвивається хронічна дизентерія, що характеризується тривалими періодами
загострень (по 1,5-2 міс.) та такими ж тривалими світлими проміжками уявного
здоров'я; загальна тривалість хронічно дизентерії може досягати 3-4 роки. Кожне
загострення її супроводжується болем у лівій підвздошній ділянці, виділенням
від 2 до 4-5 разів на добу рідких випорожнень зі слизом та кров'ю, іноді з
домішками гною, часто зі значним схудненням хворого.
Розвитку хронічної дизентерії сприяють
неправильне або недостатнє лікування, супутні захворювання кишечника (в тому
числігельмінтози), недотримання дієти, інтоксикація (куріння, вживання алкоголю).
В дітей при гострій дизентерії часто
зустрічаються важкі форми хвороби, виражене зневоднення організму,
інтоксикація, схуднення, доволі рясне виділення слизу у випорожненнях; діти
більш схильні до розвитку затяжних та хронічних форм хвороби, ніж дорослі.
Діти, хворі дизентерією, нерідко страждають одночасно коліентеритами.
Антигенна структура. Шигели містять
соматичні О- і поверхневі К-антигени. У відповідності до антигенної структури
О-Аг і біохімічних властивостей відомо 39 сероварів шигел, які розділяють на 4
види: Shigella dysenteriae (серогрупа А), Shigella flexneri (серогрупа В), Shigella boydii (серогрупа С) та Shigella sonnei (серогрупа D).
Класифікація бактерій роду Shigella
|
Підгрупа, вид
|
Серовари
|
Підсеро
вари
|
|
A
- S. dysenteriae
B
- S. flexneri
C
- S. boydii
D
- S. sonnei
|
1-12
1
2
3
4
5
6
X
V
1-18
-
|
-
1a,
1b
2a,
2b
3a,3b,
3c
4a,
4b
5a,
5b
-
-
-
-
-
|
Дизентерійні бактерії можуть зберігатися у
зовнішньому середовищі (на предметах, посуді, у прісній і морській воді, на
поверхні грошових знаків, на овочах, фруктах) протягом 5—14 діб. Пряме сонячне
світло, 1 % розчин фенолу вбивають їх через ЗО хв,
температура 60 °С — через 10 — 20 хв.
Шигели швидко гинуть
від дії розчинів хлораміну і
хлорного вапна. Найчутливіші до фізичних і хімічних' факторів S. dysenteriae і
порівняно резистентні — S. sonnei. Патогенність для тварин. До шигел в
умовах розплідників сприйнятливі мавпи, які заражуються від хворих людей або
носіїв, у ряді випадків вони можуть бути джерелом інфікування обслуговуючого
персоналу розплідників і зоопарків, проте епідеміологічна роль мавп невелика.
При парентеральному зараженні кролів у них
розвивається інтоксикація, яка призводить до летального кінця.
Патогенез
захворювання у людини. Джерелами інфекції є особи, хворі на гостру і хронічну
дизентерію, а також носії. Зараження відбувається фекально-оральним шляхом при
вживанні інфікованих харчових продуктів (особливо молока, води), побутовим
шляхом (через домашніх мух, різні предмети, засіяні шигелами, брудні руки).
Дизентерійні бактерії локалізуються в клітинах слизової оболонки підслизового
шару товстої кишки, де розмножуються звичайно без проникнення в кров. Здатність
проникти в клітину пов’язана із присутнітю плазмід(220kb), які
кодують 4 білка, відомих як інвазивні плазмідні антигени IpaA, IpaB, IpaC, IpaD). Один з них- IpaD- вважається зумовлює наявність адгезину, який дозволяє, бактеріям
бути фагоцитованими. Клітинний рецептор господаря для IpaD невідомий,
але він представлений тільки на базолатеральному полюсі ентероцита. Коли шигели знаходяться у фагосомі
клітинноаоціований гемолізин лізує фагосому і бактерії розмножуються в
клітинній цитоплазмі.
Shigella один з найінфекцйіниіших агентів:100-200 збудників можуть
спричинити хворобу.
Більшість
інфікується після вживання їжі або води, контамінованої людським фекальним
матеріалом. Шигели виживають понад 30
днів у молоці, яйцях, сирі, in milk, eggs, cheese or креветках.
При
аутолізі всіх шигел виділяється ендотоксин
Екзотоксин (Шига-токсин) – цитотоксин – блокує елонгацію поліпептидного ланцюга the пошкоджує капляри lamina propria кишкових ворсинок, викликаючи ішемію,
та геморагічний коліт
Ентеротоксин - подібний до дії
холерогену (активація аденілатциклази)
Нейротоксин S. dysenteriae - викликає паралічі задніх кінцівок і сечового міхура у
кроликів і мишей внаслідок пошкодження ЦНС; пошкоджує ендотелій судин
Схема патогенезу дизенетрії
Інтоксикація
організму зумовлюється всмоктуванням токсинів шигел через слизову оболонку,
головним чином товстої кишки.
Особливо тяжкий перебіг має дизентерія,
спричинена S. dysenteriae, дуже поширеною
в тропічних і субтропічних країнах. Захворювання супроводиться явищами
загальної інтоксикації і глибоким ураженням слизової оболонки товстої кишки,
утворенням набряку, розвитком гіперемії і кривавого поносу.
Дитина з явищами зневоднення
внаслідок тяжкої діареї
Перебіг хвороби обтяжується наявністю в організмі
лямблій і гельмінтів, які є співчленами паразито-ценозу при дизентерії.
Імунітет. Після перенесеної дизентерії
виробляється дуже слабкий і короткочасний групоспецифічний імунітет. Тому
можливе повторне і багаторазове виникнення захворювання, що іноді переходить
у хронічну форму.
Лабораторна діагностика. Основним методом мікробіологічної
діагностики дизентерії є бактеріологічний. Схема виділення збудника класична:
посів матеріалу на середовище збагачення та агар Плоскірєва, одержання чистої
культури, вивчення її біохімічних властивостей та ідентифікація за допомогою
полівалентних і моновалентних аглютинуючих сироваток.
•
Бактеріологічне дослідження
по можливості потрібно починати до початку етіотропної терапії, забір
проводять натщесерце;
•
Посуд для матеріалу ошпарюють кип′ятком і ні в якому разі не обробляють дезрозчинами;
•
Досліджуваний матеріал швидко висівають на середовище
збагачення та паралельно на селективний агар.
Взяття матеріалу для дослідження. Позитивний
результат мікробіологічного аналізу значною мірою залежить від своєчасного і
правильного забору досліджуваного матеріалу. У хворих і бактеріоносіїв
найчастіше беруть випорожнення, значно рідше - блювотні маси і промивні води
шлунка та кишок. Фекалії (1-2 г)
беруть скляною паличкою із судна або пелюшок, включаючи шматочки слизу і гною
(але не крові). Краще всього для дослідження взяти слиз (гній) із місць
ураження слизової оболонки під час колоноскопії. При заборі та посіві матеріалу
важливо суворо дотримуватись певних правил.
Бактеріологічне
дослідження по можливості потрібно починати до початку етіотропного лікування.
Посуд до взяття фекалій (судна, горшки, банки) обдають крутим кип'ятком і ні в якому разі не
обробляють дезинфікуючими розчинами, до яких шигели дуже чутливі. Досліджуваний
матеріал потрібно швидко (біля ліжка хворого) посіяти в середовище збагачення і
паралельно на селективний агар в чашці Петрі. Брати випорожнення можна не
чекаючи дефекації за допомогою ватного тампону або ректальних трубок Цімана.
Взятий матеріал
або засіяні середовища треба негайно доставити до лабораторії. При неможливості
посіву в лікарні і швидкої доставки випорожнення зберігають у консерванті (30 %
гліцерину + 70 % фосфатного буферу) при 4-6 0С не більше доби.
Збудники
дизентерії дуже рідко проникають в кров і сечу, у зв'язку з чим ці об'єкти
звичайно не сіють. Бактеріологічний аналіз секційного матеріалу необхідно
проводити якомога скоріше після смерті (товстий кишечник, мезентеріальні
лімфатичні вузли, шматочки паранхіматозних органів). При спалахах дизентерії
досліджують також харчові продукти, особливо молоко, сир, сметану.
Бактеріологічне дослідження. Посіви випорожнень проводять
паралельно на селективне середовище Плоскірєва для отримання ізольованих
колоній і обов'язково в селенітовий бульйон з метою накопичення шигел, якщо їх
мало в досліджуваному матеріалі. Бактеріологічною петлею вибирають
слизово-гнійні шматочки, ретельно прополоскують їх у 2-3-х пробірках з
ізотонічним розчином хлориду натрію, наносять на середовище Плоскірєва і скляним
шпателем втирають в агар на невеликій ділянці. Потім відривають шпатель від
середовища і втирають ним залишковий матеріал досуха в решту незасіяної
поверхні. При посіві в 2-3 чашки на кожну з них наносять нову порцію посівного
матеріалу. В селенітовий бульйон грудочки слизу і гною сіють без
прополоскування.
При відсутності
слизово-гнійних шматочків фекалії емульгують у 5-10 мл 0,85 % розчину хлориду
натрію і 1-2 краплі надосаду засівають на середовище Плоскірєва. У селенітовий
бульйон сіють неемульговані випорожнення у співвідношенні 1:5. При посіві
блювотних мас і промивних вод використовують селенітовий бульйон подвійної
концентрації і забезпечують співвідношення посівного матеріалу до середовища
1:1. Засіяні біля ліжка хворого живильні середовища безпосередньо вміщують у
термостаті. Всі посіви вирощують при 37 0С протягом 18-20 год.
На другий день
неозброєним оком або за допомогою лупи 5х-10х досліджують характер росту на
середовищі Плоскірєва, де шигели утворюють дрібні, прозорі, безбарвні колонії. Шигели
Зонне можуть давати колонії двох видів: одні плескуваті із зазубреними краями,
інші круглі, опуклі, з вологим блиском. 3-4 колонії мікроскопують, досліджують
на рухливість і пересівають на середовище Олькеницького для виділення чистої
культури. Якщо на агарі Плоскірєва росту немає, або відсутні характерні колонії
шигел, роблять висів із селенітового бульйону на агар Плоскірєва або Ендо. При
достатній кількості типових колоній ставлять орієнтовну реакцію аглютинації на
склі з сумішшю сироваток Флекснера і Зонне.
На третій день
враховують характер росту на середовищі Олькеницького. Шигели викликають
характерні зміни трицукрового агару (жовтіє стовпчик, колір скошеної частинки
не змінюється, почорніння відсутнє). Підозрілу культуру сіють в середовища Гіса
для визначення біохімічних властивостей або використовують ентеротести.
Біохімічні властивості шигел
|
Вид
|
Ферментація вуглеводів
|
Індол
|
Ката
лаза
|
|
лактоза
|
глю
коза
|
маль
тоза
|
маніт
|
дульцит
|
саха
роза
|
|
|
|
S. dysenteriaе
S. flexneri
S. boydii
S. sonnei
|
-
-
-
+
повільно
|
+
+
+
+
|
-
+
+
|
-
+
+
+
|
-
+
+
-
|
-
-
-
+
повільно
|
-
-
+
-
|
-
-
-
+
|
Примітка:
+...ферментація вуглеводів, утворення індолу, каталази; - ... відсутність ознак
Ріст
на середовищі Олькеницького
Серологічна ідентифікація
виділених культур проводиться за допомогою реакції аглютинації на склі спочатку
з сумішшю сироваток проти видів Флекснера і Зонне, які найчастіше
зустрічаються, а потім із моновидовими та монорецепторними сироватками.
Останнім часом випускають комерційні як полівалентні, так моновалентні
сироватки проти всіх видів збудників дизентерії.
|
Підгрупа
|
Штами і
серовари
|
Підсе-ровари
|
Антигенна формула
|
|
типовий
антиген
|
Груповий
антиген
|
|
A. Не ферментує маніт
|
S.dysenteria
1-12
|
|
|
|
|
B. Ферментує маніт
|
S. flexneri 1, 2, 3, 4, 5,
6, X variant Y
variant
|
1a, 1b, 2a, 2b,
3a, 3b, 4a, 4b
|
I, II, III, IV, V, VI
|
2, 3, 4, 6, 7, 8
|
|
C. Ферментує маніт
|
S. boydii, 1-18
|
|
|
|
|
D. Ферментує маніт, повільно лактозу і сахарозу
|
S. sonnei
|
|
|
|
Для визначення
виду шигел використовують також реакцію коаглютинації. Вид збудника
встановлюють за допомогою позитивної реакції з білком А золотистого
стафілокока, на якому адсорбовані специфічні антитіла проти шигел. На типову
колонію наносять краплю сенсибілізованого антитілами протеїну А, похитують
чашку й через 15 хв під мікрокопом спостерігають появу аглютинату. Реакцію
коаглютинації можна ставити вже на другий день дослідження, якщо на середовищі
є достатня кількість лактозонегативних колоній.
З метою швидкої і
надійної ідентифікації шигел ставлять також пряму й непряму реакції
імунофлуоресценції та ензиммічених антитіл. Остання при дизентерії є
високоспецифічною і все частіше використовується при лабораторній діагностиці
захворювання.
Для виявлення
антигенів у крові хворих, у тому числі в складі циркулюючих імунних
компонентів, можна використати реакцію агрегат-гемаглютинації та метод ІФА
(діагностична тест-система "Шигелапласт"). Антигени шигел у
випорожненнях і сечі виявляють за допомогою РНГА, РЗК і коаглютинації. Ці
методи високоефективні, специфічні й придатні для ранньої діагностики.
Щоб встановити
належність виділених культур до роду шигел ставлять також кератокон'юнктивальну пробу на
гвінейських свинках. У кон'юнктивальний мішок вносять петлю агарової культури або краплю
бульйонної. Важливо не травмувати при цьому рогівку. Свіжовиділені шигели
викликають виражений кератит на 2-5 добу після введення культури. Сальмонели
також можуть викликати кон'юнктивіт, але вони не
уражають рогівку. Однак, слід пам'ятати, що ентероінвазивні кишкові палички
(ЕІКП) особливо серовари 028, 029, 0124, 0143 та ін. також викликають
експерементальний кератокон'юнктивіт у гвінейських свинок.
Бактеріологічний
метод діагностики дизентерії є найдостовірнішим, але в різних мікробіологічних
лабораторіях (в залежності від кваліфікації бактеріологів і лаборантів) він дає
лише 50-70 % позитивних результатів. Окрім діагностики захворювань, бактеріологічне
дослідження проводять також для виявлення бактеріоносіїв, особливо серед
працівників продовольчих підприємст, дитячих установ і лікарняних закладів. З
метою встановлення джерел інфекції визначають фаговари й коліноцитовари шигел.
Серологічну діагностику дизентерії проводять рідко.
Інфекційний процес не супроводжується значним антигенним подразненням, тому
титри антитіл у сироватці хворих і реконвалисцентів невисокі. Їх виявляють на
5-8 добу захворювання. Найбільше антитіл утворюється на 2-3-му тижні.
Об'ємну реакцію аглютинації з
мікробними діагностикумами ставлять так само, як і реакцію Відаля при черевному
тифі і паратифах. Сироватку крові розводять від 1 : 50 до 1 : 800.
Діагностичним титром антитіл до S. flexneri у дорослих хворих вважають 1 : 200,
до S. dysenteriaе і S. sonnei - 1 : 100 (у дітей відповідно -
1 : 100 і 1 : 50).
Більш достовірні
результати отримують при постановці РНГА особливо при використанні методу
парних сироваток. Діагностичне значення
має збільшення титру в 4 і більше разів. Еритроцитарні діагностикуми
виготовляють, в основному, з антигенів S. flexneri та S. sonnei.
Допоміжне
значення для діагностики має також постановка алергічної внутрішньошкірої проби
з дизентерином Цуверкалова (розчин білкових фракцій шигел Флекснера і Зонне).
Вона стає позитивною у хворих на дизентерію, починаючи з 4-го дня. Облік
реакції проводять через 24 год. При появі гіперемії і набряку шкіри діаметром 35 мм і більше реакція
оцінюється як сильно позитивна, при 20-34 мм - помірна і при 10-15 мм - сумнівна.
Профілактика забезпечується
здійсненням комплексу загальних заходів: 1) захистом води, харчових продуктів
(особливо молочних) від інфікування збудниками дизентерії; 2) ранньою
лабораторною діагностикою; 3) госпіталізацією або ізолядією хворих удома з додержанням
відповідного режиму; 4) старанною дезинфекцією вогнищ захворювання; 5)
повноцінним лікуванням1 хворих; 6) наглядом за вогнищами
захворювання і здійсненням у них профілактичних заходів; 7) додержанням санітарно-гігієнічних
режимів у дитячих закладах, житлових і робочих приміщеннях, на підприємствах
харчової промисловості, у їдальнях і магазинах.
Ведуться випробування протидизентерійних живих
вакцин, призначених для перорального введення.
а Відновлення
водно-електролітного балансу
b. Ампіцилін – зменшує тривалість симптомів і носійство; тетрациклін,
триметоприм-сульфометоксазол
c. Профілактика через особисту гігієну, знишення сміття, очищення води
РОДИНА VIBRIONACEAE
ХОЛЕРНИЙ
ВІБРІОН
Збудниками холери прийнято вважати біовар
класичного холерного вібріона, описаний уперше в 1854 р. Ф. Пачіні і докладно
досліджений Р. Ко-хом у 1883 р., та біовар холерного вібріона. Ель-Top, виділений від померлого хворого ф Готшліхом у 1906 р. До родини Vibrionaceae, крім холерного вібріона, належить V. metschnicovii, який спричиняє у птахів понос, у людей — гастроентерит.
Холера — дуже давня інфекція. Епідемічним
вогнищем її є Індія. У період з 1817 по 1926 р. було шість пандемій холери; у
1961 р. почалася сьома пандемія. У 1970 р. випадки холери спостерігались на півдні України (Одеса).
Vibrio cholerae
•
Холера - гостра,
карантинна, особливо небезпечна інфекційна хвороба з фекально-оральним
механізмом передачі, характеризується рясним поносом, блюванням, сильною
інтоксикацією та зневодненням організму.
•
Холерний вібріон вперше описав італійський вчений
Ф. Пачіні в 1854 р., детально вивчив його властивості і виділив у чистій
культурі Р. Кох у 1883 р., Ф. Готшліх у 1906 р. виділив з кишечника прочанина
вібріон Ель-Тор, який відрізняється від холерного гемолітичними властивостями й
також спричиняє холеру.
Поширення холери на земній кулі
Летальність від холери в минулому була висока
(50—60 %), останнім часом, за даними ВООЗ, вона становить близько 1 %.
Морфологія. Холерний вібріон має форму зігнутої
палички завдовжки 1,5—3,0 мкм, завтовшки 0,3 мкм; дуже рухливий, звичайно
монотрих, не утворює спор і капсул, грамнегативний.
V. cholerae, V. eltor мають форму зігнутих
(нагадують кому) або прямих поліморфних паличок довжиною 1,5-3 мкм, шириною
0,3-0,6 мкм, спор і капсул не утворюють, мають один, полярно розташований
джгутик (монотрих), завдяки якому дуже активно рухаються. У мазках з чистих
культур розташовуються поодинці, а в свіжих препаратах із фекалій хворого мають
вигляд табунців рибок.
Vibrio
cholerae
(електронна мікроскопія)
Холерні вібріони мінливі під впливом фізичних, хімічних і біологічних
факторів. На штучних середовищах і в старих культурах вони можуть набувати форм
зерен, куль, колбоподібних утворень, паличок, спіралей, утворювати L-форми; при пересіванні на свіжі середовища вібріони
переходять у вихідні форми.
Раніше розрізняли два біоваза холерного вібріона
— класичний та Ель-Top. Істотної різниці
в структурі цих вібріонів не виявлено, тому згідно з останнім виданням
визначника бактерій Бергі (1984) вважають, що збудник холери має один штам.
Мазок з чистої культури
Мазок Vibrio cholerae (чиста культура)
Мазок Vibrio cholerae
Культивування. Холерні вібріони — факультативні
анаероби; температурний оптимум росту 18—37 °С; крайні границі 14—42 °С; добре
розвиваються при рН 7,2—8,6, на густих середовищах утворюють прозорі, що мають
голубуватий відтінок, опуклі дископодібні колонії з рівними краями. На лужному
бульйоні і лептонній воді через 6 год росту з'являється ніжна
плівка.
•
Аероби, але можуть рости анаеробно.
•
Ростуть при 16-40
°C, оптимум 37 °С
•
pH 6.4 – 9.6, оптимум 8,2
•
NaCl необхідний для
росту (0.5-1%)
•
Ріст на звичайних середовищах
•
На агарі– напівпрозорі дископодібні
колонії, 1-2мм в діаметрі, голубуваті
•
Мак Конкі агар– спочатку безбарвні,
пізніше - рожеві, так як розщеплюють
лактозу (повільно).
•
Кров’яний агар – спочатку навколо колонії
зона зеленкувата (неповний гемоліз) ,
пізніше- повний гемоліз.
•
Желатиновий стовпчик- лійкоподібне розрідження
через 3 дні при 22 °C.
•
Пептонна вода – через 6 год тоненька
поверхнева плівка. Мутність і осад пізніше
Колонії Vibrio cholerae на лужному та кровяному
агарі
Холерні вібріони дисоціюють із S-форми в R-форму. Цей мутаційний
процес супроводиться глибокими змінами антигенної структури.
Ферментативні властивості. Холерні вібріони розріджують зсілу
сироватку, желатину, утворюють індол, аміак, ферментують сахарозу і манозу з
утворенням кислоти, не ферментують у перші 48 год лактозу й арабінозу;
постійно спричиняють зсідання молока, мають лізин-орнітин-декарбоксилазну й
оксидазну активність.
Холерні вібріони утворюють плазмін, гіалуронідазу,
клостридіопептидазу А (колагеназу), муци-назу, фосфоліпазу (лецитиназу), протеїнази,
нейрамінідазу. Остання спричиняє відщеплення нейрамінової кислоти, що є на
поверхні клітин слизової оболонки
кишок.
Антигенна структура. Холерні вібріони мають
термостабільні О-антигени (соматичні) і термолабільні Н-антигени (джгутикові).
О-антигену властиві видова і типова специфічність, Н-антиген неспецифічний,
спільний для всього роду Vibrio. Вібріони поділені
на О-підгрупи, яких налічується понад 60. Холерні вібріони належать до 01-підгрупи.
У вібріонів збудників холери цієї підгрупи розрізняють три О-антигени (А, В,
С), за комбінацією яких виділяють три серовари — Огава (АВ), Інаба (АС) і
Гікошима (ABC).
Ø >200
серогруп за
соматичним O-антигеном
Ø Спочатку групи А і В
Ø А – вібріони мають біохімічну
та антигенну подібність
Ø В- Біохімічна та антигенна
неоднорідність
Ø O1 і 139 спричиняють класичні епідемії
холери
Ø O1 – має 2 біотипи El Tor і класичний вібріон)
·
Кожний з них –має три
серотипи: ogawa, inaba, hikojima ( за наявністю антигенних фракцій А, В
і С. Всі вони аглютинуються сироваткою О1.
Ø Окремі варіанти O1 штамів не продукують холерний
токсин (це атипові
або нетоксигенні варіанти O1 V. cholerae)
Ø Окремі штами ідентичні O1 штамам, але не аглютинуються O1 сироваткою. Це вібріони, яку
не аглютинуються, або НАГИ (не О 1 V.cholerae)
У хворих і вібріоносіїв виявлено вібріони
(НАГ-вібріони), які не аглютинуються, їх природу остаточно не визначено.
Гадають, що вони є наслідком мінливості холерних вібріонів. Ці форми дістали
назву НАГ-вібріонів, вони схожі на холерні за морфологічними, культуральними і
біохімічними ознаками, не мають спільних із ними О- та Н-антигенів.
НАГ-вібріони досить часто виділяють із води та інших об'єктів зовнішнього
середовища.
Холерні вібріони виділяють два типи токсинів: 1) білковий
екзотоксин (холероген), який діє на ентероцити тонкого кишечника, спричиняючи
ентерит з водянистими випорожненнями і зневоднення організму; 2) ендотоксин -
ліпополісахаридний комплекс, який звільняється тільки при руйнуванні вібріонів,
він також бере участь у механізмі розвитку хвороби. Токсигенні штами
О1, О139 мають ген холерного токсину (vct+) і викликають холеру, схильну до
широкого епідемічного розповсюдження.
Резистентність. Холерні вібріони довго зберігаються
при низьких температурах; у випорожненнях вони виживають до 5 місяців, у
грунті — 2 місяці, в устрицях, крабах, креветках, на поверхні риб і в їх кишках
— від 1 до 40 діб, у воді — кілька діб. Вібріони можуть зберігатися понад 4
тижні в морській і річковій воді, 1 —10 діб — на продуктах, 4—5 діб — у
кишечнику мух. За сприятливих умов можливе розмноження вібріонів холери у
водоймах, у мулі.
Холерні вібріони малостійкі до дії сонячного
світла, висушування. При температурі 100 °С вони гинуть миттєво, при 80 °С —
протягом 5 хв. Дуже чутливі до дії дезинфікуючих речовин, кислот, шлункового
соку (в розчині соляної кислоти 1:10 000 гинуть за 1 хв).
•
Чутливі до нагрівання, висушування, кислоти.
•
Можуть виживати 2-3 дні на поверхнях за сухих умов
•
Survive у водопровідні воді 30 дн., заморожених продуктах – 30 дн.
•
El Tor штами виживають краще, ніж
класичні варіанти
•
Чутливі до
дезинфектантів, включаючи хлормісткі.
Патогенність для тварин. У природних умовах
тварини на холеру не хворіють. Внутрішньоочеревинне введення культури кролям і
морським свинкам супроводиться загальним токсикозом, перитонітом, який
призводить до загибелі тварин.
Холе́ра (від chole — жовч і rheo — течу) — антропонозне інфекційне захворювання,
викликане холерними вібріонами,
їхніми токсинами, що
проникають через рот у травний тракт здорової сприйнятливої людини,
супроводжуване зневодненням організму. Хвороба супроводжується підвищеною
проникністю клітинних мембран епітелію слизової оболонки тонких кишок для води і мінеральних солей,
протікає при рясному виділенні їх з організму з дуже рідкимивипорожненнями,
а також блювотними масами,
характеризується зневодненням,
розладами водно-електролітного балансу, гемодинаміки і функції нирок[1].
При несприятливих умовах холера швидко набирає характеру епідемії або навіть пандемії,
тобто охоплює багато країн, а з часом може досягати світового розповсюдження.
В
даний час доведено, що холера може викликатися холерними вібріонами наступних
біотипів:
·
класичним холерним вібріоном (Vibrio cholerae), відкритим Філіппо Пачіні (1853) і Едуардом Недзвецьким(1872);
чисту культуру 1833 року вивів
німецький мікробіолог Роберт Кох[2];
·
вібріоном Ель-Тор (V. cholerae El Tor), відкритий на Синайському півострові із трупа
паломника на карантинній станції міста Ель-Тор, Єгипет, німецьким
фізіологом та бактеріологом Емілем Готтшліхом[3].
За своєю
будовою вібріони обох типів зовсім однакові, але мають різну здатність
лізируватисябактеріофагами.
Вібріони даних біотипів —
грамнегативні палички, представляють злегка вигнуті чи комкоподібні бактерії циліндричної
форми, що мають на одному зі своїх кінців джгутик і
внаслідок цього здійснюють дуже активні поступальні рухи. Тіло мікроба містить
соматичний О-антиген, а джгутик — Н-антиген. Холерні вібріони добре
ростуть на штучних живильних середовищах, що мають лужну реакцію.
Класичний вібріон і вібріон Ель-Тор поділяють на два сірологічних типи: Огава і
Інаба. Холерні вібріони утворюють токсини трьох
типів, серед яких найбільше значення в патогенезі має холероген.
Дійсні холерні вібріони аглютинують О-сироваткою.
Лужна реакція середовища, у якій знаходяться холерні вібріони, сприяє їх
існуванню і розмноженню. У
кислотному середовищі вібріони швидко гинуть. Дезінфікуючі речовини
діють на них згубно. За певних умов у зовнішньому середовищі вони тривалий час
зберігають свою життєздатність, наприклад, якщо вони знаходяться у воді. Однак холерні вібріони легко гинуть
під дією високої температури і
прямих сонячних променів.
Джерелом інфекції є людина, хвора
на холеру та бацилоносії. Холера розповсюджується через безпосередній контакт з
хворими, через воду та харчові продукти.
В її розповсюдженні велику роль відіграють мухи. Інкубаційний періодтриває
від 1 до 6 діб. При тяжких епідеміях впродовж перших 2 днів захворювання
помирає близько ⅔ хворих.
Роль основних джерел інфекції при захворюваннях холерою
грають хворі, що знаходяться в гострому періоді прояву цієї інфекції,
особливо особи, що страждають алгідною формою, а також реконвалісценти в перші
4-5 днів після затухання основних симптомів захворювання. Хворі алгідною формою
холери виділяють з рідкими випорожненнями і блювотними масами (в обох випадках — типу
рисового відвару) величезну кількість вібріонів.
У хворих стертими, атипічними клінічними формами, а також в
осіб, що знаходилися в контакті з хворими і стали тимчасовими (транзиторними)
носіями, холерні вібріони виділяються в значно менших кількостях, ніж при
алгідній формі холери, хоча і ці особи мають певне епідеміологічне значення.
Вібріононосіння може продовжуватися до 1-1,5 місяці і навіть значно більше.
Необхідно ретельно виявляти усі випадки захворювання холерою, вчасно ізолювати
хворих, проводячи повний комплекс протиепідемічних заходів, а в інфекційних
шпиталях, куди вони госпіталізовані, робити надійну дезинфекцію їхніх виділень перед спуском у
загальну каналізацію.
При появі випадків захворювання холерою в даному населеному
пункті створюються надзвичайні протиепідемічні комісії і штабепідемічного
осередку, наділені відповідними повноваженнями і координуючі усю роботу по боротьбі
з поширенням інфекції.
Виявлених хворих із клінічно вираженими формами холери
поміщають в інфекційний (холерний) госпіталь,
який повинен обслуговувати добре підготовлений медичний персонал. Видужуючих після перенесеної
холери варто розміщати окремо від хворих, що знаходяться в гострому періоді
захворювання.
Для виявлення хворих холерою серед осіб, що мають клінічні ознаки,
які викликають тією чи іншою мірою підозри на можливість їхнього захворювання
холерою, служать «провізорні» спеціальні ізолятори чи шпиталі; це дає можливість не
тільки вчасно виявити хворих холерою, але і приступити до їхнього можливо більш
раннього лікування на місці чи з переведенням до
інфекційного шпиталю.
Система «провізорних» шпиталів дозволяє не тільки вести
клінічне спостереження за особами, що знаходилися в осередку інфекції, але
також проводити їхнє ретельне бактеріологічне обстеження, виявляючи тим самим
навіть найбільш стерті форми хвороби і вібріононосіння. Режим роботи в
«провізорних» шпиталях такий самий, як і в холерних.
В осередках, де виявлені випадки захворювання холерою,
необхідно проводити спостереження за практично здоровими особами, що тією чи
іншою мірою піддавалися небезпеці зараження. Таких осіб поміщають на 6 днів в обсерватор для клінічного та бактеріологічного
спостереження, що відповідає максимальній тривалості інкубаційного періоду
холери. Після закінчення цього терміну при відсутності клінічних симптомів
кишкового захворювання, а також з одержанням повторних негативних результатів посіву випорожнень осіб, що залишилися
здоровими, виписують з обсерватора.
Патогенез
Зараження холерою відбувається в результаті проникнення
холерних вібріонів через рот переважно з інфікованою
непрокип'яченою чи нехлорованою водою або через брудні руки при забрудненні
їх фекаліями, що
містять живих вібріонів. Значно меншу роль у поширенні холери грають забруднені
цими фекаліями молоко й інші харчові продукти.
Мають значення і такі фактори, як сезон року (липень-вересеньдля
країн з помірним кліматом при занесенні в них інфекції), температура зовнішнього середовища, у тому числі
води в різних, головним чином закритих водоймах. Щодо епідеміологічного
значення хворих зі стертими та надлегкими формами холери варто враховувати, що
в осередку захворювань, який продовжує функціонувати, та вже сформованому ці
особи можуть складати значно більш великий контингент, ніж число хворих з вираженими
симптомами захворювання. Холера може або зустрічатися у вигляді окремих
(спорадичних) випадків, або викликати епідемічні спалахи. При масовому
поширенні захворювань холерою розрізняють такі типи епідемій: водяні,
контактно-побутові, харчові і змішані.
Проникнувши через рот в організм людини, що заразилася, холерні
вібріони піддаються шкідливому для них впливу кислого вмістушлунка,
причому частина з них при цьому гине, а інші надходять у дванадцятипалу,
а потім і в тонку кишки,
де відбувається їхнєрозмноження й одночасне з цим відмирання.
Токсичні речовини, що вивільняються з мікробних клітин (холерних вібріонів),
зокремахолероген (токсин другого типу), впливають на фермент аденілциклазу, що міститься в
поверхневих шарах клітин епітелію слизової оболонки тонкої кишки, у їх цитоплазматичній мембрані, на мукоїдні речовини,
що знаходяться в міжклітинних просторах.
Відповідно до викладеного вище головною рисою патогенезу холери варто вважати те, що цьому
захворюванню не властиві запальні зміни слизової оболонки тонкого кишечнику, як
це вважалося донедавна. Фактично під впливом холерогена, як це описано вище, у
результаті ферментативного процесу відбувається посилене виведення води і мінеральних солей у вигляді характерного для важких
форм холери рисового відвару.
Вважається, що ця картина ураження слизової оболонки тонкого
кишечнику, що гостро розвивається, є наслідком токсичних ушкоджень. Багато
інших сторін патогенезу холери також можуть бути пов'язані із
проявами токсичної природи хвороби.
КлінікаЧоловік з важкою формою
холери і сильнимзневодненням.
Останнє спричиняє, так званий, ефект «руки жінки-пралі»
Інкубаційний період холери триває в середньому 2-3 дні, а
іноді від 1 до 5 днів. Якщо хворий, що знаходиться в інкубаційному періоді,
приймав у осередку антибіотики з приводу контакту з іншим хворим чи з
метою масової експрес-хіміопрофілактики, інкубаційний період може тривати,
очевидно, до 9-10 днів і навіть більше.
Керуючись показниками порушення водно-соляного обміну і
ступеня його зневоднювання,
у наш час[Коли?] розрізняють такі клінічні форми
холери:
1. важку
форму, що
супроводжується значними розладами водно-електролітного балансу, здатністю до
розвитку колапсу і можливістю переходу до
стану алгіда, наявністю рясного водяного стула типу рисового відвару;
2. середньо
важку, що
характеризується помірно вираженим зневоднюванням організму і прискореним
розрідженим стулом;
3. легку, а також надлегку, стерті
форми, що супроводжуються дуже незначними проявами зневоднювання організму
хворого.
Іноді виділяють ще одну форму холери — блискавичну, яка
розвивається винятково гостро і спричиняє загибель хворого[4].
Зокрема під час епідемії холери 2010 року на Гаїті та 2004 року в Індії смерть могла настати через дві години
після прояву першого симптому захворювання[5].
У хворих холерою, особливо у хворих з її важким перебігом,
можливий розвиток таких небезпечних для життя станів, як інфекційно-токсичний і
гіповолемічний шок, судинний колапс. У пізній термін від початку
хвороби (з 6-9-го дня) можливі важкі ураження нирок,
пов'язані з токсичними й аутоалергічними процесами.
Діагностика
Для розпізнавання хвороби необхідне,
насамперед, ретельне виявлення усіх епідеміологічних даних, що свідчать про
можливе зараження холерою, уточнення анамнезу, оцінка головних клінічних симптомів і синдромів у їхньому розвитку, а також проведення диференційного діагнозу і бактеріологічних досліджень
випорожнень хворого.
Дотепер розроблено ряд методів лабораторних досліджень, що
дозволяють уточнити діагноз холери. Ці методи можуть бути
розділені на:
·
класичні методи, що забезпечують можливість не тільки
виділення, але і ретельного вивчення штамів холерних вібріонів;
·
прискорені, у тому числі спрощені методи дослідження, що
дають можливість одержання попередніх відповідей чи експрес-діагностики.
Лікування
Слідом за доставкою
хворого холерою в інфекційний шпиталь має бути розпочато його лікування,
яке проводять з урахуванням конкретної клінічної форми і важкість перебігу
хвороби. У хворих із середньо важкою формою хвороби, а також у хворих, що
знаходяться у стані алгіду, необхідно насамперед прагнути до того, щоб по
можливості швидше відновити нормальний водно-соляний обмін, заповнити втрати
води й електролітів з організму, усунути стан метаболічного ацидозу.
Розв'язання цієї задачі досягається проведенням замісної терапії —
тривалим внутрішньовенним краплинним уведенням великих обсягів спеціально
приготовлених соляних розчинів. Це лікування забезпечує регідрацію
(нормалізацію водно-соляної рівноваги), усунення метаболічного ацидозу,
розладів кисневого постачання тканин. Таке лікування поліпшує гемодинаміку та діяльність серцево-судинної системи, сприяє припиненню поносу і блювоти.
Холерні
вібріони виділяють два типи токсинів: 1) білковий екзотоксин
(холероген), який діє на ентероцити тонкого кишечника, спричиняючи ентерит з
водянистими випорожненнями і зневоднення організму; 2) ендотоксин -
ліпополісахаридний комплекс, який звільняється тільки при руйнуванні вібріонів,
він також бере участь у механізмі розвитку хвороби.
Токсигенні штами
О1, О139 мають ген холерного токсину (vct+) і викликають холеру, схильну до
широкого епідемічного розповсюдження.
Патогенез захворювання в людини. Холерні вібріони
передаються від хворих і носіїв через їжу, воду, мух і брудні руки. Зараження
можливе при купанні у водоймах, полосканні морською водою горла, вживанні у їжу
креветок, устриць, риби, інфікованих збудниками холери.
Патогенез холери
Мікроорганізми проникають через порожнину рота в
тонку кишку. Кислий вміст шлунка звичайно є несприятливим середовищем для холерних
вібріонів, але в ряді випадків цей бар'єр порушується внаслідок дії різних
факторів, які нейтралізують або знижують бактерицидні властивості шлункового
соку.
Завдяки лужному середовищу і достатку продуктів
розпаду білків у кишках створюються сприятливі умови для розмноження холерних
вібріонів, яким властива адгезивність. Вироблюваний ними ентеротоксин
(холероген) активізує фермент аденілциклазу в клітинах епітелію тонкої кишки,
підвищує продукцію аденозинмонофосфату, який призводить до зміни механізму
проникності епітеліальних клітин, що й зумовлює розвиток профузного поносу.
Швидка дегідратація супроводиться втратою електролітів, зокрема солей калію і
натрію. Тривалість інкубаційного періоду при холері становить від кількох
годин до 6 діб (у середньому 2—3 доби).
У розвитку захворювання розрізняють кілька
етапів: холерний ентерит (холерний понос, або діарея) тривалістю 1—2 доби, який
у частини хворих закінчується видужанням; холерний гастроентерит, при якому
сильний понос і багаторазове блювання призводять до збезводнення організму
хворих, що спричиняє зниження температури тіла, різке зменшення вмісту в крові
мінеральних і білкових речовин, появу судорог; випорожнення нагадують рисовий
відвар; холерний алгід, коли з'являється ціаноз, голос стає хрипким, іноді
настає цілковита афонія; температура тіла знижується до 35,5—34 °С,
розвиваються різке ослаблення діяльності серця внаслідок підвищення в'язкості
крові, затримка сечовипускання. У ряді випадків виникає холерна кома, що
призводить до прострації і смерті.
Можлива дуже тяжка скоротечна форма холери (суха
холера), яка при відсутності поносу і блювання в результаті різкої інтоксикації
закінчується смертю.
Останніми роками у 80—90% випадків і більше
виникнення холери спостерігаються стерті і легкі форми захворювання. Тяжкі
форми з летальним кінцем трапляються в осіб з різними соматичними захворюваннями,
які знижують загальну резистентність організму і .бар'єрну функцію шлунка, а
також у людей похилого віку.
Імунітет. В рсіб, які перенесли холеру,
розвивається міцний антиінфекційний (антитоксичний та антибактеріальний)
імунітет, пов'язаний з наявністю в крові антитоксинів, лізинів, вібріоцинів (IgA), аглютинінів, опсонінів і з фагоцитарною активністю макрофагів.
У природному фізіологічному механізмі захисту важливу роль відіграє нормальна
функція шлунка, вміст якого бактерицидний щодо холерного вібріона. Іноді після
видужання реконвалесценти протягом 3—4 тижнів стають носіями
холерних вібріонів.
Лабораторна діагностика. Дослідження ведуть при
запровадженні в лабораторії суворого режиму з додержанням загальних правил під
час роботи з особливо небезпечними (карантинними) інфекціями.
Для дослідження беруть випорожнення, блювотні маси,
органи трупа, воду, предмети, у деяких випадках — харчові продукти. Узяття і
доставку матеріалу на дослідження також роблять з додержанням певних правил.
Лабораторна діагностика.
•
Збір зразків
–
Фекалії забирають у гострій стадії до прийому
антибіотиків.
–
Краще ректальним катетером
–
Ректальні мазки краще у тих, хто одужує
–
Кал у вигляді “рисового відвару”
–
НЕ актуально
•
Матеріал з посуду
•
Блювотні маси
Узяття
і доставка матеріалів. Для мікробіологічного дослідження стерильною ложкою беруть
випорожнення, блювотні маси, промивні води хворого в обємі 10 – 20 мл,
переносять їх роздільно у стерильні скляні банки, закривають скляними чи
гумовими пробками і заливають парафіном. Найкращі результати дає дослідження
проб, взятих до початку антимікробної терапії.
Другу порцію випорожнень і блювотних
мас в обємі 1-2 мл засівають біля ліжка хворого у 10-50 мл транспортного
середовища (1% пептонна вода рН 7,8 чи рН
9,3). Якщо випорожнень в момент забору матеріалу немає, вирізають
забруднені фекаліями ділянки білизни. Досліджують також жовч, узяту за
допомогою дуоденального зондування.
Під час епідемічного спалаху холери
широко практикують ректальний забір. Для цього стерильний ватний тампон або
алюмінієву петлю вводять у пряму кишку на глибину 5-19 см, забирають вміст і
вносять у флакон або пробірку з 1%
лужною пептонною водою.
Від трупа беруть невеликі ділянки
тонкої кишки з верхнього і нижнього відділу, які перевязують з обох кінців
лігатурами. Забирають також відрізок прямої кишки довжиною 10-15 см. Жовчний міхур
вирізають з частиною паренхіми печінки.
При бактеріологічному обстеженні
людей, що були в контакті з хворими або вібріоносіями, а також реконвалесцентів
перед виписуванням із стаціонару доцільно заздалегідь дати їм проносне, яке
одночасно діяло б і як жовчогінне (напр.25-30 г сульфату магнію). Для дослідження
відбирають рідку частину випорожнень,
що надійшли з верхнього відділу тонкої кишки і мають вміст жовчного міхура.
За епідеміологічними показниками досліджують
воду відкритих водо-ймищ, водопровідну воду, стічні води, мул, гідробіонтів
(риб, жаб, устриць, молюсків, рачків тощо), харчові продукти. Змиви з обєктів
навколишнього середовища відбирають з площі 0,25 м2 ватними
тампонами, змоченими 1% лужною пептонною водою і в ній транспортують до
лабораторії.
На кожну банку, флакон, пробірку
наклеюють направлення,в якому вказують прізвище, ініціали, вік хворого, його домашню і
службову адресу, попе-редній діагноз, дату і час взяття проб, підпис лікаря, що
направив матеріали. Відібрані проби потрібно доставити до лабораторії протягом
3-х годин. Якщо це неможливи, матеріал сіють в 1% пептонну воду з телуритом калію
(1:100000) і на чашки з лужним м¢ясо-пептонним агаром. При
великій віддалі до лабораторії всі проби
вміщують у металеві пенали або банки, обмостивши ватою чи стружками.
Потім їх пакують у дерев”ний ящик,пломбують, надписують “верх, обережно!” і з великими
пересторогами спеціальним транспортом із посланцем доставляють до лабораторії.
Епідемія холери на Близькому
Сході
Холера
– особливо небезпечне захворювання. Тому бактеріологічне дослідження потрібно
проводити в режимних лабораторіях, в яких працює спеціально підготовлений
персонал. Якщо поблизу такої лабораторії немає, досліджуваний матеріал
направляють до найближчої звичайної бактеріологічної лабораторії. Тоді прийом
інших аналізів припиняють, встановлюють суворий протиепідемічний режим, персоналу
забороняють працювати натщесерце. Лабораторія повинна працювати цілодобово.
Клінічні прояви холери
Бактеріологічне дослідження.
Лабораторна діагностика холери має виключно велике значення оскільки виділення
збудника дає право встановити остаточний
діагноз і розгорнути профілактичні заходи для припинення епідемічного
розповсюдження захворювання. Окрім того вона дозволяє виявити вібріоносіїв,
оцінити контроль за об”єктами оточуючого середовища і ефективність дезинфекції.
Бактеріологічну діагностику проводять поетапно.
•
Пряма мікроскопія–
•
Швидка діагностика – демонстрація рухливості вібріона та її
зупинка специфічною сироваткою.
•
Середовища збагачення для транспортування.
•
Лужна пептонна вода
середовищеTCBS
Перший етап. Із досліджуваних матеріалів
виготовляють мазки, фіксують спиртом або сумішшю Некифорова, забарвлюють за
Грамом і мікроскопують під імерсійним об’єктивом. Холерні вібріони виглядають
трохи зігнутими паличками червоного кольору, розташованими між тяжами слизу у
вигляді своерідних скупчень, що нагадують “табунці рибок”
Поряд з типовими вібріонами в мазках часом
виявляють кулясті, колбоподібні, спіралеподібні клітини. Це зменшує
діагностичну цінність бактеріоскопічного методу. На цьому етапі з метою
прискорення дослідження доцільно використовувати реакцію імунофлуоресценції з
міченими діагностичними ОІ холерними сироватками та РНГА з антитільним
еритроцитарним дігностикумом. Використовують і імунотушовий метод: фіксовані
мазки обробляють 2 хв у вологій камері тушшю, змішаною з протихолерною
сироваткою, промивають і мікроскопують. Холерні вібріони фарбуються в чорний
колір.
Для швидкого і надійного виявлення
холерних вібріонів у різних об’єктах навколишнього середовища, особливо тих, що
погано або зовсім не культивуються, використовують метод ланцюгової
полімеразної реакції.
Одночасно з бактеріоскопією
проводять посів досліджуваного матеріалу
в рідкі і на щільні живильні
середовища. З рідких середовищ найчастіше використовують 1% лужну пептонну воду
з телуритом калію і середовище Монсура,
з щільних - лужний МПА, селективні середовища TCBS, Аронсона, Монсура. Посіви
роблять в 1% пептонну воду, лужний МПА і на одне з селективних середовищ (краще
всього TCBS). При доставленні матеріалу в транспортному середовищі з
нього роблять висів у 50 мл 1% пептонної води pH 9.3 (середовище збагачення).
Середовище Аронсона: МПА, до якого добавляють сахарозу і фуксин, знебарвлений
сульфітом натрію.
Середовище Монсура: на 1 літр
дистильованої води беруть 15 г
агар-агару, 1 г
желатину, 10 г
хлориду натрію, 50 г
таурохолату натрію, 30 г
карбонату натрію.
Середовище TCBS (тіосульфат-цитрат-бромтимол сахарозний агар) має
стандартний склад, випускається в готовому сухому вигляді. На 1 л дистильованої води додають 69 г сухого порошку.
Ріст V. cholerae на середовищі TCBS
Другий етап. Через 5-6 год інкубації
посівів у термостаті виготовляють мазок з поверхні рідкого середовища, висячу
краплю для визначення рухливості й провдять орієнтовну реакцію аглютинації на
склі з OI (або RO, O139) діагностичною сироваткою
(“слайд-аглютинація “).
Одночасно роблять висів з 1%
пептонної води на лужний МПА або інші селективні середовища з метою отримання
ізольованих колоній. При відсутності видимого росту в першій пептонній воді
проводять висів з неї в другу пептонну воду ( в разі первинного посіву в
середовище збагачення з pH 9,3 подальший висів з нього
проводять через 14-20 г).
Посіви в рідкі і на щільні середовища проводять великою бактеріологічною петлею
діаметром 5 мм.
За результатами дослідження видають
попередню відповідь про виявлення холерного вібріона.
Третій
етап. Висів із другого середовища збагачення проводять на лужний МПА (або
на одне з елективних щільних середовищ) через 5-6 г при pH 7,8 і через 14-20 год при pH 9,3.
Четвертий
етап. Через 16-24 год вирощування посівів на щільних елективних середовищах
проводять макро і мікроскопічне дослідження ізольованих колоній та пересів на
двовуглеводне середовище Ресселя (лактозно-сахарозний агар) або на
тривуглеводне середовище Кліглера ( глюкозо-лактозо-сахарозний агар) з метою
виділення чистої культури та її ідентифікації.
Колонії холерних вібріонів на
лужному МПА в типовій S-формі мають розміри 2-3 мм, круглі, гладенькі,
плоскі, голубуваті, прозорі, гомогенні, з рівними краями, маслянистої
консистенції, легко знімаються петлею і емульгуються. При посіві матеріалів від
хворих, що приймали антибіотики, та віброносіїв, можуть виростати атипові
колонії. На агарі Аронсона колонії холерних вібріонів мають яскраво червоний
колір, на середовищі TCBS вони жовті на зеленому фоні, на
середовищі Монсура колонії без кольору, напівпрозорі, з темним центром. З
колоніями на лужному МПА ставлять пробу на оксидазу, а з тими колоніями, що
виросли на елективних середовищах цю пробу ставити недоцільно.
При відборі колоній використовують
індикаторні папірці (СІП – 1 – набір для ідентифікації вібріонів).
Оксидазопозитивні колонії перевіряють в “слайд аглютинації “ з холерною
сироваткою ОІ (RO,O139) в розведенні 1:100 і варіантоспецифічними сироватками
Інаба і Огава (1:50) готують мазки для забарвлення за Грамом і обробляють
люмінесцентною сироваткою. Позитивні результати дають право видати попередню
відповідь про виявлення холерного вібріона.
П’ятий
етап. Досліджують характер росту на полівуглеводних середовищах. Холерний
вібріон на агарі Ресселя змінюе колір стовпичка при збереженні первісного
кольору скошеної частини без утворення газу. Сердовище Кліглера жовтіє повністю
без утворення газу і сірководня. Культури перевіряють за морфологічними і
аглютинабельними властивостями, а в разі потреби визначають групу за Хейбергом.
Біохмічна
характеристика за Хейбергом
|
|
Г р у п и
|
|
1
|
2
|
3
|
4
|
5
|
6
|
7
|
8
|
|
Манноза
|
+
|
-
|
+
|
-
|
+
|
-
|
+
|
-
|
|
Сахароза
|
+
|
+
|
+
|
+
|
-
|
-
|
-
|
+
|
|
Арабіноза
|
-
|
-
|
+
|
+
|
-
|
-
|
+
|
-
|
Ставлять також розгорнуту о¢ємну реакцію аглютинації в пробірках за загальноприйнятою методикою
відповідно з наставленням до діагностичної сироватки. При відсутності реактивів
на оксидазу можна використати пробу “тяжа”. На предметне скло наносять краплю
0,5% водного розчину дезоксихолату натрію або 2,5% розчину миючого засобу
“Прогрес”, додають повну петлю агарової
культури досліджувальних вібріонів і ретельно перемішують. При позитивній
реакції суспензія негайно втрачає мутність, стає слизовою і в¢язкою – тягнеться за петлею у вигляді тяжа, що характерно для вібріонів.
Останнім часом
розробленні для диферинціації класичного варінту холерного вібріона від біовару
ельтор.
Основні відмінності між V. сholere і V. еltor
|
Тести
|
V. сholere
|
V. еltor
|
|
|
±
|
±
|
|
Аглютинація курячих еритроцитів
|
±
|
±
|
|
Ріст на агарі з поліміксином (30
од/мл)
|
-
|
+
|
|
Лізис холерним фагом С
|
+
|
-
|
|
Лізис фагом Ельтор-2
|
-
|
+
|
|
Реакція Фюгеса-Проскауера
|
-
|
+
|
Чутливість
виділених культур холерних вібріонів дл антибіотиків та хіміотерапевтичних
препаратів визначають за допомогою методу дифузії в агар з використанням стандартних
дисків або методом серійних розведень.
Шостий етап. Остаточно враховують результат ідентифікації чистих
культур і видають остаточну відповідь про виділення холерного вібріону
серогрупи: ОІ, RO (Інаба, Огава, Гікошима) або 0139. Якщо виділенні вібріони
за більшістю ознак відносяться до холерних, але не аглютинуються сироватками,
видають відповідь про виділення холерних вібріонів не ОІ групи (так званих
НАГ-вібріонв). Обов¢язково відмічають гемолітичну
активність, чутливість до антибіотиків і
лізис культури відповідним бактеріофагом.
У профілактиці холери особливо важливе суворе виконання
санітарно-гігієнічних вимог по забезпеченню правильного водопостачання,каналізації й очищення населених місць, а також
санітарна охорона державних кордонів.
Холерний госпіталь в місті Дакка,
столиці Бангладешу,
із типовими «холерними ліжками».
Профілактика зводиться
до шпиталізації хворих у лікарнях, ізоляції підозрілих бацилоносіїв і
контактних осіб, охоронних щеплень, санітарного контролю за
очищенням і водопостачанням населених місць, дезинфекції, санітарної
охорони кордонів, встановлення карантину, посиленнягігієнічного нагляду за
харчовими продуктами, диспансеризації осіб, які перехворіли на холеру, боротьбу
з мухами тощо.
З моменту прояву в даній місцевості хоча
б одиничних випадків захворювання холерою необхідно ретельно виявляти хворих та
підозрюваних на захворювання холерою, проводити їхню обов'язкову госпіталізацію
та лікування. Суворе
дотримання викладених вище правил ізоляції хворих холерою та контактуючих з
ними осіб, систематичне проведення дезинфекції в інфекційних (холерних) і
«провізорних» шпиталях, а також в ізоляторах є однією з мір профілактики. Дуже важливу роль у профілактиці
холери відіграє ретельне виконання всім населенням вимог особистої гігієни.Карантин встановлюють у тих чи інших
місцевостях при наявності особливих умов, що сприяють поширенню холери.
Здійснення специфічної профілактики (щеплення) має
допоміжне значення; у наш час[Коли?] для імунізації використовується анатоксин,
приготовлений з холерогена. Попередні дані випробування цього препарату
показали імунологічну та протиепідемічну ефективність.
Великої уваги заслуговує бактеріологічне дослідження на
холерних вібріонів закритих і проточнихводойм, рік і
водоймищ у місцевостях, де виявилися випадки захворювання холерою, та
проведення відповідних протиепідемічних заходів.
Заходи для попередження поширення інфекції від
вібріононосіїв, випорожнення яких можуть інфікувати воду і харчові
продукти, здобувають особливе значення в осередках захворювання холерою. Необхідне
своєчасне виявлення вібріононосіїв в осередках захворювань, які з'явилися
раніше чи тривають; це робиться за допомогою повторних бактеріологічних
обстежень жителів даного населеного пункту й у першу чергу декретованих
професійних груп (виконується в теплий пору року). Проводиться повний курс
лікування вібріононосіїв антибіотиками (тетрациклін),
здійснюються звичайні запобіжні заходи, які застосовуються у відношенні
бактеріоносіїв кишкових інфекцій (наприклад, черевнотифозних бактеріоносіїв). Особливої уваги
вимагає виявлення вібріононосіїв серед осіб, що працюють у харчовій промисловості,
на підприємствах суспільного харчування й інших декретованих осіб, яких
усувають від виконання своєї професійної роботи з повторним бактеріологічним
дослідженням відповідно до діючих правил.
Епідемії
холери в Україні
Довгий час осередком холери
залишалася Індія (Бенгалія),
де вона була відома з найдавніших часів. До 1817—1823 роках в Європіхолера
була мало відомою, бо рідко виходила зі свого історичного природного джерела до
найближчих сусідніх країн. Лише внаслідок англійської колоніальної війни в
Індії (1757 — 1817) та розвитку міжнародних зв'язків, вона почала розповсюджуватися
далеко поза межі основного джерела — в Україні,
як і в Російській
імперії та в Європі, з
1820-их років в Україні і Російській імперії було 6 пандемій,
холера тривала з 1817 до 1823 рік, але у 1823 були занесені в Україну лише
поодинокі випадки захворювань.
За другої пандемії (1826—1837)
холера була занесена в Україну 1830 року. Розповсюдженню холери сприяла російсько-турецька війна, особливо коли
військо поверталося з фронтів. Холера виникла також серед російського війська,
надісланого для придушення польського повстання (листопад 1830); свого
апогею вона досягла в Україні 1831 року. Точних даних про захворювання та смертність нема, але відомо, наприклад, що в
невеликому селі Подосах на Бердичівщині,
від холери щоденно вмирало близько 8 осіб.
Третя пандемія (1846 — 1861)
досягла 1847 року берегів Чорного та Азовського
морів і охопила
спочатку Одесу, а потім всю
Україну іПольщу.
В період 1848 — 1849 років російська армія, розгорнута в Галичині,
втратила від холери 7400 осіб (1849 рік). У цей час питанням холери займався
український лікар-патолог Іван Миколайович Рейпольський. У
1853 — 1855 роках холера особливо лютувала в Криму за часів Кримської
війни; французька армія втратила 11 200 осіб, а перехворіло холерою
понад 20000 осіб; англійці втратили 4 500, а перехворіло 7 600.Четверта
пандемія (1883 — 1875 роки) поширилась у серпні 1865 року з Константинополя спочатку в Одесі, а 1866 майже у всіх
єврейських громадах. 1869 — 1870 захворювання на холеру в Європі
припинилося, за винятком України і Росії.
П'ята пандемія (1881 — 1895)
наприкінці 1885 року досягла Австрії,
1886 — Угорщини й Німеччини,
звідки вона знов перекинулася до Галичини, центральних і східних земель та
Росії; відомо, що в Галичині та на Буковині від холери померло в період
1892 — 1894 років 2 300 осіб. Під час вищезазначених епідемій холери
в Україні і на території колишньої Російської імперії смертність від холери
коливалася від 36,8 до 44,9% всіх захворювань.
Шоста пандемія холери
(1902 — 1926) була перенесена до Російської імперії, в Україні спочатку
були поодинокі випадки захворювань. Однак 1907 року хвороба поширилася в
басейнах Дніпра, Дону та Волги. Вона охопила
майже всю Російську імперію, досягла апогею 1910 року (230 0ОО захворювань і
11 000 померлих). Згодом епідемія значно послабшала (1912 в Одесі та в Астрахані було лише 9 випадків захворювань), але
1913 стався новий вибух холери, головним чином в Подільській
губернії (1 600
захворювань).
З початком Першої
світової війни (1914)
холера поширилася в російській армії, переважно на Південно-західному фронті: 7700 захворювань,
серед цивільного населення до 1 800. 1915 року зафіксовано 11400 випадків в
армії й десятки тисяч серед цивільного населення. У наступні два роки епідемія
значно зменшилася, але 1918, у зв'язку з рухом біженців, демобілізованих та військово-полонених, а потім у
зв'язку з громадянською війною стався новий великий вибух холери.
Вона поширилася на всю Україну та середню Росію. Смертність від холери була дуже високою; наприклад,
в Одесі 1918 року — 55,8%, 1919 —
47,2%, 1920 — 65,0%, 1921 — 48,8%. Найбільша смертність була серед
молодих та найстарших груп хворих. Після закінчення громадянської війни і
введення НЕП-у розпочато
енергійну боротьбу проти холери, і вона на 1926 рік по всій території СРСР була остаточно ліквідована. Офіційно
вважається, що з того часу холера не відновлювалася, хоча поодинокі випадки
(типу Ель-Top) були зареєстровані 1970 року в Одесі, 1994 року в Криму та 2011 року у Маріуполі [6] станом на 06.06.2011 кількість хворих
досягла 14 осіб
У 2011 році у Маріуполі (Донецька
область) через холеру було введено заборону на купання на пляжах, а також на
вилов риби та продаж її на ринках.
Методи прискореної діагностики. Найкраще люмінесцентно серологічний метод, він дає можливість
через 1,5-2 год виявити холерних вібріонів у дослджуваному матеріалі, а також у
серевищі після підрощування в кількості
106 мікробних клітин в 1 мл. Методика виготовлення мазків, обробка
люмінісцентною сироваткою, мікроскопія та оцінка результатів є загальною для
виявлення всіх видів бактерій. Вона викладена в наставленні, що додається до
сироватки.
За допомогою методу імобілізації вібріонів під впливом
специфічної холерної ОІ сироватки можна виявити збудника на протязі 15-20 хв
при концентрації його в досліджуваному матерілі не менше ніж 105
мікр.тіл/мл. На предметне скло наносять 2 краплі рідких випорожнень, блювотних мас або
верхнього шару (плівки) з середовища накопичення. Першу краплю накривають покривним
скельцем (контроль), до другої додають краплю холерної 01 сироватки (1:100),
перемішують і також накривають покривним скельцем. Надавлені краплі досліджують
під фазово-контрастним мікроскопом або використовують темнопольний конденсор.
При наявності в пробах холерних вібріонів у першій краплі видно характерний
рух, у другій – іммобілізація мікробних тіл та їх аглютинація.
Для прискореної діагностики
застосовують також чутливу реакцію непрямої гемаглютинації з використанням холерного антитільного еритроцитарного
діагностикуму.
Метод
масового дослідження на вібріононосійство проводять під час епідемічних
спалахів холери. Випорожнення одночасно забирають з прямої кишки алюмінієвими
петлями від 10 чоловік, раціонально згрупованих, і вносять їх в одну колбу з
200 мл лужної пептонної води і 01 холерною аглютинуючою сироваткою, розведеною
до половини титру. Інкубацію проводять при 37 С протягом 3-4 годин. Холерні вібріони, що розмножились,
починають аглютинуватись і у вигляді пластівців опадають на дно колби. При
позитивному результаті матеріал
забирають від кожної з 10 осіб і досліджують роздільно. Такий метод дає
значну економію живильних середовищ і робочого часу бактеріологів.
Серологічні
дослідження мають лише допоміжне значення і зводятся до визначення в
сироватці хворих і вібріоносіїв вібріоцидних антитіл,аглютинінів та
антитоксинів. Від хворих потрібно брати парні сироватки з інтервалом у 8-10
днів (першу пробу буруть на 3-5 день хвороби).
Найбільш чутливою є реакція
визначення вібріоцидинів. Ці антитіла визначаються з 3-го дня захворювання
в титрах 1:100-1:1000 і максимально
наростають до 10-12-го дня. При постановці реакції спочатку ізотонічним
розчином хлориду натрію розводять комплемент 1:20 і розливають його в ряд
пробірок по 0,9 мл. Потім в першу
пробірку вносять 0,1 мл сироватки хворого перемішують і послідовно переносять
по 0,1 мл до розведення 10-10,
отримуючи десятикратні розведення в об¢ємі 0,9 мл. У кожну пробірку
додають по 0,1 мл суспензії культури
холерного вібріона, в якій
міститься 1-2 тис. Мікробних клітин. Реакцію супроводжують відповідними
контролями комплементу, сироватки і культури. Пробірки витримують при 37 °С
протягом 60 хв і роблять висіви з них на сектори агару в чашках Петрі, інкубують у термостаті 18-20 год і
підраховують кількість вирощених колоній. Титром вібріоцидних антитіл вважають
максимальне розведення сироватки, яке спричиняє загибель не менше 50% вібріонів
у порівнянні з кількістю колоній, що виросли після висіву з пробірки контролю
комплементу.
Протихолерні аглютиніни виявляють
за допомогою розгорнутої реакції аглютинації. Досліджувану сироватку розводять
1% лужною пептонною водою в об¢ємі 1 мл від 1:10 до 1:640.
Антигеном служить 3-годинна бульйонна культура холерного вібріона,який виділили
в даному вогнищі. У два ряди пробірок з розтитрованими парними сироватками
вносять по 1 краплі культури і ставлять на 60 хв у термостат при 37 °С,
потім до ранку в холодильник, після чого враховують результати. Реакцію
супроводять, як звичайно, контролями сироватки і антигена. Результат вважають
орієнтовно позитивним при аглютинації першою сироваткою в розведенні 1:40 і
вище. Діагностичне значення має не менше чим 4-кратне наростання титру антитіл
у реакції з другою сироваткою.
Більш чутливою і специфічною
вважають двокомпонентну реакцію непрямої гемаглютинації з еритроцитарним
холерним діагностикумом. Необхідні компоненти реакції та методика її постановки
в макро- та мікрооб¢ємах наведені в наставленні до діагностикуму. Обов”язково
потрібно ставити і цю реакцію методом парних сироваток. Діагностичне значення
має принаймі 4-кратне наростання титру антитіл у динаміці.
Визначення антитоксинів у
сироватці крові проводять за допомогою непрямої гемаглютинації. Досліджувану
сироватку розводять мікро- або макрооб¢ємним способом і
додають еритроцитарний холерний ентеротоксичний діагностикум. Діагностичним
титром вважають розведення сироватки 1:160. Доцільно досліджувати парні
сироватки.
Дослідження
матеріалів довкілля. Найчастіше досліджують воду відкритих водоймищ,
водопровідну воду, гідробіонтів, харчові продукти, мух, змиви з різних
предметів.
У досліджувану воду (дві проби по
500 мл) додають розчин основного пептону до 1% концентрації,інкубують 5-8 год
при 37 °С і досліджують
поверхневу плівку так само, як і плівку з пептонної води після посіву
випорожнень чи блювотних мас. Надійніші результати отримують при використанні
методу фільтрації через мембранні фільтри №2 або 3, змиви з яких після
фільтрування води засівають у лужну пептонну воду і на селективні середовища.
При цьому досліджують великі кількості води
(1,5-2,5л). Із змиву з фільтрів можна також робити мазки для забарвлення
їх люмінесцентною холерною сироваткою, а також ставити реакцію непрямої
гемаглютинації.
Від гідробіонтів після їх
розтину сіють жовчний міхур, шлунок і
кишечник (після їх гомогенізації) в 1% лужну пептонну воду і на елективний
агар. Дафній і рачків розтирають у ступці і засівають петлею в 1% пептонну
воду.
Тверді харчові продукти
подрібнюють, розтирають у ступці з ізотонічним розчином хлориду натрію і
засівають у кількості 10 г
у 50-100 мл 1% пептонної води та на агарові середовища. Молоко і молочні продукти,
змиви з об¢єктів довкілля та мух
засівають в 1% пептонну воду і досліджують за звичайною схемою.
У різних об¢єктах навколишнього середовища можуть знаходитись і інші представники
родини Vibrionaceae, морфологічно подібні до вібріонів. Особливо це стосується родів Aeromonas, Pseudomonas і Plesiomonas. Відрізнити їх від холерних і холероподібних вібріонів можна, в
основному, за біохімічними тестами.
Диференціація
вібронів від інших споріднених родів
|
Рід
|
Окси-даза
|
Жела-тиназа
|
Ферментація
|
Тест
“тяжа”
|
|
Глю-кози
|
Мано-зи
|
Мані-ту
|
Іно-зиту
|
Vibrio
|
++++
|
+
|
+
|
+
|
+
|
-
|
+
|
|
Aeromonas
|
++++
|
+
|
+
|
+
|
+
|
-
|
+-
|
|
Pseudomonas
|
++
|
+-
|
-
|
-
|
-
|
-
|
-
|
|
Plesiomonas
|
++
|
-
|
-
|
-
|
-
|
+
|
-
|
Для видової ідентифікації
холерних вібріонів провідними тестами є аглютинація культури ОІ холерною
сироваткою, лізис холерним фагом С ІV або eltor 2.
Лікування. Дуже велике значення має
боротьба із збезводненням, гіпопротеїнемією, порушенням обміну речовин,
наслідками токсикозу, яка здійснюється введенням сольових розчинів натрію і
калію, плазми або сухої сироватки, глюкози, застосуванням зігрівальних ванн,
препаратів, які стимулюють функцію органів кровообігу. Крім того,призначають
спочатку внутрішньовенно, а потім перорально напівсинтетичні тетрацикліни,
сигмаміцин, левоміцетин.
Профілактика. У вогнищі
холери необхідне проведення таких заходів:
— виявлення
перших випадків холери,
старанний облік хворих і негайне інформування вищестоящих
органів охорони здоров'я;
— ізоляція
і госпіталізація за
особливими правилами хворих і носіїв, обсервація і лабораторне
обстеження контактних осіб;
— поточна і заключна дезинфекція у відділенні для хворих на холеру і в
вогнищі;
— охорона джерел водопостачання, посилення
санітарного нагля ду за харчоблоками, боротьба з мухами; у зв'язку з
можливістю розмноження холерних вібріонів у різних водоймах за сприятливих
умов (температура, наявність живильних
субстратів) потрібний система
тичний бактеріологічний контроль за водоймами, особливо в літню пору в місцях
масового відпочинку населення;
— неухильне додержання правил особистої гігієни, кип'ятіння або старанне хлорування води,
знезаражування посуду;
— специфічна профілактика — імунізація холерною моновакциною або холерним
анатоксином. Виготовлено ефективну хімічну біва-
лентну вакцину, що складається з О-антигену сероварів Огава й Інаба та
холерного анатоксину. Вона ареактивна, застосовується перораль
но. Тим, хто контактував з хворими або підозрілими на холеру, роблять
хіміопрофілактику прийманням усередину препаратів тетрацик
ліну.
Головним у профілактиці холери є здійснення
загальних протиепідемічних заходів, а імунізацію розглядають як допоміжний засіб,
бо тривалість поствакцинального імунітету не перевищує 6 місяців.
Лікувальна
тактика
n Неліковані: смертність 60%
n Ліковані:смертність <1%
n Регідратаційна та
підтримуюча терапія
n Per os, в/в
-адекватне відновлення втраченої рідини та електролітів
Ø
Натрію
хлорид (3,5 г/л)
Ø
Калію хлорид (1,5 г/л)
Ø
тринатрію цитрат
(2,9 г/л)
n Доксициклін або тетраціклін
Профілактика
Ø
Вбита вакцина дає 50-60
% захист
Перевага неспецифічних заходів профілактики
ПАРАГЕМОЛІТИЧНИЙ ВІБРІОН
Vibrio parahaemolyticus відкритий у 1963 р. японськими вченими Р.
Сака-вакі та ін. Природним резервуаром вібріона є морська вода біля узбережжя
Японії. Виділений у морських риб і ракоподібних, виявляють його і в випорожненнях
людей, хворях на гострий ентерит. Останнім часом парагемолітичний вібріон
трапляється, крім Японії, і в інших країнах.
Ідентифіковані два біовари вібріона: parahaemolyticus і anginoly-ticus. За О-антигеном парагемолітичний вібріон містить 12 сероварів.
Парагемолітичний вібріон — збудник
токсикоінфекцій. Харчові отруєння виникають в осіб, які споживають сирі морські
продукти.
Штами парагемолітичного вібріона, що висіваються
в людей, спричиняють лізис еритроцитів і цитопатичну дію в культурах тканин і клітин
людини, тоді як штами, виділені з продуктів моря і морської води, не мають цих
властивостей і непостійно ферментують сахарозу й арабінозу.
Принципи лікування і профілактики такі самі, як і
при інших токсикоінфекціях.
Кампілобактеріози
Інфекційні захворювання,
що спричиняють бактерії роду Campylobacter, дістали загальну назву
кампілобактеріози. Вони мають гострий перебіг, супрповоджуються гарячкою,
упраженням шлунка і кишечника і з кожним роком зустрічається все частіше. Серед
13 видів кампілобактерій найголовнішими є: Campylobacter jejuni, C.coli, C.lari. У 1991 р виділено окремий рід Helicobacter pylory його стабільно виявляють у хворих на виразку шлунка, гастрит і дуоденіт.
Цим захворюванням дали загальну назву гелікобактеріози.
Окрім ентеритів і
ентероколітів, цих найчастіших кампілобактеріозів, значно рідше зустрічаються
септицемії, ендокардити, перикардити, менінгіти, ураження сечостатевої системи.
У вагітних жінок можливі аборти, передчасні роди, інфікування новонароджених
під час пологів.
У
зв¢язку з тим, що клінічна картина цих
захворювань не має характерних симптомів і подібна до викликаних іншими
бактеріями, лабораторні дослідження набувають важливого значення. Для
діагностики широко використовують мікроскопічний, бактеріоскопічний і дещо менше
серологічний методи.
Матеріалом для
дослідження служить кров, ліквор, випорожнення або вміст прямої кишки, взятий
за допомогою ректальних тампонів, плацентарна і навколоплідна рідина, вміст
абсцесів, біоптати слизової оболонки шлунка і 12 палої кишки. Досліджують також
воду, молоко, інші харчові продукти, змиви з предметів тощо.
Бактеріоскопічний
метод використовують
для швидкої ідентифікації кампіло- і гелікобактерій. Тонкі мазки з фекалій або
інших клінічних матеріалів фіксують на вогні, забарвлюють фуксином Пфейфера
протягом 10-20 сек і промивають водою. Оскільки для забарвлення інших бактерій
потрібно 3-5 хв, то протягом 10-20 сек встигають зафарбуватись лише
кампілобактерії. Особливо чітко їх типові форми виявляють при забарвленні
кристалічним фіолетовим. Під
звичайним світловим мікроскопом вони виглядають як тонкі, спірально зігнуті
бактерії, що мають один повний завиток, С- і S- подібну форму або нагадують
крила чайки. Helicobacter pillory має дещо більші розміри. Можна також використати фазово-контрастну
мікроскопію суспензії випорожнень у бульйоні для культивування бруцел або
рідкому середовищі Мюллера-Хінтона (МПБ з крохмалем і казеїном). При цьому
виявляють не тільки типові особливості морфології кампілобактерій а й дуже
характерну їх рухливість.
Бактеріологічний
метод. Оптимальні результати отримують коли
матеріал беруть у транспортне тіогліколеве середовище і в ньому доставляють до
лабораторії. Якщо ж посіви роблять не пізнішу 24 год, транспортне середовище не
використовують.
Для виділення
кампіло- і гелікобактерій найчастіше застосовують середовище Бутцлера (до
кров’яного агару додають цефоперазон – 30 мг/л, рефампіцин – 10 мг/л і
амфотеріцин В – 2 мг/л). Антибіотики пригнічують ріст супутньої мікрофлори.
Посіви інкубують в атмосфері 10% СО2 при температурі 25 о С,
37 о С і 42 оС протягом 24-72 год.
Кампілобактерії
утворюють два типи колоній: 1)
правильної круглої форми з рівними краями діаметром 1-2 мм, блискучою опуклою
поверхнею, прозорі, гомогенні; 2) неправильної округлої форми діаметром 2-8 мм, безбарвні або
світло-сірого кольору, прозорі, нагадують краплі води.
При посіві кількісним
методом ріст колоній як правило виявляють на третьому і четвертому квадрантах
але потрібно ретельно оглядати всю чашку, оскільки вони можуть вирости лише на
першому квадранті в оточенні колоній супутньої фекальної мікрофлори.
Ідентифікація
колоній кампіло- і гелікобактерій не викликає труднощів для досвідченого бактеріолога.
Типові колонії досліджують мікроскопічно, забарвлюючи препарати за Грамом. У
мазках збудники мають вигляд тонких, зігнутих, частіше спіралеподібних клітин,
можуть мати один і більше витків і досягати в довжину до 8 мкм. У культур, які
вирощували протягом 72 год і довше, клітини можуть набувати коковидної форми,
що може привести до помилок в ідентифікації. Потім виділяють чисту культуру яку
ідентифікують за рядом ознак: виділення оксидази, каталази, уреази, ріст при
температурі 25 оС, 37 оС і 42 оС, гідроліз
гіппурату, відновлення нітратів, чутливість до цефалотину.
Диференціальні ознаки
кампілобактерій і гелікобактерій
Вид
|
Окси-даза
|
Ката-лаза
|
Уре-аза
|
Ріст при
|
Гіппурат-Na
|
Цефа-лотин
|
|
250С
|
370С
|
420С
|
C.jejuni
C.fetus
C.coli
C.lari
C.pylory
|
+
+
+
+
+
|
+
+
+
+
+
|
-
-
-
-
+
|
-
+
-
-
-
|
+
+
+
+
+
|
+
-
+
+
-
|
+
-
-
-
-
|
P
Ч
Р
Р
Ч
|
Примітка:
+ - позитивна ознака; - - негативна ознака;
Р –
резистентні; Ч – чутливі
Для серотипування
кампіло – і гелікобактерій використовують реакцію аглютинації зі
стандартними діагностичними сироватками
і суспензією прогрітих культур. Хороші результати типування отримані також в
реакціях коаглютинації латекс-аглютинації і непрямої гемаглютинації.
Встановлено 50 серотипів C. jejuni і 20 серотипів C. coli, але їх кількість з року в рік зростає. Ще точніші результати
серотипування отримані при використанні методу імуноферментного аналізу.
Зокрема, розроблена надійна тест-система для визначення антигенів Н. pylory в
біоптатах слизової оболонки шлунка і кишечника.
Серологічний
метод діагностики захворювань проводять значно рідше. Він відіграє важливу роль
при масових епідеміологічних обстеженнях в ряді країн американського і
африканського континентів. В Україні такі дослідження поки що не проводились.
Для
виявлення антитіл можна використовувати практично всі серологічні тести. Але
превагу віддають реакції непрямої імунофлуорисценції та методу імуноферментного
аналізу. Можна застосовувати і реакції звичайної аглютинації,
латекс-аглютинації та непрямої гемаглютинації. Є повідомлення про використання
імуноблотінгу та радіоімунного методу для визначення антитіл до С .jejuni і H. pylory. Вони
мають виключно високу чутливість але досить дорогі і широкого вжитку не
набудуть.
Матеріали підготували: доц. Ткачук Н.І. ас. Романюк
Л.Б.
