1. Морально-етичні та деонтологічні заходи щодо формування медичного фахівця

На відміну від інших наук медицина тісно пов'язана з долею людини, її здоров'ям і життям. Найповніше вони визначаються поняттям "гуманізм", без яко­го медицина не має права на своє існування, тому що її основна мета — служити людині. Гуманізм є етичною основою медицини, її мораль, а етика є теорією мо­ралі. Мораль — одна з форм суспільної свідомості, під якою мають на увазі співвід­ношення свого індивідуального досвіду із сенсом життя, із суспільним призначен­ням людини.

Що ж таке етика лікаря? Етика лікаря — це частина загальної етики, наука про моральність і поводження лікаря у сфері його діяльності, що включає в себе сукуп­ність норм поводження та мораль, визначення почуття професійного обов'язку, честі, совісті й гідності лікаря. Як один із різновидів етики професійної лікарська етика являє собою "сукупність принципів регулювання й норм поводження меди­ків, зумовлених особливістю їхньої практичної діяльності, положенням і роллю в суспільстві".

Етика медичного працівника віднаходить своє практичне вираження у конкрет­них моральних принципах, що визначають його ставлення до хворої людини в про­цесі спілкування з нею, її родичами. Увесь цей моральний комплекс прийнято по­значати терміном "деонтологія" — від грецького слова "deon" — обов'язок і "logos" — навчання. Таким чином, деонтологія — це навчання про обов'язок медичного працівника, сукупність етичних норм, необхідних йому для виконання своїх про­фесійних обов'язків. Іншими словами, деонтологія — це практичне втілення мо­рально-етичних принципів у діяльність лікаря, середнього й молодшого медичного персоналу. Вона спрямована на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворого, тому що слово й поводження лікаря (будь-якого медпрацівника), його манери, жести, міміка, настрій відіграють важливу роль (по­зитивну чи негативну) у житті хворого, у перебігу його захворювання.

Деонтологія включає:

Основними завданнями медичної деонтології є:

1. Вивчення принципів поведінки медичного персоналу, спрямованих на досягнення максимальної ефективності лікування хворих і профілактики захворювань.

2. Аналіз взаємовідносин між медиком і хворим та його родичами, а також між медичними працівниками в колективі.

3. Попередження і виключення несприятливих факторів у медичній діяльності та усунення шкідливих наслідків неякісної медичної роботи.

Ще за 1500 років до н.е. лікарі Древньої Індії давали фа­хову клятву. Для європейської медицини велике значення має етика старогрецького лікаря Гіппократа (460-370 рр. до н.е.), особливо його знаменита "Клятва". Основні положення фахо­вої медичної етики Гіппократа такі:

1) повага до життя ("Я не дам нікому, хто просить в мене, смертельного засобу і не покажу шляху для здійснення поді­бного задуму, точно так само я не вручу ніякій жінці абор­тивного пессарія");

2) заборона на заподіяння шкоди хворому ("Я направлю режим хворих до їхньої вигоди, утримуючись від заподіяння всякої шкоди і кривди");

3) повага до особистості хворого ("У який би будинок я не ввійшов, я ввійду туди тільки для користі хворого, я буду да­лекий від усього навмисного, несправедливого і згубного, особ­ливо від любовних справ із жінками і чоловіками, вільними і рабами");

4) лікарська таємниця ("Що б при лікуванні, а також і без лікування я не побачив або не почув стосовно життя людського із того, чого не варто розголошувати, я замовкну про це, вважаючи подібні речі таємницею");

5) повага до професії ("Клянуся поважати того, хто на­вчив мене лікарському мистецтву, нарівні з батьками . Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво").

Протягом останньої чверті ХХ ст. у медицині сформу­валася Нова етика, в основу якої покладено "права пацієнта". Спочатку в США, а потім і в інших країнах для її визначення навіть стали вживати новий термін "біоетика".

Біоетику іноді визначають як вивчення етичних аспектів проблемних ситуацій у сучасній медицині - штучного заплід­нення, аборту, стерилізації, нового визначення смерті люди­ни (смерть мозку), евтаназії, трансплантації органів, медико-генетичного консультування, надання психіатричної допомоги і т.д. Важливо підкреслити, що в біоетичних дослідженнях беруть участь, крім спеціалістів-медиків, також філософи, богослови, юристи, соціологи і т.д. Тобто біоетика - це міждис­циплінарна область сучасних наукових досліджень. Особливу гостроту багатьом біоетичним публікаціям надає, ніби постійно присутня у них суперечка із самим Гіппократом (наприклад, із проблем евтаназії або штучного аборту).

Ще одне стисле визначення біоетики може бути таким - це дослідження проблеми прав людини в сучасній медицині. Оскільки захист, гарантії прав людини - це не тільки теоре­тичне питання, але і практичне, в міру розвитку біоетики йде процес її інституціоналізації, тобто формування особливих суспільних установ, покликаних забезпечити захист прав лю­дини в умовах сучасної медицини. Мова йде насамперед про етичні комітети, які здійснюють контрольні, консультативні функції при проведенні сучасних медико-біологічних дослід­жень, аналіз конкретних морально-етичних колізій, що вини­кають у сучасній клінічній практиці і т.д.

Основними принципами медичної етики є:

- принцип гуманності, поваги людської гідності особистості;

- принцип поваги моральної автономії особистості;

- принцип благодійності;

- принцип справедливості.

Американський лікар  Роберт Віч описав чотири моделі взаємовідносин медичних пра­цівників і пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater - батько) мо­дель характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так, як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину відповідальності при цьому на себе. "Свята неправда" як приховування правди про діагноз від самого хворого і застосування "плацебо" (від лат. рlасео - подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що видається за ефективнодіючі ліки - найбільш яск­раві приклади батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що лікар або медична сестра зводять свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати якісь функції, усувати злами в організмі пацієн­та. Міжособистий аспект взаємовідносин медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується. Ця мо­дель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологіч­ного обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хво­рими в несвідомому стані в реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра стають "друзями" хворого. Сам Р. Віч вважає, що така модель суперечить соціальному реаліз­му. Думаємо, що в цілому це правильно, але не можна забу­вати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких хронічних захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної оцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або сечі), але і до відповідних заходів самодопо­моги, наприклад, у кризових ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридичне оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як "Заява-зобов'язання донора сперми"). Значно ж частіше між медичним персоналом і пацієнтом встановлюється ніби неписа­на угода, відповідно якої лікар і медична сестра не просто вважають здоров'я хворого пріоритетною метою своєї фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт інакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприк­лад, хвора на рак молочної залози відмовляється від рекомен­дованої їй лікарем радикальної операції з косметичних мірку­вань. По Р. Вічу, ця контрактна модель допускає послідовну повагу прав пацієнта.

 

Основні якості особистості медика:    

1. Морально-вольові – співчуття, доброзичливість, совість, щирість, оптимізм, чесність, самовідданість, працелюбство, терпіння, ввічливість, уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність, принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість, вимогливість до себе та інших.

2. Естетичні – акуратність, охайність, потяг до краси, непримирення до огидного і “сірості” в побуті, прагнення покращити умови, в яких перебуває хворий.

3. Інтелектувально-пізнавальні   - ерудованість, спостережливість, логічність,  прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, вміння бути уважним співрозмовником, комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здатність осмислювати  отриману інформацію з виділенням головного й ефективно використовувати її в лікувально-профілактичному процесі.

Вищевказані  позитивні якості прикрашають кожну людину, але для  медика, ці якості мають бути професійними.  Так, слюсар чи тракторист може проявити ніжність і ласку, в основному, у неробочий час, а для медика  це невід’ємні службові якості.

2. Особливості деонтології в роботі з дітьми та їхніми родичами

Деонтологічні принципи в педіатрії мають ураховувати своєрідність дитячої пси­хіки, яка в кожному віковому періоді є різною. Тому важливо пам'ятати, що ефек­тивність лікування хворої дитини визначається не тільки точною діагностикою хво­роби, а й розумінням психологічних особливостей самої дитини. Треба враховувати усі чинники, які беруть участь у формуванні особистості дитини, — генетичні, ек­зогенно-органічні, зовнішнього середовища (переважно родинні). Через це для ліп­шого розуміння стану дитини необхідно знати як її індивідуальні психологічні особ­ливості, так і обставини та проблеми, які, можливо, є в родині.

Ставлення до дітей, які перебувають на стаціонарному лікуванні, має бути доб­розичливим, і дотримуватися цього потрібно з перших днів перебування дитини в лікарні. Під час спілкування з дитиною та її батьками велике значення має чуйне ставлення до них, прагнення зрозуміти їхні переживання. Особливої уваги потребу­ють матері, які годують дитину груддю. Треба пам'ятати, що негативні емоції шкід­ливо впливають на процеси лактації, можуть призвести до її зниження і, як наслі­док, до переведення малюка на штучне годування, що у більшості випадків усклад­нює перебіг хвороби. Тому під час бесід із матір'ю щодо стану здоров'я дитини потрібно бути відвертими, але не перебільшувати негативні наслідки перебігу хво­роби або лікування і в будь-якому разі вселяти в неї впевненість в одужання дитини. Різний культурний рівень і характерологічні особливості батьків потребують від лі­каря та медичного персоналу великого терпіння і дипломатичності для створення гармонії, що базується на доброті й повазі один до одного. Людина, яка присвятила себе медицині, має бути готовою до цього. Особливого такту потребують випадки, коли дитина невиліковно хвора (уроджені вади, онкологічні захворювання тощо).

Важливо приділяти увагу психологічним особливостям дітей пубертатного віку, бо в цьому віці нервова система є найуразливішою, і негативний психічний стан може шкідливо позначитися на перебігу хвороби. Від того, як медичний персонал дотримуватиметься принципів деонтології, залежить і якість обстеження дитини, і якість лікування (особливо маніпуляцій, пов'язаних із виконанням дитиною певних вимог щодо їх проведення).

У разі погіршення стану хворої дитини поведінка медичного персоналу також має бути відповідною: не можна допускати паніки, розгубленості, обговорення си­туації щодо тяжкості хвороби або можливих ускладнень процедур, що їх передба­чається проводити дитині. Хвора дитина завжди відчуває стурбованість медичного персоналу і хвилювання матері, тому в присутності дитини не варто говорити про тяжкість перебігу хвороби або труднощі лікування. Цього ж потрібно вимагати від матері або людини, яка доглядає за дитиною.

Слід пам 'ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслуговування хворих, необережне коментування поведінки колег можуть мати негативні наслідки.

Кваліфіковане, чітке, своєчасне й сумлінне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворої дитини та її батьків в успіх лікування.

Особливості роботи педіатра з батьками хворої дитини

- Делікатність, зібраність, підтягнутість, впевненість, уважність, без посмішки на обличчі (ми ще не знаємо ситуації в родині, тяжкості стану дитини до нашого приходу) сприяють заспокоєнню батьків, а значить і дитини.

- Ретельний збір анамнезу і розпитування про початок хвороби, зроблених батьками заходи та їх ефективність, причинах, на думку батьків, хвороби, стан здоров'я оточуючих дорослих нерідко визначають тактичний діагноз.

- Обов'язково мити рук до початку огляду хворого. Акуратний, скурпульозний, пунктуальний огляд дитини і лише після цього - судження про діагноз. «Діагноз з першого погляду» розцінюється батьками нерідко як халатність, недбалість.

- Необхідно переконане і чітке, але не категоричне, викладення відомостей про хворобу. Зайвих подробиць про хворобу краще уникати.

- Краще, як правило, не говорити про сумніви в діагнозі, бо тоді батьки навряд чи будуть виконувати рекомендації.

- При сумнівах в діагнозі краще прийти ще раз і оглянути дитину повторно.

- Ніколи не можна дратуватися на батьків, навіть якщо вони не праві, грубі.

- Ніколи не висловлюватися негативно або скептично про діагноз і призначення лікарів, які оглядали дитину до Вас, навіть якщо вони не праві, треба лише скорегувати терапію, сказавши, що ситуація змінилась і зараз потрібно інше лікування.

- Дотримання відомої дистанції за умови граничної добродушності полегшує виконання професійних завдань.

- Тверда воля при пред'явленні певних вимог полегшує лікувальний процес. При цьому необхідно навіювання батькам і дитині думки, що вони самі гаряче зацікавлені і потребують виконання лікарських приписів.

- Давати батькам лише здійснимі рекомендації. Зокрема, не призначати медикаменти, які батьки не можуть купити або дістати.

- Обов'язково переконатися, як батьки зрозуміли сказане, і бути впевненим, що вони будуть виконувати рекомендації, а також чи володіють вони навичками догляду.

- При хронічних захворюваннях завжди підтримувати оптимізм родичів щодо прогнозу. Не залякувати батьків!

- Чітка орієнтація батьків на те, що тільки їх завзята і кропітлива повсякденна праця по дотриманню режиму, дієти, фізичних вправ, прогулянки, перебудова внутрісімейного укладу можуть надати вирішальний вплив на хронічно протікаючу хворобу у дитини.

- Якщо у хворого є захворювання, яке лікує лікар-фахівець, необхідно чітко розуміти діагноз, сенс і зміст етапної терапії та при непорозуміннях зв'язатися з лікарем-спеціалістом, бо й на Вас лежить відповідальність за раннє виявлення ускладнень, в тому числі і проведеної фахівцем терапії.

- При невиліковних летальних захворюваннях повну інформацію про прогноз давати не відразу, враховувати особливості психіки батьків (можливо, повідомити правду треба лише одному з батьків), пам'ятаючи, що помилки можуть бути при найсучасніших методах діагностики. Гіпократ писав: «Оточи хворого любов'ю і розумною утіхою, але головне, залиш його в невіданні того, що йому належить і особливо того, що йому загрожує».

- Ніколи при захворюваннях з несприятливим прогнозом не обіцяйте батькам успішного результату, одужання.

- Про будь-яких інвазивних маніпуляціях і агресивних методах лікування повинні бути повідомлені батьки дитини.

- Категорична відмова одного з батьків від життєво необхідного дитині обстеження або лікування повинен бути приводом для повторної бесіди, розмови з іншим батьком або родичем.

- Ніколи не можна приховувати від батьків виниклі у дитини в ході лікування порушення стану або ускладнення, але давати їм відповідні трактування.

- Ніколи не лаяти дитину або висловлюватися негативно про нього, особливо в присутності батьків.

- Ніколи не відмовляти батькам у відвідуванні дитини в стаціонарі.

- Ніколи не відмовляти батькам у проханні консиліуму.

- Ніколи не радити батькам при хронічних захворюваннях у дитини звертатися до екстрасенсів чи чаклунів.

- Ніколи не залишати без уваги жодне питання про хворобу дитини, її стані, лікування, посилаючись на зайнятість і завантаженість - правильніше відповісти коротко, по суті.

- Плата і подарунки ніколи не повинні бути умовою надання медичної допомоги хворому лікарем державної установи.

- Якщо у дитини є пошкодження, не характерні для його віку, особливо повторні травми, якщо дитина виглядає заляканою, а один з батьків агресивний, алкоголік - особлива увага педіатра повинна приділятися сім'ї. Це може бути «синдром жорстокого поводження з дітьми», який за даними ВООЗ зустрічається в 5% випадків.

 

Особливості розпитування хворої дитини

—Перед контактом з хворою дитиною педіатр повинен відключитися від особистих турбот і налаштуватися на емпатію, співчуття, співпереживання, співчуття почуттям хворого.

—«Контакт очі в очі» при огляді, коли педіатр дивиться на дитину з перерахованими вище почуттями, полегшує діагностику і покращує ефект лікування.

—Тілесний контакт при огляді обов'язковий. Дотик до руки, погладжування і інші види підбадьорливих дотиків під час розпитування, огляду в поєднанні з ласкавим поглядом зміцнюють в дитині відчуття безпеки і впевненості в собі, зменшують страх.

—Теплі руки і коротко стрижені нігті перед початком огляду також обов'язкові.

—- При розпитуванні про симптоми хвороби необхідно враховувати особливості особистості опитуваної дитини, її вік, стан. Нерідко діти односкладово відповідають на запитання лікаря, використовуючи його формулювання, тобто «яке питання - така відповідь», і лікар отримує відповідь, яку він хоче, перебуває в полоні власної версії хвороби, локалізації болю.

—Діти часто кажуть, повторюючи манеру і обороти дорослих в сім'ї, тому педіатр повинен з'ясувати, що розуміє дитина під тим чи іншим виразом (наприклад, що означає «серце болить», де у дитини серце і т. д.).

—Діти погано орієнтуються в часі, тому питання, пов'язані з часом, слід задавати у зрозумілій для них формі (наприклад, «до або після Нового року захворів животик» і т. д.).

—При скаргах на болі в животі потрібно запитати у дитини, в якому місці болить животик і почати пальпацію з нехворобливих місць. При позитивній відповіді на питання, чи болить, важливо переконатися, що це саме так, повторно проводячи пальпацію цього місця після безболісних місць.

Неприємні для дитини прийоми огляду (наприклад, огляд зіва зі шпателем) доцільно проводити наприкінці огляду.

—Симптом «відсутності усмішки дитини» у відповідь на усмішку з добрим серцем дорослого - важлива ознака «нездоров'я» дитини. Втім, це відноситься і до педіатра: Педіатр, який не посміхається - непорозуміння.

—«Педіатр ніколи не повинен задовольнятися одноразовим оглядом хворої дитини, та оглядати його треба як під час сну, так і в час неспання, але якщо цьому перешкоджає крик дитини, то використовуються наступні заходи:

 

1) прикласти дитину до грудей матері;

2) лікар, вступивши в кімнату, не одразу наближається до дитини;

3) треба увагу дитяти звернути на привабливі для нього предмети, особливо на ясне світло;

4) лікар «... може показувати такий вид як ніби він зовсім не звертається до кричущого дитяти, а займається іншими дітьми» (Хотовицький С. Ф.).

—При домашньому і поліклінічному огляді кожного хворого дитини завжди слід ставити перед собою і вирішувати такі питання:

1) чи немає у дитини хірургічної патології (апендицит, інвагінація і рідше - інші хвороби), що вимагає негайного огляду дитячим хірургом;

2) чи немає у дитини гострозаразних захворювань, що вимагає госпіталізації, ізоляції та карантинних заходів;

3) чи немає у дитини патології, що вимагає невідкладної терапії (наприклад, менінгіт, сепсис та інші);

4) чи є показання для госпіталізації не тільки у зв'язку з характером хвороби, а й домашніми, сімейними умовами.

—Госпіталізувати дитину необхідно лише в тих випадках, коли неможливо досягти позитивного ефекту лікування в домашніх, поліклінічних умовах, денному стаціонарі.

—Оформлення дитячих відділень у лікарні має бути особливим: малюнки звірят, птахів і т. п.

—Розміщувати дітей по палатах слід з урахуванням віку та статі.

—Дитина у лікарні повиненна перебувати в домашньому одязі, мати власні іграшки, ігри, книги. Правда, батьків треба попередити, що з інфекційних відділень краще іграшки, книги додому не забирати.

—Дітей раннього та дошкільного віку доцільно госпіталізувати з матір'ю або іншими близькими родичами (батько, бабуся - як це зручно сім'ї).

—Не слід виключати чи обмежувати відвідування родичів. Обмеження можливі лише при надважкому стані дітей та за епідпоказаннями.

—Необхідні предмети особистої гігієни (зубна щітка, паста, мило та інше). У маленьких дітей важливо дізнатися, як вони просяться при фізіологічних відправленях.

—Дефіцит спілкування - одне з найбільш обтяжливих обмежень для дитини в лікарні. Тому А. Ф. Тур говорив, що педіатр повинен поговорити з дитиною і про книгу, ним прочитану, і про улюблені ігри, фільми, друзів, навчання.

—У кожному дитячому відділенні повинен бути вихователь, який займається організацією дозвілля дітей.

—При розпитуванні дитини шкільного віку дуже бажано виявити, яка внутрішня картина хвороби у дитини. На формування внутрішньої картини хвороби впливає переважно емоційне ставлення до неї, зумовлене психологічними характеристиками особистості дитини, тому у зв'язку з особливостями емоційного ставлення до хвороби у дітей шкільного віку можуть сформуватися три типи внутрішньої картини хвороби:

—гіпонозогнотичний — емоційне недооцінювання симптомів, ігнорування хвороби;

—гіпернозогнотичний — надмірна емоційна напруженість пов'язаних із хворобою хвилювань, перебільшення проявів захворювання, невіра в успіх лікування;

—прагматичний — прагнення до реального оцінювання захворювання і його прогнозу, добрий контакт із лікарем і бажання виконувати всі його призначення.

—До дітей в стаціонарі потрібно звертатися по імені, іноді з ласкавими скороченнями, особливо прийнятими в сім'ї дитини.

—У школярів при хронічних, рецидивуючих больових синдромах (абдомінальному, церебральному і т. д.) дуже важливо виключити в порядку диференціальної діагностики «хронічний стрес» - психогенні перевантаження, зокрема при несприятливих ситуаціях в сім'ї, школі і т. д.

—У дітей раннього віку, які відвідували ясла або молодшу групу дитячого саду, в силу вікового егоцентризму через дефіцит уваги до них і потреби в монопольному спілкуванні з ними персоналу можливий розвиток агресивності або апатії, боязкості, впертості - це так званий «соціоз». При цьому діти часто входять до групи так званих «часто хворіючих дітей». В стаціонарі таким дітям важливо правильно організувати навколишнє середовище, і нерідко їм потрібне неврологічно спрямоване лікування. Батьків при виписці важливо переконати в доцільності домашнього «вирощування» дитини.

—Не можна лаяти дітей за незручність або неохайність в стаціонарі.

—Необхідно готувати дитину до всіх планованих обстежень та процедур, чесно і реалістично розповідати про них, доказуючи, що вони необхідні для його якнайшвидшого, успішного лікування. Не можна обманювати дитину, кажучи, що хворобливе або неприємне обстеження таким не є.

—Не слід (по можливості) в один день проводити кілька болючих або травматичних методів обстеження або лікування.

—Необхідно розпитувати дитину про його побоюваннях, страхах перед запланованими обстеженнями і заспокоїти її.

—Всі хворобливі процедури повинні бути знеболені.

—Треба прагнути до того, щоб будь-яка бесіда, огляд лікаря підтримували у хворого позитивний емоційний тонус, стимулювали його спокій. У довго хворіючих дітей важливо продумати шляхи відволікання дитини від хвороби - малювання, ігри, прогулянки і т. д. Відповіді на запитання дитини завжди повинні носити оптимістичний характер.

—Під час обходів, обговорюючи особливості анамнезу, характеру хвороби і прогнозу, весь час слід пам'ятати про те, що діти розуміють набагато більше, ніж ми уявляємо, і потрібно прагнути нічим не залякати дитину, не образити його або його сім'ю.

—В інститутських та університетських клініках, якщо планується показ хворого на лекції, обов'язково потрібно запитати його дозвіл і розказати, як буде проходити це, попередивши можливі страхи.

—Ніколи в дитини після бесіди з педіатром не повинно бути відчуття, що його хронічна хвороба є покарання за якісь провини.

 

Вплив професійної діяльності медичного персоналу і морального клімату ме­дичного закладу на формування внутрішньої картини хвороби в дитини багатопла­новий, тому психологічний підхід — важлива частина знань і досвіду медичного персоналу в дитячому відділенні. Довіра до медичного персоналу зумовлюється йо­го поводженням, особистим прикладом, людськими якостями.

 

 

 

Основні професійні обов'язки молодшого і середнього медичного персоналу в дитячих поліклінічних закладах та педіатричних стаціонарах

Медичне спостерігання за дитиною значною мірою залежить від сумлінного вико­нання середнім та молодшим медичним персоналом своїх функціональних обов'язків, які означені в чинному законодавстві України про охорону здоров'я та відображені в нормативно-правових актах, що визначають діяльність закладів охорони здоров'я.

Від роботи молодшої медичної сестри педіатричного стаціонару залежить забез­печення санітарно-гігієнічних норм, запобігання поширенню внутрішньолікарняних інфекцій, а часом і лікувально-діагностичний процес.

 

 

 

Мета етапів сестринського процесу

 

Обов'язки молодшого медичного персоналу дитячого стаціонару.

• дотримуватися принципів медичної деонтології;

• підтримувати відповідний санітарно-гігієнічний стан відділення (вологе приби­рання палат, кабінетів, коридорів, місць загального користування, дезінфекція та збері­гання інвентарю для прибирання, приготування робочих дезінфекційних розчинів);

• знайомити батьків хворих дітей, яких госпіталізують, із правилами внутріш­нього розпорядку відділення;

• супроводжувати хворих дітей (у разі й з батьками) і доставляти їхні історії хво­роби у діагностичні і лікувальні відділення та кабінети;

• допомагати палатній медичній сестрі в підготовці хворих до діагностичних досліджень;

• повідомляти палатну медичну сестру або лікаря про погіршення стану хворої дитини;

• здійснювати контроль за зберіганням продуктів хворого, звертаючи увагу на їх якість;

• стежити за дотриманням хворими дітьми і відвідувачами режиму дня у відді­ленні;

• супроводжувати в разі необхідності дітей старшого віку до туалету;

• повідомляти палатну медичну сестру про порушення хворими правил внутріш­нього розпорядку;

• забезпечувати правильне використання і зберігання предметів догляду за хво­рими;

• своєчасно перемінювати натільну та постільну білизну, виносити брудну бі­лизну;

• проводити санітарну обробку хворих дітей;

• транспортувати тяжко хворих дітей;

• проводити щоденний туалет, одягати (сповивати) дітей; доглядати за шкірою, волоссям, вухами, очима, ротовою порожниною хворих дітей та ін.;

• подавати судно, сечоприймач та забезпечувати дезінфекцію їх;

• проводити профілактику пролежнів;

• доставляти біологічний матеріал у лабораторію;

• додержуватися правил техніки безпеки;

• підвищувати свою кваліфікацію з питань догляду за хворими дітьми.

Обов'язки середнього медичного персоналу дитячого стаціонару:

• брати участь у лікувально-діагностичному процесі;

• виконувати лікарські призначення;

• проводити маніпуляції та процедури згідно з профілем роботи;

• забезпечувати медичний догляд за хворими дітьми;

• спостерігати за годуванням дітей;

•  проводити профілактичні заходи, спрямовані на запобігання захворюванням та своєчасне їх виявлення;

•  володіти прийомами реанімації, вміти надати допомогу при травматичному ушкодженні, кровотечі, колапсі, отруєнні, утепленні, механічній асфіксії, анафілак­тичному шоку, опіках, обмороженні, алергійних станах;

• володіти методами асептики та антисептики;

• вести медичну документацію;

• брати активну участь у поширенні медичних знань серед населення щодо про­філактики захворювань та їх ускладнень;

• дотримуватися принципів медичної деонтології;

• постійно вдосконалювати свій професійний рівень.

Обов'язки молодшого медичного персоналу дитячої поліклініки:

• дотримуватися принципів медичної деонтології;

 

• підтримувати відповідний санітарно-гігієнічний стан у приміщеннях: здійсню­вати вологе прибирання кабінетів залежно від призначення (кабінети лікарів, маніпуляційні кабінети, кабінет для проведення щеплень, бокси, операційні тощо), а також коридорів, місць загального користування;

• дотримуватися правил асептики та антисептики;

• збирати брудну білизну та зберігати чисту білизну;

• проводити санітарну обробку хворих дітей;

• проводити дезінфекцію та зберігання інвентарю для прибирання;

• готувати робочі дезінфекційні розчини;

• додержуватися правил техніки безпеки;

• підвищувати свою професійну кваліфікацію.

Основні професійні обов'язки середнього медичного персоналу в дитячих поліклі­ніках.

У своїй роботі медична сестра повинна керуватися основними обов'язками, зазначеними у наказі МОЗ України № 434 від 29.11.2002 р., до яких входять такі розділи:

• профілактична робота;

• надання медичної допомоги хворим дітям;

• просвітницька робота з населенням;

• обліково-звітна та статистична робота;

• підвищення професійної кваліфікації;

• протиепідемічна робота на дільниці.

Профілактична робота спрямована на розвиток і виховання здорової дитини. У межах цієї діяльності медична сестра зобов'язана:

• проводити антенатальні патронажі вагітних своєї територіальної дільниці під час постановки вагітної на облік та в терміни вагітності 32—36 тиж.;

• разом із дільничним педіатром відвідувати новонароджених у перші 3 доби після виписування їх із пологового будинку;

• під час першого патронажу новонародженого навчати матір техніці вільного сповивання, принципам грудного вигодовування, основним навичкам догляду за новонародженим, а також вмінню оцінити стан здоров'я дитини та своєчасно звер­нутися по медичну допомогу;

• здійснювати контроль за виконанням батьками лікарських призначень, зокрема рекомендацій щодо режиму вигодовування, загартовування, профілактики рахіту тощо;

• здійснювати разом з лікарем щомісячне планування профілактичних прийомів та запрошувати на обов'язкові медичні профілактичні огляди дітей;

• планувати та контролювати відвідування дітьми раннього віку кабінету (відді­лення) здорової дитини та навчання матерів комплексам гімнастики і масажу (від­повідно до віку);

• забезпечувати (разом із лікарем) своєчасне проведення щеплень та контроль за станом здоров'я після щеплень;

• виконувати розпорядження та призначення дільничного педіатра;

• проводити роботу щодо своєчасних лікарських оглядів та лабораторних дослід­жень у дітей, що стоять на диспансерному обліку, згідно з планом диспансеризації.

Під час прийому дільничного педіатра медична сестра зобов 'язана:

• підготувати робоче місце лікаря (інструментарію, документів тощо);

• стежити за санітарним станом кабінету;

• проводити дітям антропометрію, результати якої заносити у форму № 112/о;

• оглядати дітей на прийомі у поліклініці з приводу корости та педикульозу, про що фіксувати у формі № 112/о;

• оформлювати медичну документацію відповідно до призначень лікаря (на­правлення, довідки тощо);

• своєчасно інформувати дільничного педіатра про дітей, які залишилися без батьківської опіки, про випадки жорстокого поводження та насильства над дітьми.

Під час надання медичної допомоги хворим дітям удома медична сестра зобов 'язана:

• забезпечувати динамічне спостерігання за хворими дітьми (за призначенням лікаря);

• виконувати призначені лікарем лікувальні процедури дітям удома;

• здійснювати контроль за правильністю та чіткістю виконання батьками ліку­вально-профілактичних заходів дітям, які призначені лікарем;

• володіти технікою необхідних медичних маніпуляцій та невідкладної допо­моги;

• активно виявляти хворих дітей удома та інформувати про них дільничного чи чергового лікаря поліклініки у день виявлення;

• дотримуватися принципів медичної етики та деонтології.

Для проведення просвітницької роботи з батьками щодо переваг грудного вигодову­вання, виховання здорової дитини, профілактики захворювань медична сестра зобов 'язана:

• організовувати бесіди з батьками на дільниці (під час патронажів до здорових дітей, відвідування хворих дітей, роботи в осередках інфекційних захворювань) з питань виховання здорової дитини, про переваги грудного вигодовування, про­філактику гіпогалактії та захворювань;

• вести діяльність, спрямовану на профілактику травматизму на дільниці, вияв­лення хворих дітей на дільниці, інформувати про них дільничного педіатра.

У межах обліково-звітної та статистичної роботи медична сестра зобов'язана:

• вести звітно-облікову документацію, затверджену МОЗ України;

• здійснювати перепис дитячого населення на дільниці двічі на рік; при цьому особливу увагу приділяти дітям, які вибувають чи прибувають на дільницю, уточню­ючи адресу міграції, постійно інформувати дільничного педіатра про місце тимчасо­вого перебування їх;

• вести журнал перепису дитячого населення педіатричної дільниці.

Медична сестра зобов'язана систематично підвищувати свою кваліфікацію:

• відвідувати курси спеціалізації та підвищення кваліфікації медсестер;

• відвідувати планові заняття з підвищення кваліфікації медсестер, що прово­
дяться в поліклініці;

•                                                                                                                             вивчати передовий досвід організації роботи дільничної медсестри, упроваджу­
вати його у свою роботу.

Для запобігання поширенню інфекційних хвороб медична сестра проводить протиепідемічну роботу на дільниці:

• веде спостерігання за осередками інфекційних хвороб та бактеріологічне об­стеження (взяття матеріалу для дослідження) дітей, хворих на ангіну, гострі кишкові захворювання;

• організовує бесіди з батьками на дільниці під час роботи в осередках інфекцій­них хвороб.

 

 

 

Принципи фахової субординації в системі педіатр —медична сестра — молодший медичний персонал

Морально-психологічні взаємини в медичних колективах повинні базуватися на засадах демократичності, проте із дотриманням норм субординації. Поняття "субор­динація" (від лат. subordinatio — підкоряння) означає суворе службове підпорядку­вання молодшого за посадою старшому відповідно до службової вертикалі. Сто­сунки лікаря, медичної сестри і молодшого медичного персоналу будуються на ді­ловій основі, взаємній повазі. Один до одного вони мають звертатися на ім'я та по батькові.

Усі питання щодо режиму, харчування і лікування, які потрібні хворій дитині, розв'язує лікар; саме він несе основну моральну і правову відповідальність за стан хворого. Проте неналежне і несвоєчасне виконання середнім і молодшим медичним персоналом лікарських призначень може значною мірою зашкодити успіхові ліку­вання.

Одержавши від лікаря розпорядження, медсестра повинна ретельно їх викону­вати. Якщо під час виконання призначень виникли труднощі, про це слід повідоми­ти лікарю, якщо він відсутній — завідувачу відділення, а у вечірній час — черговому лікарю. Під час обходу палат черговим лікарем або відвідування хворого лікарем-консультантом палатна медична сестра зобов'язана створити сприятливі умови для його роботи.

Якщо у медичної сестри виникли сумніви щодо якогось призначення (лікарська помилка, нерозбірливий почерк тощо) або вона вважає, що вказана у листку при­значень доза є шкідливою чи небезпечною для хворої дитини, вона зобов'язана у коректній формі віч-на-віч і в жодному разі не у присутності дитини або її батьків повідомити про свої сумніви лікарю, і виконати його лише після того, як лікар під­твердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призна­чення продовжує вагатися щодо його правильності, вона зобов'язана доповісти про це завідувачу відділення. Лікар, своєю чергою, незалежно від того чи мала рацію медична сестра, повинен уважно поставитися до її думки, а у тому разі, якщо вона мала рацію, подякувати і похвалити її за уважність.

У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити зауваження молодшому за посадою, а, якщо в цьому є нагальна потреба, робити це у ввічливій формі, при цьому бажано, щоб у хворих або батьків хворої дитини не виникла підозра про не­правильні дії медичного персоналу. Водночас під етичними і деонтологічними принци­пами у жодному разі не повинні приховуватися непрофесійні дії медичного персоналу; важливо пам'ятати, що основна мета лікувального процесу — одужання хворого.

Принципи субординації та висока культура повинні бути основою взаємин па­латних медичних сестер і взаємин палатної медсестри з молодшим медичним персо­налом. Вимогливість медичної сестри до себе, вміння тактовно та в доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні недоліки в роботі, а також без образ сприй­няти справедливі зауваження щодо своєї особи — запорука успіху лікування хворих.

Палатна медсестра по відношенню до молодшої медичної сестри є не лише ко­легою по роботі, але й керівником. Усі свої розпорядження вона повинна робити у ввічливій формі, без проявів роздратування чи зарозумілості. Звертатися до молод­шої медичної сестри, особливо старшої за віком, по імені та по батькові. Палатна медсестра зобов'язана систематично контролювати виконання молодшим медичним персоналом її службових доручень.

Взаємини у медичному закладі, які базуються на дотриманні принципів субор­динації, є запорукою чіткого виконання призначених терапевтичних заходів і забез­печення успіху лікувального процесу.

Медичний працівник має не лише сум­лінно виконувати свої обов'язки стосовно хворого, але й боротися за його фізичний стан і психічне здоров'я, зберігати лікарську таємницю. Під час спілкування з хво­рим він має звертатися до нього на ім'я та по батькові, розмовляти тактовно, зі співчуттям, заспокійливо, подати хворому надію на швидке одужання і повернення працездатності, навіть у тому разі, коли перед ним тяжкохворий. Іншими словами: "До хворого треба ставитися так, як ти хотів би, щоб ставилися до тебе".

 

Засади формування медичного фахівця педіатричного профілю

На діяльність медичного працівника важливий вплив мають як морально-етич­ні, деонтологічні, так і правові норми. Говорити про пріоритет тих чи тих недоціль­но. Етичні гарантії є важливою складовою фундаменту для реалізації конституцій­ного права людини, у тому числі й дитини, на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування.

Беручи до уваги позитивний міжнародний досвід (міжнародний кодекс медич­ної етики, міжнародну клятву лікарів та ін.), створено Етичний кодекс лікаря Украї­ни, де в його Загальній частині закріплено основні положення медичної етики, кваліфікаційно-ділові та морально-етичні вимоги до окремих категорій працівників лікувально-профілактичних закладів.

Указом Президента України від 15 червня 1992 р. затверджено Клятву лікаря України, яку повинні давати випускники вищих медичних навчальних закладів. Во­на містить усі найважливіші норми медичної етики і деонтологічні принципи, ура­ховані міжнародною практикою. Клятва лікаря України є основою моральної від­повідальності молодого фахівця перед суспільством. Водночас є низка законів, яки­ми передбачено правову відповідальність медичного працівника у разі порушення ним своїх функціональних обов'язків.

З медичною деонтологією тісно пов'язана ятрогенія — хворобливий стан, зумо­влений діяльністю медичного працівника.

До ятрогенії належать захворювання та ушкодження, що виникли внаслідок непра­вильних дій медичного персоналу щодо лікування хворого. Людина з нестійким психіч­ним станом, який нерідко виникає під час хвороби, дуже вразлива і болісно реагує на всі розмови, що стосуються стану її здоров'я; інколи вона починає віднаходити в себе симптоми вигаданого захворювання. Це стосується і хворої дитини, і її матері, яка дуже стурбована станом дитини. Під час кожного спілкування лікар повинен не тільки пере­конувати хворого у відсутності вигаданих хвороб, а й вселяти надію на одужання.

 

Щодо лікарських помилок. Навіть досвідчений лікар може припуститися по­милки під час обстеження або лікування хворої дитини. Це пояснюється і індивіду­альністю організму кожної людини, і недосконалістю медичної техніки, і необхід­ністю термінового прийняття раціональних та ефективних рішень для рятування хворого. Але кожен лікар повинен зробити все для того, щоб не припускатися по­милок, оскільки за ним стоїть здоров'я і життя хворого. Це особливо стосується молодих фахівців, коли причиною лікарської помилки може бути брак досвіду. Ви­сока відповідальність перед хворим, відсутність необгрунтованої гордині і готовність звернутися по допомогу до більш досвідчених колег сприятиме уникненню лі­карських помилок.

Лікарські помилки мають об'єктивні і суб'єктивні причини, зокрема:

 1. Надзвичайну складність лікарської (медичної) професії

 2. Вузьку спеціалізацію

 3. Велику довіру до сучасних медичних технологій

 4. Індивідуальні особливості організму людини та негативні наслідки застосування будь-яких методів лікування

 5. Дію так званого людського фактору

 Про складність медичної професії свідчить термін навчання у ВНЗ та обов’язкове безперервне післядипломне навчання медичних фахівців.

 Вимога сучасності у висококваліфікованих «вузьких» фахівцях має свої позитивні та негативні наслідки. Такий фахівець стає досконалим у певній галузі, проте з часом відбувається заміщення професійних знань, які не використовуються. Часу на самовдосконалення у всіх галузях медичної науки у такого фахівця просто немає.

 Медичні працівники ЛПЗ устаткованого медичною апаратурою в меншій мірі почали приділяти увагу до інформації, що одержується від самого пацієнта (anamnesis vitae, anamnesis morbi). Склалася парадоксальна ситуація: найдавніший лікарський метод діагностики – опитування хворого та збирання історії хвороби, допомагає правильно припустити характер захворювання в 70% випадків, тоді як більшість лабораторно-апаратних методів виявилися менш точними. Такі результати були отримані американськими кардіологами при аналізі лікарських помилок.

 Згідно з даними літератури на частку суб'єктивних причин лікарських помилок припадає 60% від загальної їх кількості.

 

З юридичної точки зору, лікарські помилки ділять на 3 групи:

1-а — діагностичні — нерозпізнання хвороби або помилковий діагноз;

2-а — тактичні — неправильне визначення показань до операції, помилкова тактика лікування та ін.;

3-я — технічні — неправильне використання медичної техніки, застосування необгрунтованих діагностичних засобів тощо.

 

З медичної точки зору помилки поділяються на деонтологічні, діагностичні та лікувальні.

 

 В основі деонтологічних помилок лежить порушення принципів належної поведінки лікаря по відношенню до хворого, тобто недотримання лікарем етики лікарської практики.

 

 Основними причинами діагностичних помилок є:

 ·  ігнорування або невміле використання анамнезу;

 ·  неповне обстеження пацієнта;

 ·  помилкова трактування клінічних даних;

 ·  помилкова оцінка рентгенологічного та лабораторного дослідження;

 ·  недбалість і поспіх в обстеженні;

 ·  неправильне формулювання діагнозу.

 

Лікувальні помилки пов'язані з неправильними клінічними діагнозами. Як наслідок таких діагнозів хворому призначається лікування, яке не відповідає істинному характеру захворювання, і в той же час не проводиться показана і необхідна терапія.

 

 

 

Доведення вини медичних працівників

Залучення до відповідальності кримінальної або цивільно-правової вимагає доведення провини, наявності причинно-наслідкового зв'язку з настанням шкоди.

Для визначення дефектів у наданій медичній допомозі чи послузі, судом беруться до уваги чинні стандарти та протоколи з певної спеціальності та призначається експертиза.

Якісна медична допомога має надаватися в повній відповідності до стандартів діагностики та лікування тієї чи іншої хвороби. У разі лікарської помилки повинні бути встановлені недоліки надання медичної допомоги, невідповідність дій медичного працівника існуючим в сучасній медицині правилам, нормам, стандартам.

Найбільш вагомим доказом наявності чи відсутності дефектів у наданні медичної допомоги є судово-медична експертиза. Експерт чи група експертів надають свій висновок на підставі наданої медичної документації.

Тому, кожен лікар має не тільки пам’ятати про правила ведення медичної документації, але й вести документацію належним чином.

Усі помилки потрібно розбирати в колективі, на лікарських конференціях із визначенням шляхів запобігання їм. Водночас не слід обговорювати помилки з па­цієнтами або їхніми родичами. Грубі помилки медичного персоналу, особливо, якщо вони виникли внаслідок неуважного або байдужого ставлення до своїх обов'язків, розбирають в установленому законом порядку залежно від шкоди, нане­сеної хворому.

Треба пам'ятати, що ніякі зміни і кризи в державі не повинні впливати на якість медичної допомоги і професійність виконання медиками свого найважливішого обов'язку — рятувати життя і лікувати хворих. Люди, які вирішили присвятити себе медицині, служінню народу, повинні пам'ятати про своє покликання, високу місію і відповідальність перед людьми.

 

Лікарська таємниця

 

 

Обов’язок збереження інформації про пацієнта покладений і на сучасних лікарів, так відповідно до Клятви лікаря, що затверджена Указом Президента України від 15 червня 1992 року № 349, кожен лікар зобов’язується зберігати лікарську таємницю, не використовувати її на шкоду людині.

Законодавство, що регулює питання лікарської таємниці Складність збереження інформації про пацієнта, що становить лікарську таємницю, полягає в тому, що в чинному законодавстві України відсутній єдиний нормативний акт, який би повністю регулював дане питання. Лікарська таємниця регулюється низкою нормативно-правових актів. Право на лікарську таємницю випливає з положення, закріпленого статтею 32 Конституції України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР (зі змінами і доповненнями), про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя.

 Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (зі змінами і доповненнями) надає право фізичній особі на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні (ч. 1 ст. 286). Практично ідентичною за змістом є стаття 39-1 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ (зі змінами і доповненнями; далі — Основи законодавства). Відповідно до цієї статті пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

 Нормою, яка найбільше розкриває зміст лікарської таємниці і умови її розголошення є стаття 40 Основ законодавства. Так, медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професій них або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та ї х результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

 При використанні інформації , що становить лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках ї ї публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Тут слід зазначити, що поняття «лікарська таємниця» містить виключно дана стаття, в інших нормативно-правових актах мова йде про таємницю щодо певних відомостей про пацієнта.

 Законодавство України не містить вичерпного переліку відомостей, які утворюють зміст категорії «лікарська таємниця». Але аналізуючи наведену нормативно-правову базу, можна дійти висновку, що об’єкт лікарської таємниці становить інформація профакт звернення за медичною допомогою;

стан здоров’я пацієнта;

хворобу та діагноз;

огляд та його результати;

методи лікування;

інтимну і сімейну сторони життя;

інші відомості, одержані при медичному обстеженні.

Суб’єкти збереження лікарської таємниці

 Важливо зауважити, що суб’єктами збереження лікарської таємниці є не тільки безпосередньо лікуючий лікар, а всі медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина. Вказані особи не мають права розголошувати такі відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Щодо кримінального процесу, то відповідно до п. 1 ч. 1 статті 69 Кримінально процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 р. (зі змінами і доповненнями) не можуть бути допитані як свідки лікарі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професій ну таємницю особою, що довірила ї м ці відомості. В цивільному процесі не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені ї м у зв’язку з їхнім службовим чи професій ним становищем, — про такі відомості, це передбачено п. 2 ч. 1 статті 51 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р. (зі змінами і доповненнями).

 

 Порядок розголошення лікарської таємниці

 Лікарі та вказані вище особи не мають права розголошувати відомості, що становлять лікарську таємницю, крім передбачених законодавчими актами випадків. На практиці виникає чимало запитань щодо того, хто, на якій підставі і у якому порядку має право отримувати інформацію про пацієнта, знайомитись з медичною документацією пацієнта, вимагати її копії, витребовувати чи вилучати оригінали таких документів. Відповіді на ці запитання можна отримати, дослідивши положення цілої низки нормативно-правових актів.

 Інформація, що становить лікарську таємницю, може бути розголошена без згоди особи, якої вона стосується лише у випадках, прямо передбачених законодавством, зокрема:

 1) для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги (п. 1 ч. 4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ (зі змінами і доповненнями; далі — Закон № 1489);

 2) у випадку надання медичної допомоги неповнолітньому (до 18 років) або особі, що визнана в установленому законодавством порядку недієздатною — при наданні інформації про пацієнта законним представникам — батькам (усиновлювачам), опікуну, піклувальнику (ст. 39 Основ законодавства);

 3) у випадку провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду (п. 2 ч. 4 ст. 6 Закону № 1489);

 4) розкриття медичним працівником відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам) дозволяється, якщо людина, яка живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням, або якщо людина, яка живе з ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не опритомніє та не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду (п. 2 ч. 5 ст. 13 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий та соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХІІ (зі змінами і доповненнями);

 5) розкриття відомостей про лікування особи, яка звернулась до наркологічного закладу, лише правоохоронним органам у разі притягнення цієї особи до кримінальної або адміністративної відповідальності (ч. 5 ст. 14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 р. № 62/95-ВР (зі змінами і доповненнями);

 6) лікувально-профілактичний заклад повинен передати протягом доби з використанням засобів зв’язку та на паперовому носії екстрене повідомлення про звернення потерпілого з посиланням на нещасний випадок на виробництві за відповідною формою (п. 9 Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» від 30 листопада 2011 р. № 1232);

 7) лікувально-профілактичні заклади, до яких звернулися або були доставлені потерпілі внаслідок нещасних випадків, протягом доби надсилають письмове повідомлення за встановленою формою (п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку розслідування та обліку нещасних випадків

 невиробничого характеру» від 22 березня 2001 р. № 270 (зі змінами і доповненнями).

 Також слід зазначити, що не мають право отримувати інформацію, що становить лікарську таємницю без відповідної згоди пацієнта:

чоловік/дружина пацієнта;

батько/матір (після досягнення пацієнтом повноліття — 18 років);

представники, адвокати (якщо відсутні чіткі документальні повноваження).

Відповіді на запити

 На адресу медичних закладів надходять різноманітні запити в т. ч. адвокатські запити, запити органів або осіб, які згідно з чинним законодавством України не завжди мають право на отримання інформації про самого пацієнта, факт його звернення за медичною допомогою та відомості про його лікування. В свою чергу, медичні працівники, не маючи достатніх правових знань, не завжди можуть правильно зорієнтуватись, на які запити потрібно надавати відомості (що запитуються), а в яких випадках слід обмежити надання інформації, що становить лікарську таємницю. В результаті цього, медичні заклади відповідають на запити з наданням повної інформації про пацієнта, зазвичай не усвідомлюючи, що порушують вимоги закону щодо розголошення відомостей, які становлять лікарську таємницю. Зокрема, це стосується адвокатських запитів, адже відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ (зі змінами та доповненнями) адвокати мають право на отримання інформації від підприємств, установ, організацій на свої запити, але право адвоката на отримання відомостей, що становлять лікарську таємницю, у законодавстві відсутнє.

 Виключенням є підтвердження адвокатом своїх повноважень на отримання медичної інформації та документів, що підтверджується відповідною угодою з пацієнтом або в нотаріально посвідченому дорученні. В свою чергу, надання відомостей, що становлять лікарську таємницю на запити правоохоронних органів має свої особливості.

 Наприклад, надання інформації про пацієнта на запит органів внутрішніх справ можливе виключно у разі пошуку даних під час ведення справи про злочин в межах досудового слідства. Посилання на кримінальну справу є обов’язковим у запиті, це і буде підставою для лікувального закладу надати інформацію, яка вимагається.

 На запити судових інстанцій медичний заклад також зобов’язаний надавати медичну документацію. Перед тим як відповідати на будь-які запити доцільно отримати фахову консультацію юриста, щоб переконатися у правомірності своїх дій, адже розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю, тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. За умови правильного реагування на такі запити, з точки зору законодавства, ризик розголошення лікарської таємниці, як правило, зводиться до мінімуму.

 

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці

 За незаконне розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю, чинним законодавством передбачена, зокрема, кримінальна відповідальність. Так, умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки — карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років (ст. 145 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ (зі змінами і доповненнями; далі — Кримінальний кодекс).

 Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв‘язку з виконанням службових або професійних обов’язків — карається штрафом від п‘ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого (ст. 132 Кримінального кодексу)

 

 

 

Правила заповнення медичної документації дитячої поліклініки та стаціонару

Робота закладів охорони здоров'я підпорядковується певним законодавчим ак­там і підлягає обов'язковому обліку, тому кожний медичний працівник повинен суворо, у повній відповідності з вимогами та інструкціями, своєчасно заповнювати медичну документацію. Уся медична документація незалежно від закладу підрозді­ляється на облікову і звітну.

Основними формами медичної документації поліклініки є:

• історія розвитку дитини — 112/о;

• карта профілактичних щеплень — 06З/о;

• журнал виклику лікаря додому — 031/о;

• контрольна карта диспансерного спостерігання — ОЗО/о;

• журнал відвідування кабінету здорової дитини — б/н;

• екстрене повідомлення про інфекційне захворювання, харчове, гостре про­фесійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення — 058/о;

• медична довідка про перебування дитини під спостеріганням лікувального закладу — 103—І/о;

• рецепт (дорослий, дитячий) — Ф-1;

• талон на прийом до лікаря — 025—4/о;

• карточка попереднього запису на прийом до лікаря — 040/о;

• статистичний талон реєстрації остаточних (уточнених) діагнозів — 025. Основні форми медичної документації в педіатричному стаціонарі:

• журнал прийому хворих — 00 І/о;

• журнал відмови у госпіталізації — 001—1/о;

• медична карта стаціонарного хворого (історія хвороби) — 00З/о;

• температурний листок — 004/о;

• листок лікарських призначень — 003—4/о;

• листок обліку руху хворих і ліжкового фонду стаціонару — 007/о;

• статистична карта хворого, який вибув зі стаціонару, — 066/о.

При зверненні дитини або її батьків у поліклініку реєстратор видає талон на прийом до лікаря, в якому мають бути зазначені прізвище та ім'я, номер амбулатор­ної карти, прізвище лікаря, номер кабінету, час відвідування, вік, місце проживання і причини звернення. Якщо потрібна консультація іншого фахівця поліклініки (оториноларинголога, ортопеда, травматолога, невропатолога, ревматолога та ін.), мед­сестра виписує додатковий талон для консультативного висновку спеціаліста.

Основним документом у поліклініці є історія розвитку дитини. До неї окрім паспортної частини вносять дані анамнезу життя, родинного анамнезу, антропомет­рії, результати спостерігання за здоров'ям і розвитком дитини, відомості про пере­несені захворювання, лабораторні та інструментальні дослідження, профілактичні щеплення, усі призначення щодо режиму, харчування, профілактичних і лікуваль­них заходів. На листку для запису остаточних (уточнених) діагнозів фіксують у хро­нологічному порядку діагнози всіх хвороб, перенесених дитиною; це допомагає швидко орієнтуватися щодо стану її здоров'я.

Історія розвитку також доповнюється листком, у якому відображено заходи щодо профілактики рахіту, тематику бесід "Школи молодої матері", а також стандартними бланками допологового патронажу і виписки з карти розвитку новонародженого.

На виявлене під час прийому в поліклініці і вдома захворювання оформлюють статистичний талон реєстрації остаточних діагнозів.

У разі виявлення у хворого інфекційного захворювання лікар зобов'язаний за­повнити карту екстреного повідомлення і відіслати її протягом 12 год у районну СЕС. Одночасно з відправленням повідомлення необхідно зателефонувати до СЕС. Кожен новий виявлений випадок реєструють у журналі з поміткою про сповіщення в СЕС.

Виклик педіатра додому фіксують у журналі викликів. Реєстратор заповнює остан­ню частину статистичного талона, відшукує в картотеці історію розвитку дитини. У разі госпіталізації дитини історію розвитку направляють у стаціонар або видають суп­роводжувальну докладну виписку з неї з відомостями про проведені лікувальні заходи і епідеміологічне оточення. На виписаного зі стаціонару хворого оформляють епікриз із докладними записами про проведене лікування із зазначенням заходів, спрямова­них на зміцнення здоров'я дитини, який вклеюють у форму 112/о. У разі зміни діагно­зу в стаціонарі заповнюють статистичний талон і направляють його в поліклініку, а діагноз, зареєстрований раніше на статистичному талоні, знімають з обліку.

Під час проведення диспансеризації основним документом є історія розвитку дитини, на обкладинці якої залежно від діагнозу і диспансерної групи роблять ко­льорове маркування, що дає можливість фіксувати увагу будь-якого медичного пра­цівника під час прийому хворого, а також для швидкого віднаходження цієї обліко­вої форми в реєстратурі. Одночасно на кожного хворого оформлюється контрольна карта диспансерного спостерігання. За допомогою цієї карти проводять облік дис­пансерних хворих та складають план профілактичних заходів. У формі ОЗО/о запи­сують паспортні дані, діагноз та його зміни за час спостерігання, терміни повторних оглядів і госпіталізації.

Планування профілактичних щеплень, проведення і облік їх проводять за допо­могою карти профілактичних щеплень, яку зберігають у картотеці відповідно до діль­ниць і термінів проведення чергового щеплення. План профілактичних щеплень складають на рік по кожній дільниці і за допомогою форми ОбЗ/о щомісяця конт­ролюють його виконання. Перед кожним профілактичним щепленням дитину огля­дає лікар. Результати огляду, а також перебіг поствакцинального періоду фіксують в історії розвитку дитини.

Навантаження педіатра протягом робочого дня фіксують у відомості обліку відвідувань у поліклініці (амбулаторії), диспансері, консультації, удома, яку запов­нюють на підставі талонів усіх хворих, що були на прийомі у лікаря, списку дітей, що підлягають цільовому огляду, і книги записів викликів лікаря додому.

Основним медичним документом у школі є індивідуальна медична карта дити­ни, у якій фіксують дані поглиблених профілактичних оглядів, профілактичних щеплень, висновок про стан здоров'я і розподіл дітей по групах на уроках фізично­го виховання. Дітей, що потребують диспансерного спостерігання, беруть на облік і на кожну дитину заводять контрольну карту диспансерного спостерігання.

Під час госпіталізації дитини до стаціонару медична сестра приймального відді­лення заповнює журнал прийому хворих, вносячи паспортні дані дитини, ким на­правлена (у тому числі і самозвернення), діагноз установи, яка направила. У разі відмови від госпіталізації заповнюють журнал відмови у госпіталізації і вказують причину відмови.

Основним документом у стаціонарі є медична карта стаціонарного хворого (іс­торія хвороби).

Медсестра приймального відділення заповнює титульний аркуш, вкладає в іс­торію хвороби температурний листок і листок лікарських призначень. Паралельно заповнюють паспортну частину статистичної карти хворого, який вибув зі стаціона­ру. Після огляду і запису лікаря дитину разом з оформленою історією хвороби у супроводі молодшої медичної сестри направляють у відділення за профілем захво­рювання.

Медична карта стаціонарного хворого включає: дату і час госпіталізації, паспор­тну частину із зазначенням прізвища, імені та по батькові, віку хворої дитини, ди­тячого закладу або школи, що їх відвідує дитина, домашньої адреси, прізвища, іме­на та по батькові батьків, місця їх роботи, а також діагноз установи, яка направила, діагноз під час госпіталізації, діагноз клінічний основний, клінічний заключний, супутній, ускладнення основного захворювання.

Діагнози, як основний, так і супутній, мають бути розгорнутими згідно із су­часними класифікаціями нозологічних форм захворювань. Потрібно приділити особливу увагу збору анамнезу захворювання і життя, скаргам, об'єктивним дослід­женням, що є одним з основних чинників постановки правильного діагнозу. Під час первинного огляду дитини складають план обстеження і лікування. У історії хворо­би слід висвітлювати динаміку перебігу як основного, так і супутнього захворюван­ня, трактування отриманих додаткових інструментальних і лабораторних даних, обґрунтування терапії з урахуванням етіології і патогенезу основного та супутнього захворювань. Під час виписування зі стаціонару батькам видається виписний епікриз, у якому стисло характеризується перебіг захворювання, результати клініч­них і лабораторних досліджень та рекомендації щодо реабілітаційних заходів, які слід проводити дитині. Заповнюють карту хворого, який вибув зі стаціонару.

Медична карта стаціонарного хворого — юридичний документ, який повинен за­повнюватися чітко і розбірливо. Категорично заборонено будь-які виправлення і допису­вання. Зникнення історії хвороби з відділення є кримінальною справою і карається від­повідно до закону.

Відомості про дитину, яку госпіталізовано до стаціонару, заносять у листок об­ліку руху хворих і ліжкового фонду стаціонару, який заповнює медична сестра і підписує завідувач відділення, а за його відсутності — старший ординатор або чер­говий лікар.

У температурному листку щодня вказують динаміку температурної кривої хво­рої дитини (уранці і ввечері), АТ і пульс у вигляді графіка; масу і зріст під час гос­піталізації і далі 1 раз на 7—10 днів; вказують дату проведення гігієнічних ванн. переміну білизни і результати огляду з приводу педикульозу; щодня — кількість ви­порожнень, добову кількість сечі. Температурний листок заповнює медична сестра.

У листку лікарських призначень лікар фіксує: лікувально-охоронний режим, діє­тичне харчування, лікарські засоби, що їх отримує хвора дитина, з позначенням методів уведення препарату (перорально, внутрішньом'язово, внутрішньовенно), дози і кратність уведень. Медична сестра вказує час уживання хворим препарату або час ін'єкції і ставить підпис. Окрім цього, у листку призначень лікар призначає до­даткові дослідження із зазначенням дати проведення; медична сестра відмічає вико­нання і ставить підпис.

Направляючи дитину на консультацію у діагностичні кабінети або матеріали (кров, сеча, кал, мокротиння тощо) для лабораторного дослідження, заповнюють форму 028—І/о, де обов'язково вказують прізвище, ім'я, вік дитини, номер історії хвороби, діагноз, назву відділення і які дослідження провести.

У разі виникнення у відділенні інфекційного захворювання або підозри на ньо­го лікар чи середній медичний персонал, який виявив чи запідозрив захворювання, заповнює форму екстреного повідомлення в СЕС, яку обов'язково протягом 12 год надсилають до територіальної СЕС за місцем реєстрації захворювання і, крім цього, по телефону — одразу після виявлення.

Окрім офіційної документації відповідного профілю відділення для зручності й чіткішої роботи медичного персоналу у відділеннях є й інша довільна документація.

Медична сестра веде журнал руху хворих (кількість дітей, що вибули і прибули у відділення); журнал передачі чергувань, де вказують кількість дітей на посту (у відді­ленні), прізвище, діагнози дітей, що поступили і вибули; хворих з гарячкою, показ­ники температури, стан і особливості поведінки тяжко хворих дітей, прізвища дітей, підготовлених до призначеної лікарем процедури (діагностичної або лікувальної); журнал для реєстрації інфекційних захворювань у відділенні та вжитих заходів про­філактики. У журналі фіксують паспортні дані хворої дитини, діагноз інфекційного захворювання, дату захворювання і вжиті заходи.

Усю профілактичну і лікувальну роботу, що її проводять у дитячих установах, фіксують у відповідній звітній медичній документації.

До звітної документації поліклініки та стаціонару входять:

• щоквартальний звіт кожного відділення;

• піврічний звіт — один раз на півроку;

• річний звіт (1 раз на рік). Річний звіт про лікувально-профілактичну роботу стаціонару та дитячої поліклініки включає всі види діяльності установи за звітний період.

Уся медична документація повинна оформлюватися чітко, розбірливо, відповідно до чинних інструкцій. Відповідальність за порядок заповнення та надану в документі ін­формацію несе особа, яка його заповнювала.

 

 

Добро і зло

“Добро” є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні, фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою категорій “добро” і “зло” виділяється, окреслюється моральний феномен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.
      Зміст категорії “добро” іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло.

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості.

На відміну від прекрасного (абсолютної вселюдської цінності) добро адресується людині не в художньому образі, а в натуральному вияві.
      Людині постійно доводиться вдаватися до категорій “добро” і “зло”, оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. За словами В. Соловйова, щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це будуть лише механічною дією. В історії людства відомо немало подій і фактів, коли хибні уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквізиція, фашизм). Тому з'ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою.
      З розвитком етики сформувалися численні точки зору на проблему сутності добра і зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи — моральний абсолютизм і моральний релятивізм.
      Абсолютистські концепції добра і зла. Їх представники онтологізують (надають статусу буття) добро і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії “добро” і “зло” розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву. При цьому не враховують, що їх авторами були окремі люди (філософи, апостоли, пророки), які мали специфічні, іноді гранично полярні, несумісні погляди, переконання, світогляди.
      Подібні уявлення побутували ще у міфології Давнього світу, божества якої чітко поділяють на добрі і злі. Наприклад, згідно із зороастризмом (релігія Давньої Персії) вся світова історія становить собою боротьбу доброго бога, бога-творця, абсолютного добра Ахурамазди (Ормузда) і злого бога, бога-руйнівника, абсолютного зла Ангро-Манью (Арімана). Всі добрі справи приписувались Ахурамазді, а все зло (смерть, злі чаклуни, хижі звірі, зима тощо) — Ангро-Маньї.
      Згідно з абсолютистською етичною концепцією добро часто ототожнювали з духовним началом (у Платона — з освіченою душею), а зло — з матеріальним, тілесним. Душа, мовляв, має божественне джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними ницими пристрастями. Тіло як матеріальне, речовинне має потяг до подібного собі — до матеріальних предметів (багатства, їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини). Пізнання розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді, хибному, порочному шляху (послідовним втіленням такого погляду на природу добра і зла є аскетизм — зречення радощів життя, відлюдництво, умертвління плоті задля досягнення моральної досконалості). Насправді, між душевними й тілесними спонуками немає непримиримого антагонізму, оскільки тілесні спонуки регулюються свідомістю людини, принаймні піддаються регулюванню.
      Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототожнення добра зі знанням, а зла — з незнанням, хибністю, неуцтвом. Давньогрецький філософ Сократ (прибл. 470/469 — 399 до н. є.), наприклад, розумів добро і зло як результат діяльності людини. Дотримуючись принципу єдності добра і знання, він вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва, безрозсудності, нечестивості, боягузтва тощо. Головною доброчесністю, за Сократом, є мудрість, а головним моральним недоліком — неуцтво, невігластво. Мудрість і зло несумісні. Проте моральність людини не детермінується знанням, рівнем освіти, а залежить і від ступеня її залученості до системи соціальних зв'язків, змісту цих зв'язків, засвоєння нею вселюдської культури. Це засвоєння не вичерпується знанням сутності речей, “воно проходить численними артеріями емоційних зв'язків, кристалізуючись у несвідомих схильностях і створюючи цілісний ансамбль світогляду. Ці емоційні і несвідомі механізми важливі нітрохи не менше, ніж філософські поняття, оскільки без них моральне життя згасає навіть при розвинутому інтелекті й неослабному пізнавальному інтересі”. Тому недооцінка, а ще більшою мірою ігнорування емоційного аспекту моралі, є істотним недоліком раціоналістичних концепцій.
      Основним недоліком абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація існуючої моралі, що нерідко призводить до ригоризму (непохитного втілення якогось принципу в життя), а іноді й фанатизму, аскетизму, ханжества й фарисейства, тобто удаваної набожності, доброчесності, лицемірства. Проте відмова від визнання абсолютного моменту в моралі й добрі породжує ще гірші наслідки. Йдеться про етичний релятивізм (відносність).
     

Справедливість

Майбутнє як втілення ідеалу, зокрема й ідеї добра, немислиме без справедливості. Віра в її торжество є неодмінною передумовою високоморального буття людини. Ця віра, однак, не повинна бути сліпою, а має ґрунтуватися на знанні природи і сутності справедливості. Без цього не побудувати суспільства на засадах справедливості.

Справедливість — загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід'ємні права.

      Проблема справедливості в її моральному смислі виникає тоді, коли індивід замислюється, чи повинен він дотримуватися вимог моралі в умовах, коли інші люди часто нехтують ними, і наскільки це справедливо.
      Справедливість загалом має об'єктивний характер. Якщо заохочення чи покарання застосовують свавільно, то про справедливість у цьому випадку не може бути й мови. Справедливість як самостійна владна сила діє відповідно до характеру вчинку, абстрагуючись від будь-яких особистісних симпатій та антипатій. Тому богиню правосуддя Феміду зображують в образі жінки, очі якої зав'язані, а в руках — ваги (терези). Феміда зважує добро і зло наосліп, прагнучи, щоб ніяка пристрасть не схитнула чаші терезів. Проте є в справедливості й момент умовного, що помітили прибічники доктрини суспільного договору. Одним із наслідків умовності справедливості вважають вимогу послідовності й несуперечливості в діяльності і поведінці людини, яка іноді ставиться вище від об'єктивності. Наприклад, строго об'єктивне оцінювання відповіді одного студента може бути розцінене як несправедливе, якщо до інших студентів підхід був значно ліберальніший.
      Сфера застосовуваності поняття “справедливість” безмежна, вона охоплює політичні та економічні системи, закони, соціальні інститути, міждержавні відносини, оцінки, судження, установки, рішення, вчинки, життєві позиції людей і навіть розподіл везіння та невдач.
      У класовому суспільстві “справедливість” є поняттям не лише моральної, а й політичної та правової свідомості, оскільки розподіл благ та антиблаг належить до компетенції держави. Водночас політичні рішення і закони, навіть будучи правомірними, піддаються моральному оцінюванню, яке не завжди збігається з чинними політичними і правовими нормами. На цій підставі громадська думка вирішує, заслуговує політичний та економічний режими збереження, чи їх слід замінити як негуманні, такі, що принижують гідність громадян.
      Категорію “справедливість” застосовують і щодо людей. Справедливими вважають тих, хто дотримується правових і моральних норм, даного слова, виконує свої обов'язки, відповідає добром на добро, несправедливими — тих, хто чинить свавілля, порушує права людей, не пам'ятає зробленого їм добра тощо.
      Спочатку розуміння справедливості полягало у визнанні незаперечності норм первісного суспільства. Бути справедливим означало дотримуватися загальноприйнятого порядку. Отже, справедливість ототожнювалася тоді з владою звичаю.      Проблема справедливості актуальна і в сучасному суспільстві. Адже одні люди розкошують, а інші — бідують, щосекунди у світі хтось умирає від недоїдання чи відсутності ліків. В умовах розгулу тероризму ніхто не почувається безпечно навіть у найдемократичніших країнах. Особливо актуальна ця проблема у пострадянських державах, зокрема і в Україні. Неабиякої гостроти набула вона в соціальному аспекті, оскільки принцип соціалізму “від кожного — за здібностями, кожному — за працею” так і не був реалізований. Крім того, негативно впливають на цей процес криза у вітчизняній економіці, корупція, криміналізація суспільства.
 Отже, у справедливому суспільстві рівна свобода громадян розцінюється як щось завчасно заплановане”. За словами Ролза, “сучасні суспільства рідко бувають добре організованими, оскільки відмінність справедливого і несправедливого в них усе ще дискутується”. Зважаючи на недоліки принципу рівних можливостей і враховуючи позитивний аспект принципу рівних результатів, він узяв за основу своєї концепції соціальної справедливості два різні принципи:
      1. Кожна людина повинна володіти рівним правом стосовно найзагальнішої системи рівних базових свобод, порівняної з подібними системами свобод усіх інших людей. Цей принцип передбачає рівність у володінні всіма базовими правами.
      2. Соціальні й економічні нерівності повинні бути так зорганізовані, щоб вони давали найбільшу вигоду найменш забезпеченим громадянам, а також були застосовними до занять і соціальних статусів, доступними усім в умовах чесної рівності можливостей. За цим принципом допускається соціальна й економічна нерівність, наприклад у достатку і владі.
      Оцінити реалістичність, спрогнозувати здійсненність цієї концепції непросто. Безперечним є те, що її гуманістичний потенціал спростовує догми комуністичної ідеології про реакційність буржуазної етики і соціології.
      Визнаючи важливу роль справедливості в житті суспільства, людини, її, однак, не можна переоцінювати, абсолютизувати. Оскільки навіть досягнення абсолютної справедливості у правових відносинах і в особистісних стосунках саме собою не зробить людей щасливими. Якщо людина, маючи значні задатки, не реалізовує себе, для неї справедливість — ніщо. Крім того, справедливість може бути казенною, неодухотвореною. Вона є лише однією із граней ідеалу суспільства й особистості.

Совість (сумління)

Результатом інтеріоризації особистістю моральних вимог суспільства в її самовимоги є почуття морального обов'язку. На сторожі морального обов'язку особистість ставить совість. Щодо цього досить влучне міркування висловив сучасний латвійський філософ Август Мілтс: “Чим складніший внутрішній світ особистості, чим багатоманітніші відносини людини з навколишнім світом, тим сильніша потреба врівноважити свій духовний світ і бути автономною особистістю. І людина починає сама вершити над собою суд, віддавати собі похвалу, оцінювати вчинки, давати поради, наводити порядок у внутрішньому “господарстві”, виховувати себе. І вона переконується, що там, усередині, є якась могутня і таємнича сила, що є сама собі законом. Є совість”.

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле (власний життєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокрема й моральний, вона орієнтується або на минуле, відповідні цінності і звички, або на майбутнє, на ідеал, уявлення про який ґрунтується на вічних, абсолютних вселюдських цінностях. Совість є представником ідеалу. За австрійським психоаналітиком Зігмундом Фройдом (1856—1939), вона становить собою “ідеальне Я”, Super-Ego, яке протистоїть “реальному Я”. Муки совісті свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї поразки, що сталася в акті морального вибору чи відповідного вчинку, а спокійна совість і відповідне моральне вдоволення — про перемогу ідеалу. Кожна така перемога позитивно впливає на життєвий досвід людини, який виявляється в актах вибору та вчинках. Совість вважають і своєрідним суддею в людині, який часто знає те, що недоступне громадській думці, насамперед суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її безпосередньою реальною діяльністю.
      Як категорія етики “совість” виражає нерозривний зв'язок моралі й людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки і вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість безпосередньо переживається як обов'язок і відповідальність людини перед собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто називають моральним компасом особистості.
      Людину, яка має розвинуте почуття совісті, називають совісною. Совісна людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов'язку. Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна і чуйна, здатна долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно, а справді свобідно. Для неї неприйнятна вседозволеність.
      Безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її самовимогами, залишившись зовнішньою, чужою силою. Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізняється від аморальності. Та, мабуть, і вона потребує співчуття, хоча б тому, що формування совісті є процесом. Очевидно, не всі люди однаково морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати беззастережному осуду людину за недосконалу совість все одно, що засуджувати її за відсутність здібностей чи таланту. А зрозуміти людину означає певною мірою простити їй. Такі міркування ґрунтуються на принципі толерантності (терпимості).

      Поширена думка, що совість є абсолютом, який існує незалежно від світогляду, віри. Людство зазнало б непоправної біди, якби совість руйнувалася разом з вірою, а людина підміняла голос власної совісті чужим голосом.
      Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов'язану з оглядом минулих подій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулися. Найінтенсивніше й найвиразніше совість виявляє себе в негативних переживаннях особистості — душевному дискомфорті, неспокої, тривозі, докорах сумління. Подібно до ериній (богинь помсти грецької міфології) чи фурій (аналогічних богинь римської міфології), які переслідували злочинця, позбавля-ючи його розуму, совість нещадно переслідує людину, яка ігнорує моральний обов'язок. З огляду на це англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) називав докори совісті найжахливішим почуттям у серці людини.
      Якщо людина здійснює високоморальний вибір та відповідний вчинок, то совість залишається вдоволеною, що є неодмінною умовою душевного комфорту особистості й стимулом майбутнього високоморального буття. Правда, акт перемоги совісті виявляється не в могутньому переможному та оптимістичному її голосі, а в її заспокоєності, мовчанні. Морально перемагають інші душевні сили особистості, які за моральної поразки залишають совість терзатися на самоті.
      Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними і навіть раціональними вони не здавалися. Вона сигналізує про загрозу зла, що часто чатує на людину під час морального вибору і вчинків, які заплановано здійснити чи відмовитися від них. Голос совісті спонукає людину утриматись від кроку, який би призвів до сорому, жалкування, каяття.
      При виконанні запобіжної функції совість виявляється не так виразно. її голос зливається з іншими позитивними душевними силами особистості. Про спокуси, які загрожують людині, попереджує не тільки совість, а й почуття добра, морального обов'язку, відповідальності, часто й розум. При виконанні ж ретроспективної функції в ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші (добрі й лихі) голоси.
      Совість перебуває у зв'язку зі страхом, соромом, виною, каяттям та ін. Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі; сором — переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми; вина — переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім “Я” або перед Богом; каяття є одним із найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних проступків. Супроводжується воно твердим рішенням не повторювати негідних учинків і виправити їх наслідки або покарати себе, відновивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс справедливостей.

Гідність і честь

Як поняття моральної свідомості й категорія етики “гідність” розкриває моральне ставлення людини до себе, а також ставлення до неї інших людей і суспільства загалом. Вона виражає уявлення про безумовну цінність кожної людини, яка або реалізувала себе, або може реалізувати в майбутньому. Визнання гідності кожної людини випливає з принципу рівності всіх людей у моральному сенсі, прав на повагу безвідносно до соціального статусу. Таке визнання є неодмінною передумовою моральних відносин між людьми. Суспільство повинне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

За словами російського мислителя Віссаріона Бєлінського (1811—1848), “один із найвищих принципів істинної моралі полягає в повазі до людської гідності в кожній людині, без розрізнення особи, передусім за те, що вона — людина, а потім уже за її особисті чесноти”. Це визнання можна розглядати як кредит, наданий людині для її самореалізації: вона ще нічого доброго не зробила, а її вже поважають, зважаючи на її гідність. Цього кредиту людину ніколи (чи майже ніколи) не позбавляють, залишаючи за нею шанс на моральне вдосконалення. До того ж не існує об'єктивних критеріїв втрати людиною права на гідність. Тому гідність можна вважати родовою, гранично абстрактною властивістю індивіда.
      Визнання суспільством гідності людини позитивно впливає на розвиток почуття її власної гідності як форми самосвідомості. Це визнання вона сприймає як свідчення об'єктивного існування її гідності, навіть за відсутності її моральних чеснот. А де сприяє формуванню самовимогливості і самоконтролю людини, що належить до передумов її самовдосконалення. Адже, як стверджував французький філософ Шарль-Луї Монтеск'є (1698—1759), окремі пороки виникають від дефіциту в людини самоповаги. Почуття власної гідності чинить “опір духу інстинкту” (Ф. Шіллер). Гідність надає людській діяльності, “всім її прагненням найвищого благородства” (К. Маркс).
      Гідність як абстрактна властивість конкретизується у процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Самореалізація людини як особистості передбачає насамперед уміння орієнтуватися серед моральних цінностей, оскільки, як зауважив французький мислитель Дені Дідро (1713—1784), без чітких понять про загальне благо гідності немає. Важливе також усвідомлення свого призначення, оскільки “той, хто не розуміє свого призначення, частіше всього позбавлений почуття власної гідності”, як стверджував російський письменник Федір Достоєвський (1821 —1881). А зрештою це почуття має стати помітним у життєдіяльності людини, бо “без яскраво виявленого особистісного втілення в праці, без матеріалізації в ній духовного світу особистості немає почуття власної честі й гідності”, як вважав український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970).
      Отже, є принаймні два значення поняття “гідність”, одне з яких пов'язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й соціального становища, друге — з конкретними чеснотами людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття “честь”). Гідність як визнання самоцінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробляється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.
      На відміну від гідності моральна цінність людини в понятті “честь” пов'язується з її реальною життєдіяльністю, соціальним статусом, визнаними чеснотами. Якщо уявлення про гідність особи ґрунтується на принципі рівності всіх людей у моральному сенсі, то в понятті “честь” люди оцінюються диференційовано, що знаходить відображення в понятті “репутація” (“добра репутація”, “погана репутація”).

Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Честь людини, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, полягає в тому, щоб стосовно задоволення своїх потреб вона залежала тільки від свого працелюбства, від своєї поведінки і від свого розуму. “...Честь — це нагорода, яка присуджується за доброчесність... Для кого навіть честь — дрібниця, для того і все інше [нікчемне]” (Арістотель). “Протилежністю честі є безчестя, або ганьба, яка полягає в поганій думці і презирстві інших” (Б. Мандевіль).
      Визнання гідності, тобто самоцінності кожної людини, залежить від суспільства, його економічного ладу та політичного режиму, від його здатності забезпечити утвердження невідчужуваних прав громадян. Від цього залежить і те, наскільки особистість зможе у своїй діяльності не заплямувати, зберегти свою честь.

Щастя

Проблема щастя постійно фігурує в буденному спілкуванні людей. Актуальна вона у філософії, мистецтві. Деякі мислителі, насамперед евдемоністи, вважали її найголовнішою, а всі інші проблеми — похідними щодо неї. Вона насправді досить актуальна, оскільки уявлення про щастя, розуміння його сутності істотно впливають (принаймні можуть впливати) на життєдіяльність особистості.
      Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не можуть однозначно витлумачити це поняття. Часто це пов'язано з ототожненням трьох феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість (мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); “щастя” як поняття етики. Все це породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу.
      Поняття “щастя”, як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Етика досліджує не поняття “щастя”, а власне щастя, феномен щастя. Правда, вона не може обійти увагою ті напівпоняття-напівуявлення про щастя, якими послуговується буденна свідомість, що своєрідно осмислює цей феномен. Результатом такого дослідження і є чітко окреслене поняття “щастя”.
      Аналіз феномену щастя можна розпочати з робочого визначення, згідно з яким воно тлумачиться як особливий психічний стан, складний комплекс переживань людиною найвищої вдоволеності своїм життям. “Щастя, — на думку Дж. Локка, — у своєму повному обсязі є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя — найвище страждання”. Можна жити змістовним, творчим життям і не переживати такого інтенсивного почуття, яким є почуття щастя. Проте бути щасливим без нього не можна. Це свідчить про істотність суб'єктивного начала в щасті.
      Водночас пропоноване визначення є надто широким, оскільки не всі люди, що переживають стан найвищої вдоволеності своїм буттям, справді щасливі. Вдоволення своїм буттям може бути результатом перекрученого уявлення про смисл життя і призначення людини. Правда, поняття “перекручене уявлення про смисл життя і призначення людини” так часто використовувалось різними ідеологами, що до його інтерпретації доводиться ставитися обережно. Пропоноване визначення щастя надто широке й тому, що подібні почуття можуть викликатись інтенсивним естетичним ставленням до дійсності, в акті якого людині нерідко вдається максимально абстрагуватися від практично-утилітарних, соціальних, політичних, моральних та інших проблем, деактуалізувати їх і всім єством відчути й пережити безмежну радість свого простого буття, присутності у світі, переживання вдоволеності буттям на лоні природи (“Intermezzo” українського письменника Михайла Коцюбинського (1864—1913)). Проте естетичні почуття вдоволення буттям істотно відрізняються від почуття щастя, оскільки воно є реалістичнішою, натуралістичнішою формою відчуття і переживання буття.

Щастя — стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.         Об'єктивною основою щастя є міра доброчесності людини, сукупність факторів, які визначають її життєве благополуччя (здоров'я, матеріальний добробут, везіння тощо).
      Ілюзії вдоволення життям можна досягти й штучними засобами (алкоголем, наркотиками тощо). Проте після цього неодмінно настає тяжкий стан (похмілля, ломки тощо) і прозріння, розуміння того, що ілюзія щастя принципово відрізняється від справжнього щастя. А щастя, за словами російського письменника Льва Толстого (1828—1910), є задоволенням без каяття.
      Визнаючи суб'єктивне начало істотним моментом щастя, необхідно з'ясувати об'єктивні основи щастя.

 

ЗНАЙОМСТВО З ІСТОРІЄЮ ХВОРОБИ

 

Історія хвороби (медична карта стаціонарного хворого) — це офі­ційний документ, у якому відображаються всі дані про стан здоров'я, об'єктивного, лабораторного та інших методів обстеження людини, що знаходиться на лікуванні в стаціонарі.

У багатьох країнах, у тому числі нашій, історія хвороби заповнюєть­ся лікуючим лікарем. У ряді інших країн призначення лікаря запису­ються середнім медичним персоналом. Юридичну відповідальність за зміст історії хвороби несе лікуючий лікар.

Для того, щоб історія хвороби була читабельною для будь-якого лікаря (лікуючого, чергового, консультанта тощо), необхідно дотри­муватись таких загальних правил її написання:

—почерговість розділів історії хвороби;

—виділити назви розділів;

—не скорочувати слова;

—не перекреслювати, не виправляти, не заклеювати, не стирати текст.

У першу чергу студенти повинні у відповідному вигляді заповнити обкладинку історії хвороби).

 Паспортна частина.

Прізвище, ім’я, по-батькові дитини                                                                    

Дата народження                                                                                                 

Вік                                                                                                                        

Адреса (місце проживання)                                                                                 

Дата і час госпіталізації                                                                                       

Дата виписки (не вказується, якщо в останній день

    курації хворий знаходиться у відділенні)

Проведено ліжкоднів (при зазначеній вище умові теж не

вказувати)

З якого медичного закладу, ким направлений хворий                                      

Діагноз:  при направленні                                                                                   

в день госпіталізації                                                                                             

Клінічний діагноз:

Основний                                                                                                              

Ускладнення                                                                                                         

Супутній                                                                                                               

 

Після паспортної частини, що заповнюється в приймальному відділенні лікарні медичною сестрою, наступні розділи пише в історії хвороби черговий лікар на підставі первинного опитування та огляду хворого. Запис починається зі скарг.

Скарги. У цьому розділі історії хвороби медичного закладу описуються ознаки захворювання, на які вказують дитина або її батьки в день надходження в стаціонар. Звичайно опитування почи­нається з питання: «На що Ви скаржитесь? ».

Збираючи скарги, лікар повинен докладно й уважно вислухати па­цієнта. Прояви хвороби потрібно деталізувати, з'ясувавши їхні харак­терні ознаки.

При вислуховуванні хворого слід виділити скарги достовірні і на­думані.

Пацієнт, не знаючи всіх симптомів захворювання, не завжди сам зазначить можливо існуючі у нього ознаки. Тому необхідно проводи­ти опитування хворого по всіх органах і системах організму. Приклад: при захворюваннях органів дихання обов'язково з'ясовуються дані про стан шлунково-кишкового тракту, нервової, серцево-судинної систем тощо.

В цілому опитування слід проводити спокійно, не квапитись, збері­гаючи всі розглянені вище правила етики і деонтології.

Анамнез захворювання — це наступний розділ історії хвороби. У історії хвороби медичного закладу — це динаміка захворювання від його початку до госпіталізації.

Добре зібраний анамнез має велике значення для своєчасної і правильної постановки діагнозу. Важливим є при цьому контакт із дитиною, його батьками.

При зборі анамнезу захворювання в студентській історії хвороби встановлюються такі дані:

—перший день захворювання (бажано зазначити дату або приблиз­ний час);

—перші патологічні ознаки;

—зміни цих ознак у домашніх умовах, можлива поява нових сим­птомів, ускладнень (англ. сотріісаііоп) і проведене лікування (часто необхідно встановити дози і тривалість прийому лікарських препа­ратів);

—проведене обстеження і його результати;

—дата госпіталізації (часто з обгрунтуваннямїї при­чини);

-   у яке відділення і у яку лікарню госпіталізована дитина;

-   динаміка захворювання в стаціонарі на фоні проведеної те­рапії.

Анамнез життя — це основні факти життя дитини до захворювання.

Акушерський анамнез (з'ясовується у дітей до 3 років):

— від яких за рахунком вагітності і пологів дитина;

— перебіг попередніх вагітностей і пологів;

— токсикози І і II половини даної вагітності (нудота, блювання, набряки, гіпертонія, нефропатія, еклампсія);

— захворювання матері під час даної вагітності, проведене ліку­вання;

—харчування матері;

—професійні шкідливості;

—загроза викидня, міри його профілактики;

—інші особливості перебігу вагітності;

—пологи: у термін, недоношена, переношена вагітність;

—період неонатальний:

 

•  маса, довжина тіла, окружність голови і грудної клітки дитини;

•  закричала відразу, після оживлення, ступінь асфіксії;

•  іктеричність (показники білірубіну, лікувальні заходи та ін.);

•  можлива пологова травма;

•  на який день виписана з пологового будинку, з якою масою;

•  на який день відпав залишок пуповини, коли загоїлася пупко­ва ранка;

•  коли дитина була прикладена до грудей;

•перенесені захворювання в цьому періоді.
б). Фізичний і нервово-психічний розвиток дитини:

—динаміка наростання маси і довжини тіла за місяцями;

—поетапний розвиток критеріїв НПР;

—у якому віці дитина стала відвідувати дитячий сад, ходити в
школу;

—успішність у школі;

—висновок про фізичний і нервово-психічний розвиток.

Дані про розвиток дітей на 1 році життя встановлюються тільки у хворих віком до 3 років.

в). Вигодовування дитини (для дітей до 1 року):

—природне, штучне, змішане, причина останніх видів;

—коли відлучена від грудей, причина;

—коли введений прикорм;

—режим годування, об'єм, склад їжі, прийом соків;

—в історії хвороби необхідно представити лікарняний лист хар­чування; потім зробити розрахунки і, при нераціональному вигодову­ванні дитини, провести корекцію;

у випадку якщо при первинному ознайомленні з видами, об'ємом прийнятої їжі, режимом вигодовування і т.д. відразу будуть виявлені значні порушення, потрібно тільки словами обгрунтувати ці порушення (розрахунки не проводити) і представити рекомендоване вами меню з розрахунком вигодовування.

г). Профілактичні щеплення (коли і які зроблені, як протікав поствакцинальний період).

д). Перенесені захворювання:

—коли і які, як протікали, ускладнення;

—проведене лікування.

При написанні даного розділу враховується перебіг, три­валість попередніх захворювань, у якому віці вони були. В залежності від цих даних деякі захворювання описуються детально, про інші можна не вказувати.

При зборі алергологічного анамнезу з'ясовуються такі моменти:

—наявність у дитини до госпіталізації захворювань алергічної ет­іології (алергічний діатез, бронхіальна астма тощо), їх клінічні озна­ки, частота і час виникнення, які при цьому лікарські препарати засто­совувались і ефективність лікування;

—якими алергенами викликане захворювання, особливо якщо ними є антибіотики, вакцини або інші лікарські препарати, тому що з'ясування цього питання сприяє профілактиці алергічних реакцій при призначенні препаратів хворому;

—у пошуках алергену необхідно встановити, у яких умовах вини­кають алергічні прояви (у домашній обстановці, у лісі тощо), чи є в квартирі тварини, зв'язок із порою року.

Результати опитування на предмет алергологічного анамнезу док­ладно описуються в історії хвороби. Можна почати зі слів: «Алергологічний анамнез обтяжений», а після двокрапки зазначити ознаки обтяженості: «хворий протягом З років страждає на бронхіальну астму, загострення відмічається в літню пору, алергеном є цвіт дерева липи».

У випадку негативних відповідей висновок такий: «Алергологічний анамнез не обтяжений».

При зборі генетичного анамнезу з'ясовуються такі питання:

- стан здоров'я батьків і близьких родичів, що має особливе зна­чення при захворюваннях, які успадковуються (гемофілія);

—важливо з'ясувати наявність патології в батьків, схильність до яких теж може передаватися дітям (наприк­лад, виразкова хвороба, ревматизм, цукровий діабет тощо);

—вік батьків, вікова різниця матері і батька;

—скільки дітей у сім'ї, їх вік і стан здоров'я.

Правила запису результатів опитуванння аналогічні описаним вище правилам алергологічного анамнезу (обтяжений з описанням ознак або необтяжений).

Епідеміологічний анамнез — це один із пунктів протиепідемічного режиму. При його зборі з'ясовуються такі питання:

—контакт дитини з інфекційними хворими;

—порушення випорожнень у дитини і членів сім'ї;

—виїзд хворого за межі місця проживання.

Необхідно з'ясувати зазначені питання за останні 3 тижні, тому що це термін інкубаційного періоду (час від зараження лю­дини до прояву перших патологічних ознак) більшості інфекційних зах­ворювань. Якщо дитина не була в контакті з інфекційними хворими, то ми записуємо: дитина в контакті з інфекційними хворими протягом 3–ох тижнів не була, розладів випорожнення не було. В історії хвороби обов'язково записуються всі відповіді хво­рого незалежно від того, позитивними вони були або негативними з указанням часу.

Автор: Чорномидз І.Б.

 

Використана література

1.Догляд за хворими: підручник/ за ред.. О.М Ковальвої, В.М Лісового, С.І. Шевченка, Т.В. Фролової. – К.: ВСВ «Медицина», 2010. – 488 с.

2. Медична деонтологія / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 1999.

3. Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.: Здоров'я, 2002.— 344с.

4. Детские болезни: Учебник В двух томах. Т. 1. – СПб: Питер, 2004. – 832 с.

5. Капітан Т.В. Пропедевтика дитячих хвороб з доглядом за дітьми: Підручник. – Вінниця: ДП ДКФ, 2003. – 768 с.

6. Лікарська помилка: причини та наслідки. Медико-правовий портал [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://103-law.org.ua/Article.aspx?a=61

7. Правові аспекти дотримання лікарської таємниці. [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://inmeds.com.ua/Legal_aspects_of_compliance_with_medical_confidentiality/5339/