ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ ТА СИРОВИНА, ЯКА МІСТИТЬ ІРИДОЇДИ

Терпеноїди (ізопреноїди) скаладаються з ізопренових одиниць, зв’язаних між собою правильно — “голова до хвоста”, або неправильно - “хвіст до хвоста” (правило Ружички).

Розгалужений кінець ізопренового ланцюга розглядається як “голова”, а нерозгалужений – як “хвіст”.

Класифікація терпеноїдів

Біогенетичним попередником терпеноїдів є мевалонова кислота (МВК).

Iридоїди — це група монотерпеноїдних сполук рослинного походження, в основі яких лежить частково гідрована циклопентанпіранова структура.

Глікозиди, аглікони яких мають іридоїдну природу, називають іридоїдними глікозидами.

Термін “іридоїди” запропонував Бріггс на тій підставі, що основа будови агліконів цих глікозидів відповідає їх біогенетичному попереднику - напівацеталю іридодіалю, виділеному вперше із комах роду Iridomyrmex.

Раніше цю групу сполук називали по-різному: гіркоти (амароїди), аукубінові глікозиди, кислоточутливі глікозиди або псевдоіндикани. Більшість іридоїдних глікозидів при дії на них мінеральними кислотами забарвлюється у синій колір, і за аналогією зі справжнім синім барвником — індиго, одержаним вперше із аглікону індикану, таким сполукам дали назву “псевдоіндикани”.

Виділено більше 250 іридоїдів із 300 видів рослин родин валеріанових, вахтових, тирличевих, ясноткових, подорожникових, ранникових тощо. У різних рослин відбуваються біогенетичні зміни з утворенням іридоїдів з меншою кількістю вуглецю у молекулі (9, 8, 7) або з розривом п’ятичленного циклу.

Іридоїди поділяють на чотири підгрупи: прості іридоїди (протоіридоїди) та їх глікозиди; іридоїди з розкритим пентановим циклом (секоіридоїди); ацильні похідні циклопентанових монотерпенів; іридоїдиалкалоїди.

Прості іридоїди та їх глікозиди

Iридоїди з розкритим пентановим циклом

Ацильні похідні циклопентаноїдних монотерпенів

1) Неглікозидні сполуки, або валепотріати (“Valeriana — Epoxy — triester”). Це компоненти підземних органів валеріани — сполуки з п’ятьма гідроксильними групами у циклопентанпірановому ядрі (полігідроксициклопентанпірани). Два гідроксили утворили епоксид (простий циклічний ефір), а три інші — етерифіковані аліфатичними кислотами: один — оцтовою кислотою, а два — ізовалеріановою або її похідними.

Будову валепотріатів можна зобразити загальними формулами:

2) Іридоїдні глікозиди з С7-С8 подвійним зв’язком

Iридоїди-алкалоїди — це комплексні індольні алкалоїди, у яких

неамінною частиною є іридоїди. Іридоїди-алкалоїди виявлені у рослинах родин маренових, барвінкових тощо.

Фізико-хімічні та біологічні властивості. Іридоїди — безбарвні кристалічні речовини, гіркі на смак, легко розчиняються у воді, водно-спиртових розчинах, ацетоні, етанолі, метанолі. У рослинах вони містяться здебільшого як глікозиди; у вільному стані зустрічаються в епоксидній або складноефірній формі. Іридоїди є важливою хемосистематичною ознакою.

Аглікони іридоїдів дуже нестійкі: вони чутливі до ферментів і кислот, а ацильовані — до лугів. З мінеральними кислотами або під дією ферментів у присутності кисню повітря утворюють забарвлені важкорозчинні у воді продукти.

Побуріння сировини під час її сушіння часто пов’язане з іридоїдами.

При дослідженні іридоїдів для стабілізації енолнапівацетальної форми гідрують подвійний зв’язок по С3 – С4 агліконів, а для захисту кисню гідроксильної групи їх ацетилюють або зберігають при температурі 200С, після чого вивчають фізико-хімічні властивості. У природних представників такого типу енолнапівацетальна форма стабілізована глікозидним зв’язком або ацетильними групами.

Велику групу іридоїдів складають похідні, у яких циклопентановий цикл розкритий і його фрагменти часто бувають зв’язані з іншими замісниками, — секоіридоїди.

Біологічні властивості іридоїдів різноманітні. Як гіркоти вони

стимулюють секрецію залоз травного тракту і підвищують жовчовиділення; проявляють антимікробну, анальгетичну, седативну і фунгіцидну активність, виявлено також їх канцеролітичний ефект.

Застосовують сировину, що містить іридоїди, для збудження апетиту, покращення травлення і посилення перистальтики кишок, а також як седативний засіб.

Методи виділення і аналіз. Вміст іридоїдних глікозидів у рослинах, як правило, високий, але вони дуже лабільні, тому виділенняїх утруднене.

Загального методу виділення іридоїдних глікозидів не існує. Через гідрофільний характер цих сполук домінуючим підходом до їх виділення є екстрагування висушеного і свіжого рослинного матеріалу водою, водно-спиртовими розчинами, етанолом або метанолом на холоді або при нагріванні. Для очищення від ліпофільних домішок водні екстракти іридоїдних глікозидів промивають розчинниками, що не змішуються з водою.

Упарювання екстрактів іридоїдних глікозидів необхідно проводити під вакуумом при мінімальних теплових змінах у нейтральному середовищі.

Від супутніх фенольних домішок розчини іридоїдних глікозидів очищають фільтруванням крізь шар нейтрального алюмінію оксиду. Ефективним методом очищення від домішок цукрів є адсорбція іридоїдних глікозидів із їх водних розчинів на активованому вугіллі, вимивання водою цукрів і наступна десорбція іридоїдних глікозидів з вугілля водно-спиртовими розчинами.

Розділення суми іридоїдних глікозидів проводять методом колонкової хроматографії на поліамідних сорбентах, елюючи комбінаціями різних систем розчинників.

Якісні реакції. Для виявлення іридоїдів у рослинній сировині найчастіше використовують реактиви Трим-Хілла і Шталя.

Приготування витягу. До 1 г подрібненої сировини доливають 10 мл 95 %-го спирту і настоюють 20 хв. при кімнатній температурі. Фільтрують крізь складчастий фільтр і очищають від пігментів екстракцією гексаном. Очищений витяг розділяють навпіл: одну половину використовують для якісних реакцій, а другу упарюють під вакуумом до третини об’єму і використовують для хроматографічного виявлення іридоїдів.

До 1 мл витягу доливають 0,5 мл реактиву Трим-Хілла, суміш нагрівають, не доводячи до кипіння; за 1 – 2 хв. з’являється інтенсивне блакитне забарвлення.

В аналогічних умовах проводять реакцію з реактивом Шталя. Результат має бути такий, як у попередньому досліді.

Примітки. 1. Приготування реактиву Трим-Хілла: суміш льодяної оцтової кислоти, концентрованої хлороводневої кислоти і 0,2 %-го водного розчину міді сульфату 20:1:2.

2. Приготування реактиву Шталя. У колбі на 100 мл розчиняють 1 г n-диметиламінобензальдегіду (n-ДМАБА) у суміші 5 г о-фосфорної і 50 г оцтової кислоти і розводять водою до 100 мл.

Хроматографічне виявлення. Хоча наведені реакції і є загальноприйнятими, деякі іридоїди (логанін, каталпозид, вербеналін та ін.) ними виявити не можна. Для більшої вірогідності висновків щодо наявності іридоїдів у сировині вдаються до хроматографії на папері. Використовують систему розчинників бутанол — оцтова кислота – вода (63:10:27); а для запобігання гідролізу глікозидів типу аукубіну оцтову кислоту замінюють метиловим спиртом бутанол – метанол – вода (4:1:5) і застосовують зручніший метод – тонкошарову хроматографію на силікагелі у різних системах розчинників: етанол – хлороформ (1:1 і 3:7); етанол – ацетон (3:7); етанол – етилацетат (1:1) та ін.

Для виявлення плям іридоїдних глікозидів на хроматограмах застосовують різні реагенти:

— розчин 2 г ваніліну в 100 мл метанолу і 4 мл концентрованої хлороводневої кислоти;

— розчин 0,5 г бензидину в 20 мл оцтової кислоти і 80 мл спирту;

— розчин 5 г резорцину в суміші 296 мл спирту і 4 мл концентрованої сірчаної кислоти;

— 2 %-й спиртовий розчин флороглюцину з наступним обприскуванням концентрованою хлороводневою кислотою;

— розчин 0,5 мл анісового альдегіду в суміші 9 мл 95 %-го спирту і 0,5 мл концентрованої сірчаної кислоти;

— 2 н. водний розчин сірчаної кислоти;

— пари йоду.

Після обприскування реагентами хроматограми нагрівають у сушильній шафі при 1100 С до появи забарвлених плям.

Хроматографічний аналіз. 0,1 мл упареної витяжки наносять смужкою шириною 0,5 см на пластинку “Силуфол” і хроматографують в одній із вищезазначених систем розчинників або у системі хлороформ — метанол 9:1. Потім хроматограму висушують у витяжній шафі і обприскують реактивом Трим-Хілла або Шталя, після чого її тримають у сушильній шафі при 1100С 5 – 8 хв. З’являються плями синього кольору з різними (зеленуватими, сіруватими) відтінками, аукубін виявляється у вигляді бузкової плями.

Визначення вмісту. Для кількісного визначення іридоїдів у рослинній сировині стає у пригоді їхня здатність утворювати забарвлені сполуки у кислому середовищі.

ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ ТА СИРОВИНА, ЯКІ МІСТЯТЬ ІРИДОЇДИ

ТИРЛИЧУ КОРЕНIІ —GENTIANAE RADICES

Тирлич жовтий — Gentiana lutea L., род. тирличеві — Gentianaceae

Горечавка желтая; назва походить від грецької назви рослини gentiane — за ім’ям ілірійського царя Гентія; латин. luteus,-a — жовтий.

Рослина багаторічна трав’яниста, з коренями завдовжки 15, завширшки 1–4 см. Поверхня кореня має повздовжні, кореневища — поперечні зморшки. На зламі добре видно жовту деревину і темну кору. Стебло прямостояче, заввишки 60–120 см. Листки супротивні, еліптичні або широкоеліптичні, цілокраї, завдовжки до 30 і завширшки до 15 см, з п’ятьма — сімома поздовжніми жилками. Нижні листки короткочерешкові, верхні — сидячі, напівстеблообгортні. Квітки правильні, двостатеві, на довгих квітконіжках, зібрані в пазушні напівзонтики по 3–11 квіток, чашечка плівчаста, брунатно-жовта, двох — п’ятизубчаста, з одного боку майже до основи надрізана; віночок колесоподібний, глибокороздільний, завдовжки 6–7 см, жовтий. Плід — видовжена коробочка.

Поширення. Тирлич — рідкісна рослина, яка зникає. Зустрічається в Карпатах. Занесена до Червоної книги України. Проводиться робота щодо введення його в культуру.

Заготівля. Корені заготовляють рано навесні або восени. Викопують рослини, що досягли чотирьох років (на плантаціях корінь тирличу заготовляють на п’ятий-шостий рік росту). Сировину очищають від грунту, відділяють стебло, миють у холодній воді, ріжуть на шматки, при необхідності розщеплюють уздовж, сушать на сонці або в сушарках при температурі 50–60 °С, дуже швидко, щоб уникнути ферментації, при якій гіркі глікозиди інактивуються.

Хімічний склад сировини. Корені тирличу містять секоіридоїди — генціопікрозид, його глікозиди та ізомери — генціопікрин 331 (2,5 %), амарогентин; ксантони — генцізин, ізогенцізин; алкалоїди — генціанін, дисахарид генціабіозу, жирну олію, смолисті і пектинові речовини, аскорбінову кислоту. Корені не накопичують крохмаль, запасають специфічний трисахарид генціанозу (понад 5 %), інші олігосахариди.

Біологічна дія та застосування. Відвар коренів покращує травлення, збуджує апетит, виявляє жовчогінний ефект, протизапальну і антисептичну активність.

У гомеопатії використовується свіже коріння при відсутності апетиту, зниженні травної функції.

БОБIВНИКА ТРИЛИСТОГО ЛИСТКИ — MENYANTHIDIS FOLIА

Бобівник трилистий (трилисник водяний) — Menyanthes trifoliata L.,

род. бобівникові — Menyanthaceae

Вахта трехлистная (трилистник водяной); назва походить від грецьк. men — місяць, anthos — квітка, латин. trifoliatus, -a — трилистий. Рослина багаторічна трав’яниста, з довгим повзучим кореневищем, яке в кінці підіймається. Листки чергові, трійчасті, черешок листка завдовжки до 30 см. Окремі листочки короткочерешкові, еліптичні або видовжені оберненояйцевидні, завдовжки 5– 8 і завширшки 3–5 см, цілокраї або злегка з нерівним краєм. Квітконос без листків, заввишки 15–35 см. Квітки зібрані в компактне гроно. П’ять чашолистків зрослися до середини. Віночок блідо-рожевого кольору, лійкоподібний. Плід — округла яйцевидна коробочка, що розкривається у вигляді двох стулок, завдовжки 7–8 см.

Поширення. Росте на сирих заболочених місцях, торф’яних болотах, по берегах річок та озер на всій території України, в європейській частині Росії, на Далекому Сході, в Білорусі, країнах Балтії.

Заготівля. Листки заготовляють під час та після цвітіння рослини. Молоді та верхівкові листки заготівлі не підлягають, оскільки чорніють під час сушіння. Зібрані листки на декілька годин розкладають на протязі, потім викладають пухким шаром і швидко сушать на горищі, під наметом або в сушарках при температурі 40–50 °С.

Хімічний склад сировини. Листки бобівника трилистого містять іридоїди та секоіридоїди — логанін (до 10 %), сверозид, фоліаментин, ментіафолін, флавоноїди (рутин, трифолін), дубильні речовини (понад 7 %), монотерпенові алкалоїди, йод.

Біологічна дія та застосування. У вигляді настою збуджує апетит, покращує травлення, посилює перистальтику шлунка і кишечника, виявляє жовчогінну, протизапальну і послаблюючу дію. Входить до складу седативного збору.

У гомеопатії використовується вся свіжа рослина, зібрана на початку цвітіння, при головному болі, пов’язаному з пониженням кров’яного тиску або підвищенням внутрішньочерепного тиску, коли є відчуття тиску в потилиці та льодяного холоду у руках і ногах.

КАЛИНИ КОРА —VIBURNI CORTEX

Калина звичайна — Viburnum opulus L., род. жимолостеві —Caprifoliaceae

Калина обыкновенная; назва походить від viere — вити, плести; opulus — давньолатинська назва одного з видів клена через схожість з його листками.

Рослина. Гіллястий кущ або невелике (заввишки 2–4 м) дерево. Молоді пагони, вкриті зеленкувато-сірою або жовто-бурою, голою, гладенькою, місцями з великими сочевичками корою, товщина якої близько 2 мм. Листки супротивні, широкояйцевидні, трьох — п’ятило-патеві, з яйцевидними вищерблено-зубчастими гострими лопатями, зверху голі, зісподу — бархатисто-опушені, завдовжки 5–10, завширшки 5–8 см; черешки листків з булавчастими залозками біля основи листкової пластинки і з сидячими тарілчастими залозками на її верхівці. Квітки білі, в зонтикоподібних волотях; віночок зросло-пелюстковий, п’ятироздільний. Крайові квітки суцвіття неплідні, з коротким порівняно великим пласким віночком, з неоднаковими лопатями; віночок внутрішніх, плідних, квіток правильний, короткодзвониковидний. Плоди — кулясті, сплюснуті з обох боків, блискучі кістянки діаметром 8–12 мм, з малопомітним залишком стовпчика і чашолистків; у м’якоті плода знаходиться одна пласка серцеподібна округла кісточка; колір плодів жовтогарячо-червоний або темно-червоний, колір кісточок — світло-бурий. Цвіте у травні-червні. Плоди достигають у серпні-вересні.

Поширення. Калина звичайна росте по всій території України в лісах, між чагарниками та по берегах річок. Широко вирощують її на присадибних ділянках.

Заготівля. Кору стовбурів та гілок збирають навесні, під час руху соку, до розпускання бруньок, коли вона легко відділяється від деревини. На стовбурі та гілках гострим ножем роблять напівкільцеві надрізи на відстані 20–25 см один від одного та два повздовжніх надрізи. Не слід робити кільцевих надрізів — це може призвести до загибелі рослини. Зібрану кору підв’ялюють на повітрі, потім висушують у сушарці при температурі 50–60°С або під наметом на відкритому повітрі. При сушінні сировину час від часу перегортають та слідкують за тим, щоб частини кори не вкладались одна в одну, інакше сировина пліснявітиме та загниватиме. Сушіння вважається закінченим, коли сировина при згинанні легко, з тріском ламається.

Хімічний склад сировини. Кора містить С₁₀ іридоїди, які отримали назву опулусіридоїди. Особливістю їх будови є ацилювання не тільки гідроксилів аглікону, але й сахару. Є також фенолокислоти (хлорогенова, неохлорогенова, кавова), фенологлікозиди (арбутин, саліцин), тритерпеноїди (урсолова і олеанолова кислоти), дубильні речовини.

Плоди містять аскорбінову, хлорогенову, неохлорогенову та інші фенолокислоти, сапоніни, каротиноїди, біофлавоноїди, пектинові речовини, сахара.

Біологічна дія та застосування. Відвар і рідкий екстракт кори калини виявляють кровоспинну і слабку сечогінну дію, мають в’яжучі й заспокійливі властивості, посилюють тонус м’язів матки, пролонгують активність снодійних засобів. Застосовують їх при маткових кровотечах, геморої, шлунково-кишкових захворюваннях та ін.

Плоди застосовують як вітамінний засіб, діють також потогінно та

діуретично.

У гомеопатії використовується свіжа кора стовбурів та корені при судомних болях для припинення несправжніх переймів при вагітності; як засіб, що попереджує викидень; взагалі при судомних болях та для зупинки кровотеч.