ПРОТИВІРУСНІ, ПРОТИСПІРОХЕТОЗНІ, ПРОТИПРОТОЗОЙНІ, ПРОТИЛЯМБЛІОЗНІ, ПРОТИТРИХОМОНІАЗНІ ЗАСОБИ

(ремантадін, інтерферон, ацикловір, ідоксуридин, лаферон, азидотимідин, бійохінол, метронідазол, еметину гідрохлорид, хінгамін, хініофон, тинідазол, фуразолідон, амінохінол).

ПРОТИГЛИСНІ ЗАСОБИ

(левамізол (декарис), пірантел, піперазину адипінат, нафтамон, пірвінію памоат, мебендазол (вермокс), фенасал, дитразин, хлоксил, антимоніл-натрію тартрат, празиквантель).

ПРОТИПУХЛИННІ ЗАСОБИ

(допан, сарколізин, хлорбутин, циклофосфан, мієлосан, циклофосфамід, метотрексат, фторурацил, меркаптопурин, вінкристин, вінбластин, колхамін, доксорубіцину гідрохлорид, дактиноміцин, фосфестрол, преднізолон, тамоксифен, пропес, аспарагіназа).

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТЕРАПІЇ ГОСТРИХ ОТРУЄНЬ ЛІКАМИ ТА ОТРУТАМИ. РАДІОПРОТЕКТОРИ І ЗАСОБИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ВИВЕДЕННЮ РАДІОНУКЛІДІВ З ОРГАНІЗМУ:

(унітіол, ацетилцистеїн, тетацин-кальцій, пеніциламін, дефероксамін, цистаміну гідрохлорид, ентеросгель).

ЗАГАЛЬНА ФАРМАКОЛОГІЯ.

Противірусні засоби

Противірусні засоби - це лікарські препарати, які використовуються для профілактики і лікування захворювань збудниками яких є патогенні віруси. Розрізняють специфічні, тобто вакцино-сироваткові імунобіологічні засоби (наприклад, вакцини), і неспецифічні препарати. До останніх належать засоби, які отримують переважно хімічним шляхом, тобто без використання будь-яких структурних фрагментів вірусів. Вони мають властивість активно впливати на ті чи інші фази репродукції збудників вірусних захворювань в клітинах макроорганізму, практично не впливаючи на функціональний стан цих клітин. Більшість неспецифічних противірусних засобів представляють собою хіміопрепарати, інтерферони, їх індуктори (знаходяться на стадії вивчення), а також препарати, які підвищують неспецифічну реактивність організму. Це, перш за все, аномальні нуклеозиди, синтетичні амінокислоти, похідні адамантана і тіосемікарбазона, природні і генно-інженерні інтерферони, нуклеїнові кислоти тощо .

Класифікація сучасних противірусних препаратів

Клас	Головна група	Основні препарати
Хіміопрепарати	Аномальні нуклеозиди Синтетичні амінокислоти Аналоги пірофосфата Похідні адамантана Похідні тіосемікарбазонів Віруліцидні Антибіотики	Азидотимідин, ацикловір, рибавірин, ставудин Кислота амінокапронова Фоскарнет Мідантан, ремантадин Метисазон Оксолін, фрореналь Ципрофлоксацин
Інтерферони	Лейкоцитарні людські Рекомбінантні	Інтерферон a Реаферон
Імуномодулятори	Ендогенні Екзогенні Синтетичні	Інтерлейкіни Левамізол, продигіозан Дибазол

Мішенями для дії противірусних засобів можуть бути численні біохімічні процеси в інфікованих клітинах організму, які забезпечують репродукцію вірусів, але суттєво не зв’язані з життєдіяльністю клітин хворої людини. Це, зокрема, селективне фосфорилювання вірусспецифічних білків, інактивація вірусних ферментів, інгібірування синтезу вірусних глікопротеїдів і нуклеїнової кислоти, а також процесів трансляції .

Практичне значення в наш час мають препарати: а) протиретровірусні, б) протигерпетичні, в) протигрипозні і г) інші противірусні засоби.

П р о т и р е т р о в і р у с н і препарати - це такі засоби, які пригнічують життєдіяльність ретровірусів імунодефіциту людини (ВІЛ), тому використовуються для лікування синдрому набутого імунодефіциту (СНІДу). По характеру впливу на збудників цього захворювання вони є інгібіторами зворотньої транскриптази чи протеаз ретровірусів. Так, похідне нуклеозидів азидотимідин (зідовудин), фосфорилюючись в клітинах організма, у вигляді трифосфата інгібує активність ДНК-полімерази, тим самим перешкоджає утворенню ДНК із вірусної РНК. А це призводить до пригнічення синтезу иРНК і вурусних білків, значно понижує реплікацію вірусів.

Цей препарат добре абсорбується в ШКТ, легко проникає через гематоенцефалічний бар’єр. Метаболізується в печінці до глюкуроніду азидотимідина, виділяється нирками.

Лікування СНІДу зідовудином слід починати якомога раніше. Терапевтична дія у вигляді затримки розвитку захворювання проявляється в основному в перші 6-8 міс. Після цього ефект зменшується через появу стійкості збудника ВІЛ-інфекції.

Лікувальний ефект зідовудину проявляється продовженням життя хворих, а також зменшенням частоти і тяжкості супутніх інфекційних захворювань, збудниками яких можуть бути умовно-патогенні мікроорганізми. Раніше всього зникають неврологічні і інші прояви у хворих СНІДом. З цією метою зідовудин призначається перорально по 0,2 г 3-5 разів на день.

В процесі лікування препарат нерідко викликає такі ускладнення зі сторони кровотворення як анемія, гранулоцитопенія, тромбоцитопенія, а також ураження нирок, міалгії тощо.

Зідовудин не слід комбінувати з нестероїдними протизапальними засобами і сульфаніламідами, бо при цьому зростає його токсичність.

Вичерпавши можливості зідовудину лікування СНІДу продовжують препаратом ставудином - також синтетичним аналогом тимідину. Механізм його противірусної дії аналогічний зідовудину. Він в меншій мірі уражує кровотворення, але може викликати периферичну нейропатію, головний біль, диспепсичні порушення, безсоння, алергічні реакції.

З аналогічною метою використовується діданозид і зальцитабін.

В лікуванні ВІЛ-інфекцій застосовуються також інгібітори протеаз ВІЛ, які пригнічують розмноження ретровірусів, бо при їх недостатності утворюються незрілі попередники вірусів. Вони невзмозі забезпечити нормальні процеси синтезу вірусних білків і ферментів.

До препаратів цієї групи відносяться такі похідні пептидів як санквінавір, нельфінавін, індинавір тощо. Так, санквінавір вибірково інгібує протеази ВІЛ-1 і ВІЛ-2, що призводить до пригнічення життєдіяності ретровірусів.

П р о т и г е р п е т и ч н і засоби - це такі похідні нуклеозидів, які здатні пригнічувати життєдіяльність збудників багатьох вірусних захворювань, зокрема, простого герпесу, герпетичних уражень очей, геніталей, оперизуючого герпесу та ін. Серед них найбільш ефективними виявились ацикловір, валацикловір, відарабін тощо.

Ацикловір - найбільш ефективний засіб лікування простого герпесу і інших герпетичних уражень. Проявляє деяку імуностимулюючу дію. Механізм протигерпетичної дії полягає в інгібуючому впливові на ДНК-полімеразу вірусів, що призводить до пригнічення реплікації вірусної ДНК.

Застосовують ацикловір перорально, внутрішньовенно та місцево. При герпесі він попереджує появу нових елементів, прискорює регенерацію, при оперізуючому герпесі, крім цього, зменшує біль. Тривалість лікування герпетичних захворювань звичайно 5 днів, при оперизуючому герпесі - ще 3 дні після зникнення проявів захворювання. Крем ацикловіру використовують при інфекціях шкіри і слизових оболонок, в тому числі при герпесі губ, статевих органів. Наносять його на уражену поверхню 5 разів на день протягом 5-10 днів. Внутрішньовенне введення препарату (у вигляді натрієвої солі) проводиться при тяжкому перебігу вірусних інфекцій, у хворих з порушеннями імунної системи.

При ентеральному введенні може виникнути нудота, блювання, пронос, головний біль; після уведення в вену - недостатність нирок, енцефалопатія, флебіт тощо.

Ізоксуридин (керицид) - противірусний засіб, який застосовується для лікування кератитів, викликаних вірусом простого герпесу. Призначають його у вигляді 0,1 % розчину - по 2 краплі в кон’юнктивальний мішок кожну годину упродовж дня і через кожні дві години вночі.

До п р о т и г р и п о з н и х засобів відносять мідантан, ремантадин, оксолін.

Мідантан – синтетичний противірусний і протипаркінсонічний препарат. Застосовується лише для профілактики грипу, викликаного вірусом типу А₂. При вже розвиненому захворюванні він неефективний, але може дещо скоротити тривалість лихоманки. Призначається всередину по 1 таблетці (0,1 г) 2 рази на день. В окремих осіб можуть з'явитися диспепсичні розлади, шкірна висипка, сухість у роті, тремор пальців тощо. Препарат протипоказаний при захворюваннях печінки і нирок, а також при вагітності.

Ремантадин – похідне мідантану, є більш активним противірусним засобом. Він ефективний щодо вірусів групи А, проявляє також антитоксичну дію при грипі, викликаному вірусом В. Аналогічно мідантану, ремантадин неефективний при інших гострих респіраторних вірусних інфекціях. Застосовується для профілактики і раннього лікування грипу, особливо викликаного вірусом типу А₂. Для профілактики призначають усередину по 1 таблетці щоденно протягом 10-15 днів, після їди а для лікування - за схемою: в перший день по 2 таблетки 3 рази на день, на 2-3-й дні по 2 таблетки 2 рази і 4-й – 2 таблетки. В деяких хворих може з'явитись відчуття печії в шлунку. Ремантадин протипоказаний при гострих захворюваннях печінки і нирок, тиреотоксикозі, вагітності.

Оксолін – препарат, що застосовується для лікування вірусних захворювань очей, шкіри і носа. Випускається в порошку, який використовується для виготовлення розчинів, і в мазях.

Для профілактики грипу використовують 0,25 % оксолінову мазь, якою двічі на день (ранком і ввечері) змащують слизову оболонку носа в період підйому і максимуму спалаху захворювання. Для лікування вірусного кон'юнктивіту, кератокон'юнктивіту чи кератиту з виразками рогівки також використовують цю мазь або розчин такої самої концентрації. При цьому може виникати відчуття печії з боку слизової оболонки очей чи шкіри.

Серед інших противірусних засобів особливе значення мають інтерферони. В 1957 році було встановлено, що клітини людей, інфікованих грипом, продукують і виділяють в кров особливий білок, який здатний гальмувати розмноження вірусів. Цей білок був названий інтерфероном. Він є ендогенним фактором захисту людей від вірусної інфекції. Вважають, що чим більше виробляється інтерферону в організмі, тим краще він захищений від такої інфекції.

Біосинтез інтерферонів починається з появою ознак вірусного захворювання (або навіть раніше), поступово зростаючи. Після виздоровлення утворення їх припиняється і вони зникають з крові.

За імунної реактивності, лабільності в кислотному середовищі, виду продукуючих клітин і гомології антикислотних послідовностей інтерферони складають 3 класи речовин: a-, b- і -інтерферони. a-Інтерферони отримують із суспензійних культур лейкоцитів донорської крові або лімфобластних клітин. Тому його називають лейкоцитарним. На сьогодні цей клас інтерферонів представлений більш як 22 підкласами, зокрема людський - 12 підкласами. b-Інтерферони (фібробластний) має біля 40 % гомологічних структур a-інтерферонів. Отримують його з культур первинних фібробластів шкіри ембріонів людей. -Інтерферон (імунний) продукується в суспензіях лейкоцитів донорів у відповідь на дію мутагенів чи антитіл, тобто до яких вони сансибілізовані. Від інших ці інтерферони відрізняються лабільністю в кислотному середовищі.

Характерною особливістю інтерферонів у порівнянні з іншими противірусними засобами є їх унікальна властивість пригнічувати розмноження більшості відомих вірусів, зокрема більш ніж 100 видів тих, які у людей викликають грип і інші гострі респіраторні захворювання. Вони ефективні також при герпесі, гепатиті, СНІДі. Їх використовують також для лікування деяких онкологічних хворих (стор.), особливо важких вірусних хвороб тощо. Стійкість у вірусів до інтерферонів не розвивається.

Безпосередньо інтерферони не впливають на життєдіяльність сформованих патогенних вірусів. Вони здатні підвищувати стійкість клітин макроорганізму до пошкоджуючої дії вірусів. Встановлено, що після приєднання їх до рецепторів, які локалізуються на оболонці відповідних клітин людини, активуються гени хромосоми 21, внаслідок чого продукується понад 12 нових внутрішньоклітинних білків. Деякі з них мають здатність каталізувати біосинтез олігомерів аденілової кислоти, які пригнічують утворення вірусних білків чи розщеплюють вірусні РНК. В результаті цього нові вірусні часточки або зовсім не формуються, або кількість їх різко зменшується. Таким чином інтерферони пригнічують розмноження багатьох видів вірусів, тобто за рахунок змін в обмінних процесах, синтезі РНК і білків.

Як білкові субстанції з молекулярною масою від 15000 до 25000 інтерферони застосовуються для лікування таких вірусних інфекцій, як герпетичні кератити, герпетичні ураження шкіри і статевих органів, вірусний гепатит В і С, СНІДу, гострі вірусні респіраторні інфекції та ін. Найбільші успіхи досягнуті в лікуванні всіх клінічних форм герпесу, включаючи герпетичний менінгіт, а також грипу, вірусних гепатитів, цитомегаловірусної інфекції, аденовірусних уражень органу зору тощо. Мало ефективне виявилось лікування особливо небезпечних вірусних геморагічних лихоманок, енцефалітів, інших захворювань.

Деякі препарати інтерферону при ранньому приміненні можуть попередити дисемінацію оперизуючого герпесу у хворих на злоякісні пухлини, зменшувати розповсюдження цитомегаловіруса після пересадки нирки. При хронічних гепатитах типів В і С вони можуть тимчасово полегшувати їх перебіг. Введення інтерферону в ділянки пошкодження при генітальних кондиломах може сприяти відновленню нормальної структури. Інтерферони покращують стан хворих і при деяких злоякісних захворюваннях.

Крім противірусної дії інтерферони мають протиклітинні і протипухлинні властивості, мабуть, через здатність пригнічувати поділ клітин. “Імунний інтерферон” проявляє протипроліферативну дію, підвищує фагоцитарну активність макрофагів і цитотоксичність природніх клітин-кілерів.

У процесі лікування хворих препаратами інтерферону можуть появитись такі побічні ефекти і ускладнення як лихоманка, ерітема і болючість в ділянці ін’єкції, зменшення маси тіла, прогресуюча втома, анорексія, анемія, гранулоцитопенія, тромбоцитопенія.

Виходячи з цього до противірусних засобів пред’являються наступні вимоги. Поряд з високою селективною дією вони повинні бути нетоксичними для хворих людей, не пригнічувати імунітет, легко доступними для синтезу, розчинятися у воді, хімічно стабільними, доступними для поєднання з іншими лікарськими засобами.

Інтерферон лейкоцитарний – препарат, який отримують з донорської крові людей. Використовується в розчинах для профілактики і лікування грипу, інших гострих респіраторних вірусних захворювань, як і вірусних захворювань очей. Розчин готують на дистильованій або кип'яченій воді кімнатної температури.

Для профілактики грипу і гострих вірусних захворювань розчин інтерферону закапують у носові ходи по 5 крапель 2 рази на добу з інтервалом не менше 6 год до тих пір, доки не зникне загроза захворіти. З лікувальною метою його використовують при перших проявах хвороби, доцільніше інгаляційним методом. Для цього вміст 3-х ампул інтерферону розчиняють у 10 мл води. Інгаляцію проводять двічі на день, попередньо підігрівши розчин до 37 ^оС. Його можна вводити і в носові ходи по 5 крапель через кожні 1-2 год (не менше 5 разів на добу) протягом 2-3 днів. При вірусних захворюваннях очей розчин інтерферону вводять в кон'юнктивальний мішок.

Препарати

Зідовудин (Zidovudinum) - порошок в капсулах по 0,1 г.

Ацикловір (Аciclovir) - флакони по 0,25 г, таблетки по 0,2 г, 3 % очна мазь, 5 % крем Acic.

Мідантан (Midantanum) - таблетки по 0,1 г, покриті оболонкою.

Ремантадин (Remantadinum) - таблетки по 0,05 г.

Оксолін (Oxolinum) - порошок, який використовується для виготовлення розчинів і мазей.

Інтеферон лейкоцитарний (Interferonum leucociticum) - ампули з сухою речовиною емністю 2 мл.

Протиспірохетозні засоби

Препарати цієї групи хіміотерапевтичних засобів використовують для лікування інфекційних захворювань, збудниками яких є патогенні спірохети (сифіліс, поворотний тиф) і лептоспіри (лептоспірози). Першими хіміотерапевтичними засобами лікування цих захворювань були препарати миш’яку (сальварсан, новарсенол, міарсенол і ін.), які ввів в медицину відомий німецький вчений Ерліх, препарати ртуті тощо. Тепер, через їх високу токсичність і недостатню ефективність, вони не застосовуються.

В наш час провідне значення в лікуванні спірохетозних захворювань отримали антибіотики, перш за все, препарати бензилпеніциліну, його натрієві, калійові і новокаїнові солі, як і біціліни. Вони проявляють швидку і високу трепонемоцидну дію, без ознак розвитку стійкості збудника. Призначають їх курсами, тривалість яких визначається формою і стадією захворювання. Вводять препарати бензилпеніциліну внутрішньом’язово, наприклад, бензилпеніциліну натрієву сіль при первинній і вторинній стадіях сифілісу по 2-4 млн щодобово, а при нейросифілісі - 12-24 млн ОД/добу. Ці препарати ефективні при будь-яких формах захворювання.

Якщо у хворого на сифіліс наявна непереносимість цього антибіотика, використовуються інші, зокрема макроліди, рідше тетрацикліни. Еритроміцин є препаратом вибору для лікування сифілісу при непереносимості хворих до біосинтетичних пеніцилінів. Призначається по 0,5 г 4 рази на день. З групи тетрациклінів показаний доксициклін - по 0,2 г на добу протягом 20 днів.

Для лікування всіх форм сифілісу використовують також препарати вісмуту, до яких належать бійохінол та бісмоверол.

Бійохінол – суспензія 8 % йодвісмуту та хініну в нейтралізованій персиковій олії, цегельно-червоного кольору у флаконах темно-оранжового скла по 100 мл. При зберіганні випадає в осад того ж кольору. Тому перед застосуванням препарат підігрівають на водяній бані до 40 ^оС і старанно збовтують. 1 мл суспензії містить 0.01 г металічного вісмуту. Проявляє протисифілітичну, протизапальну і розсмоктувальну дію.

Препарат вводять тільки в м'язи верхнього зовнішнього квадранту сідниці по 3 мл 1 раз на 3 дні. На курс лікування сифілісу використовується 40-50 мл препарату. Застосовується також при залишкових явищах несифілітичних уражень ЦНС (менінгіти, травми голови, арахноенцефаліти та ін.).

Бісмоверол – 7 % суспензія вісмутової солі моновісмутової кислоти в олії, білого кольору в флаконах по 100 мл. При зберіганні випадає осад білого кольору. Вводиться тільки в м'язи по 1,5 мл 2 рази на тиждень. Ін'єкції проводяться так, як і бійохінолу. 1 мл суспензії містить 0,05 г металічного вісмуту. На курс лікування – 16-20 мл препарату.

Механізм протиспірохетозної дії препаратів вісмуту зводиться до блокади сульфгідрильних груп ферментів спірохет, через оболонки яких вони легко проникають. Це призводить до порушення життєдіяльності спірохет і їх загибелі.

Побічна дія препаратів проявляється ознаками ураження тих органів, в яких накопичуються іони вісмуту – нирок, печінки, кровотворної системи. Депонування їх у слизових оболонках ротової порожнини призводить до розвитку гінгівіту, стоматиту, появи сірої обвідки на яснах навколо зубів. З профілактичною метою рекомендуються часті полоскання рота. Для лікування уражень внутрішніх органів використовують унітіол.

Протипоказані препарати вісмуту при ураженнях слизової оболонки рота, захворюваннях нирок, печінки тощо.

Препарати

Бійохінол (Biiochinolum) - флакони по 100 мл.

Бісмоверол (Bismoverolum) - флакони по 100 мл.

ПРОТИПРОТОЗОЙНІ ЗАСОБИ

Для лікування захворювань, збудниками яких є патогенні найпростіші (protozoa), запропоновано багато так званих протипротозойних засобів. Вони вибірково впливають на відповідних збудників захворювань,тому відносяться до слідуючих груп хіміотерапевтичних засобів:

1: Засоби, які застосовуються для профілактики і лікування малярії (хініну дихлорид, хінгамін, хлоридин, примахін, деякі сульфаніламіди і сульфони тощо);

2. Засоби, які застосовуються для лікування амебіозу (метронідазол, хінгамін, еметину гідрохлорид, тетрацикліни, ентеросептол, хініофон тощо);

3. Засоби, які застосовуються при лікуванні лямбліозу (метронідазол, тинідазол, фуразолідон);

4. Засоби, які застосовуються при лікуванні трихомонадозу (метронідазол, тинідазол, трихомонацид, фуразолідон);

5. Засоби, які застосовуються при лікуванні токсоплазмозу (хлоридин, амінохінол, сульфадимезин);

6. Засоби, які застосовуються при лікуванні балантидіазу (тетрацикліни, мономіцин, хініофон)

7. Засоби, які застосовуються при лікуванні лейшманіозів (солюсурьмін, мономіцин, метронідазол, тощо).

Протималярійні засоби

Малярія – це інфекційне захворювання, яке поширене в країнах тропічного поясу та викликається декількома видами малярійних плазмодіїв. Зокрема, триденну та триденноподібну малярію спричиняють Plasmodium vivax та Pl. ovale, чотириденну – Pl. malariae, тропічну – Pl. falciparum. Незалежно від виду захворювання, перенесення збудника від людини до людини здійснюється самками комарів з роду Anopheles. Найбільший ареал має триденна малярія. Чотириденна і тропічна малярія поширена переважно у тропічній та субтропічній зонах. Вогнище овале-малярії обмежене екваторіальною Африкою і частиною океанських островів. Донедавна вважалося, що в Україні спостерігаються випадки захворювання на малярію лише в осіб, що приїхали з-за кордону. Але, враховуючи значну міграцію населення в останнє десятиліття, а також те, що комарі наших широт є високочутливими до PL. vivax, не виключена поява вогнищ захворювання на триденну малярію і в Україні.

Призначення протималярійних засобів проводиться відповідно до виду захворювання, стадії розвитку малярійних паразитів та їх чутливості до препаратів.

У розвитку малярійних плазмодіїв виділяють два цикли :

а) в організмі комара здійснюється статевий цикл – спорогонія, в результаті якого утворюються спорозоїти; б) в організмі людини, яку вкусив заражений комар,– шизогонія. Остання, в свою чергу, має два етапи.

Спочатку спорозоїти швидко попадають у паренхіматозні клітини печінки, де проходять цикл розвитку (прееритроцитарні форми плазмодія). Потім вони діляться, перетворючись на тканинні мерозоїти. Це, так звана, тканинна, або екзоеритроцитарна, шизогонія. Другий етап – еритроцитарна шизогонія. Мерозоїти, попадаючи в кров, проникають в еритроцити, де відбувається їх подальший розвиток. При дозріванні в еритроцитах шизонтів настає їх множинний поділ (меруляція). Еритроцитарні мерозоїти ( морули), які при цьому утворюються, виходять у кров, знову попадають в еритроцити, повторюючи цикл шизогонії. У момент руйнування еритроцитів і виходу плазмодіїв у кров виникає напад лихоманки. З частини еритроцитарних мерозоїтів розвиваються статеві клітини малярійного плазмодія – гамонти (чоловічі й жіночі). Їх запліднення відбувається тільки у тілі комара.

При малярії, яка спричинена Pl. vivax та Pl. ovale, після закінчення прееритроцитарного циклу частина тканинних мерозоїтів знову попадає у клітини печінки, де вони тривалий час можуть повторювати цикли розвитку, не викликаючи клінічні прояви малярії. За певних умов вони дають початок еритроцитарній шизогонії, що призводить до виникнення рецидиву захворювання. Ці форми плазмодія називаються параеритроцитарними, або гіпнозоїтами.

Залежно від впливу на ту чи іншу стадію розвитку малярійних плазмодіїв, протималярійні засоби поділяються на такі групи :

1) препарати, які впливають на еритроцитарну стадію розвитку плазмодіїв (хлорохін, хлоридин, бігумаль, хінін, акрихін, примахін, сульфаніламіди);

2) засоби, що діють на тканинну стадію розвитку плазмодія (хлоридин, примахін, бігумаль, хіноцид);

3) препарати, які діють на гамонти (примахін, хіноцид);

4) комбіновані препарати (фанзидар, фанзимеф).

Pl. malariae та Pl. falciparum у процесі свого розвитку проходять лише один цикл розмноження у печінкових клітинах, який закінчується в межах 4 тижнів після зараження, і не попадають туди повторно. Наступна фаза їх розвитку відбувається лише в еритроцитах. Тому при цих видах малярії можна ефективно впливати на еритроцитарні шизонти через місяць і більше після зараження. Для Pl. vivax та Pl. оvale характерне тривале переживання параеритроцитарних шизонтів у клітинах печінки, що призводить до виникнення рецидивів захворювання. Тому при лікуванні цих форм малярії застосовують препарати, які впливають на еритроцитарні та тканинні шизонти.

Препарати, які викликають загибель нестатевих еритроцитарних форм плазмодія, здатні попереджувати напади малярії та використовуються для профілактики захворювання. Засоби, що згубно діють на тканинні форми плазмодіїв, попереджують виникнення віддалених рецидивів малярії.

Препарати, що впливають на гамонти, в кінцевому результаті викликають порушення їх розвитку в організмі комара з гальмуванням утворення спорозоїтів, що важливо для суспільної профілактики малярії.

Хінін – алкалоїд кори хінного дерева, який використовують для лікування малярії понад 300 років. У наш час зберіг свою роль як протималярійний препарат для лікування хлорохінорезистентної форми захворювання, яка викликана Pl. falciparum.

Швидко всмоктується при ентеральному призначенні, максимальна концентрація в крові спостерігається через 1-3 год.

Препарат пригнічує ферментні системи плазмодіїв малярії та ДНК- залежний синтез білка. Є швидкодіючим еритроцитарним шизонтоцидним засобом. Проявляє гамонтоцидну активність відносно Pl. vivax i Pl. ovale. Використовують хінін у вигляді хініну сульфату всередину для лікування гострих нападів хлорохінорезистентної малярії, спричиненої Pl. falciparum. Для лікування ускладненого перебігу тропічної малярії, зокрема при розвитку малярійної коми, хінін у вигляді хініну дигідрохлориду вводять внутрішньовенно (струйно дуже повільно або крапельно) у добовій дозі 30 мг/кг маси хворого (у 3 прийоми). Ефективним і безпечним вважається внутрішньом’язове введення 5-10 % розчинів препарату (ін’єкції більш концентрованих розчинів болючі і спричиняють інфільтрати).

Хінін є токсичним засобом з малою широтою терапевтичної дії. Явища інтоксикації хініном, які отримали назву цинхонізм, включають головний біль, нудоту, розлади зору, запаморочення, шум у вухах, у тяжких випадках розвиваються лихоманка, глухота, шкірні висипки, порушення діяльності серця і центральної нервової системи. При швидкому внутрішньовенному введенні можливий розвиток різкої гіпотензії, судом, фібриляції шлуночків серця із загибеллю хворого. При спадковій недостатності глюкозо-6-фосфатдегідрогенази еритроцитів при введенні хініну розвивається гемоліз еритроцитів (гемоглобінурійна лихоманка).

Хінін протипоказаний під час вагітності (стимулює скорочення матки), при невритах кохлеарного і зорового нервів, при міастенії.

Хлорохін, або хінгамін, або делагіл – препарат, який за протималярійною активністю набагато перевищує хінін. Впливає на еритроцитарні шизонти при всіх формах малярії. Помірно активний відносно гамонтів Pl. vіvax, Pl. ovale та Pl. malariae. Не впливає на прееритроцитарні і персистуючі форми плазмодіїв. Згубна дія хлорохіну на паразитів зв’язана із його здатністю накопичуватись в їх клітинах, порушуючи обмінні процеси. Концентрація препарату в заражених плазмодіями еритроцитах у 250-500 разів перевищує його концентрацію в плазмі.

Застосовують препарат для лікування гострих проявів всіх видів малярії. При лікуванні малярії, яка викликана Pl. vivax та Pl. ovale, хлорохін необхідно комбінувати з примахіном для знищення паразитів, що знаходяться у персистуючий формі у печінці. Звичайно призначають всередину, при тяжкому перебігу – в м’язи або внутрішньовенно. З метою профілактики малярії в осіб, що виїзджають в країни тропічного поясу, їм призначають хлорохін 1 тиждень до виїзду, під час перебування за кордоном (по 0,25 г 2 рази на тиждень), а потім ще протягом 6 тижнів після повернення.

Проявляє також імуносупресивні властивості, в зв’язку з чим використовується для лікування ревматоїдних захворювань як базисний препарат. Хлорохін має антиаритмічну активність, тому застосовується в хворих на екстрасистолію та миготливу аритмію.

При тривалому застосуванні препарату можливі порушення зору за рахунок помутніння рогівки та ретинопатії, дерматит, диспепсичні явища, порушення функції печінки, лейкопенія. При швидкому внутрішньовенному введенні може розвиватись колапс, зупинка дихання і серця.

Примахін – протималярійний засіб, активний відносно тканинних форм (шизонтів і гіпнозоїтів) Pl. vivax i Pl. ovale, прееритроцитарних форм Pl. falciparum. Має значну гамонтоцидну дію відносно всіх чотирьох видів плазмодія. Проявляє слабку активність відносно еритроцитарних шизонтів. Паразитоцидна дія препарату пов’язана з прооксидантною активністю його метаболітів.

Застосовується примахін для радикального лікування малярії, яка викликана Pl. vivax i Pl. ovale. При цьому його комбінують з хлорохіном, який впливає на еритроцитарні шизонти. При тропічній малярії для знищення гамонтів достатньо одноразового застосування примахіну (всередину в дозі 0,045 г). Препарат показаний для профілактики віддалених рецидивів три-, чотириденної та тропічної малярії. Призначають його для особистої профілактики малярії (у комбінації з хлорохіном) та для суспільної профілактики.

Препарат звичайно добре переноситься хворими. Можливі диспепсичні розлади, біль у животі та ділянці серця, метгемоглобіноутворення.

Протипоказаний пацієнтам із вродженою недостатністю глюкозо-6-фофатдегідрогенази еритроцитів, при схильності до гранулоцитопенії, при вагітності. З обережністю використовують при анемії. Не можна комбінувати із засобами, які пригнічують кровотворення.

Хлоридин (піриметамін) - протималярійний засіб, активний відносно еритроцитарних шизонтів, але діє повільніше, ніж хлорохін або хінін. Не впливає на гамонти і на персистуючі форми Pl. vivax. Препарат належить до інгібіторів дигідрофолатредуктази (антагоністів фолієвої кислоти). Під його впливом відбувається пригнічення процесу відновлення дигідрофолієвої кислоти до тетрагідрофолієвої з наступним гальмуванням білкового синтезу у малярійних плазмодіях. До препарату досить швидко розвивається резистентність збудників малярії.

Індивідуальна хіміопрофілактика малярії хлоридином здійснюється шляхом призначення препарату по 0,4 г 1 раз на тиждень за тиждень по приїзду в осередок інфекції, протягом усього періоду перебування в ньому і протягом 6 тижнів після виїзду з осередку. При лікуванні тяжких форм хлорохінорезистентної малярії, викликаної Pl. falciparum, разом із фансидаром призначають хінін, тому що перший діє повільно.

При прийомі хлоридину в хворого можуть спостерігатися головний біль, запаморочення, біль у ділянці серця, диспепсичні розлади, ретинопатія, алопеція. При тривалому застосуванні препарату можливий розвиток мегалобластичної анемії, зрідка – лейкопенії. Специфічна профілактика малярії знаходиться на стадії розробки. Стійкість огранізму до збудників досягається шляхом індивідуальної хіміопрофілактики. В ендемічних регіонах її розпочинають за 1-2 тижні до появи першого виплоду комарів, здійснюють весь епідемічний період і припиняють через 1 місяць після його закінчення. Індивідуальну хіміопрофілактику малярії, яку необхідно проводити особам, що приїзджають в осередок інфекції, описано вище.

Найчастішим і загрозливим ускладненням тропічної малярії, яка нерідко набуває злоякісного перебігу, є малярійна кома. Важливими умовами її ефективного лікування є негайне проведення комплексу заходів етіотропної терапії, постійний моніторинг гемодинамічних показників, дихання, діурезу, водно-сольового обміну, функції печінки і нирок. Проводиться профілактика бактеріальних інфекцій.

Основними засобами етіотропного лікування є хініну дигідрохлорид і хлорохін. При збереженій функції нирок їх вводять у добовій дозі 30 мг/кг внутрішньовенно у три прийоми (див. вище). При необхідності швидкого пригнічення паразитемії ВООЗ рекомендує призначення “ударної” дози хініну (20 мг/кг), другу ін’єкцію здійснюють через 12 годин. Якщо з’являються симптоми інтоксикації, введеня хініну припиняють і проводять дезінтоксикаційне лікування. При їх зникненні введення препарату продовжують. При нирковій недостатності добова доза хініну або хлорохіну не повинна перевищувати 15-10 мг/кг. Для ліквідації дегідратації хворому вводять сольові і колоїдні розчини. Регідратаційну терапію строго контролюють (можливість розвитку ниркової недостатності). Як протишокові засоби застосовують глюкокортикостероїди.

Препарати

Хініну сульфат (Chinini sulfas) - порошок і таблетки по 0,25 г і 0,25 г.

Хініну гідрохлорид (Chinini hydrochloridi) - порошок, таблетки по
0,25 г і 0,5 г; 50 % розчин хініна дигідрохлорида в ампулах по 1 мл.

Хлорохін (Chloridinum) - порошок і таблетки по 0,01 г і 0,005 г.

Примахін (Primachinum) - таблетки по 0,003 і 0,009.

Хлоридин (Chloridinum) - порошок і таблетки по 0,005 г і 0,01 г.

Засоби, що застосовуються при трихомонозі

Трихомоноз – це паразитарне захворювання, яке виникає внаслідок проникнення трихомонад (Trichomonas vaginalis) з піхви, куди вони потрапляють переважно при статевих зносинах, у нижні відділи статевих органів і сечівника. Основним місцем паразитування трихомонад є слизова оболонка піхви, канал шийки матки, порожнини матки, маткових труб, вивідних протоків бартолінових залоз, сечівника і сечового міхура; у чоловіків – слизова оболонка сечівника і сечового міхура. У слизових оболонках цих органів виникає запалення.

Найефективнішими протитрихомонадними засобами є метронідазол, трихомонацид, тинідазол і фуразолідон.

Метронідазол проявляє згубну дію на трихомонад. Для лікування трихомонозу призначається всередину по 0,25 г 3 рази на день протягом 7 днів. Ефективно також призначення по 2 г на добу (одноразово чи в 2 прийоми). Хворим жінкам, крім цього, його вводять інтравагінально в свічках або таблетках по 0,5 г 1 раз на добу.

Тинідазол - синтетичний трихомонацидний препарат. Як і метронідазол, ефективний при трихомонозі, амебній дизентерії і лямбліозі. Призначають його по 0,6 г на один прийом (під час або після їди), або по 0,5 г кожні 15 хв протягом однієї години, або по 0,15 г 2 рази на добу напротязі 7 днів в залежності від виду інфекції і стану хворого. При кишечному амебіозі призначається в дозі 2 г щоденно протягом 2-3 днів або по 0,6 г 2 раза щоденно протягом 5-10 днів, а при амебному абсцесі печінки - по 1,5-2 г на день протягом 3-5 днів.

Препарат може викликати втрату апетиту, сухість і неприємний смак в роті, інші диспепсичні порушення, головний біль тощо. Він протипоказаний при захворюваннях крові, ЦНС, в період вагітності і лактації, при порушеннях кровотворення. Його також не можна поєднувати з алкоголем.

Трихомонацид – синтетичний трихомонацидний препарат. Застосовується при трихомонозі у жінок і чоловіків, а також при лямбліозі й амебній дизентерії. Для лікування хворих трихомонозом призначається в дозі 0,3 г або по 0,05 г через кожні 15 хв 4 рази або по 0,15 г 2 рази щоденно протягом тижня. Хіміотерапія трохомонозу метронідазолом, тинідазолом чи трихомонацидом стає ефективною за умови одночасного лікування хворої жінки і ії статевого партнера, припиненні статевого життя під час лікування. Важливе значення має також систематичне проведення загальних і місцевих процедур, як і лікування супровідних запальних захворювань статевих органів. Під час вагітності і грудного годування дітей метронідазол і трихомонацид протипоказані. Для лікування хворих трихомонозом застосовуються також фуразолідон, лютенурин, фуросемід тощо.

Препарати

Метронідазол (Metronidazolum) - стор.

Тинідазол (Tinidazol) - таблетки по 0,15 г.

Трихомонацид (Trichomonacidum) - таблетки по 0,05 г, вагінальні шарики по 0,05 г, супозиторії по 0,05 г.

Протиамебні засоби

Препарати цієї групи використовуються для лікування амебіазу – захворювання, збудником якого є особливий різновид амеб – Entamoeba histolytica. Цей збудник уражує товстий кишечник, інколи викликає появу абсцесів у головному мозку, печінці і в інших внутрішніх органах.

Існує дві групи протиамебних засобів: 1) препарати, що застосовуються при кишковому амебіазі, тобто амебній дизентерії, 2) засоби, що використовуються при позакишковому амебіазі. До першої групи належать: метронідазол, еметину гідрохлорид, хініофон, ентеросептол, а до другої - метронідазол, еметину гідрохлорид, хлорохін, хінгамін.

Ці засоби відрізняються неоднаковою ефективністю щодо різних форм амебіазу.

Основна спрямованість дії протиамебних засобів

Препарат	Кишкові форми, що локалізуються		Позакишкові
	у просвіті кишки	у стінці кишки	форми
Метронідазол	+	+	+
Еметину гідрохлорид	-	+	+
Хініофон	+	-	-
Ентеросептол	+	-	-
Хінгамін	-	-	+

+ - препарат ефективний

- - препарат неефективний

Метронідазол – синтетичний хіміотерапевтичний препарат з широким спектром дії на найпростіших. До нього чутливі патогенні амеби, трихомонади, лямблії. Згубно впливає на всі форми амеб, тому використовується для лікування будь-якої форми амебіазу, особливо позакишкового.

Препарат добре всмоктується з ШКТ і легко проникає в тканини, спиномозкову рідину, грудне молоко, кістки. Легко проникає в клітини, де його концентрація урівнюється з концентрацією позаклітинною. Т_ складає 7,5 год. Препарат і його метаболіти виділяються з сечею, слинними і молочними залозами, кишечником. Кліренс в плазмі зменшується у хворих, у яких порушена функція печінки.

Протимікробну і протипротозойну активність метронідазол отримує в процесі відновлення його нітрогрупи. В такій формі препарат здатний проявляти бактерицидну дію, реагуючи з різними внутрішньоклітинними макромолекулами збудника.

Мало ефективний метронідазол по відношенню до амеб, які знаходяться в просвіті кишечника. Тому при амебній дизентерії його комбінують з хініофоном. На цисти збудника метронідазол не впливає.

Для лікування протозойних інфекцій застосовується перорально. При амебіазі метронідазол призначають по 0,5-0,75 г 3 рази на день протягом 5-7 днів. Нерідко його поєднують з антибіотиками (тетрацикліном, мономіцином), хінгаміном тощо. Використовується також для санації амебоносіїв. Інколи вводять у вену в вигляді метранідазолгемісукцинату.

У процесі лікування можуть виникати такі негативні реакції, як сухість або металічний присмак у роті, диспепсичні розлади, стоматит, головний біль, алергічні прояви, зокрема свербіння шкіри, почуття печїї в області уретри, кропивниця тощо.

Метронідазол протипоказаний при захворюваннях органів кровотворення, гострих хворобах головного мозку; не рекомендується при вагітності, тому що легко проникає через плаценту.

Всіх пацієнтів, які лікуються метронідазолом, слід попереджувати про необхідність стимуватися від прийому алкогольних напоїв не менш ніж за добу до прийому препарату і протягом двох діб після вживанння останьої дози. Інгібуючи ацетальдегідрогеназу, цей препарат пригнічує метаболізм етанола викликає до нього огиду.

Еметину гідрохлорид – алкалоїд іпекакуани. При пероральному прийомі всмоктується погано, тому малоефективна його дія при інфекційних захворюваннях; може викликати блювоту. При перентеральному введенні розпреділяється в організмі нерівномірно: накопичується перш за все в печінці, легенях, селезінці, нирках. Виводиться з сечею дуже повільно, тому може кумулювати. Препарат впливає майже на всі тканини, пригнічуючи синтез ДНК і білка, бо подавляє рух рибосом упродовж иРНК. В токсичних дозах негативно діє на серцеву провідність і скоротливість міокарду; може викликати передсердні і шлуночкові аритмії, серцеву дилятацію. Блокує також адрено- і холінорецептори. Призначається для лікування активної кишкової і позакишкових форм амебної дизентерії. Вводять еметин хворим під шкіру або в м'язи по 1,5 мл 1 % розчину двічі на день протягом 4-6 днів. Коли у них стілець стає оформленим або напівоформленим, введення еметину припиняється. Тоді переходять на лікування іншими протиамебними препаратами. Повторювати курс лікування еметином можна не раніше, ніж через 7-10 діб, бо він повільно виділяється з організму (більш місяця), тобто кумулюється. Ін'єкції еметину хворі переносять добре. Лише при передозуванні можуть з'явитись слабість, нудота, блювання, біль в м'язах кінцівок, серцеві аритмії, поліневрит. У таких випадках лікування еметином припиняється. При кишкових формах амебіазу з локалізацією в просвіті кишки широко використовується ентеросептол інколи хініофон, а при позакишкових формах – хлорохін (хінгамін) .

Хінгамін - синтетични препарат. В печінці накопичується в значних концентраціях, тому його використовують для впливу на амеб, які локалізуються в цьому органі, як і в легенях.

Хініофон (ятрен) - синтетичний засіб хінолінового ряду. Пригнічує розмноження збудників амебної дизентерії, сприяє видаленню цист і зникненню основних проявів захворювання. Тому застосовується при лікуванні амебної дизентерії, виразкового коліту тощо. Призначають перорально по 0,5 г 3 рази на день після їди (до 3 г на добу), протягом 8-10 днів. Після 10-денної перерви курс лікування можна повторити. Вводять і перентерально-підшкірно чи внутрішньом’язово - по 5 мл 5 % розчину, в клізмах по 200 мл 1-2 % розчину, а також зовнішню в розчинах, мазях, присипках. Може викликати пронос, блювоту, біль в ділянці шлунка, прояви йодизму, неврити. Тому застосовуються рідко. Не призначається при наявності попутних захворювань серця, печінки, нирок, туберкульозу

Поряд з вказаними засобами, які проявляють пряму протиамебну дію, в лікуванні амебної дизентерії використовують антибіотики тетрациклінового ряду. Вони безпосередньо не впливають на збудників цього захворювання. Але в кишечнику тетрацикліни подавляють життєдіяльність аеробної мікрофлори, що призводить до підвищення вмісту кисню в ньому. В таких умовах амеби виживати не можуть, бо є анаеробними збудниками. Так як ефективність тетрациклінів при амебній дизентерії порівняно невисока, їх застосовують в поєднанні з іншими протиамебними засобами.

Препарати

Метронідазол (Metronidazolum) - таблетки по 0,25 і 0,5 г, вагінальні таблетки по 0,5 г, 0,5 % розчин для інфузій на ізотонічному розчині натрію хлориду.

Еметину гідрохлорид (Emetini hydrochloridum) - порошок, ампули по 1 мл 1 % розчину.

Ентеросептол (Enteroseptolum) - таблетки по 0,25 г.

Хінгамін (Chingaminum) - порошок і таблетки по 0,25 г.

Хініофон(Chiniofonum) - порошок і таблетки по 0,25 г.

Протитоксоплазмозні засоби

Етиотропними засобами лікування токсоплазмолу є хлоридин (піріметамін, дараприм, тиндурин), хінгамін (делагіл, хлорохін) і амінохінол.

Хлоридин - 2,4-діаміно-5-пара-хлорфеніл-6-етіл-пірімідин - специфічний хіміотерапевтичний препарат лікування токсоплазмозу, як і малярії і лейшманіозу. Інгібуючи дегідрофолатредуктазу, він тим самим порушує перетворення дегідрофолієвої кислоти в тетрагідрофолієву, яка необхідна для росту і розмноження збудників токсоплазмозу, перетворення трофозоїдів в псевдоцисти.

Препарат добре всмоктується в ШКТ, тривало циркулює в крові, виділяється переважно нирками.

В процесі лікування хворих на токсоплазмоз хлоридином може появитись слабкість, головний біль, запаморочення, сухість в роті, алопеції, а при тривалому застосуванні - мегалобластична анемія, лейкопенія і інші порушення гемопоезу. Тому для їх профілактики доцільно застосовувати кислоту фолієву і вітамін В₁₂.

Протипоказано призначення хлоридину при захворюваннях кровотворних органів, нирок, підвищеній чутливості організму, в першому триместрі вагітності.

Лікування гострого і хронічного токсоплазмоза проводиться також амінохінолом , але обов’язково в поєднанні з сульфаніламідними засобами, зокрема з сульфадиметоксином, 7-денними циклами з переривами між ними в 10 днів. Інколи для лікування токсоплазмозу використовується і протималярійний засіб хінгамін (по 0,5 г двічі на день протягом 7-ми днів), завжди в комбінації з сульфаніламідами і іншими протитоксоплазмозними засобами.

Препарати

Хлоридин (Chloridinum) - порошок і таблетки по 0,005 і 0,01 г.

Амінохінол (Aminochinolum) - таблетки по 0,025 і 0,5 г.

Протилейшманіозні засоби

Препарати цієї групи використовуються для лікування лейшманіозу - захворювання, яке передається москітами. Викликається збудниками з роду Leishmania і має різні клінічні форми (вісцеральну, шкірну та шкірно-слизову).

Основними препаратами, які застосовують для лікування хворих на вісцеральний лейшманіоз, є сполуки п’ятивалентної сурми, зокрема солюсурмін. При шкірному лейшманіозі, крім того, показані хінгамін, акрихін, амінохінол тощо.

Солюсурмін - динатрійова сіль комплексної сполуки п’ятивалентної сурми і глюконової кислоти - найбільш специфічний засіб лікування всіх форм лейшманіозу.

Блокуючи тіолові ферменти лейшманій і збудників шистосомозу, солюсурмін тим самим пригнічує їх розвиток і розмноження.

Препарат при вісцеральній формі лейшманіозу вводять у вену в вигляді 20 % розчину по 0,25 мл/кг зранку і ввечері щоденно протягом 30 днів. Починається лікування з використанням невеликих доз (¹/₃ добової дози), які упродовж перших 3-4 днів збільшують. При шкірній і шкірно-слизовій формах захворювання дози солюсурміну і тривалість курсу лікування зменшуються на ¹/₃. При появі рецедивів захворювання курси лікування повторюються. Лікувальний ефект солюсурміну зростає при поєднанні його з антибіотиками і сульфаніламідами.

При шкірному і шкірно-слизовому лейшманіозі, крім препаратів сурми, використовують також хінгамін (по 0,25 г 2 рази на день після їди протягом 3-4 тижнів), амінохінол (по 0,1-0,15 г 3 рази на день циклами по 10-15 днів з перервою 5-7 днів) і акрихін (обколювання вогнищ 5 % розчином на 1 % розчині новокаїну). Крім того, застосовуються антибіотики - мономіцин, канаміцин, гентаміцин, неоміцин, амфотерицин В тощо.

Препарат

Солюсурмін (Solusurminum) - ампули по 10 мл 20 % розчину.

Протилямбліозні засоби

Препарати цієї групи використовують для лікування лямбліозу - захворювання, що викликається Lamblia intestinalis. Паразитуючи в просвіті травного тракту, лямблії викликають порушення його функції - диспепсичні явища, біль тощо. При їх проникненні у жовчні ходи можуть розвиватись холецистит та холангіогепатит.

До протилямбліозних засобів належить метронідазол, тинідазол , амінохінол , фуразолідон .

Метронідазол для лікування хворих на лямбліоз призначається дорослим по 0,7-1,0 г препарата на добу в 2 прийоми щоденно протягом 5-ти днів, або по 0,25 г дворазово на добу протягом 10 днів. Таблетки не слід розжовувати.

Фуразолідон при лямбліозі призначається дорослим по 0,1 г 4 рази на день, а дітям по 10 мг/кг на добу в 3-4 прийоми, циклами по 3-6 днів з інтервалом 3-4 дні, а тинідазол - по 2 г одноразово під час чи після прийому їжі. Використовується також для лікування хворих на виразковий гінгівіт, профілактики і лікування післяопераційних анаеробних інфекцій.

Амінохінол - протипротозойний засіб, який згубно впливає на лямблії, лейшманії та токсоплазми. Це зумовлено здатністю утворювати комплекси з клітинними ДНК і РНК і таким чином різко порушувати їх функцію і обмін. Застосовується для лікування лямбліоза, шкірного лейшманіоза і червоного вовчаку, лікування і профілактики токсоплазмоза.

При лямбліозі призначають його для прийому досередини по 0,15 г 2-3 рази на день через 20-30 хв після їди двома циклами по 5 днів з проміжками між ними в 4-7 днів.

В процесі лікування у окремих хворих може виникнути нудота, головний біль, втрата апетиту. При передозировці появляється безсоння, шум у вухах, загальна слабість. В таких випадках слід зменшити дозу амінохінолу або тимчасово відмінити його.

Препарат

Амінохінол (Aminochinolum) -таблетки по 0,025 і 0,5 г.

Протимікозні засоби

Протимікозні засоби - це лікарські препарати, які застосовуються для лікування грибкових інфекцій шкіри (дерматомікозів), волосся (трихофітії і мікроспорії), нігтів (оніхомікозів). Серйозним ускладненням при тривалому лікуванні антибіотиками, особливо широкого спектру дії, є ураження організму дріжджовими грибками роду Candida, зокрема грибком Candida albicans. При цьому можуть уражуватись шкірні покриви, слизові оболонки травного тракту, вагіни, інші органи, виникати сепсис.

Для профілактики і лікування мікозів використовуються ністатин, леворин, гризеофульвін, амфотерицин В, тербінафін, ітраконазол, кетоконазол, флуконазол тощо.

Амфотерицин В – протигрибковий антибіотик. Виділений із культуральної рідини Streptomices nodosum. Є амфотерним полієновим мікролідом. При температурі 37^о С нестабільний. Полієнові антибіотики міцно зв’язуються з ергостерином клітинних мембран патогенних грибків, що призводить до пошкодження їх мембран із втратою важливих клітинних макромолекул і деяких іонів. В меншій мірі вони можуть зв’язуватись з холестерином клітинних структур макроорганізму, чим пояснюють їх токсичність.

В ШКТ амфотерицин В всмоктується погано, тому пероральний прийом його можливий лише для знешкодження грибків, які знаходяться в просвіті кишок чи поверхні шкіри, слизових оболонок. При внутрішньовенному введенні до 90 % зв’язується з білками крові. Екскреція нирками проходить повільно. Через гематоенцефалічний бар’єр майже не проникає. Тому при грибковому мінінгіті його уводять інтратекально. Характерною особливістю цього протимікозного засобу є його висока ефективність при глибоких і системних мікозах. Завдяки цьому, він, не дивлячись на значну токсичність, широко використовується в дерматологічній практиці. Застосовують амфотерицин В переважне внутрішньовенно, інгаляційно і місцево.

Побічні реакції при лікуванні амфотерицином В виникають відносно часто, особливо при внутрішньовенному введенні. З'являються нудота, блювання, пронос, озноб, лихоманка, головний біль. Можливі ураження нирок, анемія, флебіти в місцях ін'єкції, при інгаляції розчинів - неприємні відчуття в горлі, кашель, нежить, лихоманка. Препарат протипоказаний при захворюваннях печінки, нирок, кровотворної системи, цукровому діабеті, індивідуальній непереносимості.

Грізеофульвін (грицин) - протигрибковий антибіотик, який виділений із Penicillium griseofulvum. Проявляє фунгістатичну дію на збудників трихофітії, мікроспорії, епідермофітії. На дріжджові грибки рода Candida не впливає, які на збудників деяких глибоких і поверхневих мікозів. Препарат проявляє тропність до пошкодженої шкіри, де і депонується, зв’язуючись з кератином. При цьому такий кератин набуває стійкості до вказаних збудників дерматомікозів, а проростаючі волосся і нігті не пошкоджуються інфекцією. Так як кератинвмісні структури шкіри постійно злущуються, то в процесі репарації вони обмінюються на неінфіковані клітини. Крім того, грізеофульвін проявляє фунгістатичну дію на різні види дерматофітів (трихофітон, мікроспорум, червоний епідермофітон тощо) шляхом порушення синтезу і полімеризації нуклеїнових кислот. Фенобарбітал і препарати пуринової структури можуть частково або повністю нівелювати цю дію антибіотика.

В процесі лікування грізеофульвіном у хворих може з’явитись головний біль, запаморочення, нудота, кропив’янка, сонливість, лейкопенія тощо.

Грізеофульвін протипоказаний при вагітності, порфіринурії, захворюваннях печінки, лейкозах, червоному вовчаку.

Ністатин - як і амфотерицин В є полієновим протигрибковим антибіотиком. Його дія обмежується поверхнями тіла, де він безпосередньо взаємодіє з дріжджевими і плісневидними грибками.

Механізм протигрибкової дії ністатина пов’язаний із зв’язуванням з стеролами мембран чутливих до нього грибків переважно з ергостерином. Це призводить до порушення їх проникності і транспорту. Такі грибки втрачають катіони (іони калію) і важливі макромолекули; різко порушується обмін речовин, споживання фосфора.

Ністатін не проникає через мембрани макроорганізма, тому суттєво не всмоктується із шкіри, слизових оболонок, травного тракту. Виділяється з організму з калом. При парентеральному введенні досить токсичний.

Застосовується ністатин у вигляді аплікацій на шкіру і слизові оболонки, рота або вагіни у формі кремів, мазей, свічок, суспензій або присипок для лікування місцевих інфекцій, визванних Candida. Перорально призначається для лікування кандидоза кишечника, особливо маленьких дітей і дорослих з пониженою стійкістю організма до інфекцій (цукровий діабет, лейкоз, інтенсивне лікування кортикостероїдами), коли існує небезпека розвитку десемінованого кандидоза. З профілактичною метою призначається для попередження розвитку кандидоза при тривалій антибіотикотерапії, особливо препаратами тетрациклінового ряда, левоміцетином, неоміцином та ін.

Ністатин в таблетках призначається по 500000 ОД 3-4 рази на день; у супозиторіях – по 250000 – 500000 ОД 2 рази на день протягом 10-14 днів. Застосування ністатинової мазі поєднується з пероральним прийомом препарата.

Клотримазол (імідин, кандид) – синтетичний протигрибковий препарат для місцевого застосування. Має широкий спектр протимікозної дії. Він ефективний при мікозах шкіри, в тому числі з вторинною інфекцією (мікози стоп, нігтів тощо), а також при урогенітальному кандидозі. Крем чи розчин наносять на пошкоджені ділянки шкіри 2-3 рази на добу протягом 4 тижнів і більше. При мікозі стоп для попередження рецедивів після зникнення проявів захворювання лікування продовжують ще 3 тижні. Лікування урогенітального кандидозу проводять щоденним введенням таблетки у вагіну на ніч, а вульву і шкіру промежини змазують 1 % кремом. Проводиться також інстиляція 1 % розчину в уретру протягом 6 днів.

Препарат може викликати легке подразнення шкіри, чи слизової оболонки, відчуття палення. Інколи з’являються пухирці в місцях дії препарату. Протипоказаний при вагітності.

Флуконазол (дифлюкан, медофлюкан) - синтетичний протигрибковий засіб, похідне триазола.Вибірково пригнічує біосинтез грибкових стеринів.

Добро всмоктується в ШКТ. Тривало знаходиться в плазмі крові. ТЅ= 17 год. Біодоступність досягає 90 %. При повторному прийомі ефективна концентрація створюється на 4-5 -й день.

Препарат ефективний при кандидозі внутрішніх органів, шкіри і слизових оболонок, криптококковому менінгіті, інфекціях інших локалізацій, дерматомікозах, охіномікозі. Застосовується також для профілактики мікозів у хворих із значним порушенням імунітету (СНІД, хіміотерапія і променева терапія ракових захворовань тощо).

Внутрішньовенно флуконазол уводиться у вигляді 0,2 % розчину, перорально - по 0,05-0,2 г в капсулах чи в сиропі. Дози цього препарату при будь-якому шляху введення в організм однакові - в середньому 0,2-0,4 г на добу. Тривалість лікування - від 7-14 до 30 30 днів.

Переноситься хворими добре. В окремих пацієнтів можлива діарея, метеоризм, шкірна висипка. Протипоказанозастосовування при вагітності, лактації, у дітей до 16 рокіів.

Кетоконазол (нізорал) - також синтетичний протигрибковий препарат із групи імідазольних похідних. Відрізняється високою ефективністю при пероральному застосуванні як при поверхневому, так і і системному мікозі.

Його протимікозна дія дія зумовлена порушенням біосинтезу ергостерину, тригліцеридів і фосфоліпідів, необхідних для утворення клітинної оболонки грибків.

Кетоназол застосовується при поверхневих та системних мікозах дерматомікозах і оніхомікозів, визваних бластоміцетами; мікозах волосистої частини голови та піхви; бластоміцетозі порожнини рота і ШКТ, сечостатевих органів тощо. З профілактичною метою призначається для попередження грибкових інфекцій у людей з понижено імунологічною реактивністю.

З лікувальною метою кетоконазол призначається по 0,2 г 1-2 рази на день під час їди протягом 2-8 тижнів, з профілактичною - по 0,2 г на день. Для лікування мікозів рогівки, крім прийому по 0,2 г на день, застосовується також емульсія. Для цього ex tempore 1 таблетку кетоконазолу розводять у 5 мл 4,5 % розчину борної кислоти і закладають в кон’юнктивальний мішок 5-6 разів на день.

Можлива поява побічних реакцій у вигляді диспепсичних розладів, головного болю, сверблячки шкіри, рідше запаморочення, сонливості, болі в суглобах, алопеції тощо. Протипоказано застосування при вагітності, лактації, порушенні фунції печінки і нирок. Не слід поєднувати з антацидними засобами, холінолітиками, циметидином, бо вони пригнічують всмоктування кетоконазолу.

Ітраконазол (споранокс) також відноситься до протимікозних засобів широкого спектру дії. Він ефективний при офтальмомікозах, для чого призначається перорально по 0,1-0,2 г одноразово щоденно.

Тербінафін (ламізил) проявляє фунгіцидну дію на дерматоміцети, плісніві та диморфні грибки. Як і флуконазол, пригнічує біосинтез стеринів у клітинних мембранах цих грибків. Застосовується для поверхневого і системного лікування.

При місцевому застосуванні майже не вмоктується, накопичується в сальних залозах, у волосяних фолікулах і волоссі; з часом проникає в ногтєві пластинки. Після перорального прийому пік концентрації тербінафіну в плазмі досягається через 2 год. Міцно зв’язується з білками крові.

Застосовується для лікування хворих на грибкові ураження шкіри, які викликають дерматоміцетами (трихофітії, макроспорії), дріжджеві інфекції шкіри, нігтів, а також різнокольорового лишаю. Призначається по 0,125 г 2 рази на день або по 0,25 г 1 раз на день протягом 1,5-4 місяців. Крем (мазь) наносять тонким шаром на уражену ділянку шкіри і нігтів 1-2 рази на день, легко втираючи. 2-4 тижні. Може викликати диспепсичні прояви, кропив’янку, місцевогіперемію, відчуття паління. Протипоказання: вагітність, лактація, захворювання печінки і нирок.

Необхідність в пошуках нових ефективних протигрибкових засобів диктується цим, що більшість таких препаратів недостатньо ефективна, а також у зв’язку з різким ростом мікозів у хворих з імунодефіцитом.

Препарати

Амфотерицин В (Amphotericinum B) - порошок у герметично закритих флаконах по 50000 ОД для виготовлення розчинів, які використовують для внутрішнього введення і інгаляцій; мазь, в 1 г якої знаходиться 30000 ОД препарату.

Ністатин (Nystatinum) - таблетки по 250 000 і 500 000 ОД, супозиторії ректальні і вагінальні по 250 000 і 500 000 ОД; мазь, 1 г якої містить
100 000 ОД антибіотику.

Флуконазол (Fluconazole) - капсули по 0,05, 0,1,0,15 і 0,2 г; 2 % розин для інфузій у флаконах по 100 мл; 0,5 % сироп у флаконах по 50 мл.

Грізеофульвін (Griseofulvinum) - таблетки по 0,125 г., суспензія, 2,5 % лініменту.

Клотримазол (Clotrimazolum) - таблетки вагінальні по 0,1 г; 1 % розчин у флаконах по 15 мл; 1 % мазь (крем) в тубах по 20 г.

Кетоконазол (Ketoconazole) - таблетки по 0,2 г.

Утраконазол (Ytraconazole) - капсули по 0,1 г.

Тербінафін (Terbinafine) - таблетки по 0,125 і 0,25 г, 1 % крем в тубах по 15 г.

Протигельмінтні засоби

Гельмінтози – дуже поширенні захворювання паразитарні хвороби, які виникають у зв'язку з поселенням в організмі людей і тварин глистів (гельмінтів) та їх личинок. Це дуже поширені захворювання. Фахівці вважають, що майже ²/₃ населення Земної кулі є носіями гельмінтів, які у відповідних умовах можуть викликати той чи інший гельмінтоз. Із них біля 65 видів зустрічається на території СНД. Відомо 3 класи гельмінтів: а) нематоди (круглі глисти), б) цестоди (стьожкові глисти), в) трематоди (сисуни). Відповідно серед гельмінтозів розрізняють нематодози, цестодози і трематодози. Збудники цих захворювань завдають людям великої шкоди: порушують діяльність травного тракту, печінки, нервової системи, органів кровотворення тощо. У людей гельмінти різних класів можуть паразитувати не тільки в кишечнику, але й в інших органах – печінці, жовчному міхурі, підшкірній клітковині, кровоносних і лімфатичних судинах. За цією ознакою гельмінтози ділять на кишкові і позакишкові.

Протигельмінтні препарати – це такі лікарські засоби, які застосовуються для лікування кишкових і позакишкових гельмінтозів, кінцевою метою якого є знищення паразитів на різних стадіях їх розвитку в організмі людей. Ці препарати використовуються також для профілактики зараження глистами.

Класифікація протигельмінтних препаратів грунтується на вибірковості негативного впливу їх на основні класи гельмінтів. Зокрема, розрізняють: а) протинематодозні; б) протицестодозні засоби, в) протитрематодозні і г) засоби, що використовуються при позакишкових гельмінтозах.

До протигельмінтних препаратів ставляться такі вимоги. По-перше, вони повинні мати високу активність і, бажано, широкий спектр дії, тобто впливати на декілька видів гельмінтів; по-друге, діяти безпосередньо на гельмінтів, не пошкоджуючи органи і тканини людей; по-третє, швидко виділятися з організму, не накопичуватися в ньому; по-четверте, бути придатними для застосування в амбулаторних умовах.

Для лікування кишкових гельмінтозів використовують лише ті протиглисні препарати, які погано всмоктуються в кишковому тракті. За таких умов тут створюється значна концентрація препарату, що забезпечує високу ефективність, а негативна резорбтивна дія проявляється в мінімальній мірі.

Ефективність протигельмінтних препаратів в лікуванні гельмінтозів значно зростає при поєднанні їх з іншими препаратами, перш за все, з препаратами десенсибілізуючої, дезінтоксикаційної, протизапальної, загальнотонізуючої дії. Зокрема, необхідність у використанні десенсибілізуючих засобів зумовлене частою сенсибілізацією хворих продуктами життєдіяльності глистів, чи продуктами їх розпаду під впливом антигельмінтних засобів. Нерідко необхідна лікарська корекція побічних реакцій і ускладнень специфічної терапії тощо.

Засоби для лікування нематодозів.

Із кишкових нематодозів найбільш поширеними є аскаридоз і ентеробіоз (інвазія гостриками). Для їх лікування застосовуються піперазину адипінат, нафтамон, пірантел, мебендазол, левамізол тощо. Менш ефективним вважають кисень.

Піперазину адипінат – як і інші солі піперазину, проявляє протиглисну дію на різні види нематод, особливо на аскариди і гострики. Призначають його дорослим усередину по 1,5-2 г на прийом 2 рази на день за 1 год до їди або через 1 год після їди. Курс лікування при аскаридозі 2 дні, при ентеробіозі – 5 днів. Дегельмінтизація настає в 90-95 %, а при повторних курсах - в 100 % випадків.

Препарат паралізує мускулатуру гельмінтів, тому викликає їх нерухомість, у зв'язку з чим вони втрачають зв'язок з кишечником і виводяться з нього завдяки перистальтиці. Спеціальної підготовки, зокрема дієти і проносних засобів, перед застосуванням піперазину адипінату не вимагається.

Препарат добре переноситься хворими. Інколи викликає диспепсичні порушення, головний біль, слабість, тремтіння, пониження зору. Протипоказане призначення його при тяжких захворюваннях нервової системи, нирок і печінки.

Нафтамон – синтетичний протигельмінтний препарат. Ефективний при гельмінтозах, викликаних аскаридами, гостриками, анкілостомами, волосоголовцем. Призначають його всередину щоденно за 2 год до сніданку в дозі 5 г (для дорослих і дітей після 10 років) протягом 3-5 днів. Лікування проводиться в умовах стаціонару.

Препарат викликає судомні скорочення м'язів паразитів, потім їх паралічу що сприяє їх видаленню з кишечника. Попередньої підготовки, зокрема дотримання дієти, не потрібно, хоча бажано обмежити гострі, солоні і жирні страви, молоко. Викликає проносну дію, тому призначення магнію сульфату зайве.

Нафтамон хворі переносять добре. Можлива поява диспепсичних розладів. Протипоказаний при захворюваннях печінки.

Пірантела памоат – протигельмінтний препарат, який порушує нервово-м’язову передачу, пригнічує холінестеразу і викликає спастичний параліч аскарид і інших гельмінтів. У зв'язку з високою ефективністю і низькою токсичністю його часто застосовують при ентеробіозі у дітей. Вживають однократно після сніданку у вигляді таблеток чи суспензії по 10 мг/кг при ентеробіозі й аскаридозі, а при некаторозі - по 10 мг/кг протягом 3-х днів чи по 20 мг/кг – 2-х днів. Перед проковтуванням таблетки необхідно ретельно розжовувати. Активний в концентрації, яка в 1000 разів менша, ніж піперазину.

Хворі переносять препарат добре. В окремих випадках можливі нудота, блювання, пронос, головний біль, запаморочення, сонливість. Протипоказаний при вагітності.

Левамізол, або (декаріс), – імуностимулюючий та протиглисний засіб. Ефективний при аскаридозі і інших нематодозах. Призначають його усередину одноразово перед сном: дорослим у дозі 0,15 г, дітям по 0,0025 г/кг маси тіла. Додержання дієти зайве.

Механізм протигельмінтної дії левамізолу грунтується на пригніченні ним активності сукцинатдегідрогенази, що негативно відбивається на обміні речовин і біоенергетичних процесах гельмінтів; настає параліч гельмінтів у зв’язку з деполяризацією їх м’язів.

При одноразовому застосуванні левамізолу негативні реакції не виникають, при повторному – можливі головний біль, безсоння, підвищення температури тіла, диспепсичні розлади, нюхові галюцинації, алергічні шкірні реакції.

Мебендазол, або (вермокс) – похідне імідазолу, високоефективний протиглисний засіб, особливо при ентеробіозі і трихоцефальозі, а також аскаридозі, анкілостомідозі тощо. Пригнічує утилізацію гельмінтами глюкози, що призводить до їх паралічу і загибелі. Згубно впливає на яйця волосоголовця, аскарид та ін. При ентеробіозі дорослим і підліткам призначають одноразово одну таблетку, дітям 2-10 років – по 1/4-1/2 таблетки, а при інших гельмінтозах – по 1 таблетці 2 рази на день протягом 3-х днів. Попередньої підготовки хворим не проводять. Для попередження повторної інвазії прийом препарату повторюють через 2-4 тижні.

Не дивлячись на те, що мебендазол погано адсорбується із кишечника, у великих дозах він використовується для лікування таких позакишкових гельмінтозів як трихінельоз і ехінококоз.

Препарат може бути причиною диспептсичних проявів, головного болю, алергічних реакцій, протипоказаний при вагітності.

Для лікування кишкових нематодозів використовують також квітки полину цитварного, суцвіття пижми, часник. Зокрема квітки полину (Artemisia cina Bery) збирають ще до розпускання, висушують і розтирають на порошок. Використовують його при аскаридозі (дорослим) по 5 г 3 рази на день за 1-2 год до їди; після останнього прийому – 15 г магнію сульфату. Необхідна попередня підготовка хворих: у перший день - легкозасвоювана дієта, ввечері – проносний засіб. Порошок квіток полину необхідно приймати в суміші з варенням, цукром, медом, сиропом. Протиглисна дія зумовлена наявністю сантоніну. Суцвіття пижми звичайної (Tanacetum vulgare L.) збирають на початку цвітіння, висушують. Використовують у вигляді настою, для чого 1 столову ложку сировини настоюють у склянці кип'яченої води. Призначається по 1 столовій ложці 3 рази на день.

Засоби для лікування цестодозів.

До цієї групи протиглистових препаратів належать фенасал, аміноакрихін, празиквaнтел, чоловіча папороть, гарбузове насіння, кора гранатника .

Показання до застосування протигельмінтних засобів при цестодозах

Гельмінтоз (вид цестодоза)	Препарат вибору	Альтернативний препарат
Теніоз	чоловіча папороть, насіння гарбуза, празиквантел	акрихін, мебендазол
Теніаринхоз	фенасал	чоловіча папороть, насіння гарбуза, празиквантел
Гіменолепідоз	фенасал, празиквантел	акрихін, аміноакрихін, чоловіча папороть, насіння гарбуза
Дифілоботріоз	фенасал	чоловіча папороть, насіння гарбуза, празиквантел, акрихін

Фенасал - синтетичний протиглисний засіб. Він пригнічує окислювальне фосфорилювання у цестод, паралізує їх і понижує стійкість цих гельмінтів до протеолітичних ферментів травного тракту, які їх розрушають. Застосовується при інвазії бичачим (неозброєним), широким і карликовим ціп’яками, які паразитують у тонкій кишці. Призначають усередину одноразово в таких добових дозах: дорослим і дітям після 12 років – 8-12 таблеток (по 0,25 г), дітям до 2 років – 2 таблетки, від 2 до 5 років – 4 таблетки, від 5 до 12 років – 6 таблеток. Препарат приймають зранку або ввечері через 3-4 год після легкої вечері. У цей день рекомендується рідка або напіврідка легкозасвоювана нежирна дієта. З метою прискорення переходу фенасалу з шлунка в кишечник перед його прийомом вживають 2 г натрію гідрокарбонату. Перед прийомом таблетки старанно розжовують. Є й інші схеми лікування цим препаратом.

Препарат добре переноситься. У деяких хворих можлива поява нудоти, алергічних шкірних реакцій, загострення дерматиту.

Празиквантел - протигельмінтний препарат широкого спектру дії. До нього чутливі збудники всіх видів цестодозів, також позакишечних гельмінтозів - шистосомозу, фасціольозу, опісторхозу, клонорхозу, парагонімозу. Механізм протигельмітної дії - порушення обміну кальцію, що призводить до паралічу мускулатури гельмінтів.

Призначається перорально в дозах 0,025-0,04 г/кг у вигляді 1 % розчину.

Переноситься хворими добре, якщо і виникають побічні ефекти то вони проявляються в невеликій мірі. Це диспепсичні розлади, головний біль, запаморочення, підвищення температури, рідко - дезорієнтація в часі і просторі.

Екстракт папороті чоловічої густий - ефективний засіб лікування всіх видів цестодозів. Діючими чинниками його є філіксонова кислота, фільмаран і альбаспідин, які пригнічують окислювальне фосфорилювання в мітохондріях цестод, що призводить до паралічу гельмінтів. Вони втрачають здатність присмоктуватись до стінок кишечника.

Лікування проводиться однократним прийомом в дозі 6 г (12 капсул). За 2-3 дні до цього рекомендують легко засвоювану, обезжирену їжу, ввечері напередодні лікування - сольовий послаблюючий засіб (звичайно магнію сульфат), а ранком в день прийому препарату - очисну клізму. Після цього хворий приймає препарат в 2-3 прийоми, кожен раз запиваючи 2 % розчином натрію гідрокарбонату. Через 1-1,5 год після прийому знову дають магнію сульфат, а через 2 год - легкий сніданок. Якщо протягом 3-х год після цього випорожнення кишечника не наступило, необхідно поставити клізму. Вона повторюється ще 2-3 рази протягом дня у випадку виходу гельмінта без головки. Ефективність такого лікування досягає 90-100 %. Повторні курси проводяться через 10-12 днів.

В процесі лікування можуть виникнути побічні реакції - запаморочення, головний біль, судоми, колапс. В таких випадках лікування припиняється. Приймаються міри для прискорення виведення препарату з кишечника і ліквідації інтоксикації (повторні клізми, сольові послаблюючі засоби, дезінтоксикаційні розчини, кисень). Через високу токсичність цей протигельмінтний засіб застосовується дуже рідко.

Препарат протипоказаний при захворюваннях нирок, печінки, виразкової хвороби шлунка і дванадцяти-палої кишки, туберкульозі, недостатності кровообігу, ендокринних захворюваннях тощо.

Насіння гарбуза – це протиглисний засіб, який призначається в основному при непереносимості інших препаратів. За активністю поступається синтетичним препаратам.

Використовують насіння гарбуза при всіх формах цестодозів. Для цього 300 г сирого чи висушеного на повітрі насіння очищають від твердої оболонки, розтирають невеликими порціями в ступці і приймають усередину з 50-100 г меду чи варення. Перед його прийомом протягом двох днів хворому щоденно призначають клізму (зранку), а напередодні ввечері – проносний засіб. У день лікування натще ставлять знову клізму. Через 3 год після прийому насіння гарбуза дають проносний засіб і ставлять клізму.

Можливе використання насіння гарбуза у вигляді емульсії або відвару.

Препарати

Піперазину адипінат (Piperazini adipinas) - таблетки по 0,2 і 0,5 г.

Нафтамон (Naphthammonum) - таблетки нафтамону “К” по 0,5 г; таблетки, розчинні в кишечнику, по 0,5 г.

Пірантелу памоат (Piranteli pamoas) - таблетки по 0,25 г; суспензія у флаконах по 15 мл, в 1 мл якої міститься 0,05 г препарату.

Левамізол (Levamisolum) - таблетки по 0,05 і 0,15 г.

Мебендазол (Mebendazolum) - таблетки по 0,1 г.

Празиквантел (Praziguantelum) - таблетки по 0,25 г і 0,5 г.

Фенасал (Phenasalum) - порошок, таблетки по 0,25 г.

Дитразину цитрат (Ditrazini citras) - таблетки по 0,05 г 0,1 г.

Антимонія-натрію тартрат (Stibii et natrii tartras) - порошок, який використовується для виготовлення розчину ex tempore для ін’єкцій.

Протипухлинні (протибластомні) засоби

Протибластомні засоби - це такі лікарські препарати, які затримують розвиток атипових клітин злоякісних пухлин - раку, лейкозів тощо. Більшість з них гальмує поділ (розмноження) таких клітин внаслідок пригнічення мітозу.

Ера сучасної хіміотерапії онкологічних захворювань почалась з досліджень, які були проведені в 40-х роках ХХ століття по вивченню токсикології бойових отруйних речовин, зокрема іприту і його похідних, і клінічного випробування трихлоретиламіна. Результати цих досліджень були покладені в основу синтезу ряду похідних біс-(b-хлоретил)аміну, деякі з яких до сих пір використовуються в якості ефективних протипухлинних препаратів. Вони стали першими алкілюючими засобами, бо в основі їх механізму протиопухолевої дії лежить процес алкілування структурних елементів ДНК і деяких важливих радикалів нуклеофільних сполук.

Напочатку 60-х років появився новий клас протипухлинних засобів, так званих антиметаболітів, які через структурну схожість з деякими біологічноактивними ендогенними речовинами здатні порушувати обмінні процеси клітин злоякісного росту, їх розвиток і розмноження. Це, перш за все, метопрексат як антиметаболіт фолієвої кислоти, меркатопурин і тіогуанін - аналоги пурину, фторурацил і його похідні, цитарабін та ін. - аналоги пірімідину тощо.

Потім з’явились протипухлинні антибіотики, ферменти, гормональні засоби і їх антагоністи, препарати платини та ін. Перспективним напрямком одержання нових препаратів стало використання деяких ендогенних протипухлинних засобів, таких як інтерферон, інтерлейкін-2 тощо. Можливо перспективним стане і метод генної інженерії.

Класифікація сучасних протипухлинних препаратів представляється слідуючими групами:

І. Цитотоксичні препарати

* алкілюючі засоби (хлоретиламіни, етиленіміни, похідні нітрозосечовини, метасульфонової кислоти),

* антиметаболіти,

* цитотоксичні антибіотики,

* засоби рослинного походження.

ІІ. Гормональні препарати та їх антагоністи.

ІІІ. Ферментні засоби.

ІУ. Цитокіни.

У. Радіоактивні ізотопи.

Представлені в цій класифікації протибластомні засоби використовуються, перш за все, для хіміотерапії не тільки злоякісних захворювань крові (гемобластозів), але і справжніх пухлин. В наш час біля ¹/₃ хворих на злоякісні пухлини виліковується за допомогою хірургічних втручань і променевої терапії при умові, що пухлина ще не метастазувала. Ефективність такого лікування зростає при поєднанні його з хіміотерапією. Таке лікування після первинного хірургічного втручання збільшує степінь виліковування хворих на відносно ранній стадії раку молочної залози, остеогенної саркоми тощо. Сама по собі хіміотерапія може бути ефективною лише при деяких злоякісних захворюваннях, зокрема при хоріонепітеліомі матки, лімфогранульоматозі, тестикулярному раку, гострому лейкозі у дітей, раку шкіри без метастазів .

У більшості випадків хіміотерапія забезпечує скоріше паліативне, ніж радикальне лікування. Воно проявляється тимчасовим зникненням проявів раку, як і продовженням повноцінного життя. Всезростаючу роль в лікуванні гормоночутливих пухлин почали відігравати деякі гормональні препарати - агоністи і антагоністи гормонів .

Дуже важливою проблемою хіміотерапії злоякісних захворювань є звикання пухлинних клітин до препаратів - явище, яке обмежує тривалість лікування і його ефективність. Розрізняють первинну толерантність препаратів, коли лікувальний ефект зовсім не настає, наприклад, всіх протипухлинних засобів при деяких формах раку легень і раку ободової кишки. Набута толерантність розвивається в процесі хіміотерапії пухлинних захворювань. Цей процес можна дещо сповільнити шляхом поєднаного використання препаратів з різними механізмами дії.

Загальною від’ємною рисою всіх протипухлинних засобів вважається невисока вибірковість дії на клітини злоякісного росту. Ці засоби в тій чи іншій мірі проявляють негативний вплив і на здорові клітини органів і систем, особливо тих, які активно проліферуються, зокрема мієлоїдної тканини кісткового мозку, слизової оболонки травного тракту і гонад. Такий вплив виявляється у вигляді пригнічення кровотворення, диспепсичних ефектів, стерильності. Поряд з цим деякі протипухлинні засоби мають здатність вибірково викликати інші негативні прояви. Так, ряд протипухлинних антибіотиків відрізняється високою кардіотоксичністю, препарати платини - нефротоксичністю тощо. Зважаючи на це необхідне постійне спостереження за станом хворих під час хіміотерапії, стараний аналіз побічних реакцій і ускладнень як і вчасне прийняття відповідних заходів попередження будь-яких проявів негативного впливу на організм і їх усунення. Досить ефективними є зменшення дози препаратів або тимчасова їх відміна. Слід також враховувати, що протибластомні цитотоксичні засоби можуть проявляти імунодепресивну, мутагенну і тератогенну дію.

Виходячи з цього, протипоказано примінення більшості протибластомних засобів при наявності пригнічення кровотворення, гострих інфекційних захворювань, значних порушень функції печінки і нирок.

Алкілюючі протибластомні засоби

Як вже вказувалось, алкілюючі засоби, мають структуру похідних біс (хлоретил) аміну (хлорбутин, сарколізин, циклофосфан та ін.), етиленіміну (тіофосфамід, бензотеф та ін.), нітрозосечовини (нітрозометилсечовини) чи метансульфонової кислоти (мієлосан та ін.). Всі вони мають здатність проявляти цитотоксичну дію. В основі механізму такої дії лежить процес алкілування ДНК в ядрі клітин, а також процес взаємодії з сульфгідрильними, амідними, гідроксильними, карбоксильними і фосфатними групами інших нуклеофілів. Мабуть алкілування ДНК - найбільш відповідальний елемент механізму загибелі клітин.

Препарати

Циклофосфан (Cyclophosphanum) - стерильний порошок в ампулах або герменично закритих флаконах по 0,1 і 0,2 г; таблетки по 0,005 г.

Сарколізин (Sarcolysinum) - таблетки по 0,01 г; порошок у флаконах для виготовлення розчинів для ін’єкцій.

Хлообутин (Chlorbutinum) - таблетки по 0,002 г і 0,005 г.

Допан (Dopanum) - таблетки по 0,002 г

Тіофосфамід (Thiophosphamidum) - стерильний порошок у герметично закритих флаконах по 0,01 або 0,02 г.

Нітрозометилсечовина (Nitrosomethylurea) -флакони з стерильним порошком по 0,1 г.

Мієлосан (Myelosanum) - таблетки по 0,002 г.

Антиметаболіти

До протипухлинних препаратів групи антиметаболітів відносяться засоби, які по хімічній структурі близькі до природніх продуктів обміну речовин (метаболітів), тому мають здатність пригнічувати їх перетворення і змінювати фізіологічну активність. До них відносяться, перш за все, препарати, які є структурними аналогами фолієвої кислоти, зокрема, метотресат. Механізм його протипухлинної дії зумовлений пригніченням активності фолатредуктази - ферменту, який забезпечує метаболізм цієї кислоти в її активну форму - тетрагідрофолієву. Цей метаболіт фолієвої кислоти приймає активну участь в біосинтезі нуклеїнових кислот. Пригнічуючи активність фолатредуктази метотрексат тим самим зменшує продукцію необхідних для синтезу ДНК тіоніна і пурина.

Крім того, до протипухлинних метаболітів відносяться препарати, які є структурними аналогами пуринів (меркаптопурин, тіогуанін тощо) чи піримідинів (фторурацил, фторафур, цитарабін). Аналоги пуринів, зокрема, меркаптопурин, порушують біосинтез пуринових нуклеотидів, а піримідинів - зумовлена їх перетворенням в пухлинних клітинах в активні інгібітори тінідин-синтетази, - ферменту, який також приймає участь в синтезі нуклеїнових кислот і білків.

Метотрексат через наявність антифолієвих властивостей пригнічує мітоз і ріст клітин активно проліферуючих тканин - злоякісних пухлин і мієлоїдної тканини кісткового мозку, слизової оболонки травного тракту. Призначається у вигляді монохіміотерапії чи в комбінації з іншими протибластомними засобами для лікування хворих на гострий лімфобластний і міелобластний лейкоз, хронічний мієлолейкоз, лімфосаркому, а також в поєднанні з іншими препаратами застосовується при раку молочної залози, легенів, яєчників тощо. Дози метотрексата індивідуалізують з урахуванням виду пухлини, стадії захворювання, ефективності і переносимості тощо. Денна доза може досягати 0,02-0,06 г в 1-2 прийоми щоденно чи через день. Вводиться перорально, а розчини натрійової солі метотрексату - внутрішньом’язово, внутрішньовенно, внутрішньоартеріально чи в спинномозковий канал.

Крім цих онкологічних захворювань метотрексат застосовується для лікування псориазу, деяких дерматозів, ревматоїдного артриту тощо. Він є основним препаратом в консервативному лікуванні прогресуючої трубної вагітності, бо пригнічує життєдіяльність клітин ектопічно розміщеного трофобласта, і дозволяє зберегти репродуктивний орган - маткову трубу.

У процесі лікування метотрексатом можуть появитись диспепсичні прояви (нудота, діарея, стоматити, навіть виразки слизової оболонки порожнини рота), випадіння волося, ураження системи кровотворення (анемія, тромбоцитопенія, кровоточивість), печінки і нирок, приєднання вторинної інфекції. Враховуючи важкість ураження кровотворення слід систематично проводити аналіз крові на вміст лейкоцитів і тромбоцитів.

Меркaптопурин, як структурний аналог пуринів (6-амінопурину, 6-оксипурину, 2-аміно-6-оксипурину), порушує синтез нуклеотидів, пригнічує ріст проліферуючих тканин, тому проявляє цитотоксичну дію. Як і метотрексат він ефективний при гострому лімфобластному і мієлобластному лейкозі. Його використовують також для профілактики і лікування нейролейкемії. Призначається перорально по 2-2,5 мг/кг на день однокартно. При добрій переносимості дозу збільшують, але зменшують до 1,5-2,5 мг/кг при підтримуючій терапії. Побічні реакції такі ж як і у метотрексату, тому лікування проводиться під старанними клінічному і гематологічному котролі.

Фторурацил - антиметаболітний аналог пірімідину. Його протипухлинна активність визначається метаболітом 5-фтор-2-дезоксипурідин-5-монофосфатом, який утворюється у ракових клітин. Цей метаболіт є конкурентним інгібітором тімідинсинтетази, яка, як вже вказувалось, приймає участь в синтезі нуклеїнових кислот. Застосовується фторурацил при неоперабельному і рецидивуючому раку шлунка, товстої і прямої кишки, раку молочної залози, яєчників, а також при раку підшлункової залози. Вводять його хворим у вену повільно по 10-15 мг/кг на день щоденно до перших побічних реакцій, які звичайно появляються між 8 і 15 днями лікування. Можливі також ін’єкції один раз в неділю в дозі 1 г протягом тривалого часу. В процесі лікування рано і часто проявляються такі негативні реакції як диспепсичні розлади, порушення кровотворення, алопеція, дерматити тощо. Лікування фторурацилом переривається, коли кількість лейкоцитів стає менше 3^.10⁹/л, а тромбоцитів 100^.10⁹/л, або коли виникає діарея, блювота, виразковий стоматит тощо. Гематологічний аналіз крові проводиться через день, а при появі перших ознак пригнічення кровотворення - кожен день.

Препарати

Метотрексат (Methotrexatum) - таблетки по 0,0025 г; ампули по 0,005 і 0,1 г.

Меркаптопурин (Mercaptopurinum) - таблетки по 0,05 г.

Фторурацил (Phthoruracilum) - ампули по 5 мл 5 % розчину.

Протипухлинні засоби рослинного походженння

Протипухлинну дію проявляють також деякі рослинні алкалоїди, зокрема колхамін, вінбластин, вінкристин, а також діючі речовини подофіла щитовидного у вигляді препарату подофілін. Всі вони негативно впливають на мітоз клітин, тому проявляють протипухлинну дію.

Вінбластин і вінкристин - алкалоїди, які отримують з барвінку рожевого (Vinca rosea). Механізм їх протибластомної дії полягає в деполімеризації мікротрибочок - важливих структурних елементів цитоскелета і мітотичного веретена поділу клітин. У зв’язку з цим мітоз зупиняється на стадії метафази; настає розчинення мітотичного веретена і порушується сегреція хромосом.

Вінбластин має властивість гальмувати лейкопоез і тромбоцитопоез, тому використовується для лікування лімфогрануломатозу, гемосарком, мієломної хвороби, а також хоріонепітеліоми. На еритропоез він суттєво не впливає. Вводиться внутрішньовенно по 0,1-0,2 мг/кг щотижнево. Вінбластин можна поєднувати з іншими антибластомними засобами. При передозуванні появляється нудота, блювання тощо. Може викликати облисіння, втрату рефлексів, пригнічення мієлоїдної функції кісткового мозку. Вінкристин по механізму протибластомної дії нагадує вінбластин. Застосовується в комплексій хіміотерапії гострого лейкозу лімфогрануломатозу, мієломи, раку молочної залози тощо. Вводиться внутрішньовенно по 1,5 мг/м² щотижнево. У процесі лікування можуть розвинутись лейкопенія, неврологічні розлади (атаксії, невралгії, парестезії), м’язова слабість, паралітична непрохідність кишківника, облисіння.

Діючими речовинами подофіліну є подофілотоксин, a- і b-пелтатини тощо. Подібно до колхаміну препарат має цитостатичну дію: він блокує мітоз на стадії метафази. Це досягається пригніченням активності ферменту топоізомерази ІІ, що відповідає за топологію ДНК. Застосовується для лікування папіломатозу гортані і папілом сечового міхура. Деякі інші сполуки платини, як, наприклад, карбоплатин, характеризується менш вираженим токсичним впливом на травний тракт і нирки, але більш значною мієлосупревисною активністю.

Препарати

Колхамін (Colchaminum) - 5 % мазь в банках оранжевого скла.

Вінбластин (Vinblastinum) - ампули і флакони по 0,005 г ліофілізованого порошока.

Вінкристин (Vineristinum) - флакони по 0,0005 г ліофілізованого порошка.

Подофілін (Podophyllinum) - порошок по 100 і 200 г в банках оранжевого скла.

Антибіотики з протипухлинною активністю

Вивчення біологічних властивостей продуктів життєдіяльності мікроорганізмів, особливо грибів Streptomyces, дало можливість відібрати ряд речовин, які здатні пригнічувати ріст і розмноження клітин. Деякі з них виявились ефективними в лікуванні злоякісних пухлин, бо можуть зв’язуватись з ДНК шляхом входження і фіксації між їх основами. Вони викликають розділення ДНК і таким чином негативно впливають на реплікацію клітин. При цьому гальмується синтез нових молекул ДНК і (або) РНК. До таких речовин, а тепер уже препаратів, відносяться антрацикліни, блеоміцин, мітоміцин, олівоміцин, брунеоміцин тощо.

Серед них найбільш ефективними виявились антрациклічні антибіотики доксорубіцин і даунорубіцин.

Доксорубіцину гідрохлорид або адріаміцин характеризується значною протипухлинною активністю. Як і інші антрациклінові антибіотики, він не тільки зв’язується з ДНК клітинних ядер, але й проявляє взаємодію зі структурами клітинних мембран безпосередньо, а також через ініціацію перекисного окислення ліпідів і генерацію вільних радикалів, перш за все, радикалів кисню. Як результат, настає пошкодження мембранних структур клітин, порушується їх проникність для іонів та інших хімічних агентів, що дестабілізує обмінні процеси.

Адріаміцин через наявність некротичної дії вводиться в організм внутрішньовенно. Протягом 30 хв після такої ін’єкції максимальна концентрація його у крові зменшується на 50 %, але залишається дієвою до 20 год. Більша частина препарату і його метаболітів виводяться печінкою з жовччю і лише ¹/₆ - з сечею. Деякі метаболіти зберігають протипухлинну активність.

Провідне значення адріаноміцин має в лікуванні гострого лейкозу. Застосовується також в хіміотерапії раку молочної залози, ендометрію, яєчників, щитовидної залози, деяких видів сарком та ін. Ефективність його значно зростає при поєднанні з іншими протибластомними засобами - циклофосфаном, цисплатином, нітрозометилсечовиною та ін. В такому разі забезпечується більш тривала ремісія. Уводиться у вену по 60-75 мг/м₂ 1 раз в 3-4 тижні, до загальної курсової дози 550 мг/м₂. Уводиться також в сечовий міхур по 30-50 мг 1 раз на тиждень.

Як і інші цитостатики адріаноміцин може викликати пригнічення мієлоїдної функції кісткового мозку. При відміні препарату ця функція швидко відновлюється. Часто проявляється кардіотоксичність його (болі в ділянці серця, серцева недостатність), ураження травного тракту (нудота, блювання, пронос, стоматит). Значне або повне облисіння зустрічається практично у всіх хворих.

Не можна застосовувати адріаноміцин при захворюваннях серця, печінки, нирок, як і при наявності пригніченого лейкопоезу, вагітності.

Дактиноміцин (актиноміцин D) - антибіотик, який виділений із продуктів життєдіяльності деяких видів актиноміцетів. Він здатний взаємозв’язати з ДНК з утворенням комплексу. В результаті цього порушується її матрична діяльність.

При попаданні розчинів препарату на шкіру можуть появлятися неврози. Під час лікування часто виникає ураження кровотворення (лейкопенія, тромбоцитопенія, панцитопенія), ШКТ (стоматит, нудота, блювання) тощо. Не застосовується при вагітності, захворюваннях печінки і нирок.

Препарати

Доксорубіцину гідрохлорид (Doxorubicini hydrochloridum) - флакони із влістом 0,01 г порошка.

Дактиноміцин (Dactinomycinum) - ампули по 1 мл 0,05 % розчину.

Гормональні протипухлинні препарати і їх антагоністи

З гормональних препаратів в онкологічній практиці використовуються, перш за все, ті, до складу яких входять андрогени, естрогени і кортикостероїди, а також їх антагоністи - антиандрогени, антиестрогени і інгібітори глікокортикоїдів. Ці препарати застосовуються переважно при так званих гормональнозалежних пухлинах з метою відновлення порушеної гуморальної регуляції клітин і організму в цілому. Зокрема, андрогени призначаються тоді, коли необхідно підвищити активність цих гормонів в організмі, або зменшити активність естрогенів, як, наприклад, при раку молочної залози. При цьому захворюванні, як і при раку матки, застосовують також прогестіни. Естрогени же призначають тоді, коли необхідно подавити дію андрогенів або підвищити активність естрогенів, зокрема при раку простати. В тих випадках, коли необхідно зменшити секрецію глікокортикостероїдів, наприклад, при хворобі Іценко-Кушинга, застосовуються інгібітори функції кори наднирників. Крім того, у зв’язку з наявністю лімфолітичних властивостей у глікокортико стероїдів і їх здатністю пригнічувати мітоз лімфоцитів, вони застосовуються переважно при гострих лейкозах, особливо у дітей, як і при злоякісних лімфомах.

Разом з тим не виключається наявність специфічного впливу гормональних препаратів і їх антагоністів на пухлинні структури. Деякі з них мають властивість пригнічувати процес поділу клітин і сприяти їх диференціюванні. Естрогени стимулюють утворення в печінці глобуліну, який зв’язує андрогени і таким чином зменшує вміст вільно циркулюючого, тобто активного, тестостерону. Вони пригнічують також 5-a-редуктазу, тим сам зменшують перетворення тестостерону в дигідротестостерон, який відіграє важливу роль у розвитку пухлинного процесу. Крім того, естрогени пригнічують продукцію андрогенів в тестикулах, бо гальмують звільнення лютеінізуючого гормону з передньої частки гіпофізу.

Важливу роль в механізмі протипухлинної дії гормонів відіграє їх зв’язування із специфічними рецепторами, які локалізуються не тільки в нормальних тканинах, але й в деяких пухлинах. Гормональні протипухлинні препарати, на відміну від цитостатиків, не викликають загибелі злоякісних клітин. Вони, пригнічуючи їх поділ і сприяючи диференціюванню, відновлюють порушену гуморальну регуляцію функції клітин.

З андрогенних препаратів, які використовуються в онкологічній практиці, зокрема для лікування раку молочної залози, заслуговують на увагу тестостерону пропіонат, тестенат тощо. Тестостерону пропіонат, як і інші андрогени, у жінок пригнічують гонадотропну функцію гіпофізу, функцію фолікулярного апарата яєчників і функцію молочних залоз. Призначають його жінкам, хворим на рак молочної залози, у яких менструальний цикл збережений або менопауза не перевищує 5 років, тобто жінкам у віці до 60 років. Вводять його в м’язи або підшкірно по 1 мл 5 % олійного розчину щоденно протягом багатьох місяців, після чого переходять на лікування підтримуючими дозами. Нерідко лікування тестостерону пропіонатом поєднується з хірургічним втручанням чи променевою терапією. Пригнічення продукції естрогенів, яке виникає при цьому, інколи підсилюється опроміненням гіпофізу.

Тестенат при раку молочної залози вводять по 1-2 мл 10 % розчину через 1-2 тижні тривалий час, звичайно після перенесеного хірургічного втручання і променевої терапії.

У процесі лікування у хворих під впливом андрогенних засобів можуть виникати прояви маскулінізації: згрубілий голос, надмірний ріст волося на лиці і тілі, пастозність лиця, атрофія молочних залоз тощо.

Ефективними естрогенними препаратами, які застосовуються в онкологічній практиці, виявились сінестрол, фосфестрол, етинілестрадіол та ін. Вони також використовуються в хіміотерапії раку молочної залози, але у жінок понад 60 років. Вважають, що ці препарати пригнічують ріст пухлинних клітин через гальмування продукції гонадотропних гормонів гіпофізу. Крім того, естрогени широко застосовуються в хіміотерапії раку передміхурової залози, особливо фосфестрол. Це натрійова сіль дифосфорного ефіра диетилстільбестрола. У пухлинній тканині простати цей ефір під впливом фосфатази розщеплюється з вивільненням діетилстільбестролу, який проявляє цитостатичну дію при всіх стадіях раку цієї залози. Вводять фосфестрол хворим у вену по 20 мл (вміст 4-х ампул) 6 % розчину повільно або крапельно щоденно протягом 10 днів, потім по 5 мл ще 10-20 днів. Використовують його також перорально: по 3-4 таблетки (по 0,1 г в кожній) 3 рази на день. Для підтримуючої терапії дози фосфестролу зменшують.

Препарат добре переноситься хворими. Напочатку лікування можуть появитись диспепсичні розлади, погіршання загального стану, пізніше - геморагії, сверблячка, болі в ділянці локалізації метастатичних вузлів, прояви фемінізації.

При раку матки застосовуються гестагени, зокрема медроксипрогестерону ацетат, гестоноронкапроат тощо. Крім раку міометрію вони використовуються для лікування хворих на рак молочної залози. Протипухлинний ефект медроксипрогестерону ацетату зумовлений не тільки його гестагенними властивостями, але й антиестрогенною і антиандрогенною активністю.

Глікокортикостероїдні засоби (гідрокортизон, преднізолон, дексаметазон, тріамцинолон) використовують переважно в комплексному лікуванні гострих лейкозів у дітей, як і лімфогрануломатозі, хронічному лімфолейкозі, лімфосаркомі. Застосовують також для ліквідації гіперкальціємії, яка може виникати при багатьох видах раку. Ці стероїди мають здатність руйнувати лімфоцити, викликати атрофію лімфатичних вузлів і пригнічувати ріст відповідних мезентеріальних тканин. Гідрокортизон, наприклад, призначається ентерально по 40-200 мг/день, преднізолон - 20-120 мг/день.

В останні роки в лікуванні деяких злоякісних пухлин почали використовувати антагоністи гормонів, зокрема антиестрогенні і антиандрогенні препарати.

Антиестрогенні засоби (тамоксифена цитрат) свою дію проявляють через блокаду естрогенних рецепторів молочної залози, тим самим виключають дію на організм естрогенних гормонів. Таким чином усувається стимулюючий вплив ендогенних естрогенів на ріст злоякісних пухлин цієї залози. Зокрема, тамоксифена цитрат має виключне значення в лікуванні раку молочної залози, як і прогестероностійкого раку ендометрія. Призначається по 0,01 г 2 раза на день ентерально.

Перспективним напрямом в лікуванні гормоназалетних злоякісних пухлин є використання інгібіторів деяких ферментів, зокрема ароматази. Цей фермент забезпечує біосинтез естрогенів в післяменопаузному періоді із адреногену наднирників - андростендіону в естрон - стимулятор росту раку молочної залози. Пригнічення цього процесу інгібіторами ароматази, зокрема аміноглютетимідом, сприяє зменшенню вмісту естрогенів у жінок у постклімактеричному періоді. Тому інгібітори ароматази використовуються для лікування метастатичного раку молочної залози. Аміноглютетимід, звичайно, поєднують з глікокортикостероїдними препаратами для попередження розвитку наднирникової недостатності.

До антиандрогенних засобів відноситься флутамід. Він має здатність гальмувати транспорт і зв’язування дегідротестостерона в ядрах клітин передміхурової залози, що призводить до пригнічення росту пухлини цього органу.

Препарат

Фосфестрол (Phosphestrolum) - ампули по 5 мл 6 % розчину; таблетки по 0,1 г.

ГОСТРІ ОТРУЄННЯ ЛІКАРСЬКИМИ РЕЧОВИНАМИ

Отруєння - захворювання, яке виникає при потраплянні в організм отрути, що порушує функції організму. Отрути можуть бути екзо- і ендогенні.
Характер отрути: а) лікарські речовини у великих дозах; б) хімічні сполуки.

Походження - причини отруєння а) медичні (помилка лікаря, фармацевта); б) виробничі - професійні (нещасні випадки); в) побутові (нещасні випадки);

г) зловмисні; (з метою самогубства). За розвитком симптомів протікання отруєння поділяють на: а) гострі отруєння б) хронічні отруєння. Прогноз наслідків отруєння залежить перш за все від діагностики.

Перша допомога при отруєннях

Незалежно від характеру та умов, за яких відбулось отруєння, заходи першої допомоги зводяться до ряду основних принципів. 1. Видалення отрути з місця її потрапляння в організм (промивання шкіри, слизових оболонок). 2. Попередження всмоктування отрути призначенням протиотрут, знешкодження отрути до резорбції або видалення її із шлунка (адсорбуючі, осаджувальні, обволікувальні, в'яжучі, проносні засоби). 3. Знешкодження всмоктаної отрути (введення протиотрут різного характеру - глюкоза, тіосульфат натрію та інші антидоти). 4. Прискорення видалення отрути із організму або підвищення дезінтоксикаційної функції печінки (зменшення концентрації отрути у крові і тканинах завдяки посиленому введенню рідини в організм). 5. Боротьба з наслідками отруєння, призначення симптоматичної терапії (регуляція життєво важливих функцій організму, які порушуються внаслідок потрапляння отрути в організм.

Заходи боротьби з невсмоктаною отрутою

При потраплянні подразнювальних або опікаючих речовин на шкіру та слизові оболонки, їх необхідно змити великою кількістю чистої води.
Якщо отруєння пов'язано з прийомом отрути всередину, то необхідно якнайшвидше видалити її із шлунка. Це можна здійснити за допомогою використання блювотних засобів, промивання шлунка водою з додаванням до неї адсорбуючих речовин (активоване вугілля). При отруєнні розчинними солями барію необхідно перетворити цю речовину в нерозчинну сполуку. Для цього потерпілому дають випити розчин сульфату магнію або натрію, потім утворений осад - сірчанокислий барій - видаляють промиванням. При отруєнні азотнокислим сріблом для промивання шлунка використовують розчин хлориду натрію, тоді утворюється осад хлористого срібла, який видаляють промиванням. При отруєнні деякими алкалоїдами (морфін, стрихнін та інші) шлунок промивають розчином калію перманганату (1:2000). Калію перманганат здатний окислювати алкалоїди і перетворювати їх у нетоксичні сполуки. При отруєнні іншими алкалоїдми використовують дубильні речовини (0,5% розчин таніну, міцний чай), які осаджують алкалоїди. Попередити всмоктування можна призначенням адсорбуючих речовин (активоване вугілля), що служить для адсорбції алкоголю, фенолу, миш'яку, стрихніну, солей важких металів. При отруєнні солями важких металів застосовують також спеціальні протиотрути (антидоти). Антидоти важких металів (антидот Стржижевського) - стабілізована сірководнева вода. Для стабілізації сірководню в розчин додають солі натрію і магнію. Через 10 хвилин після прийому цього антидоту промивають шлунок. Для попередження всмоктування отрути може бути використаний хімічний антагонізм. Так, при отруєнні кислотами шлунок промивають слабким розчином лугу (окис магнію, гідрокарбонат натрію). При отруєнні лугами - слабкими розчинами органічних кислот (оцтова, лимонна, янтарна). Невсмоктаної отрути можна позбутися викликаючи блювання. Після видалення отрути із шлунка необхідно вжити заходів для виведення її із кишечника. Призначають сольові проносні засоби (сульфат магнію або натрію).

Заходи боротьби із всмоктаною отрутою

Для нейтралізації отрути в організмі використовують антагонізм. Розрізняють фiзіологічний або функціональний антагонізм між отрутою і лікарською речовиною, відновлюючи функції тканин, органів і систем (відновлення ритму серцевої діяльності атропіном при отруєнні мускарином, зняття стрихнінових судом вдиханням ефіру). Приклад конкурентного антагонізму між речовинами подібної будови але протилежної дії - ацетилхолін і тубокурарин. Тубокурарин пригнічує ацетилхоліновий ефект. Оскільки блокує нервово-м'язовий синапс. Ацетилхолін, його накопичення в нервово-м'язовому синапсі при призначенні антихолінестеразних засобів (прозерин) відновлює скорочення скелетної мускулатури. Таким чином, в організмі потрібно зробити такий субстрат, який би утворював з отрутою більш міцну і менш дисоціовану сполуку, ніж між отрутою та біохімічною системою організму, тканин. При отруєнні препаратами ртуті, вісмуту, миш'яку відбувається зв'язування отрути з тіоловими ферментами білків, чим досягається їх блокування. При лікуванні отруєнь цими речовинами використовують унітіол. Замість унітіолу можна використати також тіосульфат натрію. Обидві речовини мають лабільні сульфгідрильні групи, які взаємодіють з солями важких металів, звільняючи тіолові групи ферментів, що приводить до покращення стану хворого. Глюкоза сприяє знешкодженню отрут у печінці. Після окислення глюкози у тканинах звільняється велика кількість енергії, тканини збагачуються макроергічними сполуками. Ці сполуки постачають енергію для синтетичних процесів, які відбуваються в печінці. Гіпертонічний розчин глюкози викликає осмотичну дію, при цьому підвищується надходження рідких частин із тканин, внаслідок чого підсилюється діяльність серця, прискорюється плин крові, що приводить до підвищення лімфоутворення і лімфоплину. Знижується зворотне всмоктування води в ниркових канальцях; як наслідок - підсилення діурезу. Глюкоза сприяє розслабленню мускулатури судин і внутрішніх органів а повному спалюванню жирів, завдяки чому прискорюється виведення недоокислених продуктів обміну

Загальна фармакологія

ФАРМАКОКІНЕТИКА І ФАРМАКОДИНАМІКА ЛІКАРСЬКИХ РЕЧОВИН

Загальна фармакологія включає в себе:

а)фармакокінетику лікарських речовин – розділ фармакології, який вивчає закономірності адсорбції, розподілу, перетворення (біотрансформація), елімінацію і екскрецію лікарських речовин;

б)фармакодинаміку – розділ фармакології, що вивчає механізми дії лікарських речовин.

Використання лікарських речовин починається з їх введення в організм. Лікарські речовини можна вводити в організм ентеральним та парентеральним шляхами. Від шляху введення лікарських речовин залежить швидкість розвитку ефекту та тривалість дії.

Лікарські речовини можна вводити такими шляхами: (ентерально, інгаляційно, нашкірно, внутрішньом’язово, внутрішньовенно, внутрішньоартеріально, в порожнини тіла, субарахноїдально, внутрішньокістково та інші). Найбільш швидким є внутрішньоартеріальний шлях введення лікарських речовин. Ентеральний шлях введення лікарських речовин через різні ділянки травного каналу. Інгаляційний є природнім фізіологічним шляхом введення лікарських речовин у вигляді аерозолів.

Парентеральний (минаючи травний канал) переслідує одну мету – швидше і без втрат доставити лікарську речовину до внутрішнього середовища організму або безпосередньо в патологічне вогнище.

Введення лікарських речовин у порожнини тіла (у черевну порожнину, в порожнини суглобів, плеври) використовується рідше. Часто використовують шлях введення – внутрішньовенний, під шкіру, в артерію.

Внутрішньовенне введення лікарських засобів, дає можливість швидко створювати максимальну концентрація їх отримувати чіткий лікувальний ефект. Внутрішньовенно вводять рідкі стерильні лікарські форми швидко струминно та повільно капельно.

Внутрішньоартеріально введення лікарських форм дає змогу створювати високу концентрацію речовини в ділянці кровопостачання цієї судини.

Нашкірний використовується в дерматології для безпосереднього впливу лікарської речовини на патологічний процес. Парентеральний шлях введення лікарських речовин має ряд переваг перед ентеральним:

а) швидкий розвиток ефекту ; б) можливість введення лікарських засобів які руйнуються при ентеральному шляху введення (гепарин, пітуітрин, інсулін, паратиреоідин та інші); в) точність дозування; г) можливість введення лікарських речовин в організм хворим у непритомному стані.

Парентеральний шлях введення лікарських речовин також має ряд недоліків, а саме:

а) лікарські форми повинні бути стерильними; б) небезпека інфікування; в) потреба в устаткуванні і підготовки медперсоналу; г) введення лікарських речовин часто супроводжується болем.

Найбільш розповсюдженим шляхом введення лікарських речовин є ентеральний.

Введення лікарських речовин ентеральним шляхом через різні відділи травного каналу. Введення речовин через рот є найпростішим і найзручнішим для хворого, не потребує умов стерильності. Ефект після прийому лікарської речовини розвивається повільніше (30 – 50 хвилин ніж при парентеральному введенні.

Лікарські препарати для застосування всередину необхідно приймати на голодний шлунок, тобто до їди за 30 хвилин.

Недоліком ентерального шляху введення лікарських речовин є подразнення слизової оболонки шлунково-кишкового тракту, повільний ефект фармакологічної дії.

Введення лікарських засобів ентеральним шляхом неможливе або затруднене під час судом, блювання, у стані непритомності.

Основними завданнями фармакокінетики є вивчення зв’язку між концентрацією лікарських речовин та їх метаболітів у біологічних рідинах, тканинах і фармакологічним ефектом.

Механізми всмоктування лікарських речовин

Лікарські речовини попадають в організм завдяки процесу всмоктування, тобто їх проходження крізь біологічні бар’єри. Розрізняють такі механізми транспорту лікарських речовин крізь біологічні мембрани.

1.Пасивна(проста) дифузія лікарських речовин через біологічні мембрани клітин відбувається без затрати енергії за градієнтом концентрації речовини, тобто із середовища з більшою концентрацією у середовище з меншою концентрацією. Чим більш ліпофільна (головним чином – неполярна) речовина, тим легше проникає через клітинну мембрану (кислота ацетилсаліцилова, спирт етиловий). В основі пасивної дифузії лежить процес самовільного взаємного вирівнювання концентрацій до встановлення рівноваги. Основну роль у всмоктуванні лікарських речовин у шлунково-кишковому тракті відіграє пасивна дифузія.

2.Полегшена дифузія – пасивний транспорт лікарських речовин через біологічні мембрани, перенос за градієнтом концентрації молекул і іонів за допомогою специфічних білків-переносчиків (всмоктування заліза, кальцію, магнію, глюкози, амінокислот, вітамінів ) у кишечнику. Полегшена дифузія залежить від осмотичного та гідростатичного тиску. Пори мембран епітелію кишечнику малі, тому через них проникають малі гідрофільні молекули без затрати енергії.

3.Фільтраціячерез пори у мембранах відбувається за градієнтом концентрації за рахунок різниці осмотичного тиску по обидві сторони мембрани.

Фільтрація через основну речовину міжклітинних проміжків йде за градієнтом концентрації.

4. Активний транспорт лікарських речовин через біологічні мембрани з затратою енергії клітин (проти градієнта концентрації) за принципом “біологічного” насосу та за допомогою спеціальних ферментів-транспортерів, потребує затрат енергії (використовується енергія АТФ за участю специфічних АТФаз). Активний транспорт лікарських речовин забезпечує всмоктування гідрофільних полярних молекул (абсорбція речовин у шлунково-кишковому тракті – деяких неорганічних іонів, амінокислот та інших).

5.Піноцитоз (ендоцитоз, “корпускулярна” абсорбція) обумовлений активністю плазматичної мембрани по поглинанню клітиною твердих, м’яких речовин з великою молекулярною масою.

Всмоктування лікарських речовин у кишечнику залежить від функціонального стану останнього (моторики, рН, розчинності, активності ферментів).

Основну роль у всмоктуванні лікарських речовин у кишечнику відіграє пасивна дифузія.

Біодоступність лікарських речовин – відношення між дозою введеної в організм лікарської речовини і її кількістю, яка надійшла в кровообіг. Вихід лікарської речовини із лікарського препарату є першою і обов’язковою умовою для контакту з тканинами і послідуюче всмоктування. Цей процес вивчає біофармація, яка визначає біодоступність (повноту і швидкість всмоктування) лікарських речовин із лікарських форм. На основі цього розробляються найбільш оптимальні лікарські форми.

При прийомі лікарської форми через рот лікарська речовина проходить такі етапи:

1 – вихід лікарської речовини із лікарської форми;

2 – всмоктування її слизовими оболонками шлунково-кишкового тракту в кров;

3 – попадання з кров’ю воротної вени в печінку;

4 – вихід із печінки в загальний кровотік.

Оцінку біодоступності лікарських речовин у даній лікарській формі порівнюють із величиною біодоступності, отриманої при внутрішньовенному введенні такої ж дози.

Швидкість всмоктування із традиційних лікарських форм лікарських речовин розташована у такій послідовності: розчин> порошок>таблетка>кап сула>драже.

Швидкість всмоктування речовин тим більша, чим більша розчинність їх у воді і ліпідах.

Біодоступність лікарських речовин – швидкість і ступінь всмоктування препарату із місця його введення у системний кровообіг, відображає вміст вільної речовини у плазмі крові через визначений проміжок часу після його введення відносно вихідної дози препарату. При внутрішньовенному введенні лікарських речовин їх біодоступність складає 100% (це ступінь, у якій лікарська речовина всмоктується з місця введення її у системний кровообіг і швидкість з якою даний процес відбувається; все це характеризує якість лікарської речовини). Мірою біодоступності служить відношення кількості всмоктуваної речовини до кількості тієї ж речовини, призначеної в такій же дозі, але у вигляді стандартної лікарської форми. Стандартною лікарською формою є внутрішньовенна ін’єкція, яка забезпечує швидке і повне надходження лікарської речовини у велике коло кровообігу. Таким шляхом визначають абсолютну біодоступність. Більш розповсюджено і, можливо, більш доцільно визначати відносну біодоступність. Для цієї мети стандартними лікарськими формами для прийому всередину служать розчин або інша лікарська форма, яка відома і добре всмоктуються. Як правило, біодоступність встановлюється і визначенням екскреції лікарської речовини (за відомий проміжок часу після прийому ліків) або за концентрацією препарату у крові після його призначення.

При ентеральному шляху введення величина біодоступності визначається втратами речовини при її всмоктуванні із шлунково-кишкового тракту та при першому проходженні через печінковий бар’єр.

Для визначення кліренсу використовують лікарську речовину, яка не метаболізується і повністю виводиться з організму в незміненому вигляді. У таких випадках значення кліренсу відбиває функціональну активність органів виділення. При нормальному функціонування органів виділення рівень кліренсу незміненої лікарської речовини свідчить про ступінь його метаболічних перетворень в організмі.

Динаміка фармакокінетичного процесу включає:

1) звільнення лікарської речовини з лікарської форми;

2) абсорбцію лікарської речовини – проникнення через біологічні мембрани;

3) розподіл лікарських речовин у біологічних рідинах;

5) елімінація лікарських речовин;( біотрансформація лікарських речовин+ екскреція лікарських речовин)

Після всмоктування лікарські речовини проходять через різні рідкі середовища організму. Одні лікарські речовини потрапляють у клітини, інші залишаються на клітинній мембрані. Швидкість проникнення лікарських речовин через мембрани залежить від рН середовища, константи дисоціації. Не іонізовані жиророзчинні лікарські речовини легко проникають через клітинні мембрани і розподіляються у всіх рідинах. Концентрація лікарської речовини у плазмі крові залежить від швидкості всмоктування, розподілу, метаболізму та виділення лікарських речовин. Після всмоктування лікарська речовина циркулює у крові у вільному або зв’язаному з білками стані (зв’язування речовини з білками підсилює їх адсорбцію). Ступінь зв’язування лікарських речовин залежить від концентрації у плазмі крові білків, схильних до комплексоутворення з ними.

Депонування лікарських речовин

Лікарські речовини можуть депонуватись у різних тканинах, в тому числі й кістках. У печінці концентрація (акрихіну) через 4 години після прийому у 200 разів вища ніж у крові. Йод концентрується переважно у щитовидній залозі. Головну роль у депонуванні речовин виконують білки та ліпіди. Лікарські речовини можуть проникати через плацентарний та гематоенцефалічний бар’єри (снодійні засоби, анальгетики та деякі інші речовини).

Доля лікарських речовин в організмі (біотрансформація)

Зміна хімічної будови лікарських речовин в організмі називається біотрансформацією (метаболізмом). Після всмоктування лікарські речовини розподіляються по всьому організму. Розподіл всмоктаних речовин в організмі залежить від фізико-хімічних властивостей, кровопостачання тканин. Лікарські речовини потрапляючи в організм, знешкоджуються (біотрансформуються). Головну роль у біотрансформації відіграє печінка. Ступінь біотрансформації – частина від кількості лікарської речовини, яка всмокталася, що піддається біотрансформації. Основними хімічними реакціями, які приймають участь у біотрансформації лікарських речовин є реакції мікросомального та немікросомального окислення, відновлення, гідролізу і кон’югації. Головна роль в процесах метаболізму речовин належить мікросомальним ферментам печінки.

У процесі біотрансформації розрізняють дві фази.

Перша фаза біотрансформації – метаболічна трансформація . Це перетворення лікарських речовин в організмі за рахунок окислення, відновлення і гідролізу (окислення аміназину, ефедрину). Каталізаторами окислення є оксидази змішаної дії (цитохром Р-450) з участю кисню, НАДФ та інших.

Відновлення відбувається під впливом системи нітро- й азоредуктаз та інших редуктаз. Складні ефіри (атропін, ацетилхолін, дитилін, новокаїн) та аміди (новокаїнамід) гідролізуються при участі амідаз, естераз, карбоксилестераз, фосфатаз та інших. Утворені при цьому спирти й аміни можуть проходити подальші зміни і вступати у реакції другої фази.

Друга фаза біотрансформації – кон’югація. Кон’югація супроводжується приєднанням до лікарської речовини або її метаболітів ряду хімічних груп ендогенного походження, (метилювання – гістаміну, катехоламінів або ацетилювання сульфаніламіди, взаємодія з глюкороновою кислотою (морфін), сульфатами (левоміцетин) та ін.). При цьому лікарські речовини вступають у парні сполуки з сірчаною, глюкороновою, оцтовою кислотами і в такому вигляді виводяться з організму. В процесі кон’югації беруть участь ферменти (сульфо-, глюкуронил-, метил- трансферази та ін.).

Повторне застосування деяких речовин приводить до підвищення швидкості синтезу цитохрому Р-450 (індукція мікросомальних ферментів). Це сприяє посиленню метаболізму лікарських та інших речовин, які руйнуються цими ферментами. Деякі лікарські препарати здатні, навпаки, інгібувати мікросомальні ферменти, посилюючи дію інших речовин, які інактивуються цими ферментами.

При деяких захворюваннях печінки знешкодження лікарських речовин сповільнюється, тому в організмі за зниженої швидкості процесів метаболізму рівень лікарських речовин у крові підвищується, а тривалість дії збільшується. У таких випадках дози лікарських речовин призначають менші.

Відомі спеціальні інгібітори різних ферментів, як мікросомальних (левоміцетин, бутадіон), так і не мікросомальних (антихолінестеразні засоби, інгібітори моноаміноксидази). Вони продовжують ефект препаратів, які інактивуються цими ферментами.

Лікарські речовини можуть індукувати(викликати синтез ферментів в організмі). Метаболізм лікарських речовин в печінці включає окислювальні перетворення, що каталізуються мікросомальними оксидазами і проходять за участі цитохрому Р 450 з участю молекулярного кисню і НАДФН. Активність оксидаз мікросомальної фракції печінки може індукуватися або гальмуватися різними речовинами. Індуктори стимулюють синтез цитохрома Р 450 та інших компонентів окислювальної системи. При цьому лікарські речовини у перші дні прийому циркулюють у крові в кількості достатній для розвитку фармакологічного ефекту, а потім починають швидко руйнуватись індукованими ферментами, що призводить до зменшення фармакотерапевтичної дії лікарських речовин. Класичним прикладом індукторів мікросомальних ферментів є фенобарбітал, дифенін, етиловий спирт та інші. Після відміни фенобарбіталу індукція призупиняється, що може викликати значне посилення ефекту інших лікарських речовин, які можуть стати токсичними після відміни цього препарату. Іншим прикладом індуктора може служити етанол. У людей, які надмірно п’ють концентрація цитохрома Р 450 підвищена, тому у алкоголіків в тверезому стані знешкодження барбітуратів і інших снодійних засобів прискорено і вони на них практично не діють. Навпаки, при прийомі великої дози алкоголю етанол гальмує інактивацію цих ліків, так як конкурує з ними за фермент.

Швидкість метаболізму лікарських речовин в значній мірі залежить від стану організму. В ослаблених людей знешкодження ліків відбувається повільніше.

Шляхи виведення лікарських речовин з організму

Кінцевим етапом взаємодії лікарських речовин й організму є виведення (екскреція) її (або метаболітів лікарської речовини) різними органами і тканинами: нирки, печінка, легені, слизові оболонки травного каналу, молочними, сльозними та іншими залозами.

Основним шляхом виведення лікарських речовин та їх метаболітів є ниркова екскреція (клубочкова фільтрація, канальцева секреція і реабсорбція).

У ниркових клубочках фільтрується вода, глюкоза, амінокислоти та деякі інші речовини. Швидкість фільтрації залежить від ступеня зв’язування лікарської речовини з білками плазми крові.

Канальцева секреція речовин відбувається шляхом виведення із організму деяких основ, кислот та лікарських речовин (фуросемід, пеніцилін та інші). У процесі канальцевої секреції беруть участь специфічні переносники, які є ферментативними системами мембранного транспорту і локалізовані у проксимальних канальцях нефрону.

Канальцевій реабсорбції речовини у нирках піддаються зворотному транспорту в основі якого лежить механізм активного транспорту. В канальцях нефрону можлива пасивна дифузія неіонізованих форм лікарських речовин (слабкі кислоти, луги).

Лікарські речовини їх метаболіти та кон’югати в основному виводяться з сечею і жовчю. У нирках низькомолекулярні сполуки розчинні у плазмі (не зв’язані з білками), фільтруються через мембрани капілярів клубочків. Крім того, суттєву роль відіграє активна секреція речовин в проксимальних канальцях з участю транспортних систем. Цим шляхом виділяються сильні органічні кислоти й основи, пеніциліни, тіазиди, гістамін, хінін та інші лікарські речовини. Деякі ліпофільні сполуки можуть проникати у просвіт канальців нирок шляхом простої дифузії через їх стінки (недисоційовані кислоти або основи). Виведення лікарських речовин в значній мірі залежить від процесу їх реабсорбції в ниркових канальцях. При лужній реакції сечі підвищується виведення кислих сполук (сульфаніламіди, фенобарбітал), а при кислій реакції підвищується виведення основ (фенамін, імізин). Ряд препаратів (тетрацикліни, пеніциліни, дифенін, колхіцин), особливо продукти їх перетворення, в значній кількості виділяються жовчю у кишечник, а звідти частина з них всмоктується повторно – так звана кишково-печінкова рециркуляція. Газоподібні речовини виводяться в основному легенями. Окремі ліки виділяються залозами: слинними (йодиди), слізними (рифампіцин), шлунку (нікотин, хінін), молочними (снодійні, спирт етиловий, нікотин, наркотичні речовини).

Елімінація лікарських речовин –сукупність процесів, які призводять до зниження вмісту (концентрації) лікарської речовини в організмі. Основне значення в елімінації мають екскреція і біотрансформація. Вклад кожного із названих процесів у елімінацію неоднаковий для різних лікарських речовин і може змінюватися при патології. Так, при захворюваннях печінки зменшується інтенсивність біотрансформації, а при порушенні видільної функції нирок сповільнюється екскреція лікарських речовин. Для оцінки швидкості елімінації використовується час напіввиведення, тобто час, за який концентрація лікарської речовини у крові зменшується наполовину. Хімічна будова лікарських речовин відіграє важливу роль у елімінації ліків. Найшвидше елімінуються водорозчинні іонізовані препарати, не зв’язані з білками крові. Повільно елімінуються жиророзчинні, неіонізовані молекули, зв’язані з білками крові. При необхідності тривалого застосування лікарських речовин інтервали між окремими введеннями повинні визначатися швидкістю елімінації: препарати з коротким напівперіодом життя, потрібно частіше вводити в організм і навпаки.

Введення великих доз лікарських речовин подовжує елімінацію (наприклад, напівперіод життя кислоти ацетилсаліцилової після прийому 1,0 складає 6 годин, а після прийому 10,0 – 19 годин).

У дітей елімінація лікарських речовин відбувається повільніше, ніж у дорослих людей.

Елімінація деяких лікарських речовин у чоловіків відбувається швидше, ніж у жінок. Під час вагітності елімінація лікарських речовин сповільнюється. Чим більша кількість циркулюючих у крові речовин зв’язана з білками крові, тим повільніше вони елімінуються.

При підвищеній температурі тіла обмінні процеси в організмі прискорюються. У цих випадках часто спостерігається явище ацидозу і зневоднення, збільшується потовиділення, підвищується втрата організмом води та іонів натрію.

Рецептори лікарських речовин – це клітинні специфічні утворення на мембрані клітин, які вибірково вступають у зв’язок з речовинами ендогенного та екзогенного походження. Рецептори генетично детерміновані мобільні пластичні головним чином білкові структури, функціями яких є пізнавання хімічного сигналу і наступна його трансформація в адекватну відповідь клітин. (Ділянки плазматичної мембрани клітин, які володіють високою чутливістю до медіаторів, гормонів та інших ендогенних речовин).

Функціональна роль рецепторів

а) Функція пресинаптичних рецепторів – зміна інтенсивності виділення медіатору з нервового закінчення (модулююча роль).

б) Функція постсинаптичних рецепторівв організмі забезпечення передачі імпульсів у синапсі. Збудження яких призводить до відкриття іонних каналів постсинаптичної мембрани або змінюють активність ферментів, які каталізують синтез вторинних посередників. В залежності від того, які іонні канали відкриваються при збудженні рецептора, генерується збуджуючий або гальмівний потенціал дії. При збуджуючому – відбувається деполяризація постсинаптичної мембрани і функція підсилюється. При генерації гальмівного потенціалу дії – гіперполяризація постсинаптичної мембрани і функція гальмується.

Video

В залежності від типу ліганду пресинаптичні рецептори поділяються на ауто – та гетерорецептори. До ауто рецепторів належать рецептори пресинаптичної мембрани, лігандом яких є медіатор у синапсі (альфа 2- бета 2-адренорецептори). Гетерорецептори – пресинаптичні рецептори, лігандом яких є речовина відмінна від медіатора цього синапсу (на закінченнях блукаючого нерва є альфа 2-адренорецептори, збудження яких зменшує виділення ацетилхоліну).

Існує декілька типів рецепторів до лікарських речовин:

1. Рецептори, які прямо контролюють функцію іонних каналів – глутаматні рецептори, Н-холінорецептори, ГАМК А– рецептори.

2. Рецептори, які зв’язані з ефектом через систему “ G – білки – вторинні передатчики” або “ G –білки – іонні канали”. Такі рецептори властиві для гормонів та медіаторів (М–холінорецептори, адренорецептори).

3. Рецептори, які регулюють функції ефекторного ферменту. Вони безпосередньо зв’язані з тирозинкіназою і регулюють фосфорилювання білків (інсулін, фактори росту).

4. Рецептори, які контролюють транскрипцію ДНК. На віміну від мембранних рецепторів І –ІІІ типів, це внутрішньоклітинні рецептори(розчинні цитозольні або ядерні білки). З такими рецепторами взаємодіють стероїдні та тиреоїдині гормони.

Локалізація рецепторів

Рецептори першого типу розміщені на зовнішній поверхні плазматичної мембрани клітини-мішені. З цим типом рецепторів взаємодіють більшість лікарських речовин, які відтворюють або навпаки – блокують дію гормонів і медіаторі, через них легко проходять ліпофільні речовини, які мають високий коефіцієнт розподілу в системі ліпід – вода. Процес транспорту відбувається по типу дифузії.

Рецептори другого типу локалізовані в цитоплазмі клітини-мішені. Вони утворюють зворотний комплекс з лікарськими речовинами, подібний дії стероїдних гормонів, або блокують їх ефекти. Даний комплекс препарат-рецептор може модифікуватися і переноситися в ядро клітини, де він регулює концентрацію специфічного посередника і в кінці змінює синтез відповідних протеїнів. Процес транспорту не супроводжується затратою енергії і відбувається за рахунок хімічних зв’язків.

Рецептори третього типу знаходяться у ядрі клітини-мішені (наприклад, гормон щитовидної залози – тироксин), можуть переносити речовини проти градієнта концентрації. Для цього потрібна затрата енергії.

У рецепторів є активний центр і один або декілька регуляторних (алостеричних). Активний центр – це ділянка рецептора, при зв’язуванні з якою певних молекул змінюється конформація активного центру, внаслідок чого взаємодія з ним ліганду полегшується або затрудняється.

Алостерична взаємодія з рецептором не викликає “сигналу”. Відбувається модуляція основного медіаторного ефекту, який може як посилюватися, так і послаблюватися. Особливістю нейромодуляторів алостеричної дії є те, що вони не мають прямої дії на основну медіаторну передачу, а лише видозмінюють її у бажаному напрямку.

Основна вимога рецепторів–здатність відрізняти “сигнали” від “шуму”.

Рецептори для фізіологічно активних сполук – гормонів та інших біорегуляторів – поділяють на два класи, що розрізняються за своєю молекулярною організацією та послідовністю біохімічних реакцій, які включаються після взаємодії фізіологічно активних сполук із специфічними рецепторними білками:

1) іонотропні рецептори – такі, що в результаті взаємодії з фізіологічно активними сполуками спричиняють відкриття іонних каналів на плазматичній мембрані і генерують розвиток надзвичайно швидких іонних струмів. Фізіологічними лігандами для іонотропних рецепторів є нейротрансміттери (ацетилхолін, адреналін та інші), що локалізовані в синапсах нейронів і в нервово-м’язових пластинках.

2) метаботропні рецептори – такі, що після взаємодії з фізіологічно активними сполуками призводять до активації біохімічних ефекторних систем клітин через трансдукуючий G-білок. Реакція ефекторних систем клітин на дію сполук, що взаємодіють з метаботропними рецепторами, є більш повільною. Фізіологічними лігандами метаботропних рецепторів є гормони й інші біорегулятори білково-пептидної природи та біогенні аміни (адреналін, дофамін, серотонін, гістамін); до метаботропних належать також М-холінорецептори нейромедіатора ацетилхоліну.

Білки-трансдуктори та вторинні месенджери . Система трансдукції хімічного сигналу, що його сприймає клітина від біорегулятора, включає взаємодію модифікованого комплексу з білками-трансдукторами, які здійснюють трансформацію та подальшу передачу регуляторного сигналу. Білки-трансдукотри – G-білки – внутрішньо мембранні білки, які сприймають хімічний сигнал від рецептора, модифікованого за рахунок взаємодії з гормоном або медіатором, та спричиняють зміни функціональної активності ефекторних систем клітин.

Існує декілька типів G-білків:

G с-стимулюючі; G і-інгібуючі; G аф-активуючі фосфоліпазу С .

Рецептори, які забезпечують основну дію лікарських речовин, називаються специфічними. Так, у субсинаптичних мембранах біля закінчень холінергічних волокон знаходяться холінорецептори, вони взаємодіють з медіатором – ацетилхоліном і речовинами, що діють подібно ацетилхоліну (холіноміметики), а також з антагоністами (холіноблокатори).

Лікарські речовини, які при взаємодії із специфічними рецепторами викликають у них зміни, що приводять до біологічного ефекту, називають агоністами.

Лікарські речовини, які не викликають ефекту при взаємодії з рецепторами, але зменшують (знижують) ефект агоніста називають антагоністами.

Розрізняють активні специфічні, або функціональні і неактивні (неспецифічні, мовчазні) рецептори. При взаємодії з активними рецепторами лікарські речовини викликають ті чи інші фармакологічні ефекти, які забезпечують основну дію речовин.

Мовчазні рецептори також зв’язують молекули лікарських речовин, але при цьому не викликають фармакологічного ефекту. Зв’язування з цими рецепторами сприяє депонуванню лікарських речовин у тканинах.

Типи зв’язків лікарських речовин з рецепторами

Залежно від міцності зв’язку “лікарська речовина – рецептор” їх поділяють зворотної та не зворотної дії. Якщо лікарська речовина взаємодіє тільки з функціонально однозначними рецепторами визначеної локалізації і не впливає на інші рецептори, дію такої речовини вважають вибірковою. Наприклад, деякі курареподібні речовини досить вибірково блокують холінорецептори кінцевих пластинок, викликають розслаблення скелетних м’язів. У міопаралітичних дозах на інші рецептори вони впливають мало (дитилін).

Способи взаємодії лікарських речовин з рецепторами

Молекули лікарських речовин приєднуються до рецептора за допомогою зв’язків різного типу.

1. Ван-дер-ваальсовізв’язки утворюються між будь-якими атомами, що входять у рецептор і молекулу лікарської речовини, якщо вони знаходяться на достатньо близькій відстані.

2. Водневі зв’язки між атомами водню і кисню, сірки, азоту, галогенів.

3. Іон-дипольні та диполь-дипольні зв’язки утворюються між поляризованими атомами або між поляризованими атомами та іонами рецептора і лікарської речовини. Цей тип зв’язку сприяє орієнтації молекул відносно одна одної, і має суттєве значення при взаємодії лікарських речовин з рецептором.

4. Іонні зв’язки (солеутворюючі) виникають між іонами, які несуть різнойменні заряди.

5. Ковалентні зв’язки утворюються між атомами за рахунок спарених електронів і є найміцнішими. Здебільшого вони виникають при дії токсичних речовин на живі структури.

Основні механізми дії лікарських речовин

Той чи інший фармакологічний ефект є результат взаємодії лікарської речовини з організмом. Фармакологічний ефект, який виникає в цілому організмі, починається із дії лікарської речовини на рецепторні системи або інші частини клітини. Потім дія розповсюджується на біохімічні та біофізичні процеси клітин а за ними послідовно відбувається зміна функції тканин, органів, функціональної системи і на кінець настає зміна діяльності цілого організму.

1). Відтворення дії метаболіту . Лікарські речовини можуть взаємодіяти з рецепторами ендогенних біологічно активних речовин (медіатори, гормони) і викликати при цьому такі ефекти, як і біологічно активні речовини. Подібний взаємовплив називається міметичною або агоністичною дією відповідних сполук.

2). Конкурентне гальмування дії метаболітів . Лікарські речовини можуть взаємодіяти з рецепторами метаболітів, але не викликати їх збудження. При цьому стає неможливою взаємодія метаболіту з рецептором, у зв’язку з чим його вплив послаблюється або припиняється. Подібний принцип дії називають конкурентним, а відповідні лікарські речовини – антагоністами метаболітів (антиметаболіти). Деякі антиметаболіти можуть підміняти метаболіти у хімічних реакціях, що приводить до утворення молекул, які містять замість метаболіту антиметаболіт. Такі молекули позбавлені біологічної активності, що веде до порушення метаболізму (наприклад, сульфаніламіди замінюють параамінобензойну кислоту і порушують синтез фолієвої кислоти у мікроорганізмів).

3). Алостерична (не конкурентна) дія метаболіту з ферментом. За відповідних нормальних умов при взаємодії якого-небудь субстрату з активним центром відповідного ферменту продукти його розпаду і перетворення мають вплив на додаткові активні центри ферменту (алостеричні центри). Вони парні, але кожний із них викликає різні конформаційні зміни структури ферменту, захоплюючи й активні центри. При взаємодії продуктів розпаду або перетворення метаболіту з одним із алостеричних центрів конформаційні зміни ферменту відкривають активні центри, при взаємодії з іншим ферментом – роблять їх недоступними. Роль таких активаторів, або інгібіторів, можуть виконувати гормони та їх аналоги. В даному випадку лікарська речовина взаємодіє не з активним, а з алостеричним (регуляторним) центром рецептора. При цьому конфігурація активного центру змінюється таким чином, що взаємодія ендогенних метаболітів або лікарської речовини з активним центром рецептора полегшується або сповільнюється. Відповідно спостерігається підвищення чутливості рецептора до метаболіту і навпаки.

Первинна фармакологічна реакція

Усякий фармакологічний ефект представляє собою результат взаємодії лікарських речовин з біомолекулами, які утворюють клітинну структуру організму. Фармакологічний ефект який виник у цілому, організмі починається з дії лікарської речовини на клітини і розвивається в результаті послідовних змін функції органів і систем. Першочергова дія лікарської речовини на клітини називається первинною фармакологічною реакцією.

Механізми первинної фармакологічної реакції покладені в основу на посилення або пригнічення біофізичних, біохімічних, хімічних, фізіологічних процесів в клітині, які відбуваються на базі визначених клітинних структур. Щоб викликати первинну фармакологічну реакцію, лікарська речовина повинна вступити у зв’язок з молекулами клітин, тому для вияснення первинної фармакологічної реакції необхідно знання клітинних процесів і способів взаємодії субклітинних та молекулярних структур із лікарськими речовинами.

Види (типи) дії лікарських речовин

1. Місцева дія.Проявляється на місці введення лікарської речовини до її всмоктування у загальний кровотік. При місцевій дії речовин реакція організму може розвиватися як на місці введення, так і поодалік від нього (наприклад, подразнювальні, місцево анестезуючі, в’яжучі засоби проявляють дію на місці введення).

2. Резорбтивна дія, або загальна сукупність ефектів, які виникають після всмоктування лікарських речовин у кров (сон після прийому снодійних засобів).

3. Пряма, або первинна дія – ефекти обумовлені безпосереднім впливом ліків на клітини органів і систем (підсилення скорочення серця серцевими глікозидами).

4. Непряма, або вторинна дія – зміна функції органу пов’язана з не прямим впливом лікарської речовини на його клітини. Непряма дія є наслідком прямої дії на інші органи або тканини (звуження судин при введенні аналептиків; при серцевій недостатності серцеві глікозиди покращують кровообіг, зокрема нирок, внаслідок чого посилюється сечовиділення).

5.Рефлекторна дія виникає при впливі лікарських речовин на нервові закінчення; імпульси по відповідним рефлекторним дугам потрапляють до виконавчих органів, викликаючи зміни їх функцій (підсилення дихання після введення цититону є наслідком збудження нікотиночутливих холінорецепторів каротидних клубочків).

6. Вибіркова (селективна) дія – коли лікарська речовина змінює функцію якогось одного органу, а на функції інших органів суттєво не впливає (блювотна дія апоморфіну; зменшення роботи серця метопрололом – бета 1 адреноблокатор).

7. Загальноклітинна дія – коли лікарські речовини впливають на більшість клітин і тканин майже однаково (наркотичні засоби).

8. Головна дія – бажаний ефект з терапевтичної точки зору (серцеві глікозиди підсилюють роботу серця при серцевій недостатності).

9. Зворотна дія – коли лікарські речовини викликають зміни в організмі, які безслідно зникають через проміжок часу (кофеїн, діючи на центральну нервову систему, стимулює її, але ця дія швидко минає).

10. Незворотна дія – коли призначені лікарські речовини руйнують клітини організму (протипухлинні засоби).

11. Побічна дія лікарських речовин – небажана.

а) місцева небажана дія проявляється при прямому попаданні лікарської речовини на тканини організму (розчин фенолу, потрапляючи на шкіру, викликає опіки);

б) рефлекторна небажана дія є наслідком вираженого місцевого подразнення, що призводить до гальмування функції органу (закапування у ніс протарголу при риніті може викликати зупинку дихання у дітей). Від’ємна резорбтивна дія лікарських речовин є прямим наслідком особливостей фармакодинаміки речовин. Вона залежить від специфічної дії молекул самої речовини на різні органи і системи (використання підвищених доз атропіну гальмує мускариночутливі холінорецептори не тільки у хворому органі, наприклад, шлунку, кишечнику, але і в інших системах, що призводить до сухості у роті, паралічі акомодації);

в) дисбактеріоз – це порушення природного складу мікрофлори шкіри і слизових оболонок у результаті знищення сапрофітної флори під впливом антибіотиків широкого спектру дії; при цьому розмножуються патогенні гриби (кандіди).

12. Токсична дія лікарських речовин може бути місцевою або загальною. Хінін, саліцилати викликають зворотне пригнічення слуху. Мономіцин, стрептоміцин можуть викликати незворотне пригнічення слуху. Основною причиною токсичної дії цих речовин є надмірна концентрація у крові та надлишкове накопичення їх у внутрішньому вусі.

Гепатотоксична дія . Лікарські речовини можуть викликати пошкодження печінки шляхом безпосереднього впливу препарату або його метаболіту (ізоніазид, індометацин, тетрацикліни, чотирихлористий вуглець та інші хімічні сполуки).

Нефротоксична дія . Лікарські речовини можуть спричинити альбумінурію, гематурію (солі важких металів – ртуть; випадання кристалів у сечовидільних шляхах у кислому середовищі сечі – сульфаніламіди).

До токсичної дії лікарських речовин належать також:

а) ембріотоксична дія лікарських речовин, яка розвивається у перші дні та тижні від початку запліднення. Вона є наслідком токсичної загально плазматичної дії спочатку на запліднену яйцеклітину, а потім на ембріон. У результаті цього розвиток ембріону, процеси імплантації (1 – 2-й тиждень) та плацентації (3 – 6 -й тиждень) порушуються, і вагітність не розвивається або закінчується самовільним викиднем.

б) тератогенна дія лікарських речовин визначається як властивістю материнського організму, так і стадією розвитку плода. Структурні та функціональні дефекти розвитку плода виникають як правило в перші 3 місяці внутрішньоутробного розвитку. Каліцтва плода можуть викликати деякі снодійні засоби (талідомід), вітаміни А, Д, К у великих дозах, антибіотики, цитостатики, гормони (особливо андрогени), антагоністи фолієвої кислоти, алкоголь, нікотин та інші.

в) мутагенна (генетична) дія лікарських речовин може виникнути внаслідок вживання лікарських та інших хімічних сполук жінками і чоловіками у період гонадогенезу та ембріогенезу. Мутагенні ефекти викликають стійке пошкодження зародкової клітини і її генетичного апарату, що проявляється зміною генотипу потомства (зміни спадковості окремих ознак – “заяча губа”, “вовча паща”) препаратів стійко закріпляються у біологічному відношенні і передаються за спадковістю, тоді як тератогенні аномалії спадково не передаються. Мутагенні ефекти можуть викликати цитостатики, стероїдні гормони, інсулін, кислота ацетилсаліцилова, ретинол та інші.

г) бластомогенна (канцерогенна) дія лікарських речовин розвивається рідко, оскільки їх вживання триває недовго. Розвитку пухлин у людей сприяє вживання препаратів тривалий період (декілька років). До таких речовин можемо віднести естрогени у великих дозах.

Особливе місце займає ряд побічних явищ, які виникають у результаті особливих біологічних властивостей організму. Ця група ускладнень лікувань у своїй основі має індивідуальну несумісність організму з лікарськими препаратами, яка характеризується високою чутливістю до малих доз речовини. За механізмом виникнення порушень є: ідіосинкразія і лікарська алергія.

Ідіосинкразія (спотворена реакція організму) має спадкове походження і залежить від дефіциту ферментів в організмі або проявляється, коли відсутні відповідні системи, які знешкоджують речовини певної хімічної групи – гемолітична анемія в африканців при використанні ними протималярійних засобів (хінін, хіноцид, примахін) зумовлена тим, що в еритроцитах цих людей мало ферменту глюкозо-6-фосфатдегідрогенази. При цьому виді ферментної патології не відбувається повного метаболізму вказаних сполук, які не знешкоджуються і викликають гемоліз еритроцитів.

Різні люди не завжди однаково реагують на ту саму дозу лікарської речовини. Це пояснюється індивідуальними особливостями організму. Є пацієнти, які не переносять навіть малих доз окремих препаратів, а інші препарати навіть у великих дозах не діють на них токсично.

А л е р г і ч н і р е а к ц і ї

Бувають алергічні реакції сповільненого та швидкого типу.

Алергічні реакції сповільненого типу – кропивниця, набряк слизових оболонок, суглобів, феномен Артюса, міокардити, бронхоспазм, нейродерміт. Вони розвиваються у людей з алергічною готовністю, як правило, через декілька годин або днів після введення лікарських речовин (сульфаніламіди, антибіотики). Це може бути пов’язано з тим, що антитіла фіксовані тканинами і потрібно певний час для контакту їх з лікарськими антигенами. Для лікування подібних станів ефективним є використання антигістамінних засобів з ефедрином та кофеїном.

Алергічні реакції швидкого типу (анафілактичний шок) виникають через декілька хвилин після введення лікарських речовин, при цьому настає задишка, появляються болі за грудиною, втрата свідомості, зниження артеріального тиску. Швидкість розвитку анафілактичного шоку пов’язана з наявністю гуморальних антитіл, тому при надходженні у кров перших порцій лікарської речовини в організмі починається реакція антиген – антитіло (введення пеніциліну). В даному випадку необхідно швидко ввести одночасно димедрол, адреналін, еуфілін, глюкокортикоїди, вдихати кисень.

Лікарська алергія – це своєрідна реакція організму на повторне введення препарату. В основі розвитку алергії лежать імунологічні механізми. Багато ліків мають властивість зв’язуватися з білками крові і тканин, при цьому вони поводяться як гаптени. Вони не є істинними антигенами і тому на них не виробляються антитіла, але після зв’язування їх з білками-носіями організм починає продукувати на цей комплекс специфічні імуноглобуліни. При повторному введенні лікарських речовин в організм (9 – 11 днів і більше) фіксовані на поверхні тучних клітин імуноглобуліни фіксують імуногенні молекули речовин, які знаходяться в комплексі з білком-носієм. У результаті цього відбувається дегрануляція тучних клітин, базофілів крові і вихід гістаміну та інших біологічно активних речовин. Клінічно це проявляється спазмом гладкої мускулатури, ангіо-невротичним набряком гортані, генералізованою кропивницею, ринітом, відчуттям страху, зниженням артеріального тиску (антибіотики, сульфаніламіди).

Лікарські речовини можуть викликати неалергічні побічні реакції. До них відносять тільки ті ефекти, які виникають і розвиваються в результаті лікування хворого препаратами у терапевтичних дозах. Так, фенобарбітал при використанні його в якості проти епілептичного засобу може бути причиною сонливості; аміназин і резерпін можуть викликати явище паркінсонізму; кислота ацетилсаліцилова, глюкокортикоїди провокують перфорацію при виразковій хворобі шлунка. Оральні контрацептиви викликають гіпогалактію у матерів – годувальниць. Сульфаніламіди при тривалому застосуванні провокують розвиток зобу.

Види лікарської терапії

Профілактична – для запобігання захворювання.

Етіотропна – направлена на причину захворювання.

Патогенетична – направлена на патогенез захворювання.

Замісна – при дефіциті природних речовин.

Симптоматична.

Фактори, що впливають на дію лікарських речовин

Лікарська речовина взаємодіє із молекулами клітин у всіх людей за однаковими біофізичними та хімічними закономірностями, але кінцевий фармакологічний ефект визначається біологічними властивостями клітини та тканини, які у різних людей різні. Залежність дії лікарських речовин від стану організма Індивідуальні властивості організму залежать від спадкових, генетичних особливостей і властивостей, надбаних у період внутрішньоутробного розвитку та індивідуального життя. Важливою обставиною, яка визначає фармакологічну реакцію органа, функціональної системи цілого організму є зміна чутливості та реактивності їх до лікарських речовин. Чутливість живої системи визначається пороговою величиною концентрації або дози, яка починає викликати першочерговий мінімальний специфічний ефект. Реактивність визначається величиною реакції живої системи на порогову дозу і більш високі дози речовини впритул до доз, які викликають максимальний специфічний ефект. При дальшому збільшенні доз визначається виносливість організма до токсичної дії.Фармакологічний ефект залежить від функціонального стану організма. Наприклад, при пригніченні ЦНС, викликаної наркозними або снодійними засобами, чутливість організму до збуджуючих речовин значно зменшується, тому їх призначають в максимальних дозах. У дії лікарських речовин мають значення вік і стать пацієнта. Так, для дітей характерна підвищена чутливість до блювотних і відхаркувальних засобів. Організм дитини менш стійкий до препаратів, які пригнічують або збуджують нервову систему. У похилому та старечому віці відбувається порушення обмінних процесів, послаблюються функції різних органів і систем, що призводить до зміни реакції на лікарську речовину. Як уже зазначалося важливу роль у дії ліків має стать. Так, жінки більш чутливі до стрихніну, нікотину, ніж чоловіки. Позначаються на дії ліків фізіологічний стан: вагітність, клімакс, менструація змінюють чутливість жіночого організму до лікарських речовин.При стані психомоторного збудження чутливість до засобів, які гальмують ЦНС (заспокійливі, наркозні, снодійні та ін.), знижена, тому ці засоби вводять хворим в максимальних або близьких до них дозах.При патологічних станах змінюються чутливість і реактивність організма на лікарські речовини. Хворий організм інакше реагує на лікарські речовини, ніж здоровий. Для дії лікарських засобів має значення дієта. Наприклад, при лікуванні інсуліном та іншими препаратами, які знижують рівень цукру в крові, у їжі зменшують кількість вуглеводів. При застосуванні інгібіторів моноаміноксидази (ніаламід) споживати сир, банани, пиво, тобто продукти, які містять попередники біогенних амінів (тирозин, тирамін), не бажано - внаслідок порушення дезамінування останніх може настати гіпертонічний криз. Вплив лікарських речовин залежить від стану організму. Нервово-психічна активність послаблює ефект заспокійливих та снодійних засобів. Фізична активність зменшує ефет коронаророзширювальних засобів при стенокардії. Застійні явища у печінці зменшують дію препаратів наперстянки введених через рот, бо сповільнюється їх всмоктування.Серцеві глікозиди ефективні при гіпертрофії міокарду. Жарознижувальні засоби більш ефективні при підвищеній температурі тіла.

Повторне введення лікарських речовин Ефекти більшості лікарських речовин, прийнятих через визчанені проміжки часу, практично не змінюється. Дія деяких ліків при повторному введенні може зменшуватися або посилюватися. У тих випадках коли при повторному введенні лікарських речовин настає зменшення їх специфічної дії говорять про звикання. Це явище властиве усім живим організмам, починаючи від мікроорганізмів, простіших та людини. Для позначення явищ звикання застосовують ряд синонімів: стійкість, толерантність, резистентність, виносливість, адаптація. 1. Звикання - зниження активності лікарських речовин при їх повторному введенні (толерантність); спостерігається при використанні анальгетиків, гіпотензивних, послаблюючих та інших засобів, може бути пов'язане із зменшенням всмоктування лікарських речовин, збільшенням швидкості інактивації і підвищенням інтенсивності їх виведення із організму. При звиканні для отримання ефекту необхідно збільшити дозу речовини або замінити іншою. Але слід враховувати можливість перехресного звикання до речовин близьких за хімічною будовою. Розрізняють повільне і швидке звикання. Повільне звикання розвивається при тривалому повторному вживанню проносних засобів, алкоголю, барбітуратів. В основі механізму звикання лежить індукція цими речовинами ряду НАДФ-Н2-залежних ферментів ендоплазматич- ного ретикулуму печінки. Збільшення кількості цих ферментів супроводжується прискореним руйнуванням ліків при їх повторному введенні. Звикання, яке розвивається швидко - тахіфілаксія, швидке зменшення реакції лікарської речовини при повторному введенні через короткі інтервали (ефедрин при риніті).

2. Кумуляція - збільшення ефекту ряду речовин при повторному введенні тої ж дози. Коли дія лікарської речовини підсилюється, це може спричинити побічні ефекти, або отруєння. Розрізняють матеріальну та функціональну кумуляцію. Матеріальна кумуляція виникає при частому введенні лікарських речовин, які міцно зв'язуються з білками крові і повільно виводяться з організму; тоді ця лікарська речовина накопичується (серцеві глікозиди, зокрема препаратів наперстянки; броміди, барбітурати та інші). При функціональній кумуляції в організмі нагромаджується не сам препарат, який зазнає перетворень, а його ефекти (приступи білої гарячки, що виникають в алкоголіків від повторного вживання алкоголю).

3. Сенсибілізація - підвищена чутливість до лікарських речовин, або метаболіту, яка проявляється алергічними реакціями. Багато лікарських речовин взаємодіють з білками організму змінюють їх структуру. Наявність в організмі таких змінених білків супроводжується утворенням антитіл і розвитком сенсибілізації (підвищена чутливість вагітної матки до окситоцину іншими гормонами яєчників (естрон, естрадіол). Частіше всього при повторному введенні лікарських речовин виявляється сенсибілізація алергічної природи. Багато лікарських речовин, взаємодіючи з білками організму змінюють їх структуру. Наявність в організмі таких змінених, що стали чужими, білків супроводжується утворенням антитіл і розвитком сенсибілізації. Повторне введення подібних препаратів у сенсибілізований організм проявляється алергічними реакціями.

4. Лікарська залежність (пристрасть) - це стан, який розвивається при повторній взаємодії лікарських речовин з організмом при тривалому застосуванні (тижні, місяці) лікарських речовин, які впливають на психічну діяльність (окремі стимулюючі, знеболювальні, заспокійливі лікарські засоби) і викликають особливий стан полегшення - ейфорію, приводить до пристрасті, характеризується потребою у постійному або періодичному відновленню прийому відповідної лікарської речовини з метою відчути її дію або, щоб уникнути неприємних симптомів, зумовлених припиненням впливу речовини. При цьому суттєво змінюється функція ЦНС і її обмін. За повторного введення таких речовин (наркотичні та прирівняні до них засоби) вони стають постійними учасниками обміну речовин в тканинах мозку. Перерва у прийомі подібного препарату викликає порушення постійного статусу обміну речовин, що у випадках, які зайшли далеко, призводить до розвитку не тільки важких суб'єктивних симптомів утримання (абстиненції), але і значних функціональних розладів. Є психічна та фізична лікарська залежність.

Психічна лікарська залежність - це стан організму при якому лікарська речовина викликає задоволення, психічний підйом і потребує періодичного або постійного введення лікарської речовини для того, щоб знову відчути задоволення або уникнути дискомфорту.

Фізична лікарська залежність - це такий стан організму, який проявляється інтенсивними фізичними розладами (зниження артеріального тиску, порушення дихання, болі та ін.), котрі припиняються з уведенням лікарської речовини.
Психотропні засоби викликають психічну залежність, яка може комбінуватися з фізичною (морфін і його аналоги, барбітурати, алкоголь).

Механізм виникнення лікарської залежності полягає в тому, що при повторному введенні лікарської речовини робить постійним її присутність у середовищах організму, в результаті змінюється метаболізм речовин, а значить, і функціонування тканин. Якщо речовина не надходить в організм, порушується встановлена рівновага біохімічних процесів, розвивається болючий синдром відняття (абстиненція), який знімається тільки повторним введенням речовини в організм. Щоб запобігти розвитку наркоманії, необхідно проводити роз'яснювальну роботу; відпуск таких препаратів із аптек здійснюється по бланках особливого обліку (форма рецептурного бланка № 3).

Фармакогенетика вивчає генетичну детермінованість реакції хворих людей на лікарські речовини. Основним завданням фармакогенетики є визначення ролі спадкових факторів у формуванні реакції організму на лікарські речовини. Встановлено, що головну роль у дії ліків відіграють генетичні фактори. Часто різниця в чутливості людей до лікарських речовин пов'язана з неоднаковою інтенсивністю їх метаболізму через генетично обумовлені різниці в активності ферментів, які забезпечують цей процес. При високій активності ферментів метаболізм відповідних лікарських речовин проходить швидко, і тому вміст їх у крові й тканинах не досягає терапевтичного рівня і навпаки.

Список рекомендованої літератури

1. Скакун М.П., Посохова К.А. Фармакологія. Підручник. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. – 740 с.

2. Чекман І.С., Горчакова Н.О., Казак Л.І. Фармакологія. Підручник для студентів медичних факультетів. Видання 2-ге – Вінниця: Нова книга, 2011. – 784 с.

3. Харкевич Д.А. Фармакология. Учебник для студентов высших медицинских учебных заведений. – Москва, 2006 – 670 с.

1. http://www.youtube.com/watch?v=LM-ynizbdFQ&feature=related

2. http://www.youtube.com/watch?v=0wK1127fHQ4&feature=related

3. http://www.youtube.com/watch?v=IWMJIMzsEMg&feature=related

4. http://www.youtube.com/watch?v=Rpj0emEGShQ&feature=related

5. http://www.apchute.com/moa.htm

6. http://health-ua.org/video/?video=375

7. http://www.youtube.com/watch?v=sqwpxqCBm50

8. http://www.youtube.com/watch?v=1UgKNpz3PAA

9. http://www.youtube.com/watch?v=_ya7Mwf5cHg