ЗАСОБИ,
ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 1
(настойка
полину, трава золототисячника, фепранон, мазиндол, пентагастрин, пепсин,
кислота хлороводнева розбавлена, атропіну сульфат, магнію оксид, алюмінію
гідроксид, альмагель, натрію гідрокабонат, ранітидин, фамотидин, гастроцепін
(пірензепін), омепразол, сукралфат, вісмуту дицитрат, мізопростол).
ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА
ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 2
(панкреатин, мезим форте,
фестал, контрикал, кислота амінокапронова, алохол, холосас, холензим, квіти
безсмертника піщаного, кукурудзяні приймочки, плоди шипшини, магнію сульфат,
натрію сульфат, препарати кореня ревеню, кори крушини, листя сени, гуталакс,
бісакодил, регулакс, кафіол).
СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ
(фуросемід, гідрохлортіазид,
клопамід, кислота етакринова, спіронолактон, тріамтерен, маніт, трава
польового хвоща, листя ортосифону,
леспенефрил). засоби, які впливають на тонус та скоротливу активність міометрію
(динопрост, ергометрину малеат, окситоцин, пітуітрин, естрон, естрадіолу
дипропіонат, прозерин, рицинова олія, токоферолу ацетат, прогестерон, атропіну
сульфат, партусистен (фенотерол).
ПРОТИПОДАГРИЧНІ ЗАСОБИ
(алопуринол, етамід, уродан, уролесан).
Процеси травлення забезпечуються, з одного боку,
системою травних залоз, а з іншого, моторною (руховою) діяльністю
шлунково-кишкового тракту.
Відповідно до цього, при недостатності секреторної функції травного тракту
застосовуються засоби, що збуджують смакові рецептори порожнини рота і язика,
підвищуючи апетит (гіркоти), а також соляну кислоту розбавлену. Вони підвищують
активність ферментів шлункового соку і забезпечують евакуацію харчових мас із
шлунка в кишку. У тих випадках, коли гіркоти і соляна кислота розбавлена не
нормалізують секреторну функцію травних залоз, хворим, як засоби замісної
терапії, призначають ферментні препарати шлункового і підшлункового соків, інші
лікарські засоби.
Моторна функція шлунково-кишкового тракту забезпечує перемішування їжі і
пересування її по кишківнику. Це здійснюється завдяки постійній зміні тонусу
гладкої мускулатури, перистальтичних скорочень і маятникоподібних рухів. Ці
процеси, як і координація моторики різних відділів шлунково-кишкового тракту,
забезпечується досить складним нейро-гуморальним механізмом регуляції. Він
складається з нервових сплетень, великої кількості хемо- і механорецепторів,
холіно- і адренорецепторів тощо. Цим пояснюється висока чутливість органів
травлення до численних ендогенних речовин і
лікарських препаратів.
Серед засобів, які підвищують моторну функцію шлунково-кишкового тракту,
розрізняють такі, які усувають його атонію та засоби, що сприяють ліквідації
закрепів (проносні препарати). Серед середників, які, навпаки, гальмують її,
важливе практичне значення мають препарати, які усувають спазми, і ті, що ліквідують
проноси. Самостійне значення мають засоби, які викликають блювоту, чи навпаки,
можуть її спинити (протиблювотні препарати).
ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА АПЕТИТ
Захворювання людини
часто супроводжуються зниженням апетиту і
розладами травлення. Апетит — це
емоційне відчуття, пов'язане з прагненням
людини до вживання певної їжі. На відміну
від відчуття голоду — потреби організму в їжі, звичайно суб'єктивно
неприємного явища, апетит ґрунтується на
потребі, пов'язаній з уявленнями про вживання їжі, що має бути, і є приємним відчуттям. Апетит посилюється уявленнями про вигляд, запах, смак їжі, про обстановку,
де проходить її вживання, тощо.
Виникнення
апетиту зумовлене специфічним впливом «голодної»
крові на центр голоду. У перші хвилини
вживання їжі апетит посилюється,
особливо коли їжа відповідає бажанню. Це сприяє активізації функції органів
травлення: підвищується виділення шлункового соку, посилюється рухова
активність травного каналу («голодна»
перистальтика) та ін.
Розлад
апетиту виникає при захворюваннях органів травлення (виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гастрит, гепатит,
цироз печінки та ін.), часто
розвивається при невропсихічних захворюваннях (пухлини мозку, енцефаліт, істерія, психоз тощо), захворюваннях
ендокринних залоз (цукровий
діабет, гіперінсулінізм,
тиротоксикоз, гіпотиреоз), системі крові (анемія, лейкоз), злоякісних новоутвореннях, інфекційних захворюваннях, вагітності. Розрізняють
три види розладу апетиту: зниження
до повної втрати (анорексія), підвищення, інколи досить різке (булімія), порушення апетиту, яке полягає у бажанні вживати неїстівні речовини
— крейду, вапно, попіл, землю тощо.
Анорексія — повна втрата апетиту за об'єктивної потреби в харчуванні, зумовлена функціональними або органічними порушеннями діяльності
центру апетиту на рівні гіпоталамуса або вищих аналізаторів у корі
великого мозку. Дуже часто анорексія
супроводжує інсульт, пухлини, травми
і запалення головного мозку, а також органічні
захворювання ендокринних залоз. Вона є важливим симптомом гіпофізарної
кахексії, недостатності наднирників
(хвороба Аддісона).
Анорексія часто виникає на нервовому
ґрунті (нервова анорексія, вона ж - невротична анорексія),
особливо в дівчат і молодих жінок, одержимих бажанням схуднути. Анорексію часто
супроводжує підвищене почуття голоду, булімія.
Анорексія найчастіше трапляється в
осіб жіночої статі і проявляється "добровільним" схудненням.
Здебільшого все починається в підлітковому віці, особливо в періоді статевого
дозрівання. Дитина починає худнути, апетит зникає, навіть виникає відраза до
їжі, починаються розлади менструального циклу. І все це супроводжується
підвищеною, збудженою фізичною активністю. Людині здається, що її вага
надмірна, і така особа починає багато часу присвячувати різним дієтам. Часто
виникають вкрай патологічні типи поведінки, наприклад провокування блювання, приховування
їжі, надмірні виснажливі фізичні вправи, навіть зловживання проносними,
сечогінними та засобами, що пригнічують апетит.
Одночасно
з втратою апетиту хворий скаржиться на слабкість, підвищену втомлюваність, апатію. З часом знижується маса тіла, тургор тканин, зникає підшкірний жировий шар,
зменшується маса скелетних м'язів,
з'являються ознаки вітамінної
недостатності тощо.
Булімія
— патологічно підвищене відчуття голоду, яке супроводжується деколи слабкістю
і больовими відчуттями в
надчеревній ділянці. Цей стан інколи
поєднується із зниженням відчуття насичення, внаслідок чого виникає потреба в надмірно великих кількостях їжі (поліфагія). Різко виражена постійна булімія і поліфагія спостерігаються переважно при органічних ушкодженнях
головного мозку або психічних
захворюваннях, менш виражена
— при гіперінсулінізмі, у реконвалесцентів
після тяжких виснажливих інфекцій та ін.
Корекція
порушень апетиту здійснюється
за допомогою гіркот і анорексигенних засобів. Ці засоби звичайно поєднують з препаратами етіотропної і патогенетичної терапії, спрямованої на усунення причин порушення апетиту і тих механізмів, які лежать в їх основі.
Гіркоти (amara) — це засоби рослинного походження, які мають
гіркий смак, застосовуються для підвищення апетиту і поліпшення травлення. Вони
містять глікозиди,
ефірні олії, алкалоїди тощо. Сировиною для виготовлення гіркот є трава полину гіркого, трава золототисячника,
листя
бобівника трилистого (трилисника), трава деревію та ін.
Фармакодинаміка. Механізм дії гіркот встановлений у лабораторії І. П. Павлова в дослідах на езофаготомованих собаках, які мали пряму фістулу шлунка, вивчено також їх дію на секрецію шлункових залоз. Зрошення ротової порожнини таких тварин розчинами гіркот перед уявним харчуванням викликає активнішу секрецію шлункового соку порівняно з контрольними тваринами, яким гіркоти не застосовували. У разі введення цих речовин безпосередньо в шлунок через фістулу
секреторний процес не стимулюється. Отже, дія гіркот на секрецію цих залоз здійснюється рефлекторно. Вони, подразнюючи
смакові рецептори слизової оболонки
порожнини рота і язика, рефлекторно підвищують збудливість центру голоду , що викликає посилення секреції шлункового соку, підвищення апетиту, поліпшення травлення.
Обов'язковою умовою для
виявлення позитивної дії гіркот на апетит і
травлення є приймання їх усередину з
невеликою кількістю води за 20-30 хв до їди. Приймання їх у лікарських формах, які маскують гіркий смак, як і введення в шлунок за допомогою зонда або в пряму кишку, є неефективним. Гіркоти, прийняті всередину під
час їди, гальмують секрецію і моторику шлунка.
Показання: гіпоацидний і хронічний атрофічний гастрит, анорексія неврогенного походження, перенесені оперативні втручання тощо.
Протипоказання: підвищена секреція, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс шлунково-стравохідний.
Як
гіркоти часто використовують препарати полину, золототисячника, бобівника трилистого та деревію.
Полин гіркий (Artemisia absinthium L.) — багаторічна трав'яниста рослина 100-
Полин гіркий (Artemisia absinthium L.)
З
цієї рослини виділені гіркі глікозиди абсинтин і анабсинтин, флавоноїди, ефірна олія, фітонциди, алкалоїди, вітаміни (кислота аскорбінова та провітамін А),
органічні кислоти, дубильні речовини.
Галенові
препарати полину, як і всі інші гіркоти, рефлекторно стимулюють функцію залоз травного каналу, підсилюють виділення жовчі, поліпшують травлення.
Траву
полину використовують для виготовлення
екстракту, настойки та настою.
Екстракт полину густий — це густа маса темно-бурого кольору з ароматичним запахом полину та гірким смаком. Його призначають по 10-20 крапель за 30-40 хв до приймання їжі. Настойка
полину виготовляється на 70 % спирті
у співвідношенні 1:5. Це
прозора бурувато-зеленого кольору
дуже гірка на смак рідина. Приймають
її по 15-20 крапель 3 рази на день за
15-20 хв до їди.
Золототисячник звичайний (малий) (Centaurium etythraea Rain.) — дворічна або однорічна трав'яниста рослина 10-
Золототисячник звичайний (Centaurium
etythraea Rain.)
Трава
золототисячника містить гіркі глікозиди,
алкалоїд генціанін, кислоту аскорбінову, ефірну олію, слизи тощо.
Препарати
золототисячника {настойка, настій) збуджують апетит, стимулюють секрецію травних залоз, підвищують перистальтику травного каналу.
Трава
золототисячника входить до складу апетитних і
шлункових зборів.
Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.) — містить алкалоїди, філохінон, полісахариди, дубильні речовини, ефірні олії, органічні кислоти, спирти тощо. Має кровоспинні, антигіпертензивні властивості, збуджує апетит, секрецію слинних та шлункових залоз, виділення жовчі, зменшує метеоризм. Крім того, препарати деревію усувають спазми шлунка, кишок, жовчних проток. Офіцинальним є збір для збудження
апетиту (Species amarae), до складу якого входить трава полину гіркого (8 частин) і трава деревію звичайного (2 частини).
Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.)
Крім
гіркот, апетит стимулюють також інші засоби, а саме: інсулін, який викликає відчуття голоду, що пов'язано з гіпоглікемією,
деякі психотропні
(аміназин, амітриптилін,
літію карбонат), невротропні, антигіпертензивні (клофелін) засоби, анаболічні стероїди тощо.
Анорексигенні — це засоби, які знижують апетит. їх застосовують у випадках аліментарного ожиріння, яке погіршує перебіг багатьох захворювань, призводить до порушення обміну речовин, розладів з боку серцево-судинної системи, печінки та ін. Провідним методом лікування хворих на ожиріння є різке обмеження їжі з високою енергетичною цінністю і посилення фізичної активності, що створює в організмі негативний енергетичний баланс. Проте під час такого лікування звичайно виникає тяжке відчуття голоду, що примушує
застосовувати препарати, які знижують апетит.
Класифікація.
1. Препарати,
що впливають на катехоламінергічну
систему і стимулюють ЦНС:
а) похідні фенілалкіламіну
(фепранон, дезопімон);
б) похідні ізоіндолу
(мазиндол).
2. Препарати,
що впливають на серотонінергічну систему:
а)
похідні фенілалкіламіну (фенфлурамін,
фенілпропаноламін).
3. Препарати,
що пригнічують шлунково-кишкові
ліпази (орлістат та ін.).
Активним
анорексигенним засобом є фенамін, який має центральну
психостимулюючу і периферичну
адреноміметичну дію. Він стимулює центр насичення, що викликає пригнічення центру голоду. Крім того, препарат підвищує збудливість кори великого мозку, що, очевидно, також сприяє пригніченню цього центру. Проте як анорексигенний засіб фенамін не застосовується. Це зумовлено тим, що у хворих, які приймають фенамін з приводу ожиріння, розвивається загальне збудження, безсоння, виникає тахікардія, аритмія, підвищується артеріальний тиск. Крім того, до фенаміну швидко виникає звикання і пристрасть.
Серед
структурних аналогів фенаміну виявлено ряд
речовин, яким властива більш-менш висока
вибірковість анорексигенної дії, а
також слабка психостимулююча і
периферична активність. Такими
препаратами є фепранон і дезопімон. Порівняно з фенаміном
анорексигенний ефект цих препаратів
виявляється меншою мірою. Механізм
дії такий самий, як фенаміну.
У
хворих на ожиріння фепранон сприяє зменшенню маси тіла. Активність його достатньою мірою виявляється у перші 8-12 тижнів, потім поступово знижується.
У
шлунку фепранон абсорбується швидко. Накопичується переважно в мозку, печінці, нирках. Т1/2 — близько 8
годин. Інактивується інгібіторами
МАО. Виводиться нирками частково у
вигляді метильованих метаболітів.
Хворі
переносять фепранон і дезопімон добре. Проте в осіб з підвищеною чутливістю і при
передозуванні можливі негативні
ефекти у вигляді тахікардії, аритмії, підвищення артеріального тиску, неспокою, порушення сну. У разі тривалого використання розвивається звикання і лікарська залежність.
Протипоказання: вагітність, пізні стадії гіпертензивної хвороби, порушення мозкового і вінцевого кровообігу, інфаркт міокарда, глаукома, тиротоксикоз, захворювання, які супроводжуються підвищеною збудливістю центральної нервової системи і судомами тощо.
Мазиндол за анорексигенною дією перевищує фенамін у 5—10 разів. Крім того, він пригнічує абсорцію тригліцеридів, знижує рівень холестерину. Фенфлурамін і фенілпропаноламін схожі на мазиндол, але вони пригнічують функцію ЦНС і підвищують AT.
Ормстат діє аноригенно, знижуючи активність шлунково-кишкових ліпаз.
ЗАСОБИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ СЕКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ ШЛУНКА
ДІАГНОСТИЧНІ
ЗАСОБИ
Як
засоби, що стимулюють секрецію залоз шлунка і тому застосовуються з діагностичною метою, використовують деякі продукти харчування, особливо екстрактивні — м'ясний бульйон, капустяний сік тощо. Їх застосовують як пробний сніданок перед взяттям шлункового соку для дослідження. Для цього також використовують і лікарські засоби, а саме: кофеїн, пентагастрин, гістамін.
Природним
стимулятором секреції шлункових
залоз є гастрин — гормон, який утворюється в слизовій оболонці переважно воротарної печери (antrum pyloricum) шлунка.
Звідси
він надходить у кров, збуджує
парієтальні екзокриноцити шлункових залоз, які виділяють хлороводневу кислоту.
Шлунковий сік має високу кислотність,
але порівняно низький вміст протеолітичних ферментів (пепсину тощо). Для дослідження шлункової секреції застосовують натуральний і синтетичний гастрин та його синтетичні аналоги, зокрема пентагастрин. Ці засоби при
парентеральному введенні не
викликають значних негативних
ефектів.
Пентагастрин використовують як стимулятор шлункової секреції для визначення секреторної та кислотоутворювальної функції шлунка. Вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 6 мкг/кг. Після введення препарату взяття й дослідження шлункового соку проводять через колені 15 хв протягом години і більше.
Побічна
дія: слинотеча, нудота, короткочасне зниження артеріального тиску,
неприємні відчуття в ділянці живота тощо.
Гістамін збуджує
специфічні рецептори: Н, — локалізуються в
гладкій мускулатурі бронхів, кишок,
судин, Н2 — у слизовій
оболонці шлунка, матці, серці. Внаслідок цього підвищується секреція бронхіальних, слинних та шлункових залоз, збільшується виділення жовчі, розширюються капіляри, знижується артеріальний тиск, зростає проникність стінки капілярів, зменшується об'єм циркулюючої крові. Поряд з цим підвищується скорочення гладкої мускулатури органів, а також секреція
глікокортикоїдів та адреналіну.
Вводять
підшкірно гістаміну
гідрохлорид по 0,01 мг/кг у вигляді 0,1 % розчину. У разі недостатності залоз шлунка гістамін підвищує секрецію парієталь-них клітин, які продукують хлороводневу кислоту. Ефект настає через 7-10 хв, досягає максимального рівня через 20-30 хв, продовжується близько 60-90 хв. У випадках органічних порушень шлункових залоз введення гістаміну є неефективним.
ЗАСОБИ
ЗАМІСНОЇ ТЕРАПІЇ
При
недостатності секреторної функції шлункових
залоз у зв'язку з їх органічним
ушкодженням застосовують засоби замісної
терапії, тобто натуральний шлунковий
сік, або препарати, які містять основні
його компоненти, — хлороводневу кислоту, пепсин.
Кислота хлороводнева як головний компонент шлункового соку створює необхідне кисле середовище для максимальної протеолітичної дії пепсину. У шлунку кислота частково зв'язується з харчовими речовинами, частково нейтралізується слиною, слизом шлункового соку і вмістом
дванадцятипалої кишки, який може потрапляти до шлунка, наприклад, у випадках ахілії. Тільки незв'язана частина введеної кислоти хлороводневої створює певний кислий фон вмісту шлунка (РН близько 1,5-2).
У
медичній практиці застосовується кислота хлороводнева
розбавлена. Цей препарат містить 1 частину кислоти хлороводневої і 2 частини води. Це прозора безбарвна рідина, яка змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. її застосовують усередину по 10-15 крапель на 1/4-1/2 склянки води під час їди або в мікстурі з пепсином — столовими ложками.
Кислота
хлороводнева розбавлена, що введена
в шлунок до їди, стимулює секрецію шлункового соку, перетворює неактивний пепсиноген,
який виділяється головними клітинами слизової оболонки, на активний пепсин.
Зменшує перистальтику шлунка,
викликає затульний рефлекс. При вживанні під час їди вона сприяє розчиненню сполучної тканини м'ясних продуктів, оптимальному рН для активності пепсину, підвищує тонус і моторно-евакуаторну функцію шлунка (кислотний рефлекс), гальмує перехід недостатньо перетравленої їжі в кишки, зменшує процеси бродіння в шлунку, внаслідок чого зникає печія, відригування і біль у надчеревній ділянці. Цінною властивістю цього препарату є здатність стимулювати продукцію гастрину в шлунку, секретину і холецистокініну — стимуляторів зовнішньосекреторної функції підшлункової залози і виділення жовчі у дванадцятипалу
кишку. Він також сприяє абсорбції
заліза із шлунка і тонкої кишки.
Показання (часто в поєднанні з пепсином): ахілія, гіпоацидні стани, диспепсія,
гіпохромна анемія.
Протипоказання: ацидоз, гострий гастрит.
Побічна
дія: у випадках тривалого введення у великих дозах — ацидоз, розм'якшення емалі зубів.
Пепсин — протеолітичний препарат шлункового соку, розчинний у воді і спирті. Отримують із слизової оболонки шлунка свиней і змішують із цукровою пудрою. Призначають усередину по 0,2-
Пепсин
у шлунку виявляє оптимальну протеолітичну активність при рН 1,4-2,5. При підвищенні рН активність знижується, а при рН понад 6 — припиняється. У дванадцятипалій кишці під впливом ферментів підшлункової залози пепсин руйнується.
У кислому середовищі шлункового вмісту гідролізує білок до пептидів, частково до амінокислот.
Найкращим засобом
замісної терапії при недостатності секреції
шлункових залоз є сік шлунковий натуральний. Його отримують від тварин (собак, коней)
методом уявного харчування, розробленого І. П. Павловим. Діючими агентами цього препарату є кислота хлороводнева, пепсин та інші ферменти слизової оболонки шлунка. Це прозора безбарвна рідина, кисла на смак, із слабким специфічним- запахом. Призначають усередину по 1 -2 столових ложки під час їди.
Подібну
дію мають пепсидин
і ацидин-пепсин.
ЗАСОБИ,
ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ СЕКРЕЦІЮ
ЗАЛОЗ ШЛУНКА
При
захворюваннях шлунка, які супроводжуються підвищеною кислотністю шлункового соку (виразкова хвороба, гіперацидний гастрит), використовуються холіноблокуючі засоби і засоби, які усувають стимулюючий
вплив ендогенного гістаміну на залози
шлунка. Практичне значення мають
м,-холіноблокатори (гастроцепін), блокатори Н2-рецепторів (ранітидин, фамотидин), блокатори протонного насоса (Н+,
К\ АТФ-аза) (омепразол,
ланзопразол, пантопразол, рабепразол, нізатидин та ін.).
Холіноблокатори на рівні периферичних нервових вузлів, як і на рівні м-холінорецепторів, значно пригнічують стимулюючу дію блукаючого нерва на залози шлунка, внаслідок чого гальмується секреція кислоти хлороводневої. При повторному
введенні цих засобів згодом зникає гіперацидний стан і пов'язане з цим порушення шлункового травлення.
З
блокаторів Н2-рецепторів у клінічній практиці
широко застосовують ранітидин та фамотидин, що мають значну активність і не є шкідливими для пацієнта.
Ранітидин
Вони є конкурентними антагоністами гістаміну. Діючи на Н2-рецептори
парієтальних екзокриноцитів, ці засоби значно зменшують секрецію кислоти хлороводневої. Меншою мірою пригнічують секрецію
пепсину і гастромукопротеїду (внутрішнього
фактора Касла). Ці препарати мають низьку
ліпофільність, тому погано долають гематоенцефалічний бар'єр, виділяються
переважно нирками в незміненому
вигляді.
Ранітидин відрізняється високою блокуючою активністю
та вибірковістю дії на Н2-рецептори,
а також низькою токсичністю. Добре
абсорбується з травного каналу
(біодоступність — 50 %). Т1/2 — 8-12 годин.
Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіпергастри-немія, рефлюкс, ерозивний гастрит, дуоденіт.
Побічна
дія: головний біль, шкірний висип, пронос, запор.
Фамотидин і нізатидин активніші, ніж ранітидин, діють триваліше (призначають 1 раз на добу), мають менше побічних ефектів.
Омепразол пригнічує функцію протонного насоса (Н+, К+,
АТФ-ази) парієтальних екзокриноцитів
шлунка.
Добре
абсорбується з травного каналу. Діє тривало (призначають 1 раз на добу). Зв'язується з білками крові. Біотрансфор-мується в кислому середовищі канальців парієтальних
екзокриноцитів на активний метаболіт
сульфонамід. Останній утворює дисульфідний
місток з Н"1", К+, АТФ-азою і блокує її активність. Препарат пригнічує
базальну і стимульовану секрецію кислоти хлороводневої, пепсину, має гастропротекторну активність.
Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс, синдром Золлінгера - Еллісона.
Побічна
дія: діарея, нудота, кишкова колька, слабкість, головний біль.
Бактерія Helicobacter pylori досить
слабкий патоген, і може довго існувати в організмі, не проявляючи себе
Але виразка чи рак шлунка починають
розвиватись, коли додаються й інші фактори ризику, наприклад, порушення режиму харчування, емоційні стреси, підвищена
кислотність.
АНТАЦИДНІ ЗАСОБИ
Засоби
з властивістю лугів часто використовують
для нейтралізації кислоти хлороводневої
шлункового соку. До них звертаються тоді,
коли гіперсекреція шлункових залоз не
усувається холіно- та
гістаміноблокуючими засобами. До
антацидних засобів належить натрію
гідрогенкарбонат, магнію оксид, магнію трисилікат,
алюмінію гідроксид і кальцію
гідрогенкарбонат. Ці засоби відрізняються
між собою швидкістю розвитку ефекту,
ефективністю, швидкістю абсорбції з кишок, наявністю резорбтивної дії, здатністю утворювати вуглекислоту в шлунку. розвиток гастриту
Найшвидше
діє натрію гідрогенкарбонат (NaHCO3).
При взаємодії його з
кислотою хлороводневою шлункового соку (NaHCO3 + HC1 = NaCl + СО2 + Н2О)
утворюється вуглекислота. Накопичуючись
у шлунку, вона може сприяти перфорації
його стінки (за наявності виразки).
Крім того, подразнюючи рецептори слизової оболонки шлунка, вуглекислота викликає вторинну гіперсекрецію, що змушує вдаватися до нового введення антацидних засобів. Поряд з цим натрію гідрогенкарбонат, вільно адсорбуючись, може бути причиною системного алкалозу. Цьому сприяє також накопичення у дванадцятипалій кишці гідрогенкарбонатів кишкового вмісту, оскільки вони залишаються не нейтралізованими кислотою хлороводневою, яка сюди надходить із шлунка.
Подібно
до натрію гідрогенкарбонату, швидкий
антацидний ефект має кальцію карбонат осаджений (СаСО3). При взаємодії його з кислотою хлороводневою шлункового соку також утворюється вуглекислота (СаСО3 + 2НС1 і СаС12 + Н2О + + СО2), яка здатна викликати вторинну гіперсекрецію. Системний алкалоз при цьому розвивається рідше, тому що вуглекислота
надходить у кров повільніше. Звичайно алкалоз
виникає лише в разі значного
передозування препарату і поєднується з гіперкальціємією. Кальцію
карбонат викликає запор.
Хворим
на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої
кишки доцільно призначати
антацидні засоби, які в шлунку утворюють гелі, що тонкою плівкою покривають виразки і таким чином захищають їх від кислоти і подразнювального впливу їжі. Такі властивості мають препарати магнію й алюмінію — магнію трисилікат і алюмінію гідроксид. Вони,
на відміну від натрію
гідрогенкарбонату і кальцію карбонату, при взаємодії з кислотою хлороводневою не
утворюють вуглекислоти і не викликають системного алкалозу. Дія магнію оксиду
(MgO) і магнію
трисилікату (2MgO.3SiO2.(H2O)n) розвивається повільно.
Активність магнію оксиду вища, ніж натрію
гідрогенкарбонату, приблизно в 3-4 рази (MgO + 2НС1 <=> MgCl2 + Н2О). Він абсорбується з кишок у невеликій кількості. У разі патології нирок можлива гіпермагніємія. Введення його у великій кількості може викликати послаблювальний ефект. Магнію трисилікат має також адсорбуючі властивості. У шлунку він набуває
желеподібного стану. При цьому
Алюмінію гідроксид у шлунку утворює гель, має виразні адсорбуючі й антацидні властивості (Al(OH)3 + 3HC1 = А1С13 + ЗН2О). Один грам цього
препарату нейтралізує 250 мл
0,1 н. розчину НС1. Утворений у процесі цієї реакції алюмінію хлорид у кишках
перетворюється на нерозчинний
алюмінію фосфат, який має в'яжучі
властивості, може викликати запор.
Як
активний антацидний засіб призначають альмагель. Це комбінований препарат, до складу якого входить гель алюмінію гідроксид, магнію оксид і D-copбіт. До складу препарату альмагель-А входить також анестезин. За рахунок перших двох речовин здійснюється антацидний,
адсорбуючий і обволікаючий ефект. D-сорбіт сприяє посиленому виділенню
жовчі і послабленню кишок.
Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіперацидний
гастрит, езофагіт та інші захворювання травного каналу з гіперацидним ефектом. Альмагель-А застосовують у випадках, коли ці захворювання супроводжуються нудотою, блюванням, болем.
Маалокс — містить магнію та алюмінію гідроксид і призначається за такими
самими показаннями
Безпосередньо
захищають слизову оболонку
шлунка гастропротектори завдяки створенню механічного захисту (сукралфат,
вісмуту трикалію дицитрат) або
впливу на слизовий бар'єр (карбеноксолон, лізопратол).
ЗАСОБИ,
ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ АКТИВНІСТЬ
(МОТОРИКУ) ШЛУНКА
ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ АКТИВНІСТЬ ШЛУНКА
При
захворюваннях шлунка, які супроводжуються його гіпотонією, виникає потреба в застосуванні засобів, які підвищують його тонус і стимулюють перистальтику. Для активізації цієї функції призначають холіноміметичні засоби: м-холіноміметики (ацеклідин) і антихолінестеразні засоби (фізостигмін, галантамін, особливо прозерин).
Прозерин
Останнім
часом застосовують прокінетики: метоклопрамід, цизаприд — агоністи серотонінових рецепторів — та дромперидон — блокатор
a-адренорецепторів.
Дія
ацеклідину здійснюється
через збудження
м-холінорецепторів, а антихолінестеразних — через зв'язування і зворотне зниження активності холінестерази, внаслідок чого в синапсах холінорецепторів накопичується ацетилхолін — медіатор цих синапсів. При цьому підвищується не тільки рухова активність шлунка, а й секреція
шлункового соку.
Як
стимулятор моторної функції шлунка найчастіше призначають прозерин, рідше ацеклідин.
У процесі лікування цими
засобами зникає відчуття тиснення,
переповнення, тупий розпираючий біль
у надчеревній ділянці, блювання
зеленуватим вмістом шлунка, гикавка та інші ознаки атонії шлунка. Стимулятори моторики шлунка застосовують при захворюваннях, коли виникає
атонія шлунка (інфаркт міокарда,
перитоніт, тромбоз судин шлунка тощо).
Атонію шлунка усувають
також натрію хлорид (у вену по 5-Ю мл 10 % розчину),
пітуїтрин (підшкірно
або у вену по 2-5 ОД) тощо.
Протипоказання: бронхіальна астма, стенокардія, атеросклероз, органічні захворювання серця, епілепсія, гіперкінези.
ЗАСОБИ,
ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ
РУХОВУ
АКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКА
У
випадках надмірно високого тонусу гладких м'язів шлунка, що спостерігається у хворих на виразкову хворобу, з пілороспазмом, кардіоспазмом, спастичним колітом тощо призначають спазмолітичні засоби: м-холіноблокатори (атропін, платифілін, бутилскополамін); м,-холіноблокатори (піренцепін, гастроцепін); міотропні засоби (папаверин, но-шпа), а також пробантин, що
має м-холіно- і гангліоблокуючу дію. м-Холіноблокатори переривають потік нервових
імпульсів із центру блукаючого нерва
до м'язів шлунка на рівні м-холінорецепторів. Внаслідок цього моторика шлунка і
секреція шлункових залоз знижуються.
Міотропні
спазмолітики впливають на
гладкі м'язи безпосередньо.
БЛЮВОТНІ
ЗАСОБИ
У
деяких випадках виникає гостра потреба в блюванні, що сприяє випорожненню шлунка і видаленню з нього речовин, які подразнюють і ушкоджують його слизову оболонку. Цей складний рефлекторний акт здійснюється за допомогою блювотних засобів, які мають властивість вибірково збуджувати центр блювання.
Введення
таких засобів викликає антиперистальтику тонкої кишки, внаслідок чого її вміст
може частково закидатися до шлунка, збільшуючи
його об'єм. Потім виникає спазм пілоричної частини
шлунка і розслаблення тіла шлунка та його
кардіального отвору. Кардіальна частина шлунка підтягується догори, стравохід розширюється і стає коротшим. Створюються сприятливі умови для зворотного викиду шлункового вмісту.
Цьому сприяють інтенсивні скорочення діафрагми
і м'язів черевної стінки. Різке підвищення внутрішньочеревного і внутрішньошлункового тиску створює умови для випорожнення шлунка. Блювання
починається з глибокого вдиху, скорочення
діафрагми, відведення надгортанника, підняття
гортані і м'якого піднебіння. Це сприяє ізоляції дихальних шляхів від блювотних мас.
Блюванню
звичайно передує період нудоти. З'являється блідість, холодний піт, посилюється
секреція слинних, шлункових і бронхіальних залоз, сльозотеча, дихання стає аритмічним, знижується артеріальний тиск, відмічається загальна слабкість, пригнічення довільних рухів, тяжкі суб'єктивні відчуття. Незабаром після блювання ці явища зникають.
Центральною
ланкою блювального акту є
блювотний центр , який координує
цей складний рефлекторний процес. З центром зв'язана спеціальна хеморецепторна зона, яка отримала назву пускової (тригерної). Збудження блювотного центру хімічними речовинами може здійснюватися шляхом прямого впливу або рефлекторно. У зв'язку з цим розрізняють блювотні засоби центральної (прямої) і рефлекторної (периферичної) дії.
До
блювотних засобів центральної дії належить апоморфіну гідрохлорид, який отримують дією кислоти хлороводневої на морфін. Це білий, злегка жовтуватий або сіруватий кристалічний порошок без запаху. Погано розчинний у воді й спирті. Водні розчини на світлі і при тривалому зберіганні набувають інтенсивно зеленого кольору і стають не придатними до вживання. Про пряму дію апоморфіну свідчить поява блювання після нанесення його безпосередньо на пускову зону блювотного центру.
Апоморфін
стимулює хеморецептори тригерної
зони блювотного центру, внаслідок
чого виникає 2-3-разове блювання, звичайно
через 10-15 хв після підшкірного введення.
Введення апоморфіну всередину
недоцільне, оскільки він абсорбу
ється недостатньо й ефект настає пізно. У випадках пригнічення блювотного центру (наркоз, отруєння снодійними засобами, тяжка алкогольна інтоксикація)
блювотна дія апоморфіну не проявляється. Введений усередину апоморфін абсорбується в шлунку і кишках недостатньо, тому його вводять переважно підшкірно.
Апоморфін
метаболізується у печінці з утворенням
глюкуронідів. Виводиться (близько
4 %) нирками.
Показання: видалення із шлунка отруйних речовин або недоброякісних продуктів харчування, головним чином у таких
випадках, коли неможливо здійснити промивання шлунка зондом (спроби самогубства, психічні захворювання, втрата свідомості, порушення ковтання тощо); гостра інтоксикація етиловим спиртом, вироблення умовнорефлекторної реакції огиди
до алкоголю у процесі лікування хворих на хронічний алкоголізм.
Побічна дія: колапс, зорові галюцинації, неврологічні розлади.
Протипоказання: тяжкі захворювання серця, атеросклероз, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, активні форми туберкульозу легень із схильністю до легеневих кровотеч, органічні
захворювання центральної нервової системи, похилий вік.
До блювотних засобів рефлекторної дії належать препарати блювотного кореня, трави мишатника, міді сульфат, цинку
сульфат, еметин
та ін. Рефлекторний характер блювотної дії еметину вперше встановлено в лабораторії І. Павлова його учнем Н. Н. Токаревим. Він показав, що цей алкалоїд у собак викликає блювання лише в разі введення в шлунок. При перетинанні блукаючих нервів, змазуванні слизової оболонки шлунка місцевоанестезуючими засобами, а також при введенні еметину парентерально або в пряму
кишку блювотний ефект не настає.
Засоби
цієї групи, в тому числі міді й цинку сульфат, застосовуються
дуже рідко (всередину
по 1 столовій ложці 3 % розчину) у зв'язку з
подразнювальним їх впливом на слизову
оболонку шлунка і загальнотоксичною
дією.
ПРОТИБЛЮВОТНІ ЗАСОБИ
На
відміну від блювотних, протиблювотні
засоби застосовують дуже часто, оскільки блювання супроводжує численні захворювання, при яких у процес втягуються
«блювотні зони» організму: горло, вінцеві та брижові судини, очеревина, жовчні протоки, кора великого мозку та ін.
Блювотний
рефлекс викликається підвищеним тиском у шлунку і в різних відділках тонкої й товстої кишок, спазмом порожнистих органів (бронхів, шлунка, кишок, жовчних проток і сечових шляхів, судин), підвищенням внутрішньочерепного тиску у зв'язку з пухлинами, абсцесами,
під впливом психічних чинників. Блювання виникає під час інтенсивного болю будь-якого генезу, як і при інтоксикації багатьма лікарськими засобами, наприклад цитостатиками, серцевими глікозидами та ін.
Залежно
від патогенезу розрізняють блювання
центрального і рефлекторного походження.
Відповідно до цього розрізняють протиблювотні засоби центральної і рефлекторної дії. Призначаючи протиблювотні засоби, потрібно враховувати генез блювання. Зокрема, у випадках блювання,
зумовленого збудженням блювотного центру через підвищену збудливість
центральної нервової системи, призначають засоби, які знижують її збудливість: седативні, снодійні, антихолінергічні, протигістамінні, невролептичні.
Найефективнішими
протиблювотними засобами центральної дії є похідні фенотіазину, особливо етаперазин, трифтазин
тощо. Механізм їх дії полягає у блокаді дофамінових рецепторів хеморецепторної
пускової зони в довгастому мозку.
Протиблювотна
дія етаперазину перевищує
дію аміназину приблизно в 10 разів. Тому його широко використовують у випадках блювання центрального походження: під час вагітності; зумовленого інтоксикацією лікарськими засобами, які впливають на тригерну зону (препарати наперстянки, апоморфін); у післяопераційному періоді; у хворих на променеву хворобу; усуває також гикавку. Етаперазин,
поряд з іншими невролептиками,
малоефективний у разі морської хвороби. При морській і повітряній хворобі блювання зумовлене надзвичайним збудженням аналізатора гравітації (вестибулярного апарату), звідки імпульси надходять до блювотного центру, а не
до тригерної зони. Особам з підвищеною збудливістю аналізатора гравітації рекомендується профілактичне застосування лікарських препаратів, які містять скополамін (таблетки «Аерон»). При цих захворюваннях ефективні також протигістамінні засоби — димедрол
і дипразин, які мають седативні і антихолінергічні властивості,
метоклопрамід, як і препарати ментолу, зокрема валідол.
Новими
протиблювотними засобами, які призначають
при хіміотерапії в онкологічній
практиці, є антагоністи серотонінових рецепторів: гранісетрон, ондансетрон, тропісетрон.
До
складу таблеток
«Аерон* входить
Ефективним
протиблювотним засобом центральної
дії є також метоклопра-мід
(реглан, церукал) — специфічний блокатор дофамінових (Д2) рецепторів тригерної зони, а у великих дозах — і серотонінових.
Його протиблювотна активність значно
перевищує дію аміназину. Метоклопрамід
підвищує ефекти ацетилхоліну на
м-холінорецептори кишок, тонус
сфінктера стравоходу, розслаблює пілоричну частину шлунка й ампулу дванадцятипалої кишки, стимулює перистальтику і
прискорює евакуацію із проксимальних
відділів кишок. Сприяє загоюванню
виразок шлунка і дванадцятипалої кишки.
Як
протиблювотний засіб метоклопрамід призначають у випадках розладу травлення, нудоти і блювання, зумовлених променевою терапією, дією серцевих глікозидів, засобів для наркозу і антибіотиків, а також токсикозом вагітних. Крім того, цей препарат застосовують у комплексному лікуванні хворих на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, при дискінезії органів черевної порожнини, післяопераційній атонії кишок, метеоризмі, для полегшення інтубації
трахеї, при рентгенологічному
дослідженні кишок тощо. Призначають
по 1 таблетці (
Побічна дія: екстрапірамідні розлади, діарея, сонливість, шум у вухах, сухість у роті тощо.
Протипоказання:
обережно дітям до
14 років, водіям автотранспорту.
У
випадках рефлекторного блювання, викликаного подразненням слизової оболонки шлунка,
застосовують місцевоанестезуючі засоби —
анестезин, новокаїн,
а також ментол,
м'ятну воду, краще
в поєднанні з льодом. При спазмі гладкої мускулатури порожнистих органів черевної порожнини (пілороспазм, жовчна і ниркова колька), які супроводжуються болем, застосовують спазмолітики (атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, но-шпа). У випадках застійних явищ у шлунку ефективно вживати 2-3 краплі 5 % розчину
йоду на склянку води, при періодичних
скороченнях шлунка — кислоті/ хлороводневу розбавлену.
ЖОВЧОГІННІ ЗАСОБИ
При
багатьох захворюваннях печінки, особливо запальних і дистрофічних, порушується її зовнішньосекреторна функція —
процес утворення і виділення жовчі. Це призводить до порушення моторики травного каналу, травлення, абсорбування харчових і деяких лікарських речобин, білкового обміну тощо. Часто застій жовчі у жовчному міхурі, особливо на фоні інфекції і гальмування синтезу жовчних кислот, може призвести до зниження стабілізуючих властивостей жовчі,
випадання холестерину в осад, утворення жовчних конкрементів.
Для
запобігання таких розладів або їх усунення застосовують жовчогінні засоби, які підвищують секрецію жовчі печінкою (Choleretica, або Cholesecretica) або сприяють виходу ЇЇ у дванадцятипалу кишку із жовчного міхура (Cholagoga, або Cholekinetica). До холекінетичних
засобів належать також холеспазмолігпики, тобто
засоби, які не викликають виходу жовчі
в кишку, але усувають спазм жовчних
шляхів і знижують їх тонус. Таку властивість
мають атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, нітрогліцерин
та інші спазмолітичні засоби.
Розподілити
жовчогінні засоби на ці дві групи
не завжди можливо, оскільки деякі з них мають одночасно холеретичні, холекінетичні і холеспазмолітичні властивості.
ЗАСОБИ, ЯКІ
ВПЛИВАЮТЬ НА СЕКРЕЦІЮ ЖОВЧІ
Холеретичний
ефект властивий багатьом лікарським
засобам, які містять жовч і натуральні жовчні кислоти, деякі синтетичні і рослинні речовини.
До препаратів, які містять жовч і натуральні жовчні
кислоти, належать алохол, холензим, кислота хенодеоксихолева.
Вони
мають відносно невисоку холеретичну активність. Разом з тим під їх впливом значно підвищується концентрація жовчних кислот у жовчі. Посилюється також
утворення і виділення білірубіну, внаслідок чого вміст його в жовчі зростає. На тонус жовчних шляхів і на виділення жовчі ці засоби не впливають.
При
повторному прийманні препаратів жовчі і жовчних кислот холеретичний ефект посилюється і стає тривалішим. Підвищується також вміст жовчних кислот у жовчі, а тому посилюються її холестеринстабілізуючі властивості,
усувається загроза випадання
холестерину в осад. Крім того, ці
препарати за рахунок жовчних кислот підвищують секреторну і рухову функції травного каналу, а також діурез,
особливо при набряках циркуляторного
походження. Холеретична дія цих препаратів
зумовлена наявністю в їх складі
жовчних кислот. Вони, як і їх солі, а також
похідні інших органічних кислот (бромсульфалеїн,
бенгальський рожевий, йодовані рентгеноконтрастні засоби), виділяються
гепатоцитами в жовчні капіляри. Тут
вони дисоціюють, утворюючи органічні
аніони, висока концентрація яких створює осмотичний градієнт між жовчю і кров'ю, що і зумовлює осмотичну фільтрацію води й електролітів у жовчні капіляри. Холеретична дія жовчних кислот зменшується у
міру зв'язування їх з білірубіном,
холестерином, білками та іншими речовинами жовчі.
Алохол випускають у таблетках, які містять суху жовч, сухі екстракти часнику і кропиви, а також вугілля активоване. Крім впливу на функцію печінки, він пригнічує процеси бродіння і гниття в кишках,
підвищує секреторну і рухову функції травного каналу. Призначають головним чином для профілактики і лікування при первинному запорі. Призначають усередину по 2 таблетки 3 рази на день протягом 3-4 тижнів.
Холензим містить суху жовч, висушений при низькій температурі і подрібнений порошок підшлункової залози і кишок
забійної худоби. Завдяки наявності жовчних кислот, ферментів підшлункової і кишечних залоз
препарат активно впливає
на секреторно-моторну функцію травного каналу. Призначають при гастриті, ахілії, ентероколіті, оскільки препарат сприяє нормалізації травлення, поліпшенню апетиту, зменшенню больових відчуттів у ділянці шлунка і кишок. Приймають усередину по 1 таблетці 1-3 рази на день.
Кислота хенодеоксихолева (хенофальк)
при введенні всередину транспортується шляхом пасивної дифузії у проксимальному
відділі тонкої кишки. У печінці
піддається кон'югації з гліцином і таурином. У зв'язку з цим у жовчі зростає концентрація жовчних кислот, досягаючи максимуму при щоденному вживанні препарату на 3-6-му тижні. У кишках кон'югати кислоти хенодеоксихолевої розпадаються, а сама кислота дегідроксилюється бактеріями на кислоту літохолеву. Приблизно 80 % її виділяється з калом, решта абсорбується.
На
секрецію жовчі кислота хенодеоксихолева
має слабкий вплив. Проте при цьому
різко зменшується літогенність жовчі як за рахунок
підвищення концентрації жовчних кислот,
так і за рахунок зниження концентрації
холестерину. У такій жовчі
розчинність холестерину, як і
перехід його кристалів у рідку фазу на межі поділу кристали — жовч, зростає.
Ці
властивості кислотії хенодеоксихолевої покладено в основі лікування хворих на жовчнокам'яну, хворобу. Метою є розчинення дрібних холестеринових каменів у жовчному міхурі
і жовчних протоках. Позитивний
результат отримують, призначаючи
хворим кислоту хенодеоксихолеву по 15 мг/кг щодня. Близько 75 % конкрементів діаметром до
До
синтетичних холеретичних засобів належить оксафенамід, нікодин, деякі похідні барбітурової кислоти та ін.
Оксафенамід значно стимулює секрецію
жовчі і має холеспазмолітичну
дію. Його призначають усередину по 0,25-
Із
похідних барбітурової кислоти холеретичну активність має фенобарбітал. Він
має різнобічний вплив на печінку
і на обмін білірубіну: стимулює секрецію жовчі, синтез жовчних кислот і кон'югацію їх з
амінокислотами, прискорює відновлення
ферментативної активності гепатоцитів,
стимулює утворення білірубіну,
кон'югацію його з глюкуроновою кислотою
і виведення з жовчю.
Фенобарбітал
застосовується для профілактики жовтяниці, у випадках гемолітичної хвороби новонароджених, спадкової жовтяниці (синдром Кріглера — Наджара і синдром Жільбера), залишкових явищ перенесеного вірусного гепатиту, деяких форм внутрішньопечінкового холестазу та ін.
Жовчогінні засоби рослинного походження у більшості випадків віднесені до холеретичних лише завдяки стимулюючому впливу на секрецію жовчі. Діючими речовинами рослинних жовчогінних препаратів є ефірні олії, фітостерини, флавоноїди,
смоли тощо. Із ефірних олій холеретичну дію мають м'ятна, болгарська трояндова і кропу запашного. Серед цих засобів найбільшу цінність становлять препарати, отримані з безсмертника піщаного, шипшини, стовпчиків з приймочками кукурудзи, барбарису звичайного, ластовця золотистого та ін. Вони мають незначну
токсичність.
Деякі
рослинні жовчогінні препарати крім
холеретичної мають спазмолітичну, знеболювальну
і секретинподібну дію. Основним показанням
для їх застосування є дискінезія
жовчних шляхів, запор внаслідок
дефіциту жовчі, невровегетативні
розлади функції печінки і підшлункової
залози.
Квітки безсмертника піщаного, або котячих лапок (Flores Helichrysi arenarii s. Gnaphalium arenarium L.). Препарати
цієї рослини стимулюють утворення жовчі, секреторну функцію шлунка і підшлункової залози, підвищують тонус жовчного міхура, але не впливають на вихід жовчі у дванадцятипалу кишку. Квіткові кошики безсмертника піщаного застосовують у вигляді відварів або настоїв (6-
Стовпчики з приймочками
кукурудзи (Styli cum stigmatis Zea maydis). Із стовпчиків з приймочками кукурудзи виділено: ситостерол, стигмастерол, жирну
(до 2,5 %) й ефірну олію, сапоніни, камедеподібну речовину, смолу, гірку глікозидоподібну сполуку, кислоту аскорбінову і філохінон (віт. К().
Препарати із стовпчиків з приймочками
кукурудзи значною
мірою збільшують секрецію жовчі й полегшують надходження її у дванадцятипалу кишку. У жовчі зменшується вміст органічних речовин, знижується її в'язкість і відносна густина. За рахунок філохінону ці препарати прискорюють згортання крові.
Препарати
із стовпчиків з приймочками кукурудзи особливо ефективні для лікування хворих
на хронічний холецистит і
холангіт. При систематичному їх прийманні у хворих поступово зменшується або зникає почуття тяжкості, болю в ділянці печінки і жовчного міхура, припиняється нудота, блювання, метеоризм, зменшуються розміри печінки. Поліпшення самопочуття має стійкий характер.
Тривале,
протягом 3 — 5 тижнів, застосування
препаратів із стовпчиків з приймочками кукурудзи при жовчнокам'яній хворобі в деяких випадках також помітно і стійко поліпшує стан хворих.
Плоди шипшини. Шипшина (Rosa) — багаторічна рослина із родини розових. У медицині застосовують плоди, які збирають у період їх достигання аж до морозів.
Плоди
шипшини містять вітаміни (кислоту
аскорбінову, рибофлавін,
філохінон, токоферол), каротин,
у значній кількості цукри, кислоту лимонну, пектинові та дубильні речовини, мінеральні солі.
За вмістом кислоти аскорбінової шипшина не має собі рівних серед рослин. У
плодах концентрація цього вітаміну іноді доходить до 20 % і більше, зростаючи в міру достигання плодів.
Із
сухих плодів шипшини готують екстракти, сиропи, таблетки, драже. їх широко застосовують як домашній лікарський засіб у вигляді відварів, настоїв і чаю. Препарати з плодів шипшини широко призначають при гіпо- та авітамінозах.
Як жовчогінні і спазмолітичні засоби вони
активні при захворюваннях печінки, жовчних шляхів, жовчного міхура і травного каналу. Ці препарати сприяють збільшенню
секреторної функції печінки і шлунка.
В
Україні широкою популярністю користується препарат із шипшини — холосас. Це густа рідина темно-бурого кольору, своєрідного запаху, солодка на смак. Холосас має жовчогінну та холеспазмолітичну
дію, ефективний при лікуванні хворих на хронічний гепатит, холецистит, холангіт тощо. Його застосовують усередину по 1 чайній ложці 3 рази на день.
Як
жовчогінні використовують також жовчогінний збір, комбіновані препарати — холагол, холагогум, оліметин тощо.
Холагол — комбінований препарат, до складу якого входять: барвні речовини кореня куркуми —
Показання.
Холеретичні засоби застосовують
при різних захворюваннях печінки, жовчних
шляхів (хронічний гепатит, холангіт,
холецистит, цироз печінки та ін.),
головним чином для поліпшення дренажу
жовчовидільної системи. Завдяки створенню
постійного руху жовчі ліквідується її застій у протоках, зменшується абсорбація у кров, погіршуються умови для розвитку інфекції й утворення каменів, зменшується інтенсивність запального процесу.
Інколи холеретичні засоби призначають у
поєднанні з магнію сульфатом або
мінеральними водами (Боржомі, Єсентуки
№ 4 і 17, Новоіжевська, Донецька,
Смирновська, Арзні та ін.).
При
інфекційних процесах печінки або
жовчних шляхів холеретики потрібно
поєднувати з антисептиками або антибактеріальними
засобами (антибіотиками,
сульфаніламідами). Жовчогінні препарати,
які містять жовчні кислоти, застосовують
також у випадках тривалого хірургічного дренажу жовчних шляхів, нориці жовчного міхура. При цьому, з одного боку, вони сприяють нормалізації травлення, а з другого — посилюють виділення жовчі, запобігають висхідній інфекції.
Крім того, препарати, які містять жовч,
жовчні кислоти, можуть бути засобами
замісної терапії у випадках ендогенної
недостатності жовчних кислот (цироз
печінки).
У
разі закупорки загальної печінкової протоки конкрементами невеликих розмірів холеретичні засоби потрібно призначати
з магнію сульфатом і спазмолітичними речовинами (атропіну сульфатом,
препаратами бєладонни, платифіліну гідротартратом, нітрогліцерином, метацином та ін.).
При цьому вище від місця обтурації
підвищується тиск, одночасно розслаблюється м'яз — стискач загальної жовчної протоки
(сфінктер Одді) і сама протока,
що сприяє просуванню конкрементів
по ній і виходу їх у кишку.
Протипоказання. Холеретичні препарати протипоказані хворим на гепатит, гостру і підгостру дистрофію печінки, при захворюваннях, які супроводжуються обтураційною жовтяницею. Оксафенамід не можна призначати
хворим на жовчнокам'яну хворобу і
холецистит, із стенокардією
(посилюється холецистовінцевий больовий синдром). Кислота хенодеоксихолева протипоказана
у випадках наявності
рентгенпозитивних каменів у жовчному
міхурі, нефункціонуючого жовчного
міхура, частої печінкової кольки, хронічного
гепатиту і цирозу печінки, запальних захворювань тонкої й товстої кишки та ін.
Побічна дія під час лікування холеретиками трапляється рідко. Препарати жовчі і жовчних кислот, як і оксафенамід, в окремих хворих викликають пронос. Побічні ефекти нікодину виявляються відчуттям припливу тепла або
незначного нетривалого болю в надчеревній ділянці, переважно при застійних формах гепатиту.
ЗАСОБИ, ЩО ЗНІМАЮТЬ
СПАЗМ ЖОВЧНИХ ШЛЯХІВ І СПРИЯЮТЬ ВИХОДУ
ЖОВЧІ В КИШКИ
Холекінетичні засоби (холецистокінін, магнію сульфат та ін.) підвищують рухову активність жовчного міхура, одночасно
зменшуючи тонус м'яза - стискача загальної жовчної протоки (сфінктера Одді),
що сприяє виходу жовчі із жовчного міхура в кишки, а також із печінки, обминаючи жовчний міхур. Холекінетичні засоби часто застосовуються під час дуоденального зондування.
Холецистокінін є одним із важливих чинників гуморальної регуляції функції жовчовидільного апарату печінки. Після ін'єкції 0,5-3 ОД холецистокініну внутрішньовенно максимальне скорочення жовчного міхура на стає зазвичай через 3-5, рідше 10-15 хв, тобто значно раніше, ніж після введення інших засобів. Для швидкого і більш точного визначення функціонального стану жовчного міхура і жовчних шляхів, їх рельєфу тощо холецистокінін вводять з рентген контрастними речовинами.
Перевага
холецистокініну перед магнію сульфатом
під час дуоденального зондування
полягає у швидкості отримання чистої,
не змішаної з лікарськими речовинами жовчі, що значно поліпшує результати хімічного, цитологічного і бактеріологічного її дослідження.
Магнію сульфат є одним з найчастіше застосовуваних холекінетичних засобів. Крім впливу на жовчовидільну систему
він має заспокійливу, протисудомну, спазмолітичну і проносну дію. Концентрований розчин магнію сульфату (50 мл 30-33 % теплого розчину), введений у дванадцятипалу кишку за допомогою зонда, викликає рефлекторний викид жовчі в кишку. Спочатку через 10-15 хв інтенсивно виділяється темна жовч (порція В), потім світліша (порція С).
Темну жовч вважають міхуровою, світлу —
печінковою. При гіпотонії жовчного
міхура темна жовч виділяється дещо пізніше — через 25—40 хв.
Для
сліпого зондування, або зондування без зонда, хворому рекомендують вранці натще випити 60 мл ЗО % розчину магнію сульфату, лягти на правий бік, поклавши на ділянку печінки грілку на 2 год.
Хворим
на хронічний холецистит і холангіт
магнію сульфат призначають усередину
— по 1 столовій ложці 25 % розчину 3 рази на
день.
Холеспазмолітичні засоби (атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, розанол та ін.) не викликають активного виходу жовчі в кишки. Вони лише усувають спазм жовчних шляхів, тому широко застосовуються під час нападів жовчної кольки, які трапляються
у хворих на жовчнокам'яну хворобу, гострий холецистит, холангіогепатит, підчас
загострення хронічного
холециститу тощо. При цьому інтенсивність
болю значно зменшується або він зовсім зникає.
Проте
введення лише одних холеспазмолітичних засобів часто недостатньо для усунення печінкової кольки. У таких випадках комбінують їх з наркотичними анальгетиками — морфіном,
омнопоном, промедолом тощо. З іншого боку, застосування одних знеболювальних засобів часто недостатньо, оскільки вони, викликаючи центральну знеболювальну дію, не ліквідують причину болю — спазм жовчних
шляхів.
У
випадках тяжкого нападу печінкової кольки внутрішньовенно вводять па ізотонічному розчині глюкози суміш — атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, анальгін і один з невролептичних
засобів (аміназин, галоперидол або дроперидол)
чи протигістамінних (дипразин, димедрол). Якщо через 10-15 хв після такої ін'єкції напад кольки не зникне, введення повторюють, додавши до цієї суміші наркотичний анальгетик та еуфілін. Виутрішньом'язово можна ввести магнію сульфат, під язик — валідол чи
нітрогліцерин.
У
вигляді курсового лікування холеспазмолітичні засоби в поєднанні з іншими препаратами широко використовуються у випадках гіпертонічної форми дискінезії жовчних шляхів, жовчнокам'яної хвороби, хронічного холециститу і холангіогепатиту, коли періодично з'являється
біль. При такому лікуванні біль або припиняється, або виникає рідше і є менш інтенсивним.
ГЕПАТОПРОТЕКТОРИ
При захворюваннях
печінки та інших органів часто порушується
не тільки зовнішньосекреторна функція, а й інші функції печінки, що негативно впливає на перебіг захворювання. У зв'язку з цим виникає потреба у використанні засобів, які стимулюють функції печінки, — гепатопротекторів. В останні роки як гепатопротектори часто
використовують рослинні флавоноїдні,
вітамінні препарати (токоферолу ацетат, кислота аскорбінова,
полівітаміни), кислоту глутамінову, кортикостероїди,
есенціале, препарати печінки.
Флавоноїди — це клас дуже поширених у природі фенольних сполук. Вони складаються з двох фенольних залишків. Більшість флавоноїдів є похідними хромону і хроману, що мають у положенні 2, З або 4 арильний радикал.
Як
речовини з широким спектром біологічної
дії флавоноїди містяться в овочах,
фруктах, горіхах, насінні, дріжджах, квітках, корі дерев. Сумарна їх кількість у добовому
раціоні людини досягає
Препарати
рослинних флавоноїдів є природними
регуляторами резистентності
слизової оболонки шлунка, імунологічних процесів, вільнорадикальних реакцій тощо. Для них властива гепатопротекторна і антиоксидантна активність.
Вважають,
що використання препаратів рослинних
флавоноїдів є чинником профілактики захворювань oлунка, печінки, серцево-судинної системи тощо.
У
травному каналі рослинні флавоноїди абсорбуються добре. Після одноразового прийому максимальна концентрація визначається протягом ЗО - 60 хв, а при
повторному введенні сталий рівень у крові настає вже через добу. Розподіляються в організмі
нерівномірно: у великій кількості накопичуються в печінці й нирках. У ядрах гепатоцитів їх міститься в 100-200 разів менше, ніж у цитоплазмі. Метаболізм здійснюється в печінці шляхом кон'югації з глюкуроновою та сірчаною
кислотами, причому в невеликій кількості. На мікросомну систему окиснення рослинні флавоноїди не впливають, тому в разі
застосування флавоноїдів з іншими засобами це не відбивається на їх фармакокінетиці та фармакодинаміці. Виводяться з організму переважно з жовчю, меншою
мірою — з сечею.
Як
препарати рослинних флавоноїдів використовують легалон, силібор, фламін, флакумін і конвафлавін. Легалон і силібор є сумішшю флавоноїдів плодів розторопші плямистої (Silybum marianum L.), фламін — сухим концентратом, який містить флавоноїди безсмертника піщаного (Helichrysum arenarii).
Розторопша плямиста
Фармакодинаміка.
Механізм дії цих препаратів досить
складний і ще недостатньо
вивчений. Найважливішим у їх фармакодинаміці
є властивість стабілізувати
клітинні та субклітинні мембрани печінки й інших органів. Наявність антиоксидантних властивостей цього препарату встановлено в дослідах на тромбоцитах людини, як і на експериментальних тваринах, індукцію пероксидного окиснення ліпідів яких викликали етиловим спиртом та іншими гепатоток-сичними речовинами.
Важливою
ланкою механізму гепатопротекторного
ефекту легалону є його властивість
стимулювати синтез нуклеїнових кислот
і білків.
Показання:
гострий вірусний гепатит,
підгострий і хронічний гепатит, цироз печінки, ураження печінки гепатотоксичними речовинами, а
також профілактика порушень
функції печінки, наприклад, у зв'язку
з хірургічними втручаннями на ній, жовчному міхурі, судинах тощо.
Протипоказання:
цукровий діабет із супутнім
холестатичним синдромом (можливе
поглиблення холестазу, а також виникнення
тяжкої декомпенсації цукрового
діабету).
Рослинні
флавоноїдні препарати хворі переносять
добре. Лише у деяких з них можуть з'явитися
неприємні відчуття в шлунку, сухість у
роті, діарея, свербіж шкіри, висипи
тощо.
Есенціале — лікарський препарат, до складу якого, поряд з вітамінами (піридоксином, ціанокобаламіном, ніацином (кислотою нікотиновою), кислотою пантотеновою та ін.), входять есенціальні, тобто незамінні фосфоліпіди, переважно фосфатидилхоліни. Вважають, що в
Фармакодинаміка.
Есенціале впливає на обмін речовин,
особливо ліпідний, активує оксидне
фосфорування, сприяє синтезу кислоти
аденозинтрифосфорної. Препарат має мембраностабілізуючу, антиоксидантну і гепатопротекторну активність при інтоксикації організму гепатотоксичними речовинами: чотирихлристим вуглецем, спиртами, етіоніном,
антибіотиками групи тетрацикліну, протитуберкульозними засобами та ін. Цей препарат гальмує некроз печінки, сприяє нормалізації структури та функції гепатоцитів. За рахунок есенціальних фосфоліпідів він забезпечує відновлення структури і функцій клітинних та субклітинних мембран. У зв'язку з цим ліквідуються дефекти в клітинних мембранах, викликані гепатотоксичними речовинами. Есенціале зменшує щільність біологічних мембран, зумовлену віковими змінами. Як і інші антиоксиданти, есенціале сприяє зростанню
загальної кількості рибосомного матеріалу, зменшує кількість мембранозв'язаних полісом у печінці,
значно збільшує співвідношення
поміж вільними та мембранозв'язаними
полісомами, стимулюючи
синтез білка.
Показання:
гострий і хронічний гепатит,
цироз печінки, жирова її дистрофія, печінкова кома, ушкодження печінки екзогенними гепатотоксичними речовинами, порушення функції печінки у хворих на цукровий діабет та ін.; профілактика рецидивів жовчнокам'яної хвороби, передопераційна
підготовка і післяопераційне лікування
хворих, особливо у випадках хірургічного
втручання на печінці і жовчних шляхах тощо.
Есенціале
застосовують не тільки при захворюваннях
печінки і жовчних шляхів.
Його призначають у складі комплексної фармакотерапії хворим, у яких порушений обмін ліпідів і пов'язана з ним фосфоліпідна структура мембран клітин. Сприяючи нормалізації названих процесів, есенціале підвищує ефективність фармакотерапії основного захворювання.
Протипоказань
до застосування есенціале
немає, що є важливою його перевагою перед
іншими гепатопротекторами.
Токофероли (вітамін Е) є природними антиоксидантами.
Стабілізуюча
їх дія на клітинні та субклітинні
мембрани виявляється при запальних і
дистрофічних захворюваннях
печінки, ураженнях її гепатотоксичними
речовинами — спиртами, протитуберкульозними
препаратами, метгемоглобіноутворювальними
сполуками тощо. Найефективнішим з них є синтетичний препарат токоферолу ацетат. Під впливом цього препарату прискорюється нормалізація обміну білірубіну, поліпшується функціональний стан печінки, зменшуються її розміри. Ефективність токоферолу ацетату при захворюваннях печінки підвищується при поєднання його з іншими гепатопротекторами.
Гепабене — комбінований препарат рослинного походження, що містить флавоноїди розторопші плямистої, а також алкалоїди рутки лікарської (димниці). Має виразну гепатопротекторну і жовчогінну дію.
Показання:
хронічний гепатит, цироз
печінки, токсичні ураження печінки, в тому числі
алкоголем.
Подібна
дія властива також для силібору, карсилу.
Кислота аскорбінова використовується як
допоміжний гепатопротекторний
засіб у комбінованій фармакотерапії
у випадках гострого та хронічного
гепатиту, цирозу печінки, уражень її гепатотоксичними речовинами. Призначають по 0,3-
Замість
кислоти аскорбінової можна призначати
галаскорбін — комплексну сполуку солей аскорбінової і галової кислот, або аскорутин —препарат, до складу якого крім кислоти аскорбінової входить рутин. При захворюваннях печінки галаскорбін приймають по
Кислоту глутамінову в гепатології призначають хворим на хронічний гепатит (активна форма, персистуючий, холестатичний), біліарний цироз печінки, у випадках екзогенної (портальної) коми, хронічної печінкової коми тощо. При цьому поліпшується стан хворих, зв'язується і
виводиться з організму аміак. Призначають усередину по 1-
Препарати печінки (сирепар, віто-гепат, вігератин) також мають гепатопротекторні властивості. Сирепар і віто-гепат
отримують із печінки
великої рогатої худоби, містять
ціанокобаламін (близько
10 мкг в 1 мл), а вігератин —препарат, до складу якого входить ліофілізований екстракт печінки і панкреатин. Препарати печінки мають ліпотропну, гепатотропну, антианемічну активність. їх призначають при хронічних захворюваннях печінки (гепатит, компенсований і субкомпенсований цироз печінки, жировий гепатоз), а також хворим на панкреатит і гастрит з пониженою секреторною функцією (вігератин), гіперхромну анемію і макроцитарну анемію вагітних (вітогепат). Вітогепат вводять внутрішньом'язово по 1-мл на добу, курсами по 15-20 днів; сирепар — по 2-3 мл протягом 1,5-2 місяців; вігератин — усередину по 2-3 таблетки на день протягом 3-4 тижнів.
ЗАСОБИ,
ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ЕКСКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ
ПІДШЛУНКОВОЇ
ЗАЛОЗИ
При
захворюваннях, які супроводжуються
недостатністю екскреторної функції підшлункової залози, порушується травлення і обмін речовин. Оскільки ферменти підшлункової залози беруть участь у
розщепленні білків, жирів і вуглеводів, виникає потреба у препаратах, які містять ферменти підшлункового соку.
Класифікація. До цієї групи відносять різні за походженням лікарські засоби, які стимулюють чи заміщують екскреторну функцію підшлункової залози або гальмують її, пригнічують активність протеолітичних ферментів. Відповідно ці засоби можна розділити на такі групи.
I. Лікарські
засоби, які стимулюють або заміщують екскреторну активність підшлункової
залози:
1) тваринного походження (органопрепарати) (секретин, холецистокінін, панкреатин, панзинорм форте, фестал, креон та ін.);
2)
мікробного походження
(солізим);
3)
які отримують
із грибів (ораза);
4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з насіння кропу, листя м'яти перцевої, плодів глоду, квіток безсмертника піщаного,
II. Лікарські
засоби, які гальмують екскреторну активність підшлункової залози
(інгібітори протеолітичних ферментів):
1) препарати підшлункової залози (гордокс);
2) які отримують з тканини легень (контрикал, інгітрил);
3)синтетичного походження (кислота амінокапронова);
4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з плодів анісу, трави
чистотілу, стовпчиків з приймочками кукурудзи, коріння кульбаби, трави звіробою та ін.
При
недостатності функції підшлункової залози для замісної терапії призначають панкреатин (порошок з висушеної підшлункової
залози великої рогатої худоби).
Амілаза у складі панкреатину, як і соку підшлункової залози, перебуває в активному
стані. Вона забезпечує розщеплення крохмалю і глікогену до дисахаридів. Трипсин у панкреатині представлений у
вигляді трипсиногену, тобто
в неактивній формі. Під впливом
ентерокінази кишкового
соку він перетворюється на активний трипсин, який розщеплює білки і поліпептиди до амінокислот. Дія цього ферменту доповнюється ферментом хімотрипсином, який також входить до складу соку підшлункової залози. Трипсин руйнує
пептидні зв'язки, утворені карбоксильними групами аргініну й лізину, а хімотрипсин — зв'язки циклічних амінокислот.
Сприяючи
нормалізації процесу травлення
в кишках, панкреатин запобігає метеоризму або усуває його.
Панкреатин
як замісний засіб застосовується у випадках
розладу травлення, зумовленого
недостатністю екскреторної функції підшлункової залози (хронічний панкреатит,
пухлина або атрофія залозистих
елементів) і порушення функції печінки.
Крім того, панкреатин доцільно призначати
хворим на гіпоацидний гастрит, хронічний
ентероколіт, особливо у випадках
неефективності кислоти хлороводне-вої
розведеної. У поєднанні з ціанокобаламіном
панкреатин застосовують також при
гіперхромній анемії.
Доцільно
комбінувати панкреатин з кислотою
хлороводневою розведеною, пепсином,
жовчогінними препаратами та ін.
В
останні роки як замісні лікарські засоби при недостатності екскреторної функції підшлункової залози широко застосовують
комплексні ферментні препарати.
Одним
з них є панзинорм форте. До його складу входить 200 мг екстракту слизової оболонки шлунка, що відповідає 200 мг пепсину, ЗО мг сухого екстракту жовчі рогатої худоби, 200 мг панкреатину. Зовнішній шар таблетки містить екстракт
слизової оболонки шлунка (розчиняється в шлунку). Кислотостійке ядро таблетки, що складається з панкреатину й екстракту жовчі, розпадається у дванадцятипалій кишці. Таким чином, субстанції, що містяться в таблетці, компенсують дефіцит ферментів шлунка і підшлункової залози, одночасно стимулюючи їх продукцію. Крім захворювань шлунка і дванадцятипалої кишки препарат ефективний при
панкреатиті різного генезу, а також після операційних втручань на цих органах, печінці, жовчних шляхах, кишках.
Серед
комплексних препаратів, що застосовуються як замісні засоби, одним з найбільш поширених є фестал, до складу якого входять
панкреатичні ферменти ліпаза й
амілаза по 10 ОД, протеаза — 17 ОД, компоненти
жовчі — 25 мг, геміцелюлоза —
Приймають
по 1—3 драже під час або відразу
після їди 3 рази на добу. Курс лікування 2 місяці.
Протипоказання:
алергія на компоненти,
що входять до складу препарату, тяжкі ураження печінки з високим рівнем білірубіну, обтурація жовчних шляхів, печінкова кома, непрохідність кишок.
Побічна дія не встановлена.
Подібну
або близьку дію мають інші комплексні
ферментні препарати: мезим форте, дигестал, креон та ін.
Поряд
з протеолітичними ферментами до
складу підшлункового соку входять також їх інгібітори, які продукуються клітинами підшлункової залози, печінки, привушних залоз та інших органів. Вони гальмують активність цих ферментів, утворюючи з ними неактивні комплекси, запобігаючи можливості впливу їх на тканину підшлункової залози. При деяких захворюваннях залози (гострий панкреатит, загострення
хронічного панкреатиту) захисна дія інгібіторів протеолітичних ферментів підшлункової залози стає недостатньою. Внаслідок цього активуються протеолітичні
ферменти підшлункової залози, що може призвести до ЇЇ самоперетравлювання.
При
таких захворюваннях хворим потрібно
вводити інгібітори протеолітичних ферментів панкреатичного соку, зокрема контрикал.
Контрикал —
інгібітор протеолітичних ферментів: калікреїну,
трипсину, хі-мотрипсину. Крім того, він гальмує активування профібринолізину
(плазміногену) і перетворення його на
фібринолізин, а також активність останнього.
У
травному каналі не абсорбується. Після внутрішньом'язового і підшкірного введення концентрація в крові незначна, оскільки у тканинах швидко руйнується. Т]/2 не перевищує 10 хв.
Контрикал
призначають хворим на гострий
і хронічний панкреатит у період загострення, а також напередодні оперативного втручання на підшлунковій залозі і суміжних
органах для уникнення можливого перетравлювання їх панкреатичним соком. Крім того, контрикал застосовують у випадках шоку внаслідок крововтрати, несумісності крові, тяжких травм, при опіках,
передчасному відшаруванні плаценти, вну-трішньоутробній смерті плода та інших станах, які супроводжуються різким підвищенням фібринолітичної активності крові. Контрикал є ефективним антидотом у випадках передозування фібринолізину.
Контрикал вводять
внутрішньовенно струминно (повільно) і
крапельно. В останньому випадку його
розводять ізотонічним розчином
глюкози або натрію хлориду. Чим
тяжчий перебіг захворювання, тим у
більшій дозі застосовують препарат.
При гострому панкреатиті, некрозі підшлункової
залози, загостренні хронічного панкреатиту контрикал вводять внутрішньовенно повільно в дозах 75 000-125 000 ОД і більше. Потім протягом того ж
дня додатково вводять крапельно ще 25 000-75 000 ОД. На 2-4-й день конт-рикал також вводять у великих дозах. Далі в міру поліпшення стану хворого і зниження
вмісту діастази в сечі, дозу поступово
зменшують. Для профілактики безпосередньо
перед операцією контрикал потрібно
вводити в дозі 50 000 ОД внутрішньовенно повільно, а під час операції, як і в перші дні після неї, крапельно ще 50 000-100 000 ОД. При хронічному ре-цидивуючому
панкреатиті добова доза контрикалу звичайно
не перевищує 25 000— 50 000 ОД.
Контрикал
переноситься хворими добре,
навіть у високих дозах. У випадках дуже швидкого введення можливі нудота і блювання, рідко —
місцеве подразнення.
Після частих повторних введень препарату може розвинутися тромбофлебіт. Алергічні реакції виникають рідко.
При
гострому панкреатиті використовують
також пентоксил.
Він є не тільки
інгібітором трипсину, а й має протина-брякову і протизапальну активність. Призначають по
ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ
ФУНКЦІЮ КИШОК
Рухова
(моторна) функція кишок забезпечує
просування їжі, перетравлювання й абсорбцію харчових речовин завдяки постійній зміні
тонусу, перистальтичним скороченням і маятникоподібним рухам кишок. Здійснення цих процесів, як і координацію функції різних відділів кишок, регулюють складні
неврогуморальні механізми,
забезпечує нервовом'язовий апарат кишок
(нервові сплетення, циркуляторна і
поздовжня гладка мускулатура,
велика кількість чутливих хемо-
і механорецепторів, холіно- і адрено-рецепторів). Цим пояснюється висока чутливість кишок до
численних ендогенних і зовнішніх
чинників, у тому числі й до різних лікарських речовин.
Рухова
функція кишок посилюється під впливом
холіноміметичних, деяких гормональних
та інших препаратів. Наркотичні, антихолінергічні, адреноміметичні за соби, препарати опію та інші речовини, навпаки, гальмують цю функцію.
Серед
засобів, які підвищують перистальтику кишок, розрізняють такі, що усувають їх атонію, й ті, що сприяють ліквідації запору (проносу). Серед засобів, які гальмують
моторну функцію кишок, самостійне значення мають ті, що усувають їх спазм, а також засоби, які ліквідують пронос.
ЗАСОБИ,
ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК
ЗАСОБИ, ЩО УСУВАЮТЬ АТОНІЮ КИШОК
Серед речовин, які усувають атонію кишок, найбільше практичне значення мають антихолінестеразні засоби, пітуїтрин, натрію хлорид та ін.
Із
антихолінестеразних засобів найчастіше застосовують прозерин. Його призначають для профілактики атонії і лікування
кишок хворих після операції, у випадках стійкого атонічного запору тощо.
Після підшкірного
введення прозерину ефект настає через кілька
хвилин, усередину — через 1-2 год.
У зв'язку з цим для збудження
моторики кишок прозерин потрібно
призначати парентерально. Здебільшого вводять підшкірно або внутрі-шньом'язово по 1—2 мл 0,05 % розчину через кожні 4 год.
Інші
антихолінестеразні засоби впливають на моторику кишок менше, тому їх при атонії
застосовувати недоцільно.
Пітуїтрин впливає на моторну функцію кишок за рахунок гормону вазопресину, що входить до його складу. При атонії кишок пітуїтрин вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 5-10 ОД. За потреби ін'єкції можна повторювати. Відновлення моторики кишок, як правило, починається через 10-20 хв, поступово зростає, інколи навіть до спазмів і проносу.
У випадках
післяопераційної атонії, паралітичної, странгуляційної
і обтураційної непрохідності кишок,
коли організм втрачає багато води і
електролітів через блювання, під
шкіру вводять близько
ПРОНОСНІ ЗАСОБИ
Проносні засоби викликають розрідження вмісту кишок, підвищують їх моторну функцію і прискорюють дефекацію. Дія проносних засобів рефлекторна (викликають подразнення чутливих рецепторів кишок). Підвищення моторики на місці дії проносних засобів рефлекторно поширюється на інші ділянки кишок, а також на інші органи, особливо на серцево-судинну систему. Настає перерозподіл крові, що призводить до зменшення кровонаповнення судин мозку і усунення загрози крововиливу. Проносні засоби, особливо сильнодіючі, стимулюють скоротливу функцію матки, тому під час вагітності і менструації їх призначають з обережністю.
Класифікація. Залежно від локалізації дії розрізняють
засоби, які підвищують моторну функцію: а) переважно тонкої кишки, б) переважно
товстої кишки і в)
усіх відділів кишок.
До засобів, дія яких
поширюється на всі
відділи кишок, належать солі (натрію і
магнію сульфат, водорозчинні фосфати тощо),
які дуже повільно проникають через кишковий бар'єр.
Найчастіше
застосовують магнію
і натрію сульфат, а також деякі мінеральні
води («Моршинська», «Баталінська», «Слов'янська») і мінеральні солі (наприклад, карловарську, яка містить велику кількість натрію сульфату).
У
зв'язку з тим що аніони і катіони цих проносних засобів погано абсорбуються, у кишках створюється високий осмотичний тиск, що перешкоджає абсорбції води. Крім того, гіпертонічні розчини цих солей сприяють дифузії води в просвіт кишок, і вони переповнюються рідиною. Це викликає механічне подразнення барорецепторів і рефлекторне посилення моторики кишок. Проносній дії сульфатів сприяє також підвищене утворення в кишках сірководню.
Залежно
від шляху введення магнію сульфат
діє по-різному. Виходячи з механізмів
проносної дії магнію і натрію сульфату,
потрібно дотримуватися певних умов,
які забезпечують максимальний ефект:
призначати натще і з достатньою кількістю теплої води (1/2-2 склянки). За дотримання цих умов проносний ефект настає через 4-6 год. Концентровані розчини
цих солей можуть викликати рефлекторний спазм воротаря (pylorus), що затримує надходження їх у кишку.
Дію
сольових проносних можна прискорити
вживанням великої кількості теплої води: ефект настає значно раніше — через 1—3 год.
Проносні
солі застосовують за потреби швидкого
спорожнення кишок одноразовим
прийомом препарату. Повторний прийом протягом доби
або в найближчі дні неприпустимий через подразнювальну дію цих
препаратів.
Після
прийому сольових проносних стає неможливою абсорбція в кишках не тільки води, а й різних речовин — харчових,
лікарських, отруйних. У зв'язку з цим магнію і натрію сульфат застосовують у випадках отруєння різними
лікарськими речовинами
й отрутами, прийнятими всередину.
Проносні солі запобігають абсорбції і різко прискорюють виведення отру
ЗАСОБИ,
ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 1 (настойка
полину, трава золототисячника, фепранон, мазиндол, пентагастрин, пепсин,
кислота хлороводнева розбавлена, атропіну сульфат, магнію оксид, алюмінію
гідроксид, альмагель, натрію гідрокабонат, ранітидин, фамотидин, гастроцепін
(пірензепін), омепразол, сукралфат, вісмуту дицитрат, мізопростол). ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА
ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 2 (панкреатин, мезим форте,
фестал, контрикал, кислота амінокапронова, алохол, холосас, холензим, квіти
безсмертника піщаного, кукурудзяні приймочки, плоди шипшини, магнію сульфат,
натрію сульфат, препарати кореня ревеню, кори крушини, листя сени, гуталакс,
бісакодил, регулакс, кафіол). СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ (фуросемід, гідрохлортіазид,
клопамід, кислота етакринова, спіронолактон, тріамтерен, маніт, трава
польового хвоща, листя ортосифону,
леспенефрил). засоби, які впливають на тонус та скоротливу активність міометрію
(динопрост, ергометрину малеат, окситоцин, пітуітрин, естрон, естрадіолу
дипропіонат, прозерин, рицинова олія, токоферолу ацетат, прогестерон, атропіну
сульфат, партусистен (фенотерол). ПРОТИПОДАГРИЧНІ ЗАСОБИ (алопуринол, етамід, уродан, уролесан). Процеси травлення забезпечуються, з одного боку,
системою травних залоз, а з іншого, моторною (руховою) діяльністю
шлунково-кишкового тракту. Відповідно до цього, при недостатності секреторної функції травного тракту
застосовуються засоби, що збуджують смакові рецептори порожнини рота і язика,
підвищуючи апетит (гіркоти), а також соляну кислоту розбавлену. Вони підвищують
активність ферментів шлункового соку і забезпечують евакуацію харчових мас із
шлунка в кишку. У тих випадках, коли гіркоти і соляна кислота розбавлена не
нормалізують секреторну функцію травних залоз, хворим, як засоби замісної
терапії, призначають ферментні препарати шлункового і підшлункового соків, інші
лікарські засоби. Моторна функція шлунково-кишкового тракту забезпечує перемішування їжі і
пересування її по кишківнику. Це здійснюється завдяки постійній зміні тонусу
гладкої мускулатури, перистальтичних скорочень і маятникоподібних рухів. Ці
процеси, як і координація моторики різних відділів шлунково-кишкового тракту,
забезпечується досить складним нейро-гуморальним механізмом регуляції. Він
складається з нервових сплетень, великої кількості хемо- і механорецепторів,
холіно- і адренорецепторів тощо. Цим пояснюється висока чутливість органів
травлення до численних ендогенних речовин і
лікарських препаратів. Серед засобів, які підвищують моторну функцію шлунково-кишкового тракту,
розрізняють такі, які усувають його атонію та засоби, що сприяють ліквідації
закрепів (проносні препарати). Серед середників, які, навпаки, гальмують її,
важливе практичне значення мають препарати, які усувають спазми, і ті, що ліквідують
проноси. Самостійне значення мають засоби, які викликають блювоту, чи навпаки,
можуть її спинити (протиблювотні препарати). ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА АПЕТИТ Захворювання людини
часто супроводжуються зниженням апетиту і
розладами травлення. Апетит — це
емоційне відчуття, пов'язане з прагненням
людини до вживання певної їжі. На відміну
від відчуття голоду — потреби організму в їжі, звичайно суб'єктивно
неприємного явища, апетит ґрунтується на
потребі, пов'язаній з уявленнями про вживання їжі, що має бути, і є приємним відчуттям. Апетит посилюється уявленнями про вигляд, запах, смак їжі, про обстановку,
де проходить її вживання, тощо. Виникнення
апетиту зумовлене специфічним впливом «голодної»
крові на центр голоду. У перші хвилини
вживання їжі апетит посилюється,
особливо коли їжа відповідає бажанню. Це сприяє активізації функції органів
травлення: підвищується виділення шлункового соку, посилюється рухова
активність травного каналу («голодна»
перистальтика) та ін. Розлад
апетиту виникає при захворюваннях органів травлення (виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гастрит, гепатит,
цироз печінки та ін.), часто
розвивається при невропсихічних захворюваннях (пухлини мозку, енцефаліт, істерія, психоз тощо), захворюваннях
ендокринних залоз (цукровий
діабет, гіперінсулінізм,
тиротоксикоз, гіпотиреоз), системі крові (анемія, лейкоз), злоякісних новоутвореннях, інфекційних захворюваннях, вагітності. Розрізняють
три види розладу апетиту: зниження
до повної втрати (анорексія), підвищення, інколи досить різке (булімія), порушення апетиту, яке полягає у бажанні вживати неїстівні речовини
— крейду, вапно, попіл, землю тощо. Анорексія — повна втрата апетиту за об'єктивної потреби в харчуванні, зумовлена функціональними або органічними порушеннями діяльності
центру апетиту на рівні гіпоталамуса або вищих аналізаторів у корі
великого мозку. Дуже часто анорексія
супроводжує інсульт, пухлини, травми
і запалення головного мозку, а також органічні
захворювання ендокринних залоз. Вона є важливим симптомом гіпофізарної
кахексії, недостатності наднирників
(хвороба Аддісона). Анорексія часто виникає на нервовому
ґрунті (нервова анорексія, вона ж - невротична анорексія),
особливо в дівчат і молодих жінок, одержимих бажанням схуднути. Анорексію часто
супроводжує підвищене почуття голоду, булімія. Анорексія найчастіше трапляється в
осіб жіночої статі і проявляється "добровільним" схудненням.
Здебільшого все починається в підлітковому віці, особливо в періоді статевого
дозрівання. Дитина починає худнути, апетит зникає, навіть виникає відраза до
їжі, починаються розлади менструального циклу. І все це супроводжується
підвищеною, збудженою фізичною активністю. Людині здається, що її вага
надмірна, і така особа починає багато часу присвячувати різним дієтам. Часто
виникають вкрай патологічні типи поведінки, наприклад провокування блювання, приховування
їжі, надмірні виснажливі фізичні вправи, навіть зловживання проносними,
сечогінними та засобами, що пригнічують апетит. Одночасно
з втратою апетиту хворий скаржиться на слабкість, підвищену втомлюваність, апатію. З часом знижується маса тіла, тургор тканин, зникає підшкірний жировий шар,
зменшується маса скелетних м'язів,
з'являються ознаки вітамінної
недостатності тощо. Булімія
— патологічно підвищене відчуття голоду, яке супроводжується деколи слабкістю
і больовими відчуттями в
надчеревній ділянці. Цей стан інколи
поєднується із зниженням відчуття насичення, внаслідок чого виникає потреба в надмірно великих кількостях їжі (поліфагія). Різко виражена постійна булімія і поліфагія спостерігаються переважно при органічних ушкодженнях
головного мозку або психічних
захворюваннях, менш виражена
— при гіперінсулінізмі, у реконвалесцентів
після тяжких виснажливих інфекцій та ін. Корекція
порушень апетиту здійснюється
за допомогою гіркот і анорексигенних засобів. Ці засоби звичайно поєднують з препаратами етіотропної і патогенетичної терапії, спрямованої на усунення причин порушення апетиту і тих механізмів, які лежать в їх основі. Гіркоти (amara) — це засоби рослинного походження, які мають
гіркий смак, застосовуються для підвищення апетиту і поліпшення травлення. Вони
містять глікозиди,
ефірні олії, алкалоїди тощо. Сировиною для виготовлення гіркот є трава полину гіркого, трава золототисячника,
листя
бобівника трилистого (трилисника), трава деревію та ін. Фармакодинаміка. Механізм дії гіркот встановлений у лабораторії І. П. Павлова в дослідах на езофаготомованих собаках, які мали пряму фістулу шлунка, вивчено також їх дію на секрецію шлункових залоз. Зрошення ротової порожнини таких тварин розчинами гіркот перед уявним харчуванням викликає активнішу секрецію шлункового соку порівняно з контрольними тваринами, яким гіркоти не застосовували. У разі введення цих речовин безпосередньо в шлунок через фістулу
секреторний процес не стимулюється. Отже, дія гіркот на секрецію цих залоз здійснюється рефлекторно. Вони, подразнюючи
смакові рецептори слизової оболонки
порожнини рота і язика, рефлекторно підвищують збудливість центру голоду , що викликає посилення секреції шлункового соку, підвищення апетиту, поліпшення травлення. Обов'язковою умовою для
виявлення позитивної дії гіркот на апетит і
травлення є приймання їх усередину з
невеликою кількістю води за 20-30 хв до їди. Приймання їх у лікарських формах, які маскують гіркий смак, як і введення в шлунок за допомогою зонда або в пряму кишку, є неефективним. Гіркоти, прийняті всередину під
час їди, гальмують секрецію і моторику шлунка. Показання: гіпоацидний і хронічний атрофічний гастрит, анорексія неврогенного походження, перенесені оперативні втручання тощо. Протипоказання: підвищена секреція, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс шлунково-стравохідний. Як
гіркоти часто використовують препарати полину, золототисячника, бобівника трилистого та деревію. Полин гіркий (Artemisia absinthium L.) — багаторічна трав'яниста рослина 100- Полин гіркий (Artemisia absinthium L.) З
цієї рослини виділені гіркі глікозиди абсинтин і анабсинтин, флавоноїди, ефірна олія, фітонциди, алкалоїди, вітаміни (кислота аскорбінова та провітамін А),
органічні кислоти, дубильні речовини. Галенові
препарати полину, як і всі інші гіркоти, рефлекторно стимулюють функцію залоз травного каналу, підсилюють виділення жовчі, поліпшують травлення. Траву
полину використовують для виготовлення
екстракту, настойки та настою. Екстракт полину густий — це густа маса темно-бурого кольору з ароматичним запахом полину та гірким смаком. Його призначають по 10-20 крапель за 30-40 хв до приймання їжі. Настойка
полину виготовляється на 70 % спирті
у співвідношенні 1:5. Це
прозора бурувато-зеленого кольору
дуже гірка на смак рідина. Приймають
її по 15-20 крапель 3 рази на день за
15-20 хв до їди. Золототисячник звичайний (малий) (Centaurium etythraea Rain.) — дворічна або однорічна трав'яниста рослина 10- Золототисячник звичайний (Centaurium
etythraea Rain.) Трава
золототисячника містить гіркі глікозиди,
алкалоїд генціанін, кислоту аскорбінову, ефірну олію, слизи тощо. Препарати
золототисячника {настойка, настій) збуджують апетит, стимулюють секрецію травних залоз, підвищують перистальтику травного каналу. Трава
золототисячника входить до складу апетитних і
шлункових зборів. Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.) — містить алкалоїди, філохінон, полісахариди, дубильні речовини, ефірні олії, органічні кислоти, спирти тощо. Має кровоспинні, антигіпертензивні властивості, збуджує апетит, секрецію слинних та шлункових залоз, виділення жовчі, зменшує метеоризм. Крім того, препарати деревію усувають спазми шлунка, кишок, жовчних проток. Офіцинальним є збір для збудження
апетиту (Species amarae), до складу якого входить трава полину гіркого (8 частин) і трава деревію звичайного (2 частини). Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.) Крім
гіркот, апетит стимулюють також інші засоби, а саме: інсулін, який викликає відчуття голоду, що пов'язано з гіпоглікемією,
деякі психотропні
(аміназин, амітриптилін,
літію карбонат), невротропні, антигіпертензивні (клофелін) засоби, анаболічні стероїди тощо. Анорексигенні — це засоби, які знижують апетит. їх застосовують у випадках аліментарного ожиріння, яке погіршує перебіг багатьох захворювань, призводить до порушення обміну речовин, розладів з боку серцево-судинної системи, печінки та ін. Провідним методом лікування хворих на ожиріння є різке обмеження їжі з високою енергетичною цінністю і посилення фізичної активності, що створює в організмі негативний енергетичний баланс. Проте під час такого лікування звичайно виникає тяжке відчуття голоду, що примушує
застосовувати препарати, які знижують апетит. Класифікація. 1. Препарати,
що впливають на катехоламінергічну
систему і стимулюють ЦНС: а) похідні фенілалкіламіну
(фепранон, дезопімон); б) похідні ізоіндолу
(мазиндол). 2. Препарати,
що впливають на серотонінергічну систему: а)
похідні фенілалкіламіну (фенфлурамін,
фенілпропаноламін). 3. Препарати,
що пригнічують шлунково-кишкові
ліпази (орлістат та ін.). Активним
анорексигенним засобом є фенамін, який має центральну
психостимулюючу і периферичну
адреноміметичну дію. Він стимулює центр насичення, що викликає пригнічення центру голоду. Крім того, препарат підвищує збудливість кори великого мозку, що, очевидно, також сприяє пригніченню цього центру. Проте як анорексигенний засіб фенамін не застосовується. Це зумовлено тим, що у хворих, які приймають фенамін з приводу ожиріння, розвивається загальне збудження, безсоння, виникає тахікардія, аритмія, підвищується артеріальний тиск. Крім того, до фенаміну швидко виникає звикання і пристрасть. Серед
структурних аналогів фенаміну виявлено ряд
речовин, яким властива більш-менш висока
вибірковість анорексигенної дії, а
також слабка психостимулююча і
периферична активність. Такими
препаратами є фепранон і дезопімон. Порівняно з фенаміном
анорексигенний ефект цих препаратів
виявляється меншою мірою. Механізм
дії такий самий, як фенаміну. У
хворих на ожиріння фепранон сприяє зменшенню маси тіла. Активність його достатньою мірою виявляється у перші 8-12 тижнів, потім поступово знижується. У
шлунку фепранон абсорбується швидко. Накопичується переважно в мозку, печінці, нирках. Т1/2 — близько 8
годин. Інактивується інгібіторами
МАО. Виводиться нирками частково у
вигляді метильованих метаболітів. Хворі
переносять фепранон і дезопімон добре. Проте в осіб з підвищеною чутливістю і при
передозуванні можливі негативні
ефекти у вигляді тахікардії, аритмії, підвищення артеріального тиску, неспокою, порушення сну. У разі тривалого використання розвивається звикання і лікарська залежність. Протипоказання: вагітність, пізні стадії гіпертензивної хвороби, порушення мозкового і вінцевого кровообігу, інфаркт міокарда, глаукома, тиротоксикоз, захворювання, які супроводжуються підвищеною збудливістю центральної нервової системи і судомами тощо. Мазиндол за анорексигенною дією перевищує фенамін у 5—10 разів. Крім того, він пригнічує абсорцію тригліцеридів, знижує рівень холестерину. Фенфлурамін і фенілпропаноламін схожі на мазиндол, але вони пригнічують функцію ЦНС і підвищують AT. Ормстат діє аноригенно, знижуючи активність шлунково-кишкових ліпаз. ЗАСОБИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ СЕКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ ШЛУНКА ДІАГНОСТИЧНІ
ЗАСОБИ Як
засоби, що стимулюють секрецію залоз шлунка і тому застосовуються з діагностичною метою, використовують деякі продукти харчування, особливо екстрактивні — м'ясний бульйон, капустяний сік тощо. Їх застосовують як пробний сніданок перед взяттям шлункового соку для дослідження. Для цього також використовують і лікарські засоби, а саме: кофеїн, пентагастрин, гістамін. Природним
стимулятором секреції шлункових
залоз є гастрин — гормон, який утворюється в слизовій оболонці переважно воротарної печери (antrum pyloricum) шлунка.
Звідси
він надходить у кров, збуджує
парієтальні екзокриноцити шлункових залоз, які виділяють хлороводневу кислоту.
Шлунковий сік має високу кислотність,
але порівняно низький вміст протеолітичних ферментів (пепсину тощо). Для дослідження шлункової секреції застосовують натуральний і синтетичний гастрин та його синтетичні аналоги, зокрема пентагастрин. Ці засоби при
парентеральному введенні не
викликають значних негативних
ефектів. Пентагастрин використовують як стимулятор шлункової секреції для визначення секреторної та кислотоутворювальної функції шлунка. Вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 6 мкг/кг. Після введення препарату взяття й дослідження шлункового соку проводять через колені 15 хв протягом години і більше. Побічна
дія: слинотеча, нудота, короткочасне зниження артеріального тиску,
неприємні відчуття в ділянці живота тощо. Гістамін збуджує
специфічні рецептори: Н, — локалізуються в
гладкій мускулатурі бронхів, кишок,
судин, Н2 — у слизовій
оболонці шлунка, матці, серці. Внаслідок цього підвищується секреція бронхіальних, слинних та шлункових залоз, збільшується виділення жовчі, розширюються капіляри, знижується артеріальний тиск, зростає проникність стінки капілярів, зменшується об'єм циркулюючої крові. Поряд з цим підвищується скорочення гладкої мускулатури органів, а також секреція
глікокортикоїдів та адреналіну. Вводять
підшкірно гістаміну
гідрохлорид по 0,01 мг/кг у вигляді 0,1 % розчину. У разі недостатності залоз шлунка гістамін підвищує секрецію парієталь-них клітин, які продукують хлороводневу кислоту. Ефект настає через 7-10 хв, досягає максимального рівня через 20-30 хв, продовжується близько 60-90 хв. У випадках органічних порушень шлункових залоз введення гістаміну є неефективним. ЗАСОБИ
ЗАМІСНОЇ ТЕРАПІЇ При
недостатності секреторної функції шлункових
залоз у зв'язку з їх органічним
ушкодженням застосовують засоби замісної
терапії, тобто натуральний шлунковий
сік, або препарати, які містять основні
його компоненти, — хлороводневу кислоту, пепсин. Кислота хлороводнева як головний компонент шлункового соку створює необхідне кисле середовище для максимальної протеолітичної дії пепсину. У шлунку кислота частково зв'язується з харчовими речовинами, частково нейтралізується слиною, слизом шлункового соку і вмістом
дванадцятипалої кишки, який може потрапляти до шлунка, наприклад, у випадках ахілії. Тільки незв'язана частина введеної кислоти хлороводневої створює певний кислий фон вмісту шлунка (РН близько 1,5-2). У
медичній практиці застосовується кислота хлороводнева
розбавлена. Цей препарат містить 1 частину кислоти хлороводневої і 2 частини води. Це прозора безбарвна рідина, яка змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. її застосовують усередину по 10-15 крапель на 1/4-1/2 склянки води під час їди або в мікстурі з пепсином — столовими ложками. Кислота
хлороводнева розбавлена, що введена
в шлунок до їди, стимулює секрецію шлункового соку, перетворює неактивний пепсиноген,
який виділяється головними клітинами слизової оболонки, на активний пепсин.
Зменшує перистальтику шлунка,
викликає затульний рефлекс. При вживанні під час їди вона сприяє розчиненню сполучної тканини м'ясних продуктів, оптимальному рН для активності пепсину, підвищує тонус і моторно-евакуаторну функцію шлунка (кислотний рефлекс), гальмує перехід недостатньо перетравленої їжі в кишки, зменшує процеси бродіння в шлунку, внаслідок чого зникає печія, відригування і біль у надчеревній ділянці. Цінною властивістю цього препарату є здатність стимулювати продукцію гастрину в шлунку, секретину і холецистокініну — стимуляторів зовнішньосекреторної функції підшлункової залози і виділення жовчі у дванадцятипалу
кишку. Він також сприяє абсорбції
заліза із шлунка і тонкої кишки. Показання (часто в поєднанні з пепсином): ахілія, гіпоацидні стани, диспепсія,
гіпохромна анемія. Протипоказання: ацидоз, гострий гастрит. Побічна
дія: у випадках тривалого введення у великих дозах — ацидоз, розм'якшення емалі зубів. Пепсин — протеолітичний препарат шлункового соку, розчинний у воді і спирті. Отримують із слизової оболонки шлунка свиней і змішують із цукровою пудрою. Призначають усередину по 0,2- Пепсин
у шлунку виявляє оптимальну протеолітичну активність при рН 1,4-2,5. При підвищенні рН активність знижується, а при рН понад 6 — припиняється. У дванадцятипалій кишці під впливом ферментів підшлункової залози пепсин руйнується.
У кислому середовищі шлункового вмісту гідролізує білок до пептидів, частково до амінокислот. Найкращим засобом
замісної терапії при недостатності секреції
шлункових залоз є сік шлунковий натуральний. Його отримують від тварин (собак, коней)
методом уявного харчування, розробленого І. П. Павловим. Діючими агентами цього препарату є кислота хлороводнева, пепсин та інші ферменти слизової оболонки шлунка. Це прозора безбарвна рідина, кисла на смак, із слабким специфічним- запахом. Призначають усередину по 1 -2 столових ложки під час їди. Подібну
дію мають пепсидин
і ацидин-пепсин. ЗАСОБИ,
ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ СЕКРЕЦІЮ
ЗАЛОЗ ШЛУНКА При
захворюваннях шлунка, які супроводжуються підвищеною кислотністю шлункового соку (виразкова хвороба, гіперацидний гастрит), використовуються холіноблокуючі засоби і засоби, які усувають стимулюючий
вплив ендогенного гістаміну на залози
шлунка. Практичне значення мають
м,-холіноблокатори (гастроцепін), блокатори Н2-рецепторів (ранітидин, фамотидин), блокатори протонного насоса (Н+,
К\ АТФ-аза) (омепразол,
ланзопразол, пантопразол, рабепразол, нізатидин та ін.). Холіноблокатори на рівні периферичних нервових вузлів, як і на рівні м-холінорецепторів, значно пригнічують стимулюючу дію блукаючого нерва на залози шлунка, внаслідок чого гальмується секреція кислоти хлороводневої. При повторному
введенні цих засобів згодом зникає гіперацидний стан і пов'язане з цим порушення шлункового травлення. З
блокаторів Н2-рецепторів у клінічній практиці
широко застосовують ранітидин та фамотидин, що мають значну активність і не є шкідливими для пацієнта. Вони є конкурентними антагоністами гістаміну. Діючи на Н2-рецептори
парієтальних екзокриноцитів, ці засоби значно зменшують секрецію кислоти хлороводневої. Меншою мірою пригнічують секрецію
пепсину і гастромукопротеїду (внутрішнього
фактора Касла). Ці препарати мають низьку
ліпофільність, тому погано долають гематоенцефалічний бар'єр, виділяються
переважно нирками в незміненому
вигляді. Ранітидин відрізняється високою блокуючою активністю
та вибірковістю дії на Н2-рецептори,
а також низькою токсичністю. Добре
абсорбується з травного каналу
(біодоступність — 50 %). Т1/2 — 8-12 годин. Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіпергастри-немія, рефлюкс, ерозивний гастрит, дуоденіт. Побічна
дія: головний біль, шкірний висип, пронос, запор. Фамотидин і нізатидин активніші, ніж ранітидин, діють триваліше (призначають 1 раз на добу), мають менше побічних ефектів. Омепразол пригнічує функцію протонного насоса (Н+, К+,
АТФ-ази) парієтальних екзокриноцитів
шлунка. Добре
абсорбується з травного каналу. Діє тривало (призначають 1 раз на добу). Зв'язується з білками крові. Біотрансфор-мується в кислому середовищі канальців парієтальних
екзокриноцитів на активний метаболіт
сульфонамід. Останній утворює дисульфідний
місток з Н"1", К+, АТФ-азою і блокує її активність. Препарат пригнічує
базальну і стимульовану секрецію кислоти хлороводневої, пепсину, має гастропротекторну активність. Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс, синдром Золлінгера - Еллісона. Побічна
дія: діарея, нудота, кишкова колька, слабкість, головний біль. Бактерія Helicobacter pylori досить
слабкий патоген, і може довго існувати в організмі, не проявляючи себе Але виразка чи рак шлунка починають
розвиватись, коли додаються й інші фактори ризику, наприклад, порушення режиму харчування, емоційні стреси, підвищена
кислотність. АНТАЦИДНІ ЗАСОБИ Засоби
з властивістю лугів часто використовують
для нейтралізації кислоти хлороводневої
шлункового соку. До них звертаються тоді,
коли гіперсекреція шлункових залоз не
усувається холіно- та
гістаміноблокуючими засобами. До
антацидних засобів належить натрію
гідрогенкарбонат, магнію оксид, магнію трисилікат,
алюмінію гідроксид і кальцію
гідрогенкарбонат. Ці засоби відрізняються
між собою швидкістю розвитку ефекту,
ефективністю, швидкістю абсорбції з кишок, наявністю резорбтивної дії, здатністю утворювати вуглекислоту в шлунку. розвиток гастриту Найшвидше
діє натрію гідрогенкарбонат (NaHCO3).
При взаємодії його з
кислотою хлороводневою шлункового соку (NaHCO3 + HC1 = NaCl + СО2 + Н2О)
утворюється вуглекислота. Накопичуючись
у шлунку, вона може сприяти перфорації
його стінки (за наявності виразки).
Крім того, подразнюючи рецептори слизової оболонки шлунка, вуглекислота викликає вторинну гіперсекрецію, що змушує вдаватися до нового введення антацидних засобів. Поряд з цим натрію гідрогенкарбонат, вільно адсорбуючись, може бути причиною системного алкалозу. Цьому сприяє також накопичення у дванадцятипалій кишці гідрогенкарбонатів кишкового вмісту, оскільки вони залишаються не нейтралізованими кислотою хлороводневою, яка сюди надходить із шлунка. Подібно
до натрію гідрогенкарбонату, швидкий
антацидний ефект має кальцію карбонат осаджений (СаСО3). При взаємодії його з кислотою хлороводневою шлункового соку також утворюється вуглекислота (СаСО3 + 2НС1 і СаС12 + Н2О + + СО2), яка здатна викликати вторинну гіперсекрецію. Системний алкалоз при цьому розвивається рідше, тому що вуглекислота
надходить у кров повільніше. Звичайно алкалоз
виникає лише в разі значного
передозування препарату і поєднується з гіперкальціємією. Кальцію
карбонат викликає запор. Хворим
на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої
кишки доцільно призначати
антацидні засоби, які в шлунку утворюють гелі, що тонкою плівкою покривають виразки і таким чином захищають їх від кислоти і подразнювального впливу їжі. Такі властивості мають препарати магнію й алюмінію — магнію трисилікат і алюмінію гідроксид. Вони,
на відміну від натрію
гідрогенкарбонату і кальцію карбонату, при взаємодії з кислотою хлороводневою не
утворюють вуглекислоти і не викликають системного алкалозу. Дія магнію оксиду
(MgO) і магнію
трисилікату (2MgO.3SiO2.(H2O)n) розвивається повільно.
Активність магнію оксиду вища, ніж натрію
гідрогенкарбонату, приблизно в 3-4 рази (MgO + 2НС1 <=> MgCl2 + Н2О). Він абсорбується з кишок у невеликій кількості. У разі патології нирок можлива гіпермагніємія. Введення його у великій кількості може викликати послаблювальний ефект. Магнію трисилікат має також адсорбуючі властивості. У шлунку він набуває
желеподібного стану. При цьому Алюмінію гідроксид у шлунку утворює гель, має виразні адсорбуючі й антацидні властивості (Al(OH)3 + 3HC1 = А1С13 + ЗН2О). Один грам цього
препарату нейтралізує 250 мл
0,1 н. розчину НС1. Утворений у процесі цієї реакції алюмінію хлорид у кишках
перетворюється на нерозчинний
алюмінію фосфат, який має в'яжучі
властивості, може викликати запор. Як
активний антацидний засіб призначають альмагель. Це комбінований препарат, до складу якого входить гель алюмінію гідроксид, магнію оксид і D-copбіт. До складу препарату альмагель-А входить також анестезин. За рахунок перших двох речовин здійснюється антацидний,
адсорбуючий і обволікаючий ефект. D-сорбіт сприяє посиленому виділенню
жовчі і послабленню кишок. Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіперацидний
гастрит, езофагіт та інші захворювання травного каналу з гіперацидним ефектом. Альмагель-А застосовують у випадках, коли ці захворювання супроводжуються нудотою, блюванням, болем. Маалокс — містить магнію та алюмінію гідроксид і призначається за такими
самими показаннями Безпосередньо
захищають слизову оболонку
шлунка гастропротектори завдяки створенню механічного захисту (сукралфат,
вісмуту трикалію дицитрат) або
впливу на слизовий бар'єр (карбеноксолон, лізопратол). ЗАСОБИ,
ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ АКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКА ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ АКТИВНІСТЬ ШЛУНКА При
захворюваннях шлунка, які супроводжуються його гіпотонією, виникає потреба в застосуванні засобів, які підвищують його тонус і стимулюють перистальтику. Для активізації цієї функції призначають холіноміметичні засоби: м-холіноміметики (ацеклідин) і антихолінестеразні засоби (фізостигмін, галантамін, особливо прозерин). Останнім
часом застосовують прокінетики: метоклопрамід, цизаприд — агоністи серотонінових рецепторів — та дромперидон — блокатор
a-адренорецепторів. Дія
ацеклідину здійснюється
через збудження
м-холінорецепторів, а антихолінестеразних — через зв'язування і зворотне зниження активності холінестерази, внаслідок чого в синапсах холінорецепторів накопичується ацетилхолін — медіатор цих синапсів. При цьому підвищується не тільки рухова активність шлунка, а й секреція
шлункового соку. Як
стимулятор моторної функції шлунка найчастіше призначають прозерин, рідше ацеклідин. У процесі лікування цими
засобами зникає відчуття тиснення,
переповнення, тупий розпираючий біль
у надчеревній ділянці, блювання
зеленуватим вмістом шлунка, гикавка та інші ознаки атонії шлунка. Стимулятори моторики шлунка застосовують при захворюваннях, коли виникає
атонія шлунка (інфаркт міокарда,
перитоніт, тромбоз судин шлунка тощо). Атонію шлунка усувають
також натрію хлорид (у вену по 5-Ю мл 10 % розчину),
пітуїтрин (підшкірно
або у вену по 2-5 ОД) тощо. Протипоказання: бронхіальна астма, стенокардія, атеросклероз, органічні захворювання серця, епілепсія, гіперкінези. ЗАСОБИ,
ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ РУХОВУ
АКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКА У
випадках надмірно високого тонусу гладких м'язів шлунка, що спостерігається у хворих на виразкову хворобу, з пілороспазмом, кардіоспазмом, спастичним колітом тощо призначають спазмолітичні засоби: м-холіноблокатори (атропін, платифілін, бутилскополамін); м,-холіноблокатори (піренцепін, гастроцепін); міотропні засоби (папаверин, но-шпа), а також пробантин, що
має м-холіно- і гангліоблокуючу дію. м-Холіноблокатори переривають потік нервових
імпульсів із центру блукаючого нерва
до м'язів шлунка на рівні м-холінорецепторів. Внаслідок цього моторика шлунка і
секреція шлункових залоз знижуються.
Міотропні
спазмолітики впливають на
гладкі м'язи безпосередньо. БЛЮВОТНІ
ЗАСОБИ У
деяких випадках виникає гостра потреба в блюванні, що сприяє випорожненню шлунка і видаленню з нього речовин, які подразнюють і ушкоджують його слизову оболонку. Цей складний рефлекторний акт здійснюється за допомогою блювотних засобів, які мають властивість вибірково збуджувати центр блювання. Введення
таких засобів викликає антиперистальтику тонкої кишки, внаслідок чого її вміст
може частково закидатися до шлунка, збільшуючи
його об'єм. Потім виникає спазм пілоричної частини
шлунка і розслаблення тіла шлунка та його
кардіального отвору. Кардіальна частина шлунка підтягується догори, стравохід розширюється і стає коротшим. Створюються сприятливі умови для зворотного викиду шлункового вмісту.
Цьому сприяють інтенсивні скорочення діафрагми
і м'язів черевної стінки. Різке підвищення внутрішньочеревного і внутрішньошлункового тиску створює умови для випорожнення шлунка. Блювання
починається з глибокого вдиху, скорочення
діафрагми, відведення надгортанника, підняття
гортані і м'якого піднебіння. Це сприяє ізоляції дихальних шляхів від блювотних мас. Блюванню
звичайно передує період нудоти. З'являється блідість, холодний піт, посилюється
секреція слинних, шлункових і бронхіальних залоз, сльозотеча, дихання стає аритмічним, знижується артеріальний тиск, відмічається загальна слабкість, пригнічення довільних рухів, тяжкі суб'єктивні відчуття. Незабаром після блювання ці явища зникають. Центральною
ланкою блювального акту є
блювотний центр , який координує
цей складний рефлекторний процес. З центром зв'язана спеціальна хеморецепторна зона, яка отримала назву пускової (тригерної). Збудження блювотного центру хімічними речовинами може здійснюватися шляхом прямого впливу або рефлекторно. У зв'язку з цим розрізняють блювотні засоби центральної (прямої) і рефлекторної (периферичної) дії. До
блювотних засобів центральної дії належить апоморфіну гідрохлорид, який отримують дією кислоти хлороводневої на морфін. Це білий, злегка жовтуватий або сіруватий кристалічний порошок без запаху. Погано розчинний у воді й спирті. Водні розчини на світлі і при тривалому зберіганні набувають інтенсивно зеленого кольору і стають не придатними до вживання. Про пряму дію апоморфіну свідчить поява блювання після нанесення його безпосередньо на пускову зону блювотного центру. Апоморфін
стимулює хеморецептори тригерної
зони блювотного центру, внаслідок
чого виникає 2-3-разове блювання, звичайно
через 10-15 хв після підшкірного введення.
Введення апоморфіну всередину
недоцільне, оскільки він абсорбу
ється недостатньо й ефект настає пізно. У випадках пригнічення блювотного центру (наркоз, отруєння снодійними засобами, тяжка алкогольна інтоксикація)
блювотна дія апоморфіну не проявляється. Введений усередину апоморфін абсорбується в шлунку і кишках недостатньо, тому його вводять переважно підшкірно. Апоморфін
метаболізується у печінці з утворенням
глюкуронідів. Виводиться (близько
4 %) нирками. Показання: видалення із шлунка отруйних речовин або недоброякісних продуктів харчування, головним чином у таких
випадках, коли неможливо здійснити промивання шлунка зондом (спроби самогубства, психічні захворювання, втрата свідомості, порушення ковтання тощо); гостра інтоксикація етиловим спиртом, вироблення умовнорефлекторної реакції огиди
до алкоголю у процесі лікування хворих на хронічний алкоголізм. Побічна дія: колапс, зорові галюцинації, неврологічні розлади. Протипоказання: тяжкі захворювання серця, атеросклероз, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, активні форми туберкульозу легень із схильністю до легеневих кровотеч, органічні
захворювання центральної нервової системи, похилий вік. До блювотних засобів рефлекторної дії належать препарати блювотного кореня, трави мишатника, міді сульфат, цинку
сульфат, еметин
та ін. Рефлекторний характер блювотної дії еметину вперше встановлено в лабораторії І. Павлова його учнем Н. Н. Токаревим. Він показав, що цей алкалоїд у собак викликає блювання лише в разі введення в шлунок. При перетинанні блукаючих нервів, змазуванні слизової оболонки шлунка місцевоанестезуючими засобами, а також при введенні еметину парентерально або в пряму
кишку блювотний ефект не настає. Засоби
цієї групи, в тому числі міді й цинку сульфат, застосовуються
дуже рідко (всередину
по 1 столовій ложці 3 % розчину) у зв'язку з
подразнювальним їх впливом на слизову
оболонку шлунка і загальнотоксичною
дією. ПРОТИБЛЮВОТНІ ЗАСОБИ На
відміну від блювотних, протиблювотні
засоби застосовують дуже часто, оскільки блювання супроводжує численні захворювання, при яких у процес втягуються
«блювотні зони» організму: горло, вінцеві та брижові судини, очеревина, жовчні протоки, кора великого мозку та ін. Блювотний
рефлекс викликається підвищеним тиском у шлунку і в різних відділках тонкої й товстої кишок, спазмом порожнистих органів (бронхів, шлунка, кишок, жовчних проток і сечових шляхів, судин), підвищенням внутрішньочерепного тиску у зв'язку з пухлинами, абсцесами,
під впливом психічних чинників. Блювання виникає під час інтенсивного болю будь-якого генезу, як і при інтоксикації багатьма лікарськими засобами, наприклад цитостатиками, серцевими глікозидами та ін. Залежно
від патогенезу розрізняють блювання
центрального і рефлекторного походження.
Відповідно до цього розрізняють протиблювотні засоби центральної і рефлекторної дії. Призначаючи протиблювотні засоби, потрібно враховувати генез блювання. Зокрема, у випадках блювання,
зумовленого збудженням блювотного центру через підвищену збудливість
центральної нервової системи, призначають засоби, які знижують її збудливість: седативні, снодійні, антихолінергічні, протигістамінні, невролептичні. Найефективнішими
протиблювотними засобами центральної дії є похідні фенотіазину, особливо етаперазин, трифтазин
тощо. Механізм їх дії полягає у блокаді дофамінових рецепторів хеморецепторної
пускової зони в довгастому мозку. Протиблювотна
дія етаперазину перевищує
дію аміназину приблизно в 10 разів. Тому його широко використовують у випадках блювання центрального походження: під час вагітності; зумовленого інтоксикацією лікарськими засобами, які впливають на тригерну зону (препарати наперстянки, апоморфін); у післяопераційному періоді; у хворих на променеву хворобу; усуває також гикавку. Етаперазин,
поряд з іншими невролептиками,
малоефективний у разі морської хвороби. При морській і повітряній хворобі блювання зумовлене надзвичайним збудженням аналізатора гравітації (вестибулярного апарату), звідки імпульси надходять до блювотного центру, а не
до тригерної зони. Особам з підвищеною збудливістю аналізатора гравітації рекомендується профілактичне застосування лікарських препаратів, які містять скополамін (таблетки «Аерон»). При цих захворюваннях ефективні також протигістамінні засоби — димедрол
і дипразин, які мають седативні і антихолінергічні властивості, метоклопрамід, як і препарати ментолу, зокрема валідол. Новими
протиблювотними засобами, які призначають
при хіміотерапії в онкологічній
практиці, є антагоністи серотонінових рецепторів: гранісетрон, ондансетрон, тропісетрон. До
складу таблеток
«Аерон* входить
Ефективним
протиблювотним засобом центральної
дії є також метоклопра-мід
(реглан, церукал) — специфічний блокатор дофамінових (Д2) рецепторів тригерної зони, а у великих дозах — і серотонінових.
Його протиблювотна активність значно
перевищує дію аміназину. Метоклопрамід
підвищує ефекти ацетилхоліну на
м-холінорецептори кишок, тонус
сфінктера стравоходу, розслаблює пілоричну частину шлунка й ампулу дванадцятипалої кишки, стимулює перистальтику і
прискорює евакуацію із проксимальних
відділів кишок. Сприяє загоюванню
виразок шлунка і дванадцятипалої кишки. Як
протиблювотний засіб метоклопрамід призначають у випадках розладу травлення, нудоти і блювання, зумовлених променевою терапією, дією серцевих глікозидів, засобів для наркозу і антибіотиків, а також токсикозом вагітних. Крім того, цей препарат застосовують у комплексному лікуванні хворих на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, при дискінезії органів черевної порожнини, післяопераційній атонії кишок, метеоризмі, для полегшення інтубації
трахеї, при рентгенологічному
дослідженні кишок тощо. Призначають
по 1 таблетці ( Побічна дія: екстрапірамідні розлади, діарея, сонливість, шум у вухах, сухість у роті тощо. Протипоказання:
обережно дітям до
14 років, водіям автотранспорту. У
випадках рефлекторного блювання, викликаного подразненням слизової оболонки шлунка,
застосовують місцевоанестезуючі засоби —
анестезин, новокаїн,
а також ментол,
м'ятну воду, краще
в поєднанні з льодом. При спазмі гладкої мускулатури порожнистих органів черевної порожнини (пілороспазм, жовчна і ниркова колька), які супроводжуються болем, застосовують спазмолітики (атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, но-шпа). У випадках застійних явищ у шлунку ефективно вживати 2-3 краплі 5 % розчину
йоду на склянку води, при періодичних
скороченнях шлунка — кислоті/ хлороводневу розбавлену. ЖОВЧОГІННІ ЗАСОБИ При
багатьох захворюваннях печінки, особливо запальних і дистрофічних, порушується її зовнішньосекреторна функція —
процес утворення і виділення жовчі. Це призводить до порушення моторики травного каналу, травлення, абсорбування харчових і деяких лікарських речобин, білкового обміну тощо. Часто застій жовчі у жовчному міхурі, особливо на фоні інфекції і гальмування синтезу жовчних кислот, може призвести до зниження стабілізуючих властивостей жовчі,
випадання холестерину в осад, утворення жовчних конкрементів. Для
запобігання таких розладів або їх усунення застосовують жовчогінні засоби, які підвищують секрецію жовчі печінкою (Choleretica, або Cholesecretica) або сприяють виходу ЇЇ у дванадцятипалу кишку із жовчного міхура (Cholagoga, або Cholekinetica). До холекінетичних
засобів належать також холеспазмолігпики, тобто
засоби, які не викликають виходу жовчі
в кишку, але усувають спазм жовчних
шляхів і знижують їх тонус. Таку властивість
мають атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, нітрогліцерин
та інші спазмолітичні засоби. Розподілити
жовчогінні засоби на ці дві групи
не завжди можливо, оскільки деякі з них мають одночасно холеретичні, холекінетичні і холеспазмолітичні властивості. ЗАСОБИ, ЯКІ
ВПЛИВАЮТЬ НА СЕКРЕЦІЮ ЖОВЧІ Холеретичний
ефект властивий багатьом лікарським
засобам, які містять жовч і натуральні жовчні кислоти, деякі синтетичні і рослинні речовини. До препаратів, які містять жовч і натуральні жовчні
кислоти, належать алохол, холензим, кислота хенодеоксихолева. Вони
мають відносно невисоку холеретичну активність. Разом з тим під їх впливом значно підвищується концентрація жовчних кислот у жовчі. Посилюється також
утворення і виділення білірубіну, внаслідок чого вміст його в жовчі зростає. На тонус жовчних шляхів і на виділення жовчі ці засоби не впливають. При
повторному прийманні препаратів жовчі і жовчних кислот холеретичний ефект посилюється і стає тривалішим. Підвищується також вміст жовчних кислот у жовчі, а тому посилюються її холестеринстабілізуючі властивості,
усувається загроза випадання
холестерину в осад. Крім того, ці
препарати за рахунок жовчних кислот підвищують секреторну і рухову функції травного каналу, а також діурез,
особливо при набряках циркуляторного
походження. Холеретична дія цих препаратів
зумовлена наявністю в їх складі
жовчних кислот. Вони, як і їх солі, а також
похідні інших органічних кислот (бромсульфалеїн,
бенгальський рожевий, йодовані рентгеноконтрастні засоби), виділяються
гепатоцитами в жовчні капіляри. Тут
вони дисоціюють, утворюючи органічні
аніони, висока концентрація яких створює осмотичний градієнт між жовчю і кров'ю, що і зумовлює осмотичну фільтрацію води й електролітів у жовчні капіляри. Холеретична дія жовчних кислот зменшується у
міру зв'язування їх з білірубіном,
холестерином, білками та іншими речовинами жовчі. Алохол випускають у таблетках, які містять суху жовч, сухі екстракти часнику і кропиви, а також вугілля активоване. Крім впливу на функцію печінки, він пригнічує процеси бродіння і гниття в кишках,
підвищує секреторну і рухову функції травного каналу. Призначають головним чином для профілактики і лікування при первинному запорі. Призначають усередину по 2 таблетки 3 рази на день протягом 3-4 тижнів. Холензим містить суху жовч, висушений при низькій температурі і подрібнений порошок підшлункової залози і кишок
забійної худоби. Завдяки наявності жовчних кислот, ферментів підшлункової і кишечних залоз
препарат активно впливає
на секреторно-моторну функцію травного каналу. Призначають при гастриті, ахілії, ентероколіті, оскільки препарат сприяє нормалізації травлення, поліпшенню апетиту, зменшенню больових відчуттів у ділянці шлунка і кишок. Приймають усередину по 1 таблетці 1-3 рази на день. Кислота хенодеоксихолева (хенофальк)
при введенні всередину транспортується шляхом пасивної дифузії у проксимальному
відділі тонкої кишки. У печінці
піддається кон'югації з гліцином і таурином. У зв'язку з цим у жовчі зростає концентрація жовчних кислот, досягаючи максимуму при щоденному вживанні препарату на 3-6-му тижні. У кишках кон'югати кислоти хенодеоксихолевої розпадаються, а сама кислота дегідроксилюється бактеріями на кислоту літохолеву. Приблизно 80 % її виділяється з калом, решта абсорбується. На
секрецію жовчі кислота хенодеоксихолева
має слабкий вплив. Проте при цьому
різко зменшується літогенність жовчі як за рахунок
підвищення концентрації жовчних кислот,
так і за рахунок зниження концентрації
холестерину. У такій жовчі
розчинність холестерину, як і
перехід його кристалів у рідку фазу на межі поділу кристали — жовч, зростає. Ці
властивості кислотії хенодеоксихолевої покладено в основі лікування хворих на жовчнокам'яну, хворобу. Метою є розчинення дрібних холестеринових каменів у жовчному міхурі
і жовчних протоках. Позитивний
результат отримують, призначаючи
хворим кислоту хенодеоксихолеву по 15 мг/кг щодня. Близько 75 % конкрементів діаметром до До
синтетичних холеретичних засобів належить оксафенамід, нікодин, деякі похідні барбітурової кислоти та ін. Оксафенамід значно стимулює секрецію
жовчі і має холеспазмолітичну
дію. Його призначають усередину по 0,25- Із
похідних барбітурової кислоти холеретичну активність має фенобарбітал. Він
має різнобічний вплив на печінку
і на обмін білірубіну: стимулює секрецію жовчі, синтез жовчних кислот і кон'югацію їх з
амінокислотами, прискорює відновлення
ферментативної активності гепатоцитів,
стимулює утворення білірубіну,
кон'югацію його з глюкуроновою кислотою
і виведення з жовчю. Фенобарбітал
застосовується для профілактики жовтяниці, у випадках гемолітичної хвороби новонароджених, спадкової жовтяниці (синдром Кріглера — Наджара і синдром Жільбера), залишкових явищ перенесеного вірусного гепатиту, деяких форм внутрішньопечінкового холестазу та ін. Жовчогінні засоби рослинного походження у більшості випадків віднесені до холеретичних лише завдяки стимулюючому впливу на секрецію жовчі. Діючими речовинами рослинних жовчогінних препаратів є ефірні олії, фітостерини, флавоноїди,
смоли тощо. Із ефірних олій холеретичну дію мають м'ятна, болгарська трояндова і кропу запашного. Серед цих засобів найбільшу цінність становлять препарати, отримані з безсмертника піщаного, шипшини, стовпчиків з приймочками кукурудзи, барбарису звичайного, ластовця золотистого та ін. Вони мають незначну
токсичність. Деякі
рослинні жовчогінні препарати крім
холеретичної мають спазмолітичну, знеболювальну
і секретинподібну дію. Основним показанням
для їх застосування є дискінезія
жовчних шляхів, запор внаслідок
дефіциту жовчі, невровегетативні
розлади функції печінки і підшлункової
залози. Квітки безсмертника піщаного, або котячих лапок (Flores Helichrysi arenarii s. Gnaphalium arenarium L.). Препарати
цієї рослини стимулюють утворення жовчі, секреторну функцію шлунка і підшлункової залози, підвищують тонус жовчного міхура, але не впливають на вихід жовчі у дванадцятипалу кишку. Квіткові кошики безсмертника піщаного застосовують у вигляді відварів або настоїв (6- Стовпчики з приймочками
кукурудзи (Styli cum stigmatis Zea maydis). Із стовпчиків з приймочками кукурудзи виділено: ситостерол, стигмастерол, жирну
(до 2,5 %) й ефірну олію, сапоніни, камедеподібну речовину, смолу, гірку глікозидоподібну сполуку, кислоту аскорбінову і філохінон (віт. К().
Препарати із стовпчиків з приймочками
кукурудзи значною
мірою збільшують секрецію жовчі й полегшують надходження її у дванадцятипалу кишку. У жовчі зменшується вміст органічних речовин, знижується її в'язкість і відносна густина. За рахунок філохінону ці препарати прискорюють згортання крові. Препарати
із стовпчиків з приймочками кукурудзи особливо ефективні для лікування хворих
на хронічний холецистит і
холангіт. При систематичному їх прийманні у хворих поступово зменшується або зникає почуття тяжкості, болю в ділянці печінки і жовчного міхура, припиняється нудота, блювання, метеоризм, зменшуються розміри печінки. Поліпшення самопочуття має стійкий характер. Тривале,
протягом 3 — 5 тижнів, застосування
препаратів із стовпчиків з приймочками кукурудзи при жовчнокам'яній хворобі в деяких випадках також помітно і стійко поліпшує стан хворих. Плоди шипшини. Шипшина (Rosa) — багаторічна рослина із родини розових. У медицині застосовують плоди, які збирають у період їх достигання аж до морозів. Плоди
шипшини містять вітаміни (кислоту
аскорбінову, рибофлавін,
філохінон, токоферол), каротин,
у значній кількості цукри, кислоту лимонну, пектинові та дубильні речовини, мінеральні солі.
За вмістом кислоти аскорбінової шипшина не має собі рівних серед рослин. У
плодах концентрація цього вітаміну іноді доходить до 20 % і більше, зростаючи в міру достигання плодів. Із
сухих плодів шипшини готують екстракти, сиропи, таблетки, драже. їх широко застосовують як домашній лікарський засіб у вигляді відварів, настоїв і чаю. Препарати з плодів шипшини широко призначають при гіпо- та авітамінозах.
Як жовчогінні і спазмолітичні засоби вони
активні при захворюваннях печінки, жовчних шляхів, жовчного міхура і травного каналу. Ці препарати сприяють збільшенню
секреторної функції печінки і шлунка. В
Україні широкою популярністю користується препарат із шипшини — холосас. Це густа рідина темно-бурого кольору, своєрідного запаху, солодка на смак. Холосас має жовчогінну та холеспазмолітичну
дію, ефективний при лікуванні хворих на хронічний гепатит, холецистит, холангіт тощо. Його застосовують усередину по 1 чайній ложці 3 рази на день. Як
жовчогінні використовують також жовчогінний збір, комбіновані препарати — холагол, холагогум, оліметин тощо. Холагол — комбінований препарат, до складу якого входять: барвні речовини кореня куркуми — Показання.
Холеретичні засоби застосовують
при різних захворюваннях печінки, жовчних
шляхів (хронічний гепатит, холангіт,
холецистит, цироз печінки та ін.),
головним чином для поліпшення дренажу
жовчовидільної системи. Завдяки створенню
постійного руху жовчі ліквідується її застій у протоках, зменшується абсорбація у кров, погіршуються умови для розвитку інфекції й утворення каменів, зменшується інтенсивність запального процесу.
Інколи холеретичні засоби призначають у
поєднанні з магнію сульфатом або
мінеральними водами (Боржомі, Єсентуки
№ 4 і 17, Новоіжевська, Донецька,
Смирновська, Арзні та ін.). При
інфекційних процесах печінки або
жовчних шляхів холеретики потрібно
поєднувати з антисептиками або антибактеріальними
засобами (антибіотиками,
сульфаніламідами). Жовчогінні препарати,
які містять жовчні кислоти, застосовують
також у випадках тривалого хірургічного дренажу жовчних шляхів, нориці жовчного міхура. При цьому, з одного боку, вони сприяють нормалізації травлення, а з другого — посилюють виділення жовчі, запобігають висхідній інфекції.
Крім того, препарати, які містять жовч,
жовчні кислоти, можуть бути засобами
замісної терапії у випадках ендогенної
недостатності жовчних кислот (цироз
печінки). У
разі закупорки загальної печінкової протоки конкрементами невеликих розмірів холеретичні засоби потрібно призначати
з магнію сульфатом і спазмолітичними речовинами (атропіну сульфатом,
препаратами бєладонни, платифіліну гідротартратом, нітрогліцерином, метацином та ін.).
При цьому вище від місця обтурації
підвищується тиск, одночасно розслаблюється м'яз — стискач загальної жовчної протоки
(сфінктер Одді) і сама протока,
що сприяє просуванню конкрементів
по ній і виходу їх у кишку. Протипоказання. Холеретичні препарати протипоказані хворим на гепатит, гостру і підгостру дистрофію печінки, при захворюваннях, які супроводжуються обтураційною жовтяницею. Оксафенамід не можна призначати
хворим на жовчнокам'яну хворобу і
холецистит, із стенокардією
(посилюється холецистовінцевий больовий синдром). Кислота хенодеоксихолева протипоказана
у випадках наявності
рентгенпозитивних каменів у жовчному
міхурі, нефункціонуючого жовчного
міхура, частої печінкової кольки, хронічного
гепатиту і цирозу печінки, запальних захворювань тонкої й товстої кишки та ін. Побічна дія під час лікування холеретиками трапляється рідко. Препарати жовчі і жовчних кислот, як і оксафенамід, в окремих хворих викликають пронос. Побічні ефекти нікодину виявляються відчуттям припливу тепла або
незначного нетривалого болю в надчеревній ділянці, переважно при застійних формах гепатиту. ЗАСОБИ, ЩО ЗНІМАЮТЬ
СПАЗМ ЖОВЧНИХ ШЛЯХІВ І СПРИЯЮТЬ ВИХОДУ
ЖОВЧІ В КИШКИ Холекінетичні засоби (холецистокінін, магнію сульфат та ін.) підвищують рухову активність жовчного міхура, одночасно
зменшуючи тонус м'яза - стискача загальної жовчної протоки (сфінктера Одді),
що сприяє виходу жовчі із жовчного міхура в кишки, а також із печінки, обминаючи жовчний міхур. Холекінетичні засоби часто застосовуються під час дуоденального зондування. Холецистокінін є одним із важливих чинників гуморальної регуляції функції жовчовидільного апарату печінки. Після ін'єкції 0,5-3 ОД холецистокініну внутрішньовенно максимальне скорочення жовчного міхура на стає зазвичай через 3-5, рідше 10-15 хв, тобто значно раніше, ніж після введення інших засобів. Для швидкого і більш точного визначення функціонального стану жовчного міхура і жовчних шляхів, їх рельєфу тощо холецистокінін вводять з рентген контрастними речовинами. Перевага
холецистокініну перед магнію сульфатом
під час дуоденального зондування
полягає у швидкості отримання чистої,
не змішаної з лікарськими речовинами жовчі, що значно поліпшує результати хімічного, цитологічного і бактеріологічного її дослідження. Магнію сульфат є одним з найчастіше застосовуваних холекінетичних засобів. Крім впливу на жовчовидільну систему
він має заспокійливу, протисудомну, спазмолітичну і проносну дію. Концентрований розчин магнію сульфату (50 мл 30-33 % теплого розчину), введений у дванадцятипалу кишку за допомогою зонда, викликає рефлекторний викид жовчі в кишку. Спочатку через 10-15 хв інтенсивно виділяється темна жовч (порція В), потім світліша (порція С).
Темну жовч вважають міхуровою, світлу —
печінковою. При гіпотонії жовчного
міхура темна жовч виділяється дещо пізніше — через 25—40 хв. Для
сліпого зондування, або зондування без зонда, хворому рекомендують вранці натще випити 60 мл ЗО % розчину магнію сульфату, лягти на правий бік, поклавши на ділянку печінки грілку на 2 год. Хворим
на хронічний холецистит і холангіт
магнію сульфат призначають усередину
— по 1 столовій ложці 25 % розчину 3 рази на
день. Холеспазмолітичні засоби (атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, розанол та ін.) не викликають активного виходу жовчі в кишки. Вони лише усувають спазм жовчних шляхів, тому широко застосовуються під час нападів жовчної кольки, які трапляються
у хворих на жовчнокам'яну хворобу, гострий холецистит, холангіогепатит, підчас
загострення хронічного
холециститу тощо. При цьому інтенсивність
болю значно зменшується або він зовсім зникає. Проте
введення лише одних холеспазмолітичних засобів часто недостатньо для усунення печінкової кольки. У таких випадках комбінують їх з наркотичними анальгетиками — морфіном,
омнопоном, промедолом тощо. З іншого боку, застосування одних знеболювальних засобів часто недостатньо, оскільки вони, викликаючи центральну знеболювальну дію, не ліквідують причину болю — спазм жовчних
шляхів. У
випадках тяжкого нападу печінкової кольки внутрішньовенно вводять па ізотонічному розчині глюкози суміш — атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, анальгін і один з невролептичних
засобів (аміназин, галоперидол або дроперидол)
чи протигістамінних (дипразин, димедрол). Якщо через 10-15 хв після такої ін'єкції напад кольки не зникне, введення повторюють, додавши до цієї суміші наркотичний анальгетик та еуфілін. Виутрішньом'язово можна ввести магнію сульфат, під язик — валідол чи
нітрогліцерин. У
вигляді курсового лікування холеспазмолітичні засоби в поєднанні з іншими препаратами широко використовуються у випадках гіпертонічної форми дискінезії жовчних шляхів, жовчнокам'яної хвороби, хронічного холециститу і холангіогепатиту, коли періодично з'являється
біль. При такому лікуванні біль або припиняється, або виникає рідше і є менш інтенсивним. ГЕПАТОПРОТЕКТОРИ При захворюваннях
печінки та інших органів часто порушується
не тільки зовнішньосекреторна функція, а й інші функції печінки, що негативно впливає на перебіг захворювання. У зв'язку з цим виникає потреба у використанні засобів, які стимулюють функції печінки, — гепатопротекторів. В останні роки як гепатопротектори часто
використовують рослинні флавоноїдні,
вітамінні препарати (токоферолу ацетат, кислота аскорбінова,
полівітаміни), кислоту глутамінову, кортикостероїди,
есенціале, препарати печінки. Флавоноїди — це клас дуже поширених у природі фенольних сполук. Вони складаються з двох фенольних залишків. Більшість флавоноїдів є похідними хромону і хроману, що мають у положенні 2, З або 4 арильний радикал. Як
речовини з широким спектром біологічної
дії флавоноїди містяться в овочах,
фруктах, горіхах, насінні, дріжджах, квітках, корі дерев. Сумарна їх кількість у добовому
раціоні людини досягає Препарати
рослинних флавоноїдів є природними
регуляторами резистентності
слизової оболонки шлунка, імунологічних процесів, вільнорадикальних реакцій тощо. Для них властива гепатопротекторна і антиоксидантна активність. Вважають,
що використання препаратів рослинних
флавоноїдів є чинником профілактики захворювань oлунка, печінки, серцево-судинної системи тощо. У
травному каналі рослинні флавоноїди абсорбуються добре. Після одноразового прийому максимальна концентрація визначається протягом ЗО - 60 хв, а при
повторному введенні сталий рівень у крові настає вже через добу. Розподіляються в організмі
нерівномірно: у великій кількості накопичуються в печінці й нирках. У ядрах гепатоцитів їх міститься в 100-200 разів менше, ніж у цитоплазмі. Метаболізм здійснюється в печінці шляхом кон'югації з глюкуроновою та сірчаною
кислотами, причому в невеликій кількості. На мікросомну систему окиснення рослинні флавоноїди не впливають, тому в разі
застосування флавоноїдів з іншими засобами це не відбивається на їх фармакокінетиці та фармакодинаміці. Виводяться з організму переважно з жовчю, меншою
мірою — з сечею. Як
препарати рослинних флавоноїдів використовують легалон, силібор, фламін, флакумін і конвафлавін. Легалон і силібор є сумішшю флавоноїдів плодів розторопші плямистої (Silybum marianum L.), фламін — сухим концентратом, який містить флавоноїди безсмертника піщаного (Helichrysum arenarii). Розторопша плямиста Фармакодинаміка.
Механізм дії цих препаратів досить
складний і ще недостатньо
вивчений. Найважливішим у їх фармакодинаміці
є властивість стабілізувати
клітинні та субклітинні мембрани печінки й інших органів. Наявність антиоксидантних властивостей цього препарату встановлено в дослідах на тромбоцитах людини, як і на експериментальних тваринах, індукцію пероксидного окиснення ліпідів яких викликали етиловим спиртом та іншими гепатоток-сичними речовинами. Важливою
ланкою механізму гепатопротекторного
ефекту легалону є його властивість
стимулювати синтез нуклеїнових кислот
і білків. Показання:
гострий вірусний гепатит,
підгострий і хронічний гепатит, цироз печінки, ураження печінки гепатотоксичними речовинами, а
також профілактика порушень
функції печінки, наприклад, у зв'язку
з хірургічними втручаннями на ній, жовчному міхурі, судинах тощо. Протипоказання:
цукровий діабет із супутнім
холестатичним синдромом (можливе
поглиблення холестазу, а також виникнення
тяжкої декомпенсації цукрового
діабету). Рослинні
флавоноїдні препарати хворі переносять
добре. Лише у деяких з них можуть з'явитися
неприємні відчуття в шлунку, сухість у
роті, діарея, свербіж шкіри, висипи
тощо. Есенціале — лікарський препарат, до складу якого, поряд з вітамінами (піридоксином, ціанокобаламіном, ніацином (кислотою нікотиновою), кислотою пантотеновою та ін.), входять есенціальні, тобто незамінні фосфоліпіди, переважно фосфатидилхоліни. Вважають, що в Фармакодинаміка.
Есенціале впливає на обмін речовин,
особливо ліпідний, активує оксидне
фосфорування, сприяє синтезу кислоти
аденозинтрифосфорної. Препарат має мембраностабілізуючу, антиоксидантну і гепатопротекторну активність при інтоксикації організму гепатотоксичними речовинами: чотирихлристим вуглецем, спиртами, етіоніном,
антибіотиками групи тетрацикліну, протитуберкульозними засобами та ін. Цей препарат гальмує некроз печінки, сприяє нормалізації структури та функції гепатоцитів. За рахунок есенціальних фосфоліпідів він забезпечує відновлення структури і функцій клітинних та субклітинних мембран. У зв'язку з цим ліквідуються дефекти в клітинних мембранах, викликані гепатотоксичними речовинами. Есенціале зменшує щільність біологічних мембран, зумовлену віковими змінами. Як і інші антиоксиданти, есенціале сприяє зростанню
загальної кількості рибосомного матеріалу, зменшує кількість мембранозв'язаних полісом у печінці,
значно збільшує співвідношення
поміж вільними та мембранозв'язаними
полісомами, стимулюючи
синтез білка. Показання:
гострий і хронічний гепатит,
цироз печінки, жирова її дистрофія, печінкова кома, ушкодження печінки екзогенними гепатотоксичними речовинами, порушення функції печінки у хворих на цукровий діабет та ін.; профілактика рецидивів жовчнокам'яної хвороби, передопераційна
підготовка і післяопераційне лікування
хворих, особливо у випадках хірургічного
втручання на печінці і жовчних шляхах тощо. Есенціале
застосовують не тільки при захворюваннях
печінки і жовчних шляхів.
Його призначають у складі комплексної фармакотерапії хворим, у яких порушений обмін ліпідів і пов'язана з ним фосфоліпідна структура мембран клітин. Сприяючи нормалізації названих процесів, есенціале підвищує ефективність фармакотерапії основного захворювання. Протипоказань
до застосування есенціале
немає, що є важливою його перевагою перед
іншими гепатопротекторами. Токофероли (вітамін Е) є природними антиоксидантами. Стабілізуюча
їх дія на клітинні та субклітинні
мембрани виявляється при запальних і
дистрофічних захворюваннях
печінки, ураженнях її гепатотоксичними
речовинами — спиртами, протитуберкульозними
препаратами, метгемоглобіноутворювальними
сполуками тощо. Найефективнішим з них є синтетичний препарат токоферолу ацетат. Під впливом цього препарату прискорюється нормалізація обміну білірубіну, поліпшується функціональний стан печінки, зменшуються її розміри. Ефективність токоферолу ацетату при захворюваннях печінки підвищується при поєднання його з іншими гепатопротекторами. Гепабене — комбінований препарат рослинного походження, що містить флавоноїди розторопші плямистої, а також алкалоїди рутки лікарської (димниці). Має виразну гепатопротекторну і жовчогінну дію. Показання:
хронічний гепатит, цироз
печінки, токсичні ураження печінки, в тому числі
алкоголем. Подібна
дія властива також для силібору, карсилу. Кислота аскорбінова використовується як
допоміжний гепатопротекторний
засіб у комбінованій фармакотерапії
у випадках гострого та хронічного
гепатиту, цирозу печінки, уражень її гепатотоксичними речовинами. Призначають по 0,3- Замість
кислоти аскорбінової можна призначати
галаскорбін — комплексну сполуку солей аскорбінової і галової кислот, або аскорутин —препарат, до складу якого крім кислоти аскорбінової входить рутин. При захворюваннях печінки галаскорбін приймають по Кислоту глутамінову в гепатології призначають хворим на хронічний гепатит (активна форма, персистуючий, холестатичний), біліарний цироз печінки, у випадках екзогенної (портальної) коми, хронічної печінкової коми тощо. При цьому поліпшується стан хворих, зв'язується і
виводиться з організму аміак. Призначають усередину по 1- Препарати печінки (сирепар, віто-гепат, вігератин) також мають гепатопротекторні властивості. Сирепар і віто-гепат
отримують із печінки
великої рогатої худоби, містять
ціанокобаламін (близько
10 мкг в 1 мл), а вігератин —препарат, до складу якого входить ліофілізований екстракт печінки і панкреатин. Препарати печінки мають ліпотропну, гепатотропну, антианемічну активність. їх призначають при хронічних захворюваннях печінки (гепатит, компенсований і субкомпенсований цироз печінки, жировий гепатоз), а також хворим на панкреатит і гастрит з пониженою секреторною функцією (вігератин), гіперхромну анемію і макроцитарну анемію вагітних (вітогепат). Вітогепат вводять внутрішньом'язово по 1-мл на добу, курсами по 15-20 днів; сирепар — по 2-3 мл протягом 1,5-2 місяців; вігератин — усередину по 2-3 таблетки на день протягом 3-4 тижнів. ЗАСОБИ,
ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ЕКСКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ ПІДШЛУНКОВОЇ
ЗАЛОЗИ При
захворюваннях, які супроводжуються
недостатністю екскреторної функції підшлункової залози, порушується травлення і обмін речовин. Оскільки ферменти підшлункової залози беруть участь у
розщепленні білків, жирів і вуглеводів, виникає потреба у препаратах, які містять ферменти підшлункового соку. Класифікація. До цієї групи відносять різні за походженням лікарські засоби, які стимулюють чи заміщують екскреторну функцію підшлункової залози або гальмують її, пригнічують активність протеолітичних ферментів. Відповідно ці засоби можна розділити на такі групи. I. Лікарські
засоби, які стимулюють або заміщують екскреторну активність підшлункової
залози: 1) тваринного походження (органопрепарати) (секретин, холецистокінін, панкреатин, панзинорм форте, фестал, креон та ін.); 2)
мікробного походження
(солізим); 3)
які отримують
із грибів (ораза); 4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з насіння кропу, листя м'яти перцевої, плодів глоду, квіток безсмертника піщаного, II. Лікарські
засоби, які гальмують екскреторну активність підшлункової залози
(інгібітори протеолітичних ферментів): 1) препарати підшлункової залози (гордокс); 2) які отримують з тканини легень (контрикал, інгітрил); 3)синтетичного походження (кислота амінокапронова); 4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з плодів анісу, трави
чистотілу, стовпчиків з приймочками кукурудзи, коріння кульбаби, трави звіробою та ін. При
недостатності функції підшлункової залози для замісної терапії призначають панкреатин (порошок з висушеної підшлункової
залози великої рогатої худоби). Амілаза у складі панкреатину, як і соку підшлункової залози, перебуває в активному
стані. Вона забезпечує розщеплення крохмалю і глікогену до дисахаридів. Трипсин у панкреатині представлений у
вигляді трипсиногену, тобто
в неактивній формі. Під впливом
ентерокінази кишкового
соку він перетворюється на активний трипсин, який розщеплює білки і поліпептиди до амінокислот. Дія цього ферменту доповнюється ферментом хімотрипсином, який також входить до складу соку підшлункової залози. Трипсин руйнує
пептидні зв'язки, утворені карбоксильними групами аргініну й лізину, а хімотрипсин — зв'язки циклічних амінокислот. Сприяючи
нормалізації процесу травлення
в кишках, панкреатин запобігає метеоризму або усуває його. Панкреатин
як замісний засіб застосовується у випадках
розладу травлення, зумовленого
недостатністю екскреторної функції підшлункової залози (хронічний панкреатит,
пухлина або атрофія залозистих
елементів) і порушення функції печінки.
Крім того, панкреатин доцільно призначати
хворим на гіпоацидний гастрит, хронічний
ентероколіт, особливо у випадках
неефективності кислоти хлороводне-вої
розведеної. У поєднанні з ціанокобаламіном
панкреатин застосовують також при
гіперхромній анемії. Доцільно
комбінувати панкреатин з кислотою
хлороводневою розведеною, пепсином,
жовчогінними препаратами та ін. В
останні роки як замісні лікарські засоби при недостатності екскреторної функції підшлункової залози широко застосовують
комплексні ферментні препарати. Одним
з них є панзинорм форте. До його складу входить 200 мг екстракту слизової оболонки шлунка, що відповідає 200 мг пепсину, ЗО мг сухого екстракту жовчі рогатої худоби, 200 мг панкреатину. Зовнішній шар таблетки містить екстракт
слизової оболонки шлунка (розчиняється в шлунку). Кислотостійке ядро таблетки, що складається з панкреатину й екстракту жовчі, розпадається у дванадцятипалій кишці. Таким чином, субстанції, що містяться в таблетці, компенсують дефіцит ферментів шлунка і підшлункової залози, одночасно стимулюючи їх продукцію. Крім захворювань шлунка і дванадцятипалої кишки препарат ефективний при
панкреатиті різного генезу, а також після операційних втручань на цих органах, печінці, жовчних шляхах, кишках. Серед
комплексних препаратів, що застосовуються як замісні засоби, одним з найбільш поширених є фестал, до складу якого входять
панкреатичні ферменти ліпаза й
амілаза по 10 ОД, протеаза — 17 ОД, компоненти
жовчі — 25 мг, геміцелюлоза — Приймають
по 1—3 драже під час або відразу
після їди 3 рази на добу. Курс лікування 2 місяці. Протипоказання:
алергія на компоненти,
що входять до складу препарату, тяжкі ураження печінки з високим рівнем білірубіну, обтурація жовчних шляхів, печінкова кома, непрохідність кишок. Побічна дія не встановлена. Подібну
або близьку дію мають інші комплексні
ферментні препарати: мезим форте, дигестал, креон та ін. Поряд
з протеолітичними ферментами до
складу підшлункового соку входять також їх інгібітори, які продукуються клітинами підшлункової залози, печінки, привушних залоз та інших органів. Вони гальмують активність цих ферментів, утворюючи з ними неактивні комплекси, запобігаючи можливості впливу їх на тканину підшлункової залози. При деяких захворюваннях залози (гострий панкреатит, загострення
хронічного панкреатиту) захисна дія інгібіторів протеолітичних ферментів підшлункової залози стає недостатньою. Внаслідок цього активуються протеолітичні
ферменти підшлункової залози, що може призвести до ЇЇ самоперетравлювання. При
таких захворюваннях хворим потрібно
вводити інгібітори протеолітичних ферментів панкреатичного соку, зокрема контрикал. Контрикал —
інгібітор протеолітичних ферментів: калікреїну,
трипсину, хі-мотрипсину. Крім того, він гальмує активування профібринолізину
(плазміногену) і перетворення його на
фібринолізин, а також активність останнього. У
травному каналі не абсорбується. Після внутрішньом'язового і підшкірного введення концентрація в крові незначна, оскільки у тканинах швидко руйнується. Т]/2 не перевищує 10 хв. Контрикал
призначають хворим на гострий
і хронічний панкреатит у період загострення, а також напередодні оперативного втручання на підшлунковій залозі і суміжних
органах для уникнення можливого перетравлювання їх панкреатичним соком. Крім того, контрикал застосовують у випадках шоку внаслідок крововтрати, несумісності крові, тяжких травм, при опіках,
передчасному відшаруванні плаценти, вну-трішньоутробній смерті плода та інших станах, які супроводжуються різким підвищенням фібринолітичної активності крові. Контрикал є ефективним антидотом у випадках передозування фібринолізину. Контрикал вводять
внутрішньовенно струминно (повільно) і
крапельно. В останньому випадку його
розводять ізотонічним розчином
глюкози або натрію хлориду. Чим
тяжчий перебіг захворювання, тим у
більшій дозі застосовують препарат.
При гострому панкреатиті, некрозі підшлункової
залози, загостренні хронічного панкреатиту контрикал вводять внутрішньовенно повільно в дозах 75 000-125 000 ОД і більше. Потім протягом того ж
дня додатково вводять крапельно ще 25 000-75 000 ОД. На 2-4-й день конт-рикал також вводять у великих дозах. Далі в міру поліпшення стану хворого і зниження
вмісту діастази в сечі, дозу поступово
зменшують. Для профілактики безпосередньо
перед операцією контрикал потрібно
вводити в дозі 50 000 ОД внутрішньовенно повільно, а під час операції, як і в перші дні після неї, крапельно ще 50 000-100 000 ОД. При хронічному ре-цидивуючому
панкреатиті добова доза контрикалу звичайно
не перевищує 25 000— 50 000 ОД. Контрикал
переноситься хворими добре,
навіть у високих дозах. У випадках дуже швидкого введення можливі нудота і блювання, рідко —
місцеве подразнення.
Після частих повторних введень препарату може розвинутися тромбофлебіт. Алергічні реакції виникають рідко. При
гострому панкреатиті використовують
також пентоксил.
Він є не тільки
інгібітором трипсину, а й має протина-брякову і протизапальну активність. Призначають по ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ
ФУНКЦІЮ КИШОК Рухова
(моторна) функція кишок забезпечує
просування їжі, перетравлювання й абсорбцію харчових речовин завдяки постійній зміні
тонусу, перистальтичним скороченням і маятникоподібним рухам кишок. Здійснення цих процесів, як і координацію функції різних відділів кишок, регулюють складні
неврогуморальні механізми,
забезпечує нервовом'язовий апарат кишок
(нервові сплетення, циркуляторна і
поздовжня гладка мускулатура,
велика кількість чутливих хемо-
і механорецепторів, холіно- і адрено-рецепторів). Цим пояснюється висока чутливість кишок до
численних ендогенних і зовнішніх
чинників, у тому числі й до різних лікарських речовин. Рухова
функція кишок посилюється під впливом
холіноміметичних, деяких гормональних
та інших препаратів. Наркотичні, антихолінергічні, адреноміметичні за соби, препарати опію та інші речовини, навпаки, гальмують цю функцію. Серед
засобів, які підвищують перистальтику кишок, розрізняють такі, що усувають їх атонію, й ті, що сприяють ліквідації запору (проносу). Серед засобів, які гальмують
моторну функцію кишок, самостійне значення мають ті, що усувають їх спазм, а також засоби, які ліквідують пронос. ЗАСОБИ,
ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК ЗАСОБИ, ЩО УСУВАЮТЬ АТОНІЮ КИШОК Серед речовин, які усувають атонію кишок, найбільше практичне значення мають антихолінестеразні засоби, пітуїтрин, натрію хлорид та ін. Із
антихолінестеразних засобів найчастіше застосовують прозерин. Його призначають для профілактики атонії і лікування
кишок хворих після операції, у випадках стійкого атонічного запору тощо. Після підшкірного
введення прозерину ефект настає через кілька
хвилин, усередину — через 1-2 год.
У зв'язку з цим для збудження
моторики кишок прозерин потрібно
призначати парентерально. Здебільшого вводять підшкірно або внутрі-шньом'язово по 1—2 мл 0,05 % розчину через кожні 4 год. Інші
антихолінестеразні засоби впливають на моторику кишок менше, тому їх при атонії
застосовувати недоцільно. Пітуїтрин впливає на моторну функцію кишок за рахунок гормону вазопресину, що входить до його складу. При атонії кишок пітуїтрин вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 5-10 ОД. За потреби ін'єкції можна повторювати. Відновлення моторики кишок, як правило, починається через 10-20 хв, поступово зростає, інколи навіть до спазмів і проносу. У випадках
післяопераційної атонії, паралітичної, странгуляційної
і обтураційної непрохідності кишок,
коли організм втрачає багато води і
електролітів через блювання, під
шкіру вводять близько ПРОНОСНІ ЗАСОБИ Проносні засоби викликають розрідження вмісту кишок, підвищують їх моторну функцію і прискорюють дефекацію. Дія проносних засобів рефлекторна (викликають подразнення чутливих рецепторів кишок). Підвищення моторики на місці дії проносних засобів рефлекторно поширюється на інші ділянки кишок, а також на інші органи, особливо на серцево-судинну систему. Настає перерозподіл крові, що призводить до зменшення кровонаповнення судин мозку і усунення загрози крововиливу. Проносні засоби, особливо сильнодіючі, стимулюють скоротливу функцію матки, тому під час вагітності і менструації їх призначають з обережністю. Класифікація. Залежно від локалізації дії розрізняють
засоби, які підвищують моторну функцію: а) переважно тонкої кишки, б) переважно
товстої кишки і в)
усіх відділів кишок. До засобів, дія яких
поширюється на всі
відділи кишок, належать солі (натрію і
магнію сульфат, водорозчинні фосфати тощо),
які дуже повільно проникають через кишковий бар'єр. Найчастіше
застосовують магнію
і натрію сульфат, а також деякі мінеральні
води («Моршинська», «Баталінська», «Слов'янська») і мінеральні солі (наприклад, карловарську, яка містить велику кількість натрію сульфату). У
зв'язку з тим що аніони і катіони цих проносних засобів погано абсорбуються, у кишках створюється високий осмотичний тиск, що перешкоджає абсорбції води. Крім того, гіпертонічні розчини цих солей сприяють дифузії води в просвіт кишок, і вони переповнюються рідиною. Це викликає механічне подразнення барорецепторів і рефлекторне посилення моторики кишок. Проносній дії сульфатів сприяє також підвищене утворення в кишках сірководню. Залежно
від шляху введення магнію сульфат
діє по-різному. Виходячи з механізмів
проносної дії магнію і натрію сульфату,
потрібно дотримуватися певних умов,
які забезпечують максимальний ефект:
призначати натще і з достатньою кількістю теплої води (1/2-2 склянки). За дотримання цих умов проносний ефект настає через 4-6 год. Концентровані розчини
цих солей можуть викликати рефлекторний спазм воротаря (pylorus), що затримує надходження їх у кишку. Дію
сольових проносних можна прискорити
вживанням великої кількості теплої води: ефект настає значно раніше — через 1—3 год. Проносні
солі застосовують за потреби швидкого
спорожнення кишок одноразовим
прийомом препарату. Повторний прийом протягом доби
або в найближчі дні неприпустимий через подразнювальну дію цих
препаратів. Після
прийому сольових проносних стає неможливою абсорбція в кишках не тільки води, а й різних речовин — харчових,
лікарських, отруйних. У зв'язку з цим магнію і натрію сульфат застосовують у випадках отруєння різними
лікарськими речовинами
й отрутами, прийнятими всередину.
Проносні солі запобігають абсорбції і різко прискорюють виведення отрути з травного каналу. Для
цього призначають по 20- Сольові
проносні використовують з антигельмінтними
засобами (гальмують абсорбцію останніх і сприяють підтриманню їх високої концентрації в кишках). Вони прискорюють також виведення гельмінтів і вмісту кишок, у тому числі антигельмінтного препарату. Сольові проносні застосовують також у випадках загрози крововиливу в мозок і при набряку мозку, рідше при набряках, зумовлених хронічною недостатністю серця, для дегідратації організму. У таких випадках натрію сульфат призначають по 20—30 г у концентрованих розчинах (на
півсклянки води), що сприяє виведенню з
організму максимальної кількості рідини. Протипоказання:
гострі захворювання
органів черевної порожнини (апендицит, холецистит, цистит, перитоніт), наявність механічної перешкоди для просування вмісту кишок (защемлена грижа, ілеус), захворювання, які супроводжуються кровотечами
з матки, травного каналу тощо. До
препаратів, які підвищують рухову функцію переважно
тонкої кишки, належать
ті олії, які не розщеплюються і
не абсорбуються в кишках (вазелінова
олія), або розщеплюються і
абсорбуються част
ково (рицинова — касторова, оливкова, мигдальна, кунжутна, а також риб'ячий жир). Ці олії або в незміненому, або в емульгованому стані виводяться назовні, сприяючи
розм'якшенню калових мас і полегшенню їх просування через товсту кишку. Олія рицинова (касторова) — прозора густа в'язка
жовтувата рідина, має слабкий запах
і своєрідний смак. У будь-яких співвідношеннях
змішується зі спиртом, ефіром,
хлороформом. Отримують з насіння рицини,
яка росте у тропічній Африці, культивується
в південних районах СНД. Ця
олія сама по собі подразнювальної дії не має, у шлунку не змінюється. Лише у дванадцятипалій кишці вона під впливом ліпази і лужного середовища частково
гідролізується на гліцерин і рицинову (оксипальмітинову) кислоту. Солі цієї кислоти, подразнюючи хеморецептори слизової оболонки кишок, викликають рефлекторне
збудження перистальтики. Внаслідок цього прискорюється просування вмісту кишок, швидше настає дефекація. Після прийому столової ложки олії рицинової випорожнення кишок настає через 2—6 год. У
міру видалення вмісту кишок, як і продуктів гідролізу олії рицинової, товста кишка розслаблюється, внаслідок чого можливий тимчасовий запор. Як
проносний засіб олію рицинову призначають всередину дорослим по 15—30 г, а дітям по 5- Оскільки
олія рицинова викликає рефлекторне
підвищення моторної функції матки,
її можна застосовувати у випадках слабкості пологової діяльності. Для цього ЇЇ призначають всередину по 40- Застосування
олії рицинової як проносного
засобу протипоказане у випадках
отруєнь жиророзчинними отрутами
(бензолом, фосфором та ін.), а також після приймання препаратів чоловічої папороті: у зв'язку з розчинністю цих речовин в олії прискорюється їх абсорбція і посилюється інтоксикація. Олію вазелінову призначають усередину по 1-2 ст. ложки на день, переважно хворим з хронічним запором. Рухову функцію переважно товстої кишки підвищують за
допомогою засобів рослинного і
синтетичного походження. Найбільшого
поширення отримали препарати з
рослин, які містять антраглікозиди, а з синтетичних — фенолфталеїн (пурген) та ізафенін. Антраглікозиди — це складні ефіри, під час гідролізу яких утворюються
похідні
антрахінону і цукру. На відміну від серцевих глікозидів антраглікозиди вибірково діють на кишки. Діючими речовинами є
не антраглікозиди, як такі, а продукти їх гідролізу, а саме, похідні антрахінону — емодин (тріоксиметилантра-хінон) та ін. Ці речовини, подразнюючи інтерорецептори переважно товстої кишки, викликають посилення перистальтики і
внаслідок цього її спорожнення. Припускають,
що гідроліз антрагліко-зидів
відбувається не в кишках, а в інших органах, можливо, в печінці. Потім продукти гідролізу їх разом з жовчю виділяються в кишки і впливають на рецептори. Деякі з
цих продуктів, а саме, кислота хризофанова, виділяються з організму з молоком і сечею, забарвлюючи їх у жовтий колір.
Проносний ефект препаратів, які містять антраглікозиди, настає через 6-10 год, тому їх призначають
звичайно на ніч. Проносні
засоби, які містять антраглікозиди,
як і синтетичні препарати, застосовують переважно для усунення звичного запору, а також у разі затримки та утруднення дефекації у зв'язку з гемороєм. У
таких випадках ці препарати приймають у великих дозах, а за неефективності застосовують інші проносні засоби. Проносні
препарати, які містять антраглікозиди,
у великих дозах можуть викликати
біль у животі й тенезми. З обережністю їх
слід призначати вагітним жінкам та годувальницям,
а також хворим із захворюваннями
печінки та нирок. Негативним
реакціям на проносні засоби запобігають
ретельним підбором доз. У
медичній практиці широко використовують препарати з кореня ревеню, кори крушини, листя сени тощо. Корені ревеню (Radices Rhei), багаторічної трав'янистої рослини, використовують у медицині. Корені
та кореневища ревеню містять антраглікозиди,
таноглікозиди, кислоту хризофанову,
смоли, пектинові речовини, багато крохмалю тощо. З них виготовляють порошок, таблетки, сухий екстракт, сироп. Ці препарати призначають як проносні та жовчогінні засоби при хронічному запорі, атонії кишок, метеоризмі. Інколи їх застосовують як в'яжучі засоби (закріплюючий ефект): таноглікозиди не посилюють, а, навпаки, пригнічують моторику кишок. Зв'язуючись з білками, вони утворюють осад, який захищає рецептори слизової оболонки кишок від подразнення. Для досягнення проносного
ефекту препарати ревеню призначають у дозах 0,5- Кора крушини (Cortex Frangulae Alni). Із кори крушини виготовляють рідкі й сухі екстракти, проносні збори тощо. Ці препарати викликають проносну дію через
8-10 год після прийому всередину. Великий латентний період зумовлюється повільним гідролізом антраглікозидів крушини ферментами та бактеріальною флорою товстої кишки в лужному середовищі.
Вони починають розпадатись лише в товстій кишці, де і проявляють свою проносну дію. Вона є результатом подразнення рецепторного апарату цього відрізка кишок. Крім того, препарати крушини гальмують абсорбцію з кишок, у зв'язку з чим
об'єм кишкового вмісту збільшується, випорожнення кишки полегшується Препарати крушини призначають хворим з хронічним запором. Тривале лікування цими препаратами призводить до звикання, що потребує збільшення дози або заміни їх на інші препарати аналогічної дії. Вагітним
жінкам ці препарати протипоказані:
можуть призвести до викидня. Сухим
стандартизованим препаратом кори крушини є
препарат рамніл.
Його призначають хворим з хронічним
запором по Листя сени (Folia Sennae), або касії вузьколистої (Folium Cassia) — напів-кущовика, що культивується в Середній Азії та Казахстані,
містить антраглікози-ди,
флавонові глікозиди, органічні кислоти, полісахариди тощо. Листя
сени використовують для виготовлення
настою, таблеток екстракту сени сухого,
порошку кореня солодки складного, зборів; імпортні препарати — сепаде, пафіол, глаксена, регулакс та ін. Ці
препарати мають проносну дію, оскільки стимулюють моторну функцію кишок, особливо товстої
кишки. Використовують у
випадках хронічного запору, післяопераційної атонії кишок, перед хірургічним втручанням. До
складу порошку
кореня солодки
складного (Pulvis Glycyrhizae compositus) входить 20 частин порошку листя сени, 20 частин плодів кореня солодки, 10 частин порошку плодів фенхеля, 10 частин сірки очищеної та 40 частин порошку цукру. Як легкий проносний засіб призначають по 1-2 чайній ложці 1-3 рази на день з водою. Збір протигеморойний (Species antihaemorrhoidales) містить листя сени, кору крушини, траву деревію, плоди коріандру
та корінь солодки — по 20 частин.
Столову ложку збору заварюють склянкою
кип'ятку, настоюють 20 хв, проціджують. Призначають
по 1/2-1 склянці на ніч. Фенолфталеїн є синтетичним проносним засобом. За характером проносної дії подібний до антраглікозидів. Є надійним і порівняно легким проносним засобом. Ефект настає через 6—8 год після прийому і зберігається протягом 2-4 днів. Тривалість
дії фенолфталеїну зумовлена тим,
що він, абсорбуючись у кишках, надходить до печінки, звідки з жовчю виділяється знову в кишки. У зв'язку з повільним виділенням із організму при повторних введеннях можлива кумуляція, яка проявляється подразненням нирок, висипом на шкірі. Призначають усередину по 0,1- Ізафенін порівняно з фенолфталеїном має активнішу проносну дію, він менш токсичний і не подразнює нирок. Збуджує перистальтику переважно товстої кишки. Його можна призначати вагітним жінкам і дітям, а також хворим на захворювання нирок. Ізафенін
входить до складу комбінованих таблеток
«Ізаман». Бісакодил. Ефект настає через 4 — 5 год. Широко
застосовують засоби, що пом'якшують
калові маси: лактулазу,
сорбітол, форлакс. ЗАСОБИ,
ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК ЗАСОБИ,
ЩО УСУВАЮТЬ СПАЗМ КИШОК Спазми
кишок звичайно супроводжуються
болем (кишкова колька) різної інтенсивності й локалізації. Вони можуть виникати внаслідок деяких захворювань кишок
або інших органів і систем (гіпофункція надниркових залоз, діабетична кома, інтоксикація лікарськими речовинами, отрутами тощо). Спазмолітичний
вплив на кишки мають лікарські
засоби: м-холінолітичні, гангліоблокуючі, засоби з
міотропною дією. Серед них
особливий інтерес мають: атропіну сульфат, платифіліну гідротартрат,
бензогексоній, пірилен, папаверину гідрохлорид, но-шпа та ін. ПРОТИПРОНОСНІ ЗАСОБИ Пронос
є симптомом багатьох захворювань
та інтоксикацій (дизентерії, холери, інколи туберкульозу, септичних процесів, отруєнь арсеном, солями важких металів тощо). Часто його причиною є недостатня функція шлунка (ахілія) і підшлункової залози, захворювання ендокринних залоз. Ліквідація проносу при
цих захворюваннях можлива лише за
правильної діагностики і раціонального харчування. Наприклад, при наявності проносу у хворих на туберкульоз ефективним є призначення
протитуберкульозних засобів. Пронос у хворих
з недостатньою секреторною функцією
шлунка або підшлункової залози
знімають засобами, що компенсують
цю недостатність (пепсин, шлунковий
сік натуральний, панкреатин та ін.). У
випадках, коли причиною проносу є інфекційні
процеси, ефективними є засоби з
протимікробною дією (антибіотики, сульфаніламідні
препарати, похідні нітрофурану). Для
ліквідації проносу крім зазначених застосовують засоби, які мають також неспецифічну протизапальну дію. В'яжучі засоби, вступаючи в реакцію з тканинними білками поверхні слизових оболонок, ерозій і виразок, утворюють альбумінати у вигляді плівки, яка покриває поверхню слизової оболонки шлунка і кишок. Ця плівка захищає ЇЇ від механічних, термічних і хімічних подразнень, внаслідок чого зменшується потік патологічних імпульсів із зони ушкодження, гальмується абсорбція різних речовин, у тому числі токсичних. У результаті в зоні ушкодження зникає запальна реакція, зменшується моторика кишок, прискорюється епітелізація
ерозій і виразок. Із
групи в'яжучих засобів для ліквідації проносу застосовують танальбін та інші препарати рослинного походження, а також синтетичний препарат — бісмуту нітрат основний. Як
протипроносні засоби застосовують також настої і відвари трави звіробою (Herba Нурегісі), плоди чорниць (Fructus Murtilli), плоди черемхи (Baccae Prurni racemosae), кореневище перстачу
(Rhizoma Tormentilla) та ін. Бісмуту нітрат основний (Bismuti subnitras) має в'яжучу і протимікробну дію. У
гастроентерологічній практиці в'яжучі
засоби застосовують при багатьох захворюваннях,
особливо запальних і запально-виразкових
процесах тонкої і товстої кишок (ентерит, ентероколіт, коліт) і діареї різного походження. При таких захворюваннях звичайно назначають бісмуту нітрат
основний, танальбін або настої і відвари із зазначених рослин. У випадках інфекційних запальних захворювань
кишок ці засоби комбінують з протимікробними.
Для усунення проносу часто поєднують
в'яжучі засоби зі спазмолітичними,
обволікаючими, анальгетиками і
адсорбуючими речовинами. При запаленні
прямої кишки в'яжучі засоби, часто в
поєднанні з анестезином, препаратами беладонни та іншими, застосовують у вигляді клізм і свічок. Обволікаючі засоби як високомолекулярні речовини, які утворюють з водою колоїдні розчини,
механічно захищають слизову
оболонку травного каналу від подразнення. Внаслідок цього зменшуються рефлекторні реакції,
гальмується моторика кишок,
сповільнюється всмоктування у шлунку і кишках, у тому числі лікарських і токсичних речовин. Створюються сприятливі умови для усунення запального процесу. Обволікаючу
дію мають крохмаль, аравійська
камедь, препарати з алтейного
кореня, бульб салепу, насіння льону та ін. Крохмаль (пшеничний, кукурудзяний, рисовий, картопляний) застосовують у вигляді колоїдного розчину (Mucilago Arnyli), який отримують розчиненням його у гарячій воді. Застосовують зовнішньо, всередину і в клізмах. Бульби салепу (Tuber Salep) і аравійську камедь (Gummi arabicum) також застосовують для приготування колоїдних розчинів (слизів). Корінь алтеї (Radix Althaeae) застосовують у вигляді порошку, настою, екстракту сухого (Extractum Althaeae siccum) і сиропу (Sirupus Althaeae), як відхаркувальний, протизапальний і обволікаючий засоби. Насіння льону (Semen Lini) використовують у вигляді відвару та емульсії. Прийняті
всередину адсорбуючі засоби крім протизапальної дії сприяють зниженню кислотності шлункового соку і гальмують моторику кишок, ліквідують метеоризм і пронос. Найактивнішим
адсорбуючим засобом є вугілля активоване (Carbo activatus): має велику загальну поверхню (1г — близько
Хворим
з підвищеною кислотністю шлункового
соку, диспепсією і метеоризмом вугілля активоване призначають усередину по 1/2-1 чайній ложці або 1- При
метеоризмі адсорбуючі засоби часто
поєднують з іншими препаратами. Наприклад, у
випадках істеричної аерофагії
доцільно вводити їх із седативними і
психотропними засобами; при паралітичному метеоризмі — з пітуїтрином, холіноміметичними і антихолінестеразними засобами; при метеоризмі внаслідок порушення секреції шлункових і підшлункової залоз — з соком шлунковим натуральним, панкреатином та ін. При
метеоризмі ефективні також вітрогінні засоби, які отримують з листя м'яти
перцевої, квіток ромашки лікарської тощо.
Очевидно, вони за рахунок ефірних олій, які містяться в них, рефлекторно
поліпшують секреторно-моторну та резорбційну
функцію травного каналу, діють
протимікробно. Листя м'яти перцевої (Folia Men-thae piperitae), трав'янистої
багаторічної рослини. З листя та суцвіть
виділяють ефірну олію. В них є також флавоноїди, каротин, стероли, поліфеноли, мікроелементи (мідь, манган, стронцій тощо). М'яту
перцеву використовують для виготовлення
галенових препаратів — настоїв
і настойок. їх застосовують як засоби,
що рефлекторно поліпшують кровообіг
у судинах мозку та серця, як спазмолітики при спастичних явищах у травному каналі, жовчних шляхах, протоках
підшлункової залози. Квітки ромашки лікарської
(Flores Chamomillae Recutitae), однорічної трав'янистої
рослини з інтенсивним запахом, що
росте на полях, городах, біля житла. Ефірна
олія ромашки в експерименті стимулює рефлекторну діяльність, збуджує центри довгастого мозку, збільшує
частоту дихання і скорочень серця, розширює судини мозку. У великих дозах пригнічує центральну нервову систему, знижує тонус скелетної мускулатури. Жовчогінну дію має не тільки ефірна олія, а й рідкий екстракт ромашки. Препарати
ромашки лікарської (настій, рідкий
екстракт, ефірна олія) належать до потогінних, вітрогінних та антиспастичних засобів. Для них властива заспокійлива і знеболювальна дія. Вони прискорюють регенерацію епітелію, пригнічують запалення, процеси бродіння і гниття в кишках. У
вигляді настою
ромашки лікарської приймають усередину як спазмолітичний засіб при гастриті, спастичному хронічному коліті, які супроводжуються бродінням у кишках, для стимуляції виділення жовчі та поліпшення травлення. Крім того, його призначають хворим на
виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, гіперацидний гастрит, при болю, печії, нудоті. Із
синтетичних протипроносних засобів широко використовують лопераміду
гідрохлорид (імодіум, лопедіум), який знижує тонус і рухову активність гладких м'язів кишок за рахунок зв'язування з опіатними рецепторами їх стінки. Підвищує тонус сфінктера відхідника. Дія препарату настає швидко і триває 4-6 год. Показання:
гостра і хронічна діарея різного
походження, регуляція випорожнень
у пацієнтів з ілеостомою. Побічна дія: головний біль, біль у надчеревній ділянці,
сухість у роті, алергічні реакції. Протипоказання:
вагітність, лактація,
вік до 2 років, гострий виразковий коліт, непрохідність кишок. До
протипроносних засобів належить смекта, що має адсорбційну й
обволікаючу активність. Сечогінні засоби — лікарські засоби різної
хімічної будови, які сприяють збільшенню виділення сечі і зменшенню вмісту
рідини в організмі. У зв'язку з тим, що в механізмі сечогінної дії більшості препаратів
головне значення має збільшення екскреції з організму солей, засоби цієї групи
ще називають салуретиками (солегінними). Основним у механізмі дії сечогінних засобів
є їх вплив на нирки, на структурно-функціональну одиницю — нефрон, на процеси, які в ньому відбуваються (клубочкова фільтрація, канальцева
реабсорбція, секреція). Для того щоб зрозуміти механізм дії
сечогінних засобів, коротко розглянемо процес утворення сечі. У клубочках нирок під
впливом гідростатичного тиску відбувається фільтрація рідини, яка містить усі складові елементи сироватки
крові, за винятком білків, що не проходять через клубочковий фільтр, та
ліпідів. Для фільтрації в нирках потрібно, щоб артеріальний тиск у капілярах
клубочків перевищував онкотичний тиск білків сироватки крові. Із зниженням
артеріального тиску фільтрація в клубочках зменшується, з підвищенням,
навпаки, збільшується. Швидкість клубочкової фільтрації залежить не тільки від
кровопостачання нирок, а й від кількості функціонуючих
нефронів. Клубочкова фільтрація у
дорослої людини становить у середньому 100 мл/хв. За добу в нирках
фільтрується 150 — Реабсорбція натрію
в канальцях нирок здійснюється таким чином. Із просвіту
канальця Na+ надходить всередину клітин його стінки через
апікальну мембрану. Вважають, що транспорт Na+ всередину клітини здійснюється за допомогою особливого білка-переносника, синтез якого регулюється
альдостероном. Альдостерон зв'язується в клітині з рецепторами, переноситься
в ядро і, впливаючи на ДНК, стимулює синтез інформаційної РНК, яка сприяє
активізації синтезу в рибосомах білка-переносника.
Зниження реабсорбції у проксимальному канальці
зумовлює компенсаторне збільшення її в петлі нефрону і дистальному канальці. У петлі нефрону і відбувається активний
транспорт Na+, СГ, її стінка є непроникною для води. Сечогінні
засоби, що діють переважно у цьому відділі нефрону, називають петльовими. Блокада реабсорбції
натрію у цій ділянці викликає найбільший натрійурез. Натрій, що надійшов
усередину клітини канальця, створює той фонд (пул) натрію, який потім підлягає активній реабсорбції. Остання здійснюється за
допомогою особливих насосів, розміщених на базальній мембрані клітин стінки
канальця. Сечоутворення завершується у дистальному відділі нефрону і збірних трубочках.
Транспортні процеси тут контролюються гормональними впливами, проявляється натрійзатримувальна дія мінералокортикоїда
альдостерону і водозатри-мувальна — антидіуретичного гормону вазопресину.
Відбувається пасивна секреція ІС із клітин нефрону
через апікальну мембрану за електрохімічним градієнтом. Дистальний канадець і
збірні трубочки також можуть бути місцем впливу сечогінних засобів
(антагоністи альдостерону, тріамтерен та ін.), однак
такі засоби є малоактивними. Блокування реабсорбції Na+ у цьому відділі, коли вже реабсорбувалося
близько 90 % профільтрованого Na+, може збільшити його екскрецію лише на 2 —3
% фільтраційного заряду. Транспорт натрію в нирках регулюють також
інші чинники. Це передсердний
натрійуретичний фактор, який виділяється із передсердь під час їх
розтягування, що викликає збільшення швидкості клубочкової фільтрації і
пригнічення реабсорбції натрію у збірних трубочках. Крім
того, існує натрійуретичний фактор (гормон)
— низькомолекулярна сполука гіпоталамічного,
печінкового походження, яка надходить у кров при стимуляції
волюморецепторів і подібно до дигоксину блокує Na+, К+-АТФазу в нирках, що зменшує
реабсорбцію Na+. До речовин, які відіграють роль потенційних регуляторів екскреції натрію,
відносять естрогени, соматотропін,
інсулін (збільшують реабсорбцію Na+), прогестерон, паратирин, глюкагон (знижують реабсорбцію Na+).
Локально діють також фактори, які утворюються в нирках (кініни, простагландини, допамін та ін.). З огляду на принципи функціонування системи сечоутворення,
зрозуміло, що лікарські засоби, які стимулюють сечовиділення, можуть
безпосередньо впливати на сечоутворювальну функцію нирок або змінювати
гормональну її регуляцію. Застосування сечогінних насамперед як засобів симптоматичної
терапії, спрямованої на усунення набряків, має також важливий патогенетичний
вплив на складний ланцюг реакцій при захворюваннях, які супроводжуються
затримкою солей і води в організмі. Близько 70-80 % загальної кількості профільтрованого
Na+
реабсорбується в проксимальних канальцях, за ним пасивно реабсорбується вода і СІ". За участю карбоангідрази відбувається
реабсорбція гідрогенкарбонату (НСО[). Об'єктом дії
сечогінних може бути проксимальний відділ нефрону, проте їх дія незначна,
оскількиВ арсеналі сечогінних засобів налічується близько 20 препаратів. Якому
з них надати перевагу в тій чи іншій ситуації, повинні допомогти знання
фармакокінетики, механізму дії, можливі побічні ефекти тощо. Чіткої, досконалої класифікації, яка б
охоплювала всі аспекти дії сечогінних засобів, на сьогодні не існує. Сечогінні засоби, маючи різну хімічну будову, відрізняються
за локалізацією, механізмом, силою дії, швидкістю настання ефекту, його
тривалістю, побічною дією. Протягом тривалого часу
класифікація сечогінних засобів ґрунтувалася на їх хімічній будові. Зроблено
спроби класифікувати діуретичні засоби за характером їх впливу на нирки. Однак
багатьом сечогінним засобам властива також і позаниркова дія. Спроби
класифікувати сечогінні засоби за їх здатністю впливати на той чи інший відділ
нефрону також пов'язані з труднощами. З наведеної схеми видно, що деякі з цих
засобів (ксантини, фуросемід, кислота етакринова, осмотичні сечогінні та ін.)
діють на всьому протязі нефрону. У зв'язку з цим сечогінні засоби доцільніше
класифікувати, виходячи з механізму їхньої дії. Залежно від
фармакодинаміки сучасні сечогінні засоби головним чином поділяють на 3
групи: а)салуретики; б) калій-зберігаючі; в) осмотичні діуретики. До групи салуретиків відносять похідні тіазиду (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін та
ін.), петльові сечогінні (фуросемід, кислота етакринова), інгібітори
карбоангідрази (діакарб). Ртутні сечогінні (меркузал, промеран та ін.) у зв'язку
з високою токсичністю та впровадженням Осмотичні
сечогінні засоби (маніт, сечовина),
підвищуючи осмотичний тиск у канальцях, перешкоджають
реабсорбції води. Слід зазначити, що така систематизація не охоплює сечогінних
засобів, які впливають на кровообіг у нирках, вона мало орієнтована на механізм
дії препаратів. Для кращого розуміння
механізму дії сучасних сечогінних засобів рекомендується класифікація, яка
враховує не тільки механізм, а й локалізацію їхньої
дії. І. За
локалізацією та механізмом дії: 1. Засоби, що діють на рівні
клітин ниркових канальців. 1.1. Засоби, що діють на рівні
апікальної мембрани: а) конкуренти за переносник натрію(тріамтерен, амілорид); б) антагоністи альдостерону (спіроно-лактон). 1.2. Засоби, що діють на рівні
базальної мембрани: а) інгібітори карбоангідрази (діакарб); б) похідні бензотіадіазепіну - тіазиди
(гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін); в) похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової
(кислота етакринова); г) похідні кислоти антранілової (фуросемід,
буфенокс, клопамід, торасемід). 2.Осмотичні
сечогінні засоби (маніт,сечовина). 3.Засоби,
які підвищують кровообіг нирок (теобромін, теофілін,
еуфілін та ін.). 4.Лікарські
рослини (хвощ польовий,листя мучниці, бруньки берези,
листя ортосифону, ягоди суниць та ін.). З клінічної точки зору практичне значений мають сила,
швидкість настання і тривалість дії сечогінних засобів, відповідно до чого їх
поділяють: II. За силою дії: 1. Засоби сильної
(потужної) дії — фуросемід (лазикс), кислота етакринова (урегіт), клопамід
(бринальдикс), осмоті чні діуретики (маніт, сечовина). 2. Засоби середньої сили дії — тіазіди:
гідрохлортіазид (гіпотіазид), оксоділін (гігротон), циклометіазид. 3. Засоби слабкої дії — спіронолактс(верошпірон,
альдактон), діакарб (ацетозоламід), тріамтерен, амілорид, ксантии(теофілін, теобромін,
еуфілін), препарати лікарських рослин (листя мучниці, лисіортосифону, березові
бруньки та ін.). III.
За швидкістю настання сечогіної
дії: 1. Швидкої (екстренної) дії
(30-40 хв) — фуросемід, кислота етакринова; маніт, сечовина, тріамтерен. 2. Помірної швидкої дії (2 — 4 год) -діакарб,
теофілін, еуфілін, амілорид, цилометіазид, клопамід, оксодолін. 3. Повільної дії (2 — 4 доби) — спірінолактон. IV. За тривалістю сечогінної дії: 1. Короткої дії (4 — 8 год) — фуроомід, кислота етакринова,
маніт, сечовина 2. Середньої
тривалості дії (8-14 год) — діакарб, тріамтерен, амілорид, циклометіазид, гідрохлортіазид,
бриналдикс, теофілін, еуфілін. 3. Тривалої дії (кілька діб) — оксоділін,
спіронолактон. ЗАСОБИ, ЩО ДІЮТЬ НА РІВНІ КЛІТИН НИРКОВИХ КАНАЛЬЦІВ До засобів, які порушують трат порт натрію через апікальну мембрану
клітин стінки ниркових канальців, відносять
тріамтерен, амілорид, спіронолактон. Вони діють на рівні
дистального відділу нефрону. Тріамтерен (птерофен — 2,4, 7-трі
аміно-6-фенілтеридин) належить до похідних птеридину, подібного до фолієвої кислоти.
Фармакодинаміка.
Тріамтерен зменшує надходження натрію з просвіту канальця всередину клітини, що
зумовлено подібністю молекули препарату до гідратованого йону натрію,
внаслідок чого він взаємодіє з білком-переносником. Завдяки такій конкуренції
порушується транспорт натрію всередину клітини. Зменшення внутрішньоклітинного
пулу натрію негативно позначається на активному транспорті його крізь базальну
мембрану. Особливістю дії тріамтерену
є те, що він не впливає на екскрецію калію з сечею. Внаслідок
цього концентрація калію в сироватці крові не зменшується, що дає змогу в разі
потреби застосовувати тріамтерен разом з серцевими
глікозидами. Тріамтерен суттєво не впливає на кислотно-основну
рівновагу, в сечі дещо збільшується рН внаслідок зменшення екскреції Н+
і збільшеню секреції НСО. При його
застосуванні деякою мірою посилюється виділення сечової кислоти, відбуваються
певні порушення обміну фолієвої кислоти. Через подібність хімічної будови тріамтерену до фолієвої кислоти препарат здатний
пригнічувати редуктазу, яка перетворює фолієву кислоту на фолінієву. Останнє
слід враховувати, призначаючи препарат вагітним і дітям раннього Амілорид — за
дією і клінічним застосуванням близький до тріамтерену.
Як калійзберігаючий препарат використовують самостійно і в комбінації з іншими
засобами. Спіронолактон
(верошпірон, альдактон — у-лактон пропіонової
кислоти) за хімічною будовою подібний до мінералокортикоїду альдостерону. Фармакодинаміка. Спіронолактон,
як і тріамтерен, порушує надходження натрію всередину
клітин стінки ниркових канальців. Однак механізм його дії дещо відрізняється.
Він перешкоджає взаємодії альдостерону з ядерним хроматином, внаслідок чого
блокується ДНК-залежний синтез інформаційної РНК, яка, надходячи в рибосоми,
забезпечувала б синтез білка — переносника натрію. Порушення
реабсорбції натрію зумовлює підвищене його виділення з
організму. Часто внаслідок цього спіронолактон називають антагоністом
альдостерону, оскільки його дія виявляється завдяки блокуванню дії цього
гормону. У зв'язку з цим препарат найефективніший у випадках
гіперальдостеронізму. Маючи такий механізм дії, спіронолактон починає діяти
тільки на 2 — 5-й день від початку його приймання. Як і тріамтерен,
спіронолактон практично не впливає на виділення з організму калію. Протипоказання:
гіперкаліємія, метаболічний ацидоз, недостатність нирок, азотемія, перший
триместр вагітності. До засобів, які порушують транспорт базальної мембрани. належать: інгібітори карбоангідрази (діакарб); похідні
бензотіадіазину — тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін); похідні
кислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова); похідні кислоти антранілової
(фуросемід, буфенокс, кло-памїд). Також належали також ртутні діуретики, які зараз
не випускають. До інгібіторів карбоан гід рази належить діакарб Фармакокінетика. Діакарб добре абсорбується у травному каналі. Через 0,5 — 2 год після
прийому накопичується в кірковій речовині нирок у концентрації, яка перевищує
її в сироватці крові у 2 — З рази. Дія препарату після
прийому всередину починається через 1 — 1,5 год, максимум дії — через 2 — 4
год, тривалість дії 6 — 12 год. Після
внутрішньовенного введення дія розпочинається через 2-5 хв, максимум дії —
через 10 —15 хв, тривалість дії — 4 — 5 год. Виділяється переважно нирками за
рахунок секреції у проксимальному канальці. Т,/2
— 100 хв. Фармакодинаміка. У функції нирок важливу
роль відіграє фермент карбоангідраза. У клітинах ниркових канальців під її впливом з води і вуглекислого газу утворюється
вугільна кислота, яка дисоціює на Н+ і НСОз. Здатність нирок секретувати в сечу Н+
і реабсорбувати НСО^ спрямована на підтримання кислотно-основної
рівноваги. Йони водню, які утворюються в клітинах ниркових канальців,
переходять через апікальну мембрану в просвіт канальців в
обмін на Na+. Водень, що надійшов до первинної сечі, як це видно зі схеми, реагує з
НСО3~, утворюючи вугільну кислоту, яка розпадається на СО2
і Н2О. Крім того, в просвіті канальців утворюється NaH2PO4 та NH4C1. У клітинах канальців Na+ разом з НСО3~ реабсорбується
через відповідний насос базальної мембрани. При блокуванні карбоангідрази ці процеси порушуються. Зменшується
обмін Н+ на Na+, що перешкоджає його транспорту всередину
клітини. Замість Н+ з клітин починає виходити К+,
а Н+ затримується. На базальній мембрані практично перестає
працювати насос, за допомогою якого здійснюється реабсорбція Na+ разом з НСОз. Все це
призводить до зменшення реабсорбції Na+ і підвищеного
виділення його і води з організму. Поряд з цим збільшуються втрати К+ і затримуються в організмі йони водню, що
призводить до розвитку гіпокаліємії та
ацидозу. Виникненню ацидозу
сприяє також зменшене утворення і надходження в кров NaHCO3, як гідрогенкарбонатного
буферу. Здатність блокувати карбоангідразу вперше
була виявлена у стрептоциду, потім і в інших сульфаніламідів. Уведення
сульфаніламідної групи в гетероциклічну сполуку значно підсилює
цю дію. Показання. Діакарб застосовують як сечогінний засіб, проте його діуретична дія значно слабша
порівняно з іншими препаратами. Його застосовують також при глаукомі:
секреція внутрішньоочної рідини відбувається за участю
карбоангідрази, пригнічення її у війчастому тілі зменшує секрецію рідини і
поліпшує її відтікання. У зв'язку з тим що
карбоангідраза бере також участь в утворенні цереброспінальної рідини, діакарб іноді застосовують для зниження
внутрішньочерепного тиску. У випадках тривалого застосування діакарбу
можлива гіпокаліємія, у зв'язку з чим потрібно проводити корекцію препаратами
калію. У випадках ацидозу діакарб слід відмінити і вводити розчини натрію
гідрогенкарбонату внутрішньовенно. Протипоказання: значна недостатність
дихання, уремія, цукровий діабет (поглиблює ацидоз), цироз печінки, недостатність
серця, наднирників (викликає гіпокаліємію). Похідні
бензотіадіазепіну— тіазиди. До
цієї групи належать гідрохлортіазид, циклометіазид,
оксодолін. Гідрохлортіазид (дихлотіазид, гіпо-тіазид,
нефрикс — 6-хлор-7-сульфамоїл-3, 4-дигідро-2Н-1, 2, 4-бензотіадіазин-1,
1-діоксид). До структури препарату, як і до діакарбу, входить сульфонамідна
група. Фармакокінетика. Добре абсорбується з травного каналу. Вже через 10 хв після
прийому виявляють у крові, максимум концентрації після разового прийому
препарату реєструється через 45 — 60 хв, тривалість дії до 4 —6 год, Т1/2
від 5,6 до 14,8 год залежно від дози. Виділяється головним чином нирками
шляхом секреції у проксимальному
канальці, як і сечова кислота, тому внаслідок конкуренції гальмується її
виділення з організму. До похідних
дихлорфеноксиоцтової кислоти належить
кислота
етакринова (урегіт — 2,
3-дих-лор-4-(2-метилен-1-оксобутил)-фенокси-оцтова
кислота), для якої властива висока діуретична активність. Фармакокінетика. Кислота етакринова
добре абсорбується з травного каналу. У сироватці
крові зв'язується з білками. Після прийому всередину
дія розпочинається через 20 — 40 хв, максимум дії — через 1—2 год, тривалість
— 4 — 8 год. Після введення внутрішньовенно ефект
настає через 5 —15 хв, максимум дії — через 15 — 30 хв, тривалість 2 — 3 год.
Знешкодження відбувається в печінці. Виводиться з організму головним чином
нирками, близько ЗО % з жовчю, 20 % виводиться в незміненому стані, близько
40 % — у вигляді метаболітів. У сечу препарат надходить
завдяки фільтрації в клубочках і секреції у проксимальних канальцях. Т1/2 0,5 — 1 год. Фармакодинаміка. Кислота етакринова діє на рівні базальних мембран клітин канальцевого епітелію
переважно у висхідній частині петлі нефрону. Вона блокує активність ферментів, які беруть участь в утворенні
енергії окисного фосфорування і гліколізу. У зв'язку з цим енергетичне
забезпечення відповідних насосів погіршується, особливо того, який забезпечує
реабсорбцію Na+ і С1~. Крім того,
кислота етакринова, впливаючи на базальну мембрану клітин стінки канальців,
перешкоджає подальшому перенесенню Na+. За рахунок зниження мембранної проникності
для Na+ потреба в енергії для реабсорбції Na+ підвищується. Кислота етакринова зменшує
чутливість нирок до вазопресину, не блокує карбоангідразу, за тривалого
застосування може знижувати артеріальний тиск. Механізм антигіпертензивної дії
такий, як у тіазидів. Препарат збільшує виведення з організму хлоридів,
бромідів, йодидів тощо, а тому при отруєнні цими
речовинами кислота етакринова діє позитивно. Побічна дія. У випадках тривалого
застосування у великих дозах можлива гіпокаліємія внаслідок посиленої екскреції К+, а також гіпохлоремічний алкалоз внаслідок
збільшеної втрати хлоридів. Можливі диспепсичні явища, біль у ділянці
стравоходу і товстої кишки, що зумовлено подразнювальною дією препарату. Після внутрішньовенного введення можливі скарги на біль за
ходом вени, розвиток флебіту. У зв'язку з цим препарат доцільно
розводити у 40 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вводити у вену
повільно. Похідні кислоти антранілової. До цієї
групи належать найактивніші з усіх застосовуваних сечогінних засобів —
фуросемід, буфенокс та ін., котрі відносять разом з кислотою етакриновою до
петльових сечогінних засобів. Фуросемід (лазикс, фурантрил, фрусемід та ін. — 4-хлор-їчГ-(2-фурилметил)-5-сульфамоїлантранілова кислота), як і
деякі інші препарати цієї групи, містить у своїй молекулі сульфонамідну групу. Фармакокінетика. Фуросемід абсорбується з
травного каналу на 50 —75 %. Після надходження у кров
утворює сполуки з білками сироватки крові, однак у випадках уремії цей зв'язок
значно зменшується. Після прийому всередину дія
розпочинається через 30 — 60 хв, максимум дії — через 1 — 2 год, тривалість — 6
—8 год. Після введення у вену дія розпочинається
через 5—10 хв, максимальна — через 20 — 60 хв, триває 2 — 4 год. Швидка дія
препарату дає можливість використовувати його для невідкладної терапії. Т1/2 — ЗО —60 хв. Метаболізм препарату
здійснюється в печінці (гідроліз і кон'югація з глюкуронідом). Виділяється нирками
шляхом фільтрації в клубочках та секреції. При недостатності нирок Т1/2 значно збільшується (8—15 год). Фармакодинаміка. Дія фуросе-міду на
клітини ниркових канальців різнобічна. Він знижує
активність гексокінази, малеат- і
сукцинатдегідрогенази, а також Na+-К+-АТФази, внаслідок чого
енергетичне забезпечення натрієвого насосу стає недостатнім. Крім того,
фуросемід роз'єднує процеси утворення енергії та її надходження до насосів.
Підвищується зворотна проникність базальної мембрани клітин канальців для Na+. У зв'язку з цим
пасивний потік Na+ з позаклітинного простору всередину клітин канальців збільшується, що
призводить до підвищення пулу Na+ в них і зменшує надходження його з просвіту
канальців. До того ж перенесення Na+ через базальну мембрану в інтерстицій різко
зменшується. За таких умов на реабсорбцію Na+ потрібно більше енергії. У фармакодинаміці
фуросеміду суттєве значення має його вплив на рівень простагландинів та кінінів, що зумовлює судинорозширювальну дію, поліпшення
гемодинаміки нирок, прискорює і посилює натрійуретичний ефект препарату. У зв'язку з потужною
натрійуретичною дією фуросемід часто призначають для дегідратаційної терапії у
випадках набряку мозку і легень. Подібно до тіазидів, фуросемід знижує
артеріальний тиск, у зв'язку з чим його призначають хворим на гіпертензивну
хворобу в поєднанні з антигіпертензивними засобами. Побічна дія. У
випадках призначення великих доз фуросеміду може різко
зменшуватись об'єм крові та позаклітинної рідини, що є досить небезпечним. За
тривалого застосування препарату може виникнути гіпокаліємія, гіпохлоремія,
метаболічний алкалоз. Внаслідок зменшення секреції сечової кислоти може загострюватись
подагра. Після введення у вену великих доз може
спостерігатися ото-токсичний ефект. Особливо часто це ускладнення виникає у
хворих з недостатністю нирок, а також у випадках одночасного застосування
антибіотиків з ототок-сичною дією (аміноглікозиди, цефало-спорини). Клопамід (бринальдикс) за будовою і фармакологічними властивостями
близький до фуросеміду. Застосовують усередину. Дія розпочинається через 1 —3
год, триває 8 — 20 год. Входить до складу
таблеток «Бринердин», «Кристепін». ОСМОТИЧНІ СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ До осмостичних сечогінних
засобів відносять шестиатомний спирт маніт (манітол)і
сечовину (карбамід).
Фармакокінетика. Гіпертонічні розчини маніту, сечовини
вводять у вену (повільно струминно). Діуретичний ефект настає майже відразу
(через 10 — 15 хв). Тривалість дії — 4 — 6 год. Фармакодинаміка.
Фільтруючись у клубочках, осмотичні діуретики надходять до проксимальних
канальців. У цьому відділі
нефрону за звичайних умов близько 80 % профільтрованого
натрію реабсорбується разом з еквівалентною кількістю води. У зв'язку з
наявністю у фільтраті осмотичних діуретиків, реабсорбція води з натрієм порушується, оскільки воду утримують осмотично активні
речовини. Реабсорбований тут натрій надходить у кров і викликає гіпернатрійемію з підвищенням
осмолярності сироватки крові. Осмотичний тиск сироватки крові
збільшується також за рахунок наявності в крові осмотичного діуретика. Усе це
сприяє переходу рідини з ін-терстицію та клітин у кров
і збільшенню її об'єму. Починається подразнення об'ємних
рецепторів (волюморецепторів), що стимулює надходження у кров натрій-уретичного
гормону, який збільшує натрійурез. Однак екскреція натрію при застосувані
осмотичних діуретиків збільшується меншою мірою, ніж екскреція води, що
зумовлює виділення сечі, гіпотонічної відносно сироватки крові. Враховуючи, що при
набряках насамперед потрібно посилити виведення Na+, a осмотичні діуретики є слабкими салуретиками,
останнім часом їх як сечогінні засоби застосовують
рідко. Використовують головним чином для
дегідратації при набряку мозку, легень, підвищенні
внутрішньочерепного тиску, глаукомі, для форсування діурезу. Іноді осмотичні
сечогінні засоби застосовують для профілактики гострої недостатності нирок:
збільшуючи об'єм крові, вони зменшують онкотичний тиск сироватки крові і
деякою мірою збільшують клубочкову фільтрацію, пригнічують реабсорбцію. Усе це
сприяє збільшенню діурезу. Препарати діють на всьому протязі канальців. Як
сечогінний засіб головним чином застосовують маніт. Маніт на відміну від сечовини не проникає крізь клітинні мембрани, гематоенце-фалічний
бар'єр, не збільшує вмісту залишкового азоту в крові. Побічна дія. Осмотичні діуретики можуть
викликати порушення водно-сольового обміну, гіпонатріємію,
гіперазотемію, особливо у хворих з недостатністю нирок, печінки, кровообігу. У
зв'язку з тим що сечовина частково реабсорбується (50 %) і здатна проникати
всередину клітин, при набряку мозку вона може викликати повторну гідратацію
клітин. За умов недостатності серця збільшення об'єму циркулюючої крові
осмодіуретиками утруднює роботу серця і погіршує стан хворого. До цієї групи засобів належать похідні пурину — диметилксатини (теобромін,
теофілін, еуфілін та ін.). Підвищення діурезу, яке виникає під впливом диметилксантинів, зумовлене підвищенням
кровообігу нирок. За рахунок розширення судин нирок і зменшення їх опору дещо підвищується клубочкова фільтрація. Однак основною причиною
збільшення діурезу є посилення ниркового кровотоку головним чином у мозковій
речовині нирок. Вважають, що певну роль у пригніченні процесів реабсорбції
солей і води має здатність диметилксантинів впливати на пуринові (аденозинові)
рецептори, пригнічувати активність фосфодіестерази, яка інактивує всередині
клітин циклічний З, 5-АМФ, що викликає активізацію
функції клітин. Теофілін підвищує
вміст простагландину Е у клітинах мозкової речовини нирок, що сприяє
підвищенню діурезу. Посередником у цьому процесі, можливо, є цАМФ. Є думка, що
диметилксантини пригнічують реабсорбцію натрію за рахунок їх впливу на
адренергічні структури нирки, стан регуляторів водно-сольового гомеостазу. Диметилксантини є слабкими діуретиками, тому
їх застосовують тільки при
хронічних захворюваннях у похилому віці та при незначних набряках. У зв'язку з
наявністю подразнювальної дії теофіліну можливі диспепсичні явища. Еуфілін у
високих дозах може знижувати артеріальний тиск,
впливати на роботу серця, викликати зміни з боку травної системи. ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ Спаржа
- холодок лікарський (Asparagus officinalis L.),
багаторічна рослина з родини ліліюватих. На Україні росте як бур'ян (гірка і не
їстивна; її кореневища й гони мають сечогінні властивості і використовуються в
медицині) і культивується; в їжу вживають варені молоді гони культивованої
рослини, багаті на білкові речовини (бл. 2%) вітаміни (А, В1, В2, С). Проліска
дволиста Листя мучниці (fol. Uvea ursi) — містять флавоноїди, а також глікозид арбутин (близько 6 %). Флавоноїди
підвищують діурез. В організмі арбутин розкладається
з утворенням гідрохінону, якому властива протибактеріальна дія. Використовують,
як правило, відвари з розрахунку 0,5 — Трава хвоща польового (Herba Equiseti) — містить велику кількість розчинної у воді силікатної
кислоти, флавоноїди, алкалоїди та інші речовини. Відвару із трави хвоща
польового властива сечогінна, дезінфікуюча і протизапальна дія. Призначають, як
правило, у вигляді відвару з розрахунку 1—2 г трави на прийом. Приймають 3 — 4
рази на день. Як і листя мучниці, траву хвоща польового не слід вживати при
захворюваннях нирок: викликає подразнення паренхіми. Листя ортосифона (нирковий
чай -Fol. Orthosphonis) - містять глікозиди, сапоніни, алкалоїди та ін. Росте головним чином у Південно-Східній Азії,
Індії, Індонезії. Вирощують у Криму, на Кавказі. Має слабку сечогінну і протизапальну
дію. Широко застосовують при захворюваннях нирок і сечових шляхів.
Використовують у вигляді настою з розрахунку 1 — Листя брусниці (fol. Vitisidaea)
-містить флавоноїди, глікозиди, у тому числі арбутин, органічні кислоти та ін. Найчастіше застосовують у вигляді відвару з розрахунку 1- Крім цих рослин сечогінна дія виявлена у горицвіту весняного, квіток волошки синьої,
ягід ялівцю звичайного, бруньок і молодих листків берези бородавчастої та
ін. ПРИНЦИПИ КОМБІНОВАНОГО ЗАСТОСУВАННЯ СЕЧОГІННИХ ЗАСОБІВ Сечогінні засоби іноді застосовують
комбіновано при хронічній недостатності серця, гострій і хронічній недостатності
нирок та при деяких інших захворюваннях з порушеннями водно-сольового обміну. Найчастіше комбінують засоби з різним механізмом дії для активнішого виведення солей і води
з організму. Поєднане застосування препаратів, крім того, спрямоване на
зменшення їх негативної побічної дії. Для збільшення салуретичної і діуретичної
дії осмотичні сечогінні комбінують з речовинами, які діють на рівні клітин ниркових канальців. Здебільшого в таких
випадках застосовують маніт з кислотою
етакрииовою або фуросемідом. Таку комбінацію призначають у випадках
проведення форсованого діурезу при отруєннях або за
потреби швидкої дегідратації, наприклад при набряку мозку. Часто комбінують активні діуретини, які діють на рівні
базальної мембрани, з тріамтереном або спіронолактоном — препаратами,
які діють на рівні апікальної мембрани. При цьому зменшується можливість
виникнення гіпокаліємії. Застосування тріамтерену,
амілориду з похідними бензодіазепіну запобігає порушенню кислотно-лужної
рівноваги, а також гшерурикемічній дії (таблетки «Тріампур», «Модуретик» та
ін.). Деякі сечогінні засоби здатні підсилювати дію препаратів інших груп. Так, сильні діуретини (тіазиди, кислота
етакринова, фуросемід) посилюють дію
гіпотензивних засобів (наприклад, алкалоїдів раувольфії) — таблетки «Адельфан-езидрекс», «Неокристепін», «Бринердин», «Кристепін» та ін. Тріамтерен і спіронолактон завдяки калійзберігаючій дії
можна застосовувати разом з серцевими
глікозидами. Сечогінні засоби
потеціюють ефект багатьох протипухлинних засобів, збільшуючи
чутливість клітин пухлини до цитостатиків. Слід пам'ятати, що активні салуретики (фуросемід,
буфенокс, кислота етакринова) значно
збільшують ототоксичиу дію антибіотиків. УРИКОЗУРИЧНІ ЗАСОБИ подагра Порушення обміну пуринів або виведення
нирками солей сечової кислоти — уратів — призводить до різкого підвищення їх
концентрації в крові. Кристали уратів відкладаються в
суглобах, сухожилках, зв'язках, що викликає запалення і больовий синдром.
Захворювання, зумовлене порушенням обміну сечової кислоти і відкладанням
уратів, називають подагрою (грец.
podagra — пастка). У сечових шляхах
урати в кислому середовищі кристалізуються, що часто
призводить до утворення конкрементів (камінців) і розвитку нирковокам'яної
хвороби. У таких випадках застосовують урикозуричні
засоби, а також речовини, які пригнічують синтез сечової кислоти. Урикозуричні засоби стимулюють виведення сечової кислоти
нирками. Внаслідок цього зменшується ЇЇ вміст у крові
й тканинах. Вони пригнічують зворотне всмоктування
сечової кислоти в ниркових канальцях. При цьому суттєвих змін в екскреції Н+,
Na+, К+, та СІ не відбувається. За
тривалого застосування урикозуричних засобів можна ліквідувати або значно
зменшити гіперурикемію, досягти припинення нападів подагри і розсмоктування
відкладень сечової кислоти. До урикозуричних засобів
належать алопуринол, етамід, уродан та ін. До лікарських засобів, що використовують при
подагрі, входять препарати, які знижують рівень
сечової кислоти в організмі, а також симптоматичні знеболювальні засоби
(ненаркотичні анальгетики — бутадіон, індометацин та ін.) Класифікація. За механізмом дії лікарські засоби, які знижують рівень сечової кислоти в організмі, поділяють на: 1. Засоби, які пригнічують утворення сечової кислоти, —
урикодепресивні(алопуринол). 2. Засоби, які прискорюють виведення уратів з організму: а) пригнічують
реабсорбцію сечової кислоти в ниркових канальцях (етамід); б) покращують
розчинність уратів(уродан); в) сприяють
розпушуванню сечових камінців і виведенню їх з організму (фітолізин,
уролесан). Алопуринол (мілурит) як інгібітор ксантиноксидази
затримує окиснення гіпоксантину і ксантину, що пригнічує утворення сечової кислоти
і зменшує її концентрацію в сироватці крові та сечі. Крім
того, препарат пригнічує синтез пуринів. Алопуринол призначають хворим на подагру
та інші захворювання, які супроводжуються гіперурикемією. Препарат ефективний
навіть у тих випадках, коли лікування урикозуричними
засобами малоефективне, а також за наявності сечокислих конкрементів та
недостатності нирок. У більшості хворих під впливом
ало-пуринолу стають рідшими подагричні кризи, зменшуються подагричні вузли,
зникають запальні та інші прояви захворювання. Препарат малотоксичний, його добре переносять хворі навіть у випадках тривалого
застосування. На початку лікування можливе
загострення подагри, що, однак, не є приводом для припинення подальшого
застосування алопуринолу. Етамід пригнічує реабсорбцію сечової кислоти в ниркових канальцях. Сприяє виведенню
її з сечею. Негативні явища викликає рідко, проте
може затримувати виділення нирками пеніциліну та інших речовин. Призначають
хворим на хронічну подагру, нирковокам'яну хворобу з кристалізацією уратів та інші захворювання, які супроводжуються гіперурикемією. До урикозуричних засобів
належать також бензобромарон (нормурат, хіпурик), аломарон (комбінований препарат
алопуринолу та бензобромарону), сульфінпіразон (антуран) та ін. Уродан — легкорозчинні у воді гранули з виділенням
вуглекислого газу. Комбінований препарат, до складу якого входять піперазину фосфат, гексаметилен-тетрамін, солі натрію та
літію. Сприяє виведенню сечової кислоти завдяки підвищенню
її розчинності (солі піперазину і літію утворюють з сечовою кислотою легкорозчинні
комплекси). Певне значення мають зрушення кислотно-основної рівноваги.
Уродан призначають хворим на сечокам'яну хворобу, хронічний поліартрит та ін. При подагрі та сечокам'яній хворобі застосовують
також лікарські засоби, дія яких зумовлена зміщенням рН сечі в бік лужної
реакції (головним чином під впливом цитратних йонів),
що гальмує утворення і сприяє розчиненню камінців — маруліт, ураліт, блемарен, солуран та
ін. Завдяки спазмолітичній дії сприяють виведенню
камінців із сечоводу і мають протизапальні властивості препарати лікарських
рослин — екстракт
марени красильної, оліметин, леспенефрил, авісан, уролесан, трава споришу,
фітолізин та ін. До засобів цієї групи належать лікарські
речовини рослинного, тваринного і синтетичного
походження, що мають здатність змінювати тонус і скоротливу активність матки.
Ці засоби поділяють на ті, що стимулюють скоротливу
здатність міо-метрія, й ті, що знижують його тонус і пригнічують скорочення. Скоротлива функція матки забезпечується
тонкими нервово-гуморальними механізмами регуляції. Тономоторний ефект
реалізується завдяки парасимпатичним впливам за участю м-холінорецепторів.
Симпатичні впливи активізують тонотропний ефект, тобто підвищення
тонусу і готовність до скоротливої реакції. Збудження симпатичної іннервації
здійснюється шляхом активації ос-адренорецеп-торів, у той час як
р-адренорецептори викликають гальмівний ефект. Скорочення матки стимулює і
серотонін. Потужними чинниками стимуляції матки є
гормональні засоби: гонадотропні гормони гіпофіза, естрогени, окситоцин, а
також простагландини Е, F2a. До
цієї групи належать також інші природні чинники: солі кальцію, глюкоза, вітаміни. Активність матки знижується під час
блокади α-адренорецепторів
і м-холінорецепторів, при збудженні β-адренорецепторів, під впливом
гестагенів, деяких електролітів і вітамінів. Перша або друга група регулюючих
чинників переважає залежно від терміну вагітності, фази менструального циклу,
функціонального стану матки. Порушення природної регуляції потребує застосування
лікарських речовин, більша части на котрих належить до природних метаболітів.
Введення цих речовин компенсує їх дефіцит у жінки. Класифікація засобів, що стимулюють
скорочення міометрія, пов'язана з характером
скорочення матки, яке вони викликають, і показанням до призначення. Важливе значення має період пологової діяльності: I — період розкриття і розслаблення шийки матки; II — період вигнання — народження
дитини, завдяки ритмічним скороченням матки, а також координованим узгодженим
скороченням черевної стінки й тазового дна (перейми, потуги). III — вигнання плаценти. Запліднення
яйцеклітини Кожна фаза у випадках патологічних зрушень
потребує призначення спеціальних лікарських засобів. Засоби, що стимулюють скоротливу здатність матки,
можна розділити на дві групи як за характером дії на матку, так і за
використанням їх у медичній практиці. Засоби, що впливають на біометрій І. Засоби, що стимулюють скоротливу
здатність матки. 1.Засоби, що стимулюють пологову діяльність (викликають ритмічні скорочення
матки): простагландин F2a,
простагландин Е, окситоцин (2-5 ОД), естрон,
вітаміни, прозерин, солі кальцію. 2.Засоби для зупинки маткової кровотечі (викликають тетанічне скорочення матки):
котарніну хлорид, ергометрину малеат, ерготаміну гідротартрат,
ерготал. II.
Засоби, що знижують тонус матки і пригнічують її скорочення: холінооблокатори (атропіну сульфат); β-адреноміметики (ізадрин,
салбутамол, партусистен); засоби для наркозу (діазоту оксид, ефір для наркозу);
транквілізатори (сибазон); гормональні речовини — гестагени (прогестерон);
вітаміни (токоферолу ацетат); магнію сульфат. ЗАСОБИ, ЩО СТИМУЛЮЮТЬ
СКОРОТЛИВУ ЗДАТНІСТЬ МАТКИ Це група засобів різного
походження, які викликають і стимулюють ритмічні скорочення матки. Засоби цієї групи використовують для
збудження пологів (простагландини, окситоцин) і для активізації скорочень матки у випадках слабкої пологової
діяльності. Провідне місце в механізмі скоротливої функції матки належить простагландинам (ПГ).
Це похідні ненасичених жирних кислот, що мають ланцюжок із 20 атомів вуглецю і циклопентановий
радикал. Вони містяться в яєчниках, міометрії, менструальній крові. У кінці
вагітності рівень ПГ різко підвищується. Синтез ПГ із
фосфоліпідів контролюється статевими гормонами. ПГ
полегшують адренергічну передачу і збільшують рівень
ацетилхоліну в крові. Фармакодинаміка. Пр-F2a (ензопрост, динопрост) пригнічує функцію жовтого
тіла і блокує синтез прогестерону, підвищуючи цим
рівень естрогенів у співвідношенні естрогени / прогестерон. Відбувається
сенсибілізація міометрія до окситоцину, підвищується
активність окситоцинових рецепторів. Таким чином, ПГ, синтез яких залежить від
естрогенів, підсилюють їх ефект і сприяють утворенню
пологової домінанти. Простагландин F2 викликає стимуляцію як поздовжнього (підвищення
тонусу), так і колового (зростання частоти скорочень) м'язових шарів стінки
матки. Перше скорочення виникає, коли настає межа
еластичності м'язових волокон та їх здатності до розтягування. Поряд із
скороченням тіла матки nr-F2a сприяє розслабленню м'язів шийки матки, забезпечуючи
їх координовану діяльність і народження дитини. Простагландини групи Е
викликають двофазну реакцію міометрія: у невеликій дозі — стимулюють, у
надмірній — гальмують скорочення. У разі поєднаного
призначення переважає стимулюючий ефект. Показання: збудження і стимуляція
пологів, переривання вагітності (в більших дозах). Побічна дія простагландинів виявляється
диспепсичними явищами (нудота, блювання, пронос), підвищенням
проникності стінки судин. nr-F2a сприяє підвищенню спазму бронхів, особливо у хворих на бронхіальну
астму, викликає тахікардію, звужує судини легень. Підвищена
доза його може викликати артеріальну гіпертензію. ПГ-Е2 (динопрост,
простий Е2) розширює бронхи і судини
легень, знижує артеріальний тиск. Активним засобом збудження і стимуляції
пологів є окситоцин. Фармакодинаміка. Механізм його дії
полягає у взаємодії з рецепторами плазматичної мембрани клітин міометрія, стимуляції
аденілатциклазної системи, підвищенні
внутрішньоклітинного вмісту Na+, Са2+, виникненню і поширенню
потенціалу дії. Окситоцин у помірній дозі (3-5 ОД) викликає ритмічні скорочення
матки, що сприяє вигнанню плода. Проте підвищення
дози до 10 ОД викликає не тільки почастішання і підвищення інтенсивності
переймів, а й небажаний ефект підвищення внутрішньоматкового тиску, що може
призвести до порушення плацентарного кровообігу. Окситоцин треба вводити дуже повільно
крапельно, пильно наглядаючи за станом жінки.
Застосовується також таблетована форма окситоцину — дезамінокситоцин для
защічного введення (150 ОД) або за внутрішній матковий зів (12,5 ОД). Естрон (фолікулін) та естрадіолу дипропіонат призначають
під час пологів для підвищення активності окситоцину
(гальмування окситоцинази й сенсибілізації окситоцинових рецепторів). Для поліпшення енергетики скорочень
міометрія вводять внутрішньовенно глюкозу
(40 % розчин) і стимулятор скорочень - кальцію хлорид (10 % розчин), що
викликає інактивацію гальмівного білка
— тропоніну, а також сприяє взаємодії окситоцину з його рецепторами під
час скорочення матки. Стимуляція пологової діяльності реалізується
також за допомогою медіаторно активних засобів прозерину, що активізує накопичення ацетилхоліну,
окситоциновий фактор, та анаприліну, β - адрено-блокатора, який сприяє перевазі α-адренорецепторів. Стимулювати ритмічні скорочення матки
можна призначенням серотоніну (20— 30 мг внутрішньовенно крапельно). Серотонін підвищує інтенсивність дихання мітохондрій міометрія,
взаємодіє з аденозинтрифосфорною кислотою, актоміозином, кальцієм. Він полегшує
проникність клітинних мембран для Са2+, який сприяє електричній та
механічній активності міометрія. Деякий стимулюючий ефект викликається
гангліоблокуючими засобами: пахікарпіну гідройодидом (алкалоїд софори
товстоплідної) та ізоверином (синтетична сполука). Механізм їх дії як засобів,
що впливають на міометрій, полягає в безпосередньому впливі на його збудливість,
одночасно вони викликають блокаду н-холінорецепторів автономних вузлів і зниження артеріального тиску. Допоміжну роль у стимуляції пологової
діяльності відіграють такі речовини, як хініну гідрохлорид
та рицинова олія. Хінін блокує окситоциназу,
підсилюючи ефект окситоцину. Однак цей алкалоїд (протималярійний засіб)
негативно впливає на серцеву діяльність плода, що обмежує його застосування. Рицинова олія— послаблювальний засіб, викликає активацію холінергічної
системи, зростання концентрації ацетилхоліну, що зумовлює стимуляцію
тономоторної функції матки. Допоміжний ефект викликають вітамінні
препарати. Аскорбінова кислота
підвищує дію естрогенів (сприяє утворенню
естрадіолу), тіаміну бромід —
ацетилхоліну (усуває гальмування холін-ацетилази і знижує активність
холінес-терази). У сучасній медичній практиці використовують
комплексний підхід до стимуляції пологової
діяльності. Поширені різноманітні
схеми введення у певній послідовності препаратів з різними механізмами дії.
Треба мати на увазі, що чинники хронофармакологічного характеру, дія яких
грунтується на особливості біо-ритмів пологової діяльності (акрофаза метаболічних
змін в організмі жінки), можуть значно підвищувати лікарський ефект. ЗАСОБИ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ МАТКОВОЇ КРОВОТЕЧІ Це група лікарських речовин рослинного , тваринного і синтетичного походження, які викликають
тонічні, спастичні скорочення матки. Судини матки розташовані між
волокнами міометрія, тому в разі тривалого скорочення його вони
перетискуються і кровотеча зупиняється. Найефективнішими засобами цієї групи є алкалоїди маткових ріжків. Це склероцій
гриба Claviceps ригригеа.що паразитує на
житі. Він містить алкалоїди, похідні лізергінової кислоти: Алкалоїди поділяють на 3 основні групи: ерготаміну (ерготамін,
ергозин); ерготоксину (ергокристин, ергокорнін, ергокриптин); ергометрину
(ергометрин, ергометринін). Алкалоїди маткових ріжків безпосередньо діють на міометрій, викликаючи його
скорочення. Найефективнішим є ергометрин (у
вигляді ергометрину малеату — Р-пропа-ноламіду лізергінової кислоти малеат),
який діє швидше й інтенсивніше, ніж
інші алкалоїди. Позитивною рисою ергометрину є також
те, що він не має адреноблокуючої дії, властивої іншим двом групам. Тривале
застосування препаратів маткових ріжків, особливо
ерготаміну та ерготоксину, призводить до спазму судин і ушкодження ендотелію.
Розвивається хронічне отруєння — ерготизм, який виявляється у двох формах: гангренозній і судомній. Така інтоксикація може
настати внаслідок вживання страви, що виготовлена з борошна, яке містить гриб Claviceps purpurea. Похідні лізергінової кислоти частково
виділяються з організму жінки разом з грудним молоком. Тому тривале їх
застосування може негативно відбитись на здоров'ї
дитини, яку годує жінка. Саме через це ендометрин та інші препарати маткових ріжків для прискорення інволюції матки треба призначати
обережно. Показання: кровотеча після
пологів, маткова кровотеча, не пов'язана з пологами (метрорагія, кровотеча
після аборту), потреба прискорення інволюції матки (нетривалої). Протипоказання. Ні в якому разі не можна застосовувати препарати маткових ріжків для стимуляції пологової діяльності. Дві
смертельні небезпеки можливі у такому разі. По-перше, це асфіксія плода у
зв'язку з порушенням плацентарного кровообігу, по-друге — розрив матки: препарати маткових
ріжків підвищують тонус шийки і дна матки, залишаючи розслабленим якийсь
сегмент, де й може виникнути розрив. Гостре
отруєння матковими ріжками та
алкалоїдами, що отримують з них, проявляється психомоторним збудженням, психічними
розладами, судомами, нудотою, блюванням, проносом, тахікардією. Допомога. Призначають
протиблювальні засоби, м-холіноблокатори, антикоагулянти, судинорозширювальні
засоби. Допоміжним засобом для зупинки маткової кровотечі є окситоцин у підвищеній дозі — близько 10 ОД, що призводить до тривалого
скорочення матки, і це може сприяти утворенню тромбу. Допоміжну роль при кровотечах в післяпологовому періоді відіграє також котарніну хлорид. Його можна застосовувати і для прискорення інволюції матки. Помірний вплив на підвищення
тонусу матки мають рослинні екстракти — малі маткові засоби. Це трава чистецю, листя
барбарису, грицики звичайні, що містять вітаміни, в тому числі кислоту
аскорбінову і філохінон, органічні кислоти, сапоніни, глікозиди, велику
кількість мікроелементів. Підвищення тонусу міометрія при їх введенні поєднується із стимулюючим
впливом на гемокоагуляцію, що призводить до припинення незначної маткової
кровотечі. ЗАСОБИ, ЩО ЗНИЖУЮТЬ ТОНУС І СКОРОТЛИВУ ЗДАТНІСТЬ МАТКИ Засоби цієї групи призначають для припинення
надмірної пологової активності, а також у разі потреби оперативного
втручання. Дія цих засобів спрямована на ослаблення
пологової домінанти, зниження активності м-холінорецепторів, підвищення функції гальмівних (3-адренорецепторів, активацію
процесів гіперполяризації клітинних мембран. Токоферол, як і прогестерон, застосовують для профілактики передчасних пологів. Деякі засоби цієї групи (атропін, екстракт
беладонни звичайної, но-шпа) призначають для прискорення І періоду пологів,
розслаблення шийки матки у випадку її спазму. У разі ригідності шийки матки
вводять лідазу
— ферментний препарат, що містить гіалуронідазу,
яка викликає руйнування проміжної речовини — гіалуронової кислоти, що сприяє
розширенню шийки матки і утворенню пологового каналу. Для розслаблення міометрія і уникнення
передчасних пологів після 16 тижнів вагітності
застосовують (β2-адреноміметик фенатерол (партусистен). Препарат призначають
усередину і внутрішньовенно. Поряд зі зниженням тонусу та скоротливої активності
міометрія він поліпшує матково-плацентарний кровообіг, що сприяє збільшенню
концентрації кисню в крові плода. Побічна дія: тремор, запаморочення, нудота,
блювання, зниження артеріального тиску, запор Протипоказання: серцево-судинні
захворювання матері, тиротоксикоз, глаукома, передчасне відшарування плаценти,
порушення серцевого ритму плода, аномалії розвитку плода. Список рекомендованої літератури 1.
Скакун
М.П., Посохова К.А. Фармакологія. Підручник. –
Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. – 740 с. 2.
Чекман
І.С., Горчакова Н.О.. Казак Л.І.Фармакологія. Підручник
для студентів медичних факультетів. Видання 2-ге – Вінниця: Нова книга, 2011. –
784 с. 3.
Харкевич
Д.А. Фармакология. Учебник для студентов высших медицинских учебных заведений. – Москва, 2006 – 670 с. 1.
http://www.youtube.com/watch?v=Q-n_Q0qKXzg&feature=channel 2.
http://www.youtube.com/watch?v=HA8iL7hs5YY&feature=fvw 3.
http://www.youtube.com/watch?v=rsrOoIeGnjA&feature=related 4.
http://www.youtube.com/watch?v=9r7Yw-8H68M&feature=related 5.
http://www.youtube.com/watch?v=cWhLXdopQYo&feature=related 6.
http://www.youtube.com/watch?v=q3986Yfl5cU&feature=related 7.
http://www.youtube.com/watch?v=Z7xKYNz9AS0&feature=related 8.
http://www.youtube.com/watch?v=_EtTWXQ5BiA&feature=related 9.
http://www.youtube.com/watch?v=XxvRbxhqoZk&feature=related 10.
http://www.youtube.com/watch?v=QtDgQjOGPJM&feature=related
Ранітидин
Прозерин
СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ
До калійзберігаючих
сечогінних засобів відносять тріамтерен і
верошпірон, які підвищують виділення натрію і мало впливають на екскрецію
калію.
Фармакокінетика. Препарат добре абсорбується при застосуванні всередину. Ефект
настає через 15 —20 хв і триває 6—8 год. Максимальна концентрація в крові
визначається через 1,5 — 2 год. Виводиться головним чином нирками. Інтенсивно
секретується у проксимальному відділі нефрону. Т1/2 становить 45 — 70 хв.
ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ
КРОВООБІГ НИРОК
Маткові засоби
Менструальний
цикл