ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 1

(настойка полину, трава золототисячника, фепранон, мазиндол, пентагастрин, пепсин, кислота хлороводнева розбавлена, атропіну сульфат, магнію оксид, алюмінію гідроксид, альмагель, натрію гідрокабонат, ранітидин, фамотидин, гастроцепін (пірензепін), омепразол, сукралфат, вісмуту дицитрат, мізопростол).

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 2

(панкреатин, мезим форте, фестал, контрикал, кислота амінокапронова, алохол, холосас, холензим, квіти безсмертника піщаного, кукурудзяні приймочки, плоди шипшини, магнію сульфат, натрію сульфат, препарати кореня ревеню, кори крушини, листя сени, гуталакс, бісакодил, регулакс, кафіол).

СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

(фуросемід, гідрохлортіазид, клопамід, кислота етакринова, спіронолактон, тріамтерен, маніт, трава польового  хвоща, листя ортосифону, леспенефрил). засоби, які впливають на тонус та скоротливу активність міометрію (динопрост, ергометрину малеат, окситоцин, пітуітрин, естрон, естрадіолу дипропіонат, прозерин, рицинова олія, токоферолу ацетат, прогестерон, атропіну сульфат, партусистен (фенотерол).

ПРОТИПОДАГРИЧНІ ЗАСОБИ

(алопуринол, етамід, уродан, уролесан).

 

Процеси травлення забезпечуються, з одного боку, системою травних залоз, а з іншого, моторною (руховою) діяльністю шлунково-кишкового тракту.

Відповідно до цього, при недостатності секреторної функції травного тракту застосовуються засоби, що збуджують смакові рецептори порожнини рота і язика, підвищуючи апетит (гіркоти), а також соляну кислоту розбавлену. Вони підвищують активність ферментів шлункового соку і забезпечують евакуацію харчових мас із шлунка в кишку. У тих випадках, коли гіркоти і соляна кислота розбавлена не нормалізують секреторну функцію травних залоз, хворим, як засоби замісної терапії, призначають ферментні препарати шлункового і підшлункового соків, інші лікарські засоби.

Моторна функція шлунково-кишкового тракту забезпечує перемішування їжі і пересування її по кишківнику. Це здійснюється завдяки постійній зміні тонусу гладкої мускулатури, перистальтичних скорочень і маятникоподібних рухів. Ці процеси, як і координація моторики різних відділів шлунково-кишкового тракту, забезпечується досить складним нейро-гуморальним механізмом регуляції. Він складається з нервових сплетень, великої кількості хемо- і механорецепторів, холіно- і адренорецепторів тощо. Цим пояснюється висока чутливість органів травлення до численних ендогенних речовин і  лікарських препаратів.

Серед засобів, які підвищують моторну функцію шлунково-кишкового тракту, розрізняють такі, які усувають його атонію та засоби, що сприяють ліквідації закрепів (проносні препарати). Серед середників, які, навпаки, гальмують її, важливе практичне значення мають препарати, які усувають спазми, і ті, що ліквідують проноси. Самостійне значення мають засоби, які викликають блювоту, чи навпаки, можуть її спинити (протиблювотні препарати).

 

 ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА АПЕТИТ

 

Захворювання людини часто супроводжують­ся зниженням апетиту і розладами травлення. Апетит — це емоційне відчуття, пов'язане з прагненням людини до вживання певної їжі. На відміну від відчуття голоду — потреби організ­му в їжі, звичайно суб'єктивно неприємного яви­ща, апетит ґрунтується на потребі, пов'язаній з уявленнями про вживання їжі, що має бути, і є приємним відчуттям. Апетит посилюється уявленнями про вигляд, запах, смак їжі, про обста­новку, де проходить її вживання, тощо.

Виникнення апетиту зумовлене специфічним впливом «голодної» крові на центр голоду. У перші хвилини вживання їжі апетит посилюється, особливо коли їжа відповідає бажанню. Це сприяє активізації функції органів травлення: підвищується виділення шлункового соку, посилюється рухова активність травного каналу («голодна» перистальтика) та ін.

Розлад апетиту виникає при захворюваннях органів травлення (виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гастрит, гепатит, цироз печінки та ін.), часто розвивається при невропсихічних захворюваннях (пухлини мозку, ен­цефаліт, істерія, психоз тощо), захворюваннях ендокринних залоз (цукровий діабет, гіперінсулінізм, тиротоксикоз, гіпотиреоз), системі крові (анемія, лейкоз), злоякісних новоутвореннях, інфекційних захворюваннях, вагітності. Розріз­няють три види розладу апетиту: зниження до повної втрати (анорексія), підвищення, інколи досить різке (булімія), порушення апетиту, яке полягає у бажанні вживати неїстівні речовини — крейду, вапно, попіл, землю тощо.

Анорексія — повна втрата апетиту за об'єктивної потреби в харчуванні, зумовлена функціональними або органічними порушеннями діяль­ності центру апетиту на рівні гіпоталамуса або вищих аналізаторів у корі великого мозку. Дуже часто анорексія супроводжує інсульт, пухлини, травми і запалення головного мозку, а також органічні захворювання ендокринних залоз. Вона є важливим симптомом гіпофізарної кахексії, недостатності наднирників (хвороба Аддісона).

Анорексія часто виникає на нервовому ґрунті (нервова анорексія, вона ж - невротична анорексія), особливо в дівчат і молодих жінок, одержимих бажанням схуднути. Анорексію часто супроводжує підвищене почуття голоду, булімія.

Анорексія найчастіше трапляється в осіб жіночої статі і проявляється "добровільним" схудненням. Здебільшого все починається в підлітковому віці, особливо в періоді статевого дозрівання. Дитина починає худнути, апетит зникає, навіть виникає відраза до їжі, починаються розлади менструального циклу. І все це супроводжується підвищеною, збудженою фізичною активністю. Людині здається, що її вага надмірна, і така особа починає багато часу присвячувати різним дієтам. Часто виникають вкрай патологічні типи поведінки, наприклад провокування блювання, приховування їжі, надмірні виснажливі фізичні вправи, навіть зловживання проносними, сечогінними та засобами, що пригнічують апетит.

Описание: Описание: http://www.genciencia.com/images/anorexia.jpg 

Одночасно з втратою апетиту хворий скаржить­ся на слабкість, підвищену втомлюваність, апатію. З часом знижується маса тіла, тургор тка­нин, зникає підшкірний жировий шар, зменшуєть­ся маса скелетних м'язів, з'являються ознаки вітамінної недостатності тощо.

Булімія — патологічно підвищене відчуття го­лоду, яке супроводжується деколи слабкістю і больовими відчуттями в надчеревній ділянці. Цей стан інколи поєднується із зниженням відчуття насичення, внаслідок чого виникає потреба в надмірно великих кількостях їжі (поліфагія). Різко виражена постійна булімія і поліфагія спостерігаються переважно при органічних ушкодженнях головного мозку або психічних захворюваннях, менш виражена — при гіперінсулінізмі, у реконвалесцентів після тяжких виснажливих інфекцій та ін.

Корекція порушень апетиту здійснюєть­ся за допомогою гіркот і анорексигенних засобів. Ці засоби звичайно поєднують з препаратами етіотропної і патогенетичної терапії, спрямованої на усунення причин порушення апетиту і тих механізмів, які лежать в їх основі.

Гіркоти (amara) — це засоби рослинного походження, які мають гіркий смак, застосовуються для підвищення апетиту і поліпшення травлення. Вони містять глікозиди, ефірні олії, алкалоїди тощо. Сировиною для виготовлення гіркот є трава полину гіркого, трава золототисячника, листя бобівника трилистого (трилисника), трава деревію та ін.

 Фармакодинаміка. Механізм дії гіркот встановлений у лабораторії І. П. Павлова в дослідах на езофаготомованих со­баках, які мали пряму фістулу шлунка, вивчено також їх дію на секрецію шлун­кових залоз. Зрошення ротової порожни­ни таких тварин розчинами гіркот перед уявним харчуванням викликає активнішу секрецію шлункового соку порівняно з конт­рольними тваринами, яким гіркоти не за­стосовували. У разі введення цих речо­вин безпосередньо в шлунок через фісту­лу секреторний процес не стимулюється. Отже, дія гіркот на секрецію цих залоз здійснюється рефлекторно. Вони, подраз­нюючи смакові рецептори слизової обо­лонки порожнини рота і язика, рефлектор­но підвищують збудливість центру голо­ду , що викликає посилення секреції шлун­кового соку, підвищення апетиту, поліпшен­ня травлення.

Обов'язковою умовою для виявлення позитивної дії гіркот на апетит і травлен­ня є приймання їх усередину з невеликою кількістю води за 20-30 хв до їди. При­ймання їх у лікарських формах, які маскують гіркий смак, як і введення в шлу­нок за допомогою зонда або в пряму кишку, є неефективним. Гіркоти, прийняті все­редину під час їди, гальмують секрецію і моторику шлунка.

Показання: гіпоацидний і хронічний атрофічний гастрит, анорексія неврогенного походження, перенесені оперативні втручання тощо.

Протипоказання: підвищена сек­реція, виразкова хвороба шлунка і двана­дцятипалої кишки, рефлюкс шлунково-стравохідний.

Як гіркоти часто використовують пре­парати полину, золототисячника, бобівни­ка трилистого та деревію.

Полин гіркий (Artemisia absinthium L.) — багаторічна трав'яниста рослина 100-120 см заввишки. Лікарською сиро­виною є трава, яку заготовляють на почат ку цвітіння (червень-липень). Висушують ЇЇ в затінку, під навісом або в сушарнях при температурі 40-50 °С.

Описание: Описание: http://www.faktoider.nu/img/a_absinthium.jpg

 

Полин гіркий (Artemisia absinthium L.)

З цієї рослини виділені гіркі глікозиди абсинтин і анабсинтин, флавоноїди, ефірна олія, фітонциди, алкалоїди, вітаміни (ки­слота аскорбінова та провітамін А), органічні кислоти, дубильні речовини.

Галенові препарати полину, як і всі інші гіркоти, рефлекторно стимулюють функцію залоз травного каналу, підсилюють виділення жовчі, поліпшують травлення.

Траву полину використовують для виготовлення екстракту, настойки та настою.

Екстракт полину густий — це густа маса темно-бурого кольору з ароматичним запахом полину та гірким смаком. Його призначають по 10-20 крапель за 30-40 хв до приймання їжі. Настойка полину виготовляється на 70 % спирті у співвідно­шенні 1:5. Це прозора бурувато-зеленого кольору дуже гірка на смак рідина. При­ймають її по 15-20 крапель 3 рази на день за 15-20 хв до їди.

Золототисячник звичайний (ма­лий) (Centaurium etythraea Rain.) — дво­річна або однорічна трав'яниста рослина 10-40 см заввишки.

Описание: Описание: http://grigaonline.by.ru/img/13-1.jpg

Золототисячник звичайний (Centaurium etythraea Rain.)

Трава золототисячника містить гіркі глікозиди, алкалоїд генціанін, кислоту ас­корбінову, ефірну олію, слизи тощо.

Препарати золототисячника {настойка, настій) збуджують апетит, стимулюють секрецію травних залоз, підвищують перистальтику травного каналу.

Трава золототисячника входить до складу апетитних і шлункових зборів.

Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.) — містить алкалоїди, філохінон, полісахариди, дубильні речовини, ефірні олії, органічні кислоти, спирти тощо. Має кровоспинні, антигіпертензивні властивості, збуджує апетит, секрецію слинних та шлункових залоз, виділення жовчі, зменшує метеоризм. Крім того, препарати деревію усувають спазми шлунка, кишок, жовчних проток. Офіцинальним є збір для збудження апетиту (Species amarae), до складу якого входить трава полину гіркого (8 частин) і трава деревію звичайного (2 частини).

Описание: Описание: http://www.provisor.com.ua/archive/2002/N14/img/a_28_1.jpg

 Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.)

Крім гіркот, апетит стимулюють також інші засоби, а саме: інсулін, який викли­кає відчуття голоду, що пов'язано з гіпо­глікемією, деякі психотропні (аміназин, амітриптилін, літію карбонат), невротропні, антигіпертензивні (клофелін) засоби, анаболічні стероїди тощо.

Анорексигенні — це засоби, які знижують апетит. їх застосовують у випадках аліментарного ожиріння, яке погіршує перебіг багатьох захворювань, призводить до порушення обміну речовин, розладів з боку серцево-судинної системи, печінки та ін. Провідним методом лікування хворих на ожиріння є різке обмеження їжі з високою енергетичною цінністю і посилення фізичної активності, що створює в організмі негативний енергетичний баланс. Проте під час такого лікування звичайно виникає тяжке відчуття голоду, що примушує застосовувати препарати, які знижують апетит.

Класифікація.

1.       Препарати, що впливають на катехоламінергічну систему і стимулюють ЦНС:

а)      похідні фенілалкіламіну (фепранон, дезопімон);

б)      похідні ізоіндолу (мазиндол).

2.       Препарати, що впливають на серотонінергічну систему:

а) похідні фенілалкіламіну (фенфлурамін, фенілпропаноламін).

3.       Препарати, що пригнічують шлунко­во-кишкові ліпази (орлістат та ін.).

Активним анорексигенним засобом є фенамін, який має центральну психостимулюючу і периферичну адреноміметичну дію. Він стимулює центр насичення, що викликає пригнічення центру голоду. Крім того, препарат підвищує збудливість кори великого мозку, що, очевидно, також сприяє пригніченню цього центру. Проте як анорексигенний засіб фенамін не застосовується. Це зумовлено тим, що у хворих, які прий­мають фенамін з приводу ожиріння, розвивається загальне збудження, безсоння, ви­никає тахікардія, аритмія, підвищується артеріальний тиск. Крім того, до фенаміну швидко виникає звикання і пристрасть.

Серед структурних аналогів фенаміну виявлено ряд речовин, яким властива більш-менш висока вибірковість анорексигенної дії, а також слабка психостимулююча і периферична активність. Такими препаратами є фепранон і дезопі­мон. Порівняно з фенаміном анорексигенний ефект цих препаратів виявляєть­ся меншою мірою. Механізм дії такий самий, як фенаміну.

У хворих на ожиріння фепранон сприяє зменшенню маси тіла. Активність його достатньою мірою виявляється у перші 8-12 тижнів, потім поступово знижується.

У шлунку фепранон абсорбується швидко. Накопичується переважно в мозку, печінці, нирках. Т1/2 — близько 8 годин. Інактивується інгібіторами МАО. Виво­диться нирками частково у вигляді метильованих метаболітів.

Хворі переносять фепранон і дезопімон добре. Проте в осіб з підвищеною чутли­вістю і при передозуванні можливі негативні ефекти у вигляді тахікардії, аритмії, підвищення артеріального тиску, неспокою, порушення сну. У разі тривалого викори­стання розвивається звикання і лікарська залежність.

Протипоказання: вагітність, пізні стадії гіпертензивної хвороби, порушен­ня мозкового і вінцевого кровообігу, інфаркт міокарда, глаукома, тиротоксикоз, за­хворювання, які супроводжуються підвищеною збудливістю центральної нервової системи і судомами тощо.

Мазиндол за анорексигенною дією перевищує фенамін у 5—10 разів. Крім того, він пригнічує абсорцію тригліцеридів, знижує рівень холестерину. Фенфлурамін і фенілпропаноламін схожі на мазиндол, але вони пригні­чують функцію ЦНС і підвищують AT.

Ормстат діє аноригенно, знижуючи активність шлунково-кишкових ліпаз.

 

ЗАСОБИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ СЕКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ ШЛУНКА

ДІАГНОСТИЧНІ ЗАСОБИ

Як засоби, що стимулюють секрецію залоз шлунка і тому застосовуються з ді­агностичною метою, використовують деякі продукти харчування, особливо екстрак­тивні — м'ясний бульйон, капустяний сік тощо. Їх застосовують як пробний сніда­нок перед взяттям шлункового соку для дослідження. Для цього також викорис­товують і лікарські засоби, а саме: кофеїн, пентагастрин, гістамін.

Природним стимулятором секреції шлункових залоз є гастрин — гормон, який утворюється в слизовій оболонці переважно воротарної печери (antrum pyloricum) шлунка. 

Звідси він надходить у кров, збуджує парієтальні екзокриноцити шлунко­вих залоз, які виділяють хлороводневу кислоту. Шлунковий сік має високу кис­лотність, але порівняно низький вміст протеолітичних ферментів (пепсину тощо). Для дослідження шлункової секреції застосовують натуральний і синтетичний гастрин та його синтетичні аналоги, зокрема пентагастрин. Ці засоби при парентеральному введенні не викликають значних негативних ефектів.

Пентагастрин використовують як стимулятор шлункової секреції для визна­чення секреторної та кислотоутворювальної функції шлунка. Вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 6 мкг/кг. Після введення препарату взяття й дослідження шлункового соку проводять через колені 15 хв протягом години і більше.

Побічна дія: слинотеча, нудота, ко­роткочасне зниження артеріального тиску, неприємні відчуття в ділянці живота тощо.

Гістамін збуджує специфічні рецеп­тори: Н, — локалізуються в гладкій мус­кулатурі бронхів, кишок, судин, Н2 — у слизовій оболонці шлунка, матці, серці. Внаслідок цього підвищується секреція бронхіальних, слинних та шлункових за­лоз, збільшується виділення жовчі, розширюються капіляри, знижується артері­альний тиск, зростає проникність стінки капілярів, зменшується об'єм циркулюючої крові. Поряд з цим підвищується скорочення гладкої мускулатури органів, а також секреція глікокортикоїдів та адреналіну.

Вводять підшкірно гістаміну гідрохлорид по 0,01 мг/кг у вигляді 0,1 % розчину. У разі недостатності залоз шлунка гістамін підвищує секрецію парієталь-них клітин, які продукують хлороводневу кислоту. Ефект настає через 7-10 хв, до­сягає максимального рівня через 20-30 хв, продовжується близько 60-90 хв. У ви­падках органічних порушень шлункових залоз введення гістаміну є неефективним.

 

ЗАСОБИ ЗАМІСНОЇ ТЕРАПІЇ

При недостатності секреторної функції шлункових залоз у зв'язку з їх органіч­ним ушкодженням застосовують засоби замісної терапії, тобто натуральний шлун­ковий сік, або препарати, які містять основ­ні його компоненти, — хлороводневу кис­лоту, пепсин.

Кислота хлороводнева як головний компонент шлункового соку створює необ­хідне кисле середовище для максимальної протеолітичної дії пепсину. У шлунку кис­лота частково зв'язується з харчовими ре­човинами, частково нейтралізується слиною, слизом шлункового соку і вмістом дванадцятипалої кишки, який може потрапляти до шлунка, наприклад, у випадках ахілії. Тільки незв'язана частина введеної кисло­ти хлороводневої створює певний кислий фон вмісту шлунка (РН близько 1,5-2).

У медичній практиці застосовується ки­слота хлороводнева розбавлена. Цей пре­парат містить 1 частину кислоти хлоро­водневої і 2 частини води. Це прозора без­барвна рідина, яка змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. її застосову­ють усередину по 10-15 крапель на 1/4-1/2 склянки води під час їди або в мікстурі з пепсином — столовими ложками.

Кислота хлороводнева розбавлена, що введена в шлунок до їди, стимулює секре­цію шлункового соку, перетворює неактив­ний пепсиноген, який виділяється головни­ми клітинами слизової оболонки, на актив­ний пепсин. Зменшує перистальтику шлун­ка, викликає затульний рефлекс. При вживанні під час їди вона сприяє розчиненню сполучної тканини м'ясних продуктів, оптимальному рН для активності пепсину, під­вищує тонус і моторно-евакуаторну функцію шлунка (кислотний рефлекс), гальмує перехід недостатньо перетравленої їжі в кишки, зменшує процеси бродіння в шлун­ку, внаслідок чого зникає печія, відригуван­ня і біль у надчеревній ділянці. Цінною властивістю цього препарату є здатність стимулювати продукцію гастрину в шлунку, секретину і холецистокініну стимуляторів зовнішньосекреторної функції підшлункової залози і виділення жовчі у два­надцятипалу кишку. Він також сприяє абсорбції заліза із шлунка і тонкої кишки.

Показання (часто в поєднанні з пепсином): ахілія, гіпоацидні стани, диспеп­сія, гіпохромна анемія.

Протипоказання: ацидоз, гострий гастрит.

Побічна дія: у випадках тривалого введення у великих дозах — ацидоз, роз­м'якшення емалі зубів.

Пепсин — протеолітичний препарат шлункового соку, розчинний у воді і спир­ті. Отримують із слизової оболонки шлунка свиней і змішують із цукровою пуд­рою. Призначають усередину по 0,2-0,5 г перед або під час їди в порошках або в мікстурі, звичайно в комбінації з кисло­тою хлороводневою розбавленою.

Пепсин у шлунку виявляє оптимальну протеолітичну активність при рН 1,4-2,5. При підвищенні рН активність знижуєть­ся, а при рН понад 6 — припиняється. У дванадцятипалій кишці під впливом фер­ментів підшлункової залози пепсин руй­нується. У кислому середовищі шлунко­вого вмісту гідролізує білок до пептидів, частково до амінокислот.

Найкращим засобом замісної терапії при недостатності секреції шлункових за­лоз є сік шлунковий натуральний. Його отримують від тварин (собак, коней) методом уявного харчування, розроблено­го І. П. Павловим. Діючими агентами цьо­го препарату є кислота хлороводнева, пепсин та інші ферменти слизової оболонки шлунка. Це прозора безбарвна рідина, кисла на смак, із слабким специфічним- запахом. Призначають усередину по 1 -2 столових ложки під час їди.

Описание: Описание: http://biofarma.kiev.ua/img/shop/162_1.gif

Подібну дію мають пепсидин і ацидин-пепсин.

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ СЕКРЕЦІЮ ЗАЛОЗ ШЛУНКА

При захворюваннях шлунка, які супро­воджуються підвищеною кислотністю шлун­кового соку (виразкова хвороба, гіперацид­ний гастрит), використовуються холіноблокуючі засоби і засоби, які усувають стимулюючий вплив ендогенного гістаміну на залози шлунка. Практичне значення ма­ють м,-холіноблокатори (гастроцепін), блокатори Н2-рецепторів (ранітидин, фамотидин), блокатори протонного насоса (Н+, К\ АТФ-аза) (омепразол, ланзопразол, пантопразол, рабепразол, нізатидин та ін.).

Описание: Описание: http://www.ltf.com.ua:8100/primg/omeprazol.jpgОмепразол

 Холіноблокатори на рівні периферич­них нервових вузлів, як і на рівні м-холінорецепторів, значно пригнічують стиму­люючу дію блукаючого нерва на залози шлунка, внаслідок чого гальмується секре­ція кислоти хлороводневої. При повтор­ному введенні цих засобів згодом зникає гіперацидний стан і пов'язане з цим пору­шення шлункового травлення.

З блокаторів Н2-рецепторів у клінічній практиці широко застосовують раніти­дин та фамотидин, що мають значну активність і не є шкідливими для пацієн­та.

Описание: Описание: http://www.ltf.com.ua:8100/primg/ranitydun.jpgРанітидин

 Вони є конкурентними антагоністами гістаміну. Діючи на Н2-рецептори парієтальних екзокриноцитів, ці засоби значно зменшують секрецію кислоти хлороводневої. Меншою мірою пригнічують секре­цію пепсину і гастромукопротеїду (внут­рішнього фактора Касла). Ці препарати мають низьку ліпофільність, тому погано долають гематоенцефалічний бар'єр, виді­ляються переважно нирками в незміненому вигляді.

Ранітидин відрізняється високою бло­куючою активністю та вибірковістю дії на Н2-рецептори, а також низькою токсич­ністю. Добре абсорбується з травного каналу (біодоступність — 50 %). Т1/28-12 годин.

Показання: виразкова хвороба шлун­ка і дванадцятипалої кишки, гіпергастри-немія, рефлюкс, ерозивний гастрит, дуоденіт.

Побічна дія: головний біль, шкір­ний висип, пронос, запор.

Фамотидин і нізатидин активніші, ніж ранітидин, діють триваліше (призна­чають 1 раз на добу), мають менше побіч­них ефектів.

Омепразол пригнічує функцію про­тонного насоса (Н+, К+, АТФ-ази) парієтальних екзокриноцитів шлунка.

Добре абсорбується з травного каналу. Діє тривало (призначають 1 раз на добу). Зв'язується з білками крові. Біотрансфор-мується в кислому середовищі канальців парієтальних екзокриноцитів на активний метаболіт сульфонамід. Останній утворює дисульфідний місток з Н"1", К+, АТФ-азою і блокує її активність. Препарат пригнічує базальну і стимульовану секрецію кисло­ти хлороводневої, пепсину, має гастропротекторну активність.

Показання: виразкова хвороба шлун­ка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс, син­дром Золлінгера - Еллісона.

Побічна дія: діарея, нудота, кишко­ва колька, слабкість, головний біль.

Описание: Описание: Бактерия Helicobacter pylori, вызывающая все эти болезни, довольно слабый патоген, и может долгое время существовать в организме, не проявляя себя

Бактерія Helicobacter pylori досить слабкий патоген, і може довго існувати в організмі, не проявляючи себе

 

Але виразка чи рак шлунка починають розвиватись, коли додаються й інші фактори ризику, наприклад, порушення режиму харчування, емоційні стреси, підвищена кислотність.

 

АНТАЦИДНІ ЗАСОБИ

 

Засоби з властивістю лугів часто ви­користовують для нейтралізації кисло­ти хлороводневої шлункового соку. До них звертаються тоді, коли гіперсекреція шлункових залоз не усувається холіно- та гістаміноблокуючими засобами. До антацидних засобів належить натрію гідрогенкарбонат, магнію оксид, магнію трисилікат, алюмінію гідроксид і каль­цію гідрогенкарбонат. Ці засоби відріз­няються між собою швидкістю розвитку ефекту, ефективністю, швидкістю абсорб­ції з кишок, наявністю резорбтивної дії, здатністю утворювати вуглекислоту в шлунку.  розвиток гастриту

Найшвидше діє натрію гідрогенкарбонат (NaHCO3). При взаємодії його з кислотою хлороводневою шлункового соку (NaHCO3 + HC1 = NaCl + СО2 +  Н2О) утворюється вуглекислота. Нако­пичуючись у шлунку, вона може сприяти перфорації його стінки (за наявності ви­разки). Крім того, подразнюючи рецептори слизової оболонки шлунка, вуглекислота викликає вторинну гіперсекрецію, що зму­шує вдаватися до нового введення антацидних засобів. Поряд з цим натрію гідро­генкарбонат, вільно адсорбуючись, може бути причиною системного алкалозу. Цьо­му сприяє також накопичення у дванадця­типалій кишці гідрогенкарбонатів кишко­вого вмісту, оскільки вони залишаються не нейтралізованими кислотою хлороводне­вою, яка сюди надходить із шлунка.

Подібно до натрію гідрогенкарбонату, швидкий антацидний ефект має кальцію карбонат осаджений (СаСО3). При взає­модії його з кислотою хлороводневою шлун­кового соку також утворюється вугле­кислота (СаСО3 + 2НС1 і СаС12 + Н2О + + СО2), яка здатна викликати вторинну гіперсекрецію. Системний алкалоз при цьому розвивається рідше, тому що вугле­кислота надходить у кров повільніше. Звичайно алкалоз виникає лише в разі значного передозування препарату і по­єднується з гіперкальціємією. Кальцію карбонат викликає запор.

Хворим на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки доцільно призна­чати антацидні засоби, які в шлунку утво­рюють гелі, що тонкою плівкою покрива­ють виразки і таким чином захищають їх від кислоти і подразнювального впливу їжі. Такі властивості мають препарати магнію й алюмінію — магнію трисилікат і алю­мінію гідроксид. Вони, на відміну від натрію гідрогенкарбонату і кальцію карбо­нату, при взаємодії з кислотою хлороводне­вою не утворюють вуглекислоти і не викли­кають системного алкалозу. Дія магнію оксиду (MgO) і магнію трисилікату (2MgO.3SiO2.(H2O)n) розвивається по­вільно. Активність магнію оксиду вища, ніж натрію гідрогенкарбонату, приблизно в 3-4 рази (MgO + 2НС1 <=> MgCl2 + Н2О). Він абсорбується з кишок у невеликій кіль­кості. У разі патології нирок можлива гіпермагніємія. Введення його у великій кількості може викликати послаблювальний ефект. Магнію трисилікат має також адсор­буючі властивості. У шлунку він набуває желеподібного стану. При цьому 1 г його нейтралізує 155 мл 0,1 н. розчину кислоти хлороводневої.

Алюмінію гідроксид у шлунку утво­рює гель, має виразні адсорбуючі й ан­тацидні властивості (Al(OH)3 + 3HC1 = А1С13 + ЗН2О). Один грам цього препа­рату нейтралізує 250 мл 0,1 н. розчину НС1. Утворений у процесі цієї реакції алюмінію хлорид у кишках перетворю­ється на нерозчинний алюмінію фосфат, який має в'яжучі властивості, може ви­кликати запор.

Як активний антацидний засіб призна­чають альмагель. Це комбінований пре­парат, до складу якого входить гель алю­мінію гідроксид, магнію оксид і D-copбіт. До складу препарату альмагель-А входить також анестезин. За рахунок пер­ших двох речовин здійснюється анта­цидний, адсорбуючий і обволікаючий ефект. D-сорбіт сприяє посиленому ви­діленню жовчі і послабленню кишок.

Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіпер­ацидний гастрит, езофагіт та інші захво­рювання травного каналу з гіперацидним ефектом. Альмагель-А застосовують у ви­падках, коли ці захворювання супроводжу­ються нудотою, блюванням, болем.

Маалокс — містить магнію та алюмі­нію гідроксид і призначається за такими самими показаннями

Безпосередньо захищають слизову обо­лонку шлунка гастропротектори завдяки створенню механічного захисту (сукралфат, вісмуту трикалію дицитрат) або впливу на слизовий бар'єр (карбеноксолон, лізопратол).

 

 

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ АКТИВНІСТЬ

(МОТОРИКУ) ШЛУНКА

 ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ АКТИВНІСТЬ ШЛУНКА

При захворюваннях шлунка, які супро­воджуються його гіпотонією, виникає потреба в застосуванні засобів, які підви­щують його тонус і стимулюють перисталь­тику. Для активізації цієї функції призна­чають холіноміметичні засоби: м-холіноміметики (ацеклідин) і антихолінестеразні засоби (фізостигмін, галантамін, особливо прозерин).

Описание: Описание: http://www.vets.ru/zoomarket/catalog/images/1084.jpgПрозерин

Останнім часом застосовують прокінетики: метоклопрамід, цизаприд — агоністи серотонінових рецепторів — та дромперидон блокатор a-адренорецепторів.

Описание: Описание: http://vidal.moslek.ru/packs/metclopramid.jpg

Дія ацеклідину здійснюється через збудження м-холінорецепторів, а антихолінестеразних через зв'язуван­ня і зворотне зниження активності холінестерази, внаслідок чого в синапсах холінорецепторів накопичується ацетилхолін — медіатор цих синапсів. При цьому під­вищується не тільки рухова активність шлунка, а й секреція шлункового соку.

Як стимулятор моторної функції шлун­ка найчастіше призначають прозе­рин, рідше ацеклідин.

У процесі лікування цими засобами зникає відчуття тиснення, переповнення, тупий розпираючий біль у надчеревній ділянці, блювання зеленуватим вмістом шлунка, гикавка та інші ознаки атонії шлунка. Стимулятори моторики шлунка застосовують при захворюваннях, коли виникає атонія шлунка (інфаркт міокар­да, перитоніт, тромбоз судин шлунка тощо).

Атонію шлунка усувають також на­трію хлорид (у вену по 5-Ю мл 10 % розчину), пітуїтрин (підшкірно або у вену по 2-5 ОД) тощо.

Протипоказання: бронхіальна астма, стенокардія, атеросклероз, органіч­ні захворювання серця, епілепсія, гіпер­кінези.

 

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ

РУХОВУ АКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКА

 

У випадках надмірно високого тонусу гладких м'язів шлунка, що спостерігається у хворих на виразкову хворобу, з пілороспазмом, кардіоспазмом, спастичним колітом тощо призначають спазмолітичні засоби: м-холіноблокатори (атропін, платифілін, бутилскополамін); м,-холіноблокатори (піренцепін, гастроцепін); міотропні засоби (папаверин, но-шпа), а також пробантин, що має м-холіно- і гангліоблокуючу дію. м-Холіноблокатори переривають потік нервових імпульсів із центру блукаючого нерва до м'язів шлунка на рівні м-холінорецепторів. Внаслідок цього моторика шлунка і секреція шлункових залоз зни­жуються. Міотропні спазмолітики впливають на гладкі м'язи безпосередньо.

Описание: Описание: http://www.aptekagal.com.ua/archive/20-04/20-04-9.gif

БЛЮВОТНІ ЗАСОБИ

У деяких випадках виникає гостра по­треба в блюванні, що сприяє випорожнен­ню шлунка і видаленню з нього речовин, які подразнюють і ушкоджують його сли­зову оболонку. Цей складний рефлектор­ний акт здійснюється за допомогою блю­вотних засобів, які мають властивість ви­бірково збуджувати центр блювання.

Введення таких засобів викликає антиперис­тальтику тонкої кишки, внаслідок чого її вміст може частково закидатися до шлунка, збільшую­чи його об'єм. Потім виникає спазм пілоричної частини шлунка і розслаблення тіла шлунка та його кардіального отвору. Кардіальна частина шлунка підтягується догори, стравохід розши­рюється і стає коротшим. Створюються сприятли­ві умови для зворотного викиду шлункового вміс­ту. Цьому сприяють інтенсивні скорочення діаф­рагми і м'язів черевної стінки. Різке підвищення внутрішньочеревного і внутрішньошлункового тиску створює умови для випорожнення шлунка. Блювання починається з глибокого вдиху, скоро­чення діафрагми, відведення надгортанника, підняття гортані і м'якого піднебіння. Це сприяє ізоляції дихальних шляхів від блювотних мас.

Блюванню звичайно передує період нудоти. З'являється блідість, холодний піт, посилюється секреція слинних, шлункових і бронхіальних за­лоз, сльозотеча, дихання стає аритмічним, знижується артеріальний тиск, відмічається загаль­на слабкість, пригнічення довільних рухів, тяжкі суб'єктивні відчуття. Незабаром після блюван­ня ці явища зникають.

Центральною ланкою блювального акту є блювотний центр , який координує цей складний рефлекторний процес. З центром зв'язана спеціальна хеморецепторна зона, яка отримала назву пускової (тригерної). Збудження блювотного центру хімічними речовинами може здій­снюватися шляхом прямого впливу або рефлекторно. У зв'язку з цим розрізня­ють блювотні засоби центральної (прямої) і рефлекторної (периферичної) дії.

До блювотних засобів центральної дії належить апоморфіну гідрохлорид, який отримують дією кислоти хлороводневої на морфін. Це білий, злегка жовтуватий або сіруватий кристалічний порошок без запа­ху. Погано розчинний у воді й спирті. Вод­ні розчини на світлі і при тривалому збері­ганні набувають інтенсивно зеленого кольо­ру і стають не придатними до вживання. Про пряму дію апоморфіну свідчить поява блювання після нанесення його безпосере­дньо на пускову зону блювотного центру.

Апоморфін стимулює хеморецептори тригерної зони блювотного центру, внаслі­док чого виникає 2-3-разове блювання, звичайно через 10-15 хв після підшкір­ного введення. Введення апоморфіну все­редину недоцільне, оскільки він абсорбу ється недостатньо й ефект настає пізно. У випадках пригнічення блювотного центру (наркоз, отруєння снодійними засобами, тяжка алкогольна інтоксикація) блювот­на дія апоморфіну не проявляється. Вве­дений усередину апоморфін абсорбується в шлунку і кишках недостатньо, тому його вводять переважно підшкірно.

Апоморфін метаболізується у печінці з утворенням глюкуронідів. Виводиться (близько 4 %) нирками.

Показання: видалення із шлунка отруйних речовин або недоброякісних про­дуктів харчування, головним чином у та­ких випадках, коли неможливо здійснити промивання шлунка зондом (спроби самогубства, психічні захворювання, втрата свідомості, порушення ковтання тощо); гостра інтоксикація етиловим спиртом, вироблення умовнорефлекторної реакції огиди до алкоголю у процесі лікування хворих на хронічний алкоголізм.

Побічна дія: колапс, зорові галю­цинації, неврологічні розлади.

Протипоказання: тяжкі захворю­вання серця, атеросклероз, виразкова хво­роба шлунка і дванадцятипалої кишки, активні форми туберкульозу легень із схиль­ністю до легеневих кровотеч, органічні захворювання центральної нервової сис­теми, похилий вік.

До блювотних засобів рефлекторної дії належать препарати блювотного коре­ня, трави мишатника, міді суль­фат, цинку сульфат, еметин та ін. Рефлекторний характер блювотної дії еметину вперше встановлено в лабораторії І. Павлова його учнем Н. Н. Токаре­вим. Він показав, що цей алкалоїд у собак викликає блювання лише в разі введення в шлунок. При перетинанні блукаючих не­рвів, змазуванні слизової оболонки шлун­ка місцевоанестезуючими засобами, а також при введенні еметину парентерально або в пряму кишку блювотний ефект не настає.

Засоби цієї групи, в тому числі міді й цинку сульфат, застосовуються дуже рід­ко (всередину по 1 столовій ложці 3 % розчину) у зв'язку з подразнювальним їх впливом на слизову оболонку шлунка і загальнотоксичною дією.

 

ПРОТИБЛЮВОТНІ ЗАСОБИ

На відміну від блювотних, протиблювотні засоби застосовують дуже часто, оскіль­ки блювання супроводжує численні за­хворювання, при яких у процес втягують­ся «блювотні зони» організму: горло, він­цеві та брижові судини, очеревина, жовчні протоки, кора великого мозку та ін.

Блювотний рефлекс викликається під­вищеним тиском у шлунку і в різних від­ділках тонкої й товстої кишок, спазмом порожнистих органів (бронхів, шлунка, кишок, жовчних проток і сечових шляхів, судин), підвищенням внутрішньочерепно­го тиску у зв'язку з пухлинами, абсцесами, під впливом психічних чинників. Блюван­ня виникає під час інтенсивного болю будь-якого генезу, як і при інтоксикації багать­ма лікарськими засобами, наприклад цито­статиками, серцевими глікозидами та ін.

Залежно від патогенезу розрізняють блювання центрального і рефлекторного походження. Відповідно до цього розріз­няють протиблювотні засоби центральної і рефлекторної дії. Призначаючи протиблювотні засоби, потрібно враховувати генез блювання. Зокрема, у випадках блю­вання, зумовленого збудженням блювот­ного центру через підвищену збудливість центральної нервової системи, признача­ють засоби, які знижують її збудливість: седативні, снодійні, антихолінергічні, протигістамінні, невролептичні.

Найефективнішими протиблювотними засобами центральної дії є похідні фенотіазину, особливо етаперазин, трифтазин тощо. Механізм їх дії полягає у блокаді дофамінових рецепторів хеморецепторної пускової зони в довгастому мозку.

Протиблювотна дія етаперазину пере­вищує дію аміназину приблизно в 10 ра­зів. Тому його широко використовують у випадках блювання центрального поход­ження: під час вагітності; зумовленого інтоксикацією лікарськими засобами, які впливають на тригерну зону (препарати наперстянки, апоморфін); у післяоперацій­ному періоді; у хворих на променеву хво­робу; усуває також гикавку. Етаперазин, поряд з іншими невролептиками, малоефективний у разі морсь­кої хвороби. При морській і повітряній хворобі блювання зумовлене надзвичай­ним збудженням аналізатора гравітації (вестибулярного апарату), звідки імпу­льси надходять до блювотного центру, а не до тригерної зони. Особам з підви­щеною збудливістю аналізатора граві­тації рекомендується профілактичне застосування лікарських препаратів, які містять скополамін (таблетки «Аерон»). При цих захворюваннях ефективні та­кож протигістамінні засоби — димед­рол і дипразин, які мають седативні і антихолінергічні властивості,

Описание: Описание: http://biofarma.kiev.ua/img/shop/105_1.gif

 метоклопрамід, як і препарати ментолу, зокре­ма валідол.

Описание: Описание: http://www.russianfoods.ru/showroom/product021B4/_rus_/vendor004C6/pimages/916D011.jpg

Новими протиблювотними засобами, які призначають при хіміотерапії в онкологіч­ній практиці, є антагоністи серотонінових рецепторів: гранісетрон, ондансетрон, тропісетрон.

Описание: Описание: http://www.bhfz.com.ua/user_img/Ondan_Amp_sml-2.gif

До складу таблеток «Аерон* вхо­дить 0,0001 г скополаміну камфорно-кислого та 0,0004 г гіосціаміну камфор-нокислого. Застосовують для профілак­тики морської і повітряної хвороби (і лі­кування хворих), ліквідації симптомо-комплексу Меньєра, зменшення салівації і сльозотечі при операціях у ділянках лиця і верхніх дихальних шляхів, у випадках блювання і нудоти вагітних. Для профі­лактики морської і повітряної хвороби 1-2 таблетки «Аерону» приймають усе­редину за 30-60 хв до відправлення, по­тім ще 1 таблетку через 6 год.

Ефективним протиблювотним засобом центральної дії є також метоклопра-мід (реглан, церукал) — специфічний блокатор дофамінових (Д2) рецепторів тригерної зони, а у великих дозах — і се­ротонінових. Його протиблювотна актив­ність значно перевищує дію аміназину. Метоклопрамід підвищує ефекти ацетил­холіну на м-холінорецептори кишок, то­нус сфінктера стравоходу, розслаблює пілоричну частину шлунка й ампулу двана­дцятипалої кишки, стимулює перисталь­тику і прискорює евакуацію із прокси­мальних відділів кишок. Сприяє загоюванню виразок шлунка і дванадцятипалої кишки.

Як протиблювотний засіб метоклопра­мід призначають у випадках розладу трав­лення, нудоти і блювання, зумовлених про­меневою терапією, дією серцевих глікози­дів, засобів для наркозу і антибіотиків, а також токсикозом вагітних. Крім того, цей препарат застосовують у комплексному лікуванні хворих на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, при дискінезії органів черевної порожнини, післяопераційній атонії кишок, метеориз­мі, для полегшення інтубації трахеї, при рентгенологічному дослідженні кишок тощо. Призначають по 1 таблетці (0,001 г) З рази на день до їди, у тяжких випадках — внутрішньом'язово або внутрішньовенно по 2 мл 0,5 % розчину 1-3 рази на добу.

Побічна дія: екстрапірамідні роз­лади, діарея, сонливість, шум у вухах, су­хість у роті тощо.

Протипоказання: обережно дітям до 14 років, водіям автотранспорту.

У випадках рефлекторного блювання, викликаного подразненням слизової обо­лонки шлунка, застосовують місцевоанестезуючі засоби — анестезин, новока­їн, а також ментол, м'ятну воду, кра­ще в поєднанні з льодом. При спазмі глад­кої мускулатури порожнистих органів черевної порожнини (пілороспазм, жовч­на і ниркова колька), які супроводжують­ся болем, застосовують спазмолітики (атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, но-шпа). У випадках застійних явищ у шлунку ефективно вживати 2-3 краплі 5 % розчину йоду на склянку води, при періодичних скороченнях шлунка — ки­слоті/ хлороводневу розбавлену.

ЖОВЧОГІННІ ЗАСОБИ

При багатьох захворюваннях печінки, особливо запальних і дистрофічних, по­рушується її зовнішньосекреторна функ­ція — процес утворення і виділення жов­чі. Це призводить до порушення мотори­ки травного каналу, травлення, абсорбування харчових і деяких лікарських речобин, білкового обміну тощо. Часто за­стій жовчі у жовчному міхурі, особливо на фоні інфекції і гальмування синтезу жовчних кислот, може призвести до зни­ження стабілізуючих властивостей жовчі, випадання холестерину в осад, утворення жовчних конкрементів.

Для запобігання таких розладів або їх усунення застосовують жовчогінні засо­би, які підвищують секрецію жовчі печін­кою (Choleretica, або Cholesecretica) або сприяють виходу ЇЇ у дванадцятипалу киш­ку із жовчного міхура (Cholagoga, або Cholekinetica). До холекінетичних засо­бів належать також холеспазмолігпики, тобто засоби, які не викликають виходу жовчі в кишку, але усувають спазм жовч­них шляхів і знижують їх тонус. Таку вла­стивість мають атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, нітрогліце­рин та інші спазмолітичні засоби.

Описание: Описание: http://www.provisor.com.ua/archive/2002/N13/img/a_25_1.jpg

Розподілити жовчогінні засоби на ці дві групи не завжди можливо, оскільки деякі з них мають одночасно холеретичні, холе­кінетичні і холеспазмолітичні властивості.

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА СЕКРЕЦІЮ ЖОВЧІ

Холеретичний ефект властивий багатьом лікарським засобам, які містять жовч і натуральні жовчні кислоти, деякі синте­тичні і рослинні речовини.

 

До препаратів, які містять жовч і на­туральні жовчні кислоти, належать ало­хол, холензим, кислота хенодеоксихолева.

Вони мають відносно невисоку холеретич­ну активність. Разом з тим під їх впли­вом значно підвищується концентрація жовчних кислот у жовчі. Посилюється також утворення і виділення білірубіну, внаслідок чого вміст його в жовчі зрос­тає. На тонус жовчних шляхів і на виді­лення жовчі ці засоби не впливають.

 Описание: Описание: http://www.medpost.ru/images/catalog/106.jpg

 

При повторному прийманні препаратів жовчі і жовчних кислот холеретичний ефект посилюється і стає тривалішим. Підвищується також вміст жовчних кис­лот у жовчі, а тому посилюються її холестеринстабілізуючі властивості, усувається загроза випадання холестерину в осад. Крім того, ці препарати за рахунок жовч­них кислот підвищують секреторну і ру­хову функції травного каналу, а також діурез, особливо при набряках циркуляторного походження. Холеретична дія цих препаратів зумовлена наявністю в їх скла­ді жовчних кислот. Вони, як і їх солі, а також похідні інших органічних кислот (бромсульфалеїн, бенгальський рожевий, йодовані рентгеноконтрастні засоби), ви­діляються гепатоцитами в жовчні капіля­ри. Тут вони дисоціюють, утворюючи ор­ганічні аніони, висока концентрація яких створює осмотичний градієнт між жовчю і кров'ю, що і зумовлює осмотичну фільт­рацію води й електролітів у жовчні капі­ляри. Холеретична дія жовчних кислот зменшується у міру зв'язування їх з білі­рубіном, холестерином, білками та інши­ми речовинами жовчі.

Алохол випускають у таблетках, які містять суху жовч, сухі екстракти часни­ку і кропиви, а також вугілля активоване. Крім впливу на функцію печінки, він при­гнічує процеси бродіння і гниття в киш­ках, підвищує секреторну і рухову функ­ції травного каналу. Призначають голов­ним чином для профілактики і лікування при первинному запорі. Призначають усе­редину по 2 таблетки 3 рази на день про­тягом 3-4 тижнів.

Холензим містить суху жовч, висуше­ний при низькій температурі і подрібне­ний порошок підшлункової залози і ки­шок забійної худоби. Завдяки наявності жовчних кислот, ферментів підшлункової і кишечних залоз препарат активно впли­ває на секреторно-моторну функцію трав­ного каналу. Призначають при гастриті, ахілії, ентероколіті, оскільки препарат сприяє нормалізації травлення, поліпшен­ню апетиту, зменшенню больових відчут­тів у ділянці шлунка і кишок. Прийма­ють усередину по 1 таблетці 1-3 рази на день.

Кислота хенодеоксихолева (хенофальк) при введенні всередину транспор­тується шляхом пасивної дифузії у прок­симальному відділі тонкої кишки. У пе­чінці піддається кон'югації з гліцином і таурином. У зв'язку з цим у жовчі зростає концентрація жовчних кислот, досяга­ючи максимуму при щоденному вживанні препарату на 3-6-му тижні. У кишках кон'югати кислоти хенодеоксихолевої роз­падаються, а сама кислота дегідроксилюється бактеріями на кислоту літохолеву. Приблизно 80 % її виділяється з калом, решта абсорбується.

На секрецію жовчі кислота хенодеоксихолева має слабкий вплив. Проте при цьому різко зменшується літогенність жовчі як за рахунок підвищення кон­центрації жовчних кислот, так і за раху­нок зниження концентрації холестери­ну. У такій жовчі розчинність холесте­рину, як і перехід його кристалів у рідку фазу на межі поділу кристали — жовч, зростає.

Ці властивості кислотії хенодеоксихо­левої покладено в основі лікування хво­рих на жовчнокам'яну, хворобу. Метою є роз­чинення дрібних холестеринових каменів у жовчному міхурі і жовчних протоках. Позитивний результат отримують, призна­чаючи хворим кислоту хенодеоксихолеву по 15 мг/кг щодня. Близько 75 % конкре­ментів діаметром до 10 мм розчиняються протягом 6-12 місяців.

До синтетичних холеретичних засобів належить оксафенамід, нікодин, деякі по­хідні барбітурової кислоти та ін.

Окса­фенамід значно стимулює секрецію жов­чі і має холеспазмолітичну дію. Його при­значають усередину по 0,25-0,5 г 3 рази на день перед їдою протягом 15-20 днів. На відміну від препаратів жовчі і жов­чних кислот оксафенамід не підвищує вміст хелатів, білірубіну і холестерину в жовчі, особливо на висоті холеретичного ефекту.

Із похідних барбітурової кислоти хо­леретичну активність має фенобарбі­тал. Він має різнобічний вплив на печін­ку і на обмін білірубіну: стимулює секре­цію жовчі, синтез жовчних кислот і кон'ю­гацію їх з амінокислотами, прискорює від­новлення ферментативної активності гепатоцитів, стимулює утворення біліру­біну, кон'югацію його з глюкуроновою кислотою і виведення з жовчю.

Фенобарбітал застосовується для профі­лактики жовтяниці, у випадках гемолітич­ної хвороби новонароджених, спадкової жовтяниці (синдром Кріглера — Наджара і синдром Жільбера), залишкових явищ пе­ренесеного вірусного гепатиту, деяких форм внутрішньопечінкового холестазу та ін.

Жовчогінні засоби рослинного похо­дження у більшості випадків віднесені до холеретичних лише завдяки стимулюючо­му впливу на секрецію жовчі. Діючими речовинами рослинних жовчогінних пре­паратів є ефірні олії, фітостерини, флаво­ноїди, смоли тощо. Із ефірних олій холеретичну дію мають м'ятна, болгарська тро­яндова і кропу запашного. Серед цих за­собів найбільшу цінність становлять пре­парати, отримані з безсмертника піщано­го, шипшини, стовпчиків з приймочками кукурудзи, барбарису звичайного, ластовця золотистого та ін. Вони мають незнач­ну токсичність.

Деякі рослинні жовчогінні препарати крім холеретичної мають спазмолітичну, знеболювальну і секретинподібну дію. Основним показанням для їх застосуван­ня є дискінезія жовчних шляхів, запор внаслідок дефіциту жовчі, невровегетативні розлади функції печінки і підшлунко­вої залози.

Квітки безсмертника піщаного, або котячих лапок (Flores Helichrysi arenarii s. Gnaphalium arenarium L.). Пре­парати цієї рослини стимулюють утворен­ня жовчі, секреторну функцію шлунка і підшлункової залози, підвищують тонус жовчного міхура, але не впливають на вихід жовчі у дванадцятипалу кишку. Квіткові кошики безсмертника піщаного застосовують у вигляді відварів або на­стоїв (6-12 г на 200 г) по півсклянки 2-3 рази на день або у вигляді екстракту сухого — по 1 г 3 рази на день з теплою водою за півгодини до їди. Можна при­значати всередину препарат фламін, який містить комплекс діючих речовин квіткоізих кошиків (по 1 таблетці 3 рази на день за ЗО хв до їди протягом 10 — 40 днів).

Стовпчики з приймочками куку­рудзи (Styli cum stigmatis Zea maydis). Із стовпчиків з приймочками кукурудзи виділено: ситостерол, стигмастерол, жир­ну (до 2,5 %) й ефірну олію, сапоніни, ка­медеподібну речовину, смолу, гірку глікозидоподібну сполуку, кислоту аскорбіно­ву і філохінон (віт. К(). Препарати із стовпчиків з приймочками кукурудзи знач­ною мірою збільшують секрецію жовчі й полегшують надходження її у дванадця­типалу кишку. У жовчі зменшується вміст органічних речовин, знижується її в'яз­кість і відносна густина. За рахунок фі­лохінону ці препарати прискорюють згор­тання крові.

Препарати із стовпчиків з приймочка­ми кукурудзи особливо ефективні для лі­кування хворих на хронічний холецистит і холангіт. При систематичному їх при­йманні у хворих поступово зменшується або зникає почуття тяжкості, болю в ділян­ці печінки і жовчного міхура, припиняєть­ся нудота, блювання, метеоризм, зменшу­ються розміри печінки. Поліпшення са­мопочуття має стійкий характер.

Тривале, протягом 3 — 5 тижнів, засто­сування препаратів із стовпчиків з при­ймочками кукурудзи при жовчнокам'яній хворобі в деяких випадках також поміт­но і стійко поліпшує стан хворих.

Плоди шипшини. Шипшина (Rosa) багаторічна рослина із родини розо­вих. У медицині застосовують плоди, які збирають у період їх достигання аж до морозів.

Описание: Описание: Зображення:Rosa canina fruits.jpg

 

Плоди шипшини містять вітаміни (кислоту аскор­бінову, рибофлавін, філохінон, токоферол), каротин, у значній кількості цукри, кислоту лимонну, пектинові та дубильні речовини, мінеральні солі. За вмістом кислоти аскор­бінової шипшина не має собі рівних серед рослин. У плодах концентрація цього віта­міну іноді доходить до 20 % і більше, зрос­таючи в міру достигання плодів.

Із сухих плодів шипшини готують екс­тракти, сиропи, таблетки, драже. їх широко застосовують як домашній лікарський засіб у вигляді відварів, настоїв і чаю. Препарати з плодів шипшини широко призначають при гіпо- та авітамінозах. Як жовчогінні і спазмолітичні засоби вони активні при захворюваннях печін­ки, жовчних шляхів, жовчного міхура і травного каналу. Ці препарати сприяють збільшенню секреторної функції печін­ки і шлунка.

В Україні широкою популярністю ко­ристується препарат із шипшини — хо­лосас. Це густа рідина темно-бурого ко­льору, своєрідного запаху, солодка на смак. Холосас має жовчогінну та холеспазмолітичну дію, ефективний при лікуванні хво­рих на хронічний гепатит, холецистит, холангіт тощо. Його застосовують усереди­ну по 1 чайній ложці 3 рази на день.

Як жовчогінні використовують також жовчогінний збір, комбіновані препарати — холагол, холагогум, оліметин тощо.

Холагол — комбінований препарат, до складу якого входять: барвні речовини кореня куркуми — 0,0225 г; емодину із крушини — 0,0009 г; магнію саліцилат — 0,18 г; ефірні олії — 5,535 г; спирт — 0,8 г; олія оливкова — до 10 г. Признача­ють як жовчогінний і спазмолітичний за­сіб хворим на гепатохолецистит, холецис­тит і жовчнокам'яну хворобу по 5 кра­пель 3 рази на день за ЗО хв до їди; під час нападів жовчної кольки — 20 крапель на прийом.

Показання. Холеретичні засоби за­стосовують при різних захворюваннях пе­чінки, жовчних шляхів (хронічний гепа­тит, холангіт, холецистит, цироз печінки та ін.), головним чином для поліпшення дре­нажу жовчовидільної системи. Завдяки створенню постійного руху жовчі лікві­дується її застій у протоках, зменшується абсорбація у кров, погіршуються умови для розвитку інфекції й утворення каменів, зменшується інтенсивність запального процесу. Інколи холеретичні засоби призначають у поєднанні з магнію сульфа­том або мінеральними водами (Боржомі, Єсентуки № 4 і 17, Новоіжевська, Донець­ка, Смирновська, Арзні та ін.).

При інфекційних процесах печінки або жовчних шляхів холеретики потріб­но поєднувати з антисептиками або ан­тибактеріальними засобами (антибіоти­ками, сульфаніламідами). Жовчогінні препарати, які містять жовчні кислоти, за­стосовують також у випадках тривалого хірургічного дренажу жовчних шляхів, нориці жовчного міхура. При цьому, з одного боку, вони сприяють нормалізації травлення, а з другого — посилюють ви­ділення жовчі, запобігають висхідній ін­фекції. Крім того, препарати, які містять жовч, жовчні кислоти, можуть бути засо­бами замісної терапії у випадках ендо­генної недостатності жовчних кислот (цироз печінки).

У разі закупорки загальної печінкової протоки конкрементами невеликих розмі­рів холеретичні засоби потрібно призна­чати з магнію сульфатом і спазмолітич­ними речовинами (атропіну сульфатом, препаратами бєладонни, платифіліну гідротартратом, нітрогліцерином, метацином та ін.). При цьому вище від місця обтурації підвищується тиск, одночасно розслаб­люється м'яз — стискач загальної жовч­ної протоки (сфінктер Одді) і сама про­тока, що сприяє просуванню конкремен­тів по ній і виходу їх у кишку.

Протипоказання. Холеретичні препарати протипоказані хворим на гепа­тит, гостру і підгостру дистрофію печінки, при захворюваннях, які супроводжують­ся обтураційною жовтяницею. Оксафенамід не можна призначати хворим на жовчнокам'яну хворобу і холецистит, із сте­нокардією (посилюється холецистовінцевий больовий синдром). Кислота хенодеоксихолева протипоказана у випадках наявності рентгенпозитивних каменів у жовчному міхурі, нефункціонуючого жовч­ного міхура, частої печінкової кольки, хро­нічного гепатиту і цирозу печінки, запальних захворювань тонкої й товстої кишки та ін.

Побічна дія під час лікування холеретиками трапляється рідко. Препара­ти жовчі і жовчних кислот, як і оксафенамід, в окремих хворих викликають про­нос. Побічні ефекти нікодину виявляють­ся відчуттям припливу тепла або незнач­ного нетривалого болю в надчеревній ді­лянці, переважно при застійних формах гепатиту.

ЗАСОБИ, ЩО ЗНІМАЮТЬ СПАЗМ ЖОВЧНИХ ШЛЯХІВ І СПРИЯЮТЬ ВИХОДУ ЖОВЧІ В КИШКИ

Холекінетичні засоби (холецистокінін, магнію сульфат та ін.) підвищують рухо­ву активність жовчного міхура, одночасно зменшуючи тонус м'яза - стискача загаль­ної жовчної протоки (сфінктера Одді), що сприяє виходу жовчі із жовчного міхура в кишки, а також із печінки, обминаючи жовчний міхур. Холекінетичні засоби час­то застосовуються під час дуоденального зондування.

Холецистокінін є одним із важли­вих чинників гуморальної регуляції функ­ції жовчовидільного апарату печінки. Після ін'єкції 0,5-3 ОД холецистокініну внутрішньовенно макси­мальне скорочення жовчного міхура на стає зазвичай через 3-5, рідше 10-15 хв, тобто значно раніше, ніж після введення інших засобів. Для швидкого і більш точного визначення функціонального стану жовчного міхура і жовчних шляхів, їх ре­льєфу тощо холецистокінін вводять з рентген контрастними речовинами.

Перевага холецистокініну перед магнію сульфатом під час дуоденального зонду­вання полягає у швидкості отримання чистої, не змішаної з лікарськими речови­нами жовчі, що значно поліпшує резуль­тати хімічного, цитологічного і бактеріо­логічного її дослідження.

Магнію сульфат є одним з найчас­тіше застосовуваних холекінетичних за­собів. Крім впливу на жовчовидільну сис­тему він має заспокійливу, протисудомну, спазмолітичну і проносну дію. Концент­рований розчин магнію сульфату (50 мл 30-33 % теплого розчину), введений у два­надцятипалу кишку за допомогою зонда, викликає рефлекторний викид жовчі в кишку. Спочатку через 10-15 хв інтенсив­но виділяється темна жовч (порція В), потім світліша (порція С). Темну жовч вважають міхуровою, світлу — печінко­вою. При гіпотонії жовчного міхура тем­на жовч виділяється дещо пізніше — че­рез 25—40 хв.

Для сліпого зондування, або зондуван­ня без зонда, хворому рекомендують вран­ці натще випити 60 мл ЗО % розчину маг­нію сульфату, лягти на правий бік, поклав­ши на ділянку печінки грілку на 2 год.

Хворим на хронічний холецистит і хо­лангіт магнію сульфат призначають усе­редину — по 1 столовій ложці 25 % роз­чину 3 рази на день.

Холеспазмолітичні засоби (атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, розанол та ін.) не викли­кають активного виходу жовчі в кишки. Вони лише усувають спазм жовчних шля­хів, тому широко застосовуються під час нападів жовчної кольки, які трапляються у хворих на жовчнокам'яну хворобу, гос­трий холецистит, холангіогепатит, підчас загострення хронічного холециститу тощо. При цьому інтенсивність болю значно зменшується або він зовсім зникає.

Проте введення лише одних холеспазмолітичних засобів часто недостатньо для усунення печінкової кольки. У таких випадках комбіну­ють їх з наркотичними анальгетиками — мор­фіном, омнопоном, промедолом тощо. З іншого боку, застосування одних знеболювальних за­собів часто недостатньо, оскільки вони, викли­каючи центральну знеболювальну дію, не ліквідують причину болю — спазм жовчних шляхів.

У випадках тяжкого нападу печінкової коль­ки внутрішньовенно вводять па ізотонічному розчині глюкози суміш — атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, анальгін і один з невролептичних засобів (аміназин, галоперидол або дроперидол) чи протигістамінних (дипразин, димедрол). Якщо через 10-15 хв після такої ін'єкції напад кольки не зникне, введення по­вторюють, додавши до цієї суміші наркотичний анальгетик та еуфілін. Виутрішньом'язово можна ввести магнію сульфат, під язик — валідол чи нітрогліцерин.

У вигляді курсового лікування холе­спазмолітичні засоби в поєднанні з інши­ми препаратами широко використовують­ся у випадках гіпертонічної форми дискінезії жовчних шляхів, жовчнокам'яної хвороби, хронічного холециститу і холангіогепатиту, коли періодично з'являється біль. При такому лікуванні біль або при­пиняється, або виникає рідше і є менш інтенсивним.

ГЕПАТОПРОТЕКТОРИ

При захворюваннях печінки та інших органів часто порушується не тільки зовнішньосекреторна функція, а й інші функції печінки, що негативно впливає на перебіг захворювання. У зв'язку з цим виникає потреба у використанні засобів, які стимулюють функції печінки, — гепатопротекторів. В останні роки як гепатопротектори часто використовують рослинні флавоноїдні, вітамінні препарати (токоферолу ацетат, кислота аскорбінова, полівітаміни), кислоту глутамінову, кортикостероїди, есенціале, препарати печінки.

Флавоноїди — це клас дуже поши­рених у природі фенольних сполук. Вони складаються з двох фенольних залиш­ків. Більшість флавоноїдів є похідними хромону і хроману, що мають у положен­ні 2, З або 4 арильний радикал.

Як речовини з широким спектром біологічної дії флавоноїди містяться в ово­чах, фруктах, горіхах, насінні, дріжджах, квітках, корі дерев. Сумарна їх кількість у добовому раціоні людини досягає 1 г, що достатньо для виконання важливої біо­логічної ролі. У поєднанні з аскорбіновою кислотою вони беруть участь в окис­но-відновних процесах, гальмують окиснення, подовжуючи дію адреналіну, є скла­довим елементом антиоксидантної системи клітин, рослинні флавоноїди впливають на імунологічні, секреторні, видільні, скоротливі та рухові процеси. їм властива протизапальна, жовчогінна, противірусна, противиразкова, анальгезуюча активність. Вони підвищують резистентність стінки капілярів, впли­вають на мікроциркуляцію, мають трофічну дію на периваскулярну сполучну тка­нину, підвищують судинозвужувальний вплив катехоламінів. Рослинні флавоної­ди діють спазмолітично на кровоносні судини, нормалізують підвищену проник­ність стінки капілярів, гальмують розви­ток набряку. Цей клас речовин підвищує вміст кальцію і кортикостероїдів у крові, знижує рівень холестерину і аскорбіно­вої кислоти в корі наднирників.

Препарати рослинних флавоноїдів є природними регуляторами резистентнос­ті слизової оболонки шлунка, імунологіч­них процесів, вільнорадикальних реакцій тощо. Для них властива гепатопротекторна і антиоксидантна активність.

Вважають, що використання препара­тів рослинних флавоноїдів є чинником профілактики захворювань oлунка, печінки, серцево-судинної систе­ми тощо.

У травному каналі рослинні флавоної­ди абсорбуються добре. Після одноразо­вого прийому максимальна концентрація визначається протягом ЗО - 60 хв, а при повторному введенні сталий рівень у кро­ві настає вже через добу. Розподіляються в організмі нерівномірно: у великій кіль­кості накопичуються в печінці й нирках. У ядрах гепатоцитів їх міститься в 100-200 разів менше, ніж у цитоплазмі. Мета­болізм здійснюється в печінці шляхом кон'югації з глюкуроновою та сірчаною кислотами, причому в невеликій кількос­ті. На мікросомну систему окиснення рос­линні флавоноїди не впливають, тому в разі застосування флавоноїдів з іншими засобами це не відбивається на їх фарма­кокінетиці та фармакодинаміці. Виводять­ся з організму переважно з жовчю, мен­шою мірою — з сечею.

Як препарати рослинних флавоноїдів використовують легалон, силібор, фламін, флакумін і конвафлавін. Легалон і си­лібор є сумішшю флавоноїдів плодів роз­торопші плямистої (Silybum marianum L.), фламін — сухим концентратом, який мі­стить флавоноїди безсмертника піщаного (Helichrysum arenarii).

Описание: Описание: leg2

Описание: Описание: leg1

Розторопша плямиста

Фармакодинаміка. Механізм дії цих препаратів досить складний і ще не­достатньо вивчений. Найважливішим у їх фармакодинаміці є властивість стабілізу­вати клітинні та субклітинні мембрани пе­чінки й інших органів. Наявність антиоксидантних властивостей цього препарату встановлено в дослідах на тромбоцитах людини, як і на експери­ментальних тваринах, індукцію пероксидного окиснення ліпідів яких викликали етиловим спиртом та іншими гепатоток-сичними речовинами.

Важливою ланкою механізму гепатопротекторного ефекту легалону є його влас­тивість стимулювати синтез нуклеїнових кислот і білків.

Показання: гострий вірусний гепа­тит, підгострий і хронічний гепатит, цироз печінки, ураження печінки гепатотоксичними речовинами, а також профілактика порушень функції печінки, наприклад, у зв'язку з хірургічними втручаннями на ній, жовчному міхурі, судинах тощо.

Протипоказання: цукровий діа­бет із супутнім холестатичним синдромом (можливе поглиблення холестазу, а також виникнення тяжкої декомпенсації цукро­вого діабету).

Рослинні флавоноїдні препарати хворі переносять добре. Лише у деяких з них можуть з'явитися неприємні відчуття в шлунку, сухість у роті, діарея, свербіж шкі­ри, висипи тощо.

Есенціале — лікарський препарат, до складу якого, поряд з вітамінами (піридоксином, ціанокобаламіном, ніацином (кис­лотою нікотиновою), кислотою пантотеновою та ін.), входять есенціальні, тобто не­замінні фосфоліпіди, переважно фосфатидилхоліни. Вважають, що в 100 г печінки здорової людини міститься близько 12-14 г фосфоліпідів. З них приблизно 70-80 % при­падає на фосфатидилхоліни.

Описание: Описание: http://www.zdorovie.ru/img/drugs/essenciale-forte.jpg

Фармакодинаміка. Есенціале впливає на обмін речовин, особливо ліпідний, активує оксидне фосфорування, сприяє синтезу кислоти аденозинтрифосфорної. Препарат має мембраностабілізуючу, антиоксидантну і гепатопротекторну активність при інтоксикації організму гепатотоксичними речовинами: чотирихлристим вуглецем, спиртами, етіоніном, антибіотиками групи тетрацикліну, протитуберкульозними засобами та ін. Цей пре­парат гальмує некроз печінки, сприяє нормалізації структури та функції гепатоцитів. За рахунок есенціальних фосфоліпідів він забезпечує відновлення структури і функцій клітинних та субклітинних мембран. У зв'язку з цим ліквідуються дефекти в клітинних мембранах, викликані гепатотоксичними речовинами. Есенціале зменшує щільність біологічних мембран, зумовлену віковими змінами. Як і інші антиоксиданти, есенціале сприяє зростан­ню загальної кількості рибосомного мате­ріалу, зменшує кількість мембранозв'язаних полісом у печінці, значно збільшує співвідношення поміж вільними та мембранозв'язаними полісомами, стимулюю­чи синтез білка.

Показання: гострий і хронічний гепатит, цироз печінки, жирова її дистрофія, печінкова кома, ушкодження печінки екзогенними гепатотоксичними речовинами, порушення функції печінки у хворих на цукровий діабет та ін.; профілактика рецидивів жовчнокам'яної хвороби, передопераційна підготовка і післяопераційне лікування хворих, особливо у випадках хірургічного втручання на печінці і жовч­них шляхах тощо.

Есенціале застосовують не тільки при захворюваннях печінки і жовчних шляхів. Його призначають у складі комплекс­ної фармакотерапії хворим, у яких пору­шений обмін ліпідів і пов'язана з ним фосфоліпідна структура мембран клітин. Сприяючи нормалізації названих проце­сів, есенціале підвищує ефективність фар­макотерапії основного захворювання.

Протипоказань до застосування есенціале немає, що є важливою його пе­ревагою перед іншими гепатопротекторами.

Токофероли (вітамін Е) є природними антиоксидантами.

Описание: Описание: http://vitamin.com.ua/usersimage/products/p_list_36.gif

Стабілізуюча їх дія на клітинні та субклітинні мембрани вияв­ляється при запальних і дистрофічних захворюваннях печінки, ураженнях її гепатотоксичними речовинами — спиртами, протитуберкульозними препаратами, метгемоглобіноутворювальними сполуками тощо. Найефективнішим з них є синте­тичний препарат токоферолу ацетат. Під впливом цього препарату прискорюється нормалізація обміну бі­лірубіну, поліпшується функціональний стан печінки, зменшуються її розміри. Ефективність токоферолу ацетату при захворю­ваннях печінки підвищується при поєднан­ня його з іншими гепатопротекторами.

Гепабене комбінований препарат рослинного походження, що містить флавоноїди розторопші плямистої, а також алка­лоїди рутки лікарської (димниці). Має ви­разну гепатопротекторну і жовчогінну дію.

Показання: хронічний гепатит, ци­роз печінки, токсичні ураження печінки, в  тому числі алкоголем.

Подібна дія властива також для силібору, карсилу.

Описание: Описание: http://www.vsenatural.com/cart/images/DSC03012%20copy.jpg

Кислота аскорбінова використовується як допоміжний гепатопротекторний засіб у комбінованій фар­макотерапії у випадках гострого та хро­нічного гепатиту, цирозу печінки, уражень її гепатотоксичними речовинами. Призна­чають по 0,3-0,5 г 3-4 рази на день, у разі тяжкого перебігу захворювання — внутрішньовенно по 0,5 г 1—2 рази на день в 10-20 мл 25-40 % розчину глюкози або краплинно в 500 мл 5 % розчину ЇЇ щодня протягом 10-15 днів.

Описание: Описание: КИСЛОТА АСКОРБІНОВА

Замість кислоти аскорбінової можна призначати галаскорбін комплексну спо­луку солей аскорбінової і галової кислот, або аскорутин —препарат, до складу якого крім кислоти аскорбінової входить рутин. При захворюваннях печінки галаскорбін приймають по 0,5 г 3-4 рази на день, аскорутин — по 1-2 таблетки 3 рази на день.

Описание: Описание: Аскорутин

Кислоту глутамінову в гепатології призначають хворим на хронічний ге­патит (активна форма, персистуючий, холестатичний), біліарний цироз печінки, у випадках екзогенної (портальної) коми, хронічної печінкової коми тощо. При цьо­му поліпшується стан хворих, зв'язується і виводиться з організму аміак. Призна­чають усередину по 1-1,5 г на добу про­тягом 30-60 днів і більше за 15-30 хв до їди, а при наявності диспепсичних явищ — під час або після їди.

Препарати печінки (сирепар, віто-гепат, вігератин) також мають гепатопротекторні властивості. Сирепар і віто-гепат отримують із печінки великої ро­гатої худоби, містять ціанокобаламін (бли­зько 10 мкг в 1 мл), а вігератин —пре­парат, до складу якого входить ліофілізований екстракт печінки і панкреатин. Препарати печінки мають ліпотропну, гепатотропну, антианемічну активність. їх призначають при хронічних захворюван­нях печінки (гепатит, компенсований і субкомпенсований цироз печінки, жировий гепатоз), а також хворим на панкреатит і гастрит з пониженою секреторною функ­цією (вігератин), гіперхромну анемію і макроцитарну анемію вагітних (вітогепат). Вітогепат вводять внутрішньом'язово по 1-мл на добу, курсами по 15-20 днів; сирепар — по 2-3 мл протягом 1,5-2 місяців; вігератин — усередину по 2-3 таблетки на день протягом 3-4 тижнів.

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ЕКСКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ

ПІДШЛУНКОВОЇ ЗАЛОЗИ

При захворюваннях, які супроводжу­ються недостатністю екскреторної функ­ції підшлункової залози, порушується трав­лення і обмін речовин. Оскільки фермен­ти підшлункової залози беруть участь у розщепленні білків, жирів і вуглеводів, виникає потреба у препаратах, які містять ферменти підшлункового соку.

Класифікація. До цієї групи від­носять різні за походженням лікарські засоби, які стимулюють чи заміщують екскреторну функцію підшлункової за­лози або гальмують її, пригнічують ак­тивність протеолітичних ферментів. Від­повідно ці засоби можна розділити на такі групи.

I.       Лікарські засоби, які стимулюють або заміщують екскреторну активність під­шлункової залози:

1)   тваринного походження (органопре­парати) (секретин, холецистокінін, панкре­атин, панзинорм форте, фестал, креон та ін.);

2) мікробного походження (солізим);

3) які отримують із грибів (ораза);

4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з насіння кропу,  листя м'яти перцевої, плодів глоду, квіток безсмертника піщаного,

         II.      Лікарські засоби, які гальмують екс­креторну активність підшлункової зало­зи (інгібітори протеолітичних ферментів):

1)  препарати підшлункової залози (гордокс);

2)  які отримують з тканини легень (контрикал, інгітрил);

3)синтетичного походження (кислота амінокапронова);

4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з плодів анісу, тра­ви чистотілу, стовпчиків з приймочками кукурудзи, коріння кульбаби, трави звіро­бою та ін.

При недостатності функції підшлунко­вої залози для замісної терапії признача­ють панкреатин (порошок з висушеної підшлункової залози великої рогатої ху­доби).

Описание: Описание: http://www.lekhim.ua/images/preparati/pan8000_3.jpg

Амілаза у складі панкреатину, як і соку підшлункової залози, перебуває в актив­ному стані. Вона забезпечує розщеплен­ня крохмалю і глікогену до дисахаридів. Трипсин у панкреатині представлений у вигляді трипсиногену, тобто в неактивній формі. Під впливом ентерокінази кишко­вого соку він перетворюється на актив­ний трипсин, який розщеплює білки і по­ліпептиди до амінокислот. Дія цього фе­рменту доповнюється ферментом хімотрипсином, який також входить до складу соку підшлункової залози. Трипсин руй­нує пептидні зв'язки, утворені карбокси­льними групами аргініну й лізину, а хімотрипсин — зв'язки циклічних амінокислот.

Сприяючи нормалізації процесу трав­лення в кишках, панкреатин запобігає ме­теоризму або усуває його.

Панкреатин як замісний засіб застосо­вується у випадках розладу травлення, зумовленого недостатністю екскреторної функції підшлункової залози (хронічний панкреатит, пухлина або атрофія залозис­тих елементів) і порушення функції печін­ки. Крім того, панкреатин доцільно при­значати хворим на гіпоацидний гастрит, хронічний ентероколіт, особливо у випадках неефективності кислоти хлороводне-вої розведеної. У поєднанні з ціанокобаламіном панкреатин застосовують також при гіперхромній анемії.

Доцільно комбінувати панкреатин з кислотою хлороводневою розведеною, пепсином, жовчогінними препаратами та ін.

В останні роки як замісні лікарські за­соби при недостатності екскреторної функції підшлункової залози широко застосо­вують комплексні ферментні препарати.

Одним з них є панзинорм форте. До його складу входить 200 мг екстракту слизової оболонки шлунка, що відповідає 200 мг пепсину, ЗО мг сухого екстракту жовчі рогатої худоби, 200 мг панкреати­ну. Зовнішній шар таблетки містить екс­тракт слизової оболонки шлунка (розчи­няється в шлунку). Кислотостійке ядро таблетки, що складається з панкреатину й екстракту жовчі, розпадається у дванадця­типалій кишці. Таким чином, субстанції, що містяться в таблетці, компенсують де­фіцит ферментів шлунка і підшлункової залози, одночасно стимулюючи їх продук­цію. Крім захворювань шлунка і двана­дцятипалої кишки препарат ефективний при панкреатиті різного генезу, а також після операційних втручань на цих орга­нах, печінці, жовчних шляхах, кишках.

Серед комплексних препаратів, що засто­совуються як замісні засоби, одним з най­більш поширених є фестал, до складу якого входять панкреатичні ферменти лі­паза й амілаза по 10 ОД, протеаза — 17 ОД, компоненти жовчі — 25 мг, геміце­люлоза — 0,05 г. Має високоактивну фер­ментну дію, розщеплює і забезпечує абсор-бування жирів, білків та вуглеводів. При­значають у випадках екскреторної недостат­ності підшлункової залози, хронічного гаст­роентериту, гепатиту, недостатності травної системи в похилому віці, післяінфекційного коліту, розладу функції травної системи піс­ля хірургічних втручань та застосування кислоти аміносаліцилової, антибіотиків.

Описание: Описание: http://www.aptekagal.com.ua/archive/14-04/14-04-4.gif

Приймають по 1—3 драже під час або відразу після їди 3 рази на добу. Курс лікування 2 місяці.

Протипоказання: алергія на ком­поненти, що входять до складу препарату, тяжкі ураження печінки з високим рів­нем білірубіну, обтурація жовчних шля­хів, печінкова кома, непрохідність кишок.

Побічна  дія  не встановлена.

Подібну або близьку дію мають інші комплексні ферментні препарати: мезим форте, дигестал, креон та ін.

Поряд з протеолітичними ферментами до складу підшлункового соку входять та­кож їх інгібітори, які продукуються кліти­нами підшлункової залози, печінки, привушних залоз та інших органів. Вони галь­мують активність цих ферментів, утворюючи з ними неактивні комплекси, запобіга­ючи можливості впливу їх на тканину під­шлункової залози. При деяких захворю­ваннях залози (гострий панкреатит, загост­рення хронічного панкреатиту) захисна дія інгібіторів протеолітичних ферментів під­шлункової залози стає недостатньою. Вна­слідок цього активуються протеолітичні ферменти підшлункової залози, що може призвести до ЇЇ самоперетравлювання.

При таких захворюваннях хворим по­трібно вводити інгібітори протеолітичних ферментів панкреатичного соку, зокрема контрикал.

 

Контрикал — інгібітор протеоліти­чних ферментів: калікреїну, трипсину, хі-мотрипсину. Крім того, він гальмує акти­вування профібринолізину (плазміногену) і перетворення його на фібринолізин, а також активність останнього.

У травному каналі не абсорбується. Після внутрішньом'язового і підшкірно­го введення концентрація в крові незнач­на, оскільки у тканинах швидко руйнуєть­ся. Т]/2 не перевищує 10 хв.

Контрикал призначають хворим на гос­трий і хронічний панкреатит у період заго­стрення, а також напередодні оперативно­го втручання на підшлунковій залозі і су­міжних органах для уникнення можливо­го перетравлювання їх панкреатичним со­ком. Крім того, контрикал застосовують у випадках шоку внаслідок крововтрати, не­сумісності крові, тяжких травм, при опіках, передчасному відшаруванні плаценти, вну-трішньоутробній смерті плода та інших станах, які супроводжуються різким під­вищенням фібринолітичної активності кро­ві. Контрикал є ефективним антидотом у випадках передозування фібринолізину.

Описание: Описание: http://medi.ru/doc/1437.jpg

Контрикал вводять внутрішньовенно струминно (повільно) і крапельно. В останньому випадку його розводять ізо­тонічним розчином глюкози або натрію хлориду. Чим тяжчий перебіг захворюван­ня, тим у більшій дозі застосовують пре­парат. При гострому панкреатиті, некрозі підшлункової залози, загостренні хроніч­ного панкреатиту контрикал вводять вну­трішньовенно повільно в дозах 75 000-125 000 ОД і більше. Потім протягом того  ж дня додатково вводять крапельно ще 25 000-75 000 ОД. На 2-4-й день конт-рикал також вводять у великих дозах. Далі в міру поліпшення стану хворого і зниження вмісту діастази в сечі, дозу по­ступово зменшують. Для профілактики безпосередньо перед операцією контрикал потрібно вводити в дозі 50 000 ОД внут­рішньовенно повільно, а під час операції, як і в перші дні після неї, крапельно ще 50 000-100 000 ОД. При хронічному ре-цидивуючому панкреатиті добова доза контрикалу звичайно не перевищує 25 000— 50 000 ОД.

Контрикал переноситься хворими доб­ре, навіть у високих дозах. У випадках дуже швидкого введення можливі нудота і блювання, рідко — місцеве подразнен­ня. Після частих повторних введень пре­парату може розвинутися тромбофлебіт. Алергічні реакції виникають рідко.

При гострому панкреатиті використо­вують також пентоксил. Він є не тіль­ки інгібітором трипсину, а й має протина-брякову і протизапальну активність. При­значають по 0,25 г 3-4 рази на день.

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК

Рухова (моторна) функція кишок забез­печує просування їжі, перетравлювання й абсорбцію харчових речовин завдяки постій­ній зміні тонусу, перистальтичним скорочен­ням і маятникоподібним рухам кишок. Здій­снення цих процесів, як і координацію функ­ції різних відділів кишок, регулюють складні неврогуморальні механізми, забезпечує нервовом'язовий апарат кишок (нервові спле­тення, циркуляторна і поздовжня гладка мускулатура, велика кількість чутливих хемо- і механорецепторів, холіно- і адрено-рецепторів). Цим пояснюється висока чут­ливість кишок до численних ендогенних і зовнішніх чинників, у тому числі й до різ­них лікарських речовин.

Рухова функція кишок посилюється під впливом холіноміметичних, деяких гормо­нальних та інших препаратів. Наркотич­ні, антихолінергічні, адреноміметичні за соби, препарати опію та інші речовини, навпаки, гальмують цю функцію.

Серед засобів, які підвищують перисталь­тику кишок, розрізняють такі, що усувають їх атонію, й ті, що сприяють ліквідації за­пору (проносу). Серед засобів, які гальму­ють моторну функцію кишок, самостійне значення мають ті, що усувають їх спазм, а також засоби, які ліквідують пронос.

ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК

ЗАСОБИ, ЩО УСУВАЮТЬ АТОНІЮ КИШОК

Серед речовин, які усувають атонію кишок, найбільше практичне значення мають антихолінестеразні засоби, пітуїтрин, натрію хлорид та ін.

Із антихолінестеразних засобів найчас­тіше застосовують прозерин. Його при­значають для профілактики атонії і ліку­вання кишок хворих після операції, у ви­падках стійкого атонічного запору тощо.

Після підшкірного введення прозерину ефект настає через кілька хвилин, усе­редину — через 1-2 год. У зв'язку з цим для збудження моторики кишок прозерин потрібно призначати парентерально. Зде­більшого вводять підшкірно або внутрі-шньом'язово по 1—2 мл 0,05 % розчину через кожні 4 год.

Інші антихолінестеразні засоби вплива­ють на моторику кишок менше, тому їх при атонії застосовувати недоцільно.

Пітуїтрин впливає на моторну функ­цію кишок за рахунок гормону вазопре­сину, що входить до його складу. При ато­нії кишок пітуїтрин вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 5-10 ОД. За по­треби ін'єкції можна повторювати. Відно­влення моторики кишок, як правило, почи­нається через 10-20 хв, поступово зростає, інколи навіть до спазмів і проносу.

У випадках післяопераційної атонії, паралітичної, странгуляційної і обтураційної непрохідності кишок, коли організм втрачає багато води і електролітів через блювання, під шкіру вводять близько 2 л ізотонічного розчину натрію хлориду.     Кращих результатів досягають при вве­денні гіпертонічного розчину натрію хло­риду внутрішньовенно повільно. Вводять близько 20 мл і більше 10 % розчину. Більш концентровані розчини вводити не слід, оскільки у вені на місці ін'єкції мо­жуть утворюватися тромби.

 ПРОНОСНІ ЗАСОБИ

Проносні засоби викликають розрі­дження вмісту кишок, підвищують їх мо­торну функцію і прискорюють дефекацію. Дія проносних засобів рефлекторна (ви­кликають подразнення чутливих рецепто­рів кишок). Підвищення моторики на мі­сці дії проносних засобів рефлекторно поширюється на інші ділянки кишок, а також на інші органи, особливо на серце­во-судинну систему. Настає перерозподіл крові, що призводить до зменшення кровонаповнення судин мозку і усунення загро­зи крововиливу. Проносні засоби, особливо сильнодіючі, стимулюють скоротливу функ­цію матки, тому під час вагітності і менст­руації їх призначають з обережністю.

Класифікація. Залежно від лока­лізації дії розрізняють засоби, які підви­щують моторну функцію: а) переважно тонкої кишки, б) переважно товстої киш­ки і в) усіх відділів кишок.

До засобів, дія яких поширюється на всі відділи кишок, належать солі (натрію і магнію сульфат, водорозчинні фосфати тощо), які дуже повільно проникають че­рез кишковий бар'єр.

Найчастіше застосовують магнію і натрію сульфат, а також деякі міне­ральні води («Моршинська», «Баталінська», «Слов'янська») і мінеральні солі (наприклад, карловарську, яка містить ве­лику кількість натрію сульфату).

У зв'язку з тим що аніони і катіони цих проносних засобів погано абсорбуються, у кишках створюється високий осмотичний тиск, що перешкоджає абсорбції води. Крім того, гіпертонічні розчини цих солей спри­яють дифузії води в просвіт кишок, і вони переповнюються рідиною. Це викликає механічне подразнення барорецепторів і рефлекторне посилення моторики кишок. Проносній дії сульфатів сприяє також під­вищене утворення в кишках сірководню.

Залежно від шляху введення магнію суль­фат діє по-різному. Виходячи з механізмів проносної дії магнію і натрію сульфату, потрібно дотримуватися певних умов, які забезпечують максимальний ефект: призначати натще і з достатньою кількістю теплої води (1/2-2 склянки). За дотримання цих умов проносний ефект на­стає через 4-6 год. Концентровані розчи­ни цих солей можуть викликати рефлек­торний спазм воротаря (pylorus), що за­тримує надходження їх у кишку.

Дію сольових проносних можна при­скорити вживанням великої кількості теп­лої води: ефект настає значно раніше — через 1—3 год.

Проносні солі застосовують за потреби швидкого спорожнення кишок одноразо­вим прийомом препарату. Повторний при­йом протягом доби або в найближчі дні неприпустимий через подразнювальну дію цих препаратів.

Після прийому сольових проносних стає неможливою абсорбція в кишках не тіль­ки води, а й різних речовин — харчових, лікарських, отруйних. У зв'язку з цим маг­нію і натрію сульфат застосовують у ви­падках отруєння різними лікарськими ре­човинами й отрутами, прийнятими всередину. Проносні солі запобігають абсорб­ції і різко прискорюють виведення отру­ 09 Засоби, які впливають на функцію органів травлення

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 1

(настойка полину, трава золототисячника, фепранон, мазиндол, пентагастрин, пепсин, кислота хлороводнева розбавлена, атропіну сульфат, магнію оксид, алюмінію гідроксид, альмагель, натрію гідрокабонат, ранітидин, фамотидин, гастроцепін (пірензепін), омепразол, сукралфат, вісмуту дицитрат, мізопростол).

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 2

(панкреатин, мезим форте, фестал, контрикал, кислота амінокапронова, алохол, холосас, холензим, квіти безсмертника піщаного, кукурудзяні приймочки, плоди шипшини, магнію сульфат, натрію сульфат, препарати кореня ревеню, кори крушини, листя сени, гуталакс, бісакодил, регулакс, кафіол).

СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

(фуросемід, гідрохлортіазид, клопамід, кислота етакринова, спіронолактон, тріамтерен, маніт, трава польового  хвоща, листя ортосифону, леспенефрил). засоби, які впливають на тонус та скоротливу активність міометрію (динопрост, ергометрину малеат, окситоцин, пітуітрин, естрон, естрадіолу дипропіонат, прозерин, рицинова олія, токоферолу ацетат, прогестерон, атропіну сульфат, партусистен (фенотерол).

ПРОТИПОДАГРИЧНІ ЗАСОБИ

(алопуринол, етамід, уродан, уролесан).

 

Процеси травлення забезпечуються, з одного боку, системою травних залоз, а з іншого, моторною (руховою) діяльністю шлунково-кишкового тракту.

Відповідно до цього, при недостатності секреторної функції травного тракту застосовуються засоби, що збуджують смакові рецептори порожнини рота і язика, підвищуючи апетит (гіркоти), а також соляну кислоту розбавлену. Вони підвищують активність ферментів шлункового соку і забезпечують евакуацію харчових мас із шлунка в кишку. У тих випадках, коли гіркоти і соляна кислота розбавлена не нормалізують секреторну функцію травних залоз, хворим, як засоби замісної терапії, призначають ферментні препарати шлункового і підшлункового соків, інші лікарські засоби.

Моторна функція шлунково-кишкового тракту забезпечує перемішування їжі і пересування її по кишківнику. Це здійснюється завдяки постійній зміні тонусу гладкої мускулатури, перистальтичних скорочень і маятникоподібних рухів. Ці процеси, як і координація моторики різних відділів шлунково-кишкового тракту, забезпечується досить складним нейро-гуморальним механізмом регуляції. Він складається з нервових сплетень, великої кількості хемо- і механорецепторів, холіно- і адренорецепторів тощо. Цим пояснюється висока чутливість органів травлення до численних ендогенних речовин і  лікарських препаратів.

Серед засобів, які підвищують моторну функцію шлунково-кишкового тракту, розрізняють такі, які усувають його атонію та засоби, що сприяють ліквідації закрепів (проносні препарати). Серед середників, які, навпаки, гальмують її, важливе практичне значення мають препарати, які усувають спазми, і ті, що ліквідують проноси. Самостійне значення мають засоби, які викликають блювоту, чи навпаки, можуть її спинити (протиблювотні препарати).

 

 ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА АПЕТИТ

 

Захворювання людини часто супроводжують­ся зниженням апетиту і розладами травлення. Апетит — це емоційне відчуття, пов'язане з прагненням людини до вживання певної їжі. На відміну від відчуття голоду — потреби організ­му в їжі, звичайно суб'єктивно неприємного яви­ща, апетит ґрунтується на потребі, пов'язаній з уявленнями про вживання їжі, що має бути, і є приємним відчуттям. Апетит посилюється уявленнями про вигляд, запах, смак їжі, про обста­новку, де проходить її вживання, тощо.

Виникнення апетиту зумовлене специфічним впливом «голодної» крові на центр голоду. У перші хвилини вживання їжі апетит посилюється, особливо коли їжа відповідає бажанню. Це сприяє активізації функції органів травлення: підвищується виділення шлункового соку, посилюється рухова активність травного каналу («голодна» перистальтика) та ін.

Розлад апетиту виникає при захворюваннях органів травлення (виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гастрит, гепатит, цироз печінки та ін.), часто розвивається при невропсихічних захворюваннях (пухлини мозку, ен­цефаліт, істерія, психоз тощо), захворюваннях ендокринних залоз (цукровий діабет, гіперінсулінізм, тиротоксикоз, гіпотиреоз), системі крові (анемія, лейкоз), злоякісних новоутвореннях, інфекційних захворюваннях, вагітності. Розріз­няють три види розладу апетиту: зниження до повної втрати (анорексія), підвищення, інколи досить різке (булімія), порушення апетиту, яке полягає у бажанні вживати неїстівні речовини — крейду, вапно, попіл, землю тощо.

Анорексія — повна втрата апетиту за об'єктивної потреби в харчуванні, зумовлена функціональними або органічними порушеннями діяль­ності центру апетиту на рівні гіпоталамуса або вищих аналізаторів у корі великого мозку. Дуже часто анорексія супроводжує інсульт, пухлини, травми і запалення головного мозку, а також органічні захворювання ендокринних залоз. Вона є важливим симптомом гіпофізарної кахексії, недостатності наднирників (хвороба Аддісона).

Анорексія часто виникає на нервовому ґрунті (нервова анорексія, вона ж - невротична анорексія), особливо в дівчат і молодих жінок, одержимих бажанням схуднути. Анорексію часто супроводжує підвищене почуття голоду, булімія.

Анорексія найчастіше трапляється в осіб жіночої статі і проявляється "добровільним" схудненням. Здебільшого все починається в підлітковому віці, особливо в періоді статевого дозрівання. Дитина починає худнути, апетит зникає, навіть виникає відраза до їжі, починаються розлади менструального циклу. І все це супроводжується підвищеною, збудженою фізичною активністю. Людині здається, що її вага надмірна, і така особа починає багато часу присвячувати різним дієтам. Часто виникають вкрай патологічні типи поведінки, наприклад провокування блювання, приховування їжі, надмірні виснажливі фізичні вправи, навіть зловживання проносними, сечогінними та засобами, що пригнічують апетит.

Описание: Описание: http://www.genciencia.com/images/anorexia.jpg 

Одночасно з втратою апетиту хворий скаржить­ся на слабкість, підвищену втомлюваність, апатію. З часом знижується маса тіла, тургор тка­нин, зникає підшкірний жировий шар, зменшуєть­ся маса скелетних м'язів, з'являються ознаки вітамінної недостатності тощо.

Булімія — патологічно підвищене відчуття го­лоду, яке супроводжується деколи слабкістю і больовими відчуттями в надчеревній ділянці. Цей стан інколи поєднується із зниженням відчуття насичення, внаслідок чого виникає потреба в надмірно великих кількостях їжі (поліфагія). Різко виражена постійна булімія і поліфагія спостерігаються переважно при органічних ушкодженнях головного мозку або психічних захворюваннях, менш виражена — при гіперінсулінізмі, у реконвалесцентів після тяжких виснажливих інфекцій та ін.

Корекція порушень апетиту здійснюєть­ся за допомогою гіркот і анорексигенних засобів. Ці засоби звичайно поєднують з препаратами етіотропної і патогенетичної терапії, спрямованої на усунення причин порушення апетиту і тих механізмів, які лежать в їх основі.

Гіркоти (amara) — це засоби рослинного походження, які мають гіркий смак, застосовуються для підвищення апетиту і поліпшення травлення. Вони містять глікозиди, ефірні олії, алкалоїди тощо. Сировиною для виготовлення гіркот є трава полину гіркого, трава золототисячника, листя бобівника трилистого (трилисника), трава деревію та ін.

 Фармакодинаміка. Механізм дії гіркот встановлений у лабораторії І. П. Павлова в дослідах на езофаготомованих со­баках, які мали пряму фістулу шлунка, вивчено також їх дію на секрецію шлун­кових залоз. Зрошення ротової порожни­ни таких тварин розчинами гіркот перед уявним харчуванням викликає активнішу секрецію шлункового соку порівняно з конт­рольними тваринами, яким гіркоти не за­стосовували. У разі введення цих речо­вин безпосередньо в шлунок через фісту­лу секреторний процес не стимулюється. Отже, дія гіркот на секрецію цих залоз здійснюється рефлекторно. Вони, подраз­нюючи смакові рецептори слизової обо­лонки порожнини рота і язика, рефлектор­но підвищують збудливість центру голо­ду , що викликає посилення секреції шлун­кового соку, підвищення апетиту, поліпшен­ня травлення.

Обов'язковою умовою для виявлення позитивної дії гіркот на апетит і травлен­ня є приймання їх усередину з невеликою кількістю води за 20-30 хв до їди. При­ймання їх у лікарських формах, які маскують гіркий смак, як і введення в шлу­нок за допомогою зонда або в пряму кишку, є неефективним. Гіркоти, прийняті все­редину під час їди, гальмують секрецію і моторику шлунка.

Показання: гіпоацидний і хронічний атрофічний гастрит, анорексія неврогенного походження, перенесені оперативні втручання тощо.

Протипоказання: підвищена сек­реція, виразкова хвороба шлунка і двана­дцятипалої кишки, рефлюкс шлунково-стравохідний.

Як гіркоти часто використовують пре­парати полину, золототисячника, бобівни­ка трилистого та деревію.

Полин гіркий (Artemisia absinthium L.) — багаторічна трав'яниста рослина 100-120 см заввишки. Лікарською сиро­виною є трава, яку заготовляють на почат ку цвітіння (червень-липень). Висушують ЇЇ в затінку, під навісом або в сушарнях при температурі 40-50 °С.

Описание: Описание: http://www.faktoider.nu/img/a_absinthium.jpg

 

Полин гіркий (Artemisia absinthium L.)

З цієї рослини виділені гіркі глікозиди абсинтин і анабсинтин, флавоноїди, ефірна олія, фітонциди, алкалоїди, вітаміни (ки­слота аскорбінова та провітамін А), органічні кислоти, дубильні речовини.

Галенові препарати полину, як і всі інші гіркоти, рефлекторно стимулюють функцію залоз травного каналу, підсилюють виділення жовчі, поліпшують травлення.

Траву полину використовують для виготовлення екстракту, настойки та настою.

Екстракт полину густий — це густа маса темно-бурого кольору з ароматичним запахом полину та гірким смаком. Його призначають по 10-20 крапель за 30-40 хв до приймання їжі. Настойка полину виготовляється на 70 % спирті у співвідно­шенні 1:5. Це прозора бурувато-зеленого кольору дуже гірка на смак рідина. При­ймають її по 15-20 крапель 3 рази на день за 15-20 хв до їди.

Золототисячник звичайний (ма­лий) (Centaurium etythraea Rain.) — дво­річна або однорічна трав'яниста рослина 10-40 см заввишки.

Описание: Описание: http://grigaonline.by.ru/img/13-1.jpg

Золототисячник звичайний (Centaurium etythraea Rain.)

Трава золототисячника містить гіркі глікозиди, алкалоїд генціанін, кислоту ас­корбінову, ефірну олію, слизи тощо.

Препарати золототисячника {настойка, настій) збуджують апетит, стимулюють секрецію травних залоз, підвищують перистальтику травного каналу.

Трава золототисячника входить до складу апетитних і шлункових зборів.

Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.) — містить алкалоїди, філохінон, полісахариди, дубильні речовини, ефірні олії, органічні кислоти, спирти тощо. Має кровоспинні, антигіпертензивні властивості, збуджує апетит, секрецію слинних та шлункових залоз, виділення жовчі, зменшує метеоризм. Крім того, препарати деревію усувають спазми шлунка, кишок, жовчних проток. Офіцинальним є збір для збудження апетиту (Species amarae), до складу якого входить трава полину гіркого (8 частин) і трава деревію звичайного (2 частини).

Описание: Описание: http://www.provisor.com.ua/archive/2002/N14/img/a_28_1.jpg

 Деревій звичайний (Achillea millefo-lium L.)

Крім гіркот, апетит стимулюють також інші засоби, а саме: інсулін, який викли­кає відчуття голоду, що пов'язано з гіпо­глікемією, деякі психотропні (аміназин, амітриптилін, літію карбонат), невротропні, антигіпертензивні (клофелін) засоби, анаболічні стероїди тощо.

Анорексигенні — це засоби, які знижують апетит. їх застосовують у випадках аліментарного ожиріння, яке погіршує перебіг багатьох захворювань, призводить до порушення обміну речовин, розладів з боку серцево-судинної системи, печінки та ін. Провідним методом лікування хворих на ожиріння є різке обмеження їжі з високою енергетичною цінністю і посилення фізичної активності, що створює в організмі негативний енергетичний баланс. Проте під час такого лікування звичайно виникає тяжке відчуття голоду, що примушує застосовувати препарати, які знижують апетит.

Класифікація.

1.       Препарати, що впливають на катехоламінергічну систему і стимулюють ЦНС:

а)      похідні фенілалкіламіну (фепранон, дезопімон);

б)      похідні ізоіндолу (мазиндол).

2.       Препарати, що впливають на серотонінергічну систему:

а) похідні фенілалкіламіну (фенфлурамін, фенілпропаноламін).

3.       Препарати, що пригнічують шлунко­во-кишкові ліпази (орлістат та ін.).

Активним анорексигенним засобом є фенамін, який має центральну психостимулюючу і периферичну адреноміметичну дію. Він стимулює центр насичення, що викликає пригнічення центру голоду. Крім того, препарат підвищує збудливість кори великого мозку, що, очевидно, також сприяє пригніченню цього центру. Проте як анорексигенний засіб фенамін не застосовується. Це зумовлено тим, що у хворих, які прий­мають фенамін з приводу ожиріння, розвивається загальне збудження, безсоння, ви­никає тахікардія, аритмія, підвищується артеріальний тиск. Крім того, до фенаміну швидко виникає звикання і пристрасть.

Серед структурних аналогів фенаміну виявлено ряд речовин, яким властива більш-менш висока вибірковість анорексигенної дії, а також слабка психостимулююча і периферична активність. Такими препаратами є фепранон і дезопі­мон. Порівняно з фенаміном анорексигенний ефект цих препаратів виявляєть­ся меншою мірою. Механізм дії такий самий, як фенаміну.

У хворих на ожиріння фепранон сприяє зменшенню маси тіла. Активність його достатньою мірою виявляється у перші 8-12 тижнів, потім поступово знижується.

У шлунку фепранон абсорбується швидко. Накопичується переважно в мозку, печінці, нирках. Т1/2 — близько 8 годин. Інактивується інгібіторами МАО. Виво­диться нирками частково у вигляді метильованих метаболітів.

Хворі переносять фепранон і дезопімон добре. Проте в осіб з підвищеною чутли­вістю і при передозуванні можливі негативні ефекти у вигляді тахікардії, аритмії, підвищення артеріального тиску, неспокою, порушення сну. У разі тривалого викори­стання розвивається звикання і лікарська залежність.

Протипоказання: вагітність, пізні стадії гіпертензивної хвороби, порушен­ня мозкового і вінцевого кровообігу, інфаркт міокарда, глаукома, тиротоксикоз, за­хворювання, які супроводжуються підвищеною збудливістю центральної нервової системи і судомами тощо.

Мазиндол за анорексигенною дією перевищує фенамін у 5—10 разів. Крім того, він пригнічує абсорцію тригліцеридів, знижує рівень холестерину. Фенфлурамін і фенілпропаноламін схожі на мазиндол, але вони пригні­чують функцію ЦНС і підвищують AT.

Ормстат діє аноригенно, знижуючи активність шлунково-кишкових ліпаз.

 

ЗАСОБИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ СЕКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ ШЛУНКА

ДІАГНОСТИЧНІ ЗАСОБИ

Як засоби, що стимулюють секрецію залоз шлунка і тому застосовуються з ді­агностичною метою, використовують деякі продукти харчування, особливо екстрак­тивні — м'ясний бульйон, капустяний сік тощо. Їх застосовують як пробний сніда­нок перед взяттям шлункового соку для дослідження. Для цього також викорис­товують і лікарські засоби, а саме: кофеїн, пентагастрин, гістамін.

Природним стимулятором секреції шлункових залоз є гастрин — гормон, який утворюється в слизовій оболонці переважно воротарної печери (antrum pyloricum) шлунка. 

Звідси він надходить у кров, збуджує парієтальні екзокриноцити шлунко­вих залоз, які виділяють хлороводневу кислоту. Шлунковий сік має високу кис­лотність, але порівняно низький вміст протеолітичних ферментів (пепсину тощо). Для дослідження шлункової секреції застосовують натуральний і синтетичний гастрин та його синтетичні аналоги, зокрема пентагастрин. Ці засоби при парентеральному введенні не викликають значних негативних ефектів.

Пентагастрин використовують як стимулятор шлункової секреції для визна­чення секреторної та кислотоутворювальної функції шлунка. Вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 6 мкг/кг. Після введення препарату взяття й дослідження шлункового соку проводять через колені 15 хв протягом години і більше.

Побічна дія: слинотеча, нудота, ко­роткочасне зниження артеріального тиску, неприємні відчуття в ділянці живота тощо.

Гістамін збуджує специфічні рецеп­тори: Н, — локалізуються в гладкій мус­кулатурі бронхів, кишок, судин, Н2 — у слизовій оболонці шлунка, матці, серці. Внаслідок цього підвищується секреція бронхіальних, слинних та шлункових за­лоз, збільшується виділення жовчі, розширюються капіляри, знижується артері­альний тиск, зростає проникність стінки капілярів, зменшується об'єм циркулюючої крові. Поряд з цим підвищується скорочення гладкої мускулатури органів, а також секреція глікокортикоїдів та адреналіну.

Вводять підшкірно гістаміну гідрохлорид по 0,01 мг/кг у вигляді 0,1 % розчину. У разі недостатності залоз шлунка гістамін підвищує секрецію парієталь-них клітин, які продукують хлороводневу кислоту. Ефект настає через 7-10 хв, до­сягає максимального рівня через 20-30 хв, продовжується близько 60-90 хв. У ви­падках органічних порушень шлункових залоз введення гістаміну є неефективним.

 

ЗАСОБИ ЗАМІСНОЇ ТЕРАПІЇ

При недостатності секреторної функції шлункових залоз у зв'язку з їх органіч­ним ушкодженням застосовують засоби замісної терапії, тобто натуральний шлун­ковий сік, або препарати, які містять основ­ні його компоненти, — хлороводневу кис­лоту, пепсин.

Кислота хлороводнева як головний компонент шлункового соку створює необ­хідне кисле середовище для максимальної протеолітичної дії пепсину. У шлунку кис­лота частково зв'язується з харчовими ре­човинами, частково нейтралізується слиною, слизом шлункового соку і вмістом дванадцятипалої кишки, який може потрапляти до шлунка, наприклад, у випадках ахілії. Тільки незв'язана частина введеної кисло­ти хлороводневої створює певний кислий фон вмісту шлунка (РН близько 1,5-2).

У медичній практиці застосовується ки­слота хлороводнева розбавлена. Цей пре­парат містить 1 частину кислоти хлоро­водневої і 2 частини води. Це прозора без­барвна рідина, яка змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. її застосову­ють усередину по 10-15 крапель на 1/4-1/2 склянки води під час їди або в мікстурі з пепсином — столовими ложками.

Кислота хлороводнева розбавлена, що введена в шлунок до їди, стимулює секре­цію шлункового соку, перетворює неактив­ний пепсиноген, який виділяється головни­ми клітинами слизової оболонки, на актив­ний пепсин. Зменшує перистальтику шлун­ка, викликає затульний рефлекс. При вживанні під час їди вона сприяє розчиненню сполучної тканини м'ясних продуктів, оптимальному рН для активності пепсину, під­вищує тонус і моторно-евакуаторну функцію шлунка (кислотний рефлекс), гальмує перехід недостатньо перетравленої їжі в кишки, зменшує процеси бродіння в шлун­ку, внаслідок чого зникає печія, відригуван­ня і біль у надчеревній ділянці. Цінною властивістю цього препарату є здатність стимулювати продукцію гастрину в шлунку, секретину і холецистокініну стимуляторів зовнішньосекреторної функції підшлункової залози і виділення жовчі у два­надцятипалу кишку. Він також сприяє абсорбції заліза із шлунка і тонкої кишки.

Показання (часто в поєднанні з пепсином): ахілія, гіпоацидні стани, диспеп­сія, гіпохромна анемія.

Протипоказання: ацидоз, гострий гастрит.

Побічна дія: у випадках тривалого введення у великих дозах — ацидоз, роз­м'якшення емалі зубів.

Пепсин — протеолітичний препарат шлункового соку, розчинний у воді і спир­ті. Отримують із слизової оболонки шлунка свиней і змішують із цукровою пуд­рою. Призначають усередину по 0,2-0,5 г перед або під час їди в порошках або в мікстурі, звичайно в комбінації з кисло­тою хлороводневою розбавленою.

Пепсин у шлунку виявляє оптимальну протеолітичну активність при рН 1,4-2,5. При підвищенні рН активність знижуєть­ся, а при рН понад 6 — припиняється. У дванадцятипалій кишці під впливом фер­ментів підшлункової залози пепсин руй­нується. У кислому середовищі шлунко­вого вмісту гідролізує білок до пептидів, частково до амінокислот.

Найкращим засобом замісної терапії при недостатності секреції шлункових за­лоз є сік шлунковий натуральний. Його отримують від тварин (собак, коней) методом уявного харчування, розроблено­го І. П. Павловим. Діючими агентами цьо­го препарату є кислота хлороводнева, пепсин та інші ферменти слизової оболонки шлунка. Це прозора безбарвна рідина, кисла на смак, із слабким специфічним- запахом. Призначають усередину по 1 -2 столових ложки під час їди.

Описание: Описание: http://biofarma.kiev.ua/img/shop/162_1.gif

Подібну дію мають пепсидин і ацидин-пепсин.

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ СЕКРЕЦІЮ ЗАЛОЗ ШЛУНКА

При захворюваннях шлунка, які супро­воджуються підвищеною кислотністю шлун­кового соку (виразкова хвороба, гіперацид­ний гастрит), використовуються холіноблокуючі засоби і засоби, які усувають стимулюючий вплив ендогенного гістаміну на залози шлунка. Практичне значення ма­ють м,-холіноблокатори (гастроцепін), блокатори Н2-рецепторів (ранітидин, фамотидин), блокатори протонного насоса (Н+, К\ АТФ-аза) (омепразол, ланзопразол, пантопразол, рабепразол, нізатидин та ін.).

Описание: Описание: http://www.ltf.com.ua:8100/primg/omeprazol.jpgОмепразол

 Холіноблокатори на рівні периферич­них нервових вузлів, як і на рівні м-холінорецепторів, значно пригнічують стиму­люючу дію блукаючого нерва на залози шлунка, внаслідок чого гальмується секре­ція кислоти хлороводневої. При повтор­ному введенні цих засобів згодом зникає гіперацидний стан і пов'язане з цим пору­шення шлункового травлення.

З блокаторів Н2-рецепторів у клінічній практиці широко застосовують раніти­дин та фамотидин, що мають значну активність і не є шкідливими для пацієн­та.

Описание: Описание: http://www.ltf.com.ua:8100/primg/ranitydun.jpgРанітидин

 Вони є конкурентними антагоністами гістаміну. Діючи на Н2-рецептори парієтальних екзокриноцитів, ці засоби значно зменшують секрецію кислоти хлороводневої. Меншою мірою пригнічують секре­цію пепсину і гастромукопротеїду (внут­рішнього фактора Касла). Ці препарати мають низьку ліпофільність, тому погано долають гематоенцефалічний бар'єр, виді­ляються переважно нирками в незміненому вигляді.

Ранітидин відрізняється високою бло­куючою активністю та вибірковістю дії на Н2-рецептори, а також низькою токсич­ністю. Добре абсорбується з травного каналу (біодоступність — 50 %). Т1/28-12 годин.

Показання: виразкова хвороба шлун­ка і дванадцятипалої кишки, гіпергастри-немія, рефлюкс, ерозивний гастрит, дуоденіт.

Побічна дія: головний біль, шкір­ний висип, пронос, запор.

Фамотидин і нізатидин активніші, ніж ранітидин, діють триваліше (призна­чають 1 раз на добу), мають менше побіч­них ефектів.

Омепразол пригнічує функцію про­тонного насоса (Н+, К+, АТФ-ази) парієтальних екзокриноцитів шлунка.

Добре абсорбується з травного каналу. Діє тривало (призначають 1 раз на добу). Зв'язується з білками крові. Біотрансфор-мується в кислому середовищі канальців парієтальних екзокриноцитів на активний метаболіт сульфонамід. Останній утворює дисульфідний місток з Н"1", К+, АТФ-азою і блокує її активність. Препарат пригнічує базальну і стимульовану секрецію кисло­ти хлороводневої, пепсину, має гастропротекторну активність.

Показання: виразкова хвороба шлун­ка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс, син­дром Золлінгера - Еллісона.

Побічна дія: діарея, нудота, кишко­ва колька, слабкість, головний біль.

Описание: Описание: Бактерия Helicobacter pylori, вызывающая все эти болезни, довольно слабый патоген, и может долгое время существовать в организме, не проявляя себя

Бактерія Helicobacter pylori досить слабкий патоген, і може довго існувати в організмі, не проявляючи себе

 

Але виразка чи рак шлунка починають розвиватись, коли додаються й інші фактори ризику, наприклад, порушення режиму харчування, емоційні стреси, підвищена кислотність.

 

АНТАЦИДНІ ЗАСОБИ

 

Засоби з властивістю лугів часто ви­користовують для нейтралізації кисло­ти хлороводневої шлункового соку. До них звертаються тоді, коли гіперсекреція шлункових залоз не усувається холіно- та гістаміноблокуючими засобами. До антацидних засобів належить натрію гідрогенкарбонат, магнію оксид, магнію трисилікат, алюмінію гідроксид і каль­цію гідрогенкарбонат. Ці засоби відріз­няються між собою швидкістю розвитку ефекту, ефективністю, швидкістю абсорб­ції з кишок, наявністю резорбтивної дії, здатністю утворювати вуглекислоту в шлунку.  розвиток гастриту

Найшвидше діє натрію гідрогенкарбонат (NaHCO3). При взаємодії його з кислотою хлороводневою шлункового соку (NaHCO3 + HC1 = NaCl + СО2 +  Н2О) утворюється вуглекислота. Нако­пичуючись у шлунку, вона може сприяти перфорації його стінки (за наявності ви­разки). Крім того, подразнюючи рецептори слизової оболонки шлунка, вуглекислота викликає вторинну гіперсекрецію, що зму­шує вдаватися до нового введення антацидних засобів. Поряд з цим натрію гідро­генкарбонат, вільно адсорбуючись, може бути причиною системного алкалозу. Цьо­му сприяє також накопичення у дванадця­типалій кишці гідрогенкарбонатів кишко­вого вмісту, оскільки вони залишаються не нейтралізованими кислотою хлороводне­вою, яка сюди надходить із шлунка.

Подібно до натрію гідрогенкарбонату, швидкий антацидний ефект має кальцію карбонат осаджений (СаСО3). При взає­модії його з кислотою хлороводневою шлун­кового соку також утворюється вугле­кислота (СаСО3 + 2НС1 і СаС12 + Н2О + + СО2), яка здатна викликати вторинну гіперсекрецію. Системний алкалоз при цьому розвивається рідше, тому що вугле­кислота надходить у кров повільніше. Звичайно алкалоз виникає лише в разі значного передозування препарату і по­єднується з гіперкальціємією. Кальцію карбонат викликає запор.

Хворим на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки доцільно призна­чати антацидні засоби, які в шлунку утво­рюють гелі, що тонкою плівкою покрива­ють виразки і таким чином захищають їх від кислоти і подразнювального впливу їжі. Такі властивості мають препарати магнію й алюмінію — магнію трисилікат і алю­мінію гідроксид. Вони, на відміну від натрію гідрогенкарбонату і кальцію карбо­нату, при взаємодії з кислотою хлороводне­вою не утворюють вуглекислоти і не викли­кають системного алкалозу. Дія магнію оксиду (MgO) і магнію трисилікату (2MgO.3SiO2.(H2O)n) розвивається по­вільно. Активність магнію оксиду вища, ніж натрію гідрогенкарбонату, приблизно в 3-4 рази (MgO + 2НС1 <=> MgCl2 + Н2О). Він абсорбується з кишок у невеликій кіль­кості. У разі патології нирок можлива гіпермагніємія. Введення його у великій кількості може викликати послаблювальний ефект. Магнію трисилікат має також адсор­буючі властивості. У шлунку він набуває желеподібного стану. При цьому 1 г його нейтралізує 155 мл 0,1 н. розчину кислоти хлороводневої.

Алюмінію гідроксид у шлунку утво­рює гель, має виразні адсорбуючі й ан­тацидні властивості (Al(OH)3 + 3HC1 = А1С13 + ЗН2О). Один грам цього препа­рату нейтралізує 250 мл 0,1 н. розчину НС1. Утворений у процесі цієї реакції алюмінію хлорид у кишках перетворю­ється на нерозчинний алюмінію фосфат, який має в'яжучі властивості, може ви­кликати запор.

Як активний антацидний засіб призна­чають альмагель. Це комбінований пре­парат, до складу якого входить гель алю­мінію гідроксид, магнію оксид і D-copбіт. До складу препарату альмагель-А входить також анестезин. За рахунок пер­ших двох речовин здійснюється анта­цидний, адсорбуючий і обволікаючий ефект. D-сорбіт сприяє посиленому ви­діленню жовчі і послабленню кишок.

Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіпер­ацидний гастрит, езофагіт та інші захво­рювання травного каналу з гіперацидним ефектом. Альмагель-А застосовують у ви­падках, коли ці захворювання супроводжу­ються нудотою, блюванням, болем.

Маалокс — містить магнію та алюмі­нію гідроксид і призначається за такими самими показаннями

Безпосередньо захищають слизову обо­лонку шлунка гастропротектори завдяки створенню механічного захисту (сукралфат, вісмуту трикалію дицитрат) або впливу на слизовий бар'єр (карбеноксолон, лізопратол).

 

 

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ АКТИВНІСТЬ

(МОТОРИКУ) ШЛУНКА

 ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ АКТИВНІСТЬ ШЛУНКА

При захворюваннях шлунка, які супро­воджуються його гіпотонією, виникає потреба в застосуванні засобів, які підви­щують його тонус і стимулюють перисталь­тику. Для активізації цієї функції призна­чають холіноміметичні засоби: м-холіноміметики (ацеклідин) і антихолінестеразні засоби (фізостигмін, галантамін, особливо прозерин).

Описание: Описание: http://www.vets.ru/zoomarket/catalog/images/1084.jpgПрозерин

Останнім часом застосовують прокінетики: метоклопрамід, цизаприд — агоністи серотонінових рецепторів — та дромперидон блокатор a-адренорецепторів.

Описание: Описание: http://vidal.moslek.ru/packs/metclopramid.jpg

Дія ацеклідину здійснюється через збудження м-холінорецепторів, а антихолінестеразних через зв'язуван­ня і зворотне зниження активності холінестерази, внаслідок чого в синапсах холінорецепторів накопичується ацетилхолін — медіатор цих синапсів. При цьому під­вищується не тільки рухова активність шлунка, а й секреція шлункового соку.

Як стимулятор моторної функції шлун­ка найчастіше призначають прозе­рин, рідше ацеклідин.

У процесі лікування цими засобами зникає відчуття тиснення, переповнення, тупий розпираючий біль у надчеревній ділянці, блювання зеленуватим вмістом шлунка, гикавка та інші ознаки атонії шлунка. Стимулятори моторики шлунка застосовують при захворюваннях, коли виникає атонія шлунка (інфаркт міокар­да, перитоніт, тромбоз судин шлунка тощо).

Атонію шлунка усувають також на­трію хлорид (у вену по 5-Ю мл 10 % розчину), пітуїтрин (підшкірно або у вену по 2-5 ОД) тощо.

Протипоказання: бронхіальна астма, стенокардія, атеросклероз, органіч­ні захворювання серця, епілепсія, гіпер­кінези.

 

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ

РУХОВУ АКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКА

 

У випадках надмірно високого тонусу гладких м'язів шлунка, що спостерігається у хворих на виразкову хворобу, з пілороспазмом, кардіоспазмом, спастичним колітом тощо призначають спазмолітичні засоби: м-холіноблокатори (атропін, платифілін, бутилскополамін); м,-холіноблокатори (піренцепін, гастроцепін); міотропні засоби (папаверин, но-шпа), а також пробантин, що має м-холіно- і гангліоблокуючу дію. м-Холіноблокатори переривають потік нервових імпульсів із центру блукаючого нерва до м'язів шлунка на рівні м-холінорецепторів. Внаслідок цього моторика шлунка і секреція шлункових залоз зни­жуються. Міотропні спазмолітики впливають на гладкі м'язи безпосередньо.

Описание: Описание: http://www.aptekagal.com.ua/archive/20-04/20-04-9.gif

БЛЮВОТНІ ЗАСОБИ

У деяких випадках виникає гостра по­треба в блюванні, що сприяє випорожнен­ню шлунка і видаленню з нього речовин, які подразнюють і ушкоджують його сли­зову оболонку. Цей складний рефлектор­ний акт здійснюється за допомогою блю­вотних засобів, які мають властивість ви­бірково збуджувати центр блювання.

Введення таких засобів викликає антиперис­тальтику тонкої кишки, внаслідок чого її вміст може частково закидатися до шлунка, збільшую­чи його об'єм. Потім виникає спазм пілоричної частини шлунка і розслаблення тіла шлунка та його кардіального отвору. Кардіальна частина шлунка підтягується догори, стравохід розши­рюється і стає коротшим. Створюються сприятли­ві умови для зворотного викиду шлункового вміс­ту. Цьому сприяють інтенсивні скорочення діаф­рагми і м'язів черевної стінки. Різке підвищення внутрішньочеревного і внутрішньошлункового тиску створює умови для випорожнення шлунка. Блювання починається з глибокого вдиху, скоро­чення діафрагми, відведення надгортанника, підняття гортані і м'якого піднебіння. Це сприяє ізоляції дихальних шляхів від блювотних мас.

Блюванню звичайно передує період нудоти. З'являється блідість, холодний піт, посилюється секреція слинних, шлункових і бронхіальних за­лоз, сльозотеча, дихання стає аритмічним, знижується артеріальний тиск, відмічається загаль­на слабкість, пригнічення довільних рухів, тяжкі суб'єктивні відчуття. Незабаром після блюван­ня ці явища зникають.

Центральною ланкою блювального акту є блювотний центр , який координує цей складний рефлекторний процес. З центром зв'язана спеціальна хеморецепторна зона, яка отримала назву пускової (тригерної). Збудження блювотного центру хімічними речовинами може здій­снюватися шляхом прямого впливу або рефлекторно. У зв'язку з цим розрізня­ють блювотні засоби центральної (прямої) і рефлекторної (периферичної) дії.

До блювотних засобів центральної дії належить апоморфіну гідрохлорид, який отримують дією кислоти хлороводневої на морфін. Це білий, злегка жовтуватий або сіруватий кристалічний порошок без запа­ху. Погано розчинний у воді й спирті. Вод­ні розчини на світлі і при тривалому збері­ганні набувають інтенсивно зеленого кольо­ру і стають не придатними до вживання. Про пряму дію апоморфіну свідчить поява блювання після нанесення його безпосере­дньо на пускову зону блювотного центру.

Апоморфін стимулює хеморецептори тригерної зони блювотного центру, внаслі­док чого виникає 2-3-разове блювання, звичайно через 10-15 хв після підшкір­ного введення. Введення апоморфіну все­редину недоцільне, оскільки він абсорбу ється недостатньо й ефект настає пізно. У випадках пригнічення блювотного центру (наркоз, отруєння снодійними засобами, тяжка алкогольна інтоксикація) блювот­на дія апоморфіну не проявляється. Вве­дений усередину апоморфін абсорбується в шлунку і кишках недостатньо, тому його вводять переважно підшкірно.

Апоморфін метаболізується у печінці з утворенням глюкуронідів. Виводиться (близько 4 %) нирками.

Показання: видалення із шлунка отруйних речовин або недоброякісних про­дуктів харчування, головним чином у та­ких випадках, коли неможливо здійснити промивання шлунка зондом (спроби самогубства, психічні захворювання, втрата свідомості, порушення ковтання тощо); гостра інтоксикація етиловим спиртом, вироблення умовнорефлекторної реакції огиди до алкоголю у процесі лікування хворих на хронічний алкоголізм.

Побічна дія: колапс, зорові галю­цинації, неврологічні розлади.

Протипоказання: тяжкі захворю­вання серця, атеросклероз, виразкова хво­роба шлунка і дванадцятипалої кишки, активні форми туберкульозу легень із схиль­ністю до легеневих кровотеч, органічні захворювання центральної нервової сис­теми, похилий вік.

До блювотних засобів рефлекторної дії належать препарати блювотного коре­ня, трави мишатника, міді суль­фат, цинку сульфат, еметин та ін. Рефлекторний характер блювотної дії еметину вперше встановлено в лабораторії І. Павлова його учнем Н. Н. Токаре­вим. Він показав, що цей алкалоїд у собак викликає блювання лише в разі введення в шлунок. При перетинанні блукаючих не­рвів, змазуванні слизової оболонки шлун­ка місцевоанестезуючими засобами, а також при введенні еметину парентерально або в пряму кишку блювотний ефект не настає.

Засоби цієї групи, в тому числі міді й цинку сульфат, застосовуються дуже рід­ко (всередину по 1 столовій ложці 3 % розчину) у зв'язку з подразнювальним їх впливом на слизову оболонку шлунка і загальнотоксичною дією.

 

ПРОТИБЛЮВОТНІ ЗАСОБИ

На відміну від блювотних, протиблювотні засоби застосовують дуже часто, оскіль­ки блювання супроводжує численні за­хворювання, при яких у процес втягують­ся «блювотні зони» організму: горло, він­цеві та брижові судини, очеревина, жовчні протоки, кора великого мозку та ін.

Блювотний рефлекс викликається під­вищеним тиском у шлунку і в різних від­ділках тонкої й товстої кишок, спазмом порожнистих органів (бронхів, шлунка, кишок, жовчних проток і сечових шляхів, судин), підвищенням внутрішньочерепно­го тиску у зв'язку з пухлинами, абсцесами, під впливом психічних чинників. Блюван­ня виникає під час інтенсивного болю будь-якого генезу, як і при інтоксикації багать­ма лікарськими засобами, наприклад цито­статиками, серцевими глікозидами та ін.

Залежно від патогенезу розрізняють блювання центрального і рефлекторного походження. Відповідно до цього розріз­няють протиблювотні засоби центральної і рефлекторної дії. Призначаючи протиблювотні засоби, потрібно враховувати генез блювання. Зокрема, у випадках блю­вання, зумовленого збудженням блювот­ного центру через підвищену збудливість центральної нервової системи, признача­ють засоби, які знижують її збудливість: седативні, снодійні, антихолінергічні, протигістамінні, невролептичні.

Найефективнішими протиблювотними засобами центральної дії є похідні фенотіазину, особливо етаперазин, трифтазин тощо. Механізм їх дії полягає у блокаді дофамінових рецепторів хеморецепторної пускової зони в довгастому мозку.

Протиблювотна дія етаперазину пере­вищує дію аміназину приблизно в 10 ра­зів. Тому його широко використовують у випадках блювання центрального поход­ження: під час вагітності; зумовленого інтоксикацією лікарськими засобами, які впливають на тригерну зону (препарати наперстянки, апоморфін); у післяоперацій­ному періоді; у хворих на променеву хво­робу; усуває також гикавку. Етаперазин, поряд з іншими невролептиками, малоефективний у разі морсь­кої хвороби. При морській і повітряній хворобі блювання зумовлене надзвичай­ним збудженням аналізатора гравітації (вестибулярного апарату), звідки імпу­льси надходять до блювотного центру, а не до тригерної зони. Особам з підви­щеною збудливістю аналізатора граві­тації рекомендується профілактичне застосування лікарських препаратів, які містять скополамін (таблетки «Аерон»). При цих захворюваннях ефективні та­кож протигістамінні засоби — димед­рол і дипразин, які мають седативні і антихолінергічні властивості,

Описание: Описание: http://biofarma.kiev.ua/img/shop/105_1.gif

 метоклопрамід, як і препарати ментолу, зокре­ма валідол.

Описание: Описание: http://www.russianfoods.ru/showroom/product021B4/_rus_/vendor004C6/pimages/916D011.jpg

Новими протиблювотними засобами, які призначають при хіміотерапії в онкологіч­ній практиці, є антагоністи серотонінових рецепторів: гранісетрон, ондансетрон, тропісетрон.

Описание: Описание: http://www.bhfz.com.ua/user_img/Ondan_Amp_sml-2.gif

До складу таблеток «Аерон* вхо­дить 0,0001 г скополаміну камфорно-кислого та 0,0004 г гіосціаміну камфор-нокислого. Застосовують для профілак­тики морської і повітряної хвороби (і лі­кування хворих), ліквідації симптомо-комплексу Меньєра, зменшення салівації і сльозотечі при операціях у ділянках лиця і верхніх дихальних шляхів, у випадках блювання і нудоти вагітних. Для профі­лактики морської і повітряної хвороби 1-2 таблетки «Аерону» приймають усе­редину за 30-60 хв до відправлення, по­тім ще 1 таблетку через 6 год.

Ефективним протиблювотним засобом центральної дії є також метоклопра-мід (реглан, церукал) — специфічний блокатор дофамінових (Д2) рецепторів тригерної зони, а у великих дозах — і се­ротонінових. Його протиблювотна актив­ність значно перевищує дію аміназину. Метоклопрамід підвищує ефекти ацетил­холіну на м-холінорецептори кишок, то­нус сфінктера стравоходу, розслаблює пілоричну частину шлунка й ампулу двана­дцятипалої кишки, стимулює перисталь­тику і прискорює евакуацію із прокси­мальних відділів кишок. Сприяє загоюванню виразок шлунка і дванадцятипалої кишки.

Як протиблювотний засіб метоклопра­мід призначають у випадках розладу трав­лення, нудоти і блювання, зумовлених про­меневою терапією, дією серцевих глікози­дів, засобів для наркозу і антибіотиків, а також токсикозом вагітних. Крім того, цей препарат застосовують у комплексному лікуванні хворих на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, при дискінезії органів черевної порожнини, післяопераційній атонії кишок, метеориз­мі, для полегшення інтубації трахеї, при рентгенологічному дослідженні кишок тощо. Призначають по 1 таблетці (0,001 г) З рази на день до їди, у тяжких випадках — внутрішньом'язово або внутрішньовенно по 2 мл 0,5 % розчину 1-3 рази на добу.

Побічна дія: екстрапірамідні роз­лади, діарея, сонливість, шум у вухах, су­хість у роті тощо.

Протипоказання: обережно дітям до 14 років, водіям автотранспорту.

У випадках рефлекторного блювання, викликаного подразненням слизової обо­лонки шлунка, застосовують місцевоанестезуючі засоби — анестезин, новока­їн, а також ментол, м'ятну воду, кра­ще в поєднанні з льодом. При спазмі глад­кої мускулатури порожнистих органів черевної порожнини (пілороспазм, жовч­на і ниркова колька), які супроводжують­ся болем, застосовують спазмолітики (атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, но-шпа). У випадках застійних явищ у шлунку ефективно вживати 2-3 краплі 5 % розчину йоду на склянку води, при періодичних скороченнях шлунка — ки­слоті/ хлороводневу розбавлену.

ЖОВЧОГІННІ ЗАСОБИ

При багатьох захворюваннях печінки, особливо запальних і дистрофічних, по­рушується її зовнішньосекреторна функ­ція — процес утворення і виділення жов­чі. Це призводить до порушення мотори­ки травного каналу, травлення, абсорбування харчових і деяких лікарських речобин, білкового обміну тощо. Часто за­стій жовчі у жовчному міхурі, особливо на фоні інфекції і гальмування синтезу жовчних кислот, може призвести до зни­ження стабілізуючих властивостей жовчі, випадання холестерину в осад, утворення жовчних конкрементів.

Для запобігання таких розладів або їх усунення застосовують жовчогінні засо­би, які підвищують секрецію жовчі печін­кою (Choleretica, або Cholesecretica) або сприяють виходу ЇЇ у дванадцятипалу киш­ку із жовчного міхура (Cholagoga, або Cholekinetica). До холекінетичних засо­бів належать також холеспазмолігпики, тобто засоби, які не викликають виходу жовчі в кишку, але усувають спазм жовч­них шляхів і знижують їх тонус. Таку вла­стивість мають атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, нітрогліце­рин та інші спазмолітичні засоби.

Описание: Описание: http://www.provisor.com.ua/archive/2002/N13/img/a_25_1.jpg

Розподілити жовчогінні засоби на ці дві групи не завжди можливо, оскільки деякі з них мають одночасно холеретичні, холе­кінетичні і холеспазмолітичні властивості.

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА СЕКРЕЦІЮ ЖОВЧІ

Холеретичний ефект властивий багатьом лікарським засобам, які містять жовч і натуральні жовчні кислоти, деякі синте­тичні і рослинні речовини.

 

До препаратів, які містять жовч і на­туральні жовчні кислоти, належать ало­хол, холензим, кислота хенодеоксихолева.

Вони мають відносно невисоку холеретич­ну активність. Разом з тим під їх впли­вом значно підвищується концентрація жовчних кислот у жовчі. Посилюється також утворення і виділення білірубіну, внаслідок чого вміст його в жовчі зрос­тає. На тонус жовчних шляхів і на виді­лення жовчі ці засоби не впливають.

 Описание: Описание: http://www.medpost.ru/images/catalog/106.jpg

 

При повторному прийманні препаратів жовчі і жовчних кислот холеретичний ефект посилюється і стає тривалішим. Підвищується також вміст жовчних кис­лот у жовчі, а тому посилюються її холестеринстабілізуючі властивості, усувається загроза випадання холестерину в осад. Крім того, ці препарати за рахунок жовч­них кислот підвищують секреторну і ру­хову функції травного каналу, а також діурез, особливо при набряках циркуляторного походження. Холеретична дія цих препаратів зумовлена наявністю в їх скла­ді жовчних кислот. Вони, як і їх солі, а також похідні інших органічних кислот (бромсульфалеїн, бенгальський рожевий, йодовані рентгеноконтрастні засоби), ви­діляються гепатоцитами в жовчні капіля­ри. Тут вони дисоціюють, утворюючи ор­ганічні аніони, висока концентрація яких створює осмотичний градієнт між жовчю і кров'ю, що і зумовлює осмотичну фільт­рацію води й електролітів у жовчні капі­ляри. Холеретична дія жовчних кислот зменшується у міру зв'язування їх з білі­рубіном, холестерином, білками та інши­ми речовинами жовчі.

Алохол випускають у таблетках, які містять суху жовч, сухі екстракти часни­ку і кропиви, а також вугілля активоване. Крім впливу на функцію печінки, він при­гнічує процеси бродіння і гниття в киш­ках, підвищує секреторну і рухову функ­ції травного каналу. Призначають голов­ним чином для профілактики і лікування при первинному запорі. Призначають усе­редину по 2 таблетки 3 рази на день про­тягом 3-4 тижнів.

Холензим містить суху жовч, висуше­ний при низькій температурі і подрібне­ний порошок підшлункової залози і ки­шок забійної худоби. Завдяки наявності жовчних кислот, ферментів підшлункової і кишечних залоз препарат активно впли­ває на секреторно-моторну функцію трав­ного каналу. Призначають при гастриті, ахілії, ентероколіті, оскільки препарат сприяє нормалізації травлення, поліпшен­ню апетиту, зменшенню больових відчут­тів у ділянці шлунка і кишок. Прийма­ють усередину по 1 таблетці 1-3 рази на день.

Кислота хенодеоксихолева (хенофальк) при введенні всередину транспор­тується шляхом пасивної дифузії у прок­симальному відділі тонкої кишки. У пе­чінці піддається кон'югації з гліцином і таурином. У зв'язку з цим у жовчі зростає концентрація жовчних кислот, досяга­ючи максимуму при щоденному вживанні препарату на 3-6-му тижні. У кишках кон'югати кислоти хенодеоксихолевої роз­падаються, а сама кислота дегідроксилюється бактеріями на кислоту літохолеву. Приблизно 80 % її виділяється з калом, решта абсорбується.

На секрецію жовчі кислота хенодеоксихолева має слабкий вплив. Проте при цьому різко зменшується літогенність жовчі як за рахунок підвищення кон­центрації жовчних кислот, так і за раху­нок зниження концентрації холестери­ну. У такій жовчі розчинність холесте­рину, як і перехід його кристалів у рідку фазу на межі поділу кристали — жовч, зростає.

Ці властивості кислотії хенодеоксихо­левої покладено в основі лікування хво­рих на жовчнокам'яну, хворобу. Метою є роз­чинення дрібних холестеринових каменів у жовчному міхурі і жовчних протоках. Позитивний результат отримують, призна­чаючи хворим кислоту хенодеоксихолеву по 15 мг/кг щодня. Близько 75 % конкре­ментів діаметром до 10 мм розчиняються протягом 6-12 місяців.

До синтетичних холеретичних засобів належить оксафенамід, нікодин, деякі по­хідні барбітурової кислоти та ін.

Окса­фенамід значно стимулює секрецію жов­чі і має холеспазмолітичну дію. Його при­значають усередину по 0,25-0,5 г 3 рази на день перед їдою протягом 15-20 днів. На відміну від препаратів жовчі і жов­чних кислот оксафенамід не підвищує вміст хелатів, білірубіну і холестерину в жовчі, особливо на висоті холеретичного ефекту.

Із похідних барбітурової кислоти хо­леретичну активність має фенобарбі­тал. Він має різнобічний вплив на печін­ку і на обмін білірубіну: стимулює секре­цію жовчі, синтез жовчних кислот і кон'ю­гацію їх з амінокислотами, прискорює від­новлення ферментативної активності гепатоцитів, стимулює утворення біліру­біну, кон'югацію його з глюкуроновою кислотою і виведення з жовчю.

Фенобарбітал застосовується для профі­лактики жовтяниці, у випадках гемолітич­ної хвороби новонароджених, спадкової жовтяниці (синдром Кріглера — Наджара і синдром Жільбера), залишкових явищ пе­ренесеного вірусного гепатиту, деяких форм внутрішньопечінкового холестазу та ін.

Жовчогінні засоби рослинного похо­дження у більшості випадків віднесені до холеретичних лише завдяки стимулюючо­му впливу на секрецію жовчі. Діючими речовинами рослинних жовчогінних пре­паратів є ефірні олії, фітостерини, флаво­ноїди, смоли тощо. Із ефірних олій холеретичну дію мають м'ятна, болгарська тро­яндова і кропу запашного. Серед цих за­собів найбільшу цінність становлять пре­парати, отримані з безсмертника піщано­го, шипшини, стовпчиків з приймочками кукурудзи, барбарису звичайного, ластовця золотистого та ін. Вони мають незнач­ну токсичність.

Деякі рослинні жовчогінні препарати крім холеретичної мають спазмолітичну, знеболювальну і секретинподібну дію. Основним показанням для їх застосуван­ня є дискінезія жовчних шляхів, запор внаслідок дефіциту жовчі, невровегетативні розлади функції печінки і підшлунко­вої залози.

Квітки безсмертника піщаного, або котячих лапок (Flores Helichrysi arenarii s. Gnaphalium arenarium L.). Пре­парати цієї рослини стимулюють утворен­ня жовчі, секреторну функцію шлунка і підшлункової залози, підвищують тонус жовчного міхура, але не впливають на вихід жовчі у дванадцятипалу кишку. Квіткові кошики безсмертника піщаного застосовують у вигляді відварів або на­стоїв (6-12 г на 200 г) по півсклянки 2-3 рази на день або у вигляді екстракту сухого — по 1 г 3 рази на день з теплою водою за півгодини до їди. Можна при­значати всередину препарат фламін, який містить комплекс діючих речовин квіткоізих кошиків (по 1 таблетці 3 рази на день за ЗО хв до їди протягом 10 — 40 днів).

Стовпчики з приймочками куку­рудзи (Styli cum stigmatis Zea maydis). Із стовпчиків з приймочками кукурудзи виділено: ситостерол, стигмастерол, жир­ну (до 2,5 %) й ефірну олію, сапоніни, ка­медеподібну речовину, смолу, гірку глікозидоподібну сполуку, кислоту аскорбіно­ву і філохінон (віт. К(). Препарати із стовпчиків з приймочками кукурудзи знач­ною мірою збільшують секрецію жовчі й полегшують надходження її у дванадця­типалу кишку. У жовчі зменшується вміст органічних речовин, знижується її в'яз­кість і відносна густина. За рахунок фі­лохінону ці препарати прискорюють згор­тання крові.

Препарати із стовпчиків з приймочка­ми кукурудзи особливо ефективні для лі­кування хворих на хронічний холецистит і холангіт. При систематичному їх при­йманні у хворих поступово зменшується або зникає почуття тяжкості, болю в ділян­ці печінки і жовчного міхура, припиняєть­ся нудота, блювання, метеоризм, зменшу­ються розміри печінки. Поліпшення са­мопочуття має стійкий характер.

Тривале, протягом 3 — 5 тижнів, засто­сування препаратів із стовпчиків з при­ймочками кукурудзи при жовчнокам'яній хворобі в деяких випадках також поміт­но і стійко поліпшує стан хворих.

Плоди шипшини. Шипшина (Rosa) багаторічна рослина із родини розо­вих. У медицині застосовують плоди, які збирають у період їх достигання аж до морозів.

Описание: Описание: Зображення:Rosa canina fruits.jpg

 

Плоди шипшини містять вітаміни (кислоту аскор­бінову, рибофлавін, філохінон, токоферол), каротин, у значній кількості цукри, кислоту лимонну, пектинові та дубильні речовини, мінеральні солі. За вмістом кислоти аскор­бінової шипшина не має собі рівних серед рослин. У плодах концентрація цього віта­міну іноді доходить до 20 % і більше, зрос­таючи в міру достигання плодів.

Із сухих плодів шипшини готують екс­тракти, сиропи, таблетки, драже. їх широко застосовують як домашній лікарський засіб у вигляді відварів, настоїв і чаю. Препарати з плодів шипшини широко призначають при гіпо- та авітамінозах. Як жовчогінні і спазмолітичні засоби вони активні при захворюваннях печін­ки, жовчних шляхів, жовчного міхура і травного каналу. Ці препарати сприяють збільшенню секреторної функції печін­ки і шлунка.

В Україні широкою популярністю ко­ристується препарат із шипшини — хо­лосас. Це густа рідина темно-бурого ко­льору, своєрідного запаху, солодка на смак. Холосас має жовчогінну та холеспазмолітичну дію, ефективний при лікуванні хво­рих на хронічний гепатит, холецистит, холангіт тощо. Його застосовують усереди­ну по 1 чайній ложці 3 рази на день.

Як жовчогінні використовують також жовчогінний збір, комбіновані препарати — холагол, холагогум, оліметин тощо.

Холагол — комбінований препарат, до складу якого входять: барвні речовини кореня куркуми — 0,0225 г; емодину із крушини — 0,0009 г; магнію саліцилат — 0,18 г; ефірні олії — 5,535 г; спирт — 0,8 г; олія оливкова — до 10 г. Признача­ють як жовчогінний і спазмолітичний за­сіб хворим на гепатохолецистит, холецис­тит і жовчнокам'яну хворобу по 5 кра­пель 3 рази на день за ЗО хв до їди; під час нападів жовчної кольки — 20 крапель на прийом.

Показання. Холеретичні засоби за­стосовують при різних захворюваннях пе­чінки, жовчних шляхів (хронічний гепа­тит, холангіт, холецистит, цироз печінки та ін.), головним чином для поліпшення дре­нажу жовчовидільної системи. Завдяки створенню постійного руху жовчі лікві­дується її застій у протоках, зменшується абсорбація у кров, погіршуються умови для розвитку інфекції й утворення каменів, зменшується інтенсивність запального процесу. Інколи холеретичні засоби призначають у поєднанні з магнію сульфа­том або мінеральними водами (Боржомі, Єсентуки № 4 і 17, Новоіжевська, Донець­ка, Смирновська, Арзні та ін.).

При інфекційних процесах печінки або жовчних шляхів холеретики потріб­но поєднувати з антисептиками або ан­тибактеріальними засобами (антибіоти­ками, сульфаніламідами). Жовчогінні препарати, які містять жовчні кислоти, за­стосовують також у випадках тривалого хірургічного дренажу жовчних шляхів, нориці жовчного міхура. При цьому, з одного боку, вони сприяють нормалізації травлення, а з другого — посилюють ви­ділення жовчі, запобігають висхідній ін­фекції. Крім того, препарати, які містять жовч, жовчні кислоти, можуть бути засо­бами замісної терапії у випадках ендо­генної недостатності жовчних кислот (цироз печінки).

У разі закупорки загальної печінкової протоки конкрементами невеликих розмі­рів холеретичні засоби потрібно призна­чати з магнію сульфатом і спазмолітич­ними речовинами (атропіну сульфатом, препаратами бєладонни, платифіліну гідротартратом, нітрогліцерином, метацином та ін.). При цьому вище від місця обтурації підвищується тиск, одночасно розслаб­люється м'яз — стискач загальної жовч­ної протоки (сфінктер Одді) і сама про­тока, що сприяє просуванню конкремен­тів по ній і виходу їх у кишку.

Протипоказання. Холеретичні препарати протипоказані хворим на гепа­тит, гостру і підгостру дистрофію печінки, при захворюваннях, які супроводжують­ся обтураційною жовтяницею. Оксафенамід не можна призначати хворим на жовчнокам'яну хворобу і холецистит, із сте­нокардією (посилюється холецистовінцевий больовий синдром). Кислота хенодеоксихолева протипоказана у випадках наявності рентгенпозитивних каменів у жовчному міхурі, нефункціонуючого жовч­ного міхура, частої печінкової кольки, хро­нічного гепатиту і цирозу печінки, запальних захворювань тонкої й товстої кишки та ін.

Побічна дія під час лікування холеретиками трапляється рідко. Препара­ти жовчі і жовчних кислот, як і оксафенамід, в окремих хворих викликають про­нос. Побічні ефекти нікодину виявляють­ся відчуттям припливу тепла або незнач­ного нетривалого болю в надчеревній ді­лянці, переважно при застійних формах гепатиту.

ЗАСОБИ, ЩО ЗНІМАЮТЬ СПАЗМ ЖОВЧНИХ ШЛЯХІВ І СПРИЯЮТЬ ВИХОДУ ЖОВЧІ В КИШКИ

Холекінетичні засоби (холецистокінін, магнію сульфат та ін.) підвищують рухо­ву активність жовчного міхура, одночасно зменшуючи тонус м'яза - стискача загаль­ної жовчної протоки (сфінктера Одді), що сприяє виходу жовчі із жовчного міхура в кишки, а також із печінки, обминаючи жовчний міхур. Холекінетичні засоби час­то застосовуються під час дуоденального зондування.

Холецистокінін є одним із важли­вих чинників гуморальної регуляції функ­ції жовчовидільного апарату печінки. Після ін'єкції 0,5-3 ОД холецистокініну внутрішньовенно макси­мальне скорочення жовчного міхура на стає зазвичай через 3-5, рідше 10-15 хв, тобто значно раніше, ніж після введення інших засобів. Для швидкого і більш точного визначення функціонального стану жовчного міхура і жовчних шляхів, їх ре­льєфу тощо холецистокінін вводять з рентген контрастними речовинами.

Перевага холецистокініну перед магнію сульфатом під час дуоденального зонду­вання полягає у швидкості отримання чистої, не змішаної з лікарськими речови­нами жовчі, що значно поліпшує резуль­тати хімічного, цитологічного і бактеріо­логічного її дослідження.

Магнію сульфат є одним з найчас­тіше застосовуваних холекінетичних за­собів. Крім впливу на жовчовидільну сис­тему він має заспокійливу, протисудомну, спазмолітичну і проносну дію. Концент­рований розчин магнію сульфату (50 мл 30-33 % теплого розчину), введений у два­надцятипалу кишку за допомогою зонда, викликає рефлекторний викид жовчі в кишку. Спочатку через 10-15 хв інтенсив­но виділяється темна жовч (порція В), потім світліша (порція С). Темну жовч вважають міхуровою, світлу — печінко­вою. При гіпотонії жовчного міхура тем­на жовч виділяється дещо пізніше — че­рез 25—40 хв.

Для сліпого зондування, або зондуван­ня без зонда, хворому рекомендують вран­ці натще випити 60 мл ЗО % розчину маг­нію сульфату, лягти на правий бік, поклав­ши на ділянку печінки грілку на 2 год.

Хворим на хронічний холецистит і хо­лангіт магнію сульфат призначають усе­редину — по 1 столовій ложці 25 % роз­чину 3 рази на день.

Холеспазмолітичні засоби (атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, розанол та ін.) не викли­кають активного виходу жовчі в кишки. Вони лише усувають спазм жовчних шля­хів, тому широко застосовуються під час нападів жовчної кольки, які трапляються у хворих на жовчнокам'яну хворобу, гос­трий холецистит, холангіогепатит, підчас загострення хронічного холециститу тощо. При цьому інтенсивність болю значно зменшується або він зовсім зникає.

Проте введення лише одних холеспазмолітичних засобів часто недостатньо для усунення печінкової кольки. У таких випадках комбіну­ють їх з наркотичними анальгетиками — мор­фіном, омнопоном, промедолом тощо. З іншого боку, застосування одних знеболювальних за­собів часто недостатньо, оскільки вони, викли­каючи центральну знеболювальну дію, не ліквідують причину болю — спазм жовчних шляхів.

У випадках тяжкого нападу печінкової коль­ки внутрішньовенно вводять па ізотонічному розчині глюкози суміш — атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, анальгін і один з невролептичних засобів (аміназин, галоперидол або дроперидол) чи протигістамінних (дипразин, димедрол). Якщо через 10-15 хв після такої ін'єкції напад кольки не зникне, введення по­вторюють, додавши до цієї суміші наркотичний анальгетик та еуфілін. Виутрішньом'язово можна ввести магнію сульфат, під язик — валідол чи нітрогліцерин.

У вигляді курсового лікування холе­спазмолітичні засоби в поєднанні з інши­ми препаратами широко використовують­ся у випадках гіпертонічної форми дискінезії жовчних шляхів, жовчнокам'яної хвороби, хронічного холециститу і холангіогепатиту, коли періодично з'являється біль. При такому лікуванні біль або при­пиняється, або виникає рідше і є менш інтенсивним.

ГЕПАТОПРОТЕКТОРИ

При захворюваннях печінки та інших органів часто порушується не тільки зовнішньосекреторна функція, а й інші функції печінки, що негативно впливає на перебіг захворювання. У зв'язку з цим виникає потреба у використанні засобів, які стимулюють функції печінки, — гепатопротекторів. В останні роки як гепатопротектори часто використовують рослинні флавоноїдні, вітамінні препарати (токоферолу ацетат, кислота аскорбінова, полівітаміни), кислоту глутамінову, кортикостероїди, есенціале, препарати печінки.

Флавоноїди — це клас дуже поши­рених у природі фенольних сполук. Вони складаються з двох фенольних залиш­ків. Більшість флавоноїдів є похідними хромону і хроману, що мають у положен­ні 2, З або 4 арильний радикал.

Як речовини з широким спектром біологічної дії флавоноїди містяться в ово­чах, фруктах, горіхах, насінні, дріжджах, квітках, корі дерев. Сумарна їх кількість у добовому раціоні людини досягає 1 г, що достатньо для виконання важливої біо­логічної ролі. У поєднанні з аскорбіновою кислотою вони беруть участь в окис­но-відновних процесах, гальмують окиснення, подовжуючи дію адреналіну, є скла­довим елементом антиоксидантної системи клітин, рослинні флавоноїди впливають на імунологічні, секреторні, видільні, скоротливі та рухові процеси. їм властива протизапальна, жовчогінна, противірусна, противиразкова, анальгезуюча активність. Вони підвищують резистентність стінки капілярів, впли­вають на мікроциркуляцію, мають трофічну дію на периваскулярну сполучну тка­нину, підвищують судинозвужувальний вплив катехоламінів. Рослинні флавоної­ди діють спазмолітично на кровоносні судини, нормалізують підвищену проник­ність стінки капілярів, гальмують розви­ток набряку. Цей клас речовин підвищує вміст кальцію і кортикостероїдів у крові, знижує рівень холестерину і аскорбіно­вої кислоти в корі наднирників.

Препарати рослинних флавоноїдів є природними регуляторами резистентнос­ті слизової оболонки шлунка, імунологіч­них процесів, вільнорадикальних реакцій тощо. Для них властива гепатопротекторна і антиоксидантна активність.

Вважають, що використання препара­тів рослинних флавоноїдів є чинником профілактики захворювань oлунка, печінки, серцево-судинної систе­ми тощо.

У травному каналі рослинні флавоної­ди абсорбуються добре. Після одноразо­вого прийому максимальна концентрація визначається протягом ЗО - 60 хв, а при повторному введенні сталий рівень у кро­ві настає вже через добу. Розподіляються в організмі нерівномірно: у великій кіль­кості накопичуються в печінці й нирках. У ядрах гепатоцитів їх міститься в 100-200 разів менше, ніж у цитоплазмі. Мета­болізм здійснюється в печінці шляхом кон'югації з глюкуроновою та сірчаною кислотами, причому в невеликій кількос­ті. На мікросомну систему окиснення рос­линні флавоноїди не впливають, тому в разі застосування флавоноїдів з іншими засобами це не відбивається на їх фарма­кокінетиці та фармакодинаміці. Виводять­ся з організму переважно з жовчю, мен­шою мірою — з сечею.

Як препарати рослинних флавоноїдів використовують легалон, силібор, фламін, флакумін і конвафлавін. Легалон і си­лібор є сумішшю флавоноїдів плодів роз­торопші плямистої (Silybum marianum L.), фламін — сухим концентратом, який мі­стить флавоноїди безсмертника піщаного (Helichrysum arenarii).

Описание: Описание: leg2

Описание: Описание: leg1

Розторопша плямиста

Фармакодинаміка. Механізм дії цих препаратів досить складний і ще не­достатньо вивчений. Найважливішим у їх фармакодинаміці є властивість стабілізу­вати клітинні та субклітинні мембрани пе­чінки й інших органів. Наявність антиоксидантних властивостей цього препарату встановлено в дослідах на тромбоцитах людини, як і на експери­ментальних тваринах, індукцію пероксидного окиснення ліпідів яких викликали етиловим спиртом та іншими гепатоток-сичними речовинами.

Важливою ланкою механізму гепатопротекторного ефекту легалону є його влас­тивість стимулювати синтез нуклеїнових кислот і білків.

Показання: гострий вірусний гепа­тит, підгострий і хронічний гепатит, цироз печінки, ураження печінки гепатотоксичними речовинами, а також профілактика порушень функції печінки, наприклад, у зв'язку з хірургічними втручаннями на ній, жовчному міхурі, судинах тощо.

Протипоказання: цукровий діа­бет із супутнім холестатичним синдромом (можливе поглиблення холестазу, а також виникнення тяжкої декомпенсації цукро­вого діабету).

Рослинні флавоноїдні препарати хворі переносять добре. Лише у деяких з них можуть з'явитися неприємні відчуття в шлунку, сухість у роті, діарея, свербіж шкі­ри, висипи тощо.

Есенціале — лікарський препарат, до складу якого, поряд з вітамінами (піридоксином, ціанокобаламіном, ніацином (кис­лотою нікотиновою), кислотою пантотеновою та ін.), входять есенціальні, тобто не­замінні фосфоліпіди, переважно фосфатидилхоліни. Вважають, що в 100 г печінки здорової людини міститься близько 12-14 г фосфоліпідів. З них приблизно 70-80 % при­падає на фосфатидилхоліни.

Описание: Описание: http://www.zdorovie.ru/img/drugs/essenciale-forte.jpg

Фармакодинаміка. Есенціале впливає на обмін речовин, особливо ліпідний, активує оксидне фосфорування, сприяє синтезу кислоти аденозинтрифосфорної. Препарат має мембраностабілізуючу, антиоксидантну і гепатопротекторну активність при інтоксикації організму гепатотоксичними речовинами: чотирихлристим вуглецем, спиртами, етіоніном, антибіотиками групи тетрацикліну, протитуберкульозними засобами та ін. Цей пре­парат гальмує некроз печінки, сприяє нормалізації структури та функції гепатоцитів. За рахунок есенціальних фосфоліпідів він забезпечує відновлення структури і функцій клітинних та субклітинних мембран. У зв'язку з цим ліквідуються дефекти в клітинних мембранах, викликані гепатотоксичними речовинами. Есенціале зменшує щільність біологічних мембран, зумовлену віковими змінами. Як і інші антиоксиданти, есенціале сприяє зростан­ню загальної кількості рибосомного мате­ріалу, зменшує кількість мембранозв'язаних полісом у печінці, значно збільшує співвідношення поміж вільними та мембранозв'язаними полісомами, стимулюю­чи синтез білка.

Показання: гострий і хронічний гепатит, цироз печінки, жирова її дистрофія, печінкова кома, ушкодження печінки екзогенними гепатотоксичними речовинами, порушення функції печінки у хворих на цукровий діабет та ін.; профілактика рецидивів жовчнокам'яної хвороби, передопераційна підготовка і післяопераційне лікування хворих, особливо у випадках хірургічного втручання на печінці і жовч­них шляхах тощо.

Есенціале застосовують не тільки при захворюваннях печінки і жовчних шляхів. Його призначають у складі комплекс­ної фармакотерапії хворим, у яких пору­шений обмін ліпідів і пов'язана з ним фосфоліпідна структура мембран клітин. Сприяючи нормалізації названих проце­сів, есенціале підвищує ефективність фар­макотерапії основного захворювання.

Протипоказань до застосування есенціале немає, що є важливою його пе­ревагою перед іншими гепатопротекторами.

Токофероли (вітамін Е) є природними антиоксидантами.

Описание: Описание: http://vitamin.com.ua/usersimage/products/p_list_36.gif

Стабілізуюча їх дія на клітинні та субклітинні мембрани вияв­ляється при запальних і дистрофічних захворюваннях печінки, ураженнях її гепатотоксичними речовинами — спиртами, протитуберкульозними препаратами, метгемоглобіноутворювальними сполуками тощо. Найефективнішим з них є синте­тичний препарат токоферолу ацетат. Під впливом цього препарату прискорюється нормалізація обміну бі­лірубіну, поліпшується функціональний стан печінки, зменшуються її розміри. Ефективність токоферолу ацетату при захворю­ваннях печінки підвищується при поєднан­ня його з іншими гепатопротекторами.

Гепабене комбінований препарат рослинного походження, що містить флавоноїди розторопші плямистої, а також алка­лоїди рутки лікарської (димниці). Має ви­разну гепатопротекторну і жовчогінну дію.

Показання: хронічний гепатит, ци­роз печінки, токсичні ураження печінки, в  тому числі алкоголем.

Подібна дія властива також для силібору, карсилу.

Описание: Описание: http://www.vsenatural.com/cart/images/DSC03012%20copy.jpg

Кислота аскорбінова використовується як допоміжний гепатопротекторний засіб у комбінованій фар­макотерапії у випадках гострого та хро­нічного гепатиту, цирозу печінки, уражень її гепатотоксичними речовинами. Призна­чають по 0,3-0,5 г 3-4 рази на день, у разі тяжкого перебігу захворювання — внутрішньовенно по 0,5 г 1—2 рази на день в 10-20 мл 25-40 % розчину глюкози або краплинно в 500 мл 5 % розчину ЇЇ щодня протягом 10-15 днів.

Описание: Описание: КИСЛОТА АСКОРБІНОВА

Замість кислоти аскорбінової можна призначати галаскорбін комплексну спо­луку солей аскорбінової і галової кислот, або аскорутин —препарат, до складу якого крім кислоти аскорбінової входить рутин. При захворюваннях печінки галаскорбін приймають по 0,5 г 3-4 рази на день, аскорутин — по 1-2 таблетки 3 рази на день.

Описание: Описание: Аскорутин

Кислоту глутамінову в гепатології призначають хворим на хронічний ге­патит (активна форма, персистуючий, холестатичний), біліарний цироз печінки, у випадках екзогенної (портальної) коми, хронічної печінкової коми тощо. При цьо­му поліпшується стан хворих, зв'язується і виводиться з організму аміак. Призна­чають усередину по 1-1,5 г на добу про­тягом 30-60 днів і більше за 15-30 хв до їди, а при наявності диспепсичних явищ — під час або після їди.

Препарати печінки (сирепар, віто-гепат, вігератин) також мають гепатопротекторні властивості. Сирепар і віто-гепат отримують із печінки великої ро­гатої худоби, містять ціанокобаламін (бли­зько 10 мкг в 1 мл), а вігератин —пре­парат, до складу якого входить ліофілізований екстракт печінки і панкреатин. Препарати печінки мають ліпотропну, гепатотропну, антианемічну активність. їх призначають при хронічних захворюван­нях печінки (гепатит, компенсований і субкомпенсований цироз печінки, жировий гепатоз), а також хворим на панкреатит і гастрит з пониженою секреторною функ­цією (вігератин), гіперхромну анемію і макроцитарну анемію вагітних (вітогепат). Вітогепат вводять внутрішньом'язово по 1-мл на добу, курсами по 15-20 днів; сирепар — по 2-3 мл протягом 1,5-2 місяців; вігератин — усередину по 2-3 таблетки на день протягом 3-4 тижнів.

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ЕКСКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ

ПІДШЛУНКОВОЇ ЗАЛОЗИ

При захворюваннях, які супроводжу­ються недостатністю екскреторної функ­ції підшлункової залози, порушується трав­лення і обмін речовин. Оскільки фермен­ти підшлункової залози беруть участь у розщепленні білків, жирів і вуглеводів, виникає потреба у препаратах, які містять ферменти підшлункового соку.

Класифікація. До цієї групи від­носять різні за походженням лікарські засоби, які стимулюють чи заміщують екскреторну функцію підшлункової за­лози або гальмують її, пригнічують ак­тивність протеолітичних ферментів. Від­повідно ці засоби можна розділити на такі групи.

I.       Лікарські засоби, які стимулюють або заміщують екскреторну активність під­шлункової залози:

1)   тваринного походження (органопре­парати) (секретин, холецистокінін, панкре­атин, панзинорм форте, фестал, креон та ін.);

2) мікробного походження (солізим);

3) які отримують із грибів (ораза);

4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з насіння кропу,  листя м'яти перцевої, плодів глоду, квіток безсмертника піщаного,

         II.      Лікарські засоби, які гальмують екс­креторну активність підшлункової зало­зи (інгібітори протеолітичних ферментів):

1)  препарати підшлункової залози (гордокс);

2)  які отримують з тканини легень (контрикал, інгітрил);

3)синтетичного походження (кислота амінокапронова);

4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з плодів анісу, тра­ви чистотілу, стовпчиків з приймочками кукурудзи, коріння кульбаби, трави звіро­бою та ін.

При недостатності функції підшлунко­вої залози для замісної терапії признача­ють панкреатин (порошок з висушеної підшлункової залози великої рогатої ху­доби).

Описание: Описание: http://www.lekhim.ua/images/preparati/pan8000_3.jpg

Амілаза у складі панкреатину, як і соку підшлункової залози, перебуває в актив­ному стані. Вона забезпечує розщеплен­ня крохмалю і глікогену до дисахаридів. Трипсин у панкреатині представлений у вигляді трипсиногену, тобто в неактивній формі. Під впливом ентерокінази кишко­вого соку він перетворюється на актив­ний трипсин, який розщеплює білки і по­ліпептиди до амінокислот. Дія цього фе­рменту доповнюється ферментом хімотрипсином, який також входить до складу соку підшлункової залози. Трипсин руй­нує пептидні зв'язки, утворені карбокси­льними групами аргініну й лізину, а хімотрипсин — зв'язки циклічних амінокислот.

Сприяючи нормалізації процесу трав­лення в кишках, панкреатин запобігає ме­теоризму або усуває його.

Панкреатин як замісний засіб застосо­вується у випадках розладу травлення, зумовленого недостатністю екскреторної функції підшлункової залози (хронічний панкреатит, пухлина або атрофія залозис­тих елементів) і порушення функції печін­ки. Крім того, панкреатин доцільно при­значати хворим на гіпоацидний гастрит, хронічний ентероколіт, особливо у випадках неефективності кислоти хлороводне-вої розведеної. У поєднанні з ціанокобаламіном панкреатин застосовують також при гіперхромній анемії.

Доцільно комбінувати панкреатин з кислотою хлороводневою розведеною, пепсином, жовчогінними препаратами та ін.

В останні роки як замісні лікарські за­соби при недостатності екскреторної функції підшлункової залози широко застосо­вують комплексні ферментні препарати.

Одним з них є панзинорм форте. До його складу входить 200 мг екстракту слизової оболонки шлунка, що відповідає 200 мг пепсину, ЗО мг сухого екстракту жовчі рогатої худоби, 200 мг панкреати­ну. Зовнішній шар таблетки містить екс­тракт слизової оболонки шлунка (розчи­няється в шлунку). Кислотостійке ядро таблетки, що складається з панкреатину й екстракту жовчі, розпадається у дванадця­типалій кишці. Таким чином, субстанції, що містяться в таблетці, компенсують де­фіцит ферментів шлунка і підшлункової залози, одночасно стимулюючи їх продук­цію. Крім захворювань шлунка і двана­дцятипалої кишки препарат ефективний при панкреатиті різного генезу, а також після операційних втручань на цих орга­нах, печінці, жовчних шляхах, кишках.

Серед комплексних препаратів, що засто­совуються як замісні засоби, одним з най­більш поширених є фестал, до складу якого входять панкреатичні ферменти лі­паза й амілаза по 10 ОД, протеаза — 17 ОД, компоненти жовчі — 25 мг, геміце­люлоза — 0,05 г. Має високоактивну фер­ментну дію, розщеплює і забезпечує абсор-бування жирів, білків та вуглеводів. При­значають у випадках екскреторної недостат­ності підшлункової залози, хронічного гаст­роентериту, гепатиту, недостатності травної системи в похилому віці, післяінфекційного коліту, розладу функції травної системи піс­ля хірургічних втручань та застосування кислоти аміносаліцилової, антибіотиків.

Описание: Описание: http://www.aptekagal.com.ua/archive/14-04/14-04-4.gif

Приймають по 1—3 драже під час або відразу після їди 3 рази на добу. Курс лікування 2 місяці.

Протипоказання: алергія на ком­поненти, що входять до складу препарату, тяжкі ураження печінки з високим рів­нем білірубіну, обтурація жовчних шля­хів, печінкова кома, непрохідність кишок.

Побічна  дія  не встановлена.

Подібну або близьку дію мають інші комплексні ферментні препарати: мезим форте, дигестал, креон та ін.

Поряд з протеолітичними ферментами до складу підшлункового соку входять та­кож їх інгібітори, які продукуються кліти­нами підшлункової залози, печінки, привушних залоз та інших органів. Вони галь­мують активність цих ферментів, утворюючи з ними неактивні комплекси, запобіга­ючи можливості впливу їх на тканину під­шлункової залози. При деяких захворю­ваннях залози (гострий панкреатит, загост­рення хронічного панкреатиту) захисна дія інгібіторів протеолітичних ферментів під­шлункової залози стає недостатньою. Вна­слідок цього активуються протеолітичні ферменти підшлункової залози, що може призвести до ЇЇ самоперетравлювання.

При таких захворюваннях хворим по­трібно вводити інгібітори протеолітичних ферментів панкреатичного соку, зокрема контрикал.

 

Контрикал — інгібітор протеоліти­чних ферментів: калікреїну, трипсину, хі-мотрипсину. Крім того, він гальмує акти­вування профібринолізину (плазміногену) і перетворення його на фібринолізин, а також активність останнього.

У травному каналі не абсорбується. Після внутрішньом'язового і підшкірно­го введення концентрація в крові незнач­на, оскільки у тканинах швидко руйнуєть­ся. Т]/2 не перевищує 10 хв.

Контрикал призначають хворим на гос­трий і хронічний панкреатит у період заго­стрення, а також напередодні оперативно­го втручання на підшлунковій залозі і су­міжних органах для уникнення можливо­го перетравлювання їх панкреатичним со­ком. Крім того, контрикал застосовують у випадках шоку внаслідок крововтрати, не­сумісності крові, тяжких травм, при опіках, передчасному відшаруванні плаценти, вну-трішньоутробній смерті плода та інших станах, які супроводжуються різким під­вищенням фібринолітичної активності кро­ві. Контрикал є ефективним антидотом у випадках передозування фібринолізину.

Описание: Описание: http://medi.ru/doc/1437.jpg

Контрикал вводять внутрішньовенно струминно (повільно) і крапельно. В останньому випадку його розводять ізо­тонічним розчином глюкози або натрію хлориду. Чим тяжчий перебіг захворюван­ня, тим у більшій дозі застосовують пре­парат. При гострому панкреатиті, некрозі підшлункової залози, загостренні хроніч­ного панкреатиту контрикал вводять вну­трішньовенно повільно в дозах 75 000-125 000 ОД і більше. Потім протягом того  ж дня додатково вводять крапельно ще 25 000-75 000 ОД. На 2-4-й день конт-рикал також вводять у великих дозах. Далі в міру поліпшення стану хворого і зниження вмісту діастази в сечі, дозу по­ступово зменшують. Для профілактики безпосередньо перед операцією контрикал потрібно вводити в дозі 50 000 ОД внут­рішньовенно повільно, а під час операції, як і в перші дні після неї, крапельно ще 50 000-100 000 ОД. При хронічному ре-цидивуючому панкреатиті добова доза контрикалу звичайно не перевищує 25 000— 50 000 ОД.

Контрикал переноситься хворими доб­ре, навіть у високих дозах. У випадках дуже швидкого введення можливі нудота і блювання, рідко — місцеве подразнен­ня. Після частих повторних введень пре­парату може розвинутися тромбофлебіт. Алергічні реакції виникають рідко.

При гострому панкреатиті використо­вують також пентоксил. Він є не тіль­ки інгібітором трипсину, а й має протина-брякову і протизапальну активність. При­значають по 0,25 г 3-4 рази на день.

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК

Рухова (моторна) функція кишок забез­печує просування їжі, перетравлювання й абсорбцію харчових речовин завдяки постій­ній зміні тонусу, перистальтичним скорочен­ням і маятникоподібним рухам кишок. Здій­снення цих процесів, як і координацію функ­ції різних відділів кишок, регулюють складні неврогуморальні механізми, забезпечує нервовом'язовий апарат кишок (нервові спле­тення, циркуляторна і поздовжня гладка мускулатура, велика кількість чутливих хемо- і механорецепторів, холіно- і адрено-рецепторів). Цим пояснюється висока чут­ливість кишок до численних ендогенних і зовнішніх чинників, у тому числі й до різ­них лікарських речовин.

Рухова функція кишок посилюється під впливом холіноміметичних, деяких гормо­нальних та інших препаратів. Наркотич­ні, антихолінергічні, адреноміметичні за соби, препарати опію та інші речовини, навпаки, гальмують цю функцію.

Серед засобів, які підвищують перисталь­тику кишок, розрізняють такі, що усувають їх атонію, й ті, що сприяють ліквідації за­пору (проносу). Серед засобів, які гальму­ють моторну функцію кишок, самостійне значення мають ті, що усувають їх спазм, а також засоби, які ліквідують пронос.

ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК

ЗАСОБИ, ЩО УСУВАЮТЬ АТОНІЮ КИШОК

Серед речовин, які усувають атонію кишок, найбільше практичне значення мають антихолінестеразні засоби, пітуїтрин, натрію хлорид та ін.

Із антихолінестеразних засобів найчас­тіше застосовують прозерин. Його при­значають для профілактики атонії і ліку­вання кишок хворих після операції, у ви­падках стійкого атонічного запору тощо.

Після підшкірного введення прозерину ефект настає через кілька хвилин, усе­редину — через 1-2 год. У зв'язку з цим для збудження моторики кишок прозерин потрібно призначати парентерально. Зде­більшого вводять підшкірно або внутрі-шньом'язово по 1—2 мл 0,05 % розчину через кожні 4 год.

Інші антихолінестеразні засоби вплива­ють на моторику кишок менше, тому їх при атонії застосовувати недоцільно.

Пітуїтрин впливає на моторну функ­цію кишок за рахунок гормону вазопре­сину, що входить до його складу. При ато­нії кишок пітуїтрин вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 5-10 ОД. За по­треби ін'єкції можна повторювати. Відно­влення моторики кишок, як правило, почи­нається через 10-20 хв, поступово зростає, інколи навіть до спазмів і проносу.

У випадках післяопераційної атонії, паралітичної, странгуляційної і обтураційної непрохідності кишок, коли організм втрачає багато води і електролітів через блювання, під шкіру вводять близько 2 л ізотонічного розчину натрію хлориду.     Кращих результатів досягають при вве­денні гіпертонічного розчину натрію хло­риду внутрішньовенно повільно. Вводять близько 20 мл і більше 10 % розчину. Більш концентровані розчини вводити не слід, оскільки у вені на місці ін'єкції мо­жуть утворюватися тромби.

 ПРОНОСНІ ЗАСОБИ

Проносні засоби викликають розрі­дження вмісту кишок, підвищують їх мо­торну функцію і прискорюють дефекацію. Дія проносних засобів рефлекторна (ви­кликають подразнення чутливих рецепто­рів кишок). Підвищення моторики на мі­сці дії проносних засобів рефлекторно поширюється на інші ділянки кишок, а також на інші органи, особливо на серце­во-судинну систему. Настає перерозподіл крові, що призводить до зменшення кровонаповнення судин мозку і усунення загро­зи крововиливу. Проносні засоби, особливо сильнодіючі, стимулюють скоротливу функ­цію матки, тому під час вагітності і менст­руації їх призначають з обережністю.

Класифікація. Залежно від лока­лізації дії розрізняють засоби, які підви­щують моторну функцію: а) переважно тонкої кишки, б) переважно товстої киш­ки і в) усіх відділів кишок.

До засобів, дія яких поширюється на всі відділи кишок, належать солі (натрію і магнію сульфат, водорозчинні фосфати тощо), які дуже повільно проникають че­рез кишковий бар'єр.

Найчастіше застосовують магнію і натрію сульфат, а також деякі міне­ральні води («Моршинська», «Баталінська», «Слов'янська») і мінеральні солі (наприклад, карловарську, яка містить ве­лику кількість натрію сульфату).

У зв'язку з тим що аніони і катіони цих проносних засобів погано абсорбуються, у кишках створюється високий осмотичний тиск, що перешкоджає абсорбції води. Крім того, гіпертонічні розчини цих солей спри­яють дифузії води в просвіт кишок, і вони переповнюються рідиною. Це викликає механічне подразнення барорецепторів і рефлекторне посилення моторики кишок. Проносній дії сульфатів сприяє також під­вищене утворення в кишках сірководню.

Залежно від шляху введення магнію суль­фат діє по-різному. Виходячи з механізмів проносної дії магнію і натрію сульфату, потрібно дотримуватися певних умов, які забезпечують максимальний ефект: призначати натще і з достатньою кількістю теплої води (1/2-2 склянки). За дотримання цих умов проносний ефект на­стає через 4-6 год. Концентровані розчи­ни цих солей можуть викликати рефлек­торний спазм воротаря (pylorus), що за­тримує надходження їх у кишку.

Дію сольових проносних можна при­скорити вживанням великої кількості теп­лої води: ефект настає значно раніше — через 1—3 год.

Проносні солі застосовують за потреби швидкого спорожнення кишок одноразо­вим прийомом препарату. Повторний при­йом протягом доби або в найближчі дні неприпустимий через подразнювальну дію цих препаратів.

Після прийому сольових проносних стає неможливою абсорбція в кишках не тіль­ки води, а й різних речовин — харчових, лікарських, отруйних. У зв'язку з цим маг­нію і натрію сульфат застосовують у ви­падках отруєння різними лікарськими ре­човинами й отрутами, прийнятими всередину. Проносні солі запобігають абсорб­ції і різко прискорюють виведення отру­ти з травного каналу.

Для цього призначають по 20-30 г солі з великою кількістю теплої води (2— З склянки).

Сольові проносні використовують з антигельмінтними засобами (гальмують абсорбцію останніх і сприяють підтри­манню їх високої концентрації в кишках). Вони прискорюють також виведення гель­мінтів і вмісту кишок, у тому числі антигельмінтного препарату. Сольові пронос­ні застосовують також у випадках загро­зи крововиливу в мозок і при набряку мозку, рідше при набряках, зумовлених хронічною недостатністю серця, для дегі­дратації організму. У таких випадках на­трію сульфат призначають по 20—30 г у концентрованих розчинах (на півсклян­ки води), що сприяє виведенню з організ­му максимальної кількості рідини.

Протипоказання: гострі захворю­вання органів черевної порожнини (апен­дицит, холецистит, цистит, перитоніт), наяв­ність механічної перешкоди для просуван­ня вмісту кишок (защемлена грижа, ілеус), захворювання, які супроводжуються кро­вотечами з матки, травного каналу тощо.

До препаратів, які підвищують рухову функцію переважно тонкої кишки, нале­жать ті олії, які не розщеплюються і не абсорбуються в кишках (вазелінова олія), або розщеплюються і абсорбуються част ково (рицинова — касторова, оливкова, ми­гдальна, кунжутна, а також риб'ячий жир). Ці олії або в незміненому, або в емульгова­ному стані виводяться назовні, сприяючи розм'якшенню калових мас і полегшенню їх просування через товсту кишку.

Олія рицинова (касторова) — прозо­ра густа в'язка жовтувата рідина, має слаб­кий запах і своєрідний смак. У будь-яких співвідношеннях змішується зі спиртом, ефіром, хлороформом. Отримують з насін­ня рицини, яка росте у тропічній Африці, культивується в південних районах СНД.

Ця олія сама по собі подразнювальної дії не має, у шлунку не змінюється. Лише у дванадцятипалій кишці вона під впли­вом ліпази і лужного середовища частко­во гідролізується на гліцерин і рицинову (оксипальмітинову) кислоту. Солі цієї кислоти, подразнюючи хеморецептори сли­зової оболонки кишок, викликають рефлек­торне збудження перистальтики. Внаслідок цього прискорюється просування вмісту кишок, швидше настає дефекація. Після прийому столової ложки олії рицинової випорожнення кишок настає через 2—6 год.

У міру видалення вмісту кишок, як і продуктів гідролізу олії рицинової, товста кишка розслаблюється, внаслідок чого можливий тимчасовий запор.

Як проносний засіб олію рицинову при­значають всередину дорослим по 15—30 г, а дітям по 5-15 г на прийом, головним чином хворим на ентероколіт, а також хронічний запор у зв'язку з гемороєм, проктитом, тріщиною відхідника. її засто­совують і для підготовки хворих до рент­генологічного дослідження органів черев­ної порожнини, щоб видалити з кишок гази і вміст. Для цього можна використовува­ти препарати сени. Призначати сольові проносні в даному випадку недоцільно, оскільки після їх застосування гази і рі­дина в кишках залишаються.

Оскільки олія рицинова викликає реф­лекторне підвищення моторної функції матки, її можна застосовувати у випадках слабкості пологової діяльності. Для цьо­го ЇЇ призначають всередину по 40-50 г у поєднанні з окситоцином, хініном, пахікарпіном та ін. Крім того, в мазях і бальзамах олію рицинову застосовують зовні при вираз­ках, ранах, опіках тощо. Вона входить до складу мазі Вишневського.

Застосування олії рицинової як проно­сного засобу протипоказане у ви­падках отруєнь жиророзчинними отрута­ми (бензолом, фосфором та ін.), а також після приймання препаратів чоловічої па­пороті: у зв'язку з розчинністю цих речо­вин в олії прискорюється їх абсорбція і посилюється інтоксикація.

Олію вазелінову призначають усере­дину по 1-2 ст. ложки на день, переважно хворим з хронічним запором.

Рухову функцію переважно товстої кишки підвищують за допомогою засобів рослинного і синтетичного походження. Найбільшого поширення отримали препа­рати з рослин, які містять антраглікозиди, а з синтетичних — фенолфталеїн (пур­ген) та ізафенін.

Антраглікозиди — це складні ефі­ри, під час гідролізу яких утворюються похідні антрахінону і цукру. На відміну від серцевих глікозидів антраглікозиди вибірково діють на кишки. Діючими ре­човинами є не антраглікозиди, як такі, а продукти їх гідролізу, а саме, похідні антрахінону — емодин (тріоксиметилантра-хінон) та ін. Ці речовини, подразнюючи інтерорецептори переважно товстої киш­ки, викликають посилення перистальтики і внаслідок цього її спорожнення.

Припускають, що гідроліз антрагліко-зидів відбувається не в кишках, а в інших органах, можливо, в печінці. Потім продук­ти гідролізу їх разом з жовчю виділяються в кишки і впливають на рецептори. Деякі з цих продуктів, а саме, кислота хризофа­нова, виділяються з організму з молоком і сечею, забарвлюючи їх у жовтий колір. Проносний ефект препаратів, які містять антраглікозиди, настає через 6-10 год, тому їх призначають звичайно на ніч.

 

Описание: Описание: http://www.1800wellmed.com/colonshield/images/colon-image_3.jpg

Проносні засоби, які містять антраглі­козиди, як і синтетичні препарати, засто­совують переважно для усунення звично­го запору, а також у разі затримки та утру­днення дефекації у зв'язку з гемороєм. У таких випадках ці препарати приймають у великих дозах, а за неефективності за­стосовують інші проносні засоби.

Проносні препарати, які містять антра­глікозиди, у великих дозах можуть викли­кати біль у животі й тенезми. З обережні­стю їх слід призначати вагітним жінкам та годувальницям, а також хворим із за­хворюваннями печінки та нирок. Негатив­ним реакціям на проносні засоби запобі­гають ретельним підбором доз.

У медичній практиці широко викорис­товують препарати з кореня ревеню, кори крушини, листя сени тощо.

Корені ревеню (Radices Rhei), бага­торічної трав'янистої рослини, використо­вують у медицині.

Корені та кореневища ревеню містять антраглікозиди, таноглікозиди, кислоту хри­зофанову, смоли, пектинові речовини, багато крохмалю тощо. З них виготовляють поро­шок, таблетки, сухий екстракт, сироп. Ці пре­парати призначають як проносні та жовчо­гінні засоби при хронічному запорі, атонії кишок, метеоризмі. Інколи їх застосовують як в'яжучі засоби (закріплюючий ефект): таноглікозиди не посилюють, а, навпаки, при­гнічують моторику кишок. Зв'язуючись з білками, вони утворюють осад, який захи­щає рецептори слизової оболонки кишок від подразнення. Для досягнення проносного ефекту препарати ревеню призначають у дозах 0,5-2 г на прийом. Сироп ревеню ви­користовують як легке проносне головним чином у педіатрії.

Кора крушини (Cortex Frangulae Alni). Із кори крушини виготовляють рідкі й сухі екстракти, проносні збори тощо. Ці препарати викликають проносну дію через 8-10 год після прийому всередину. Великий латентний період зумовлюється повільним гідролізом антраглікозидів кру­шини ферментами та бактеріальною фло­рою товстої кишки в лужному середови­щі. Вони починають розпадатись лише в товстій кишці, де і проявляють свою про­носну дію. Вона є результатом подразнен­ня рецепторного апарату цього відрізка кишок. Крім того, препарати крушини гальмують абсорбцію з кишок, у зв'язку з чим об'єм кишкового вмісту збільшуєть­ся, випорожнення кишки полегшується Препарати крушини призначають хворим з хронічним запором. Тривале лікування цими препаратами призводить до звикання, що потребує збільшення дози або заміни їх на інші препарати аналогічної дії.

Вагітним жінкам ці препарати проти­показані: можуть призвести до викидня.

Сухим стандартизованим препаратом кори крушини є препарат рамніл. Його призначають хворим з хронічним запором по 0,2 г на ніч.

Листя сени (Folia Sennae), або касії вузьколистої (Folium Cassia) — напів-кущовика, що культивується в Середній Азії та Казахстані, містить антраглікози-ди, флавонові глікозиди, органічні кисло­ти, полісахариди тощо.

Листя сени використовують для виго­товлення настою, таблеток екстракту сени сухого, порошку кореня солодки склад­ного, зборів; імпортні препарати — сепаде, пафіол, глаксена, регулакс та ін.

Ці препарати мають проносну дію, оскіль­ки стимулюють моторну функцію кишок, особливо товстої кишки. Використовують у випадках хронічного запору, післяопе­раційної атонії кишок, перед хірургічним втручанням.

До складу порошку кореня солод­ки складного (Pulvis Glycyrhizae compositus) входить 20 частин порошку листя сени, 20 частин плодів кореня солод­ки, 10 частин порошку плодів фенхеля, 10 частин сірки очищеної та 40 частин по­рошку цукру. Як легкий проносний засіб призначають по 1-2 чайній ложці 1-3 рази на день з водою.

Збір протигеморойний (Species antihaemorrhoidales) містить листя сени, кору крушини, траву деревію, плоди ко­ріандру та корінь солодки — по 20 час­тин. Столову ложку збору заварюють склянкою кип'ятку, настоюють 20 хв, про­ціджують. Призначають по 1/2-1 склян­ці на ніч.

Фенолфталеїн є синтетичним про­носним засобом. За характером проносної дії подібний до антраглікозидів. Є надій­ним і порівняно легким проносним засо­бом. Ефект настає через 6—8 год після при­йому і зберігається протягом 2-4 днів.

Тривалість дії фенолфталеїну зумовлена тим, що він, абсорбуючись у кишках, надходить до печінки, звідки з жовчю виділя­ється знову в кишки. У зв'язку з повільним виділенням із організму при повтор­них введеннях можлива кумуляція, яка проявляється подразненням нирок, виси­пом на шкірі. Призначають усередину по 0,1-0,2 г на ніч. У менших дозах він ви­кликає розм'якшення калових мас.

Ізафенін порівняно з фенолфталеїном має активнішу проносну дію, він менш токсичний і не подразнює нирок. Збуджує пе­ристальтику переважно товстої кишки. Його можна призначати вагітним жінкам і дітям, а також хворим на захворювання нирок.

Ізафенін входить до складу комбінова­них таблеток «Ізаман».

Бісакодил. Ефект настає через 4 — 5 год.

Широко застосовують засоби, що пом'як­шують калові маси: лактулазу, сорбітол, форлакс.

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК

ЗАСОБИ, ЩО УСУВАЮТЬ СПАЗМ КИШОК

Спазми кишок звичайно супроводжу­ються болем (кишкова колька) різної ін­тенсивності й локалізації. Вони можуть виникати внаслідок деяких захворювань кишок або інших органів і систем (гіпо­функція надниркових залоз, діабетична кома, інтоксикація лікарськими речовина­ми, отрутами тощо).

Спазмолітичний вплив на кишки мають лікарські засоби: м-холінолітичні, гангліоблокуючі, засоби з міотропною дією. Серед них особливий інтерес мають: атропіну сульфат, платифіліну гідротартрат, бензогексоній, пірилен, папа­верину гідрохлорид, но-шпа та ін.

 ПРОТИПРОНОСНІ ЗАСОБИ

Пронос є симптомом багатьох захворю­вань та інтоксикацій (дизентерії, холери, інколи туберкульозу, септичних процесів, отруєнь арсеном, солями важких металів тощо). Часто його причиною є недостатня функція шлунка (ахілія) і підшлункової залози, захворювання ендокринних залоз.

Ліквідація проносу при цих захворю­ваннях можлива лише за правильної ді­агностики і раціонального харчування. Наприклад, при наявності проносу у хво­рих на туберкульоз ефективним є при­значення протитуберкульозних засобів. Пронос у хворих з недостатньою секре­торною функцією шлунка або підшлун­кової залози знімають засобами, що ком­пенсують цю недостатність (пепсин, шлун­ковий сік натуральний, панкреатин та ін.). У випадках, коли причиною проносу є ін­фекційні процеси, ефективними є засоби з протимікробною дією (антибіотики, сульфаніламідні препарати, похідні нітрофурану).

Для ліквідації проносу крім зазначених застосовують засоби, які мають також не­специфічну протизапальну дію.

В'яжучі засоби, вступаючи в реакцію з тканинними білками поверхні слизових оболонок, ерозій і виразок, утворюють альбумінати у вигляді плівки, яка покриває поверхню слизової оболонки шлунка і ки­шок. Ця плівка захищає ЇЇ від механіч­них, термічних і хімічних подразнень, вна­слідок чого зменшується потік патологіч­них імпульсів із зони ушкодження, галь­мується абсорбція різних речовин, у тому числі токсичних. У результаті в зоні ушко­дження зникає запальна реакція, зменшу­ється моторика кишок, прискорюється епі­телізація ерозій і виразок.

Із групи в'яжучих засобів для ліквіда­ції проносу застосовують танальбін та інші препарати рослинного походження, а та­кож синтетичний препарат — бісмуту ні­трат основний.

Як протипроносні засоби застосовують також настої і відвари трави звіро­бою (Herba Нурегісі), плоди чорниць (Fructus Murtilli), плоди черемхи (Baccae Prurni racemosae), кореневище перстачу (Rhizoma Tormentilla) та ін.

Бісмуту нітрат основний (Bismuti subnitras) має в'яжучу і протимікробну дію.

У гастроентерологічній практиці в'я­жучі засоби застосовують при багатьох захворюваннях, особливо запальних і за­пально-виразкових процесах тонкої і тов­стої кишок (ентерит, ентероколіт, коліт) і діареї різного походження. При таких захворюваннях звичайно назначають бі­смуту нітрат основний, танальбін або на­стої і відвари із зазначених рослин. У випадках інфекційних запальних захво­рювань кишок ці засоби комбінують з протимікробними. Для усунення проно­су часто поєднують в'яжучі засоби зі спазмолітичними, обволікаючими, анальгетиками і адсорбуючими речовинами. При запаленні прямої кишки в'яжучі засоби, часто в поєднанні з анестезином, препаратами беладонни та іншими, за­стосовують у вигляді клізм і свічок.

Обволікаючі засоби як високомолекулярні речовини, які утворюють з водою ко­лоїдні розчини, механічно захищають сли­зову оболонку травного каналу від подраз­нення. Внаслідок цього зменшуються реф­лекторні реакції, гальмується моторика ки­шок, сповільнюється всмоктування у шлун­ку і кишках, у тому числі лікарських і ток­сичних речовин. Створюються сприятливі умови для усунення запального процесу.

Обволікаючу дію мають крохмаль, аравійська камедь, препарати з алтейного кореня, бульб салепу, насіння льо­ну та ін.

Крохмаль (пшеничний, кукурудзяний, рисовий, картопляний) застосовують у вигляді колоїдного розчину (Mucilago Arnyli), який отримують розчиненням його у гарячій воді. Застосовують зовнішньо, всередину і в клізмах. Бульби салепу (Tuber Salep) і аравійську камедь

(Gummi arabicum) також застосовують для приготування колоїдних розчинів (слизів). Корінь алтеї (Radix Althaeae) застосовують у вигляді порошку, настою, екстракту сухого (Extractum Althaeae siccum) і сиропу (Sirupus Althaeae), як відхаркувальний, протизапальний і обво­лікаючий засоби. Насіння льону (Semen Lini) використовують у вигляді відвару та емульсії.

Прийняті всередину адсорбуючі засо­би крім протизапальної дії сприяють зниженню кислотності шлункового соку і гальмують моторику кишок, ліквідують ме­теоризм і пронос.

Найактивнішим адсорбуючим засобом є вугілля активоване (Carbo activatus): має велику загальну поверхню (1гблизько 200 м2). Випускається у вигляді порошку, гранул і таблеток під назвою карболен (Carbolenum). Вугілля акти­воване застосовують як адсорбент при гі­перацидному гастриті, метеоризмі, інфек­ційних захворюваннях травного каналу, харчових інтоксикаціях, отруєннях алка­лоїдами (стрихніном, морфіном, атропіном та ін.), барбітуратами, солями важких ме­талів, фосфором, калію ціанідом.

Хворим з підвищеною кислотністю шлун­кового соку, диспепсією і метеоризмом вугілля активоване призначають усереди­ну по 1/2-1 чайній ложці або 1-2 г кілька разів на день, при інфекційних захворю­ваннях кишок — по 1—2 столовій ложці на півсклянки води кілька разів на день. При гострих отруєннях лікарськими ре­човинами чи отрутами препарат потрібно призначати у великих дозах: по 3—10 сто­лових ложок з наступним введенням со­льових проносних засобів.

При метеоризмі адсорбуючі засоби ча­сто поєднують з іншими препаратами. Наприклад, у випадках істеричної аеро­фагії доцільно вводити їх із седативними і психотропними засобами; при паралітич­ному метеоризмі — з пітуїтрином, холіноміметичними і антихолінестеразними за­собами; при метеоризмі внаслідок порушення секреції шлункових і підшлунко­вої залоз — з соком шлунковим натураль­ним, панкреатином та ін.

При метеоризмі ефективні також віт­рогінні засоби, які отримують з листя м'яти перцевої, квіток ромашки лікарсь­кої тощо. Очевидно, вони за рахунок ефі­рних олій, які містяться в них, рефлектор­но поліпшують секреторно-моторну та резорбційну функцію травного каналу, діють протимікробно.

Листя м'яти перцевої (Folia Men-thae piperitae), трав'янистої багаторічної рослини. З листя та суцвіть виділяють ефірну олію. В них є також флавоноїди, каротин, стероли, поліфеноли, мікроелемен­ти (мідь, манган, стронцій тощо).

М'яту перцеву використовують для виготовлення галенових препаратів настоїв і настойок. їх застосовують як засоби, що рефлекторно поліпшують кро­вообіг у судинах мозку та серця, як спаз­молітики при спастичних явищах у трав­ному каналі, жовчних шляхах, протоках підшлункової залози.

Квітки ромашки лікарської (Flores Chamomillae Recutitae), однорічної тра­в'янистої рослини з інтенсивним запахом, що росте на полях, городах, біля житла.

Ефірна олія ромашки в експерименті стимулює рефлекторну діяльність, збуд­жує центри довгастого мозку, збільшує частоту дихання і скорочень серця, роз­ширює судини мозку. У великих дозах пригнічує центральну нервову систему, знижує тонус скелетної мускулатури. Жовчогінну дію має не тільки ефірна олія, а й рідкий екстракт ромашки.

Препарати ромашки лікарської (настій, рідкий екстракт, ефірна олія) належать до потогінних, вітрогінних та антиспастичних засобів. Для них властива заспокійлива і знеболювальна дія. Вони прискорюють регенерацію епітелію, пригнічують запален­ня, процеси бродіння і гниття в кишках.

У вигляді настою ромашки лікар­ської приймають усередину як спазмолі­тичний засіб при гастриті, спастичному хронічному коліті, які супроводжуються бродінням у кишках, для стимуляції виді­лення жовчі та поліпшення травлення. Крім того, його призначають хворим на виразкову хворобу шлунка і дванадцяти­палої кишки, гіперацидний гастрит, при болю, печії, нудоті.

Із синтетичних протипроносних засобів широко використовують лопераміду гідрохлорид (імодіум, лопедіум), який зни­жує тонус і рухову активність гладких м'я­зів кишок за рахунок зв'язування з опіатними рецепторами їх стінки. Підвищує то­нус сфінктера відхідника. Дія препарату настає швидко і триває 4-6 год.

Показання: гостра і хронічна діарея різного походження, регуляція випорож­нень у пацієнтів з ілеостомою.

Побічна дія: головний біль, біль у надчеревній ділянці, сухість у роті, алергіч­ні реакції.

Протипоказання: вагітність, лак­тація, вік до 2 років, гострий виразковий коліт, непрохідність кишок.

До протипроносних засобів належить смекта, що має адсорбційну й обволіка­ючу активність.

СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

 

Сечогінні засоби — лікарські засоби різної хімічної будови, які сприяють збіль­шенню виділення сечі і зменшенню вмісту рідини в організмі. У зв'язку з тим, що в механізмі сечогінної дії більшості препара­тів головне значення має збільшення екс­креції з організму солей, засоби цієї групи ще називають салуретиками (солегінними).

Основним у механізмі дії сечогінних за­собів є їх вплив на нирки, на структурно-функціональну одиницю — нефрон, на процеси, які в ньому відбуваються (клубочкова фільтрація, канальцева реабсорбція, секреція).

Для того щоб зрозуміти механізм дії сечогінних засобів, коротко розглянемо процес утворення сечі.

У клубочках нирок під впливом гідростатич­ного тиску відбувається фільтрація рідини, яка містить усі складові елементи сироватки крові, за винятком білків, що не проходять через клубочковий фільтр, та ліпідів. Для фільтрації в нирках потрібно, щоб артеріальний тиск у капі­лярах клубочків перевищував онкотичний тиск білків сироватки крові. Із зниженням артеріаль­ного тиску фільтрація в клубочках зменшуєть­ся, з підвищенням, навпаки, збільшується. Швидкість клубочкової фільтрації залежить не тільки від кровопостачання нирок, а й від кількості функціонуючих нефронів.

Клубочкова фільтрація у дорослої людини становить у середньому 100 мл/хв. За добу в нирках фільтрується 150 — 200 л рідини, а сечі виділяється лише 1,5 —2 л, тобто 99 % первинної сечі знову всмоктується (реабсорбується). Про­цеси реабсорбції відбуваються на всьому про­тязі нефрону: у проксимальних канальцях, петлі нефрону (петля Генле), дистальних канальцях і збірних трубочках. Для того щоб збільшити діу­рез удвічі, потрібно збільшити у два рази клу-бочкову фільтрацію, що практично зробити не­можливо, або зменшити реабсорбцію на 1 %. Та­ким чином, найбільших змін у сечоутворенні можна досягти, впливаючи на канальцеву реаб сорбцію. При цьому слід враховувати, що в ка-нальцях насамперед потрібно змінити реабсорб­цію натрію, а вода пасивно проходить за цим осмотично активним йоном.

Реабсорбція натрію в канальцях нирок здійснюється таким чином. Із просвіту канальця Na+ надходить всередину клітин його стінки через апікальну мембрану. Вважають, що транспорт Na+ всередину клітини здійснюється за допомогою особливого білка-переносника, син­тез якого регулюється альдостероном. Альдо­стерон зв'язується в клітині з рецепторами, пере­носиться в ядро і, впливаючи на ДНК, стимулює синтез інформаційної РНК, яка сприяє активі­зації синтезу в рибосомах білка-переносника. Зниження реабсорбції у проксимальному канальці зумовлює компенсаторне збільшення її в петлі нефрону і дистальному канальці.

У петлі нефрону і відбувається активний транспорт Na+, СГ, її стінка є непроникною для води. Сечогінні засоби, що діють переважно у цьому відділі нефрону, називають петльовими. Блокада реабсорбції натрію у цій ділянці ви­кликає найбільший натрійурез. Натрій, що надійшов усередину клітини ка­нальця, створює той фонд (пул) натрію, який по­тім підлягає активній реабсорбції. Остання здійснюється за допомогою особливих насосів, розміщених на базальній мембрані клітин стінки канальця.

Сечоутворення завершується у дистальному відділі нефрону і збірних трубочках. Транспортні процеси тут контролюються гормональними впливами, проявляється натрійзатримувальна дія мінералокортикоїда альдостерону і водозатри-мувальна — антидіуретичного гормону вазопре­сину. Відбувається пасивна секреція ІС із клітин нефрону через апікальну мембрану за електро­хімічним градієнтом. Дистальний канадець і збірні трубочки також можуть бути місцем впливу се­чогінних засобів (антагоністи альдостерону, тріамтерен та ін.), однак такі засоби є малоак­тивними. Блокування реабсорбції Na+ у цьому відділі, коли вже реабсорбувалося близько 90 % профільтрованого Na+, може збільшити його екс­крецію лише на 2 —3 % фільтраційного заряду.

Транспорт натрію в нирках регулюють також інші чинники. Це передсердний натрійуретичний фактор, який виділяється із передсердь під час їх розтягування, що викликає збільшення швидкості клубочкової фільтрації і пригнічення реабсорбції натрію у збірних трубочках. Крім того, існує натрійуретичний фактор (гормон) — низькомолекулярна сполука гіпоталамічного, пе­чінкового походження, яка надходить у кров при стимуляції волюморецепторів і подібно до дигоксину блокує Na+, К+-АТФазу в нирках, що зменшує реабсорбцію Na+. До речовин, які відіграють роль потенційних регуляторів екскреції натрію, відно­сять естрогени, соматотропін, інсулін (збільшу­ють реабсорбцію Na+), прогестерон, паратирин, глюкагон (знижують реабсорбцію Na+). Локаль­но діють також фактори, які утворюються в нир­ках (кініни, простагландини, допамін та ін.).

З огляду на принципи функціонування системи сечоутворення, зрозуміло, що лі­карські засоби, які стимулюють сечовиді­лення, можуть безпосередньо впливати на сечоутворювальну функцію нирок або змі­нювати гормональну її регуляцію.

Застосування сечогінних насамперед як засобів симптоматичної терапії, спрямова­ної на усунення набряків, має також важливий патогенетичний вплив на склад­ний ланцюг реакцій при захворюваннях, які супроводжуються затримкою солей і води в організмі.

Функції нирок

Близько 70-80 % загальної кількості про­фільтрованого Na+ реабсорбується в проксималь­них канальцях, за ним пасивно реабсорбується вода і СІ". За участю карбоангідрази відбувається реабсорбція гідрогенкарбонату (НСО[). Об'єк­том дії сечогінних може бути проксимальний відділ нефрону, проте їх дія незначна, оскількиВ арсеналі сечогінних засобів налічу­ється близько 20 препаратів. Якому з них надати перевагу в тій чи іншій ситуації, повинні допомогти знання фармакокіне­тики, механізму дії, можливі побічні ефекти тощо.

Чіткої, досконалої класифікації, яка б охоплювала всі аспекти дії сечогін­них засобів, на сьогодні не існує. Сечогін­ні засоби, маючи різну хімічну будову, від­різняються за локалізацією, механізмом, силою дії, швидкістю настання ефекту, його тривалістю, побічною дією.

Протягом тривалого часу класифікація сечогінних засобів ґрунтувалася на їх хімічній будові. Зроблено спроби класи­фікувати діуретичні засоби за характером їх впливу на нирки. Однак багатьом се­чогінним засобам властива також і позаниркова дія. Спроби класифікувати сечогінні засоби за їх здатністю впливати на той чи інший відділ нефрону також по­в'язані з труднощами. З наведеної схеми видно, що деякі з цих засобів (ксантини, фуросемід, кислота етакринова, осмотичні сечогінні та ін.) діють на всьому протязі нефрону. У зв'язку з цим сечогінні засоби доцільніше класифікува­ти, виходячи з механізму їхньої дії.

 

Залежно від фармакодинаміки сучасні сечогінні засоби головним чином поділя­ють на 3 групи:

 аалуретики;

б) калій-зберігаючі;

в) осмотичні діуретики.

 

До групи салуретиків відносять похід­ні тіазиду (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін та ін.), петльові сечогінні (фуросемід, кислота етакринова), інгібіто­ри карбоангідрази (діакарб). Ртутні се­чогінні (меркузал, промеран та ін.) у зв'яз­ку з високою токсичністю та впровадженням

До калійзберігаючих сечогінних засо­бів відносять тріамтерен і верошпірон, які підвищують виділення натрію і мало впли­вають на екскрецію калію.

Осмотичні сечогінні засоби (маніт, се­човина), підвищуючи осмотичний тиск у канальцях, перешкоджають реабсорбції води. Слід зазначити, що така системати­зація не охоплює сечогінних засобів, які впливають на кровообіг у нирках, вона мало орієнтована на механізм дії препа­ратів.

Для кращого розуміння механізму дії сучасних сечогінних засобів рекомендуєть­ся класифікація, яка враховує не тільки ме­ханізм, а й локалізацію їхньої дії.

 

І. За локалізацією та механізмом дії:

1.      Засоби, що діють на рівні клітин нир­кових канальців.

1.1.   Засоби, що діють на рівні апікаль­ної мембрани:

а)      конкуренти за переносник натрію(тріамтерен, амілорид);

б)      антагоністи альдостерону (спіроно-лактон).

1.2.   Засоби, що діють на рівні базаль­ної мембрани:

а)      інгібітори карбоангідрази (діакарб);

б)      похідні бензотіадіазепіну - тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін);

в)      похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова);

г)       похідні кислоти антранілової (фуросемід, буфенокс, клопамід, торасемід).

2.Осмотичні сечогінні засоби (манітечовина).

3.Засоби, які підвищують кровообіг ни­рок (теобромін, теофілін, еуфілін та ін.).

4.Лікарські рослини (хвощ польовийистя мучниці, бруньки берези, листя ортосифону, ягоди суниць та ін.).

З клінічної точки зору практичне зна­чений мають сила, швидкість настання і тривалість дії сечогінних засобів, відповідно до чого їх поділяють:

II. За силою дії:

1. Засоби сильної (потужної) дії — фуросемід (лазикс), кислота етакринова

(урегіт), клопамід (бринальдикс), осмоті чні діуретики (маніт, сечовина).

2. Засоби середньої сили дії — тіазіди: гідрохлортіазид (гіпотіазид), оксоділін (гігротон), циклометіазид.

3. Засоби слабкої дії — спіронолактс(верошпірон, альдактон), діакарб (ацетозоламід), тріамтерен, амілорид, ксантии(теофілін, теобромін, еуфілін), препарати лікарських рослин (листя мучниці, лисіортосифону, березові бруньки та ін.).

 

III.            За швидкістю настання сечогіної дії:

 

1.      Швидкої (екстренної)  дії  (30-40 хв) — фуросемід, кислота етакринова; маніт, сечовина, тріамтерен.

2. Помірної швидкої дії (2 — 4 год) іакарб, теофілін, еуфілін, амілорид, цилометіазид, клопамід, оксодолін.

3. Повільної дії (2 — 4 доби) — спірінолактон.

 

IV.    За тривалістю сечогінної дії:

 

1.      Короткої дії (4 — 8 год) — фуроомід, кислота етакринова, маніт, сечовина

2.      Середньої  тривалості  дії   (8-14 год) — діакарб, тріамтерен, амілорид, циклометіазид, гідрохлортіазид, бриналдикс, теофілін, еуфілін.

3. Тривалої дії (кілька діб) — оксоділін, спіронолактон.

 

ЗАСОБИ, ЩО ДІЮТЬ НА РІВНІ КЛІТИН НИРКОВИХ КАНАЛЬЦІВ

 

Renal phisiology

До засобів, які порушують трат порт натрію через апікальну мембрану клітин стінки ниркових канальців, відносять тріамтерен, амілорид, спіронолактон. Вони діють на рівні дистального відділу нефрону.

Тріамтерен (птерофен — 2,4, 7-трі аміно-6-фенілтеридин) належить до похідних птеридину, подібного до фолієвої кислоти. Фармакокінетика. Препарат доб­ре абсорбується при застосуванні всере­дину. Ефект настає через 15 —20 хв і три­ває 6—8 год. Максимальна концентрація в крові визначається через 1,5 — 2 год. Виводиться головним чином нирками. Ін­тенсивно секретується у проксимально­му відділі нефрону. Т1/2 становить 45 — 70 хв.

Фармакодинаміка. Тріамтерен зменшує надходження натрію з просвіту канальця всередину клітини, що зумов­лено подібністю молекули препарату до гідратованого йону натрію, внаслідок чого він взаємодіє з білком-переносником. За­вдяки такій конкуренції порушується транспорт натрію всередину клітини. Зменшення внутрішньоклітинного пулу натрію негативно позначається на актив­ному транспорті його крізь базальну мембрану.

Особливістю дії тріамтерену є те, що він не впливає на екскрецію калію з сечею. Внаслідок цього концентрація калію в сироватці крові не зменшується, що дає змогу в разі потреби застосовувати тріам­терен разом з серцевими глікозидами. Тріамтерен суттєво не впливає на кислот­но-основну рівновагу, в сечі дещо збіль­шується рН внаслідок зменшення екскре­ції Н+ і збільшеню секреції НСО. При його застосуванні деякою мірою посилю­ється виділення сечової кислоти, відбува­ються певні порушення обміну фолієвої кислоти. Через подібність хімічної будо­ви тріамтерену до фолієвої кислоти пре­парат здатний пригнічувати редуктазу, яка перетворює фолієву кислоту на фолінієву. Останнє слід враховувати, признача­ючи препарат вагітним і дітям раннього

Амілорид — за дією і клінічним за­стосуванням близький до тріамтерену. Як калійзберігаючий препарат використову­ють самостійно і в комбінації з іншими засобами.

Спіронолактон (верошпірон, альдактон — у-лактон пропіонової кислоти) за хімічною будовою подібний до мінералокортикоїду альдостерону.

Фармакодинаміка. Спіронолак­тон, як і тріамтерен, порушує надходження натрію всередину клітин стінки ниркових канальців. Однак механізм його дії дещо відрізняється. Він перешкоджає взаємодії альдостерону з ядерним хроматином, внаслідок чого блокується ДНК-залежний синтез інформаційної РНК, яка, надходячи в рибосоми, забезпечувала б синтез білка — переносника натрію. По­рушення реабсорбції натрію зумовлює підвищене його виділення з організму. Часто внаслідок цього спіронолактон нази­вають антагоністом альдостерону, оскіль­ки його дія виявляється завдяки блокуван­ню дії цього гормону. У зв'язку з цим пре­парат найефективніший у випадках гіперальдостеронізму. Маючи такий механізм дії, спіронолактон починає діяти тільки на 2 — 5-й день від початку його приймання. Як і тріамтерен, спіронолактон практично не впливає на ви­ділення з організму калію.

Протипоказання: гіперкаліємія, метаболічний ацидоз, недостатність нирок, азотемія, перший триместр вагітності.

До засобів, які порушують транспорт базальної мембрани.

належать: інгібітори карбоангідрази (діакарб); похідні бензотіадіазину — тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін); похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова); похідні кислоти антранілової (фуросемід, буфенокс, кло-памїд). Також  належали також ртут­ні діуретики, які зараз не випускають. До інгібіторів карбоан гід ра­зи належить діакарб

Фармакокінетика. Діакарб добре абсорбується у травному каналі. Через 0,5 — 2 год після прийому накопичується в кірковій речовині нирок у концентрації, яка перевищує її в сироватці крові у 2 — З рази. Дія препарату після прийому все­редину починається через 1 — 1,5 год, мак­симум дії — через 2 — 4 год, тривалість дії 6 — 12 год. Після внутрішньовенного вве­дення дія розпочинається через 2-5 хв, ма­ксимум дії — через 10 —15 хв, тривалість дії — 4 — 5 год. Виділяється переважно нирками за рахунок секреції у прокси­мальному канальці. Т,/2 — 100 хв.

Фармакодинаміка. У функції ни­рок важливу роль відіграє фермент карбоангідраза. У клітинах ниркових канальців під її впливом з води і вуглекис­лого газу утворюється вугільна кислота, яка дисоціює на Н+ і НСОз.

Здатність нирок секретувати в сечу Н+ і реабсорбувати НСО^ спрямована на під­тримання кислотно-основної рівноваги. Йони водню, які утворюються в клітинах ниркових канальців, переходять через апікальну мембрану в просвіт ка­нальців в обмін на Na+. Водень, що надій­шов до первинної сечі, як це видно зі схеми, реагує з НСО3~, утворюючи вугільну кис­лоту, яка розпадається на СО2 і Н2О. Крім того, в просвіті канальців утворюється NaH2PO4 та NH4C1. У клітинах канальців Na+ разом з НСО3~ реабсорбується через відповідний насос базальної мембрани.

При блокуванні карбоангідрази ці про­цеси порушуються. Зменшується обмін Н+ на Na+, що перешкоджає його транспорту всередину клітини. Замість Н+ з клітин починає виходити К+, а Н+ затримується. На базальній мембрані практично пере­стає працювати насос, за допомогою якого здійснюється реабсорбція Na+ разом з НСОз. Все це призводить до зменшення реабсорбції Na+ і підвищеного виділення його і води з організму. Поряд з цим збіль­шуються втрати К+ і затримуються в ор­ганізмі йони водню, що призводить до роз­витку гіпокаліємії та ацидозу. Виникнен­ню ацидозу сприяє також зменшене утво­рення і надходження в кров NaHCO3, як гідрогенкарбонатного буферу.

Здатність блокувати карбоангідразу вперше була виявлена у стрептоциду, по­тім і в інших сульфаніламідів. Уведення сульфаніламідної групи в гетероцикліч­ну сполуку значно підсилює цю дію.

Показання. Діакарб застосовують як сечогінний засіб, проте його діуретична дія значно слабша порівняно з іншими препа­ратами. Його застосовують також при гла­укомі: секреція внутрішньоочної рідини відбувається за участю карбоангідрази, пригнічення її у війчастому тілі зменшує секрецію рідини і поліпшує її відтікання. У зв'язку з тим що карбоангідраза бере також участь в утворенні цереброспінальної рідини, діакарб іноді застосовують для зниження внутрішньочерепного тиску.

У випадках тривалого застосування діакарбу можлива гіпокаліємія, у зв'язку з чим потрібно проводити корекцію препа­ратами калію. У випадках ацидозу діакарб слід відмінити і вводити розчини натрію гідрогенкарбонату внутрішньовенно.

Протипоказання: значна недостат­ність дихання, уремія, цукровий діабет (по­глиблює ацидоз), цироз печінки, недостат­ність серця, наднирників (викликає гіпокаліємію).

Похідні бензотіадіазепіну— тіазиди. До цієї групи нале­жать гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін.

 

Гідрохлортіазид (дихлотіазид, гіпо-тіазид, нефрикс — 6-хлор-7-сульфамоїл-3, 4-дигідро-2Н-1, 2, 4-бензотіадіазин-1, 1-діоксид). До структури препарату, як і до діакарбу, входить сульфонамідна група.

Фармакокінетика. Добре абсор­бується з травного каналу. Вже через 10 хв після прийому виявляють у крові, макси­мум концентрації після разового прийо­му препарату реєструється через 45 — 60 хв, тривалість дії до 4 —6 год, Т1/2 від 5,6 до 14,8 год залежно від дози. Виділя­ється головним чином нирками шляхом секреції у проксимальному канальці, як і сечова кислота, тому внаслідок конкурен­ції гальмується її виділення з організму.

 

До похідних дихлорфеноксиоцтової  кислоти належить кислота етакринова (урегіт — 2, 3-дих-лор-4-(2-метилен-1-оксобутил)-фенокси-оцтова кислота), для якої властива висока діуретична активність.

Фармакокінетика. Кислота етак­ринова добре абсорбується з травного каналу. У сироватці крові зв'язується з білками. Після прийому всередину дія роз­починається через 20 — 40 хв, максимум дії — через 1—2 год, тривалість — 4 — 8 год. Після введення внутрішньовенно ефект настає через 5 —15 хв, максимум дії — через 15 — 30 хв, тривалість 2 — 3 год. Знешкодження відбувається в печінці. Виво­диться з організму головним чином нирка­ми, близько ЗО % з жовчю, 20 % виводить­ся в незміненому стані, близько 40 % — у вигляді метаболітів. У сечу препарат над­ходить завдяки фільтрації в клубочках і секреції у проксимальних канальцях. Т1/2 0,5 — 1 год.

Фармакодинаміка. Кислота етакринова діє на рівні базальних мембран клітин канальцевого епітелію переважно у висхідній частині петлі нефрону. Вона бло­кує активність ферментів, які беруть участь в утворенні енергії окисного фосфоруван­ня і гліколізу. У зв'язку з цим енергетичне забезпечення відповідних насосів погіршу­ється, особливо того, який забезпечує реаб­сорбцію Na+ і С1~. Крім того, кислота етак­ринова, впливаючи на базальну мембрану клітин стінки канальців, перешкоджає по­дальшому перенесенню Na+. За рахунок зниження мембранної проникності для Na+ потреба в енергії для реабсорбції Na+ під­вищується. Кислота етакринова зменшує чутливість нирок до вазопресину, не блокує карбоангідразу, за тривалого застосування може знижувати артеріальний тиск. Меха­нізм антигіпертензивної дії такий, як у тіа­зидів. Препарат збільшує виведення з ор­ганізму хлоридів, бромідів, йодидів тощо, а тому при отруєнні цими речовинами кисло­та етакринова діє позитивно.

Побічна дія. У випадках тривалого застосування у великих дозах можлива гіпокаліємія внаслідок посиленої екскреції К+, а також гіпохлоремічний алкалоз внаслідок збільшеної втрати хлоридів. Можливі дис­пепсичні явища, біль у ділянці стравоходу і товстої кишки, що зумовлено подразнюва­льною дією препарату. Після внутрішньо­венного введення можливі скарги на біль за ходом вени, розвиток флебіту. У зв'язку з цим препарат доцільно розводити у 40 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вво­дити у вену повільно.

Похідні кислоти антранілової. До цієї групи належать найактив­ніші з усіх застосовуваних сечогінних за­собів — фуросемід, буфенокс та ін., котрі відносять разом з кислотою етакриновою до петльових сечогінних засобів.

Фуросемід (лазикс, фурантрил, фрусемід та ін. — 4-хлор-їчГ-(2-фурилметил)-5-сульфамоїлантранілова кислота), як і де­які інші препарати цієї групи, містить у своїй молекулі сульфонамідну групу.

 

Фармакокінетика. Фуросемід аб­сорбується з травного каналу на 50 —75 %. Після надходження у кров утворює спо­луки з білками сироватки крові, однак у випадках уремії цей зв'язок значно змен­шується. Після прийому всередину дія розпочинається через 30 — 60 хв, максимум дії — через 1 — 2 год, тривалість — 6 —8 год. Після введення у вену дія розпочинаєть­ся через 5—10 хв, максимальна — через 20 — 60 хв, триває 2 — 4 год. Швидка дія препарату дає можливість використову­вати його для невідкладної терапії. Т1/2 — ЗО —60 хв. Метаболізм препарату здійснюється в печінці (гідроліз і кон'ю­гація з глюкуронідом). Виділяється нир­ками шляхом фільтрації в клубочках та секреції. При недостатності нирок Т1/2 значно збільшується (8—15 год).

Фармакодинаміка. Дія фуросе-міду на клітини ниркових канальців різ­нобічна. Він знижує активність гексо­кінази, малеат- і сукцинатдегідрогенази, а також Na++-АТФази, внаслідок чого енергетичне забезпечення натріє­вого насосу стає недостатнім. Крім того, фуросемід роз'єднує процеси утворен­ня енергії та її надходження до насо­сів. Підвищується зворотна проникність базальної мембрани клітин канальців для Na+. У зв'язку з цим пасивний по­тік Na+ з позаклітинного простору все­редину клітин канальців збільшується, що призводить до підвищення пулу Na+ в них і зменшує надходження його з просвіту канальців. До того ж перене­сення Na+ через базальну мембрану в інтерстицій різко зменшується. За та­ких умов на реабсорбцію Na+ потрібно більше енергії. У фармакодинаміці фуросеміду суттєве значення має його вплив на рівень простагландинів та кінінів, що зумовлює судинорозширю­вальну дію, поліпшення гемодинаміки нирок, прискорює і посилює натрійуретичний ефект препарату.

У зв'язку з потужною натрійуретичною дією фуросемід часто призначають для дегідратаційної терапії у випадках набря­ку мозку і легень. Подібно до тіазидів, фуросемід знижує артеріальний тиск, у зв'язку з чим його призначають хворим на гіпертензивну хворобу в поєднанні з антигіпертензивними засобами.

Побічна дія. У випадках призна­чення великих доз фуросеміду може різ­ко зменшуватись об'єм крові та позаклі­тинної рідини, що є досить небезпечним. За тривалого застосування препарату може виникнути гіпокаліємія, гіпохлоремія, метаболічний алкалоз. Внаслідок змен­шення секреції сечової кислоти може за­гострюватись подагра. Після введення у вену великих доз може спостерігатися ото-токсичний ефект. Особливо часто це ускладнення виникає у хворих з недостат­ністю нирок, а також у випадках одночас­ного застосування антибіотиків з ототок-сичною дією (аміноглікозиди, цефало-спорини).

Клопамід (бринальдикс) за будовою і фармакологічними властивостями бли­зький до фуросеміду. Застосовують усе­редину. Дія розпочинається через 1 —3 год, триває 8 — 20 год. Входить до складу таб­леток «Бринердин», «Кристепін».

      ОСМОТИЧНІ СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

До осмостичних сечогінних засобів від­носять шестиатомний спирт маніт (ма­нітол)і сечовину (карбамід). Фармакокінетика. Гіпертонічні розчини маніту, сечовини вводять у вену (повільно струминно). Діуретичний ефект настає майже відразу (через 10 — 15 хв). Тривалість дії — 4 — 6 год.

Фармакодинаміка. Фільтруючись у клубочках, осмотичні діуретики надхо­дять до проксимальних канальців.

У цьому відділі нефрону за звичайних умов близько 80 % профільтрованого на­трію реабсорбується разом з еквівалент­ною кількістю води. У зв'язку з наявніс­тю у фільтраті осмотичних діуретиків, реабсорбція води з натрієм порушується, оскільки воду утримують осмотично ак­тивні речовини. Реабсорбований тут на­трій надходить у кров і викликає гіпернатрійемію з підвищенням осмолярності си­роватки крові. Осмотичний тиск сироват­ки крові збільшується також за рахунок наявності в крові осмотичного діуретика. Усе це сприяє переходу рідини з ін-терстицію та клітин у кров і збільшенню її об'єму. Починається подразнення об'єм­них рецепторів (волюморецепторів), що стимулює надходження у кров натрій-уретичного гормону, який збільшує натрійурез. Однак екскреція натрію при застосувані осмотичних діуретиків збільшується меншою мірою, ніж екскреція води, що зумовлює виділення сечі, гіпотонічної від­носно сироватки крові.

Враховуючи, що при набряках насам­перед потрібно посилити виведення Na+, a осмотичні діуретики є слабкими салуретиками, останнім часом їх як сечогінні за­соби застосовують рідко. Використову­ють головним чином для дегідратації при набряку мозку, легень, підвищенні внут­рішньочерепного тиску, глаукомі, для фор­сування діурезу. Іноді осмотичні сечо­гінні засоби застосовують для профілак­тики гострої недостатності нирок: збіль­шуючи об'єм крові, вони зменшують он­котичний тиск сироватки крові і деякою мірою збільшують клубочкову фільтрацію, пригнічують реабсорбцію. Усе це сприяє збільшенню діурезу. Препарати діють на всьому протязі канальців. Як сечогінний засіб головним чином застосовують маніт. Маніт на відміну від сечовини не проникає крізь клітинні мембрани, гематоенце-фалічний бар'єр, не збільшує вмісту залиш­кового азоту в крові.

Побічна дія. Осмотичні діуретики можуть викликати порушення водно-со­льового обміну, гіпонатріємію, гіперазотемію, особливо у хворих з недостатніс­тю нирок, печінки, кровообігу. У зв'язку з тим що сечовина частково реабсорбується (50 %) і здатна проникати всереди­ну клітин, при набряку мозку вона може викликати повторну гідратацію клітин. За умов недостатності серця збільшення об'є­му циркулюючої крові осмодіуретиками утруднює роботу серця і погіршує стан хворого.

 ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ КРОВООБІГ НИРОК

До цієї групи засобів належать похідні пурину — диметилксатини (теобромін, теофілін, еуфілін та ін.).

Підвищення діурезу, яке виникає під впливом диметилксантинів, зумовлене під­вищенням кровообігу нирок. За рахунок розширення судин нирок і зменшення їх опору дещо підвищується клубочкова філь­трація. Однак основною причиною збіль­шення діурезу є посилення ниркового кровотоку головним чином у мозковій речовині нирок. Вважають, що певну роль у пригніченні процесів реабсорбції солей і води має здатність диметилксантинів впливати на пуринові (аденозинові) ре­цептори, пригнічувати активність фосфодіестерази, яка інактивує всередині клі­тин циклічний З, 5-АМФ, що викликає активізацію функції клітин.

Теофілін підвищує вміст простагланди­ну Е у клітинах мозкової речовини нирок, що сприяє підвищенню діурезу. Посеред­ником у цьому процесі, можливо, є цАМФ. Є думка, що диметилксантини пригнічу­ють реабсорбцію натрію за рахунок їх впливу на адренергічні структури нирки, стан регуляторів водно-сольового гомео­стазу.

Диметилксантини є слабкими діуретиками, тому їх застосовують тільки при хронічних захворюваннях у похилому віці та при незначних набряках. У зв'яз­ку з наявністю подразнювальної дії тео­філіну можливі диспепсичні явища. Еу­філін у високих дозах може знижувати артеріальний тиск, впливати на роботу серця, викликати зміни з боку травної системи.

ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ

Описание: Описание: Спаржа

Спаржа - холодок лікарський (Asparagus officinalis L.), багаторічна рослина з родини ліліюватих. На Україні росте як бур'ян (гірка і не їстивна; її кореневища й гони мають сечогінні властивості і використовуються в медицині) і культивується; в їжу вживають варені молоді гони культивованої рослини, багаті на білкові речовини (бл. 2%) вітаміни (А, В1, В2, С).

Описание: Описание: Проліска дволиста                          Описание: Описание: Проліска дволиста

 

Проліска дволиста

Листя мучниці (fol. Uvea ursi) — містять флавоноїди, а також глікозид ар­бутин (близько 6 %). Флавоноїди підви­щують діурез. В організмі арбутин роз­кладається з утворенням гідрохінону, яко­му властива протибактеріальна дія. Ви­користовують, як правило, відвари з роз­рахунку 0,5 — 1 г листя на один прийом. Призначають 3 — 5 разів на день при за­пальних захворюваннях сечового міхура та сечових шляхів. Відвар не слід вжива­ти при захворюваннях нирок: гідрохінон подразнює їхню паренхіму.

Трава хвоща польового (Herba Equiseti) — містить велику кількість роз­чинної у воді силікатної кислоти, фла­воноїди, алкалоїди та інші речовини. Від­вару із трави хвоща польового властива сечогінна, дезінфікуюча і протизапальна дія. Призначають, як правило, у вигляді відвару з розрахунку 1—2 г трави на прийом. Приймають 3 — 4 рази на день. Як і листя мучниці, траву хвоща польо­вого не слід вживати при захворюван­нях нирок: викликає подразнення парен­хіми.

Листя ортосифона (нирковий чай -Fol. Orthosphonis) - містять глікозиди, сапоніни, алкалоїди та ін. Росте головним чином у Південно-Східній Азії, Індії, Індонезії. Вирощують у Криму, на Кавказі. Має слабку сечогінну і протизапальну дію. Широко застосовують при захворюваннях нирок і сечових шляхів. Використовують у вигляді настою з розрахунку 1 — 2 г тра­ви на прийом. Приймають за ЗО хв до їди 2 — 3 рази на день. Побічна дія не ви­явлена.

Листя брусниці (fol. Vitisidaea) -містить флавоноїди, глікозиди, у тому чи­слі арбутин, органічні кислоти та ін. Най­частіше застосовують у вигляді відвару з розрахунку 1-2 г листків на прийом. Приймають 3 — 4 рази на день. Для лист­ків брусниці характерна слабка сечогінна, антисептична і протизапальна дія. Не ре­комендують застосовувати при запальних захворюваннях нирок: викликає подраз­нення паренхіми.

Крім цих рослин сечогінна дія виявле­на у горицвіту весняного, квіток во­лошки синьої, ягід ялівцю звичайно­го, бруньок і молодих листків бе­рези бородавчастої та ін.

ПРИНЦИПИ КОМБІНОВАНОГО

ЗАСТОСУВАННЯ СЕЧОГІННИХ

ЗАСОБІВ

Сечогінні засоби іноді застосовують комбіновано при хронічній недостатно­сті серця, гострій і хронічній недостат­ності нирок та при деяких інших захво­рюваннях з порушеннями водно-сольо­вого обміну.

Найчастіше комбінують засоби з різним механізмом дії для активнішого виведення солей і води з організму. Поєднане застосу­вання препаратів, крім того, спрямоване на зменшення їх негативної побічної дії.

Для збільшення салуретичної і діуре­тичної дії осмотичні сечогінні комбінують з речовинами, які діють на рівні клітин ниркових канальців. Здебільшого в таких випадках застосовують маніт з кислотою етакрииовою або фуросемідом. Таку ком­бінацію призначають у випадках прове­дення форсованого діурезу при отруєн­нях або за потреби швидкої дегідратації, наприклад при набряку мозку.

Часто комбінують активні діуретини, які діють на рівні базальної мембрани, з тріамтереном або спіронолактоном — препаратами, які діють на рівні апікаль­ної мембрани. При цьому зменшується можливість виникнення гіпокаліємії. За­стосування тріамтерену, амілориду з по­хідними бензодіазепіну запобігає пору­шенню кислотно-лужної рівноваги, а та­кож гшерурикемічній дії (таблетки «Тріампур», «Модуретик» та ін.).

Деякі сечогінні засоби здатні підсилю­вати дію препаратів інших груп. Так, си­льні діуретини (тіазиди, кислота етакринова, фуросемід) посилюють дію гіпотен­зивних засобів (наприклад, алкалоїдів раувольфії) — таблетки «Адельфан-езидрекс», «Неокристепін», «Бринердин», «Кристепін» та ін. Тріамтерен і спіронолактон завдяки калійзберігаючій дії мо­жна застосовувати разом з серцевими глікозидами.

Сечогінні засоби потеціюють ефект багатьох протипухлинних засобів, збіль­шуючи чутливість клітин пухлини до ци­тостатиків. Слід пам'ятати, що активні салуретики (фуросемід, буфенокс, кислота етакринова) значно збільшують ототоксичиу дію антибіотиків.

УРИКОЗУРИЧНІ ЗАСОБИ

Описание: Описание: http://www.hopkins-arthritis.org/other/images/gout_fig7.gif

подагра

Порушення обміну пуринів або виве­дення нирками солей сечової кислоти — уратів — призводить до різкого підви­щення їх концентрації в крові. Кристали уратів відкладаються в суглобах, сухо­жилках, зв'язках, що викликає запален­ня і больовий синдром. Захворювання, зумовлене порушенням обміну сечової кислоти і відкладанням уратів, назива­ють подагрою (грец. podagraпаст­ка). У сечових шляхах урати в кислому середовищі кристалізуються, що часто призводить до утворення конкрементів (камінців) і розвитку нирковокам'яної хвороби. У таких випадках застосову­ють урикозуричні засоби, а також речо­вини, які пригнічують синтез сечової кислоти. Урикозуричні засоби стимулюють ви­ведення сечової кислоти нирками. Внаслі­док цього зменшується ЇЇ вміст у крові й тканинах. Вони пригнічують зворотне всмоктування сечової кислоти в ниркових канальцях. При цьому суттєвих змін в екскреції Н+, Na+, К+, та СІ не відбуваєть­ся. За тривалого застосування урикозуричних засобів можна ліквідувати або значно зменшити гіперурикемію, досягти припинення нападів подагри і розсмокту­вання відкладень сечової кислоти. До урикозуричних засобів належать алопуринол, етамід, уродан та ін.

До лікарських засобів, що використо­вують при подагрі, входять препарати, які знижують рівень сечової кислоти в орга­нізмі, а також симптоматичні знеболюваль­ні засоби (ненаркотичні анальгетики — бутадіон, індометацин та ін.)

Класифікація. За механізмом дії лікарські засоби, які знижують рівень се­чової кислоти в організмі, поділяють на:

 

1. Засоби, які пригнічують утворення сечової кислоти, — урикодепресивні(алопуринол).

2. Засоби, які прискорюють виведення уратів з організму:

а)      пригнічують реабсорбцію сечової ки­слоти в ниркових канальцях (етамід);

б)      покращують розчинність уратів(уродан);

в)      сприяють розпушуванню сечових ка­мінців і виведенню їх з організму (фі­толізин, уролесан).

 

Алопуринол (мілурит) як інгібітор ксантиноксидази затримує окиснення гі­поксантину і ксантину, що пригнічує утво­рення сечової кислоти і зменшує її кон­центрацію в сироватці крові та сечі. Крім того, препарат пригнічує синтез пуринів. Алопуринол призначають хворим на по­дагру та інші захворювання, які супро­воджуються гіперурикемією. Препарат ефективний навіть у тих випадках, коли лікування урикозуричними засобами ма­лоефективне, а також за наявності сечо­кислих конкрементів та недостатності ни­рок. У більшості хворих під впливом ало-пуринолу стають рідшими подагричні кризи, зменшуються подагричні вузли, зникають запальні та інші прояви захво­рювання.

Препарат малотоксичний, його добре переносять хворі навіть у випадках три­валого застосування. На початку лікуван­ня можливе загострення подагри, що, од­нак, не є приводом для припинення по­дальшого застосування алопуринолу.

Етамід пригнічує реабсорбцію сечо­вої кислоти в ниркових канальцях. Спри­яє виведенню її з сечею. Негативні яви­ща викликає рідко, проте може затриму­вати виділення нирками пеніциліну та інших речовин. Призначають хворим на хронічну подагру, нирковокам'яну хворо­бу з кристалізацією уратів та інші захво­рювання, які супроводжуються гіперури­кемією.

До урикозуричних засобів належать також бензобромарон (нормурат, хіпурик), аломарон (комбінований препарат алопуринолу та бензобромарону), сульфінпіразон (антуран) та ін.

Уродан — легкорозчинні у воді гра­нули з виділенням вуглекислого газу. Комбінований препарат, до складу якого входять піперазину фосфат, гексаметилен-тетрамін, солі натрію та літію. Сприяє виведенню сечової кислоти завдяки під­вищенню її розчинності (солі піперазину і літію утворюють з сечовою кислотою лег­корозчинні комплекси). Певне значення мають зрушення кислотно-основної рів­новаги. Уродан призначають хворим на сечокам'яну хворобу, хронічний поліарт­рит та ін.

При подагрі та сечокам'яній хворобі застосовують також лікарські засоби, дія яких зумовлена зміщенням рН сечі в бік лужної реакції (головним чином під впли­вом цитратних йонів), що гальмує утво­рення і сприяє розчиненню камінців — маруліт, ураліт, блемарен, солуран та ін.

GOUT ATTACK - Google Video

Завдяки спазмолітичній дії сприяють виведенню камінців із сечоводу і мають протизапальні властивості препарати лі­карських рослин — екстракт марени красильної, оліметин, леспенефрил, авісан, уролесан, трава споришу, фітолізин та ін.

 

Маткові засоби

Описание: Описание: http://bioweb.wku.edu/courses/Biol131/images/uterus.jpg

 

До засобів цієї групи належать лікар­ські речовини рослинного, тваринного і синтетичного походження, що мають здат­ність змінювати тонус і скоротливу акти­вність матки. Ці засоби поділяють на ті, що стимулюють скоротливу здатність міо-метрія, й ті, що знижують його тонус і при­гнічують скорочення.

Скоротлива функція матки забезпечу­ється тонкими нервово-гуморальними механізмами регуляції. Тономоторний ефект реалізується завдяки парасимпати­чним впливам за участю м-холінорецепторів. Симпатичні впливи активізують тонотропний ефект, тобто підвищення то­нусу і готовність до скоротливої реакції. Збудження симпатичної іннервації здійс­нюється шляхом активації ос-адренорецеп-торів, у той час як р-адренорецептори викликають гальмівний ефект. Скорочен­ня матки стимулює і серотонін.

Потужними чинниками стимуляції мат­ки є гормональні засоби: гонадотропні гормони гіпофіза, естрогени, окситоцин, а також простагландини Е, F2a. До цієї гру­пи належать також інші природні чинни­ки: солі кальцію, глюкоза, вітаміни.

Активність матки знижується під час блокади α-адренорецепторів і м-холінорецепторів, при збудженні β-адренорецепторів, під впливом гестагенів, деяких елект­ролітів і вітамінів.

Перша або друга група регулюючих чинників переважає залежно від терміну вагітності, фази менструального циклу, функціонального стану матки. Порушен­ня природної регуляції потребує застосу­вання лікарських речовин, більша части на котрих належить до природних мета­болітів. Введення цих речовин компенсує їх дефіцит у жінки.

Класифікація засобів, що стимулю­ють скорочення міометрія, пов'язана з ха­рактером скорочення матки, яке вони ви­кликають, і показанням до призначення.

Важливе значення має період пологової діяль­ності:

I        — період розкриття і розслаблення шийки матки;

II       — період вигнання — народження дитини, завдяки ритмічним скороченням матки, а також координованим узгодженим скороченням черев­ної стінки й тазового дна (перейми, потуги).

III      — вигнання плаценти.

Описание: Описание: http://www.medscape.com/content/2003/00/45/86/458640/art-nm458640.fig1.gif

 

Запліднення яйцеклітини

 

Кожна фаза у випадках патологічних зрушень потребує призначення спеціаль­них лікарських засобів.

Засоби, що стимулюють скоротливу здат­ність матки, можна розділити на дві гру­пи як за характером дії на матку, так і за використанням їх у медичній практиці.

Засоби, що впливають на біометрій

 

І. Засоби, що стимулюють скоротливу здатність матки.

1.Засоби, що стимулюють пологову ді­яльність (викликають ритмічні скорочен­ня матки): простагландин F2a, простаглан­дин Е, окситоцин (2-5 ОД), естрон, вітаміни, прозерин, солі кальцію.

2.Засоби для зупинки маткової крово­течі (викликають тетанічне скорочення матки): котарніну хлорид, ергометрину малеат, ерготаміну гідротартрат, ерготал.

II. Засоби, що знижують тонус матки і пригнічують її скорочення: холінооблокатори (атропіну сульфат); β-адреноміметики (ізадрин, салбутамол, партусистен); засоби для наркозу (діазоту оксид, ефір для наркозу); транквілізатори (сибазон); гор­мональні речовини — гестагени (проге­стерон); вітаміни (токоферолу ацетат); магнію сульфат.

 

Описание: Описание: http://helmut.hirner.at/physio/kapitel1a/frag22/Image21.gif

 

Менструальний цикл

ЗАСОБИ, ЩО СТИМУЛЮЮТЬ СКОРОТЛИВУ

 ЗДАТНІСТЬ МАТКИ

Це група засобів різного походження, які викликають і стимулюють ритмічні скорочення матки.

Засоби цієї групи використовують для збудження пологів (простагландини, окситоцин) і для активізації скорочень матки у випадках слабкої пологової діяль­ності.

Провідне місце в механізмі скоротли­вої функції матки належить простаглан­динам (ПГ). Це похідні ненасичених жирних кислот, що мають ланцюжок із 20 атомів вуглецю і циклопентановий ра­дикал. Вони містяться в яєчниках, міометрії, менструальній крові. У кінці вагітнос­ті рівень ПГ різко підвищується. Синтез ПГ із фосфоліпідів контролюється статевими гормонами. ПГ полегшують адренер­гічну передачу і збільшують рівень аце­тилхоліну в крові.

Фармакодинаміка. Пр-F2a (ензопрост, динопрост) пригнічує функцію жов­того тіла і блокує синтез прогестерону, під­вищуючи цим рівень естрогенів у співвід­ношенні естрогени / прогестерон. Відбу­вається сенсибілізація міометрія до окситоцину, підвищується активність окситоцинових рецепторів.

Таким чином, ПГ, син­тез яких залежить від естрогенів, підси­люють їх ефект і сприяють утворенню пологової домінанти.

Простагландин F2 викликає стимуляцію як поздов­жнього (підвищення тонусу), так і колово­го (зростання частоти скорочень) м'язових шарів стінки матки. Перше скорочення виникає, коли настає межа еластичності м'язових волокон та їх здатності до розтя­гування. Поряд із скороченням тіла матки nr-F2a сприяє розслабленню м'язів шийки матки, забезпечуючи їх координо­вану діяльність і народження дитини.

Простагландини групи Е викликають двофазну реакцію міометрія: у невеликій дозі — стимулюють, у надмірній — гальмують скорочення. У разі поєднаного призначення переважає сти­мулюючий ефект.

Показання: збудження і стимуля­ція пологів, переривання вагітності (в біль­ших дозах).

Побічна дія простагландинів ви­являється диспепсичними явищами (ну­дота, блювання, пронос), підвищенням про­никності стінки судин. nr-F2a сприяє під­вищенню спазму бронхів, особливо у хво­рих на бронхіальну астму, викликає тахі­кардію, звужує судини легень. Підвище­на доза його може викликати артеріальну гіпертензію. ПГ-Е2 (динопрост, простий Е2) розширює бронхи і судини легень, зни­жує артеріальний тиск.

 

Активним засобом збудження і стиму­ляції пологів є окситоцин.

Фармакодинаміка. Механізм його дії полягає у взаємодії з рецепторами плаз­матичної мембрани клітин міометрія, сти­муляції аденілатциклазної системи, підви­щенні внутрішньоклітинного вмісту Na+, Са2+, виникненню і поширенню потенціалу дії. Окситоцин у помірній дозі (3-5 ОД) викликає ритмічні скорочення матки, що сприяє вигнанню плода. Проте підвищен­ня дози до 10 ОД викликає не тільки по­частішання і підвищення інтенсивності переймів, а й небажаний ефект підвищен­ня внутрішньоматкового тиску, що може призвести до порушення плацентарного кровообігу.

Окситоцин треба вводити дуже повіль­но крапельно, пильно наглядаючи за ста­ном жінки. Застосовується також таблетована форма окситоцину — дезамінокситоцин для защічного введення (150 ОД) або за внутрішній матковий зів (12,5 ОД).

Естрон (фолікулін) та естрадіолу дипропіонат призначають під час по­логів для підвищення активності оксито­цину (гальмування окситоцинази й сен­сибілізації окситоцинових рецепторів).

Для поліпшення енергетики скорочень міометрія вводять внутрішньовенно глюкозу (40 % розчин) і стимулятор скоро­чень - кальцію хлорид (10 % розчин), що викликає інактивацію гальмівного біл­ка — тропоніну, а також сприяє взаємо­дії окситоцину з його рецепторами під час скорочення матки.

Стимуляція пологової діяльності реа­лізується також за допомогою медіаторно активних засобів прозерину, що активі­зує накопичення ацетилхоліну, окситоциновий фактор, та анаприліну, β - адрено-блокатора, який сприяє перевазі α-адренорецепторів.

Стимулювати ритмічні скорочення мат­ки можна призначенням серотоніну (20— 30 мг внутрішньовенно крапельно). Серо­тонін підвищує інтенсивність дихання мітохондрій міометрія, взаємодіє з аденозинтрифосфорною кислотою, актоміозином, кальцієм. Він полегшує проникність клітин­них мембран для Са2+, який сприяє елект­ричній та механічній активності міометрія.

Деякий стимулюючий ефект виклика­ється гангліоблокуючими засобами: пахікарпіну гідройодидом (алкалоїд софо­ри товстоплідної) та ізоверином (синте­тична сполука). Механізм їх дії як засо­бів, що впливають на міометрій, полягає в безпосередньому впливі на його збудли­вість, одночасно вони викликають блока­ду н-холінорецепторів автономних вузлів і зниження артеріального тиску.

Допоміжну роль у стимуляції полого­вої діяльності відіграють такі речовини, як хініну гідрохлорид та рицинова олія.

Хінін блокує окситоциназу, підсилюю­чи ефект окситоцину. Однак цей алкалоїд (протималярійний засіб) негативно впли­ває на серцеву діяльність плода, що обмежує його застосування. Рицинова олія— послаблювальний засіб, викликає активацію холінергічної системи, зростання кон­центрації ацетилхоліну, що зумовлює стимуляцію тономоторної функції матки.

Допоміжний ефект викликають віта­мінні препарати. Аскорбінова кисло­та підвищує дію естрогенів (сприяє утво­ренню естрадіолу), тіаміну бромід — аце­тилхоліну (усуває гальмування холін-ацетилази і знижує активність холінес-терази).

У сучасній медичній практиці викорис­товують комплексний підхід до стимуля­ції пологової діяльності.

Поширені різноманітні схеми введення у певній послідовності препаратів з різни­ми механізмами дії. Треба мати на увазі, що чинники хронофармакологічного характеру, дія яких грунтується на особливості біо-ритмів пологової діяльності (акрофаза ме­таболічних змін в організмі жінки), можуть значно підвищувати лікарський ефект.

ЗАСОБИ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ МАТКОВОЇ КРОВОТЕЧІ

Це група лікарських речовин рослин­ного , тваринного і синтетичного походжен­ня, які викликають тонічні, спастичні ско­рочення матки.

Судини матки розташовані між волок­нами міометрія, тому в разі тривалого ско­рочення його вони перетискуються і кро­вотеча зупиняється.

Найефективнішими засобами цієї гру­пи є алкалоїди маткових ріжків. Це склероцій гриба Claviceps ригригеа.що па­разитує на житі. Він містить алкалоїди, похідні лізергінової кислоти:

Алкалоїди поділяють на 3 основні гру­пи: ерготаміну (ерготамін, ергозин); ерготоксину (ергокристин, ергокорнін, ергокриптин); ергометрину (ергометрин, ергометринін). Алкалоїди маткових ріжків без­посередньо діють на міометрій, виклика­ючи його скорочення.

Найефективнішим є ергометрин (у вигляді ергометрину малеату — Р-пропа-ноламіду лізергінової кислоти малеат), який

діє швидше й інтенсивніше, ніж інші алка­лоїди. Позитивною рисою ергометрину є також те, що він не має адреноблокуючої дії, властивої іншим двом групам. Трива­ле застосування препаратів маткових ріж­ків, особливо ерготаміну та ерготоксину, призводить до спазму судин і ушкоджен­ня ендотелію. Розвивається хронічне от­руєння — ерготизм, який виявляється у двох формах: гангренозній і судомній. Така інтоксикація може настати внаслідок вжи­вання страви, що виготовлена з борошна, яке містить гриб Claviceps purpurea.

Похідні лізергінової кислоти частко­во виділяються з організму жінки ра­зом з грудним молоком. Тому тривале їх застосування може негативно відбитись на здоров'ї дитини, яку годує жінка. Саме через це ендометрин та інші пре­парати маткових ріжків для прискорен­ня інволюції матки треба призначати обережно.

Показання: кровотеча після пологів, маткова кровотеча, не пов'язана з полога­ми (метрорагія, кровотеча після аборту), потреба прискорення інволюції матки (не­тривалої).

Протипоказання. Ні в якому разі не можна застосовувати препарати маткових ріжків для стимуляції полого­вої діяльності. Дві смертельні небезпеки можливі у такому разі. По-перше, це ас­фіксія плода у зв'язку з порушенням пла­центарного кровообігу, по-друге розрив матки: препарати маткових ріжків підви­щують тонус шийки і дна матки, залиша­ючи розслабленим якийсь сегмент, де й може виникнути розрив.

Гостре отруєння матковими ріжками та алкалоїдами, що отримують з них, про­являється психомоторним збудженням, психічними розладами, судомами, нудотою, блюванням, проносом, тахікардією.

Допомога. Призначають протиблювальні засоби, м-холіноблокатори, антикоагулянти, судинорозширювальні засоби. Допоміжним засобом для зупинки матко­вої кровотечі є окситоцин у підвищеній дозі — близько 10 ОД, що призводить до тривалого скорочення матки, і це може сприяти утворенню тромбу.

Допоміжну роль при кровотечах в після­пологовому періоді відіграє також котарніну хлорид. Його можна застосовувати і для прискорення інволюції матки.

Помірний вплив на підвищення тонусу матки мають рослинні екстракти — малі маткові засоби. Це трава чистецю, лис­тя барбарису, грицики звичайні, що містять вітаміни, в тому числі кислоту аскорбінову і філохінон, органічні кислоти, сапоніни, глікозиди, велику кількість мікроелементів.

 

Підвищення тонусу міометрія при їх введенні поєднується із стимулюючим впливом на гемокоагуляцію, що призво­дить до припинення незначної маткової кровотечі.

ЗАСОБИ, ЩО ЗНИЖУЮТЬ

ТОНУС І СКОРОТЛИВУ ЗДАТНІСТЬ

МАТКИ

Засоби цієї групи призначають для при­пинення надмірної пологової активності, а також у разі потреби оперативного втру­чання.

Дія цих засобів спрямована на ослаб­лення пологової домінанти, зниження ак­тивності м-холінорецепторів, підвищення функції гальмівних (3-адренорецепторів, активацію процесів гіперполяризації клі­тинних мембран.

Токоферол, як і прогестерон, засто­совують для профілактики передчасних пологів.

Деякі засоби цієї групи (атропін, екс­тракт беладонни звичайної, но-шпа) призначають для прискорення І періоду по­логів, розслаблення шийки матки у випадку її спазму. У разі ригідності шийки матки вводять лідазу — ферментний препарат, що містить гіалуронідазу, яка викликає руйну­вання проміжної речовини — гіалуронової кислоти, що сприяє розширенню шийки мат­ки і утворенню пологового каналу.

Для розслаблення міометрія і уникнення передчасних пологів після 16 тижнів вагіт­ності застосовують (β2-адреноміметик фенатерол (партусистен). Препарат при­значають усередину і внутрішньовенно. По­ряд зі зниженням тонусу та скоротливої ак­тивності міометрія він поліпшує матково-плацентарний кровообіг, що сприяє збіль­шенню концентрації кисню в крові плода.

Побічна дія: тремор, запаморочен­ня, нудота, блювання, зниження артеріального тиску, запор Протипоказання: серцево-судинні захворювання матері, тиротоксикоз, глаукома, передчасне відшарування плаценти, порушення серцевого ритму плода, аномалії розвитку плода.

Список рекомендованої літератури

1.        Скакун М.П., Посохова К.А. Фармакологія. Підручник. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. – 740 с.

2.        Чекман І.С., Горчакова Н.О.. Казак Л.І.Фармакологія. Підручник для студентів медичних факультетів. Видання 2-ге – Вінниця: Нова книга, 2011. – 784 с.

3.        Харкевич Д.А. Фармакология. Учебник для студентов высших медицинских учебных заведений.Москва, 2006 – 670 с.

1.     http://www.youtube.com/watch?v=Q-n_Q0qKXzg&feature=channel

2.     http://www.youtube.com/watch?v=HA8iL7hs5YY&feature=fvw

3.     http://www.youtube.com/watch?v=rsrOoIeGnjA&feature=related

4.     http://www.youtube.com/watch?v=9r7Yw-8H68M&feature=related

5.     http://www.youtube.com/watch?v=cWhLXdopQYo&feature=related

6.     http://www.youtube.com/watch?v=q3986Yfl5cU&feature=related

7.     http://www.youtube.com/watch?v=Z7xKYNz9AS0&feature=related

8.     http://www.youtube.com/watch?v=_EtTWXQ5BiA&feature=related

9.     http://www.youtube.com/watch?v=XxvRbxhqoZk&feature=related

10.                       http://www.youtube.com/watch?v=QtDgQjOGPJM&feature=related