ІСТОРІЯ ФАРМАКОЛОГІЇ

Відомості про дію і використання лікарських речовин та отрут були відомі ще первісним людям.

На протязі всієї історії людства лікарські речовини широко використовувалися для лікування захворювань, а отрути - для отруєння тварин. Збереглося багато старовинних книг, з описом впливу та використання лікарських речовин.

Видатним представником матеріалістичного напрямку в медицині був Гіппократ, який говорив: про те, що знаходиться під землею і над землею, можна лише здогадуватися. Він підкреслював залежність організму від зовнішніх умов: їжі, води, рослин. Здоров'я, Гіппократ пов'язував із балансом чотирьох рідин: крові, слизі, жовтої та чорної жовчі; хворобу - з дискразією, тобто порушенням балансу цих рідин.

Важлива залежність між головними філософськими думками свого часу і уявами в галузі патології і фармакотерапії проявилась у концепції Галена, який написав "Енциклопедію", де розвиває вчення Гіппократа. Гален широко ввів у практику витяжки із природних продуктів (галенові препарати).

Зберігачами знань античних греків і римлян у галузі медицини в цей час вважалися араби, зокрема видатний лікар Ібн-Сіна (Авіцена). В його "Каноні медицини", крім описаних сотень лікарських рослин, наводяться рецепти приготування різних ліків.

На початку 17-го століття було засновано Аптекарський приказ, який управляв всією медичною й аптечною справою. Аптекарський приказ відав збиранням, закупівлею і розведенням лікарських трав, керував "помясами" (збирачами трав) та їх діяльністю, наглядав за якістю ліків.

Основоположник самобутньої медицини М.Я.Мудров виклав свої міркування - лікувати хворого, а не хворобу, краще запобігти захворюванню, ніж лікувати.

Н.І.Пирогов разом із А.М.Філомафітським вивчали на собаках наркотичну дію ефіру та хлороформу. Велика заслуга Н.І.Пирогова і в тому, що він перший у світі використав ефірний, а потім хлороформний наркоз в умовах військово-польової хірургії.

Професор Е.В.Пелікан експериментально обгрунтував терапевтичну цінність строфанту і кураре.

Значну роль в розвитку медичної науки зіграла теорія Сеченова-Боткіна-Павлова, яка базувалася на рефлекторному припущенні і визначила функціональний, фізіологічний напрямок у медицині.

Великий внесок у розвиток фармакології зробив академік М.П.Кравков, який очолив кафедру фармакології у Військово-медичній академії (Санкт Петербург). М.П.Кравковим вперше введено у клініку внутрішньовенний гедоналовий наркоз, вивчено особливості його дії при патології серця, ендокринних залоз, багато зробив для вирішення питання загальної фармакології, написав посібник "Основи фармакології", що витримав декілька перевидань.

Перші ростки фармакологічної науки в Україні були закладені в Києво-Могилянській академії (1682 - 1817 р.р.). Випускником цієї академії був Нестор Амбодик який писав, що єдиним джерелом ідей і уявлень є органи відчуття, ніщо у природі не зникає. Н.Амбодик написав перший посібник з фармакології та фармакогнозії "Лікарське речослів'я, або опис цілющих рослин", де систематизував відомості про лікарські рослини (хімічні і лікарські вказівки, виготовлення і застосування препаратів лікарських рослин).

Кафедра фармакології Київського медичного інституту ім. академіка О.О.Богомольця вважається однією з найстаріших в країні, організована в 1842 р. й відкрита при університеті ім. Св. Володимира під назвою "Врачебное веществословие с рецептурой". Першим завідуючим цієї кафедри був професор Н.І.Козлов, під його керівництвом вивчалися загальні проблеми фармакології.

Нове творче піднесення роботи кафедри фармакології пов'язане з іменем завідуючого Г.Л.Шкавери (учень академіка М.П.Кравкова), основний напрямок його праці - фармакологія серцево-судинної системи. Співробітники Г.Л.Шкавери (професор П.В.Родіонов, доцент Ф.І.Березанцев та інші) досліджували характер дії парасимпатичних речовин на секрецію і судини надниркових залоз, на судини шкіри, на секрецію підшлункової залози.

Учень академіка О.І.Черкеса, професор Ю.А.Петровський - автор визначних праць із питань фармакології травного апарату. Ю.А.Петровським запропоновано класифікацію жовчогінних засобів.

У період 1971 - 1972 років кафедру фармакології очолила доктор медичних наук, професор Н.М.Дмитрієва, яка достойно розвивала актуальні проблеми загальної фармакології і вивчала вплив серцевих глікозидів на енергетичний обмін міокарда інтактних тварин та за умов серцевої недостатності.

Продовжувачем ідей академіка О.І.Черкеса є його учень, лауреат Державної премії, заслужений діяч науки і техніки України, академік НАН, АМН України та Нью-Йоркської академії наук, професор І.С.Чекман, який очолив кафедру фармакології Київського медичного інституту ім. академіка О.О.Богомольця в 1972 р. і продовжує очолювати цю кафедру перейменованого інституту в Національний медичний університет. Під керівництвом академіка І.С.Чекмана співробітники кафедри вивчають широке коло проблем загальної і спеціальної фармакології. Ведуться розробки питань у рамках проблем ліки - організм - фармакологічний ефект; вивчаються механізми дії серцевих глікозидів, тривають пошуки та дослідження фармакодинаміки неглікозидних кардіостероїдних препаратів, проводяться наукові дослідження фармакології гіпотензивних, антиатеросклеротичних, ангіопротекторних речовин, роботи в галузі радіаційної, клінічної фармакології, фітотерапії та екологічної токсикології. За цей період на кафедрі з успіхом продовжуються та розвиваються наукові напрямки О.І.Черкеса - біохімічна фармакологія. Крім цього, за останні роки розпочались дослідження в галузі фізико-хімічної фармакології. Результати досліджень у цьому напрямку дозволили встановити нові аспекти механізму дії серцево-судинних та метаболічних речовин, виділити процес комплексоутворення з біометалами та біолігандами в реалізації фармакологічної реакції.

Методичну, науково-дослідну та виховну роботу на кафедрі фармакології Українського національного медичного університету ведуть доктори медичних наук, професори - Н.О.Горчакова, В.А.Туманов, О.П Вікторов, доценти І.Ф.Полякова та інші.

Отримані важливі результати узагальнено в багатьох наукових і практичних довідниках - "Биологические аспекты координационной химии", "Осложнения фармакотерапии", "Физическая химия и клиническая фармакология сердечных гликозидов", "Фитонциды в медицине", "Клінічна фітотерапія" та інші. На кафедрі проводиться велика методологічна і методична робота, що відображено у підручниках "Фармакология" (1980), "Фармакология. Практические занятия" (1982), "Общая рецептура"(1985), "Справочник по клинической фармакологии"(1986), "Словарь терминов по фармакологии и фармации" (1989), "Клінічна фітотерапія" (2002) та ін.

Під керівництвом академіка І.С.Чекмана підготовлено і захищено понад 80 дисертацій (з яких 30 докторських і більше 50 кандидатських дисертацій).

За результатами науково-дослідної роботи професори кафедри фармакології І.С.Чекман, Н.О.Горчакова і В.А.Туманов удостоєні звання лауреатів Державної премії УРСР.

На кафедрі також проводяться широкі госпрозрахункові роботи з великим економічним ефектом та впровадження у різні галузі народного господарства та медицини. Колектив кафедри фармакології Українського національного медичного університету ім. академіка О.О.Богомольця проводить значну роботу, що стає в нагоді органам охорони здоров'я, надає методичну допомогу навчальним медичним закладам України. Щороку на базі кафедри навчаються слухачі факультету підвищення кваліфікації, а також викладачі вузів та медичних училищ країни.

Професор С.М.Дроговоз, доктор медичних наук, завідуюча кафедрою фармакології Харківської фармацевтичної академії, зробила великий внесок у розвиток нового напрямку щодо вивчення препаратів з гепатопротекторною і жовчогінною дією. Під керівництвом професора С.М.Дроговоз на кафедрі фармакології впроваджені методи скринінгового і фармакологічного дослідження лікарських речовин. За участю професора С.М.Дроговоз створено більше 20 лікарських засобів, 8 з них успішно використовуються в медичній практиці. Під керівництвом професора С.М.Дроговоз виконано 10 докторських і понад 20 кандидатських дисертацій, написала підручник для студентів.

Велика заслуга у розвитку сучасної фармакології належить доктору медичних наук, професору, завідуючому кафедрою фармакології Донецького медичного університету І.В.Комісарову, основний напрямок робіт професора - теорія рецепторів в молекулярній фармакології.

Значний внесок у розвиток сучасної науки вкладають доктор медичних наук Н.О.Горчакова, професор кафедри фармакології Київського медичного національного університету; завідуючий кафедрою фармакології Одеського медичного університету, академік, доктор медичних наук, професор В.Й.Кресюн; завідуюча кафедрою фармакології Івано-Франківської медичної академії, доктор медичних наук, професор Я.І.Гудивок; завідуючий кафедрою фармакології Дніпропетровської медичної академії, доктор медичних наук, професор В.Й.Мамчур; звідуючий кафедрою фармакології Вінницького державного медичного університету, доктор медичних наук, професор Г.І.Степанчук та професор кафедри А.А.Столярчук; завідуючий кафедрою фармакології Запоріжського медичного університету, доктор медичних наук, професор В.В.Дунаєв та професор кафедри В.Р.Стець; завідуючий кафедрою фармакології Львівського медичного університету, доктор медичних наук, професор Р.С.Рудий; завідуючий кафедрою фармакології Симферопольського медичного університету, доктор медичних наук, професор І.П.Фомочкін; завідуючий кафедрою фармакології Чернівецької медичної академії, доктор медичних наук, професор І.І.Заморський; завідуюча кафедрою фармакології Харківського медичного університету, доктор медичних наук, професор Л.Т.Киричек; завідуючий кафедрою фармакології Луганського медичного університету, доктор медичних наук, професор В.Д.Лук'янчук; доктор медичних наук, професор кафедри фармакології Полтавського стоматологічного університету Т.А.Дев'яткіна; доктор медичних наук, професор Г.Т.Писько (Київ, ГОС НИИХЛОР проект) та інші.

В даний час видатні фармакологи України продовжують успішно працювати, використовуючи досягнення кібернетики, молекулярної біології, фізики, хімії.

Основним координаційним центром наукових досліджень по фармакології є Київський науково-дослідний інститут фармакології і токсикології АМН України, де трудяться видатні фармакологи - заслужений діяч науки і техніки, академік АМН України П.Ф.Тринус, професори: А.В.Стефанов, В.С.Даниленко, Л.О.Громов, Н.І.Шарикіна та багато інших.

Основне правило фармакологів - проводити дослідження на хворих тваринах. Мова може бути тільки про те, щоб модельні досліди з експериментальної терапії максимально відповідали запитам клініки. Це один із шляхів інтенсифікації фармакологічних досліджень.

ЗАСОБИ ДЛЯ МІСЦЕВОЇ АНЕСТЕЗІЇ

Засоби для місцевої анестезії (грец. an — заперечення і aesthesis — чутливість) (місцевоанестезуючі засоби, місцеві анестетики) — це лікарські засоби рослинного походження або отримані синтетичним шляхом, які викликають оборотну втрату спочатку больової, а потім інших видів чутливості внаслідок прямого контакту з електрозбудливою мембраною нервових клітин, зокрема їх відростків

Першою анестезуючою речовиною яка була використана в медичній практиці, був кокаїн – алкалоїд рослини Erythroxylon coca , яка росте у Південній Америці. Застосування кокаїну обмежене у зв’язку з високою токсичністю.

Вперше анестезуючу дію кокаїну гідрохлориду виявив і рекомендував його використання у практичній медицині для місцевого знеболення у 1879 році В.К.Анреп (1852–1918 рр.).

Кокаїн – алкалоїд тропічної рослини Eritroxylon coca. Кокаїн є гідрохлоридом сладного ефіру бензойної кислоти і метилекгоніну. Володіє високою анестезуючою активністю, набагато вищою ніж новокаїн. На сучасному етапі застосування кокаїну обмежене у зв’язку з його високою токсичністю. Навіть при поверхневій анестезії може всмоктуватись із слизових оболонок викликаючи побічні та токсичні ефекти. Кокаїн викликає також звуження судин склери та розширяє зіниці ока, знижує внутршньоочний тиск. При тривалому застосуванні може викликати злущування епітелію і утворення виразок. При резорбтивній дії проявляє стимулюючий вплив на центральну нервову систему. Змінюється функціональний стан кори головного мозку, виникає ейфорія, неспокій, психомоторне хбудження, зменшення втоми і відчуття голоду, можливі галюцинації. Під впливом кокаїну стимулюються і центри продовгастого мозку (блювотний, дихальний, судиноруховий центри), підсилює спинальні рефлекси за рахунок пригнічення гальмівних механізмів, можливі судоми. При важкій формі передозування настає смерть за рахунок пригнічення життєво важливих центрів довгастого мозку.

Кокаїн підсилює ефекти адренергічної інервації, а також потенціює діє адреноміметичних речовин, це пов’язано з тим, що він пригнічує зворотній нейрональний захват катехоламінів варикозними потовщеннями адренергічних волокон. Це пояснюється здатністю кокаїну звужувати судини і підвищувати артеріальний тиск (поряд із стимулюючим впливом на судиноруховий центр), викликає тахікардію і мідріаз.

Резорбтивна дія кокаїну (гостре отруєння) протікає по такому типу: нейротоксичний, рідще кардіовазомоторний. Нейротоксичний тип виражається швидким наступаючим психічним збудженням (кокаїнове сп’яніння) з вираженою мовністю, рухомістю, припливу різних ідей. Цей стан пояснюється одночасним збудженням одних відділів головного мозку і пригніченням інших. Зникає відчуття голоду та втоми, складається стан особливої життєрадості, підвищення настрою, відчуття надмірної сили, говірливість (кокаїнова ейфорія), що ротводить в послідуючому до кокаїнової пристрасті. Тому з метою резорбтивної дії кокаїн ніколи не використовується. У великих дозах кокаїн викликає сильне збудження рухове, розвиваються приступи буйства з галюцинаціями, маренням, задишка, розлади кровообігу, розширення зіниць, підвиження температури тіла, після чого настає безсвідомий стан, синюшність, блідість тіла, клонічні а після тетанічні судоми, смерть настає від параліча дихального і судинорухового центру.

Допомога при гострому отруєнні – симптоматична, для зняття спазмів судин призначають судинорозширюючі засоби (амілнітрит, нітрогліцерин та інші), штучне дихання, при судомах заспокійливі засоби (барбітурати).

При повторних прийомах кокаїну уже через 2 – 3 тижні спостерігається зменшення сили його резорбтивної дії на ЦНС – явище звикання, переростаюче у залежність (пристрасть). Внаслідок звикання вводимі дози весь час приходиться збільшувати, що призводить часом до введення великих доз (до 2,0 – 4,0 на прйом).

Хронічне отруєння проявляється такими симптомами: загальне збудження, схуднення, слабість, блідість шкіри, втрата апетиту (при відсутності попадання їжі, людина не відчуває голоду, так як кокаїн стимулює центр насичення і знічає відчуття голоду), слюнотеча, безсонниця, тремор кінцівок, широкі і нерухомі зіниці, байдуже ставлення до навколишнього, відсутність сили бажання та пам’яті, схильність до самогубства, гілюцинації зорові, слухові, смакові і дотикові (відчуття під шкірою посторонніх предметів і повзання мурашок). Важкі розлади травлення, приводить до переродження внутрішніх органів і ЦНС, розвиваються набряки ніг і черева. При закладуванні кокаїну у ніс ( “ понюшка ”) характерним є руйнування носової перетинки. Поступово розвивається слабоумство з втратою пам’яті і прогресуючою деморалізацією особи. Смерть настає при явищах маразму.

Лікування хронічного отруєння важке у зв’язку з непереборною пристрастю хворого до кокаїну; термінове відняття кокаїну призводить до важких явищ так званого стримання, яке подібне з аналогічними явищами при віднятті морфіну, але менш виражене. Тому віднімати кокаїн у хворого приходиться поступово, що можливо тільки у дисциплінованих стаціонарах.

Тривале застосування кокаїну може призводити до лікарської залежності (кокаїнізм). Причиною цього є виникаюча під впливом кокаїну ейфорія: підвищення настрою, пригнічення неприємних емоцій і відчуття. Різке припинення попадання в організм кокаїну призводить до важкого психічного стану, але такої важкої абстиненція як при наркотичних анальгетиках не розвивається. Залежність від кокаїну має параноїдну форму і характеризується схильністю до насильства.

При отруєнні кокаїном призначають барбітурати та адреноблокатори.

Кокаїн у практичній медицині практично не використовується, використовуються замінники його.

Розглянуті особливості дії кокаїну показують, що він володіє рядом значних недоліків (висока отруйність, розвиток звикання та пристрасті), тому всі зусилля направлені на заміну його іншими засобами.

Для всіх найважливіших місцевоанестезуючих засобів спільним у структурі є:

1)     ароматичний залишок з ліпофільними властивостями;

2)     аміногрупа, що забезпечує гідрофільність речовини;

3)     проміжна ланка, яка з'єднує оптимально збалансовані ліпофільну і гідрофільну частини молекули.

Відповідно до хімічної природи, засоби для місцевої анестезії класифікують на дві основні групи: складні ефіри і заміщені аміди кислот.

Складні ефіри- заміщені аміди

бензойної кислоти та ацетаніліду (лідокаїн), аміноспиртів (кокаїн тримекаїн, ультракаїн), пара-амінобензойної       бупівакаїн) кислоти (новокаїн, анестезин, дикаїи)

Фармакокінетика. Місцевоанестезуючі речовини практично не проникають крізь неушкоджену шкіру; неоднаково проходять крізь слизову оболонку різних органів: швидше крізь оболонку трахеї, ніж гортані, і повільніше — сечового міхура; легко абсорбуються при нанесенні на ранову поверхню зі свіжими грануляціями. Використовуючи шлях інфільтрації тканин, абсорбцію (резорбцію) місцевого анестетика можна сповільнити за допомогою судинозвужувальних засобів типу адреналіну.

Біотрансформація місцевоанестезуючих речовин, як правило, залежить від їх хімічної будови. Складні ефіри досить швидко метаболізуються шляхом гідролізу псевдохолінестеразою у плазмі крові й печінці. Заміщені аміди повільно руйнуються мік-росомними ферментами в печінці. Шляхи перетворення місцевих анестетиків у нервових волокнах до кінця не з'ясовано. Можливо, в цьому процесі беруть участь оксидази змішаної функції нервової та інших тканин.

Через наявність у молекулі засобів для місцевої анестезії азоту (в аміноалкільній групі) всі вони є основами, які з кислотами утворюють розчинні солі (рН 4,6). Для реалізації анестезуючого ефекту потрібний гідроліз солі місцевого анестетика з вивільненням основи. Цей процес відбувається у лужному середовищі тканин (у звичайних умовах рН 7,4):

Сіль анестетика   Основа анестетика

При запальних процесах у тканинах активність місцевих анестетиків зменшується, оскільки в кислому середовищі (у зоні запалення рН 5-6) гідроліз солей пригнічується, і фармакологічно активна частина молекули (основа), від якої залежить специфічність ефекту, вивільнюється меншою мірою.

Важливою умовою дифузії засобів для місцевої анестезії з місця введення чи аплікації до місця дії є розчинність їх хлоридів у воді.

Фармакодинаміка. Нервова тканина містить велику кількість ліпідів, тому ліпофільність основ місцевих анестетиків, які вивільняються, забезпечує проникнення їх у мембрани нервових клітин. Вважають, що взаємодія з ліпідною фазою мембран визначає геиералізовану {неспецифічну), а зв'язування з протеїнами мембран — 01 Історія розвитку фармакології

ІСТОРІЯ ФАРМАКОЛОГІЇ

Відомості про дію і використання лікарських речовин та отрут були відомі ще первісним людям.

На протязі всієї історії людства лікарські речовини широко використовувалися для лікування захворювань, а отрути - для отруєння тварин. Збереглося багато старовинних книг, з описом впливу та використання лікарських речовин.

Видатним представником матеріалістичного напрямку в медицині був Гіппократ, який говорив: про те, що знаходиться під землею і над землею, можна лише здогадуватися. Він підкреслював залежність організму від зовнішніх умов: їжі, води, рослин. Здоров'я, Гіппократ пов'язував із балансом чотирьох рідин: крові, слизі, жовтої та чорної жовчі; хворобу - з дискразією, тобто порушенням балансу цих рідин.

Важлива залежність між головними філософськими думками свого часу і уявами в галузі патології і фармакотерапії проявилась у концепції Галена, який написав "Енциклопедію", де розвиває вчення Гіппократа. Гален широко ввів у практику витяжки із природних продуктів (галенові препарати).

Зберігачами знань античних греків і римлян у галузі медицини в цей час вважалися араби, зокрема видатний лікар Ібн-Сіна (Авіцена). В його "Каноні медицини", крім описаних сотень лікарських рослин, наводяться рецепти приготування різних ліків.

На початку 17-го століття було засновано Аптекарський приказ, який управляв всією медичною й аптечною справою. Аптекарський приказ відав збиранням, закупівлею і розведенням лікарських трав, керував "помясами" (збирачами трав) та їх діяльністю, наглядав за якістю ліків.

Основоположник самобутньої медицини М.Я.Мудров виклав свої міркування - лікувати хворого, а не хворобу, краще запобігти захворюванню, ніж лікувати.

Н.І.Пирогов разом із А.М.Філомафітським вивчали на собаках наркотичну дію ефіру та хлороформу. Велика заслуга Н.І.Пирогова і в тому, що він перший у світі використав ефірний, а потім хлороформний наркоз в умовах військово-польової хірургії.

Професор Е.В.Пелікан експериментально обгрунтував терапевтичну цінність строфанту і кураре.

Значну роль в розвитку медичної науки зіграла теорія Сеченова-Боткіна-Павлова, яка базувалася на рефлекторному припущенні і визначила функціональний, фізіологічний напрямок у медицині.

Великий внесок у розвиток фармакології зробив академік М.П.Кравков, який очолив кафедру фармакології у Військово-медичній академії (Санкт Петербург). М.П.Кравковим вперше введено у клініку внутрішньовенний гедоналовий наркоз, вивчено особливості його дії при патології серця, ендокринних залоз, багато зробив для вирішення питання загальної фармакології, написав посібник "Основи фармакології", що витримав декілька перевидань.

Перші ростки фармакологічної науки в Україні були закладені в Києво-Могилянській академії (1682 - 1817 р.р.). Випускником цієї академії був Нестор Амбодик який писав, що єдиним джерелом ідей і уявлень є органи відчуття, ніщо у природі не зникає. Н.Амбодик написав перший посібник з фармакології та фармакогнозії "Лікарське речослів'я, або опис цілющих рослин", де систематизував відомості про лікарські рослини (хімічні і лікарські вказівки, виготовлення і застосування препаратів лікарських рослин).

Кафедра фармакології Київського медичного інституту ім. академіка О.О.Богомольця вважається однією з найстаріших в країні, організована в 1842 р. й відкрита при університеті ім. Св. Володимира під назвою "Врачебное веществословие с рецептурой". Першим завідуючим цієї кафедри був професор Н.І.Козлов, під його керівництвом вивчалися загальні проблеми фармакології.

Нове творче піднесення роботи кафедри фармакології пов'язане з іменем завідуючого Г.Л.Шкавери (учень академіка М.П.Кравкова), основний напрямок його праці - фармакологія серцево-судинної системи. Співробітники Г.Л.Шкавери (професор П.В.Родіонов, доцент Ф.І.Березанцев та інші) досліджували характер дії парасимпатичних речовин на секрецію і судини надниркових залоз, на судини шкіри, на секрецію підшлункової залози.

Учень академіка О.І.Черкеса, професор Ю.А.Петровський - автор визначних праць із питань фармакології травного апарату. Ю.А.Петровським запропоновано класифікацію жовчогінних засобів.

У період 1971 - 1972 років кафедру фармакології очолила доктор медичних наук, професор Н.М.Дмитрієва, яка достойно розвивала актуальні проблеми загальної фармакології і вивчала вплив серцевих глікозидів на енергетичний обмін міокарда інтактних тварин та за умов серцевої недостатності.

Продовжувачем ідей академіка О.І.Черкеса є його учень, лауреат Державної премії, заслужений діяч науки і техніки України, академік НАН, АМН України та Нью-Йоркської академії наук, професор І.С.Чекман, який очолив кафедру фармакології Київського медичного інституту ім. академіка О.О.Богомольця в 1972 р. і продовжує очолювати цю кафедру перейменованого інституту в Національний медичний університет. Під керівництвом академіка І.С.Чекмана співробітники кафедри вивчають широке коло проблем загальної і спеціальної фармакології. Ведуться розробки питань у рамках проблем ліки - організм - фармакологічний ефект; вивчаються механізми дії серцевих глікозидів, тривають пошуки та дослідження фармакодинаміки неглікозидних кардіостероїдних препаратів, проводяться наукові дослідження фармакології гіпотензивних, антиатеросклеротичних, ангіопротекторних речовин, роботи в галузі радіаційної, клінічної фармакології, фітотерапії та екологічної токсикології. За цей період на кафедрі з успіхом продовжуються та розвиваються наукові напрямки О.І.Черкеса - біохімічна фармакологія. Крім цього, за останні роки розпочались дослідження в галузі фізико-хімічної фармакології. Результати досліджень у цьому напрямку дозволили встановити нові аспекти механізму дії серцево-судинних та метаболічних речовин, виділити процес комплексоутворення з біометалами та біолігандами в реалізації фармакологічної реакції.

Методичну, науково-дослідну та виховну роботу на кафедрі фармакології Українського національного медичного університету ведуть доктори медичних наук, професори - Н.О.Горчакова, В.А.Туманов, О.П Вікторов, доценти І.Ф.Полякова та інші.

Отримані важливі результати узагальнено в багатьох наукових і практичних довідниках - "Биологические аспекты координационной химии", "Осложнения фармакотерапии", "Физическая химия и клиническая фармакология сердечных гликозидов", "Фитонциды в медицине", "Клінічна фітотерапія" та інші. На кафедрі проводиться велика методологічна і методична робота, що відображено у підручниках "Фармакология" (1980), "Фармакология. Практические занятия" (1982), "Общая рецептура"(1985), "Справочник по клинической фармакологии"(1986), "Словарь терминов по фармакологии и фармации" (1989), "Клінічна фітотерапія" (2002) та ін.

Під керівництвом академіка І.С.Чекмана підготовлено і захищено понад 80 дисертацій (з яких 30 докторських і більше 50 кандидатських дисертацій).

За результатами науково-дослідної роботи професори кафедри фармакології І.С.Чекман, Н.О.Горчакова і В.А.Туманов удостоєні звання лауреатів Державної премії УРСР.

На кафедрі також проводяться широкі госпрозрахункові роботи з великим економічним ефектом та впровадження у різні галузі народного господарства та медицини. Колектив кафедри фармакології Українського національного медичного університету ім. академіка О.О.Богомольця проводить значну роботу, що стає в нагоді органам охорони здоров'я, надає методичну допомогу навчальним медичним закладам України. Щороку на базі кафедри навчаються слухачі факультету підвищення кваліфікації, а також викладачі вузів та медичних училищ країни.

Професор С.М.Дроговоз, доктор медичних наук, завідуюча кафедрою фармакології Харківської фармацевтичної академії, зробила великий внесок у розвиток нового напрямку щодо вивчення препаратів з гепатопротекторною і жовчогінною дією. Під керівництвом професора С.М.Дроговоз на кафедрі фармакології впроваджені методи скринінгового і фармакологічного дослідження лікарських речовин. За участю професора С.М.Дроговоз створено більше 20 лікарських засобів, 8 з них успішно використовуються в медичній практиці. Під керівництвом професора С.М.Дроговоз виконано 10 докторських і понад 20 кандидатських дисертацій, написала підручник для студентів.

Велика заслуга у розвитку сучасної фармакології належить доктору медичних наук, професору, завідуючому кафедрою фармакології Донецького медичного університету І.В.Комісарову, основний напрямок робіт професора - теорія рецепторів в молекулярній фармакології.

Значний внесок у розвиток сучасної науки вкладають доктор медичних наук Н.О.Горчакова, професор кафедри фармакології Київського медичного національного університету; завідуючий кафедрою фармакології Одеського медичного університету, академік, доктор медичних наук, професор В.Й.Кресюн; завідуюча кафедрою фармакології Івано-Франківської медичної академії, доктор медичних наук, професор Я.І.Гудивок; завідуючий кафедрою фармакології Дніпропетровської медичної академії, доктор медичних наук, професор В.Й.Мамчур; звідуючий кафедрою фармакології Вінницького державного медичного університету, доктор медичних наук, професор Г.І.Степанчук та професор кафедри А.А.Столярчук; завідуючий кафедрою фармакології Запоріжського медичного університету, доктор медичних наук, професор В.В.Дунаєв та професор кафедри В.Р.Стець; завідуючий кафедрою фармакології Львівського медичного університету, доктор медичних наук, професор Р.С.Рудий; завідуючий кафедрою фармакології Симферопольського медичного університету, доктор медичних наук, професор І.П.Фомочкін; завідуючий кафедрою фармакології Чернівецької медичної академії, доктор медичних наук, професор І.І.Заморський; завідуюча кафедрою фармакології Харківського медичного університету, доктор медичних наук, професор Л.Т.Киричек; завідуючий кафедрою фармакології Луганського медичного університету, доктор медичних наук, професор В.Д.Лук'янчук; доктор медичних наук, професор кафедри фармакології Полтавського стоматологічного університету Т.А.Дев'яткіна; доктор медичних наук, професор Г.Т.Писько (Київ, ГОС НИИХЛОР проект) та інші.

В даний час видатні фармакологи України продовжують успішно працювати, використовуючи досягнення кібернетики, молекулярної біології, фізики, хімії.

Основним координаційним центром наукових досліджень по фармакології є Київський науково-дослідний інститут фармакології і токсикології АМН України, де трудяться видатні фармакологи - заслужений діяч науки і техніки, академік АМН України П.Ф.Тринус, професори: А.В.Стефанов, В.С.Даниленко, Л.О.Громов, Н.І.Шарикіна та багато інших.

Основне правило фармакологів - проводити дослідження на хворих тваринах. Мова може бути тільки про те, щоб модельні досліди з експериментальної терапії максимально відповідали запитам клініки. Це один із шляхів інтенсифікації фармакологічних досліджень.

ЗАСОБИ ДЛЯ МІСЦЕВОЇ АНЕСТЕЗІЇ

Засоби для місцевої анестезії (грец. an — заперечення і aesthesis — чутливість) (місцевоанестезуючі засоби, місцеві анестетики) — це лікарські засоби рослинного походження або отримані синтетичним шляхом, які викликають оборотну втрату спочатку больової, а потім інших видів чутливості внаслідок прямого контакту з електрозбудливою мембраною нервових клітин, зокрема їх відростків

Першою анестезуючою речовиною яка була використана в медичній практиці, був кокаїн – алкалоїд рослини Erythroxylon coca , яка росте у Південній Америці. Застосування кокаїну обмежене у зв’язку з високою токсичністю.

Вперше анестезуючу дію кокаїну гідрохлориду виявив і рекомендував його використання у практичній медицині для місцевого знеболення у 1879 році В.К.Анреп (1852–1918 рр.).

Кокаїн – алкалоїд тропічної рослини Eritroxylon coca. Кокаїн є гідрохлоридом сладного ефіру бензойної кислоти і метилекгоніну. Володіє високою анестезуючою активністю, набагато вищою ніж новокаїн. На сучасному етапі застосування кокаїну обмежене у зв’язку з його високою токсичністю. Навіть при поверхневій анестезії може всмоктуватись із слизових оболонок викликаючи побічні та токсичні ефекти. Кокаїн викликає також звуження судин склери та розширяє зіниці ока, знижує внутршньоочний тиск. При тривалому застосуванні може викликати злущування епітелію і утворення виразок. При резорбтивній дії проявляє стимулюючий вплив на центральну нервову систему. Змінюється функціональний стан кори головного мозку, виникає ейфорія, неспокій, психомоторне хбудження, зменшення втоми і відчуття голоду, можливі галюцинації. Під впливом кокаїну стимулюються і центри продовгастого мозку (блювотний, дихальний, судиноруховий центри), підсилює спинальні рефлекси за рахунок пригнічення гальмівних механізмів, можливі судоми. При важкій формі передозування настає смерть за рахунок пригнічення життєво важливих центрів довгастого мозку.

Кокаїн підсилює ефекти адренергічної інервації, а також потенціює діє адреноміметичних речовин, це пов’язано з тим, що він пригнічує зворотній нейрональний захват катехоламінів варикозними потовщеннями адренергічних волокон. Це пояснюється здатністю кокаїну звужувати судини і підвищувати артеріальний тиск (поряд із стимулюючим впливом на судиноруховий центр), викликає тахікардію і мідріаз.

Резорбтивна дія кокаїну (гостре отруєння) протікає по такому типу: нейротоксичний, рідще кардіовазомоторний. Нейротоксичний тип виражається швидким наступаючим психічним збудженням (кокаїнове сп’яніння) з вираженою мовністю, рухомістю, припливу різних ідей. Цей стан пояснюється одночасним збудженням одних відділів головного мозку і пригніченням інших. Зникає відчуття голоду та втоми, складається стан особливої життєрадості, підвищення настрою, відчуття надмірної сили, говірливість (кокаїнова ейфорія), що ротводить в послідуючому до кокаїнової пристрасті. Тому з метою резорбтивної дії кокаїн ніколи не використовується. У великих дозах кокаїн викликає сильне збудження рухове, розвиваються приступи буйства з галюцинаціями, маренням, задишка, розлади кровообігу, розширення зіниць, підвиження температури тіла, після чого настає безсвідомий стан, синюшність, блідість тіла, клонічні а після тетанічні судоми, смерть настає від параліча дихального і судинорухового центру.

Допомога при гострому отруєнні – симптоматична, для зняття спазмів судин призначають судинорозширюючі засоби (амілнітрит, нітрогліцерин та інші), штучне дихання, при судомах заспокійливі засоби (барбітурати).

При повторних прийомах кокаїну уже через 2 – 3 тижні спостерігається зменшення сили його резорбтивної дії на ЦНС – явище звикання, переростаюче у залежність (пристрасть). Внаслідок звикання вводимі дози весь час приходиться збільшувати, що призводить часом до введення великих доз (до 2,0 – 4,0 на прйом).

Хронічне отруєння проявляється такими симптомами: загальне збудження, схуднення, слабість, блідість шкіри, втрата апетиту (при відсутності попадання їжі, людина не відчуває голоду, так як кокаїн стимулює центр насичення і знічає відчуття голоду), слюнотеча, безсонниця, тремор кінцівок, широкі і нерухомі зіниці, байдуже ставлення до навколишнього, відсутність сили бажання та пам’яті, схильність до самогубства, гілюцинації зорові, слухові, смакові і дотикові (відчуття під шкірою посторонніх предметів і повзання мурашок). Важкі розлади травлення, приводить до переродження внутрішніх органів і ЦНС, розвиваються набряки ніг і черева. При закладуванні кокаїну у ніс ( “ понюшка ”) характерним є руйнування носової перетинки. Поступово розвивається слабоумство з втратою пам’яті і прогресуючою деморалізацією особи. Смерть настає при явищах маразму.

Лікування хронічного отруєння важке у зв’язку з непереборною пристрастю хворого до кокаїну; термінове відняття кокаїну призводить до важких явищ так званого стримання, яке подібне з аналогічними явищами при віднятті морфіну, але менш виражене. Тому віднімати кокаїн у хворого приходиться поступово, що можливо тільки у дисциплінованих стаціонарах.

Тривале застосування кокаїну може призводити до лікарської залежності (кокаїнізм). Причиною цього є виникаюча під впливом кокаїну ейфорія: підвищення настрою, пригнічення неприємних емоцій і відчуття. Різке припинення попадання в організм кокаїну призводить до важкого психічного стану, але такої важкої абстиненція як при наркотичних анальгетиках не розвивається. Залежність від кокаїну має параноїдну форму і характеризується схильністю до насильства.

При отруєнні кокаїном призначають барбітурати та адреноблокатори.

Кокаїн у практичній медицині практично не використовується, використовуються замінники його.

Розглянуті особливості дії кокаїну показують, що він володіє рядом значних недоліків (висока отруйність, розвиток звикання та пристрасті), тому всі зусилля направлені на заміну його іншими засобами.

Для всіх найважливіших місцевоанестезуючих засобів спільним у структурі є:

1)     ароматичний залишок з ліпофільними властивостями;

2)     аміногрупа, що забезпечує гідрофільність речовини;

3)     проміжна ланка, яка з'єднує оптимально збалансовані ліпофільну і гідрофільну частини молекули.

Відповідно до хімічної природи, засоби для місцевої анестезії класифікують на дві основні групи: складні ефіри і заміщені аміди кислот.

Складні ефіри- заміщені аміди

бензойної кислоти та ацетаніліду (лідокаїн), аміноспиртів (кокаїн тримекаїн, ультракаїн), пара-амінобензойної       бупівакаїн) кислоти (новокаїн, анестезин, дикаїи)

Фармакокінетика. Місцевоанестезуючі речовини практично не проникають крізь неушкоджену шкіру; неоднаково проходять крізь слизову оболонку різних органів: швидше крізь оболонку трахеї, ніж гортані, і повільніше — сечового міхура; легко абсорбуються при нанесенні на ранову поверхню зі свіжими грануляціями. Використовуючи шлях інфільтрації тканин, абсорбцію (резорбцію) місцевого анестетика можна сповільнити за допомогою судинозвужувальних засобів типу адреналіну.

Біотрансформація місцевоанестезуючих речовин, як правило, залежить від їх хімічної будови. Складні ефіри досить швидко метаболізуються шляхом гідролізу псевдохолінестеразою у плазмі крові й печінці. Заміщені аміди повільно руйнуються мік-росомними ферментами в печінці. Шляхи перетворення місцевих анестетиків у нервових волокнах до кінця не з'ясовано. Можливо, в цьому процесі беруть участь оксидази змішаної функції нервової та інших тканин.

Через наявність у молекулі засобів для місцевої анестезії азоту (в аміноалкільній групі) всі вони є основами, які з кислотами утворюють розчинні солі (рН 4,6). Для реалізації анестезуючого ефекту потрібний гідроліз солі місцевого анестетика з вивільненням основи. Цей процес відбувається у лужному середовищі тканин (у звичайних умовах рН 7,4):

Сіль анестетика   Основа анестетика

При запальних процесах у тканинах активність місцевих анестетиків зменшується, оскільки в кислому середовищі (у зоні запалення рН 5-6) гідроліз солей пригнічується, і фармакологічно активна частина молекули (основа), від якої залежить специфічність ефекту, вивільнюється меншою мірою.

Важливою умовою дифузії засобів для місцевої анестезії з місця введення чи аплікації до місця дії є розчинність їх хлоридів у воді.

Фармакодинаміка. Нервова тканина містить велику кількість ліпідів, тому ліпофільність основ місцевих анестетиків, які вивільняються, забезпечує проникнення їх у мембрани нервових клітин. Вважають, що взаємодія з ліпідною фазою мембран визначає геиералізовану {неспецифічну), а зв'язування з протеїнами мембран — вибіркову {специфічну) дію кожного місцевого анестетика. У мембрані нервової клітини основа перетворюється на йонізова-ну катіонну форму, після чого набуває здатності зв'язуватися з рецептором. Внаслідок взаємодії місцевих анестетиків з рецепторами мембран нервових клітин заряд мембрани {потенціал спокою) стабілізується. На цю ділянку фіксованого спокою і «наштовхується» хвиля збудження {депол­ризації) у нервовому волокні. Стійке місцеве збудження, яке переходить у гальмування {парабіоз, за М. Є. Введенським), і є фізіологічною основою місцевої анестезії. Нервові структури при цьому втрачають збудливість і провідність.

Особливого значення в механізмі мі­цевої анестезії надають порушенню проходження Na+ крізь мембрану всередину неврона. Анестезуючі речовини у вигляді заряджених катіонів зв'язуються з рецепторами натрієвих каналів, які містяться на зовнішній поверхні мембрани.

Рецептор для місцевого анестетика у натрієвому каналі має аніонну ділянку — для фіксації катіонної частини молекули місцевого анестетика; дипольну структуру — для взаємодії з поляризованою карбонільною групою; гідрофобну ділянку — для підви­щення спорідненості з ароматичним кільцем.

Молекула місцевого анестетика, зв'язуючись з рецепторами натрієвого каналу, конкурентно витискує Са2+, які беруть участь у регуляції проникності мембрани для Na+.

Це викликає гальмування активності каль-ційзалежних фосфоліпаз і АТФ-ази, зниження концентрації продуктів фосфоліпазної активності — жирних кислот і лізоформ. Змінюється характер білково-ліпідної взаємодії в мембрані, а отже, структура і функція натрієвого каналу.

Місцеві анестетики блокують не тільки натрієву, кальцієву, а й калієву провідність. Йони магнію посилюють мембраностабі-лізуючу дію місцевих анестетиків. Поряд з впливом на мембрану аксона, анестезуючі засоби блокують також провідність на рівні синапсу, гальмуючи транспорт меді­аторів і Na+. У результаті порушується основна функція електрозбудливої мембрани — здатність генерувати імпульси і проводити збудження.

На біохімічному і фізпко-хімічному рівнях речовини цієї групи порушують окисно-відновні процеси з.і рахунок пригнічення активності ферменті з (цитохрому С, цитохромоксидаз, дегідрогеназ), утворюють комплекси з АТФ, що зменшує енергозабезпечення процесів обміну речовин.

Місцеві анестетики блокують насамперед дрібні нервові волокна, які мають більшу поверхню мембрани на одиницю об'єму. Спочатку блокується функція автономних нервових волокон, потім волокон больової й температурної чутливості; волокна дотикової (тактильної) чутливості й рухові волокна блокуються останніми. Відновлення функції відбувається у зворотному порядку.

Місцевоанестезуючі речовини, потрапляючи до системного кровообігу, впливають на функції піших систем органі­му: стимулюють центральну нервову систему, викликають неспокій, тремор, а в ток­ичних дозах — судоми, після чого може розвиватися депресія, навіть смерть внаслідок пригнічення дихання. Кардіодепресивний ефект місцевих анестетиків зумовлений зниженням збудливості і сповільненням провідності у міокарді — зменшу­ється частота і сила скорочень серця. Так, новокаїнамід і лідокаїну гідрохлорид застосовують у клініці як активні антиаритмічні засоби. Місцеві анестетики (крім кокаїну) викликають артеріальну гіпотен зію головним чином за рахунок прямої дії на стінку судин, а також шляхом блокади судинозвужувального ефекту норадренаіну, ангіотензину, простагландинів. Спазмолітичний ефект препаратів зумовлений їх впливом на гладкі м'язи внутрішніх органів. У великих дозах місцеві анестетики викликають нервово-м'язову блокаду.

Засоби для наркозу, снодійні, транквілізатори, невролептики і наркотичні анальгетики посилюють дію місцевих анестетиків (потенціювання — фармакологічний синергізм), а стимулятори нервової системи, навпаки, зменшують.

Похідні пара-амінобензойної кислоти (новокаїн, анестезин, дикаїн) знижують протимікробну активність сульфаніламідних препаратів.

Антихолінестеразні засоби підвищують анестезуючу дію новокаїну, сповільнюючи руйнування його псевдохолінестеразою плазми крові.

Види місцевої анестезії. Залежно від мети і способу застосування засобів для місцевої анестезії розрізняють такі види місцевої анестезії.

1.      Поверхнева, або термінальна анестезія. Місцевий анестетик, нанесений у вигляді розчину чи мазі на слизову оболонку або шкіру, викликає втрату насамперед больової чутливості.  Широко застосовують у стоматології, офтальмології, урології, дерматології, при захворюваннях вуха, горла, носа. Засіб можна наносити також на виразкову, опікову поверхню.

2.      Провідникова, або регіонарна, анестезія. Місцевий анестетик вводять поблизу великого нервового стовбура. При цьому втрачається чутливість у ділянці тіла, яка іннервується цим нервом. Застосовують у стоматологічній, хірургічній, травматологічній практиці, при невральгії.

Різновиди провідникової анестезії: а) епідуральна (перидуральиа) — місцевий анестетик вводять в епідуральний простір — над (навколо) твердою оболонкою спинного мозку; б) субарахноїдальна {спинномозкова) — препарат вводять під павутинну оболонку спинного мозку, що блокує передачу збудження в чутливих, а потім і в рухових корінцях спинномозкових нервів і в синапсах задніх рогів частини спинного мозку.

Провідникову анестезію застосовують у 20-50 % операцій і деяких хірургічних маніпуляцій.

3. Інфільтраційної анестезії дося­ають пошаровим насиченням тканин слабким розчином місцевого анестетика.

У деяких випадках місцеві анестетики можна вводити в кістку (внутрішньо-кісткова анестезія) або безпосередньо в судини (у вену або артерію).

Вибір препарату для певного виду анестезії визначається його здатністю проникати крізь слизову оболонку, силою і тривалістю місцевоанестезуючої дії, токсичністю (табл. 1).

З точки зору практичного застосування засоби для місцевої анестезії поділяють на такі групи:

1)      для поверхневої анестезії (анестезин,дикаїн);

2)      переважно для провідникової та інфільтраційної анестезії (новокаїн, тримекаїн, ультракаїн, бензофурокаїн);

3)      переважно для епідуральної і субарахноїдальної анестезії (лідокаїну гідрохлорид, тримекаїн, бупівакаїн);

4)      для всіх видів місцевої анестезії (лідокаїну гідрохлорид).

СКЛАДНІ ЕФІРИ БЕНЗОЙНОЇ КИСЛОТИ ТА АМІНОСПИРТІВ

Кокаїн — перший засіб, який був використаний для місцевої анестезії (див. с. 68). У медичній практиці застосовува ли кокаїну гідрохлорид. Це гідрохлорид метилового ефіру бензойної кислоти і метилекгоніну, за хімічним складом належить до групи тропану (як і атропін, скополамін).

Крім значної місцевоанестезуючої дії кокаїну гідрохлорид стимулює центральну нервову систему, розширює зіниці, викликає гіперглікемію, підвищує рівень артеріального тиску. Кокаїну гідрохлорид має властивості непрямого адреноміметика і потенціює ефект адреналіну, призводить до ейфорії, усуває відчуття втоми і голоду.

Хронічна інтоксикація кокаїном супроводжується анорексією (зниження апетиту), виснаженням, тремором, галюцинаціями. Крім того, порушуються чутливість і емоційна сфера. Залежність від кокаїну має параноїдну форму і характеризується схильністю до насильства.

У випадках гострої інтоксикації причиною смерті є судоми, рідше — недостатність серця і дихання.

Допомога при інтоксикації: барбітурати, адреноблокатори.

У зв'язку із значною токсичністю і здатністю викликати залежність (кокаїнізм) кокаїну гідрохлорид у медичній практиці не застосовують.

СКЛАДНІ ЕФІРИ ПАРА-АМІН0БЕН30ЙН0Ї КИСЛОТИ

Відкриття анестезіофорної групи в молекулі кокаїну дало змогу синтезувати простіші за будовою місцевоанестезуючі речовини — ефіри пара-амінобензойної кислоти.

Перевага цих сполук полягає в тому, що вони не викликають лікарської залежності, толерантності і, за винятком дикаїну, менш токсичні, ніж кокаїн.

Анестезин (етиламінобензоат) — найменш активний серед місцевоанестезуючих засобів, погано розчиняється у воді (слабка основа, не утворює з кислотами стійких розчинних солей

Використовується місцево в мазях, пастах, присипках у разі захворювань шкіри, які супроводжуються свербінням, для знеболювання ран і виразок, у вигляді супозиторіїв при захворюваннях прямої кишки (тріщини, геморой), а також усередину в порошках або таблетках при захворюваннях шлунка, інколи — у випадках блювання вагітних, закачування (морської, або повітряної, хвороби).

Новокаїн (прокаїну гідрохлорид — Р-діетиламіноетилового ефіру пара-тінобензойної кислоти гідрохлорид) широко використовують для провідникової та інфільтраційної анестезії, тривалість якої становить 30-60 хв. Великою перевагою новокаїну є низька токсичність. Це стосується і його метаболітів — пара-амінобензойної кислоти і діетиламіноетанолу, що утворюються внаслідок гідролізу естеразами (головним чином псевдохолінестеразою) і виводяться нирками у вигляді кон'югатів з гліцином і глюкуроновою кислотою.

При реабсорбції або безпосередньому введенні у кров новокаїн чинить загальний вплив на організм: зменшує утворення ацетилхоліну і вивільнення норадре-наліну (пресинаптичний ефект), блокує автономні вузли, зменшує спазм гладких м'язів внутрішніх органів, пригнічує секрецію залоз травного каналу, розширює судини, що спричиняє зниження артеріального тиску, збудливості міокарда (проти аритмічний ефект) і нервових клітин ге ловного мозку. Новокаїн пригнічує вісце ральні рефлекси і соматичні полісинап тичні спінальні рефлекси.

Передозування новокаїну викликає рухове збудження, судоми, сповільненню дихання, колапс. У післяопераційному періоді можливі вторинна гіперемія і кровотеча як наслідок застосування адрено-міметичних засобів у комбінації з місцевими анестетиками.

У хворих, а також у медичного персоналу можлива алергія до новокаїну.

Дикаїн як анестезуючий засіб у 10 разів активніший за кокаїн, але й у 2-5 разів токсичніший за нього.

Висока токсичність дикаїну не дає змоги застосовувати його при інших видах місцевої анестезії, крім поверхневої. Дикаїн не викликає звикання, його анестезуючий ефект не зменшується після повторного застосування.

ЗАМІЩЕНІ АМІДИ АЦЕТАНІЛІДУ

Лідокаїну гідрохлорид (ксикаїн, ксилокаїн) — у клінічній практиці застосовують частіше, ніж інші препарати цієї групи.

Лідокаїн інтенсивно проникає у тканини і швидко діє. В однакових за інтенсивністю дії дозах виявляє таку саму токсичність, як і інші місцевоанестезуючі засоби. Показаний для проведення термінальної, провідникової, інфільтраційної, епідуральної та субарахноїдальної (спинномозкової) анестезії, особливо у випадках підвищеної чутливості до новокаїну та інших місцевих анестетиків з групи складних ефірів. Практично не впливає на тонус судин, при резорбтивній дії виявляє анти-аритмічний ефект.

Побічна дія: тремор, нудота, сонливість.

Тримекаїн (тримекаїну гідрохлорид) за хімічною структурою і фармакологічними властивостями близький до лідокаїну гідрохлориду.

Препарат у 2-3 рази активніший за новокаїн, проте в кілька разів токсичніший за нього. Тримекаїн викликає швидку, гли­оку і тривалу (2-4 год) анестезію. Інфільтраційна і провідникова анестезія тримекаїном істотно не впливає на функцію серцево-судинної системи, дихання, кровотворення. При надходженні у системний кровообіг препарат має седативну, снодійну і протисудомну активність, здатність впливати на ритм серця (протиаритмічна дія).

Передозування може спричинити клонічні судоми.

Бупівакаїну гідрохлорид (маркаїн) за хімічною будовою також схожий на лідокаїн. Є одним з найбільш активних і трива-лодіючих місцевих анестетиків. Використовується для інфільтраційної, епідураль-ної та сакральної (каудальної) анестезії

При передозуванні можливі судоми, пригнічення серцевої діяльності.

Ультракаїн  використовується для інфільтраційної, провідникової, субарахноїдальної (спинномозкової) та люмбальної анестезії. Має низьку токсичність. Використовують у стоматологічній практиці в комбінації з адреналіну гідрохлоридом .

ПОДРАЗНЮВАЛЬНІ ЗАСОБИ

До групи подразнювальних належать засоби, що збуджують закінчення чутливих нервів. При цьому змінюється функція різних відділів нервової системи — як сегментарного апарату, так і центрів довгастого мозку (дихального, судинорухового). Можливо також, що подразнювальні засоби стимулюють біологічно активні точки шкіри і рефлекторно впливають на гіпоталамус, де починають утворюватися енкефаліни, які знижують інтенсивність больового відчуття.

Подразнювальні властивості мають різні речовини рослинного походження. Поширеним подразнювальним засобом є гірчичники  — папір, покритий знежиреним порошком насіння гірчиці. Випуска­ють також гірчичники-пакети. Гірчиця містить глікозид синігрин, який під впливом ферменту мірозину, що активується в теплій воді, розкладається з утворенням ефірної гірчичної олії, тіоціаналілу, а також глюкози і калію дисульфату. Ефірна гірчична олія добре розчиняється в ліпідах, тому легко проникає у шкіру, подразнюючи закінчення периферичних нервів. Особливо широко використовують дію гірчичників на сегментарний апарат. Наприклад, подразнення певних ділянок шкіри грудей збуджує центри симпатичної нервової системи у спинному мозку, за­вдяки чому посилюється трофічний вплив на легені і поліпшується їх функція.

Значна кількість ефірних олій є похід­ними терпену (гідроароматична сполука). Так, у терпентиновій олії (скипидар міститься пінен, який зумовлює подраз­нювальні властивості цього препарату.

Близьким до пінену є ментол (спирт терпенового ряду), який вибірково подраз­нює холодові рецептори, що викликає міс­цевий судинозвужувальний рефлекс і зни­ження збудливості больових рецепторів. Використовують місцево (при невральгії, міальгії, артральгії), а також під язик (у складі валідолу: дія ментолу на слизову оболонку порожнини рота рефлекторно сприяє усуненню спазму вінцевих судин).

До засобів, що впливають переважно на центри довгастого мозку, належить роз­чин аміаку (нашатирний спирт). Вди­хання його викликає інтенсивне подраз­нення закінчень трійчастого нерва, наслід­ком чого є збудження сітчастого утвору, підвищення тонусу судин, стимуляція ди­хання.