Становлення і розвиток вітчизняної філософської думки – від києво-руської доби до сучасності.

 

Культура Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, південних і західних слов'ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв'язку і в той же час власної неповторності, своєрідності, визначало і характер втілення думки в духовній культурі Русі – це були послання, моління, сказання, політичні публіцистика, повчання – жанри нетрадиційні, вільні від сліпого проходження книжкових канонів, тому пов'язані з народною свідомістю, з фольклором.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. до середини ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована богослів’ю. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури. Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звернень тощо. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Звісно, ​​багато творів мислителів Київської Русі були одягнені в релігійну форму, що було абсолютно неминуче – ядром середньовічної культури і на Заході і на Сході була релігія, вона втілювала теоцентризм цієї культури, тобто визнання Бога творцем і центром Всесвіту, що визначає всі діяння людські. Відповідно і мораль, і мистецтво, і знання про природу, і філософія поставала в тій або іншій мірі в релігійній формі. Це був суперечливий процес, і його не можна оцінювати плоско, односторонньо, розставляючи знаки «плюс» чи «мінус». Звичайно, непорушне слідування догмам релігії сковувало людську думку, особливо пізнання природи. У той же час християнство, в тому числі і в його православній формі, містила глибокі гуманістичні ідеї, воно визначало звертання людської думки до проблем душі і тіла, добра і зла, вірності своїй вірі і в той же час віротерпимості. Воно проголосило подолання племінної расової вузькості і приниження, розкрило перед людьми горизонти загальнолюдських початків. Тому релігійна форма звернення до релігійних сюжетів, опора на образи Вітхого (Старого) і Нового Завіту, характерні для творів мислителів середньовічної Русі не повинні приховувати для нас цілісність пошуків думки, прагнення зрозуміти і передати складні людські взаємовідносини іх оцінку та різних форм поведінки, «діяння» людини.

В релігійній формі були твори, які закликали до відходу від світу, до монастирського життя, до відлюдницької самотності, до постів і молитов, як головного змісту діл людських.

Основну роль в залученні Київській Русі до філософських ідеалів до античної цивілізації зіграла візантійська література. Твори Отців східно-християнської церкви, святоотцівська література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовір'я до розуму, все ж зберегли і донесли не тільки до самої Візантії, але й до всіх народів, які прийняли православ'я, багато ідей, категорій, підходів, вироблених ще давньогрецькою філософією.

Після прийняття християнства – хрещення Русі в 988 році – в Київській Русі почали розповсюджуватися грецькі твори з Візантії, копіюватися перекази візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні перекази з грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася з творами візантійських богословів – Отців церкви – Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова (Назіанзина), Василія Великого.

Спираючись на складний симбіоз візантійських ідей, який переплівся із традиціями слов'янського язичництва та болгарської книжності в домонгольский період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка [1, С. 31].

 

«Слово про закон і благодать» митр. Іларіона (Київського)

 

Митр. Іларіон Київський – видатний руський мислитель і релігійний діяч, що отримав особливу популярність під час правління Ярослава Мудрого, коли Іларіон в 1051 - 1054 рр. займав посаду митрополита Київського. Причому він був першим митрополитом з русичів, так як до нього з часів хрещення Русі митрополитами були приїжджі з Візантії греки.

«Слово» Іларіона за своєю формою – це пристрасна проповідь, це звертання переконаного проповідника до молільників, які як би об'єднуються в єдине ціле. Проповідь ця призначалася для проголошення в Софійському соборі. У самому тексті «Слово» йдеться про те, що Іларіона слухали князь Ярослав Мудрий і його дружина.

Ось як починається це «Слово»:

Про Закон, Мойсеєм даний,

І про Благодаті та істині, в Іісусі Христі що з'явилися,

Про те, як Закон відійшов,

А Благодать і істина всю землю виконали

І віра на всі мови простяглася

І на наш народ руський

Похвала государю нашому Володимиру,

Їм ми хрещені були;

Молитва Богу від всієї землі нашої:

Господи, благослови, отче! [2]

Іларіон зіставляє дві книги, утворюючі Священне писання – Вітхий (Старий) Завіт і Новий Завіт (Євангеліє).

Віддаючи належне Біблії як першій книзі, що відкрила шлях від язичництва, багатобожжя до монотеїзму, визнання єдиного Бога, Іларіон в той же час побачив і відому обмеженість цієї книги. У ній закон домінує над всім, він підпорядковує собі людину, будує своїми розпорядженнями жорсткі рамки свободі. Інакше кажучи, не закон для людини, а людина для закону. Крім того, Вітхий Завіт розповідає про історію та діяння лише одного народу – стародавніх іудеїв та єврейського народу, вони як би стають в центрі світу, виступаючи народом богообраним. Іларіон, зіставляючи обидві книги, бачить перевагу Нового Завіту, оскільки він звільняє людину від жорстких рамок формального закону, відкриває шлях до вільного спілкування з Богом, до Благодаті. Крім того, Євангеліє вільно від племінної обмеженості. Звіщаємо їм вчення Христа – це релігія не одного народу, воно звернене до всього людства.

Але порівняння двох священних книг, основ двох релігій – іудаїзму та християнства, все ж не головне в «Слові». Це лише його основа, традиційна канва, необхідна по канонах, вимогах богослів'я. Головне ж – вперше в історії руської думки затвердження історичної місії Русі, визначення її місця у всесвітній історії. Іларіон відкинув ідею богообраності лише одного народу. Він, як пише академік Д. С. Лихачов, «викладає вчення про рівноправність всіх народів, свою теорію всесвітньої історії як поступового залучення всіх народів до культури християнства».

Ця історія з'являється як послідовна зміна трьох етапів. Перший – язичницький, поклоніння ідолам, другий – іудейський, коли панує закон Мойсея. Третій, вищий етап – це вже панування Благодаті, істини, яку принесло світу християнство.

Руський народ, сприйняв під час князя Володимира християнство в його православній формі, залучається до світової історії, більше того, стає в ряд з іншими християнськими народами, анітрохи не відстаючи від них. Володимир по своїй мудрості зіставляється з християнськими апостолами, а по своїй державній значущості – з римським імператором Костянтином Великим. Влада київських князів Володимира і його сина Ярослава виходить, таким чином, за релігійні рамки, вона набуває масштабу на ті часи всесвітні.

Твори Іларіона пронизано передчуттям великого майбутнього Руської землі. Це своєрідний історичний оптимізм, він протистоїть фаталізму, тобто ідея заданості, зумовленості долі народів, яку пронизує Вітхий Заповіт. Там все як би передбачено, порятунок чекає лише один народ. «Слово» відкриває таку можливість для всіх християнських народів, у тому числі і для руського народу.

У «Слові» уперше прозвучав мотив моральної оцінки правителя, взагалі людини, яка стала домінуючою у всій подальшій руській філософській думці [3, C. 51].

 

Яків Мніх

 

Розроблена Іларіоном ідеологія единодержавства зайняла ключове положення в київському князівстві XI - XII ст. У зв'язку з цим особливо звертає на себе увагу «Пам'ять і похвала князю Володимиру», де ідеал единодержавства поєднується як і в «Повчанні», із звеличенням першого «самовластца» і хрестителя Русі. Укладачем цієї пам'ятки був Яків Мніх, близька особа митрополиту Іларіону.

Він висував інший критерій – не відхід від світу, а діяльність в мирському житті, якому на його погляд, повністю відповідав князь Володимир. Мніх давав зрозуміти, що не будь на Русі единодержавства, не було б і самого християнства. Чим міцніше на Русі великокнязівська влада, тим сильніше і заступництво Бога.

З ім'ям «грішного Іоанна», як називав себе сам книжник, пов'язане складання і редагування «Ізборник 1076 р.» – одного з найцікавіших і теоретично змістовних пам'ятників вітчизняного середньовіччя. Його твори докорінно відрізняються від переписаного незадовго перед тим болгарського «Ізборника 1073 р.», який цілком сходить до візантійсько-грецького збірника. «Ізборник 1076 р.» призначався в першу чергу для мирян, для тих, хто не може ченцем бути, але хоче «покаятіся і не пасти». Згідно Іоанну, Христос не вимагає нічого, що було б «тяжко» і «немощтьно». Він закликав лише до етичного оновлення, доступного всім. Однак однієї віри для цього мало, сама по собі віра ніщо. Можна скільки завгодно доводити, що ти «чадо Євангелія», і ніколи не переконати в цьому. Іоанн вважав: «Благочестивий не той, хто проводить час в постах і молитвах, але хто добродійний в житті, творить благо ближньому. Праведна віра зобов'язує, передусім, служити людям. Це і є милостиня Богу, виконання його прохання».

В «Ізборнику Святослава» (1703 р.) серед інших перекладів знаходяться уривки з «Діалектики» візантійського філософа VІІ - VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких дається таке визначення філософії: «Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є Бог». Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає мотив філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. У християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком Софії". Недаремно саме СофіїМудрості в Київській Русі було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід «премудрості Божої» – Софії. Тому мудрість є не просто «віданням», тобто знанням, розумінням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є «божественним задумом» їх творіння.

 

«Повчання» Володимира Мономаха

 

Мислителі Київської Русі прагнули пізнати суть навколишнього їх світу, людських взаємовідносин, відповісти на питання, що таке, правда, як повинна поступати людина в різних ситуаціях – в сім'ї, на війні, в праці. Причому шукали відповідь на всі ці питання не в священних книгах, не усамітнювалися в печері, подібно пустельникам, не замикалися в монастирських стінах. Вони намагалися осягнути земний світ, світ, в якому вони самі жили, не усуваючись від нього, а навпаки, беручи участь у всіх справах, які призначено здійснювати людині. Найхарактернішим проявом такого прагнення пізнати реальне життя стало «Повчання» Володимира Мономаха. Володимир був політиком, воїном і мислителем. У 1113 році він, як говорилося тоді «сів на велике князювання» – очолив державу Київську Русь, твердою рукою припиняв будь-які спроби розколоти і ослабити державу, удільні князі змушені були підкорятися йому, навіть далекий вільний Новгород Великий і той прийняв направленого з Києва посадника.

Повчання дійшло до нас у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ». Володимир говорить про три добрі справи, які повинні приводити людей до перемоги, до мети – покаяння, сльози і милостиня. «Не забувайте 3-х справ тих: не бо суть тяжка: ні самотність, ні чернечьство, ні голод, яко іні добрії терплять, але малим деломъ покращити милість Божу».

Тобто не відлюдництво, не чернецтво, не піст – тільки добрі справи, пряме звернення до Бога. Причому він попереджає: «Послухайте мене, аще не всього приймете, то половину». Тобто, немає тут загального закону, який суворо диктує поведінку людини в кожну мить її життя. Кожен вибирає сам свою форму звернення до Бога. Звичайно, він прихильний, як хрещена людина, як християнин, єдиному Богу. Але ця прихильність не придушує Володимира, не робить його німою і безвольною істотою, здібною лише до бездіяльності і слухняності. Молитва – не формальний акт, а дія, наповнена глибоким змістом, форма збереження серйозності, діловитості. Молитва не повинна бути показною. Краща молитва – таємна. Вона потрібна самій людині, що говорить: «Господи, помилуй». Адже Христос помилував і блудницю, і розбійника, міркує Володимир Мономах, помилує і нас грішних.

 

Климент Смолятич

 

Проблема знання взагалі і можливість позацерковного знання стала предметом вишукувань одного з найвідоміших древньоруський богословів митрополита Климента Смолятича (XII ст.), автора «Послання пресвітеру Фомі».

Філософська проблематика у нього представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину. У "Посланні" Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини і робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади марнославство і славолюбство.

Климент є мислителем нової формації, що почав тенденцію обмирщення догматичної мудрості. «Вам треба знати таємниці Царства Божого, а іншим у притчах» – з цього євангельського вислову Климент виводить наявність двох методів пізнання суті світу. Один з них – таємний, доступний святим, інший – «припливний», звичайний, доступний всім людям. Перший – одкровення, готове безпосереднє знання, яке не потребує зусиль почуттів і розуму. Інша справа «приточне» пізнання, що тлумачиться, по-перше, як досяжне через спостереження речей і пізнання їх буття і, по-друге, як вмотивоване практичним життям людини в миру.

«Як дізнаються погоду моряки? За вітром. Як передвіщаються «повітряні знамення»? По повітрю зоряному». Отже, «пізнання величі божої», слід звертати свій розум на розгляд справ Його». Климент Смолятич, таким чином, ставить віру на «випробування» розумом, знімає відмінність між знанням вибраних і інших. Ймовірно, Климент Смолятич йшов і далі, про що можна судити за його власним повідомленням про інші твори: «В останній і глибокій старості написав я п'ятнадцять слів, чудних і гідних похвали, але вони не можуть бути передані для церковного читання через возвеличення розуму, що міститься в них, і за глибину таємних і чудових речей » [5, C. 136].

 

Туровський Кирил

 

Значна фігура в історії середньовічної руської філософської думки – єпископ Туровський Кирило (XII ст.), автор багатьох творів. Прозваний «руським Златоустом», він розвивав традицію Іларіона, Володимира Мономаха і Климента Смолятича. Його твори, написані доступною мовою, насичені мотивами народної творчості, є самобутніми і яскравими документами руської культури напередодні татарського нашестя. «Притча про людську душу і про тіло», «Послання до Василя ігумену Печерському» користувалися великою популярністю на Русі і в слов'янських країнах.

Кирил пройшов монастирське усамітнення, досяг єпископського сану і прийшов до переконання, що служитель Бога призначений жити у світі, а не в зреченні від нього. Життя людини полягає в діянні духовному і плотському, пронизаному божественними початками. Як у його попередників і однодумців, істина і моральність наповнюються у Туровського земним змістом.

Кирил одним з перших в руській середньовічної філософії розробляв вчення про досвідне, природне походження розуму. Він стверджував, що тіло первинне по відношенню до душі, тому що в такій послідовності вони створені Богом. Тому знання духовної суті неможливе без знання тілесного початку. У таке ж співвідношення ставиться і порядок знання світу: спочатку пізнається «будова чудових божественних свідомостей», потім суть – Бог. У самій людині розум спирається на свідчення слуху, зору, нюху, куштування, дотику. Але природний розум, підлеглий тілу, може впасти в гріх, тому його слід тримати в рамках церковної істини. Кирилом вводиться поняття «стрункого розуму», тобто цілісного знання, співвіднесеного як зі світом, так і з Богом. «Съгляденіе» речей, в кінцевому рахунку, опосередковує віру, без чого вона беззмістовна

Розум він ставив на один рівень з одкровенням, визнавав його рівним вірі, говорячи: «віруй і пізнай», допускав вільне тлумачення Священного писання.

В притчах Кирил Туровський розглядає проблеми гносеології в зв'язку з моральними засадами.

«Горе в розумі согрешающім» – не можна безкарно творити зло навіть з добрих намірів. Ці думки про мету і засоби, про злочин і покарання стануть одним з провідних в руській філософії. На всіх етапах її подальшого розвитку проповіді, слова та мова Кирила Туровського з'явилися вершиною урочистого красномовства. Кращі з витворів увійшли до збірки «Златоуст» і «Торжественник», призначені для святкового читання. Тим самим морально-філософські ідеї цього руського мислителя-гуманіста знаходили доступ до народної свідомості [4, С. 52 – 54].

 

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток вітчизняної філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича. У філософії як складової культури періоду Київської Русі основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням суспільних суперечностей є прагнення до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя. У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал мало-руської (вітчизняної) культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу. За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (“закону”) та свободи (“благодаті”).

 

Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в XVI ст. До ранніх гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450—1494), Павло Русин (1470—?) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орловський (1513—1566) та інші. Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

Філософія того часу мала яскраво виражені риси антропоцентризму, культу тілесної людини, епохи знаної як «відродження» і була відома лише вузькому прошарку тогочасної панівної верхівки. Відомим представником був С.Оріховський, який на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність і від неї самої залежить чи стане вона гідною високого призначення чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення.

В дусі атеїзму епохи просвітництва С.Оріховський в поглядах на державу заперечував божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми.

 

Острозька академія

 

Важливу роль у розвитку філософської культури Малої Русі відіграла Острозька академія — перша школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий характер.

В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). Найвідоміші серед них були Герасим Смотрицький, Кирило Лукаріс (пізніше – патріарх Константинопольський), Клірик Острозький, Христофор Філалет, Дем’ян Наливайко, Іов Княгинецький, Іван Вишенський, Василь Суразький. У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську, священних і богослужбових книг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Іова Княгиницького, Івана Вишенського (бл. 1538 — після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням.

 

Іван Вишенський

 

Основною проблемою його філософських досліджень є відношення “Бог – світ”, “Бог – людина”. Він обгрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі і непізнавану істину. Богові, як вищій  творчій силі, основі буття, якому підпорядковане все у світі. Божественний світ як світ добра й істини протистоїть світу земному – що створений Богом, в якому панує зло, жорстокість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада і насильство. Серед усього світу зла, який населяють різні народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й світські проводирі, зреклись православя заради світських вигод на користь «латинства», католицизму, поставивши під загрозу власне існування народу.

Протиставлення Бога і світу веде до протиставлення Бога і людини. Людина, на думку Вишенського, є суперечливою єдністю непримиримих протилежностей – душі і тіла, що утворюють протиставлення людини “зовнішньої” як невід’ємної частини природи і суспільства, людині “внутрішній”, пов’язаній зі світом Божественного. Шлях вдосконалення людини полягає у рішучому зреченні людиною земного світу і прагнення до духовного злиття з Богом. Він обгрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, у тому числі і від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні і поневіряння, як єдино можливий шлях єднання з Богом – «царство небесне нудітся (тяжко дається, потрібне самопримушення) і токмо нужніци восхіщают (беруть) є (його)».

Як єдність духу й тіла людина, згідно з Вишенським, поєднує в собі часове і вічне. Вічність – невід’ємний атрибут Бога – для духу означає або вічне блаженство (рай, безсмертя), або вічне страждання (пекло, муки). Смерть розглядалася ним не лише як акт, що визначає межу між земним і позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб смертного тіла, а не служить вічному, безсмертному духу. Таку людину на тому світі чекає пекло. Тому сенсом життя людини є постійне подолання тілесного, злого в ім’я утвердження ідеалів духу. Людина, за Вишенським є не сліпою іграшкою в боротьбі двох сил – тіла й духу. Найважливішою її рисою є свобода волі, що зумовлює й відповідальність людини за вибір життєвого шляху. Свобода волі є не абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром і злом. Над свободою волі людини підноситься абсолютне самовладдя Бога, якому підвладне все, який обмежив волю людини тим, що він створив для людини. Людина може спрямовувати свою життєдіяльність на добро, підкорити тіло духові, що здобувається праведним життям, натхненним вірою.

Пізнавальна діяльність людини має спрямовуватися не на часову, минущу природу, а на осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної вічної істини, людина має послуговуватися не логікою, не доказами розуму, а психічним переживанням, містичним екстазом з допомогою якого наближається до Бога. Вчення Платона і Арістотеля, схоластична логіка і освіта, наука є за своєю сутністю “лож” і не може розкрити “правды таинство”.

Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні малоруські книжники самопізнанню. Завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книжники грунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом у безпосередньому контакті людського мислення і буття. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку.

 

Братські школи (Львівське братство)

 

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Малій та Білій Русі (сучасні Україна та Білорусія) виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками протесту проти політики національного і релігійного пригноблення русинів (рутенів) і біло-русів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви. Перше братство і його школа були створені у Львові в 1586 p. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах. Найвпливовішими були Львівське і Київське братства, а створені братствами школи вели широку культурно-просвітницьку діяльність.

При Львівському Ставропігійному (себто підпорядкованому безпосередньо патріарху) братстві з 1586 р. – майже з часу заснування братства – існувала школа “грецкая и русская ведле стародавныхъ обычаевъ и порядковъ святыхъ отецъ закону греческого” [7, С. 231], де учні вивчали різноманітні наукові дисципліни: читання, рахунок, грецьку та слов’янську мови, основи риторики, діалектики, астрономію, музику, а також традиційні для Середньовіччя: Катехізис, Псалтир, Часослов, Євангеліє. За даними біографів у братській школі навчався майбутній митрополит Петро Могила [8, С. 125]. Крім того, при братстві була досить велика бібліотека в якій містились твори різноманітних авторів в т. ч. і грецьких філософів, а також окремо була бібліотека патріарха Фотія – одного з найосвіченіших людей свого часу. Загальновідомо, що саме Фотій активно збирав аргументи “contra” для протистояння “filioque” – “і від Сина” (“сходить”) – намагаючись заперечити римські нововведення. А, оскільки, найбільше розвинув вчення у своїх творах про Св. Дух (його “сходження”) Григорій Богослов, то не виключена й присутність також творів відомого Каппадокійця. Ймовірно, саме в цій бібліотеці Фотія могли бути й твори Григорія Богослова [11, С. 23]. Очевидно, що саме у цій бібліотеці зберігався рукопис „16 Слів Григорія Богослова” датований 1616 роком. На даний час цей раритет знаходиться у Львівській університетській бібліотеці – єдиний екземпляр на всю країну.

Одним із найвідоміших фундаторів школи та братства (з 1585 р.) був князь Костянтин Острозький, засновник широковідомої однойменної Академії. Львівська братська школа славилась своїми викладачами та своїми високоосвіченими учнями і була найбільш відомою в Речі Посполитій серед православних братських шкіл про що свідчив і її статус – ставропігіальної. В ній викладали або навчались видатні особистості свого часу: Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Памво Беринда та інші [8, С. 125].

Слід підкреслити, що на особливому рахунку було знання грецької мови. В даний період вважалося за необхідне мати свого вчителя грецької мови “котрый бы былъ беглымъ в грецкомъ языку до цвиченя детей” [10, С. 115]; знання її мало бути дуже ґрунтовним, так як братчики вели активні зносини із грецькими ієрархами, зокрема їх відвідував навіть один із східних Патріархів.

Одним з перших вчителів був корінний грек архієпископ Арсеній Єласонський [8, С. 242]. В складеній братській альфа-беті (алфавіті) додавались молитви на грецькій мові [там само, С. 252]. Батьки учнів школи спонукали їх до активного церковного життя: вони відвідували братську церкву, по черзі дзвонили в дзвони, прислуговували під час Літургії, співали у церковному хорі, читали часи, апостола тощо [11, С. 21]. Всі ці заходи робилися з очевидною метою – не допустити переходу молоді у “латинство”, (під цим терміном розумівся часто не тільки власне католицизм – “латинська єресь”, а й буденний спосіб життя християн західної традиції [Див.: 9, С. 319-323]), оскільки саме таким результатом найчастіше закінчувались “мандрівки по освіту” в колєгіумах польських та західно-європейських університетах, які були під впливом якщо не єзуїтів, то римської курії: “піюще отъ чуждаго источника, невольно заражались смертоносным ядомъ иноверія” [11, С. 21].

Виступаючи проти наступу латинства (католицизму, західного побутового способу життя), теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній києво-руській культурній традиції. Але для неї ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості.

 Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начала які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою дихотомію (двонатурність), те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові з яким вона пов'язана тілом чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі.

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему "Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належить до небесної ієрархії, другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина, третій — сама людина, мікрокосм, четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла. Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником другого періоду братського руху є Мелетій Смотрицький (прибл. 1572—1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М.Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

 

Києво-Могилянський колєгіум (академія)

 

В XVII столітті центром філософії стає створений в 1632 році за ініціативи Київського православного митрополита Петра Могили Києво-Могилянський колегіум, згодом реорганізований в Академію. Філософія викладається в цьому навчальному закладі в якості самостійної дисципліни. Змінюється і предметне поле філософії – вона переорієнтовується з богословських питань на проблеми пізнання природи і людини. Філософія трактується як самостійна система знань, що включає в себе раціональну, натуральну і моральну філософію. У сферу наукових інтересів професорів цього закладу входять філософські вчення Галілея, Френсіса Бекона, Декарта, Спінози, Лейбніца. Тобто, викладання філософії велося на сучасному філософському матеріалі у відповідності зі сформованими в Європі традиціями. Найбільшими представниками філософської школи Києво-Могилянської академії були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Іоаникій Галятовський, Георгій Кониський, Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Григорій Щербацький. Навчання у ній продовжувалося дванадцять років. Вивчалися предмети – граматика, поетика, риторика, філософія, богослов’я, математика, фізика, астрономія, архітектура; мови – українська, слов’янська, грецька, латинська, польська, російська, німецька, французька, староєврейська; а також – література, історія, географія, економіка, медицина.

Києво-могилянські вчені обгрунтовують погляд на філософію як засіб інтелектуального, раціонального пізнання людини і природи. Замість відношення “Бог – світ”, “Бог – Людина” увага зосереджується на відношенні “Людина – Всесвіт”, акцент переноситься з пізнання Бога на пізнання природи. Бог, розуміється як все існуюче, що наповнює собою весь простір, не перебуваючи ніде конкретно і водночас перебуває всюди.

Важливе місце у натурфілософії києво-могилянців відводиться проблемі матерії. На зміну середньовічному уявленню про матерію як абсолютну можливість, що реалізується у дійсність з допомогою форми, яку вносить в неї Бог, вони обгрунтовують ідею про самостійне існування матерії. Матерія наділяється певною активністю, самостійним існуванням. Вона не мислиться як абстрактний субстрат, а як така, що має ширину, глибину, висоту, довжину. Істотним у вченні про матерію є обгрунтована києво-могилянськими професорами ідея про єдність і однорідність матерії земних інебесних тіл, про її вічність.

У зв’язку з концепцією матерії розробляється концепція руху. Поняття руху об’єднує різноманітні зміни, що відбуваються у природі і приводять до просторового переміщення, кількісного чи якісного перетворення. Рух – це цілеспрямований процес, що здійснюється між двома протилежностями – матерії і форми, кількості і якості. Рух є природним станом речей.

Простір – невід’ємна характеристика речей, протилежна порожнечі; простір – це характеристика об’єкта, а пустота – відсутність характеристик, простір – відношення між двома тілами, яке має межу.

 Час – невід’ємна характеристика об’єкта, що являє собою його послідовну тривалість.  Він поділяється на зовнішній час – тривалість об’єктів чи явищ у навколишньому середовищі; внутрішній частривалість процесів у самому об’єкті, або сприйняття цієї тривалості суб’єктом;  суттєвий час – час незмінних сутностей – тривалість істотних процесів, які непідвладні зовнішньому і внутрішньому часові; божественна вічність – неспівмірна звичайним часовим вимірам тривалість процесів, які підвладні лише Божому провидінню.

На думку професорів Києво-Могилянської академії основне у пізнанні – віднайти істину, або розкрити причини речей, даних людині Богом. Істина тотожна вищому буттю, тобто, істина тотожна Богу: Бог є Істина, а Істина є Бог. Пізнання істини здійснюється на двох рівнях: рівень зовнішнього чуття і рівень внутрішнього чуття.

Рівень зовнішнього чуття починається з подразника речей зовнішнього світу на органи чуття, потім виникають відчуття, чуттєві образи; фіксовані образи стають цілісними – виникають сприйняття. З виникнення сприйнять про зовнішні речі появляється можливість уяви про речі, наявність якої необов’язкова.

Рівень внутрішнього чуття – вищий рівень пізнання.

Загальне чуття розподіляється на відчуття, що дає чуття про об’єкт, а чуття – це зір, слух, нюх, смак, дотик.

Фантазія (уява) – здатність на основі сприйнятого образу створити новий образ, пам’ять – відтворити “минуле” об’єкта за допомогою раніше відтворених образів.

У вченні про людину києво-могилянці акцентували увагу на проблемі смислу життя, який вони вбачали у “ясному баченні Бога”. Найвищою досконалістю людини вони вважали досягнення моральної мети, блага. Благо є загальною метою всього людства, але у кожної людини моральна мета своя. Благо буває істинним і уявним, внутрішнім і зовнішнім, корисним або приємним. Уявне на відміну від істиного – це таке благо, якому не властива доброта, що властива істиному благу. Внутрішнє благо – це духовні доброчинності (здоров’я, сила, милосердя). Зовнішнє – те, що властиве не людині, її оточенню (гроші, багатства, почесті). Корисним є благо, що приводить до володіння чимось; приємним – коли воно приносить задоволення.

 

 

Григорій Сковорода.

 

Найбільшим вітчизняним самобутнім філософом XVIII ст. був Григорій Сковорода. Сковорода не створив якоїсь своєрідної філософської системи, більше коментував Біблію й захоплювався її гіперболізацією та символікою.

В цьому він наслідував Філона Александрійського. Дослідники звертають увагу, що знання грецької мови дозволяло Григорію ознайомлюватись із древньогрецькими класиками літератури та працями багатьох філософів. В одному із листів він перераховує  найулюбленіших авторів: „Плутарх, Філон іудеянин, Цицерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Ніл, Діонісій Ареопагітський, Максим Сповідник” [12, С. 616; 13, С. 461], а також Платон, Арістотель, Діоген, Епікур, Сенека, блж. Августин, Ієронім, Боецій та багато інших [12, С. 617]. Декотрі із них були, очевидно, улюбленими філософами (письменниками), оскільки у своїх листах Сковорода присвоює особливі епітети „боговидець Платон, наш Еразм Ротердамський і т. п. (курсив мій – С. Б.)” [там само, С. 617].

В основі вчення Сковороди лежить тлумачення про дві природи: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, створеної і божественної. Для Сковороди значущою є невидима, внутрішня, божественна сутність буття. Тільки осягаючи її людина може відкрити сенс життя і знайти справжнє щастя, «мир душевний».

Важливе місце у вченні Сковороди посідає концепція трьох світів: 1) макрокосмос або навколишній світ, 2) мікрокосмос або внутрішній світ людини, і 3) символічний світ, втілений у Священному Писанні, яке допомагає відкривати універсальні смисли і дає справжні знання.

Світ символів, або Біблію Сковорода розглядає як такий, що допомагає людині осягнути Бога. Через світ символів Бог являється людині. Сковорода обстоює погляд на Біблію як особливий світ символів, для осягнення якого треба вміти побачити за словесним знаком, який має тілесну, матеріальну природу, в таємничий духовний, невидимий зміст. Оскільки Біблія є розповіддю про Бога, а Бог – це начало всьому існуючому, то Біблія є світом начала. Завдяки третьому світу невидимий світ перетворюється на видимий.

Оптимальним шляхом пізнання для Сковороди є самопізнання, тому слідом за Сократом він сповідує принцип: «пізнай самого себе». На шляху самопізнання і самовдосконалення може розкритися божественна сутність людини, здійснитися його перетворення. І своєрідним смисловим двигуном на цьому шляху є серце як втілення емоційно-вольової сутності людини. Тому вчення Сковороди часто називають «філософією серця».

У вченні про людину Сковорода обгрунтовує положення про залежність долі людини від її природних нахилів. Щастя кожного залежить від дотримання кожним принципу “сродної праці”, як відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. Цей закон не знає винятків: у кожної людини є нахил до “сродної” собі справи. “Сродність” є виявом у людині вічного, “іскри Божої”. Він говорить про “сродність к хлебопашеству, к воинству, к богословію” тощо.

Сковорода наполягав на тому, що кожна людина схильна до певного виду діяльності. Відповідно до цього вчення про сродну працю, головне завдання педагога – допомогти людині відкрити цю схильність, знайти своє життєве покликання. Реалізація цього покликання дозволяє людині реалізувати сенс власного життя.

З концепцією “сродності” пов’язаний і принцип “нерівної рівності” як ідеалу міжлюдського спілкування, який Сковорода, полемізуючи із французькими просвітителями протиставляв принципові “равное равенство, которое глупцы в мир ввести  покушаются”. Через індивідуально неповторний зв’язок із Богом кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою. Ідея рівності полягає у тому, що кожна людина повинна реалізувати свій потяг до сродної праці. Цю ідею Сковорода ілюструє через образ Бога. Бог  подібний багатому фонтану, що заповнює різні за обсягом посудини. Ллється із різних трубок в різні посудини вода. У меншу посудину менше, у більшу – більше. Але всі вони рівні у тому, що повністю заповнюються. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає і відмінність людей.

 

 

Українська філософія XIX-XX століть.

 

На поч. ХІХ століття формується власне українська філософська традиція з яскраво вираженим національним вектором.

Найбільшим представником академічної філософії ХІХ ст. був оригінальний мислитель та історик філософії Памфіл Юркевич. У 1861 році він виявився єдиним на всю Російську імперію філософом, здатним без додаткової підготовки очолити кафедру філософії Московського університету. В умовах панував у той час нігілізму і вульгарного матеріалізму Юркевич у своїх працях відстоює високі принципи духовності, значення віри в Бога та релігії для людського самовдосконалення.

Він виступає проти претензій раціоналізму з його впевненістю, що розуму все доступне, все прозоре, що він (розум) може всю дійсність пояснити, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю. Критикуючи раціоналізм, Юркевич з’ясовує питання про сутність філософії і показує, що філософія вивчає духовну сферу. Щоб зрозуміти, що є філософія він розрізняє поняття “дух” і “свідомість”. Заперечуючи ототожнення цих понять, Юркевич стверджує, що дух є багатшим по своєму змісту від свідомості. Він є існуючий предмет, реальна субстанція, яка у своїх діях і станах вміщує в себе набагато більше, ніж свідомість. Філософія і повинна вивчати духовну реальність.

Оскільки дух є абсолютною основою будь-якої дійсності, остільки філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Цією основою, на думку Юркевича, є ідея, в якій мислення і буття співпадають, котра виступає як основа, норма і закон явища. Так, вивчаючи художній твір ми можемо обмежитися філологічним аналізом. Це зовнішній аналіз, який не спрямований на виявлення ідеї. Вона є виразом тієї єдиної, неподільної думки митця, з якої й зародився художній твір. Ідея виникає тоді, коли предмет пізнання розглядається у динаміці, розвитку. Філософія є пізнанням ідеї.

Пошук істини, добра, на думку Юркевича досягається не стільки розумом, скільки серцем, яке визначає основу фізичного та духовного життя людини.

Серце є охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини.

Серце виступає осередком душевного й духовного життя людини.

Серце є органом різноманітних душевних хвилювань, почувань, пристрастей.

Серце виступає центром морального життя людини.

Серце є вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей.

Серце – це не одне мислення, а сукупність мислення душевних поривів і духовного життя, що виражає конкретне, індивідуальне “Я” в його неповторності. Таке мислення йде глибше людського розуму – проникає в глибини людського єства, недоступні людському мисленню.

Спираючись на обгрунтовану ним філософію серця, П.Юркевич обстоює “гармонійне співвідношення між знанням і вірою”, що враховує самостійне значення обох компонентів і прагне до їхньої творчої взаємодії.

Саме філософія дає людині єдине і цілісне світосприйняття, направляючи його до вічного і божественного. Божественне начало є тією ідеальністю, яка наповнює світ змістом, але в той же час не є чимось абстрактним, позамежним людині. У цьому сенсі Юркевич є прихильником православної традиції розуміння божественного у світі, що йде з Візантії.

 

Дмитро Чижевський

Дмитро Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Київській Русі та Україні (започаткували цей напрям дослідження Кл.Ганкевич та В.Щурат). Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі і власне українства як історико-політичної течії. Важливо, що в своїх працях він, крім "фахових" філософів, репрезентує також і "не філософів". Це викликало навіть різку критику.

Досліджуючи українську духовну історію, Чижевський зазначав, що в національних культурах слов'ян, зокрема українців, "... поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мисленники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм остаточної філософічної обробки".

Ось як він прослідковує зародження і розвиток власне української філософії, яка по-суті протиставляється християнському, руському богослів’ю позаяк містила в собі релігійні зерна, змішані із відродженням античних філософів як у тогочасній Європі. Цей процес Д. Чижевський дуже точно характеризує як «ожидовіння»: «Вже на межі нових часів зустріваємо на Україні цілу низку творів суто-філософічного змісту. Ці твори було перекладено так званими «ожидовілими», представниками цікавого релігійного руху XV-XVI вв., що з України перейшов і на північ і єство якого нам і досі не зовсім ясне. Чи були «ожидовілі» дійсно «сектою», себто, чи зміняли вони в чомусь догмати православної віри, чи дійсно вони були під релігійним впливом жидівства?... Чи були «ожидовілі» за своїм культурним типом представниками середньовіччя, або в їх шуканнях відбилися впливи ренесансу західньоевропейського, який теж не без цікавости ставився до арабсько-жидівської філософічної літератури? Зараз не можемо дати на усі ці питання певної відповіді. До нас дійшли лише окремі твори, що вийшли із кол «ожидовілих», і тенденційні звістки їх ворогів, — і то дуже скупі.

Література «ожидовілих», що дійшла до наших часів, складається із небагатьох перекладених творів теологічно-філософічної літератури арабсько-жидівської культурної сфери. Так звана «Логіка Авіасафа» (що заховалася в рукописах з XV в.), є переклад частини твору арабського філософа XI-XII вв. Ал-Ґазалі — «Стремління філософів». Перекладений «Увід до філософії», який має в собі логіку і початки метафізики. Переклад зроблено зі скороченнями і до того не з арабської, а зі старо-жидівської мови. Ал-Ґазалі був містиком, що шлях до містицизму хотів обґрунтувати на певному скептицизмі щодо здібностей людського пізнання. В тій частині, що перекладена, маємо, власне, лише термінологічні та систематичні початки його теоретико-пізнавчої логіки. Цікавість до Ал-Ґазалі виявив в цей самий час і європейський пізній ренесанс, бо «Logica et philosophia Algazali arabis» вийшла друком у Венеції в латинському перекладі в 1506 р. (Київський список з 1483 р.)

«Промови Мойсея Єгиптянина» є скорочений переклад логіки Мойсея Маймоніда, жидівського філософа XII віку, що вірно слідував Аристотелю. Переклад його сухий і коротенький — скоріше навіть не нарис, а словничок логічної термінології, що виходив на початку XVI віку і в латинській мові: в Базелі р. 1527, — як «Vocabularium logicale», і в Венеції р. 1550.

«Аристотелеви врата», або «Тайная тайних», — «енциклопедія» київських «ожидовілих» — арабського походження (ХІ-ХІІ вв.), перекладена зі старо-жидівської скороченої перерібки; до арабського тексту в жидівській перерібці додано гігієнічні та фізіогномічні замітки, вибрані з арабської та старо-жидівської літератури. Зміст книги — повчання Аристотеля Александру Македонському, приписи морального характеру та максими, як правити державою. Глибоко філософічного змісту тут не знайдемо, але певна філософічна форма, оформлення в поняттях твору надане. Аристотелю твір цей, розуміється, не належить.

До літератури «ожидовілих» належать також деякі магічні та астрологічні твори тих саме часів і теж жидівського походження. Астрологічна література ближче зв’язана з платонізмом, ніж з аристотелізмом, і до того має ближчий стосунок до доби ренесансу. Отже, цікавість до неї «ожидовілих» могла б бути свідоцтвом на користь їх зв’язків з європейським ренесансом. Перекладали «ожидовілі» і твори космографічного змісту.

Дуже цікавою рисою усієї літератури «ожидовілих» є її своєрідна мова з властивою їй лише термінологією. Термінологія ця — перша спроба утворення якоїсь власної філософічної термінології на Україні. Ось кілька прикладів цієї термінології: умыселъ = мета, обрЂтеніе = існування, приводъ = причина, деръжитель = суб’єкт, одержаний = предикат, осудъ = суд (judicium), прилогъ = твердження, уемъ = неґація і т. ін.

Як би то не було, який би то незначний вплив не мала незначна за обсягом філософічна література «ожидовілих», як би не заникли спогади про неї пізніше, — «ожидовілі» були тими, хто вперше ввів в українське культурне оточення твори суто-філософічного змісту, що мали цікавість лише як філософічні і лише для читачів з суто-філософічним інтересом.

Філософічне навчання прийшло на Україну також у тіснім зв’язку з релігійним життям, а, власне, з тією релігійною боротьбою, що розвинулася на Україні з кінця XVI віку. «Ожидовілі» були лише першою ластівкою релігійних рухів. За ними прийшов на Україну протестантський рух, що поширився з кінцем XVI віку, головним чином в західніх частинах України. Оживлення католицької активности в XVII віці викликало відпорну акцію з боку православного населення і духовенства. Такі організації, як «братства» православні стали основою цієї акції. Спроба з католицького боку захопити православних, як не прямою акцією, то, так би мовити, «обхідним рухом» — утворення «Унії», ще ускладнила картину релігійної боротьби» [14, C. 27 – 29].

Чижевський також розвивав «філософію серця». Розглядаючи чинники, пов'язані з виникненням "філософії серця" на українському ґрунті, спирається на емоційність (передусім не побутову, а творчу), яка притаманна українській вдачі й "виявляється у високій оцінці почуттєвого життя", вона характеризується такими особливостями, як своєрідне бачення природи (образ степу — образ величності, буяння природи), гумор (в якому відбивається українській "артистизм"), естетизм народного життя та обрядовості.

Звернемось до етимології слова "серце". Це давньослов'янське слово, сучасна форма якого розвинулась з давньоруського сердьце, яка, своєю чергою, виникла з праслов'янського sьrdьсе, sьrdько. Праслов'янське sьrdь веде до індоєвропейського kerdisсердце, середина (як бачимо, з давніх часів серце пов'язувалось з центром). Споріднені з ним літ. sirdis, гр. kаrdia, латиш. sirds, давньопруське seyr, вірм. sirt, давньогр. сгіdе, гот. hairto, нім. herz, англ. heart.

 На цьому тлі почуття й емоції трактуються навіть як шлях пізнання, а серце як центр "мікрокосмосу" (людини), бо в "сердечній глибині" криється усе, що є в цілому світі.

Велика частина 20 століття – це час панування марксизму в українській радянській філософії. Догматичне ставлення до цієї течії, а також періодичні репресії комуністичного режиму, істотно обмежували потенціал філософських пошуків. У той же час, за радянський період української історії істотно підвищився рівень грамотності українського народу і була створена потужна система органів вищої освіти. Філософія по-суті перетворилась на рупор пропаганди, стала формувати ідеологему радянського буття, ідеологічною наукою та була обов'язковим предметом у вищій школі. Правда, містилося переважно марксистсько-ленінське розуміння філософії. Тим не менш, з 60-х років 20 століття в українській філософії спостерігається антропологічний поворот, пов'язаний з поверненням до гуманістичних основ вітчизняної філософської думки, спробою осмислити способи людського самовизначення в структурі буття.

 

Список використаної літератури:

1.             Замалеева А.Ф. Курс  истории русской философии. М.: Наука, 1995г.

2.             Илларион «Слово о законе и благодати»

3.             Новиков А.И. История русской философии XXX вв.1999 год

4.             Новикова Л. И., Сиземская И. Н. Русская философия истории. 2000 год

5.             Климент Смолятич. Послание пресвитеру Фоме//Никольский Н. К. О литературных трудах митрополита Климента Смолятича, писателя XII века. СПб., 1892.

6.             Нагорний Ф.І. Філософія. – К., 2000.

7.             Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство (опыт церковно-исторического исследования) / Крыловский А. – К.: Тип. Императ. Ун-та Св. Владимира, 1904. – 314 с.

8.             Історія філософії України : [підручник. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, І. В. Бичко та ін.] – К.: Либідь, 1994. – С. 125.

9.             Запитання князя Ізяслава... ігумена Феодосія Печерського (про латинян // “Хроніка 2000”. – Український культурологічний альманах. К.: 2003. – С. 319 – 323.

10.        Архив Юго-Западной России, издаваемый временной Комиссией для разбора древних актов. – Ч. I. – Т. ХІ. Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322-1648). – К., 1883. – С. 115.

11.        Рєзанов В. Драма українська / Рєзанов В. – К.: 1926. – С. 25.

12.        Первый (малороссийский) период жизни и научно-философскаго развития Григория Савича Сковороды / Труды КДА. – Т. ІІІ. – К., Тип. И. И. Горбунова, 1902. – С. 605 – 609.

13.        Стеллецкий Н. Странствующий украинский философ Григорий Саввич Сковорода / Стеллецкий Н. – Труды КДА. Т. ІІ. – К., Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1894. – С. 449 – 478, С. 608 – 629.

14. Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ Нариси з історії філософії на Україні. Виправлене видання. Перше видання: Прага, 1931. Київ 1992. – С. 27 – 29.

 

 Додаткова література для ознайомлення:

 

Алексеев П.В. Философия: Учебник / П.В. Алексеев, А.В. Панин. – М.: Проспект, 1997. – 568 с. – ISBN 5-7896-0024-7.

Алексеев П.В. Социальная философия: Учебное пособие. – М.: ООО «ТК Велби», 2003. – 256 с. – ISBN 5-98032-075-Х.

Губин В.Д. Философия: актуальные проблемы: Учебное пособие для студентов вузов, обучающихся по специальности «Философия» / В.Д. Губин. – М.: РГТУ: Омега-Л, 2005. – 370 с. – ISBN 5-98119-225-9.

Зеленов Л.А., Владимиров А.А. Основы философии: Учеб. пособие для пед. училищ. – М.: Гуманит. изд. центр Владос, 2000. – 160 с. – ISBN 5-691-00546-4.

Зеленов Л.А. Система философии: Монография. – Н. Новгород, 1991.

Зеленов Л.А. Введение в общую методологию: Монография. – Н. Новгород, 2002. – ISBN 5-93530-042-7.

Основы современной философии: Учебник для высших учебных заведений / Отв. ред. М.Н. Расенко [и др.] – СПб.: «Лань», 2001. – 384 с. – ISBN 5-8114-0355-0.

Петров В.П. Философия: Учебное пособие для студентов. – Н. Новгород: изд. Гладкова О.В., НФ МГЭИ, 2003. – 316 с. – ISBN 5-93530-062-1.

Плеханов Г.В. Материалистическое понимание истории // Соч. в 5-ти т. Т. 2. – М., 1956.

Рычков А.К. Философия: Учебник / А.К. Рычков, В.П. Яшин. – М.: Владос, 2004. – 382 с. – ISBN 5-691-00901-Х.

Спиркин А.Г. Философия. Учебник / А.Г. Спиркин. – М.: Гардарики, 2004. – 736 с. – ISBN 5-8297-0098-7 (в пер.).

Философия: 100 экзаменационных вопросов (экспресс–справочник для студентов вузов) / Отв. ред. В.П. Кохановский [и др.] – Ростов н/Д.: «МарТ», 2002. – 256 с. – ISBN –5-241-0002-Х.

Философия: Учебник для вузов / Под общ. ред. В.В. Миронова – М.: Норма, 2005. – 928 с. – ISBN 5-89123-875-6.

Философия: Учебник / Под ред. В.Н. Лавриненко [и др.] – М.: Юристъ, 2005. – 506 с. – ISBN 5-7975-0771-4 (в пер.).

Философия: Учебник / Отв. ред. В.П. Кохановский. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 576 с. – ISBN 5-222-00051-6.

Философия в вопросах и ответах: Учебное пособие / Под ред. Е.Е. Несмеянова. – М.: Гардарики, 2000. – 349 с. – ISBN

Философия: Учебник / Под ред. В.П. Горюнова [и др.] – М.: Гардарики, 2005. – 442 с. – ISBN 5-8297-0181 (в пер.).

Шаитванов В.Ф. Основы философии: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-Пресс, 2000. – 608 с. – ISBN 5-8183-0225-3.

 

Короткий словник філософських термінів

 

Абсолют (пат. аbsоlиtиs — довершений, безумовний, необмежений) — те. що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога. субстанцію, ідею(Гегель). Абсолютне протилежне відносно­му (зумовленому, залежному).

Абстракція (лат. аbstrасtіо — віддалення) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об'єкти (на­приклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб.

Абсурд (пат. аbsиrdиs — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, по­збавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке харак­теризує життя людини.

Агностицизм (грец. аgпоstоsнепізнаний) — напрям у філософії, при­хильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізна­ваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору. не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують ути­літарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання.

Аксіологія (грец. axiosцінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, есте­тичне, релігійне та ін.

Аксіома (грец. ахіота — значуще, сприйняте положення) — тверджен­ня, яке при побудові теорії приймається за очевидну істину, на якій грунту­ються інші твердження.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її ос­нову беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логі­чним шляхом (доведенням).

Алогізм — непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням за­конів логіки.

Альтернатива (лат. altеrпо — чергую, змінюю) — вибір між двома супе­речливими можливостями.

Альтруїзм — моральний принцип, в основі якого бажання блага іншо­му. А. протилежний егоїзму.

Аморалізм — нігілістичне ставлення до моральних норм.

Аналіз — метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини.

Аналітична філософія — напрям у сучасній західній філософії, який зво­дить філософську діяльність до аналізу мови.

Аналогія — умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання.

Антиномія (грец. antinomiaсуперечність у законі) — суперечність між двома твердженнями, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість сис­теми тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття А. близьке до апорії.

Антитеза (грец. аіtіtеsіs — протиставлення) — твердження, яке запе­речує тезу (вихідне твердження).

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги.

Антропологізм — філософська концепція, яка всі світоглядні пробле­ми (що таке світ. суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Лю­дина є мірою всіх речей (Протагор).

Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.

Антропоцентризм — філософський принцип, згідно з яким людина вва­жається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Апологети (грец. ароlоgеtіkоs — захисний) — ранньохристиянські пись­менники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст, які захищали від критики християн­ське вчення; захисники певних течій, учень.

Апорія (грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важ­ко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостере­ження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, ко­рені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття А. близьке за зм'стом до антиномії.

Апостеріорі (лат. а роsrіоrі — з наступного) — знання, набуте в про­цесі досвіду.

Апріорі (лат. а рrіоrі — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.

Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми об­разів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й ап­ріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдської сим­воліки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо.

Аскетизм (грец. asketesдобре навчений, подвижник}— моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життє­вих благ. Протилежне гедонізмові.

Атман — дух. душа, активне свідоме начало в індійській ведичній тра­диції.

Атрибут (лат. аttrіbиtиm —додане)— невід'ємна властивість речі, суб­станції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.

Атрибутивні відношення — різновид змісту самосущого буття або суб­станції в інтерпретації Арістотеля.

Безкінечне — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діа-лектично пов'язане з конечним, складається з конечного.

Безперервність — зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискре­тним (роздільним), перервним.

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. е. та 1111 ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та христия­нами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грець­ка (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, наголо­шує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою люд­ського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різно­манітністю: виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публі­цистика, філософсько-моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.

Історія Біблії' в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, при­несли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались цер­ковнослов'янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із пере­кладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Ду­же популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вжи­вався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. побачила світ повна збірка книг Біблії церковносло­в'янською мовою — Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літературною мо­вою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (XIX ст.). Протя­гом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили 1. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).

Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській веди­чній філософії.

Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс­ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара): про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.

Буття — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, яка річ. відбувається конста­тація її буття; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття й об'єднуються людиною в єдиний світ); 3) буття як об'єктивне існування на противагу фантому, ілюзії.

Великі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — довготривалі, ста­лі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Верифікація — у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встанов­люють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філо­софські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації.

Відчуження — стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного і об'єктив­ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспі­льного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав'язуючи.свою логіку творцю;

термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Віра — не обгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, до­лі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об'єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.

Волюнтаризм (лат.vоlипtаrіus — залежність від волі) — течія в метафі­зиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного жипя лю­дини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше.які проголосили основою всіх явищ сві­ту і людського життя волю.

Вульгарний матеріалізм — течія в матеріалізмі XVIII—XIX ст. (Каба-ніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіологіч­них процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжі та ін.

Гедонізм (грец. hеdопо — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).

Генетичний (грец. gепеtіkоs — походження) метод — метод досліджен­ня явищ на основі аналізу їх розвитку.

Герменевтика (грец. hermenevein — пояснювати, тлумачити) — філософ­ський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури су­б'єкта, який здійснює інтерпретацію.

Гілозоїзм (грец. hуlе — тут, zое —життя) — погляд, згідно з яким мате­рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза).

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульо­ване за допомогою певнихфактів. але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивне пов'язаних між собою гіпо­тез. з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Гносеологія —теорія пізнання, одна з головних філософських дисцип­лін. яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно роз­ширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутріш­нього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх­ніх об'єднань.

Гуманізм (лат. hитапиs — людяний) —1) ідейний напрям у культурі Від­родження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світсь­кої культури; 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з «вічних цінностей» і «природних прав>>. Г. долає національні, расові, релігійні та соці­альні обмеженості у ставленні до людини.

Дао — одне з основних понять китайської філософії, означає першо­причину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.

Дедукція (лат. dеdисtіо — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

Деїзм (лат. dеиs — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог ство­рив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи.

Декадентство (франц. dесаdепсе, лат. dесаdепtіа — занепад) — загальна назва настроїв безнадії; несприйняття життя, індивідуалізму.

Державний суверенітет— верховенство, незалежність, повнота, за­гальність і винятковість влади держави, що грунтується на принципі права.

Детермінізм (лат. dеtеrтіпапs — той, що визначає, обмежує) — пояс­нення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії.

Дефініція (лат. dеfinitio — визначаю) — визначення поняття через під­ведення під ширше (родове) поняття і вказівку видових особливостей. На­приклад, «береза — дерево з білою корою».

Дилема (грец. dilemmaподвійний засновок) — судження за принци­пом або... або.

Дискретність (лат. dicretus — пeрервність) — роз подільність, перерв-ність.

Діалектика (грец. dіаlесtіkе — мистецтво вести бесіду) — один з мето­дів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (їеракпіт, Гегель. Маркс). Основні ідеї Д. за Гегелем: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроник­нення протилежностей і заперечення заперечення.

Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалась філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейєрбаха був недіалектичним (метафізичним). Маркс поєд­нав матеріалізм і діалектику.

Досвід — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого — саморефлексія, роздуми.

Дуалізм (лат. dиаlіs —двоякий) — світогляд, який вихідними вважає дза рівноправні та протилежні начала (матерію і дух. світле і темне).

Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріально­му началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність пси\:ч-ник"роцесіз)ідух —настанова на всезагальне —моральні, релігійні та пра­вові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.

Евдемонізм — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обґрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.

Евристика (грец. heuristike — находжу) — наукова дисципліна, яка до­сліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності.

Егоїзм (фр. еgоіsте — себелюбство) — спосіб мислення і поведінки, в якому вихідними є власні інтереси.

Екзистенціалізм (лат. ехіstепtіа — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість. часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Еклектика — (грец. еklektikos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності.

Елеати — представники давньогрецької філософської школи VI—V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеї.

Елемент— прийнятий уданій системі найпростіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взаємозв'язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв'язків при­ходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв'язки елементів.

Еманація (грец. етапаtio — витікання) — у вченні неоплатоніків «ви­промінювання- вищими формами буття нижчих.

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чут­тєвий досвід (емпірію).

Енциклопедисти — французькі мислителі-просвітники (Дідро. Далам-бер, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін.), які браяи участь у виданні "Енциклопе­дії” — першого твору, що систематизував наукове знання того часу

Епістемологія (грец. еріstетоlоgіа — теорія пізнання) — частина філо­софії. що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: осно­ви і межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.

Естетика (грец. еstеtikosчуттєво сприймане) — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е.: «прек­расне", «трагічне», «комічне». Основна проблема — специфічне оцінне став­лення людини до дійсності.

Есхатологія (грец. еschatosостанній) — вчення про кінцеву долю люд­ства і світу; складова частина будь-якої релігії.

Етатизм (франц. etatisme, від etat —держава) — активне втручання дер­жави в економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільства.

Етика (лат. еtika — звичай, характер) — філософське вчення про мо­раль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в су­спільстві; теорія моралі.

Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відно­шення між явищами.

    Заперечення — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова>>;

антитеза «Ця подія — не випадкова».

Заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протиле­жності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.)

Зміст — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елемен­ти (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається фор­малізація змісту (переведення його в графіки, формули).

Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки зна­кам отримується, зберігається і передається інформація.

Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.

Ідеал (фр. idea—поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орі­єнтиром діяльності людини.

Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсо­лютизації певних властивостей предметів і перетворення Їх в ідеальні об'єк­ти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне на­чало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем сві­ту. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) щеалізми.

Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносять­ся поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинні­стю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності.

Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.

Іманентний (лат. іттапепs — властивий, притаманний чомусь) — вну­трішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх приро­ди; напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внут­рішнім) змістом свідомості суб'єкта.

Індетермінізм (лат. іп — не) — заперечення детермінізму, причинності.

Індивідуалізм — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

Індукція (лат. іпсіисі.ю — наведення) — логічний умовивід від частково­го, одиничного до загального.

Інструменталізм — різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюї, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії—лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації", «плани дії".

Інтеграція (лат. іпіеgrаtіо — відновлення) — момент розвитку, який по­лягає в поєднанні розрізненого в ціле.

Інтенція (лат. іtіепtiо — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуван­ні — числа, в фантазії — русалки і т. ін.

Інтерсуб'єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не су­б'єктивні і не об'єктивні.

Інтроспекція (лат. іпtrоsресtаrе —дивитися в середину) — спостережен­ня за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пі­знання в психології.

Інтуїтивізм — течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні (Шопенгауер, Бергсон).

Інтуїція (лат. іtіиеrі —уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сут­ності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий до­свід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.

Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття..

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знан­ня дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вва­жав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

Історизм — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід роз­глядати в розвитку. I. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна.

Історичний матеріалізм — соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факто­рами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марк­сом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, ра­бовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства.

Історичного коловороту теорія — історичні концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипет­ська, вавилонська, китайська, індійська, греко-римська, західноєвропейсь­ка, російська та ін.), що розвиваються по циклу— дитинство, юність, зрі­лість, старість і занепад.

Історія філософи — галузь філософських знань, предметом яких є за­кономірності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.

Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

Картезіанство — напрям у філософії у XVI І— XVIII ст„ теоретичною осно­вою якого було вчення Декарта (латинізоване ім'я — Картезіус), що обстою­вало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у пояснен­ні явищ природи.

Категоричний імператив — безумовний моральний обов'язок, велін­ня. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: пово­дься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, про­цесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ; загальні фор­ми мислення.

Каузальність (лат. саusа — причина) — те ж. що і причинність.

Кількість — число, величина, чисельна визначеність: відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієїякості. Згідноз Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість.

Конвенціоналізм —філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності>>, <<економії мислення».

Конечне — філософська категорія, яка характеризує обмеженість ре­чей і процесів; протяжність, яка почалась і закінчилась. Конечне діалектич­не пов'язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до без­кінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного.

Конфуціанство — філософське вчення, яке у відношеннях людини і сві­ту проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених не­бом суспільних понять.

Космополітизм — вчення, в основу якого покладено заклик відмови­тися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій.

Креаціонізм (лат. сrеаtіо — творення) — вчення, що пояснює походжен­ня і різноманітність світу божественним творчим актом.

Культура — увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтво­рений і «репрезентований>> (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різ­номанітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності люди­ни, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

Лібералізм (лат. Ііеrаlіs —вільний) — вільнодумство, переконання, що виступають проти традицій, звичаїв і догм. У політиці Л. протистоїть консер­ватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти втручання дер­жави. Підкреслює цінність особистості.

Лінгвістична філософія — напрям у сучасній філософії, який вважає головним завданням аналіз буденної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн).

Логіка — наука про закони та форми людського мислення. Арістотель відкрив основні її закони: закон тотожності; закон несуперечності; закон ви-ключенаго третього. Дотримання законів і правил Л. є запорукою істинного мислення.

     Логос — у давньогрецькій філософії — світовий розум, закон (Геракліт);

у неоплатоніків і гностиків — думка і слово Бога.

Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об'єд­нують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну еко­номію ; «теорію» революційного перетворення буржуазногосуспільства в со­ціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. М. Був притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро. Ламетрі). Марксу.

Матерія — філософська категорія, протилежна ідеї. ідеальному. Мате­ріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв'язками з іншими речами і процесами. В де­яких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.

Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи прак­тичних проблем.

Механіцизм — спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відо­браження дійсності, який забезпечує розгортання на основ» чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Міра — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармо­нію кількісних і якісних ознак предмета. М.—це протяжність (інтервал) кіль­кісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

Містицизм (грец. mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурен­ня в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілку­вання з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для бага­тьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенберг та ін.).

Міф (грец. mythosсказання, легенда) — світогляд родового і ранньо-класового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні си­ли та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низь­ким рівнем розвитку матеріального виробництва. В М. синтетичне злиті за­чатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом.

Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості.

Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і пра-вочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Натуралізм — філософський напрям, який вважає природу універса­льним принципом усього сущого.

Нація — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрі­шнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору>>).

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учен­ня Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та іє­рархічної будови буття.

Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Неопозитивізм — один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму.

    Об'єкт — те, що пізнається (природа, суспільство,-люди на тощо).        Об'єктивний ідеалізм — філософська система, згідно з якою першоос­новою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об'єктивно, незалеж­но від суб'єкта. Представниками О.і. є Платон, Гегель, неотомісти.

Об'єктивність — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірю­вання твердості, теплоти об'єкта, тощо за певними еталонами). Характери­зує відношення суб'єкта до об'єкта.

Онтологія — вчення про першооснови буття.

Операціоналізм — вчення, згідно з яким значення понять зводяться до сукупності операцій, за допомогою яких воно було сформоване. Автор його професор Гарвардського університету Персі Вільям Бріджмен.

Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експе­рименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ.

Оцінка — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і ціннос­тей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важли­вістю.

Очевидність — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнів­ні, побудові на них усієї системи філософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) і опосередкованим.

Панлогізм — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель).

Пантеїзм — філософське! релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Парадокс (грец. рагаdосоsнесподіваний, дивний) — в широкому ро­зумінні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється до­сить важко; в такому смислі парадоксальними вважають будь-які неочіку-вані висловлювання, особливо коли неочікуваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точ­ному сенсі слова суперечать логічним законам.

     Патристика (лат. раtег— батько)— сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Первинні — згідно з вченням матеріалістів XVII—XVIII ст. (Гоббса, Лок-ка)— якості, притаманні самим речам і можуть бути описані механікою (про­тяжність, величина, фігура).

Перервність (дискретність)— категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил.

Перипатетики— учні та послідовники Арістотеля. Назва походить від звички мислителя викладати своє вчення під час прогулянки в саду.

Персоналізм — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю вважає персону— людину, Бога (американське відгалуження Бо-ун, Хокінг, французьке—Муньє.Лакруа). Світ— сукупність духовних персон (на зразок монадЛейбніца).

Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким по­значають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим конт­ролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.

Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстра­ктних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльні­стю і зумовлене суспільним буттям людини.

Піфагореїзм— напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизу­вав та обожнював поняия числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Плюралізм (лат. р1иrа1іs — множинний) — філософські вчення, які визна­ють множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають мно­жинність поглядів на світ, істин. Характерний для соціологічних течій Заходу.

Позитивізм (франц. роsitivisте — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософ­ських знань, теоретичного мислення.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'яз­ки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Постулат (лат. роstиlаtит — вимога) — вихіднетвердження, яке при по­будові теорії приймається без доведення. Те ж, що й аксіома.

Правова держава—держава, в якій панує право, метою якої є утве­рдження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як су­б'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та сво­боди всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Правовий закон —адекватне вираження права в його офіційному ви­знанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності.

Правосвідомість — міра усвідомлення особою правових норм, правил, що діють у конкретному суспільному середовищі.

Прагматизм (грец. ргаgта —справа, дія)—філософська течія, яка зво­дить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколиш­нього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Праксеологія — наукова дисципліна, що вивчає умови і методи ефек­тивної практичної діяльності.

Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо пере­творення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини.

Причинність (каузальність) — взаємовідношення речей і процесів ма­теріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок). При­чинність основний принцип наукового пояснення світу, протистоїть диву (в релігії) — явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопозитивісти заперечують об'єктивність П., зводять її до суб'єкти­вної форми упорядкування досвіду

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Провіденціалізм — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил. Бо­жого провидіння, остаточної перемоги добра над злом.

Прогрес — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного.

Просвітництво — ідеологія молодої буржуазії XVIII ст.. яка продовжува­ла гуманістичні традиції Відродження. Представники Поки, Вольтер. Монте-ск'є, Дідро, Руссо та ін.

Простір — одна з основних ознак матеріальності речей: форми існу­вання матерії, що фіксує їх протяжність і порядок розташування. Субстан-ційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов'я­заний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним стру­ктурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові ха­рактеристики.

Протилежність — поняття, що відображає такі відношення між сторо­нами взаємодії, за яких вони взаємозумовлюють і взаємовиключаютьодна одну. Наприклад, полюси в електриці.

Психоаналіз — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Раціоналізм (лат. гаїіолаїіз — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

Реалізм (лат. геаііз — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згід­но з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Редукція (лат. геоисйо — висування назад, повернення до колишнього ста­ну) — дії, процеси, які призводять до спрощення структури будь-якого об'єкта.

Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенсом і значенням яких є здебільшого віра в надприродне.

Релігійний культ (лат. cultus — поклоніння) — один із основних елемен­тів релігійного комплексу, система дій і засобів впливу на надприродне.

Релігійні організації — об'єднання послідовників певного віросповідан­ня, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культу, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Релятивізм (лат. геlativus — відносний) — підхід, який абсолютизує мін­ливість, суб'єктивність істини. Притаманний суб'єктивістським напрямам фі­лософії (софісти, сенсуалісти-суб'єктивісти).

Рефлексія (лат. reflexio — вигин, відображення) — акт пізнання, пред­метом якого є пізнавальна діяльність свідомості, «Я». Пізнання можна дослі­джувати через результати — зміну наукових ідей, теорій — об'єктивний ме­тод, або через аналіз суб'єктивної діяльності пізнання — рефлексія. В цьому розумінні використовується Декартом, Локком, Гуссерлем.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракція­ми відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Романтизм — філософська течія, представники якої розглядали при­роду як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто ди-станціюватися від себе, побачити себе очима інших.

Свідомість — відображення дійсності у формах, пов'язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне яви­ще, існує на основі мови. Феноменологія розглядає С. як потік актів (сприй­мання, пригадування, міркування та ін.), спрямовані на певні предмети (ін-тенціональність) і певним чином організовані часовим потоком свідомості.

Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Світогляд— система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Свобода — одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що во­на (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детерміную­чись обставинами. С. є підставою моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає посилення відповідальності.

Семантика (грец. sетапtісоs — гой, що позначає) — розділ логіки, що вивчає відношення виразів мови (знаків) до позначуваних ними об'єктів і смислів, які вони виражають.

Семіотика (грец. semeiotikeвчення про знаки) — наука про знакові системи. Основоположник — Ч. Пірс.

Сенсуалізм (лат. sensus — почуття, відчуття) — напрям у гносеології, згі­дно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Представники Локк, Берк-лі, Мах та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму.

Середні (локальні) соціальні групи — спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками.

Силогізм (грец. sillogizm) — дедуктивний умовивід, в якому з двох су­джень (засновків) робиться висновок.

Силогістика — розділ формальної логіки, що вивчає силогізми: дедук­тивні умовиводи, в яких з двох суджень, що називаються засновками, одер­жують зумовлене ними третє судження — висновок.

     Синтез — метод пізнання, який полягає у поєднанні частин у ціле. Сім'я як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, іцо існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відпові­дає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Скептицизм (грец. skeptikos— гой, що розглядає, досліджує) — філо­софські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здій­снення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа IV—III ст. до н. е., яка сповідувала ці ідеї (Піррон. Секст Емпірик).

Соліпсизм (лат. solus — один, єдиний і ірsе — сам) — форма суб'єктив­ного ідеалізму, в якій справжньою реальністю визнається лише суб'єкт, що мислить, а все решта оголошується таким, що існує лишеу свідомості індивіда.

Софізм — хибний силогізм (умовивід), якому надано видимість прави­льної форми для навмисного введення співбесідника в оману.

Софісти — давньогрецькі мислителі Уст. до н. е. (Протагор, (оргій та ін.), які вперше поставили людину в центр філософського пізнання (людина —


міра всіх речей). Суб'єктивізували і релятивізували істину, не гребували різ­ними засобами, щоб збити з пантелику суперника.

Соціальна група— обмежена в розмірах спільність людей, виокрем­лених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної нале­жності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у ме­жах історично визначеного суспільства.

Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статусу соціальній системі.

Соціальна спільнота — реально існуюча сукупність індивідів, що емпі­рично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єк­том соціальної дії.

Спіритуалізм (пат. spiritualism —духовний) — інша назва ідеалізму, вчен­ня, яке вважає, що основою світу є духовне начало.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Стоїцизм —напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зо­середжуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відсто-роненість від бід і радощів життя.

Страта — реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства і проти­ставлення іншим соціальним спільнотам.

Структура — закономірний зв'язок, усталене відношення між елемен­тами системи (наприклад, відношення між словами в реченні).

Структуралізм — напрям у сучасній (переважно французькій) філосо­фії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філо­софії. Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та інших науках. Пред­ставники К. Леві-Стросс, М. Фуко та ін.

Суб'єктивізм — філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

Суб'єктивний ідеалізм — напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб'єктивний іде­алізм (Берилі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб'єктивне пере­живання, заперечуючи його об'єктивні джерела, і трансцендентальний су­б'єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неоканціанці, феноменологи, екзистенціа­лісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу.

Суб'єктивність — нав'язування свого мірила об'єкта, не узгоджене з його властивостями

Субстанція (лат. substantia — сутність) — незмінна першооснова всьо­го сущого. Згідно з уявленням прихильників субстанційної моделі світу С. по­роджує всі явища світу і є їх об'єднуючим началом. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога.

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсно­сті, їх зв'язки.

Суперечність — порушення закону несуперечності, згідно з яким два судження, що суперечать одне одному, не можуть бути одночасно істинними.

У філософії Гегеля (діалектиці) С. розглядається як відношення між протиле­жностями і як джерело руху, розвитку.

Сутність— внутрішні, усталені, суттєві риси, які осягаються розумом. Одні філософи стверджують, що людина здатна пізнати лише явище (Берклі, Юм, Кант, позитивісти), діалектики ведуть мову про взаємозв'язок і взаємо­проникнення явищ і сутності.

Схоластика (пат. scholasticos —ученний, шкільний) — філософське вчен­ня, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною ме­тодикою та формально-логічними проблемами.

Сцієнтизм (лат. scientia — знання, наука) — абсолютизація науки (нау­кових методів і цінностей) у філософії, соціології і суспільній свідомості вза­галі. Знецінює гуманістичні (релігійні, етичні, естетичні та ін.) цінності й роз­глядає людину як біоробота. Поняття близьке за змістом до поняття «натура­лізм".

Телеологія (грец. tеlоs — ціль) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Теологія — богослов'я, вчення про Бога, система християнських догматів.

Теорія (грец. thеоrіа — спостереження, дослідження) — найрозвинуті­ша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення зако­номірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Геоцентризм — принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується аб­солютним началом і центром Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл іс­нування всього живого.

Томізм — філософське богословське вчення Ф. Аквінського і його по­слідовників. Наприкінці XIX ст. трансформоване в неотомізм.

Трансцендентальне (лат. transcenendens — той, що виходить за ме­жі) —поняття, яким в деяких філософських системах позначаються пра­вила (принципи) функціонування свідомості. В свідомості можна вичле-нити індивідуальні чуттєві (психічні) акти та однакові для всіх людей пра­вила, схеми функціонування свідомості, які кантіанство та феноменологія називають трансцендентальними. Вони, отже, є потой­бічними щодо чуттєвого «матеріалу» свідомості. Кант, зокрема, вважав трансцендентальними категоріальні схеми, за допомогою яких синте­зувався чуттєвий досвід.

Трансцендентальний ідеалізм — ідеалізм, який досліджує трансценде­нтальне — категорії, правила діяльності свідомості як джерело конститую­вання об'єктивної дійсності.

Умовивід— форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Універсали — загальні родові поняття. Питання про природу У. було предметом дискусії між номіналістами і реалістами.

Універсум — філософський термін, що позначає всю буттєву реальність (як досяжну, так і недосяжну для людини) у часі й просторі.

Утилітаризм (грец. utilitas — користь, вигода) — етичне вчення, згідно з яким основу моральних вчинків людини складає вигода. Засновником У. є французький просвітитель П. Гольбахта англійський філософ Є. Бентам.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який спра­вляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Фальсифікаціонізм — принцип демаркації науки від «метафізики» (як альтернатива принципу верифічаціонізму), згідно з яким універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, яке логічно випливає з нього, не є хибним. Запропонований К. Поппером.

Феномен (грец. рhаіпотепоп — ге, що з'являється) — в буденній мо­ві —унікальне явище: у філософії —чуттєві дані, взяті безпосередньо, як са­мі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є Ф., і він сприй­має його як самоданість. Для вченого — це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

Феноменологія (грец. phaiпотепоп — ге. що з'являється) — філософ­ське вчення про феномен, який постає не чим іншим, як з'явою певної реа­льності, Її самовияв і саморозкриття. Ф. не розкриває реальності, а засвід­чує її такою, якою вона є.

Фетишизм (фр. fetiche — амулет) — викривлене відображення в суспі­льній свідомості певних явищ, за якого речі наділяються не притаманними їм властивостями (фетишизація грошей, золота, символів влади і т. ін.).

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути все-загальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтовувань, доведень, живе у вільних дискусіях, а тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві. Філософськими дисципліна­ми є метафізика, онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та ін. Ф. вивчає всі феномени культури під кутом зору всеза­гальності. тобто їх суті, місця та функції в культурі.

«Філософія життя» — напрям у т. з. некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній чи пси­хологічній формах) основним предметом філософії. Представники — Ніцше, Дільтей, Бергсон, Фрейд.

Філософія історії — сфера філософського знання про загальність і сут-нісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку.

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті люди­ни, держави, суспільства.

Філософія релігії — сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сут­ності та сенсу.

Філософська антропологія — вчення про природу та сутність людини.

Форма — зовнішній вияв предмета, певного змісту, внутрішня структу­ра, певний порядок предмета або перебігу процесу.

Формалізація — відображення змістового знання у формалізованій мо­ві, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання мож­ливості неоднозначного розуміння.

Цивілізація (лат. civilis — громадянський) — в широкому розумінні — те ж. що й культура; у вужчому — певний рівень розвитку культури, який пе­редбачає наявність державності, письма, техніки тощо. Представники «фі­лософії життя- (Шпенглер) Ц. тлумачили як раціональні здобутки культури (бю­рократію. науку, техніку), що легко передаються від народу до народу і є сві­дченням занепаду культури.

Ціле— інтегроване поєднання нових якостей, які не властиві окре­мим частинам, але виникають в результаті їхньої взаємодії у певній систе­мі зв'язків.

Цінність — значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цін­ностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджу­вали неокантіанці (Ріккерт). М. Вебер. М. Шелер та ін.

Частина (або елемент) — див. елемент.

Якість — сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, відмінних від неї, і споріднює з подібними.

 

 

Найвидатніші філософи світу та України

 

Абеляр П'єр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет. Одним із перших прагнув розв'язати теологічні питання не на основі авторитету, а на основі розуму. Сформулював власне вчення — концептуалізм` універсали не є самостійною реальністю, реально існують лише окремі речі; водночас універсали стають реальністю у сфері розуму в якості понять, що є ні чим іншим, як результатом абстрагуючої діяльності розуму. Автор книг “Вступ до теології”, “Теологія найвищого блага”, “Християнська теологія”, за які був визнаний католицькою церквою єретиком.

Авіценна (Абу Алі Ібн-Сіна) (980—1037) — вчений, філософ, представник східного арістотелізму у сфері метафізики, гносеології й лопни Дав оригінальну класифікацію наук, поєднавши теоретичні науки з практичними (етика, домоводство, політика), із ремеслами, виробництвом, торгівлею, медициною Найвищою наукою вважав метафізику, яку поділяв на “універсальну” і “божественну”. Автор знаменитого “Канону лікувальної науки”, багатотомної енциклопедичної праці “Книга зцілення”, багатьох філософських трактатів.

Аврелій (Блаженний) Августин (354—430) —християнський теолог, найяскравіший представник західної патристики, засновник християнської антропології. На відміну від античної філософської думки, прагнув дослідити динаміку людської особистості і динаміку загальнолюдської історії Найголовніші праці “Проти академіків”, “Про безсмертя душі”, “Про вільне вирішення”, “Про користь віри”, “Про християнське вчення”, “Сповідь” тощо.

Аквінський Фома (Тома) (1225/26—1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Намагався віднайти спільні основи віри і розуму Утверджував автономію філософії. Догмати віри розділив на раціонально осяжні (Бог існує, Бог єдиний) і неосяжні (творіння світу, троїстість Бога) Раціонально осяжні можуть бути предметом і філософії, і теології, неосяжні — лише теології. Опираючись на емпіричні факти, обгрунтував п'ять доказів існування Бога. Його перу належать багатотомні праці “Сума теології”, “Про суще й існування”, “Про начала природи”, коментарі до Біблії, до трактатів Арістотеля тощо.

Арістотель (384—322 до н е ) — давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 рр — слухач, згодом викладач Академії Платона, 347—334 — мандрівний філософ, 343—340 — вчитель О Македонського, 334—322 — засновник і викладач власної філософської школи і наукової спілки в м. Лікеї (Афіни). Творчість Арістотеля енциклопедичне різнобічна Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки психології, естетики та ін У своїх працях (понад 150) (“Метафізика”, “Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Тоніка” категорії “Історія тварин”, “Про думку”, “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” тощо), які охоплювали майже всі галузі знань того часу прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як науку “про причини і начала”, або як науку про “суще як таке”.

Арон Раймон Клод Фердинанд (1905—1983) — французький філософ, політолог і соціолог, знаний своїми працями з історії соціології, філософи, історії, методологічних проблем історичного пізнання. Є одним із творців теорії єдиного “індустріального суспільства”, в якій соціальне економічний прогрес розглядається як перехід від “традиційного” (аграрного) до промислового (“індустріального”) суспільства Виходячи з положення, що будь яка індустріальна система має свою внутрішню логіку розвитку, стверджував, що, незважаючи на існування начебто протилежних типів суспільства — капіталізму і соціалізму, все ж існує єдине індустріальне суспільство. У політичній філософії закликав до пошуку цілей розвитку, оскільки індустріальний тип суспільства, який він вивчав, не має внутрішньо притаманних йому цілей. Основні праці: “Вступ до філософії історії”, “Виміри історичної свідомості”, “Три есе про індустріальну “добу”, “Етапи соціологічної думки”, “Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство”, “Опіум інтелектуалів” тощо.

Баранович Лазар (1620—1693) — український мислитель, право славний церковний діяч, письменник. З 1650 р — професор, ректор Києво-Могилянської академії, з 1657 p. — Чернігівський єпископ, згодом архієпископ (з 1666 р ), керував водночас Київською метрополією, тобто українською православною церквою Лівобережної України (1659— 1661,1670—1685). Високо цінував народну культуру, українську мову, обстоював національну й релігійну самостійність України. Автор богословських, літературних, політичних творів, серед них: збірники “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674), збірник віршів “Лютня Аполлона” (1671) тощо.

Бекон Френсіс (1561—1626) — англійський філософ, засновник емпіричної традиції у філософії Нового часу. Обгрунтував доктрину “природної філософії” електричний метод та описав різні види дослідного пізнання, сформулював індукцію як метод дослідження законів (“форм”) природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці розробив детальну класифікацію наук Пропагуючи науки, розмежовував сфери наукового знання і релігійної віри, але вважав, що релігія не повинна втручатися у справи науки. Найвідоміші праці “Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи”, “Спростування філософій”, “Про гідність і примноження наук”, “Нова Атлантида” тощо.

Бергсон Анрі (1859—1941) — французький мислитель, представ ник “філософії життя”, автор “концепції творчої еволюції”. Вчив, що світ, життя — це неперервний часовий потік, творчий порив, у якому виникає нове, непередбачуване. Від неживої до живої матерії, від інстинкту до розуму, від закритого до відкритого суспільства — так через відштовхування відбувається еволюція. Інтелект, наука нездатна осягнути цей потік. Вони омертвляють його. Адекватно осягається творчий потік лише інтуїцією митця чи філософа Мистецтво Бергсон ставить вище науки в пізнанні природи. Праці (“Матерія і пам'ять” (1896), “Творча еволюція”(1907)та ін.).

Бердяев Микола Олександрович (1874—1948) — російський філософ персоналіст, вихованець Київського університету В основі його філософії — ідея свободи, ідея творчості, ідея особи й ідея “метаісторичного” есхатологічного сенсу історії. Загальною основою цих ідей є поняття-символи дух, “царство” якого онтологічно протистоїть “царству природи”, трансцендитування —творчий прорив, здолання пут природно історичного буття, екзистенційний час — духовний досвід особистого й історичного життя, що має абсолютний сенс Праці Бердяева "Філософія свободи” “Сенс творчості”, “Досвід есхатологічної метафізики”, “Я і світ об'єктів” тощо.

Беринда Памво (1555(60)—1632) — діяч української культури, лексикограф, мислитель, один з найвидатніших діячів “ученого гуртка” Києво Печерської лаври. Працював редактором, перекладачем, гравером у друкарнях Перемишля, Львова, Києва. Зачинатель поезії та шкільної драми в Україні Спираючись на здобутки європейської лексикографії, створив “Лексіконъ славеноросский и именъ тлъкованіє”—перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею (м. Київ) в 1627 p., який охоплював 7 тисяч термінів.

Берклі Джордж (1684—1753) — англійський теолог і філософ — суб'єктивний ідеаліст. Заперечував об'єктивне існування речей Речі — це лише комплекси наших відчуттів. Існування речей він зводив до їх сприймання На цій підставі заперечував матерію як субстанцію. Цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом. Основна праця “Трактат про основи людського пізнання” (1710).

Вебер Макс (1864—1920) — німецький філософ і соціолог. Займав ся проблемам и теорії соціальної ді і яку аналізував у першу чергу як вільну дію окремої людини. Найбільш відомий своїм аналізом походження капіталізму, виникнення якого пов'язував з появою в історії людини здатної до раціональної поведінки у сфері господарства та повсякденного життя. У всіх дослідженнях проводив думку про раціональність як визначальну рису сучасної йому європейської культури. Раціональність протистоїть традиційному і харизматичному засобам організації суспільних відносин. Значну увагу надавав проблемам соціальної структури і класового конфлікту, протиставивши марксизму свою концепцію, в якій підкреслював багатомірність класових відмінностей. Автор праць: “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Господарська етика світових peaлій”, “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і як професія”, “Наука як покликання і як професія” та багато ін.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — видатний українськии вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу, перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеологи, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла становленню сучасної наукової картини світу Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище життя — ноо сферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації нових форм людського співжиття. З розвитком ноосфери Вернадський пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення все ленської науки як могутньої історичної та геологічної сили, в якій природно історична, природна (космічна) і соціальне гуманістична тенденції зіллються в єдине ціле. Одним із перших проаналізував структуру та властивості простору и часу, їх роль у формуванні наукового світогляду порушив питання про самостійний статус біологічного простору и часу охарактеризував їх особливості, зокрема симетрію та асиметрію Обстоюючи науковий світогляд, не абсолютизував роль і значення науки, визнавав участь у його творенні інших форм духовного освоєння людиною світу. У формуванні світогляду, на його думку, задіяні всі аспекти людської діяльності, які виявляються в системі наших цінностей (наука, релігія, мистецтво, філософія, етика). Важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання соборного типу.

Вишенський Іван (між 1538—1550, за іншими даними між 1545— 1550 — після 1620) — відомий український письменник полеміст, мислитель. Освіту отримав в Острозькій академії. Визнаючи лише православну патристику (доктрину), будучи виразником православного консерватизму, критично сприймав світську філософію, відкидав філософські вчення Платона та Арістотеля, античних філософів, повчання західних церковних діячів Центральною в творчості є ідея протиставлення. Бога і світу. Бога і людини. Дотримуючись ранньохристиянської ідеї докорінної відмінності небесного і земного буття, він розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об'єктивному законові буття Бог — це надприродне начало, єдина, вічна, об'єктивно існуюча таємнича й непізнанна істина що сама в собі розуміється. Все суще а отже і людина — творіння Бога. Водночас Бог не тільки творець світу людини а и ідеал добра справедливості мудрості чесності досконалості і земне життя людини має спрямовуватися на досягнення цього ідеалу філософською основою міркувань Вишенського є неоплатонізм. До нас дійшли 16 його творів у різних рукописних списках, зокрема “Книжка”, “Обличеніє діавола миродержца”, “Посланіє до всъх обще в Лядской земле живущих”, “Краткословнии ответ Петру Скарге”, “Зачапка мудрого латынника з глупым русином” та ін.

Вітгенштейн Людвіг (1889—1951) — австрійський філософ, неопозитивіст “Логіко філософський трактат” (1921) вважається одним з основних творів неопозитивізму. В ньому різко розмежовується наука і філософія. Твердження останньої проголошуються неверифікованими і пустими. Пізній Вітгенштейн відійшов від цієї позиції. Він визнавав значення філософських висловлювань, але вимагав строгого розмежовування їх з науковими висловлюваннями. Погляди пізнього В. справили значний вплив на розвиток лінгвістичної філософії.

Вольтер (псевд. Аруе Франсуа Марі) (1694—1778) — французький філософ просвітитель, вчений, публіцист Автор понад 100 томів різноспрямованих за проблематикою праць. Представник деїзму виступив проти католицизму та клерикалізму. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник концепції суспільної угоди. Головні філософські праці “Філософські листи”, “Трактат про метафізику” “Філософський словник”, “Кандід” та інші. Виступаючи за утвердження в суспільстві буржуазних відносин та антифеодальної ідеологи, В. не виключав можливість поступок та компромісів з боку нижчих верств В. не сприймав не тільки комуністичних ідеалів Мельє та егалітаризму Руссо, але й будь яких ви разів ідеї народного правління У філософській онтології впритул підійшов до ідеї вічної матерії, яка є об'єктивною та рухомою. На думку В. свідомість є атрибутом матерії й залежить від побудови тіла. Кінцеву причину як свідомості, руху так і матерії, В. вбачав у Богові. Але разом з тим В. відкидає провіденціалізм, вважаючи історію творчістю самих людей. Філософсокі ідеї В. відіграли велику роль у формуванні нового покоління французьких просвітників Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.

Гадамер Ганс Георг (нар 1900) — німецький мислитель провідний представник герменевтики XX ст Багато уваги приділяв специфіці герменевтики як методу пізнання феноменів культури зокрема т.з. герменевтичному колу, упередженості в тлумаченні тексту Праця “Істина і метод”. (1960)

Гайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзистенціаліст, один із найоригінальніших мислителів XX ст. Вибудовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, прагнув розкрити “сенс буття” через розгляд людського буття, оскільки тільки людині первісно притаманне розуміння буття. За Гайдеггером, онтологічну основу людського існування складає його кінечність, тимчасовість. Тому час повинен розглядатися як найсуттєвіша характеристика буття. Гайдеггер прагне переосмислити європейську філософську традицію, яка тлумачила чисте буття як щось позачасове. І причину такого стану він вбачав в абсолютизації одного з моментів часу — теперішнього, “вічної присутності”, коли справжня часовість ніби розпадається, перетворюючись у послідовний ряд моментів “тепер”, у фізичний час. Основні твори: “Буття і час”, “На шляху до мови”, “Що є думка?”, “Мова — це дім буття", “Лісові стежки” тощо.

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770—1831) — представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Основу його філософської системи складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в її логічному русі, адекватну Абсолюту “стихію”. Звідси й переконання, що суще в основі своїй є думка. Ідея є істина, система знання, а все істинне є ідея. Філософія, на його думку, можлива як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія, в основі розвитку якої є цикл: теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в своїй єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого. Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ — “Логіка”, де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм і закінчуючи абсолютною ідеєю; другий розділ — “Натурфілософія”, де наявне розгортання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї у формі тілесного, матеріального, тобто в природі; і третій розділ — “Філософія духу”, де дух виступає у трьох формах: суб'єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об'єктивний дух (дух народу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія і філософія як найвища ступінь розвитку світового духу). Автор праць: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії” тощо.

Гельвецій Клод-Адріан (1715—1771)— французький філософ-просвітитель, представник деїзму (матеріалістична концепція в онтології), ідеолог французької революції 18 ст. У філософському тлумаченні світу абсолютизував значення законів механіки. Створив концепцію індивідуалістичної етики, що грунтувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та почуттів. Головна філософська праця: “Про розум”. Згідно з Г., світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у постійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори. У гносеології Г. додав сенсуалізмові Локка матеріалістичного забарвлення. Був супротивником агностицизму. Починаючи аналіз суспільства з ізольованого індивіда ("Робінзона"), розглядав як рушійні сили суспільного розвитку свідомість людини та людські пристрасті. Критикуючи вчення про вроджену нерівність інтелектуальних здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у вихованні й розвитку людини. Висунув концепцію індивідуалістської етики (на противагу релігійній та спірітуалістичній етичним концепціям). Г. вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав, а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

Геракліт Ефесський (бл. 544/540 — бл. 483 до н.е.)—давньогрецький філософ. Вчив, що світ— це вогонь, основою якого є логос, чистий розум. Висунув геніальні діалектичні здогадки про загальну мінливість сущого (“все тече...”) і боротьбу протилежностей. Війна — батько всього, твердив він. Свої ідеї висловлював у формі непрозорих (темних) афоризмів, звідки, на думку деяких дослідників, походить його прізвисько Темний. Погляди мислителя справили глибокий вплив на подальший розвиток філософії (Гегель, Ніцше).

Гербарт Маркузе (1898—1979) — німецько-американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільства була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як “Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності”, “Радянський марксизм. Критичне дослідження”, “Культура і суспільство”, “Психоаналіз і політика”. Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: “Ерос і цивілізація”, “Одновимірна людина” як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — український церковний та громадський діяч, історик, філософ. Був професором, ректором Києво-Могилянської академії. У 1656—1683 pp. — архімандрит Києво-Печерської лаври, де зібрав найбільшу на той час в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався “Києво-Печерський Патерик” (1661, 1678), інші твори. Він автор праць “Про істинну віру” (1668), “Стара віра” (1668), “Мир з Богом людині” (1669) тощо. Дослідники вважають його автором “Синопсиса” (1674) — першого підручника вітчизняної історії, найпопулярнішого посібника з історії у XVIIXVIII ст. Світобачення його базувалося на принципах деїзму і було близьким до ренесансних позицій. Бог, за вченням Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і дух, наслідком чого виникли тілесні субстанції, а згодом — тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різноманітність речей Гізель пояснював різним кількісним розподілом матерії за н формами Вона не народжується і не зникає, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення, колообігу в природі. Наслідуючи Коперника, вважав, що Сонце є нерухомим центром Всесвіту.

Гоббс Томас (1588—1679) — один із найвідоміших англійських філософів матеріалістів Нового часу, приділяв багато уваги проблемам метафізики и епістемології, автор емпіричної теорії мови Вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі не має жодного поняття, яке спершу не було б цілковито чи почасти, схоплене органами чуттів”. Гоббс був першим філософом, який систематично застосовував принципи фізики та механіки в етиці и соціальній філософії. Один із засновників соціології Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Основні твори Гоббса “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія “Основи філософії” “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Левіафан”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813—1889) — професор філософії Київської духовної академії, з 1869 p. — університету св. Володимира. Послідовно проводив ідею історизму, обстоював філософування на основі нових досягнень західноєвропейської думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизняної думки зробив спробу створення філософської енциклопедії — “Філософського лексикону”, тт. 1—4(1858—1873) Одним із перших вітчизняних мислителів усвідомив методологічну цінність філософії Гегеля. Послідовно розмежував філософію і релігію як різні форми світосприйняття із специфічними законами розвитку У цьому зв'язку спеціально аналізував вади філософії середньовіччя, зумовлені її підлеглістю офіційному віровченню. Критикуючи агностицизм Канта, обстоював можливість пізнання надприродного за умови доповнення розуму силами віри. Автор праць “Критичний погляд на філософію Канта” (1847), “Огляд системи філософи Гегеля” (1850), “Про характер філософії середньовіччя” (1849) та ін.

Гольбах Поль-Анрі (1723—1789) — французький філософ просвітник, один з засновників французького матеріалізму в онтології, ідеолог французької революції 18 ст. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник єднання філософії та природничого знання Спирався на механістичні засади пояснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Головні філософські праці “Система природи, чи Про закони світу фізичного і духовного”, “Природна політика” та інші. Г. наголошував на вічності та об'єктивності матерії, яка, розвиваючись, породжує все розмаїття світу Торкаючись питання єдності матерії та руху, останній розглядав з позицій механіцизму В гносеології спирався на матеріалістично забарвлений сенсуалізм. Г. обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності. Вирішальною силою та рушієм суспільного розвитку вважав діяльність свідомих та вольових особистостей Виступаючи проти релігії (католицизму) та клерикалізму, Г. вважав її породженням нерозвинутої свідомості, невігластва та свідомого обману з боку клерикалів. Його етичний утилітаризм виник саме на грунті критики релігійної моральності.

Гуссерль Едмунд (1859—1938) — німецький філософ один із засновників феноменології Феноменологічна концепція розвивається ним починаючи з двотомника “Логічні дослідження” (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здійснювався через переорієнтацію уваги філософи із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ трансцендентальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід і будь яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людини мусить відкритись світ феноменів — сутностей, які й обумовлюють можливість будь-якого досвіду, будь якої предметності, у баченні яких і досягалася б само очевидність, що шукається У наступних працях розвивав і дещо видозмінював свою феноменологічну позицію Автор праць “Філософія арифметики”, “Логічні дослідження”, “Ідеї чистої феноменології і феноменелогічної філософії”, “Картезіанські роздуми”, “Криза європейських наук і трансцендентальна філософія”.

Декарт Рене (1596—1650) — французький філософ, математик, засновник класичного раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму. Вважається засновником європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомості Обгрунтував основні правила наукового методу 1) починати з простого й очевидного, 2) ділити складні речі (знання) на прості аж до найпростіших, 3) йти від простого очевидного до складного неочевидного, 4) діяти при цьому так, щоб не полишити поза увагою жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга умовиводів. Для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала і дедукція, що дає змогу одержувати наслідки з них. Основою і зразком методу Декарта є математика Декарт від крив сферу свідомості як діяльність суб'єкта. Основні праці “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Демокріт із Абдер (бл. 460 — бл. 371 до н.е.) — давньогрецький мислитель, матеріаліст, учень Левкіппа, один із засновників атомістики Вважав, що все існує завдяки двом першоначалам атомам і пустоті Атоми— неділимі частки матерії Незмінні вічні і знаходяться в постійному русі Атоми відрізняються один від одного лише формою розміром, положенням і порухом Інші властивості: звук, колір, смак атомам не властиві і існують лише умовно В дечому вчені споглядають ідеї про існування пер винних і вторинних якостей речей. Д. ототожнював “вигинність” і необхідність і заперечував випадковість (розглядав її як результат незнання). За своїми політичними поглядами Д. — представник античної демократії, противник рабовласницької аристократи. Ідеї Д. вплинули на подальший розвиток науки і філософії (Гасенді) Залишились лише фрагменти його творів

Джеймс Вільям (1842—1910) — американський філософ один із за сновників прагматизму. Розглядав прагматизм не як вчення, а як метод, що носить нейтральний, антидогматичний характер а звідси здатний “залагоджувати” філософські суперечки. Прагматизм за Джеймсом, здатний зблизити ьауку и метафізику. Розвиваючи ідеї Пірса обгрунтував но вий “прагматичний” критерій істинності, згідно з яким істинне те що “вигідне”, тобто що відповідає практичній успішності вчинків і дій. Був прибічником так званого радикального емпіризму оголошуючи єдиною реальністю безпосередній чуттєвий досвід індивіда. Його перу належать праці “Воля до віри”, “Прагматизм”, “Плюралістичний всесвіт”, “Різноманіття релігійного досвіду” та ін.

Дідро Дені (1713—1784) — французький філософ просвітитель представник матеріалізму, що наблизився до діалектичного методу щодо пояснення світу та еволюційної концепції У гносеології спирався на сенсуалізм Дж. Локка. Був прихильником концепції суспільної угоди Видатний письменник, організатор та редактор “Енциклопедії” 18 ст. Головні філософські та літературні твори “Думки про виникнення природи”, “Розмова Д. Аламбера з Дідро”, “Філософський принцип матерії та руху”, “Монахиня”, “Небіж Рамо”, де Д. обстоюючи позиції деїзму, піддає критиці абсолютизм та клерикалізм. У 1749 р. за поширення “небезпечних” думок Д. був заарештований та ув'язнений у Венсенському замку. Після звільнення не відійшов від своїх переконань. Д. наголошував на матеріальності світу на об'єктивності й вічності матерії та руху. Вважав, що рух просякає увесь світ навіть те, що здається нерухомим. Д. висловлював думку про те, що чуття властиве потенційно всій матерії, а свідомість як властивість високорозвиненої матерії виникає шляхом ускладнення органічної матерії. Щодо суспільного устрою, то, рішучо виступаючи проти деспотичних форм правління, пропонував як оптимальний соціальний устрій конституційну монархію та сподівався на появу в суспільстві “освіченого правителя”, схиляючись до ідеї республіканської форми правління Д. був прихильником концепції утилітаристської етики (на противагу феодально релігійній).

Дільтей Вільгельм (1833—1911) — німецький філософ один із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики Центральним у Дільтея є поняття життя як способу буття людини, культурно історичної реальності. Завданням філософії, за Дільтеєм, є розуміння “життя”, виходячи з нього самого. У зв'язку з цим філософ обґрунтовує метод “розуміння” як безпосереднього осягнення певної духовної цілісності (цілісного переживання). Розумінню, що близьке інтуїтивному проникненню в життя, Дільтей протиставляє метод “пояснення”, що широко застосовується у природничих науках, що мають справу із зовнішнім досвідом. “Розуміння” власного внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспекції (самоспостереження), розуміння чужого світу — шляхом “вживання”, “співпереживання”. Стосовно культури минулого “розуміння” виступає як метод інтерпретації, названий Дільтеєм герменевтикою—тлумачення окремих явищ як моментів цілісного душевно-духовного життя епохи, що реконструюється. Був не лише талановитим філософом, а й енциклопедично освіченим мислителем, вченим гуманітарієм, істориком культури.

Дюркгейм Еміль (1858—1917) — французький філософ і соціолог, обгрунтував особливе місце соціології серед наук про людину, обстою вав специфічність 11 об'єкта—соціальної реальності, 11 незвідність до біопсихічної реальності індивідів. Визначав предмет соціології як “соціальні факти”, що існують поза індивідом і які мають стосовно нього примусову силу. Працював над проблемами розподілу праці, які породжують взаємозалежність окремих людей індивідів. Автор праць “Про розподіл суспільної праці”, “Правила соціологічного методу”, “Самогубство”, “Елементарні форми релігійного життя” тощо.

Еллюль Жак (1912—1994) — французький соціолог, філософ, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології пропаганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи проблему техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення її специфіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального су спільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Найпомітніші праці “Пропаганда”, “Аутонсія революції”, “Від революції до бунтів”, “Змінити революцію”, “Неминучий пролетаріат”.

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, найближчий соратник К. Маркса, матеріаліст-діалектик. Дещо спрощено інтерпретував погляди Маркса, зближаючи його з французькими матеріалістами. (“Анти-Дюрінг”, 1878, “Діалектика природи”, опублікована в 1925). Перебуваючи в Англії (Манчестері), Е. пише твір “Становище робітничого класу в Англії”, де доходить висновку про діалектичний взаємозв'язок продуктивних сил і виробничих відносин та про неминучість єднання соціалізму з робітничим рухом. Разом з Марксом розробляє концепцію соціалістичної революції. Більш плідною стала його праця над книгами “Анти-Дюрінг” та “Діалектика природи”, де Е. різнобічне розвиває діалектичне та матеріалістичне розуміння природи. Наприкінці свого життя Е. створює найбільш відому свою працю “Походження сім'ї, приватної власності та держави” (1884) та здійснює велику роботу з підготовки до видання томів “Капіталу” К. Маркса. Е. застосовує Марксове матеріалістичне розуміння історії у своїй концепції розвитку первісного суспільства. Значну роль у розвитку Марксової концепції історичного матеріалізму відіграли численні листи Е. до Й. Блоха, К. Шмідта, В. Боргіуса, Ф. Мерінга та ін.

Епікур (342/41—271/70 до н.е.)— давньогрецький мислитель-матеріаліст. Розвивав атомістичне вчення Демокріта. За Е., у Всесвіті існують тільки тіла, що знаходяться у просторі. Вони безпосередньо сприймаються відчуттями. Е. висунув ідею "відхилення” атомів, тобто наділив їх певною “свободою волі”. В результаті цієї свободи атоми можуть описувати різні траєкторії, сплітатися і розплітатися, внаслідок чого виникає світ. Характеризуючи духовний світ людини, Е. признає наявність в ній душі. Знання, за Е., починається з чуттєвого досвіду, але цей досвід повинен бути осмисленим і опрацьованим у вигляді тих чи інших термінологічно-зафіксованих смислових структур. Основну увагу приділяв етиці. Ціль життя — задоволення (евдемонізм). Дійшли лише фрагменти праць.

Зіммель Георг (1858—1918) — німецький філософ і соціолог, основоположник так званої формальної соціології. Досліджував становлення суспільства, його історичні форми існування. Значну увагу приділяв проблемі методу соціального пізнання, досліджував взаємодію культури і життя, зробив свій внесок у розвиток філософії життя. Автор праць: “Філософія грошей”, “Соціологія. Дослідження форм усуспільнення”, “Філософська-культура” та ін.

Іларіон Київський (?—бл. 1053) — український мислитель, перший Київський митрополит із русичів. Започаткував теологічні та філософські засади християнства Київського. Один із перших фундаторів тенденції до інтелектуалізму. Вірувати в єдиного Бога, за Іларіоном, — не просто справа свята, а й розумна. Виходячи за межі тогочасної християнської ортодоксії, пом'якшував розмежування тіла і духу й започаткував ідею буття як єдності матеріальної та духовної основ. Виробив власну концепцію історії, в якій обстоював погляд на її універсальний і цілісний характер як втілення буття і руху все нових народів від ветхозавітного “Закону” до довершеного сучасного — благодатного християнського стану. Звідси його висновок, що все молоде, яке виникло в історії пізніше, набуває вищої цінності порівняно зі старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, основана на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає істину, свободу, благодать. Закон розділяв народи, звеличував одні та принижував інші. Благодать уводить усіх у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Відомі його праці: “Слово про Закон і Благодать” (1044), “Молитва”, “Сповідання віри”.

Кант Іммануїл (1724—1804) — засновник німецької класичної філософії; фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї; теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації. Творчість Канта поділяється на докритичний і критичний періоди. Докритичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи. А критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом), тобто джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. На цій підставі твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб'єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу. Основні праці: “Загальна природна історія і теорія неба”, “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження” та ін.

Камю Альбер (1913—1960) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. У своїй творчості пройшов шлях від нігілістичної “філософії абсурду" до моралістичного гуманізму. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської праведності та жертовності тих, хто “історію не творить, а потерпає від її пасток”. Відомим став завдяки творам “Сторонній” (1942), “Міф про Сизифа” (1942), “Чума” (1947) та “Бунтівна людина” (1951). К. — лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософії був прихильником агностичної епістемології (що ґрунтувалась на пізнавальному прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини — Благодаті). Його онтологія мала вигляд скептичної антителеології, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі — і провіденціалізм). У філософії творчості наголошував на вічному протистоянні митця-творця і ворожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кентерберійський Ансельм (1033-1109) — середньовічний мислитель, в дискусії про універсалії захищав позицію реалізму. Висунув онтологічний доказ існування Бога (“Колоквіум”, 1076, “Про свободу волі”, 1077). К. обстоював віру як передумову та підґрунтя раціонального знання. Він зазначив: “Не шукаю, щоб збагнути для того, аби увірувать, але вірую, щоб усвідомити”. Виводив існування Бога, Його буття з думки, поняття про Нього як найдосконалішої сутності з необхідністю маючою буттєвість. Цей потяг до “інтелектуального богоспоглядання” К. успадкував від Августина Блаженного. У полеміці про універсалії. К. схилявся до позицій схоластичного реалізму. Наголошуючи на реалістичній концепції передування універсалі одиничним речам, які, вірогідніше, взагалі не існують, К. пише трактат "Чому Бог улюднився?", де логічними засобами намагається довести необхідність втілення Бога в людину.

К'єркьєгор Сьорен (1813—1855) — датський філософ, засновник ірраціоналізму Нового часу. Різко критикуючи всевладдя розуму у філософії, підносив роль і значення віри, яка робить можливим неможливе. Абсолютизував конкретну людину (одиницю), ставив її вище роду (загалу), який розглядав як джерело хаосу. Культуру розглядав як таку, що вдосконалює людей як індивідів — позбавляє їх індивідуальності, перетворює в масу. Його концепція моралі виокремлює естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні. Керкегор написав 28 томів творів, серед них “Насолода і обов'язок”, “Страх і трепет”, “Філософські крихти”, “Хвороба до смерти” тощо.

Кононович-Горбацький Йосип (?—1653) — український філософ, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії. Філософську спадщину складають курси риторики й діалектики, “Підручник з логіки”, “Оратора Могилянського”. Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини — богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, один із основоположників позитивізму, який він розглядав як середню ланку між емпіризмом і містицизмом. За Контом, ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, “як” вони відбуваються. У зв'язку з цим наука пізнає не сутності, а лише феномени. Конт розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (як і окремої особи), які визначають рівень розвитку суспільства:

1) теологічну або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили;

2) метафізичну або абстрактну, коли за ними вбачають абстрактні сутності і сили — субстанції, флогістони тощо; 3) наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони. Конт є засновником соціології як окремої науки про суспільство. Найпомітніша праця — 6-томний “Курс позитивної філософії”.

Конфуцій, Кун Фу-цзи (552—479 до н.е.) — китайський мислитель, засновник конфуціанства, релігійно-філософського вчення, яке заклало духовні підвалини китайської нації і культури. Основна проблема вчення К. — згармонізувати відношення між людьми. Проповідував п'ять добро-чинностей — мудрість, гуманність, повага до старших, мужність і вірність. Поєднуючи елементи даосизму і буддизму, конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю. Погляди К. дійшли в записах учнів (“Лунь юй”).

Кузанський Микола (1401—1464) — німецький теолог і філософ початку епохи Відродження. Формувався під впливом містики і неоплатонізму. Стояв на позиції пантеїзму. Бог, всесвіт і людина (“мікрокосм”) зпівпадають. Висунув ідею безкінечності Всесвіту. Погляди К. вплинули на Бруно. (“Про вчене незнання", 1440, “Про божественне бачення”, 1543 та ін.)

Кун Томас (1922—1995) — американський історик і філософ науки, досліджував роль соціальних факторів у розвитку науки. Початок цих досліджень поклала його праця “Структура наукових революцій (1963), в якій він для історичного розвитку науки вводить такі поняття, як “парадигма”, “нормальна наука”, “наукова революція”, “наукова спільнота” тощо. Кун вводить елементи конвенціоналізму і вульгарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. У праці “Функції догми в науковому дослідженні” доводив, що певного роду догматизм, тверда схильність до всебічно обгрунтованої системи поглядів — необхідна умова наукової роботи. Найкращою умовою одержання нових знань, на його думку, є не дискусії, а коли вчені, згуртовані єдністю поглядів і основних ідей (навіть догм), займаються планомірним і настійним вирішенням конкретних завдань.

Ламетрі Жульєн-Офре де' (1709—1751) — французький філософ, просвітитель, лікар. В онтології — прихильник механістичного матеріалізму, поєднував філософію з природничими науками. (Людина тут часто асоціюється з машиною, рослиною). В гносеології дотримувався сенсуалістичної концепції. Етику будував на гедоністичних засадах. Головні філософські праці: “Система Епікура”, “Людина — рослина”, “Природна історія душі”, “Трактат про душу" та інші. Метою своєї філософії проголошував відродження системи Епікура як в онтології, так і в етиці. Згідно з поглядами Л. існує єдина матеріальна субстанція, яка має властивості сприйняття та мислення (в “організованих тілах”). А людина відрізняється від тварини лише більшою кількістю потреб, а отже — більшою кількістю розуму, бо, за Л., саме потреби є “мірилом розуму”. Людський організм Л. уподібнював машині, що, як годинниковий механізм, самостійно заводиться. На думку Л., розвиток суспільства визначається діяльністю видатних людей та успіхами просвітницької роботи в суспільстві. Л. був прихильником освіченого абсолютизму. Філософські ідеї Л. справили значний вплив на творчість Д. Дідро, П. Гольбаха, К. Гельвеція та інших філософів.

Лао-цзи (VIV ст. до н.е.) — давньокитайський мислитель, засновник даосизму, йому приписується трактат “Да де цзін”. В центрі даосизму відношення людини і природи. В основі світу лежить дао — шлях, доля, яке може осягнути лише мудрець. Проповідь пасивності наближає даосизм до буддизму, з яким він пізніше тісно переплітався. Після конфуціанства даосизм зробив найбільший вплив на формування ментальності китайців.

 

Лейбніц Вільгельм Готфрід (1646—1716) — німецький філософ, математик, фізик, історик, представник раціоналізму. Критично проаналізував основні ідеї Демокріта, Платона, Августина Аврелія, Декарта, Гоббса, Спінози на основі, запропонованій ним методології, найважливішими вимогами якої були універсальність і чіткість філософських суджень. Реальний світ, за Лейбніцом, складається із сукупності субстанцій: неділимих сутностей або першоелементів буття, які він назвав монадами. Світ монад ієрархізований: нижчі — вищі і увінчує усіх — Бог. У теорії пізнання намагався віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта і емпіризмом і сенсуалізмом Локка. Вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою, водночас виступав проти вчення Локка продушу як “чисту дошку”. Основні праці: “Міркування про метафізикум”, “Нова система природи”, “Теодицея”, “Монадологія” та ін.

Лесевич Володимир Вікторович (1837—1905) — український філософ, найвизначніший представник українського позитивізму, логік, знавець тогочасних напрямів західноєвропейської філософії. Виступав із вимогою поєднання філософії і науки, перетворення її на позитивну науку. Філософія, за Лесевичем, покликана виконувати функцію синтезу наукового знання. Тяжіння до позитивістської установки не завадило йому критично оцінювати надбання найбільших авторитетів позитивізму, зокрема О. Конта, який, на його думку, недооцінював теорію пізнання. Ця теорія в її суб'єктивно-ідеалістичній інтерпретації, за Лесевичем, є “трибуналом” усіх наукових понять. Він виходив із того, що уявлення, які складають основу знання людини, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об'єктивний матеріал, яким послуговується людина, в силу чого пізнає не предмети самі по собі, а лише дані досліду. Опосередковане знання, що оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної достовірності. На цій основі Лесевич заперечував об'єктивність законів. Автор праць: “Нарис розвитку ідей прогресу” (1868), “Позитивізм після Конта” (1869), “Досвід критичного дослідження основоначал позитивної філософії” (1877), “Лист про наукову філософію” (1878), “Що таке наукова філософія” (1888), “Від Конта до Авенаріуса” (1901), “Емпіріокритицизм як єдиний науковий погляд” (1909) та ін.

Лодій Петро Дмитрович (1764—1829) — український філософ, професор вищої теологічної школи для українців у Львові, професор метафізики, логіки й етики Краківського університету, перший професор філософії та права Петербурзького університету. Він відкрив громадськості Російської імперії праці 1. Канта, частково поділяючи його погляди, а в багатьох питаннях полемізуючи з ним. У теорії пізнання розвивав сенсуалістичні погляди, виступав проти суб'єктивного ідеалізму, скептицизму й агностицизму. Істину поділяв на метафізичну, логічну, моральну й фізичну. Критерієм істини вважав несуперечність та одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму й досвіду. Критикував Канта за розрив чуттєвого і раціонального, логічного та емпіричного, за спроби розмежувати форму і зміст, сутність і явище, зобразити мислення незалежним від буття. Агностицизм Канта виводив із апріоризму, зокрема суб'єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у діяльність. Основні праці: “Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного” (1915), “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве” (1928), “Христиана Баумайстера наставления любомудрия нравоучительного” (1870). Не були опубліковані та не дійшли до наших днів: “Природне право народів”, “Повний курс філософії”.

Локатос Імре (1922—1974) — угорський філософ, послідовник Поппера, автор однієї з кращих моделей філософії науки — методології науково-дослідницьких програм. Дослідницька програма, за Локатосом, включає конвенціонально (тобто за згодою вчених) прийняте за істину: а) “жорстке ядро” (це метафізика програми: найбільш загальні уявлення про реальності, які описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи); б) “негативну евристику” (сукупність допоміжних гіпотез, які оберігають ядро програми від фальсифікації); в) “позитивну евристику” (стратегію вибору першочергових проблем і завдань, які мусять вирішити вчені). Відстоював ідею плюралізму альтернативних науково-дослідницьких програм. Найпомітніші праці: “Доводи і спростування”, “Фальсифікація і методологія науково-дослідницьких програм” та ін.

Локк Джон (1632—1704) — англійський філософ-просвітник, автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму й матеріалістичного сенсуалізму, та ідейно-політичної доктрини лібералізму. Один із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства. Неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права і “суспільного договору”. Основні праці філософа: “Дослід про людський розум”, “Два трактати про державне правління”, “Думки про виховання”, “Розумність християнства”, “Листи про віротерпимість” тощо.

Лютер Мартін (1483—1546)— німецький мислитель і громадський діяч, засновник німецького протестантизму, ідеолог Реформації. Ідеї релігійного оновлення пов'язував з визнанням можливості людського спасіння на основі віри і Божественного промислу. Проголосив тезу “повернення до витоків” євангельського життя, заперечуючи традицію, яка нібито омертвила його. Єдиним джерелом істини вважав Святе Письмо — Біблію. Відродив ідею безпосереднього спілкування людини з Богом без участі священиків. Автор “Коментарів до Послания до римлян”, “95 тез про індульгенції", з яких власне і розпочалася Реформація, “28 тез до диспуту в Гейдельбурзі”, “До християнського дворянства німецької нації”, “Про реформу християнської освіти”, “Про вавилонський полон церкви”, “Про свободу християнина” тощо.

Маркс Карл (1818—1883) — німецький філософ, засновник перших міжнародних пролетарських організацій, співавтор ідеологічної течії (пізніше названої марксизмом), яка охоплює філософію, політичну економію і “теорію” революційного перетворення буржуазного суспільства в комуністичне. Шлях до побудови такого суспільства вбачав у знищенні приватної власності шляхом класової боротьби, яка проголошувалась рушійною силою історії. Хоча мету і сенс історичного процесу Маркс вбачав у формуванні всебічно розвиненої гармонійної особистості, він “розчиняв” особистість у соціумі. Людина для нього — це держава, суспільство, клас, колектив, сукупність суспільних відносин. Простежуються суперечності між гуманними цілями людського прогресу і антигуманними засобами їх досягнення. Основні праці: “Рукописи 1844 року”, “Капітал”, “Німецька ідеологія” (спільно з Ф. Енгельсом) тощо.

Марсель Габріель (1889—1973) — французький філософ і драматург, представник релігійного екзистенціалізму. Центральна проблема — існування особи. Для людини, на думку М., важливо бути особистістю, а не “мати”, тобто підпадати під владу речей, ідей і т. ін. У дусі Керкегора він протиставляє віру і розум. (“Таємність буття”, 1951, “Бути і мати”, 1935 та ін.)

Мемфорд Льюїс (1895—1990) — американський філософ, соціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював парадигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Однобічний науково-технічний прогрес розглядав як “інтелектуальний імперіалізм”, який може врешті-решт призвести до поневолення людства з боку Мегамашини — вкрай раціоналізованої технопрактичної організації суспільства. Серед відомих праць Мемфорда “Міф про машину”, “Трансформація людини”, “Місто в історії” тощо.

Мілль Джон Стюарт (1806—1873) — англійський філософ і соціолог, представник позитивізму В теорії пізнання Мілль поділяв позицію емпітриків, вважав що навіть математичні істини мають індуктивний характер Мілль розрізняв “науки про природу” і “моральні науки”, багато уваги приділяв методу наук В політології М. висунув ідею захисту прав меншості в парламенті, був активним поборником розширення прав жінки в соціальному і політичному житті В етиці виступав як утилітарист (“Система логіки”, 1843, “Утилітаризм”, 1864 ).

Міхневич Йосип Григорович (1809—1885) — український філософ, представник романтичного шеллінгіанства. Його філософування зумовлене впливами німецької класичної філософії, зокрема Шеллінга і Гегеля Визначав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх предметів і явищ, початкові форми, вічні закони. Джерелом філософії вважав свідомість, яка долає різні стани свого розвитку а потім робить їх предметом свого дослідження. У самій свідомості виокремлював три елементи “Я” — суб'єкт, який усвідомлює, “не” — предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ), абсолют — першопричина того хто усвідомлює та усвідомлення (Бог). Свідомість розкриває свою діяльність у прагненні від себе до не себе (від “Я” до “не Я” від людини до світу), від не себе до себе, від світу людини до першопочатку всього — Бога. Філософія на його думку має два закони природний неписаний закон розуму і писаний, покладений Божими заповітами у Святому Письмі. Тому він застерігав розум людини не може піднятися над розумом Бога а мусить бути в належній слухняності віри Основні твори “Об успехах греческих философов в действительном бытии, содержании и частях” (1840), “Задача философии” (1842), “Опыт постепенного развития главных действий мышления как руководство для первоначального преподавания логики” (1847), “Опыт простого изложения системи Шеллинга рассматриваемой в связи с системами других германских философов” (1850)

Могила Петро (1596—1647) — видатний український церковний культурно освітній діяч, мислитель. З його іменем пов'язаний розвиток вищої та середньої освіти в Україні Один із засновників Київського колегіуму (1632), що згодом став знаменитою Києво Могилянською академією — першим вищим навчальним закладом на землях східних і південних слов'ян Відкрив колегію в Кременці (1636), слов'яно греко латинську академію в Яссах (1640). Дбав про розвиток Києво Печерської друкарні, сприяв письменникам, художникам Вважав за необхідне вивчати осмислювати й засвоювати здобутки західноєвропейської науки та філософії на основі греко слов'янської культури з метою її збагачення і розвитку. В 1627 р. був обраний архімандритом Києво Печерської лаври в 1633 р. — митрополитом Київським Галицьким і всієї Русі. Свою діяльність він спрямував на зміцнення православ'я, розбудову духовної єдності украінського народу. За допомогою проведених ним реформ спрямованих на під несення освіти, моральності, дисципліни організації кліру православна церква в Україні вийшла із занепаду і кризи. Як мислитель доби бароко тяжів до поєднання середньовічної схоластики ідей Ренесансу та Реформаци, античних і християнських авторів Фундаментальним принципом Бога світу і людини вважав любов а відтак милосердя і терплячість. Однією з центральних в його творах є ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя. З нею пов'язував ідею діяльної любові або доброчинства що, в свою чергу є основою суспільної злагоди і єдності. Був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав реально мислити про майбутню українську державу. Своєю діяльністю сприяв духовній консолідації українського народу творенню єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і націотворенню Основні праці “Номоканон” (1629), “Требник” (1646), “Православне сповідання віри” (1640—1645), “Книга души, нарыцаемое злото” (1623) “Крест Христа Спасителя и каждого человека” (1630), “Антологіа, спреч молитвы. (1636), “Євангеліє учительнеє” (1637), “Літос” (1644) та ін.

Монтень Мішель (1533—1592) — французький мислитель мораліст, скептик і стоїк за світоглядними переконаннями. Монтень не створив цілісної філософської системи Відомий як гострий критик звичаїв свого часу

Ніцше Фрідріх (1844—1900) — німецький філософ, представник “філософії життя” Розвивав ідеї типології культури, співставляючи два начала — буття і культури діонісівське, що уособлює буяння творчої енергії, оп'яніння життям і аполлонівське, що є носієм міри, порядку. Ідеал вбачав у досягненні їх рівноваги Автор вчення “про волю до влади” як притаманному всьому живому потягу до самоутвердження. Людину розглядав як недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою незмінені розумом. Тіло у людини ставив вище її розуму як засобу життя Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра Був прихильником індивідуалізму і соціальної ієрархічності. Основні праці “Народження трагедії з духу музики”, “Весела “наука”, “Присмерки кумирів”, “Воля до влади”, “Генеалогія моралі” та ін.

Новицький Орест Маркович (1806—1884) — український філософ, перший професор філософії Київського університету. За негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи тогочасні досягнення світової філософської думки, одним із перших почав прокладати шлях історизму німецької класичної філософії, зробив спробу по новому підійти до осмислення її предмета, завдань, з'ясування основних механізмів і тенденцій розвитку Виводив філософію з глибин свідомості, духу людини, яка запалює п новим баченням, світлом чіткої думки Філософія, на його думку, поширюється на всі види буття, охоплює всі предмети бачення, але її зміст складають тільки загальні форми та закони буття. Ці загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело — розум, який споглядає їх у своїх ідеях. Світ ідей і є пристанищем філософії, тут вона народжується, черпає свої сили і з'являється в світ Досвід і розум діють спільно. Досвід — це зміст, а розум — форми закони Те що виступає як можливість розумового пізнання в почутті, розкривається мисленням як чітке і свідоме знання. У розвитку філософії виокремлював три фази ставлення П. до релігії У першій фазі вона розвивається в межах релігії, у другій — відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї набуває власної форми, у третій — знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму У поглядахна історію дотримувався принципу євроцентризму Історію поділяв на язичеський і християнський періоди Основні праці “Про докори в бік філософії в теоретичному і практичному відношенні” (1837), “Про розум як найвищу пізнавальну здібність” (1840), “Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань” (тт. 1—4,1860—1862), “Духоборці, їх історія та віровчення” (1882) та ін.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513—1566) — український історик, філософ, мислитель гуманіст Найвизначніша постать в украінській культурі доби Відродження. У Західній Європі його називали “українським Демосфеном” та “сучасним Цицероном”. Дотримуючись позицій ренесансного гуманізму та реформації, значну увагу приділяв аналізу проблем історичного процесу, політики, етики, держави. Спираючись на принципи теорії природного права та суспільнодоговірного походження держави, розв'язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства. Історичний поступ пов'язував із розвитком освіти, науки, обстоював невтручання церкви у світські справи Як один із перших ідеологів освіченої монархії в Європі, виступав за сильну, але освічену та гуманну монархічну владу. Мораль вважав першоосновою права. Проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, слідування законам природи. 3 проблемою природного права тісно пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, справедливість, чесність, мужність. Найвідоміші твори “Про турецьку загрозу” (1543), “Про целібат” (1547), “Відступництво Риму”, “Напучення польському королю Сигізмунду Августину”, “Хроніка” тощо

Ортега-і-Гасет Хосе (1911—1954) — іспанський філософ, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди формувались під впливом Марбургської школи неокантіанства, тезу якого про самодумання суб'єкта, що пізнає в процесі розкриття культури, він прагнув розкрити в подальшому як життєвий вияв суб'єкта в історичному бутті, які він спочатку в дусі філософії життя тлумачив антропологічне, потім під впливом німецького екзистенціалізму (Гайдеггер) — як духовний досвід безпосередньо го переживання. Виходячи з протиставлення духовної “еліти”, яка творить культуру і “маси” людей, яка задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями, вважав основним політичним феноменом XX ст. ідейно культурне роз'єднання “еліти” і “маси”, наслідком чого є загальна соціальна дезорієнтація і виникнення “масового суспільства”. Найвідоміші праці. “Повстання мас”, “Дегуманізація мистецтва”, “Міркування про техніку” та ін.

Піфагор (580—500 до н е.) — давньогрецький мислитель, ідеаліст Основою всього сущого вважав числа За орбітами планет, архітектурними спорудами, музикальними звуками вбачав числову гармонію. Значну увагу П. приділяв розвитку математики, заклав основи теорії чисел і принципи арифметики. Релігію і мораль П. вважав основними атрибутами гармонізації суспільства. Вчення П. про безсмертя душі (і її перевтілення) основується на принципах нової підпорядкованості людини богам. П. вплинув на Платона, неопіфейство було популярне в епоху Відродження Праці не збереглись.

Платон (427—347 до н. е. ) давньогрецький філософ учень Сократа, найяскравіший, представник об'єктивного ідеалізму. Виділяв світ вічних нерухомих ідей і світ мінливих конечних речей. Перші прообрази (ідеальні моделі) яким наслідують другі Велику увагу П приділяє питанню “ієрархізації ідей” Вище за все стоїть, за П. , ідея “краси і добра”. Пізнання і досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідченням повно цінності життя. Гносеологічні погляди П. основані на його вченні про душу. Процес пізнання — це пригадування душею ідей, які вона бачила до втілення в людину П створив концепцію ідеальної держави, в якій розподіл суспільних обов'язків ставився в залежність від рівня доброчинно сті (“Федр”, “Тімей”, “Держава” та ін ).

Плотін (205—270) — давньогрецький філософ, представник неоплатонізму. Розвинув вчення про еманацію сфер буття від вищого до нищого (“єдине” — світовий розум — світова душа — матерія). Душа, за П., є єдиною і неділимою вона безпосередня реальність і її буття не залежить від того, знаходиться вона в тілі чи поза тілом. Погляди П. вплинули на формування реалізму в середньовічній схоластиці. Основна праця “Еннеади”.

Поппер Карл (1902—1994) — один із найвідоміших мислителів XX ст., вихідною позицією якого був раціоналізм. До 1937 р. працював у Відні брав участь у дискусіях Віденського гуртка, виступаючи критиком його програмних положень У 1934 р вийшла основна праця Поппера з філософії науки — “Логіка наукового дослідження”. У роки війни, в еміграції пише свою знамениту працю “Відкрите суспільство та його вороги”, де досліджує не лише давньогрецьку філософію і новітні філософські течії від Канта до наших днів але й розглядає мистецтво урядування, історію розвитку і занепаду грецьких демократій, подає зразок наукової логіки і критичного аналізу. Із 1946 р в якості професора Лондонської школи економіки і політичних наук розробляв критичний напрям у філософії науки — критичний реалізм. Критицизм Поппер вважав основним методом науки і найбільш раціональною стратегією поведінки вченого Серед інших його відомих робіт — “Об'єктивне знання”, “Peaлізм і мета науки”.

Прокопович Феофан (1677—1736) — український мислитель, церковний і громадський діяч, учений. Відомий як професор, ректор Києво-Могилянської академії, теоретик і пропагандист реформ Петра І. Перебував на позиціях об'єктивного ідеалізму, стверджуючи, що Бог існував перед буттям світу як найдосконаліший розум. Визнаючи Бога творцем світу, водночас зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створена і не знищувана. Вона розвивається за своїми власними законами Головною ознакою природи вважав рух, який є зачинателем усього 3 матерією і рухом пов'язував простір і час, вказував на їх об'єктивність Пропагував погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца Прагнув вивільнити філософію від середньовічного догматизму, відкрито ставив питання про її свободу. Запроваджував гуманістичні елементи в освіту, високо цінував людину, основою діяльності якої вважав активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків. Свободу людини тлумачив як панування особи над собою, її здатність керувати своїми діями, емоціями, пристрастями. Був одним із перших прибічників розширення функцій української народної мови, яка давала більшу можливість ширити освіту серед простого люду. Автор численних творів з богослов'я, філософії, україномовної трагікомедії “Володимир” багатьох панегіриків, пісень, гімнів.

Рассел Бертран (1872—1970) — англійський філософ логік, математик, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди Р. здійснили складну творчу еволюцію. Математична логіка, емпірична теорія пізнання, використання логіки при вирішенні філософських проблем — основний напрям теоретичних пошуків Р. Р. один із основоположників логічного атомізму та неопозитивізму. В більш пізньому періоді творчості Р. прийшов до аналізу змісту, структури досвіду (безпосереднього в досвіді), загальнозначущого в природничому знанні. Він намагався обгрунтувати єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Основні праці “Людське пізнання, його сфера і границі” (1948), “Історик західної філософії” (1959).

Русин Павло (бл. 1470—1517) — один із перших українських гуманістів, культурно освітній діяч, професор Краківського університету. В дусі гуманізму та античної спадщини особливу увагу звертав на реальне земне життя, людську особливість. Був прихильником природного права, обстоював необхідність розвитку науки та освіти як головних чинників історичного процесу, прославляв книгу як скарбницю мудрості. Особливого значення надавав творам Вергілія, Овідія, Горація, Сенеки, популяризував їх в Україні, сприяв формуванню українського патріотизму та національної самосвідомості Філософська спадщина Русина маловідома

Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ, деїст, пред ставник Просвітництва, хоч і критикував його з позиції романтизму (він твердив, що прогрес культури веде до падіння моралі, закликав повернутись назад до природи). Р. поряд з іншими просвітниками ідейно готував французьку революцію. Людину за природою вважав доброю істотою, яку псує цивілізація. Велику увагу приділяв проблемам виховання Руссо — один з творців концепції “суспільного договору” (“Еміль, або Про виховання”, 1762, “Про суспільний договір”, 1762, “Сповідь” 1781—1788 )

Сакович Касіян (бл. 1578—1647) — український культурно освітній, церковний діяч, філософ Світобачення базувалося на принципах арістотелізму, античних авторів, християнських мислителів середньовіччя Високо цінував філософію, працював над засвоєнням термінології, виробленої світовою філософією і наукою Найвищою мудрістю вважав пізнання законів своєї вітчизни г пізнання людиною самої себе, н властивостей і обов'язків. Людину розглядав як мікрокосм, що є відтворенням, відповідністю макрокосму. Слідом за Арістотелем виокремлював рушійну (рослинну), чутливу й розумну душу Стверджував, що людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Він тіла не має, зате може бути подібною душею, яка і є безконечна, вічна, безсмертна, як і Бог. Розум поділяв на інтелектуально активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий. На противагу єретичним вченням виступав за визнання свободи волі — вільного волевиявлення. Одним із перших в українській літературі звернув увагу на необхідність потреби українського народу в національній державі Автор творів “Перспектива або пояснення грекоруської церкви” (1642), “Трактат про душу” (1625), “Арістотелеві проблеми ..” (1620) та ін.

Сартр Жан-Поль (1905—1980) — французький філософ письменник представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Єдину людську реальність розглядав через вияв трьох видів буття “буття в собі”, “буття Для себе” і “буття для іншого”. “Буття в собі”, або предметне буття характеризується абсолютною нерухомістю, масивністю, непроникністю для свідомості (“Буля є те, що воно є”) “Буття для себе”, або буття людської свідомості, навпаки, відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з'являється. Звідси и твердження що свідомість — це “ніщо” Філософ обґрунтовує “онтологізм”, об'єк-тивність і самодостатність виявленої ним сфери “ніщо”. Це, у свою чергу, веде до визнання її абсолютності, роблячи “ніщо” визначальною характеристикою людського буття “Буття для іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних стосунків прикладом яких для Сартра є гегелівська модель свідомості пана і раба. Основні праці “Буття і Ніщо”, “Критика діалектичного розуму”, романи “Нудота”, “Слова”, “Змужніння”.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — видатний український філософ просвітник Філософське вчення базується на ідеї “трьох світів” (начал): макрокосму (Всесвіт), мікрокосму (людина) і світу символів (Біблія) яка пов'язує перші два начала. Кожен із названих світів, усвою чергу, складається з “двох натур” зовнішньої (видимої) і внутрішньої (невидимої). Видимий світ — це світ створений, матеріальний, а невидимий—Бог, дух, вічність. Людина має двоїсту природу, й така її природна сутність абсолютна У пізнанні, осягненні невидимого світу через видимий вбачав сенс людського існування. Створив власну етикоморалістичну, етико-гуманістичну систему розуміння людини з центральною ідеєю “внутрішньої людини”, єством якої є Бог. Тож пізнати Бога — значить пізнати самого себе, служити самому собі. Відстоював ідеал “нерівної рівності”, який передбачає для кожної людини н власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є “спорідненість” людини з тим або іншим типом поведінки Обгрунтував концепцію “спорідненої праці”, важливість для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. Тільки за таких умов праця буде не лише засобом забезпечення матеріального існування людини, а й формою її духовного самоутвердження, а отже, й справжнього щастя. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. Основні праці. “Сад божественных песней” (1735—1785), зібрання моралістичних фабул “Басни Харьковскія” (1769—1774), курс лекцій “Начальная дверь ко христіанському добронравно” (1768?), до п'ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, зокрема “Наркісс” (1768—1771), “Разговор пяти путников о истином щасти в жизни” (1773?), “Алфавит, или Букварь мира” (до 1775?).

Сократ (469—399 до н е ) — давньогрецький мислитель, який в центр філософії поставив людину і морально етичну проблематику. Мораль основував на розумі, самосвідомості (“Пізнай самого себе”). Це дало підставу Ніцше трактувати С. як руйнівника моралі. С. один з перших глибоко розкрив сферу духовного як самостійну реальність, що дозволило всій наступній філософській думці зробити “духовне” предметом свого дослідження. В питаннях етики С. розвивав принцип раціоналізму стверджуючи, що доброчинність залежить від знань, і людина яка знає, що таке добро, не буде робити дурні вчинки. Добро є знання, тому культура інтелекту може зробити людей добрими. Політичні погляди С. базувались на переконанні, що влада в державі повинна належати кращим, тобто досвідченим, чесним, справедливим порядним і обов'язково тим, хто володіє мистецтвом державного управління. Погляди С. дійшли через твори його учня Платона.

Спенсер Герберт (1820—1903) — англійський філософ, позитивіст, творець концепції еволюції. Вслід за Контом прагнув узагальнювати дані науки свого часу, вважав, що філософія відрізняється від конкретних наукових дисциплін тільки кількісно, рівнем узагальнених знань. С. засновник органічної школи в соціології. Структуру суспільства пояснював за аналогією з живим організмом. Етика С. базувалась на принципах утилітаризму та гедонізму Моральність, за С, нерозривно пов'я зана з користю, яка і є джерелом насолодження.

Спіноза Бенедикт (1622—1677) — нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії Визнавав математичну раціональність принципом побудови всього сущого Продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога і природи, яку розумів як єдину, вічну і нескінченну субстанцію, що є причиною самої себе Субстанція відкривається людині тільки через два атрибути (хоча має їх безліч) — протяжність і мислення Людину розглядав як частину природи і при цьо му стверджував, що тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онтолопч ноі незалежності двох атрибутів субстанції Джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний (розуміння) й інтуїтивний рід пізнання В антропології заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання спів падає з розумом Основна праця — “Етика”

Ставровецький-Транквілюн Кирило (невід—1646) український церковний, культурноосвітній діяч, філософ. Активний діяч братського руху в Україні Одним із перших в українській культурі виступив за відхід від властивого українським мислителям негативного ставлення до західноєвропейської вченості й філософії, вказав на необхідність осмислення і засвоєння новітніх здобутків західної культури. Піддав критиці антропоморфне розуміння Бога, підтримуючи думку про його невизначеність, недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, вічність. Розробив вчення про чотири світи невидимий світ духовних сутностей (ангелів, демонів), світ видимих речей, у якому перебуває людина, світ людини і злословний світ — світ поєднання злих людей з дияволом як начало зла. У ствердженні життєвоцінних орієнтирів звертався до української мови, використовуючи її в публістичних та наукових творах. Філософське вчення Ставровецького пройняте пантеїстичним (ототожненням Бога з природою) духом. Найпомітніші праці “Зерцало богослови”, “Евангеліе учительное” (1619), “Перло многоцінное”. (1636)

Тойнбі Арнольд-Джозеф (1889—1975) — британський історик, один із найвідоміших теоретиків історичної науки. Його 12 томна праця “Дослідження історії” є спробою зрозуміти сенс історичного процесу на основі систематизації величезного фактичного матеріалу в контексті певної схеми філософії історії Історію людства він розглядає як круговерть локальних цивілізацій, що змінюють одна одну, пройшовши схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загину. Інша його фундаментальна установка — культурологічний плюралізм, переконаність у різноманітті форм соціальної організації людства. Кожна з них, за Тойнбі, має своєрідну систему цінностей, навколо яких формується життя людей — від найпримітивніших її проявів до найвищих злетів творчої уяви

Фіхте Йоган-Готліб (1762—1814) — німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму Слідуючи за Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук Філософія Фіхте — це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і пояснює з діяльності Я як творчої першооснови. Родоначальник принципу “дія породжує буття”, ідеї нації, національності як колективної особистості. Обґрунтовував необхідність виховання національної самосвідомості. Автор праць: “Науковчення”, “Промови до німецького народу”, “Призначення людини”, “Основи природного права” тощо.

Фромм Еріх (1900—1980) — американський філософ і психолог німецького походження визначний мислитель гуманіст ХХст. реформатор філософії фрейдизму, фундатор теорії гуманістичного психоаналізу. Теоретичні підвалини його вчення про цілісну людину сформувалися в 40—50 ті роки в процесі творчого осмислення світової гуманістичної традиції зокрема творчих надбань 3 Фрейда та К Маркса Автор оригінальної філософії людини, спрямованої на подолання глибокої кризи особистості в розвинутому індустріальному суспільстві Основні праці “Революція на дії”, “Здорове суспільство”, “Людина для самої себе”, “Душа людини”, “Мати чи бути”, “Поза кайданами ілюзій” та ін.

Чижевський Дмитро Іванович (1894—1977) — український філософ, історик, філолог славіст. Розглядав філософію у контексті духовної історії, в якому філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Центром його наукових інтересів була історія філософії, особливо історія філософії України. Стверджував, що філософія найповніше репрезентує національну культуру, національну свідомість. На його думку національну філософію найповніше характеризують метод філософського дослідження, будова системи філософії та її “архітектоніка” (становище і роль у системі певних цінностей). Специфіку української філософії виводив із особливостей національного характеру українського народу особливості якого можна пізнати завдяки дослідженню народної творчості, найяскравіших епох в історії народу та аналізу життя і творчості видатних представників народу. Спираючись на свою концепцію культурно історичних епох, обгрунтував філософію українського бароко, виробив періодизацію розвитку філософської думки в Україні XVII ст — формування передфілософії, XVІІІ ст — барокова епоха, перша половина XIX ст — епоха німецького ідеалізму, друга половина XIX ст — епоха раціоналізму. Філософські праці “Логіка” (1924), “Філософія на Україні” (1929), “Нариси з історії філософії на Україні” (1931), “Гегель серед слов'ян” (1934), “Філософія Г. Сковороди” (1934), “В. Липинський як філософ історії”, “До світогляду Шевченка”, “Філософія і національність” та ін.

Шелер Макс (1874—1928) — німецький філософ один із засновників філософської антропології зокрема її персоналістсько релігійного напряму. Значну увагу приділяв вивченню феномена особистості в етичній та аксіолопчній площині. Розробляючи ідею підпорядкованості будь яких цінностей особистісним, апелював до феноменологічного методу, який дозволяв проникнути в екзистенційні підвалини буття. Зробив крок від кантівського логічного апріоризму до матеріально екзистенційної апріорності. Як апріорну форму водіння і пізнання він розглядає любов як первісний акт людини, що і забезпечує її входження у світ. Автор філософії ціннісного персоналізму, згідно з яким вищою формою буття є буття особистості, котра долаючи обмеження власного оточення, виходить у світ. Праці “Формалізм в етиці і матеріальна ціннісна етика”, “Про вічне в людині”, “Місце людини в космосі”, “Сутністьі форми симпатії”, “Форми знання і суспільства” та ін.

Шопенгауер Артур (1788—1860) — німецький філософ один із засновників так званої посткласичної філософії, яка прагнула радикально переглянути сенс людського буття, місце людини у світі, п ставлення до Бога тощо. Засновник волюнтаризму— ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю, першим дав філософське обгрунтування песимізму. Вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя — здоров'я, молодість і свобода. Головна його праця “Світ як воля і уявлення”.

Юм Девід (1711—1776) — англійський філософ, історик, економіст Сформулював головні принципи новоєвропейського скептицизму, автор теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики. Утворення складних ідей тлумачив як психологічні асоціації простих ідей один із одного Проблему об'єктивного існування причинно наслідкових зв'язків вирішував агностичне, вважаючи що їх існування неможливо довести оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не виводиться. В основі етики Юма лежить концепція незмінної людської природи. Ідеалом політичного устрою вважав конституційну монархію. Автор праць “Трактат про людську природу”, “Дослідження щодо людського пізнання”, “Натуральна історія релігії”, “Історія Англії” тощо

Юркевич Памфил Данилович (1826—1874) — український філософ, видатний представник української академічної філософії. В епоху негативного ставлення до філософії обстоював її право на вільний розвиток, був палким поборником свободи філософського духу, виступав проти ототожнення філософії та природознавства. Не сприймав однобічності як ідеалізму так і матеріалізму. Ідеалізм критикував за намагання дати людству знання про існування речей з начал та ідей чистого апріорного мислення, що не відповідає потребам живої діяльної свідомості людини Матеріалізм, особливо його механістичну форму, піддавав критиці за його спроби звести все, в т.ч. людське життя до законів механіки, за заперечення реальності ідеального, духовного, зведення психічного до фізіологічного тощо. Всупереч Канту, чітко розрізняв дух, свідомість. Дух вважав ширшим за свідомість, абсолютною основою дійсності.Філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу прагне виявити цю основу. Нею, на його думку, є ідея, в якій мислення і буття збігаються, яка є основою, законом і нормою явища, а філософія — пізнанням ідеї. Важливе місце у системі поглядів Юркевича займає “філософія серця”, спираючись на яку він обстоював “гармонійне співвідношення між знанням і вірою”, їх творчу взаємодію Виробив специфічну філософську ідентичність на основі аналізу науки про розум Платона і критики науки про значення досвіду Канта. Основні праці “Ідея”, “Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого”, “Із науки про людський дух”, “Матеріалізм і завдання філософії”, “Розум за вченням Платона і до свід за вченням Канта”, “Мир з ближніми як умова християнського співжиття” тощо

Яворський Стефан (1658—1722) — український церковний діяч, філософ, ерудит, професор Києво Могилянської академії, проректор Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, єпископ, митрополит Рязанський, блюститель патріаршого престолу, президент Святійшого Правлячого Синоду, який після реформи Російської православної церкви (1721) замінив патріарше правління. У філософському курсі Яворського, який він читав у Києво-Могилянській академії, домінувала натурфілософія, в інтерпретації якої тяжів до другої схоластики. Ототожнював Бога і природу, визнавав її матеріальність. Поняття “матерія” розумів як багатозначне. У співвідношенні форми і матерії першість надавав матерії, вважаючи, що вона має своє власне існування, відмінне від існування форми, є непороджуваною і незнищуваною. Першоматерія, за Яворським, є справжньою матеріальною причиною форми, має не тільки потенційне буття, а й справжнє актуальне буття щодо речі. Активність матерії пов'язував із рухом. Висунув здогади щодо співвідношення руху і спокою, їх суперечливості. На противагу тим, хто вважав, що час існує лише завдяки інтелекту, не тільки пов'язував час із рухом, а й наголошував, що час є рухом щодо попереднього стану речей. Визнаючи об'єктивність причинності, зробив припущення, що причини, підпорядковуючи наслідки, відокремлюють самі себе в сутність виниклої речі й таким чином визначають її. Обстоював ідею передбачення всіх історичних подій Богом. Найвищою мудрістю вва жав теологію Філософські погляди втілені в його курсі “Філософські змагання...”, який читав у Києво Могилянській академії

Ясперс Карл (1883—1967) — німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму. Екзистенцію тлумачив як переживання людиною того, що її “охоплює”. Це є досвід зустрічі з “охоплюючим”, яким є не світ, а “пограничні ситуації” — стан провини, страху радості, що мають форму специфічної реальності. Виокремлюючи екзистенцію як особливу царину людського існування, Ясперс вважав, що вона недосяжна для класичного філософського дискурсу, а тому до поняттєвого апарату філософії вводить нові терміни “екзистенція”, “погранична ситуація”, “комунікація”, “світове буття”, “осьовий час”, “історичність” які згодом набудуть широкого вжитку. Буття в концепції Ясперса має тричленний вияв 1) предметне буття або буття в світі, 2) екзистенція або необ'єктивована людська самість, 3) трансценденція як “охоплююче” — неосяжна межа будь якого буття і мислення Центральним поняттям світорозуміння є “комунікація”, що ототожнюється з розумом. Сенс філософії за Ясперсом,—устворенні шляхів загальнолюдської “комунікації” між країнами народами незалежно від їх культур. Праці “Загальна психопатологія”, “Психологія світогляду”, “Філософська віра” “Про виникнення і ціль історії”, “Доля і воління” тощо.