Матеріали для підготовки студентів до семінарських занять з політології.

Заняття 1.

Політика і сучасне суспільство. Предмет та функції політології. Політологія як наука і навчальна дисципліна

 

1.    Поняття політології.  Трактування терміну «політика».

2.    Закони, методи, функції політологічної науки.

3.    Зв'язок політології з іншими науками.

4.    Сучасна політична система в Україні.

 

1.Поняття політології.  Трактування терміну «політика».

Політологія –   наука про політику. Термін „політика” походить від давньогрецького слова „polis” (місто-держава) та його похідних: „politike” (мистецтво управляти державою), „politeia”, „polites”(громадяни), „politica”(державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття „політика” немає.

Руїни грецького поліса                     Платон

 Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки.  

М. Вебер вважав, що політика – це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому – це політичні відносини, пов’язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому – керівництво політичною організацією, передусім державою.

     Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, можна згрупувати таким чином:

А) політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Н. Макіавеллі, О. Бюрдо, М.Дюверже, Р. Арон та ін);

  

М.Дюверже                                    Ж. Бюрдо                     Н. Макіавеллі

Р.Арон

Б) політика як специфічний вид діяльності соціальних суб”єктів, пов”язаний із боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами.

    Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з”ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку.

    У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку – стикаються, а з іншого – взаємо узгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом – свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.

    Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів – над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль.

Право репрезентує систему законів, які регулюють усі сфери суспільного життя.

Сила як засіб політики передбачає державний примус у випадках, передбачених чинним законодавством країни.

Мораль тісно пов’язана з духовною культурою суспільства, виражає засадничі життєві цінності людства.

Пріоритетним засобом політики повинна стати християнська мораль, яка проповідує людину як найвищу цінність, толерантне ставлення до кожного

Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об”єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

У політиці виділяють три рівні її функціонування:

1)    мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організація Об”єднаних Націй, НАТО та ін.;

ООН

Рада Європи

2)    макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;

         

3) мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).

 

 У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини.

Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб”єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності.

Політично свідомі громадяни намагаються впливати на прийняття владою рішень

Політичні інститути – це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують політичні та інші відносини в суспільстві.

Уряд є політичним інститутом, що представляє виконавчу гілку влади

Політичні відносини виражають стійкі зв”язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі – інтереси та потреби суб”єктів політики.

Види структурних елементів політики

    У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін.

Ефективна аграрна політика є одним з пріоритетів Незалежної України

 Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров”я, соціального забезпечення, побутового обслуговування.

Особливої уваги у сфері соціальної політики потребує медицина

Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.

    У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства.

Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

 Отже, див. узагальнену схему:

Види політики

    До функцій політики належать:

1.    функція управління – розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;

 Управління – функція політики

2.    прогностична функція – визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану економічної, політичної системи тощо;

3.    функція інтеграції полягає у об”єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;

4.                   мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

5.                   ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу; який включає політичні та соціальні цінності;

 Соціологи досліджують…

6.    виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх включення у політичне життя;

Соціалізацію особистості здійснюють таі інститути:

 

7.                   інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи її зміни. Тобто, політика має своїм завданням створювати нові – прогресивніші  форми соціальної організації життя.

Термін  „політологія” походить від двох грецьких слів – politike (державні справи) і logos (вчення). Політична наука як самостійна сфера знань виникає на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі пояснювали політичні процеси за допомогою „земних”, а не релігійно-міфологічних аргументів.  Н.Макіавеллі

Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск”є, ДЖ. Віко та ін. У цей час спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному – політичне мистецтво. Дж.Локк

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися в другій половині XIX ст. Монтеск’є

У 1857р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, в 1880р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. 1903 р. датується створення Американської асоціації політичних наук.  Ф. Лейбер

 У 1896р. італійський політолог і соціолог Г.Моска публікує книгу „Елементи політичної науки”, що дає підстави говорити про поширення політичної науки у Європі починаючи з кінця XIX ст. Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948р.), який був організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов’язкової дисциплін.

 ЮНЕСКО

У радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими навчальними дисциплінами, як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер. Політологія як новий навчальний курс з початку 90-х рр. Починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України. При Київському, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському національних університетах, Національному Університеті „Острозька Академія” та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової на навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники.

 

 

Острозька академія

У визначенні політології є кілька точок зору:

1) її називають метатеорією політики, яка інтегрує усі галузі наукового знання про політику, зокрема, політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, політичну географію, демографію та ін.;

2) ототожнюють політологію з політичною соціологією, які, на думку р. Арона, М. Дюверже, С. Ліпсета, мають однаковий предмет дослідження і використовують однакові підходи при його дослідженні;

3) вважають, що політологія як загальна теорія політики досліджує політику як цілісний об’єкт, а її предметом є специфічні закономірності, притаманні лише цьому особливому виду людської діяльності;

4) трактують політологію як систему закономірностей розвитку та функціонування політичної культури, в межах якої відбувається політична діяльність;

5) іноді політологію визначають як науку про закономірності розвитку та функціонування демократії, її змісту, місця і ролі у політичному житті суспільства;

6) поширеним є сприйняття політології як науки, що вивчає політичну систему як сукупність владних інститутів та політичну владу як основу розвитку і функціонування політичної системи.

 С. Ліпсет

Отже, політологія – це наука про політику, про закономірності розвитку політичного процесу, про функціонування політичної систем і влади, про сутність, форми, методи діяльності суб’єктів політики.

Як навчальна дисципліна, політологія включає в себе такі основні дидактичні одиниці: предмет політології та її методологія; історія світової політичної думки; розвиток політичної думки в Україні; теорія влади і владних відносин; політична система суспільства; політична культура; політичні партії та партійні системи; політичні еліти та лідерство; світовий політичний процес; політичне прогнозування та ін.

Політична наука займає одне з головних місць у сучасному суспільствознавстві. Її високе значення обумовлено великим впливом політики на життя суспільства. Протягом всієї історії людської цивілізації політика, держава, влада були найважливішими складовими суспільної взаємодії, багато в чому впливали на повсякденне життя людини. Політологія є загальною інтегративною наукою про політику в усіх її проявах. Вона включає до себе в якості складових частин політичну соціалізацію, політичну філософію, теорію держави та права, політичну географію та всі інші політичні дисципліни. Предмет політології складають: політичні інститути і, перш за все, держава, партії, групи інтересів; політична свідомість та політична культура; суб’єкти політики: особистість, соціальні групи, еліти, лідери та ін.; внутрішньодержавні та міжнародні відносини, політичний процес.

Істотна сторона в обґрунтуванні наукового статусу політології лежить у розрізненні її об'єкта і предмета. Як відомо, об'єкт пізнання – це всі те, на що спрямовано діяльність дослідника, що протистоїть йому як об'єктивну реальність. Коли ж мова йде про предмет дослідження конкретної науки, те та чи інша частина об'єктивної реальності (наприклад, суспільні процеси) береться не цілком, а лише тією її стороною, що визначається специфікою даної науки. Інші сторони в цьому випадку розглядаються як другорядні. Тому відмінність наук друг від друга і полягає в тому, що навіть на одному об'єкті, кожна досліджує свій предмет. Об'єктом політології є – «політична реальність». Її розглядають також філософія, соціологія, політична психологія і т.д.

Предмет  політичного пізнання, не може бути тотожній об'єкту, він те і дозволяє виділити політологію в самостійну наукову дисципліну. Але питання його визначення залишається ще не вирішеним.
Серед політологів сьогодні немає єдиної думки в питанні про зміст предмета політології. Відсутність його обумовлена розходженням національного політичного досвіду, що формував традиції дослідження політики в різних країнах. Щоб перебороти великі різночитання в 1948 році група ведучих експертів ЮНЕСКО з Америки і Європи, прийняла резолюцію, у якій пропонувався перелік проблем, досліджуваних політологією:

1.Політична історія

2.Політичні інститути

3.Партії, групи і суспільна думка

4.Міжнародні відносини.

 Засідання Ради ЄС

 Не дивлячись на це, розбіжності і суперечки продовжилися. Ця проблема багато в чому також з'ясовна, прагненням розділити політологію на дві самостійні дисципліни прикладну і теоретичну. Проте в більшості випадків під політологією розуміють науку, що вивчає політичні відносини з усіма супровідними дане явище політичними факторами. Відповідно до такого розуміння теоретико-змістовним ядром політології її предметом є навчання про владу, про державу, про взаємини людей у сфері політичного і т.д.

Варто враховувати, що політологія є інтегральною наукою, і містить у собі сукупність наук, що відрізняються друг від друга предметом, методами, підходами, дослідження політичного життя, у цьому змісті об'єкт, тобто політична реальність, є  об'єднуючим фактором.

2.Закони, методи, функції політологічної науки

Розкриття змісту складного світу політики стає можливим завдяки існуванню категоріального апарату. Категорії— це загальні поняття науки (в тому числі і науки про політику), вони невіддільні від її законів та принципів. У них розкриваються необхідні зв'язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури. Категорії є важливим інструментарієм пізнання політичного життя суспільства.

Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структури, функціонування та розвитку.

Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, національна ідея, менталітет нації тощо.

Найважливішими категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичний рух та ін.

З числа категорій функціонування слід відокремити такі, як політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба, вибори тощо.

До категорій розвитку належать політична революція, контрреволюція, еволюція тощо.

Центральними категоріями політології слід вважати владу, політику, демократію, свободу.

Отже, категорії політології - це її вузлові поняття, кожне з який являє собою самостійний предмет дослідження і разом з тим служить вивченню науки про політика в цілому. Існують як загальні, так і частки категорії політології.

Перші використовуються всіма суспільними науками і до них відносяться: цивілізація, суспільство, воля, влада, право, культура і т.д.

Другі ж використовуються власне чи політологією науками, що знаходяться на стику з нею - це категорії: політики, політичної влади, політичних відносин, політичних режимів, правової держави, політичної системи, політичної культури, приватної власності і т.д.

До прикладу: Основні категорії етнонаціональної політики

Кожна наука як форма людського знання, як система понять про явища і закони дійсності має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів та закономірностей розвитку чи то природи, чи суспільства або мислення.

Що ж до існування власне законів і закономірностей політики, а отже відповідних їм виражених у теоретичній формі законів і закономірностей політології, думки вчених істотно розділяються. Є два полярні підходи до цієї проблеми.

Перший, витоки якого кореняться в марксизмі , виходить із принципів об'єктивності й детермінізму при аналізі політичної сфери.

 

При цьому передбачається, що в політичних відносинах функціонують об'єктивні необхідні, усталені, повторювані зв'язки, які зумовлюють їх поступальний розвиток. Іншими словами — об'єктивні закони політичного процесу і розвитку, сформульовані в межах теорії політики. Наприклад, «закон класової боротьби для всіх класово-антагоністичних суспільств», «революції соціальної як закон переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої» тощо.

Протилежна позиція заперечує наявність «об'єктивних», «залізних» законів політики і саму можливість побудови якоїсь «універсальної» загальної теорії політики, тільки деколи визнаючи при цьому деякі прояви у вигляді функціональних чи кореляційних залежностей або ж «нежорстких» каузальних (випадкових) зв'язків.

Розмірковуючи над цією проблемою, ми повинні виходити з того, що питання про природу політичного знання є одним з найскладніших у методології політичної науки. Тому було б великим спрощенням або визнавати, або заперечувати існування та можливість пізнання законів і закономірностей розвитку політики.

Абсолютне заперечення пізнаванності (можливості пізнання) механізмів політики, наявності зв'язків і взаємозалежностей у політичному світі взагалі знімає як таке питання про політичну науку, її предмет, а політологія при цьому виступає як набір нагромадження різноманітних політичних даних і фактів, тією чи іншою мірою систематизованих.

Тому тут постає і потребує пояснення і розв'язання проблема власне самого характеру і форми доступних для пізнання (пізнавальних) у політиці каузальних (ви-

падкових) залежностей чи причинно-наслідкових зв'язків. Ці прояви, ці «універсали» в політиці нерідко виступають у вигляді «правил» ефективної політичної дії і поведінки, наприклад, «золоті правила» успішної політики і поведінки мудрого правителя в «Державцеві» Макіавеллі, або «48 законів про владу» Роберта Гріна . Вони можуть також виявлятись у формі принципів оптимального або аномального устрою, організації і функціонування політичних інститутів («правильні» і «неправильні» форми державного правління у Арістотеля, залежності форми правління від розміру території держав у Ш. Л. Монтеск'є, «закон» антидемократичної олігархізації масових партій Р. Міхельса, залізний закон олігархії,  «закони» бюрократизації С. Паркінсона  , «теореми» про взаємообумовленість партійної і виборчої систем М. Дюверже, взаємозв'язок інституціональної організації політичної системи із домінуючим типом політичної культури у Г. Алмонда).

Ці «універсали» в політиці можуть проявлятись у вигляді «законів» політичного розвитку і боротьби (наприклад, той же «закон класової боротьби» у К. Маркса або ж залежність форм і темпів політичних змін і модернізацій від рівня індустріально-технологічного і економічного розвитку, висловлені Д. Антером, С. Хангтінтоном , Є. Шілзом). Своєрідним «законом» виступає і теорія розділення влади, сформульована Ш. Л. Монтеск'є, або положення, висловлене А. де Токвілем, що держави, які здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії швидкими темпами і там відсутні демократичні традиції, і народ позбавлений демократичної, політичної культури, найімовірніше повертаються назад до тоталітаризму. Сюди ж можна віднести крилатий вислів Бернштейна: «рух — усе, кінцева мета — ніщо».

Звичайно, теорія і практика політичного життя продемонстрували певні можливості розкриття глибинних тенденцій і причинних взаємозалежностей. Однак багато з цих зв'язків проявлялися не у формі «чистих законів», а у вигляді прагматичних «правил» і «принципів», що діють при певних умовах. Наприклад, політичні правила укладання компромісів і союзів, необхідності маневрування і зміни тактичних форм і методів боротьби за певних обставин тощо.

Знання про закономірності політики нерідко формулюються як висловлювання на кшталт, «якщо будуть певні умови і спільні інтереси, то з потенціальним союзником необхідно сформувати коаліцію», що звичайно відрізняється від загальноприйнятих уявлень про суспільні закони як форму внутрішнього, об'єктивного, суттєвого, загального, необхідного, усталеного, повторюваного зв'язку суспільних явищ, який зумовлює їх поступальний розвиток. У зв'язку з цим К. Поппер  цілком слушно ставить питання про верифікацію і фальсифікацію наукових теорій і знань про закони, які являють собою поєднання універсальних (абстрактних) і окремих (конкретних) засад, що описуються символічними формулами або знаковими системами.

Тобто мова йде про встановлення істинності або хибності політологічного знання, доказовість і заперечення висновків, про ексиліцитність (точність і відтворення дослідницької процедури). Чи можливо це в політиці?

Варто сказати, що аж до початку XX ст. висновки та результати політичної думки формулювалися переважно в нормативному вигляді і нерідко як політичні максими чи принципи бажаного найкращого устрою. У зв'язку з цим вони включали в себе сильні компоненти морального обов'язку і моральнісних оцінок, які, як правило, мали апріорний характер і їх неможливо було верифікувати.

Таким чином, з позицій природи складових елементів політичного знання останнє включає в себе як нормативні компоненти (принципи, правила, норми, максими), так і наукові результати, що дають знання про каузальні (причинні) зв'язки та взаємозалежності. Тобто політичну думку аж до кінця ХГХ ст. можна визначити як певне нормативне, певною мірою ціннісне «політичне знання», тоді як політологічне знання XX ст. — це в основному знання, що вивчає каузальні (причинні) зв'язки і разом з тим все більше наближається до загальнометодологічних критеріїв «політичної науки», не відмовляючись при цьому від нормативно-ціннісних компонентів.

Отже, розуміємо, що всі відносини в політології визначені тими чи іншими законами.

Закони політології - це об'єктивно існуючі і необхідні зв'язки між явищами. Вони реалізуються через діяльність людей і є загальними. Загальноприйнятим є розподіл законів у залежності від сфери їхнього прояву на 3 групи:
Першу групу - складають закони політекономії, що відбивають відносини між економічним базисом і надбудовою (див. схему).

Другу групу - утворять політико-соціальні закони, що характеризують розвиток політичних явищ, як особливих соціальних схем. Третю групу законів можна умовно назвати політико-психологічною, вона характеризує взаємини між особистістю і світом.

Закони політології підрозділяють також на закони функціонування і закони розвитку. Перші забезпечують збереження того чи іншого політичного чи явища процесу, а другі - його перехід від одного якісного стану в інше. По способі прояву закони бувають динамічні, тобто визначальні однозначний зв'язок між явищами, і статичні, що обумовлюють зв'язок з визначеною часткою імовірності, умовності.

Як наука і навчальна дисципліна, політологія не може обійтись без певних методів, тобто способів вивчення політики. Вирізняють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується політична наука: 1) загальні методи дослідження політичних об’єктів (іноді їх називають підходами).

До цієї групи належать: діалектико-матеріалістичний метод, який розглядає політику не як щось застигле, а як явище яке розвивається, його застосування дає відповідь на питання: що є первинним і що вторинним у політиці?; соціологічний підхід (з’ясування залежності політики від суспільства); культурологічний підхід (виявлення залежності політичних процесів від рівня політичної культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розроблення ідеалу політичного устрою, необхідність використання у практичній політиці етичних цінностей і норм); 2) наукові методи: метод системного аналізу, який дає можливість шляхом розчленування об’єкту вивчення на окремі елементи розкривати його різні рівні, ієрархію цих рівнів, механізм забезпечення цілісності і стабільності політичних систем; структурно-функціональний метод, за допомогою якого виділяються в політичних системах структурні компоненти і відповідно функції цих компонентів по відношенню один до одного; метод поєднання історичного і логічного аналізу, індуктивний і дедуктивний; 3) одиничні, спеціальні методи: порівняльний, метод моделювання, використання статистичних даних, анкетне опитування, лабораторні експерименти.

    Роль політичної науки в суспільстві полягає в необхідності утвердження достовірних знань про політику, об’єктивної інформації про політичні процеси, запобіганню політичним помилкам і т. ін. Вона реалізується завдяки таким  її функціям:

-     Описова функція полягає у пошуку відповідей на запитання:  якою насправді є політична дійсність? У чому її природа та специфіка? Хто виступає суб’єктом політики?

-    Пояснювальна функція дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? Чому ці факти мають саме такі властивості?

-   Прогностична функція полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність у майбутньому або коли відбудуться певні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез. Велике значення мають дослідження комплексних політичних проблем, бо вони дають можливість створити цілісну картину майбутнього розвитку основних сфер політичного життя, передбачити можливість настання негативних наслідків, спланувати шляхи і засоби оптимізації політичного керівництва й управління.

 -   Інструментальна (технологічна) функція пов’язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і  видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.

-Ідеологічна( програмова ) функція полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.

прикладна – її головне призначення  — обслуговувати політичну практику. Таке обслуговування передбачає ефективне використання політологічних знань у розв´язуванні конкретних політичних завдань, виробленні оптимальних політичних рішень, використанні механізмів влади, плануванні політичних подій і процесів, прогнозуванні й моделюванні очікуваних подій, розробленні рекомендацій для організації політичних заходів, переговорних процесів, діяльності політичних партій і т. ін.

Cутність прикладної функції політології полягає в тому, щоб на основі пізнання закономірностей розвитку політичного життя виробляти наукові рекомендації практичної організації політичних процесів, принципів, шляхів, механізмів цілеспрямованих змін політики, з одного боку, а з іншого - розробляти технологію практичного використання політичних теорій, втілення їх у життя.

 

Серед інших функцій політології – методологічна (охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань), світоглядна (утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб’єктів, функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури).

Безумовно, всі зазначені функції  тісно пов’язані між собою і взаємодіють із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перший план.

      Перші спроби сформулювати завдання політології як навчальної дисципліни зроблені у доповіді комітету Американської асоціації політичних наук „Завдання політичної науки”(1951 р.) До основних завдань політології відноситься:

·                    підготовка студента до виконання ролі громадянина;

·                    підготовка до участі у суспільно-політичному житті, тобто політична соціалізації студентської молоді;

·                    органічне поєднання політологічної думки України зі світовим політичним знанням;

·  подолання стереотипних, уявлень про політику, як про виключно арену для боротьби, протистояння, конфлікту та засвоєння громадянами норм цивілізованої політичної поведінки, культури політичного спілкування та ін.

3. Зв'язок політології з іншими науками.

Важливе місце посідає політологія у системі суспільствознавства, виявити взаємодію політології з філософією, психологією, культурологією, історією, основами права та ін. У самому загальному виді політологія - це наука про політику, про особливу сферу життєдіяльності людей, зв'язаної з владними відносинами, дія яких покликане забезпечити функціонування суспільства, взаємодія між людьми. Процес формування і виділення політології з загальної системи наук був досить тривалим. Прив'язувати її народження до якої-небудь конкретної дати в тій чи іншій країні можна тільки умовно.

 

 Будучи інтегральною наукою про «політика», політологія містить у собі ряд більш приватних дисциплін. Серед них можна виділити:

1.Політичну філософію. Вона досліджує ціннісні аспекти владних відносин.
2.Політичну історію. Вона розглядає процес виникнення політичних інститутів і установ, причини їхніх змін у часі.

3.Політичну теорію. Вона звертається до аналізу типів і форм організації влади. Вивчає основні елементи політичної системи суспільства: держави, партій і т.п. Виявляє характер взаємодії між ними.
4.Політичну соціологію, що займається дослідженням взаємини між цивільним суспільством і державою.

5.Політичну психологію. Вона вивчає політичне поводження людей і його мотивацію, особливо в масових формах.

 

 

6.Політичну антропологію. Вона досліджує вплив основних потреб і родових якостей особистості, на її політичне поводження.
7. Політичну географію. Розглядає вплив кліматичних, географічних і природних факторів на політичне життя.

Політична сфера вивчається й аналізується у поєднанні з особливостями її розвитку, функціонування, зв’язками з економічною та духовною сферами суспільства. Політична сфера є взаємодією в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об’єднань громадян, окремих індивідів. Політична сфера включає в себе й соціально-політичні інститути та організації, через які відбувається взаємодія між окремими суб’єктами політики.

     Як і кожна наука, політологія має свій предмет вивчення. Цей предмет випливає із сутності і змісту політики як специфічного суспільного явища. Існує досить багато трактовок предмету політології, які характеризують його під різним кутом зору. Досить поширені  трактовки політології, які зводять її предмет до проблем держави, влади, демократії, структури і функціонування політичних систем, розробки політичних теорій і концепцій. Отже, предметом політології є конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами. Наприклад, сюди також відносять такі феномени, як політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, політична діяльність та політичне лідерство тощо. Для вітчизняної політології особливо актуальними є проблеми трансформації політичної системи, політичних інститутів та політичних відносин, становлення громадянського суспільств і правової, соціальної держави, здійснення політичних реформ, становлення багатопартійності тощо.

    У цілому усю сукупність проблем, які є предметом політології можна розділити на такі основні групи:

·        ідейно-теоретичне і соціально-філософське підґрунтя політичних процесі і явищ, яке систематизує ознаки і характеристики політики, політичні парадигми, які відповідають конкретному історичному періоду;

·        політичні системи, політична влада, політичні режими (умови їх розвитку і зміни), держава, політичні партії, суспільні рухи;

·        політичні процеси, політична діяльність, політична участь і політична поведінка.

     Політологія взаємодіє з рядом наук, предметом дослідження яких є окремі аспекти політичної дійсності. Зокрема, це – політична філософія, політична соціологія, політична психологія, теорія міжнародної політики, етнодержавознавство , історія держави і права, політична географія (геополітика) та ін.

    Політична філософія  вивчає політику як цілісність, її природу, вона розробляє загальні критерії оцінки політики, ідеали та нормативні принципи організації суспільства. Політична філософія акцентує увагу на сутності природи політичного світу (добро-зло, справедливість несправедливість, збереження-зміни і т.д.)

     Політична соціологія  є наукою про взаємодію політичного суспільства (держави) з громадянським суспільством, взаємодію політичних і соціальних процесів. Для політології надзвичайно корисними є методологічні розробки соціології щодо проведення емпіричних досліджень (анкетування, експертних опитувань тощо.). Соціологія дає політології інформацію про функціонування суспільства як системи, про взаємодію різних соціальних груп в аспекті політичних відносин.

    Політична географія (геополітика)  вивчає взаємозв’язок політичних процесів із просторовим розташуванням держави. Політична історія вивчає політичні теорії, погляди, інститути, події у їх хронологічній послідовності та взаємозв’язку. Політична психологія досліджує соціально-психологічні складові політичного життя суспільства, які формуються на рівні свідомості націй, соціальних груп, окремих особистостей та ін. Вона вивчає вплив на політичну поведінку свідомості, підсвідомості, емоцій, волі людини, її ціннісних орієнтацій. Теорія міжнародної політики  має предметом свого дослідження зовнішньополітичну діяльність держав, об’єднань громадян, проблеми війни та миру, тероризму, запобігання виникненню міжнародних конфліктів і їх регулювання тощо.

 

 

 

4.    Сучасна політична система в Україні.

Потребує вивчення проблема сучасної української політичної системи і національних політичних традицій. Насамперед, виникає питання про природність парламентаризму для України, принаймні у його теперішньому вигляді. Система виборів, яка пропонується сьогодні недосконала. Якого типу парламент і президент нам потрібні і як домогтися обрання саме таких основних політичних інституцій. Практично не розпочиналось ще вивчення проблеми національного лідерства. Сучасний розвиток цивілізації та демократизму, як її форми, характерний наявністю політичного лідерства. Економічні й соціальні підвалини лідерства ще тільки визрівають.

Отже,  будівництво української демократії - це економічне і культурне явище, хоча будівництво нової, незалежної України і відбувається за допомогою організаційних заходів, що з неминучістю підносить роль лідерства, зокрема політичного, у становленні української державності.


 Засідання Ради ЄЕП

Політологія відповідає на багато питань, поставлені практикою сучасного етапу розвитку нашої держави і усього світового співтовариства. Ця наука про «політику», «технології» політичного процесу. Вивчаючи сферу політичного життя суспільства, вона озброює знаннями закономірностей становлення і функціонування політичної влади, політичних відносин і політичної діяльності, допомагає сформувати необхідні уміння і навички рівноправного учасника політичного життя. Творення нової України викликає нагальну необхідність в теоретичному осмисленні і наданні будівничим силам наукового інструментарію, що зробить досить ефективним сам процес цього творення. Без науки, яка безпосередньо служить конкретній українській будівничій практиці, неможливе здійснення нинішнім поколінням історичної місії - побудови вільної, демократичної, правової, громадянської держави як спільності, що зветься “український народ”.
Основне навантаження лягає на науки, покликані осмислювати політичне життя, політичні відносини, політичну діяльність в Україні, оскільки саме з ними пов’язані основні реформаційні процеси, саме вони сьогодні є одним з найефективніших елементів української самоорганізації, за допомогою якої народ України виходить на сучасний рівень цивілізованості.
Питання про рівень політизації суспільного життя і суспільної свідомості в Україні сьогодні визначене досить виразно: вони набрали характеру основного соціального руху за радикальні перетворення, насамперед за допомогою політики, політичної організації, політичної діяльності, політичного менталітету. Факт загального підвищення політизації українського суспільства став незаперечним, а загальноукраїнська стратегія кардинальних реформ за допомогою нової правової організації суспільних, зокрема економічних, відносин принципово змінила роль політики у розбудові нової України.

 Прапор Незалежної України

Отже, зміст української політології неважко визначити: це політичне життя українського народу в його багатонаціональній структурності, українська політична історія в еволюційному зв’язку з сьогоденням як певний магістральний шлях нації, його національна і загальнолюдська сутність, творчій зміст боріння українства, народу України за можливість національного самоутвердження і набуття, таким чином, необхідних інтеграційних якостей щодо загальнолюдської цивілізації.
Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для, так званого, цивілізованого світу, бо України лише створює своє політично - організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна с класичної точки зору західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Можна відразу зауважити: американці, англійці, французи будуючи свою державу, українську політичну думку не використовували. Вони розробляли політологічні проблеми відповідно до власних потреб, власного бачення. Отже, саме період початкового будівництва, як правило, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. Протягом століть політичної залежності в Україні формувалась певна духовна структура, основні елементи якої були спрямовані на власне духовне розкріпачення. Українська державність зазнавала тяжких історичних випробувань, протистояла різним завойовникам з Візантії, Варшави, Москви, Відня, Прибалтики. 

Політичні режими, які встановлювались завойовниками на українських землях, були здебільшого неорганічними для українства. Народ шукав заходи самозбереження, виховувалось почуття національної гідності й непримиренності до загарбників, що в політичному вигляді найбільш опукло виявилось в житті українського козацтва та його державному оформленні - Запорізькій Січі, зародку нової української державності, політичного устрою українства. Запорізька Січ та інститут гетьманів (від засновника Вишневецького до Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, Орлика, Дорошенка…) залишились в українському і світовому політичному світовому досвіді як форма політичного суверенітету нації, а в українському політичному уявлення - як власна політична традиція, варта не лише уваги, але й розвитку.

  

Запорізька Січ                                   Д.Вишневецький

Адже політична організація часів гетьманщини може живити й сучасне політичне життя України.

 

Б.Хмельницький                  П. Орлик

Політичне становище українства утруднювалося тим, що воно вело визвольну війну без підтримки. Хоча царська Росія була тюрмою народів, будь - яка визвольна акція чи рух не могли одержати світової підтримки, ьо це було б “втручання у внутрішні справи Російської імперії”, а після встановлення Радянської влади колоніальне становище України було прикрите славнозвісною “соціалістичною дружбою народів”. Об’єктивне тяжіння народів до миру і злагоди, до співробітництва використовувалось для збереження і зміцнення більшовицької диктатури. Диктат більшовицької політичної системи перетворював українську національну ідею в антиімперську, антирадянську. Хоча і за більшовицького режиму багато національно свідомих українців робили все можливе і неможливе, щоб зберегти власну націю. Для цього потрібна була принципово інакша методологія, що століттями визрівала в українстві й згодом набула рівня розвитку, який дав їй змогу стати українською національною ідеєю, що покладена в основу стратегії і тактики української національно визвольної революції, а в сучасних умовах - будівництва української державності.

Революційним за своїм місцем в історії українського народу є Акт проголошення незалежності України 1991 року, який став логічним результатом, великою політичною перемогою українського національно-визвольного руху, початком нової історії Українства.

24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР проголосила Незалежність України

Як і будь-яке політичне рішення, Акт проголошення незалежності України покладає лише правовий початок повній незалежності, яка можлива лише як результат всебічного творення матеріальних і духовних основ існування і розвитку народу України. Українська політологія може бути принципово самодостатньою і досить ефективною, якщо охоплюватиме необхідне нині коло проблем та завдань.  Політична думка Українства постійно спрямовувалась не на прогрес власної нації, а на боротьбу за існування, що позначилося на її конструктивному, будівничому рівні. Тому завдання політології - представити конструктивізм української політичної думки як класичну методологію українського політичного менталітету, служитиме сучасній політичній практиці в Україні.

Завдання української політології - простежити становлення і розвиток української національної ідеї, її основні форми в історії політичної думки в Україні, розмаїття поглядів і течій в українському суспільстві протягом століть боротьби “українського духу” за своє розкріпачення і утвердження в суспільній свідомості.
Завдання української політології - дати оцінку політологічним основам сучасного українського націоналізму.

Доцільно розповідати про політичну еволюцію українського націоналізму, його різні течії, про потворну сутність “радянського патріотизму”. Проблемою української політології, яка вимагає першочергового розв’язання, є реальний стан політичних відносин в Україні. Їх треба корегувати, виправляти, оскільки саме політична сфера - один з найнебезпечніших каталізаторів порушення стабільного розвитку суспільства.

Отже, можемо зробити такі висновки. Під політичною системою України розуміють сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів та ідей, пов'язаних з формуванням і здійсненням влади та управлінням суспільством. Україна обрала демократичний тип політичної системи.

Сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

З точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

 

У низці західноєвропейських  країн, зокрема, у ФРН – відкрита політична система

Із огляду на особливості політичної природи існуючої в Україні системи політичних інститутів, політична система країни характеризується як:

(Для довідки: 10 січня 1994 р. Україна відмовилася від ядерної зброї. Ця подія була очікуваною. Великі держави домовилися, що весь ядерний арсенал колишнього СРСР перейде під контроль Росії.

Україна деякий час уникала відповіді на питання, чи буде віддавати вона свої ракети, чим викликала роздратування не тільки у Росії, а й у США. З обох сторін чинився жорсткий тиск і, врешті-решт, Л. Кравчук підписав відмову. Країна, що мала третій у світі після США і Росії ядерний потенціал, добровільно віддала росіянам боєголовки і крилаті ракети, підірвала пускові шахти, а 43 стратегічні супербомбардувальники Ту-160 і Ту-95МС пішли на металобрухт.
Натомість Україна отримала гарантії безпеки від США і Росії).

Основними напрямками формування і розвитку нової політичної системи України є:

 

 

 

 

Отже, можемо підсумувати, що нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Нагадаємо, що йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому — до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна уста­лених політичних і економічних структур. Другий — розвиток і закріп­лення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.

Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необ­хідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов'язань і виявлення поваги до держави та її зако­нів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробіт­ництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.

У політичній трансформації суспільства важлива роль належить національній ідеї. Звертаючись до питання про національну ідею, слід виходити з того, що ця ідея має сприйматися більшістю населення України.

Полеміка, що розгорнулася навколо національної ідеї, засвідчує не тільки її актуальність, а й складність. Національна ідея — це не лише етнічна, а й державно-політична категорія. її основна функція — консолідувати весь народ України на будівництво нового суспільного устрою незалежної держави. Для цього потрібна політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар та інших етнічних груп. Українці як корінне населення (титульна нація) дали назву країні, українська мова є держав­ною. Політична нація повинна і може скластися лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на рівень державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етніч­них груп, позбутися відчуття меншовартості, уявлення про підневільний, стражденний народ, яке дедалі нас супроводжує.

Справа ця не проста. Щоб оволодіти такою ідеєю, необхідно створити наукові школи, з'єднати їх з комп'ютерними технологіями, які б систем-ніше поширювали її консолідуючий зміст, впливали на засоби масової інформації для ефективного формування у свідомості громадян почуття цілісності, соборності, єдності з суспільством, народом.

Зрозуміло, що на це підуть роки. Але вже сьогодні слід розв'язувати життєві, реальні проблеми і мати ідею, яка б сприяла поліпшенню життя співвітчизників. Такою могла б бути ідея викорінення бідності. У майбут­ньому, коли подолаємо бідність, національною ідеєю могла б стати ідея соціального партнерства, яка забезпечує поступове зняття відчуження в суспільстві, визначає рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, плануванням і ринком, різноманітними формами власності, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, де цей демократичний інститут функціонує багато років. Соціальна злагода й економічна стабільність не можливі без ефективно налагодженої взаємодії тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур та їхніх спільних зусиль, спря­мованих на визначення і здійснення економічної політики, яка б забезпе­чила поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів громадян.

Політична система сучасної України: модель і реалії. Яким же бачиться співвідношення моделі та дійсного стану політичної системи в сучасній Україні, виходячи з Конституції та стратегічних теоретико-програмних документів, з одного боку, обставин практичного становлення нових політичних структур — з іншого?

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демо­кратичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено кон­цепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до форму­вання політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефек­тивності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояс­нюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційо­вано початок реформи політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демо­кратичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основопо­ложний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лін­кольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.

Основні гілки державної влади: стратегічний курс на взаємоузгодження

Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Основним Законом визначається і гарантується самоврядування.

За новою Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів.

До повноважень Верховної Ради України, зокрема, належать: внесення змін до Конституції України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення виборів Президента України; усунення Прези­дента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабі­нету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України.

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції належать до її відання.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування терміном на п'ять років. Має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Президент може обіймати цю посаду не більше двох термінів поспіль. Він може бути обраним і на третій термін, однак після того, як на цій посаді перебувала інша особа. Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду у державних або громадських органах, займатись підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту складання ним присяги на вірність народу

України, до якої його приводить на урочистих зборах Верховної Ради Голова Конституційного Суду.

Президент України наділяється повноваженнями глави держави, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнарод­них відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; за згодою Верховної Ради України призначає Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; є Верховним Головноко­мандувачем Збройних Сил України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну само­стійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації у співробітництві з регіональ­ними, місцевими виборчими органами. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Отже, коли ми говоримо про модель політичної системи в сучасній Україні, то йдеться, зрештою, про устрій, де парламент приймає закони, Президент є главою держави, Прем'єр-міністр та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються за участю політичних партій. У такій державі чітко розпо­ділено функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про правову демократичну державу та громадянське суспільство. Проте це в ідеалі. Україні до такої моделі ще надто далеко.

У 1996 р. Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Основний Закон країни, чим підтвердила свою дієздатність. Водночас ситуативний характер сформованої більшості та ненормований статус опозиції значно гальмують законодавчу діяльність цього органу. До цього слід додати систематичну дискредитацію парламенту з боку деяких засобів масової інформації. Після президентських виборів (1999 р.) і референдуму (2000 р.) простежується тенденція перерозподілу владних повноважень на користь глави держави.

Більш визначеними мають бути відносини між Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента. У самій виконавчій владі важливо подолати бікамеральність і створити умови, коли б Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції насправді став вищим органом у системі виконавчої влади і здійснював визначені йому функції, серед яких — забезпечення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, указів Президента України.

Серед найскладніших проблем — створити досконалий механізм стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою гілками влади, протистояння між якими не припиняється, а в періоди передвиборних кампаній навіть загострюється. Заборонні повноваження і Президента, і парламенту повинні використовуватись там, де вони необхідні, і засто­совуватися достатньо зважено. При цьому слід враховувати історичний та власний досвід, який переконує, що «влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно». Конституційний Суд України покликаний забезпе­чити дотримання владними структурами відповідно до Основного Закону країни своїх функцій і повноважень. Наголосимо, створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне — неухильне дотримання владними структурами Конституції України '— неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.

Новим соціальним інститутом для України є місцеві органи само­врядування. Як відомо, з середини XIX ст. місцеве управління такого роду, за ініціативою прусського юриста Рудольфа Гнейста, стало називатись «місцевим самоврядуванням». Ця форма суспільного устрою відображена у таких міжнародних правових документах, як Всесвітня декларація та Європейська хартія про місцеве самоврядування. Згідно з правовими актами, важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Згідно з законом, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Партії в політичній системі сучасного українського суспільства: місце та роль.

Винятково важливу роль у процесі вдосконалення нашої політичної системи відіграють партії. Політична партія —добровільне об'єднання громадян, яке виражає інтереси певних соціальних верств і груп, бере участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї та прагне досягти цієї влади шляхом обрання своїх членів на державні посади, причому влада стає засобом для реалізації політичної програми такого об'єднання.

Політичний спектр сучасних партій характеризується переважно такими напрямами:

Лівий. Це — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивно-Соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напряму зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці, розвиток міждержавних відносин, зокрема інтеграційних економічних процесів у межах СНД.

Центристський. Це — Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія зелених України, партія Регіонів, партія Трудова Україна та ін. Визначаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України.

Правий. Це — Народний рух України, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Християнська демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України із СНД — основні програмні вимоги цих партій.

Прогнозуючи розвиток багатопартійності, можна передбачити, що пар­тійна система в Україні (нині зареєстровано понад сто партій) буде посту­пово трансформуватися від атомізованої, з великою кількістю нечислен­них, маловпливових партій, яка зараз справляє враження квазіпартійної системи, до більш стабільної системи поляризованого плюралізму в його класичному розкладі на лівих, центр і правих.

Отже, лише за умови чіткої визначеності соціальної бази, наявності програм, здатних позитивно впливати на свідомість громадян, приваблю­вати їх своїми ідеями і, що головне, спроможних вивести суспільство з політичної та економічної кризи, партії здатні стати дійовими суб'єктами політичної системи в Україні.

Орієнтовні напрями розвитку політичної системи сучасної України.

Враховуючи реалії суспільного життя в Україні, важливо чітко визначити і здійснити такі основні напрями поступу її політичної системи:

Ц подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управ­лінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної органі­зації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;

- будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масової інформації;

- законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політич­них сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законо­давчої, виконавчої і судової гілок влади, їх плідного співробітництва;

- законодавче забезпечення залучення представників політичної опози­ції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інсти­тутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;

- забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозво­ляли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не ви­правдала довір'я відповідного електорату;

- формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

- забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;

- забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідо­мості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;

- своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна самоадаптація.

Сьогодні ми говоримо про те, що не прийнято новий закон про державно-територіальний устрій України. В результаті, до цього часу маємо стару радянську адміністративну систему то великих, то дуже дрібних 25 областей з нечітко розділеними функціями державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Разом із тим, у процесі становлення сучасної політичної системи необхідно враховувати особливості історичного розвитку й становлення частин території України. Ми повинні бути свідомі того, що історична територія України формувалась із трьох частин: Наддніпрянщини і Західної України як двох етнографічних центрів українства, та третього ареалу — широкої зони пізнішої колонізації, яка охоплює схід та південь країни. В свою чергу, Західна Україна формувалась як складова трьох частин: Буковини, Галичини й Волині та Закарпаття. В Східній Україні як специфічний регіон ми можемо виділити Слобожанщину. На цей географічний у своїй основі поділ накладається той, базою якого є соціально-політичні чинники і особливості правового становища зазначених частин, тобто історичний розвиток першого і третього ареалів у складі Російської держави та СРСР, а другого — у складі центрально- і східноєвропейських держав. Нарешті, не можна не брати до уваги і третю «лінію розлому», пов'язану з дією конфесійного чинника: по цій «лінії» діють, насамперед, розбіжності між православною та греко-католицькою традиціями в українському християнстві.

Таким чином, формування території сучасної України відбувалося протягом тривалого історичного періоду. Тому поєднання регіональних відмінностей залишається надзвичайно актуальним. Вирішення існуючих суперечностей можливе лише за умов урахування об'єктивних чинників розвитку і становлення територіального устрою України. На нашу думку, Україна може бути федерацією окремих регіонів (земель). Це, в свою чергу, дозволить визначити оптимальні форми державної влади. За такої умови Україна повинна мати двопалатний парламент.

Удосконалення політичної системи українського суспільства справедливо пов'язується з політичною реформою. Початком зазначеного процесу можна вважати «протестне» голосування у ході президентських виборів 1999 p., яке призвело до перемоги представника комуністів у десяти областях України і АР Крим. Надалі ініціативу підтримав Президент України, який виявив бажання приступити до рішучого розв'язання існуючих проблем.

Феномену політичної трансформації суспільства була присвячена ціла низка «круглих столів», проведених з ініціативи Національного інституту стратегічних досліджень, в яких брали участь як науковці, так і політики. Зокрема, в 2003 р. обговорювалися питання, пов'язані з проведенням політичної реформи. Так, на думку одного з учасників «круглого столу», заступника директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького, В. Ф. Погорілка, існуюча політична система не набула завершеного вигляду через відсутність основоположного елемента — правлячої політичної партії або правлячого блоку партій. Тому формування політичної системи повинно відбуватися шляхом пропорційності у виборчому процесі. Завдяки цьому в парламенті буде створена більшість, яка необхідна «для формування відповідального уряду, для того щоб за уряд, за його діяльність несли відповідальність одна чи кілька партій».

Поступово, у ході постійних напрацювань політиків, науковців, представників влади, були вирішені питання про пряму законодавчу дію Всеукраїнського референдуму (Рішення Конституційного Суду України у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27.03.2000 р. № 3-рп/2000), двопалатного парламенту, скорочення на третину депутатського корпусу та одночасне проведення виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування. Була озвучена, але не зібрала значного кола прихильників ідея обрання президента парламентом.

Наступним кроком до політичної реформи став прийнятий 25.03.2004 р. новий виборчий закон. Відповідно до Закону встановлювалася пропорційна система виборів за партійними списками і виборчим бар'єром у 3%.

Існуючі нововведення і напрацювання знайшли своє відображення у Законі «Про внесення змін до Конституції України», прийнятому 08.12.2004 р.

Згідно із Законом у країні встановлена парламентсько-президентська форма правління. Свідченням цього є розширення повноважень Верховної Ради у площині відносин з урядом (призначення за поданням Президента прем'єр-міністра та за поданням прем'єр-міністра — складу кабінету, відповідальність Кабінету Міністрів перед Верховною Радою, прерогатива парламенту на розпуск Кабінету Міністрів). До цього додається розширення права Президента на достроковий розпуск парламенту, що повністю узгоджується із принципом стримувань і противаг гілок влади. Також визначено п'ятирічний термін повноважень Верховної Ради, несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності та про імперативний мандат

Сутність політичного режиму України.

Очевидно, розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних, властивих всім країнам Центральної та Східної Європи рис, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1. Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.

2. Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.

3. Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.

4. Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій.

5. Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.

6. Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.

7. Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.

8. Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції.

9. Існування державної політичної цензури.

10. Функціонування держави виключно як апарату насильства.

11. Гіпертрофована, авторитарно налаштована президентська влада.

12. Антипарламентаризм.

13. Централізм, антирегіоналізм.

14. Відсутність передумов для європейської ідентифікації.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення загального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:

1. Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та О.Дергачовим. На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.

Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов'язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.

2. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (див. перераховані на початку статті специфічні риси) та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ - процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає". До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.

Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це - рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких - справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).

3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через незначущість, і ...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України". Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятної концепції.

Висновки

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Як висновок зазначимо, що без прийняття законів про державно-територіальний устрій, про Адміністрацію Президента України, Кабінет Міністрів неможливо встановити стабільну політичну систему. Політична модернізація в Україні можлива лише за умови подолання політичної кризи, коли політична еліта отримає підтримку «знизу» і «ззовні» на кардинальні політичні реформи.

 

Література

1.     Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

2.      Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І.  та ін. Політологія: Навч. посібник  / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров'я, 2004.- 776 c.

3.     Конституція (Основний Закон) України. – К., 1996.

4.     Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

5.     Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

6.     Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

7.     Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

8.     Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.