Матеріали для підготовки до семінарських занять з політології

Заняття №3

Політичні партії та громадські організації.

Політична свідомість і політична культура

1. Сутність політичних партій, їх ознаки, функції.

2. Типологія партійних систем.

3. Особливості діяльності громадських організацій.

4. Політична   свідомість і політична культура.

1. Сутність політичних партій, їх ознаки, функції.

 Політичні партії та громадські об’єднання активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, міждержавні відносини. Їхнє значення в Україні зумовлене потребами вдосконалення новітньої державності та формування громадянського суспільства. Право на свободу об’єднання громадян у політичні та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення своїх інтересів закріплене в Конституції України.

Термін „партія” (від лат. рartio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти.

  Перші політичні партії, які знає історія виникли в Стародавній Греції.  То були порівняно невеликі, нечисленні та вузькі за складом угруповання, які не відзначалися стабільністю і не були організаційно оформленими. Вони виражали, в основному, інтереси не стільки різних класів, скільки різних течій всередині класу рабовласників. Однак у суспільстві з деспотичними, абсолютистськими формами політичного устрою вони не відігравали та й не могли відігравати скільки-небудь значну роль.

Грецька партійна традиція

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині ХХ ст.. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

        Перші наукові уявлення про партії пов’язані з такими мислителями та політичними діячами, як Монтеск’є, Руссо, Вашингтон, Медісон. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку ХХ ст. Вебер, Моска, Парето.

Ж.- Ж. Руссо      

За визначенням М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій сформувалися як масові.

        На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов’язаний із ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. Із клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині ХІХ ст.

У Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Перша політична партія

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи  (див. нижче):

Отже, політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України „Про політичні партії в Україні” політична партія визначається як „зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”.

         Право громадян на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод  та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України (ст.36) Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.

         Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг. Політичні партії створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом

. Всеукраїнська партія духовності і патріотизму

Всі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Головні цілі кожної політичної партії

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:

1)    ліквідацію незалежності України;

2)    зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;

3)    порушення суверенітету і територіальної цілісності України;

4)    підрив безпеки держави;

5)    незаконне захоплення державної влади;

6)    пропаганду війни, насильства, розпалювання  міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі;

7)    посягання на права і свободи людини;

8)    посягання на здоров’я населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань.

     Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.

    Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути:

1)    судді ;

2)    працівники прокуратури;

3)     працівники органів внутрішніх справ;

4)    співробітники Служби безпеки України;

5)    військовослужбовці;

6)    працівники органів державної податкової служби.

На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.

     Політичні партії повинні мати свою програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів її досягнення.

     Назва політичної партії, її символіка не повинні збігатися з назвою чи символікою іншої (зареєстрованої) політичної партії. Забороняється буквальне відтворення у символіці політичної партії державних символів України, використання символів іноземних держав. Політична партія може мати партійну символіку, до якої належать партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз. Символіка політичної партії підлягає державній реєстрації Міністерством юстиції України у порядку, що визначається КМУ.

Девіз партії

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому  з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як  у  двох третинах районів АРК.

     Діяльність політичної партії може здійснюватись лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій.

Політичні партії мають право:

1)    вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, Законом „Про політичні партії в Україні” та іншими законами України;

2)    брати участь у виборах Президента України, до ВРУ, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України;

Виборча партійна агітація

3)    використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;

4)    підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у ) міжнародні спілки;

5)    ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

-         можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільно життя;

-         брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом Популярною формою обговорення є круглі столи

-         вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

Отже, можна виділити такі ознаками політичних партій:

Ознаки політичних партій:

-         певна тривалість існування в часі;

-         наявність організаційної структури;

-         прагнення влади;

-         пошук народної підтримки.

Основними функціями політичних партій у сучасних суспільствах є:

-         виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів суспільних груп;

-         активізація та об’єднання великих суспільних груп;

-         формування ідеології та політичних доктрин «Українська партія» опирається на націоналістичну ідеологію

-         участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

-         участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

-         участь у здійсненні державної влади;

-         формування громадської думки;

-         політичне виховання всього суспільства або його частини;

-         рекрутування й соціалізація нових членів партії;

-         підготовка й висунення кадрів для апарату держави.

Типи політичних партій.

Виходячи із змісту діяльності, соціальної сутності та інших ознак можна визначити типологію політичних партій. Звичайно, такий поділ певною мірою є умовний, однак це дає можливість виділити декілька найбільш значних груп партій:

-         за класовими ознаками політичні партії можуть бути: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема, комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні

-         за ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контреволюційні:

-         за ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські;

-         за формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські;

-         за принципами організації та членства: кадрові та масові;

-         за місцем у системі влади: легальні та нелегальні;

-         за ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та інші;

-         за віросповіданням: християнські, мусульманські.

Політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї).

Електорат

Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Статус та особливості діяльності політичних партій регламентовано Конституцією України та Законом України "Про об'єднання громадян". Для визначення особливостей функціонування партій у суспільстві та їх впливу на формування органів державної влади і місцевого самоврядування передбачено ухвалити Закон "Про політичні партії".

Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення тощо.

МО «Союз Чорнобиль» захищає інтереси чорнобильців

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про об'єднання громадян", політичною партією називається об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми громадського розвитку, для яких головною ціллю є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоуправління і представництво в їх складі.

Дані Державної реєстраційної служби України

У сучасних суспільствах політичні партії виконують важливі соціально значущі функції:

— виявлення, формулювання та обґрунтування (політичне відображення) інтересів суспільних груп;

— активізація та об'єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— формування громадської думки;

— політичне виховання всього суспільства або його частини;

— рекрутування й соціалізація нових членів партії;

— підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

Нині Україна заступила на етап "партійної трансформації", що його визначає об'єднавчий процес малочисельних політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуністичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консервативній.

Остання в силу історичних причин репрезентована до певної міри націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму (інтегрального націоналізму).

Існує потреба переглянути правове регулювання діяльності політичних партій. Сучасна дискусія щодо закону "Про політичні партії" досі триває дещо в замкненому колі. Автори проектів критикують закон "Про об'єднання громадян" і водночас переносять головні принципи цього закону у власні проекти закону "Про політичні партії". Як відомо, розроблені два його проекти: перший — підготовлений фахівцями під керівництвом Міністерства юстиції; другий — представниками ХДПУ. Останню редакцію проекту Міністерства юстиції не оприлюднено, а проект ХДПУ має низку вад. Зокрема в ньому пропонується закріпити:

— принцип реєстрації-дозволу замість визнаної інформаційної реєстрації;

— контроль за партією через програмні документи, а не через її діяльність;

— детальний опис внутріпартійних норм, що традиційно є проблемою самої партії;

— регламентація місця партії в інформаційному просторі через новостворену державну структуру, що порушує загальні принципи свободи, інформації тощо.

Тому актуальні проблеми визначення цивілізованого правового поля на те, щоби ефективно реалізувати партійну політику, залишаються відкриті.

Отже, провідними у партійній політиці є такі принципи:

— реальне перетворення українських партій у партії, які за визначенням є політичною силою, котра представляє та реалізує волю народу через участь у виборах і парламентській діяльності;

— нереєстраційний тип створення політичної партії;

— втрата правового статусу партії за умов порушення Конституції чи законів держави у своїй діяльності та за неучасть у виборах протягом виборчого періоду (5 років);

— державна фінансова підтримка політичних партій, що залежить від їхньої участі (кількість депутатських місць) у парламентській діяльності.

Розмаїття сучасних політичних партій

Приклади зі світової практики. Особливості сучасної німецької партійної кон’юнктури. У Німеччині вже встигли вщухнути дискусії навколо Партії піратів, однак на політичній арені країни з’явилась нова сила – протестна партія «Альтернатива для Німеччини». Цими днями новостворена сила офіційно визначила своїх лідерів і затвердила власну програму, що спрямована на повернення до старої грошової одиниці німців – марки. Здобути успіх на парламентських виборах «Альтернатива» планує вже цього року. За словами її лідерів, Німеччині потрібна нова політична сила, що дасть німцям право альтернативного вибору, якого на даний момент у них немає.

Вибори є справжнім випробуванням для будь-якої політичної сили. Як показує статистика, у складні часи більшість виборців, особливо зі старшого покоління, все ж таки орієнтується на традиційні сили. Та за останній час на політичних аренах Європи вже встигли здобути успіх нові політичні сили: італійський «Рух 5 зірок», грецька «Сіріза» та австрійська «Команда Штронаха», в якої хоча й не було чіткої програми, проте був високий рівень довіри.

Так, невдоволена політикою з порятунку євро, нова партія «Альтернатива для Німеччини» також встигла здобути свою популярність як на національному, так і європейському рівнях. Незважаючи на настрої скептиків, «Альтернатива», у чиїх лавах уже понад 7 з половиною тисяч прихильників, налаштована на перемогу до бундестагу восени цього року. Та, як пояснив соціолог Інституту демоскопії міста Алленсбах Томас Петерсен в інтерв’ю одному з німецьких видань, вибороти перемогу, здобувши потрібні щонайменше 5 відсотків, їй буде не легко. Отримавши ці відсотки, партія зможе розраховувати на фінансову допомогу від держави.

Минулого року Німеччина виділила на фінансування партій 133 мільйони євро. Та, за словами скептиків, «Альтернатива для Німеччини», концентруючись переважно на євротемі, ризикує оминути прихильність молодих виборців, які не дуже пам’ятають, що таке марка.

Прагматика та адаптація

Сучасна партійна система Німеччини, переживши сумний досвід за часів Веймарської республіки, представлена сьогодні традиційними християнськими союзами – демократичним та соціальним, Соціал-демократичною партією, Вільною демократичною, Партією зелених та лівими, окрім того й численними регіональними партіями та протестними рухами. Саме з таких рухів зародились у свій час Партія зелених.

За словами дослідника партій, професора Евергарда Гольтмана, зазвичай умовою до створення нової політичної сили є певний конфлікт, коли існуючі сили не можуть задовольнити потреби суспільства, що постійно змінюється, перебуваючи в умовах перегляду цінностей. Новостворена партія, яка, як правило, не має на початку міцної світоглядної бази, активно займається розробкою власної прагматичної орієнтації.

Як пояснює професор Евергард Гольтман, нова партія прагне бути визнаною існуючими політичними силами та іноді, за певних обставин, уміти певною мірою до них пристосуватись. За його словами, прикладом цього є Партія зелених, що пішла шляхом поступової адаптації до існуючої системи. «Зелені не змінили своїх основних принципів, але задля успіху під час виборів у парламенті та співпраці з коаліцією вони роблять певні поступки, продумуючи свої кроки прагматично», – говорить Евергард Гольтман.

Умовний поділ на лівих і правих та підтримка опозиції

Традиційні партії, зокрема Християнсько-демократичний союз, також підтримують опозицію, у минулому нові політичні сили, наприклад, у прагненнях встановити мінімальну заробітну плату, що складатиме 7 євро 50 центів за годину, чи в питанні поступової відмови від атомної енергетики. Таким чином традиційний чіткий поділ на лівих, правих чи центристів є, за словами професора Гольтмана, умовним.

Як коментує експерт із культурно-політичних питань між Україною та Німеччиною від Партії зелених Світлана Галузинська, усі сили намагаються наразі бути в середині, і навіть ті традиційні праві партії своєю політикою, своєю практичною політикою сьогодення теж є центристськими за рахунок того, що вони в багатьох важливих питаннях підтримують опозицію.

Саме Партія зелених є прикладом тієї нової політичної сили у минулому, що змінила і продовжує змінювати політичний курс Німеччини й до сьогодні. Успіх «зелених» обумовлений тим, що їх підтримав у свій час постматеріалістично спрямований середній клас. На той момент партія мала міцне суспільне підґрунтя – активні соціальний та екологічний рухи, і це дало можливість об’єднати членів партії та виборців.

Для нової сили важливо також мати привабливого, медійнодосвідченого лідера. Прикладом цього є вихід із керівництва Партії піратів популярного лідера Марини Вайсбанд, що певною мірою вплинуло й на присутність партії у ЗМІ.

На думку багатьох дослідників, сучасне покоління живе швидше і має інше сприйняття часу, ніж це було раніше. Дослідники вказують на поступову втрату ідеологій, оскільки сьогодні у людей немає впевненості у стабільному майбутньому та змінах на краще, що є типовим для ідей лібералізму та соціалізму. Та важливим для успіху будь-якої нової партії є те, що вона повинна бути компетентною щодо важливих суспільних проблем, вирішення яких ігнорується іншими політичними силами.

2. Типологія партійних систем.

Партійна система – це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно зв’язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади.

У країнах сучасного світу скликались різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.

    Так, американський політолог Л. Етстайн називає багатопартійну систему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему  „два плюс одна партія”, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система „два плюс одна партія” існує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

        Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

1) однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Китай, Заїр);

У комуністичному Китаї однопартійна система

2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);

3)    з домінуючою партією (Японія, Індія); Імператорський палац в Японії

4)    двопартійні (США, Великобританія, Канада);

Букінгемський палац (Велика Британія)

5)    поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);

Кельнський собор у Німеччині

6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);

Італійські краєвиди

7)    атомізовані (Малайзія)

Екзотична Малайзія

Однопартійна система властива  авторитарним, особливо – тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд.

Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша – в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

М. Тетчер – представниця консервативної партії

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборних мандатів.

 Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і не чисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему поміркованого плюралізму.

Отже, здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

• системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

• система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

• система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

• призволить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б "працювали" тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система.

2. Партійна система України

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

3. Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

3. Виборчі системи: їх ознаки та різновиди.

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну — це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають науковці, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

• система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);

• альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).

Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар'єр) — найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%. Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

• система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

• система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

• система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;

• система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.

Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних її недоліків виділяють такі:

• не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається - 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли "пропадають" до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;

• породжує диспропорції між набраними голосами і

отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи - 17% голосів і всього 7% місць;

• встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити "спокусу" махінацій з визначенням їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;

• можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними;

• призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

• забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

• скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

• дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);

• стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

• слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;

• залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

• породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок - негативно впливає на стабільність роботи останнього;

• сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

• потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються знайти компроміс між двома системами виборів і використовують різні варіанти змішаної системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної систем.

В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних взаємовідносин.

Західний політолог Р.Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

• пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;

• у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;

• партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.

Французький політолог М.Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М.Дюверже"'. Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому проявляється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися з однією з партій - "фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою Помічена М.Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.

3. Особливості діяльності громадських організацій.

Громадські організації та рухи – це добровільні об’єднання громадян, які виникають в результаті вільного і свідомого волевиявлення громадян на основі їхньої самодіяльності, вираження та захисту різного роду інтересів.

Громадською організацію згідно із Законом України „Про громадські організації” є об’єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших загальних інтересів.

Формальним громадським організаціям притаманні такі риси: чітка структура, свій статут, офіційна реєстрація в органах влади.

Беручи за основу певні критерії громадські організації класифікують так:

-         соціально усвідомлені: жіночі (Союз українок, Союз жінок України та інші), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді, Український союз студентства, Студентське братство, „Вертеп” (відродження традицій), „Сокіл” (військово-патріотична молодіжна організація), „Пласт”(патріотична молодіжна організація), скаути та інші;

Члени «Союзу українок»   вшановують пам'ять Софії Русової

- соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників, профспілка „Єднання”,, Спілка офіцерів України та ін.;

Спілка офіцерів України організовує просвітницькі заходи на честь українських героїв, серед яких хорунжа січового стрілецтва, командувачка жіночої чоти УСС Олена Степанів

-         ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, „Просвіта”, „Знання” та ін.

Емблема товариства «Знання»

     Основними причинами зростання чисельності неформальних організацій та їхньої ролі в суспільно-політичному житті є:

-         диференціація суспільства і різноманітність інтересів у різних соціальних груп;

-         кризові явища у суспільному житті;

-         недостатня робота офіційних громадських організацій (їх методи і форми роботи часто носять формальний характер і не задовольняють потреби людей.

Від громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями, як:

-         відсутність чіткої організаційної структури;

-         спільністю інтересів громадян, що приєднуються до рухів;

-         наявність у цих груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань;

-         відсутністю індивідуального членства.

Громадсько-політичні рухи – це особлива форма діяльності суспільно-політичних сил, що представляють політичні інтереси різних соціальних спільностей та їх організацій, спрямована на зміну соціально-політичних та економічних умов шляхом впливу на владні структури, вдосконалення або заміну їх.

Представники громадсько-політичного руху народників

     Якщо брати за основу соціально-політичні критерії, то можна виділити такі типи рухів:

-         За соціальною базою: класово-робітничі, селянські, буржуазні, національні, народні; окремих соціальних груп інтелігенції (наукової, творчої, технічної та інші), студентські, молодіжні та інші;

-         Відповідно до ставлення до існуючого порядку: революційні, контрреволюційні, реформаторські, консервативні;

-         За терміном досягнення поставленої мети: довгострокові, короткострокові;

-         За формами організації: організовані, слабоорганізовані, стихійні;

-         За характером мети: комуністичні, соціальні, ліберальні, анархічні та інші.

Основні риси та особливості громадсько-політичних рухів:

-         спрямовані на зміну або вдосконалення владних структур;

-         об’єднають широкі кола навколо поставленої мети;

-         відображають інтереси та прагнення не одного якогось класу, а широких верств населення.

Рух Опору у Франції

Народний фронт – це масовий суспільно-політичний рух, що охоплює широкі кола населення, їхні масові організації і політичні партії для досягнення тих політичних цілей, навколо яких вони об’єднались.

Характерними особливостями народних фронтів є:

-         охоплення широких мас населення, його різних елементів;

-         об’єднання населення навколо різних інтересів інтересів і відповідних їм політичних цілей;

-         охоплення різнопланових партій та інших масових організацій;

-         керівна роль політичних партій та ін.

     Громадські організації та рухи можна поділити на традиційні та нові.

     До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні, спортивні, туристські та інші.

Засновниця жіночого руху в Україні Н. Кобринська

     До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні, альтернативні, громадської ініціативи, національні та інші.

Суспільні організації і рухи виконують дві головні функції:

-         висловлюють й реалізують групові інтереси;

-         забезпечують участь своїх членів в управлінні.

     Політична функція суспільних організацій і рухів полягає не в боротьбі за владу, а у здійсненні тиску на неї з метою реалізації інтересів своїх учасників.

Типовими засобами тиску суспільних об’єднань на органи влади є:

-         безпосереднє висування своїх членів до складу представницьких і законодавчих органів влади, а також в якості функціонерів адміністративного апарату;

-         участь членів організації в роботі парламентських комісій;

-         підтримка особистих контактів з членами парламенту, уряду, чиновниками державного апарату.

           Лобізм ( від англ. Lobby – кулуари ).   Групи засобів лобістів:

-         засоби лобізму інформаційного ракурсу: збирання інформації, її блокування або надання зацікавленим особам; пропагандистські кампанії з рекламою або антирекламою певної акції; кампанії тиску з місць (телеграми, листи тощо);

Приклад народного лобізму

-         засоби лобіювання, пов’язані з фінансовим його забезпеченням: фінансування виборчої кампанії, надання „потрібним особам” різного роду „послуг” (гонорар за виступ тощо ), влаштування для чиновників різного роду розваг за рахунок зацікавлених організацій тощо.

4. Політична   свідомість і політична культура.

Особливістю політичних процесів є свідомий цілеспрямований характер дії його суб'єктів — індивідів, класів, соціальних груп і націй, а також політичних інститутів, які виражають їхні інтереси. Тому об'єктами політології виступають політична свідомість, політична ідеологія, громадська думка, політична і громадянська культура.

Рівень політичної культури суспільства аналізують експерти

Під політичною свідомістю розуміємо свідомість учасників політичного процесу, всіх тих сил, які борються за владу і її здійснюють. Цей вид свідомості безпосередньо зумовлений політичним буттям. Однак на нього впливають також соціально-економічні, національні і культурні фактори. Важко переоцінити і той вплив, який на політичну свідомість суспільства справляють» глибокі структурні та якісні зміни в системі міжнародних відносин.

Оскільки суспільство — складна система, то і політична свідомість не є однорідною. Насамперед вона виступає як специфічна форма мислення, вияву політичних інтересів певних класів, страт тощо. Проте неоднорідність самих класів, наявність різних груп і верств у них, існування інших форм соціальних спільностей — усе це ще більше диференціює політичну свідомість. Цей процес поглиблюється внаслідок ускладнення соціальної структури сучасного суспільства.

Політична свідомість виступає активним фактором політики, передусім через те, що вона здатна випереджувати практику, а отже, прогнозувати політичні процеси. Політична свідомість чинить значний вплив на політичне життя, визначаючи спрямування політичної діяльності різних спільностей, партій, суспільно-політичних рухів та індивідів.

Політична свідомість може набирати радикальних форм

Політична свідомість — явище багаторівневе. По суб'єкту воно виявляється як свідомість на рівні всього суспільства, далі — нації, класів, групи — великої чи малої, формальної чи неформальної, вікової та іншої, нарешті, -індивіда. Якщо йдеться про глобальні загальнолюдські інтереси і проблеми, то виділяється загальнолюдська політична свідомість.

Суттєвою для політики є також масова свідомість. Вона покликана до життя процесом зростання маси людей, які беруть участь в історичних діях, примноженням та ускладненням політичних зв'язків. За своїм змістом масова свідомість становить сукупність ідей, уявлень, у тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відображають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати у них інтерес. Носієм її виступає маса як сукупність індивідів. Особливості масової політичної свідомості зумовлені рисами такої сукупності, зокрема тим, що це аморфне, випадкове і нестійке утворення, яке виникає на грунті і в межах певної конкретної політичної ситуації. Для масової політичної свідомості властиві розірваність, суперечливість, здатність до несподіваних швидких змін в одних випадках і закостеніння в інших.

Однією з деформацій масової політичної свідомості є стійке поширення синдрому ворога. В її основі лежать певні причини. Зокрема, в часи сталінщини мільйони людей були втягнуті у пошуки і знищення "ворогів народу", якщо не було ворогів реальних, то вигадували їх. Діяли і суб'єктивні фактори — чиясь зла воля, надмірна амбітність, пихатість. На грунті такого буття, особливо авторитарності, виникали соціальні групи і сили, у тому числі партійно-державна номенклатура, яким був вигідний образ ворога.

За радянських часів  письменника Юрія Коцюбинського оголосили «ворогом народу» і розстріляли, така доля спіткала тисячі українських патріотів

Це дуже небезпечний синдром, особливо тепер, коли в умовах будівництва суверенної Української держави ламається старе і тільки утверджується нове в масовій свідомості. В соціальному плані потреба в образі ворога штовхає на шлях неправильних, часто трагічних рішень. Міжнаціональні конфлікти, зниження дисципліни і відповідальності, безгосподарність — усе це наштовхує на висновок: потрібна "міцна рука". В історичному плані ми стоїмо зараз на роздоріжжі: одна дорога — це повернення до старого, дорога у безвихідь, другий шлях — рішуче подолання всього того, що деформує нашу душу. А це вимагає рішучого подолання синдрому ворога в політичній свідомості.

Однією із форм політичної свідомості є політична ідеологія— цілісне, концептуальне відображення інтересів певних класів, соціальних груп та інших спільностей, пов'язане з боротьбою за владу, її здійснення і захист з метою реалізації цих інтересів.

Теоретичний та ідеологічний рівні політичної свідомості відрізняються, оскільки ідеологія на відміну від науки не тільки несе знання, а й відбиває певне ставлення до предмета знання. Ідеологія, за висловом Г. Шахназарова, завжди пристрасна, а наука, навпаки, безпристрасна, в усякому разі зобов'язана бути такою. Вона не має права підлаштовуватися під будь-які смаки і настрої. Це закон її існування, порушення його призводить до виродження наукового знання. Г. Шахназаров

Ідеологія відрізняється також від релігії. Утвердження ідеології не можна довести, підтвердити експериментальне, але не можна і спростувати. На відміну від релігії, вважає А. Зінов'єв, вона вимагає не віри у свої постулати, а формального визнання або прийняття їх. Д. Белл зазначав, що "ідеологія" — це слово "занепадницьке". Ідеологія — це відчуження від життя людини, це заманювання її в хащі конструкцій, які вже давно заржавіли.

Ідеологію не можна відокремити від влади, владних відносин. За допомогою ідеологічних категорій, зазначає К. Гаджієв, обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, політичні курси, соціально-політичні доктрини. Врешті-решт вона покликана надавати значимості інституційним стосункам між людьми, пояснювати політичні реальності в конкретно-історичних умовах.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і спиратися на досягнення науки. Правильно сформульовані ідеологічні доктрини дають змогу розробити адекватні підходи до соціальних процесів, проблем внутрішньої і зовнішньої політики. Інша справа, коли ідеологія утопізується.

Успішне розв'язання політичних та інших завдань утвердження України як незалежної демократичної держави ставить на порядок дня оновлення політичної свідомості на основі творчого переосмислення і розвитку політології згідно з історичним досвідом і досягненнями науки, реаліями сучасного життя. Ідеологія як фактор політики набуває особливої актуальності в зв'язку з утвердженням ідейного і політичного плюралізму, появою політичної опозиції.

Подолання ідеологізмів є необхідною умовою формування політичної свідомості, адекватної природі громадянського суспільства. Звичайно, політична багатоукладність на грунті різних форм власності, в тому числі і трудової приватної, політичний плюралізм і багатопартійність передбачають як цілком нормальний стан суспільної свідомості ідеологічний плюралізм, а отже, конкуренцію і суперництво різних ідеологій. Жодна ідеологія не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Хоча кожна партія намагається свою ідеологічну платформу видати за єдино істинну.

М.Міхновський – засновник ідеології українського самостійництва

Ідеологія відіграє значну роль у формуванні такого фактора політичного процесу, як громадська думка.

Це специфічний стан свідомості, який включає в себе потайне чи явне ставлення різних соціальних спільностей до подій, фактів або процесів соціальної дійсності, в тому числі політичної діяльності. Громадська думка фіксує насамперед сприйняття дійсності через призму масової свідомості. В ній віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів, національних, професійних, духовних та інших спільностей, у цілому суб'єктів політичного процесу.

Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм прийняття політичних рішень на всіх рівнях. Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу. В цьому зв'язку складовою частиною політичного процесу можна вважати боротьбу за громадську Думку.

Характер впливу громадської думки на політичні процеси залежить від існуючого політичного режиму. Так, в умовах тоталітаризму, авторитаризму за допомогою державних інститутів здійснюється маніпуляція масовою свідомістю відповідно до офіційної ідеології. Звичайно, в цих умовах немає ніякої потреби у вивченні громадської думки. Вирішальне значення має її нормативне формування засобами тотальної пропаганди.

Думка громади

Як елемент функціонування політичних систем громадська думка є постійно діючим фактором управління, за допомогою якого виконується декілька впливових функцій, а саме: експресивно-контрольна, яка визначає політичну позицію тих або інших спільностей; консультативна дає  поради щодо пошуку оптимальних політичних дій; директивна виносить рішення по тих або інших питаннях, регулює поведінку індивідів, спільностей і установ, підтримує або відкидає ті чи інші уявлення, цінності і норми.

Для того щоб ці функції були реалізовані, повинен бути гарантований вплив громадської думки на функціонування політичної системи. Як зазначалося, частиною цієї системи є інститути, за допомогою яких здійснюється її вплив на процес прийняття політичних рішень, відбувається її включення в політичний процес, його інститути і норми.

Визначається громадська думка дією багатьох факторів:  складом тих спільностей, що висловлюють свої думки. ступенем збігу інтересів верств і груп, які входять до них, характером питань, що обговорюються, та ін. Сам же процес формування і функціонування громадської думки може проходити стихійно. Однак у сучасному суспільстві на цих процесах позначається певний вплив з боку численних соціальних установ — політичних організацій, засобів масової інформації.

Громадська думка може бути моністичною, плюралістичною і одностайною. Може виступати правильним, реалістичним або хибним, ілюзорним уявленням щодо дійсності. У цілому нинішній стан громадської думки характеризується ідейною строкатістю, великою емоційною насиченістю. В цілому вона така, яка повинна бути в суспільстві, що знаходиться на шляху розбудови демократичної суверенної державності.

Основними каналами вияву громадської думки є референдум, опитування населення, збори, маніфестації, всенародні обговорення. Особливе значення мають засоби масової інформації. В сучасній політології вони розглядаються як один із найважливіших інструментів завоювання і здійснення влади. Західні політологи називають засоби масової інформації "четвертою гілкою влади".

«Четверта влада»

Спрямування політики та її дієвість визначаються не тільки існуючим співвідношенням соціальних сил, а й політичною культурою суспільства на певному етапі його розвитку.

В сучасних політичних дослідженнях існує понад ЗО визначень політичної культури. Значне розходження в поглядах на одне і те ж явище пояснюється його складністю і недостатнім вивченням. Так, Дж. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об'єктів. На їх думку, політична культура нації є особливий розподіл зразків орієнтації стосовно політичних об'єктів серед представників певної нації. Коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, зазначають Дж. Алмонд і С. Верба, то маємо на увазі політичну систему, інтеріоризовану в знаннях, почуттях і оцінках населення.

Політична культура являє собою характеристику всього політичного життя, тому її не можна зводити до окремих, хоча й дуже важливих явищ цієї сфери суспільного життя, наприклад, тільки до політичної свідомості або політичної поведінки.

Звичайно, політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку.

До неї відносяться: знання про політику; оцінка політичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійснюватися влада, емоційний бік політичних позицій — любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів тощо; визнання певних взірців поведінки, які діють в суспільстві, намагання їх наслідувати.

Політична культура характеризує як суспільство в цілому, так і певні його складові частини — класи, соціальні групи, нації, окремих індивідів. Щодо суспільства в цілому, то мається на увазі синтез політичних культур усіх діючих в ньому спільностей при домінуючій ролі культури панівного класу або певної соціальної групи. Не можна тлумачити політичну культуру суспільства як суму субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові ознаки, які характеризують політичну свідомість і поведінку основної маси населення, ті політичні стереотипи, які переважають у певному суспільстві. Політична культура утримує в собі сліди політичної культури і традицій минулого.

Віче – демократична традиція українців

Під політичною культурою класів або інших великих соціальних груп розуміється сукупність рис, що визначаються насамперед соціально-політичним статусом спільності — чи вона панівна, чи ні, консервативна чи революційна, а також її загальною, передусім духовною культурою. Політична культура спільності включає в себе певні уявлення про справедливість чи несправедливість існуючого ладу, його правомірність чи неправомірність, цілі і способи політичної боротьби.

Саме різноманітність культур у часі і просторі пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються неефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних народів, не є результативними для інших. У зв'язку з цим особливого значення набувають відмінності, які випливають зі своєрідності національних культур. Досвід політичного розвитку засвідчує, що національний характер істотно позначається на політичній поведінці того або іншого народу в різних життєвих ситуаціях, на його політичній культурі.

Національний характер як продукт історичних дій, які накладаються одна на одну, формується значною мірою під впливом політичних відносин минулого. Так, перебування під деспотичним режимом сприяє формуванню анархічного ставлення до влади. Стан війни або підготовки до неї формує військову доблесть, почуття єдності. Необхідний тривалий досвід діяльності демократичних інститутів для того, щоб у національному характері з'явилися такі риси політичної культури, як терпимість, повага до прав меншості, готовність до співробітництва з тими, хто думає по-іншому.

 Міжнаціональна толерантність

Національний характер суттєво впливає на політичну поведінку людей, а тим самим опосередковано визначає істотні риси існуючого політичного ладу. Особливо відчутний вплив національного характеру на поведінку людей у кризових ситуаціях. Дія політики, яка не відповідає стійким рисам національного характеру, приречена на невдачу.

Політична культура виконує ряд функцій. Визначальною серед них є реалізація класових і національних інтересів, засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах певних спільностей. Реалізація цієї функції пов'язана з теоретичним осмисленням політичного життя і використанням одержаних знань у діяльності політичних партій та органів державної влади.

Наступна функція — регулююча. Йдеться про забезпечення стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм  традицій. Здійснення цієї функції забезпечує соціальний консенсус.

Дуже важлива функція — виховна. Завдяки їй формується політична людина на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам тих або інших соціальних класів і груп.

У ролі комунікативної функції політична культура виступає засобом ідейно-політичного, правового зв'язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства. В українському суспільстві, яке прямує до демократичної правової держави, у зв'язку з цим великого значення набуває правдиве висвітлення минулого. Однобокість, тенденційність у його оцінці призводить до втрати, особливо молоддю, історичної пам'яті, розмивання моральних і політичних цінностей, породжує нігілізм, цинізм, політичну апатію.

М. Грушевський – автор «Історії України-Руси», в якій представлено об’єктивне правдиве минуле української нації

Політична культура виконує також прогностичну функцію. Так, на основі знання стану політичної культури класів, соціальних верств і груп, націй, властивих їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя можна передбачити можливі варіанти їхнього розвитку і практичних дій у конкретних соціально-політичних умовах і ситуаціях.

Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.

Емблема громадянського суспільства

Розрізняються два види демократичної культури: консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична, яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.

При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не передбачає активної участі мас у політичному житті.

 Громадські виступи в країнах «третього світу» в поставторитарний період

Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної послушності. Другий — тоталітарна культура характеризується об'єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.

Становлення політичної культури, адекватної громадянському суспільству, передбачає оновлення політичної ідеології, звільнення її від догматизму, ілюзорних та утопічних уявлень, формування сучасної концепції правової держави. Необхідно відродити й утвердити в свідомості людей політичні та соціально-моральні цінності, насамперед ідеї свободи і гідності особи, патріотизму, соціальної рівності і справедливості. Актуальним є формування бережливого ставлення до політичного і культурного минулого, до історичного досвіду боротьби за соціальне і національне звільнення, до прогресивних традицій.

Потрібна також послідовна перебудова політичної системи. Нарешті, здійснення радикальних змін у способах політичної діяльності, забезпечення їх високого професіоналізму, гуманізму і демократизму, формування культури політичного і міжнаціонального спілкування.           

У процесі подолання тоталітаризму і становлення правової держави винятково важливим є формування громадянської культури.

Політичне життя яскраво засвідчило, що категорія "громадянська культура" — ключове поняття політології, фундаментальна проблема, без якої не можуть бути розв'язані інші центральні політологічні проблеми.

Громадянська культура є відображенням громадянського суспільства, громадянської сфери суспільного життя, громадянських прав і статусу громадянина. Поняття "громадянин" і "людина" використовуються як неідентичні в історії суспільної думки.

Громадянська культура — різновид політичної культури, її вищий щабель. Вона передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, що дії цих суб'єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських прав і обов'язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, а й етичними (моральними) чинниками політичної діяльності.

Громадянське суспільство можна побудувати у правовій державі

Сучасна політична думка підкреслює самоцінність людської особистості, недоторканість і гарантії її громадянських прав, у тому числі в сфері відносин власності, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Але на політичному рівні, як засвідчила практика, неможливо всі диференційовані інтереси узгодити. Багато з них узгоджуються тільки на рівні громадянських механізмів, громадянського консенсусу. Якщо політичний процес у конфліктних формах випереджує в своєму бурхливому розвитку становлення й ефективну дію механізму громадянського консенсусу, то суперечності і кризова ситуація не згладжуються, а починають загострюватися. Є підстава говорити про необхідність випереджуючого розвитку громадянської свідомості, прагнення до загального блага й інших загальнолюдських громадянських цінностей, про які тривалий час говорили як про "буржуазні передсуди". Громадянська культура, з одного боку, є необхідною ланкою між класовими, груповими і загальнолюдськими цінностями, а з другого — об'єднуючою основою у діяльності політичних партій, суспільних організацій, що часто-густо стоять на різних, а іноді діаметрально протилежних позиціях.

Громадянськість — одна із найважливіших ознак інтелігентності і цивілізованості суспільства. Характерна прикмета демократизації політичного життя — зростання громадянської свідомості людей, встановлення громадянської гідності і прав особистості в повному обсязі. Категорія громадянськості в Різноманітних своїх виявах (свідомість, культура, життєва позиція, інтереси, пріоритети, цінності та ін.) — багатогранне поняття, в якому віддзеркалюються ключові проблеми створення повноцінного громадянського суспільства, забезпечення громадянського миру і громадянської політичної консолідації.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що в темі громадянської культури, як у призмі, відбивається і концентрується багато інших проблем влади і політичного плюралізму, громадських рухів і політичної поведінки, громадянського суспільства і громадських асоціацій та організацій, громадянських якостей особистості.

У практичному житті політична культура постає у вигляді зразків політичної поведінки - системи дій, вчинків, ритуалів, засобів політичного впливу. Слід підкреслити, що в політичну культуру входить не сама політична діяльність (тоді було б ототожнення політичної культури з політикою), а характерні способи і форми здійснення тих чи інших дій і політичної поведінки. Оволодіння способами політичної діяльності, політична цілеспрямованість і активне включення в політичні процеси виступають основними критеріями оціннювання політичної культури особи чи групи людей.

Проблемі політичної культури суспільства присвячено чимало наукових досліджень

У рамках кожної національної політичної культури розрізняють також елітарну та масову політичну культуру. Елітарна - це культура політичної влади, об'єднань громадян, інших активних учасників політичного процесу.

Масова політична культура - це культура підданих чи рядових громадян держави.

Окрім типів політичної культури, дослідники виділяють її види:

•  культура депутатської діяльності;

Засідання Верховної Ради можуть проходити доволі бурхливо

•  культура діяльності об'єднань громадян;

•  електоральна (виборча) культура та ін.

Політична культура яскраво проявляється під час виборів

Цікавою є думка дослідника А. Шеховцева про особливості політичної культури і електоральну підтримку нових праворадикальних партій в європейських країнах. За його словами, тема електорального відродження вкрай правих партій стала особливо актуальною на початку XXI століття, коли праворадикальна Австрійська партія свободи (нім. Freiheitliche Partei Österreichs, АПС) – на правах молодшого коаліційного партнера – увійшла в 2000 році в уряд Австрії, а Жан-Марі Ле Пен, беззмінний лідер "Національного фронту" (фр. Front national, НФ), вийшов в 2002 році в другий тур президентських виборів у Франції.

Існує декілька різних підходів до дослідження причин, які зумовлюють виникнення і підйом нових праворадикальних партій, а також їх підтримку з боку суспільства. Зазвичай дослідники виділяють ці причини в дві групи чинників. Першу групу складають чинники політичного попиту на партійний правий радикалізм, тобто певні обставини в оточенні політичної системи, які породжують різноманітні інтереси, переваги і вимоги, що пред'являються суспільством до владних інститутів і що акумулюються вкрай правими партіями. Другу групу складають чинники пропозиції і серед них, у свою чергу, виділяють внутрішні ресурси партії, а також чинники, що відносяться до структури політичних можливостей. Чинниками останньої підгрупи є властивості політичної системи, які сприяють або, навпаки, утруднюють Функціонування нових праворадикальних партій як суб'єктів Політичного процесу.

Вперше поняття політичної культури отримало глибоке концептуальне осмислення в роботах Г.Алмонда і С.Верби. На їх думку, політична культура – це сукупність політичних орієнтацій, тобто позицій щодо політичної системи і її різних частин (соціальних об'єктів і процесів), а також позицій щодо власної ролі в цій системі. Враховуючи той факт, що в поняття політичної культури входить широкий ряд різних суспільно-політичних явищ, в контексті даної статті пропонується звузити дане поняття. По-перше, з трьох рівнів політичної культури, виділених Г.Алмондом і Б.Пауеллом, тут розглядається тільки рівень політичної системи, на якому важливу роль грають "погляди громадян і політичних лідерів на ті цінності і організації, які складають політичну систему". До них відносяться, перш за все, такі політичні інститути як держава і політичні партії, а також національне співтовариство і національна ідентичність. По-друге, в нашому випадку політична культура отримує специфічне трактування і інтерпретується як така сукупність позицій, яка, унаслідок певних історичних подій і/або сталих політичних традицій, чинить той або інший вплив на легітимацію партійного правого радикалізму як законного учасника політичного процесу.

Значущість наявності відповідної політичної культури як попередньої умови політичного успіху часто підкреслюється самими правими радикалами. Так, головною метою європейських "Нових правих" є підготовка до встановлення пост-ліберального порядку шляхом "розробки нової правої культури", яка полягає в "змінах в області ідей і свідомості", перегляді і трансформації тих политико-культурних цінностей, які конфліктують з вкрай правим культурним проектом. Звідси випливає, що європейські "Нові праві" по суті намагаються реалізувати на практиці теорію А.Грамши про культурну гегемонію. Ця теорія має на увазі, що в демократичних державах завоювати політичну владу можна лише шляхом встановлення культурної гегемонії, яка досягається за допомогою поступової зміни думок і настроїв членів суспільства, здійснюваного засобами культурної пропаганди.
Основною проблемою, пов'язаною з політичною культурою, є визначення тих історичних подій і/або політичних традицій, які роблять її такою, що сприяє правому радикалізму. Тут пропонується розглянути наступні причини, що зумовлюють наявність відповідної політичної культури: 1) адміністративний колабораціонізм з нацистською Німеччиною в період до і/або під час Другої світової війни, 2) наявність передуючих націоналістичних організацій, 3) культурна пропагандистська діяльність "Нових правих", 4) наявність авторитетної релігійно-націоналістичної субкультури і 5) антикомуністичний історичний ревізіонізм. Розглянемо докладніше кожну з цих причин.

1. Існує думка, що нові праворадикальні партії є особливо успішними в тих європейських країнах, які офіційно, на адміністративному рівні співробітничали з нацистською Німеччиною до і/або під час Другої світової війни. Дана теза справедлива для Австрії, Італії, Румунії, Словаччини, Франції і Хорватії – країн, уряди яких відкрито співробітничали з нацистами і в яких сучасні вкрай праві партії користуються високою підтримкою. Крім того, теза про адміністративний колабораціонізм частково підтверджується у випадку з Угорщиною, в якій спостерігається середній рівень підтримки праворадикальних партій. З іншого боку, в Іспанії і Португалії, в яких право-авторитарні диктатури Ф.Франко і А.Салазара відкрито співробітничали з нацистською Німеччиною, релевантні вкрай праві партії на даний час взагалі відсутні. Проте цю розбіжність не слід абсолютизувати, оскільки політико-культурні чинники можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на легітимацію правого радикалізму. Як буде показано нижче, випадок з Іспанією і Португалією слід розглядати саме через призму другої групи політико-культурних чинників.

В цілому положення про зв'язок між історичним колабораціонізмом і підтримкою сучасних партій підтверджується емпіричними спостереженнями, проте в науковій літературі відсутня концептуальна інтерпретація даної тези. Головним Утрудненням, пов'язаним з його теоретичним осмисленням, є той факт, що між колабораціоністськими режимами і новими праворадикальними партіями не існує жодної спадкоємності, тому, як справедливо відзначає К.Мудде, зв'язок між колабораціонізмом і підтримкою правих радикалів є не прямим, а опосередкованим. Видається обґрунтованим припустити, що в країнах що мають адміністративний досвід співпраці з нацистською Німеччиною, правий радикалізм отримує політичну легітимацію внаслідок того, що частина суспільства вважає встановлення колабораціоністських режимів під час Другої світової війни нормальним актом влади, направленим на мінімізацію втрат з боку мирного населення. Крім того, в цих країнах зазвичай високо розвинені ревізіоністські суспільно-політичні субкультури, що прагнуть демонізувати комунізм і представити добровільну співпрацю з нацистами як природну спробу запобігти встановленню прокомуністичних режимів. Завдяки тому, що колабораціоністські режими, будучи по суті праворадикальними, сприймаються частиною населення як нормальна і природна реакція на події Другої світової війни, нові праворадикальні партії отримують перевагу в політико-культурної сфері і вважаються нормальним елементом політичної системи держави.

2. Теза про непрямий зв'язок між історичним колабораціонізмом і підтримкою сучасних вкрай правих партій є, перш за все, справедливим для тих країн, де були встановлені такі режими. Проте існує значна кількість європейських держав, в яких, з одного боку, нові праворадикальні партії володіють сильною підтримкою з боку суспільства, але, з іншого боку, у цих держав відсутній історичний досвід співпраці з нацистською Німеччиною. У зв'язку з цим виникає схожа теза, яка орієнтує учених на визначення ролі історично передуючих націоналістичних організацій у формуванні політичної культури, що сприяє сучасним вкрай правим партіям. На основі аналізу західноєвропейських країн американський дослідник Д.Арт прийшов до висновку, що успіх сучасних праворадикальних партій в тій або іншій країні частково обумовлений тим, що раніше в ній вже існували могутні рухи і партії націоналістичного спрямування. Наявність передуючих націоналістичних організацій дозволяє сучасним праворадикальним партіям представити себе як їх правонаступників, а не як нові політичні актори, яким тільки належить завоювати довіру виборців. В цьому випадку виборці розглядають нові праворадикальні партії як частину політичної традиції, яка займає законне місце в політичній системі. Видно, саме наявність націоналістичної традиції, а не факт колабораціонізму в роки Другої світової війни, частково пояснює – з політико-культурної точки зору – високий рівень підтримки НФ у Франції, в якій в XIX столітті вперше в світовій історії з'явилися вкрай праві рухи. У свою чергу, відсутність чітких націоналістичних традицій, як, наприклад, в Нідерландах, веде до того, що спроби створення сильних праворадикальних партій зазвичай виявляються безуспішними.

На думку Д.Арта, до змісту даної тези можна також віднести ті партії, підйом яких відбувся до того, як вони стали праворадикальними. Це особливо справедливо стосовно Австрії, Норвегії і Швейцарії. АПС була заснована в 1956 році на позиціях націонал-лібералізму і довгий час залишалася третьою партією в країні за рівнем електоральної підтримки. Проте після того, як в 1986 році лідером партії став Йорг Хайдер, АПС перейшла на праворадикальні позиції, причому рівень виборчої підтримки партії не тільки зберігся, але і підвищився. У Норвегії і Швейцарії основні праворадикальні партії, Прогресивна партія (норв. Fremskrittspartiet) і Швейцарська народна партія (нім. Schweizerische Volkspartei) були засновані в 1970-х роках, але, так само як і АПС, стали на вкрай праві позиції в 1980-х роках. До моменту праворадикального зрушення вони вже були відомі виборцям і займали легітимне місце в политико-культурному просторі своїх країн.

3. М.Мінкенберг пропонує звернути увагу на той вплив, який чинить на політичну культуру пропагандистська діяльність "Нових правих". Як вже зазначалося, європейські "Нові праві" прагнуть до того, щоб трансформувати політико-культурні цінності, що конфліктують з вкрай правим культурним проектом, який вони намагаються реалізувати. Ідеологи "Нових правих" стверджують, що вони не мають політичних цілей, але прагнуть "діяти на ґрунті метаполітики", роблячи вплив на "соціальний консенсус" шляхом організації колоквіумів, конференцій, наукових і культурних дебатів, публікації журналів і оглядів, направлених на розповсюдження "нових правих ідей".

Дійсно, існують об'єктивні передумови для того, щоб вважати пропагандистську діяльність європейських "Нових правих" порівняно успішною. Наприклад, перша і найбільш авторитетна організація європейських "Нових правих", "Група дослідження і вивчення європейської цивілізації" (фр. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, традиційна абревіатура: ГРЕСЕ), була заснована в 1968 році, і вданий час суспільний статус організації "такий високий, що її можна вважати складовою частиною мейнстрімної політичної і інтелектуальної культури Франції". Проте, вплив європейських "Нових правих" не слід переоцінювати. Тільки у п'яти європейських країнах – в Італії, ФРН, Франції, Бельгії і Росії – наявні організовані рухи "Нових правих", і лише в трьох останніх країнах ці рухи (ГРЕСЕ у Франції, "Європейські синергії" в Бельгії і Міжнародний євразійський рух в Росії) мають певну вагу в политико-культурному просторі. Крім того, всі вказані п'ять країн мають довгі націоналістичні традиції і швидше за все саме вони, а не пропагандистська діяльність "Нових правих", зумовлює наявність політичної культури (за винятком ФРН), що сприяє правому радикалізму.

4. У ряді колишніх соціалістичних держав Східної Європи, включаючи окремі республіки, що входили раніше до СРСР, релігійно-націоналістична субкультура набула поширення задовго до появи вкрай правих партій. Виникнення цієї субкультури можна частково пояснити тим, що схожі за етнічним складом східно- та південноєвропейські народи часто встановлювали відмінності між собою за релігійною ознакою, ототожнюючи, таким чином, національну і релігійну ідентичності. Це стало особливо очевидно з початком розпаду соціалістичного табору і, згодом, Радянського Союзу, коли релігія почала грати все зростаючу роль у відродженні національної ідентичності східноєвропейських народів. У тих країнах, де релігійні питання мали і мають важливе значення для політичної культури, націоналізм – на рівні рухів або політичних партій – є її легітимним елементом, що сприяє виникненню і функціонуванню нових праворадикальних партій.

5. Впродовж всієї історії СРСР в деяких союзних республіках, а також низці соціалістичних країн Східної Європи, на політику яких СРСР мав значний вплив, існували нелегальні рухи, що знаходилися в радикальній опозиції до існуючих прокомуністичних режимів. Часто ці рухи стояли на націоналістичних позиціях і – так само як і у випадку з ревізіоністською реабілітацією колабораціонізму в роки Другої світової війни – прагнули демонізувати комунізм і виправдати з морально-етичного боку будь-які політичні сили, що виступали проти прокомуністичних режимів. Враховуючи той факт, що протистояння між країнами гітлерівської коаліції і Радянським Союзом було найбільш гострим конфліктом з комунізмом в XX столітті, в рамках окремої східноєвропейської субкультури часткове виправдання отримували також різновиди ультранаціоналістичних ідеологій. Після розпаду соціалістичного табору і СРСР учасники цієї націоналістичної субкультури не тільки перейшли на легальне положення, але і отримали статус принципових опозиціонерів комуністичному ладу, який втратив свій моральний авторитет. Як наслідок, їх світоглядні установки зайняли легітимне місце в політичній культурі пост-соціалістичних і, зокрема, пост-радянських держав, що зумовило політико-культурну прийнятність правого радикалізму.

На основі огляду основних причин, які зумовлюють наявність політичної культури, що сприяє виникненню і функціонуванню нових праворадикальних партій, можна зробити вивід, що не існує єдиного чинника, який був би справедливим для всіх європейських держав. Всі чинники тою чи іншою мірою впливають на політичну культуру країн Західної і Східної Європи, проте у кожному конкретному випадку вирішальне значення гратимуть різні чинники, а часто – унікальні поєднання декількох чинників.

Важливо відзначити, що крім причин, що мають позитивний вплив на формування сприятливого для сучасних вкрай правих партій политико-культурного фону, існують також чинники, що мають зворотний вплив. Основними з них є: 1) традиції антифашизму, 2) традиції толерантності і 3) "культура розкаяння".

1. У окремих європейських країнах політична культура знаходиться під глибоким формуючим впливом політичних традицій антифашизму. Ці традиції мають різні джерела, але їх загальною підставою є історичне протистояння з нацистською Німеччиною і країнами гітлерівської коаліції. Традиції антифашизму особливо сильні у Великобританії, Іспанії, Португалії, Греції і ряду колишніх республік СРСР. Стосовно Росії А.А.Галкин говорить про "стійкий імунітет до фашизму", "сильну реакцію відторгнення на все те, що було (або могло бути) пов'язане з фашизмом". Проте, як підкреслює дослідник, "фашистський імунітет" не буває абсолютним і може бути ослаблений із-за тимчасового та інших чинників. У Іспанії, Португалії і Греції "фашистський імунітет" залишається особливо сильним, оскільки право-авторитарні режими в них були повалені тільки в середині 1970-х років, хоча в Греції поступово з'являються очевидні ознаки електорального відродження правого радикалізму. Елементи глибоких антифашистських традицій існують у всіх країнах, в яких під час Другої світової війни функціонували могутні рухи опору, які спиралися на масову підтримку цивільного населення, проте не у всіх країнах ці елементи мають формуюче значення для політичної культури.

2. Традиції толерантності до осіб іншої національності і/або іншої релігійної приналежності зазвичай є частиною політичної культури тих європейських країн, які аж до XX століття мали колонії на Африканському континенті і в Азії. Багато вихідців з колонізованих країн ставали громадянами країн-колонізаторів (даний процес посилився після отримання колоніями незалежності в XX столітті) і інтегрувалися в суспільство, зберігаючи свої національні і релігійні особливості, що сприяло розвитку серед корінного населення толерантності по відношенню до представників інших етнічних і релігійних груп. До таких країн, в яких традиції толерантності грають важливу роль в політичній культурі, відносяться Нідерланди, Великобританія, Іспанія, Португалія і Бельгія.

3. "Культура розкаяння" є специфічним чинником, який робить значний вплив на розвиток політичної культури, що перешкоджає виникненню і функціонуванню нових праворадикальних партій у ФРН. До початку Другої світової війни політична культура Німеччини була схожа з політичною культурою Франції і Італії і була вкрай сприятливою для розвитку ультранаціоналістичних рухів. Проте, як справедливо відзначають Г.Алмонд і Дж.Б.Пауелл, "політичні культури часто піддаються радикальній трансформації в результаті воєн і революцій". Після перемоги над гітлерівською коаліцією в 1945 році і визнання Німеччини винною стороною в розв'язуванні Другої світової війни політичне керівництво СРСР, США, Великобританії і Франції, а згодом і політичні еліти обох німецьких держав (ГДР і ФРН) ухвалили рішення про свідому зміну політичних цінностей німецького народу, щоб зробити політичну культуру цих держав менш сприятливою для виникнення праворадикальних рухів і партій. Більш того, в 1980-х роках ліві політичні сили ФРН розробили морально-етичну концепцію, відповідно до якої пам'ять про злочини німецького нацизму повинна стати вічним боргом всіх німців. Розробка даної концепції стала початком виникнення у ФРН "політичної культури розкаяння", яка до середини 1990-х років стала єдиною політичною традицією для лівих і помірно-консервативних сил об'єднаної Німеччини. Наявність "культури розкаяння" є серйозною перешкодою для функціонування сучасних вкрай правих партій, проте такий тип культури характерний тільки для ФРН.

Без жодних сумнівів, особливості політичної культури не є єдиною причиною, яка зумовлює підтримку (або відсутність такої) нових праворадикальних партій з боку виборців. Проте без урахування даного чинника не видається можливим зрозуміти, чому в різних європейських країнах один і той самий політичний феномен може зустрічати різне відношення з боку суспільства. Подібні відмінності часто є наслідком того, що в кожній країні певні історичні події і сталі політичні традиції створюють самобутню політичну культуру, в рамках якої вкрай праві партії отримують той або інший ступінь легітимації як законні учасники політичного процесу. Крім того, унікальність становлення різних європейських співтовариств визначає наявність в них політико-культурних моделей, що чинять протилежний вплив на легітимацію правого радикалізму. Цей факт дає можливість припустити, що в подальших дослідженнях зі знаходження взаємозв'язку між особливостями політичної культури і електоральною підтримкою нових праворадикальних партій в європейських країнах слід приділяти особливу увагу тим чинникам, які зумовлюють пріоритетність одних политико-культурних моделей над іншими.

Література

1. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

2.  Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І.  та ін. Політологія: Навч. посібник  / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров'я, 2004.- 776 c.

3. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

6. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

7. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

8. Шеховцов А.В. Особливості політичної культури і електоральна підтримка нових праворадикальних партій в європейських країнах // Політологічний вісник. Зб-к. наук. праць. – К.: "ІНТАС", 2008. – Вип. 37. - С.237-246.