Матеріали підготовки до заняття.

Заняття 3.

Тема заняття: Україна в період боротьби за незалежність. Утворення та діяльність Народного руху України за перебудову. Україна в роки незалежності по сьогодення (1986 – 2000-і рр.)

 

План лекції:

1.     Україна в 80-х рр. XX ст. Суспільно-політичні зміни в період перебудови.

2.     Народний рух України у боротьбі за незалежність України.

3.     Україна в 80-х рр. XX ст. Суспільно-політичні зміни в період перебудови.

4.     Розвиток незалежної України.

 

 

1.     Україна в 80-х рр. XX ст. Суспільно-політичні зміни в період перебудови.

 

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко — представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільства в цілому, Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.

 9kub5_4

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку потрясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потужної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Величезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандінавії. Над світом нависло те, чого він найбільше жахався,— ядерна катастрофа.

04

У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу. Радянським інженерам удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гігантському бетонному «саркофазі». За радянськими джерелами, внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (багато західних спеціалістів вважають, що число жертв більше), госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. чоловік, здебільшого українців, були вимушені покинути свої домівки — у багатьох випадках назавжди. Вкрай серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо Чорнобиля й навіть розташовані аж у Лапландії.

9kub5_4

З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне багатій республіці та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці поширилося обурення тим, як свавільно й безвідповідально Москва нав'язала Україні цю електростанцію. Крім того, існують свідчення про те, що катастрофа спричинилася до зростання напруженості між союзним та українським партійним керівництвом, які одне на одного перекладали вину за аварію.

З початком перебудови у Москві багато фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал %гонек» на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитка застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона «опеклася», з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932— 1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917— 1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р. проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75 % усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 % загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови...

 

 

 

2.     Народний рух України у боротьбі за незалежність України.

 

 Аналіз історичних передумов виникнення Народного Руху України приводить до висновку, що вони визначаються як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками: станом України як в межах радянської держави, а також розвитком міжнародної суспільно-політичної думки у напрямку свободи і незалежності кожного народу, його правом на самостійну національну державність. Тобто, український Рух, як ядро громадсько-демократичних сил України, – це динамічна складова процесу національного державотворення, що формувався під впливом політичних, економічних, культурних факторів і перманентно розвивався в часі й просторі, забезпечуючи практичну реалізацію актуальних завдань в українській національній ідеї. Суб’єктивним фактором виникнення Руху слід вважати традиції національно-визвольного руху українських дисидентів, шестидесятництва, Української Гельсінської групи, інших національно-демократичних організацій та об’єднань: „Меморіалу”, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, „Просвіти”, асоціації „Зелений світ”, що стало поштовхом до активізації у боротьбі за власну державу. Рухівські лідери, серед яких були колишні дисиденти В’ячеслав Чорновіл, брати Михайло і Богдан Горині, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, шістдесятник Іван Драч набули досвіду організаційної боротьби за часів Української Гельсінської групи та Української Гельсінської спілки. Духовними витоками Руху стали споконвічні прагнення українського народу до самовизначення, здобуття національних прав і встановлення власної держави. НРУ, зініціювавши процес створення незалежної України, був  породжений вибухом громадсько-політичної активності на хвилі національного відродження 1989 –1991 рр., акумулював ідею незалежності Української держави, зробив її першочерговою. Враховуючи попередній досвід національно-визвольних змагань, він напротивагу налагодженому десятиріччями механізму тоталітарного режиму протиставив ініціативу й діяльність народу. І заслугою його  лідерів та керівників є те, що вони використали попередні історичні надбання в цій царині у нових політичних і соціально-економічних умовах. Об’єктивними передумовами виникнення НРУ були тоталітарний характер радянської системи, стан України в складі СРСР, відсутність власної Української держави. Перебування України протягом тривалого часу в складі СРСР призвело до глибокої політичної та економічної кризи, практично до вирішення питання про існування чи неіснування Української держави і нації взагалі.

Народний Рух України виступив як широка коаліція національно-демократичних сил, об’єднавши представників усіх верств українського суспільства, які підтримали демократичні реформи в республіці, та став чинником консолідації національно-демократичних сил. Рух української спільноти, руйнуючи стару радянську систему, був суголосний глибинним силам української історії. В суперечності з комуністичною ідеологією Народний  Рух України став своєрідним спрямовуючим  вектором для національно-демократичного руху, невипадково роль загальносоюзних партій на  Україні була незначною. Актуалізація рухівської ідеї в суспільстві стала ознакою його політизації, відмови від пасивного сприйняття рішень до готовності самостійно їх виробити й відповідати за них. Природно цей перехід був позначений пошуком нових форм участі в громадсько-політичному житті країни поза межами партійних структур.

Ідеологія НРУ в цілому відображає характерну тенденцію всього українського національно-визвольного руху, а саме – перехід від бездержавного до державного статусу української нації. Вже перші програмні документи рухівської організації засвідчили її опозиційний до влади характер, який зберігся протягом всього часу її існування. Програма НРУ синтезувала в собі усі вимоги українців до демократизації суспільно-політичного життя, створення умов для національно-державного відродження, поліпшення життєвого рівня, збереження природного середовища. У прийнятій Установчим з’їздом Програмі Руху обстоювалось питання відродження української мови і культури, порушувались екологічні проблеми, що постали перед Україною, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, вказувалось на необхідність проведення демократизації політичної, економічної і соціальної системи республіки. Особливий наголос робився на необхідності забезпечення прав національних меншин і груп в Україні. Виразне домінування саме національної ідеї є тим критерієм, який дозволяє однозначно ідентифікувати Народний Рух України як виразника інтересів українського народу.

Становлення Народного Руху України було пов’язано із виникненням демократичного руху, адже навіть перші акції національних сил у 1987–1989 рр. спрямовувалися на поширення гласності, плюралізму, реального доступу до механізмів влади. У процесі кристалізації рухівської ідеї можна виділити наступні етапи: перший – публічні висловлювання потреби створення народного фронту в підтримку перебудови (липень – вересень 1988 р.); на другому простежується підтримка ідеї письменницькою організацією та робота над програмовими документами (жовтень 1988 – 16 лютого 1989 рр.); для третього етапу характерне публічне обговорення програмних документів (16 лютого – 9 вересня 1989 р.). Рух, разом з іншими національно-демократичними організаціями, виступав за реальний політичний і економічний суверенітет України; політичний плюралізм; багатопартійну систему; створення економічної системи України на засадах різноманітності; рівноправних форм власності: державної, кооперативної, індивідуальної, акціонерної, приватної, змішаної; прийняття нової Конституції України, створеної до міжнародних угод про права і свободи людини; національне відродження українського народу, вільний розвиток культури і мов національних меншостей України; реальну свободу віросповідання, легалізацію Української греко-католицької церкви та Української автокефальної  православної церкви. В той же час у програмових документах і діяльності НРУ позначилися притаманна українцям обережність та вичікування в прийнятті відповідальних рішень, далися знати наслідки радянської національної політики, сформоване мислення за директивами КПРС. Чітко сформульовані ідеї суверенності та незалежності України знайшли своє відображення в програмних документах Руху лише тоді, коли процес демократизації українського суспільства розвинувся настільки, що  було прийнято радикальну „Декларацію про державний суверенітет”.

Попри домінуючу романтично-мітингову суть рухівської  діяльності в початковий період історії НРУ та певну невизначеність перших програмних документів, з перших днів існування Рух виступав за українську національну державність і національно-культурне відродження українців. Рух  постав не лише як громадсько-політичне об’єднання, а насамперед політична концепція, нова форма багатовікової боротьби українського народу за самостійну і незалежну Українську державу. У  процесі  вивчення механізму його функціонування найбільш реально проявлялися такі напрямки проведення політичної, агітаційної та організаційної роботи по піднесенню національної свідомості громадян України як  вирішальної передумови здобуття української державності та побудови громадянського суспільства; висування своїх кандидатур на виборах; його взаємодія з іншими самодіяльними рухами, об’єднаннями і партіями на спільній або коаліційній платформі; підготування і поширення друкованих видань та інших інформаційно-пропагандистських матеріалів; прагнення  до координації дій і обміну досвідом політичної боротьби з національно-демократичними силами різних регіонів України. На характер Руху особливо впливали й різні форми і методи в громадсько-політичній роботі серед населення республіки, які застосовувались. Найчастіше використовувалися: мітинги, демонстрації, акти громадської непокори, засоби масової інформації, як впливова сила на суспільно-політичну думку. Найпотужнішими заходами Руху були „Живий ланцюг” до Дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 р.) та масове відзначення 500-річчя Запорізького козацтва (7 – 12 серпня) на Нікопольщині та в Запоріжжі, а також великі  історико-просвітницькі акції під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині. Вони демонстрували силу і єдність Руху, єдність України на шляху до її соборності. Багатогранна діяльність НРУ справила визначальний вплив на консолідацію демократичних сил та їх організаційного згуртування, наростання різновекторних виявів громадсько-політичної активності у боротьбі за незалежність і відновлення української національної державності. Значну роль у посиленні впливу Руху на свідомість громадян відіграли виборчі кампанії 1989 і 1990 рр., а також парламентські форми роботи. Найбільшим досягненням НРУ було прийняття  Верховною Радою 16 липня 1990 р. „Декларації про державний суверенітет України” та 24 серпня 1991 р. „Акта проголошення незалежності України”, що переконливо свідчило про його значний внесок у відновлення й становлення Української держави, тобто серед найвизначніших досягнень слід назвати незалежність України. Рухівці відіграли роль каталізаторів демократичних процесів даного періоду української історії, формуючи своєю радикальною позицією рішучість, впевненість і  відданість ідеї демократичної, правової та самостійної України. Найактивніше діяльність НРУ проявилася в західних областях і в центрі, тобто там, де національна свідомість населення була найсильніша, і де українці виразно ідентифікували себе з Україною, а не з СРСР, визначали себе, власне українцями, а не радянськими людьми.

У багатоаспектній діяльності Народного Руху України в умовах боротьби за відродження Української держави на одне з перших місць постало завдання залучити всі національні меншини, що проживали на теренах України до участі в суспільно-політичному житті й державотворенні, перетворити багатонаціональний склад населення республіки на чинник сили і могутності  держави. У відповідні періоди створення і становлення Руху національні проблеми були чи не найголовнішими серед широкого спектру проблем. Національне питання знайшло своє відбиття в програмних і пропагандистських документах НРУ: Програмах і Статутах Всеукраїнських зборів НРУ, зверненнях, заявах та ухвалах Центрального Проводу, Великої та Малої Рад НРУ. Питання, які піднімалися в рухівських документах, стосувалися таких ключових проблем, як: права людини, нації та держави; питання двомовності; проблема російсько-українських відносин; кримсько-татарська проблема; питання взаємин національних меншин; допомога національно-культурним товариствам. Діяльність Руху щодо гармонізації міжнаціональних відносин здійснювалась за напрямками: використання Ради Національностей НРУ, фракції націонал-демократів у парламенті, організація багатотисячних маніфестацій, страйків, мітингів, що проходили під національно-демократичними гаслами; проведення культурно-просвітницької роботи по сприянню піднесення національної самосвідомості населення республіки. Народний Рух України постав як інтернаціональна громадсько-політична організація, як своєрідна форма вияву громадсько-політичної активності українського народу, як діяльність, спрямована на досягнення спільної мети, що могла б задовільнити усі  національні меншини і етноси, що живуть на Україні. НРУ відіграв значну роль у формуванні міжнаціональної толерантності і взаєморозуміння.

У своєму розвитку Народний Рух України повторив долю аналогічних масових громадських організацій колишнього СРСР періоду перебудови. Усі вони, переважно, мали схожі моделі, гасла, соціальні бази. Їх потужність залежала не стільки від внутрішньої згуртованості,  скільки від наявності не менш сильного об’єкту протидії, на якому фокусується весь суспільний негатив. Не випадково після проголошення незалежності України і заборони комуністичної партії дезінтеграційні процеси в НРУ набули незворотнього характеру, що в політичних питаннях вилилося в протистоянні ліній І. Драча – М. Гориня та В. Чорновола, а в організаційно-структурних М. Поровського та В. Чорновола. Перемогу лінії Чорновола забезпечила потужна низова підтримка критично налаштованих до „нової” влади громадян, яка в свою чергу зумовлювалася суперечливістю умов постання незалежної Української держави в результаті  політичних домовленостей між владою і рухівською верхівкою, а не внаслідок виконання рухівської програми. Перетворення Народного Руху України в політичну партію парламентського типу завершило значною мірою пошук варіантів власного місця в суспільно-політичному житті незалежної Української держави.

Таким чином, діяльність Народного Руху України в кінці 80-х початку 90-х років показує, що в силу своєї природи і призначення масові суспільно-політичні партії, громадські організації і рухи є активними учасниками соціально-політичного життя. Вони можуть успішно функціонувати і, що важливо, розвиватися  і діяти в конструктивному для суспільства напрямі тільки на основі дотримання національно-державницької ідеї з врахуванням досвіду історичного минулого в Україні, її традицій, на основі узгодження дій та інтересів. Тому громадсько-політичним рухам, партіям доцільно брати до уваги процес фомування політичних об’єднань і груп, які можуть стати реальною силою у розв’язанні завдань внутрішньо- і зовнішньополітичного розвитку Української держави, а це, в свою чергу, значною мірою сприятиме стабільності громадсько-політичної обстановки, як винятково принципового і вагомого чинника в умовах зміцнення національно-державної незалежності України на сучасному етапі її становлення.

 

 

3.     Україна в 80-х рр. XX ст. Суспільно-політичні зміни в період перебудови.

 

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко — представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільства в цілому, Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку потрясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потужної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Величезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандінавії. Над світом нависло те, чого він найбільше жахався,— ядерна катастрофа.

У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу. Радянським інженерам удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гігантському бетонному «саркофазі». За радянськими джерелами, внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (багато західних спеціалістів вважають, що число жертв більше), госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. чоловік, здебільшого українців, були вимушені покинути свої домівки — у багатьох випадках назавжди. Вкрай серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо Чорнобиля й навіть розташовані аж у Лапландії.

З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне багатій республіці та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці поширилося обурення тим, як свавільно й безвідповідально Москва нав'язала Україні цю електростанцію. Крім того, існують свідчення про те, що катастрофа спричинилася до зростання напруженості між союзним та українським партійним керівництвом, які одне на одного перекладали вину за аварію.

З початком перебудови у Москві багато фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал %гонек» на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитка застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона «опеклася», з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932— 1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917— 1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

08a

Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р. проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75 % усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 % загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови...

 

4.     Розвиток незалежної України.

 

  Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань. 02

  Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання Української держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять країн — Аргец-тина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого масштабу вона сприйняла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розпорошенням ядерних озброєнь. Розміщені на території України стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали її на третю після СІЛА і Росії ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не буде використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потенціал, який дістався у спадщину від СРСР, адміністрація президента Дж. Буша з певним острахом сприйняла появу в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств. Постала кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності, в ній майже не створювалися країнознавчі науково-дослідні установи, не готвалися спеціалісти із знанням мов, за винятком найбільш поширених.

Велике значення для України мало визнання її незалежності Росією. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Адже кожна республіка мала конституційне право порушити питання про свій вихід з Радянського Союзу.

Визнавши Україну, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище домінуючого центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не було сформульовано. Разом з тим в угоді про збройні сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992), договорах про колективну безпеку (травень 1992) та про укладення економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами дер-жав-членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД на нову наддержаву — з конфедеративним або навіть федеративним устроєм. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ А. Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати.

Підтримуючи курс на економічне зближення в межах СНД, її керівництво стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992— 1993 pp. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеохопної інтеграції. Україна підписала лише до 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.

Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і за можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд здійснювали політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

У червні та серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв'язала проблеми, але послабила напруженість між двома країнами.

Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Було також визначено правові засади розв'язання проблеми Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділяли багато уваги проблемам розбудови Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. осіб.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо Збройних сил. На їх основі відбувалися реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес розбудови Збройних сил мав керований характер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Радою документи готувалися на належному професійному рівні. Це зумовлювало необхідність повторного розгляду деяких питань і нерідко призводило до перевитрат державних коштів. Зокрема, необлікованість військового майна і невизначеність у критеріях розумної достатності в озброєннях та військовій техніці спричинили істотні втрати. Надлишки техніки не вдалося реалізувати у народному господарстві або спрямувати на експорт.

Розбудова Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з дотриманням міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для себе — Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документа Стокгольмської конференції щодо зміцнення довіри та безпеки й роззброєння в Європі (1976), документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992 р. тощо. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не вбачає у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.

Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди наголошувала на бажанні стати неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Останню крапку було поставлено на зустрічі глав держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство дістало назву Організація з безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та СІЛА і прем'єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску. Деякі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.

Постановою Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. на території України запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Цим було започатковано вихід України з рубльової зони. 8 жовтня було прийнято закон «Про громадянство України», 7 листопада— «Про державний кордон », що стало ще одним кроком на шляху перетворення України із союзної республіки на самостійну державу.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України». 28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України було затверджено тризуб. З тих пір національна символіка була визнана державою.

За п'ять років незалежності було сформовано усі атрибути державності — від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими. Це озцачало, що перехідний етап державного самовизначення було подолано. Підтвердженням цього стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України.

Перший рік чинності Конституції характеризувався безпрецедентною активністю української дипломатії, міжнародних контактів на всіх рівнях. Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він реалізувався насамперед в укладенні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а також пакета інших документів, які закріплювали принципи добросусідства. Були підписані також Українсько-російська декларація, Спільна заява двох держав, угоди та протоколи з питань співпраці в економічній сфері, що створило надійний фундамент рівноправних і взаємовигідних відносин.

Надзвичайно важливим актом з точки зору забезпечення національних інтересів України і зміцнення європейської безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомасштабного договору з Румунією. Договором про державний кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення питання кордонів з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточно закрив непрості, а часом і трагічні сторінки історії України й Польщі, стала Спільна заява президентів обох країн «До порозуміння і єднання».

8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум про врегулювання проблеми Придністров'я, повноправним гарантом якого виступила разом із Росією й Україна. Глава нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п'яти країн Центрально-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка започаткувала нову форму регіональної співпраці.

Завдяки*цьому в першій половині 1997 р. було усунуто чинники, які породжували певну напруженість у відносинах України з її найближчими сусідами, створено пояс безпеки і добросусідства. Це було важливим внеском у поліпшення політичного клімату в Центрально-Східній Європі та на континенті загалом.

Виваженість та конструктивність зовнішньої політики України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-Атлантичного альянсу в Мадриді. 9 липня 1997 р. тут було підписано Хартію про особливі відносини між нашою державою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входження України в європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті й недопущенні будь-яких спроб його поділів.

Створення сприятливого міжнародного середовища забезпечило необхідні об'єктивні умови для зосередження зусиль на розв'язанні найбільш гострих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед — на подоланні економічної кризи, закладенні основ економічного зростання.

16 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову про заснування газети «Голос України». Український парламент, у руках якого зосередилася повнота влади, потребував власного друкованого органу. Замість звичного для радянських видань гасла «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» нова газета, що почала друкуватися з 1991 p., обрала лозунг «Владу — Радам!». Це недвозначно свідчило про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту влади у незалежній Україні.

За 1992—1994 pp. Верховна Рада України прийняла до 450 законів. За відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя і не спрацювали. Річ у тім, що в пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього «соціалістичного табору») склалася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої застосувати нагромаджений людством досвід реформ було непросто. Просуватися вперед можна було лише через трансформацію світового досвіду до специфіки України, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні була значно кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого реформування. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

Декларативність деяких законів зумовлювалася незабезпеченістю їх відповідним механізмом впровадження. З часом цей недолік поступово вдалося подолати.

Зникнення з історичної сцени державної партії ініціювало трансформацію влади незалежно від волі політичних діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще з перших вільних виборів в український парламент. Суть цього процесу полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах радянської влади, на залежну від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування інституту Президента держави. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто запобігати переростанню будь-якої з них у диктатуру.

Продиктовані життям зміни вносилися до конституції 1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим Основним Законом радянського зразка.

Свідомо відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслідків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної партії було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Але гальмування демократичних перетворень, передусім економічних реформ, виявилося вкрай небезпечним. У пострадянський період державний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Верховної Ради як представника законодавчої влади, уряду і Президента як представників виконавчої влади.

Конституційна неокресленість повноважень призводила до постійних протистоянь у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Президент Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, який визначав її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.

Це свідчило про намір Л. Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а перебрати на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв'язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто (через розгляд справ у Верховній Раді), так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або «за інтересами»). Через 9 місяців виявилася нежиттєздатність Державної думи. Президент змушений був розпустити її, зіткнувшись з жорсткою опозицією парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавчої вертикалі влади.

У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про впровадження інституту представників Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Севастополі. Він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Водночас представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв'язувати питання, що належали до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади. Водночас відносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взято до уваги.

Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість Президенту.

У жовтні 1990 р. хвиля страйкових виступів, у яких активну роль відігравали студенти, змусила прем'єр-міністра В. Масола подати у відставку. Після цього уряд дістав назву Кабінет Міністрів, яка означала його підпорядкованість Президенту. Очолив його В. Фокін. Впродовж 17 місяців його кабінет піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося.

Верховна Рада в жовтні 1992 р. затвердила головою уряду народного депутата України Л. Кучму, який до того очолював одне з найбільших у світі підприємств з виготовлення ракет стратегічного призначення в Дніпропетровську.

Новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим, як В. Фокін. Навесні 1993 р. він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях через введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л. Кравчук запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і мав право видавати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону.

Верховна Рада не підтримала Л. Кравчука. Не погодилася вона й на відставку Л. Кучми, яку він запропонував після висунутих Президентом пропозицій. Л. Кучма отримав повноваження видавати декрети, які заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони.

У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з питань оперативного управління народним господарством. До функцій комітету, який мав очолити Л. Кучма, належали розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавчої влади за цим указом підлягала істотному перерозподіленню. Однак прем'єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він скоротив штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету Міністрів. Однак і це не розрядило ситуації. Після наполягань прем'єр-міністра Верховна Рада України прийняла відставку уряду.

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсутності законів, що визначали б коло компетенції посадових осіб, не завжди могли домовитися між собою. Що ж до діяльності парламенту або колективних органів влади на місцях, то робота їх час від часу заходила в глухий кут через вплив на політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного минулого. Вони не вміли прислухатися до аргументації одне одного, йти на компроміс, не мали досвіду парламентської політичної боротьби. Нарешті, їм бракувало професіоналізму, що завжди характеризувало новостворену політичну еліту раніше пригноблених націй.

Складність політичного становища України була зумовлена й відсутністю масових політичних партій. Нові партії не могли розраховувати на широке поповнення через відсутність в суспільстві традицій багатопартійного життя. КПРС була не політичною партією, а державним утворенням. Однак недовіру до неї маси перенесли на новостворювані партії. Тому більш-менш масовими організаціями залишалися тільки соціалісти, комуністи і національно-демократичні сили. Соціалісти та комуністи поповнювали свої лави людьми переважно старшого покоління, які звикли перебувати в державній партії і не сприймали змін у суспільстві. Народний рух України виступав не як партія, а як громадсько-політичне об'єднання, мав у своїх лавах сотні тисяч людей, які прагнули активно сприяти ліквідації тоталітарного ладу й державотворчій роботі.

На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народного руху в лютому — березні 1992 р. метою діяльності було визначено утвердження незалежності України і розбудову правової демократичної держави. Проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конструктивній опозиції до виконавчих структур. З'їзд обрав трьох співголів НРУ — І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола.

Після з'їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Багато з них вважало, що із здобуттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності. Вони обійняли відповідальні посади в президентських структурах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згуртувався навколо В. Чорновола, продовжували перебувати в конструктивній опозиції.

Рух організував кампанії протестів проти діяльності урядів В. Масола та В. Фокіна і домігся їх відставки. Центральний провід Руху в жовтні 1992 р. заявив, що ставлення до уряду Л. Кучми залежатиме від ефективності його реформаторської діяльності. До складу кабінету Кучми увійшли декілька пов'язаних з Рухом діячів. Зокрема, І. Юх-новський обійняв посаду першого віце-прем'єра, а М. Жулинський і В. Пинзеник стали віце-прем'єрами.

На IV з'їзді в грудні 1992 р. перетворення Руху на політичну партію завершилося. Перебільшуючи вплив своєї партії на маси, В. Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній основі. Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту зазнала невдачі. Весною 1993 р. від Руху відкололася група, яка оформилася у Всенародний рух України, очолюваний Л. Скорик і М. Поровським. Чисельність первинних організацій партії почала скорочуватися, вплив її на маси послабився.

КПРС існувала в республіці як Комуністична партія України, після заборони відродилася у формі кількох опозиційних партій, а саме: Соціалістичної партії України (голова — О. Мороз), Селянської партії України (голова — С. Довгань) та, згодом, Комуністичної партії України (перший секретар — П. Симоненко). Вони швидко подолали період становлення й активно включилися в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в місцевих радах. Кризова ситуація в народному господарстві скоротила кількість прибічників незалежності України й обмежила вплив національно-демократичних партій. Натомість серед населення зросла підтримка партій лівого спрямування. Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на критиці влади, лозунгах соціальної справедливості.

Невелика частка номенклатури, переважно старшого покоління, залишилася на попередніх ідеологічних позиціях. Не зумівши поступитися принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конкурентної боротьби на виборах. Деякі з них, користуючись своїм впливом у господарських структурах, знайшли собі місце у бізнесі.

Основна частина номенклатури, що знаходилась між двома крайніми групами (спеціалісти різних галузей економіки та культури з досвідом організаційної роботи), утворила партію влади.

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед загрозою кризи. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий термін (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців не брали участі у виборах, демонструючи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів було дообрано після нових турів голосування влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не набували довіри виборців, і після трьох турів голосування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депутатські фракції чисельністю понад 10 осіб мали тільки 4 партії: комуністи (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призна-ЧЄНЕЯ виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися такими, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих у першому турі голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.

Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кількість депутатських мандатів, три належать до лівих: Комуністична — 25% від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична— 4,1%. Решта— Народний рух України (5,9%) та Українська республіканська партія (2,4%) належать до правого флангу політичного спектра. З обраних на той час депутатів 168 мандатів (49,7%) отримали позапартійні кандидати.

Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів Соціалістичної партії О. Мороза та Селянської — О. Ткаченка було обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником. Члени цих партій очолили значну кількість постійних комісій.

Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став В. Масол. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися чинної конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів — КПУ, СНУ та НРУ, — створили у 1994 р. свої фракції.

За три роки після виборів ситуація в парламенті відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні корективи внесли поява нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, значно послабилися позиції Селянської партії — її депутати змушені були об'єднатися в одну фракцію з представниками Соціалістичної партії, яка створила свою фракцію в парламенті.

У вересні 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депутатських об'єднань: 3 фракції (Комуністичної партії, об'єднаної Соціалістичної та Селянської партій, Народного руху) та 7 депутатських груп.

На початок березня 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350 — 400 тис. осіб. Приблизно половина з них здійснювала регулярну роботу на загальнодержавному рівні, решта виявляла епізодичну активність або, залишаючись формально зареєстрованими, практично не діяла.

З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 р. активізувалася діяльність політичних партій щодо створення передвиборних коаліцій та блоків, поширення впливу на профспілки, національно-культурні товариства та інші громадські об'єднання, релігійні конфесії. Зокрема, були утворені політичні об'єднання «Рух за народ, за Україну» (НРУ, громадські організації), «Національний фронт» (Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Державна самостійність України), «Вперед, Україно!» (Християнсько-демократична партія, депутатська група «Реформи», інші структури), формувалися політичні об'єднання Соціалістичної та Селянської партій, «Трудова Україна» та ін. Крім того, створювалися непартійні структури в регіонах — громадські об'єднання, фонди — для забезпечення виборчої кампанії.

Водночас у Верховній Раді загострилися дискусії навколо закону про вибори. Основним їх предметом було визначення системи виборів — мажоритарної чи змішаної (пропорційно-мажоритарної). Полярність поглядів політичних партій не дала змоги досягти консенсусу в цьому питанні. Все ж таки парламентські вибори у 1998 р. відбулися за змішаною системою. Склад парламенту суттєво не змінився: перевага знову була у лівих партій. Головою Верховної Ради було обрано одного з тодішніх лідерів Селянської партії України О. Ткаченка. Збереглося також протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, яке перешкоджало роботі усіх державних структур. Тому в січні 1999 р. лідери пропрезидентських груп і фракцій створили у парламенті більшість й усунули О. Ткаченка з посади Голови, А. Мартинюка — з посади першого заступника Голови. Було усунуто також усіх лівих представників з усіх керівних парламентських посад. Новим Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща, а його першим заступником — лідера СДПУ (о) В. Медведчука.

Президентські вибори 1999 р. знову привели на посаду Президента держави Л. Кучму. Після інаугурації Президента було сформовано новий уряд. Прем'єр-міністром було призначено колишнього голову Національного банку України Віктора Ющенка. Склад уряду був сформований не за принципом політичної прихильності, а за фаховою ознакою. Уряд Ющенка працював до квітня 2001 р. У червні 2001 р. за поданням Президента України Верховна Рада України затвердила прем'єр-міністром Анатолія Кінаха.

Водночас Президент України своїм указом ліквідував інститут першого заступника і заступників міністрів, а також урядового секретаря і його заступників, запровадивши інститут державних секретарів, наділивши їх відповідними адміністративними правами.

Отже, наприкінці XX—на початку XXI ст. в Україні сформовано конституційні та інші правові підстави для захисту інтересів громадянина в його стосунках з органами державного управління. Конституцією передбачено, що кожний громадянин, який був затриманий правоохоронними органами, має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Кожен має право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною таємницею. Громадяни мають конституційне право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Важливою гарантією захисту прав людини і громадянина в їх стосунках з органами і посадовими особами державного управління є передбачене Конституцією право звернення до суду. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Крім того, кожен може звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Основним завданням соціальної держави є соціальний захист людини. Хоча у системі права України поки що немає спеціальної галузі соціального права, Конституція і чинне законодавство приділяють захисту цього виду прав та свобод людини велику увагу.

До соціально-економічних прав та свобод людини, що закріплені на рівні Основного Закону, належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на соціальний захист у разі втрати працездатності, втрати годувальника і безробіття. Сюди належать права на достатній життєвий рівень, охорону здоров'я тощо. Всі вони конкретизуються у Кодексі про працю та інших законодавчих актах.

Здійснення правосуддя в Україні належить виключно до компетенції судів. Судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції, які організовуються за принципами те-риторіальності та спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів, гарантує незалежність і недоторканність суддів.

Судочинство, залежно від характеру судової справи, проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засадами в Україні є: законність; рівність учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

В Україні діє Вища рада юстиції, яка бере участь у призначенні суддів на посади або звільненні їх з посад, виносить рішення стосовно порушення суддями і прокурорами своїх обов'язків, здійснює різні види дисциплінарного провадження стосовно суддів, які працюють у судах різних ступенів.

Ухвалення Конституції знаменувало собою справді доленосний акт, який став етапною віхою в розвитку українського суспільства й найважливішим підсумком п'ятирічного періоду утвердження державної незалежності України. За надзвичайно складних умов засади її суверенності було створено без політичних та соціальних потрясінь, відповідно до волевиявлення народу і загальноприйнятих міжнародно-правових норм. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.

Зовнішня політика незалежної України

Із проголошенням незалежності Україна почала брати активну участь у міжнародних відносинах як повноправний суб'єкт міжнародного права. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990), ухвалених Верховною Радою «Основних напрямках зовнішньої політики України» (1993), в Конституції України (1996).

Одним з основних напрямків зовнішньої політики України є підтримання дружніх взаємовигідних зв'язків з країнами СНД. Основним питанням щодо цього є забезпечення України енергоносіями з Росії та створення зони вільної торгівлі в межах СНД; спрощення режиму перетинання україно-російського кордону. 2003 р. Президент України Л. Кучма обраний головою на саммітах СНД. У вересні 2003 р. Україна разом із Росією та деякими іншими країнами СНД підписала угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), де провідну роль відіграла Москва. Претензії росіян на острів Тузлу у Керченській протоці загальмували процес входження України до ЄЕП. Але вдалими діями Президента Л. Кучми ситуація була врегульована і острів Тузла було збережено в кордонах України.

Західна політика України пов'язана з прагненням інтегруватись у європейські структури і зокрема з входженням у Європейський союз. Але цьому заважають економічне становище держави та суспільно-політична ситуація в ній, які не задовольняють європейським вимогам (не достатньо високий економічний потенціал в Україні). Тому Україна мусить задовольнятися певними двосторонніми угодами з високорозвиненими країнами з певних питань економічного та політичного співробітництва.

Україна є членом декількох регіональних міждержавних організацій, зокрема Центральноєвропейської ініціативи (з 1996 р.) та Чорноморського економічного співробітництва (1994) що дає їй можливість розширяти співробітництво в таких галузях, як зв'язок, енергетика, транспорт, екологічна безпека, наука і технологія, статистика, інформація, культура.

Певну роль Україна відіграла у врегулюванні локальних конфліктів, а саме, в Югославії, Сьєрра-Леоне, Південному Лівані, а з 2003 — в Іраку.

  Перехід від командно-адміністративної економіки до ринкових відносин спричинив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що потягло за собою загострення політичної ситуації. Було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради. 27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримали КПУ — 96, Народний Рух України — 20, СелПУ — 18 і СПУ — 14, що засвідчило домінування лівих сил. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні—липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Леонід Кучма.

Вільні вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху розвитку. У період правління Л. Кучми проведено певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва, національний прибуток за 1991–1994 рр. скоротився більш як наполовину (56%), карбованець страждав від гіперінфляції.

28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України, яка закріпила здобутки суверенної України, підтвердила право людини на безпеку, здоров'я та самовизначення у власній країні. Також документ мав урегулювати повноваження законодавчої, виконавчої та судової влад. У вересні того ж року Національним Банком, який очолював Віктор Ющенко, введено національну грошову одиницю гривню. Стабілізація фінансової сфери була одною з передумов відродження економіки.

У березні 1998 року парламентські вибори проведено за новою системою — мішаною (пропорційно-мажоритарною). З 450 депутатів 225 було обрано в одномандатних виборчих округах, а 225 — за списками від політичних партій і блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали КПУ (24,65%), Народний рух України (9,4%; 32), виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6%), Партія зелених України (5,4%), Народно-демократична партія (5%; 17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7%; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4%).

Вибори Президента відповідно до Конституції призначено на 31 жовтня 1999 р. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. До другого туру потрапили діючий президент Леонід Кучма та лідер комуністів Петро Симоненко. За Кучму проголосувало 56% виборців, за Симоненка — 38%.

Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено Віктора Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За роки його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення і розпочалось економічне зростання. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також певні позафракційні депутати. Більшість підтримувала дії уряду Ющенка. Головою Ради став Іван Плющ. Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання експортного  потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все це, більшість  Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., 10 

склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За" відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля, за 10 р. української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л.Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах.

Anatolij_kinach

 

16 квітня 2000 року відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за створення двопалатного парламенту, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України. Проте рішення референдуму так і не було втілено у життя.

Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Записи майора Служби безпеки України М. Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, свідчили про причетність до цього й інших резонансних злочинів представників найвищих ешелонів влади. Вони стали причиною резонансного «касетного скандалу», який значно знизив довіру народу до влади. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла, а 18 учасників акції були засуджені від 2 до 5 років ув'язнення.

Та попри те, авторитет влади був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном. Наслідком цього стало перегрупування політичних сил в країні у 2000–2001 рр, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. 2001 р. відправлено у відставку увесь уряд Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок Віктора Ющенка «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за змішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (23,55%), Комуністична партія України (20,01%), Блок «За єдину Україну!» (11,79%), Блок Юлії Тимошенко (7,25%), Соціалістична партія України (6,87%), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27%. Вперше в історії незалежної України комуністична партія поступилася першим місцем у виборчих перегонах.

На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції «Єдина Україна» увійшло 177 депутатів, до «Нашої України» — 118 депутатів, КПУ — 64, СДПУ (о) — 31, БЮТ — 23, СПУ — 22; 12 депутатів побажали залишитись позафракційними. Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції.Важливою подією історії України в 2004 році стала Помаранчева революція (Майдан) — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно яких переміг його суперник Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Вибори Президента України 2004 р. стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став тодішній Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, колишнього Прем'єр-міністра у 2000–2001 рр., прихильника реформ.

У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: Віктор Ющенко (39,26% голосів), Віктор Янукович (39,11%), Олександр Мороз (5,82%), Петро Симоненко (4,97%). Такий розподіл не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. Після першого туру підтримати Ющенка закликали Олександр Мороз та Анатолій Кінах. Віктора Януковича підтримала Наталія Вітренко. Голосування другого туру відбулося зі значними порушеннями і фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзит-полів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».

Своїм рішенням від 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

Під час Помаранчевої революції Україна перебувала у центрі уваги світової преси. На переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — бл. 12 тисяч осіб. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за Віктора Ющенка проголосувало 51,99% виборців за Віктора Януковича — 44,21%. Інавгурація нового Президента України Віктора Ющенка відбулась 23 січня 2005 року.

 

Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї Украни

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим радикальна переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

Viktor_Yushchenko_in_Polish_parliament На початку свого президентства В. Ющенко володів досить широким колом повноважень, наділених Конституцією України. Він мав право:

1.                     Призначати за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України, припиняти його повноваження та приймати рішення про відставку;

2.                     Призначати за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їх повноваження.

Але з першого січня 2006 року вступили в дію внесення змін до Конституції, які перетворили Україну на парламентсько-президентську республіку. Нововведення суттєво обмежили владні можливості Президента і, відповідно, розширили повноваження Уряду і Парламенту. Згідно з новою Конституцією, після виборів Парламент формує коаліцію депутатських фракцій, яка подає Президенту кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра. Якщо глава дежави підтримує дану пропозицію, то в Парламенті відбувається її затведження. А от відправити у відставку Прем‘єра глава держави вже не зможе.

Щоправда, за Президентом залишається право на  розпуск Верховної Ради, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Проте, відповідно до Конституції України, до так званої президентської урядової квоти входять міністри оборони, закордонних справ і глава СБУ. Але, навіть і вони приступають до виконання своїх обов’язків лише за згоди Парламенту. Решту міністрів призначає безпосередньо Верховна Рада. Президент також призначає голів обласних і районних держадміністрацій, але за поданням Кабінету Міністрів України .

У 2005 році (з 24 січня) на підпис Президентові України надійшло 334 закони, з яких він у 2005 році підписав 249, у 2006 – 12, повернув до Верховної Ради України для повторного розгляду у 2005 році 57 законів, у 2006 році – 16; при цьому до 11 законів право вето застосовувалося 2-3 рази.

За два роки діяльності Президент видав 2109 указів та 543 розпорядження.

Якщо говорити про діючі закони, прийняті Верховною Радою з ініціативи Президента, то їх (станом на 12 січня 2007 року) налічується 95, з яких 49 підтримано за часів діяльності Верховної Ради IV скликання та 46 Верховною Радою V скликання. Якщо підрахувати не підтримані Верховною Радою законопроекти, ініційовані Президентом, то за часів парламенту IV скликання їх було лише 8, в період ще не дуже тривалої роботи Верховної Ради V скликання – 12.

Загалом, найважливішими у сфері соціальної політики ми вважаємо: Закон України №3142-IV від 14 грудня 2005 року Про внесення змін до Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, Указ Президента України № 359/ 2006 від 10 травня 2006 року „Про основні напрямки вдосконалення системи соціальних виплат населенню”, Закон України № 231-V від 24 жовтня 2006 року Про внесення змін до Закону України „Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, Закон України № 436-V від 27 грудня 2006 року Про внесення змін до Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” щодо гарантій і прав окремих категорій пенсіонерів. Зокрема останнім встановлюється, що інвалідам II і III груп пенсія по інвалідності призначається у розмірі 100 відсотків пенсії за віком, якщо у них на день встановлення інвалідності наявний страховий стаж: у чоловіків – 25, а у жінок – 20 років, вони вже не працюють, а також, якщо звернення за призначенням пенсії відбулося не пізніше трьох місяців з дня встановлення інвалідності.

У сфері зовнішньої політики України основна увага була привернута до питання напрацювання нормативно-правової бази, необхідної для вступу у СОТ. Хоча, слід звернути увагу також на такі нормативно-правові акти як Закон України № 2936-IV від 20 жовтня 2005 року Про ратифікацію європейської угоди про правила, що регулюють пересування осіб між державами-членами Ради Європи, Закон України № 50-V від 8 серпня 2006 року Про ратифікацію угоди між Урядом України та Урядом Республіки Корея про реалізацію проекту створення телемедичної мережі м. Києва, Закон України № 54-V від 18 серпня 2006 року Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму та інші.

Врегулювання сфери охорони здоров’я Президентом відбувалося шляхом підписння Закону України №2899-IV від 18 жовтня 2005 року Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення, Закон України № 3534-IV від 28 березня 2006 року Про ратифікацію Рамкової конвенції Всесвітньої організації охорони здоров’я із боротьби проти тютюну, Закон України № 3537- IV від 3 квітня 2006 року Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення боротьби із захворюванням на туберкульоз та інші.

У своїй передвиборчій програмі Президент неодноразово наголошував на необхідності реформування судової системи в Україні. Тож, тут були підписані Закон України №3262-IV від 9січня 2006 року “Про доступ до судових рішень”, Указ Президента України №242/2006 від 20 березня 2006 року “Про План на 2006 рік щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів”, основною метою якого було визначено подальше здійснення судової реформи на засадах утвердження верховенства права відповідно до європейських стандартів, поліпшення якості кадрового забезпечення суддівського корпусу, підвищення ефективності судового захисту, а також організація вивчення громадської думки щодо ефективності діяльності судів, рівня корупції в судовій системі, якості правової допомоги та про результати досліджень поінформувати Президента України і громадськість.

4 лютого 2005 р.  за поданням Президента, Верховна Рада призначила Ю.Тимошенко на пост Прем'єр-міністра України. Тимошенко_Ю

Більшість міністерських портфелів в новому Уряді одержали представники партій, що входять до блоку “Наша Україна”. При формуванні складу Кабміну простежувалися такі особливості:

По-перше, при узгодженні кадрового складу Президент сумлінно намагався знайти компроміс між союзниками по виборчій кампанії і водночас виявив стійкість до політичного тиску відразу з декількох боків: як з боку соціалістів і їхнього лідера Олександра Мороза, так і з боку різних течій у середовищі „Нашої України”. Але під тиском майданного настою суспільства, В.Ющенко не наважився запопонувати іншу кандидатуру, окрім Ю. Тимошенко.

По-друге, до процедури формування нового складу Кабміну були залучені практично усі фракції, крім комуністів. Президент публічно взяв на себе відповідальність за дії Уряду. Він дав зрозуміти усім, що будь-яка протидія Кабінету Міністрів буде автоматично розцінюватися як виклик главі держави..

По-третє, результат затвердження Ю.Тимошенко на посаді Прем'єр-міністра у 373 голоси засвідчив, що окрім КПУ, бажаючих записати себе до опозиції немає.

Сподівання громадян на новообраний Уряд були дуже високі. Робота розпочалася на позитивних, оптимістичних нотах.

Звітуючи про роботу Кабінету міністрів у першому кварталі, Ю.Тимошенко доповіла про зростання показників в усіх ключових галузях економіки. Перші сто днів Ю.В. намагалася не відступати від поставлених Президентом завдань, які він сформулював у своїй передвиборчій програмі – “10 кроків назустріч людям”.

У свою чергу, Віктор Андрійович, оцінюючи перші сто днів діяльності Уряду, виставив йому найвищий бал. Недоліки і помилки Кабміну він пояснив об’єктивними труднощами становлення команди та важким спадком, залишеним попередніми урядами.

Співпраця Президента і Прем’єр-міністра на цьому етапі відбувалася ефективно, безконфліктно, шляхом взаємодопомоги та підтримки. Ззовні, принаймні, усе виглядало досить таки гармонійно. Але під час другої стоденки своєї роботи Кабінету Міністрів вже довелося зіткнутися з рядом серйозних проблем: це і м’ясо-молочна, і бензинова, і цукрова кризи, які викликали не лише гострі конфлікти усередині самого Уряду, а й спровокували подекуди жорстку критику глави держави.

8 вересня 2005 р. — Президент підписав Указ про відставку Кабінету Міністрів, який очолювала Ю. Тимошенко. А вже 13 вересня 2005 р. – В.Ющенко звинуватив екс-прем’єра в зраді ідеалів Майдану та використанні посади задля власних інтересів.

Після відставки Ю. Тимошенко виконувачем обов’язків було призначено потенційного кандидата на посаду Прем’єра “компромісного” для влади і опозиції Єхануров_Юрій_Іванович Ю.Єханурова. Як і передбачалося, майбутній уряд повинен був мати суто “перехідний” або ж “технічний” характер, забезпечуючи роботу виконавчої гілки влади до березневих виборів і формування нового Кабінету міністрів за їх результатами. Проте, прагнення В.Ющенка якомога швидше затвердити новий склад Кабміну наштовхнулося на опір Верховної Ради. Голосування 20 вересня показало, що Президенту потрібна підтримка з боку опозиції, якої не було. В. Ющенко був змушений піти на компоміс із Партією Регіонів у вигляді підписання сумнозвісного “Меморандуму порозуміння між владою та опозицією”, який фактично розвіяв сподівання народу на те, що “бандити сидітимуть у тюрмах” і ще більше зіпсував імідж Президента.

Вже першим справжнім випробуванням для Уряду Ю. Єханурова стала “газова війна” з Російською Федерацією, яка засвідчила достатньо високий рівень співпраці і довіри між Президентом та Прем’єром. Підписані Кабміном газові угоди Президент оцінив надзвичайно високо.

Якщо ж звернутися до реалізації Урядом президентських передвиборчих обіцянок, то тут не склалося. Так, в одному з інтерв’ю, Прем’єр-міністр відкрито заявив про те, що наразі є неможливою реалізація запланованих пенсійної, житлово-комунальної реформ, адмінреформи та реформи охорони здоров’я. Таким чином, заходи щодо поліпшення життя простих громадян, виявилися не під силу навіть відверто “пропрезидентській команді”, що остаточно поставило під сумнів можливість реалізації передвиборчої програми до закінчення президентського терміну.

Говорячи про прем’єрство Yanukovich В. Януковича варто, на нашу думку, звернути увагу на особливості цього призначення. По закінченню виборів до Верховної Ради важливим та необхідним кроком була процедура створення парламентської коаліції, яка мала б сформувати уряд. Після відомих усім політичних перипетій, що тривали близько чотирьох місяців, було створено “антикризову коаліцію”, яка помістила під своїм дахом ПР, СПУ, КПУ. Новосформований уряд розпочав свою діяльність 4 серпня 2006року.

Цікаво, що ще у травні місяці 2006 року ним було зроблено однозначну заяву: “Помаранчево-блакитна коаліція на сьогодні виключається. Найкращий варіант – це помаранчева коаліція. Народ чекає саме такого союзу”.

З 2005 року, після приходу В.Ющенка до влади, спостерігається активізація процесу співробітництва з НАТО. У квітні цього року започатковано інтенсифікований діалог між Україною і НАТО з питань членства та відповідних реформ, для розвитку якого Генеральному Секретарю НАТО передано Початковий дискусійний документ, де передбачається активізація консультацій з Альянсом щодо спрямування діяльності органів державної влади України на підготовку до членства в НАТО. Важливим є документ “Поглиблення співпраці Україна–НАТО: пріоритети на найближчий період”, в якому відображені зобов’язання Альянсу надавати допомогу Україні в таких ключових сферах, як зміцнення демократичних інституцій, співробітництво у реформуванні системи оборони і безпеки, розв’язання проблем, пов’язаних із соціально-економічними наслідками військової реформи.

17 січня 2010 року відбувся перший тур президентських виборів в Україні, у результаті якого переможця виявлено не було. 7 лютого було проведено другий тур виборів, у якому перемогу з відривом у три відсотка над тодішнім Прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко здобув опозиційний лідер Віктор Янукович. Це перший в історії України випадок, коли президента було обрано менше, ніж 50% голосів виборців.

11 березня 2010 р. було сформовано новий уряд на чолі з Миколою Азаровим. Mykola_Azarov_27_April_2010-1

21 квітня 2010 р. Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 27 квітня цю угоду ратифікували Верховна Рада України і Державна дума Російської Федерації.

 

 

Джерела інформації з курсу історія України:

а) Основні

1.     Субтельний Орест. Україна. Історія. - К 1993.

2.     Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів, 1996. – 488 с.

3.      Історія України / Під редакцією В. А. Смолія. – К 1997. – 423 с.

б) Додаткові

4.     Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах. – К. 1994.

5.     http://uk.wikipedia.org/wiki/Orange_rev2.jpg

6.     http://www.readbookz.com/books/170.html