Матеріали для підготовки студентів до семінарських занять.

Заняття 5.

Україна в післявоєнний період (1945 – 2000-ні рр.).

 

Перелік питань, які виносяться на семінарське обговорення:

1. Період відбудови в післявоєнний період 1945 – 1950 – і рр.

2. Хрущовська «відлига» і Україна (1954 – 1964 рр).

3. Брежнєвський застій  у економіці. Інакомисліє і дисиденство.

(4               – 1982 рр.).

4. Україна в період перебудови та боротьби за незалежність (1985 – 1991 рр.).

5. Народний рух України у боротьбі за незалежність.

5. Україна на державотворчому етапі (1989 – 1994 рр.).

6. Україна в період незалежності (1994 – 2000-ні рр.).

 

 

1. Період відбудови в післявоєнний період 1945 – 1950 – і рр.

Відбудовчі роботи в Україні почалися вже в 1944 році. У вересні 1945 р скасовано ДКО. Усі функції були в руках Ради Народних Комісарів. Відновлювався 8-ми год. роб. день, нормалізувалося життя. В Україні в післявоєнний період залишилося непошкодженим 19% промисловості. Продуктивність праці повинна зрости на 36 %. Лютий – березень 1946 р. Сталін висунув лозунг перехід до комунізму.

Хоч життєвий рівень країни був дуже низьким, але Сталін прагнув перевершити довоєнний розвиток у важкій промисловості і виробництві зброї, зокрема ядерної. Все це вимагало дуже великих ресурсів.

У важкому становищі перебувало і с\г. у 1946 р. прийшла посуха і голод. Продовжилася колективізація земель. Хрущов розпочав утворення великих агро міст, щоб забезпечити населення всім необхідним в цей період.

У квітні 1945 р Україна і Білорусія були включені в число ООН.

Поглинення Західної України позначилося великими репресіями проти греко-католицької церкви і УПА. 8 березня 1946 р. скликано синод, щоб розглянути питання зв’язків з Римом. Результатом було розрив Берестейської унії і приєднання до православ’я. Дії проти УПА мали масовий характер в 1945 – 1947 рр.  У березні 1947 р. загін УПА вбили зам міністра оборони Польщі Кароля Сверчевського, що послужило повному розгрому УПа з-боку польсько-радянською армією. 02b

Для відновлення економіки використовували працю військовополонених. Відбудовували металургійні комбінати «азовсталь», «Запоріжсталь»,Кременчуцький та Єнакіївський металургійні заводи. Відбудовано Дніпровську ГЕС. Відновлено щахти Донбасу, Харківський тракторний завод, авіаційні, хімічні, машино-будівні заводи, транспортна системи. Збільшувалося число вугільних заводів. и

 Обсяг валової продукції порівняно з довоєнним збільшився до 1950 р. в 4,4 раза.

У дрогобицькій області в 1946 – 47 рр. було розвідано Більче – Волинське і Рудківське газові родовища, що мали союзне значення. У 1948 р запрацював газопровід Дашава-Київ, а в 1951 р. український газ отримала Москва. Легка промисловість була на дуже низькому рівні. Збір зернав УРСР в 1946 р. становив 531 млн. пудів що було в 3,5 рази менше 1940 р.

Голод 1946 р забрав життя 242 тис. чол.. а в 1947 – 520 тис. чол. СРСР у квітні 1946 р. підписав з Францією угоду про поставку країні про поставку зерна. 500 тис. тон поставлено за низькими цінами. Щоб відновити життя уряд посилав спеціалістів з Росії на відбудову економіки в Україні.

Щоб підняти дух західноукраїнського населення вводилася українська початкова освіта. Зростала і вища освіта. У 1950 р. навчалося 24 тис. студентів. Але населення не бажало вступати до лав комуністичної партії. Багато членів партії це були приїжджі громадяни з Росії чи східної України.

СРСР здійснювали і культурний вплив на українське суспільство. Сталін поручив свому раднику по культурі Жданову провести програму культурного розвитку УРСР. Зокрема вводилася російська мова і російська культура. Зокрема критиці була піддана парця Петровського «Історія України», опера Данькевича «Б.Хмельницький», вірш В.Сосюри «Любіть Україну» звинувачений у націоналізмі.

 

2. Хрущовська «відлига» і Україна (1954 – 1964 рр).

 Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. боротьба за крісло генсека розгорілося між Берією, Хрущовим і Малюнковим. У червні 1953р. Берію було засуджено і звинувачено у шпигунстві і розстріляно. У вересні 1953 р. Першим секретарем обрано М. Хрущова. З квітня 1953 по лютий 1956 рр. було переглянуто політичні справи післявоєнного часу. Тисячі людей були повернуті додому.. перейшли під контроль органи безпеки та МВС. В червні 1953 р. новим секретарем УРС став О.Кириченко. Головою Президії верховної Ради УРСР став Коротченко. В 1954 р. передано Крим до складу УРСР. В органах влади зросла чисельність українців. Зросла зовнішньо-політична діяльність. дю

14-25 лютого відбувся XX з’їзд КПРС, де Хрущов виступив з промовою розвінчування культу особи Сталіна. Однією з реформ було реформування народного господарства. Утворювалися Ради народного господарства раднаргоспи. Їм підпорядковувалися усі фабрики і заводи, що працювали в країні. Україна лідирувала у важкій промисловості по виплавці чавуну, сталі, але відставала по продуктивності праці і рівню життя населення. За період з 1951 по 1965 рр. було збудованов Україні 1960 великих підприємств. Підвищувалося технічне оснащення, ріс рівень НТР, розвивався транспорт як сухопутний так і річковий, вводилися нові верстати, напів механізовані машини-роботи.

Хрущов звертав увагу на рівень життя населення, на розвиток легкої і харчової промисловості. Ідновили роботу Донецька трикотажна фабрика і Червоноармійська панчішна, швейні фабрики в Кіровограді, Артемівську, Дрогобичі і Миколаєві, Луганська взуттєва фабрика. Херсонський бавовняний комбінат став найбільшим у країні.

У Львові виникли перші виробничі об’єднання – фірми «Прогрес» і «Світанок» (шкіряна). До 1966 р. в системі легкої промисловості було 27 виробничих об’єднань. Розвивається чорна металургія, виробництво чавуну, сталі, розвивалась хімічна промисловість. Збудований Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна.

З’явилися нові помислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла церква, Чернівці, Львів. У 1950 – 1965 в економіку України було вкладено74 млрд. карбованців. Розширювалася мережа газо-проводів. Введено в дію газопроводи Шебелинка – Харків, Дніпропетровськ – Запоріжжя, Новомосковськ – Полтава, Угерське –Івано-Франківськ, Львів – Чернівці. Зросла кількість видобутку нафти і газу. Освоювалися родовища в різних областях України. У 1962 р. було пущено першу магістраль нафтопроводу «Дружба, яка постачала нафту з України в Польщу, НДР, Чехословаччину і Угорщину. Видобуток газу зріс у 4 рази.

 За 1959- 1965 в .Україні було введено в дію і реконструйовано близько 33 діючі шахти.в 1951 -58 роках будуються нові електростанції. 1955 р. Каховська Гідроелектростанція, 1956 р. Рицька ГЕС в Закарпатті.. в 60 рр. з’являються теповози і електровози, збільшується розвиток поїздів, електрифіковано залізниці. Збільшується комп’ютеризація. В 1959 – 1962 рр. протяжність авіаліній подвоюється.

В 1954 -1956 рр. Хрущов починає освоєння цілинних земель – 13 млн. га земель освоюється в Заволжі і Казахстані для обробітку. 100 тис. студентів їхали в ці території для обробітку земель і її оселення. Це вивозило українців з їхньої території. Вирощування кукурудзи теж мало одіозні наслідки. бб

Хрущов мав наміри наздогнати і перегнати Америку по виробництву мяса і птиці. Але усі реформи призвели до падіння економіки а не до її зростання.

У квітні 1958 р. Хрущов виступив на 13 з’їзді ВЛКСМ і закликав подолати відірваність шкіл і вузів від життя. Був опублікований закон »Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР».. в основу було покладено об’єднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. В школах обов’язково вводилася уроки трудового навчання, вводили майстерні і цехи.

У культурі відбулися позитивні зміни. Так у 1957 р. вийшов «Український історичний журнал. З 1959 – 1965 рр. виходить 17 томна праця «Української радянської енциклопедії», «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія місті сіл УРСР».. видавалися твори Малишка, О. Гончара, М.Рильського, Бажана, Воронька, О.Вишні і С.Олійника. Шелест жд

У середині 60-х рр. в Україні назріває рух шістдесятників або дисидентів. У травні відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою, організованою в 1959 р. Л.Лук’яненком. Спілка мала на меті вийти Україні зі складу СРСР на основі статті конституції УРСР про самовизначення. Суд присудив замінити розстріл на 10 річне ув’язнення. В жовтні 1961 р. Хрущов поставив нову програму партії побудови комунізму в СРСР.

В березні 1962 р. він провів реорганізацію с\г комплексу. На пленумі ЦК КПРС Хрущова було позбавлено лавр ГЕНСЕКА.

 

3. Брежнєвський застій  у економіці. Інакомисліє і дисиденство.

 (1964 – 1982 рр.).

 

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінчення так званого "великого десятиліття" настала майже 20-літня "ера" Л.Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. 05

А що ж на практиці? Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Корінних змін, як бачимо, тут не планувалося. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення числа диктованих зверху показників.

Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новим керівництвом шлях. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в сільському господарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму п'ятирічку на 16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966— 1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981— 1985 рр. — лише 19%. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон гектарів. Найбагатші землі нерідко передавалися під капітальне будівництво або ставали дном штучних морів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя на селі, внаслідок чого протягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який до того ж підтримувався головним чином за рахунок нещадної експлуатації та розпродажу національних природних багатств, обсяг яких катастрофічно зменшувався. Це безпосередньо торкалося і України. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сферах освіти, науки, культури, медицини. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня.

Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало посилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала репресивні методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста па посту першого секретаря ЦК КПУ  змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н.  Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стале створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої  входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977—1978 рр. відбулися а і суди над провідними членами групи. Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і штучне утворення так «нової історичної спільноти — радянського народу". Посилювалася русифікаторська політика. Глибока економічна криза, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці — такими були о характеристики СРСР кінця 70-х — початку 80-х років.

 

 

4. Україна в період перебудови та боротьби за незалежність (1985 – 1991 рр.).

 

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко — представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільства в цілому, Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.

 9kub5_4

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку потрясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потужної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Величезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандінавії. Над світом нависло те, чого він найбільше жахався,— ядерна катастрофа.

04

У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу. Радянським інженерам удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гігантському бетонному «саркофазі». За радянськими джерелами, внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (багато західних спеціалістів вважають, що число жертв більше), госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. чоловік, здебільшого українців, були вимушені покинути свої домівки — у багатьох випадках назавжди. Вкрай серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо Чорнобиля й навіть розташовані аж у Лапландії.

9kub5_4

З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне багатій республіці та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці поширилося обурення тим, як свавільно й безвідповідально Москва нав'язала Україні цю електростанцію. Крім того, існують свідчення про те, що катастрофа спричинилася до зростання напруженості між союзним та українським партійним керівництвом, які одне на одного перекладали вину за аварію.

З початком перебудови у Москві багато фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал «Огонёк» на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитка застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона «опеклася», з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932— 1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917— 1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

08a

Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р. проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75 % усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 % загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови...

5.     Народний рух України у боротьбі за незалежність України.

 

 Аналіз історичних передумов виникнення Народного Руху України приводить до висновку, що вони визначаються як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками: станом України як в межах радянської держави, а також розвитком міжнародної суспільно-політичної думки у напрямку свободи і незалежності кожного народу, його правом на самостійну національну державність. Тобто, український Рух, як ядро громадсько-демократичних сил України, – це динамічна складова процесу національного державотворення, що формувався під впливом політичних, економічних, культурних факторів і перманентно розвивався в часі й просторі, забезпечуючи практичну реалізацію актуальних завдань в українській національній ідеї. Суб’єктивним фактором виникнення Руху слід вважати традиції національно-визвольного руху українських дисидентів, шестидесятництва, Української Гельсінської групи, інших національно-демократичних організацій та об’єднань: „Меморіалу”, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, „Просвіти”, асоціації „Зелений світ”, що стало поштовхом до активізації у боротьбі за власну державу. Рухівські лідери, серед яких були колишні дисиденти В’ячеслав Чорновіл, брати Михайло і Богдан Горині, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, шістдесятник Іван Драч набули досвіду організаційної боротьби за часів Української Гельсінської групи та Української Гельсінської спілки. Духовними витоками Руху стали споконвічні прагнення українського народу до самовизначення, здобуття національних прав і встановлення власної держави. НРУ, зініціювавши процес створення незалежної України, був  породжений вибухом громадсько-політичної активності на хвилі національного відродження 1989 –1991 рр., акумулював ідею незалежності Української держави, зробив її першочерговою. Враховуючи попередній досвід національно-визвольних змагань, він напротивагу налагодженому десятиріччями механізму тоталітарного режиму протиставив ініціативу й діяльність народу. І заслугою його  лідерів та керівників є те, що вони використали попередні історичні надбання в цій царині у нових політичних і соціально-економічних умовах. Об’єктивними передумовами виникнення НРУ були тоталітарний характер радянської системи, стан України в складі СРСР, відсутність власної Української держави. Перебування України протягом тривалого часу в складі СРСР призвело до глибокої політичної та економічної кризи, практично до вирішення питання про існування чи неіснування Української держави і нації взагалі.

Народний Рух України виступив як широка коаліція національно-демократичних сил, об’єднавши представників усіх верств українського суспільства, які підтримали демократичні реформи в республіці, та став чинником консолідації національно-демократичних сил. Рух української спільноти, руйнуючи стару радянську систему, був суголосний глибинним силам української історії. В суперечності з комуністичною ідеологією Народний  Рух України став своєрідним спрямовуючим  вектором для національно-демократичного руху, невипадково роль загальносоюзних партій на  Україні була незначною. Актуалізація рухівської ідеї в суспільстві стала ознакою його політизації, відмови від пасивного сприйняття рішень до готовності самостійно їх виробити й відповідати за них. Природно цей перехід був позначений пошуком нових форм участі в громадсько-політичному житті країни поза межами партійних структур.

Ідеологія НРУ в цілому відображає характерну тенденцію всього українського національно-визвольного руху, а саме – перехід від бездержавного до державного статусу української нації. Вже перші програмні документи рухівської організації засвідчили її опозиційний до влади характер, який зберігся протягом всього часу її існування. Програма НРУ синтезувала в собі усі вимоги українців до демократизації суспільно-політичного життя, створення умов для національно-державного відродження, поліпшення життєвого рівня, збереження природного середовища. У прийнятій Установчим з’їздом Програмі Руху обстоювалось питання відродження української мови і культури, порушувались екологічні проблеми, що постали перед Україною, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, вказувалось на необхідність проведення демократизації політичної, економічної і соціальної системи республіки. Особливий наголос робився на необхідності забезпечення прав національних меншин і груп в Україні. Виразне домінування саме національної ідеї є тим критерієм, який дозволяє однозначно ідентифікувати Народний Рух України як виразника інтересів українського народу.

Становлення Народного Руху України було пов’язано із виникненням демократичного руху, адже навіть перші акції національних сил у 1987–1989 рр. спрямовувалися на поширення гласності, плюралізму, реального доступу до механізмів влади. У процесі кристалізації рухівської ідеї можна виділити наступні етапи: перший – публічні висловлювання потреби створення народного фронту в підтримку перебудови (липень – вересень 1988 р.); на другому простежується підтримка ідеї письменницькою організацією та робота над програмовими документами (жовтень 1988 – 16 лютого 1989 рр.); для третього етапу характерне публічне обговорення програмних документів (16 лютого – 9 вересня 1989 р.). Рух, разом з іншими національно-демократичними організаціями, виступав за реальний політичний і економічний суверенітет України; політичний плюралізм; багатопартійну систему; створення економічної системи України на засадах різноманітності; рівноправних форм власності: державної, кооперативної, індивідуальної, акціонерної, приватної, змішаної; прийняття нової Конституції України, створеної до міжнародних угод про права і свободи людини; національне відродження українського народу, вільний розвиток культури і мов національних меншостей України; реальну свободу віросповідання, легалізацію Української греко-католицької церкви та Української автокефальної  православної церкви. В той же час у програмових документах і діяльності НРУ позначилися притаманна українцям обережність та вичікування в прийнятті відповідальних рішень, далися знати наслідки радянської національної політики, сформоване мислення за директивами КПРС. Чітко сформульовані ідеї суверенності та незалежності України знайшли своє відображення в програмних документах Руху лише тоді, коли процес демократизації українського суспільства розвинувся настільки, що  було прийнято радикальну „Декларацію про державний суверенітет”.

Попри домінуючу романтично-мітингову суть рухівської  діяльності в початковий період історії НРУ та певну невизначеність перших програмних документів, з перших днів існування Рух виступав за українську національну державність і національно-культурне відродження українців. Рух  постав не лише як громадсько-політичне об’єднання, а насамперед політична концепція, нова форма багатовікової боротьби українського народу за самостійну і незалежну Українську державу. У  процесі  вивчення механізму його функціонування найбільш реально проявлялися такі напрямки проведення політичної, агітаційної та організаційної роботи по піднесенню національної свідомості громадян України як  вирішальної передумови здобуття української державності та побудови громадянського суспільства; висування своїх кандидатур на виборах; його взаємодія з іншими самодіяльними рухами, об’єднаннями і партіями на спільній або коаліційній платформі; підготування і поширення друкованих видань та інших інформаційно-пропагандистських матеріалів; прагнення  до координації дій і обміну досвідом політичної боротьби з національно-демократичними силами різних регіонів України. На характер Руху особливо впливали й різні форми і методи в громадсько-політичній роботі серед населення республіки, які застосовувались. Найчастіше використовувалися: мітинги, демонстрації, акти громадської непокори, засоби масової інформації, як впливова сила на суспільно-політичну думку. Найпотужнішими заходами Руху були „Живий ланцюг” до Дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 р.) та масове відзначення 500-річчя Запорізького козацтва (7 – 12 серпня) на Нікопольщині та в Запоріжжі, а також великі  історико-просвітницькі акції під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині. Вони демонстрували силу і єдність Руху, єдність України на шляху до її соборності. Багатогранна діяльність НРУ справила визначальний вплив на консолідацію демократичних сил та їх організаційного згуртування, наростання різновекторних виявів громадсько-політичної активності у боротьбі за незалежність і відновлення української національної державності. Значну роль у посиленні впливу Руху на свідомість громадян відіграли виборчі кампанії 1989 і 1990 рр., а також парламентські форми роботи. Найбільшим досягненням НРУ було прийняття  Верховною Радою 16 липня 1990 р. „Декларації про державний суверенітет України” та 24 серпня 1991 р. „Акта проголошення незалежності України”, що переконливо свідчило про його значний внесок у відновлення й становлення Української держави, тобто серед найвизначніших досягнень слід назвати незалежність України. Рухівці відіграли роль каталізаторів демократичних процесів даного періоду української історії, формуючи своєю радикальною позицією рішучість, впевненість і  відданість ідеї демократичної, правової та самостійної України. Найактивніше діяльність НРУ проявилася в західних областях і в центрі, тобто там, де національна свідомість населення була найсильніша, і де українці виразно ідентифікували себе з Україною, а не з СРСР, визначали себе, власне українцями, а не радянськими людьми.

У багатоаспектній діяльності Народного Руху України в умовах боротьби за відродження Української держави на одне з перших місць постало завдання залучити всі національні меншини, що проживали на теренах України до участі в суспільно-політичному житті й державотворенні, перетворити багатонаціональний склад населення республіки на чинник сили і могутності  держави. У відповідні періоди створення і становлення Руху національні проблеми були чи не найголовнішими серед широкого спектру проблем. Національне питання знайшло своє відбиття в програмних і пропагандистських документах НРУ: Програмах і Статутах Всеукраїнських зборів НРУ, зверненнях, заявах та ухвалах Центрального Проводу, Великої та Малої Рад НРУ. Питання, які піднімалися в рухівських документах, стосувалися таких ключових проблем, як: права людини, нації та держави; питання двомовності; проблема російсько-українських відносин; кримсько-татарська проблема; питання взаємин національних меншин; допомога національно-культурним товариствам. Діяльність Руху щодо гармонізації міжнаціональних відносин здійснювалась за напрямками: використання Ради Національностей НРУ, фракції націонал-демократів у парламенті, організація багатотисячних маніфестацій, страйків, мітингів, що проходили під національно-демократичними гаслами; проведення культурно-просвітницької роботи по сприянню піднесення національної самосвідомості населення республіки. Народний Рух України постав як інтернаціональна громадсько-політична організація, як своєрідна форма вияву громадсько-політичної активності українського народу, як діяльність, спрямована на досягнення спільної мети, що могла б задовільнити усі  національні меншини і етноси, що живуть на Україні. НРУ відіграв значну роль у формуванні міжнаціональної толерантності і взаєморозуміння.

У своєму розвитку Народний Рух України повторив долю аналогічних масових громадських організацій колишнього СРСР періоду перебудови. Усі вони, переважно, мали схожі моделі, гасла, соціальні бази. Їх потужність залежала не стільки від внутрішньої згуртованості,  скільки від наявності не менш сильного об’єкту протидії, на якому фокусується весь суспільний негатив. Не випадково після проголошення незалежності України і заборони комуністичної партії дезінтеграційні процеси в НРУ набули незворотнього характеру, що в політичних питаннях вилилося в протистоянні ліній І. Драча – М. Гориня та В. Чорновола, а в організаційно-структурних М. Поровського та В. Чорновола. Перемогу лінії Чорновола забезпечила потужна низова підтримка критично налаштованих до „нової” влади громадян, яка в свою чергу зумовлювалася суперечливістю умов постання незалежної Української держави в результаті  політичних домовленостей між владою і рухівською верхівкою, а не внаслідок виконання рухівської програми. Перетворення Народного Руху України в політичну партію парламентського типу завершило значною мірою пошук варіантів власного місця в суспільно-політичному житті незалежної Української держави.

Таким чином, діяльність Народного Руху України в кінці 80-х початку 90-х років показує, що в силу своєї природи і призначення масові суспільно-політичні партії, громадські організації і рухи є активними учасниками соціально-політичного життя. Вони можуть успішно функціонувати і, що важливо, розвиватися  і діяти в конструктивному для суспільства напрямі тільки на основі дотримання національно-державницької ідеї з врахуванням досвіду історичного минулого в Україні, її традицій, на основі узгодження дій та інтересів. Тому громадсько-політичним рухам, партіям доцільно брати до уваги процес фомування політичних об’єднань і груп, які можуть стати реальною силою у розв’язанні завдань внутрішньо- і зовнішньополітичного розвитку Української держави, а це, в свою чергу, значною мірою сприятиме стабільності громадсько-політичної обстановки, як винятково принципового і вагомого чинника в умовах зміцнення національно-державної незалежності України на сучасному етапі її становлення.

 

 

 

6.     Розвиток незалежної України.

 

     Трансформація економічної системи.

 

За час перебування у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу республіка досягла істотних результатів у розвитку економіки. Однак за високими показниками випуску промислової продукції приховувалася зовсім неприваблива картина. По-перше радянська промисловість, у тому числі українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо або опосередковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості пов'язана з витратами величезних коштів упродовж~бататьох років. По-друге, так звані «базові галузі» української промисловості (вуглевидобуток і металургія) давно вже не користувалися увагою Держплану СРСР. У розвитку нових потужностей перевага надавалася іншим регіонам, з більш сприятливими техніко-економічними показниками виробництва. Зокрема, обмежувалися капіталовкладення в економіку Донбасу, натомість прискорено розвивалася добувна й обробна промисловість Кузбасу.

Галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкладень у створення нових потужностей катастрофічно швидко старіли, бо існуючі потужності в радянській промисловості десятиріччями майже не оновлювалися за рахунок амортизації, тобто коштів, що становили собівартість продукції, а не національний доход. Частка амортизації, що призначалася для цілей оновлення, вилучалася в бюджет, а потім використовувалася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших галузях і на інших територіях. Така практика була можливою тільки в командній економіці. На перший погляд, додаткове фінансування капіталовкладень у галузі, що вважалися пріоритетними, сприятливо позначалося на промисловості. Однак така практика знекровлювала галузі, що недоодержували створювані в них амортизаційні кошти і не мали достатньої кількості асигнувань на нове будівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й легка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-х років. Це призводило до випуску продукції низької якості, перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічної обстановки.

Основою радянської економіки були гігантські підприємства монопольного типу, продукція яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в радянські часи промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і аніскільки не залежала у фінансовому або техніко-економічному відношенні від території, на якій розміщувалася.

Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Після розпаду СРСР вони певний час ще підтримували колишні виробничі зв'язки, хоча відразу почалися ускладнення з фінансуванням. Гострішими стали перебої з матеріально-технічним постачанням.

Промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основною частиною її товарної продукції були напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків був зумовлений прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. Адже продукція українських підприємств за світовими стандартами була неконкурентоспроможною. А припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без партнерів та споживачів, а відповідно — без фінансування.

Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися дешевшими видами палива, виникла залежність від нафти і газу. Власних родовищ нафти і газу в Україні завжди було мало. Впродовж останніх 30 років вони у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже повною відсутністю енергозберігаючих технологій.

З початком інтеграції колишніх союзних республік у світове господарство став неминучим процес ліквідації цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того, як Україна стала платити Росії і Турк-меністану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко зросла. Це означало підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту.

За цих умов домогтися економії палива запровадженням енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже із зниженням національного доходу пошук коштів на відповідні капіталовкладення став нерозв'язною проблемою. З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливість користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити куповане в Росії і Туркменістані паливо вітчизняним теж було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно вже пристосували для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні скорочувався: з 165 млн т у 1990 р. до 70 млн т у 1996 р. По-третє, після чорнобильської катастрофи було скорочено всі плани використання енергії атома. Внаслідок дії цих чинників нестача енергоносіїв стала найгострішим питанням української економіки, поглибила кризовий спад виробництва, властивий для всіх пострадянських держав у добу трансформації економіки з командної в ринкову.

Ця трансформація відбувалася в Україні інакше, ніж в Росії, яка виявилася в значно кращих стартових умовах. Вона менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за десятиріччя існування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, оскільки мала переважну більшість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. В неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів тощо. Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. їй доводилося з нуля створювати такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Відчутною була і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки.

Українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти. Формування твердої виконавчої влади затяг-лося, і тому державні органи виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.

Ринкові реформи в Україні все-таки почалися. Власне, Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарювання інших країн.

Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Зниження виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко зменшили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно збільшувалися. Дефіцит покривався випуском незабезпече-них продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. — у 103 рази. Таких масштабів інфляції не було тоді в жодній країні світу.

У 1994 р. Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні досяг найнижчого (2,1%) рівня інфляції за попередні три роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві. В українській економіці нагромадився потужний інфляційний потенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.

Інфляція припинила процеси нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990—1994 pp. вчетверо, а чисельність науковців у народному господарстві — втричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з установ Національної академії наук, вищих навчальних закладів виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р. Але за ситуації в економіці, що невпинно погіршувалася, зробити це було неможливо. Курс купоно-карбован-ця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й чотирьох доларів.

В умовах інфляції відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. становила до 7 млрд доларів. Найбільше боргів припадало на поставки енергоносіїв.

Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-карбован-ця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів стосовно долара і рубля. Але це призвело до зростання обертів «тіньової економіки», посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників підчас експорту продукції, «відпливу» капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників не території України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза її межами — від 10 до 20 млрд доларів СІНА. Відплив валюти остаточно знекровив українську еконбміку.

Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90%. А це призводило або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або до подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної економіки.

Небажання влади йти шляхом реформ штовхало економіку до колапсу. Експерти Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. була гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих. Світова класифікація відносила Україну до лідерів за темпами спаду виробництва. Лише у 1994 р. його обсяг у промисловості скоротився майже на 28%, сільському господарстві — на 17, валовий внутрішній продукт — на 23%. Дефіцит державного бюджету в кілька разів перевищував критичну величину. Весь він фінансувався за рахунок грошової емісії.

Економіка перебувала у стані глибокої гіперінфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи доходи населення і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та організацій. Рівень інфляції у 1994 р. зріс у 102 рази, хоч до 70% цін були державно-регульованими і діяв механізм фіксованого валютного курсу. Майже два роки Україна не обслуговувала свої зовнішні борги: на це не було коштів.

Криза ставила під сумнів державну незалежність. Під час виборів 1994 р. чимало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв'язання проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.

Такі настрої в суспільстві стривожили владу. Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на передній план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно вдарила б по корпоративних інтересах.

Тому проголошена новообраним Президентом Л. Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою. Не змінюючи радикально складу Кабінету Міністрів, Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного — лібералізації цін та валютного курсу. Деякі депутати Верховної Ради висловили незгоду з обраним напрямом реформ. Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом. Одночасно з першими заходами щодо економічної лібералізації було зроблено ефективні кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами "України на світовій арені — Росією і США.

У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за 3 роки економічні зв'язки. Йшлося не про механічне відтворення зв'язків загальносоюзного народногосподарського комплексу і не про одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, щаозначало б ущемлення державного суверенітету, а про взаємовигідне економічне партнерство на рівноправній основі.

У взаємодії з Верховною Радою Л.Кучма оперативно розв'язав проблему приєднання України до Договору про не-розповсюдження ядерних озброєнь, яка істотно затьмарювала відносини із США. Під час його візиту до Вашингтона було укладено нові угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед країн, що одержували допомогу від СІЛА, Україна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.

За три роки після проголошення курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. Здебільшого було завершено етап грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійно-го, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Українська гривня стала однією із стабільних грошових одиниць. У 1997 р. середньомісячна інфляція не перевищувала одного відсотка. Облікова ставка Нацбанку становила 21 відсоток проти 300 в жовтні 1994 р.

Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8%. Це один з найвищих показників серед країн Центральної та Східної Європи. З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробітна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 доларів СІЛА до 90.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд виявився неспроможним забезпечити адекватне управління економічними процесами, був мало ініціативним. Законотворча діяльність парламенту була надто політизована. Це зумовило появу прямих економічних втрат для держави, створило несприятливий економічний режим у країні. Багато часу й енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу різних політичних сил всередині влади.

Як наслідок, кожен рік позначався зміною уряду. Зокрема, у червні 1995 р. головою його був призначений Є. Марчук, у травні 1996 р. його замінив П. Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко, а в листопаді 1999 р. — В. Ющенко. Тому перші позитивні результати не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічне оздоровлення. Усе це гдетро поставило завдання адаптації стратегії 1994 р. до існуючих умов, доповнення її програмою антикризових дій. Основні її напрями були визначені у доповіді Президента України з нагоди першої річниці Конституції (26 червня 1997 p.). Вузлові питання антикризової програми:

1. Принципові заходи щодо лібералізації економічного режиму в Україні.

2. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.

3. Здійснення комплексу заходів з легалізації тіньової економіки, насамперед за рахунок лібералізації податкової політики та оптимізації загального економічного режиму.

4. Істотна активізація інвестиційного процесу. Підприємства, які мають стратегічне значення, будуть перетворені на акціонерні товариства.

5. «Економізація» зовнішньої політики України. Зокрема, отримання максимального економічного ефекту від принципових змін у політичних відносинах з Росією. Товарообіг з нею 1996 р. дорівнював 17 млрд доларів СІЛА. З Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших партнерів, цей показник становить 1,4 млрд доларів. Але вже в першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на 20% проти аналогічного періоду попереднього року.

6. Зміна ситуації у сільському господарстві. За оцінками експертів, у 1996 р. селяни за кожну тонну пшениці отримали на 60 доларів менше, ніж в інших країнах. Причина — надто високі затрати на первинну переробку і збут. Загальна сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд доларів.

7. Виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери. На рік було проголошено мораторій на підвищення цін в житлово-комунальній сфері. Передбачалася демонополізація комунальної інфраструктури. Призупинялася дія урядової постанови про відключення газу та електроенергії індивідуальним користувачам, які мають заборгованість.

Пропонувалися надзвичайні заходи для погашення заборгованості із заробітної плати, в тому числі майнова відповідальність керівників підприємств, що заборгували своїм робітникам, примусовий через аукціон продаж ліквідних ресурсів таких підприємств з виплатою виручених коштів людям. З 1998 р. передбачалося запровадити систему страхування депозитних вкладів населення, гарантувати захист доходів від інфляції, якщо вона перевищить 5% на місяць, розпочати пенсійну реформу, структурне реформування системи заробітної плати.

У зв'язку із загостренням проблеми безробіття надалі кожен крок економічної політики передбачалося оцінити з погляду зору зайнятості, створення нових робочих місць та поліпшення умов праці. Наприклад, в Україні на середину 1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, наприклад, в Польщі — 2 млн. Ці підприємства у нас забезпечували зайнятість 5% населення, в Росії — 20%, в країнах Західної Європи — 60—85%.

8. Упорядкування економічного життя. Передусім в енергетичному секторі. За рівнем ефективності використання енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у світі (400—500 дол. з однієї умовної тонни, а в Європі — майже 3000 дол.).

Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина, Україна споживає газу на душу населення на 20% більше. Щорічно в Україні чисті (прямі) витрати газу становлять 4—5 млрд м куб. Під час транспортування втрачається шоста частина (ЗО млрд кВт-год.) виробленої протягом року електроенергії.

Навіть стисла характеристика невідкладних антикризо-вих заходів свідчить про те, що у 1997—1998 pp. необхідно було зробити справжній прорив на головному напрямі державного будівництва — економічному. Ця важка і копітка робота потребувала високої відповідальності влади перед суспільством та людьми, незалежного організаційного та правового забезпечення.

Усвідомлюючи необхідність єдності та взаєморозуміння у владних структурах в період здійснення антикризових заходів, Президент України запропонував утворити Вищу економічну Раду у складі голови та керівників ключових економічних комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце-прем'єр-міністрів, колишніх прем'єр-міністрів України, інших посадових осіб. 7 липня 1997 р. він видав указ «Про Вищу економічну Раду Президента України» у складі ЗО осіб. На неї покладались завдання вироблення пропозицій та проектів рішень щодо стратегії і тактики економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі, координації заходів органів державної влади та громадських організацій. Того ж дня було видано указ «Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи».

Водночас Президент України висловив готовність розглянути пропозиції фракцій та народних депутатів щодо продовження терміну повноважень Верховної Ради на один рік за умови, що цей час буде використано не для політичних баталій, а для прийняття невідкладних законодавчих актів, насамперед в економічній сфері, на розвиток конституційних положень.

Такий крок було продиктовано тим, що з наближенням парламентських виборів, які мали відбутися в березні 1998 р., у Верховній Раді почали наростати передвиборні пристрасті, замішані на політичному протистоянні й популізмі, що серйозно дестабілізувало становище в державі й суспільстві, паралізовувало роботу з подолання кризи в економіці. Саме через це бюджет на 1997 р. було прийнято через півроку.

Ця ініціатива Президента України була неоднозначно сприйнята політичними партіями та депутатським корпусом, але підтримана на низових рівнях влади.

 

Розвиток аграрної сфери.

Маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (0,65 га орної землі в розрахунку на душу населення), Україна разюче відставала щодо постачання населення продовольством. Перевага у цьому відношенні над промисловими регіонами СРСР ще не свідчила про благополучність справ в її сільському господарстві. 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. не забезпечували населення міст продуктами харчування, тоді як значно менша стосовно населення кількість працюючих на землі у високорозвинутих країнах забезпечувала високий рівень попиту.

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти давно. У прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР вже було закладено, хоч і декларативно, основні положення реформи аграрних відносин, у тому числі визнання права приватної власності на землю.

З березня 1991 р. землю почали вважати об'єктом реформи. Здійснення її покладалося на місцеві ради народних депутатів і Раду Міністрів УРСР. Однак концептуально суть земельної реформи не була вироблена. Органи влади продовжували лише декларувати наміри.

У жовтні 1991 р. уряд В. Фокіна запропонував Верховній Раді план перетворень, розроблений під впливом концепції російських реформ. На його основі було прийнято концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду. Передбачалося, що за1992 р. колгоспи мають бути перетворені на асоціації або господарські товариства з правом кожного на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

У цьому руслі Верховна Рада почала розробляти пакет законодавчих актів. У грудні 1991 р. було прийнято закон «Про селянське (фермерське) господарство». Передбачалося утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель, що перебували у користуванні колгоспів та радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок громадянам, які виявляли бажання організувати фермерське господарство.

У січні 1992р.було прийнято закон «Про форми власності на землю». Згідно з ним поряд з державною визнавалися рівноправними колективна і приватна форми власності на землю, що законодавчо спростовувало один з найголовніших постулатів комуністичної доктрини — про необхідність націоналізації всієї землі й перетворення її на суспільну власність.

Щоправда, в законі залишилася під питанням теза про колективну власність на землю. Такої форми власності людство поза межами соціалістичних країн не знало. Очевидно, Верховна Рада мала на меті надання права власності на землю колгоспам. Проте не зрозуміло, як колгоспи і колгоспники могли б реалізовувати це право. Колективна форма власності була абстракцією з арсеналу політичної економії соціалізму, так само як і категорія суспільної власності.

Зміст закону «Про форми власності на землю» засвідчував, що він не повністю подолав ідеологічні стереотипи і тому не надавав реальним майновим відносинам у суспільстві юридично грамотної форми.

Це було зумовлено відсутністю концепції реформи аграрних відносин. У березні 1992 р. було прийнято постанову Верховноі Ради «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» і закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Постанова, з'явившись під тиском реформаторів, стурбованих затягуванням строків земельної реформи, переглядала деякі норми Земельного кодексу 1990 р., що гальмували організацію фермерських господарств. Закон було прийнято під впливом депутатів-аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища.

Рішення Верховної Ради про перетворення у 1992 р. колгоспів у асоціації або господарські товариства не було реалізоване повністю. За цей рік паювання або акціонування провели майже 4 тис. колгоспів. На початок 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних підприємств з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів майже не торкалося виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами і виробничих відносин всередині цих підприємств. Адже з паювання або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва.

Фермерське господарство розвивалося уповільнено. Влада на місцях здебільшого гальмувала процес виділення фермерам земельних ділянок і відмовлялася надавати їм реальну допомогу. Серед самих селян не багато було бажаючих стати фермерами. Вони призвичаїлися до виконання обмежених трудових операцій на основі поділу праці, й багатьом було непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських робіт. Крім того, демографічна структура сільського населення характеризувалася переважанням людей старшого віку. Вони небезпідставно розглядали колгосп, в якому було проведене все трудове життя, як підприємство, покликане матеріально допомогти їм у пенсійному віці. Нарешті, організація приватного господарства вимагала відповідної машинної техніки, якої промисловість не виробляла. Через це на початку 1993 р. в Україні налічувалося тільки 14,6 тис, а 1997 р. — 35 тис. фермерських господарств.

За останні роки обсяг виробництва у сільському господарстві невпинно скорочувався. Продукція колгоспів та радгоспів обходилася суспільству все дорожче. У 1990 — 1995 pp. ціни на товари для сільського господарства зросли у 202 тис. разів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію — у 34 тис. разів. Таке порушення цінового паритету призвело до повного фінансового знекровлення сільськогосподарських підприємств. Розпочалися руйнівні процеси: у 1996 р. обсяги виробництва валової продукції сільського господарства скоротилися на 8,8%; було вироблено 24,5 млн тонн зерна, що становило лише 63,8% від середньорічного виробництва за попередні п'ять років; виробництво м'яса зменшилося на 9, молока — на 8, яєць — на 7%.

Постала гостра необхідність здійснення аграрної реформи. Тому в представленій парламенту програмі радикальних реформ Л. Кучма приділив особливу увагу проблемі зміни всього комплексу соціально-економічних відносин, які формувалися на селі впродовж десятиліть.

Блок лівих партій у парламенті категорично заперечував необхідність приватизації землі. Не випадково концепція аграрної політики України тривалий час знаходилася у Верховній Раді на стадії проекту — до грудня 1999 р.

У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». В ньому передбачалося розв'язання трьох основних проблем земельної реформи — приватизації, оцінки і ринку землі. Ключовою визначено проблему приватизації.

В указі використано поняття «колективна власність на землю колгоспів і радгоспів». Але його слід розуміти як проміжний етап у становленні приватної власності, як роздержавлення землі, після чого стає можливим її паювання. Указ забезпечує пріоритет права окремого власника на продаж свого земельного паю над правом колективу. Селянин сам може вирішити, залишити земельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди чи заснувати приватне сімейне господарство фермерського типу.

В указі розмежовуються форми власності та форми господарювання на землі. Приватизація землі за цих умов не означає скасування колективних форм господарювання, проти чого протестували ліві партії. Колгоспи можуть існувати, але це залежить тепер тільки від бажання кожного конкретного селянина-власника. Цим реально забезпечується право кожного власника земельного паю вирішувати, як йому господарювати — у колективі чи самостійно. Така норма відповідає критеріям демократичного суспільства.

Роздержавлення та паювання землі покладається на керівників і спеціалістів господарств. Тим самим проблема їх протистояння земельній реформі значною мірою знімається. Маючи великі майнові паї, ця категорія найбільш впливових у сільській місцевості працівників є економічно зацікавленою в здійсненні реформ.

Протягом 1996 р. було завершено перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 р. документи про землю отримали майже всі колективні господарства. Розпочато реалізацію завдань другого етапу реформи — формування реального власника землі, передачу землі безпосередньо тим, хто її обробляє. За 1996 р. у 46% сільськогосподарських підприємств громадянам було видано сертифікати на право володіння земельними паями (отримало майже 1,5 млн осіб). Крім того, громадянами України приватизовано 48% земельних ділянок, наданих їм для особистих підсобних господарств, сформовано 6,2 млн га земель запасу, на яких створюються селянсько-фермерські господарства.

У 1996 р. в індивідуально-приватному секторі, у користуванні якого перебувало майже 16% землі, було вироблено за активного сприяння з боку колективних господарств майже 50% валової продукції рослинництва і 56% — тваринництва.

Це свідчило, що в Україні вирішено одне з ключових завдань земельної реформи — роздержавлення землі й подолання на цій основі монополізму держави на володіння нею. То був перший відчутний крок до основної мети реформи — передачі землі тим, хто її обробляє, і формування у перспективі ринку землі, перетворення її на товар.

Найголовнішим завданнями в АПК залишалося подолання спаду виробництва сільськогосподарської продукції, забезпечення стабільного постачання населення продовольством, здійснення конкретних заходів для оздоровлення фінансово-економічного стану сільських товаровиробників.

Серед цих заходів на чільному місці перебувало завершення паювання земель та реформування на цій основі радгоспів і колгоспів. Це у свою чергу вимагало відпрацювання законодавчої бази для забезпечення вільного вибору товаровиробниками форм господарювання, надання особливої уваги створенню конкурентоспроможних господарських структур, заснованих на приватній власності на землю і майно.

У 1997 р. почалася робота над створенням інтегрованих структур з виробництва, переробки, зберігання і реалізації сільськогосподарської продукції через біржову торгівлю. Досвід свідчить, що такі формування створюють сприятливі умови для узгодження економічних інтересів різних господарських суб'єктів, посилюють заінтересованість та відповідальність партнерів за остаточні результати роботи. Пріоритетними напрямами в діяльності сільськогосподарських органів було визначено орієнтацію товаровиробників на збільшення виробництва зерна, особливо пшениці, цукру, олії та кормів. Вирощування картоплі, плодів, ягід та овочів передбачалось зосереджувати в приватному секторі, а зерна і технічних культур — у колективних господарствах. З урахуванням цих особливостей мали бути організовані селекційні, технологічні, фінансові та інші аспекти.

Найболючішою проблемою на селі залишалося фінан-сово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.У Посланні Президента до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 1996 р.» зазначалося, зокрема, що у найближчі роки передбачається посилення державної підтримки вітчизняного агропромислового виробництва. Вона здійснюватиметься за такими напрямами:

а) бюджетна підтримка виробництва продукції тваринництва, племінної, ветеринарної та іхтіологічної справи; меліорації і охорони земель; лісовідновлення, охорони і за

хисту лісів та водних ресурсів; насінництва, закладання багаторічних плодово-ягідних насаджень і виноградників; наукових досліджень; підготовки кадрів; розвитку соціаль

ної сфери на селі;

б) спрямування іноземних кредитів та міжнародної технічної допомоги у галузі, пов'язані зі структурною перебудовою АПК: сільськогосподарське машинобудування, агросервіс, рибопромислове суднобудування, переробну, харчову, комбікормову та мікробіологічну промисловість;

в) використання позичок міжнародних фінансових структур на реструктуризацію галузей сільського господарства; розвиток насінництва; проведення земельної реформи; нарощування потужностей виробництва продуктів дитячого харчування; модернізацію і реконструкцію заводів з виготовлення ветеринарних біопрепаратів; переоснащення

підприємств переробної промисловості, розбудову і сервісне забезпечення фермерських господарств;

г) перегляд митних тарифів на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів, техніки та сировини для виробництва мінеральних добрив і пестицидів; поставки сировини і матеріально-технічних ресурсів критичного імпорту знижуватимуть ставки ввізного мита;

д) проведення цінової політики, спрямованої на досягнення паритетності товарообміну між сільським господарством та іншими галузями національної економіки, здійснення вільного ціноутворення в поєднанні з державним регулюванням цін на продукцію підприємств-монополістів.

Для успішного розв'язання завдань агропромислового виробництва особливо важливим є активне освоєння галуззю і кожним підприємством ринкових методів господарської діяльності, прискорене інтегрування у ринкове середовище; впровадження ефективної системи банківського кредитування села з урахуванням сезонних витрат і нормативних запасів матеріально-технічних ресурсів в агропромисловому виробництві; збереження та розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів, активізація роботи щодо підготовки і перепідготовки кадрів для АПК.

Складність земельної реформи передбачає поетапну реалізацію комплексу правових, економічних, технічних та організаційних заходів з урахуванням особливостей перехідного періоду до ринку, які полягають у паралельному функціонуванні існуючих і нових господарських формувань. Кроком до ринку землі стала оренда, якій був присвячений Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. «Про оренду землі». У суспільстві, де значна частина людей не готова за короткий проміжок часу подолати психологічну відстань від державної, колективної до приватної власності на землю, реалізація цього Указу дала змогу всім формам власності й господарювання шляхом здорової конкуренції на практиці довести свої переваги .

Розпочалося впровадження економічних методів регулювання земельних відносин: введено плату за землекористування; механізм економічного стимулювання суб'єктів землекористування за діяльність, пов'язану з охороною земель; здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення та ін.

З переходом до платного використання землі різко зросла роль земельнооцінюючої діяльності в населених пунктах, де плата за землю є важливою прибутковою частиною місцевого бюджету. Нова Конституція України дала відповідь на низку питань, що були до цього дискусійними, зняла питання щодо правомірності приватної власності, купівлі-про-дажу землі тощо.

Виникли можливості для формування в аграрній сфері нового земельного ладу, в основі якого приватна форма власності на землю та інше майно і персональна відповідальність за результати праці. Тому відповідно до Указу Президента України від 3 грудня 1999р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» головним завданням реформування АПК стало забезпечення підвищення виробництва шляхом розпаювання та реорганізації господарств в агроформування ринкового типу.

Це дало змогу всім сільськогосподарським колективам визначитись з напрямами реформування. В Україні з'явилося понад 11 тис новостворених формувань. Із них — 6% селянських фермерських господарств, 22% приватних і приватно-орендних підприємств , 46% господарських товариств різного типу (переважно товариств з обмеженою відповідальністю) , 24% сільськогосподарських виробничих кооперативів.

У Волинській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Хмельницькій, Чернігівській областях домінують сільгоспкооперативи; у Вінницькій, Донецькій, Київській, Кіровоградській, Сумській, Харківській, Черкаській — господарські товариства; у Дніпропетровській, Житомирській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — фермерські та приватні господарства.

Нові господарські структури ринкового типу, які створено на базі розпайованих сільськогосподарських підприємств, формувались із максимально можливим збереженням крупного товарного сільськогосподарського виробництва, існуючої виробничої інфраструктури.

 

3. Основні напрями розвитку науки і техніки. Цивільна авіація України на сучасному етапі.

Після затвердження Постановою Верховної Ради пріоритетів розвитку науки і техніки України накопичено значний досвід реалізації державних науково-технічних програм. Завдяки йому Україна послідовно виходить на зовнішній ринок зі своїми розробками.

Розвиток засобів автоматизації та інформаційної техніки дав змогу впровадити працезберігаючі та часозаощаджуючі засоби в управлінських, наукових, конструкторських, банківських, медичних, навчальних та інших закладах. Персональний комп'ютер став невід'ємним атрибутом багатьох видів діяльності, а інформаційна техніка — спеціальною галуззю промисловості.

У червні 2001 р. на розгляд Верховної Ради України було винесено проект Закону «Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки України», в якому значну увагу акцентовано на проблемах фундаментальної науки, зокрема інфраструктурі провідних наукових установ та наукових шкіл України.

Головними для сучасної науки визначено прбблеми людського розвитку, нових біотехнологій (мікробні, генні технології, діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань), розвиток нових комп'ютерних засобів і технологій інформатизації суспільства, новітніх технологій в енергетиці, енергозбереженні та ресурсозбереженні в промисловості, агропромисловому комплексі.Ці пріоритети покликані стати основою для розробки державних науково-технічних програм.

Із розпадом Радянського Союзу єдина авіатранспортна система СРСР — АерофЗгот — втратила монополію на внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів та вантажів. Виникло багато дрібних авіакомпаній, парк повітряних суден (ПС) котрих іноді не перевищує двох-трьох машин. До кінця 1993 р..в Україні їх нараховувалося понад 80. У погоні за прибутком нові авіаперевізники найчастіше вдаються до перевищення норм завантаження ПС, порушення експлуатаційних обмежень і погіршення якості технічного обслуговування авіатехніки. Все це призвело до різкого зниження рівня безпеки польотів.

На початку 90-х років перед цивільної авіацією України стояли завдання створення системи державного регулювання авіаційної діяльності у нових умовах, а також суб'єктів (авіакомпаній, аеропортів), здатних працювати в умовах конкуренції. З цією метою було створено Державну адміністрацію авіаційного транспорту України, прийнято Повітряний кодекс. Країна вступила до міжнародних авіаційних організацій, уклала міжурядові угоди про повітряні шляхи.

Друге завдання виявилось набагато складнішим. Воно зачіпало інтереси десятків тисяч працівників авіатранспорт-ної галузі та всіх тих, хто користувався її послугами. Цивільна авіація України не мала досвіду самостійної роботи на міжнародних повітряних лініях (МПЛ), необхідної інфраструктури (закордонних представництв, системи продажу та бронювання білетів, послуг з перевезення вантажів).

Найбільшою проблемою було те, що в Україна не мала авіакомпанії, спроможної конкурувати з іноземними перевізниками. Міжурядові угоди про повітряні перевезення надали можливість Україні самостійно здійснювати прямі міжнародні авіаційні перевезення. Ці угоди передбачали паритетні умови праці для перевізників обох сторін. Але українські перевізники не могли конкурувати з такими авіакомпаніями, як «Люфтганза», «Ер Франс» та ін. Потрібно було створити українську авіакомпанію, яка б відповідала міжнародним стандартам. Нею стала авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» (МАУ).

Фундатором МАУ з боку України виступило державне об'єднання «Авіалінії України» , зарубіжним партнером — ірландська лізингова компанія GPA, яка передала Україні два літаки Боїнг-737—400 та фінансувала введення їх в експлуатацію. Внеском з боку України стало надання СП прав на обслуговування ЗО найбільш напружених та конкурентоспроможних маршрутів у Західну Європу. Нині МАУ — державна національна авіакомпанія України.

25 листопада 1992 р. літак Боїнг-737—400 першим рейсом до Лондона відкрив нову сторінку в історії цивільної авіації України. Спершу МАУ повинна була динамічно розвиватися на європейських маршрутах, а відтак і на інших ПЛ. Об'єднання «Авіалінії України», структура, що залишилась Україні як територіальна частка «Аерофлоту СРСР», мала поступово скорочувати міжнародну діяльність та зосередити свої сили на маршрутах, де конкуренція ще не така жорстка та не вимагає використання нової техніки. На базі авіа-підприємств «Авіалінії України», які мали поступово адаптуватися до функціонування у ринкових умовах, планувалось створити сучасні регіональні та місцеві лінії для польотів в Україні та до сусідніх держав. Такою була концепція розвитку цивільної авіації України перехідного періоду. З різних причин вона не була реалізована.

Але, незважаючи на економічні труднощі, жорстку конкуренцію, авіакомпанія МАУ успішно розвивається без суттєвої допомоги з боку держави. Невдовзі вона увійшла в трійку авіакомпаній світу за показниками надійності польотів на літаках типу Боїнг та стала першою у цивільній авіації України керуватися міжнародними стандартами наземного і бортового сервісу.

В Україні триває робота над новітніми літаками ОКБ ім. О. К. Антонова АН-70 і АН-140, які не мають аналогів у світі, а також літаками і гелікоптерами бізнес-класу з реактивними й іншими двигунами.

 

Розвиток культурної сфери.

За радянської влади українська культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досягнень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його межами все, що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишковий принцип її фінансування. За даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посідав у середині 80-х років 57-те місце у світі.

У складних умовах опинилася освіта. Попри неодноразові спроби реформувати систему освіти, її стан не поліпшився. Проекти освітніх реформ_1984 та 1987—1988 рр. нічого не дали. Продовжував діяти залишковий принцип її фінансування , бюрократичні перепони все ще сковували її демократизацію. На початку 90-х років СРСР посідав за рівнем освіти 28-ме місце у світі.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив кардинальні зміни в п роботі. Його реалізація тісно пов'язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки.

Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення реалізації «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого в 1989 р. Відтоді в республіці відкрито, поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів. Зроблено помітні кроки щодо гуманізації освіти. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства, перші зрушення є у викладанні інших суспільних наук. Кабінетом Міністрів затверджено національну програму «Освіта» («Україна — XXI століття»), метою якої є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня. Нею передбачено реорганізацію існуючої системи освіти з урахуванням політичних, економічних і духовних змін у суспільстві, створення гнучкої системи підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників, створення навчальних закладів майбутнього: університетських, комплексів, профільних академій, регіональних університетів, мережі коледжів, ліцеїв, гімназій, шкіл тощо.

Зроблено перші суттєві кроки щодо перебудови вищої та середньої спеціальної освіти. З метою тіснішого зв'язку із середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в Міністерство освіти України (з 2000 р. — Міністерство освіти і науки України). Скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірню форми навчання. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку — бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності. Вузи стають більш автономними у своїй діяльності.

Однак проблемним залишається фінансування. На сьогодні видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинутих країн у 5—6 разів більші, ніж в Україні

Провідним науковим центром залишається Академія наук України, яка з 1994р. має статус національної. Однак і в ній нагромадилися серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою у розвитку науки є її поділ на академічну, вузівську та галузеву. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Окремі інститути втратили за останні роки 50—60% свого кадрового складу.

Загальна чисельність наукових кадрів в Україні 1994 р. становила майже 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом спостерігалося зниження професіоналізму значної маси наукових співробітників. Слабка технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до міграції багатьох вчених за рубіж для роботи на тривалий час, а то й назовсім. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній «відплив умів». Останнім часом понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.

Водночас у науковій сфері окреслилися адекватні сучасним умовам тенденції. Перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень, відбувається перегрупування наукових сил. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних, наук, Академія мистецтв, Академія правових наук та ін. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів, громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Тіснішає співробітництво з українською діаспорою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлення та утвердження незалежної України. Деякі відомі представники її включилися безпосередньо у державне та культурне будівництво в Україні: Б. Гаврил ишингБ. Кравченко, О. Пріцак, Т. Гунчак та ін. На початку 1993 р. секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені уклав договір про співпрацю, за яким Україна визнає дипломи УВУ.

Процеси оновлення широко охопили також українську літературу та мистецтво. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце нині належить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем полі-тизації суспільних процесів.

У 80-х — на початку 90-х років до читача повернулися із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Кулі-ша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, СМаланюка, В. Стуса та ін., чия діяльність у відстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко — єдиний нині Герой України серед письменників. «Материкова» українська культура збагачується культурними надбаннями українців усього світу. Постійно розширюються можливості для ознайомлення із творчістю літераторів діаспори В. Барки, У. Самчука, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцівника, хореографа, теоретика класичного балету С. Лифаря та багатьох інших митців.

Культурний потенціал української діаспори органічно вплітається в культивовану народом систему національних духовних цінностей і надбань. Цей потенціал, створюваний десятиліттями, досить високий. У західному світі діє розгалужена мережа українських новітніх наукових і культурних закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Багато їх створено завдяки добротворчій діяльності таких відомих українських меценатів, як П. Яцик, Е. Гуцуляк, Ю. Ємець з Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Даниленків із США, М. Гоян із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поширення і в Україні.

Повертаються поступово в Україну культурні цінності, які з певних причин опинилися за рубежем. З цією метою створена і активно діє Національна комісія. її зусиллями повернуто частину історико-культурних документів О. Довженка, що знаходилися у Москві, колекцію мистецьких творів художника М. Андрієнка, архівні матеріали сучасного українського письменника В. Барки (СІЛА), окремі праці української художниці з Америки Л. Морозової, вченого і дослідника В.Січинського. Однак величезна кількість скарбів української культури, національних святинь все ще знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх повернення становить неабиякі труднощі.

Суперечливі процеси спостерігаються і у сфері засобів масової інформації. У 1994 р. в Україні виходило 892 періодичних видання, що розповсюджувалися на всій її території, і 2 015 місцевих періодичних видань. Переважна більшість їх — російськомовні. Це ж спостерігається і в постійно зростаючій кількості електронних засобів масової інформації.

Певні зрушення відбулися в театральному, кінематографічному, образотворчому мистецтві, музиці. У 1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку. Діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів. У 90-ті роки започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипалів. Популярність здобули такі фестивалі, як «ЧервонаРута», «Пісеннийвернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно» таін.

Поступово відроджується українське кіно. Розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання: «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); «Голод-33» (О. Ян-чук, С. Дяченко, Л. Танюк).

Фільми, створені на державних та незалежних кіностудіях України, беруть участь у кінофестивалях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіно-ринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських студіях. Однак на екранах України на 90% — американські картини, українські фільми становлять лише 1 % кіновідеотелеекранного часу.

Протягом останніх років значно розширилися стильові й тематичні межі в театральному мистецтві. Тривали інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. Поряд із державними з'явилися і недержавні театри. Незважаючи на економічні труднощі, театр в Україні користується великою популярністю. На приблизно 40 тис. щорічних вистав буває майже 20 млн глядачів. Розвиток театрального мистецтва 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко та ін.

Характерною рисою українського образотворчого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широка популяризація його через всеукраїнськії обласні, групові та персональні виставки, активна діяльність десятків новостворених галерей. У містах і селах України споруджено десятки нових пам'ятників, у тому числі Т. Шевченку, Б. Хмельницькому, княгині Ользі, князю Ярославу Мудрому та ін. У 90-ті року в Україні з'явилося 26 нових історико-культурних заповідників, шість з яких одержали статус національного. Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють поети-піснярі Ю. Рибчинський, М. Луків, С. Га-лябарда, В. Крищенко, композитори О. Бурмицький, О. Бі-лаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський. Нові пісні дарують глядачам і слухачам Р. Кириченко, О. Білозір, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, Т.Повалій, B. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. та C.Білоножки, П. Зібров, І. Попович та інші майстри естрадного мистецтва.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії та церкви, загальнолюдських, культурних та моральних цінностей. На нових принципах розвиваються відносини між державою і релігійними конфесіями. Відкриваються нові церкви, збільшується кількість парафій. Проголошено Українську православну церкву, легалізовано Українську греко-като-лицьку церкву. Навесні 1990 р. відновилася заборонена в 30-ті роки Українська православна церква. Утворено нове об'єднання — Українська автокефальна православна церква — Київський патріархат. Легалізовано інші релігійні об'єднання, зокрема баптистів. Відроджуються національні свята та обряди.

Відбулися зрушення в культурному житті національних меншин, що проживають в Україні. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції. Ініціаторами багатьох заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп, виступають національно-культурні товариства. Нині в Україні їх нараховується 237, із всеукраїнським статусом — 15.

В умовах переходу до ринку розвиток мистецтва стикається із складними проблемами. З одного боку, загроза опинитися без засобів до існування, а з іншого — небезпека тотальної комерціалізації. Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує плюралізм, свободу творчості, захист моральних цінностей та інтелектуальної власності.

Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі національних театрів, мистецьких і культурно-освітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин, що проживають на території України. «Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., запрограмували відрахування 8% національного доходу на її розвиток (передбачалося ввести до 1994 р.).

Восени 1995 р. Президент України підписав указ про ліквідацію Міністерства культури та утворення нового Міністерства культури і мистецтв України. Тоді ж почала діяти нова громадська організація — Конгрес української інтелігенції. Міністерство культури і мистецтв, залучивши творчі спілки, провідних митців України, спираючись на Конституцію України, затвердило Концептуальні основи розвитку української культури. Багато діячів культури сприйняли це як важливі кроки, покликані припинити руйнівні процеси у сфері духовності.

Перехід до нового типу економіки найбільше позначається на соціально-культурній сфері. Відживають одні явища і цінності, народжуються інші. Болісний процес переоцінки цінностей проходить за значного погіршення матеріально-побутових умов життя народу. Освіта, наука, літературно-художня творчість України повільно пристосовуються до нових історичних умов.

 

Конституційний процес. Основні положення Конституції України.

 

Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.

Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.

Тим часом в житті СРСР відбувалися епохальні події. Після конституційної реформи М. Горбачова політична влада в основному перейшла від компартійних комітетів до рад. Проведені у 1989—1990 pp. вільні вибори зробили органи радянської влади єдино легітимними. Основи тоталітарного ладу захиталися. Після невдалої спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія і створена нею союзна держава пішли у небуття.

За відсутності компартійної диктатури словосполучення «радянська влада» вперше набуло реального змісту. Та успадкована радами влада мала властиву для диктатури неподільну побудову, хоч уже не була диктаторською. Незалежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р. з'явилися й антикомуністичні обласні ради), радянські органи не зуміли справитися з новою для себе роллю носія неподільної влади.

Ось чому великого значення набув закон про заснування посади Президента, прийнятий 5 липня 1991 р. Та приймаючи цей закон, депутати тоді не здогадувалися, що готують собі суперника у започаткованому двома тижнями раніше конституційному марафоні.

У діючій з 1978 р. Конституції України вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після впровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Очевидною була суттєва суперечність між цими нормами. Вона могла бути розв'язана прийняттям нової Конституції з поділом влади на законодавчу і виконавчу.

Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції.

Принципові корективи було внесено до проекту після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено кілька експертиз вітчизняними і зарубіжними правниками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень, оприлюднено, четвертий варіант проекту. Полеміка відбувалася переважно між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна — парламентською чи президентською.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом на долі людей і матеріальні цінності.

І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у формі рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.

Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, необхідна була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. За існуючого партійного складу парламенту зробити це було неможливо. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цих дій. Майже чотирирічний досвід незалежної України, підкреслювалося у зверненні, свідчить, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, інтелектуального і духовного життя, наступу злочинності, зубожіння населення. Без перерозподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органами державної влади, створення дієвої виконавської вертикалі, без чіткого визначення, хто і за що відповідає, на думку Президента, країна і надалі тупцюватиме на місці.

До опитування не дійшло. Кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена на один рік Л. Кучмою і О.Морозом. Угоду, яка здебільшого відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», підписали більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нор-мотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України, дав змогу зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад, стимулювати власне конституційний процес.

У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту . Його розглядали майже три місяці. Відбулося три офіційних читання. Дискусія розгорнулася навколо п'яти пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.

І знов конституційний процес зайшов в глухий кут.У цій ситуації Рада національної безпеки і оборони та Рада регіонів рекомендували Президенту оголосити референдум про затвердження Основного Закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування в Народні Збори. Л. Кучма видав відповідний указ, після чого протистояння з парламентом стало ще гострішим.

Однак політики України спромоглися переступити через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. 28 червня було затверджено Основний Закон нашої держави. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

З прийняттям Конституції було покінчено з бездержавністю. Конституцією гарантовано незалежність України, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-ну систему; створено передумови для функціонування і розвитку держави та суспільства незалежно від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи.

У доповіді з нагоди першої річниці прийняття Конституції Президент України Л. Кучма охарактеризував найбільш вагомі наслідки запровадження її в дію: державне будівництво здійснюється у більш-менш визначених рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло; у свідомості людей остаточно утвердилася ідея держави; народ перетворюється з об'єкта політики на найвищий її суб'єкт, розширюється свобода його дій у політиці та економіці; держава вийшла на новий вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демократії, розвивається за умов багатоманітних форм господарювання та власності; окреслено контури соціально-економічної структури держави; набули прогнозованого характеру суспільно-політичні процеси, зруйновано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано сприятливе міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави і розв'язання внутрішніх проблем.

Головний підсумок полягав у тому, що було завершено період державного становлення і закладено основу для реалізації ключової конституційної формули: людина — сім'я — суспільство — держава.

У розділі І Конституції Україну визначено як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, тобто державу, яка за своїми суттєвими ознаками належить до співдружності держав так званого «відкритого суспільства», гуманістичного за своєю спрямованістю.

Демократичну суть Української держави закріплює й конкретизує стаття 5 Конституції. Вона проголошує, що Україна за формою правління є республікою, закріплює принцип народовладдя.

Демократизм форм правління в Україні визначається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією та чинним законодавством за державними органами, що належать до зазначених гілок державної влади.

Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад сіл, селищ та міст) у вирішенні питань місцевого значення, що регулюється спеціальним законом про місцеве самоврядування.

Важливим з точки зору утвердження у країні демократичного режиму є закріплення в Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя. Зазначається, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, захищатися цензурою, яка забороняється. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли вона загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням непередбачених законом військових та інших збройних формувань.

Україна є соціальною державою. У статті 3 Конституції сформульовано принцип, за яким: * Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Ці вихідні положення конкретизуються і в інших конституційних нормах, які становлять загальні засади Конституції. Передусім закріплюються найсприятливіші для населення принципи мовної політики держави, у тому числі для національних менпшн; положення, що визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності та культури, а також усіх народів і національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає і конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності і захистом усіх суб'єктів права власності, закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності, гаранутвання екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також здійснення інших соціально значущих заходів.

У Загальних засадах Конституції закріплено характеристику України як правової держави. Стаття 8 проголошує принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість. У цій та інших статтях закріплено принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: найвища юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності їй усіх інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість, безпосередньо посилаючись на відповідні її норми, захищати свої права в суді; закріплення принципів, за якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством; державні й самоврядні органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Серед інших принципово важливих настанов, що містяться у загальних засадах Конституції України, — визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною; встановлення єдиного громадянства; визнання за відповідних умов чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства тощо.

Однією з головних ознак правової держави є встановлений Конституцією порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав та свобод людини і громадянина.

Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Конституція гарантує кожному громадянинові право після використання всіх національних засобів захисту прав і свобод звертатися за захистом до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав та свобод людини і громадянина, що охоплює усі права і свободи, які прийнято вважати демократичною світовою спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері суспільного і державного життя. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості, невід'ємне право на життя, право на повагу до людської гідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на недоторканість житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки і слова , право на свободу світогляду і віросповідання .

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори та маніфестації, право на звернення.

У контексті економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, право на працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвій рівень, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї, право на освіту, право на свободу творчої діяльності.

У Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав та свобод .

Крім судового захисту, Конституція передбачає запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що також є гарантією захисту і практичної реалізації прав та свобод людини і громадянина в Україні.

Захист прав людини в суді визначається й іншими конституційними настановами. До них, зокрема, належать положення ст.63, у якій ідеться про право особи на відмову від дачі свідчень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого.

Окремі положення загальних засад Конституції України стосуються мовної політики, визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою.

Водночас гарантується вільний розвиток використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією з суттєвих ознак відкритості українського суспільства.

Конституція визначає також основні напрями розвитку етнічної та культурної політики держави. В ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Термін «корінні народи» не принижує гідності представників інших етносів, що знаходяться в Україні. Навпаки, він підкреслює історичну традицію, пов'язану з тривалим проживанням в Україні широкого кола представників російського, кримськотатарського, польського, єврейського та деяких інших етносів.

Важливим є конституційне положення, згідно з яким «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України».

Принциповими і послідовно демократичними є настанови загальних засад Конституції, які визначають український народ як суб'єкт права власності на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України. Подібний правовий статус мають також природні ресурси континентального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власника щодо зазначених об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція спеціально визначає правовий статус власності. Право користуватися об'єктами права власності народу має кожний громадянин. При цьому відповідні обов'язки покладаються не тільки на конкретного власника, а й на державу, яка покликана забезпечувати захист прав ус х суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спря мованість економіки. Закріплюється й принцип рівності усіх суб'єктів права власності перед законом.

У Конституції підкреслюється, що основним національним багатством України є земля, яка перебуває під особливою охороною держави. Право власності на неї гарантується чинним українським законодавством. Воно може набу-ватися і реалізовуватися окремими громадянами, юридичними особами та державою на підставах і у порядку, визначених законом.

В Україні, яка постраждала від чорнобильської катастрофи, подолання її наслідків, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду народу є обов'язком держави, виконання якого має пріоритетне значення.

Загальні засади Конституції встановлюють також основи національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності України. Згідно з ними національна безпека пов'язується із захищеністю життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від наявних та можливих внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин. У статті 17 визначаються вихідні положення стосовно захисту суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки України, встановлюються основні засади діяльності Збройних сил, а також військових формувань і правоохоронних органів, що забезпечують державну безпеку і захист державного кордону.

Наголошено на тому, що Збройні сили та інші військові формування не можуть бути використані для обмеження прав та свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, а також не допускається розташування іноземних військових баз. Щоправда, в Севастополі на умовах 20-річної оренди розташована база Чорноморського флоту Росії.

Визначаючи спрямованість зовнішньополітичної діяльності держави, Конституція робить наголос на забезпеченні національних інтересів та безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Завершується визначення основних засад Конституції описом державних символів України — Державного Прапора, Державного Герба і Державного Гімну.

В Основному Законі визначено конституційні органи України, їх статус, повноваження та обов'язки.

Верховна Рада України, яка складається з 450 народних депутатів, є єдиним органом законодавчої влади в Україні, парламентом держави. Вона обирається на 4 роки, працює у режимі чергових і позачергових сесій. її повноваження можуть бути припинені Президентом України, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися.

Організаційними формами парламентської діяльності є робота постійних комітетів Верховної Ради, тимчасових комісій, що створюються для розгляду окремих питань, партійних фракцій в парламенті, а також позафракційних груп.

Уся організація роботи Верховної Ради здійснюється відповідно до вимог Конституції та регламенту її діяльності.

Найважливіші повноваження Верховної Ради України закріплені за нею у статтях 85, 92, 111 Конституції. Згідно з принципом розподілу влад, парламент не можна розглядати як найвищий орган державної влади. Це стосується не тільки його відношення до інших загальнодержавних інституцій (Президента України, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду та Верховного Суду), а й щодо місцевих рад. Конституція 1996 р., на відміну від попередніх, не закріплює принцип єдності представницьких органів: усі інші ради визначаються в ній не як місцеві органи державної влади, а як органи місцевого самоврядування. Тему вплив парламенту на діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється виключно шляхом прийняття законів, які є обов'язковими для всіх суб'єктів на території України.

У компетенції Верховної Ради України — створення відповідних органів державного управління. Вона дає згоду на призначення Президентом України прем'єр-міністра, призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного банку. До її повноважень належить також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення та ін.

Президент України визначається Конституцією як глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.

Визначення статусу Президента України як глави держави підтверджує особливість і багатофункціональну сутність цієї державної посади. Глава держави уособлює державну владу загалом, він не є одним із суб'єктів розподілу влад. Навпаки, саме глава держави об'єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності у спільне русло. Президент здійснює погоджувальну функцію стосовно діяльності різних гілок державної влади, виступає у ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність держави.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на 5 років. Він повинен бути громадянином України, проживати в Україні перед днем виборів протягом не менше 10 років, мати право голосу, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Президент може займати цю посаду не більш як два строки підряд. Він може бути обраний і на третій строк, однак тільки після того, як цю посаду займала інша особа. Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду в державних чи громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження новообраного Президента починаються з моменту складання ним присяги народові України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду.

Правовою формою керівництва, здійснюваною Президентом України, є його укази та розпорядження. Повноваження Президента України органічно пов'язані з його державним статусом, тому вони не можуть бути делеговані будь-якому державному органу чи посадовій особі.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база його діяльності — Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.

Хоча Кабінет Міністрів й очолює систему виконавчої влади в державі, згідно з Конституцією він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради прем'єр-міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку. Крім того, Президент України за поданням прем'єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також звільняє їх з посад. За потреби Президент може висловлювати свою позицію щодо вирішення Кабінетом Міністрів питань принципової ваги, хоча він і не очолює виконавчу владу.

Підконтрольність та підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді знаходять своє відображення у тому, що парламент затверджує поданий Урядом бюджет, приймає рішення про його виконання, схвалення чи відхилення Програми діяльності Уряду, контролює його роботу. На пропозицію не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради вона може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та висловити йому недовіру.

Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативного управління. Його діяльність спрямовується на забезпечення суверенітету та економічної самостійності держави, на активне проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечення соціального захисту населення, вирішення актуальних питань розвитку освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Кабінет Міністрів розробляє загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку та організовує їх здійснення, забезпечує рівні умови щодо розвитку різних форм власності, здійснює необхідні заходи у сфері забезпечення обороноздатності держави, боротьби зі злочинністю, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.

Правовою формою діяльності Кабінету Міністрів є постанови — акти колегіального управління, що приймаються на його засіданнях, і розпорядження — як правило, акти одноособового керівництва, видані прем'єр-міністром або одним з його заступників.

Термін повноважень Кабінету Міністрів пов'язаний зі строком повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президентом України Кабінет Міністрів може продовжувати свою діяльність до вирішення цього питання новим Президентом.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, державні комітети та інші загальнодержавні відомства. Міністерства є центральними органами галузевого управління, державні комітети та відомства здійснюють керівництво переважно на міжгалузевій основі.

До прийнятя Закону про Кабінет Міністрів України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади діють на основі Указу Президента України від 12 березня 1996 р. «Про загальне положення про міністерство, інший державний орган державної виконавчої влади».

Органами державної виконавчої влади на місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації. їх голів призначає Президент України, а оперативне керівництво місцевими державними адміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.

Місцеві державні адміністрації повинні забезпечувати на своїх територіях виконання Конституції, чинних законів, указів та розпоряджень Президента України, інших актів центральних органів виконавчої влади, законність та правопорядок, додержання прав та свобод громадян і організовувати виконання державних та регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, національно-культурного розвитку і задоволення потреб національних меншин, вирішення питань, пов'язаних з прийняттям та виконанням районних та обласних бюджетів.

Місцеві державні адміністрації зобов'язані постійно координувати свою діяльність з відповідними органами місцевого самоврядування, допомагати їм у задоволенні потреб територіальних громад, вирішенні актуальних проблем місцевого населення. Діють вони на основі Конституції та закону про місцеві державні адміністрації.

З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина. Конституційний Суд України діє на основі положень про нього, закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» та затвердженого ним регламенту. Він є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Суб'єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний суд України, уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України, Верховною Радою та з'їздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Конституційного суду обирається суддями зі свого складу шляхом таємного голосування на трирічний строк без права бути переобраним.

Конституція визначає територіальний устрій та органи місцевого самоврядування України. Територіальний устрій ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку населених пунктів та регіонів. Це конституційне положення випливає з того, що український народ, який проживає на своїй етнічній території, має лише йому властиві світогляд, загальноукраїнську культуру, характерну антропологію, мову, ментальність тощо.

Відповідно до статті 133 Конституції систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська. Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

Україна належить до держав з високим рівнем урбанізації, що пов'язане здебільшого з формуванням на її території широкої мережі міст — 444, де проживає понад ЗО млн чол., а також селищ міського типу — 907 (майже 4 млн жителів). Всього в Україні нараховується ЗО 184 населені пункти.

На розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави спрямований закріплений в Конституції принцип, яким в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Загальне поняття місцевого самоврядування міститься в частині 1 статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну спільність громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх колективних потреб і запитів, а також для захисту своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад в управлінні місцевими справами.

Формами безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та референдуми. А формами безпосередньої участі жителів сіл, селищ, міст у здійсненні окремих повноважень, віднесених до відання місцевого самоврядування, є загальні збори громадян за місцем проживання, що можуть скликатися на рівні будинку, вулиці, кварталу, житлового комплексу, мікрорайону, а також окремих населених пунктів, які не є самостійними адміністративно-територіальними утвореннями. Відповідно до частини 6 статті 140 Конституції сільські, селищні та міські ради можуть дозволяти їм створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Отже, за новою Конституцією основними носіями самоврядних повноважень, головною формою самоорганізації територіальних громад в Україні (як і в переважній більшості демократичних країн) визнаються виборні представницькі органи.

Щодо здійснення місцевого самоврядування у містах Києві і Севастополі, то його особливості мають визначатися окремими законами України. Такий закон прийнятий щодо столиці України.

Конституційні положення мають винятково важливе значення для удосконалення та зміцнення системи правопорядку. Згідно з Основним Законом правосуддя здійснюється виключно судами, і привласнення їх функцій будь-якими іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється; при розгляді кримінальних справ суд керується загальновизнаним гуманістичним принципом, за яким немає злочину без визнання цього злочину в законі; ніхто не може бути покараним за один злочин кілька разів; обмеження свободи можливе виключно у випадках, безпосередньо вказаних у законі тощо. З 2000 р. в Україні скасовано смертну кару.

Демократичність та гуманістична спрямованість правового порядку в Україні пов'язана з впровадженням у життя інших настанов. Серед них —конституційні, згідно з якими кожному гарантується право знати свої права та обов'язки; закони та інші нормативні акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невиновність у вчиненні злочину, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведення вини особи тлумачаться на її користь, засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Затримання людини можливе тільки як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого повинна бути перевірена судом протягом 72 годин. Затримана особа негайно звільняється від утримання під вартою у цей термін, якщо їй не вручено вмотивованого рішення.

Конституція регулює відносини громадянина і державного управління, їх сутність полягає в тому, щоб громадянин мав змогу невідкладно і без зайвих зусиль вирішувати у державному апараті та в посадових осіб питання, які його цікавлять.

В Україні немає системи адміністративних судів, які в деяких інших країнах розглядають спірні питання, скарги громадян на органи державного управління та дії посадових осіб цих органів. Разом з тим Конституція передбачає утворення спеціалізованих судів, що дасть змогу позитивно вирішити питання адміністративної юстиції.

Отже, наприкінці XX—на початку XXI ст. в Україні сформовано конституційні та інші правові підстави для захисту інтересів громадянина в його стосунках з органами державного управління. Конституцією передбачено, що кожний громадянин, який був затриманий правоохоронними органами, має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Кожен має право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною таємницею. Громадяни мають конституційне право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Важливою гарантією захисту прав людини і громадянина в їх стосунках з органами і посадовими особами державного управління є передбачене Конституцією право звернення до суду. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Крім того, кожен може звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Основним завданням соціальної держави є соціальний захист людини. Хоча у системі права України поки що немає спеціальної галузі соціального права, Конституція і чинне законодавство приділяють захисту цього виду прав та свобод людини велику увагу.

До соціально-економічних прав та свобод людини, що закріплені на рівні Основного Закону, належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на соціальний захист у разі втрати працездатності, втрати годувальника і безробіття. Сюди належать права на достатній життєвий рівень, охорону здоров'я тощо. Всі вони конкретизуються у Кодексі про працю та інших законодавчих актах.

Здійснення правосуддя в Україні належить виключно до компетенції судів. Судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції, які організовуються за принципами те-риторіальності та спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів, гарантує незалежність і недоторканність суддів.

Судочинство, залежно від характеру судової справи, проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засадами в Україні є: законність; рівність учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

В Україні діє Вища рада юстиції, яка бере участь у призначенні суддів на посади або звільненні їх з посад, виносить рішення стосовно порушення суддями і прокурорами своїх обов'язків, здійснює різні види дисциплінарного провадження стосовно суддів, які працюють у судах різних ступенів.

Ухвалення Конституції знаменувало собою справді доленосний акт, який став етапною віхою в розвитку українського суспільства й найважливішим підсумком п'ятирічного періоду утвердження державної незалежності України. За надзвичайно складних умов засади її суверенності було створено без політичних та соціальних потрясінь, відповідно до волевиявлення народу і загальноприйнятих міжнародно-правових норм. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.

Зовнішня політика незалежної України

Із проголошенням незалежності Україна почала брати активну участь у міжнародних відносинах як повноправний суб'єкт міжнародного права. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990), ухвалених Верховною Радою «Основних напрямках зовнішньої політики України» (1993), в Конституції України (1996).

Одним з основних напрямків зовнішньої політики України є підтримання дружніх взаємовигідних зв'язків з країнами СНД. Основним питанням щодо цього є забезпечення України енергоносіями з Росії та створення зони вільної торгівлі в межах СНД; спрощення режиму перетинання україно-російського кордону. 2003 р. Президент України Л. Кучма обраний головою на саммітах СНД. У вересні 2003 р. Україна разом із Росією та деякими іншими країнами СНД підписала угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), де провідну роль відіграла Москва. Претензії росіян на острів Тузлу у Керченській протоці загальмували процес входження України до ЄЕП. Але вдалими діями Президента Л. Кучми ситуація була врегульована і острів Тузла було збережено в кордонах України.

Західна політика України пов'язана з прагненням інтегруватись у європейські структури і зокрема з входженням у Європейський союз. Але цьому заважають економічне становище держави та суспільно-політична ситуація в ній, які не задовольняють європейським вимогам (не достатньо високий економічний потенціал в Україні). Тому Україна мусить задовольнятися певними двосторонніми угодами з високорозвиненими країнами з певних питань економічного та політичного співробітництва.

Україна є членом декількох регіональних міждержавних організацій, зокрема Центральноєвропейської ініціативи (з 1996 р.) та Чорноморського економічного співробітництва (1994) що дає їй можливість розширяти співробітництво в таких галузях, як зв'язок, енергетика, транспорт, екологічна безпека, наука і технологія, статистика, інформація, культура.

Певну роль Україна відіграла у врегулюванні локальних конфліктів, а саме, в Югославії, Сьєрра-Леоне, Південному Лівані, а з 2003 — в Іраку.

  Важливими позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання експортного  потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все це, більшість  Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., Viktor_Yushchenko_in_Polish_parliament 

склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За" відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля, за 10 р. української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л.Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах. Anatolij_kinach

Важливою подією історії України в 2004 році стала Помаранчева революція (Майдан) — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно яких переміг його суперник Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

 

Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї Украни

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Viktor_Yushchenko_in_Polish_parliament

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим радикальна переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

17 січня 2010 року відбувся перший тур президентських виборів в Україні, у результаті якого переможця виявлено не було. 7 лютого було проведено другий тур виборів, у якому перемогу з відривом у три відсотка над тодішнім Прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко здобув опозиційний лідер Віктор Янукович. Це перший в історії України випадок, коли президента було обрано менше, ніж 50% голосів виборців.

11 березня 2010 р. було сформовано новий уряд на чолі з Миколою Азаровим. Mykola_Azarov_27_April_2010-1

21 квітня 2010 р. Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 27 квітня цю угоду синхронно ратифікували Верховна Рада України і Державна дума Російської Федерації.

 

 

 

 

 

 

Джерела інформації з курсу історія України:

а) Основні

1.     Субтельний Орест. Україна. Історія. - К 1993.

2.     Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів, 1996. – 488 с.

3.      Історія України / Під редакцією В. А. Смолія. – К 1997. – 423 с.

б) Додаткові

4.     Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах. – К. 1994.

5.     http://uk.wikipedia.org/wiki/Orange_rev2.jpg

6.     http://www.readbookz.com/books/170.html

 

 

Джерела інформації з курсу історія України:

а) Основні

7.     Субтельний Орест. Україна. Історія. - К 1993.

8.     Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів, 1996. – 488с.

9.      Історія України / Під редакцією В. А. Смолія. – К 1997. – 423 с.

б) Додаткові

10.                       Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах. – К. 1994.

11.                       http://uk.wikipedia.org/wiki/Orange_rev2.jpg

 

 

 

Джерела інформації з курсу історія України:

а) Основні

12.                       Субтельний Орест. Україна. Історія. - К 1993.

13.                       Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів, 1996. – 488с.

14.                        Історія України / Під редакцією В. А. Смолія. – К 1997. – 423 с.

б) Додаткові

15.                       Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах. – К. 1994.

16.                       http://uk.wikipedia.org/wiki/Orange_rev2.jpg