Лекція 7

Політичні ідеології

План

1.    Ідеологія як конституційований елемент політики

2.    Функції політичної ідеології

3.    Основні політичні ідеології сучасності

 1.Ідеологія як конституційований елемент політики

 Поняття "ідеологія" , на перший погляд, зрозуміле кожному, оскільки кожен із нас, визнає він це чи ні, дотримується якоїсь ідеології, навіть ті з нас, які стверджують, що не дотримуються ніякої. Кожен із нас має певні упередження, навіть ті з нас, хто твердить, що вільний від будь-яких упереджень. Усе це пов´язано з тим, що кожен із нас має ті чи інші погляди на світ і на самого себе, тобто має певну сукупність ідей щодо життєдіяльності, за допомогою яких людина прагне певним чином осмислити і виробити своє ставлення (свою ідеологію) сприйняття як світу, так і самої себе.

Особливе місце в структурі ідеології займає політична ідеологія, оскільки вона поєднує в собі спосіб пояснення політичної реальності і спосіб політичної дії, тобто поєднує теорію і практику, роздуми і дію, раціональні дії й емоційний настрій. Це дає людині змогу мати цілісний тип орієнтації в соціально-політичному житті.

Нині ідеологія стала ключовим елементом організації суспільного, у тому числі й політичного життя. Глибше з´ясувати сутність цього важливого суспільного феномену можна, звернувшись до джерел його виникнення та розвитку.

У політичній теорії термін "ідеологія" почали вживати з кінця 18 ст. — початку 19 ст. Упровадження цього терміна в науковий обіг пов´язується з ім´ям французького вченого Де Трессі (1754— 1836). Він визначав ідеологію як науку про ідеї, їхнє виникнення та функціонування.

Якщо розглядати процес формування ідеології як теорії в історичній ретроспектив^ то можна виділити кілька етапів.

 

Ідеологія — це теоретична система поглядів та ідей, у якій усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності та однієї людини до іншої, соціальні проблеми і конфлікти, а також

формулюється мета (програма) соціальної дійсності, спрямована на зміцнення або заміну (розвиток) наявних суспільних відносин.

Таким чином, ідеологія — це духовний фундамент, на якому будується свідомість людини. Кожна нація має свою ідеологію, і ніякі зміни в суспільному житті не спроможні знищити те, що закладене в природі людини, — потребу в ідеології як усвідомленій меті суспільної діяльності.

Базові ідеології:

—  Консервативна

—  Ліберальна

—  Націоналістична

—  Демократична

—  Нацистська

—  Фашистська

—  Комуністична

—  Анархістська

Консервативна ідеологія – одна з базових у світовій політичній думці.

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Мест-pa 1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати ста­тус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємо­зв´язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.

У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого зна­чення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єд­ність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспря­мовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних по­зицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

Отже, консервативна ідеологія: цінності: сім’я, релігія, культура

Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Поняття “лібералізму” потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

- абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;

- автономія індивідуальної свободи;

- раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

- визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

- існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;

- договірний характер відносин між державою та індивідом;

- обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

- захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

- утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії.

Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах осо­бистості.

Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832) у творах “Принципи законодавства”, “Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав” сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності.

Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов´язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) е метою, а держава— засобом. І. Бентам заперечував революції, докладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості лю­дей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіта­лістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.).

Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ´ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом´якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція “держави добробуту” обґрунтовувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної демократії”, згідно з неою політична система — механічний процес урівноваження конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у “новому курсі” Ф. Рузвельта (США).

У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.

У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити харак­тер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію “передового ліберального суспільства” (В. Жискар Д´Естен).

Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції “нового суспільства” Ф. Руз­вельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції “постіндустріального суспільства”.

Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки.

В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко до­сягти, оскільки “природа людини” незмінна.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об´єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм еко­номічної діяльності, розвиток конкуренції.

Термін «демократія» у перекладі означає «народовладдя». Він народився близько 2,5 тисяч років тому у старогрецьких Афінах. Сьогодні немає одностайності з приводу авторства цього терміну. Одні вважають, що до громадсько-політичної лексики його ввів Фукідід, інші - Геродот. Однозначною є лише відповідь на питання: хто першим почав розвивати ідею про громадську рівність? Це був Протагор.

Проте уже за часів Протагора, Фукідіда і Тразимаха це поняття витлумачувалося по-різному. Усю різноманітність витлумачень демократії можна згрупувати у декілька традиційних теорій демократії.

Теорія безпосередньої демократії - стверджує гомогенність, збіг інтересів носіїв влади і підвладних. Розглядає демократію як лад, за якого в управлінні беруть участь всі та безпосередньо через опитування, тощо. Найкомпактніше зміст безпосередньої демократії передав 16-й президент США А.Лінкольн у формулюванні «Демократія - це правління народу , через народ, і для народу.»

Проте навіть у етнічних, демократичних Афінах цей ідеал так і не був втілений. Адже демос становив меншість жителів. До числа суб’єктів політичних рішень не включали опору - теж вільних громадян, а тим більше, рабів.

Однак проблема демократичної єдності суспільства має не тільки кількісний, але і якісний вимір. Ось що писав глава відомої у XVIIIст. гетингенської школи славістів А. фон Галер про порядки у Запорозькій Січ: «У ній всі рівні, і голос недосвідченого молодика має ту ж вагу, що і голос сивочолого воїна, який 50 років брав участь у війнах свого народу і як полководець не раз приводив його до перемоги.»

Нарешті чисельне примноження суспільства дуже ускладнює та робить занадто дорогими форми прямої, безпосередньої демократії.

Варто додати, що ускладнення суспільного життя веде то того, що для вирішення суспільних справ уже недостатньо практичного досвіду, здобутого у труді та боях - потрібні спеціальні знання, спеціальна підготовка.

На цей аспект проблеми вказала теоретикам історична практика початку Нового часу: Реформація а слідом за нею і Англійська революція проголосили знову (після епохи середньовіччя) божественне право народу на правління. Але у ході революції це божественне право було використане для встановлення диктатури. Нарешті теорія безпосередньої демократії не вирішує проблеми охлократії, влади натовпу. Вона взагалі ігнорує проблему тиску на відповідальних громадян і влади маргіналізованих та люмпенізованих верст суспільства. Так які своїм проводирем обирають «человека из народа», Шарикова, а Сократа примушують випити цикуту.

Наукова критика ідеї безпосередньої демократії привела до виникнення ідеї представницької демократії, репрезентованої депутатами, парламентами. Теорія представницької демократії - розглядає демократію не як владу народу, а як владу за згодою народу: коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників.

Як певний компроміс між названими теоріями було запропоновано теорія плебісцитарної демократії. Її прихильники пропонують найвагоміші питання суспільного життя вирішувати всенародним голосуванням. Питання ж поточного управління суспільними справами вирішувати через обраних представників.

Незважаючи на варіант плебісцитарної демократії, ідея демократії розвивлося насамперед у рамках теорії представницької демократії.

На ґрунті представницької демократії сформувалися такі традиційні теорії демократії як: теорія конституційної демократії. Відповідно до її засад коли владу здійснюють виборні представники. Спочатку навіть малися на увазі феодальні володарі. Проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі повноважень, захищає права меншин і громадян.

Теорія конкурент демократії, в свою чергу, тлумачить демократію як конкуренцію владних інтересів із пріоритетом більшості і гарантуванням прав меншості

У її межах сформувалася:

а) Теорія плюралістичної демократії - згідно з якою, політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими угрупованнями, кожне з яких через свої групи тиску впливає на формування політичного курсу, проте жодне не має монополії на владу.

б) Теорія елітарної демократії - розглядає демократію, як наслідок конкуренції владних еліт, що виборюють мандат народу на управління суспільством і, виборюючи його, мусять правити в інтересах народу.

в) Теорія корпоративної демократії. Вона визнає наявність центрів сили поза державною владою. Проте їх діяльність є конструктивною із точки зору впливу на формування і проведення політики, якщо корпорації не конкурують, а ієрархічно підпорядковані одна одній і знаходяться під контролем держави.

Усі перераховані теорії конкурентної демократії передбачають конкуренцію за владу чи із носіями влади.

Оригінальною стосовно них є теорія поліархії, запропонована Р.Далом, замість єдиного центру суверенної влади він пропонує множинність таких центрів, жоден із яких не може бути повністю суверенним. На його думку, система диспестної (розсіяної) влади є набагато ближчою до недосяжного ідеалу демократії, ніж демократичними механізмами встановлена влада не багатьох, що завжди ближче до диктатури.

Якщо усі попередні теорії турбувалися, насамперед, проблемою участі громадян у здійсненні влади, тобто політичними правами і свободами, то теорія ліберальної демократії на передній план виводить повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади, тобто громадянські права і свободи. Її гасло «правління не через людей, а через закон, який і стоїть на варті особистих прав, не допускаючи втручання держави у особисте життя».

Проте втілення у життя ідеї ліберальної демократії не забезпечило liberte, eqalite, fraternite. Як виявилося, на заваді цьому стала свобода приватної ініціативи, підприємницької діяльності.

Як наслідок, в опозицію ліберальній, сформувалася теорія соціальної або економічної демократії. Її провідний принцип - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

В умовах боротьби за голоси виборців визріла теорія партисипітарної демократії. Іншим акцентом є розширення політичної участі нижчих верст. Щоб нейтралізувати антидемократичні, охлократичні потенції нижчих верст (які дозволяють легальним шляхом прийти до тиранічного правління), вони пропонують підносити їх загальнокультурний і загальноосвітній рівень, прищеплювати основи політичної культури.

Усі ці теорії розвивалися у межах пошуку відповіді на питання «хто повинен правити».

І наштовхувалися на ряд труднощів. Всіх цих теоретичних труднощів можна уникнути, каже К. Поппер, якщо відмовитись від питань «хто повинен правити» і замінити його чисто практичними питаннями «як повинне здійснюватись правління» і « як найкраще влаштувати державу, щоб від нікчемних правителів можна було позбавитись без кривавих наслідків, без правопорушень».

Свої роздуми К. Понер завершив словами: «І коли ми кажемо, що кращим відомим нам рішенням є конституція, яка дозволяє більшістю голосів розпустити уряд, ми не стверджуємо, що більшість завжди права. Ми навіть не кажемо, що вони зазвичай праві. Ми кажемо, що це недосконала процедура - краща із винайденого до цих пір. Унстон Черчілль якось пожартував , що «демократія - гірша з усіх форм правління, за виключенням усіх інших»».

Принципи демократії:

1)       Принцип народного суверенітету. Визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади. Цей принцип втілюється насамперед через участь народу у виборах, референдумах, через використання народом своїх політичних і громадянських прав і свобод.

2)       Принцип представництва передбачає делегування повноважень обраним представникам. Принцип є відображенням суспільної потреби у ефективному, професійному управлінні суспільними справами та потребі захистити обраних фахівців від охлократичних неконтрольованих і насильницьких домагань.

Принцип передбачає тимчасове делегування повноважень гідним у морально-етичному плані та придатним у професійному плані. Якщо 2 останні умови не реалізуються, діє механізм відкликання обраних представників.

3)       Виборність органів влади.

4)       Громадянський консенсус - принципова згода основної маси громадян дотримуватися норм, у межах яких здійснюється управління обраною владою. Цей принцип є надзвичайно вагомим при здійсненні влади у демократичному суспільстві. Адже у ньому громадяни мають більше можливостей ухилитися від виконання непопулярних приписів влади, ніж у неї - примусити громадян підкоритися вимогам.

5)       Мажоритаризм - право більшості на реалізацію своєї позиції. В усіх демократичних суспільствах громадяни вільно приймають рішення за принципом більшості.

6)       Право меншості на власну позицію. Влада більшості не завжди є демократичною. Ніхто, наприклад, не назве чесною і справедливою таку систему, у якій 51 % гнобить решту 49 % в ім’я поглядів більшості. У демократичному суспільстві влада більшості включає в себе гарантії особливих прав людей, які у свою чергу мають захищати права меншин - етнічних, релігійних , політичних чи просто тих, хто програв у змаганнях навколо спірного законопроекту. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами останніх, тому що люди з правами народжуються . ці права захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права не більшості і не меншості, а усіх громадян.

7)       Гарантування особливих прав і свобод людей.

Права людей - це невід’ємні права - дані Богом природні права: ні суспільство, ні уряд не можуть «надавати» чи «віднімати» їх, адже люди з ними народжуються.

Розрізняють: політичні права та громадянські права. Окремо виділяють право на судовий захист, як політичних, так і громадянських прав.

8)       Принципи рівності:

Він втілюється завдяки відсутності закріпленої у праві дискримінації та рівності всіх перед законом.

9) Принцип плюралізм :

Розрізняють, плюралізм ідейний : (від латинського pluralis - множинний). Вперше з’явився у працях у німецького філософа Х.Вольфа (1679-1754) як філософське поняття, протилежне соліпсизму. Ідейний плюралізм став відбиттям потреби втілити в політичних механізмах основні індивідуальні ідеї, свободу вибору, рівність можливостей, демократії тощо. Характерною рисою демократичного суспільства є наявність кількох партій та громадянських організацій, які виражають інтереси різних верст населення. Плюралізм організаційний - це демократична альтернатива монополії однієї партії або особи на владу протистояння ідеологічному диктату унітаризму і тоталітарній організації суспільного життя.

10) Принцип Конституційного обмеження влади. Звернемо увагу мови не на про слабкість влади, а про обмеження її компетенції конституцією:

а) через верховенство при конституції, стосовно усіх законів та нормативних актів, що видаються органами влади;

б) через поділ влади, при якому виконавча підзвітна законодавчій і обидві апелюють до судової.

в) Через встановлення системного балансу та рівноваги : право вето; вотум; імпічмент; розпуск.

11) Одним із найважливіших принципів демократії - право народу знати (право на інформацію). Цей принцип втілюється через такі засади, як:

а) доступність для населення інформації про події у суспільстві;

б) про рішення що приймаються владою;

в) публікація повних і об’єктивний даних про стан тих чи інших суспільних сфер та суспільства в цілому.

Цей принцип є запорукою перетворення народу у суверена влади. Адже управління суспільством передбачає поінформованість про його стан.

На Заході цей принцип вважається настільки вагомим, що заради нього у випадку суперечки між громадськістю та урядовцями щодо доступу до інформації принцип презумпції невинності щодо чиновника не діє. І якщо до суду звертається громадянин з обвинуваченням з приводу прихововування певної інформації певним чиновникам, саме на нього покладається тягар доводити, що він не винен і що ненадання інформації відповідає нормам закону.

Багатоаспектність демократії

У сучасному політичному житті демократію розглядають у багатьох аспектах. Демократія як світогляд (форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона спиймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття й діяльності, визначає і сприймає своє місце і призначення в ньому) передбачає:

- визнання людини як самодостатньої одиниці, наділеної всією повнотою громадських і політичних прав і свобод;

- визнання народу джерелом влади;

- визнання принципів свободи і політичної рівності громадян;

- заперечення монополії на остаточну думку, істину;

- шанування закону і правопорядку;

- визнання обов’язків перед суспільством;

- визнання доцільності суворої виконавської дисципліни;

-визнання того, що демократія не передбачає рівності за включенням юридичних аспектів.

Демократія, як ідея

Ідея - це орма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв’язків та відношень зовнішнього світу, що спрямована на його перетворення. Оскільки ідея є випереджальним відображенням дійсності, то сьогодні демократія як ідея спрямована не стільки на утвердження зовнішніх проявів демократизму, скільки на створення соціально-економічних основ демократії, розвитку громадянського суспільства, утвердження механізму правової держави.

Демократія, як народовладдя

У цьому аспекті демократія передбачає конкретні унормовані механізми політичного волевиявлення щодо управління суспільством. Розрізняють безпосередні форми вияву політичної волі народу: вибори, референдуми, плебісцити; та опосередковані форми. Останні здійснюються через представницькі органи через звернення до депутатів, скарги та ін.

Демократія, як форма організації державного управління.

Цей аспект знаходить своє втілення у:

-         демократичних способах формування органів влади;

-         поділ влади на три гілки;

-         наявність опозиції, створення сприятливих умов для її діяльності;

-         дієвість механізмів контролю за державними органами влади, їх службовцями, посадовими особами за допомогою т. зв. формальних механізмів демократії;

-         розподіл компетенції між центральними і місцевими органами влади;

-         децентралізацію влади (центральні органи не узурпують повноважень місцевих органів влади. Місцеві органи - це органи самоуправління, не лише провідники політики центральної влади на місцях).

Демократія, як форма організації діяльності партій, громадських організацій передбачає:

-         визначення становища, умов діяльності громадських організацій, партій, рухів принципом політичного плюралізму;

-         децентралізований механізм прийняття рішень;

-         автономію первинних організацій;

-         контроль знизу за керівництвом, ротацію керівних кадрів;

-         свободу критики;

-         свободу фракційної діяльності.

Отже демократію можна визначити таким чином. Це форма політичної організації суспільства і держави, прогресуючий в історії політичний режим ( зазвичай пов'язаний з республіканською формою правління), що забезпечує вільне волевиявлення громадян, як стосовно персонального складу органів влади, так і стосовно змісту політичних рішень, прийнятих носіями влади.

Демократичні процедури

До них насамперед належать: вибори, референдуми, плебісцити.

Демократичні вибори - є такими, що відповідають вимогам:

-         конкурентності - альтернативність кількох кандидатів на мандат;

-         періодичності-     не дозволяє перетворювати владу у замкнену корпорацію;

-         рівності - за рівних умов у передвиборчій кампанії;

-         всенародності, загальності - право на участь у виборах всіх громадян, що досягли певного віку; безпосередності - передбачає безпосереднє обрання представників без проміжних виборів;

-         остаточності - неможливості скасування результатів виборів (за умови дотримання законності процедури);

-         рівності для виборців - передбачає один голос одному виборцю;

-         відклику обраних представників - що дозволяє усунути від влади негідних морально-етичних чи некомпетентних представників;

-         опонування і змагальність - є втіленням принципу плюралізму; втілюється у механізмах: опозиції, фракційності, передвиборчої кампанії, служить генеруванням і імплантацією ідей у суспільну свідомість.

-         таємниці голосування.

2.Функції політичної ідеології

Політична ідеологія має по суті таку саму внутрішню структуру, як ідеологія загалом, але щодо конкретнішої, більше спеціалізованої ділянки дійсності, яка в ній відображається, — політичної.

Структура політичної ідеології, як і її зміст, визначаються об´єктивним процесом суспільного розвитку і розвитку політичного суб´єкта — носія політичної ідеології.

Одним із основних структуроформівних чинників політичної ідеології є ті соціальні функції, які вона покликана виконувати. Серед них чи не найважливішими є:

3.Основні політичні ідеології сучасності

Витоки сучасних суспільно-політичних течій сягають у глибину історії. Розвиваючись і доповнюючись новими елементами, вони активно впливають одна на одну. Практично всі основні політичні партії розвинутих країн сьогодні являють собою певне поєднання соціал-демократичних, ліберальних і консервативних елементів.

Серед значної кількості суспільно-політичних течій і вчень одне з провідних місць займає лібералізм (від лат. liberalis — вільний), витоки якого знаходимо в добі Ренесансу.

Найпомітніший внесок у розроблення ідей і принципів лібералізму зробили Дж. Локк, Ш. Монтеск´є, І. Бентам, Дж. Мілль, Б. Чичерін, П. Мілюков, а також представники української суспільно-політичної думки кінця 19 ст. — початку 20 ст. М. Драгоманов, Б. Кістяківський та ін. Ідеями та принципами лібералізму керувалися й учасники англійської буржуазної революції середини 17 ст., і борці за незалежність США. Ці ідеї зафіксовано в таких офіційних державних документах, як "Декларація незалежності США", "Декларація прав людини і громадянина" та ін. Зокрема, у "Декларації прав людини і громадянина" записано, що метою будь-якого політичного об´єднання є охорона природних невід´ємних прав людини: свободи, власності, безпеки тощо.

Більшою чи меншою мірою принципи лібералізму було втілено у Франції в 1830—1870 pp., у Швейцарії, Нідерландах, у скандинавських країнах. Головне випробування ці принципи пройшли у США та Великобританії.

Лібералізм розвивався на конкретному соціально-економічному і національно-культурному ґрунті, він мав багато різних відтінків, національних особливостей. А об´єднувало всіх лібералів те, що вони виступали за парламентський устрій, вільне підприємництво, демократичні свободи, за зміну усталених, але застарілих цінностей і підходів, за вирішення важливих соціально-економічних проблем; за перегляд місця та ролі громадсько-політичних інститутів, які вже стали неефективними, за ревізію основних положень, доктрин і концепцій відповідно до ситуаційних змін у суспільстві.

Залежно від умов, які склалися в країні, від особливостей її розвитку лібералізм постійно удосконалював як свої принципи, так і форми та методи своєї діяльності. Вважається, що лібералізм — не ідеологічна догма, а "проект суспільства", який можна пристосувати до місцевих, історичних, національних і культурних умов. Лібералізм виходить із положення, що світ підпорядкований законам, які нам непідвладні, тому природним принципом поведінки людини має бути здоровий глузд, зважені дії. Зазвичай прийнято поділяти лібералізм на класичний і новий (неолібералізм). Поява нового лібералізму датується кінцем 19 ст. — початком 20 ст.

Основними ідеями і цінностями класичного лібералізму були:

1. Індивідуальна свобода, гідність людської особистості, терпимість, право відрізнятися від інших, мати своє обличчя. Усвідомлення відповідальності людини за свої дії перед собою і перед суспільством, права особи на самореалізацію. Класичний лібералізм передбачає гармонійне поєднання індивідуалізму і гуманізму, самоцінності людини й людської свободи та плюралізму думок і переконань.

2. Розуміння свободи в негативному сенсі, тобто свободи індивіда від зовнішнього примусу, від політичного й соціального контролю з боку держави. Тому лібералізм задекларував тезу про те, що всі форми спадкоємної влади і станові привілеї втратили свою силу. На перше місце лібералізм поставив природні здібності окремої людини як самостійної і розумної істоти суспільства.

3. Визнання приватної власності гарантом і мірилом свободи. Основна свобода — економічна, свобода підприємництва. Із економічної свободи лібералізм виводив політичні та громадські свободи. Утілення в життя цих принципів можливе лише за умов наявності вільного ринку і вільної конкуренції.

4. Сфера індивідуальної активності як реалізація природного права повинна бути захищена від неправомірного втручання держави і церкви в приватне життя людини. Держава не повинна безпосередньо втручатися в економічне і соціальне життя людини. Вона має підтримувати елементарний порядок і створювати необхідні умови для вільної економічної діяльності, захищати країну від зовнішньої небезпеки. Ліберальні ідеї передбачали обов´язок держави стояти на сторожі прав особи, у тому числі й турбуватися про бідні верстви населення, надавати допомогу тим членам суспільства, які не можуть забезпечити собі необхідні умови проживання.

5. Економічна та юридично-правова системи і державна концепція, які сформулював лібералізм з урахуванням природного, невід´ємного права людини. Право перетворювалося на інструмент, який гарантував окремій людині свободу вибору морально-етичних цінностей, форм діяльності та створення умов для втілення в життя цього вибору. Законодавчо повинен бути закріплений принцип рівності всіх перед законом.

6. Особа не повинна ігнорувати прийняті в даному суспільстві норми і правила гри і зобов´язана нести відповідальність перед суспільством за свої дії. Тобто свобода розумілася не як можливість особи діяти, як їй заманеться.

 

Що ж у неолібералізмі з´явилося нового?

Після другої світової війни ідеї лібералізму було підтримано в багатьох країнах світу. У 1947 р. був створений Ліберальний Інтернаціонал, до якого увійшли ліберальні, демократичні і прогресивні партії. Нині в ньому налічується понад 50 партій країн Європи, Азії, Америки й Африки. Ідеологію лібералізму покладено в основу діяльності Демократичної партії США (1828 p.), Ліберальної партії Великобританії (1832 p.), Ліберальної партії Канади (1873 р.) та інших.

Однією з поширених політико-ідеологічних течій сучасності є консерватизм, (від лат. conseware — зберігати, охороняти). Історія цієї політичної ідеології починається з кінця 18 ст.

Основні положення консерватизму вперше було сформульовано в працях Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бонольда, Г. Гегеля, A. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова та їхніх послідовників.

В Україні консервативну традицію розвивали Ф. Прокопович, B. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та інші мислителі.

Консерватизм з´явився як антиреволюційна феодально-клерикальна ідеологія, що ставила собі за мету зберегти незмінними встановлені раніше порядки. Уперше термін "консерватизм" вжив французький письменник Ф. Шатобріан для визначення ідеології періоду Великої французької революції 1789 — 1794 років.

Консерватизм — це політична ідеологія, що орієнтується на збереження і підтримку форм державного устрою і суспільного лсиття, що склалися історично, його морально-правових основ, втілених у нації, релігії, шлюбі, сім´ї, власності.

Незважаючи на різні форми прояву, консервативна течія має такі основні риси:

 Неоконсерватизм намагається пристосувати традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і відстоює такі принципи: в економічній сфері — звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання; у соціальній — економічний реалізм, скорочення соціальних витрат; у політичній — посилення елітарних тенденцій в управлінні державою, зміцнення законності та порядку.

Неоконсерватизм являє собою своєрідний синтез ідей консерватизму і лібералізму, сутність якого містить заклик: "Розчистити місце від усього того, що було в суспільстві штучно створено, і створити таке, що варте збереження".

Консервативні партії в Україні, враховуючи наявний стан суспільно-політичних відносин, всупереч консервативним тра-диціям, виступають за кардинальні й рішучі зміни в усіх сферах життя суспільства. Тому консерватизм в Україні неминуче буде не правим, а лівим, оскільки гостро відчувається потреба інтенсифікувати інноваційну діяльність, спрямовану на трансформацію суспільства, виведення його на шлях загальнолюдської цивілізації.

У середині 19 ст. сталося різке загострення боротьби між пролетаріатом і буржуазією. Це викликало появу нової політичної ідеології — соціалізму, з майже одночасною появою в ній двох відгалужень — марксизму і соціал-демократизму. Засновник марксистського крила соціалістичної ідеології К. Магжс, як і його послідовники Ф. Енгельс, Г. Плеханов, В. Ленін, Й. Сталін та інші, виходили з того, що розв´язання основних суспільних проблем безпосередньо пов´язане з побудовою справедливішого порівняно з капіталізмом соціалістичного суспільства.

Ідейною основою створення марксизму стали: німецька класична філософія; англійська політична економія і французький утопічний соціалізм.

Базовими цінностями марксизму є суспільна власність на засоби виробництва, рівність, народовладдя, інтернаціоналізм.

В основу марксизму покладено такі постулати:

Невипадково у 19 ст. марксистське вчення особливу увагу приділяло саме революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню необхідності диктатури пролетаріату, розробленню стратегії і тактики революційної боротьби.

Ідеологи соціал-демократичного напряму Е. Бернштейн, К. Каутський, О. Бауер, К. Реннер, Д. Манн і деякі інші виходили з того, що новий лад, який повинен замінити капіталізм, можна організувати не шляхом революційного насилля, а шляхом поступової історичної еволюції суспільства в напрямі соціальної справедливості і рівності громадян. На думку прихильників соціал-демократизму, соціалізм не означає якогось реального суспільного ладу, ідея соціалізму — це морально-політичний ідеал: "Кінцева мета ніщо, рух — усе".

В Україні ідеї соціал-демократизму підтримали і розвивали такі відомі вчені і громадсько-політичні діячі, як Д. Антонович, П. Федченко, І. Мазепа, В. Винниченко, М. Порш, С Петлюра, В. Чехівський та ін.

Базовими цінностями соціал-демократизму є свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму — здійснення справжньої демократії.

В основу соціал-демократизму покладено такі основні ідеї і принципи:

 У 80-х роках 20 ст. більшість соціал-демократичних партій прийняла нові редакції своїх програм. В основу їх покладено такі базові засади, як політичний плюралізм; приватнокапіталістичні принципи економіки і державне регулювання її; соціальна допомога бідним верствам населення; забезпечення максимального рівня зайнятості тощо.

Особливістю сучасної соціал-демократії є те, що загальний напрям політичної діяльності цих партій визначається відносно короткотерміновими програмами і заходами. Саме цим і пояснюється згода соціал-демократів іти на компроміси і домовленості як усередині своїх партій, так і поза їхніми межами. Саме цим можна пояснити й появу численних соціал-демократичних концепцій (австромарксизму, африканського соціалізму, етичного соціалізму та ін.).

Багатоваріантність цих і деяких інших підходів соціал-демократів до розв´язання наболілих соціальних проблем приводить до того, що нині важко провести чіткі відмінності між соціал-демократичними партіями і партіями інших ідейно-політичних орієнтацій.

Це посилює позиції соціал-демократії і на міжнародній арені. У 1974 р. було створено Союз соціал-демократичних партій Європейського співтовариства, створено в парламенті Європейського союзу соціал-демократичну фракцію. Позитивним чинником світового розвитку став Соціалістичний Інтернаціонал, який нині об´єднує близько 80 соціалістичних і соціал-демократичних партій, які налічують 20 млн членів.

Однією з дуже поширених ідеологій є християнсько-демократична. В її основу покладено.

Однією з одіозних суспільно-політичних течій сучасності є фашизм. Термін "фашизм" (від лат.fascio — пов´язка, пучок, в´язка, об´єднання) почав широко вживатися з 1919 p., коли в Італії було створено фашистську партію, яку очолив Б. Муссоліні. У своїй класичній (італійській) формі фашизм був покликаний піднести силу національного духу, відродити історичне значення Римської імперії, сформувати ментальні засади нових імперських амбіцій, встановити тверду державну владу, яка б організувала все суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Із цього часу фашизм проявляється як екстремістсько-політичний рух, як форма правління і як ідеологія.

Фашизм як екстремістсько-політичний рух з´явився після першої світової війни, за умов глибокої економічної кризи. Саме в цей час величезні маси людей жили на межі виживання. Цим і скористалися фашисти, залучивши їх під свої знамена.

Головним об´єднувальним гаслом для фашистів стала корпоративна єдність нації, що ґрунтується на спільності крові і раси й гарантом якої покликана бути держава.

Як державна форма правління фашизм являє собою різновид тоталітаризму. Він передбачає повний контроль усього суспільного життя з боку держави та силових структур правлячої партії, ліквідацію демократичних свобод та інституцій, мілітаризацію країни. Такий соціальний порядок забезпечується репресіями проти інакомислення і "фільтрацією" суспільства від усіх елементів, які виступають проти фашизму.

Як ідеологія фашизм являє собою суміш расистських, інтернаціоналістичних, націоналістичних, соціалістичних, консервативних і деяких інших ідейно-політичних течій. З´єднувальним ланцюгом цих течій виступає апологетика виконавчої ролі держави, нації та її вождя.

Серед теоретиків — фундаторів фашистської ідеології слід назвати А. Ракко, Д. Джентіле і Б. Муссоліні. Найбільший внесок у становлення фашистської ідеології зробив Б. Муссоліні. Саме він не тільки визначив основні риси фашизму: активізм, націоналізм і футуризм, розкрив їхній зміст, а й першим спробував втілити ідеї фашизму в життя.

Одним із найреакційніших відгалужень ідеології фашизму є нацизм (націонал-соціалізм). Нацистську доктрину обґрунтовано в книжках А. Гітлера "Моя боротьба" і А. Розенберга "Міф 20 століття". Найхарактернішими рисами нацистської ідеології й політики є: панування расистської шовіністичної ідеології; культ вождя; встановлення однопартійної системи; ототожнювання партії з державою, зрощення їхніх апаратів; мілітаризація й уніфікація всього суспільного життя тощо.

У політичній доктрині фашизму індивід — ніщо. Він повинен розчинятись у найвищій силі — нації й відчувати гордість від участі в ній. Фашизм широко пропагує самопожертвування з очевидною метою — обґрунтувати необхідність існування й діяльності вождів, їхнього владарювання над масою.

Основними засобами досягнення своєї мети фашизм вважає силу, насамперед військову. Тому мілітаризація, насильницькі методи як під час завоювання влади, так і в процесі виконання програмних завдань фашизму є необхідною умовою його існування. Фашизм протиставляє військову силу таким основоположним політичним цінностям, як свобода, рівність і демократія. Усіма доступними методами фашизм насаджує правовий нігілізм, антипарламентаризм, обмеження демократичних прав і свобод.

Фашистська ідеологія ґрунтується на ідеї расової винятковості панівної нації, а це зумовлює проведення антинаціональної за своєю суттю політики — шовінізму, расизму, геноциду та етноциду.

За умов панування фашизму неможливе легальне існування будь-яких опозиційних політичних партій або інших політичних об´єднань.

Ідеї фашизму і фашистські рухи мають місце і в сучасному світі, уже у вигляді неофашизму. Нині неофашистські організації діють у 80 країнах світу. Створено Всесвітній союз нацистів із штаб-квартирою в США. В основу неофашистської ідеології покладено все ті ж фашистські постулати. Але є й відмінності, що містяться в закликах неофашистів, — відмова від етнічного месіанства, пропаганда так званого гуманізованого фашизму і деякі інші.

Сучасні неофашисти виступають під гаслами "чистого" фашизму, вільного від спотворень, намагаються відмежуватися від злочинів гітлерівського фашизму. Сьогодні вони говорять про білу людину взагалі, яка протиставляється "кольоровим" народам. Неофашисти США, наприклад, твердять про перевагу "англосаксонської раси".

До крайніх поглядів і методів політичної діяльності відносять і політичний екстремізм. Ліве його відгалуження в теорії покладається на ідею негайної революції і боротьби, а правий напрям використовує ультранаціоналістичні гасла і виявляється у формі фашизму чи расизму.

Особливим проявом політичного екстремізму є релігійний екстремізм. Дуже великого поширення в наш час набув ісламський фундаменталізм.

Для практики політичного екстремізму характерним є намагання досягнути політичної мети шляхом використання будь-яких форм насилля, включаючи і політичний терор.

Таким чином, політичні ідеології формуються на основі певних соціально-економічних відносин і мають собі за мету активізацію суб´єктивного чинника. Плюралізм ідейно-політичних течій, підходів, методологічних принципів, терпимість до інакодумства є запорукою стабільності будь-якого політичного ладу.

Нині у світовій соціально-політичній думці все більше окреслюються контури планетарної ідеології гуманізму. Така синтетична ідеологія в майбутньому може мати перспективу, тому що вона буде ґрунтуватися на ідеї "знімання" суперечностей між свідомістю особи і суспільством через трансцендентальні суб´єкти: Всесвіт і знання. Нова епоха вже сформувала необхідність у такій ідеології, оскільки саме гуманізм як планетарна ідеологія зможе об´єднати всі нації в світове співтовариство, покликане забезпечити соціальний добробут та інтелектуальні й духовні потреби кожної людини Землі.

 

 

Література

 

1.     Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

2.      Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І.  та ін. Політологія: Навч. посібник  / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров'я, 2004.- 776 c.

3.     Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

4.     Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

5.     Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

6.     Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

7.     Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.