Лекція 4 

Політична система суспільства 

План

1.     Сутність, структура і функції політичної системи

2.     Типологія політичних систем

3.     Основні напрями становлення й розвитку політичної системи України

4.  Політичні режими

1. Сутність, структура і функції політичної системи

Модернізація суспільних структур, яка відбувається в Україні, поставила в центр політичних досліджень проблему пошуку шляхів виходу з кризи, визначення оптимальних принципів функціонування політичної системи українського суспільства.

Поняття "політична система" дає змогу найповніше і послідовно розкрити суспільно-політичну природу суспільства, існуючі політичні відносини, інститути, норми і принципи організації влади. Це поняття покликане відобразити два моменти в політичній науці:

1)      цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє сукупність взаємодіючих елементів (партій, держави, лідерів, права та ін.);

2)      характер зв´язку політики із зовнішнім оточенням (економічною, соціальною і культурною сферою, іншими державами).

Уведення поняття "політична система" має й практичне значення. Воно допомагає виділити чинники, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкривають механізми узгодження інтересів різних груп населення.

Поняття "політична система" за змістом дуже об´ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також як їхню взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), а й економічні, соціальні й культурні інститути, традиції, цінності і норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні та ін.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов´язкового для всіх.

Стимулювальним чинником у становленні й розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, яку розробили Л.Л. Богданов і Людвіг фон Берталанфі. За їхнім твердженням, "система — це певна кількість взаємопов´язаних елементів, що утворюють стійку цілісність і мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності". Будь-яка система характеризується й стійкими зв´язками елементів, які досягаються внаслідок структурного впорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Ураховуючи методологію Богданова і Берталанфі, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, що складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної і духовної. Кожна з цих систем виконує свої специфічні функції. "Призначення політичної системи, — уважав Т. Парсонс, — це забезпечити інтеграцію, розробити й реалізувати загальну мету суспільства".

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог — Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх працях "Політична система" (1953), "Межа політичного аналізу" (1965) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється й розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто на команди.

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального й культурного середовища надходять імпульси — вимоги і підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення й політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи. Ці імпульси можуть бути різними — від вимог до властей підвищити заробітну плату, справедливо розподіляти блага і забезпечувати якість і освіту, охорону прав і свободи громадян, унормувати тривалість робочого дня до питань охорони здоров´я, забезпечення громадського спокою тощо.

Другий вид імпульсів на вході - це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. ін.) через виконання законів та інших актів державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об´єкти підтримки:

1)      політичне суспільство — група людей, які взаємопов´язані в одній структурі завдяки розподілові діяльності в політиці;

2)      "режим" — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3)      правління, до якого відносять людей, що беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підтримка, яку виявляють системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно й надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або й зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, що надходить, і це призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи здебільшого розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, що вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на яких воно може впливати.

На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з´являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади щодо розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичних заяв про політичні наміри та політичні дії тощо.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, навіть більше — суперечать їхнім інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів розв´язати війну у В´єтнамі, рішення ЦК КПРС ввести війська в Афганістан, рішення російського уряду почати бойові дії у Чечні та ін. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних аспектів політичної взаємодії.

Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габрієль Алмонд. Він вважає, що на передній план необхідно висунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних, так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рівні: інституційний та орієнтаційний. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідженні державних і недержавних політичних інститутів, то орієнтаційний зорієнтований на вивчення політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем і організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш або менш легітимного фізичного насильства. "Це — узаконена сила, — пише він, — яка пронизує всі "ввідні" та "вивідні" чинники суспільства, надаючи йому особливих якостей і сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи".

Г. Алмонд визначає чотири функції "введення":

1)      функція політичної соціалізації й залучення до участі в політичному житті;

2)      функція артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;

3)      функція агрегування, тобто об´єднання, інтересів;

4)      функція політичної комунікації, тобто спілкування, обміну думками, ідеями.

Він визначає і три функції "виведення":

1)      розроблення норм;

2)      застосування норм;

3)      контроль за виконанням цих норм.

Функція "введення" здійснюється неурядовими формуваннями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція "виведення" — це урядова прерогатива.

У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття "політична система" було поняття "політична організація суспільства". Політична організація суспільства включала профспілки і молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — "направляюча, мобілізуюча і керівна сила суспільства". Монопольне становище КПРС у політичному житті суспільства набувало ролі держави, придушувало ініціативу, політичну самостійність інших суб´єктів політики.

І лише наприкінці 80-х років категорія "політична система" стала утверджуватись у філософській і політичній літературі радянського суспільства. Але об´єм і зміст цієї категорії пояснювалися все ж інакше, ніж у зарубіжній літературі. Відповідно до марксистського підходу щодо зумовленості політичної надбудови економічного базису, соціально-класової структури суспільства політична система була тісно пов´язана з визначеним типом формації.

Політична система суспільства в науковій літературі того часу визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій і суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна й суспільна влада. З наведеного означення проглядається абсолютизація інституційного підходу й звуження масштабів і взаємозв´язку політичної системи з іншими соціальними структурами суспільства, з психологічними й ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.

Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них політичну систему трактує як теоретичний, ідеальний інструмент, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. У такому значенні поняття "політична система" можна застосовувати для аналізу будь-якого відносно цілісного й самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому, конкретнішому, тлумаченні поняття "політична система" означає реальний складний механізм формування й функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб´єктами (групи та індивіди): політичну організацію (до якої входять держави, партії та політичні асоціації), політичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру та ін.

Спираючись на ці підходи, під час аналізу політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв´язки між ними, а саме:

Політична система функціонує як динамічна цілісна система в органічному взаємозв´язку з іншими системами: економічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною та ідеологічною. Усі системи суспільства взаємозв´язані і взаємозалежні.

Визначальною щодо всіх систем, зокрема й політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різноманітних інтересів соціальних груп провідними є саме економічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольняв би насамперед їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру і функції політичної системи. А політична система, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну систему, забезпечує існування саме такого економічного організму, який потрібен правлячим соціальним групам.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв´язку і взаємодії компонентів, які її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв´язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, як саме системне ціле організоване.

Звернімося до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше трапляються в сучасній вітчизняній політичній літературі.

Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, між націями й державами; між державою й громадянами, громадянами та їхніми організаціями щодо влади, вироблення й здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб´єктів щодо реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їхніх соціальних груп, громадсько-політичних об´єднань.

Політична діяльність починається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

Одним із центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що, якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб´єктів завжди в динаміці.

Стабільність політичних відносин полягає в чіткості визначення й закріплення в законах і нормах (правових, політичних і моральних) ролей, тобто кола прав, обов´язків і відповідальності суб´єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов´язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними зв´язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють "офіси", сукупність "офісів" (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).

У зв´язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, яка включає державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи і трудові колективи зі своїми органами самоврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід´ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації й народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті така свідомість виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини і міру її активності в перетворенні політичної дійсності.

Політичні й правові норми виступають важливим регулівним елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і настанов, які регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб´єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкційованих державою загальнообов´язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання яких забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне і громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади й закріплюються основні принципи діяльності суб´єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави та держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легітимації влади або щоб захопити її, зміцнити й реалізувати в інтересах певних соціальних сил.

Існують й інші погляди на структуру політичної системи. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських учених у структурі політичної системи виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна.

Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Вона зосереджує в своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності й блага, спонукає населення до обов´язкового виконання її рішень. Крім держави, в інституційну підсистему входять як політичні організації, наприклад партії і групи тиску, так і неполітичні організації, що мають значні можливості впливати на владу й суспільство, — засоби масової інформації, церква і т. ін. Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем диференціації та спеціалізації ролей і функцій їхніх структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.

Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на основі різних норм — політичних, правових, культурних, моральних і т. ін. Уся ця сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, правових актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв і символів.

Керуючись формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб´єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що ґрунтуються на злагоді чи конфлікті (наприклад, між особою і державою), на їхній інтенсивності й направленості, становлять комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до діалогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з суспільством.

Політична взаємодія зумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність субкультур і релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки й політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого сенсу політичним діям і відносинам різних суб´єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморозуміння і злагоди. Чим вищий рівень культурної однорідності суспільства, тим вища ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є панівні в суспільстві політична культура й релігія, що визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної поведінки.

Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби інтеграції його та досягнення цілісності.

Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв´язками взаємозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, допомагають ефективно реалізувати її функції в суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої, тільки їй властиві функції.

У науковій літературі є різні погляди на функції політичної системи, але є і певні спільні наукові підходи. Один із таких поглядів узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна функція повинна відображати певну системну якість. У зв´язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1)      визначення цілей і завдань суспільства;

2)      мобілізація ресурсів;

3)      владно-політична інтеграція суспільства;

4)      регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5)      легітимація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і врегулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції й легітимації є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як на єдиний організм, яким ефективно управляє політична влада.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов´язане з визначенням стратегічних, довготермінових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їхніх угруповань і суспільства загалом. Політичне управління повинне формувати й підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

Сьогодні Україна тільки починає розбудовувати свою нову політичну систему — систему демократичної діяльності й відносин, правових гарантій і політичної відповідальності всіх суб´єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, які ще формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох чинників, двох основних тенденцій. З одного боку — чинник випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи, з іншого — чинник управління й самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування й стабілізації розвитку і прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси та явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній свого розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, і це дає змогу уникати одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв´язок між усіма елементами політичної системи.

У політичній системі сучасного демократичного суспільства дедалі важливішу роль відіграють засоби масової інформації. Під останніми розуміють газети, журнали, теле- і радіопрограми, кінодокументалістику, інформаційні агентства, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації. Вони виступають посередником між журналістом, дописувачем і аудиторією. В процесі функціонування засоби масової інформації здійснюють двобічний зв'язок між комунікатором (тим, хто надає інформацію) і реципієнтом (тим, хто її сприймає), іншими словами, відбувається своєрідне спілкування, але не особистісне, як у повсякденній практиці, а з допомогою масових форм зв'язку. Між комунікатором і реципієнтом існує технічний канал зв'язку.

Журналістика як засіб масової інформації разом з тим є виразником інтересів суспільства, його різних соціальних груп, категорій, окремих особистостей. Зрозуміло, що діяльність засобів масової інформації має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації, адресований аудиторії, визначає значною мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій. Засоби масової інформації здійснюють серйозний вплив на суспільство, його стан і розвиток. Вони можуть сприяти прогресу або гальмувати його. Характерною щодо цього є діяльність засобів масової інформації у тоталітарному суспільстві. З одного боку, вони стають жертвою тоталітарного режиму, втрачаючи всі позитивні якості вільної трибуни, засобу інформування населення, а з другого — виступають як засіб тоталітарного режиму. Інтенсивне використання засобів масової інформації — особливість цього режиму.

Які ж характерні риси засобів масової інформації в тоталітарному суспільстві? Вони — породження і продовження самої системи з її надмірною централізацією, безумовним підпорядкуванням центру, командними методами керівництва, придушенням навіть найменшого інакомислення та ініціативи, догматизмом і прислужництвом. Однопартійна система, жорстке планування в економіці, відсутність матеріальної зацікавленості у якісній праці, канонізація єдиної ідеології з її міфами і стереотипами, відірваність від реальності, постійні пошуки ворога, наліплювання ярликів— усе це не могло не позначитися на роботі засобів масової інформації.

Для засобів масової інформації часів культу особи і періоду застою характерні насамперед політична нетерпимість, проповідь однодумства, відірваність від життя, спроби нав'язати всім "єдиновірне вчення", брехня і напівправда, догматизм мислення, наказний тон, відсутність критики самих основ суспільних вад. З цим тісно пов'язані постійне запізнення в інформуванні населення, неповнота і спотворення інформації, замовчування характерних особливостей життя людей за рубежем.

image020 Культ особи у ЗМІ: Ф. Кастро

Але й у цих нелегких умовах на сторінках газет і журналів, на телебаченні й радіо з'являлися сміливі, принципові виступи, які розбуджували думку і совість. Засоби масової інформації, загалом література, готували суспільство до кардинальних змін.

Саме в цей час народилося таке поняття, як гласність— своєрідний перехідний етап між періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати про все, що відбувається у світі і в країні. Вона передбачала можливість одержувати правду і говорити правду, не побоюючись за наслідки. Гласність слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність мислення, бо власне це і є запорукою суспільного прогресу, засобом протистояння застою. Різновидом обмеження гласності тривалий час були спроби підпорядкувати її розмовам про "соціалістичний вибір". Ми, мовляв, за політичний плюралізм, ал^ він не повинен поширюватися за межі соціалістичного вибору. В саме ж поняття соціалізму нерідко вкладався дещо оновлений соціалізм уже відомого казармового типу.

Звичайно, будь-яка свобода має свої береги. Своєрідним берегом свободи слова виступають об'єктивність, істинність, достовірність, доказовість інформації, які грунтуються на чесності, порядності, відповідальності перед Законом. І ще гласність, свобода слова гарантують право на спростування брехливої інформації. Кожна демократична країна має певну систему законів, конституційних положень, які регулюють стосунки між засобами масової інформації і суспільством, між журналістом і державою, між видавцем і аудиторією. У США, наприклад, відсутні будь-які закони про пресу — все регулюється відповідною статтею Конституції. У більшості ж країн Європи розроблена розгалужена сукупність законів та законодавчих документів, покликаних регулювати діяльність засобів масової інформації.

З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі, Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст.

image022 Велика Французька Революція

З першої половини XIX ст. консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.

В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.

У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін, покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.

image023 Український консерватор П. Скоропадський

Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, системи влади та привілеїв.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про "філософію революційної турботи щодо збереження". Консерватизм не проголошує себе відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого повернення до минулого. Вся система його цінностей грунтується на впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але ретроградних. Все це визначає основні риси світосприйняття консерватизму (Г.-К. Кальтенбруннер). Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі, стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу звільнення людини від інституційно-обгрунтованого порядку. Істотна і така риса, як державний авторитет. Йдеться про тс, що порядок, грунтуючись на лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної, чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи — здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які допускаються ієрархічним порядком.

У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання щодо "ціни прогресу", передусім науково-технічного. Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження, руйнування традиційних зв'язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний клімат для поширення консервативних ідей.

Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова. Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація на індивіда, розв'язання особистої ініціативи, підприємництво та активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення, надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндустріального, інформаційного суспільства.

Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності неоконсерватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне суспільство не може існувати.

Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея "звуження зворотного зв'язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси апеляція до "сильної" в політичному плані держави. Основний наголос робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади, що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів. Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.

У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне рівноправ'я і народний суверенітет не є абсолютними цілями. У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію "політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.

Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших. Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау).

image024

 Г. Моргентау

Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались зі стану організованого насильства у вигляді війни.

Поряд з цим виявляється здатність нсоконсерватизму зважати на нові реалії у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні кроки в цьому напрямі. Вже цс дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно-політичних доктрин. насамперед неолібералізму.

У період становлення капіталістичного ладу і утвердження демократії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що отримали назву "класичного лібералізму". Вона ґрунтувалася на політичних ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А. Токвіля. Були обґрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу". Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на основі положення про право як реалізацію природного прагнення особи до свободи.

image025

 А. Гумбольт

Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку, місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.

Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким завдання держави — забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-правових інститутів. У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства. У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму. Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедоленої частини населення.  Були сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті. Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або соціального, лібералізму.

image026

 Дж.Дьюї

Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ'ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Був зроблений висновок, що без державного втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій. Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція "держави добробуту". Обґрунтувалася необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея "плюралістичної демократії", згідно з якою політична система розглядалася як механічний процес "урівноваження" конкуруючих групових інтересів.

Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної справедливості тощо. В зв'язку з цим одне із центральних місць відводиться ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму "кожний — за себе" може бути реалізований у суспільстві, що ґрунтується на засадах обміну. Обмін розглядається як найбільш дійовий фактор "управління людьми і поліпшення умов їхнього життя" (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і "привчає людей ставитися один до одного як до рівних". Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності. Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах. Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.

Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв'язку з цим вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться перша вирішальна роль уже тому, що свобода — цс насамперед духовне явище і існує вона в культурі.

Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції "нового суспільства". Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.

"Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які  виражають загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер).Проте ці спрямування ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена "природа людини". "Елементами соціалістичної системи" вважається запровадження "певної форми планування" і "наявність спрямовуючої соціалістичної ідеології". Оскільки соціалізм вимагає рівності, а ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство приречене на проміжний стан "між соціалізмом і капіталізмом". Згідно з одними концепціями, шлях до панування науково-педагогічного стану і запровадження "соціального планування" пролягає через завоювання державної влади "новою демократичною більшістю", згідно з іншими — через формування різних недержавних об'єднань і добровільної ^ординації їхньої діяльності. М. Харрінгтон висунув програму "соціалістичного лібералізму" як метод структурного перетворення капіталізму в "демократичний соціалізм". Вона не включає націоналізації приватної власності, проте передбачає ще ряд заходів, що обмежують права капіталістів.

Однією із найпоширеніших є соціал-демократична концепція соціалізму.

1Український соціал-демократ В.Винниченко

Протягом десятиріч вона істотно змінювалась, а нині виступає у вигляді доктрини "демократичного соціалізму".Зазначалося, що соціалізм — міжнародний рух, який не вимагає строгої єдності поглядів. Зважаючи на те, чи грунтують соціалісти свою віру на марксизмі, чи на інших методах аналізу суспільства, чи натхнені релігійними і гуманістичними принципами, всі вони спрямовані до єдиної мети — соціальної справедливості, кращого життя, волі і миру.

  Політична влада є одним з центральних понять політології.

    3. Влада як соціальне явище. Концепції влади

Історія політичної думки засвідчує одвічне прагнення людства знайти відповіді на питання, які найбільше впливали на розвиток суспільства. Серед таких питань тема влади, і політичної влади зокрема, має ключове значення. Від античних часів і до наших днів ця тема є об´єктом уваги визначних мислителів, державних діячів і політиків, громадян різних держав.

Влада завжди була і залишається заповітною мрією різних політичних сил та їхніх лідерів. Уся історія людства пов´язана з боротьбою за владу, з домаганням влади, з прагненням впливати на владу.

Мислителі стародавнього світу, середньовіччя, нового й новітнього часу відзначали безперервну боротьбу різних соціальних груп за владу як засіб задоволення своїх власних інтересів. Водночас у розумінні сутності політичної влади важливим було трактування її як механізму вирішення спільних справ. Так, німецький філософ Г. Геґель, характеризуючи державу як інституцію організованої політичної влади, зауважував, що держава є виразником усезагальних інтересів.

1Георг Гегель

Значний вплив на розвиток політичної думки і суспільних відносин протягом тривалого періоду справляла марксистська концепція, суть якої полягає в тому, що розвиток економіки, виробництва з відповідною структурою суспільства розглядався як основа політичної та духовної історії людства, яка з часу розпаду первісного общинного землеволодіння була історією класової боротьби між пригнобленими та експлуататорами, підкореними і панівними класами. У такому суспільстві влада має класовий характер, вона зумовлена майновими відносинами, а змістом соціальної влади є відносини панування та підпорядкування. Держава, за марксистською концепцією, відіграє головну роль у системі забезпечення соціальної влади.

Однак, як показав досвід держав, які дотримувалися марксистської моделі суспільного розвитку, абсолютизація класової боротьби блокує конструктивні функції держави, відкидає можливість функціонування її як правової держави, унеможливлює формування громадянського суспільства, а отже, і суспільного прогресу в цілому.

Визначальний вплив на формування концептуальних трактувань влади в західній політології 20 ст. мали ідеї німецького соціолога М. Вебера. Розвиток суспільства, за Вебером, — це постійна боротьба, зіткнення як індивідуальних, так і групових інтересів. Реалізація соціальних інтересів значною мірою залежить від влади, яку Вебер визначав як можливість індивіда здійснювати свою волю всупереч опорові інших. Він характеризував владу і як панування, що дає право одним керувати іншими, від яких вимагається покора та підпорядкування.

Функціонування влади — одне з найважливіших завдань будь-якого суспільства, умова його життєдіяльності. У розвитку людства владні відносини пройшли шлях від влади ритуалів, звичаїв і традицій первісного суспільства до влади законів, моральних норм і принципів сучасного суспільного життя, а уявлення про владу трансформувалися від спрощеного розуміння її як прояву волі людини, наділеної певними повноваженнями, до сучасних складних концепцій і теорій влади.

Телеологічна концепція (від грец. zeXos (reXws) — мета) розглядає владу як засіб досягнення певної мети, певних результатів. Один із прихильників цієї концепції Б. Рассел 1вважає, що владу можна визначити як реалізацію намічених цілей. Тут використовується широке розуміння влади, яке поширюється не тільки на відносини між людьми, а й на взаємодію людини з природою.

Біхевіористські концепції (від англ. eehavior — поведінка) розглядають владу як особливий тип поведінки людей, коли одні домінують (панують) над іншими, а інші підпорядковуються їм. Влада зводиться до взаємодії людей, базується на можливості зміни поведінки індивідів. Влада розглядається як першопричина, як детермінанта дії особи. Звідси і висновок про необхідність контролю, здійснення впливу на поведінку людей. Так, американський дослідник Б. Скіннер розглядав людину як пасивний об´єкт, не здатний до ініціативи, зате з природними задатками підпорядковуватися. Він обґрунтував необхідність цілеспрямовано впливати на людей для одержання бажаної зміни їхньої поведінки. Ці ідеї було використано в деяких урядових програмах, спрямованих на зміну поведінки людей, включаючи і сферу політичних відносин.

 Психологічна інтерпретація влади (3. Фройд, Е. Фромм та їхні послідовники) вбачають першопричину владних відносин у сфері свідомості й підсвідомості людей, розглядають владу як взаємодію людей, як прагнення влади одних і підлеглість інших, досліджують суб´єктивну мотивацію поведінки індивідів у реальних умовах суспільного життя. У деяких аспектах психологічні інтерпретації близькі до біхевіористських трактувань влади.

Багатогранність влади як соціального явища виявляється і в підходах до визначення цього поняття. У літературі можна знайти характеристику влади як особливого типу відносин між людьми — відносин панування та підпорядкування; як здатність до цілеспрямованої діяльності; як особливий психічний акт (прагнення влади, панування); як спосіб регулювання групової поведінки та соціального управління тощо.

Визначення сутності політичної влади пов´язане із загально-соціологічним трактуванням влади як соціального явища. Більшість дослідників віддають перевагу визначенню влади як реальної здатності соціального суб´єкта здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства тощо.

Таке трактування влади включає в себе як необхідні складові відносини примусу, підпорядкування об´єкта волі носія влади, а також утвердження права на такий примус, на використання сили. Ж.-Ж. Руссо слушно зауважив: "Найсильніший ніколи не буває достатньо сильним, щоб бути постійно господарем, якщо тільки він не перетворює свою силу на право, а покору — на обов´язок".

Влада і владні відносини є складними, двосторонніми чи багатосторонніми асиметричними взаєминами між учасниками — суб´єктом і об´єктом влади. Необхідною умовою реалізації влади є досягнення підлеглості об´єкта впливові суб´єкта.

Суб´єкт влади є активним, спрямовуючим началом у владних відносинах, він є носієм влади і впливає на поведінку об´єкта наявними у нього засобами для реалізації своїх інтересів. Суб´єктом може бути індивід, політична еліта, соціальні страти, класи, нації, держави і навіть світове співтовариство (ООН, ЮНЕСКО).

Об´єктом влади є учасник (учасники) владних відносин, на якого спрямовується вплив суб´єкта, що прагне за допомогою різноманітних засобів підпорядкувати собі об´єкт впливу.

Об´єкт і суб´єкт влади перебувають у тісному взаємозв´язку, під впливом різних об´єктивних і суб´єктивних чинників, серед яких матеріальні, соціально-культурні, політико-правові, мотиваційні та ін.

Зміст політичного життя суспільства визначається характером суб´єктно-об´єктних відносин, які розгортаються на функціональному рівні, в опосередкованій чи безпосередній участі й залежать від сприйняття дій суб´єкта об´єктом. Це сприйняття може проявлятись у формі схвалення, байдужості чи заперечення з відповідними наслідками, які необхідно врахувати суб´єктові влади.

 У різноманітних визначеннях сутності процесу еволюції державного ладу сучасної України найчастіше використовують тезу про перехід від тоталітаризму до демократії. Звідси й політичний режим України вважається проміжним, який поєднує риси:

тоталітарного у вигляді деяких рис політичної культури (впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, примітивізація політичної культури). В своїй основі знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівні політичної системи;

авторитарного у вигляді відчуженості влади від громадян, адміністративно-командних механізмів управління, примату адміністративно-владних відносин над правовими, особливо концентрації влади у керівної особи порівняно з підлеглими;

анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил і сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів); 4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля;

суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тією мірою, яка її владним структурам притаманна: 1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, намагання не адекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни, використання популістських настроїв певних соціальних груп для реалізації вузько корпоративних інтересів; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та маргінальних верств суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращання матеріального рівня життя.

Література

1.     Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

2.      Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І.  та ін. Політологія: Навч. посібник  / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров'я, 2004.- 776 c.

3.     Конституція (Основний Закон) України. – К., 1996.

4.     Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

5.     Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

6.     Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

7.     Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.