Культура України другої половини ХVIІ
– ХVIІІ ст.
Історичні умови культурного життя українського
народу.
Феномен козацької культури.
Розвиток освіти та наукових знань в Україні XVII–XVIII ст.
Поширення книгодрукарської справи .
Піднесення літературної творчості.
Феномен українського
бароко в архітектурі.
Історичні умови культурного життя українського
народу
Духовна культура
України другої половини XVII — кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної
та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за
незалежність і державність, що найяскравіше виявилось у широкому народному русі
та воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у
війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для цього періоду характерні, з одного
боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, з іншого
— її нищення російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р.
і створення умов, за яких вона
позбавляється ідентичності й пристосовується до російських зразків.
З утворенням Польсько-Литовської держави почалась
експансія польської шляхти на українські землі. Це слугувало головною причиною
посилення національно-визвольної боротьби українського народу за соціальну та
національну незалежність, збереження самобутньої культури. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу
проти польської шляхти була національно-визвольна боротьба 1648— 1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького, спрямована на
створення незалежної Української держави. Однак у ході подальших дій ця ідея
була втрачена. "Березневі статті" — договірні умови, розроблені
Б.Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським
царем Олексієм Михайловичем, у яких йшлося про входження України до складу
Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою.
Під впливом історичних обставин кожна сторона могла розірвати її, що й
підтвердили наступні події.
У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович
наважився вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що
Московська держава і не думала брати до уваги інтересів українського народу.
Між нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б.Хмельницький
незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого
Україна була розділена впродовж тривалого періоду. Все це згубно позначилося на
житті Української держави.
Врятувало український народ від загибелі запорозьке козацтво, яке впродовж трьох
століть визначало основні напрями розвитку України. В умовах полонізації
української феодальної верхівки козацтво виконувало таку роль, яка в інших
країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не
лише в історії України, а й у національній свідомості українців.
Поділ
і роз'єднаність українських земель зумовили специфіку геокультурного
розвитку українства у другій половині XVII —кінці XVIII ст. Козацько-гетьманська держава проіснувала понад
100 років. Вона
залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу.
Незважаючи на те що друга половина XVII ст.
супроводжувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного
поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму,
загальний культурний рівень тодішньої України був достатньо високий.
Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687—1709 pp.),
Івана Скоропадського (1709—1722 pp.) і Кирила
Розумовського (1750—1764 pp.) перебувала на рівні
найосвіченіших країн Європи. Культура Правобережжя та західноукраїнських
земель, незважаючи на деяку відірваність від автентичних зразків культури
Гетьманської держави, теж намагалася зберегти власну ідентичність,
протистояти політиці національно-культурної асиміляції.
Ліквідація царатом у другій половині XVIII ст. основ української державності — Гетьманщини та
Запорозької Січі завдала українству значного удару, але не змогла перервати
потужної національно-культурної традиції, виробленої впродовж століть. Поділи
Польщі, зміна політичної мапи Європи наприкінці XVIII
ст. заклали нові геополітичні умови розвитку культури на західноукраїнських
землях. Провідну роль у цьому процесі покликані були виконати Греко-католицька
церква та її духовенство. Отже, незважаючи на
вкрай складні історичні, суспільно-політичні реалії, український народ у другій
половині XVII —XVIII ст.
зберіг духовну єдність, національну орієнтованість культурної традиції, у
протистоянні процесам національного поневолення та культурної асиміляції
спромігся збагатити скарбницю національно
Феномен козацької культури
Духовна культура українського народу досягла
високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало
напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний
вплив на національну самосвідомість українського народу.
Культура Запорозької Січі формувалась у руслі
українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції
українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на
її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва,
національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й
з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ,
вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і
мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур
сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила
величезний вплив на розвиток культури всієї України.
Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення.
"Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими
соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII
ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в
козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було
сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого
явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок.
У "химерній" бароковій козацькій традиції
завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав
принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі
близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій,
демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави
трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство. Запорожці
були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та
віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства,
товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською
ідеєю самопожертви заради ближнього.
На окрему увагу заслуговує проблема
церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність
були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією
козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на
прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського,
Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно
стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький,
у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень,
заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я.
Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при
монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у
храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшанованішими церковними святами
були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено
страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності
— кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива
справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного
життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх
запорожців.
Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік
шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський
козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство,
тимчасово призупинили функціонування. Після нормалізації в 1734 р. взаємин між
козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі
поступово відроджувалося.
Запорозький уряд на
чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої
системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три
типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти,
які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись
вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу,
письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи
був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам
грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.
Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх
січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та
церковного співу".
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима
Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для
військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами
у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської
академії.
Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У
1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися
основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на
Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова
освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної
ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного
періоду.
В багатогранному та змістовному художньому житті
Запорозької Січі чільне місце належало музиці,
співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали
духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова
музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості.
Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали
у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.
Загони
запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати
трубачів або сурмачів.
В духовній
культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду
національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу —
героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим
ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під
акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активнодійового
характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й
творили музику. Кобзарство — це
своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення
запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної
культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави
нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою
популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них
був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація,
під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю
проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в
сідлі, нестримно мчить на ворога. Танці виконувались у супроводі бандури й
інструментальних ансамблів.
У січовій
музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного
співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі
ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі
троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який
добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях
самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському
народові. Все це
сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.
Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо
чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак
козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило
власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні
оригінальні козацькі собори. Козацький
собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному
будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох
боків). Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у
камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому
монастирі в Києві, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької
України.
Миколаївський собор в Ніжині
Отже,
культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона
увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні
вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит
козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало
величезний духовний досвід XVII —XVIII
ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.
Розвиток освіти та наукових знань в Україні XVII–XVIII ст.
XVII–XVIII ст. в Україні знаменувалися підйомом
національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку
національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої
ланки. Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі
братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких
канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, yci
діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними. Для останніх також
існували школи грамоти при церквах. Початковій грамоті навчали й мандрівні
дяки.
Середня ланка
освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями,
колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Уci типи
навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними
даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 рр. у семи
з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. На землях Війська
Запорізького часів нової Ciчi мала добру славу січова
школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися
громадою – населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували
приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило,
обов'язки дячка та вчителя покладалися на одну особу.
У західноукраїнських землях через зменшення
чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого
соціально-економічного значення православні братські школи, що виникли при
церквах у XI–ХII ст., занепадають.
На їх місці створюються уніатські школи,
підпорядковані ордену Василіан. Однак за своїм характером вони відрізнялися від
братських. У XVII ст. василіанські школи були
призначені лише для Шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі.
Діяльність Василіан набула іншого характеру i значного поширення iз створенням Едукаційної комісії
(1773) – першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила
реформу шкільної справи, виробила єдиний шкільний статут, надала школам
державний статус та виділила грошову допомогу на їх розвиток. Уci ці заходи значно поліпшили матеріальне становище
василіанських шкіл та піднесли їх суспільний статус.
На Лівобережжі, Слобожанщині та
в Києві існували тільки православні школи. Перші спроби запровадити в Україні
обов'язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 рр.
лубенський полковник I. Кулябко наказав сотенним
правлінням ycix козацьких синів, здібних до науки,
посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних,
навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули
сталої організації i з кінця XVIII ст. початкова
сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов'язано з закріпаченням
селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.
Центром освітнього, наукового i культурного
життя в Україні була Києво - Могилянська
школа, заснована в 1632 р.
митрополитом Петром Могилою (1596 - 1647). У 1633 р. дістала назву
Києво-Могилянська колегія. 3авдяки сприянню гетьмана Iвана
Мазепи в 1701 р. за царськими указами вона одержала статус академії та назву Київська
академія. Були підтверджені, хоч i формально, її давні привілеї: дозволялося
включати до навчальних програм курс богослов'я та організовувати внутрішнє
життя на засадах самоврядування за зразком вищих навчальних закладів Європи.
За гетьманування Iвана
Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період
розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила
500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала
бурса. Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з
Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських
країн, Молдавії. Академія була світським демократичним всестановим навчальним
закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан.
За змістом навчальних програм i рівнем
викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс
навчання тривав 12 років i поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання
були "школи риторики i поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного
циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки),
чотирирічна "школа богослов'я". В академії навчали граматиці,
риториці, філософії й богослов'ю; мовам —слов'яно-руській (тодішній українській
літературній), грецькій, латині, польській; літературі – класичній грецькій i
римській, частково – середньовічній; поетичному i риторичному мистецтву; icтopiї, географії. Лекції викладалися переважно латиною. 3
першої половини XVIII ст. в Києво
- Могилянській академії систематично викладалися лише
іноземні мови. 3 поглибленням дипломатичних, економічних i культурних зв'язків
з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську
мови, i академія достойно виконала це завдання.
У
Киево-Могилянській академії працювали видатні вчені,
письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, С. Полоцький, Г. Кониський, I. Гізель та ін. з неї вийшли філософи й
державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи,
серед них – історик І Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник i філософ
Г. Сковорода, гетьман України I. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М.
Ломоносов.
Києво-Могилянська академія
була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались
викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли
проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися
публічні наукові виступи, ставилися вистави. Колишні студенти академії стали
авторами козацьких літописів, написаних наприкінці XVII
– на початку XVIII ст.
Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах
гуманізму i рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у
вихованців почуття гідності й взаємної поваги. Основи виховання молоді розробив
Петро Могила, виклавши їх у своїх працях, передусім в "Антології",
виданій 1636 р. для молодих колегіантів. На
формування виховних ідеалів в академії значний вплив мало запорізьке козацтво.
Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в
Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима,
Парижа, Венеції, Лейпцига, Амстердама, Кракова, Відня та інших книговидавничих
центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили українські друки.
Зокрема, тут знаходилось перше видання Києво-Печерської лаври
"Часослов" (1616). Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди
він передав i свою власну бібліотеку.
Бiблiотека академії у XVIII
ст. налічувала 12 тис. томів i безліч рукописної літератури та документів, що
визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не
збереглася. Пожежі 1780 р. i 1811 р. знищили унікальні джерела з icтopiї та культури України.
У другій половині XVII ст. – першій половині XVIII ст. відчувався сильний вплив української культури на
весь слов'янський ареал. Нові ідеї та погляди, сформовані в Києві та в
Лівобережній Україні, орієнтовані на західні зразки, справили істотний вплив на
церковно-релігійне, літературне i особливо освітнє життя Росії. Фактично силами
української еліти було підготовлено базу для систематичної вищої освіти в
російських землях, зокрема стало регулярним викладання поетики, риторики,
філософії.
Професори й вихованці академії сприяли
поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов'янських
i південнослов'янських народів. 3 їх допомогою формувалася основа, на якій
будувались міжслов'янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених
запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. До середини XVIII
ст. в Росію змушені були переїхати 30 вчених, художників, музикантів. 3-поміж
них — С. Полоцький, Е. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін., 12 спiвакiв,
київські маляри. Вони працювали там учителями,
редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра I у
його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади.
У Києво-Могилянській академії здобули освіту
21 з 23 ректорів Московської слов'яно-греко-латинської академії, 95 iз 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом
впродовж 1701-1762 рр. до Московської академії переїхало 95 вихованців
Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії
обіймав 21 вчений, з яках 18 – київські книжники.
Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Разом iз
занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гipкi часи падіння i втрат. Iз її
стін витісняли все українське. 31 жовтня 1798 р., за ініціативою імператора
Павла I, академія втратила свій статус. Її прирівняли до трьох інших російських
академій: Московської, Петербурзької i Казанської. У 1817 р. вона припинила
свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний
заклад, що готував кадри духівництва.
Академія заснувала колегіуми в Ніжині,
Білгороді, Вінниці, Кременеці, Чернігові, Переяславі i постійно допомагала їм.
У 1727 р. єпископ Е. Тихорський заснував Харківський
колегіум, що став центром освіти Слобідської України. 3 1765 р. при ньому
відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію,
архітектуру, геодезію, географію. У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов'янська
семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 рр. у Полтавській
семінарії навчався I. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність
Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов'янських, вивчали французьку, німецьку та
італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму
студенти могли продовжувати навчання в Києво - Могилянській академії та навчальних закладах Росії.
У
Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на
значно нижчому рівні, ніж у
Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у
Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи
1776-1783 рр. у західноукраїнських землях були організовані початкові
(тривіальні) та неповні середні (головне) школи, де, як правило, навчання
велося німецькою мовою.
На Правобережжi бiльшiстю колегiумiв -
Львівським, Кам'янським, Луцьким, Перемишльським,
Ужгородським - керував єзуiтський орден. Львівському
колегіуму польський король у II половині XVII ст. надав права академії.
Поширення книгодрукарської справи.
Розвиток освіти, наукових знань та загалом
культури прискорився iз поширенням книгодрукарської справи. Бурхливого
розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст.
Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а
з кінця XYIII ст. - громадські. Кожна з друкарень
зробила свій внесок у поширення книжкової справи. У Галичині, крім Львівської,
з’явилися друкарні в Рогатині, Угорцях, Перемишлі. На Волині засновано друкарні
в Луцьку, Почаєві, Константинові,
Кременці, Житомирі. Львівська братська друкарня, що
мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, в XVII
ст. видавала букварі накладами 600 - 2 тис., а на
початку XVIII ст. - по 6 -7 тис. примірників. У
зв'язку iз збільшенням освічених людей зростав попит
i на іншу друковану продукцію. Почаївські та
львівські видання мали гарне графічне оформлення.
Найпотужнішою в Україні залишалась
Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким
у 1615 р. Вона сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й у
Росії та Білорусії. Крім молитовників i богослужбових текстів, з друкарні входили
твори тогочасних українських письменників.
Найпопулярнішою друкованою книжкою в Україні
став збірник проповідей Й. Галятовського
"Ключ
розуміння". До найцікавіших київських видань належать такі
фундаментальні праці, як "Життя святих" Д. Туптала,
- ілюстроване гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм
поведінки, "Bipшi на жалосний
погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича. Лаврська друкарня
відзначалася розмаїттям тематики i високим художньо-технічним рівнем друків.
Крім Лаврської друкарні, на
Київщині функціонували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі їх було сім.
Велику друкарню створено в Чернігові. В Укpaїнi діяли
також приватні друкарні: Т. Вербицького, С. Соболя, та ін. Зокрема, заслугою
Тимофія Вербицького стало видання першого київського
"Букваря" i двох Часословів, що містили піснеспіви
на честь старокиївських святих – князів Володимира, Бориса i Гліба, Антонія i
Феодосія Печерських. Крім церковної
літератури, друкувалися книжки для шкіл, твори літературного та ужиткового
змісту, науково-богословськi видання.
Втрата української державності призвела
до занепаду книгодрукування. Після підпорядкування Київської митрополії
Московській пaтpiapxiї (1686) українське друкарство
зазнало переслідувань. Московська влада почала уніфікувати мову на московський
зразок у виданнях, призначених для України. 5 жовтня 1720 р. Петро I видав законодавчий акт, за якам
започатковувалась цензура i фактично заборонялась українська мова.
3 цього часу багато українських друкарень
поступово занепадають. Зокрема, втратили свій український характер такі відомі
друкарні, як Києво-Печерська i Чернігівська. За порушення наказу царя
Чернігівську друкарню конфіскували i вивезли до Москви. На Поділлі та
3акарпатті друкарство не набуло розвитку: всі друкарні існували недовго i не
були українськими, а випущені там книжки використовувалися лише для місцевого
вжитку.
Однак виникнення книгодрукування та його поширення в Україні мало величезне
значення для культурного поступу. Воно стало показником не лише значного
культурного розвитку, а й здатності українців до сприйняття надбань цивілізації
та інтеграції в європейський культурний простір.
Піднесення літературної творчості
З другої половини XVII ст. почався період
піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації.
Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв'язок літератури з
релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово
ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й
естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи
художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася
на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої
літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і
культурно-освітніх умов.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в
українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових
напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI —середині XVIII ст. Замість простої гармонійності ренесансу в
літературній традиції бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність
відійшла на задній план, і культура частково повернулася до теоцентризму.
Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до
напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти
читача.
Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського,
П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.
Значного поширення і популярності набула сатирична віршована література.
Широке визнання отримав рукописний збірник поезії Климентія Зінов'єва, куди увійшло 370
віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, визискування вбогих людей,
прославляв чесну працю хлібороба і ремісника. Зазначимо, що в поезіях К.Зінов'єва багато запозичень із тогочасної розмовної
української мови.
Найширшою гілкою барокової літератури стали твори з релігійним
забарвленням, церковні проповіді тощо. Теоретиком проповідницької майстерності
був Й.Галятовський, автор "Науки
або способу зложеня казаня".
Барокову літературну традицію представляють також дискусійно-полемічні
твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні
діячі, письменники, вчені, зокрема Л.Баранович, Ф.Сафонович.
У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, а й філософських,
соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної
літератури, як "Бесіда"
І.Галятовського, а також "Нова міра старої віри" Л.Барановича.
З середини XVII ст. у літературі почав
культивуватися жанр езопівської байки. її вивчали у школах, розповсюджували в
рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що
вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, який
виконав історичну роль у процесі становлення нової української літератури.
Важливе місце у літературній творчості XVII ст.
посідають історико-мемуарні твори. Окрім згадуваного вже "Синопсису"
(1764 p.), авторство якого приписується І.Гізелю, слід також згадати
"Густинський літопис" — працю невідомого автора, переписану монахом
Густинського монастиря біля Прилук М.Лосицьким. Події
в ньому описуються від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст. Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на
другу половину XVII —першу половину XVIII ст. Серед історичних творів XVIII
ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи — "Літопис Самовидця", Г.Граб’янки
та С.Величка.
Цінною пам'яткою української історіографії другої половини XVII ст. вважаються "Літопис Самовидця", який
охоплює історичні події з 1648 р. до 1702 р. Головна подія літопису — визвольна
війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648— 1654 pp. Визначним історичним твором був літопис гадяцького
полковника і судді Григорія Граб’янки (р.н.невідомий
— 1738 p.), що охоплює історичні події періоду від Б.Хмельницького до обрання
гетьманом Г.Скоропадського (1648—1702 pp.).
Літопис Самійла Величка (1670—1728 pp.)
"Сказаній о войне козацкой
з поляками через Богдана Хмельницкого" — наймонументальніший
твір в українській історіографії і за обсягом, і за змістом. Літописець
використав величезну кількість документального матеріалу.
С.Величко був вихідцем з козацького роду,
освіту здобув у Київській академії, часто називав себе "істинним сином
своєї Батьківщини". Працюючи канцеляристом Війська Запорозького, С.Величко
мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами
Самовидця та Граб’янки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому
змогу створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній
українській культурі. С.Величко втратив за цією роботою зір, але справу життя
зумів довести до кінця.
Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р. На
основі історичних Джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і
Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх
народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральна постать
літопису — Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією.
Він прирівнює його до Олександра Великого. С.Величко з любов'ю описує козацьке
військо, а визвольну війну під проводом Б.Хмельницького називає справедливою і
святою. Водночас літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті
Б.Хмельницького, яка призвела до жахливого руйнування України. Козацькі літописи зробили великий вплив на
наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX —XX ст.
Літературні твори намагалися відображати тогочасну суспільно-політичну
(суспільну) ситуацію. Так, у 1762 р. С.Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси з
Малоросією". У ній він обстоював право України на автономію. Таке
ж спрямування мали твори Г.Полетики. Цільним джерелом для розуміння психології
козацької верхівки були щоденники та записки М.Ханенка, Я.Марковича та
П.Орлика.
Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та
її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич
Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний український
філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог,
музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника
в с.Чорнухи на Лубенщині.
Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком
придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.
У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював
домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського
колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його
філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому
він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.
У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад
одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він
розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність
"зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси
людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об'єктивно
спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості.
Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої
половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав 30 байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти
соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян:
чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках
знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.
Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі
з яких об'єднані у збірці "Сад
божественних песней". Тут поет виступає
співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького,
висловлює антимонархічні настрої.
Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову
українську літературу, яку започаткував Іван
Котляревський (1769—1838 pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його
знаменитої поеми "Енеїда",
створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В
"Енеїді" широко використані традиції української бурлескної
літератури. Поема
написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні
відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено
колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин,
чиновників тощо.
В літературній творчості XVIII ст. чільне місце
посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка
С.Палія, зруйнування Запорозької Січі. Героями епічних творів, балад, чумацьких
пісень виступають Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка,
козак Голота та інші народні герої.
Феномен українського
бароко в архітектурі.
Друга половина 17 та 18 ст. увійшли в історію мистецтва, як другий після Київської Русі золотий вік української архітектури, коли панівним стилем стало українське, козацьке, мазепинське бароко.
Бароко - стиль в європейському мистецтві кінця 16 - середини 18 ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В Україні, поряд з високим, аристократичним бароко, існувало народне - міщанське, селянське, козацьке. В стилі козацького бароко побудовані полкова канцелярія (так званий будинок Лизогуба) в Чернігові ((90-і рр. 17 ст.), Києво-Могилянська Академія (Шедель, 1734-1740), Ковнірівський корпус (Ковнір,1721-1772), Андріївська церква (Растреллі, 1747-1753), церква св.Юра (Меретин, 1745-1770).
Стиль бароко передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині
будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових
ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні
ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва,
якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій
та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю,
названого українським, або «козацьким» бароко. Провідним типом споруд стає так
званий козацький собор —
п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами.
Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі.
Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря
на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського
бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував
будівництвом талановитий український народний зодчий Стефан Ковнір, а проект, очевидно,
розробив І. Г. Григорович-Барський,
який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У
внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.
Михайлівська церква
Видубицького монастиря
Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані
(оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився в новий Єрусалим.У XVIII століття у Києві архітектурні споруди
були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври
керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою
спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської
дзвіниці. Творіння Й. Шеделя оцінюють як програмні
для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.
Дзвіниця Києво-Печерської лаври.
У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква,
яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було
обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла
домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий
підмурівок. Улюблені кольори Растреллі — блакитний, білий і золотий роблять церкву
чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві,
пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для
урочистих президентських прийомів.
Маріїнський
палац
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська
стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Собор св. Юра
Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все
більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта
у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та
просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго
розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття
нові міста півдня України — Одеса,
Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного
плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські
будівлі — палаци
вельмож, магістрати, школи,
ринки. Популярними були фонтани і парки,
які розбивалися відповідно до традицій французького, або т. зв. регулярного парку.
Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам
і деревам, екзотичні квіти —
такі вимоги відповідали смакам знаті
того періоду. З другої половини XVIII століття ця
традиція змінилася: в моду входять англійські парки
(ландшафтне планування).
Провідна школа художників сформувалася у XVII
столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах
монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович,
Іван Руткович,
помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів,
утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у
розписах Успенського собору та Троїцької церкви
Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не
схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися
«лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад,
у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень —
від князя Володимира до Петра I.
Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали
так звані парсуни — портрети,
виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище
яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати
власну картинну галерею.
Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII
століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис.
Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді
до Петербурга, в Академію мистецтв. Так,
найвідоміші художники Росії того часу: Д. Левицький — родом з Києва, В.Боровиковський
— з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського
академічного мистецтва А. Лосенко.
Дмитро Левицький
Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується
народний ляльковий театр — вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові
вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Вифлеємській печері (вертеп
давньослов'янською — печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка
символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому
розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в
народі. В навчальних
закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні
чоловік.
Найпопулярнішим вертеп стає у другій половині 18 ст. в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли ряди вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні ідеями Г.Сковороди, йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш зручною з огляду на переслідування влади. Розповсюджували вертеп переважно мандрівні дяки.
Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі можна вбачати зразок колишньої академічної вистави, що складалася з поважної частини і інтермедій. Ляльки релігійної частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш рухливої. З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.
Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Вертеп явище цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового театру петрушки та ін.
У XVIII ст.
поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та
форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театру. Проблеми теорії та практики
драми розробив у "Поетиці"
Ф.Прокопович. Він звертався до досвіду Есхіла, Арістофана,
Теренція та інших античних драматургів. Шкільна драма, що набула значного
поширення, за характером залишалася переважно релігійно-повчальною. Водночас
вона зверталася і до історико-патріотичної тематики. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та
Переяславського колегіуму, де головно зосереджувалося літературне і мистецьке
життя, ставили виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича "Володимир",
історичні драми М.Козачинського, "Комедійну
дію" М.Довгалевського. На основі образів
минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і
культурного розвитку. Загалом збереглося 30 драм з того часу.
Значної популярності досягли інтермедії
(короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми.
В них зображалися сцени сатиричного забарвлення з життя селян, козаків, міщан.
Мова "акторів" була насичена прислів'ями та приказками.
В другій половині XVII — XVIII
ст. подальшого розвитку досягнув ляльковий
театр-вертеп. Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки,
свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти
Києво-Могилянської академії.
Вертепна драма поділялася на дві
частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про
народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала
світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених
характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, тісно пов'язаних
із розвитком шкільного театру і шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на
сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення
народних мас до свободи та рівності. Вертепні вистави й інтермедії сприяли
розвитку українського народного комерційного театру.
На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили
кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у маєтках
феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською
і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це
засвідчувало розвиток народного сценічного і хорового мистецтва.
Зародження професійного театру в
Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним
театром став Харківський, заснований у 1798 р. Подібні професійні трупи виникли і в
інших містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди була
високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому розвивався
український професійний театр.
Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці
удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення
набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці —
гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика.
її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто
об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.
У другій половині XVII ст. виникли своєрідні
професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б.Хмельницький видав універсал про
створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали
видавали й козацькі полковники. Впродовж XVII ст.
музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові,
Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували
різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній
репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та
інструментальної музики.
З метою підготовки
освічених музикантів і задоволення потреб царського двору у м. Глухові на
Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона
підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий
композитор Дмитро Бортнянський (1751
— 1825 pp.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап
у розвитку української професійної музики. Перу композитора належить 70
концертів, дві літургії, інші хорові твори. Пройняті ідеями гуманізму і народно-пісенними мелодіями, вони вирізняються високим
рівнем професійності. Д.Бортнянський — автор опер "Креонт",
"Алкід", "Квінт Фабій",
"Сокіл", "Син-суперник", "Свято сеньйора",
написаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно
працював для фортепіано, інструментальних ансамблів, а також започаткував жанр
камерної концертної симфонії.
Випускниками Глухівської музичної школи були відомі українські
композитори - М.Березовський
(1745—1777 pp.) та А.Ведель (1676— 1806 pp.), автори
багатьох церковних музичних творів. Вони, а також Д.Бортнянський вважаються
творцями української духовної класичної музики.
В історії української музики важлива роль належала сольній пісні з
інструментальним супроводом — пісня-романс, а також кант — побутова пісня для
триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких піаень
були Г.Сковорода, З.Дзюбаревич, С.Климовський,
О.Падальський, І.Бакинський.
Запитання та завдання для самоконтролю знань
1. Які типи освіти
існували в Україні в XVII-XVIII ст.?
2. Яке значення мало поширення книгодрукування для освіти, наукових знань, культурного розвитку суспільства?
3. Охарактеризуйте всесвітньо-історичне
значення творчості Г. Сковороди.
4.Дайте визначення
феномену українського бароко. Під впливом яких факторів формується українське бароко?
5. Назвіть характерні риси
українського бароко в архітектурі та живописі.
6. Яке значення мала творчість Березовського, Бортнянського, Веделя?
7. Спільне та особливе українського бароко в порівнянні з надбаннями світового мистецтва.
8. Дайте характеристику творчості Левицького, Лосенко,
Боровиковського.
9. Охарактеризуйте розвиток театрального мистецтва.
10. Що таке вертеп дайте йому характеристику?