Лекція 2

Держава – базовий елемент політичної системи

План

1.     Генеза, сутність і функції держави.

2.     Сутність і ознаки держави.

3.     Функції держави.

4. Форми державного правління.

 

Історія держави — складний і багатоманітний процес, зумовлений різними історичними й регіональними особливостями і чинниками. 

У первісному суспільстві не існувало ані держави, ані будь-якої політичної системи. Проблеми, які виникали, в тому числі протиріччя між членами суспільства, вирішувались частіше за все силою авторитету племінних ватажків та на основі диких звичаїв. 

 

1. Генеза держави. Згідно з писаною історією людства, перші держави виникли наприкінці IV — на початку III тисячоліття до н.е. Історична наука не має єдиної думки щодо причин виникнення держави. Залежно від наукового інтересу, ідеології та політичного замовлення появу держави одні пов´язують із виникненням самого суспільства, інші — з процесами, які відбуваються в суспільстві, треті — з діяльністю людей і т. ін.

У різні історичні епохи в поняття "держава" вкладали різний зміст. Давньогрецький філософ Платон зображав ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т. Мор стверджував: "Держава — це змова багатих проти бідних". Г. Гегель вважав: "Держава — це образ і дійсність розуму, це хід боїв у світі". А Людовік XIV говорив: "Держава — це я". Цей вислів увійшов в історію як символ абсолютної влади. У 20 ст. у зв´язку з розвитком демократії з´явилася нова формула: "Держава — це ми". В аналізі й визначенні сутності держави виявилося два підходи: позакласовий і класовий.

Позакласовий підхід до аналізу виникнення держави і визначення її сутності знайшов відображення в низці теоретичних концепцій. "Патріархальна" версія доводила, що держава походить від сім´ї, яка розрослася. "Теократична" теорія стверджувала, що державу подарував Бог. Г. Гегель розглядав державу як відображення і дійсність розуму, втілення моральної ідеї. "Договірна" теорія проголошувала, що держава — це знаряддя примирення класів. Саме такий погляд поділяли T. Гобс, Ж.-Ж. Руссо та ін. На думку Руссо, держава, об´єднуючи всі групи людей, повинна захищати особу та її власність. Існувала ліберальна теорія "нічного, сторожа", згідно з якою держава виникла через необхідність охороняти спокій громадян, а теорія "обруча" стверджувала, що держава "стягує" воєдино своїх громадян, як обруч клепки у діжці.

Наприкінці 19 ст. для пояснення причин виникнення держави було висунуто "теорію насильства", найяскравішим представником якої є Людвіг фон Гумплович. Відповідно до неї, серед найважливіших чинників державотворення виділялися війни й територіальні завоювання. За "психологічною теорією", поява держави викликана необхідністю панування однієї, сильнішої частини населення над іншою, психологічно слабшою.

Аналіз позакласових теорій дає змогу зробити висновок, що жодна з них не дає повного, обґрунтованого пояснення походження і сутності держави.

Класовий (марксистський) підхід до аналізу причин виникнення держави й визначення її сутності базується на тому, що людська цивілізація бере початок із первіснообщинного ладу, який охоплює великий історичний період у сотні тисяч років. Характерними рисами життя людей у той час були: спільна праця членів общини, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Община діяла на основі повного самоврядування. Економічною основою такого суспільного устрою були общинна власність і спільна праця, спільне ведення господарства. Це й давало можливість вижити в суворих умовах первісної епохи.

Однакове ставлення членів суспільства до нечисленних примітивних засобів виробництва робило їх рівноправними власниками, зумовлювало їхній колективізм.

Минули тисячоліття, перш ніж примітивні знаряддя праці змінилися на досконаліші, які дали змогу окремим сім´ям здобути виробничу й економічну самостійність. На новому ступені розвитку матеріального виробнитцва відбувається перший поділ праці -відокремлення скотарства від землеробства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батька права власності та успадкування дітьми батьківського майна, що призвело до глибокої тріщини в єдиній колективній власності роду.

Первісна община перетворилася на селянську, засновану не на колективній, а на приватній власності на засоби виробництва. Це було прогресивним кроком, оскільки стимулювало розвиток виробництва. Водночас приватна власність зумовила економічну нерівність сімей та посилення влади вождів і воєначальників. З´явилися початки спадкової влади.

Отже, на місце первіснообщинного колективізму і взаємодопомоги прийшла роз´єднаність людей, боротьба за владу і привілеї. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи, й не вистачало лише організації, яка б зламала опір неімущих і малоімущих соціальних груп і закріпила панування заможних, їхнє право на владу. Така організація й виникла, ставши втіленням держави. Вона формувалася в умовах зіткнення класів і ставала, за загальним правилом, організацією наймогутнішого, економічно панівного класу. За допомогою держави цей клас став і політично панівним і таким чином здобув нові засоби для придушення експлуатації пригніченого класу.

Виходячи з цього, прихильники класового підходу визначають державу як "основний інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної і соціальної структури". "Держава, - стверджував

В.І. Ленін, — є машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб тримати в покорі одному класові інші, підлеглі класи".

Не заперечуючи впливу класових чинників, більшість сучасних учених усе ж не пов´язує існування держави безпосередньо з виникненням приватної власності і класів. У деяких країнах її поява історично передувала і сприяла класовому розшаруванню суспільства (Стародавній Єгипет і Вавилон, Стародавній Китай, Ізраїльське царство Давида, царство Урарту, античні держави, Київська Русь).

Аналіз докласового суспільства свідчить, що виникнення держави значною мірою пов´язане з потребою в управлінській функції, виділення управлінської праці в самостійну функцію, яка стає необхідною для ефективного регулювання суспільних відносин. Тобто головним визначальним чинником у виникненні держави виступає не приватна власність і не класові антагонізми, а потреба суспільства в здійсненні організаційно-управлінської функції.

У процесі історичного розвитку, в міру стирання соціальних відмінностей і протилежностей, демократизації суспільства, держава все більше стає надкласовою, загальнонаціональною організацією.

Адже однією з найважливіших особливостей держави є здатність інтегрувати суспільство, в якому наявні соціальні відмінності та спричинена ними боротьба інтересів.

Тому держава і діє насамперед у сфері загальних інтересів, проблем розвитку та існування соціальної цілісності. Якщо вона виходить з цієї сфери, перестає бути представником інтересів соціальної цілісності, то перестає бути й державою, не виконує своєї функції регуляції соціальних відносин. Вважати, як це часто роблять, виходячи з марксистсько-ленінської традиції, державу тільки інструментом панування одного класу над іншим — це, по суті, спотворювати її природу, забувати неминучий зв´язок держави з інтересами соціальної цілісності.

Цікавими для розуміння сутності держави є соціологічні характеристики держави, висловлені відомими вченими і політичними діячами.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький соціолог і політолог М. Вебер (1864—1920), який розробив "соціологію панування". Влада, за М. Вебером, означає можливість виконувати волю всередині певного соціального середовища, навіть усупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" на даній території шляхом погрози або й застосування психологічного й фізичного насилля. "Панування" розглядається в соціології М. Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Основні соціологічні характеристики держави, на думку М. Вебера, такі: наявність адміністративного й правового правопорядку, на який орієнтуються дії адміністративного апарату; примусовий характер даних дій; поширення їх на певну територію; монополія легітимного (законного) застосування насильства.

Та це не повною мірою виражає сутність держави, бо також зводить її практично до панування одного класу над іншим, до насильства. Тому анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. М. Бакунін писав: "Якщо є держава, то обов´язково є панування, отже, і рабство: панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме, ось чому ми - вороги держави... Всяка держава, не виключаючи й ... народної, є ярмо, а це породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого — рабство...".

Іспанський політолог Саністебан визначає державу як політичну спільноту, складниками якої є територія, населення і влада. Територія — це простір держави, зайнятий її населенням, де повною мірою діє влада політичної еліти. Влада еліти реалізується через юридичні норми. Влада держави є суверенною, тобто на її території вона виступає як найвища влада, а у світовому товаристві — як самостійна.

2. Сутність і ознаки держави. Держави різних історичних епох і народів не схожі між собою, відрізняються одна від одної. Але в них є певні риси, які притаманні кожній з них, хоча у сучасних держав, для яких характерні інтеграційні процеси, вони часом досить розмиті. Загальними ознаками держави, спільними для всіх, є такі:

1. Територія, що окреслюється кордонами держави. Закони й повноваження держави поширюються на всіх людей, які проживають на певній території. Сама держава будується не за кровнородинними (кровними) чи релігійними ознаками, а на основі територіальної і, часто, етнічної спільності людей.

Територія — це просторова форма і матеріальна основа життєдіяльності людей. Кожна держава має свої територіальні кордони, які формувались і установлювалися різними шляхами: стихійно, спонтанно, як відображення існуючих природних меж (ріки, моря, гори тощо); установлені примусово внаслідок воєн чи міждержавних конфліктів; стали результатом міжнародно-правових угод та ін.

Сучасне міжнародне право виходить із принципу недоторканності й територіальної цілісності держав, недопущення насильницького переділу територій держав, відторгнення будь-якої частини їх. Поважання територіальної цілісності й недоторканності кордонів є необхідним елементом усіх міждержавних політичних договорів.

2.      Посутньою ознакою держави є народ, який проживає на території держави, має свою ієрархію, структуру, організацію і державно-правовий статус, об´єднаний правовим союзом громадян, громадянством. У світі існує два головні способи набування громадянства: від народження або через надання громадянства особі з її волі (натуралізація) уповноваженими на те державними органами.

3.      Важливою ознакою держави є її суверенітет, який визначають як делеговану народом верховну владу, її верховенство на всій території держави. У будь-якому сучасному суспільстві є багато влад: сімейна, виробнича, партійна, церковна і т. ін. Але найвищою владою, рішення якої обов´язкові для всіх громадян, організацій та установ, володіє держава. Тільки їй належить право на видавання законів, які обов´язкові для всього населення.

4.      Наявність закону. Закон є перша субстанція влади. Усі великі володарі й царі були передовсім законодавцями (Соломон, Моисей, Ярослав Мудрий, Наполеон та ін.). У законі і через закон влада істотно змінюється; вона перестає бути сваволею й стає всезагальною нормою.

5.      Монополія на легальне застосування сили, фізичного примусу. Діапазон державного примусу дуже широкий — від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавляти громадян найвищих цінностей, якими є життя й свобода, визначає особливу важливість і дієвість державної влади. Для виконання примусу в держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи — армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

6.      Право справляти (стягувати) податки і збори з населення. Податки необхідні для утримання численних службовців і чиновників та для матеріального забезпечення державної політики: оборонної, економічної, соціальної тощо.

7.      Відокремлення публічної влади від суспільства, її розбіжність з організацією всього населення, поява прошарку професіоналів-управлінців. Ця ознака відрізняє державу від родоплемінної організації, що будується на принципах самоуправління.

8.      Претензія на представництво суспільства як цілого і захист загальних інтересів і спільного блага. Жодна організація, крім хіба що партій тоталітарних держав, не претендує на представництво і захист усіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

9.      Наявність чітко визначених державних символів: герба, прапора, гімну.

У статті 20 Конституції України вони означені так: Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, який приймається не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що прий-мається не менше ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Визначення загальних ознак держави має не тільки наукове, а й практично-політичне значення, особливо в міжнародних відносинах і в міжнародному праві. Держава — суб´єкт міжнародних відносин.

Тільки на основі володіння якостями держави ті чи інші організації визначаються суб´єктами міжнародного права і наділяються відповідними правами й обов´язками. У сучасному міжнародному праві виділяють три мінімальні ознаки держави: територія, народ, який об´єднаний правовим союзом громадян (громадянством), і суверенна влада, що здійснює ефективний контроль хоч би над більшою частиною територій і населення.

Субєктами політичної діяльності і політичних відносин виступають політичні інститути (організації) – держава, політичні партії, громадські організації, рухи, обєднання тощо Це система всіх інститутів, організацій, установ, включаючи людей (особистостей), а також механізм керівництва і управління, за допомогою яких здійснюється політична влада.

  image012  image013

«Союз українок – впливова громадська жіноча організація»

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами, націями, соціальними групами, партіями, політичними особистостями. З одного боку, політичні норми є засобом оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з другого – закріплюють необхідну поведінку суб’єктів у тих чи інших межах відповідно до конкретної політичної ситуації. Складовими політичних норм є норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя.

     Складовою структури політичної системи є також політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб’єктами, у процесі яких суб’єкти набувають і реалізують права і обов’язки. Політичні відносини включають реалізацію політичних функцій, а також існування політичного процесу і політичного режиму.

    Політичні функції – це основні напрями діяльності суб’єктів політики. До них належать: а) політичне цілевизначення; б) владно політична інтеграція суспільства; в) регулювання соціально-політичної діяльності; г) забезпечення цілісного впливу управління на суспільні процеси.

     Політичний процес – це сукупна діяльність всіх суб’єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес характеризується такими ознаками: а) вся сума політично значущої діяльності; б) діяльність реалізується суб’єктами політичної системи, спрямованої на утворення, зміну чи функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних рішень, організацію контролю за діяльністю та розвитком політичної системи.

     Важливою складовою політичної системи суспільства є політичні погляди, політична свідомість і культура. Політична свідомість – це система ідеологічних і психологічних елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанта поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних інтересів. Ідеологічними складовими політичної свідомості є: ідеї, теорії, концепції, доктрини та інше. А під політичною ідеологією розуміють систематизований вираз поглядів соціальних прошарків і груп, окремих громадян, всього населення країни на політичну організацію суспільства, форму держави, відносини між різними політичними суб’єктами, їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями.

Політична культура передбачає набуття і нагромадження суб’єктами політичної системи певних знань і досвіду у політичній сфері діяльності, сприйняття і засвоєння ними системи політичних цінностей, вироблення певного зразка поведінки. Концепція громадянства (і громадянськості) давно хвилювала вчених. Так, Арістотель стверджував, що громадянин — це людина, яка бере участь у здійсненні правосуддя і обіймає керівну посаду.

image015

 Аристотель

І. Кант зазначав, що громадянин, на відміну від раба, володіє конституційною свободою, яка дає право прислухатися лише до тих законів, які були ним схвалені. Мислитель також проголошував громадянську рівність (неможливість виділення вибраних серед рівних) і політичну незалежність громадян (політичний статус громадянина походить з його основних прав, а не із бажання та волі іншого).

 image016І. Кант

В країнах конституційної демократії, свобода совісті й особисті переконання індивідуума винагороджуються і захищаються. Тут громадянство пов'язане з ідеєю рівності і свободи, яка випливає з демократії, а також з поняття добровільної участі в політичному житті.

Громадянство, рівень його зрілості — суттєвий чинник функціонування демократичних інститутів. Значення його як риси громадянської культури не можна не враховувати при демократизації.  Становлення  громадянського суспільства можливе тоді, коли етнос перетворюється в націю, тобто коли етнічна спільність трансформується в спільність людей — громадян, здатних до усвідомленого, вільного вибору свого державного самовизначення.

Функціональна роль феномена громадянства значною мірою залежить від того, наскільки ця якісна характеристика поширена, типова для нації, тобто "націоналізована".

Багато факторів впливають на перетворення індивідуума в повноцінного, активного громадянина. Серед них політична і законодавча система, соціальні інститути — сім'я і школа, засоби масової інформації. Усе це формує почуття громадянського обов'язку і політичної самовпевненості індивідума в суспільстві.

Процес навчання соціально прийнятної поведінки — політична соціалізація. Якщо йдеться про формування якості громадянина, то процес набуває характеру громадянської соціалізації. Із цього процесу випливають відповідні цінності, відносини, переконання та інші чинники, які формують ставлення людини до політичної системи. Ці фактори становлять ядро національної політичної культури. Кожне самостійне суспільство прагне виховати справжніх громадян, роз'яснюючи, прищеплюючи їм основні політичні цінності. Єдині переконання є основою для будівництва будь-якої держави. Тому державі не байдуже, як формуються політичні переконання її громадян. Мислителі класичних часів не переставали повторювати, що громадянське виховання — обов'язкова складова частина громадянськості. Воно розпочинається в дитинстві, з пояснення основних цінностей суспільства, і триває все життя через знання і дотримання законів.

Більш ефективним, ніж закони в справі передачі громадянського досвіду молоді, є шкільне виховання.

 image017

Виховання на національних традиціях

Тому держава повинна здійснювати свій вплив через систему народної освіти на підростаюче покоління до моменту повного формування його духовності, моральних принципів.

Зміст цінностей та ідей, які прищеплюються молодому поколінню, а також методи переконання в різних країнах різні. Необхідно лише врахувати, що деколи програмні уроки менш ефективні, ніж існуюче оточення майбутнього громадянина — приклад учителя в ставленні до демократії, історії нації, культури; висвітлення матеріалу в підручниках під відповідним кутом зору (або без нього); формальні щоденні ритуали; патріотичні пісні; позакласні заходи; дискусійні клуби; участь у самоврядуванні.

Соціалізація відбувається по-різному в сім'ях, які належать до різних верств суспільства. З поліпшенням становища в суспільстві посилюється інтерес сім'ї (і відповідно дітей) до політики. Національні меншості, як правило, відчувають менше довір'я до політики держави і менш упевнені в своїх можливостях як-небудь вплинути на неї. Сімейні відносини — також важливий фактор політичної соціалізації: стабільна, спокійна обстановка в сім'ї позитивно впливає на моральний розвиток майбутніх громадян, у той час коли сім'я, що розпадається, породжує, як правило, майбутніх "відчуженців" суспільства, які поступово перетворюються в антисоціальні елементи. Так, сьогодні без сім'ї менше проблем, ще менше їх без дітей. Але це не аргумент. Історія, філософія, соціологія і психологія переконливо доводять, що сім'я була і залишилася неминущою цінністю суспільства. Без сім'ї воно також може існувати. Але яке — нелюдське, жорстоке.

 image018Основою сімейного виховання є Любов: Святі і Праведні Йоаким і Анна

Значну роль у громадянській соціалізації відіграють засоби масової інформації. Вони виконують функції соціальної комунікації, інформування і виховання, формування громадянських цінностей, створюють відповідний соціально-політичний клімат. Виділяються п'ять елементів масової комунікації: хто?, що?, як?, кому?, з яким ефектом?

У недемократичних державах телебачення, радіо, преса перебувають у власності держави і під її пильним контролем. Незважаючи на демократичні зміни, діяльність засобів масової інформації в нашому суспільстві змінюється дуже поволі. Це наслідок того, що суспільство втратило вектор руху. Щоб виправити становище, потрібно створити зовсім нову "мову" засобів масової інформації. Головне їх завдання сьогодні — захист нових, демократичних сил.

Громадянська соціалізація особи значною мірою залежить від історичної пам'яті народу, яка має чималий потенціал формування національної самосвідомості.  Як зазначає Я. Дашкевич, йдеться про засвоєння демократичних національних цінностей.

У політичній системі сучасного демократичного суспільства дедалі важливішу роль відіграють засоби масової інформації. Під останніми розуміють газети, журнали, теле- і радіопрограми, кінодокументалістику, інформаційні агентства, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації. Вони виступають посередником між журналістом, дописувачем і аудиторією. В процесі функціонування засоби масової інформації здійснюють двобічний зв'язок між комунікатором (тим, хто надає інформацію) і реципієнтом (тим, хто її сприймає), іншими словами, відбувається своєрідне спілкування, але не особистісне, як у повсякденній практиці, а з допомогою масових форм зв'язку. Між комунікатором і реципієнтом існує технічний канал зв'язку.

Журналістика як засіб масової інформації разом з тим є виразником інтересів суспільства, його різних соціальних груп, категорій, окремих особистостей. Зрозуміло, що діяльність засобів масової інформації має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації, адресований аудиторії, визначає значною мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій. Засоби масової інформації здійснюють серйозний вплив на суспільство, його стан і розвиток. Вони можуть сприяти прогресу або гальмувати його. Характерною щодо цього є діяльність засобів масової інформації у тоталітарному суспільстві. З одного боку, вони стають жертвою тоталітарного режиму, втрачаючи всі позитивні якості вільної трибуни, засобу інформування населення, а з другого — виступають як засіб тоталітарного режиму. Інтенсивне використання засобів масової інформації — особливість цього режиму.

Які ж характерні риси засобів масової інформації в тоталітарному суспільстві? Вони — породження і продовження самої системи з її надмірною централізацією, безумовним підпорядкуванням центру, командними методами керівництва, придушенням навіть найменшого інакомислення та ініціативи, догматизмом і прислужництвом. Однопартійна система, жорстке планування в економіці, відсутність матеріальної зацікавленості у якісній праці, канонізація єдиної ідеології з її міфами і стереотипами, відірваність від реальності, постійні пошуки ворога, наліплювання ярликів— усе це не могло не позначитися на роботі засобів масової інформації.

Для засобів масової інформації часів культу особи і періоду застою характерні насамперед політична нетерпимість, проповідь однодумства, відірваність від життя, спроби нав'язати всім "єдиновірне вчення", брехня і напівправда, догматизм мислення, наказний тон, відсутність критики самих основ суспільних вад. З цим тісно пов'язані постійне запізнення в інформуванні населення, неповнота і спотворення інформації, замовчування характерних особливостей життя людей за рубежем.

image020 Культ особи у ЗМІ: Ф. Кастро

Але й у цих нелегких умовах на сторінках газет і журналів, на телебаченні й радіо з'являлися сміливі, принципові виступи, які розбуджували думку і совість. Засоби масової інформації, загалом література, готували суспільство до кардинальних змін.

Саме в цей час народилося таке поняття, як гласність— своєрідний перехідний етап між періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати про все, що відбувається у світі і в країні. Вона передбачала можливість одержувати правду і говорити правду, не побоюючись за наслідки. Гласність слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність мислення, бо власне це і є запорукою суспільного прогресу, засобом протистояння застою. Різновидом обмеження гласності тривалий час були спроби підпорядкувати її розмовам про "соціалістичний вибір". Ми, мовляв, за політичний плюралізм, ал^ він не повинен поширюватися за межі соціалістичного вибору. В саме ж поняття соціалізму нерідко вкладався дещо оновлений соціалізм уже відомого казармового типу.

Звичайно, будь-яка свобода має свої береги. Своєрідним берегом свободи слова виступають об'єктивність, істинність, достовірність, доказовість інформації, які грунтуються на чесності, порядності, відповідальності перед Законом. І ще гласність, свобода слова гарантують право на спростування брехливої інформації. Кожна демократична країна має певну систему законів, конституційних положень, які регулюють стосунки між засобами масової інформації і суспільством, між журналістом і державою, між видавцем і аудиторією. У США, наприклад, відсутні будь-які закони про пресу — все регулюється відповідною статтею Конституції. У більшості ж країн Європи розроблена розгалужена сукупність законів та законодавчих документів, покликаних регулювати діяльність засобів масової інформації.

З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі, Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст.

image022 Велика Французька Революція

З першої половини XIX ст. консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.

В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.

У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін, покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.

image023 Український консерватор П. Скоропадський

Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, системи влади та привілеїв.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про "філософію революційної турботи щодо збереження". Консерватизм не проголошує себе відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого повернення до минулого. Вся система його цінностей грунтується на впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але ретроградних. Все це визначає основні риси світосприйняття консерватизму (Г.-К. Кальтенбруннер). Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі, стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу звільнення людини від інституційно-обгрунтованого порядку. Істотна і така риса, як державний авторитет. Йдеться про тс, що порядок, грунтуючись на лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної, чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи — здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які допускаються ієрархічним порядком.

У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання щодо "ціни прогресу", передусім науково-технічного. Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження, руйнування традиційних зв'язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний клімат для поширення консервативних ідей.

Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова. Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація на індивіда, розв'язання особистої ініціативи, підприємництво та активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення, надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндустріального, інформаційного суспільства.

Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності неоконсерватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне суспільство не може існувати.

Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея "звуження зворотного зв'язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси апеляція до "сильної" в політичному плані держави. Основний наголос робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади, що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів. Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.

У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне рівноправ'я і народний суверенітет не є абсолютними цілями. У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію "політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.

Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших. Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау).

image024

 Г. Моргентау

Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались зі стану організованого насильства у вигляді війни.

Поряд з цим виявляється здатність нсоконсерватизму зважати на нові реалії у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні кроки в цьому напрямі. Вже цс дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно-політичних доктрин. насамперед неолібералізму.

У період становлення капіталістичного ладу і утвердження демократії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що отримали назву "класичного лібералізму". Вона ґрунтувалася на політичних ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А. Токвіля. Були обґрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу". Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на основі положення про право як реалізацію природного прагнення особи до свободи.

image025

 А. Гумбольт

Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку, місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.

Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким завдання держави — забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-правових інститутів. У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства. У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму. Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедоленої частини населення.  Були сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті. Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або соціального, лібералізму.

image026

 Дж.Дьюї

Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ'ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Був зроблений висновок, що без державного втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій. Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція "держави добробуту". Обґрунтувалася необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея "плюралістичної демократії", згідно з якою політична система розглядалася як механічний процес "урівноваження" конкуруючих групових інтересів.

Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної справедливості тощо. В зв'язку з цим одне із центральних місць відводиться ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму "кожний — за себе" може бути реалізований у суспільстві, що ґрунтується на засадах обміну. Обмін розглядається як найбільш дійовий фактор "управління людьми і поліпшення умов їхнього життя" (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і "привчає людей ставитися один до одного як до рівних". Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності. Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах. Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.

3. Функції держави. Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати: законодавчу, організаційно-управлінську, соціальну, політично-економічну, національно-інтегративну, демографічну, культурну, правоохоронну, екологічну і фіскальну.

Законодавча функція держави полягає у встановленні загальноприйнятих норм і вимог, які існують у вигляді законів, постанов, указів, розпоряджень тощо. їх повинні дотримуватись усі громадяни та установи і порушення яких тягне за собою каральні функції з боку держави. Завдяки виконанню цієї функції досягається стабільність і правопорядок у суспільстві.

Завданням організаційно-управлінської діяльності держави є встановлювати і дотримувати певного порядку в суспільстві, розробляти програми і проекти та матеріальні засоби на здійснення їх і т. ін.

До соціальної функції належить діяльність держави із забезпечення громадян житлом, охорони здоров´я та розвитку медицини, охорони праці, перерозподілу прибутків, захисту незахищених верств населення, пенсійного забезпечення тощо.

Політично-економічна функція полягає в забезпеченні стабільності суспільства, економічного розвитку держави, у формуванні бюджету держави, у віднайденні джерел фінансових надходжень, у встановленні їхніх розмірів і державних витрат, у дотуванні необхідних галузей та ін.

До основних зовнішніх функцій відносять дипломатичну, оборонну, участь у міжнародному поділі праці, пов´язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями і духовними цінностями; спільне розв´язування глобальних проблем сучасності та ін.

Дипломатична функція спрямована на забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, на розвиток і співробітництво з іншими країнами, на інтеграцію держави у світове співтовариство. Завдяки оборонній функції забезпечується цілісність держави, її безпека і розвиток військового потенціалу.

Частина функцій держави належить виключно до її компетенції, тобто є її прерогативами. До них відносять: управління загальносуспільними справами в інтересах збереження цілісності суспільства і його стабільності; встановлення розмірів і збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обігу; застосування організованого примусу.

Усі функції держави диктуються двома видами інтересів — інтересами економічно панівних груп, які мають реальну владу, та інтересами решти соціальних прошарків народу. Ці загальні інтереси зумовлені самим фактом існування держави як цілісного організму, нормальне функціонування якого неможливе без вирішення спільних для нього проблем.

На сучасному етапі загальноцивілізаційною тенденцією є поступове перетворення держави на орган виявлення потреб та інтересів суспільства в цілому, не виключаючи пріоритетів економічно панівних соціальних груп.

Тобто нині формується загальноцивілізаційний підхід до аналізу причин виникнення, визначення сутності держави, її місця й ролі в політичній системі суспільства, її завдань і функцій. Його мета — подолати обмеженість і недоліки позакласового і класового підходів і забезпечити справді науковий аналіз державності.

Для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держава має певний механізм, який являє собою комплекс відповідних органів: законодавчих, розпорядчих і правоохоронних, у тому числі суд, прокуратуру, держбезпеку, збройні сили, фінансові структури.

4. Форми державного правління. Побудова будь-якої держави характеризується передусім формами її правління й територіально-державного устрою. В них знаходять втілення організація влади в центрі й на місцях, структура державних органів і принципи взаємовідносин між ними, а також політичні можливості громадян.

Особливості функціонування держави, сфера її компетенції, зміст діяльності й загальна спрямованість розвитку залежать від способу організації державної влади. В кожній країні він має свої особливості, що може виявлятися в існуванні різних органів влади, в неоднаковому розумінні функцій однакових державних органів, в незбіганні принципів їх взаємозв'язку тощо. Причини відмінностей в структурі державного апарату слід шукати в історичних умовах розвитку країни, в особливостях її культури, економіки й соціально-політичного життя.

Форма правління – це спосіб організації верховної державної влади, принципи й механізм взаємодії її структурних елементів.

Сучасним державам притаманні дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія характеризується спадковою передачею влади голові держави, і вона не є похідною від якоїсь іншої влади та виборців.

У сучасному світі монархії існують у понад як 40 країнах.

Монархії поділяються на абсолютні й обмежені.

За умов абсолютної монархії забезпечується всевладдя голови держави, її верховного правителя, який володіє усіма необхідними повноваженнями і є єдиним вищим органом державної влади. При цьому фактично відсутні законодавчі установи та конституційний устрій.

Даний різновид монархічної форми правління притаманний феодальним суспільствам і в сучасних країнах у чистому вигляді фактично не існує.

Обмежена монархія – це форма правління, за якої влада монарха обмежена якимось представницьким органом (парламентом). Якщо ці обмеження законодавчо закріплені на основі конституції, що існує, то така монархія носить назву конституційної.

В залежності від рівня конституційного обмеження владних повноважень монарха обмежена (конституційна) монархія поділяється на дуалістичну і парламентську.

Дуалістична монархія передбачає розподіл владних повноважень між монархом і парламентом, при якому монарх має більш широкі повноваження й особисто формує уряд, котрий є відповідальним перед ним. Як правило, влада монарха в таких країнах є більш авторитетною в силу традицій, ніж влада парламенту. Типовими представниками такого різновиду монархії є Йорданія і Марокко.

При парламентській монархії влада монарха суттєво обмежена і вона реально належить голові уряду, який формується і затверджується виключно парламентом і є підзвітним тільки йому. За такої формі правління монарх формально з юридичної точки зору залишається головою держави, але реально він не бере участі в управлінні країною. В основному монарх виконує церемоніальні функції, будучи символом державної єдності нації.

До такого типу монархій зокрема відносяться: Велика Британія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія.

Інша основна форма правління – республіка.

Республікаце форма правління, за якої вищі державні органи влади обираються народом на певний термін.

Республіканська форма правління виникла як альтернатива монархічній. Більшість сучасних держав має республіканську форму правління.

У наш час виділяють три основні різновиди республіканського правління: президентська, парламентська і змішана (напівпрезидентська) республіки.

Президентська республіка характеризується тим, що президент поєднує у собі повноваження голови держави і голови уряду при відсутності посади прем'єр-міністра і суворому розподілі законодавчої, виконавчої й судової функцій влади. Президент здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, представляє державу на міжнародній арені та є верховним головнокомандувачем збройних сил.

Президент обирається безпосередньо народом, а не парламентом. Уряд формується президентом і є відповідальним перед ним, а не перед парламентом. У результаті існування чіткої системи стримувань і противаг президент не має права розпускати парламент, проте має право накладати вето на рішення та законопроекти парламенту. При цьому парламент має право ініціювати процедуру імпічменту – притягнення президента до відповідальності у зв'язку зі злочином та антиконституційними діями. До представників такої форми правління відносяться США та Бразилія.

Парламентська республіка характеризується принципом верховенства парламенту, холи уряд формується парламентською більшістю і є підзвітним парламенту. Виконавча влада концентрується в руках уряду, на чолі якого знаходиться прем'єр-міністр. Президент у більшості випадків обирається парламентом і має обмежені повноваження, виконуючи, як правило, представницькі функції. В цьому сенсі його політичні функції мало чим відрізняються від функцій монарха в парламентських монархіях. Парламент має право виражати вотум недовіри урядові, в результаті якого він іде у відставку. Проте президент згідно з пропозицією прем'єр-міністра має право розпустити парламент і оголосити дострокові вибори. Класична модель парламентської республіки існує в Італії й ФРН.

Змішана (напівпрезидентська) республіка характеризується подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і перед парламентом. Напівпрезидентська республіка тією чи іншою мірою тяжіє до парламентської чи президентської. Президент може розпускати парламент і призначати нові вибори. Парламент може також виражати вотум недовіри уряду, проте механізм його відставки доволі складний (Україна, Росія, Франція, Фінляндія).

Державна система управління країною неможлива без делегування частини повноважень на місця, до конкретних адміністративно-територіальних одиниць. У залежності від того, як будуються відносини між центральними державними органами та тими, що діють в регіонах, виділяють дві форми територіально-державного устрою – унітарну та федеративну.

Унітарна держава характеризується концентрацією влади у центральних державних органах. Територія унітарної держави складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають якоїсь політичної самостійності. Створювані в цих адміністративно-територіальних одиницях органи управління обмежені в своїх повноваженнях і прямо чи опосередковано контролюються центральними органами влади.

Вони повинні діяти у відповідності з тими нормативними актами, які приймаються центральними органами, а їх власна нормотворча діяльність носить виключно підпорядкований характер.

До країн з унітарною формою державного устрою зокрема відносяться Україна, Франція, Туреччина, Японія.

Федеративна держава – це держава, яка є об'єднанням кількох територіальних утворень у єдиний союз. Дані утворення мають певну самостійність у межах розподіленої між ними та центром компетенції. Суб'єкти федерації мають своє законодавство і значні повноваження (США, ФРН, Російська Федерація).

Слід також виділити таку форму державного об'єднання, як конфедерація. Конфедерація являє собою союз самостійних, суверенних держав і створюється на основі відповідного договору з метою спільного розв’язання проблем та завдань, проведення єдиної політики з певних напрямків.

Література

1.     Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

2.      Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І.  та ін. Політологія: Навч. посібник  / За ред. Ф.М. Кирилюка.К.: Здоров'я, 2004.- 776 c.

3.     Конституція (Основний Закон) України. – К., 1996.

4.     Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

5.     Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

6.     Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

7.     Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

8.     Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.