СВІТОГЛЯД
ЛЮДИНИ ТА ФІЛОСОФІЯ
Однією з важливих
вимог людської життєдіяльності є, насамперед, рівень професійної підготовки
спеціаліста, а також рівні інтелектуального розвитку людини. Серед рівнів
інтелектуального розвитку людини виділяють: 1) Освіченість – як
наявність інформації, використання знань у своїй діяльності. Схема діяльності
на рівні освіченості виражається логікою: “Я роблю те, що знаю” і “Я знаю, що
роблю”. Ознака інтелекту на даному рівні – впевненість в своїй правоті
аж до безапеляційності. 2) Культурність – не тільки
застосування знань у діяльності, а й уміння аналізувати і синтезувати свої дії,
аргументовано обгрунтовувати їх, уміння вибирати серед множини варіантів
такого способу діяльності, що при найменших затратах веде до бажаного
результату. Схема діяльності на рівні культурності виражається логікою “Я
розумію, що при даних умовах діяти потрібно так…”.
Риси інтелекту – поміркованість і
виваженість.
Інтелігентність – використовування знань не
тільки для досягнення бажаного результату, а й для розкриття причин і наслідків
своєї діяльності, прогнозування у бажаному напрямку своїх дій. Схема діяльності
виражається логікою: “Діяльність при даних обставинах веде до такого
результату”. Риси інтелекту – толерантність і аргументованість, уміння
вислухати іншого.
Зміст поняття світогляд. Критерієм виміру того чи іншого
рівня духовності є світогляд. Який зміст ми вкладаємо в це поняття? Це
осягнення думкою світу. А що таке “світ”?
Найпершою ознакою світу є його
цілісність. Як цілісність світ включає в себе нескінченну множинність своїх
частин. Власне, саме окремі частини світу й доступні людині в її практичній
діяльності та пізнанні. Сприймаючи якусь частину світу, людина для ефективної
діяльності змушена добудовувати у мисленні цілісну картину світу. У такий
спосіб виникає світогляд. У кожної людини своє уявлення про світ і тому кожна
людина має світогляд. Світогляд – це образ світу, сприйняття його з
позицій власного життя, професійної діяльності, своїх переживань, вірувань,
прагнень, очікувань. Людина проектує світ у своєму мисленні і самопроектує себе
у світ. Тому предметом світогляду є відношення людина – світ.
|
|
|
Світоглядні орієнтири |
Структура світогляду. Щоб отримати знання про якийсь
об’єкт, потрібно знати його структуру. При вивченні курсів анатомії людини,
біології, гістології, мікробіології, нормальної фізіології студенти вивчають
будову людського організму з позицій принципу “структура-функція”, на основі
поєднання елементів у цілісну систему. Подібно до цього і світогляд має свою структуру.
Найважливішими елементами структури світогляду є: знання,цінності та оцінки,
переконання, віра, ідеали, надія, мрія, любов та ін. Взаємодіючи, вони
створюють цілісну картину світу.
Ми звертали увагу, що для
ефективної діяльності недостатньо лише знань. Окрім них потрібна певна
життєва позиція, впевненість в істиності своїх дій. Формуються вони у процесі
вибору. Вибір зумовлений не стільки знанням, скільки їх оцінкою. Завдяки вибору
одна з можливих цілей людської діяльності закріплюється як бажана, корисна і
необхідна. Ціль набуває форми мети. Тривка і продуктивна у змістовному
відношенні мета, яка є для людини чимось бажаним і водночас життєвонеобхідним –
виступає як цінність.
Цінності є дуже важливими
елементами світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціонуванні
набуває позитивних моральних рис. Будь-які вияви реального світу сприймаються
людиною через систему цінностей та оцінок. Така система може опиратися на
життєвий досвід людини, професійну діяльність, релігійну чи політичну орієнтацію
тощо. Життєві ситуації завжди проходять випробування, “фільтрацію” стосовно
уявленням про добро і зло, прекрасне та потворне, справедливе чи несправедливе.
Відбір позитивних цінностей потрібний для прогнозування і здійснення
діяльності.
Якщо знання дають об’єктивну
інформацію про світ і на них не впливає суб’єктивний фактор, то переконання є
суб’єктивними формами ставлення людини до світу. Якщо знання дають об’єктивний
образ дійсності, то переконання несуть в собі мотив ставлення до світу. Якщо знання
є переважно дескриптивним (описовим), то переконання має імперативний характер:
воно задає напрямок і характер дій. Логіка дескритивного мислення: “так є…”;
логіка імперативного мислення: “так має бути”.
Переконання характеризуються
високою мірою впевненості. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості,
інші погляди для мене не мають ніякої цінності. У цьому сила переконань – бо,
спрямовуючи нашу діяльність в одному якомусь напрямку, даючи одне якесь
обгрунтування нашим діям, переконання позбавляє людину вагань і сумнівів.
У цьому і слабкість переконань –
бо одновимірність спричиняє брак самокритичності, консенсусу. Маючи на увазі
саме цю властивість переконання, Ф.Ніцше стверджував, що потреби в переконаннях
– це потреби людей слабких і духом, і тілом. Згідно Ф.Ніцше, людина, що
потребує переконань, не має чіткої мети в житті, уникає фізичного і духовного
зусилля, здатна на покору, терпіння і необмеженого над собою насильства. Вона
не хоче, або боїться бачити те, що існує і тому є противником істини.
Не випадково в кінці ХХ ст.
мислителі, політики, діячі науки і культури виступають за відкритість
світогляду, за неупередженість, проти абсолютизації думок і дій. Такий
світогляд вимагає постійну турботу про його розбудову на основі якихось
необмежених орієнтацій, бо функціонувати він може тільки завдяки спільним
зусиллям всіх народів і націй, незалежно від релігійних та політичних позицій.
Відкритий світогляд на засадах свободи й толерантності зможе реалізуватися в
культурі і духовному просторі особиснісного людського начала.
В структурі світогляду людини є
такі елементи (поняття), що виражають її найважливіші сутнісні сили до
яких відносяться віра, сумнів, мрія, надія, любов.
Віра – це універсальний спосіб
включення до духовного світу людини, тих подій і явищ, які входять до її
життєвого досвіду в бажаннях, думках, мріях. Ми, наприклад, віримо у такі сфери
реальності, яких ніколи не сприймали і сприймати не будемо. Чому ми віримо у
це? Щоб у щось повірити, то це “щось” повинне відповідати, принаймні, двом
вимогам: узгоджуватися з нашими цінностями і мати надзвичайно високий
авторитет. Щоб повірити у обертання Землі навколо Сонця повинен бути досить
високий авторитет науки. Щоб люди повірили в євангельські чудеса, що їх творив
Ісус Христос, потрібен досить високий авторитет апостолів, які були свідками
цих чудес.
Без віри немає прилученості до
широкого світу, який безмежно перевищує людські безпосередні можливості. Віра
робить моїми можливості багатьох інших людей. Крім того, віра поєднує можливе і
дійсне. Достатньо повірити в можливість невдачі, й вона нас не обмине. Якщо ж
повірити в здійснення навіть неможливого, воно може стати можливим. У медицині
є спеціальний термін – “ефект плацебо”. Так називають випадки зцілення від
якоїсь недуги за допомогою малоефективного, або навіть нейтрального засобу, в
ефективність якого надзвичайно вірить сам пацієнт. Надзвичайно велика роль віри
в освоєнні майбутнього, що постає перед нами як світ можливостей. Вона не
тільки виступає своєрідним духовним випередженням перетворення можливості на
дійсність, але й здійснює уявне перенесення людини, суб’єкта цього
перетворення, у світ майбутнього. Причому ця уявна реальність переживається
людиною як дійсна або принаймні здійснювана. Щоб активно і успішно діяти,
людина повинна вірити в здійснюваність того, що вона робить. Тому всі соціальні
проекти, всі громадські рухи повинні пропонувати такі ідеї, котрі могли б
запалити в людях вогонь віри в справедливість і необхідність боротьби за
здійснення цієї ідеї. Коли ідея настільки сприймається людьми, що стає
предметом їхніх духовних почуттів, вона набирає характеру ідеалу.
Ідеал – це образ бажаного,
переживаний як належне. Крім ідеалу у структурі світогляду велику роль
відіграють мрія і надія. Мрія – це перенесення себе за допомогою уяви у світ
можливого, це спосіб уявного освоєння світу можливостей, сприйняття їх у світлі
бажаного. Надія – це мрія, у здійснення якої людина повірила. Якщо з’являється
можливість досягнення мрії тоді мрія перетворюється у надію. У християнській
культурі надія розглядається як одна з трьох християнських чеснот. Втрата надії
розглядається як смертний гріх.
Віру й надію розглядають як форми
наближення до такої універсальної складової світогляду, якою є любов. Вона є
вищою християнською чеснотою, головною ознакою християнського ідеалу. У
християнстві Бог ототожнюється з Любов’ю.Вона поєднує діяльне і споглядальне,
реальне та ідеальне ставлення Людини до світу.
Усі елементи світогляду у своєму
взаємозв’язку дають можливість людині сприймати весь свій світ як цілісність.
Світогляд передбачає одночасно і вивчення світу, і вивчення людини, взятих в їх
нерозривному зв’язку. Людина намагається пізнати світ як цілісність, тому що
вона є частиною цього світу. Предметом світогляду є і вивчення співвідношення
між людиною-природою, людиною-суспільством, людиною-історією,
людиною-суспільством-історією.
Коли ми говоримо про пізнання
відношення “людина-світ”, то і поняття “людина” розуміємо як цілісний світ
людей, їх згуртованість, спільність на певних принципах: національних,
політичних, релігійних, професійних і т.п. Тому найпершою функцією світогляду є
об’єднуюча. Тобто люди виробляють такий образ світу, який найактивніше
об’єднував їх для успішної діяльності. Члени спільноти, котрі поділяють один і
той самий світогляд є своїми один для одного. В цьому їхня сила. Спільність
цінностей, життєвих настанов, моральних норм, релігійних поглядів допомагає
їхньому згуртуванню. Однак, тут є і негативний момент. Згуртованість на якихось
спільних принципах однієї групи людей призводить до відштовхування від іншої
групи людей, об’єднаних на інших політичних, релігійних чи національних ідеях.
Цю обставину неодноразово використовували в своїй політичний теорії та практиці
найбільш реакційні політичні сили (більшовизм, фашизм).
Більше того, ігнорування
гуманістично-об’єднуючої функції світогляду, здатність вносити мир, лад,
узгодженість, консенсус між людьми, що сповідують різні життєві орієнтації,
приводить до непорозуміння між людьми, які сповідують одні і ту ж ідею, один і
той самий світоглядний принцип. Історія культури, науки, і політичного життя
свідчать, що відкритість світоглядних знань, можливість встановлювати
компроміс, толерантність пом’ягшує розбіжності між людьми на основі
світоглядних принципів.
Слідуючою функцією світогляду є подвоєння
світу у його сприйнятті. Сприймаючий світ, існуюча реальність ніколи не
задовольняє людину. Внаслідок цього світ подвоюється на світ реальний, той що є
і світ бажаний, той, який має бути. Поєднання дійсного і бажаного, надання
бажаному рис дійсності – важлива функція світогляду.
Таким чином,
світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне
бачення світу, розуміння свого місця в ньому; це життєва позиція, пізнавальна,
ціннісна і життєва орієнтація.
Історичні типи світогляду. У
своєму розвитку світогляд проходив ряд етапів, які утворили три історичні типи
світогляду. Для більш конкретного сприйняття цих типів потрібно мисленно
відтворити спільну основу, на якій формувалися всі типи світогляду. Пропонуємо
за основу формоутворень світогляду розглядати розвиток національної культури.
Кожен із історичних типів виражав зростання національного духу, відтворював
розвиток духовності народу.
Історія національної культури
виражається у розвитку таких взаємопов’язаних форм як міфологія, релігія і
філософія. Саме в них реалізується потреба самопізнання духу народу,
здійснюється усвідомлення найзагальніших духовних потреб людини, нації, народу.
Міфологія. Предметом міфологічної
свідомості є осмислення відношень “людина-світ”. Поняття “світ” розумілось як
світ порядку, що протиставлявся хаосу, безпорядку. Протилежності
“порядок-хаос”, осмислювалися у міфології давньоукраїнської культури в системі
проторових координат “верх-низ”, “праворуч-ліворуч”, “схід-захід” та світлових
контрастів “світло-темрява”. У давньоукраїнській свідомості переважає розгляд
світу як “сходу”, “світлого”, “праворучі”, “верхнього”, що протистоять
“темряві”, “низу”, “лівостороннього”.
Світ в давньоукраїнській
міфології мислиться утвореним з чотирьох первісних стихій: вогню, повітря, води
і землі. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, яка
його освоює, встановлюючи в ньому порядок. Досить показовими для цього є
використання мір довжини: п’ядь, лікоть, стопа, крок сажень. Час вимірювався природніми
періодичними циклами, що позначалося на народних календарних святах.
В уявленнях про людину чітко
простежується відсутність протиставлення душі і тіла, що характерне для
міфологічних уявлень інших європейських народів. Слов’янська міфологія приписувала
людині не одну, а кілька душ. Це підтверджується властивою нашій міфологічній
свідомості вірою в упирів, русалок, мавок тощо, які існують після фізичної
смерті людини. У казках мотив “множинності душ” відтворюється в оповідях про
воскресіння людини мертвою і живою водою.
Різні психічні функції людини у
давньослов’янській міфології пов’язувалися із певними тілесними органами.
“Душа”, що “розуміє”, ототожнювалася з головою і насамперед з оком. “Душа”, що
“бачить”, діє у світі видимого. У світі невидимого діє душа, що “відчуває”, яка
пов’язана з серцем. Якщо з серцем асоціюється “душа” – життя, то їй протистоїть
душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з “утробою”, тобто існує ієрархія
душ: “розумова”, “чуттєва” і “вегетативна”.
Уявлення про світ і людину,
притаманні для давньослов’янської міфології, знаходять своє відбиття у
релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце “вгорі”
природного космосу, де припускається відносна єдність духовного і тілесного
начал.
Релігія. Це історичний тип світогляду, з
допомогою якого людина засвоює світ з допомогою віри в надприроднє. Релігія –
тип світогляду, для якого характерно відокремлення образу і реальності –
внаслідок чого пізнається два різних світи: природний і надприродний, фізичний
і духовний.
В релігійному світосприйнятті
важливу роль відіграють поняття “святість” і “духовність”. Святість як
особливий стан духовності виражає суб’єктивний “настрій” людської душі на
сприйняття – переживання найвищих людських цінностей. Змістовні аспекти святості
отримали статус “святинь”. В уяві людини і по відношенню до неї вони набирають
статусу найвищої завершеності. До них відносяться: батьківські заповіти,
морально релігійні норми людського спілкування, національні символи, культурні
пам’ятники, реліквії та ін. Всі вони виступають предметом віри, надії, любові.
У релігійній формі світогляду
світ подвоюється на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і
сакральний. Найважливішою ознакою релігії є визнання існування найвищої істоти
– Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра у Бога.
Людина у системі релігійного
світогляду розглядається як найвищий витвір Бога, їй відводиться роль
центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом та створеним Ним світом.
При з’ясуванні сутності людини – важливою проблемою є християнське вирішення
проблеми співвідношення душі і тіла. Тіло, як природна сутність, єднає людину з
усією природою. Подібно до природних явищ воно виникає, розвивається і зникає.
Душа – нематеріальна, безсмертна.
Філософія – тип світогляду для якого
характерний розгляд людини і світу в їх єдності, коли здійснюється усвідомлення
світу, визначення свого місця у світі, і вироблення програми життєдіяльності.
Філософія не має своїм предметом вивчення світу – цим займається
природознавство. Вона не вивчає природу людини – цим займаються науки про
людину. Предметом філософії є відношення людини до світу: в системі “людина –
світ” предметом філософії є не сама система, не її складові елементи, а
відношення між цими елементами.
Філософія у системі
культури займає особливе місце. Якщо під культурою розуміти певну систему
цінностей, норм поведінки, мову, мораль тощо, то філософія у системі
культури є основою інтеграції в усіх її формах. У складній і динамічній
системі культури виділяють:
- мораль – як
сукупність добровільних духовних оцінок і норм відносин між людьми і відношення
людини до світу з позицій Добра;
- право –
сукупність обов’язкових правил і норм, які регулюють відносини між людьми і
відношення людини до світу з позицій Закону;
- науку – як
систему духовної діяльності по формуванню і застосуванню знань про закон
дійсності з позицій Істини;
- політику – як
систему духовної діяльності по формуванню і застосуванню влади в суспільстві з
позицій Справедливості;
- мистецтво – як
духовну здатність людини сприймати і відображати світ з позицій Краси;
- релігію – як
духовну здатність людини сприймати і відображати Бога і світ в почуттях і
думках з позицій Віри;
- філософія – як
система світоглядного знання, яка акумулює інтелектуальні засоби всіх форм
свідомості для розвитку найбільш загальних і суттєвих закономірностей світу з
позицій Правди. Філософія синтезує пізнавальні можливості всіх форм культури в
єдину цілісність – філософсько-світоглядне освоєння світу.
Предметом філософії є вивчення відношень
“людина – світ” у якому особливе місце належить людині, яка здійснює теоретичну
і практичну діяльність, відчуває і переживає. Звідси принципово людська,
гуманістична спрямованість і зміст філософського знання.
Філософія знає два методи
дослідження:
- діалектичний –
як вияв людського знання на осягнення світу у його постійному русі і
перетвореннях; такий метод наділяє людину свободою;
- метафізичний –
як вияв людського знання на осягнення світу у його нерухомості і завершеності;
такий метод підпорядковує людину необхідності.
Обидва методи необхідні і
корисні: діалектика сприймає світ і людину у їх розвитку, а метафізика
впорядковує знання, систематизує знайдене.
Питання виникнення філософії пов'язане зі
становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в
сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших
людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати,
вмирати. Тому й діяли, щоб вижити. Вироблялися програми таких дій, які б
сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих
дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина стала приписувати
природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи й
викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія. Поступово
складається відповідний тип взаємодій і відносин зі світом, котрий пізніше
класифікували як міфологічний.
Міфологічний тип світогляду ґрунтувався на уособленні
та одухотворенні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і
закріплював досвід людей первісного суспільства. В міфології не було чіткого
розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій.
Це було невід диференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на
переборення фундаментальних суперечностей людського існування, вона сприяла
гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим,
сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про
певну систему цінностей, норм поведінки; забезпечувала духовну єдність
поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились
елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки.
Релігія як тип світогляду виростає з міфології і
зберігає її в собі як свій власний елемент. Основою міфології і релігії є
уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських
властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає
панування над людиною природи (в міфологічній свідомості природа ще не
відокремлена від людини), а в тому, що релігія визнає панування бога. Природа -
це реальність, а Бог - продукт людської уяви. Реальне панування над людьми
природи і соціальних процесів, переломлюючись в їх колективній свідомості,
породжує уявлення про панування богів і над природою, і над людиною. До того ж
саме уявлення про богів, а тим більш про єдиного Бога, має відносно пізнє
походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості людей надприродне
починає відокремлюватись від природного, тобто коли відбувається роздвоєння
світу на природний і надприродний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного
світогляду такого роздвоєння ще не було).
Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот,
які мають ознаки особистості, - творців і володарів світу, формується і система
дій, покликаних впливати на богів, установлювати з ними "практичні"
відносини. На місці первісних магічних культів (а частково переосмислюючи їх)
виникають характерні для релігії хвалебні і умилостивельні культи. Стосовно
останніх можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва - це
перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському суспільстві
з розпадом первісно-суспільного ладу.
Та на зміну міфічним, релігійним, розпливчастим
уявленням мали з'явитися сухі й точні теоретичні поняття у формі
натурфілософського знання. Причиною виникнення натурфілософії було те, що
природознавство тоді не було виділене в окрему галузь, природа мислено не була
розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія
пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання - з іншого. Думка
заглиблювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення.
Перед людством постало триєдине завдання:
- зрозуміти світ таким, яким він є;
- пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона
є;
- визначити місце людини в світі і на цій основі
сформувати її цілі та завдання.
Вирішення першого завдання призвело до появи
природничих наук (у лоні філософії). Вирішення другого - до появи суспільних
наук Вирішення третього - до визначення головної мети людини, обґрунтування її
ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань
належав і належить філософії. Сюди ж відносять ще й проблеми методології та ін.
Уже в рабовласницькому суспільстві чітко вималювалася
тенденція, згідно з якою предмет сприймали таким, яким він є, без будь-яких
вигадок. У XVII ст. з'явилась тенденція, відповідно до якої прагнули
"розкласти" предмети по полицях (створювалась застигла картина
світу). Проте була й протилежна тенденція, формувався діалектичний метод
дослідження. За його допомогою людська думка проникала "в глиб"
предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвитку, з різних сторін та
граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та філософські категорії.
В межах філософії як "науки наук" паралельно з філософськими виникали
й розвивались наукові знання. Вони були єдиною формою теоретичного освоєння
дійсності, рухалися від емпіричного до теоретичного рівня.
В XVII столітті почався процес виокремлення з
філософії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона
продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес
впливу на науку з боку філософії, і навпаки - завжди був позитивним.
У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась
як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про
загальне). Як і наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і
відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне
осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.
З появою філософії виникають "зацікавлені",
"небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від
інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі
теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології
уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних не персоніфікованих сил, а
традиційності й безпосередності міфу - свідомий пошук та вибір своїх стосунків
і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне
відношення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта і об'єкта
та з'ясування взаємовідношення між ними.
Як уже підкреслювалось, тогочасний тип світогляду, а
отже, філософія, як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми
"людина - світ", хоча й від світу (природи) людина суттєво
відрізняється (передусім тим, що їй притаманна свідомість). Ця властивість
обумовлена її активним, перетворювальним ставленням до світу.
Свідомість - не просто властивість матерії, а щось
відносно протилежне їй. Сутність свідомості - її ідеальне відображення
матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ існує "для
себе". Активність свідомості, яка реалізується в практичній діяльності
людини, стає дедалі точнішим фактором саморозвитку матерії, і його вплив не
знає принципових меж.
Матерія і свідомість, об'єктивне й суб'єктивне - це
найширша єдність протилежностей, якою оперує філософія. Це сприяло тому, що вся
історія філософії стала суцільною картиною взаємодії різних поглядів.
Найфундаментальнішою серед них була онтологічна. Різні способи її розв'язання
визначили вибір різних передумов для побудови філософської картини світу.
Другою була гносеологічна проблема (як формувати знання про дійсність). В
залежності від того, як вона розв'язувалась, в філософії виникли різні уявлення
про шляхи, методи й можливості одержання знань про світ. Обидва способи
розв'язання проблем були завжди взаємозв'язані й залишалися в центрі
філософських дискусій. Кожна важлива філософська система по-своєму їх
вирішувала. Наприклад, в марксистській філософській традиції вона оформилась як
основне її питання. Його зміст вперше визначив Ф.Енгельс: "Велике основне
питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення
до буття..."1.
Сьогодні ряд філософів ставить під сумнів це
визначення, хоча й їхні інтерпретації, здається, поступаються йому.
Розв'язання основного питання філософії визначає тип
та характер світогляду, відношення до природної та соціальної дійсності,
життєві орієнтації. Воно пронизує постановку і розв'язання всіх світоглядних
питань - про сутність руху, простору й часу, про причинність, співвідношення
необхідності й свободи тощо.
У межах основного питання ця філософія виділяє дві
взаємопов'язані між собою сторони.
Перша сторона: що саме - матерія чи свідомість, дух є
первинним, має само буття і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю
сторону, як уже говорилось, називають онтологічною. її розв'язання проявляється
в трьох позиціях:
а) зовнішній світ являє собою об'єктивну реальність,
що існує окремо і незалежно від свідомості;
б) світ, речі існують завдяки свідомості, є продуктами
її діяльності;
в) і світ, і свідомість не є самостійно існуючими
реаліями; і та, і інша породжені "третьою" реальністю (вища
першооснова), яка має самостійне, незалежне буття.
В результаті виникли матеріалізм, суб'єктивний
ідеалізм (феноменалізм) і об'єктивний ідеалізм.
Ті, хто за первинне вважали природу, приєднались до
різних шкіл матеріалізму, який у своєму розвитку пройшов три основні історичні
форми, які обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:
1. Наївний матеріалізм стародавнього світу
(рабовласницький лад), нерідко поєднаний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою.
2. Метафізичний (механістичний, антропологічний)
матеріалізм філософії Нового часу (в основному XVII - XVIII ст.).
3. Діалектичний матеріалізм (XIX - XXI ст.), в якому
матеріалізм і діалектика органічно поєднані.
Ті, хто стверджували про існування вищої духовної
реальності (субстанції), яка немов би становить основу всякого буття, в
результаті визнавали створення світу і утворили ідеалістичний напрям.
Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і
суб'єктивний.
Об'єктивний ідеалізм - це вчення про первинність
якогось поза-людського духовного начала (думка, воля, "світовий
розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має само буття,
субстанціональність. Він близький по суті до релігії та суб'єктивного
ідеалізму.
Останній визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта,
"Я", і обґрунтовує залежність зовнішнього світу від людської
свідомості Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей
суб'єкта. Послідовне проведення суб'єктивно-ідеалістичної лінії призводить до
соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише "Я", а
навколишній світ, інші люди - це продукт його свідомості. Проте слід зазначити,
що й самі суб'єктивні ідеаліст прагнуть уникати такого висновку, хоча й
вважають світ системою феноменів, які існують у свідомості загалом, а не в
окремій свідомості.
Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності
духовного начала.
Матеріалізм історично й по суті пов'язаний з наукою,
оскільки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх
доповнень.
Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією,
оскільки їх поєднує вчення про первинність духу стосовно матерії, природи,
заперечення само буття матеріального світу. Не будучи тотожнім релігії,
філософський ідеалізм все ж немовби є її теоретичним підґрунтям.
Крім названих позицій з питань буття, існують ще й
інші, які займають проміжне становите між матеріалізмом та об'єктивним
ідеалізмом. До них відносять гілозоїзм (від грец. - матерія і життя), пантеїзм
(від грец. - бог) та дуалізм (від лат. - двоїстий).
В гілозоїстичних та пантеїстичних вченнях матерія і
дух розуміються як дві сторони однієї і тієї ж субстанції, які завжди існують
разом і невіддільні одна від одної. Подібно людському тілу, будь-яке інше тіло
має в собі духовне начало, яке змінюється від нижчого до вищого рівня (у
розумних істот). Така позиція близька до об'єктивного ідеалізму (хоча й духовне
начало не відділене від природи і зливається з нею). Вона близька й до
матеріалізму - хоча й сама природа в ній "оживляється"
(одухотворяється).
Гілозоїзм розглядає кожне тіло як живий організм
(Фалес, Дж. Бруно, Д.Дідро). В пантеїзмі ототожнюється світ і Бог (без
особистісний дух розчинений у природі і злитий з нею).
На відміну від них дуалізм стверджує, що матерія і дух
- це сторони однієї й тієї ж субстанції, дві різні і незалежні одна від одної
субстанції (Декарт).
.Друга сторона основного питання філософії: чи може
людина пізнати світ. Зокрема, його сутність, чи існують якісь нездоланні
перепони на цьому шляху. Цю проблему називають - проблемою пізнаваності світу
(гносеологічною). І розв'язується вона філософами теж по-різному.
Всі послідовні матеріалісти визнавали й визнають
пізнаваність світу. Складніше визначити позицію ідеалістів з цього питання.
Частина з них вирішують його позитивно, хоча й сутність пізнання тлумачить
невірно. Наприклад, для об'єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням
людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї ("духу",
"розуму"), що втілена в них. Та й сама людина зі своїм людським
розумом розглядається ними як втілення цього ж духовного начала.
Для суб'єктивних ідеалістів пізнання - це відображення
суб'єктом своєї власної свідомості, встановлення зв'язків між елементами її
змісту.
Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в
пізнанні саме те, що з матеріалістичного погляду є головним: відображення в
свідомості людини існуючої незалежно від неї матеріальної дійсності.
Інші представники ідеалістичного напряму повністю
заперечували пізнаваність світу, або вважали обмеженими можливості його
пізнання. Таке вчення одержало назву агностицизму (від грец. - а - частка, яка
виражає заперечення, і gnosis - знання).
Агностицизм являє собою ідеалістичне розв'язання
другої сторони основного питання філософії, оскільки відриває свідомість від
матерії і протиставляє її цій останній. В окремих випадках данину агностицизму
віддавали й непослідовні ("сором'язливі" та ін.) матеріаліста.
Матеріалізм і ідеалізм мають свої власні корені
(причини, умови виникнення й розвитку). Розрізняють корені соціальні (включаючи
й класові) та гносеологічні.
Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був
зацікавлений в істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеалізм - не
спроможний на це, хоч й протиставляти їх абсолютно не варто. На формування цих
напрямів великий вплив справляли соціально-економічні, політичні, духовні та
культурно-історичні фактори.
Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму
було відокремлення розумової праці від фізичної при переході від первісного до
класового суспільства, панування людей, що монополізували розумову, духовну
працю, над людьми, справою яких була лише фізична й виконавська праця. Це
породжувало в представників панівного класу переконання в тому, що духовна
діяльність, думка є щось важливіше, ніж діяльність матеріальна і тому дух
передує матерії, породжує її.
Це питання було й залишається складним, оскільки
свідомість не тільки є властивістю високоорганізованої матерії (залежною від
неї), але й має відносну самостійність, і тому може передувати фізичній
діяльності людини (вона не лише відображає світ, а й творить його).
Характеризуючи гносеологічні корені ідеалізму, В.І
Ленін писав, що "Філософський ідеалізм є тільки нісенітницею з точки зору
матеріалізму грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору
діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений...
розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в
абсолют, відірваний від матерії... Прямолінійність і однобокість...
суб'єктивізм... foila... гносеологічне коріння ідеалізму".
Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму
криється в самій складності й суперечливості процесу пізнання, в тих моментах
суб'єктивності, які в ньому присутні. До ідеалізму призводить невиправданий
відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від
практики: перебільшення, роздування, абсолютизація цієї окремо взятої сторони.
Так, відчуття - це необхідне начало пізнання, його джерело. Проте, якщо його
розглядати як "єдине дане", як те, за межі якого вийти принципово
неможливо, то це призводить до агностицизму або суб'єктивного ідеалізму.
Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних
понять, їх над індивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої
вони формуються, призводить до об'єктивного ідеалізму, тобто до такого стану,
коли поняттям, ідеям починають приписувати самостійне, надлюдське існування.
Ланцюг таких коренів (гносеологічних, соціальних)
можна було б продовжити. Та при цьому зрозуміло одне, що найбільш повно,
глибоко може пізнати, осмислити світ лише той, хто користується
діалектико-матеріалістичним підходом.
Крім цього (світоглядного) питання, в історії
філософії значне місце займає й інша проблема: чи пов'язані між собою
різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим?
Чи перебуває він у процесі зміни, розвитку, чи є незмінним?
Те чи інше вирішення цієї проблеми теж має світоглядне
(який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?)
значення.
Протилежні розв'язання цієї проблеми і виступають у
формі діалектики й метафізики, боротьба між якими проходить крізь всю історію
філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.
Хоча про ці вчення й методи йтиметься далі, все ж
коротко зупинимося на них і тут.
Метафізика, як філософський метод дослідження, визнає
речі, явища, процеси відособленими один від одного, а зв'язки між ними лише
зовнішніми. Тому вони і поняття, які їх відображають, розглядаються
відокремленими один від одного.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища,
процеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов'язані зовнішньо і
внутрішньо. Оскільки світ, при всій його різноманітності, є єдиним цілим, тому
й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом нашого дослідження,
розглядалося з урахуванням різних суперечностей, змін та внутрішніх і зовнішніх
зв'язків. Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які
мають важливе значення для сучасної науки і практики.
Метафізика визнає речі, явища незмінними. Метафізичний
метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Якщо
розвиток ними і не заперечується, то він зводиться лише до кількісних змін, або
усвідомлюється як повторення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної
точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі
перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось
народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.
Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет,
систему розглядати в розвитку, вивчати, як він виник, які етапи в своїй
еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку.
Метафізика заперечує будь-які внутрішні суперечності в
речах, розглядає їх як само тотожні. З метафізичної точки зору суперечності
трапляються лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли
мислення здійснюється неправильно).
Згідно з принципами діалектики всі предмети, явища
внутрішньо суперечливі. "Боротьба" внутрішніх сторін, тенденцій
становить сутність речей і слугує джерелом, рушійною силою їх саморозвитку,
причиною якісних змін та перетворень у щось інше.
Діалектичний метод орієнтує на те, аби виявити й
дослідити суперечності, які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей
розвитку.
Звідси випливає, що для глибокого й правильного
осягнення світу наші поняття повинні бути взаємопов'язаними, розвиватися;
потрібно вміти "схопити" й відобразити в нашій думці притаманні речам
суперечності, розуміти протилежності в єдності і взаємо переходах - відповідно до
об'єктивної реальності.
Діалектика й метафізика (як і матеріалізм та ідеалізм)
є одночасно й формами світорозуміння та методами пізнання. Причини переважання
в науці й філософії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного
методів мали своє соціальне обумовлення.
ЛІТЕРАТУРА
Бибихин В.В. Философия и религия // Вопросы философии 1992. № 7.
Забужко О. Філософія і культурна
притомність нації // Сучасність. 1994. № 3.
Філософія. Курс лекцій. – К.,
1994. Лекція 4.
Філософія. Навчальний посібник
для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 1.
ФІЛОСОФІЯ НАРОДІВ
СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.
1. Історизм як
принцип засвоєння філософського знання.
2. Своєрідність східної культури.
3.Філософія стародавньої Індії:
ведична філософія, джайнізм, буддизм.
4.Філософські вчення
стародавнього Китаю: конфуціанство, даосизм.
Аналіз розвитку будь-яких знань,
у тому числі і філософських, здійснюється з позицій їх виникнення, розвитку і
зв’язку з дійсністю. Ці параметри відтворення процесів і явищ минулого
грунтуються на принципі історизму. Історизм – це принцип (підхід, правило,
вимога) розгляду філософського знання у процесі їх становлення і взаємозв’язку.
Даний принцип грунтується на предметі філософії, яким є відношення “людина –
світ”. Таке відношення постійно змінюється і акумулює у собі минуле, теперішнє
і закладає контури майбутнього. Розвиток і збагачення змісту філософських
систем потрібно розглядати у тих конкретно-історичних і соціально-культурних
умовах, в яких вони функціонували. Конкретно – історичні умови дають можливість
розкрити джерела їх походження, потреби, що зумовлювали формулювання конкретних
проблем і засобів їх вирішення. Окрім того, принцип історизму дає можливість
суб’єкту соціальних потреб (еліті, класу, етносу, нації і т.п.) філософськими
та релігійними обгрунтуваннями власні інтереси видавати за інтереси народу.
Ідеї кожної філософської системи
завжди спрямовані в майбутнє: вони або захищають наявний стан речей, або ж
намагаються їх докорінно змінити. Виникнення, теоретичне обгрунтування і практична
реалізація філософських ідей з позицій принципу історизму має таку схему –
потреба, що виникає в теперішньому має свою причину виникнення в минулому; - її
практична реалізація вимагає теоретичного обгрунтування і віднайдення засобів
її практичного втілення; - прогнозування наслідків теперішнього стану в
майбутньому.
Індійській філософії притаманна деяка хронологічна
невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж в
індології традиційно виділяють три основних періоди:
1) Ведичний (1500 - 600 рр. до н.е.). Веди є основним
джерелом для вивчення релігійних уявлень і філософських ідей стародавніх
індо-арійців. У той час було створено чотири збірники гімнів, молитов,
жертовних формул та заклинань.
2) Епічний (600 - 200 рр. до н.е.) визначається тим,
що більшість відомостей про нього ми черпаємо із староіндійських епічних творів
"Махабхарата" та "Рамаяна". У цей період сформувались
основні філософські напрями.
3) Формування філософських сутр (афоризми, вислови),
Араньяків (поведінка самітника) та Упанішад (розгорнуті філософські трактати)
до III - IV ст. н.е.
Індійська традиція поділяє свої філософські системи на
ортодоксальні й неортодоксальні, та на ті, що визнають і не визнають авторитет
священного письма - Вед.
До ортодоксальних належать школи астіканьяя,
вайшешика, веданта, йога, мінанса, санкх'я. До неортодоксальних - буддизм, що
складається з вайбхашики, йога-чари, мадх'ямки, саутрантики, джайнізму і
настіки-чарваки. Найдавніша з Вед - Самхіти (гімни), складається з Ригведи,
Брахманів, Араньяків та Упанішад - власне філософської частини, що виникла на
початку І тне. до н.е. В цей час з'явилися перші елементи філософської
свідомості, почалося формування перших філософських вчень (релігійно-ідеалістичних
і матеріалістичних).
В одній з найдавніших пам'яток давньоіндійської
культури Ригведі йдеться про Пурушу - першолюдину, з якої виникли елементи
космосу, та всесвітня душа "Я". Пуруша виступає в ролі матеріального
"заповнювача" Всесвіту. Існує й одночасно все заповнює. Він -
космічний розум, у нього "вкладена думка", він ототожнюється зі
світовою душею - Атманом.
Вже в Ригведах освячується кастовий поділ суспільства.
Помітні й перші сумніви в істинності жрецьких заклинань та ритуалів. "Немає
Індри, - інші говорять, - хто бачив його? Кого оспівувати нам?".
Наступним таким документом є Упанішади, що означає
"сидіти біля" тобто у ніг вчителя, одержуючи настанови чи
"таємне знання". Він вміщує тексти, що з'явилися біля тисячі років до
н.е. За формою - це діалог мудреця-вчителя зі своїм учнем, з іншою людиною, що
пізнає істину і згодом стає його учнем. В Упанішадах домінує проблема
першопричини, першооснови буття, духовний початок - Брахман (Бог) чи Атман
(душа) всіх явиш природи і людини. Брахман і Ат-ман трактуються як духовний
абсолют, безтілесна першопричина природи і людини, але інколи - ототожнюються з
їжею, подихом, першоелементами світу (вода, повітря, земля, вогонь) чи світом в
цілому. Червоною ниткою через всі Упанішади проходить ідея про тотожність
духовної сутності суб'єкта (людини) і об'єкта (природи).
Натурфілософське пояснення першопричини і першооснови
явищ світу та сутності людини - є плюралістичним. Світ (зовнішній і внутрішній)
складається з чотирьох чи п'яти елементів. Інколи він являє собою
недиференційоване буття, а його розвиток - є послідовним проходженням
визначених станів: вогонь, вода, земля, дерево - газоподібний, рідкий, твердий
стани.
Пізнання і набуті знання поділяються на нижче і вище.
На нижчому рівні пізнається лише навколишня дійсність. Це знання не може бути
щирим, воно за змістом є фрагментарним, неповним. Вище - це пізнання істини,
тобто духовного абсолюту, сприйняття буття в його цілісності. Досягається воно
за допомогою містичної інтуїції, яка формується завдяки йогічним вправам.
Найвище знання дає владу над світом.
Одна з найважливіших проблем в Упанішадах -
дослідження сутності людини, її психіки, хвилювань і форм поведінки. У
структурі людської психіки виділяються: свідомість, воля, пам'ять, подих,
роздратування, заспокоєння тощо. Підкреслюється їхній взаємозв'язок і
взаємовплив. Дається характеристика станів людської психіки (бадьорий, легкий
сон, глибокий сон) та їх залежність від зовнішніх стихій і першоелементів
зовнішнього світу.
В етиці переважає проповідь пасивно-споглядального
ставлення до світу. Вищим щастям проголошується рятування душі від мирських
схильностей і турбот. Спостерігається розмежування між матеріальними й
духовними цінностями, благом, як спокійним станом душі і низьким, погонею за плотськими
задоволеннями. Уперше висловлюється думка про переселення душ (сансара) і про
відплату за минулі дії (карма). Прослідковується прагнення визначити
причинно-наслідковий зв'язок у ланцюгу людських вчинків. Здійснюється спроба за
допомогою моральних принципів (дхарми) скорегувати поведінку людини на кожному
етапі існування. Упанішади, власне кажучи, є фундаментом для всіх чи майже всіх
наступних філософських течій, що з'явилися в Індії. В них були поставлені або
розроблялися проблеми та ідеї, які тривалий час "живили" філософську
думку в Індії.
Розглядаючи філософію Давньої Індії варто згадати про
велику епічну поему Махабхарата та одну з її книг - Бхагавад Гіта (божественна
пісня). В ній з'ясовуються розгорнуті й цілісні філософські концепції й
тлумачення світоглядних проблем. Серед них - вчення санкхья і йога, основу яких
становить положення про Пракриті (матір-природу), як джерело всього буття (у
тому числі й психіки, свідомості), і незалежному від неї чистому дусі - Пуруші
(духовному началу, іменованому також Брахманом, Атманом). Як бачимо, світогляд
тут формується дуалістичний, заснований на визнанні двох начал.
Основним змістом Бхагавад Гіти є повчання Крішни. В
ній проповідується необхідність для людини виконувати соціальні функції й
обов'язки, бути байдужим до плодів мирської діяльності, всі свої помисли
присвячувати Богу. Висловлено здогадку про таємницю народження та смерті;
співвідношення Пракриті й природи людини. Головними перевагами людин
називаються урівноваженість, відчуженість від пристрастей і бажань, та
несхильність до земного.
Ньяя/Вайшешика виникли як самостійні філософські школи
(приблизно у IV ст. до н.е.) і згодом злилися в одну. Ньяя являла собою
гносеологічну школу, її представники спиралися на чотири основних джерела
знання: сприйняття, умовивід, свідчення й аналогія. Ці чотири аспекти
визначають мотивацію вчинків людини. Вайшешика ж тяжіла до метафізичного
осмислення буття і представляла космологічні аспекти пізнання. Ними був
здійснений структурний аналіз базових елементів - землі, води, вогню й повітря
- і сполучених з ними понять - смаку, кольору, дотику й запаху. Ця течія
проголосила параману (невидиму субстанцію), що є суттю всього сущого.
Основою їх філософської системи вони вважали особистий
чуттєвий досвід, тобто все, що піддається емпіричному дослідженню. На їх думку
характеристики й взаємозв'язки такі ж реальні, як і будь-який матеріальний
об'єкт. Усе, що належить феноменальному світу може і осягається завдяки
досвіду. Якісні характеристики об'єктів розглядаються ними як об'єктивна
реальність. Ці філософи близькі до розуміння динаміки якостей.
Найдавнішою філософською школою вважається - С а н к х
' я. Ключовими поняттями її системи є пракриті (матерія) і Пуруша (свідомість,
духовний початок). Концептуальною основою школи є осмислення реальності буття й
пошук шляхів звільнення людини від страждання. Згідно з основами санкх'ї
кінцева реальність проявляється в іпостасях Пракриті й Пуруші. Пракриті ~ на їх
думку є первинною субстанцією світобудови. Вона сплетена з трьох гун (буквально
- мотузка, канат): саттви, раджаса і тамаса.
Причинний матеріальний світ обмежений у просторі й
часі. Пракриті існує поза часом і причинністю, недоступна для емпіричного
сприйняття і є несвідомим (бездуховним) началом. Інакше кажучи, Всесвіт виник з
матеріальної субстанції, недоступної чуттєвому сприйняттю, яка є комбінацією
якостей (гун) але, сама по собі, не може бути ідентифікована.
Пуруша - це суто духовний початок, який не слід
розуміти як Розум, Его чи Інтелект, тому що санкх'я трактує три останні поняття
як витончені матеріальні форми. Навпаки Пуруша - вічний, незмінний принцип
індивідуальності, що стоїть поза простором і часом. Вона не розглядається ані
як особистісна категорія, ні як деяке самостійне божество (фактично, філософія
санкх'я передбачила атеїзм). "Запліднена" Пурушою пракриті породжує
Інтелект, Розум, органи чуттів і фізичну оболонку (тіло).
В гносеології санкх"я визнає причинно-наслідкові
зв'язки. Причина і наслідок розглядаються нею як два стани того ж самого
прояву. Згідно з санкх'єю чуттєве пізнання матеріального світу сприймається
людиною через ментальні образи. Визнається, що людина не здатна до кінця
пізнати світ, а сам процес пізнання зводиться до сприйняття лише чуттєвих
вражень, образів, знань.
Другим і третім джерелом пізнання є умовивід
(аналогічно школіньяя) і шруті (знання, запозичене із священних текстів). Проте
на практиці філософи санкх'ї рідко апелюють до першоджерел, обмежуючись
сприйняттям, умовиводом та аналогією. Будь-який результат є наслідком певного
первісного потенціалу.
Своєрідною сукупністю релігійно-філософських положень
виступає Й о г а. Основоположником цього вчення вважається Патанджалі, який
систематизував свої основні методики в посібнику "Йо-гасутра".
Позиції йоги й санкх'ї в основному збігаються, проте є
і у них принципові розбіжності. Йога дотримується концепції особистого божества
(Ішвари). Його існування зводиться до виявлення якісних характеристик буття.
Один об'єкт перевершує інший у розмірах, а отже, і в якостях. Це передбачає
наявність критерію (еталону) співвідношення величин. Вища Істота - носій всіх
мислимих категорій та якостей, і є тим критерієм щодо якого здійснюється оцінка
всього сущого. Вічний, всемогутній і всюдисущий Іінвара не є Творцем
матеріального світу.
Мета йоги - звільнення Пуруші (досягнення
"мокші"), а це вимагає від людини духовної дисципліни. Система
самовдосконалення людини включає вісім етапів: помірність (яма) в моральному
відношенні; дотримання розпоряджень (нияма); статичні вправи (позиасани);
оволодіння гармонійним диханням (прана яма); спрямування свідомості
"усередину" (на себе - пратьяхара), підготовка фізичного тіла до
духовного досвіду; зосередження (дхарана) уваги на об'єкті; споглядання
(дхиана) об'єкта; самадха - стан глибокої медитації (досягнення над свідомості),
коли пуруша знаходить звільнення від тілесних пут.
Міманса
- релігійно-філософське вчення, що поділяється на дві школи: пурва міманса
(раннє) або уттара-мінанса та брахма-міманса (пізнє вчення). її ще називають
ведантою. Термін "рання" (пурвамі-манса) слід розуміти не в
хронологічному змісті, а в сенсі того, що система веданти тут трохи
переосмислена.
Відправним моментом є те, що сенс мають лише ті
твердження, які вказують на умови дії причини. "Веди" розглядаються
як істина в останній інстанції. Пізнаваними вважаються лише події (факти)
особистого життя. Залежно від обставин (свідчень) вони можуть бути оголошені
щирими чи помилковими. Стосовно вічних понять, то вони незбагненні, тому що не
піддаються опису й ідентифікації. Таким чином, викладені у "Ведах"
(як у щирому, неминущому джерелі мудрості), вони існують поза рамками умовного
світу.
Джайнізм - вчення, пов'язане з ім'ям МахавириДжини.
Воно проголошує дуалізм, згідно з яким сутність людини двояка - матеріальна й
духовна. Душа людини вища аніж матеріальна оболонка. Досягти мокші-означає
звільнити душу від матерії. При цьому матеріальною вважалася й карма, а все
інше немовби прилипало до неї.
Вони розрізняють вісім видів карм (злі і добрі).
Звільнення від століттями накопиченої карми, як від липкої основи, означає
позбавлення від усього, що "прилипло" до неї.
Джайністи вірять, що людина за допомогою своєї
духовної суті може контролювати матеріальну суть і керувати нею. Бог - це лише
душа, яка колись жила в матеріальному тілі і звільнилася від пут карми в
ланцюзі перероджень. В етиці джайнізму стверджується правильне розуміння,
обумовлене правильною вірою, про правильне пізнання і правильне знання, про
правильне життя, що вимагає:
- не заподіювати шкоди живому;
- не красти;
- не прелюбодіяти;
- не здобувати;
- бути щирим і благочестивим.
Філософія Веданти базується на концепції Брахманізму -
Абсолютної Реальності. Його ключовим поняттям вважається "Брахман"
- кінцева істина, незбагненна розумом, що осягається в
процесі молитовного споглядання й заглибленої медитації. Аргументація веданти
зводиться до того, що:
- Брахман без'якісний (не будучи частиною
феноменального світу, він і не те і не інше);
- тільки обумовленість має на увазі конкретне поняття
і якісні характеристики;
- Брахман незбагненний у рамках умовних понять. Згідно
з Ведантою Брахман втілюється у фізичні форми, але при цьому залишається
незмінним. Брахман є першопричиною всього сущого, але оскільки він вічний і
неподільний, не може розглядатися у світлі причинно-наслідкових зв'язків.
Таким чином, абсолютна реальність фактично
ототожнюється із світобудовою. Немає нічого, що не було б Брахманом, і водночас
не існує такої речі, котру можна було б позначити як Брахман.
Буддизм
- одна з найдавніших філософсько-релігійних концепцій. Його назва походить від
засновника Сідхартхи Гаутами - Будди ("просвітлений",
"прояснений"). Будда Шакьямуні (мудрець із племені шакья) жив в Індії
в VI - V ст. до н.е.
Буддизм вчить, що сутність людини незмінна. Під
впливом вчинків змінюється не сама людина, а лише її буття і сприйняття світу.
Вчинивши погано, людина пожинає хвороби, бідність, приниження. Вчинивши добре -
вкушає радість і умиротворення. Не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її
вічною і незмінною, буддизм не бачить сенсу в прагненні до вічного життя на небесах.
Згідно із Законом карми (моральної відплати), що визначає долю людини і у цьому
житті, і в майбутніх перевтіленнях - це і є вічне життя.
Цей закон складає механізм сансари, коло буття,
"колесо життя" - бхавачакра складається із 12 нидан (ланок).
Цикл існування у світі сансари: кожна думка, кожне
слово і справа залишають зміст карми, що приводить людину до наступного
втілення. Мета буддиста - жити так, щоб залишати якнайменше кармінних слідів,
поведінка не повинна залежати від бажань і прихильності до об'єктів бажань.
Вищу мету життя людини буддизм бачить у звільненні від
карми і виході з кола сансари та досягненні нірвани (спокій, мудрість і
блаженство, угасання життєвого вогню, а разом із ним і значної частини емоцій,
бажань, пристрастей - усього того, що складає життя звичайної людини). І
все-таки це не смерть, а життя, але тільки в іншій якості, життя само
сформованого, вільного духу.
Локаята (чарвака) - це єдине матеріалістичне вчення давньоіндійської
філософії. Воно заперечує існування поза чуттєвих субстанцій і потойбічного
життя, інших світів, крім феноменального. Віра в подібні явища вважається лише
результатом фантазії. Неможливе логічне осмислення стосовно невиявлених
об'єктів, а звідси умовивід не може бути достовірним. Локаята розглядає свідомість
як результат взаємодії елементів, що складають людину, подібно тому, як
сп'яніння - властивість алкогольного напою, і є результатом ферментації певних
компонентів.
Існувало кілька напрямів локаяти. Один з них розглядав
"Его" як сукупність матеріальних компонентів, що поглинаються під час
їжі (співзвучно висловлюванню "ви стаєте таким, як ваша їжа"), інше
акцентувало увагу на чуттєвому сприйнятті, третє ототожнювало свідомість з
життєвими силами. Ще один напрям цієї школи визнає існування в людині розумного
начала, хоча останнє вважається таким само смертним, як і фізичне тіло.
Етичні норми вчення ґрунтуються на конечності земного
існування: людина повинна одержати максимум задоволення від життя, а найбільшою
насолодою є володіння прекрасною жінкою. Жертовність і вивчення "Вед"
вважаються безглуздим заняттям дурнів та імпотентів. З іншого боку,
послідовники локаяти вчать тому, що особисте задоволення не повинне заподіювати
страждань іншим людям. У цьому сенсі жертвоприношення тварин і агресивні дії
вважаються неприйнятними.
Загалом давньоіндійська філософія - це солідний пласт
не тільки східної філософської думки, а й загальновизнаний внесок у філософську
скарбницю та загально-цивілізаційну спадщину культури людства.
Засвідчена в писемних джерелах історія Китаю нараховує
майже п'ять тисяч років. Уже зі свого зародження давньокитайська філософська
думка, окрім онтологічних та теоретико-пізнавальних проблем, тяжіла до
етико-моральних та правових проблем, чим і визначалися специфіка та характер її
розвитку як суб'єкта філософської творчості.
Стан розвитку філософської думки в Давньому Китаї
фіксується в історичних джерелах як "суперництво всіх шкіл".
Кількість цих шкіл точно не визначена, хоча й деякі історики зводять їх до
десяти, а відомий давньокитайський історик Сіма Цянь до шести - жуцзя
(конфуціанці), моїсти (моцзя), даосисти (даоцзя), законники, легісти (фац-зя),
номіналісти, яких нерідко називають школою софістів (мінцзя), прихильників
вчення натурфілософів (іньянцзя).
Школа даосів у цій класифікації займає третю позицію
проте за часом виникнення та своїм впливом мала б посісти першу. Розвиток цієї
школи пов'язаний із діяльністю уславленого давньокитайського мудреця Лао
- цзи (VI ст. до н.е.). Він мав прізвище Лі, його перше ім'я Ер, а
друге Дань.
Свідчень про життя Лао-цзи небагато, однак, і вони є
релігійно-містифікованими. Відомо, що він був старшим за Конфуція, зустрічався
з ним. Чимало таємниць і легенд існує навколо праці Лао-цзи "Дао де
цзін" (книга про Дао і Де, яку часто називають "Лао-цзи"). За
однією з легенд Лао-цзи написав свою книгу на прохання начальника застави,
залишаючи Піднебесну через західний кордон. Друга - книга написана не Лао-цзи,
а його учнем Хуань-юанем у V - IV ст. до н.е. Існує свідчення про те, що "Дао
де цзін" була написана в період Чжоу не пізніше за твір "Чжуан
цзи" (V ст. до н.е.).
Світоглядна основа поглядів Лао-цзи вкладається в
модель стародавнього китайського космосу. Головна мета його філософії полягає у
приведенні природної та людської Піднебесної до єдності у природному житті,
піднесенні творчої сутності людини до рівня могутності природного буття. Основу
філософії Лао-цзи становлять категорії Дао і Де. У першій частиш твору
викладається вчення про Дао, у другій - про Де. Ці категорії слугують центром
усієї сітки категорій при осмисленні не лише онтологічних, а й гносеологічних,
соціальних та етико-моральних проблем, які у своєму змісті, випливаючи одна з
одної, постають як органічна цілісність.
Категорія "Дао" означає "дорогу, якою
ходять люди" і витлумачується як закономірність, закон. Лао-цзи надає
цьому поняттю універсального, всеохоплюючого змісту, розглядаючи його як спосіб
існування всього сущого, основу світу, "корінь неба і землі, матір усіх
речей". Дао постійний, безіменний прояв в усіх речах. Його не можна
передати словами, воно не має вигляду, не володіє формами. Ми "дивимось на
нього і не бачимо; слухаємо його і не чуємо; ловимо його і не можемо
піймати". Воно існує саме по собі і не вимагає для свого існування нічого
іншого. Дао перебуває в не діянні, але не має нічого, чого б воно не робило.
Йому ніхто не наказує, воно постійно залишається самим собою. Це - тотожність,
однаковість, яка пропонує все і не залежить від часу, розвитку чи загибелі
Всесвіту, фундаментальна й універсальна єдність світу. Дао існує постійно,
скрізь. Тому воно не тільки фундаментальна основа світу, а й його закон. Дао
виконує свою роль зовсім природно, не змушує ні одну істоту, не втручається у
її життя, дає змогу розвиватися природно; постійно перебуває у русі, не вступає
ні з ким у боротьбу, не прагне нікого захоплювати, не вважає свою діяльність
заслугою, не домагається панування над іншим. Така дія Дао і є вищим законом
природи й суспільства.
З точки зору Лао-цзи, світ і все існуюче в ньому
перебувають у дорозі, русі, змінах, де все непостійне, конечне. Набуття
конкретного змісту речей досягається завдяки Де. Якщо Дао породжує речі, Де їх
"вигодовує", надає їм конкретності, індивідуальності. У поясненні
мінливості світу Лао-цзи постає як діалектик, доходить висновку, що зміна речей
пов'язана з наявними в них протилежностями. Ці протилежності протистоять одна
одній, але вони збігаються, переходять одна в іншу, взаємо проникають, коли
"криве стає прямим, коротке - довгим, порожнє - наповненим, старе - новим".
Це стосується не тільки природних властивостей речей, а й суспільних взаємин,
дій людини. Саме перетворення у протилежність, на думку Лао-цзи, і є розум Дао.
Головним тут є не боротьба протилежностей (Лао-цзи загалом не терпить самого
слова "боротьба"), а їхнє взаємопроникнення, гармонія. Тільки там, де
існує гармонія і життя, протилежності "збігаються", стають єдиними,
врівноваженими! Звідси висновок Лао-цзи: "хто знає міру, той не знає
невдачі", потрібно жити за власною мірою.
Знання про діалектику протилежностей Лао-цзи спрямовує
на пізнання природи, суспільства і духу з метою приведення їх до єдності.
Завдяки тотожності, носієм якої є Дао - Де, відбувається роздвоєння на імена,
поняття, категорії, які є засобом осмислення й пізнання речей. Усвідомлюючи, що
філософські категорії з самого початку слугують гранично широкими поняттями,
Лао-цзи тим самим стверджує безконечність пізнання, підносячи творчу здібність
людини до творчої могутності природного буття.
Основу вчення Лао-цзи становить соціальна та етико-моральна
проблематика. Подолання хаосу, що склався в умовах всезагального напруження й
недовіри між верхами і низами, викликаних перенасиченістю одних та злиденністю
інших хвилюють мислителя. Процвітання бюрократизму (вільний вибір і
самодіяльність особи зводяться до мінімуму), простота взаємин,
опосередковуючись товаром та чиновником, порушується, щастя й нещастя, добро й
зло міняються місцями - є соціально-актуальними для Лао-цзи. Щодо цього
мислитель міг йти вперед, будувати ідеал світлого майбутнього, або закликати до
родової єдності, відмовляючись від культурних (матеріальних та духовних)
збитків. Ні перше, ні друге не підходило йому, і він вибрав середній шлях: ні
вперед, ні назад, а стан вічної рівноваги і постійності, виражених власною
мірою.
Лао-цзи різко засуджує поділ на багатих і бідних,
захищає простий народ. Він виступав проти війни й насильства. Стверджував, що
там, де проходять війни ростуть лише терен та колючки, насильство ніколи не
спонукає до поваги. Для мислителя суспільство й держава є "тьмою
речей" Піднебесної. Основу само впорядкування й підпорядкування яких
вбачає у збереженні природної сутності Дао, а рівновагу людей у родовій
спорідненості Неба й Землі. І тут байдуже, який лад існує, хоча й було б краще,
якби загалом не було ніякого ладу. Причина всіх бід людей - у порушенні
гармонії природних норм життя, матеріальним і духовним втіленням яких є цзи
жень. Життя є життя, і в ньому слід жити, нічого не приносячи і нічого не
забираючи. Треба лише природну і людську сутність підняти до єдності цзи жень.
Воно поруч, у самій природі, не вимагає ні зусиль, ні повернень, ні здійснень.
Люди вже все мають у природі. З цього і потрібно виходити у своїй
самостійності, довірившись своєму єству та відмовившись від мудрості, через не
діяння перейти до природного Дао.
Вчення даосизму трансформувалося, розділившись на
філософський та даосизм безсмертних. Використовуючи онтологічні принципи
Лао-цзи, останні стверджували, що завдяки обґрунтованому (правильному) способу
життя, людина може прожити щонайменше 2000 років як чистий дух, без своєї
матеріальної оболонки.
Школу "служивих людей" пов'язували з
мислителем Конфуцієм (Кунцзи). Одним із перших у китайській
філософії він звернувся до совісті людини, її честі, мужності, людяності,
довіри як законів людського співжиття. На його думку - людська особистість -
головний об'єкт уваги не "для себе", а задля суспільства.
У центр уваги Конфуцій ставить категорію порядку та
ритуалу (Лі). На його думку, зміст історії полягає в ритуалах минулого, їх
поступовій зміні. Носієм ритуалу є людина, яка гармонійно поєднує в собі
природність і вченість, що і є утвердженням гармонійності душі й тіла. Як ідеал
такої людини Конфуцій обирає Цзюнь Цзи (сина правителя), який на відміну від
простої людини (сяо жень - "маленька людина", "низька
людина") ставить вимога не до інших, а до себе, знає свій обов'язок і
керується моральними вимогами. Для такої людини головним є обов'язок, а потім -
вигода, користь. Наслідування ритуалу, виконання свого обов'язку доповнюються в
суб'єкті соціальної дії добро-честям, добродійністю. Саме вона має братися за
основу взаємин між людьми та управління ними. Звідси вимоги Конфуція керувати
народом за допомогою добродійності і наведення порядку, дотримуючись правил
поведінки. Тоді народ матиме сором і буде виправлятися, а суспільство
досягатиме злагоди. Вищим проявом добродійності є людинолюбство (жень),
гуманність, здатність бачити в людині людину, мати любов до людей, що
характеризується шанобливістю, великодушністю, правдивістю, милостивістю, розторопністю,
сприяє тому, щоб допомогти іншому досягти того, чого хотів би сам для себе.
"Чого не хочеш для себе, не роби іншим".
У формуванні моральних принципів виховання Конфуцій
особливу увагу приділяв сім'ї, сімейним взаєминам, як найміцнішим та дієвим з усіх
суспільних стосунків. Він впроваджував принципи поваги до старших, синівської і
братньої доброчесності, поваги до предків як основи політичної стійкості,
зміцнення моральності серед людей. Реалізацію принципу гуманності,
людинолюбства Конфуцій пов'язував з довірою, яка повинна підкріплюватися
підвищенням матеріального рівня життя народу. На його думку, аби виховувати
народ, треба зробити все, щоб він став багатим, а коли в державі буде багато
їжі і зброї, то народ буде вірити правителям. Досягти цього можна лише тоді,
коли люди зможуть отримати задоволення в тому, що вони вважають корисним для
себе.
Розвиток суспільства, вдосконалення людини і людських
взаємин Конфуцій пов'язував із розвитком знань і освіти. Він вважав, що знання
людина отримує від народження, від природи та в процесі навчання. У практичній
роботі надавав перевагу знанням, отриманим від навчання. Закликав "слухати
багато, вибирати з почутого краще і наслідувати йому; бачити багато, і
запам'ятовувати те, що бачив", "вчитися і не роздумувати даремна
трата часу; роздумувати і не вчитися - згубно". Помічати необхідне в діях
і використовувати на практиці отримане знання Конфуцій вважав метою навчання і
критерієм, за яким перевіряється засвоєння знання. У педагогічній практиці
вимагав пам'ятати, що при всій своїй близькості за природою люди все ж
залишаються неоднаковими в процесі навчання та засвоєння знань. Учителям
заборонялось вдаватися до порожніх роздумів, бути категоричним у своїх
судженнях, проявляти впертість й думати, особливо про себе.
Конфуцій радив обирати шлях спільної злагоди,
компромісу, дотримуючись "золотої" середини: "Тримай у руках дві
крайності, але використовуй для народу середину, що лежить між ними".
Виступав як проти надмірної поспішності, так і топтання на місці. Єдине, чого
він не сприймав, - це настирливості та лицемірства.
Після смерті Конфуція його вчення продовжили учні та
послідовники, серед яких Мен-цзита Сунь-цзи, котрі не лише захищали вчення
Конфуція від нападок збоку його противників, а й внесли ряд нових ідей.
Стосовно інших шкіл Давнього Китаю, велику популярність тут мала школа моїстів.
Ця школа названа іменем її засновника М оцзи/Мо Ді / (близько 479 р. до н.е.).
За однією з версій Мо Ді був рабом, а за іншими - ремісником, дрібним
власником. Досягши певного достатку, він залишив ремесло і захопився наукою й
філософією, а згодом відкрив філософську школу. Основною проблематикою моїстів
були соціально-етичні питання та проблеми теорії пізнання.
На думку моїстів, народ приречений на нещастя, тому що
на нього впливають три лиха: голод, холод і важка праця. Поділ на багатих і
бідних - це не веління Неба, а шлях розвитку самого суспільства. Щоб побудувати
щасливе суспільство, необхідно виявити причини лиха, позбавитися їх, і
передусім, скасувати рабство, ліквідувати війни і багатих. Цього можна досягти
всезагальною любов'ю (цзянь-ай), запереченням нападу (фей гун), шануванням
єдності, мудрості, економією при витратах, при похованнях, запереченням волі та
бажань Неба.
Моїсти одними з перших висловили припущення про договірне
походження держави. На їх думку, людина відрізняється від тварини завдяки
праці. Якщо тварина пасивно пристосовується до навколишнього середовища, то
людина підпорядковує собі природу. Тривалий час люди не мали законів, існувало
безладдя. Зібравшись, вони домовилися про свої права і обов'язки, обрали мудру
людину. Так виникла держава і правителі в ній. Правитель, на думку моїстів, не
посланець Неба, а слуга народу, який має служити всім. Якщо він порушує це
правило, то його треба усунути. Жити правителі повинні скромно, правити
гуманно, а не дбати про розкіш. Люди у суспільстві мають дбати про взаємну
користь, знищувати те, що завдає шкоди і лиха. Звідси і їх метод соціальної дії
"об'єднання для загального роз'єднання". Цей метод полягає в тому, що
саме роз'єднання на своїх та чужих, близьких та родичів з їхніми різними
інтересами породжує ненависть, де сильний нападає на слабкого, грабує його,
хитрий ошукує дурного. Через всезагальну любов треба покінчити з таким
роз'єднанням, дивитися на чуже володіння як на своє, на інших як на самого
себе, любити чужих батьків як своїх, зробити життя, як одне ціле, зі спільними
інтересами. Моїсти різко засуджували війни як велике зло, що порушує нормальне
життя людей, знищує найвищу цінність - життя людини, викликає зневажливе
ставлення до праці
У теорії пізнання моїсти виходили з принципу
обов'язкового ґрунтування висловлювання на "зразках". На їхню думку,
пізнання - це відображення об'єкта, навколишньої дійсності. Цей процес
відбувається трьома шляхами: отримання знання від інших людей, своїм власним
мисленням і завдячуючи своїм власним спостереженням. У теорії пізнання їм
належить розробка таких категорій, як тотожність, відмінність, причинність.
Вказуючи, що в основі всякого знання лежать досвід попередніх поколінь, думки
народу - моїсти великого значення надавали обґрунтуванню логічного мислення,
розробці методів пізнання, як-от дедукція, гіпотеза, індукція, аналогія речей
та аналогія понять.
Наприкінці правління династії Чжоу виникає школа
легістів (законників). Головними представниками яких були: Ц з и - ч а н, Шан
ЯнтаХаньФей-цзя, які рішуче виступали проти пережитків родових відносин і
головного їхнього носія - спадкоємної аристократії. Тому лепети не менш різко,
ніж моїсти критикували конфуціанство. Вони відкидали методи управління,
засновані на ритуалі і родових традиціях відводячи головну роль єдиним,
обов'язковим для всіх законам-приписам (фа) і абсолютній, нічим не обмеженій
владі правителя.
Хань Фей
вважав, що закони, які не відповідають вимогам часу, слід замінити на інші
(досконаліші). Не особисті бажання, не свавілля керівників повинні лежати в
основі управління, а чітко визначені закони. "Особисті бажання правителів
- джерело беззаконня". Світські закони, а не небесна воля, на думку Хань Фея,
визначають життя людей. Перевагу світських законів управління вбачав у тому, що
вони в рівній мірі стосуються як знатних, так і незнатних громадян. А Шан Ян
загалом виступав за жорстку систему державної влади на основі законів-приписів,
котрі регламентували б все суспільне життя і діяльність. Особливо корисними
вони є для суспільства, де багато "здирників" (селян, ремісників,
торгівців, купців тощо), котрі мають "низьку душу" та обкрадають,
обдирають державу, а самі збагачуються, стають "сильними".
На думку Шан Яна, за "сильного народу" стає
"слабкою держава". Тому потрібно добиватися того, щоб був
"слабкий народ", тоді буде "сильна держава". Досягти цього
можна за допомогою жорстких законів, страху та системи покарань.
Легісти вказували на дві сторони закону - винагороду і
покарання, за допомогою яких правитель підкоряє собі підданих. Законодавство,
продумана система нагород і покарань, система кругової поруки і загального
стеження - те, що повинно було забезпечувати єдність держави і міцність влади
правителя. Легісти поділяли погляди Моц-зи про висування у владні структури
талановитих людей, незалежно від рангу і родинних зв'язків із правителем.
Теоретично легісти виступали за рівні можливості для піднесення в країні кожної
людини.
Значне місце в історії давньокитайської думки
посідають утопічні погляди. Основою давньокитайських утопій про ідеальне
суспільство були ідеї зрівняльності й світової справедливості. У III ст. н.е.
із проповіддю ідей егалітаризму виступив Сюй Син, представник
так званої школи "аграрників'', У його утопічній концепції відбиті
уявлення знедолених і пригноблених мас чжоуського суспільства. їхнє значення
полягало в тому, що вони підривали догмати конфуціанства про непорушність і
справедливість суспільного порядку в Піднебесній.
Давньокитайська філософія змістовно (концептуально) є
розмаїтою і суперечливою. Як європейські (західні), так і власне сучасні
китайські дослідники визнають цей факт, але прочитують ці надбання
неоднозначно. Від традиціоналістського (патріархального), характерного для західних
дослідників до власне китайського, де сучасність тлумачиться через призму
філософської культури Китаю. Однозначно, що це надзвичайно багата й розвинена
культура, спадщина, із котрої черпали й черпатимуть ідеї ще не одні покоління
філософів, інших мислителів і вчених.
ЛІТЕРАТУРА
Дао и даосизм в Китае. М., 1982.
Дайсэцу Судзуки. Две лекции о дзэн-будизме // Иностранная
литература, 1991, № 1.
Філософія. Підручник. К., 1995.
Філософія. Курс лекцій. К., 1994.
Лекція 2.
Філософія. Навчальний посібник
для студентів медичних вузів. К., 1998. Розділ 2.