ПІДПРИЄМНИЦТВО. ОСНОВИ МАРКЕТИНГУ.

ПІДПРИЄМСТВО, ЗАТРАТИ І РЕЗУЛЬТАТИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ.

 

План

1

Власність і форми підприємницької діяльності.

2

Сутність підприємництва й умови його існування Поняття “підприємець” і “підприємництво”. Функції підприємництва.

3

Бізнес – план: сутність, призначення і методологія розробки.

4

Об'єкти, суб'єкти і види підприємництва. Права, обов'язки і відповідальність підприємця.

5

Організація підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я.

6

Ліцензування підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я.

7

Основи маркетингу

8

Управління маркетингом і організаціями маркетингової діяльності.

9

Особливості маркетингу в системі охорони здоров’я.

 

1.     Власність і форми підприємницької діяльності

 

Історично першою формою власності була спільна або общинна форма власності первісного суспільства. З часом, під впливом прогресивних сил розвитку суспільства з’являється приватна форма власності у вигляді індивідуальної чи сімейної власності, яка згодом стає панівною і є основою для товарного виробництва та ринкового господарства.

Відносини власності завжди становлять основу економічної системи. Вони завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувались і розвивались всі інші суспільні відносини. Суть економічних відносин різних соціальних систем, що виражаються поняттям „власність” полягає у привласненні матеріальних та духовних благ. В українському етносі ця теза відлунює у прислів’ї: «Хто платить – той замовляє музику!».

Водночас слід відмітити, що серед вчених – економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності. Одне з накоротших визначень виглядає так.

Власність –

це система відносин між суб’єктами та об’єктами власності.

 

 

 

 

 

Такі відносини в Україні регламентуються Законом України “Про власність” №697-ХІІ від 7 лютого 1991 року.

Звично власність розглядають з двох позицій – юридичної, де право власності розглядається як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, і економічної, де соціально-економічні відносини власності складають ядро економічної системи і визначають економічний лад суспільства.

 

Суб’єктом власності

є окремий громадянин чи народ, юридичні особи та держава.

 

 

 

 

 

В Україні суб’єктом власності може бути громадянин не лише України, а й інших держав чи і взагалі особи без громадянства. Це ж стосується і юридичних осіб – спільні підприємства, міжнародні організації, асоціації тощо можуть бути суб’єктами власності на території нашої держави.

Власник засобів виробництва чи іншого майна має право створити в межах чинного законодавства підприємство, яке буде юридичною особою.

Юридична особа має право володіння, розпорядження і користування закріпленою за нею власністю в межах встановлених своїм статутом.

 

Об’єктом власності

є виробничі ресурси або засоби виробництва і створений продукт.

 

 

 

 

 

Об’єктом виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її території.

Об’єктом приватної власності є житлові будинки, квартири, дачі, земельні ділянки та насадження на них, предмети особистого користування та домашнього господарства, транспортні засоби, домашня худоба, грошові кошти, цінні папери, вироблена продукція тощо.

Об’єктом власності колективного господарства є вироблена ним продукція, одержані доходи від її реалізації та інше майно, придбане в результаті діяльності господарства, що не заборонене законом.

Об’єктом загальнодержавної власності є земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних сил, органів державної безпеки, внутрішніх військ, єдина енергетична система, транспорт загального користування, з’язок, кошти державного бюджету, національний банк, майно вищих державних навчальних закладів, об’єкти соціально-культурної сфери тощо.

Об’єктом інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та результати іншої інтелектуальної власності.

Схема 7.1. Форми власності в Україні

Соціальний аспект власності тісно пов’язаний із політичним і лежить в основі утворення різних соціальних груп, класів, їхніх взаємостосунків залежно від власності на засоби виробництва та способів розподілу суспільного багатства. Сьогодні немає країн, де б існувала лише одна форма власності. Багатогранність цих форм та їх змішування сприяють розвиткові суспільства та ефективності господарювання країни.

Три основні види власності, які визначені українським законодавством, підрозділяються на ряд інших підвидів.

Приватна власність ділиться на:

-       індивідуальну власність приватної особи;

-       власність сім’ї або спільна власність громадян;

-       власність подружжя;

-       власність осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство.

До приватної власності в системі охорони здоров’я належать поширені по всій території України приватні лікарські кабінети. Аптеки, невеликі лабораторії тощо. Однак, масштаби цього бізнесу невеликі, на період 2010 року в галузі у 74,2% приватних установ працювало до 20 співробітників.

Приватні заклади охорони здоров'я,

засновані на власності фізичної особи створюються відповідно до рішення власника майна. Приватний заклад охорони здоров'я вважається створеним і здобуває права фізичної особи з дня його державної реєстрації.

 

Приватні установиа охорони здоров'я діють на основі Статуту, сформованого і затвердженого власником.

Управління приватною установою охорони здоров'я здійснюється відповідно до Статуту на основі узгодження прав власника, відносно господарчого використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Керівництво установою охорони здоров'я власник здійснює безпосередньо сам або делегує управління одній особі або органам управління.

Згідно чинного законодавства України, лікувально-профілактичною установою, аптечним закладом тощо може керувати особа, що має диплом "спеціаліста", виданого медичними (фармацевтичними) ВНЗ або факультетами університетів III-IV рівнів акредитації. Перелік таких вузів зумовлений Наказом Міністерством охорони здоров'я України.

Колективна власність ділиться на:

-       власність колективу орендарів;

-       власність колективного підприємства;

-       власність акціонерного товариства;

-       власність господарського об’єднання;

-       власність господарського товариства;

-       власність громадського об’єднання.

Комунальна власність за різними даними відноситься то до державної форми власності, то до колективної. Така роздвоєність зумовлена поняттям місцевого самоврядування, як державної структури та поняттям територіальної громади, яка самостійно ропоряджається власним майном як окремого колективу.

Комунальний заклад охорони здоров'я

утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

 

До колективної власності в охороні здоров’я належатимуть окремі клініки, сітки аптек, фармфабрики тощо. Форма колективної власності цих установ та закладів впливатиме на їх статутні умови та форми розподілу прибутку.

Щодо майна комунального підприємства, то воно перебуває в комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального підприємства формується органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство, наприклад, «Тернопільська комунальна міська лікарня №1».

Комунальне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органу. Відповідно, головного лікаря міської лікарні призначає міський голова, а головного лікаря сільської лікарської амбулаторії – голова Сільської Ради.

Державна власність ділиться на:

-       власність державного підприємства;

-       комунальну власність;

-       власність державної установи;

-       власність членів трудового колективу державного підприємства.

До даної форми власності в системі охорони здоров’я будуть віднесені вищі навчальні медичні заклади, республіканські клініки, тощо.

Державна установа охорони здоров'я діє на підставі Статуту, затвердженого власником майна за участю трудового колективу. Керує державним закладом охорони здоров'я головний лікар (директор), який самостійно вирішує всі питання діяльності закладу.

Державний заклад охорони здоров'я –

установа, яка відноситься до системи охорони здоров'я, що не має права власності на закріплене за нею майно, яким вона володіє, користується та розпоряджається в межах, визначених Цивільним кодексом України.

 

Власник майна вирішує питання створення закладу, визначення предмету, цілей та завдань його діяльності, його реорганізації або ліквідації, призначає головного лікаря (директора) закладу, здійснює контроль за його діяльністю та збереженням майна. Державні заклади охорони здоров'я фінансуються з відповідних бюджетів.Форми власності перебувають у постійній динаміці – вони змінюються як за суб’єктами, так і за об’єктами власності, в основному залежно від науково-технічного, історичного, політичного, економічного розвитку суспільства. Хоч з іншого боку саме форми власності значною мірою самі формують цей шлях становлення і розвитку суспільства.

Залежно від форм власності будуються різні форми підприємств і підприємницької діяльності. Про підприємства ми вже говорили в попередніх розділах. Підприємництво безпосередньо пов’язане із певними формами власності, які лежать у його основі. Саме форма власності визначає спосіб підприємницької діяльності, масштаби залучення фінансових ресурсів, обсяг оподаткування, форму відповідальності, масштаби залучення партнерів, стійкість у конкурентному середовищі, зовнішню та внутрішню політику підприємницької діяльності, стратегію його розвитку тощо.

 

2.     Сутність підприємництва та умови його існування Поняття “підприємець” і “підприємництво”. Функції підприємництва

 

Поняття «підприємництво» вперше в науковий обіг було введено англійським вченим Річардом Канті Льоном (1680–1734 рр.).

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого заложено пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел.

Підприємництво в Україні здійснюється на основі Господарського кодексу України зі змінами № 245-VII (245-18) від 16.05.2013, що встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності.

Підприємництво –

це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Суб’єктом підприємницької діяльності є підприємець. Підприємцем можуть бути громадяни України або іншої держави чи особи без громадянства, юридичні особи всіх форм власності або їх об’єднання, які здійснюють підприємницьку діяльність в Україні в межах чинного законодавства.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних форм підприємницької діяльності, рівні права і можливості щодо доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Гарантує недоторканість їх майна та захист прав власності.

Підприємницька діяльність у системі охорони здоров’я здійснюється у відповідності з “Основами законодавства України про охорону здоров’я”, зокрема, стаття 74 “Заняття медичною та фармацевтичною діяльністю”, де сказано про те, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту та відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Перелік лікарських, провізорських та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою (фармацевтів) у закладах охорони здоров’я подано в Наказі Міністерства охорони здоров’я України №385 від 28.10.2002року.

Як виняток, за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров’я.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Щодо міжнародної підприємницької діяльності, то вона регламентується статтею 79 даного Закону і називається “ Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров’я”. В ній говориться, що Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню й поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться. На цій основі в Україні втілюються і реалізуються всі програми, які впроваджуються у життя Всесвітньою організацією охорони здоров’я. З 1994 року діє “Угода про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною”, “Хартія основних прав Європейського Союзу” від 2000року, Програма інтеграції України до Європейського Союзу 2001року тощо.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань державa бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у галузі охорони здоров’я, організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству. У 1997 році розроблений “План заходів щодо поетапного впровадження в Україні директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм, міжнародних і європейських стандартів”.

Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право, відповідно до чинного законодавства, самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і в суді.

Будь-якому претенденту для заняття підприємницькою діяльністю попередньо слід визначитися із цілим рядом питань, які стосуватимуться його майбутньої діяльності. Найважливішим на цьому етапі є визначення послідовного плану дій щодо обґрунтування, підготовки та побудови прогнозних моделей своєї діяльності.

 

Схема7.2 Основні завдання, які вирішуються на початку підприємницької діяльності

 

 

3.     Бізнес – план: сутність, призначення і методологія розробки

 

В умовах ринкової економіки будь-яка підприємницька діяльність пов’язана із певним ризиком. Лише 2% малих фірм збанкрутували через причини, які не залежали від їх управління, 98 – через некомпетентність, низький професіоналізм, брак управлінського досвіду тощо. Тому професійна підприємницька діяльність вимагає певної підготовки до початку її роботи.

 

Бізнес - план –

це ретельно підготовлений документ, який розкриває всі сторони господарської діяльності і є формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення нової господарської діяльності.

 

Наскільки обгрунтовано і детально буде розроблений бізнес-план, настільки успішно реалізуватиметься ідея підприємницької діяльності.

 

Схема7.3.Завдання бізнес – плану

 

Бізнес–план повинен бути виражено орієнтований на стратегічний розвиток вашої підприємницької діяльності. Він повинен бути максимально прив’язаний до фінансових можливостей підприємця та прогнозних змін фінансової політики у державі.

Бізнес-план є одним із найважливіших стратегічних документів підприємницької діяльності. Найважливішим стратегічним моментом цього документа є узгодження поставлених завдань і реальних фінансових можливостей.

Орієнтовна типова структура бізнес-плану

 Резюме: актуальність даного проекту, аналіз ринкового середовища і визначення ринкової ніші.

 Продукція чи послуги: опис та функціональні призначення, переваги та особливості, акцентуація на вигоді для споживача придбання саме цього товару.

 Оцінка ринку збуту: покупці, місткість і динаміка ринку, фактори

 Конкуренція: основні конкуренти, їх сильні і слабкі сторони. Переваги фірми порівняно з ними

 Маркетинг-план: стратегія маркетингу, основний напрям діяльності, торгівельна політика, ціноутворення, сервіс, реклама

 Виробничий план: виробничий процес, приміщення, устаткування та обладнання, постачальники основної сировини та матеріалів.

 Організаційний план: форма організації бізнесу, керівники фірми, команда менеджерів та консультантів, система оплати праці, соціальна політика підприємства.

 Юридичний план: форма власності та правовий статус

 Оцінка ризику і страхування: можливий ризик і його мінімізація, хаджирування та страхування

 Фінансовий план: прибуток і збитки, рух готівки, проект балансу, розрахунок беззбитковості

Стратегія фінансування, потреба у фінансуванні, повернення інвестицій

Оцінка очікуваного прибутку і збитків, розробка балансової відомості, формулювання висновків, узагальнення ключових положень бізнес-плану.

Фундаментально обґрунтований бізнес-план є базою бізнес пропозиції, яка обговорюватиметься із партнерами і відіграватиме вирішальну роль у пошуках інвесторів та кредиторів, від яких значною мірою залежатиме можливість вербування на підприємство досвідчених менеджерів та кваліфікованих спеціалістів.

В Україні невід’ємною частиною нового підприємництва було техніко-економічне обґрунтування доцільності і реалізації будь-якого проекту. Практично ця форма сьогодні і переросла у форму бізнес-плану. Враховуючи реалії українського ринку, бізнес-план повинен спиратися перш за все на конкретно існуючий проект виробництва певного товару (продукту чи послуги), всебічний аналіз виробничо-господарської діяльності аналогічного типу (ситуаційний аналіз), результати дослідження конкретних інноваційних проектів.

У практичному житті не існує єдиної форми бізнес – плану, бо останній залежить від специфіки бізнесу, особливостей проектованої діяльності, її масштабів. Розробка бізнес-плану фактично є спробою створити так звану модель майбутньої підприємницької діяльності, до якої життя, безперечно, внесе свої корективи. Але, зрозуміло, що чим менше похибок буде допущено на стадії проектування, тим менше непрємних несподіванок очікуватиме потім.

 

4.     Об'єкти, суб'єкти і види підприємництва. Права, обов'язки і відповідальність підприємця

 

Об’єктом підприємницької діяльності не може бути діяльність, пов’язана із обігом наркотиків, психотропних речовин та їх аналогів, з виготовленням зброї; діяльність, пов’язана із криміналістичною, судово-медичною та судово-психіатричною експертизою, доставка пенсій чи іншої грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям та інші види діяльності, які потребують особливого законодавчого забезпечення.

Об’єктом підприємницької діяльності є

господарська діяльність, спрямована на отримання економічної вигоди і насамперед на привласнення додаткового прибутку методами, що не виходять за рамки чинного законодавства.

 

Підприємництво прямо пов’язане з економічною свободою, яка включає в себе право на приватну власність на засоби виробництва, на економічну ініціативу. За Фрідманом, заперечувати економічну свободу - означає заперечувати особисті здобутки, особисту повагу і право будь-якої людини розпоряджатися долею. Але підприємець – це не обов’язково власник. Він орієнтується не на володіння ресурсами, а на епізодичне їх використання.

У звичайному житті поняття “фірма” і “підприємство” часто ототожнюються, хоча з економічної точки зору їх необхідно розрізняти.

Підприємство – це певний виробничо-технічний комплекс, а також колектив людей, які пов’язані певним виробничим процесом і кооперацією праці, а також спільними економічними інтересами. Це може бути приладобудівне підприємство, вугільна шахта, перукарня чи автопарк.

Фірма – організаційно-економічна, суспільна, підприємницька форма виробництва. Фірма може бути одна, а до її складу буде входити багато різних підприємств.

Суб’єкти підприємницької діяльності –

це громадяни, юридичні особи і об’єднання громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність у рамках чинного законодавства.

 

 

 

 

 

Про суб’єкти підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я йшлося вище. Кожен суб’єкт підприємницької діяльності повинен мати назву. Найменування суб’єкта підприємницької діяльності обов’язково повинне містити інформацію про його організаційно-правову форму та ім’я (назву). Ім’я не повинно повторюватись з назвами інших суб’єктів підприємницької діяльності та не повинно містити найменувань чи абревіатури органів державної влади. Також слід зважати на благозвучність як самої назви, так і її скорочення чи абревіатури.

При всіх рівних правах, є окремі категорії осіб, які в силу свого соціального статусу не можуть займатись підприємницькою діяльністю.

Не можуть займатись підприємницькою діяльністю:

військовослужбовці, працівники силових структур, депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування а також а також, службові особи державного арбітражу, державного нотаріату. працівники тих органів державної влади, які покликані здійснювати контроль за підприємницькою діяльністю.

 

Для ведення підприємницької діяльності необхідна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. Лише через державну реєстрацію здійснюється легалізація суб’єкта підприємницької діяльності, тобто юридично закріплюється його правове положення. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до чинного законодавства України та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263 ). Цей Закон регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців. Дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців.

 
Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб - підприємців – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
 
Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема: 
-                          перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; 
-                          перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; 
-                          внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру; 
-                          оформлення і видачу виписки з Єдиного державного реєстру.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця. 
 Стаття 8 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачає такі вимоги до оформлення документів, які подаються державному реєстратору: 
 1. Документи, які відповідно до вимог Закону подаються (надсилаються поштовим відправленням або електронним документом) державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою.
 2. Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору поштовим відправленням, справжність підпису заявника на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинна бути нотаріально засвідчена. 
 3. Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несуть засновники (учасники) юридичної особи.
 5. Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками) або уповноваженими особами, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними державними органами. 
 8. Електронні документи, подані для проведення державної реєстрації у випадках, передбачених цим Законом, оформляються згідно з вимогами законодавства у сфері електронних документів та електронного документообігу, а також електронного цифрового підпису.
 9. З документів, поданих для проведення державної реєстрації на паперових носіях державним реєстратором, обов'язково виготовляється електронна копія шляхом сканування.
 10. У разі подання електронних документів у випадках, передбачених цим Законом, реєстраційна картка та документи, крім документів, що засвідчують повноваження уповноваженої особи, засвідчуються електронним цифровим підписом заявника.
 11. Електронний документ вважається одержаним державним реєстратором з часу надходження заявникові повідомлення в електронній формі про одержання такого електронного документа державним реєстратором. Державний реєстратор автоматично після отримання від заявника електронного документа надсилає йому електронний документ з підтвердженням факту одержання електронного документа.
 За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі: 
ü      десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації юридичної особи; 
ü      два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; 
ü      три неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації благодійної організації.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи необхідно подати такі документи:

а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом;

б) установчі документи, до яких необхідно віднести: рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи; установчий договір, якщо власників або уповноважених ними органів два і більше; в окремих випадках протокол установчих зборів (конференції); статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності;

в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом; г) реєстраційну картку встановленого зразка;

ґ) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання; д) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи може бути місце проживання одного з його засновників, а також інша адреса, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення чи його частини.

Державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію у строки, що не перевищують п’яти робочих днів з дня їх надходження, здійснити реєстрацію та видати свідоцтво про державну реєстрацію.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Можливості особи, що здійснює підприємницьку діяльність включають права, зобов’язання та відповідальність.

Соціально-економічні рівні підприємців починаються від дрібного власника, керуючого акціонерним товариством, кооператора, орендаря і т.п. до менеджера крупної корпорації.

Спільним для всіх, хто займається підприємницькою діяльністю чи то окрема особа, чи група людей, є ініціатива, прагнення отримати вигоду, бажання ризикнути, “перевірити себе”.

 В “Теорії економічного розвитку” австрійський економіст-теоретик Йозеф Алоїз Шумпетер писав, що бізнесмен - це той, хто робить не те, що роблять інші, і не так, як це роблять інші. Таке економічне новаторство — це функція індивідів, яких Й. Шумпетер назвав підприємцями. Підприємець — господарський суб'єкт, функцією якого є безпосереднє здійснення нових комбінацій і який виступає активним елементом цього процесу. Підприємництво не є професією, не становить стійкий суспільний клас, відповідні якості й навички можуть бути втрачені, перейти до інших людей. Новаторську функцію-підприємця Й. Шумпетер чітко відокремлює від функції капіталіста: підприємець не обов'язково має право власності на майно і, отже, не несе ризику (ризикує той, хто позичає підприємцю гроші). Й. Шумпетер узагальнив риси підприємця за окремими, характерними ознаками:

Кемпбелл Макконнелл і Стенлі Брю розкривають поняття підприємництва через чотири основні функції підприємця:

1. Підприємець бере на себе ініціативу об'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва товару чи послуги. Виконуючи роль детонатора і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, який в перспективі принесе прибутки.

2. Підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі ведення бізнесу, тобто ті стратегічні рішення, які і визначають мету підприємства.

3. Підприємець - це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології і навіть нові форми організації бізнесу.

4. Підприємець - це людина, яка йде на ризик. Це випливає з ретельного вивчення інших трьох його функцій. У капіталістичній системі підприємцю прибуток не гарантований. Винагородою за витрачений час, зусилля і здібності може виявитися як прибуток такі збиток, а то і банкрутство. Слід звернути увагу, що підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею і діловою репутацією, але і вкладеними коштами - своїми власними, а також засобами компаньйонів або акціонерів.

 

 

 

Схема7.4 Відмінні риси підприємця

 

Підприємець – дуже різностороння постать, саме тому в різні часи різні визначні вчені давали різні визначення цьому поняттю:

У 1797 році Бодо вважав, що підприємець володіє підприємством, планує, організовує, контролює і несе відповідальність за справу, а Девід Маклілланд у 1961 році відмітив підприємця, як енергійну людину, що діє в умовах помірного ризику, Альберт Шапіро у 1975 році підприємцем вважав людину, яка проявляє ініціативу, організує діяльність, несе відповідальність за можливу невдачу, а Роберт Хізрич через 10 років добавив, що підприємець вкладає час, сили у виробництво нового продукту, бере на себе весь фінансовий, психологічний і соціальний ризик, отримуючи в нагороду гроші й задоволення від досягнутого

 

Схема7.5 Визначення поняття «підприємець» в різні епохи

 

Умовно можна виділити чотири сходинки підприємницької ієрархічної послідовності. Першу сходинку займають ті бізнесмени, для яких прибуток є засібом для покращення умов життя. Вони свою діяльність будують на базі тривіальних рішень. Це в основному дрібний бізнес.

Однак,  значна частина підприємців малого бізнесу знаходяться на другій сходинці. Це люди цілком ініціативні, але більше діють відповідно відомому медичному правилу: не нашкодь! Саме дрібні підприємства здатні швидко і оперативно реагувати на винаходи, відкриття, втілення їх у виробництво. В США, наприклад, мале підприємництво себе проявило досить активно в освоєнні нововведень (“ноу-хау”), винаходів, модифікації вже освоєних товарів і т. ін.

На третій сходинці знаходяться підприємці, для яких органічною потребою є розробка абсолютно нових, нетрадиційних рішень. Мотивація їх діяльності не зводиться до забезпечення максимального прибутку. Стимулом їх діяльності стає потреба перемоги над конкурентами, прагнення влади, а часто і благодійність.

На самій верхній, четвертій сходинці, знаходиться супереліта. Забезпечення максимального прибутку – для них пройдений етап. Для них лише підприємницька діяльність є вираженням їх сутності, постійна потреба їх самовираження. Це і суспільне визнання, і безмежна влада, як відмічав Й. Шумпетер: “влада для супереліти – це основа для формування нехай невеликої, але власної імперії”. Третя і четверта групи – це малочисельні групи підприємців. Звичайно, на їх чисельність у кожній країні впливає в першу чергу рівень розвитку ринкової економіки.

 

Схема7.6 Сходини підприємницької ієрархії

 

На якій би сходинці не знаходилися підприємці, для них характерні наступні функції:

Підприємці виносять на ринок нові товари або послуги. Більш ніж половина товарів, які споживаються сьогодні ще двадцять років тому не існували: компакт-диски, магнітофони, мікрохвильові печі, домашні комп’ютери і килими, на яких не залишається плям. За кожним із цих предметів стоять люди, які розуміли потребу споживача, що не могла бути задоволена, і знайшли шляхи її задоволення. Вони мобілізували всі ресурси, розуміючи, що якщо їх догадка виявиться вірною - їх чекає солідний прибуток: якщо ж вона буде помилковою – вони матимуть серйозні втрати.

Підприємці знаходять нові ресурси або використовують старі по-новому. У наш час підприємець не просто відкриває нові ресурси, як, наприклад, поклади нафти, газів або рідкісних металів. Для підприємців сьогодні відкрились великі можливості по-новому використовувати вже існуючі ресурси, наприклад, відходи виробництва або поновлені джерела енергії.

Підприємці сприяють розвитку нових технологій. Прогрес будь-якої нації залежить від розвитку нових технологічних вдосконалень. Ідеї таких вдосконалень породжує саме підприємець, який і робить все необхідне для їх розвитку і внесення на споживчий ринок.

Підприємці відкривають нові ринки. Першопрохідці були підприємцями. Вони вели торгівлю товарами своєї держави взамін на скарби далеких країн. У наш час нові ринки з’являються в галузі охорони здоров’я і фінансових служб.

Підприємці реорганізовують існуючі підприємства. Будь-яке підприємство, що залишається без змін, в найближчий час обов’язково стане відстаючим і непродуктивним. Підприємці вміють знайти найкращі методи такої реорганізації за допомогою зменшення собівартості і посилення ефективності.

Американська фірма “Макбер енд компані” при підтримці американського агентства міжнародного розвитку і Національного фонду США розробила методику “профілю підприємця”. В цьому дослідженні виділяються наступні десять характеристик, які притаманні тим, хто досягає успіху:

 

 

Схема 7.7 Характерні риси успішного підприємця

 

 

5.     Організація підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я

 

Підприємницькою діяльністю в сфері охорони здоров’я, як уже говорилось, згідно зі статтею 74 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичною діяльністю можуть займатись особи. які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Такі вимоги встановлені наказом Міністерства України від 25.12.92. №195 "Про затвердження переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання, в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю.

Про відповідність зазначеним вимогам можуть свідчити:

а) диплом про медичну освіту, який видано державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, що до них прирівнені і мають право видавати документа державного зразка згідно з чинним законодавством;

б) свідоцтво (довідка) про підвищення кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів або такими, що до них прирівнені i мають право видавати документи державного зразка згідно з чинним законодавством; в) свідоцтво про присвоєння (підвищення) відповідної кваліфікаційної категорії;

г) сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста, виданий відповідно до наказу Міністерства від 09.06.93 № 130 "Про внесення змін і доповнень до наказу МОЗ України від 21.11.91 № 168 "Про подальше удосконалення атестації лікарів"

д) атестаційно-експертний висновок AT Української асоціації народної медицини.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності, у т.ч. на підприємницьких засадах, після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому наказом Міністерства від 19.08.94 №118-с (із змінами № 410 z 0754-06 від 27.06.2006 “Про порядок допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в Україні громадян, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн“.

Медична практика, судово-медична і судово-психіатрична експертизи здійснюються тільки за спеціальністю, визначеною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію за переліками відповідних медичних спеціальностей, які затверджуються Міністерством охорони здоров’я.

Якщо особи хочуть застосувати методи не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медичній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до зазначених документів додаються посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Схема7.8 Заборонені види медичної практики в приватному бізнесі

Особи, які хочуть отримати ліцензії на медичну практику з проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних їм заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу, повинні відповідно до статті 32 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” отримати на це спеціальний дозвіл Міністерства.

До початку заснування приватного медичного бізнесу слід продумати наступні позиції:

1)                чітко сформувати мету і місію майбутньої приватної установи, враховуючи обмеження у видах надання медичної допомоги в приватному секторі;

2)                вивчити кон’юнктуру ринку аналогічних послуг, враховуючи наявність закладів державної та комунальної форми власності;

3)                визначити кількісну і якісну структуру потенційних пацієнтів, з ракурсу захворюваності і платоспроможності;

4)                на основі попереднього вивчення ринку визначитися із формуванням ціни на пропоновані послуги;

5)                знайти бізнес-партнерів;

6)                визначитися із формами та розмірами фінансування проекту;

7)                скласти баланс потенційних витрат, доходів і прибутків, зважаючи на динаміку доходів населення;

8)                врахувати можливі ризики бізнесу, як зміну фінансової політики, падіння доходів населення, епідемічні ризики, вплив реформування системи тощо.

Після визначення виключно стратегічних питань, організація приватного бізнесу вимагає певних тактичних кроків:

1)                вибір приміщення для здійснення приватного бізнесу – це може бути як орендоване приміщення так і приватне пристосоване чи спеціально збудоване;

2)                оформлення технічного паспорта на приміщення;

3)                довідка про матеріально-технічний стан суб'єкта підприємницької діяльності та про наявність нормативно-правових документів;

4)                висновок санітарно-епідеміологічних служб;

5)                оформлення санітарного паспорта;

6)                дозвіл органів протипожежного нагляду;

7)                пакет документів, що стосуються охорони праці.

8)                пакет документів для допуску до роботи персоналу;

9)                метрологічна повірка устаткування;

10)           написання статуту підприємства;

11)           отримання ліцензії на приватну підприємницьку діяльність

12)           реєстрація організаційно-правової форми в органах державної влади.

З самого початку приватної діяльності основну увагу необхідно буде приділяти професійній підготовці персоналу, маркетинговим програмам просування послуги, формуванню морально-психологічного клімату в колективі, іміджу фірми, або, як сьогодні прийнято говорити корпоративній культурі тощо.

Слід наголосити на такому важливому моменті приватного бізнесу, як прибуток. З одного боку, будь-який приватний бізнес орієнтований на прибуток, з іншого – медична послуга особлива тим, що, окрім емоційної сфери (як біль, страх, невідомість, страждання тощо) зачіпає не лише здоров’я, працездатність, а й життя людини. Тому, якщо інтерес приватної фірми на боці прибутку, то лікування перетворюється на процес у тривалому недоконаному виді, або поширюється лікування неіснуючих хвороб тощо, що по суті є не лише злочином, а й гріхом.

Позитивними моментами приватного бізнесу в системі охорони здоров’я є можливість приділення більшої уваги пацієнтові, незрівняно вищі сервісні послуги, не обмеження лікаря часовими нормативами, зацікавленість у позитивних результатах діяльності для завоювання постійних пацієнтів і поширення позитивного іміджу. Останнє слід особливо враховувати приватним лікарям, так як відгуки про їх роботу, завдяки інтернет зв’язку можуть поширювати швидко, вичерпно, емоційно і на достатньо широку аудиторію.

Щодо вирішення питання фінансування приватної підприємницької діяльності, то одним із ефективних його способів є лізингові операції.

 

Лі́зинг (англ. leasing - оренда, майновий найм)

- підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна.

Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів..

Лізин покликаний підвищувати ефективність підприємницької діяльності в усіх галузях народного господарства, в тому числі і в охороні здоров’я. Лізингові операції розглядаються діловим світом як новий і перспективний вид фінансування. Не тільки тому, що вони надають фінансову допомогу установам, що її потребують, але й тому, що вони забезпечують економічні вигоди для установ: збереження ліквідності, збереження власного капіталу, міцна основа для розрахунків, балансові переваги, вигода страхування.

В системі охорони здоров’я лізинг дає можливість користуватися або придбати дорого вартісне медичне обладнання та апаратуру. Користуючись лізинговою програмою. Медичний працівник не має проблем із моральним устаріванням цього ж обладнання, а також вільний у локалізації її використання. З позицій економічної вигоди приватний лікар не має мороки з гарантійним обслуговуванням чи заставою майна тощо.

 

6.     Ліцензування підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я

 

Державний контроль за підприємницькою діяльністю і нагляд у галузі охорони здоров’я здійснюють Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України, управління охорони здоров'я обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, інші уповноважені органи та заклади. Організаційно-методичне керівництво органами, охорони здоров'я при здійсненні ними контролю та нагляду за суб’єктами підприємництва покладається на МОЗ України.

Окремі види діяльності підприємств потребують не лише погодження з Антимонопольним комітетом, а ще і спеціального дозволу (ліцензії).

Ліцензуванню підлягають всі суб’єкти підприємницької діяльності та лікувально-профілактичні заклади системи охорони здоров’я, які, практично, є окремими підприємствами.

Ліцензування – (від лат. licentia – право, свобода) –

це отримання дозволу (ліцензії) і засіб здійснення контролю держави за дотриманням суб’єктами підприємницької діяльності вимог законодавства, що пред’являється до медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи.

 
Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню

Питання необхідності нагляду чи контролю над медичною практикою з боку держави досить дискутабельне. З позиції лікаря, звичайно, такий нагляд є обтяжуючим і не дуже бажаним, з позиціій пацієнта – обов’язковий і постійний. Ліцензування є своєрідним посередником між цими позиціями і забезпечує потенційно достатню якість надання медичної допомоги суб’єктам підприємницької діяльності в даній сфері.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики регламентуються наказом Міністерства охорони здоров'я України 30.11.2012 № 981. Ці Ліцензійні умови поширюється на всі суб'єкти господарювання, що зареєстровані в установленому порядку, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які провадять господарську діяльність з медичної практики.

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та іншівимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Суб'єкт господарювання зобов'язаний провадити певний вид господарської діяльності (у нашому випадку це медичні послуги), що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.

Медична практика -

це вид господарської діяльності у сфері охорони здоров'я, який провадиться закладами охорони здоров'я та фізичними особами - підприємцями, які відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам, з метою надання видів медичної допомоги, визначених законом, та медичного обслуговування.

При провадженні господарської діяльності з медичної практики ліцензіат повинен дотримуватись постанов Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів МОЗ України щодо організації та надання медичної допомоги населенню та забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, з питань радіаційної безпеки, а також щодо діяльності, пов'язаної з організацією та якістю надання медичної допомоги населенню.

Медична практика провадиться суб'єктами господарювання на підставі ліцензії за умови виконання кваліфікаційних, організаційних, інших спеціальних вимог, встановлених цими Ліцензійними умовами.

Суб'єкти господарювання повинні забезпечити контроль за якістю надання медичних послуг та мати затверджений перелік та вартість послуг, які відповідно до законодавства надаються пацієнтам.

Використання одного кабінету, в якому провадиться медична практика, за різними функціональними призначеннями не допускається.

Спільне використання приміщень (кабінетів) різними суб'єктами господарювання для провадження медичної практики повинно підтверджуватись договорами найму, оренди (суборенди) та відповідними документами (актами).

Медична техніка та вироби медичного призначення застосовуються суб'єктами господарювання у медичній практиці виключно після їх державної реєстрації.

У медичній практиці суб'єкти господарювання можуть застосовувати лише ті методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які дозволені до застосування МОЗ України.

Ліцензіат повинен розмістити за місцем провадження господарської діяльності з медичної практики в доступному для споживача місці:

-                   вивіску із зазначенням найменування суб'єкта господарювання або прізвища, ім'я, по батькові фізичної особи - підприємця відповідно до запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр) та режим роботи; копію ліцензії та копію виписки з Єдиного державного реєстру, акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров'я (за умови функціонування більше двох років);

-                   перелік лікарських та провізорських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою, за якими провадиться медична практика; копію свідоцтва про атестацію лабораторії (за наявності);

-                   перелік та вартість послуг, які відповідно до законодавства надаються пацієнтам;

-                   відомості про керівництво (прізвище, ім'я, по батькові керівника, його заступників) та лікарів ліцензіата (прізвища, імена, по батькові, посади, категорії);

-                   книгу відгуків та пропозицій громадян.

Медична практика провадиться суб'єктами господарювання на підставі ліцензії та за умови:

-                   наявності приміщень, що відповідають установленим санітарним нормам і правилам;

-                   наявності приладів, обладнання, оснащення відповідно до табеля оснащення виробами медичного призначення лікувальних та діагностичних кабінетів амбулаторно-поліклінічних закладів, стаціонарних відділень лікарень (далі - Табель оснащення). При цьому засоби вимірювальної техніки повинні бути метрологічно повірені;

-                   укомплектованості працівниками (лікарями, провізорами, молодшими спеціалістами з медичною та фармацевтичною освітою) для провадження господарської діяльності з медичної практики відповідно до розділу III цих Ліцензійних умов;

-                   дотримання вимог щодо атестації медичних працівників та фармацевтичних працівників;

-                   проходження медичними та фармацевтичними працівниками обов'язкових медичних оглядів;

-                   наявності входу та умов для вільного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Заклад охорони здоров'я повинен затвердити згідно чинного законодавства:

-                   статут (положення), структуру, штатний розпис, перелік обладнання відповідно до Табеля оснащення закладу охорони здоров'я;

-                   номенклатуру справ з медичної та фармацевтичної документації;

-                   посадові інструкції для працівників закладу охорони здоров'я;

-                   правила перебування пацієнтів у закладі охорони здоров'я;

-                   перелік засобів вимірювальної техніки, що перебувають в експлуатації та підлягають метрологічній повірці;

-                   стандарти сестринського (медичного) догляду;

-                   правила та інструкції виконання маніпуляцій та процедур;

-                   положення про структурні підрозділи;

-                   локальні клінічні протоколи (маршрути пацієнтів) згідно з клінічними протоколами та медичними стандартами, затвердженими МОЗ України;

-                   інформацію про порядок дій при невідкладних станах;

-                   правила та інструкції про порядок взаємодії структурного підрозділу з іншими структурними підрозділами закладу охорони здоров'я та/або іншими закладами охорони здоров'я;

-                   інструкцію щодо правил миття й знезараження рук;

-                   внутрішній контроль якості надання медичної допомоги;

Заклад охорони здоров'я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен дотримуватись:

-                   трудового законодавства з питань прийому на роботу та допуску до медичної практики медичних та фармацевтичних працівників;

-                   нормативно-правових актів щодо перебування пацієнтів у закладі охорони здоров'я;

-                   вимог законодавства щодо зберігання інформації про пацієнта;

-                   встановлених норм щодо площ та розташування приміщень закладу охорони здоров'я відповідно до ДБН В.2.2-10-2001 "Будинки і споруди. Заклади охорони здоров'я";

-                   санітарних норм і правил щодо холодного та гарячого водопостачання;

-                   вимог законодавства з охорони праці;

-                   порядку видачі листків непрацездатності відповідно до Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом МОЗ України від 13.11. 2001 року № 455

Заклад охорони здоров'я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен  забезпечити: 

-                   підвищення кваліфікації медичних та фармацевтичних працівників;

-                   інформування медичного персоналу щодо дотримання лікарської таємниці;

-                   працівників необхідними мийними та дезінфікуючими засобами, дотримання вимог щодо їх зберігання;

-                   медичних та фармацевтичних працівників санітарним одягом та засобами індивідуального захисту відповідно до вимог законодавства;

-                   умовами для миття й знезараження рук;

-                   дотримання санітарних норм і правил щодо вивезення та знищення побутового сміття та медичних відходів;

-                   затвердження та запровадження правил внутрішнього трудового розпорядку з урахуванням специфіки роботи медичних та фармацевтичних працівників;

-                   наявність, доступність та укомплектованість аптечок для надання невідкладної медичної допомоги;

-                   призначення на посаду керівника закладу охорони здоров'я особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам;

-                   наявність працівників, які необхідні для провадження господарської діяльності з медичної практики за лікарськими, провізорськими спеціальностями та спеціальностями молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою;

-                   надання інформації щодо пацієнта відповідно до вимог законодавства;

-                   одержання добровільної згоди пацієнта на проведення діагностики, лікування та на проведення операції та знеболення;

-                   ведення обліково-звітної статистичної форми у сфері охорони здоров'я відповідно до заявлених спеціальностей;

-                   проведення протиепідемічних заходів щодо профілактики внутрішньолікарняних інфекцій;

-                   відповідальну особу з питань забезпечення лікарськими засобами.

Заклад охорони здоров'я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен  зберігати за місцем проведення діяльності:

-                   нормативно-правові документи, у тому числі нормативні документи з питань стандартизації, необхідні для провадження відповідного виду господарської діяльності;

-                   обліково-звітні статистичні форми відповідно до заявлених спеціальностей;

-                   акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров'я (за умови функціонування закладу охорони здоров'я більше двох років);

-                   свідоцтво про атестацію лабораторії закладу охорони здоров'я (за наявності її у структурі закладу охорони здоров'я);

-                   копії документів, у яких зазначаються освітньо-кваліфікаційні рівні медичних та фармацевтичних працівників;

-                   висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо здійснення медичної практики;

-                   рішення про створення закладу охорони здоров'я;

-                   виписку з Єдиного державного реєстру;

-                   ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що забезпечують здійснення діяльності закладу відповідно до профілю та завдань, які передбачені законодавством;

-                   копії свідоцтв про державну реєстрацію медичної техніки та виробів медичного призначення;

-                   документи, передбачені підпунктом "а" цього пункту.

На фасаді будівлі, де розміщується заклад охорони здоров'я або його відокремлений структурний підрозділ, повинна бути вивіска із зазначенням виду закладу охорони здоров'я, найменування юридичної особи, місцезнаходження та коду за ЄДРПОУ (Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України). Якщо така діяльність провадиться фізичною особою - підприємцем, повинна бути вивіска із зазначенням медичних спеціальностей, за якими провадиться медична практика, прізвища, імені, по батькові фізичної особи - підприємця.

У найменуванні юридичної особи повинно міститись найменування лише одного із видів закладів охорони здоров'я відповідно до Переліку закладів охорони здоров'я, затвердженого наказом МОЗ України від 28 жовтня 2002 року № 385, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 12 листопада 2002 року за № 892/7180. Інші назви та словосполучення не допускаються.

Кваліфікаційні вимоги до фізичних осіб - підприємців, що провадять медичну практику, та медичних (фармацевтичних) працівників закладів охорони здоров'я передбачають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Такі вимоги встановлені Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 78 "Охорона здоров'я", затвердженим наказом МОЗ України від 29 березня 2002 року № 117.

Суб'єкти господарювання, що провадять медичну практику повинні дотримуватися всіх тих вимог, які пред’являються і до закладів охорони здоров’я державної форми власності.

При наданні платних послуг ліцензіат зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ, що засвідчує факт виконання роботи, надання платної послуги відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів".

Виписування рецептів на лікарські засоби і вироби медичного призначення для отримання пацієнтами медикаментів і виробів медичного призначення безоплатно чи на пільгових умовах, а також рецептів на дозволені до застосування в Україні наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори, віднесені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 2000 року № 770, здійснюється суб'єктами господарювання відповідно до наказу МОЗ України від 19 липня 2005 року № 360 "Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень", зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 20 липня 2005 року за № 782/11062.

І, насамкінець, ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

У випадку призупинення провадження господарської діяльності з медичної практики, викликаного відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для провадження медичної практики та відновлення провадження медичної практики, ліцензіат не пізніше наступного дня письмово повідомляє про це МОЗ України із зазначенням причин та строку простою.

Для отримання ліцензії суб’єкт підприємницької діяльності з провадження медичної практики подає до МОЗ України заяву наступного зразка:

 

ЗАЯВА про видачу ліцензії

Для юридичних осіб**:

Для фізичної особи - підприємця: місце провадження медичної практики **: ____________

 

Додатки:             Відомості суб'єкта господарювання про: стан матеріально-технічної бази, необхідної для                 провадження медичної практики від «__» _____ 20 __ року № ___; наявність нормативно –          правових документів, у тому числі нормативних документів з питань стандартизації, необхідних для           провадження медичної практики від «__» _____ 20 __ року № ___; наявність персоналу із    зазначенням його освітнього і кваліфікаційного рівня та стажу роботи за спеціальністю, необхідного                 для провадження відповідного виду господарської діяльності від «__» _____ 20 __ року № ___ .

 

З порядком отримання ліцензії ознайомлений. Ліцензійним умовам провадження господарської діяльності з медичної практики, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 02 лютого 2011 року № 49, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09 лютого 2011 року за № 171/18909, відповідаю.

«___» ____________ 20__ року _____________________       ________________
         М. П.                                            (підпис заявника)                  (прізвище, ініціали) 

Дата і номер реєстрації заяви «___» ______ 20__ року № _____

__________________________              _______________

 (підпис особи, яка прийняла заяву)                  (прізвище, ініціали)

 

____________
* Серія та номер паспорта - для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків.

** Зазначається у разі наявності філій, інших відокремлених підрозділів юридичної особи або місця провадження медичної практики фізичної особи - підприємця.

 

Стан матеріально-технічної бази, необхідної для провадження медичної практики для суб'єктів господарювання для отримання ліцензії оформляється у вигляді відомості, поданої нижче.

 

 

ВІДОМОСТІ
суб'єкта господарювання про стан матеріально-технічної бази,

необхідної для провадження медичної практики

від "___" ____________ 20__ року

№ ____

Найменування (повне найменування) юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи - підприємця

 

Форма власності (для юридичних осіб)

 

Код за ЄДРПОУ, або реєстраційний номер облікової картки платника податків, або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті)

 

Місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи - підприємця

 

Адреса місця провадження господарської діяльності з медичної практики юридичної особи або фізичної особи - підприємця

 

Керівник юридичної особи (посада, прізвище, ініціали)

 

Телефон / факс / електронна адреса

 

Вид господарської діяльності

 

1. Лікарські та провізорські спеціальності (крім судово-медичної гістології, судово-медичної експертизи, судово-медичної імунології, судово-медичної криміналістики, судово-медичної токсикології, судово-медичної цитології, судово-психіатричної експертизи); спеціальності молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою.

2. Інформація про методи, що застосовуються у медичній практиці

№ з/п

Адреса місця провадження господарської діяльності з медичної практики

Вид медичної допомоги

Лікарські спеціальності і спеціальності молодших спеціалістів з медичною освітою

Методи, що застосовуються у медичній практиці (вказати так/ні)

методи профілактики

методи діагностики

методи лікування

методи реабілітації

хірургічні втручання

методи знеболення

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

3. Вивіска на фасаді за адресами місць провадження господарської діяльності з медичної практики:

_____________________________________________________________________________
(вивіска із зазначенням виду закладу охорони здоров'я (структурного підрозділу), найменування юридичної особи, місцезнаходження та коду за ЄДРПОУ; для фізичної особи - підприємця - вивіска із зазначенням медичних спеціальностей, за якими провадиться медична практика, прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - підприємця)

4. Відомості про*:

4.1. Статут (положення) про заклад охорони здоров'я та відокремлені структурні підрозділи (за наявності);

дату та номер розпорядчого документа про створення закладу охорони здоров'я та відокремлених структурних підрозділів (за наявності);

4.2. Структуру закладу охорони здоров'я:

адміністрацію закладу охорони здоров'я;

лікувально-профілактичний підрозділ;

допоміжно-діагностичний підрозділ;

адміністративно-господарський підрозділ, допоміжні кабінети;

структуру відокремленого структурного підрозділу (за наявності):

адміністрацію;

лікувально-профілактичний підрозділ;

допоміжно-діагностичний підрозділ;

адміністративно-господарський підрозділ, допоміжні кабінети.

5. Реквізити (найменування, дата, номер) документа, що є підставою для користування приміщенням (зазначити дату та номер документа, що посвідчує право власності або користування приміщенням, договору найму, оренди, свідоцтва про право власності тощо).

У разі найму (піднайму) приміщень вказати:

реквізити договору найму (піднайму);

сторони договору найму (піднайму);

строк найму (піднайму);

реквізити акта, за яким передано приміщення.

6. Реквізити висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи, виданого за місцем провадження діяльності, про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо здійснення медичної практики (найменування установи, організації, назва документа, дата та місце провадження діяльності).

7. Стан матеріально-технічної бази за адресами провадження:

7.1. Приміщення, у якому розміщено заклад охорони здоров'я (структурний підрозділ, кабінет(и) фізичної особи - підприємця):_ ________________________________________ зазначається тип приміщення: окреме, ізольоване (прибудоване, вбудоване, вбудовано-прибудоване)

7.2. Заклад охорони здоров'я (структурний підрозділ, кабінет(и) фізичної особи - підприємця) розміщено на _____поверсі ________ (житлового/нежитлового будинку)

7.3. Будівля, де розміщено заклад охорони здоров'я (структурний підрозділ, кабінет(и) фізичної особи - підприємця): ___ (цегляна, дерев'яна; капітальна/некапітальна; к-сть будівель; основне використання будівлі; _______________кількість поверхів)

7.4. Наявність інженерного обладнання для забезпечення (із зазначенням виду):

теплопостачання ______ (централізоване, автономне)

вентиляції ___________________________________________________________________
                   (механічна, природна, припливно-витяжна з механічним спонуканням)

водопостачання ______________________________________________________________
                                                                                    (центральне, автономне)

освітлення ___________________________________________________________________
                                                                                    (електричне, природне)

каналізації ___________________________________________________________________
                                                                                   (центральна, автономна)

7.5. Перелік наявних приміщень закладу охорони здоров'я (структурного підрозділу, кабінету(ів) фізичної особи - підприємця) та їх оснащення за такою формою:

№ з/п

Найменування структурного підрозділу та його місцезнаходження, режим роботи, вихідні дні

Найменування приміщення (кабінету) із зазначенням лікарських та провізорських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою, що провадять в ньому медичну практику, та його площа

Перелік оснащення (медична техніка, вироби медичного призначення, апаратура, прилади, інструментарій)

Технічний стан, рік випуску медичної техніки, виробів медичного призначення, апаратури, приладів, інструментарію, підстава користування

найменування

кількість

1

2

3

4

5

6

 

Загальна площа приміщень

7.6. Перелік наявних приміщень закладу охорони здоров'я (структурного підрозділу, кабінету(ів) фізичної особи - підприємця), що знаходяться поза основним місцем провадження медичної практики, та їх оснащення за такою формою:

№ з/п

Найменування відокремленого структурного підрозділу та його місцезнаходження, режим роботи, вихідні дні

Найменування приміщення (кабінету) із зазначенням лікарських та провізорських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою, що провадять в ньому медичну практику, та його площа

Перелік оснащення (медична техніка, вироби медичного призначення, апаратура, прилади, інструментарій)

Технічний стан, рік випуску медичної техніки, виробів медичного призначення, апаратури, приладів, інструментарію, підстава користування

найменування

кількість

1

2

3

4

5

6

 

Загальна площа приміщень

Площа приміщень разом __________

8. Перелік засобів вимірювальної техніки, що перебувають в експлуатації та підлягають метрологічній повірці, за такою формою:

№ з/п

Сфера застосування засобів вимірювальної техніки

Найменування засобів вимірювальної техніки

Кількість

Дата останньої повірки

Реквізити документа про метрологічну повірку

місяць

рік

1

2

3

4

5

6

7

Достовірність наданої інформації підтверджую та ознайомлений, що подання недостовірних відомостей у документах відповідно до статті 21 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" є підставою для анулювання ліцензії.

Найменування суб'єкта господарювання __________________________________________

Посада керівника суб'єкта господарювання ________________________________________

Реквізити документа, що надає право підпису особі, що підписує відомості

_______________
(дата)

М.П.

_____________________
(підпис)

_____________________________
(прізвище, ім'я, по батькові)

Сторінки відомостей нумеруються, прошиваються, засвідчуються підписом та скріплюються печаткою суб'єкта господарювання (фізичної особи - підприємця за наявності).________
* Пункт 4 фізична особа - підприємець не заповнює.

Примітка. У разі створення юридичною особою декількох закладів охорони здоров'я пункти 1-8 заповнюються за цією формою та в цій послідовності, вказується найменування закладу охорони здоров'я, якого вони стосуються.

Відомості суб'єкта господарювання про наявність персоналу із зазначенням його освітнього і кваліфікаційного рівня та стажу роботи за спеціальністю, необхідного для провадження медичної практики

від "___" ____________ 20__ року

№ ___

1. Відомості із штатного розпису закладу охорони здоров'я про медичних та фармацевтичних працівників за такою формою*:

№ з/п

Посада

Код професії згідно з національним Класифікатором України

Кількість штатних одиниць

Адміністративний персонал

Лікарський та провізорський персонал

Персонал молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою

 

Разом

 

 

 

Укомплектованість %

 

 

2. Відомості про відповідність кваліфікаційним вимогам лікарів та провізорів за такою формою:

№ з/п

П.І.Б.

Займана посада працівника

Дата і номер документа щодо прийняття на роботу / фізична особа - підприємець вказує запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців

Основна робота або за сумісництвом / фізична особа - підприємець вказує реквізити попередніх ліцензій (за наявності), спеціальності, за якими провадилась медична практика

Диплом (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано)

Лікарська спеціальність після проходження інтернатури

Сертифікат лікаря-спеціаліста (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано), реквізити інших документів, що засвідчують право обіймати займану посаду

Посвідчення про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано, категорія)

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Найменування структурного підрозділу та його місцезнаходження

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Відомості про відповідність кваліфікаційним вимогам молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою за такою формою**:

№ з/п

П.І.Б.

Займана посада та спеціальність

Дата і номер документа щодо прийняття на роботу

Основна робота або за сумісництвом

Диплом (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано)

Свідоцтво про проходження підвищення кваліфікації (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано)

Посвідчення про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано, категорія)

1

2

3

4

5

6

7

8

Найменування структурного підрозділу та його місцезнаходження

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Відомості про стаж роботи лікарів та провізорів за спеціальністю відповідно до запису в трудовій книжці за останні 5 років за такою формою:

П.І.Б.

№ з/п

Дата

Відомості про прийом на роботу, переведення на іншу роботу і звільнення з роботи із зазначенням причин і нормативним посиланням на відповідну структурну одиницю відповідного нормативно-правового акта

На підставі чого внесено запис (документ, його дата, номер)

число

місяць

рік

1

2

3

4

5

6

7

5. Відомості про керівника закладу охорони здоров'я за такою формою***:

№ з/п

П.І.Б.

Займана посада

Дата і номер наказу щодо прийняття на посаду керівника закладу охорони здоров'я

Основна робота або за сумісництвом

Диплом (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано)

Сертифікат лікаря-спеціаліста за спеціальністю "Організація і управління охороною здоров'я" (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано)

Посвідчення про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії (спеціальність, серія, номер, дата, ким видано, категорія) за умов отримання сертифіката з цієї спеціальності понад 5 років

Стаж роботи на посаді керівника закладу охорони здоров'я

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Достовірність наданої інформації підтверджую та ознайомлений, що подання недостовірних відомостей у документах відповідно до статті 21 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" є підставою для анулювання ліцензії.

Найменування суб'єкта господарювання __________________________________________

Посада керівника суб'єкта господарювання ________________________________________

Реквізити документа, що надає право підпису особі, що підписує відомості _______________

_______________
(дата)

М.П.

_____________________
(підпис)

_____________________________
(прізвище, ім'я, по батькові)

Сторінки довідки нумеруються, прошиваються, засвідчуються підписом та скріплюються печаткою суб'єкта господарювання (фізичної особи - підприємця за наявності).

 

Нові правила видачі ліцензій для ведення господарської діяльності з медичної практики, що набули чинності з січня 2013 року, вимагають від ліцензіатів навичок правильного заповнення документів. Слід звернути увагу, що послуги посередників і не брання участі у заповненні документів не передбачає уникнення відповідальності за неправдиві відомості та за неналежні умови надання медичної допомоги.

Водночас нова редакція Ліцензійних умов опосередковано вимагає при поданні заяви на отримання ліцензії особистого заповнення керівником медзакладу або фізичною особою-підприємцем відомостей про стан матеріально-технічної бази, про нормативно-правове забезпечення та про кваліфікацію персоналу. Це, в першу чергу, зумовлено особливостями господарської діяльності з медичної практики, що є діяльністю з високим ступенем ризику та має безпосередній вплив на здоров'я та життя громадян, а, відтак, вимагає максимально відповідального ставлення майбутнього ліцензіата до роботи, якою він прагне займатися.

Головна мета нововведень - відповідність заявленого у документах реальним можливостям медичного закладу та/або фізичної особи-підприємця та вимогам чинного законодавства у сфері охорони здоров'я.

Отож, з метою удосконалення контролю якості медичних послуг було створено нову редакцію Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики. Їх було затверджено Наказом МОЗ України від 30 листопада 2012 року № 981 "Про внесення змін до наказу МОЗ України від 2 лютого 2011 року № 49", зареєстрованого у Міністерстві юстиції України від 20 грудня 2012 року за № 2131/22443, опублікованого в Офіційному віснику України 8 січня 2013 року № 100. Нові правила набрали чинності 17.01.2013р.

Особи, які хочуть отримати ліцензію на медичну практику із застосуванням методів народної та нетрадиційної медицини, в тому числі й особи без спеціальної освіти, повинні отримати спеціальний дозвіл, передбачений Міністерством.

Особи, які не працюють за зазначеною у сертифікаті спеціальністю чи за жодною лікарською спеціальністю понад три роки, можуть бути допущені до медичної практики, в тому числі й на підприємницьких засадах, лише після проходження відповідного стажування.

Міністерство для розгляду заяв суб’єктів підприємницької діяльності створює ліцензійну комісію, головою якої призначається заступник міністра.

Рішення ліцензійної комісії оформляється протоколами її засідання та затверджується наказами по Міністерству.

Рішення про видачу ліцензії приймається при відсутності зауважень відносно виданих документів. За результатами правової та спеціальної експертизи в термін не пізніше 30 днів з дня реєстрації заяви.

При негативному експертному висновку заявнику в межах того ж терміну письмово повідомляється про відмову у наданні Ліцензії із зазначенням підстав відмови.

При надходженні документів, за якими раніше було прийняте рішення про відмову у наданні ліцензії, експертиза та прийняття рішення за ними здійснюється в загальному порядку, що встановлений для отримання ліцензії.

Відмова у видачі ліцензії, а також – за вимогою заявника – документи на отримання ліцензії надсилаються поштовим відправленням або видаються особисто заявникові, або його уповноваженому представнику.

Суб’єкти підприємництва, які отримали ліцензії на медичну практику, судово-медичну i cyдoвo-психіaтpичнy експертизу, у своїй діяльності повинні забезпечити вимоги ведення первинної документації (обліку і звітності) за встановленими формами.

При виявленні порушень у діяльності суб’єктів підприємництва, органи охорони здоров'я та інші уповноважені органи направляють акти перевірок до Міністерства для вирішення питань про видання розпорядження про усунення порушень чи зупинення дії ліцензії на визначений термін або анулювання її.

Зупинення дії ліцензії та анулювання її може здійснюватись за рішенням Міністерства або Ліцензійної палати при Міністерстві економіки.

У разі порушення суб’єктом підприємницької діяльності умов і правил здійснення відповідного виду діяльності, які передбачені чинним законодавством України, що регулює порядок підприємницької діяльності з медичної практики, проведення судово-медичної, судово-психіатричної експертизи, дія ліцензії може бути зупинена на визначений термін до усунення цих порушень, а у разі повторного або грубого порушення - анульована.

Про зупинення дії ліцензії чи анулюванні її Міністерство письмово повідомляє суб’єкт підприємницької діяльності, орган, що здійснює контроль за діяльністю у цій галузі, Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України та податкову інспекцію за місцем знаходження ліцензіанта. Рішення про відмову в наданні ліцензії, зупинення дії ліцензії чи її анулювання може бути оскаржене суб’єктом підприємницької діяльності до арбітражного суду.

Таким чином, ліцензування та акредитація – два найважливіші важелі в управлінні якістю медико-санітарної допомоги. Лише завдяки їм вдається утримувати державний контроль над ефективністю системи охорони здоров’я в Україні, а відповідно і вносити корективи в плани діяльності та розвитку даної сфери.

 

 

7.Основи маркетингу.

 

Поза ринком підприємницька діяльність просто існувати не може, лише в ринковій економіці підприємець – фігура ключова. При моделюванні ринкової економіки в американській літературі, як правило, вказується на два основних виробничих фактори: К і L, де К – це капітал: обладнання, будівлі, споруди, машини, транспортні засоби, сировина і т. п.; L – це трудовий фактор, який включає всі можливі способи трудової діяльності як виконавчої, так і управлінської. Але підприємництво - це не просто трудова і управлінська діяльність. Підприємництво являє собою такий тип господарської поведінки, для якої характерне організаційно-господарське новаторство, абсолютно нові знахідки в цій справі, більш ефективні способи використання ресурсів, вміння не тільки йти на ризик, але і зводити його до мінімуму абсолютно нестандартними методами. В звичайній управлінській діяльності цього немає. Менеджер або управлінець повинен мати глибокі знання в галузі маркетингу. Маркетинг (від англійського market – ринок) зародився, як теорія, яка займалася вивченням проблем реалізації товарів.

Класичні визначення трактують маркетинг як підприємницьку діяльність у сфері збуту. Так, у словнику ділових термінів, виданому у 1948 р. у США, Маркетинг визначається як “економічна діяльність, що полягає в просуванні товарів та послуг від виробника до споживача”. Сучасні визначення розширюють це поняття. Відомий американський маркетолог (книга Ф. Котлер “Основи маркетингу”) визначає його як вид людської діяльності, спрямований на задоволення потреб шляхом обміну. Більш детальне визначення дається американською асоціацією маркетингу, яке було прийняте в 1985 р.: “Маркетинг - це процес планування і втілення задуму, ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів і послуг шляхом обміну, який задовольняє цілі окремих осіб і організацій”. Дж.Р.Евенс і Б.Бергман вважають, що маркетинг – це передбачення, управління і задоволення попиту на товари, послуги, організації, людей, території та ідеї шляхом обміну.

Таким чином, сучасний маркетинг – це особлива галузь економічної науки, яка займається вирішенням проблем раціоналізації у широкому розумінні шляхом розробки відповідного інструментарію.

Маркетинг – це не тільки визначення смаків і звичок споживачів, але й управління ними, і формування таких. Маркетинг – одна із найважливіших складових комерційного успіху. Маркетинг – така організація виробничо-збутової діяльності фірми, направлена на пошук і створення товарів і послуг, комерційне виробництво яких забезпечить стійкий збут продукції фірми, що розширюється, що приносить досить високий прибуток на вкладений капітал. Маркетингова діяльність базується на основі спеціального вивчення вимог ринку, їх прогнозу і управління. Маркетинг розглядається як мистецтво встановлення безпосереднього зв’язку виробництва і обміну. Маркетинг – феномен економіки перевиробництва, коли попит “зацяцьканий” пропозицією. Образно кажучи, це ситуація, коли пропозиція повинна взяти силою попит.

Нам видається доцільним наступне визначення маркетингу:

 

Маркетинг –

це наука про мистецтво врівноважувати попит і пропозицію.

 

 

 

 

 

Маркетинг виник у США на початку XX ст. як узагальнення практики нецінової конкуренції в умовах загострення збуту продукції. Іншими словами маркетинг означає, що товаровиробник від пасивної монофункції – пропозиції (виробництво) товарів чи послуг – переходить до активної поліфункції: поряд з виробництвом товарів активно формується попит. Проникнення “пропозиції” в сферу “попиту” – ознака розвиненої ринкової економіки.

В основі поняття “маркетинг” лежить термін “ринок”, воно найузагальненіше відбиває ринкову діяльність. Маркетингова діяльність повинна забезпечити:

ü    надійну, достовірну і своєчасну інформацію про ринок, структуру і динаміку конкретного попиту, смаки покупців тощо, тобто інформацію про зовнішні умови функціонування підприємства;

ü    створення такого товару, послуг чи їх асортименту, які повніше задовольнятимуть вимоги ринку, ніж їхні конкуренти;

ü    необхідний вплив на споживача, попит і ринок загалом, який забезпечуватиме максимально можливий контроль у сфері реалізації.

Зміст маркетингової діяльності

Маркетингова діяльність дуже різноманітна. Вона включає в себе вирішення практично всіх господарських питань, пов’язаних з розробкою, виробництвом, збутом та постзбутовим обслуговуванням товарів.

Оскільки в маркетинговій діяльності відводиться пріоритетне місце споживачам, то початковим етапом в маркетинговій діяльності є ретельне вивчення їх реальних і потенціальних потреб. Тому маркетингова діяльність повинна починатися з всебічного і глибокого аналізу ринку та його можливостей. “Знати, що потрібно покупцю сьогодні, і передбачати те, що він захоче купити завтра” – одна із головних заповідей маркетингу.

Один із найвідоміших маркетологів Ф.Котлер визначає чотири альтернативні стратегічні цілі маркетингу, зокрема:

 

 

Схема7.9 Стратегічні цілі маркетингу

 

Орієнтація на споживачів і гнучке реагування виробництва і збуту на зміни попиту. Підприємство має виготовляти те, що потрібно споживачам (безумовно, з урахуванням своїх можливостей), а не навпаки, продавати те, що можна виготовити. Цей принцип образно висловив творець знаменитого електронного комп’ютерного концерну МІЦУБІСІ. За його словами, споживач – король, а ми його вірні піддані, і наше завдання полягає в тому, щоб поважливо і з якомога більшими для короля зручностями допомогти йому зробити вибір.

Сегментування ринку передбачене виявлення конкретної групи споживачів (сегмента), на задоволення потреб якого товари та послуги слід зорієнтувати діяльність підприємства. Сегментація ринку сприяє втіленню в життя найважливішого принципу маркетингу – випускати продукцію, яка б найбільш повно відповідала попиту, і ефективно впливати на потреби споживачів.

Проводячи сегментацію ринку, фірма намагається знайти таких споживачів, попит яких може істотно зрости і яких вона найефективніше обслуговуватиме. Найбільш вдалим результатом таких пошуків є виявлення ще не освоєного сегмента ринку. Це цільовий ринок, який найпривабливіший для фірми в даний час. Такий ринок повинен бути досить містким, мати перспективу розвитку, незадоволений попит, бути відносно вільним від конкурентів. Завоювання такого ринку – головне завдання фірми.

Глибоке дослідження ринку включає визначення величини ринку, споживчих якостей товару, підходів до ціноутворення, ефективних каналів збуту, методів стимулювання продажу і т.п. Врахування результатів досліджень у діяльності підприємства обумовлює комерційний успіх його товару на ринку.

Націленість маркетингу – це довгостроковий результат, що забезпечується іноваціями виробничої та збутової діяльності, а саме: виготовленням нових товарів, технологій, вдосконалення форм та методів виходу на нові ринки, стимулювання збуту, каналів товарообороту.

Маркетингова діяльність може бути представлена як послідовність певних кроків до споживача, що їх має зробити виробник на шляху ринкових відносин. Кількість цих кроків – сім і зумовлено це кількістю функцій маркетингу. Зупинимося на кожній окремо і визначимо, що саме має зробити маркетингова служба, щоб реалізувати основне своє завдання – щонайкраще задовольнити потреби споживача.

Комплексне дослідження ринку передбачає пошук відповідей на такі запитання: на яких умовах слід працювати? Яка ємкість цих ринків, тенденції, кон’юнктура та прогнози? Яка конкурентноздатність товарів фірми? Як необхідно змінити асортимент для більш інтенсивного збуту продукції? В яких нових товарах відчуває потребу ринок? Яка їх ринкова та виробнича характеристика? Хто конкретно є споживачами та покупцями продукції фірми, їх відношення та слабкі сторони, методи конкурентної боротьби? Пошук відповідей на ці запитання здійснюється різними методами дослідження ринку.

Розробка стратегії маркетингу. На основі проведених маркетингових досліджень розробляється стратегія маркетингу – плани реалізації маркетингових цілей. Стратегія базується на аналізі стану підприємства, оцінках ринків і вимагає розробки заходів товарної, цінової, збутової політики, а також просування товару.

Товарна політика є одним із чотирьох елементів комплексу маркетингу, що включає визначення споживчих характеристик товару та його позиціювання на ринку, розробку асортименту та засобів маркетингової підтримки на різних етапах життєвого циклу.

Цінова політика є складовою конкурентноздатності товару, кінцева мета якої – визначити цінову стратегію, конкретну ціну товару. Методика визначення оптимального рівня цін враховує попит на продукцію і чутливість покупців до зміни ціни, витрати виробництва та реалізації продукції і ціни конкурентів.

Згідно з підходами до ціноутворення, маркетинговій службі належить вибрати із скарбниці цінових стратегій найефективнішу: стратегію єдиних чи диференційованих цін, стратегію високих чи низьких цін, стратегію стабільних чи нестабільних цін, стратегію пільгових чи дискримінаційних цін, а також різноманітні знижки чи надбавки.

Збутова політика передбачає вибір методу збуту: прямий (безпосередньо самим підприємством) або побічний – через торгових посередників, якими можуть бути оптові та роздрібні торговці, дилери, дистриб’ютори, агенти, комісіонери, брокери та консигнатори.

Для дрібного і середнього бізнесу збутова політика має в сучасних умовах свої особливості. Стратегія збуту складається, на перший погляд, з надзвичайно простих видів діяльності таких, як розмови з людьми, відвідування торгових виставок і шоу, бібліотек, заохочення для роботи в фірмі тих, хто дуже добре знає сферу, яка цікавить фірму. Прикладом можуть бути дві фірми одного підприємця з виробництва медичного обладнання. Компанія “Серджикот” виникла як безпосередній результат маркетингу, орієнтованого на споживача. Шелінгер, голова фірми, 6 місяців працював на добровільних засадах у медичному центрі лікарні в Бронксі (район Нью-Йорк). Він таким чином хотів визначити, яких інструментів бракує, щоб це можна було поставити на потік. І знайшов: систему для індикації при стерилізації інструментів. Нічого подібного на ринку не було. В результаті фірма з нульового рівня виросла до фірми з оборотом в 25 млн. дол.

Він же має і іншу фірму, яка займається випуском електронного діагностичного обладнання. Це обладнання поступало до замовників з обов’язковим відтиском телефону фірми, за яким споживач в будь-який момент міг зателефонувати фірмі про свої побажання. Холодною зимою були дзвінки від медсестер, які скаржились на відсутність термометрів зі шкалою, яка дозволила б виміряти у пацієнта більш низьку температуру. В результаті фірма Шелінгера стала випускати прилади, які дозволяли встановити температуру тіла у людей, які майже замерзли.

Просування товарів на ринку здійснюється за допомогою реклами, пабліситі (інформації), персонального продажу та стимулювання збуту через покупців, продавців, посередників. Стимулювання збуту, як ефективний вид просування товарів, включає заходи стосовно покупців, продавців та посередників: різноманітні пільги та форми заохочення (знижки, конкурси, лотереї, кредит, подарунки). На просування товарів спрямована також реклама, метою якої є сприяти реалізації маркетингових цілей, суть яких “збільшення обсягу продажу, частки ринку”, “формування позитивного іміджу фірми”.

Організація та контроль маркетингової діяльності. Вона передбачає створення спеціальних підрозділів маркетингової служби – за функціями маркетингової діяльності, продуктовим принципом, регіонами або групами споживачів. Контроль маркетингової діяльності включає контроль за реалізацією та аналіз можливостей збуту, контроль прибутковості та аналіз маркетингових витрат, ревізію маркетингу.

 

8. Управління маркетингом і організаціями маркетингової діяльності

 

Маркетингові служби за рівнем управління можуть бути двох видів: центральні маркетингові управління, або відділи, і оперативні відділи, або сектори. У загальному апараті управління фірмою центральні маркетингові служби координують, планують і контролюють виробничо-збутову діяльність. Більшість оперативних питань з реалізації комплексної ринкової і товарної політики вирішуються на базвому рівні управління.

У практиці зарубіжних фірм зустрічається кілька варіантів організаційної структури маркетингових служб. Найбільш поширеною сьогодні є функціональна організація служби маркетингу. В цьому випадку спеціалісти керують різними видами (функціями) маркетингової діяльності: збутом, рекламою, плануванням, рухом товарів, дослідженнями тощо. В цій системі кожний відділ або сектор розробляє і здійснює одну або кілька відповідних функцій маркетингу. Всі підрозділи підпорядковуються віце-президенту з маркетингу. Таку структуру мають маркетингові служби невеликих фірм, які випускають вузький асортимент продукції і торгують на невеликій кількості ринків та їх сегментів, а також характеризуються відповідною однорідністю, стабільністю і незначною місткістю. Як правило, ці фірми виробляють товар, до якого споживачі не ставлять особливих вимог з точки зору його модифікації.

Фірми з широкою товарною номенклатурою або з різноманітними марками організовують маркетингову службу по товарах: керуючі з товарної номенклатури, з групи товарів, з окремих товарів. Така організація маркетингових служб дає фірмам можливість краще пристосуватися до ринкових вимог.

Фірми, які торгують на всій території країни, організовують маркетингову службу за територіальним принципом: керуючий загальнонаціональною службою маркетингу, керуючі регіональними та районними службами збуту. Така структура дозволяє фірмам координувати всю ринкову стратегію. Територіальна структура дає певні переваги фірмам, які проводять широку виробничу і збутову діяльність за кордоном.

У країнах з розвинутою ринковою економікою створено систему спеціальних маркетингових дослідних і консультаційних фірм. Функції їх різноманітні. Вони вивчають кон’юнктуру ринку, прогнозують його розвиток, визначають споживчі якості продукції, її конкурентноспроможність, займаються організацією збуту продукції, питаннями реклами, сервісного обслуговування, патентною справою. Всі ці послуги маркетингові фірми продають зацікавленим юридичним особам.

Якщо розглядати мету управління маркетингом, як двосторонній обмін, то слід зважити на те, що в умовах ринку медичних послуг ми зустрінемось не з двобічним, а трьохстороннім обміном: виробник (лікар) – споживач (пацієнт) – продавець (роботодавець). Останній виступатиме як основний фондотримач.

В управлінні маркетинговими процесами в охороні здоров’я виділятимуться основні його види, зокрема:

 - маркетинг медичних послуг, включаючи процес розробки, просування і реалізації медичних послуг з урахуванням потреб населення і формування попиту на дані послуги;

 - маркетинг організацій (створення іміджу організації, підтримання відносин населення з медичними закладами, контент-маркетинг);

 - маркетинг окремих осіб (створення, підтримка відносин з конкретним спеціалістом);

 - маркетинг місць (створення, підтримка відносин населення до конкретної місцевості, де знаходиться медичний заклад);

 - маркетинг ідей (розробка і реалізація форм і методів суспільного характеру: формування здорового способу життя, відмова від шкідливих звичок, планування сім’ї тощо).

Контент-маркетинг –

стратегія, пов'язана із створенням якісного контенту, що одночасно дає читачам корисну інформацію і рекламує товари або послуги. Контент, що стирає межі між інформуванням клієнта і просуванням товарів і послуг, є однією з ключових тенденцій контент-маркетингу сьогодні

 

Характерні особливості управління маркетингом в охорони здоров’я полягають у враховуванні певних моментів:

- завжди існує асиметрія інформації у виробника (лікаря) і споживача (пацієнта) щодо споживчих властивостей отримуваної послуги;

 - медичній послузі притаманна висока довіра до продавця медпослуг;

 - медична послуга повинна відповідати жорстким показникам якості;

 - спостерігається певна пряма залежність пріоритетності медичних послуг від глибини проблеми зі здоров’ям;

 - відсутність чіткого взаємозв’язку між витратами праці медпрацівників і кінцевим результатом;

 - пріоритетність соціальної і медичної ефективності перед економічною з боку пацієнта і держави, і, навпаки з боку виробника.

Управління маркетингом вирішує наступні стратегічні завдання:

ü дослідження характеристик ринку,

ü визначення потенційних можливостей ринку,

ü аналіз розподілу сегментів ринку між конкурентами,

ü визначення попиту і аналіз потенційного збуту,

ü вивчення тенденцій ділової активності,

ü вивчення товарів конкурентів, короткострокове прогнозування, вивчення реакції на новий товар і його потенціал,

ü довгострокове прогнозування,

ü вивчення політики цін і визначення цінової стратегії.

Маркетингові дослідження проводяться методом експертних оцінок або методами соціологічних досліджень.

Суть методу експертних оцінок полягає в тому, що потрібну інформацію отримують шляхом підбору і опитування експертів відповідно до запропонованих питань.

Метод соціологічних досліджень проводиться в п’ять етапів:

1)    виявляють проблеми і формулюють мету дослідження;

2)    вибір джерел інформації, виявляється предмет і об’єкт дослідження;

3)    формують програму збору інформації;

4)    . проводять розробку і аналіз отриманої інформації;

5)     висвітлення отриманих результатів, формуються висновки.

 

9. Особливості маркетингу в системі охорони здоров’я

 

Частково це питання висвітлено в розділі “Суть, основні елементи і механізми функціонування ринкової економіки”.

Якщо маркетинг – це наука про ринок, то чи можна говорити про маркетингові заходи у системі державної охорони здоров’я, яка не базується на ринкових засадах? Безперечно, і потрібно з кількох міркувань. По-перше, основні маркетингові поняття “нужда”, “потреба”, “запит”, “товар”, “обмін”, “угода” і “ринок” притаманні сьогоднішній системі охорони здоров’я у всіх напрямках її діяльності. По-друге, головні учасники ринкових відносин “виробник” і “споживач” у нашій галузі іменуються як “лікар” і “пацієн” і за своїми ринковими характеристиками, за винятком деяких особливостей, майже нічим не відрізняються. По-третє, принципи маркетингової діяльності застосовуються для всіх сфер життєдіяльності людини, де є поняття “задовільнити потреби”, яким в системі охорони здоров’я фактично заміняється термін “товар”.

Для системи охорони здоров’я головною метою є задовільнити потреби людей у здоров’ї. До сьогодні у нашій країні на виконання цього завдання використовують масовий маркетинг з розрахунку, що пропозиція виробника повинна задовольнити всіх споживачів. Які при цьому результати, бачимо сьогодні – масове незадоволення і виробників, і споживачів.

Ринок складається із виробників, які мають найрізноманітніші цілі, інтереси і можливості та зі споживачів, які також мають найрізноманітніші цілі, інтереси, потреби і можливості. В найоптимальнішому варіанті задовольнити обидві сторони, тобто скомплектувати ті цілі, інтереси і можливості може допомогти лише сегментація ринку.

Так от, у системі охорони здоров’я України своєрідна сегментація практикувалась давно. Так, можна до певної міри назвати спеціалізацію в системі медико-санітарної допомоги. Це не що інше, як сегментація ринку виробників. Таких сегментів сьогодні нараховується 138 – за кількістю лікарів-спеціалістів, перелік яких обумовлений Наказом МОЗ України №385 від 28.10.2002 року. Якби ще ринок споживачів був сегментований аналогічно - проблем би значно поменшало. Але 21 клас видів хвороб є, згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, які включають більше 2.5 тисяч захворювань. Окремий пацієнт може мати кілька захворювань і комбінація їх безмежна. Сегментація ж ринку споживачів не за захворюваннями значно бідніша – цей ринок розділений на дорослих і дітей, і незначний сегмент виділений для жінок.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що спрямовувати споживачів на споживання послуг у системі охорони здоров’я можуть лише виробники. Це та унікальна характеристика ринку медичних послуг, яка не характерна більше ні для яких товарів і галузей. Виробник виступає водночас продавцем і агентом споживача в одній особі. Зрозуміло, що для убезпечення споживачів від участі жертви ринку можуть лише унікальні і виважені маркетингові заходи.

Сьогодні в Україні запроваджується ще одна ринкова сегментація - інститут сімейної медицини, коли на існуючі сегменти нашарується ще один поділ – це поділ сімейний. У нинішніх умовах відбувається реформування системи охорони здоров’я, суть якого покласти в основу первинної медичної допомоги саме сімейного лікаря. Хоч численні публікації і доводять великі позитиви земської медицини і позитивний досвід Канади та США в цьому плані. Та, напевно, в ході реформування доцільно зважати, що земська медицина мала свої позитивні результати у зовсім інших часових та соціальних масштабах, а досвід зарубіжжя схвальний для їх географічних особливостей та їхнього територіального розподілу населення, що значно відрізняються від умов сьогоднішньої України.

Медична допомога – найдороговартісніша система у всьому світі. Вартість медичної допомоги під впливом науково-технічного прогресу щороку зростає і зростатиме надалі. Процес подорожчання медичних послуг неможливо зупинити ніякими урядовими, економічними чи силовими методами. Власна платоспроможність споживачів за цими темпами не поспіває у всьому світі, а про Україну, де 80% населення , за даними ООН 2011року, живе за межею бідності, говорити не доводиться. Отже, постає необхідність вирішення питання: або сегментувати ринок медичних послуг за ознакою “платоспроможність – пропозиція”, або шукати механізми, які перекриватимуть недостатню платоспроможність. Перший варіант простіше реалізовується в ринковій економіці, але не забезпечує частину населення доступною медичною допомогою. Другий легше реалізовується в плановому господарстві і, звичайно, грішитиме елементами тиску і економічного насильства. Для сьогоднішньої України складний один і другий шлях.

З іншого боку – маркетинг у системі охорони здоров’я не можна розглядати лише як ринок медичних послуг, не враховуючи реальну ситуацію із захворюваністю населення. З позицій чистої економіки можна було б задовольняти попит пацієнтів пропорційно до їх платоспроможності і диференційовувати рівень пропонованих послуг до рівня платоспроможності і таким чином досягати рівноваги “попит – пропозиція”.

Але попит в охороні здоров’я породжений в першу чергу проблемою – нездоров’ям. Ця проблема притаманна як окремій особі, що породжує вибірковий, індивідуальний попит, так і групою – соціумом, тоді це масовий попит, породжений не лише проблемою нездоров’я, а й проблемою безпеки. Так звані соціально-небезпечні захворювання окремих індивідів створюють загрозу для інших індивідів і при певному поширенні – загрозу для соціуму загалом. До таких проблем належать в першу чергу інфекційні та вірусні захворювання із значним рівнем контагіозності, венеричні захворювання, психічні захворювання, хвороби із не виясненим шляхом виникнення та передачі тощо. Хворий із цієї неблагонадійної групи може мати можливість оплатити медичну допомогу і перейти в розряд здорових або безпечних для оточуючих, а може і не мати такої можливості. Тоді оточуючим доведеться робити вибір: або оплачувати лікування такого індивіда, або витрачати кошти на свій захист. Завданням маркетингу буде в даній ситуації вирішити це питання як для соціуму так і для окремих індивідів.

На сьогодні в Україні, на жаль, це питання вирішується вкрай неефективно для обох сторін. Маємо надзвичайно серйозну проблему із туберкульозом, із СНІДом, із гепатитом, із венеричними захворюваннями, із хронічними психічно хворими тощо. Станом на 2011 рік Україна посідає 7-ме місце у Європі за рівнем захворюваності на туберкульоз. ВООЗ віднесла Україну у 2011 році до третьої категорії країн Європи— це країни з високим показником захворюваності на туберкульоз.  

Схема 7.3. Динаміка захворюваності на активний туберкульоз населення України за період 2000 – 2012 року

 

Не можемо знайти шляхів ні для лікування цього контингенту хворих, ні тим більше для захисту оточуючих.

В основу реформування системи охорони здоров’я завжди слід класти пріоритет інтересів хворої людини і під вирішення питання надання їй допомоги шукати шляхи матеріального забезпечення і фінансового підгрунтя.

 

ПІДПРИЄМСТВО, ЗАТРАТИ І РЕЗУЛЬТАТИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ.

 

 

1. Підприємство, його суть, головні ознаки і особливості в умовах ринкової економіки. Умови виникнення і діяльності підприємств. Форми підприємств та види в системі охорони здоров’я.

 

Підприємство – це основна організаційна ланка народного господарства України. Діяльність підприємств в Україні регламентує Господарський кодекс України (зі змінами №245-VII (245-18) від 16.05.2013), що встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності, яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. 
Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. 
 

 
Підприємство – 
це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому чинним законодавством.

 

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. 
Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту або модельного статуту. Підприємства незалежно від форми власності, організаційно-правової форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, мають рівні права та обов'язки. Воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство працює на основі свого статуту і здійснює будь-яку господарську діяльність, не заборонену законодавством України.

Підприємство створюється згідно рішення власника майна. Шляхи створення підприємства можуть бути найрізноманітніші і оговорені чинним законодавством, зокрема, функції власника можуть виконувати уповноважені ним органи чи підприємства засновники, чи окремі організації тощо.

У деяких випадках створення підприємства погоджується із Антимонопольним комітетом.

 

Схема 8.1. Характерні ознаки підприємства

 

Створеним вважається підприємство тоді, коли воно отримує державну реєстрацію і з цього ж дня набуває прав юридичної особи. Реєстрація в Україні регламентується Законом України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263 ). Гарантією реєстрації виступає свідоцтво про державну реєстрацію.

 

 
Свідоцтво про державну реєстрацію – 
документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи - підприємця;
 
 
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
 

 
Єдиний державний реєстр 
створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
 
 
З огляду на те, що значній частині сьогоднішніх студентів доведеться займатися приватною підприємницькою діяльністю, робимо акцент саме на такій формі організації підприємства. Тому наводимо дані, які більше цікавлять не юридичних, а саме фізичних осіб.
В Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі відомості щодо фізичної особи - підприємця:
ü   ім'я фізичної особи;
ü   ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків;
ü   місце проживання;
ü   основні види діяльності;
ü   дата та номер запису про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, дати та номери записів про внесення змін до нього;
ü   підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;
ü   серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;
ü   підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу - підприємця;
ü   дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;
ü   дані про перебування фізичної особи - підприємця в процесі припинення підприємницької діяльності;
ü   дата та номер запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем, а також підстава для його внесення;
ü   дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем, а також підстава для його внесення;
ü   місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;
ü   місцезнаходження реєстраційної справи;
ü   прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем;
ü   дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження.
Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:
-  перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
-  перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;
-  внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;
-  оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.
За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі:
-    десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації юридичної особи;
-    два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.
Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. 
В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення,умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. 
Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. 
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Етапи створення суб’єкта підприємницької діяльності

1.     Аналіз ситуації на ринку

2.     Вибір організаційно-правової форми підприємства

3.     Розробка бізнес-плану майбутньої діяльності

4.     Затвердження назви підприємства у Реєстраційній палаті

5.     Розробка статуту та інших установчих документів

6.     Нотаріальне засвідчення підписів на установчих документах

7.     Відкриття тимчасового рахунку в банку і внесення 50% статфонду

8.     Оплата збору за держреєстрацію підприємства

9.     Здача документів в органи державної реєстрації

10.                       Отримання протягом 5-ти днів свідоцтва про державну реєстрацію та статут підприємства

11.                       Отримання в статуправління присвоєного коду ЄДРПОУ

12.                       Нотаріальне завірення копій установчих документів та свідоцтва про реєстрацію підприємства

13.                       Виготовлення печатки та штампу у спеціалізованих фірмах

14.                       Постановка на обліку Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості,Державну податкову адміністрацію.

15.                        Відкриття розрахункового рахунку в банку

16.                       За необхідності отримання спеціальних дозволів – ліцензій на право зайняття окремим видом діяльності.

Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем проводиться за певним алгоритмом.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

ü  заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;

ü  копію довідки про включення заявника до Державного реєстру  фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

ü     документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за  проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

ü     якщо документи для проведення державної реєстрації  подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів, яка вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи - підприємця. Строк державної реєстрації фізичної особи - підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи - підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця із зазначенням номера і дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця для взяття фізичної особи - підприємця на облік.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). 
Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. 
Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. 
Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.
Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється цим Кодексом та іншими законами. 
Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: 
ü  приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); 
ü  підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); 
ü  комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; 
ü  державне підприємство, що діє на основі державної власності; 
ü  підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності). 
 
 
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. 
 
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством інформує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. 
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 
Поділ підприємств за обсягом господарського обороту та чисельністю працюючих:

Суб’єктами мікро підприємництва є: 

Фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України; юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

В системі охорони здоров’я чисельність працюючих у малому підприємстві не може перевищувати 25 чоловік. У сфері науки та науковому обслуговуванні – 100 чоловік.

 
Суб’єктами малого підприємництва є: фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України; юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро,визначену за середньорічним курсом Національного банку України. 
Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

 Поділ підприємств за формами власності на засоби виробництва:

Приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи. У системі охорони здоров’я – це приватні лікарські кабінети чи приватні аптеки.

Колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу.

Господарське товариство, засноване на власності об’єднання громадян.

Комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, наприклад, станції швидкої та невідкладної допомоги.

Державне підприємство, засноване на власності держави.

 

Орендні підприємства

можуть бути створені на основі оренди майна виробництва, цехів, відділень чи інших підрозділів державного підприємства.

Орендне підприємство діє на підставі статуту, що затверджується загальними зборами (конференцією) його трудового колективу. За ним може бути збережена назва підприємства, взятого ним в оренду за рішенням відповідних державних органів.

 Поділ підприємств за способом об’єднання:

Асоціації –

це об’єднання організацій чи осіб для досягнення конкретних цілей.

Слід відмітити, що асоціація – це добровільне об’єднання підприємств, об’єднань, установ, громадян тощо і створюються за рішенням засновницького з’їзду. Асоціація зберігає самостійність кожного її члена, не обмежує ініціативу у комерційній та іншій діяльності і водночас допомагає об’єднати зусилля всіх для вирішення поставленої мети.

Яскравим прикладом такого об’єднання є Всеукраїнська громадська організація «Фармацевтична Асоціація «ФАРМУКРАЇНА», яка є добровільною Всеукраїнською громадською організацією, створеною на основі єдності інтересів для спільної реалізації прав і свобод фахівців системи охорони здоров’я, зайнятих науково-дослідницькою і практичною роботою у фармацевтичному секторі галузі охорони здоров’я та суміжних дисциплін, з метою об’єднання зусиль працівників фармації, науковців, представників засобів масової інформації, установ охорони здоров’я України, інших зацікавлених осіб та установ охорони здоров’я України для сприяння науковим розробкам з питань теорії і практики охорони здоров’я в галузі фармації та суміжних дисциплін, задоволення та захисту спільних інтересів членів Асоціації.

Концерни

утворюються на основі добровільного об’єднання та договірних відносин економічно відокремлених підприємств та організацій незалежно від форм власності з метою об’єднання зусиль для розширення виробництва, успішного функціонування в умовах ринкових відносин, забезпечення соціального розвитку колективів та захисту їх інтересів.

Підприємства та організації, які увійшли в концерн, вибувають із підпорядкування міністерств і стають організаційно єдиними і самостійними у своїй господарській діяльності.

Найбільший хіміко-фармацевтичний концерн – Bayer, який займає ключові світові позиції в таких галузях як охорона здоров'я, захист рослин і виробництво високотехнологічних матеріалів.

Bayer AG визначає мету і стратегію для всієї Групи Bayer. Три субконцерни і три сервісні компанії, що входять в концерн, є самостійними організаціями, які працюють під керівництвом керуючої холдингової компанії. Корпоративний центр підтримує ініціативи Ради Директорів концерну Bayer, спрямовані на досягнення стратегічних цілей компанії.

Місія компанії ґрунтується на слогані: Science For A Better Life (Наука для кращого життя) і підкреслює прагнення Bayer до створення нових технологій, які сприяють розвитку людства і поліпшення якості життя.

Група Bayer дотримується принципів сталого розвитку, визнає і приймає свою роль соціально і етично відповідального «корпоративного громадянина». Економіка, екологія та соціальна відповідальність є рівнозначними цілями корпоративної політики.

Bayer ConsumerCare - це підрозділ безрецептурних препаратів у складі Bayer HealthCare, який є одним з найбільших в світі виробників безрецептурних препаратів і біологічно активних добавок. На даний момент компанія Bayer займає третє місце на ринку препаратів, що відпускаються без рецептів.

ТОВ «Байєр» в Україні є частиною глобального концерну Bayer AG зі штаб-квартирою в Леверкузені, Німеччина. В Україну компанія Bayer веде бізнес з 1992 року.

ТОВ «Байєр» в Україні представляє на сьогодні такі напрямки діяльності як: Bayer HealthCare, Bayer CropScіence, Bayer MaterіalScіence, забезпечуючи своїх споживачів широким спектром продуктів.

Спільні підприємства –

форма міжнародного співробітництва. В основному спільні товариства створюються під майбутні інвестиції.

Для прикладу такого утворення можна взяти компанію СП «Технології та інвестиційний консалтинг» (СП "ТИКОН"). Компанія спеціалізується в сфері інвестиційного консалтингу та навчання. Основний проект - впровадження в Україні інформаційної технології планування та аналізу ефективності інвестицій Project Expert (партнер - фірма "ЕКСПЕРТ СИСТЕМ" (Група компаній ПРО-ІНВЕСТ).

 

Консорціум

створюється підприємствами будь-якої форми власності та банками як тимчасове об’єднання для вирішення конкретних завдань – реалізації конкретних цільових програм і проектів, в тому числі науково-технічних, будівельних, природоохоронних та інших. Після виконання свого завдання консорціум припиняє свою діяльність.

Прикладом такого утворення в системі охорони здоров’я може слугувати Створений Тернопільським державним медичним університетом «Міжнародний науково-освітній інноваційно-технологічний консорціум медичних ВНЗ і ВНЗ фізичного виховання і спорту».  Основною метою діяльності Консорціуму є формування сучасної ефективної корпоративної системи підготовки кваліфікованих професійних фахівців і наукових кадрів нового рівня в сферах охорони здоров'я, фізичного виховання і спорту (зокрема здоров'я людини, фізичної реабілітації, фітнесу та рекреації), а також створення ефективної інноваційної системи сфери медичної освіти та науки фізичного виховання і спорту, реалізація інноваційних проектів на основі інтеграції наукового, освітнього, лікувально-профілактичного, інноваційного та технологічного потенціалу організацій - членів Консорціуму, впровадження результатів інноваційної діяльності Консорціуму в області медичної освіти, фізичного виховання і спорту, пов'язаних з ними сфер діяльності.

Селянське (фермерське) господарство –

створене з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції і засноване переважно на особистій праці громадянина і праці членів його сім’ї.

 

Агрофірми –

це об’єднання сільськогосподарських структур, які згуртовують виробництво, збереження, переробку і реалізацію продукції, виготовленої із власної та заготовленої сільськогосподарської сировини.

Паралельно із власним виробництвом вони можуть розвивати й інші промисли, створювати малі підприємства тощо. У діяльності агрофірм на договірних засадах можуть брати участь інші підприємства та організації.

 

Кооперативи –

це об’єднання громадян (не менше 3 чоловік) для виробничої, торгівельної чи іншої діяльності. Кооператив працює на основі статуту, затвердженого колективом.

Обслуговуючий кооператив «Академмістечко». Кооператив «Народне здоров’я» має з а мету моральне оздоровлення суспільства, виховання в суспільстві дбайливого ставлення до Природи, фізичне оздоровлення суспільства, підготовка управлінських кадрів - універсальних фахівців з кооперативної економіки, забезпечення продовольчої безпеки громадян, розвиток ідей моральної економіки здорового глузду, плекання в суспільстві культури мислення, підтримка процесу формування моделі общинного укладу життя людей з власними освітніми та моральними стандартами, підтримка процесу формування нового укладу аграрних поселень, консолідація тверезих сил суспільства.

 

 Поділ підприємств за формою відповідальності:

 

Товариства з обмеженою відповідальністю –

це товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів

 

Товариства з додатковою відповідальністю –

це товариство, статутний фонд якого поділений на частки і їх розмір визначений установчими документами, як і в товариства з обмеженою відповідальністю. Але учасники такого товариства несуть відповідальність не лише в межах їх вкладів у статутний фонд, а й належним їм майном в кратності до розміру вкладу.

 

Товариства з повною відповідальністю (повне товариство )–

це товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном

В установчому договорі повного товариства визначається розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі в справах товариства. Ведення справ товариства може здійснюватися всіма учасниками, або одним чи кількома, які виступають від імені товариства і здійснюєть діяльність за загальною згодою всіх учасників. Обсяг повноважень у такому випадку визначається дорученням, яке має бути підписано рештою учасників товариства.

Щодо назви повного товариства, то вона складається з імені чи назви його учасників і вказанням «повне товариство». Коли ж використовуються ім’я лише одного учасника, то додається вказівка «і компанія», наприклад, «Козаченко і Ко».

Перевагою повного господарчого товариства в системі охорони здоров’я є те, що кожен учасник займається медичною практикою від імені товариства і несе відповідальність за зобов’язаннями товариства, що створює достатньо привабливе поле для інвесторів, високу відповідальність учасників і призводить до швидкого накопичення коштів. Солідарна відповідальність учасників породжує як високу відповідальність так і високі ризики, бо за невдачі одного учасника нестимуть збитки всі решта члени товариства.

Акціонерним називається товариство,

яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність по зобов’язаннях тільки майном товариства.

Акціонерні товариства – це організації, створені за угодою юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх вкладів з метою здійснення господарської діяльності. Акціонерні товариства можуть бути відкритими, коли їх акції можуть розповсюджуватись шляхом відкритих торгів та закритими, коли їх акції розповсюджуються лише серед засновників.

Заклади охорони здоров'я, які діють у формі акціонерних товариств мають певні переваги в необмежені можливості формування фінансових ресурсів шляхом емісії акцій і облігацій. Це дає їм можливості певного розвитку, досить високу конкурентоздатність та можливість швидкого переливу капіталу з однієї сфери діяльності в іншу за рахунок відчуження і придбання акцій. З іншого боку форма акціонерного товариства не дозволяє оперативно реагувати на зміну ситуації в зовнішньому середовищі медичного бізнесу через широкий масштаб діяльності, відкритість інформації про результати діяльності може бути використана конкурентами для псування "іміджу" закладу або використання його позитивного досвіду у власних цілях тощо. Також існують певні обмеження, порівняно з державними закладами, як певні види експертизи, використання наркотичних та сильнодіючих медикаментів, обмеження у певних видах діяльності, про що йшлося вище.

Командитне товариство –

це товариство, яке включає поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства.

Кожна організаційно-правова форма підприємницької діяльності має свої переваги та недоліки у питаннях відповідальності, оподаткування, розмірах стартового капіталу, оптимальності управління, нюансах ліквідації тощо, які слід враховувати на стадії формування підприємства.

Суб’єктами підприємництва в системі охорони здоров’я є заклади охорони здоров’я. Визначення закладу охорони здоров’я дає стаття 3 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ:

Заклади охорони здоров’я –

підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

 

Схема8. 2 Структура типової центральної районної лікарні

 

Перелік лікувально-профілактичних закладів, які надають первинну, вторинну та третинну допомогу, затверджений відповідним наказом МОЗ України від 28.10.2002  N 385 “Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістіві з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров'я.” із змінами внесеними Наказом МОЗ України N 1036 від 10.12.2012.

У даному наказі перелік лікувальних закладів не розбитий на заклади первинної, вторинної та третинної медико-санітарної допомоги, а диференціюється на лікувально-профілактичні (лікарняні, амбулаторно-поліклінічні, санаторно-курортні заклади, заклади переливання крові, швидкої та екстреної медичної допомоги), санітарно-профілактичні заклади (санітарно-епідеміологічні та заклади санітарної просвіти), фармацевтичні (аптечні) заклади (аптека, аптечна база, база – склад медичної техніки, база спецмедпостачу, контролльно-аналітична лабораторія, лабораторія з аналізу якості лікарських засобів, магазин медичної техніки, медичної оптики), заклади медико-соціального захисту (будинок дитини, обласний центр (бюро) медико-соціальної експертизи), інші заклади (бюро судово-медичної експертизи, Головне бюро судово-медичної експертизи України, інформаційно-аналітичний центр медичної статистики, молочна кухня, центр медичної статистики МОЗ України).

Згідно з вищезгаданим наказом МОЗ подаємо визначення деяким лікувально-профілактичним закладам.

Заклад, що надає медичну допомогу хворим з однієї або декількох основних спеціальностей, є амбулаторією, а з багатьох спеціальностей – поліклінікою. Амбулаторія і поліклініка можуть надавати медичну допомогу і вдома.

Амбулаторія загальної практики - сімейної медицини - лікувально-профілактичний заклад, який в межах своєї діяльності забезпечує проведення комплексу профілактичних заходів з попередження і зниження захворюваності, інвалідності і смертності, раннього виявлення захворювань, надає прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню кваліфіковану первинну лікувально-профілактичну допомогу, здійснює його диспансеризацію та моніторинг за станом здоров'я.

Лікарня –

лікувально-профілактичний заклад, призначений для надання стаціонарної медичної допомоги хворим. Лікарня, де надається допомога з однієї лікарської допомоги, називається спеціалізованою, а з багатьох спеціальностей – багатопрофільною.

Однопрофільні лікарняні заклади створюються для надання медичної допомоги населенню певної території (міста чи району), спеціалізовані - для надання спеціалізованої медичної допомоги населенню регіону (республіки, області, міста в містах Києві, Севастополі). У своєму складі лікарня може мати поліклініку чи амбулаторію.

Центральна районна лікарня –

це лікарня, на яку покладені функції управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади району або одночасно функції управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади сільського району і управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади міста ( у містах республіканського підпорядкування, які не мають районних управлінь охорони здоров’я).

Центрами є лікувальні заклади або їх структурні підрозділи, диспансери, пологові будинки та інші, які виконують функцію головного закладу з організації і надання медичної і медикаментозної допомоги закріпленому населенню. Заклад, який виконує функцію центру, як правило, зберігає свою назву згідно з переліком.

Територіальне медичне об'єднання - це комплекс лікувально-профілактичних та інших закладів, функціонально і організаційно пов'язаних між собою з метою інтеграції і ефективного використання трудових і матеріальних ресурсів для досягнення найкращих кінцевих результатів у наданні медичної допомоги населенню.

Медико-санітарна частина –

це міська поліклініка або міська лікарня з поліклінікою, призначені виключно для надання медичної допомоги робітникам промислових підприємств, будівельних організацій, підприємств транспорту.

До складу медико-санітарної частини можуть входити й інші заклади охорони здоров'я.

Клінічні лікувально-профілактичні заклади –

це заклади, на базі яких розташовані структури вищих медичних закладів, медичних науково-дослідних інститутів і спільно з ними ведеться робота із забезпечення лікувально-діагностичного процесу, підготовки і перепідготовки медичних кадрів та проведення медичних наукових досліджень в обсязі хоча б 50%.

Клінічним є лікувально-профілактичний заклад охорони здоров'я, який не менше ніж на 50 відсотків використовується для розташування структурних наукових і навчальних підрозділів (кафедри, лабораторії та ін.) вищих медичних навчальних закладів III, IV рівнів акредитації, закладів післядипломної освіти, науково-дослідних інститутів і спільної роботи із забезпечення лікувально-діагностичного процесу, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних кадрів та проведення і впровадження в практику медичних наукових досліджень.

Лікувально-профілактичні заклади (лікарні, пологові будинки та інші), що входять до складу медичних науково-дослідних закладів або підпорядковані медичним науково-дослідним закладам, називаються клініками.

 

Міська лікарня швидкої медичної допомоги –

це міська лікарня, де надається виключно екстрена стаціонарна допомога.

Назва "міська лікарня швидкої медичної допомоги" присвоюється тільки міській лікарні, яка використовується виключно для надання екстреної стаціонарної допомоги.

Диспансери - лікувально-профілактичні заклади, що надають медичну допомогу населенню з певних груп захворювань та забезпечують диспансеризацію населення. Диспансери можуть мати у своєму складі стаціонар. Диспансери з чисельністю лікарів амбулаторного приймання менше 5 створюватись та функціонувати не можуть.

Медичні пункти (лікарські, фельдшерські), кімнати матері і дитини

 організовуються на вокзалах, пристанях, станціях на залізничному, водному, повітряному і автомобільному транспорті і входять до складу відповідних закладів охорони здоров’я.

Фельдшерські, фельдшерсько-акушерські пункти, сільські лікарські амбулаторії та дільничні лікарні організовуються в сільських населених пунктах, об'єктах будівництва за межами населених пунктів. 

Лікарня “Хоспіс” –

лікувально-профілактичний заклад для надання медичної допомоги невиліковним хворим, що функціонує за рахунок місцевого бюджету, додаткового фінансування підприємствами, спонсорами, добродійних пожертвувань організацій, фізичних та юридичних осіб.

Самостійні молочні кухні можуть організовуватись при обсязі роботи понад 12 тис. порцій молока і молочних сумішей на день.

Аптека –

заклад охорони здоров'я, основним завданням якого є забезпечення населення, закладів охорони здоров'я, підприємств, установ і організацій лікарськими засобами і виробами медичного призначення.

Аптека, на яку покладено організаційно-методичне керівництво аптеками району (міста), називається центральною районною (міською) аптекою. Аптека, яка призначена для переважного забезпечення однієї або декількох лікарень, інших закладів охорони здоров'я, а також населення медикаментами і предметами медичного призначення, називається відповідно лікарняною або міжлікарняною аптекою.

Мережа й організаційна структура державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я встановлюються головним державним санітарним лікарем України, інших державних органів - головними державними санітарними лікарями відповідних державних органів за погодженням з головним державним санітарним лікарем України.

 

2. Акредитація лікувально-профілактичних закладів України

 

Удосконалення системи підвищення якості та безпечності послуг, які надають медичні заклади гарантує акредитація лікувально-профілактичного закладу.

Нею офіційно визнається, що заклад охорони здоров'я має умови для медичної допомоги, медичні працівники відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Сьогодні, згідно з діючими нормами, проходження акредитації - обов'язкова вимога Ліцензійних умов для усіх закладів охорони здоров'я та фармацевтичних (аптечних) установ.

Схема8.3 Частка акредитованих закладів, що провадять медичну практику в Україні

 

Постанова КМ України від 15 липня 1997 р. № 765«Про затвердження Порядку акредитації закладу охорони здоров'я» із змінами затвердженими Постановою КМ України від 17 грудня 2012 р. № 1216 декларує, що акредитації підлягають всі заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності. Перша акредитація закладу проводиться через два роки від початку провадження діяльності. Наступні акредитації проводяться кожні три роки.

Акредитація закладу охорони здоров’я –

це офіційне визнання наявності у закладі охорони здоров’я умов для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров’я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам

Акредитацію закладів, крім фармацевтичних (аптечних) закладів, проводить Головна акредитаційна комісія, а акредитацію фармацевтичних (аптечних) закладів - Головна комісія з акредитації фармацевтичних (аптечних) закладів, що утворюються при МОЗ, та акредитаційні комісії, що утворюються при Міністерстві охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділах охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

Для проходження акредитації заклад подає заяву про проведення акредитації та документи згідно з переліком обов’язкових документів, що додаються до заяви про проведення акредитації.

 Відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія у двомісячний строк з дня подання закладом заяви про проведення акредитації здійснює розгляд поданих закладом документів на предмет їх відповідності переліку, визначеному цим Порядком, та формує експертні групи для проведення оцінки відповідності закладу стандартам акредитації (далі - експертна оцінка).

Перелік обов’язкових документів, що додаються до заяви про проведення акредитації закладу охорони здоров’я

ü Копія положення (статуту) закладу, засвідчена в установленому законодавством порядку

ü Копія ліцензії (копії ліцензій за наявності) на провадження господарської діяльності з медичної практики, виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами

ü Копії документів, що підтверджують право користування приміщенням та обладнанням, необхідним для надання медичної допомоги, засвідчені в установленому законодавством порядку

ü Затверджена структура закладу

ü Звіт про медичні кадри (за формою, затвердженою МОЗ)

ü Висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи, виданий за місцем провадження діяльності, про відповідність закладу, крім фармацевтичних (аптечних) закладів, вимогам санітарних норм і правил

ü Звіт закладу про лікувальну роботу та/або фармацевтичну діяльність, проведену за останні три роки, а у разі першої акредитації - за останні два роки (за формою, затвердженою МОЗ, відповідно до типу закладу)

ü Аналіз діяльності закладу щодо якості медичної допомоги та/або фармацевтичної діяльності та критерії її оцінки

ü Копія свідоцтва про атестацію клініко-діагностичної та/або контрольно-аналітичних та інших вимірювальних лабораторій (у разі їх наявності у структурі закладу)

ü Копії раніше виданих акредитаційних сертифікатів, якщо такі видавалися

 Розроблена система акредитації полягає в тому, що пропонується перелік стандартів структури, діяльності, організації та якості, яким повинен відповідати ЛПЗ, що претендує на статус акредитованого і на практиці, гарантує високий рівень своєї діяльності.

Акредитація (від лат. accredo –довіряю) –

це оцінка діяльності ЛПЗ згідно з вимогами стандартів, які характеризують структуру, процес та кінцеві результати роботи установи.

Акредитація проводиться в інтересах ЛПЗ після значної підготовчої роботи, бо наявність сертифіката має вплив на престиж, конкурентноздатність і фінансову стабільність. Наявність акредитаційного сертифікату визначає професійний рівень ЛПЗ і свідчить про його громадське визнання.

Принциповим елементом успіху всієї процедури акредитації є стандартизація методологічних підходів до оцінки різних ЛПЗ, для чого зацікавлені сторони сприяють розробці загальних, уніфікованих стандартів та критеріїв діяльності, що гарантують високу якість медичної допомоги.

В основі даних стандартів акредитації закладені ті комплексні показники, які, на думку спеціалістів, можуть відобразити якість та ефективність функціонування ЛПЗ як єдиного механізму.

Запропонований комплекс стандартів містить широкий набір сучасних професійних досягнень та критеріїв, що відносяться до всіх сфер діяльності закладів.

Основна ідея, закладена в систему акредитації, -

це віра в те, що керівництво і працівники ЛПЗ бажають надавати лікувально-профілактичну допомогу найвищої якості, але їм необхідні рекомендації в тому, як досягнути цього в умовах обмежених ресурсів і можливостей їх використання.

 

Стандарти у всіх розділах адаптовані для різних типів ЛПЗ, згруповані за схемою служб та направленістю дії, включаючи структуру закладу, управління, організацію роботи, адміністрацію, кадри, економічні та фінансові аспекти діяльності, метрологічне забезпечення, санітарно-епідеміологічне благополуччя тощо, що є необхідним для отримання узагальненої цілісної картини функціонування закладу, моніторинг якої проводиться згідно із загальноприйнятою схемою, що включає збір інформації про обслуговування пацієнтів, періодичну оцінку цієї інформації з метою висвітлення важливих проблем в якості обслуговування, після виявлення останніх – розробка та виконання відповідних заходів коротко – і довготермінового характеру, оцінка їх ефективності і регулярне інформування про результати проведених заходів.

Порядок державної акредитації закладу охорони здоров’я регламентований Постановою Кабінету Міністрів № 765 від 15.07. 1997 року.

Акредитація ЛПЗ проводиться спеціальними акредитаційними комісіями за схемою, приведеною на Схема8.2.

Перед процедурою акредитації кожному ЛПЗ пропонується подати до акредитаційної комісії результати проведеної самооцінки (самоакредитація проводиться адміністрацією ЛПЗ самостійно) з метою самоаналізу і полегшення діяльності експертів акредитаційних комісій.

Однією з основ акредитаційної експертизи є оцінка відповідності ЛПЗ певному виду лікувально-профілактичної допомоги, яка в ньому надається (первинна, вторинна, третинна).

Акредитація проводиться на основі відповідності закладу певним групам стандартів. Окремо виділена група стандартів для оцінки санаторно-курортних закладів.

Схема8.4 Схема акредитації закладу охорони здоров’я

 

Стандарти акредитації лікувальлно-профілактичних закладів –

це вимоги до процесу, умов, результатів медико-санітарної допомоги в лікувально-профілактичному закладі.

Стандарти розроблені на основі аналізу існуючої нормативної бази системи охорони здоров’я України, досвіду провідних спеціалістів галузі, а також результатів експерименту по акредитації у різних лікувально-профілактичних закладах України.

         Процес акредитації полягає у визначенні стандартів, їх оцінці, аналізу та присудженню закладу відповідної акредитаційної категорії (див. Схема)

Схема8.5 Схема процесу акредитації ЛПЗ
 
 

 


Результати проведеної експертної оцінки вносяться до експертного висновку про відповідність закладу стандартам акредитації, в якому зазначаються пропозиції щодо акредитації закладу та присвоєння останньому на підставі затверджених МОЗ критеріїв акредитації відповідної акредитаційної категорії (друга, перша, вища) або відмови в акредитації.

На підставі розгляду поданих закладом документів, експертних висновків відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія у місячний строк приймає рішення або про акредитацію закладу та присвоєння закладу певної акредитаційної категорії (друга, перша, вища), або про відмову в акредитації, або про необхідність проведення у місячний строк повторної експертної оцінки.

Відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія протягом 10 робочих днів інформує заклад про прийняте рішення.

Стандарти державної акредитації лікувально-профілактичних закладів затверджені Наказом МОЗ України 14.03.2011 N 142

Акредитаційні стандарти зведені в кілька основних окремих груп, кожна з яких складається із кількох десятків детальних стандартів. Наведемо деякий розподіл стандартів акредитації згідно видів лікувально-профілактичної допомоги для багатопрофільних лікувально-профілактичних закладів.

 

Критерій –

це показник, який встановлює відсоткове співвідношення набраної медичним закладом суми балів відносно максимально можливої суми балів при оцінці досягнень стандартів.

 

Критерії встановлюють показники досягнення медичним закладом стандартів акредитації при проведенні експертизи його відповідності до вказаних стандартів з метою подальшого визначення акредитаційної категорії чи відмови в державній акредитації медичному закладу.

Оскільки різні види лікувально-профілактичної допомоги з врахуванням її специфіки вимагають різної структурно-функціональної організації ЛПЗ, у стандартах, окрім оцінки ступеня відповідності, передбачена оцінка відповідності виду лікувально-профілактичної допомоги (первинна, вторинна, третинна). Кожен стандарт оцінюється за бальною шкалою:

невідповідність – 0 балів,

мінімальна відповідність – 1 бал,

часткова відповідність – 2 бали,

повна відповідність – 3 бали

 

За сумою набраних балів проводиться градація на категорії акредитації:

вища категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить 92% і вище від максимально можливої;

1 категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить не нижче 81% від максимально можливої;

2 категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить не нижче 75% від максимально можливої.

 

Схема 8.6 Стандарти акредитації

 

         Якщо лікувально-профілактичний заклад у процесі акредитації набрав суму балів нижче 75% від максимально можливої, акредитаційний сертифікат не видається, а акредитаційна комісія дає пропозиції відповідним органам охорони здоров’я, які виносять рішення щодо подальшої діяльності такого закладу на основі наказу МОЗ України №287 від 29 вересня 1997 року “Про акредитацію закладів охорони здоров’я”.

УВАГА! Після вступу в силу останніх змін до Ліцензійних умов здійснення медичної практики (наказ МОЗ України від 30.11.2012 р. № 981) МОЗ України та органами прокуратури посилено увагу до медичних закладів, які ухиляються від проходження акредитації. Виявлення відсутності акредитаційного сертифікату після 2-х років функціонування медичного закладу при перевірці ліцензійних умов комісією МОЗ України може призвести до негативних юридичних наслідків, у т.ч. анульовання ліцензії.

 

3. Госпрозрахунковий (комерційний) тип організації діяльності підприємства та його основні принципи

 

Госпрозрахунок запроваджувався з метою максимізації самостійності та ефективності виробництва та підвищення якості продукції в період, коли в соціалістичній економіці колишнього Радянського Союзу почали назрівати прояви занепаду. Було розроблено дві моделі госпрозрахунку.

Базою діяльності госпрозрахункових господарських одиниць була їх максимальна самостійність визначення діяльності та відповідальність за результати, звідки і витікали основні принципи їх діяльності. Основним інструментом горизонтальних взаємовідносин між окремими господарськими одиницями була угода. В основі управління цими структурами лежали економічні важелі впливу, які виступали стимулюючим чи каральним чинником у всіх ланках діяльності в досягненні мети кожної господарської одиниці – досягнення максимального прибутку за мінімальних затрат при максимальній орієнтації на споживачів.

Основним принципом діяльності госпрозрахункової структури є організаційна і господарська самостійність, що полягає у самотійному визначенні стратегії господарства, самостійній організації своєї діяльності для досягнення визначеної мети і самостійному розпорядженні продуктивними силами (предметами праці, засобами виробництва та робочою силою).

Іншим важливим і визначальним принципом діяльності є матеріальна зацікавленість трудового колективу у позитивних результатах їх діяльності. Чим вища і об’єктивна ця зацікавленість, тим вищі результати діяльності.

Третім визначним принципом діяльності госпрозрахункової структури є самоокупність. Саме рентабельність підприємства є гарантом його успішної діяльності – витрати однозначно повинні перекриватись доходами такою мірою, щоб забезпечувалось розширене відтворення підприємства. В противному випадку госпрозрахункова структура ризикує працювати за принципом: “Тату, закінчуйте продавати, вже немає чим здачу давати!”.

І останній, найважливіший принцип діяльності госпрозрахункової структури – це принцип відповідальності за свою діяльність. У даному випадку ця відповідальність базується в основному на матеріальній відповідальності. Стосовно працюючих цей принцип тісно пов’язаний із матеріальною зацікавленістю, а щодо підприємства – то відповідальність за порушення чи недопрацювання загрожує штрафними санкціями, збитками, банкрутством і навіть конфіскацією майна.

Схема 8.7 Принципи діяльності госпрозрахункових структур

 

Для запровадження та удосконалення госпрозрахункового механізму в системі охорони здоров’я було розроблене спеціальне “Положення про новий господарський механізм у системі охорони здоров’я”, яке затвердила Комісія по удосконаленню госпрозрахункового механізму при Раді Міністрів СРСР 23 червня 1989 року.

Новий господарський механізм у системі охорони здоров’я передбачав

широке впровадження економічних методів управління, перехід від галузевого до територіального принципу управління в охороні здоров’я. Планувалось, що основна частина коштів та ресурсів, необхідних для комплексного і пропорційного розвитку системи охорони здоров’я буде знаходитись у розпорядженні місцевих рад народних депутатів.

Найголовнішою метою Нового господарського механізму в системі охорони здоров’я було забезпечення якості медичної допомоги, значне піднесення зацікавленості медичних працівників у результатах їхньої праці, а пацієнтів - у збереженні їх здоров’я.

Для реалізації цієї мети було заплановано заходи, які наближено можна подати у такій редакції:

-       дозволити закладам охорони здоров’я надавати платні медичні послуги;

-       кошти на медичну допомогу виділяти не по окремих статтях кошторису, зокрема, на кількість ліжок, а з розрахунку на душу населення,враховуючи вік, стать, екологічні умови тощо;

-       кошти на медичну допомогу виділяти не на стаціонари, а на поліклінічні заклади, а останні відшкодовуватимуть стаціонарам проліковування хворих;

-       невикористані кошти лікувально-профілактичними закладами не повертатимуться, а використовуватимуться на потреби власного розвитку за рішенням трудового колективу;

-       оплату праці медичних працівників проводити за кінцевими результатами діяльності;

-       широко запроваджувати використання матеріального стимулювання.

Такі економічні важелі повинні були стимулювати в першу чергу лікарів лікувати хворих швидко і надзвичайно якісно, з високим ступенем ефективності. Інакше кажучи, хворого треба було вилікувати якнайдешевше, якнайшвидше і на якомога довший період часу, а ще краще, зробити так, щоб вони зовсім не хворіли. Лише при виконанні таких умовах у медичних працівників залишалось найбільше коштів для власного використання.

На жаль, Новий господарський механізм у системі охорони здоров’я через політичні реформи не був запроваджений. Але деякі елементи, зокрема фінансування охорони здоров’я із розрахунку на душу населення, впроваджені сьогодні в систему охорони здоров’я України. Вирваний із контексту цілісної системи епізод, звичайно не може призвести до позитивних наслідків, а про проблеми, породжені таким підходом, говориться в розділі “Фінансування охорони здоров’я”

 

 

4. Затрати виробництва і підприємства. Собівартість продукції та шляхи її зниження

 

Будь-яке виробництво неможливе без попередніх базових затрат. Лише Бог був творцем у тому розумінні, що з нічого створив світ - людина може лише перетворювати. Щоб перетворити щось у певний продукт – це щось треба мати, отже, початкові затрати у будь-якому виробництві будуть завжди, і вони представляють собою минулу уречевлену та живу працю людей. Або можна сказати, що цими початковими затратами будуть затрати на предмети праці, засоби праці та вартість затраченої праці.

Затрати можна розглядати як у речовій формі, так і у вартісній. У вартісній вони в основному виступають як економічні витрати.

 

Економічні витрати –

це ті платежі, які повинен зробити виробник за всі використовувані ресурси.

 

Економічні витрати складаються із двох частин: явних витрат та неявних витрат. Явні витрати ще називають розрахунковими або бухгалтерськими, або грошовими витратами. Це платежі за ресурси: електроенергію, паливо, сировину, працю тощо. Неявні витрати - це ті, за які підприємство явно не платить, бо ці ресурси є його власність, наприклад, управлінські навики власника, частина капіталовкладень тощо. Неявні витрати ще називають безповоротними витратами, оскільки вони вже зроблені (куплений будинок або обладнання) і їх неможливо повернути назад, тому вони не повинні впливати на прийняття економічного рішення.

 

Валові витрати закладів охорони здоров'я діляться на прямі та непрямі.

До прямих витрат відносяться витрати, які можна обрахувати прямими розрахунками. Це витрати на:

 - оплату праці;

 - відрахування на соціальне страхування та до цільових фондів;

 - харчування хворих;

 - придбання медикаментів, перев'язувальних і дезінфікуючих засобів та інших матеріалів;

 - амортизація медичного чи іншого обладнання, що використовується для надання послуги;

 - придбання м'якого інвентарю;

 - інші витрати.

Витрати на оплату праці обраховуються на підставі чинних розмірів посадових окладів та інших умов оплати праці, передбачених чинним законодавством. Інші прямі витрати визначаються застосуванням відповідних норм та нормативів за статтями матеріальних витрат. При відсутності затверджених у встановленому порядку норм чи нормативів для визначення витрат застосовуються розрахункові показники, які можуть об'єктивно обгрунтувати потребу в коштах (середній розмір витрат у порівняльних умовах за ряд попередніх років, повний перелік матеріалів, товарів чи видів послуг та ціни і розцінки на них тощо).

  Непрямі витрати - це витрати, що пов'язані з діяльністю закладу в цілому і не можуть бути обраховані прямими обрахунками. До непрямих витрат відносяться:

 - канцелярські, господарські витрати;

 - відрядження та службові роз'їзди;

 - амортизація основних фондів, крім медичного та іншого

обладнання, що враховано в прямих витратах;

- інші непрямі витрати.

Розрахунки непрямих витрат здійснюються з урахуванням конкретних умов функціонування закладу в цілому та структурних підрозділів, що надають екстрену медичну допомогу іноземним громадянам. Їх сума визначається, як правило, у відсотках від загальної суми витрат закладу за тими чи іншими статтями витрат або елементами витрат пропорційно до площі чи кубатури займаних приміщень (витрати на опалення, освітлення, поточний та капітальний ремонт), кількості хворих, що проходять лікування, чи кількості працівників (витрати на холодне і гаряче водопостачання) і т.д.

Слід звернути увагу, що підприємство не несе матеріальних затрат на створення додаткового продукту, який створюється виключно робочою силою. Лише цей додатковий продукт і дає можливість підприємству отримувати прибуток. Величина цього прибутку залежить від багатьох чинників і пов’язаний він із суспільними затратами. Порівняння власних затрат із суспільними і дає можливість визначити собівартість власної продукції.

 

Собівартість–

це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції

 

У собівартість входять виробничі і позавиробничі витрати. До виробничих відносять амортизаційні відрахування і ресурси, а до позавиробничих – затрати на реалізацію продукції, її рекламу, підготовку кадрів, а також наукові розробки, пов’язані із виробництвом та реалізацією даного продукту. Собівартість можна визначати як для всієї виготовленої продукції, так і для окремого виду продукту. Можна також визначати собівартість продукції окремого підприємства так і цілої галузі.

Головним і найдієвішим чинником, що змушує зменшувати собівартість, є конкуренція. Шляхами зниження собівартості є здешевлення сировини, зростання продуктивності праці, масимально ефективне використання наявного обладнання тощо.

Собівартість медичної послуги–

це грошовий вираз поточних витрат лікувального закладу, зумовлених наданням діагностичних, лікувальних, реабілітаційних, профілактичних та інших послуг населенню.

Основою для розрахунку всіх показників собівартості лікувального закладу виступає розрахунок собівартості медичної процедури. Тому саме медичну процедуру можна вважати основною одиницею калькулювання. Собівартість медичної процедури складається з калькулювання поточних витрат закладу, згрупованих відповідно до статтей кошторису. До поточних витрат належать витрати основного структурного підрозділу, а також витрати параклінічних та допоміжних служб задіяних у виконанні даної процедури. Таким чином, медична процедура є основною одиницею обліку, планування та нормування витрат, є об’єктом організації робочого місця і основним елементом формування технологічної схеми лікування та діагностики.

 

Схема8.8 Формування собівартості лікувального закладу.

 

 

5. Прибуток і рентабельність. Розподіл прибутку. Ефективність роботи підприємства і шляхи її підвищення

 

Собівартість є головним індикатором прибутковості або збитковості підприємства. Зниження собівартості є головним засобом зростання прибутку підприємства. Адже саме прибуток є головною метою діяльності комерційного підприємництва.

В системі охорони здоров’я діяльність комерційних закладів пов'язана з стоматологічними, косметичними, гінекологічними, ортопедичними послугами та функціональною та лабораторною діагностикою, послугами в сфері нетрадиційної медицини тощо.

Кінцевим результатом діяльності таких закладів охорони здоров'я є надання медичних послуг за ринковими цінами з метою отримання прибутку.

Отримання прибутку нероздільно пов'язане з отриманням валового доходу - виторгу від реалізації медичної послуги з відрахуванням матеріальних витрат. В умовах ринку комерційна організація намагається максимізувати прибуток й таким чином забезпечити собі динамічний розвиток.

 

Прибуток–

це різниця між продажною ціною товару і витратами на його виробництво.

Прибуток (збитки) від реалізації медичних послуг являє собою фінансовий результат, отриманий від основної діяльності закладу охорони здоров'я, що відображено в його статуті.

 

Дохід –

це гроші або матеріальні цінності, одержувані державою, юридичною та фізичною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької і т. ін. найчастіше внаслідок продажу товарів і послуг

 

Прибуток у процесі виробництва створюється у формі додаткового продукту і теоретично дорівнює його вартості, але на практиці, залежно від ситуації на ринку та місця продукту на ньому, ціна на даний товар може бути різною, і в такому випадку прибуток буде більшим або меншим від додаткового продукту.

Частина прибутку йде на виплату податків, сплату процентів за кредит, виплату дивідендів тощо. Часто прибуток є основною метою діяльності підприємства, тоді вся величина прибутку використовується власниками підприємства. За величиною прибутку можна з впевненістю говорити про ефективність підприємницької діяльності.

Способи розподілу прибутку найрізноманітніші, але основні напрямки використання прибутку такі:

 

Схема8.9. Структура розподілу прибутку

 

Тісно пов’язаним із прибутком є показник рентабельності.

Рентабельність від нім. Rentabel –

дохідність, прибутковість - це показник ефективності виробництва на підприємстві, визначається відношенням прибутку до затрат.

 

Горизонтальний сувій: Рс = П/Сб х 100%Рентабельність (Рс) можна визначати двома шляхами. Ефективність поточних виробничих витрат можна визначати шляхом співвідношення прибутку (П) до собівартості (Сб).

 

 

 

Бачимо, що показник рентабельності залежить від величини прибутку і собівартості, чим більший прибуток і менша собівартість, тим вища рентабельність підприємства. Оптимальний варіант для споживачів, коли прибуток фірми помірний, а собівартість максимально низька, тоді і ціна на дану продукцію знижується, і добробут споживачів зростає.

Але рентабельність можна нарощувати штучно, просто виправдано і невиправдано піднімаючи ціну на продукцію. Тоді навіть при збільшенні собівартості продукції підприємство отримує чималі прибутки. Був період у 90-х роках, коли в Україні рентабельність деяких підприємств при реалізації окремих медикаментозних засобів сягала 800%. Така ситуація спричинила введення в державі обмеження на рентабельність у реалізації та випуску медикаментів до 30-50%.

Ефективність використання виробничих фондів підприємства дозволяє визначити інша модель розрахунку рентабельності (Рф).

 

Рф = П / (Оф + Оз) х 100%

 

Як бачимо, тут відношення прибутку (П) до суми основних виробничих фондів (Оф) та оборотних засобів (Оз) характеризує ефективність використання виробничих фондів або їх окупність. Але враховуючи, що середня вартість основних виробничих фондів і оборотних засобів значно вища за величиною від собівартості, то Рф< Рс .