ПІДПРИЄМНИЦТВО. ОСНОВИ МАРКЕТИНГУ

План

1	Власність і форми підприємницької діяльності.
2	Сутність підприємництва й умови його існування Поняття “підприємець” і “підприємництво”. Функції підприємництва.
3	Бізнес – план: сутність, призначення і методологія розробки.
4	Об'єкти, суб'єкти і види підприємництва. Права, обов'язки і відповідальність підприємця.
5	Організація підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я.
6	Основи маркетингу.
7	Управління маркетингом і організаціями маркетингової діяльності.
8	Особливості маркетингу в системі охорони здоров’я.

1. Власність і форми підприємницької діяльності

Історично першою формою власності була спільна або общинна форма власності первісного суспільства. З часом, під впливом прогресивних сил розвитку суспільства з’являється приватна форма власності у вигляді індивідуальної чи сімейної власності, яка згодом стає панівною і є основою для товарного виробництва та ринкового господарства.

Такі відносини в Україні регламентуються Законом України “Про власність” №697-ХІІ від 7 лютого 1991 року.

Звично власність розглядають з двох позицій – юридичної, де право власності розглядається як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, і економічної, де соціально-економічні відносини власності складають ядро економічної системи і визначають економічний лад суспільства.

В Україні суб’єктом власності може бути громадянин не лише України, а й інших держав чи і взагалі особи без громадянства. Це ж стосується і юридичних осіб – спільні підприємства, міжнародні організації, асоціації тощо можуть бути суб’єктами власності на території нашої держави.

Власник засобів виробництва чи іншого майна має право створити в межах чинного законодавства підприємство, яке буде юридичною особою.

Юридична особа має право володіння, розпорядження і користування закріпленою за нею власністю в межах встановлених своїм статутом.

Об’єктом виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її території.

Об’єктом приватної власності є житлові будинки, квартири, дачі, земельні ділянки та насадження на них, предмети особистого користування та домашнього господарства, транспортні засоби, домашня худоба, грошові кошти, цінні папери, вироблена продукція тощо.

Об’єктом власності колективного господарства є вироблена ним продукція, одержані доходи від її реалізації та інше майно, придбане в результаті діяльності господарства, що не заборонене законом.

Об’єктом загальнодержавної власності є земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних сил, органів державної безпеки, внутрішніх військ, єдина енергетична система, транспорт загального користування, з’язок, кошти державного бюджету, національний банк, майно вищих державних навчальних закладів, об’єкти соціально-культурної сфери тощо.

Об’єктом інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та результати іншої інтелектуальної власності.

Рис. 7.1. Форми власності в Україні

Соціальний аспект власності тісно пов’язаний із політичним і лежить в основі утворення різних соціальних груп, класів, їхніх взаємостосунків залежно від власності на засоби виробництва та способів розподілу суспільного багатства. Сьогодні немає країн, де б існувала лише одна форма власності. Багатогранність цих форм та їх змішування сприяють розвиткові суспільства та ефективності господарювання країни.

Три основні види власності, які визначені українським законодавством, підрозділяються на ряд інших підвидів.

Приватна власність ділиться на:

- індивідуальну власність приватної особи;

- власність сім’ї або спільна власність громадян;

- власність подружжя;

- власність осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство.

Колективна власність ділиться на:

- власність колективу орендарів;

- власність колективного підприємства;

- власність акціонерного товариства;

- власність господарського об’єднання;

- власність господарського товариства;

- власність громадського об’єднання.

Державна власність ділиться на:

- власність державного підприємства;

- комунальну власність;

- власність державної установи;

- власність членів трудового колективу державного підприємства.

Форми власності перебувають у постійній динаміці – вони змінюються як за суб’єктами, так і за об’єктами власності, в основному залежно від науково-технічного, історичного, політичного, економічного розвитку суспільства. Хоч з іншого боку саме форми власності значною мірою самі формують цей шлях становлення і розвитку суспільства.

Залежно від форм власності будуються різні форми підприємств і підприємницької діяльності. Про підприємства ми вже говорили в попередніх розділах. Підприємництво безпосередньо пов’язане із певними формами власності, які лежать у його основі. Саме форма власності визначає спосіб підприємницької діяльності, масштаби залучення фінансових ресурсів, обсяг оподаткування, форму відповідальності, масштаби залучення партнерів, стійкість у конкурентному середовищі, зовнішню та внутрішню політику підприємницької діяльності, стратегію його розвитку тощо.

2. Сутність підприємництва та умови його існування Поняття “підприємець” і “підприємництво”. Функції підприємництва

Підприємництво в Україні здійснюється на основі Закону України “Про підприємництво” № 698-ХІІ від 7 лютого 1991 року та змінами до нього від 15 жовтня 1992року № 2697 – ХІІ.

Суб’єктом підприємницької діяльності є підприємець. Підприємцем можуть бути громадяни України або іншої держави чи особи без громадянства, юридичні особи всіх форм власності або їх об’єднання, які здійснюють підприємницьку діяльність в Україні в межах чинного законодавства.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних форм підприємницької діяльності, рівні права і можливості щодо доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Гарантує недоторканість їх майна та захист прав власності.

Підприємницька діяльність у системі охорони здоров’я здійснюється у відповідності з “Основами законодавства України про охорону здоров’я”, зокрема, стаття 74 “Заняття медичною та фармацевтичною діяльністю”, де сказано про те, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту та відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Перелік лікарських, провізорських та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою (фармацевтів) у закладах охорони здоров’я подано в Наказі Міністерства охорони здоров’я України №385 від 28.10.2002року.

Як виняток, за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров’я.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Щодо міжнародної підприємницької діяльності, то вона регламентується статтею 79 даного Закону і називається “ Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров’я”. В ній говориться, що Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню й поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться. На цій основі в Україні втілюються і реалізуються всі програми, які впроваджуються у життя Всесвітньою організацією охорони здоров’я. З 1994 року діє “Угода про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною”, “Хартія основних прав Європейського Союзу” від 2000року, Програма інтеграції України до Європейського Союзу 2001року тощо.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань державa бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у галузі охорони здоров’я, організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству. У 1997 році розроблений “План заходів щодо поетапного впровадження в Україні директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм, міжнародних і європейських стандартів”.

Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і в суді.

Будь-якому претенденту для заняття підприємницькою діяльністю попередньо слід визначитися із цілим рядом питань, які стосуватимуться його майбутньої діяльності. Найважливішим на цьому етапі є визначення послідовного плану дій щодо обґрунтування, підготовки та побудови прогнозних моделей своєї діяльності.

Основні завдання, які вирішуються на початку підприємницької діяльності:

3. Бізнес – план: сутність, призначення і методологія розробки

В умовах ринкової економіки будь-яка підприємницька діяльність пов’язана із певним ризиком. Лише 2% малих фірм збанкрутували через причини, які не залежали від їх управління, 98 – через некомпетентність, низький професіоналізм, брак управлінського досвіду тощо. Тому професійна підприємницька діяльність вимагає певної підготовки до початку її роботи.

Наскільки обґрунтовано і детально буде розроблений бізнес-план, настільки успішно реалізуватиметься ідея підприємницької діяльності.

Бізнес–план повинен бути виражено орієнтований на стратегічний розвиток вашої підприємницької діяльності. Він повинен бути максимально прив’язаний до фінансових можливостей підприємця та прогнозних змін фінансової політики у державі.

Бізнес-план є одним із найважливіших стратегічних документів підприємницької діяльності. Найважливішим стратегічним моментом цього документа є узгодження поставлених завдань і реальних фінансових можливостей.

Орієнтовна типова структура бізнес-плану

Фундаментально обґрунтований бізнес-план є базою бізнес пропозиції, яка обговорюватиметься із партнерами і відіграватиме вирішальну роль у пошуках інвесторів та кредиторів, від яких значною мірою залежатиме можливість вербування на підприємство досвідчених менеджерів та кваліфікованих спеціалістів.

В Україні невід’ємною частиною нового підприємництва було техніко-економічне обґрунтування доцільності і реалізації будь-якого проекту. Практично ця форма сьогодні і переросла у форму бізнес-плану. Враховуючи реалії українського ринку, бізнес-план повинен спиратися перш за все на конкретно існуючий проект виробництва певного товару (продукту чи послуги), всебічний аналіз виробничо-господарської діяльності аналогічного типу (ситуаційний аналіз), результати дослідження конкретних інноваційних проектів.

У практичному житті не існує єдиної форми бізнес – плану, бо останній залежить від специфіки бізнесу, особливостей проектованої діяльності, її масштабів. Розробка бізнес-плану фактично є спробою створити так звану модель майбутньої підприємницької діяльності, до якої життя, безперечно, внесе свої корективи. Але, зрозуміло, що чим менше похибок буде допущено на стадії проектування, тим менше неприємних несподіванок очікуватиме потім.

4. Об'єкти, суб'єкти і види підприємництва. Права, обов'язки і відповідальність підприємця

Об’єктом підприємницької діяльності не може бути діяльність, пов’язана із обігом наркотиків, психотропних речовин та їх аналогів, з виготовленням зброї; діяльність, пов’язана із криміналістичною, судово-медичною та судово-психіатричною експертизою, доставка пенсій чи іншої грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям та інші види діяльності, які потребують особливого законодавчого забезпечення.

Підприємництво прямо пов’язане з економічною свободою, яка включає в себе право на приватну власність на засоби виробництва, на економічну ініціативу. За Фрідманом, заперечувати економічну свободу - означає заперечувати особисті здобутки, особисту повагу і право будь-якої людини розпоряджатися долею. Але підприємець – це не обов’язково власник. Він орієнтується не на володіння ресурсами, а на епізодичне їх використання.

У звичайному житті поняття “фірма” і “підприємство” часто ототожнюються, хоча з економічної точки зору їх необхідно розрізняти.

Підприємство – це певний виробничо-технічний комплекс, а також колектив людей, які пов’язані певним виробничим процесом і кооперацією праці, а також спільними економічними інтересами. Це може бути приладобудівне підприємство, вугільна шахта, перукарня чи автопарк.

Фірма – організаційно-економічна, суспільна, підприємницька форма виробництва. Фірма може бути одна, а до її складу буде входити багато різних підприємств.

Про суб’єкти підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я йшлося вище. Кожен суб’єкт підприємницької діяльності повинен мати назву. Найменування суб’єкта підприємницької діяльності обов’язково повинне містити інформацію про його організаційно-правову форму та ім’я (назву). Ім’я не повинно повторюватись з назвами інших суб’єктів підприємницької діяльності та не повинно містити найменувань чи абревіатури органів державної влади. Також слід зважати на благозвучність як самої назви, так і її скорочення чи абревіатури.

Не можуть займатись підприємницькою діяльністю військовослужбовці, працівники силових структур, а також працівники тих органів державної влади, які покликані здійснювати контроль за підприємницькою діяльністю.

Соціально-економічні рівні підприємців різноманітні від дрібного власника, керуючого акціонерним товариством, кооператора, орендаря і т.п. до менеджера крупної корпорації.

Спільним для всіх, хто займається підприємницькою діяльністю чи то окрема особа, чи група людей, є ініціатива, прагнення отримати вигоду, бажання ризикнути, “перевірити себе”. В “Теорії економічного розвитку” австрійський економіст-теоретик Й. Шумпетер писав, що бізнесмен - це той, хто робить не те, що роблять інші, і не так, як це роблять інші. Він узагальнив риси підприємця за окремими, характерними рисами:

1) особливий погляд на речі, де головну роль відіграє не стільки інтелект, скільки воля і здатність об’єктивно оцінити дійсність;

2) здатність проторувати свій шлях одному, не боятись тих перешкод і опору зі сторони, які неминуче зустрінуться на цьому шляху;

3) вміти підкоряти своїй волі інших – “мати вагу”, “бути авторитетом”, “вміти підкорити”, “вміти пливти” і “плисти проти течії”.

Умовно можна виділити чотири сходинки підприємницької ієрархічної послідовності. Першу сходинку займають ті бізнесмени, для яких прибуток є засібом для покращення умов життя. Вони свою діяльність будують на базі тривіальних рішень. Це в основному дрібний бізнес.

Однак значна частина підприємців малого бізнесу знаходяться на другій сходинці. Це люди цілком ініціативні, але більше діють відповідно відомому медичному правилу: не нашкодь! Саме дрібні підприємства здатні швидко і оперативно реагувати на винаходи, відкриття, втілення їх у виробництво. В США, наприклад, мале підприємництво себе проявило досить активно в освоєнні нововведень (“ноу-хау”), винаходів, модифікації вже освоєних товарів і т. ін.

На третій сходинці знаходяться підприємці, для яких органічною потребою є розробка абсолютно нових, нетрадиційних рішень. Мотивація їх діяльності не зводиться до забезпечення максимального прибутку. Стимулом їх діяльності стає потреба перемоги над конкурентами, прагнення влади, а часто і благодійність.

На самій верхній, четвертій сходинці, знаходиться супереліта. Забезпечення максимального прибутку – для них пройдений етап. Для них лише підприємницька діяльність є вираженням їх сутності, постійна потреба їх самовираження. Це і суспільне визнання, і безмежна влада, як відмічав Й. Шумпетер: “влада для супереліти – це основа для формування нехай невеликої, але власної імперії”. Третя і четверта групи – це малочисельні групи підприємців. Звичайно, на їх чисельність у кожній країні впливає в першу чергу рівень розвитку ринкової економіки. На якій би сходинці не знаходилися підприємці, для них характерні наступні функції:

1. Підприємці виносять на ринок нові товари або послуги. Більш ніж половина товарів, які споживаються сьогодні ще двадцять років тому не існували: компакт-диски, магнітофони, мікрохвильові печі, домашні комп’ютери і килими, на яких не залишається плям. За кожним із цих предметів стоять люди, які розуміли потребу споживача, що не могла бути задоволена, і знайшли шляхи її задоволення. Вони мобілізували всі ресурси, розуміючи, що якщо їх догадка виявиться вірною - їх чекає солідний прибуток: якщо ж вона буде помилковою – вони матимуть серйозні втрати.

2. Підприємці знаходять нові ресурси або використовують старі по-новому. У наш час підприємець не просто відкриває нові ресурси, як, наприклад, поклади нафти, газів або рідкісних металів. Для підприємців сьогодні відкрились великі можливості по-новому використовувати вже існуючі ресурси, наприклад, відходи виробництва або поновлені джерела енергії.

3. Підприємці сприяють розвитку нових технологій. Прогрес будь-якої нації залежить від розвитку нових технологічних вдосконалень. Ідеї таких вдосконалень породжує саме підприємець, який і робить все необхідне для їх розвитку і внесення на споживчий ринок.

4. Підприємці відкривають нові ринки. Першопрохідці були підприємцями. Вони вели торгівлю товарами своєї держави взамін на скарби далеких країн. У наш час нові ринки з’являються в галузі охорони здоров’я і фінансових служб.

5. Підприємці реорганізовують існуючі підприємства. Будь-яке підприємство, що залишається без змін, в найближчий час обов’язково стане відстаючим і непродуктивним. Підприємці вміють знайти найкращі методи такої реорганізації за допомогою зменшення собівартості і посилення ефективності.

Американська фірма “Макбер енд компані” при підтримці американського агентства міжнародного розвитку і Національного фонду США розробила методику “профілю підприємця”. В цьому дослідженні виділяються наступні десять характеристик, які притаманні тим, хто досягає успіху:

5. Організація підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я

Підприємницькою діяльністю в сфері охорони здоров’я, як уже говорилось, згідно зі статтею 74 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичною діяльністю можуть займатись особи. які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Такі вимоги встановлені наказом Міністерства України від 25.12.92. №195 "Про затвердження переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання, в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю.

Про відповідність зазначеним вимогам можуть свідчити:

а) диплом про медичну освіту, який видано державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, що до них прирівнені і мають право видавати документа державного зразка згідно з чинним законодавством;

б) свідоцтво (довідка) про підвищення кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів або такими, що до них прирівнені i мають право видавати документи державного зразка згідно з чинним законодавством; в) свідоцтво про присвоєння (підвищення) відповідної кваліфікаційної категорії;

г) сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста, виданий відповідно до наказу Міністерства від 09.06.93 № 130 "Про внесення змін і доповнень до наказу МОЗ України від 21.11.91 № 168 "Про подальше удосконалення атестації лікарів"

д) атестаційно-експертний висновок AT Української асоціації народної медицини.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності, у т.ч. на підприємницьких засадах, після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому наказом Міністерства від 19.08.94 №118-с “Про порядок допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в Україні громадян, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн“.

Медична практика, судово-медична і судово-психіатрична експертизи здійснюються тільки за спеціальністю, визначеною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію за переліками відповідних медичних спеціальностей, які затверджуються Міністерством охорони здоров’я.

Якщо особи хочуть застосувати методи не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медичній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до зазначених документів додаються посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Особи, які хочуть отримати ліцензії на медичну практику з проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних їм заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу, повинні відповідно до статті 32 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” отримати на це спеціальний дозвіл Міністерства.

Особи, які хочуть отримати ліцензію на медичну практику із застосуванням методів народної та нетрадиційної медицини, в тому числі й особи без спеціальної освіти, повинні отримати спеціальний дозвіл, передбачений Міністерством.

Особи, які не працюють за зазначеною у сертифікаті спеціальністю чи за жодною лікарською спеціальністю понад три роки, можуть бути допущені до медичної практики, в тому числі й на підприємницьких засадах, лише після проходження відповідного стажування.

Державний контроль за підприємницькою діяльністю і нагляд у галузі охорони здоров’я здійснюють Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України, управління охорони здоров'я обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, інші уповноважені органи та заклади. Організаційно-методичне керівництво органами, охорони здоров'я при здійсненні ними контролю та нагляду за суб’єктами підприємництва покладається на МОЗ України.

Окремі види діяльності підприємств потребують не лише погодження з Антимонопольним комітетом, а ще і спеціального дозволу (ліцензії).

Ліцензуванню підлягають всі суб’єкти підприємницької діяльності та лікувально-профілактичні заклади системи охорони здоров’я, які, практично, є окремими підприємствами.

Питання необхідності нагляду чи контролю над медичною практикою з боку держави досить дискутабельне. З позиції лікаря, звичайно, такий нагляд є обтяжуючим і не дуже бажаним, з позиціій пацієнта – обов’язковий і постійний. Ліцензування є своєрідним посередником між цими позиціями і забезпечує потенційно достатню якість надання медичної допомоги суб’єктам підприємницької діяльності в даній сфері.

Ліцензування в здоровоохороні здійснюється на основі “Інструкції про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на право здійснення медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи, умови і правила здійснення цієї діяльності та контролю за їх дотриманням”, затвердженої Міністерством охорони здоров’я, Міністерством економіки та Міністерством юстиції України в 1996 році.

Ліцензії на право здійснення медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи видаються фізичним та юридичним особам, які зареєстровані в Україні як суб’єкти підприємницької діяльності і мають намір здійснювати вищезгадану практику, Міністерством охорони здоров’я (МОЗ)України і діють на всій території України.

Для отримання ліцензії у сфері охорони здоров’я суб’єкт підприємницької діяльності подає до МОЗ України заяву встановленої форми. До заяви додаються:

- підприємцями-юридичними особами нотаріально засвідчені установчі документи (статут, установчий договір або рішення власника, свідоцтво про державну реєстрацію, свідоцтво органу статистики) та документи, що засвідчують відповідність керівника закладу охорони здоров’я встановленим кваліфікаційним вимогам;

- підприємцями – фізичними особами нотаріально завірені документи про державну реєстрацію підприємця, ідентифікаційний код, копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду медичної практики, судово-медичної і судово-психіатричної експертизи, копія трудової книжки, завірені за місцем роботи або нотаріально;

Рис. 7.2 Бланк заяви для отримання ліцензії

- згода місцевого органу державної влади на створення закладу охорони здоров’я;

- згода обласного (міського) управління охорони здоров’я держадміністрації на отримання ліцензії .

У випадках виходу за межі загальнодозволених видів медичної практики суб’єктам підприємництва перед заявником може бути поставлена вимога подання додаткових документів (організаційних, технологічних, кваліфікаційних), які теж затверджуються наказом Міністерства.

Відповідальність за достовірність відомостей, які викладені в заяві та інших документах, несе заявник.

· Міністерство для розгляду заяв суб’єктів підприємницької діяльності створює ліцензійну комісію, головою якої призначається заступник міністра.

· Рішення ліцензійної комісії оформляється протоколами її засідання та затверджується наказами по Міністерству.

· Рішення про видачу ліцензії приймається при відсутності зауважень відносно виданих документів. За результатами правової та спеціальної експертизи в термін не пізніше 30 днів з дня реєстрації заяви.

· При негативному експертному висновку заявнику в межах того ж терміну письмово повідомляється про відмову у наданні Ліцензії із зазначенням підстав відмови.

· При надходженні документів, за якими раніше було прийняте рішення про відмову у наданні ліцензії, експертиза та прийняття рішення за ними здійснюється в загальному порядку, що встановлений для отримання ліцензії.

· Відмова у видачі ліцензії, а також – за вимогою заявника – документи на отримання ліцензії надсилаються поштовим відправленням або видаються особисто заявникові, або його уповноваженому представнику.

Суб’єкти підприємництва, які отримали ліцензії на медичну практику, судово-медичну i cyдoвo-психіaтpичнy експертизу, у своїй діяльності повинні забезпечити вимоги ведення первинної документації (обліку і звітності) за встановленими формами.

При виявленні порушень у діяльності суб’єктів підприємництва, органи охорони здоров'я та інші уповноважені органи направляють акти перевірок до Міністерства для вирішення питань про видання розпорядження про усунення порушень чи зупинення дії ліцензії на визначений термін або анулювання її.

Зупинення дії ліцензії та анулювання її може здійснюватись за рішенням Міністерства або Ліцензійної палати при Міністерстві економіки.

У разі порушення суб’єктом підприємницької діяльності умов і правил здійснення відповідного виду діяльності, які передбачені чинним законодавством України, що регулює порядок підприємницької діяльності з медичної практики, проведення судово-медичної, судово-психіатричної експертизи, дія ліцензії може бути зупинена на визначений термін до усунення цих порушень, а у разі повторного або грубого порушення - анульована.

Про зупинення дії ліцензії чи анулюванні її Міністерство письмово повідомляє суб’єкт підприємницької діяльності, орган, що здійснює контроль за діяльністю у цій галузі, Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України та податкову інспекцію за місцем знаходження ліцензіанта. Рішення про відмову в наданні ліцензії, зупинення дії ліцензії чи її анулювання може бути оскаржене суб’єктом підприємницької діяльності до арбітражного суду.

Бланк ліцензії є документом суворої звітності, виготовляється у друкарні з обліковою серією та номером і має такий вигляд:

Рис. 7.3 Бланк ліцензії

Таким чином, ліцензування та акредитація – два найважливіші важелі в управлінні якістю медико-санітарної допомоги. Лише завдяки їм вдається утримувати державний контроль над ефективністю системи охорони здоров’я в Україні, а відповідно і вносити корективи в плани діяльності та розвитку даної сфери.

6. Основи маркетингу.

Поза ринком підприємницька діяльність просто існувати не може, лише в ринковій економіці підприємець – фігура ключова. При моделюванні ринкової економіки в американській літературі, як правило, вказується на два основних виробничих фактори: К і L, де К – це капітал: обладнання, будівлі, споруди, машини, транспортні засоби, сировина і т. п.; L – це трудовий фактор, який включає всі можливі способи трудової діяльності як виконавчої, так і управлінської. Але підприємництво - це не просто трудова і управлінська діяльність. Підприємництво являє собою такий тип господарської поведінки, для якої характерне організаційно-господарське новаторство, абсолютно нові знахідки в цій справі, більш ефективні способи використання ресурсів, вміння не тільки йти на ризик, але і зводити його до мінімуму абсолютно нестандартними методами. В звичайній управлінській діяльності цього немає. Менеджер або управлінець повинен мати глибокі знання в галузі маркетингу. Маркетинг (від англійського market – ринок) зародився, як теорія, яка займалася вивченням проблем реалізації товарів.

Класичні визначення трактують маркетинг як підприємницьку діяльність у сфері збуту. Так, у словнику ділових термінів, виданому у 1948 р. у США, маркетинг визначається як “економічна діяльність, що полягає в просуванні товарів та послуг від виробника до споживача”. Сучасні визначення розширюють це поняття. Відомий американський маркетолог (книга Ф. Котлер “Основи маркетингу”) визначає його як вид людської діяльності, спрямований на задоволення потреб шляхом обміну. Більш детальне визначення дається американською асоціацією маркетингу, яке було прийняте в 1985 р.: “Маркетинг - це процес планування і втілення задуму, ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів і послуг шляхом обміну, який задовольняє цілі окремих осіб і організацій”. Дж.Р.Евенс і Б.Бергман вважають, що маркетинг – це передбачення, управління і задоволення попиту на товари, послуги, організації, людей, території та ідеї шляхом обміну.

Таким чином, сучасний маркетинг – це особлива галузь економічної науки, яка займається вирішенням проблем раціоналізації у широкому розумінні шляхом розробки відповідного інструментарію.

Маркетинг – це не тільки визначення смаків і звичок споживачів, але й управління ними, і формування таких. Маркетинг – одна із найважливіших складових комерційного успіху. Маркетинг – така організація виробничо-збутової діяльності фірми, направлена на пошук і створення товарів і послуг, комерційне виробництво яких забезпечить стійкий збут продукції фірми, що розширюється, що приносить досить високий прибуток на вкладений капітал. Маркетингова діяльність базується на основі спеціального вивчення вимог ринку, їх прогнозу і управління. Маркетинг розглядається як мистецтво встановлення безпосереднього зв’язку виробництва і обміну. Маркетинг – феномен економіки перевиробництва, коли попит “зацяцьканий” пропозицією. Образно кажучи, це ситуація, коли пропозиція повинна взяти силою попит.

Нам видається доцільним наступне визначення маркетингу:

Маркетинг виник у США на початку XX ст. як узагальнення практики нецінової конкуренції в умовах загострення збуту продукції. Іншими словами маркетинг означає, що товаровиробник від пасивної монофункції – пропозиції (виробництво) товарів чи послуг – переходить до активної поліфункції: поряд з виробництвом товарів активно формується попит. Проникнення “пропозиції” в сферу “попиту” – ознака розвиненої ринкової економіки.

В основі поняття “маркетинг” лежить термін “ринок”, воно найузагальненіше відбиває ринкову діяльність. Маркетингова діяльність повинна забезпечити:

ü надійну, достовірну і своєчасну інформацію про ринок, структуру і динаміку конкретного попиту, смаки покупців тощо, тобто інформацію про зовнішні умови функціонування підприємства;

ü створення такого товару, послуг чи їх асортименту, які повніше задовольнятимуть вимоги ринку, ніж їхні конкуренти;

ü необхідний вплив на споживача, попит і ринок загалом, який забезпечуватиме максимально можливий контроль у сфері реалізації.

Зміст маркетингової діяльності

Маркетингова діяльність дуже різноманітна. Вона включає в себе вирішення практично всіх господарських питань, пов’язаних з розробкою, виробництвом, збутом та постзбутовим обслуговуванням товарів.

Оскільки в маркетинговій діяльності відводиться пріоритетне місце споживачам, то початковим етапом в маркетинговій діяльності є ретельне вивчення їх реальних і потенціальних потреб. Тому маркетингова діяльність повинна починатися з всебічного і глибокого аналізу ринку та його можливостей. “Знати, що потрібно покупцю сьогодні, і передбачати те, що він захоче купити завтра” – одна із головних заповідей маркетингу.

Один із найвідоміших маркетологів Ф.Котлер визначає чотири альтернативні стратегічні цілі маркетингу, зокрема:

Маркетинг як сучасна філософія бізнесу базується на чотирьох основних принципах.

Маркетингова діяльність може бути представлена як послідовність певних кроків до споживача, що їх має зробити виробник на шляху ринкових відносин. Кількість цих кроків – сім і зумовлено це кількістю функцій маркетингу. Зупинимося на кожній окремо і визначимо, що саме має зробити маркетингова служба, щоб реалізувати основне своє завдання – щонайкраще задовольнити потреби споживача.

1. Комплексне дослідження ринку передбачає пошук відповідей на такі запитання: на яких умовах слід працювати? Яка ємкість цих ринків, тенденції, кон’юнктура та прогнози? Яка конкурентноздатність товарів фірми? Як необхідно змінити асортимент для більш інтенсивного збуту продукції? В яких нових товарах відчуває потребу ринок? Яка їх ринкова та виробнича характеристика? Хто конкретно є споживачами та покупцями продукції фірми, їх відношення та слабкі сторони, методи конкурентної боротьби? Пошук відповідей на ці запитання здійснюється різними методами дослідження ринку.

2. Розробка стратегії маркетингу. На основі проведених маркетингових досліджень розробляється стратегія маркетингу – плани реалізації маркетингових цілей. Стратегія базується на аналізі стану підприємства, оцінках ринків і вимагає розробки заходів товарної, цінової, збутової політики, а також просування товару.

3. Товарна політика є третім етапом маркетингової діяльності фірми, одним із чотирьох елементів комплексу маркетингу, що включає визначення споживчих характеристик товару та його позиціювання на ринку, розробку асортименту та засобів маркетингової підтримки на різних етапах життєвого циклу.

4. Цінова політика є складовою конкурентноздатності товару, кінцева мета якої – визначити цінову стратегію, конкретну ціну товару. Методика визначення оптимального рівня цін враховує попит на продукцію і чутливість покупців до зміни ціни, витрати виробництва та реалізації продукції і ціни конкурентів.

Згідно з підходами до ціноутворення, маркетинговій службі належить вибрати із скарбниці цінових стратегій найефективнішу: стратегію єдиних чи диференційованих цін, стратегію високих чи низьких цін, стратегію стабільних чи нестабільних цін, стратегію пільгових чи дискримінаційних цін, а також різноманітні знижки чи надбавки.

5. Збутова політика передбачає вибір методу збуту: прямий (безпосередньо самим підприємством) або побічний – через торгових посередників, якими можуть бути оптові та роздрібні торговці, дилери, дистриб’ютори, агенти, комісіонери, брокери та консигнатори.

Для дрібного і середнього бізнесу збутова політика має в сучасних умовах свої особливості. Стратегія збуту складається, на перший погляд, з надзвичайно простих видів діяльності таких, як розмови з людьми, відвідування торгових виставок і шоу, бібліотек, заохочення для роботи в фірмі тих, хто дуже добре знає сферу, яка цікавить фірму. Прикладом можуть бути дві фірми одного підприємця з виробництва медичного обладнання. Компанія “Серджикот” виникла як безпосередній результат маркетингу, орієнтованого на споживача. Шелінгер, голова фірми, 6 місяців працював на добровільних засадах у медичному центрі лікарні в Бронксі (район Нью-Йорк). Він таким чином хотів визначити, яких інструментів бракує, щоб це можна було поставити на потік. І знайшов: систему для індикації при стерилізації інструментів. Нічого подібного на ринку не було. В результаті фірма з нульового рівня виросла до фірми з оборотом в 25 млн. дол.

Він же має і іншу фірму, яка займається випуском електронного діагностичного обладнання. Це обладнання поступало до замовників з обов’язковим відтиском телефону фірми, за яким споживач в будь-який момент міг зателефонувати фірмі про свої побажання. Холодною зимою були дзвінки від медсестер, які скаржились на відсутність термометрів зі шкалою, яка дозволила б виміряти у пацієнта більш низьку температуру. В результаті фірма Шелінгера стала випускати прилади, які дозволяли встановити температуру тіла у людей, які майже замерзли.

6. Просування товарів на ринку здійснюється за допомогою реклами, пабліситі (інформації), персонального продажу та стимулювання збуту через покупців, продавців, посередників. Стимулювання збуту, як ефективний вид просування товарів, включає заходи стосовно покупців, продавців та посередників: різноманітні пільги та форми заохочення (знижки, конкурси, лотереї, кредит, подарунки). На просування товарів спрямована також реклама, що має на меті сприяти реалізації маркетингових цілей, до яких відносять “збільшення обсягу продажу, частки ринку”, “формування позитивного іміджу фірми”.

7. Організація та контроль маркетингової діяльності. Вона передбачає створення спеціальних підрозділів маркетингової служби – за функціями маркетингової діяльності, продуктовим принципом, регіонами або групами споживачів. Контроль маркетингової діяльності включає контроль за реалізацією та аналіз можливостей збуту, контроль прибутковості та аналіз маркетингових витрат, ревізію маркетингу.

7. Управління маркетингом і організаціями маркетингової діяльності

Маркетингові служби за рівнем управління можуть бути двох видів: центральні маркетингові управління, або відділи, і оперативні відділи, або сектори. У загальному апараті управління фірмою центральні маркетингові служби координують, планують і контролюють виробничо-збутову діяльність. Більшість оперативних питань з реалізації комплексної ринкової і товарної політики вирішуються на базовому рівні управління.

У практиці зарубіжних фірм зустрічається кілька варіантів організаційної структури маркетингових служб. Найбільш поширеною сьогодні є функціональна організація служби маркетингу. В цьому випадку спеціалісти керують різними видами (функціями) маркетингової діяльності: збутом, рекламою, плануванням, рухом товарів, дослідженнями тощо. В цій системі кожний відділ або сектор розробляє і здійснює одну або кілька відповідних функцій маркетингу. Всі підрозділи підпорядковуються віце-президенту з маркетингу. Таку структуру мають маркетингові служби невеликих фірм, які випускають вузький асортимент продукції і торгують на невеликій кількості ринків та їх сегментів, а також характеризуються відповідною однорідністю, стабільністю і незначною місткістю. Як правило, ці фірми виробляють товар, до якого споживачі не ставлять особливих вимог з точки зору його модифікації.

Фірми з широкою товарною номенклатурою або з різноманітними марками організовують маркетингову службу по товарах: керуючі з товарної номенклатури, з групи товарів, з окремих товарів. Така організація маркетингових служб дає фірмам можливість краще пристосуватися до ринкових вимог.

Фірми, які торгують на всій території країни, організовують маркетингову службу за територіальним принципом: керуючий загальнонаціональною службою маркетингу, керуючі регіональними та районними службами збуту. Така структура дозволяє фірмам координувати всю ринкову стратегію. Територіальна структура дає певні переваги фірмам, які проводять широку виробничу і збутову діяльність за кордоном.

У країнах з розвинутою ринковою економікою створено систему спеціальних маркетингових дослідних і консультаційних фірм. Функції їх різноманітні. Вони вивчають кон’юнктуру ринку, прогнозують його розвиток, визначають споживчі якості продукції, її конкурентноспроможність, займаються організацією збуту продукції, питаннями реклами, сервісного обслуговування, патентною справою. Всі ці послуги маркетингові фірми продають зацікавленим юридичним особам.

8. Особливості маркетингу в системі охорони здоров’я

Частково це питання висвітлено в розділі “Суть, основні елементи і механізми функціонування ринкової економіки”.

Якщо маркетинг – це наука про ринок, то чи можна говорити про маркетингові заходи у системі державної охорони здоров’я, яка не базується на ринкових засадах? Безперечно, і потрібно з кількох міркувань. По-перше, основні маркетингові поняття “нужда”, “потреба”, “запит”, “товар”, “обмін”, “угода” і “ринок” притаманні сьогоднішній системі охорони здоров’я у всіх напрямках її діяльності. По-друге, головні учасники ринкових відносин “виробник” і “споживач” у нашій галузі іменуються як “лікар” і “пацієнт” і за своїми ринковими характеристиками, за винятком деяких особливостей, майже нічим не відрізняються. По-третє, принципи маркетингової діяльності застосовуються для всіх сфер життєдіяльності людини, де є поняття “задовольнити потреби”, яким в системі охорони здоров’я фактично заміняється термін “товар”.

Для системи охорони здоров’я головною метою є задовольнити потреби людей у здоров’ї. До сьогодні у нашій країні на виконання цього завдання використовують масовий маркетинг з розрахунку, що пропозиція виробника повинна задовольнити всіх споживачів. Які при цьому результати, бачимо сьогодні – масове незадоволення і виробників, і споживачів.

Ринок складається із виробників, які мають найрізноманітніші цілі, інтереси і можливості та зі споживачів, які також мають найрізноманітніші цілі, інтереси, потреби і можливості. В найоптимальнішому варіанті задовольнити обидві сторони, тобто скомплектувати ті цілі, інтереси і можливості може допомогти лише сегментація ринку.

Так от, у системі охорони здоров’я України своєрідна сегментація практикувалась. Так, можна до певної міри назвати спеціалізацію в системі медико-санітарної допомоги. Це не що інше, як сегментація ринку виробників. Таких сегментів сьогодні нараховується 138 – за кількістю лікарів-спеціалістів, перелік яких обумовлений Наказом МОЗ України №385 від 28.10.2002 року. Якби ще ринок споживачів був сегментований аналогічно - проблем би значно поменшало. Але 21 клас видів хвороб є, згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, які включають більше 2.5 тисяч захворювань. Окремий пацієнт може мати кілька захворювань і комбінація їх безмежна.

Сегментація ж ринку споживачів не за захворюваннями значно бідніша – цей ринок розділений на дорослих і дітей, і незначний сегмент виділений для жінок.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що спрямовувати споживачів на споживання послуг у системі охорони здоров’я можуть лише виробники. Це та унікальна характеристика ринку медичних послуг, яка не характерна більше ні для яких товарів і галузей. Виробник виступає водночас продавцем і агентом споживача в одній особі. Зрозуміло, що для убезпечення споживачів від участі жертви ринку можуть лише унікальні і виважені маркетингові заходи.

Сьогодні в Україні вводиться спроба запровадити ще одну ринкову сегментацію - інститут сімейної медицини, коли на існуючі сегменти нашарується ще один поділ – це поділ сімейний. У нинішніх умовах відбудеться саме нашарування, бо виокремлення або заміщення при існуючій системі організації охорони здоров’я є нереальне і, зрештою, недоцільне. Не слід ламати добре відлагоджені системи з кваліфікованими кадрами і заміщати їх починаючими механізмами нової організації. Хоч численні публікації і доводять великі позитиви земської медицини і позитивний досвід Канади та США в цьому плані. Та, напевно, доцільно зауважити, що земська медицина мала свої позитивні результати у зовсім інших часових та соціальних масштабах, а досвід зарубіжжя схвальний для їх географічних особливостей та їхнього територіального розподілу населення, що значно відрізняються від умов сьогоднішньої України.

Медична допомога – найдороговартісніша система у всьому світі. Вартість медичної допомоги під впливом науково-технічного прогресу щороку зростає і зростатиме надалі. Процес подорожчання медичних послуг неможливо зупинити ніякими урядовими, економічними чи силовими методами. Власна платоспроможність споживачів за цими темпами не поспіває у всьому світі, а про Україну, де 80% населення має доходи нижче 300 грн в місяць (прожитковий мінімум 340), говорити не доводиться. Отже, постає необхідність вирішення питання: або сегментувати ринок медичних послуг за ознакою “платоспроможність – пропозиція”, або шукати механізми, які перекриватимуть недостатню платоспроможність. Перший варіант простіше реалізовується в ринковій економіці, але не забезпечує частину населення доступною медичною допомогою. Другий легше реалізовується в плановому господарстві і, звичайно, грішитиме елементами тиску і економічного насильства. Для сьогоднішньої України складний один і другий шлях.

З іншого боку – маркетинг у системі охорони здоров’я не можна розглядати лише як ринок медичних послуг, не враховуючи реальну ситуацію із захворюваністю населення. З позицій чистої економіки можна було б задовольняти попит пацієнтів пропорційно до їх платоспроможності і диференційовувати рівень пропонованих послуг до рівня платоспроможності і таким чином досягати рівноваги “попит – пропозиція”.

Але попит в охороні здоров’я породжений в першу чергу проблемою – нездоров’ям. Ця проблема притаманна як окремій особі, що породжує вибірковий, індивідуальний попит, так і групою – соціумом, тоді це масовий попит, породжений не лише проблемою нездоров’я, а й проблемою безпеки. Так звані соціально-небезпечні захворювання окремих індивідів створюють загрозу для інших індивідів і при певному поширенні – загрозу для соціуму загалом. До таких проблем належать в першу чергу інфекційні та вірусні захворювання із значним рівнем контагіозності, венеричні захворювання, психічні захворювання, хвороби із не виясненим шляхом виникнення та передачі тощо. Хворий із цієї неблагонадійної групи може мати можливість оплатити медичну допомогу і перейти в розряд здорових або безпечних для оточуючих, а може і не мати такої можливості. Тоді оточуючим доведеться робити вибір: або оплачувати лікування такого індивіда, або витрачати кошти на свій захист. Завданням маркетингу буде в даній ситуації вирішити це питання як для соціуму так і для окремих індивідів.

На сьогодні в Україні, на жаль, це питання вирішується вкрай неефективно для обох сторін. Маємо надзвичайно серйозну проблему із туберкульозом, із СНІДом, із гепатитом, із венеричними захворюваннями, із хронічними психічно хворими тощо.

Не можемо знайти шляхів ні для лікування цього контингенту хворих, ні тим більше для захисту оточуючих.

ВИСНОВКИ.

1. Власність розглядають з двох позицій – юридичної, де право власності розглядається як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, і економічної, де соціально-економічні відносини власності складають ядро економічної системи і визначають економічний лад суспільства.

2. В Україні суб’єктом власності може бути громадянин не лише України, а й інших держав чи і взагалі особи без громадянства. Це ж стосується і юридичних осіб – спільні підприємства, міжнародні організації, асоціації тощо можуть бути суб’єктами власності на території нашої держави.

3. Соціальний аспект власності тісно пов’язаний із політичним і лежить в основі утворення різних соціальних груп, класів, їхніх взаємостосунків залежно від власності на засоби виробництва та способів розподілу суспільного багатства.

4. Форми власності перебувають у постійній динаміці – вони змінюються як за суб’єктами, так і за об’єктами власності. Залежно від форм власності будуються різні форми підприємств і підприємницької діяльності.

5. Професійна підприємницька діяльність вимагає певної підготовки до початку її створення. Наскільки обгрунтовано і детально буде розроблений бізнес-план, настільки успішно реалізуватиметься ідея підприємницької діяльності.

6. Підприємництво в Україні здійснюється на основі Закону України “Про підприємництво” № 698-ХІІ від 7 лютого 1991 року та правками до нього від 15 жовтня 1992року № 2697 – ХІІ.

7. Підприємницька діяльність у системі охорони здоров’я обумовлюється “Основами законодавства України про охорону здоров’я”, де сказано, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України.

8. Об’єктом підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я не може бути діяльність, пов’язана із обігом наркотиків, психотропних речовин та їх аналогів, виготовленням зброї, діяльність, пов’язана із криміналістичною, судово-медичною та судово-психіатричною експертизою, доставка пенсій чи іншої грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям та інші види діяльності, які потребують особливого законодавчого забезпечення.

9. Не можуть займатись підприємницькою діяльністю військовослужбовці, працівники так званих силових структур, а також працівники тих органів державної влади, які покликані здійснювати контроль за підприємницькою діяльністю.

10. Ліцензуванню підлягають всі суб’єкти підприємницької діяльності та лікувально-профілактичні заклади системи охорони здоров’я, які практично є окремими підприємствами.

11. В основі поняття “маркетинг” лежить термін “ринок”. Це поняття найбільш узагальнено відбиває ринкову діяльність. Маркетингова діяльність дуже різноманітна. Вона включає в себе вирішення практично всіх господарських питань, пов’язаних з розробкою, виробництвом, збутом та постзбутовим обслуговуванням товарів.

12. Для системи охорони здоров’я головною метою маркетингу є задовільнити потреби людей у здоров’ї.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що таке “власність” як економічна та юридична категорія?

2. Охарактеризуйте об’єкти і суб’єкти власності.

3. Які Вам відомі форми власності, охарактеризуйте, в чому їх суть.

4. В чому сутність підприємництва?

5. Хто такий підприємець, які у нього є права та обов’язки в Україні?

6. Які завдання вирішуються на початку підприємницької діяльності?

7. Що таке бізнес-план та які основні завдання його розробки?

8. Охарактеризуйте основні розділи бізнес-плану.

9. Охарактеризуйте об’єкти підприємницької діяльності.

10. Охарактеризуйте суб’єкти підприємницької діяльності.

11. Відповідальність підприємця у ракурсі підприємницької діяльності.

12. Які напрямки діяльності характерні для успішного підприємця?

13. Хто не може займатися підприємницькою діяльністю в Україні?

14. Які суб’єкти підприємницької діяльності підлягають ліцензуванню взагалі і в системі охорони здоров’я, зокрема?

15. Особливості організації підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я України.

16. Які види діяльності не належать до загально дозволених видів медичної практики суб’єктів підприємництва?

17. Який порядок отримання ліцензій на право здійснення медичної практики в Україні?

18. У чому полягає різниця між ліцензуванням та акредитацією?

19. Розкрийте таку економічну категорію як “маркетинг”?

20. Що лежить в основі маркетингової діяльності?

21. У чому полягає особливість маркетингової діяльності в системі охорони здоров’я?

Основні визначення

Власність – це система відносин між суб’єктами та об’єктами власності.

Суб’єктом власності є окремий громадянин чи народ, юридичні особи та держава.

Об’єктом власності є виробничі ресурси або засоби виробництва і створений продукт.

Підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Підприємець - це громадяни України або іншої держави чи особи без громадянства, юридичні особи всіх форм власності або їх об’єднання, які здійснюють підприємницьку діяльність в Україні в межах чинного законодавства.

Бізнес - план – це ретельно підготовлений документ, який розкриває всі сторони господарської діяльності і є формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення нової господарської діяльності.

Об’єктом підприємницької діяльності є господарська діяльність, спрямована на отримання економічної вигоди і насамперед на привласнення додаткового прибутку методами, що не виходять за рамки чинного законодавства.

Суб’єкти підприємницької діяльності – це громадяни, юридичні особи і об’єднання громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність в рамках чинного законодавства.

Підприємство – це певний виробничо-технічний комплекс, а також колектив людей, які пов’язані певним виробничим процесом і кооперацією праці, а також спільними економічними інтересами.

Ліцензування – (від лат. licentia – право, свобода) - це отримання дозволу (ліцензії) і засіб здійснення контролю держави за дотриманням суб’єктами підприємницької діяльності вимог законодавства, що пред’являється до медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи.

Маркетинг – це наука про мистецтво врівноважувати попит і пропозицію.

Підприємство, затрати і результати його діяльності

План

1	Підприємство, його суть, головні ознаки і особливості в умовах ринкової економіки. Форми підприємств. Умови виникнення і діяльності підприємств.
2	Акредитація лікувально-профілактичних закладів України.
3	Форми підприємств
4	Госпрозрахунковий (комерційний) тип організації діяльності підприємства та його основні принципи.
5	Затрати виробництва і підприємства. Собівартість продукції та шляхи її зниження.
6	Прибуток і рентабельність. Розподіл прибутку. Ефективність роботи підприємства і шляхи її підвищення.

1. Підприємство, його суть, головні ознаки і особливості в умовах ринкової економіки. Форми підприємств. Умови виникнення і діяльності підприємств

Підприємство – це основна організаційна ланка народного господарства України. Діяльність підприємств в Україні регламентується Законом України “Про підприємства в Україні” №887-ХІІ від 27 березня 1991 року. Цей закон визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Підприємство працює на основі свого статуту і здійснює будь-яку господарську діяльність, не заборонену законодавством України.

Підприємство створюється згідно рішення власника майна. Шляхи створення підприємства можуть бути найрізноманітніші і оговорені чинним законодавством, зокрема, функції власника можуть виконувати уповноважені ним органи чи підприємства засновники, чи окремі організації тощо.

У деяких випадках створення підприємства погоджується із Антимонопольним комітетом.

Рис. 8.1. Характерні ознаки підприємства

Створеним вважається підприємство тоді, коли воно отримує державну реєстрацію і з цього ж дня набуває прав юридичної особи. Реєстрація в Україні регламентується Постановою КМУ від 25 травня 1998р. №740 "Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності" (із змінами №871 від 4.06.2003р.) та Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності.

Суб’єктами підприємництва в системі охорони здоров’я є заклади охорони здоров’я. Визначення закладу охорони здоров’я дає стаття 3 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ: “Заклади охорони здоров’я – підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників”.

Перелік лікувально-профілактичних закладів, які надають первинну, вторинну та третинну допомогу, затверджений відповідним наказом МОЗ України від 22 червня 1995 року, № 114 “Про затвердження закладів охорони здоров’я, переліку лікарських посад і переліку посад фармацевтичних працівників.”

“Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров’я” діє сьогодні Наказ МОЗ України №385 від 28.10.2002р. із змінами, внесеними Наказом МОЗ України №114 від 17.03.2003.р. У даному наказі перелік лікувальних закладів не розбитий на заклади первинної, вторинної та третинної медико-санітарної допомоги, а диференціюється на лікувально-профілактичні (лікарняні, амбулаторно-поліклінічні, санаторно-курортні заклади, заклади переливання крові, швидкої та екстреної медичної допомоги), санітарно-профілактичні заклади (санітарно-епідеміологічні та заклади санітарної просвіти), фармацевтичні (аптечні) заклади (аптека, аптечна база, база – склад медичної техніки, база спецмедпостачу, контролльно-аналітична лабораторія, лабораторія з аналізу якості лікарських засобів, магазин медичної техніки, медичної оптики), заклади медико-соціального захисту (будинок дитини, обласний центр (бюро) медико-соціальної експертизи), інші заклади (бюро судово-медичної експертизи, Головне бюро судово-медичної експертизи України, інформаційно-аналітичний центр медичної статистики, молочна кухня, центр медичної статистики МОЗ України).

Згідно з вищезгаданим наказом МОЗ спробуємо дати визначення деяким лікувально-профілактичним закладам.

Заклад, що надає медичну допомогу хворим з однієї або декількох основних спеціальностей, є амбулаторією, а з багатьох спеціальностей – поліклінікою. Амбулаторія і поліклініка можуть надавати медичну допомогу і вдома.

Лікарня – лікувально-профілактичний заклад, призначений для надання стаціонарної медичної допомоги хворим. Лікарня, де надається допомога з однієї лікарської допомоги, називається спеціалізованою, а з багатьох спеціальностей – багатопрофільною.

Центральна районна лікарня – це лікарня, на яку покладені функції управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади району або одночасно функції управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади сільського району і управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади міста ( у містах республіканського підпорядкування, які не мають районних управлінь охорони здоров’я).

Медико-санітарна частина – це міська поліклініка або міська лікарня з поліклінікою, призначені виключно для надання медичної допомоги робітникам промислових підприємств, будівельних організацій, підприємств транспорту.

Клініка – це лікувально-профілактичний заклад, який входить до складу медичних науково-дослідних закладів або підпорядкований медичним науково-дослідним закладам.

Клінічні лікувально-профілактичні заклади – це заклади, на базі яких розташовані структури вищих медичних закладів, медичних науково-дослідних інститутів і спільно з ними ведеться робота із забезпечення лікувально-діагностичного процесу, підготовки і перепідготовки медичних кадрів та проведення медичних наукових досліджень в обсязі хоча б 50%.

Міська лікарня швидкої медичної допомоги – це міська лікарня, де надається виключно екстрена стаціонарна допомога.

Медичні пункти (лікарські, фельдшерські), кімнати матері і дитини організовуються на вокзалах, пристанях, станціях на залізничному, водному, повітряному і автомобільному транспорті і входять до складу відповідних закладів охорони здоров’я.

Лікарня “Хоспіс” – лікувально-профілактичний заклад для надання медичної допомоги невиліковним хворим, що функціонує за рахунок місцевого бюджету, додаткового фінансування підприємствами, спонсорами, добродійних пожертвувань організацій, фізичних та юридичних осіб.

Основами законодавства України про охорону здоров’я визначено правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, дано визначення закладу охорони здоров’я як об’єкта господарювання.

2. Акредитація лікувально-профілактичних закладів України

Ступінь гарантованості якості лікувально-профілактичної допомоги та умов роботи лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ) – це основа будь-якої системи охорони здоров’я, незалежно від форм власності та державного устрою. Отримання об’єктивних характеристик діяльності ЛПЗ, які б могли служити відображенням їх професійних можливостей, рівня і якості їх реалізації, що гарантують як високу якість лікувально-профілактичної допомоги, так і її результати, дає можливість вибору найоптимальніших закладів для надання якісної медичної допомоги населенню.

Розроблена система акредитації полягає в тому, що пропонується перелік стандартів структури, діяльності, організації та якості, яким повинен відповідати ЛПЗ, що претендує на статус акредитованого і на практиці, гарантує високий рівень своєї діяльності.

Акредитація є також і офіційним визнанням статусу закладу на наявність у ньому умов для надання певного виду лікувально-профілактичної допомоги, відповідних умов і послуг на рівні, що дозволяє присудити певну категорію надійності у виконанні стандартів, відповідності встановленим критеріям і гарантії високої якості медичної допомоги. В майбутньому це суттєва підстава для укладення контрактів зі страховою компанією. Акредитація проводиться в інтересах ЛПЗ після значної підготовчої роботи, бо наявність сертифіката має вплив на престиж, конкурентноздатність і фінансову стабільність. Наявність акредитаційного сертифікату визначає професійний рівень ЛПЗ і свідчить про його громадське визнання.

У більшості країн світу акредитація проводиться спеціальними комісіями, у складі яких працюють також відомих в Україні експерти у тій чи іншій сфері діяльності ЛПЗ. Працівники акредитаційної організації та запрошені експерти працюють деякий час безпосередньо з ЛПЗ за спеціально розробленими програмами як в період підготовки до акредитації, так і під час її проведення. Надалі результати оцінок усіх експертів узагальнюються і робиться висновок про відповідність даного ЛПЗ існуючим стандартам.

Принциповим елементом успіху всієї процедури акредитації є стандартизація методологічних підходів до оцінки різних ЛПЗ, для чого зацікавлені сторони сприяють розробці загальних, уніфікованих стандартів та критеріїв діяльності, що гарантують високу якість медичної допомоги.

В основі даних стандартів акредитації закладені ті комплексні показники, які, на думку спеціалістів, можуть відобразити якість та ефективність функціонування ЛПЗ як єдиного механізму.

Запропонований комплекс стандартів містить широкий набір сучасних професійних досягнень та критеріїв, що відносяться до всіх сфер діяльності закладів.

Стандарти у всіх розділах достатньо адаптовані для різних типів ЛПЗ країни, згруповані за схемою служб та направленістю дії, включаючи структуру закладу, управління, організацію роботи, адміністрацію, кадри, економічні та фінансові аспекти діяльності, метрологічне забезпечення, санітарно-епідеміологічне благополуччя і т.д., що є необхідним для отримання узагальненої цілісної картини функціонування закладу, моніторинг якої проводиться згідно із загальноприйнятою схемою, що включає збір інформації про обслуговування пацієнтів, періодичну оцінку цієї інформації з метою висвітлення важливих проблем в якості обслуговування, після виявлення останніх – розробка та виконання відповідних заходів коротко – і довготермінового характеру, оцінка їх ефективності і регулярне інформування про результати проведених заходів за принципом зворотного зв’язку.

Головним завданням підвищенням якості лікувально-профілактичної допомоги є зниження рівнів смертності, інвалідності та захворюваності населення, а також максимальне відновлення здоров’я і працездатності населення. Якість надання лікувально-профілактичної допомоги може не досягати ідеального рівня, але повинна бути найвищою в тих умовах, в яких знаходиться ЛПЗ.

Порядок державної акредитації закладу охорони здоров’я

Порядок державної акредитації закладу охорони здоров’я регламентований Постановою Кабінету Міністрів № 765 від 15.07. 1997 року.

Акредитація обов’язкова для всіх лікувально-профілактичних закладів незалежно від відомчого підпорядкування та форми власності і проводиться один раз на три роки.

Акредитація ЛПЗ проводиться спеціальними акредитаційними комісіями за схемою, приведеною на рис.8.2.

Перед процедурою акредитації кожному ЛПЗ пропонується подати до акредитаційної комісії результати проведеної самооцінки (самоакредитація проводиться адміністрацією ЛПЗ самостійно) з метою самоаналізу і полегшення діяльності експертів акредитаційних комісій.

Однією з основ акредитаційної експертизи є оцінка відповідності ЛПЗ певному виду лікувально-профілактичної допомоги, яка в ньому надається (первинна, вторинна, третинна). У відповідності з видом лікувально-профілактичної допомоги ЛПЗ інтегровані у три основні групи (ЛПЗ, які надають первинну, вторинну та третинну допомогу).

Акредитація проводиться на основі відповідності закладу певним групам стандартів, які описують один з трьох видів лікувально-профілактичної допомоги. Окремо виділена група стандартів для оцінки санаторно-курортних закладів.

Рис.8.2 Схема акредитації закладу охорони здоров’я

Стандарти акредитації

Оцінка діяльності закладу згідно стандартів акредитації проводиться шляхом присвоєння балів з кожного пункту чи підпункту стандарту.

Стандарти базуються на принципі зацікавленості складу в можливості використання процедури акредитації як механізму для навчання персоналу.

З іншого боку, стандарти містять широкий набір сучасних професійних критеріїв, які відносяться до всіх сфер діяльності закладу і мають допомагати закладам у підготовці і проведенні акредитації. Як правило, коментарі і рекомендації, які надаються експертами у звіті, є суттєвою основою для поліпшення роботи.

Таким чином, стандарти акредитації містять рекомендації для працівників закладу. Метою стандартів є опис моделей діяльності керівників та персоналу за принципом “як це зробити”, показників успіху та індикаторів можливих неприємностей.

Стандарти розроблені на основі аналізу існуючої нормативної бази системи охорони здоров’я України, досвіду провідних спеціалістів галузі, а також результатів експерименту по акредитації у різних лікувально-профілактичних закладах України.

Процес акредитації полягає у визначенні стандартів, їх оцінці, аналізу та присудженню закладу відповідної акредитаційної категорії (див. рис.)

Рис. 8.3 Схема процесу акредитації ЛПЗ

Акредитаційні стандарти зведені в кілька основних окремих груп, кожна з яких складається із кількох десятків детальних стандартів. Наведемо розподіл стандартів акредитації згідно видів лікувально-профілактичної допомоги для багатопрофільних лікувально-профілактичних закладів.

Оскільки різні види лікувально-профілактичної допомоги з врахуванням її специфіки вимагають різної структурно-функціональної організації ЛПЗ, у стандартах, окрім оцінки ступеня відповідності, передбачена оцінка відповідності виду лікувально-профілактичної допомоги (первинна, вторинна, третинна). Кожен стандарт оцінюється за бальною шкалою:

невідповідність – 0 балів,

мінімальна відповідність – 1 бал,

часткова відповідність – 2 бали,

повна відповідність – 3 бали

За сумою набраних балів проводиться градація на категорії акредитації:

вища категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить 92% і вище від максимально можливої;

1 категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить не нижче 81% від максимально можливої;

2 категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить не нижче 75% від максимально можливої.

Якщо лікувально-профілактичний заклад у процесі акредитації набрав суму балів нижче 75% від максимально можливої, акредитаційний сертифікат не видається, а акредитаційна комісія дає пропозиції відповідним органам охорони здоров’я, які виносять рішення щодо подальшої діяльності такого закладу на основі наказу МОЗ України №287 від 29 вересня 1997 року “Про акредитацію закладів охорони здоров’я”.

3. Форми підприємств

Згідно Закону України “Про підприємства в Україні” в державі функціонують підприємства різноманітних видів.

Приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи. У системі охорони здоров’я – це приватні лікарські кабінети чи приватні аптеки.

Колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу.

Господарське товариство, засноване на власності об’єднання громадян.

Комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, наприклад, станції швидкої та невідкладної допомоги.

Державне підприємство, засноване на власності держави.

Малі підприємства – це підприємства, які створені громадянами або юридичними особами з чисельністю працюючих від 15 чоловік, у сфері торгівлі, до 50 чоловік у промисловості та будівництві. В системі охорони здоров’я чисельність працюючих у малому підприємстві не може перевищувати 25 чоловік. У сфері науки та науковому обслуговуванні – 100 чоловік.

Орендні підприємства можуть бути створені на основі оренди майна виробництва, цехів, відділень чи інших підрозділів державного підприємства. Орендне підприємство діє на підставі статуту, що затверджується загальними зборами (конференцією) його трудового колективу. За ним може бути збережена назва підприємства, взятого ним в оренду за рішенням відповідних державних органів.

Асоціації – це об’єднання організацій чи осіб для досягнення конкретних цілей. Слід відмітити, що асоціація – це добровільне об’єднання підприємств, об’єднань, установ, громадян тощо і створюються за рішенням засновницького з’їзду. Асоціація зберігає самостійність кожного її члена, не обмежує ініціативу у комерційній та іншій діяльності і водночас допомагає об’єднати зусилля всіх для вирішення поставленої мети.

Агрофірми – це об’днання сільськогосподарських структур, які згуртовують виробництво, збереження, переробку і реалізацію продукції, виготовленої із власної та заготовленої сільськогосподарської сировини. Паралельно із власним виробництвом вони можуть розвивати й інші промисли, створювати малі підприємства тощо. У діяльності агрофірм на договірних засадах можуть брати участь інші підприємства та організації.

Концерни утворюються на основі добровільного об’єднання та договірних відносин економічно відокремлених підприємств та організацій незалежно від форм власності з метою об’єднання зусиль для розширення виробництва, успішного функціонування в умовах ринкових відносин, забезпечення соціального розвитку трудових колективів та захисту їх інтересів.

Підприємства та організації, які увійшли в концерн, вибувають із підпорядкування міністерств і стають організаційно єдиними і самостійними у своїй господарській діяльності.

Спільні підприємства – форма міжнародного співробітництва. В основному спільні товариства створюються під майбутні інвестиції.

Консорціум створюється підприємствами будь-якої форми власності та банками як тимчасове об’єднання для вирішення конкретних завдань – реалізації конкретних цільових програм і проектів, в тому числі науково-технічних, будівельних, природоохоронних та інших. Після виконання свого завдання консорціум припиняє свою діяльність.

Селянське (фермерське) господарство – це господарство, створене з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції і засноване переважно на особистій праці громадянина і праці членів його сім’ї. Воно орієнтується у своєму виробництві на продаж вирощеної продукції.

Кооперативи – це об’єднання громадян (не менше 3 чоловік) для виробничої, торгівельної чи іншої діяльності. Кооператив працює на основі статуту, затвердженого колективом.

Товариства з обмеженою відповідальністю – це товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів.

Товариства з додатковою відповідальністю- це товариство, статутний фонд якого поділений на частки і їх розмір визначений установчими документами, як і в товариства з обмеженою відповідальністю. Але учасники такого товариства несуть відповідальність не лише в межах їх вкладів у статутний фонд, а й належним їм майном в кратності до розміру вкладу.

Товариства з повною відповідальністю або повне товариство – це товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Акціонерні товариства – це організації, створені за угодою юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх вкладів з метою здійснення господарської діяльності. Акціонерним називається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність по зобов’язаннях тільки майном товариства. Акціонерні товариства можуть бути відкритими, коли їх акції можуть розповсюджуватись шляхом відкритих торгів та закритими, коли їх акції розповсюджуються лише серед засновників.

Командитне товариство – це товариство, яке включає поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства.

Кожна організаційно-правова форма підприємницької діяльності має свої переваги та недоліки у питаннях відповідальності, оподаткування, розмірах стартового капіталу, оптимальності управління, нюансах ліквідації тощо, які слід враховувати на стадії формування підприємства.

4. Госпрозрахунковий (комерційний) тип організації діяльності підприємства та його основні принципи

Госпрозрахунок запроваджувався з метою максимізації самостійності та ефективності виробництва та підвищення якості продукції в період, коли в соціалістичній економіці колишнього Радянського Союзу почали назрівати прояви занепаду. Було розроблено дві моделі госпрозрахунку.

Базою діяльності госпрозрахункових господарських одиниць була їх максимальна самостійність визначення діяльності та відповідальність за результати, звідки і витікали основні принципи їх діяльності. Основним інструментом горизонтальних взаємовідносин між окремими господарськими одиницями була угода. В основі управління цими структурами лежали економічні важелі впливу, які виступали стимулюючим чи каральним чинником у всіх ланках діяльності в досягненні мети кожної господарської одиниці – досягнення максимального прибутку за мінімальних затрат при максимальній орієнтації на споживачів.

Основним принципом діяльності госпрозрахункової структури є організаційна і господарська самостійність, що полягає у самостійному визначенні стратегії господарства, самостійній організації своєї діяльності для досягнення визначеної мети і самостійному розпорядженні продуктивними силами (предметами праці, засобами виробництва та робочою силою).

Іншим важливим і визначальним принципом діяльності є матеріальна зацікавленість трудового колективу у позитивних результатах їх діяльності. Чим вища і об’єктивна ця зацікавленість, тим вищі результати діяльності.

Третім визначним принципом діяльності госпрозрахункової структури є самоокупність. Саме рентабельність підприємства є гарантом його успішної діяльності – витрати однозначно повинні перекриватись доходами такою мірою, щоб забезпечувалось розширене відтворення підприємства. В противному випадку госпрозрахункова структура ризикує працювати за принципом: “Тату, закінчуйте продавати, вже немає чим здачу давати!”.

І останній, найважливіший принцип діяльності госпрозрахункової структури – це принцип відповідальності за свою діяльність. У даному випадку ця відповідальність базується в основному на матеріальній відповідальності. Стосовно працюючих цей принцип тісно пов’язаний із матеріальною зацікавленістю, а щодо підприємства – то відповідальність за порушення чи недопрацювання загрожує штрафними санкціями, збитками, банкрутством і навіть конфіскацією майна.

Рис. 8.4 Принципи діяльності госпрозрахункових структур

Для запровадження та удосконалення госпрозрахункового механізму в системі охорони здоров’я було розроблене спеціальне “Положення про новий господарський механізм у системі охорони здоров’я”, яке затвердила Комісія по удосконаленню госпрозрахункового механізму при Раді Міністрів СРСР 23 червня 1989 року.

Новий господарський механізм у системі охорони здоров’я передбачав

широке впровадження економічних методів управління, перехід від галузевого до територіального принципу управління в охороні здоров’я. Планувалось, що основна частина коштів та ресурсів, необхідних для комплексного і пропорційного розвитку системи охорони здоров’я буде знаходитись у розпорядженні місцевих рад народних депутатів.

Найголовнішою метою Нового господарського механізму в системі охорони здоров’я було забезпечення якості медичної допомоги, значне піднесення зацікавленості медичних працівників у результатах їхньої праці, а пацієнтів - у збереженні їх здоров’я.

Для реалізації цієї мети було заплановано заходи, які наближено можна подати у такій редакції:

- дозволити закладам охорони здоров’я надавати платні медичні послуги;

- кошти на медичну допомогу виділяти не по окремих статтях кошторису, зокрема, на кількість ліжок, а з розрахунку на душу населення, враховуючи вік, стать, екологічні умови тощо;

- кошти на медичну допомогу виділяти не на стаціонари, а на поліклінічні заклади, а останні відшкодовуватимуть стаціонарам проліковування хворих;

- невикористані кошти лікувально-профілактичними закладами не повертатимуться, а використовуватимуться на потреби власного розвитку за рішенням трудового колективу;

- оплату праці медичних працівників проводити за кінцевими результатами діяльності;

- широко запроваджувати використання матеріального стимулювання.

Такі економічні важелі повинні були стимулювати в першу чергу лікарів лікувати хворих швидко і надзвичайно якісно, з високим ступенем ефективності. Інакше кажучи, хворого треба було вилікувати якнайдешевше, якнайшвидше і на якомога довший період часу, а ще краще, зробити так, щоб вони зовсім не хворіли. Лише при виконанні таких умовах у медичних працівників залишалось найбільше коштів для власного використання.

На жаль, Новий господарський механізм у системі охорони здоров’я через політичні реформи не був запроваджений. Але деякі елементи, зокрема фінансування охорони здоров’я із розрахунку на душу населення, впроваджені сьогодні в систему охорони здоров’я України. Вирваний із контексту цілісної системи епізод, звичайно не може призвести до позитивних наслідків, а про проблеми, породжені таким підходом, говориться в розділі “Фінансування охорони здоров’я”

5. Затрати виробництва і підприємства. Собівартість продукції та шляхи її зниження

Будь-яке виробництво неможливе без попередніх базових затрат. Лише Бог був творцем у тому розумінні, що з нічого створив світ - людина може лише перетворювати. Щоб перетворити щось у певний продукт – це щось треба мати, отже, початкові затрати у будь-якому виробництві будуть завжди, і вони представляють собою минулу уречевлену та живу працю людей.. Або можна сказати, що цими початковими затратами будуть затрати на предмети праці, засоби праці та вартість затраченої праці.

Затрати можна розглядати як у речовій формі, так і у вартісній. У вартісній вони в основному виступають як економічні витрати.

Економічні витрати складаються із двох частин: явних витрат та неявних витрат. Явні витрати ще називають розрахунковими або бухгалтерськими, або грошовими витратами. Це платежі за ресурси: електроенергію, паливо, сировину, працю тощо. Неявні витрати - це ті, за які підприємство явно не платить, бо ці ресурси є його власність, наприклад, управлінські навики власника, частина капіталовкладень тощо. Неявні витрати ще називають безповоротними витратами, оскільки вони вже зроблені (куплений будинок або обладнання) і їх неможливо повернути назад, тому вони не повинні впливати на прийняття економічного рішення.

Але підприємство не несе матеріальних затрат на створення додаткового продукту, який створюється виключно робочою силою. Лише цей додатковий продукт і дає можливість підприємству отримувати прибуток. Величина цього прибутку залежить від багатьох чинників і пов’язаний він із суспільними затратами. Порівняння власних затрат із суспільними і дає можливість визначити собівартість власної продукції.

У собівартість входять виробничі і позавиробничі витрати. До виробничих відносять амортизаційні відрахування і ресурси, а до позавиробничих – затрати на реалізацію продукції, її рекламу, підготовку кадрів, а також наукові розробки, пов’язані із виробництвом та реалізацією даного продукту. Собівартість можна визначати як для всієї виготовленої продукції, так і для окремого виду продукту. Можна також визначати собівартість продукції окремого підприємства так і цілої галузі.

Головним і найдієвішим чинником, що змушує зменшувати собівартість, є конкуренція. Шляхами зниження собівартості є здешевлення сировини, зростання продуктивності праці, масимально ефективне використання наявного обладнання тощо.

6. Прибуток і рентабельність. Розподіл прибутку. Ефективність роботи підприємства і шляхи її підвищення

Зниження собівартості є головним засобом зростання прибутку підприємства.

Прибуток у процесі виробництва створюється у формі додаткового продукту і теоретично дорівнює його вартості, але на практиці, залежно від ситуації на ринку та місця продукту на ньому, ціна на даний товар може бути різною, і в такому випадку прибуток буде більшим або меншим від додаткового продукту.

Частина прибутку йде на виплату податків, сплату процентів за кредит, виплату дивідендів тощо. Часто прибуток є основною метою діяльності підприємства, тоді вся величина прибутку використовується власниками підприємства. За величиною прибутку можна з впевненістю говорити про ефективність підприємницької діяльності.

Способи розподілу прибутку найрізноманітніші, але основні напрямки використання прибутку такі:

Рис.8.5. Структура розподілу прибутку

Тісно пов’язаним із прибутком є показник рентабельності.

Рентабельність (Рс) можна визначати двома шляхами. Ефективність поточних виробничих витрат можна визначати шляхом співвідношення прибутку (П) до собівартості (Сб).

Бачимо, що показник рентабельності залежить від величини прибутку і собівартості, чим більший прибуток і менша собівартість, тим вища рентабельність підприємства. Оптимальний варіант для споживачів, коли прибуток фірми помірний, а собівартість максимально низька, тоді і ціна на дану продукцію знижується, і добробут споживачів зростає.

Але рентабельність можна нарощувати штучно, просто виправдано і невиправдано піднімаючи ціну на продукцію. Тоді навіть при збільшенні собівартості продукції підприємство отримує чималі прибутки. Був період у 90-х роках, коли в Україні рентабельність деяких підприємств при реалізації окремих медикаментозних засобів сягала 800%. Така ситуація спричинила введення в державі обмеження на рентабельність у реалізації та випуску медикаментів до 30-50%.

Ефективність використання виробничих фондів підприємства дозволяє визначити інша модель розрахунку рентабельності (Рф).

Як бачимо, тут відношення прибутку (П) до суми основних виробничих фондів (Оф) та оборотних засобів (Оз) характеризує ефективність використання виробничих фондів або їх окупність. Але враховуючи, що середня вартість основних виробничих фондів і оборотних засобів значно вища за величиною від собівартості, то Рф< Рс .

ВИСНОВКИ

1. Підприємство – це основна організаційна ланка народного господарства України.

2. Підприємство працює на основі свого статуту і здійснює будь-яку господарську діяльність не заборонену законодавством України.

3. Підприємство створюється згідно рішення власника майна.

4. Акредитації підлягають всі лікувально-профілактичні заклади системи охорони здоров’я, які практично є окремими підприємствами.

5. Акредитація проводиться на основі відповідності закладу певним групам стандартів, які описують один з трьох видів лікувально-профілактичної допомоги

6. Заклади охорони здоров’я – підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

7. Підприємства в Україні поділяють за формами власності, за обсягом господарського обороту та чисельністю працюючих, за способом об’єднання та за формою відповідальності.

8. Основним принципом діяльності госпрозрахункової структури є організаційна і господарська самостійність, що полягає у самостійному визначенні стратегії господарства, самостійній організації своєї діяльності для досягнення визначеної мети і самостійному розпорядженні продуктивними силами (предметами праці, засобами виробництва та робочою силою).

9. Найголовнішою метою Нового господарського механізму в системі охорони здоров’я було забезпечення якості медичної допомоги, значне піднесення зацікавленості медичних працівників в результатах їхньої праці, а пацієнтів - у збереженні їх здоров’я.

10. Будь-яке підприємство неможливе без базових затрат.

11. Створення додаткового продукту дає можливість підприємству отримувати прибуток.

12. Собівартість характеризує витратність підприємства і є головним показником діяльності підприємства.

13. Зниження собівартості призводить до росту прибутковості підприємства.

14. Прибуток власник використовує на свій розсуд.

15. Рентабельність – головна характеристика прибутковості і раціональності підприємства.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Дайте характеристику підприємства як основної ланки господарства держави.

2. Приведіть механізм створення підприємства в Україні.

3. Обґрунтуйте доцільність акредитації лікувально-профілактичних закладів України.

4. Охарактеризуйте основні форми підприємств в Україні.

5. Покажіть відмінності підприємств за формою відповідальності.

6. У чому суть госпрозрахункової структури підприємства?

7. Яка була мета впровадження Нового господарського механізму в системі охорони здоров’я ?

8. Охарактеризуйте основні затрати підприємства.

9. Що таке прибуток підприємства і як він утворюється?

10. Назвіть основні шляхи використання прибутку підприємства.

11. Дайте характеристику рентабельності підприємства.

Основні визначення

Підприємство – це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Акредитація (від лат. accredo –довіряю) - це оцінка діяльності ЛПЗ згідно з вимогами стандартів, які характеризують структуру, процес та кінцеві результати роботи установи.

Заклад охорони здоров’я – підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

Лікарня – лікувально-профілактичний заклад, призначений для надання стаціонарної медичної допомоги хворим. Лікарня, де надається допомога з одного профілю, називається спеціалізованою, а з багатьох спеціальностей – багатопрофільною.

Центральна районна лікарня – це лікарня, на яку покладені функції управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади району або одночасно функції управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади сільського району і управління охороною здоров’я місцевого органу державної виконавчої влади міста ( у містах республіканського підпорядкування, які не мають районних управлінь охорони здоров’я).

Медико-санітарна частина – це міська поліклініка або міська лікарня з поліклінікою, призначені виключно для надання медичної допомоги робітникам промислових підприємств, будівельних організацій, підприємств транспорту.

Клініка – це лікувально-профілактичний заклад, який входить до складу медичних науково-дослідних закладів або підпорядковані медичним науково-дослідним закладам.

Клінічні лікувально-профілактичні заклади – це заклади, на базі яких розташовані структури вищих медичних закладів, медичних науково-дослідних інститутів і спільно з ними ведеться робота щодо забезпечення лікувально-діагностичного процесу, підготовка і перепідготовка медичних кадрів та проведення медичних наукових досліджень в обсязі хоча б 50%.

Міська лікарня швидкої медичної допомоги – це міська лікарня, де надається виключно екстрена стаціонарна допомога.

Медичні пункти (лікарські, фельдшерські), кімнати матері і дитини – організовуються на вокзалах, пристанях, станціях на залізничному, водному, повітряному і автомобільному транспорті і входять до складу відповідних закладів охорони здоров’я.

Лікарня “Хоспіс” – лікувально-профілактичний заклад для надання медичної допомоги невиліковним хворим, що функціонує за рахунок місцевого бюджету, додаткового фінансування підприємствами, спонсорами, добродійних пожертвувань організацій, фізичних та юридичних осіб.

Економічні витрати – це ті платежі, які повинен зробити виробник за всі використовувані ресурси.

Собівартість– це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Прибуток– це різниця між продажною ціною товару і витратами на його виробництво.

Рентабельність від нім. Rentabel – дохідність, прибутковість - це показник ефективності виробництва на підприємстві, визначається відношенням прибутку до затрат.