МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ ПОСЛУГ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я. МЕТОДИКА СКЛАДАННЯ БІЗНЕС-ПЛАНУ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я.

Методи дослідження ринку охорони здоров’я

Метод (від грец. — methodos — шлях дослідження, теорія учення) — спосіб досягнення певної мети, розв'язання конкретної задачі. Досягається це за допомогою певних правил, прийомів, операцій, способів. По іншому – це систематизована сукупність кроків, дій, які необхідно здійснити для виконання певного завдання.

До загальнонаукових методів дослідження відносять емпіричні методи – це експеримент, спостереження та опис і теоретичні. До теоретичних методів дослідження належать аналіз, синтез, порівняння, дедукція та індукція, абстрагування, пояснення, узагальнення, систематизація, класифікація тощо.

Під методом дослідження ринку охорони здоро’я розуміється спосіб підходу до вивчення господарських та здоровоохоронних процесів в їх становленні і розвитку, який опирається на загальнонаукові, діалектико-логічні і формально-логічні закони, методи, принципи.

Характерними особливостями методу дослідження ринку охорони здоро’я є:

— використання системи первинних даних, які всебічно характеризують господарську діяльність системи та закладу охорони здоров’я (нормативних, облікових, звітно-статистичних, позаоблікових );

— вибір такої системи аналітичних показників, які найкращою мірою характеризують стан і розвиток системи та закладу охорони здоров’я;

— дослідження відхилень фактичних значень аналітичних показників від нормативів, планового завдання, рівня попереднього періоду та виявлення і вимірювання цих відхилень на основі факторного аналізу;

— виявлення і вимірювання резервів виробництва та розробка заходів щодо їх ефективного використання;

— розробка оптимальних планових рішень.

При дослідженні ринку охорони здоров’я слід окремо виділити поняття ринку послуг і ринку медичних послуг. Ринок послуг – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері нематеріального виробництва. Відповідно, ринок медичних послуг – це сукупність соціально - економічних відносин у сфері охорони здоров’я.

При аналізі ринку медичних послуг слід відмітити специфічний характер послуги як товару (невідчутність, незбережність, непостійну якість і невіддільність від надавача), який накладає особливі маркетингові умови її виробництва та обміну.

Що ж до медичних послуг, то тут є ще додаткові особливості. З одного боку прагнення людей до здоров’я забезпечує постійний попит на даний вид послуг, з іншого - специфіка даних послуг породжує негативний попит (щеплення, хірургічні процедури, стоматологічні маніпуляції тощо). Маркетинг медичних послуг мусить враховувати обернену залежність якості і попиту, яку породжують дані послуги: чим вища якість медичної послуги, тим менший попит на неї в кінцевому результаті. Слід враховувати, що охорона здоров’я не є суцільним товаром, а складається із численних самостійних і різноманітних компонентів, врешті, як і кожна окрема медична послуга. Причому ці компоненти можуть бути строго специфічні для одних і тих самих послуг, наприклад, перев’язки у різних відділеннях лікувально-профілактичного закладу. Суттєвою особливістю є і те, що як виробник (лікар), так і споживач (пацієнт) можуть самі безпосередньо впливати на природу цього товару чи предмета споживання.

Попит на охорону здоров’я включає у себе таку невизначеність як інформація про стан здоров’я, і аж потім окремі способи лікування чи профілактики. У такій ситуації лікар виступатиме не лише як безпосередній виробник послуги, а й як агент, що захищає інтереси свого клієнта, ще до того бере на себе тягар відповідальності за прийняте рішення.

Тому на відміну від традиційної неокласичної економіки, цілковита незалежність споживача і виробника в реальній дійсності ринку медичних послуг є дуже відносною.

В охороні здоров’я основною одиницею мікроекономічного аналізу є все-таки “трансакції” (тобто угоди), а не ринковий обмін!

На трансакційні витрати в системі охорони здоров’я впливають певні умови:

• Обмеження раціональності;

• Невизначеність та ускладнення вибору рішень;

• Незначна кількість діючих осіб;

• Опортуністична поведінка, зумовлена егоїзмом та браком неупередженості й щирості у здійсненні трансакцій;

• Інформаційна залежність;

• Атмосфера, що постає з факту здатності до вибору рішення і процесу трансакції як такого, що шкодить корисності.

Методи дослідження ринку медичних послуг слід розглядати через призму ринку споживачів (пацієнтів) та виробників (лікарів). До основних методів дослідження цього ринку відносяться:

- епідеміологічні методи

- соціологічні

- ретроградні моделі

- прогнозні моделі

- кон’юнктурні методи.

З допомогою епідеміологічних методів дослідження ринку споживачів медичних послуг визначатимуться:

рівні та поширення захворюваності,

структура захворюваності,

причини смертності.

З допомогою епідеміологічних методів дослідження ринку виробників медичних послуг визначатимуться:

- кількість лікарів за профілем,

- інвентаризація лікувально-профілактичних закладів,

- інвентаризація спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів,

- рівні технологій,

- аналіз забезпеченості обладнанням та апаратурою.

До соціологічних методів дослідження ринку споживачів медичних послуг відносяться:

- анкетний метод,

- інтерв’ювання,

- аналіз звертальності.

До соціологічних методів дослідження ринку виробників медичних послуг належать:

- аналіз бази лікувально-профілактичних закладів,

- аналіз структури медичної бази

- анкетний метод

- інтерв’ювання.

З допомогою ретроградних та прогнозних методів дослідження ринку споживачів медичних послуг визначатимуться:

- аналіз захворюваності за ряд років,

- визначення тенденції динаміки захворюваності.

З допомогою ретроградних та прогнозних методів дослідження ринку виробників медичних послуг визначатимуться:

- аналіз динаміки чисельності медичного персоналу,

- аналіз складу медичного персоналу,

- аналіз показників забезпеченості медичним персоналом ЛПЗ.

З допомогою кон’юнктурних методів дослідження ринку медичних послуг споживачів визначатиметься попит на окремі види медичної допомоги, а виробників – ринок надавачів медичних послуг.

Щодо вивчення попиту на медичні послуги, то слід звернути увагу на види попиту, які в системі охорони здоров’я мають певні особливості.

Негативний попит – коли ринок відкидає певний товар чи послугу через негативне ставлення споживачів до даного товару (щеплення, деякі хірургічні обстеження і маніпуляції, пломбування зубів, небажання роботодавців брати на роботу алкоголіків або багатодітних матерів тощо). Негативний попит в охороні здоров’я зумовлений переважно неприємними відчуттями або низьким рівнем санітарної освіти.

Відсутність попиту – коли споживачі байдужі до даного товару чи послуги (лапароскопічна діагностика, космічне таксі, використані шприци, поліетиленові пакети чи пляшки тощо)

Прихований попит – коли попит є, але немає товару чи послуги, яка була б здатна задовольнити цей попит (нешкідливі та ефективні методики похудання, нешкідливі сигарети, екологічно чисті житлові райони, методи зупинки старіння тощо)

Падаючий попит спостерігається при перенасиченні ринку даними товарами, старінні товару, зміні моди тощо (противірусні препарати після спаду епідемії грипу, тонометри тощо).

Нерегулярний попит – стрибаючий попит залежно від сезону, часу доби, моди (противірусні препарати, значне зниження госпіталізації в період свят, попит на чоботи взимку, і т.д.).

Повноцінний попит – коли обсяг продаж і стійкість попиту задовольняють виробника (серцеві препарати, травматологічні послуги).

Надмірний попит – попит вищий, ніж пропозиція (потреба у стоматологічних послугах у державних лікувальних закладах ряду країн, потреба в послугах травматолога в гололід, отримання державного житла, молодіжний кредит на житло тощо).

Нераціональний попит – попит на шкідливі товари та послуги (наркотики, алкоголь, сигарети, пластична хірургія тощо)

Для врегулювання даних видів попиту і досягнення ринкової рівноваги необхідно буде провести дослідження ринку даних послуг та за результатами аналізу вжити ряд маркетингових заходів.

Розуміння ринку, правильно проведена сегментація, вивчення потреб цільових груп та успішне позиціонування є чи не найпершими засадами успішної підприємницької діяльності.

Сьогодні у сучасній Україні активізувався процес формування ринкового середовища. Спричинені ним перетворення охопили всі сфери господарювання, в т.ч. й систему охорони здоров’я, що вимагає проведення ефективних реформ останньої, найважливішою з яких є створення ринку медичних послуг. Зарубіжний досвід засвідчує, що розвинений ринок медичних послуг забезпечує населенню належний доступ до якісних медичних послуг, опосередковано впливаючи на збільшення тривалості життя, поліпшення здоров’я, збереження генофонду нації.

На жаль, в Україні ринок медичних послуг формується спонтанно і хаотично, а в деяких регіонах доволі повільно. Тому постає необхідність у створенні передумов та визначенні напрямів його формування і розвитку шляхом розроблення регіональної політики формування регіональних ринків медичних послуг.

Процеси функціонування ринку медичних послуг постійно перебувають у центрі уваги науковців різних галузей науки, а дослідження цього питання пов’язані з правовим регулюванням підприємницької діяльності, розвитком маркетингу та управлінням маркетинговими комунікаціями, теоретико-інституційним аналізом, теорією управління ринком, його роллю у структурі ринку соціальних послуг тощо.

Фактори формування регіонального ринку медичних послуг в Україні розглядаються як системоформуючі рушійні сили регіонального ринкотворення і поділяються за:

- змістом,

- ринковими характеристиками,

- напрямом впливу,

- характером впливу,

- охопленням конкретних споживачів та виробників послуг.

Оцінка сукупного впливу умов на формування попиту і пропозиції медичних послуг проводиться на основі розрахунку інтегрального індексу сприятливості умов формування попиту на медичні послуги та індексу сприятливості умов формування пропозиції медичних послуг. Вона дає можливість згрупувати регіони за ступенем сприятливості умов для попиту і пропозиції медичних послуг, а також виявити просторову асиметрію у формуванні таких ринків.

Визначення сили впливу факторів на попит і пропозицію медичних послуг у регіоні дозволяє виявити інтенсивність сукупного впливу факторів для розроблення заходів регіональної політики, спрямованих на підвищення ефективності функціонування регіональних ринків медичних послуг.

Регіональний ринок медичних послуг – це ринок медичних послуг окремо взятого регіону, що відрізняється від інших регіонів місцезнаходженням, видами медичних послуг, цінами на них і їх пропозицією, котрі залежать від особливостей попиту, сформованого специфічними запитами населення, яке в цьому регіоні має відповідну до господарської освоєності зайнятість, соціальну та віково-статеву структуру, структуру захворюваності, рівень доходів тощо.

Сутність регіональної політики формування регіональних ринків медичних послуг відображається у системі зв'язків об’єкта і суб’єктів регіональної політики. Об'єктом регіональних ринків медичних послуг є регіональний ринок медичних послуг. Суб'єктами регіональної політики формування регіональних ринків медичних послуг є центральні й регіональні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. При цьому інтереси різних ієрархічних рівнів влади мають узгоджуватися щодо організаційного забезпечення управління процесами формування регіональних ринків медичних послуг.

Зміст регіональної політики регіональних ринків медичних послуг певною мірою розкривається через її функції, найважливішими серед яких є:

- формування достатньої пропозиції медичних послуг на ринку та належної потужності мережі лікувально-профілактичних закладів для їх реалізації;

- гарантування надання медичних послуг відповідної якості;

- сприяння поліпшенню здоров’я населення регіону, збільшенню тривалості життя та зменшенню смертності.

Основні завдання регіональних ринків медичних послуг полягають в наступному:

- забезпечення процесу реалізації цілей формування регіональних ринків медичних послуг;

- формування свідомості та культури населення регіону щодо ставлення до власного здоров’я;

- забезпечення ефективності й повноти використання ресурсного потенціалу системи охорони здоров’я регіону;

- підготовка та перепідготовка медичного персоналу для конкурентоспроможної діяльності на регіональних ринках медичних послуг;

- збереження й зміцнення здоров’я населення регіону;

- надання кваліфікованих медичних послуг усім громадянам незалежно від місця їхнього проживання в регіоні;

- перехід на лікувально-діагностичні послуги з використанням сучасних медичних технологій;

- забезпечення доступного і якісного медичного обслуговування;

- розроблення практичних заходів для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у медичні заклади;

- здійснення податкової політики в регіоні, що стимулюватиме розвиток підприємництва на регіональних ринках медичних послуг;

- створення єдиної інформаційної служби по всіх медичних установах регіональних ринків медичних послуг;

- здійснення моніторингу процесів реалізації регіональних ринків медичних послуг щодо виявлення їх відповідності основній меті регіональної політики;

- забезпечення соціальної безпеки регіону;

- аналіз тенденцій та закономірностей формування регіональних ринків медичних послуг;

- розроблення регіональних комплексних цільових програм із формування регіональних ринків медичних послуг і забезпечення їхньої реалізації;

- згортання ринку тіньових медичних послуг у регіоні.

Етапи виникнення і формування ринків медичних послуг у регіонах України

Етап	Період	Якісні відмінності етапів
Етап І	до 1992 р.	Розвиток тіньової оплати за медичні послуги
Етап ІІ	1992–1995 рр.	Поява перших приватних медичних закладів, які є основними у наданні платних медичних послуг.
Етап ІІІ	1996–2005 рр.	Офіційне введення оплати за медичні послуги у державних та комунальних медичних закладах. Прийняття нормативно-правової бази щодо захисту населення від отримання неякісних медичних послуг. Започаткування страхової медицини.
	1998	Заборона Конституційним судом оплати за медичні послуги у державних та комунальних медичних закладах.
Етап ІV	з 2005 р. і до наших днів	Поява великої кількості приватних медичних закладів, збільшення кількості асортименту платних медичних послуг, зростання попиту на них серед населення. Спроба запровадити обов’язкове медичне страхування населення.

Організаційно-економічний механізм реалізації регіональної політики розвитку регіональних ринків медичних послуг повинен ураховувати як ринкові механізми саморегулювання процесів на регіональних ринках медичних послуг, так і систему заходів регулювання його розвитку державою.

Реалізація регіональної політики в сфері охорони здоров’я вимагає застосування організаційних, нормативно-правових, адміністративних, економічних, інформаційних та соціально-психологічних інструментів регулювання розвитку регіональних ринків медичних послуг залежно від рівня сприятливості умов формування попиту і пропозиції медичних послуг у регіоні.

Головним завданням територіальної організації вітчизняного та регіонального ринків медичних послуг є орієнтація на збалансоване поєднання суб’єктів ринку медичних послуг на різних територіальних рівнях для якісного та повного задоволення потреб і попиту на медичні послуги всіх соціально-економічних груп населення.

Доцільно здійснювати регіональну політику з дотриманням таких принципів:

- збереження ієрархічної системи розміщення медичних закладів; урахування регіональних особливостей щодо попиту та пропозиції медичних послуг;

- наукової обґрунтованості, що вимагає володіння повною і всебічною інформацією в регіоні, а тому передбачає постійне здійснення моніторингу щодо стану й динаміки фактичної потреби населення в об’єктах медичного обслуговування та їх транспортної доступності;

- делегування значної частини управлінських функцій у регіони; соціально-економічної ефективності щодо прийняття управлінських рішень;

- розширення мережі споживачів і постачальників медичних препаратів та устаткування тощо;

- для населення – поліпшення якості медичних послуг, збільшення їх асортименту тощо.

Нижче подано аналіз підходів до формування регіональної політики розвитку регіональних ринків медичних послуг.

Реалізація регіональної політики розвитку регіональних ринків медичних послуг дозволить сформувати конкурентне середовище, підвищити економічну мотивацію, підняти рівень усвідомленості медичними організаціями переваг кластерного об’єднання, а також певною мірою децентралізувати управління регіональних ринків медичних послуг, що створить сприятливе підґрунтя для утворення кластерів медичних послуг.

Шляхи підвищення соціальної ефективності функціонування регіональних ринків медичних послуг полягають у:

- сприянні розвитку конкурентоспроможності медичних закладів у регіоні;

- поліпшенні якості медичних послуг та сервісу обслуговування у лікувальних установах регіону;

- орієнтації медичного персоналу на максимальну задоволеність пацієнта від отриманих медичних послуг.

Зростання економічної ефективності функціонування регіональних ринків медичних послуг забезпечить:

- розроблення єдиної методології розрахунку цін на медичні послуги з повним урахуванням умов та факторів, що їх формують у регіоні;

- підвищення якості підготовки керівних кадрів для медичної сфери з орієнтацією на особливості регіональних ринків медичних послуг;

- регулювання регіональних ринків медичних послуг на державному й регіональному рівнях.

Одним із найтиповіших ринків охорони здоров’я є фармацевтичний ринок. Фармацевтичний ринок України динамічно розвивається. За оцінками експертів ріст ринку продовжиться і надалі. Одночасно фармацевтичний ринок має і свої власні специфічні риси. Ринок погано регулюється внаслідок слабкого юридичного підґрунтя, часто ролі суб’єктів підміняють одна одну, на ринку переважають генеричні препарати, конкуренція між компаніями-виробниками є досить жорстокою. На такому ринку, який англійською мовою називається «emergent», тобто молодий, непередбачуваний, що проходить стадію становлення, важко переоцінити важливість релевантної інформації.

Для багатьох фармацевтичних компаній стратегічно важливим є виведення на ринок нових препаратів або удосконалення існуючих зі зміною позиціонування. В обох випадках життєво важливим є вибір релевантних для цільових аудиторій (лікаря, фармацевта, кінцевого споживача) концепцій просування продукту та визначення ринкового потенціалу нового препарату. Правильний підхід до використання маркетингових досліджень мінімізує ризики невдачі при виведенні продукту на ринок.

Дослідження ціни медичного препарату дещо відрізняється від таких досліджень на ринку споживчих товарів та послуг. Особливо це стосується медикаментів рецептурного відпуску. Це можна пояснити тим, що кінцевий споживач ліків – пацієнт, який в більшості випадків самостійно оплачує своє лікування, не приймає рішення про покупку препарату самостійно. Одночасно рекомендація лікаря також не є абсолютним фактором прийняття рішення. Тому ми створили аналітичну модель, яка розглядає покупку рецептурного препарату як результуючу функцію трьох факторів: призначення лікаря, рекомендація провізора та ціна. Методи дослідження фармацевтичного ринку дозволяють оцінити, наскільки сильно ціна препарату та візити медичних представників до цільових аудиторій впливають на покупку препарату порівняно з усіма іншими численними факторами, які також можуть чинити такий вплив.

Оцінка ефективності просування препарату на ринку є одним з найважливіших аналітичних завдань на етапі росту та зрілості продукту. Інституція медичних представників – це найдорожчий інструмент маркетингового комплексу, отже такі аналітичні інструменти як вимірювання активності та ефективності роботи медичних представників, message recall тести користуються найбільшим попитом серед фармацевтичних компаній.

Ринок, його функція і структура

Петер Друкер сказав, що основна ідея ринку полягає в тому, щоб зробити зусилля для збуту товарів непотрібними. Виробник повинен так добре пізнати і зрозуміти клієнта, щоб вироблений ними товар чи послуга підходили останньому так добре, щоб продавали себе самі. Звідси і твердження, що функції будь-якого об’єкта завжди залежать від мети його існування. То ж яка мета ринку? На це питання відомий маркетолог Ф.Котлер дає чотири відповіді.

Вертикальный свиток: Мета ринку:
- досягнення максимально високого споживання
- досягнення максимального споживчого задоволення
- забезпечення максимально широкого вибору
- максимальне підвищення якості життя

Ринкова структура – складне поняття, яке має багато аспектів. Вона може визначатися характером об’єктів ринкових угод, функцій, територій тощо. Так, з точки зору територіальних меж ринок може бути:

- місцевий

- регіональний

- національний (внутрішній)

- світовий (зовнішній).

З точки зору функцій, якщо розглядати ринок як сферу обміну, в якій здійснюється товарно-грошовий обіг, структура ринку наступна:

- ринок товарів

- ринок капіталів

- ринок цінних паперів

- ринок робочої сили

- ринок послуг (в т.ч. медичних)

Ринок товарів - це сфера обміну матеріального товару, основним інструментарієм якого є торгівля. Торгівля – це господарська діяльність, пов’язана із купівлею і продажем. Розрізняють гуртову (оптову) і роздрібну торгівлю. Гуртова торгівля – це посередницька торгівля між промисловцями і торговцями через ярмарки, аукціони, товарні біржі, де реалізовуються однорідні товари (бавовна, зерно, нафта, хутро тощо). Роздрібна торгівля – продаж відбувається безпосередньо споживачам поштучно через сітку магазинів, кіосків, підприємств харчування, посилкову торгівлю тощо.

Ринок капіталів – це ще один важливий ринок, який задовольняє людські потреби, даючи можливість позичати, накопичувати гроші, гарантувати їх збережність. Капітал – це вартість, яка приносить прибуток (додаткову вартість). Інструментом ринку капіталу є банк. Банки працюють з метою перетворення грошових засобів у капітал, посередництва в кредитах та платежах.

Ринок цінних паперів – це сфера обміну правом володіння певною вартістю. Цінні папери самі по собі ніякої вартості не мають, тому є фіктивним капіталом. Вони лише засвідчують право володіння певною вартістю, завдяки чому і приносять прибуток. До цінних паперів належать акції, облігації, сертифікати, векселі, чеки, закладні тощо.

Валютний ринок – або грошовий ринок, де проводиться обмін державної національної валюти на різні валюти інших держав. Найпоширеніша форм валютного ринку – це обмін валют за їх обмінним курсом. Валютні ринки є вільні і обмежені. Якщо держава монополізує обмін валют – виникає "чорний" валютний ринок.

Ринок золота виконує роль механізму розподілу і перерозподілу цього металу у загальному товарному виробництві. Дія цього ринку базується виключно на попиті і пропозиції золота. Сьогодні є міжнародні, регіональні і внутрішні ринки золота. Найбільші ринки золота розміщуються в Лондоні та Цюріху. На міжнародних і регіональних ринках цей метал продається злитками по12,5 кг (999-995проби).

Ринок робочої сили – група людей, які хочуть свою робочу силу запропонувати в обмін на заробітну плату чи товари. Для оптимізації функціонування цього ринку навколо нього формуються такі структури, як консультаційні фірми, бюро, контори з працевлаштування тощо.

Ринок послуг – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері нематеріального виробництва. Слід відмітити специфічний характер послуги як товару (невідчутність, незбережність, непостійну якість і невіддільність від надавача), про що йшлося у попередніх розділах, який накладає особливі маркетингові умови її виробництва та обміну.

Ринок медичних послуг – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері охорони здоров’я.

Основні суб'єкти ринкової економіки

Суб'єктів ринкового господарства досить багато. Це виробники і споживачі, підприємці та наймані працівники, промислові капіталісти, банкіри і торговці, власники позичкового капіталу та власники цінних паперів і т. ін.

Держава як суб'єкт ринкового господарства

Реальна модель економічного устрою передбачає використання як ринкового механізму, що забезпечує ефективне функціонування економіки, так і державного механізму регулювання для вирішення низки проблем, від яких відмовляється ринок, або ринкове вирішення яких для суспільства надто дороге (рис. 7.6).

Головні завдання держави в умовах ринкових економічних систем:

- правове забезпечення функціонування ринкового механізму;

- організація грошового обігу;

- захист і сприяння розвитку конкуренції;

- виробництво суспільних благ;

- мінімізація трансакційних витрат;

- компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій);

- стабілізація макроекономічних коливань;

- перерозподіл доходів через податкову систему;

- реалізація національних інтересів у світовій економіці.

Рис. Функції суб'єктів ринкової економіки

Зовнішні ефекти (екстернаті) - витрати і вигоди, пов'язані з виробництвом і споживанням благ тими суб'єктами, які не є учасниками певної ринкової угоди.

Зовнішні ефекти набувають форми позитивних і негативних.

Позитивні ефекти виникають у випадку, коли виробництво або споживання будь-якого блага приносить некомпенсовані вигоди третім особам.

Приклад. Затрати на обмеження і ліквідацію епідемії холери (ізоляція хворих, надання їм медичної допомоги, утримання впродовж інкубаційного періоду тих, хто мав контакт із хворими тощо) дають позитивний ефект тим, хто міг би захворіти, але уник цієї біди, не оплачуючи безпосередньо перелічених послуг з охорони здоров'я.

Негативні ефекти виникають у випадку, коли виробництво або споживання будь-якого блага зумовлює некомпенсовані витрати третіх осіб.

Приклад. Забруднюючи довкілля, підприємство перекладає частину витрат (на застосування очисних споруд, безвідходних технологій тощо), які йому належало б здійснювати, на населення, змушуючи його таким чином витрачатися на лікування, проживати в умовах дискомфорту і т. ін., і при цьому не компенсує йому цих витрат.

Наслідком позитивних екстерналій є перевищення суспільної корисності благ над індивідуальною корисністю. Це перевищення не компенсується ринком. Тому ринок спрямовує на виробництво цього блага недостатньо ресурсів.

Рис. Переваги та недоліки ринкової економіки

Наслідком негативних екстерналій є скорочення фактичних витрат підприємця, що зумовлює розширення пропозиції цих благ понад рівноважний рівень І зниження ціни порівняно з оптимальним рівнем. Тому ринок спрямовує ресурси на виробництво благ із негативним ефектом понад їх оптимальний обсяг.

Англійський економіст Артур Пігу в результаті дослідження природи екстерналій запропонував введення державою певного податку для усунення екстернальних ефектів, який відомий у науковій літературі як податок Пігу.

Американський економіст Роберт Коуз на основі вивчення екстернальних ефектів дійшов висновків, протилежних висновкам Артура Пігу. Зміст їх такий.

1. Якщо права власності законодавчо чітко визначені й люди ретельно їх дотримуються, то ніяких зовнішніх ефектів не виникає, "відмов ринку" не існує і державі немає підстав втручатися в економічне життя.

2. Зовнішні ефекти з'являються тільки там, де розмиті права власності, там же, де вони чітко визначені, зовнішні ефекти перетворюються на внутрішні.

3. Для успішної роботи ринку першочергового значення набувають трансакційні витрати (витрати використання ринкового механізму).

4. Державне регулювання виправдане тільки тоді, коли витрати, пов'язані з державним втручанням, будуть меншими, ніж витрати, пов'язані з "відмовами ринку*.

Отже, якщо наявні зовнішні ефекти спотворюють грошову оцінку витрат і вигод, що зумовлює неефективний розподіл ресурсів, то ринкова система суспільні блага не виробляє.

На відміну від звичайних благ, використання яких передбачає їх обов'язкову купівлю, суспільні блага (національна оборона, державне управління, охорона правопорядку, захист довкілля, освітлення вулиць і т. ін.) споживаються вже тому, що вони виробляються. Вигоди від використання суспільних благ мають не тільки ті, хто здійснював певні витрати на їх створення або оплачував їх споживання, а й ті, хто нічого не витрачав на це. Витрати на їх виробництво здійснюються через вилучення у формі оподаткування.

Механізм функціонування ринку

Щоб зрозуміти, як працює ринковий механізм, необхідно проникнути в його суть, у відносини його суб’єктів. Суть будь-якого процесу розкривається через логічні поняття. Основними логічними поняттями, або економічними категоріями ринку, є перш за все поняття товару, споживчої та мінової вартості, попиту і пропозиції, ціни, грошей.

Товар – це продукт виробництва чи діяльності людини, створений для задоволення потреб споживачів через обмін.

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти ті чи інші потреби людей, іншими словами – це корисність даного товару.

Собівартість (власна вартість) – це кількісна міра товару, яка відбиває затрати природних, трудових та інших ресурсів на виготовлення даного товару.

Мінова вартість – це пропорція або співвідношення, у якому один товар міняється на інший. Мінова вартість відбиває власну вартість (собівартість) товару.

Попит – це потреба, підтверджена купівельною спроможністю. Як відомо, попит показує потребу споживачів у даному товарі, яка забезпечена грошима. Попит виражається тією кількістю товару певного виду, яку споживачі хочуть придбати за даними цінами. Кількість куплених товарів залежить від їх цін. Чим вищі ціни, тим меншу кількість певного товару купують. І навпаки, чим нижча ринкова ціна, тим більше товару буде продано. Хоч, як уже говорилось, це мало стосується медичних послуг.

У певному проміжку часу існує певне співвідношення між ринковою ціною і попитом на нього. Цей зв’язок між ціною і попитом називається кривою попиту. Попит можна виражати у вигляді графіка, який показує кількість продукту, який споживачі готові і спроможні купити за деякою ціною із можливих цін протягом певного періоду часу. Знову візьмемо для ілюстрації цього твердження гіпотетичний приклад.

Таблиця10.1

Характеристика попиту на пшеницю

	Ціна ум.од. за 1 кг (Р)	Обсяг продаж кг за місяць (О)
А	5	9
В	4	10
С	3	12
Д	2	15
Е	1	20

при нижчій ціні, скажімо, 3 грн, місячний продаж досягне 120 шт. Це інтерпретуємо графічно.

Рис.10.2 Крива залежності попиту від ціни

У таблиці подані цифрові дані, що показують взаємозв’язок попиту і ціни. При ціні 5 ум.од. за кг попит усіх споживачів буде становити на ринку 9кг на місяць. При нижчій ціні – 4 ум.од. за кг – кількість купленої пшениці збільшиться до 10 кг. Ще при нижчій ціні, скажімо, 3 ум.од., місячний продаж досягне 12 кг. Це інтерпретуємо графічно.

Ця схема попиту відображає зв’язок між ціною пшениці та її кількістю, яку наш міфічний покупець бажає і може купити за даними цінами. Тут дуже важливо прийняти до уваги, що ми говоримо “бажає” і “може”, так як одного бажання на ринку недостатньо. Хтось може захотіти купити “Хонду”, але якщо це бажання не підкріплюється тугим гаманцем, то бажання не може бути реалізоване, а отож не відображається на ринку.

Графічне зображення зв’язку ціни і попиту називається кривою попиту. На графіку крива попиту іде вниз, оскільки між ціною і величиною попиту існує обернено пропорційна залежність. При цьому, за законом попиту, споживачі купують більшу кількість продукції, коли ціна на нього падає.

Які причини дії закону поступового падіння попиту?

Перша причина, що є очевидною, - дія даного закону виходить з того, що нижчі ціни розширюють коло покупців. Наприклад, якщо яловичина дуже дорога, то її будуть купувати лише багаті люди. При зниженні ціни цей товар купуватиме більше людей.

Друга причина, не така очевидна, але дуже важлива: кожне зменшення ціни на певний товар може дати можливість купити побільше цього товару традиційними споживачами, а зростаючі ціни навпаки стримують традиційне споживання покупців. Підвищення ціни на певний товар означає, що споживач стає ніби біднішим, ніж раніше. Він повинен зменшити споживання товару. Коли ж ціна падає, то все відбувається навпаки – споживач при своєму сталому доході може купити більше даного товару.

Але не лише ціни визначають кількість куплених товарів. Крім ціни товару, існують ще чотири фактори кривої попиту. По-перше, середній дохід покупців - це головний фактор. Процвітаючі народи і сім’ї потребують майже всього більше, ніж бідні народи і сім’ї – машин, пшениці, масла. По-друге, розміри ринку чи кількість домашніх господарств. Подвоєння числа споживачів подвоює і величину попиту. Крім цих об’єктивних факторів, існують і суб’єктивні смаки і переваги. На попит конкретних товарів впливають і кількість опадів у даному регіоні ( на парасольки), товщина снігового покриву (на лижі), клімат (на кондиціонери) і т.п.

Крива попиту час від часу переміщується. Причина такого переміщення – нецінові фактори. Наприклад, значне зрушення попиту відбулося в 1950-1990 роках на автомобілі у розвинених країнах. Які причини? По-перше, зростання доходу. Середній дохід у США і Канаді подвоївся. В ряді країн (Японія, Італія, Німеччина) він зріс у 3-5 разів. Вищі доходи спричинили і більший попит на автомобілі. По-друге, збільшилась кількість підлітків, що розширили число потенційних водіїв. По-третє, відбулося загальне зниження доступності альтернативних видів транспорту. Кінцевий результат всіх цих змін у нецінових факторах повинен був перемістити криву попиту на автомобілі далеко вправо.

Слід відзначити, що попит є дуже різнобічним.

Негативний попит – коли ринок відкидає певний товар чи послугу через негативне ставлення споживачів до даного товару (щеплення, деякі хірургічні обстеження і маніпуляції, пломбування зубів, небажання роботодавців брати на роботу алкоголіків або багатодітних матерів тощо)

Відсутність попиту – коли споживачі байдужі до даного товару чи послуги (космічне таксі, використані поліетиленові пакети чи пляшки тощо)

Прихований попит – коли попит є, але немає товару чи послуги, яка була б здатна задовольнити цей попит (нешкідливі сигарети, екологічно чисті житлові райони, дешеві квартири)

Падаючий попит спостерігається при перенасиченні ринку даними товарами, старінні товару, зміні моди тощо.

Нерегулярний попит – стрибаючий попит залежно від сезону, часу доби, моди (транспорт у час пік, значне зниження госпіталізації в період свят, попит на чоботи взимку, і т.д.).

Повноцінний попит – коли обсяг продаж і стійкість попиту задовольняють виробника.

Надмірний попит – попит вищий, ніж пропозиція (потреба у стоматологічних послугах у державних лікувальних заклад ряду країн, отримання державного житла, молодіжний кредит на житло тощо).

Нераціональний попит – попит на шкідливі товари та послуги (наркотики, алкоголь, сигарети тощо)

Для врегулювання даних видів попиту і досягнення ринкової рівноваги необхідно буде вживати ряд маркетингових заходів.

Наступна важлива економічна категорія – це пропозиція, яку можна виразити як шкалу, яка показує різні кількості продукції, яку виробник бажає і може виробити і запропонувати на ринку за певною конкретною ціною.

Пропозиція відбиває інтереси виробників, а попит – інтереси споживачів. Ці дві парні категорії є нічим іншим, як єдністю протилежностей, взаємозалежні і взаємопов’язані між собою третьою категорією - ціною.

Ціна як грошова форма вартості товару, його цінності залежить від попиту і водночас формує цей же попит і пропозицію. Все залежить від того, що є первинним, а що вторинним. Якщо первинна пропозиція, то при її зростанні – ціна падатиме і навпаки. А якщо первинна ціна, то при зростанні ціни – пропозиція теж зростатиме і навпаки. Така ж залежність буде спостерігатися, якщо ми розглядатимемо зв’язки попит-ціна або ціна – попит.

Знову ж розглянемо це з допомогою гіпотетичного прикладу.

Таблиця 10.2

Характеристика пропозицій пшениці

	Ціна в ум.од. за 1 кг (Р)	Кількість пшениці, що поставлятимуть продавці в кг за місяць (О)
А	5	18
Б	4	16
С	3	12
D	2	7
E	1	0

Щоб зрозуміти, як формується конкурентна ринкова ціна, потрібно поєднати аналіз попиту і пропозиції, тобто вияснити рівновагу попиту і пропозиції або ціну рівноваги. Іншими словами, нам потрібно вияснити, як взаємодія рішень домогосподарств про покупку продукту і рішення виробників продукції про продаж її визначають ціну і кількість, яка реально купується і продається на ринку.

Рівновага ринкових цін встановлюється при таких цінах і кількостях товарів, при яких відбувається збалансування сил, що діють на ринку. Тобто, кількість товару, яку покупці хочуть купити, відповідає тій кількості, яку продавці хочуть продати.

Таблиця 10.3

Ринкова пропозиція і попит на пшеницю (гіпотетичні дані)

	Можливі ціни на пшеницю (ум.од.)	Величина попиту (кг за місяць)	Величина пропозиції (кг за місяць)	Тиск на ціну
А	5	9	18
В	4	10	16
С	3	12	12
D	2	15	7
Е	1	20	0

Ситуація “А” довго тривати не може. При ціні 5 ум.од. за кг виробники поставлятимуть на ринок 18 кг пшениці щомісяця. Проте попит на неї становитиме всього 9 кг. Величина пропозиції при такій ціні перевищує величину попиту. Оскільки запаси пшениці зростатимуть, конкурентні продавці трохи будуть знижувати ціну. І так всі ситуації.

Ціна рівноваги встановлюється на рівні, при якому величина пропозиції дорівнює величині попиту. На конкурентному ринку ціна рівноваги перебуває в точці перетину кривих попиту і пропозиції, але сам стан такої рівноваги триває лічені хвилини і майже ніколи не фіксується ні виробниками, ні споживачами через короткочасність ситуації.

Графічно криву залежності попиту, пропозиції і ціни в сукупності можна зобразити в одній системі координат, тоді ми спостерігатимемо модель рівноваги попиту і пропозиції в точці перетину однойменних кривих.

Точка перетину кривої попиту, яка йде вниз, і кривої пропозиції, яка йде вверх, показує ціну рівноваги і кількість продукції, в даному випадку 3 ум. од. і при поставці 12 кг пшениці за місяць. Дефіцит, який би виникнув при ціні нижче ціни рівноваги, підштовхнув би ціну вверх. Надлишок пшениці вище ціни рівноваги став би посувати ціну вниз, підштовхуючи попит, скорочуючи пропозицію до тих пір, поки не буде досягнута рівновага.

Як же може переміщуватися крива пропозиції? Коли урожай поганий, то ціни на продовольство зростають, коли ж урожай хороший—знижуються. Погана погода зменшить обсяг виробництва, що постачатимуть фермери за будь-якими цінами. Це перемістить криву пропозиції вліво.

Переміщення попиту. Припустимо, що відбулося різке збільшення сімейних доходів і кожна сім’я хоче більше пшениці. Пшениці не вистачатиме, а ціна на неї почне зростати. При вищій ціні попит скоротиться, буде досягнута нова рівновага попиту і пропозиції.

Так, ринковий механізм розв’язує проблему Що?, Як? і Для кого? Взаємозалежність цін рівноваги і кількості товару є загальною рівновагою ринків, яка визначається попитом і пропозицією.

Інфраструктура ринку

Термін "інфраструктура" походить від латинського infra, що означає "нижче", "під", та structure - "структура", що означає сукупність галузей та видів діяльності, які обслуговують виробничу і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв'язок, комунальне господарство, загальна та професійна освіта, охорона здоров'я тощо).

Інфраструктура - це основа, підґрунтя, фундамент економічної системи та її підсистем, її внутрішня будова, що забезпечує цілісність. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків товарів і послуг від продавця до покупця.

Інфраструктура ринку - комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

Рис. Елементи ринкової інфраструктури

Оскільки будова інфраструктури ринку дуже складна, варто розглянути її елементи. Інфраструктура ринку покликана забезпечувати цивілізовані стосунки між суб'єктами через свої функції. Розглянемо детальніше деякі елементи інфраструктури ринку. Одним із найважливіших інфраструктур елементів є біржі.

Термін "біржа" в перекладі з латинської мови означає "шкіряний гаманець". Біржі виникли як місця, де комерсанти здійснюють торговельні операції. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531 p., друга - у Лондоні в 1566 р.

У Росії перша біржа з'явилася у 1705 р. в Санкт-Петербурзі, а на території України - 1796 р. в Одесі. Пожвавлення біржової торгівлі відбулося у період непу. Кількість бірж у цей період перевищила 100. Проіснували вони до 1930 р.

З переходом постсоціалістичних країн до ринку біржова торгівля відроджується.

Методика складання бізнес-плану при організації підприємницької діяльності в сфері охорони здоров’я.

Підприємництво поступово стає природною складовою як української економіки загалом, так і системи охорони здоров’я зокрема. Це свідчить про її просування до ринкових форм і методів господарювання. Для багатьох громадян України підприємництво стало основним видом роботи або формою вторинної зайнятості. Особливо тяжіє до заняття підприємницькою діяльністю молоде покоління України. Мінімальна заробітна плата медичних працівників також є потужним мотивуючим чинником для розвитку приватного підприємництва.

Успіх у здійсненні підприємницької діяльності залежить від багатьох чинників. Однією з неодмінних умов досягнення високої результативності практично в будь-якій підприємницькій діяльності є отримання мінімально необхідних знань, уявлень про форми, принципи та сфери підприємницької діяльності, її економіку. Тобто підприємництву потрібно постійно навчатися.

Багатьом молодим людям в Україні здається, що стати підприємцем можна без спеціальних знань, спеціальної підготовки. Це хибні уявлення, економічні знання потрібні всім — тим, хто вже має власний бізнес, і тим, хто наймається на роботу, тим, хто продає, і тим, хто купує.

Підприємництво на ринку товарів і послуг — це самостійна, систематична, ініціативна господарсько-фінансова діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку і здійснювана від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи — фірми, підприємства тощо.

Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб на ринку товарів і послуг не пов'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою.

Таким чином, головними умовами здійснення підприємництва на ринку товарів і послуг є:

по-перше, приватна власність підприємця, тобто його повна економічна і виробничо-господарська свобода у виборі сфери, методів, часу, місця здійснення підприємницької діяльності;

по-друге, відповідальність підприємця за економічні, екологічні та соціальні наслідки своєї діяльності й пов'язаний із нею ризик;

по-третє, власна орієнтація на комерційний успіх, на одержання прибутку.

Будь-яка підприємницька діяльність пов’язана із певним ризиком. Лише 2% малих фірм збанкрутували через причини, які не залежали від їх управління, а 98 – через некомпетентність, низький професіоналізм, брак управлінського досвіду тощо.

Підприємницьку діяльність на ринку товарів і послуг слід розглядати як складне явище, багатосистемне і багаторівневе поняття, яке є сукупністю економічних, історичних, соціальних та правових відносин і включає категорію підприємництва, його функцію в соціально-економічному житті, особливий метод господарської діяльності, підприємницьке середовище, особистість підприємця, стиль і тип його мислення та поведінки, історичні і соціально-психологічні аспекти.

Підприємництво не можна відносити до звичайної трудової сфери діяльності: воно за своєю сутністю характеризує творчу та активну діяльність бізнесменів. Підприємцям притаманні особлива етика і навіть своєрідний світогляд, що дає змогу виокремлювати специфічну філософію підприємництва (бізнесу), яку кваліфікують як практично корисну філософію системи господарювання. В міру розвитку виробництва і суспільства, зміни умов його життєдіяльності й загальної культури філософія бізнесу не залишається незмінною; вона завжди адаптується до сучасних вимог господарювання.

Крім того, підприємництво — це комплекс особливих функцій, виконуваних в економіці (народному господарстві), спрямований на забезпечення розвитку і вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб'єктів, створення інноваційного поля діяльності. У сучасній економіці виокремлюється три головні функції сфери підприємницької діяльності:

• ресурсна (формування та ефективне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

• організаційна (організація маркетингу, виробництва, збуту, реклами та інших господарських справ);

• творча (новаторські ідеї, генерування й активне використання ініціативи, вміння ризикувати).

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути:

• громадяни України та інших держав;

• юридичні особи — підприємства (організації) усіх форм власності.

Законодавство України передбачає певні обмеження щодо здійснення підприємництва. Зокрема, не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, посадовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади й управління, які здійснюють контроль за діяльністю підприємств і організацій.

Об'єктами підприємницької діяльності можуть бути: товар; продукт; послуга.

Будь-яка підприємницька діяльність здійснюється на основі загальних принципів підприємництва:

• вільний вибір діяльності;

• залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

• самостійне формування програми виробничої та інших видів діяльності;

• вибір постачальників ресурсів і споживачів виготовлюваної продукції;

• установлення цін на товари й послуги відповідно до чинного законодавства України;

• вільне наймання працівників для здійснення бізнесової діяльності;

• залучення і використання природних, трудових, матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, якщо це не заборонено або не обмежено чинним законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів до відповідних бюджетів згідно із законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на власний розсуд.

Підприємницька діяльність може здійснюватися в індивідуальній і колективній формі. Перша означає здійснення її громадянами, тобто фізичними особами, вільними у встановленні своїх прав і обов'язків на основі договору (угоди) і у визначенні будь- яких умов договору (угоди), що не суперечать чинному законодавству. Друга — колективна — передбачає межі та процедури, які окреслені більш строго з участю держави.

Підприємницька діяльність здійснюється вже на основі і в межах тих завдань і повноважень, котрі відбиті в засновницьких документах та статутах підприємств (організацій) різних форм власності.

Зазначені вище форми підприємницької діяльності тісно корелюють з можливими її типами. Основні з них такі:

• малий бізнес, що ґрунтується на особистій власності або оренді;

• спільне підприємництво або партнерство, засноване на колективній власності;

• корпоративне підприємництво, засноване на акціонерній власності.

Багаторічний досвід господарювання у країнах з розвинутою ринковою економікою свідчить про те, що традиційно існують дві моделі підприємництва: класична та інноваційна, але на практиці вони можуть поєднуватися.

Класична модель підприємництва орієнтована на максимально ефективне використання наявних ресурсів підприємства. Схема підприємницьких дій за такої моделі досить проста і чітко окреслена: оцінка наявних ресурсів; вивчення можливостей досягнення поставленої мети; використання тієї можливості, яка зможе забезпечити максимальну віддачу від наявних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання будь-яких (у межах закону) і насамперед нових управлінських рішень для підприємницької діяльності, особливо коли бракує власних природних ресурсів. Схема дій за цієї моделі підприємницької діяльності така: формулювання головної мети; вивчення зовнішнього середовища з метою пошуку альтернативних можливостей; порівняльна оцінка власних ресурсів і знайдених можливостей; пошук зовнішніх додаткових джерел ресурсів; аналіз можливостей конкурентів; реалізація завдань згідно з вибраною концепцією.

Започаткування підприємницької діяльності здійснюється відповідно до певної технології створення бізнесу, що є специфічною для кожного конкретного випадку і залежить від сфери вибраної діяльності.

Проте попри особливості економічного і правового середовища, специфіки сфери діяльності, існують і загальні питання, які завжди мусять вирішувати підприємці. Одним з таких питань є пошук підприємницької діяльності, або пошук привабливої ідеї бізнесу.

Пошук привабливої ідеї бізнесу — це досить важке і відповідальне завдання підприємця, який має віднайти в ідеї можливість реалізувати свої знання і здібності. На цьому важливому етапі за початкування власної справи виникає проблема: де і як шукати нову підприємницьку ідею.

Джерела ідей можуть бути різними, починаючи від спеціальних досліджень і розробок, але найчастіше вони надходять від:

• споживачів;

• працюючих фірм (підприємств);

• парламентів і урядів.

Споживач є по суті вихідним пунктом формування ідеї нового продукту або послуги. Тому слід вести пошук формальних і неформальних способів виявлення його думки, що може привести до ініціювання споживачем перспективної ідеї бізнесу.

Детальний аналіз діючих фірм на ринку товарів і послуг дає змогу знайти нові можливості вдосконалення продукції, послуг тощо і обґрунтувати концепцію власного бізнесу.

Діяльність парламентів та урядів, періодично оприлюднені її результати також можуть бути корисним джерелом нових підприємницьких ідей.

Власні або запозичені результати досліджень і розробок є чи не найбільш плодотворним джерелом нових ідей бізнесової діяльності.

У процесі пошуку і вибору підприємницької ідеї необхідно оцінювати шанси на успіх за практичної її реалізації. Оцінювання нової ідеї має бути комплексним, тобто ідею варто розглядати з різних боків:

• рівня конкуренції на ринку відповідних товарів і послуг;

• наявності споживачів та знання їхніх потреб зараз і в майбутньому;

• виробничих можливостей щодо продукування тих або інших необхідних ринку товарів;

• реальних можливостей залучення фінансових коштів (за необхідності — іноземних інвестицій);

• стабільності та гнучкості чинного законодавства в галузі господарювання підприємців

• компетентності, досвіду й управлінських здібностей бізнесменів тощо.

Наука і практика розробили чимало методів творчого пошуку підприємницької ідеї. Основні з них представлені на рис.

Рис. Групи методів пошуку підприємницької ідеї

Група методів індивідуального пошуку. Метод аналогії передбачає використання чогось подібного до вже відомого рішення, «підказаного», наприклад, технічною, економічною або іншою літературою чи «підглянутого» в природі.

Метод інверсії — специфічний метод, що передбачає такі підходи до вирішення нової проблеми: перевернути «догори ногами»; «вивернути» на протилежний бік; поміняти місцями тощо.

Метод ідеалізації ґрунтується на ініціюванні уявлення про ідеальне вирішення проблеми, що може «наштовхнути» на усвідомлення якоїсь нової ідеї.

Порівняно з індивідуальними колективні методи ефективніші. Вони використовуються в другій групі методів пошуку підприємницької ідеї.

Група методів колективного пошуку . Метод «мозкового» штурму — зводиться до творчої співпраці певної групи спеціалістів заради вирішення проблеми за допомогою, наприклад, проведення дискусії з конкретного кола питань. При цьому слід дотримуватися таких правил: не допускати критики і негативних коментарів щодо висловлювань опонентів; не гудити нової ідеї, якою б вона не була абсурдною з погляду можливої її практичної реалізації в сучасних умовах.

Метод конференції ідей відрізняється від методу «мозкового» штурму тим, що допускає доброзичливу критику в формі репліки або коментаря. Вважається, що така критика може підвищити цінність висунутих ідей.

Метод колективного блокнота поєднує в собі індивідуальне висунення ідеї з колективною оцінкою. При цьому кожний учасник отримує блокнот, у якому викладена суть вирішуваної проблеми. Протягом певного часу (звичайно місяця) кожний учасник обговорення записує в блокноті власні ідеї щодо вирішення певної проблеми. Потім блокноти отримує керівник групи учасників для узагальнення накопиченої інформації. Лише після завершення цієї процедури організовується творча дискусія і приймається відповідне рішення щодо нової підприємницької ідеї.

Група методів активації пошуку. Метод контрольних запитань. Його сутність полягає в тому, щоб ініціювати вирішення обговорюваної проблеми з допомогою певних запитань, що мають стимулювати власні міркування щодо висунутої ідеї. При використанні цього методу бажано мати попередньо розроблені блоки запитань.

Метод фокальних об'єктів. Його характерними особливостями є перенесення ознак випадково вибраних об'єктів на об'єкт, що потребує вдосконалення. Останній перебуває у фокусі перенесення і тому його називають фокальним. При цьому може виникнути низка варіантів вирішення завдання. Досвід показує, що застосування цього методу дає добрі результати щодо пошуку нових модифікацій відомих технічних ідей і завдяки цьому дає змогу знайти прийнятну підприємницьку ідею відносно розробки і освоєння виробництва нових товарів.

Метод морфологічного аналізу ґрунтується на використанні комбінаторики, тобто дослідженні всіх можливих варіантів, виходячи із закономірностей будови (морфології) об'єкта, що підлягає вивченню й аналізу. Комбінуючи варіанти, можна отримати чимало різних рішень у процесі пошуку підприємницької ідеї. Цей метод уможливлює огляд усіх реальних рішень проблеми і вибір оптимального варіанта.

Будь-яка підприємницька діяльність, перш за все, потребує її організації. За способом організації виділяють залежну та незалежну підприємницьку діяльність.

Залежна підприємницька діяльність (франчайзинг) здійснюється на основі ліцензії — франшизи відомої підприємницької фірми, якої є три види:

• товарний франчайзинг, коли підприємець отримує право у провідної фірми на продаж товарів з її торговою маркою;

• виробничий франчайзинг здійснюється на основі ліцензії на виробництво товару незалежної фірми (сировина і матеріали купуються у фірми);

• діловий франчайзинг, коли купується франшиза на вид діяльності.

Така підприємницька діяльність має певні переваги: підприємець користується вже перевіреними методами; зменшується ступінь ризику; нагромаджується підприємницький досвід. До франчайзингу можна віднести піцерії «Челентано» «Мак Дональс» «Форнетті» тощо, які працюють на території України, а материнські підприємницькі фірми надають українській стороні технологічне забезпечення, одержуючи за це частину прибутку.

Слід виділити й ряд недоліків, які проявляються в недостатній самостійності та малій прибутковості, оскільки, крім початкового внеску, підприємець робить щомісячне відрахування ліцитатору до 20 % від обсягів продаж. З точки зору витрат, розмір їх на придбання франшизи на 10—30 % вищий, ніж на створення незалежного підприємства.

Підприємницька діяльність може здійснюватися в різних за величиною підприємствах: малих, середніх і великих. Як правило, в зарубіжній практиці критерієм для їх визначення є чисельність працюючих і галузева приналежність Підприємства з чисельністю працюючих від 1 до 20 чол. називають ремісницькими, від 20 до 100 — малими, від 100 до 500 — середніми і понад 500 — великими. В Україні, згідно з чинним законодавством, до малих підприємств відносять як новостворені, так і діючі підприємства з відповідною чисельність працюючих: у промисловості і будівництві — до 200 чол., у науці і науковому обслуговуванні — до 100 чол., в інших галузях виробничої сфери — до 50 чол., у галузях невиробничої сфери — до 25 чол. Аналогічна законодавча норма прийнята також у Росії.

Підприємницька діяльність в системі охорони здоров’я вимагає особливо ретельної підготовки до початку її роботи. Формою такої підготовчої роботи є бізнес-план. Бізнес - план – це ретельно підготовлений документ, який розкриває всі сторони господарської діяльності і є формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення нової господарської діяльності.

Оскільки бізнес-план має виражено стратегічне спрямування, то наскільки обґрунтовано і детально він буде розроблений, настільки успішно реалізуватиметься ідея підприємницької діяльності.

До основних завдань розробки бізнес-плану належить оцінка новизни і перспективності підприємницької ідеї; аналіз слабких і сильних сторін; визначення витрат, джерел і величини фінансових ресурсів; побудова концепції підприємницької діяльності та визначення її стратегії; оцінка кон’юнктури ринку; вивчення діяльності конкурентів; визначення ступеня можливого господарського ризику; пошук надійних партнерів для розробки і реалізації інноваційно-інвестиційного проекту; прогнозування очікуваних результатів діяльності на три-п’ять років.

Бізнес–план повинен бути виражено орієнтований на стратегічний розвиток вашої підприємницької діяльності. Він повинен бути максимально прив’язаний до фінансових можливостей підприємця та прогнозних змін фінансової політики у державі.

Бізнес-план є одним із найважливіших стратегічних документів підприємницької діяльності. Найважливішим стратегічним моментом цього документа є узгодження поставлених завдань і реальних фінансових можливостей.

Фундаментально обґрунтований бізнес-план є базою бізнес пропозиції, яка обговорюватиметься із партнерами і відіграватиме вирішальну роль у пошуках інвесторів та кредиторів, від яких значною мірою залежатиме можливість вербування на підприємство досвідчених менеджерів та кваліфікованих спеціалістів.

В Україні невід’ємною частиною нового підприємництва було техніко-економічне обґрунтування доцільності і реалізації будь-якого проекту. Практично ця форма сьогодні і переросла у форму бізнес-плану. Враховуючи реалії українського ринку, бізнес-план повинен спиратися перш за все на конкретно існуючий проект виробництва певного товару (продукту чи послуги), всебічний аналіз виробничо-господарської діяльності аналогічного типу (ситуаційний аналіз), результати дослідження конкретних інноваційних проектів.

Орієнтовна типова структура бізнес-плану

У практичному житті не існує єдиної форми бізнес – плану, бо останній залежить від специфіки бізнесу, особливостей проектованої діяльності, її масштабів. Розробка бізнес-плану фактично є спробою створити так звану модель майбутньої підприємницької діяльності, до якої життя, безперечно, внесе свої корективи. Але, зрозуміло, що чим менше похибок буде допущено на стадії проектування, тим менше неприємних несподіванок очікуватиме потім.

Подаємо орієнтовну структуру та схему розробки бізнес-плану закладу охорони здоров’я:

1. Титульна сторінка бізнес-плану.

2. Резюме.

3. Аналіз стану галузі, до якої належить Ваша справа.

4. Суть запропонованого проекту.

5. Виробничий план.

6. План маркетингу.

7. Організаційний план.

8. Юридичний план.

9. Оцінка ризику та страхування.

10. Фінансовий план.

11. Стратегія фінансування.

12. Додаток.

Титульна сторінка бізнес-плану

На титульній сторінці треба подати таку інформацію:

• повну назву та адресу Вашого підприємства;

• ім’я підприємця та його телефони;

• суть запропонованого проекту (2‑3 речення);

• загальну вартість проекту;

• заяву про те, що зміст проекту не підлягає розповсюдженню.

Якщо Ви ще не маєте юридичного статусу, то подаєте особисті відомості.

Резюме

Резюме складається, як правило, після закінчення розробки бізнес-плану в цілому, але розміщується саме на початку документа.

Воно повинно бути стислим (3‑4 сторінки) i викладеним так, щоб зацікавити потенційного партнера чи інвестора. Саме ця частина є вирішальною, бо від неї залежить, чи розглядатимуть Ваш бізнес-план далі або тут i поставлять крапку.

Це своєрідна візитка майбутньої справи, тому необхідно чітко та переконливо викласти головні положення проекту, а саме: чим буде займатись підприємство чи організація, скільки коштів треба для його діяльності, який буде попит на його продукцію чи послуги i чому підприємець вважає, що саме його справа матиме успіх.

Аналіз стану галузі

При написанні 5 –6 сторінок тексту цього розділу Ви повинні зібрати i обробити великий обсяг фактичної інформації. Типовий процес дослідження ринку включає чотири етапи:

• визначення типу даних, які Вам потрібні для подальшого аналізу;

• пошук та збирання цих даних;

• аналіз даних;

• реалізація заходів, що дають змогу використати ці дані на користь Вашого закладу.

Дуже важливо таким чином сформулювати ідею нового закладу (проекту) з урахуванням дійсного стану справ в галузі, щоб інвестор позитивно оцінив шанси нового закладу охорони здоров’я порівняно з іншими. Для цього в бізнес-плані рекомендується провести короткий історичний екскурс, дати аналіз поточного стану справ у сфері діяльності, в якій Ви починаєте працювати, та визначити тенденції її розвитку. Найкраще дати довідку про останні новинки галузі, назвати потенційних конкурентів, показати їхні сильні та слабкі сторони i те, яким чином вони можуть вплинути на хід Вашої справи.

Найважливішим питанням розробки цього розділу є виявлення споживачів (пацієнтів та їхніх представників), на яких розраховується товар чи послуга Вашого закладу. Для цього необхідно визначити той сегмент ринку, котрий для закладу охорони здоров’я буде головним. Треба знайти відповіді на запитання про те, хто, чому, скільки i коли саме буде готовий купувати Вашу продукцію (послугу) завтра, післязавтра i взагалі протягом найближчих двох років. Для вітчизняного підприємця розробка цього розділу плану є дуже складним завданням, бо важко знайти цілком достовірні дані про стан ринку.

У цьому розділі треба відповісти на такі запитання:

• Якою була динаміка продажу продукції (послуги) в галузі Вашого бізнесу за останні 5 років?

• Які очікуються темпи росту по галузі (або взагалі зміни обсягів реалізації)?

• Скільки нових фірм виникло в цій галузі за останніх три роки?

• Які нові продукти вийшли на цей ринок?

• Потенційні конкуренти — хто вони?

• Які резерви випередження конкурентів?

• Стан справ у конкурентів та їx можливості?

• Потенційні споживачі — хто вони?

Суть запропонованого проекту

Основні питання цього розділу:

• Яку продукцію, товар Ви будете випускати або які послуги надавати чи яку діяльність здійснювати?

• Точний опис продукту чи послуги включно з інформацією про наявні патенти.

• Де буде розташований заклад охорони здоров’я (чи то власне приміщення, чи Ви його орендуєте, чи потребує приміщення ремонту)?

• Які Вам потрібні фахівці для роботи?

• Яке обладнання Вам потрібне (закупка чи оренда)?

• Чи є у Вас досвід підприємницької діяльності (коротко про Вашу попередню діяльність)?

Після відповіді на ці запитання треба значну увагу звернути на деякі питання технології, за допомогою якої буде організоване виробництво Вашої продукції чи послуг. Важливо написати цю частину мовою, яка зрозуміла i для неспеціаліста. Більш деталізована інформація про Ваше виробництво може бути подана в додатку.

Виробничий план

До складу виробничого плану бізнес-проекту, орієнтованого на виробництво, як процес, повинні входити такі розділи:

1. Технологічний процес:

• основні виробничі операції;

• патенти, науково-конструкторські розробки.

2. Основні виробничі фонди:

• будинки і спорудження;

• машини й устаткування.

3. Сировина та комплектуючі матеріали.

4. Вплив зовнішніх факторів.

Виробничий план, що входить до бізнес-проекту, орієнтований на надання медичних послуг, має складатись з таких розділів:

1. Технологічний процес:

• основні виробничі операції;

• ліцензії, патенти, наукові розробки.

2. Основні виробничі фонди:

• будинки;

• устаткування й апаратура.

3. Фармакологічні препарати, медичний інструментарій, матеріали.

4. Вплив зовнішніх факторів.

Виробництво медичного устаткування або лікувальних засобів.

1. Технологічний процес.

Цей розділ бізнес-плану, як правило, починається з опису технологічної схеми. Після чого описуються технологічні потоки:

• шляхи надходження комплектуючих, сировини для переробки інших матеріалів;

• схема розподілу виробничого процесу у просторі і часі;

• обсяг внутрішніх і зовнішніх перевезень;

• споживання енергії, газу тощо.

Якщо на перших етапах розвитку виробництва частина робіт буде виконуватись субпідрядниками, то необхідно дати їхню коротку характеристику й обґрунтування залучення у виробничий процес. Ваш бізнес-проект буде більш привабливим для інвестора, якщо додасте до нього контракти, договори про співробітництво або угоди про наміри.

У цьому ж розділі вказується наявність патенту, ліцензії на виробництво товару. А за їх відсутності — ліцензії, які будуть необхідні, їх вартість і умови використання.

Якщо бізнес-проект орієнтований на принципово новий технологічний процес, то необхідно:

• описати програму науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, необхідних для одержання патенту;

• скласти перелік науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, необхідних для підтримки конкурентоспроможності продукції;

• розрахувати необхідні фінансові витрати.

Розглядаються способи правового захисту нової продукції не тільки у формі патентів, ліцензій або авторських посвідчень, а й авторських прав або товарних знаків.

При відповіді на ці запитання Вам треба аналізувати стан справ з випередженням на 2‑3 роки, а для великих підприємств чи значних за обсягом виробництв — на 4‑5 років.

У заключній частині розділу повинні знайти місце розрахунки розміру Ваших витрат на охорону навколишнього середовища, бо це є обов’язковою умовою подальшого перетворення паперового бізнес-плану в діюче виробництво.

План маркетингу

До головних елементів плану маркетингу належать:

• Схема розповсюдження товарів (послуг).

• Ціноутворення.

• Реклама.

• Методи стимулювання продажу.

• Гарантійне обслуговування (для медичної техніки).

• Формування громадської думки про Ваші товари (послуги).

У цьому розділі необхідно на 3‑4 сторінках викласти головне: за якими каналами будете продавати свій товар, як визначатимете ціну товару, як рекламуватимете, як організуєте службу сервісу. Якщо будете реалізовувати товари за кордоном, то Вам необхідно провести відповідні патентні дослідження (оцінку патентної чистоти товару тощо).

Підприємець-початківець повинен навчитись складати план маркетингу, щоб потім звіряти з ним свої поточні рішення, — це дасть йому можливість оперативно контролювати ситуацію i реагувати на зміни.

Потенційні інвестори вважають ґрунтовну розробку плану маркетингу найбільш важливими компонентами успіху нового виробництва.

Організаційний план

По-перше, треба навести організаційну схему (побудову) Вашого підприємства. Це дасть можливість отримати уявлення щодо ефективності взаємодії служб підприємства. Після цього необхідно обґрунтувати, скільки i яких спеціалістів (за фахом, посадами тощо) Вам потрібно i якою повинна бути їхня заробітна плата.

У разі якщо Ви вже маєте працюючий персонал, необхідно дати коротку характеристику головним спеціалістам.

Якщо маєте намір створювати нове підприємство, організаційний план використовується при спілкуванні з можливими компаньйонами i співробітниками з метою інформування їх про Ваші задуми.

Юридичний план

Якщо в бізнес-плані обґрунтовується необхідність створення підприємства (проекту), то, насамперед, вирішується питання щодо форми власності i типу майбутнього підприємства: державне, приватне, відкрите акціонерне чи товариство з обмеженою відповідальністю, мале, орендне чи спільне підприємство тощо.

Залежно від вибраної організаційно-правової форми закладу охорони здоров’я будується зміст цього розділу. Так, якщо збираєтесь створювати акціонерне товариство, то повинні подати інформацію щодо розмірів уставного капіталу, необхідної частки внесків засновників, кількості та номіналу акцій тощо. Відповідні відомості подаються щодо інших форм власності i юридичного статусу організації.

Оцінка ризику та страхування

Для більшості невеликих проектів аналіз ризику проводиться із застосуванням суто експертних методів, тобто шляхом оцінювання.

Важливіше тут — не точність розрахунків, а вміння розробника бізнес-плану заздалегідь передбачити всі можливі види ризику. Спектр ризиків дуже широкий — від пожеж, землетрусів, міжнаціональних конфліктів до знеструмлення обладнання чи травмувань персоналу, ятрогенних захворювань. Виходячи з певної ймовірності виникнення небажаних ситуацій, потрібно так побудувати діяльність, щоб зменшити ризик i залежні від нього втрати в майбутньому.

У цьому розділі бізнес-плану необхідно показати профілактичні можливості запобігання ризику, а також викласти свою програму страхування від ризику.

На жаль, діюча зараз в нашій країні система страхування не відповідає міжнародним стандартам i тому дуже часто цей розділ бізнес-плану не дає надійної інформації для правильної оцінки.

Фінансовий план

Цей розділ бізнес-плану дає узагальнюючу картину попередніх складових плану, але подає їх у вартісному виразі. Він містить кілька документів, а саме:

• прогноз обсягу реалізації;

• баланс грошових витрат і прибутків;

• таблицю витрат і прибутків;

• зведений баланс активів i пасивів підприємства.

Цей набір документів тільки-но входить в нашу повсякденну практику, тому розглянемо їх детальніше.

Прогноз обсягу реалізації дає уявлення про ту частку ринку, на яку Ви розраховуєте. Найчастіше цей прогноз робиться на три роки, причому на перший рік дається помісячна розбивка, на другий — поквартальна, на третій — загальні обсяги за 12 місяців.

Баланс грошових витрат і прибутків. Це документ, за допомогою якого можна оцінити, скільки грошей потребує реалізація проекту з розбивкою за часом отримання, а саме: скільки до початку реалізації i скільки i коли під час виконання роботи. Головна мета грошового балансу — упевнитись щодо можливості забезпечення синхронності надходжень та витрат грошей, а також перевірити можливість ліквідності справи в разі необхідності. Наприклад, якщо продаж Вашої продукції буде пов’язаний із значним проміжком часу в розрахунках з покупцями (мається на увазі дебіторська заборгованість), то для підтримки Вашої ліквідності доведеться на першому етапі робити додаткові “впорскування” грошових коштів, сума яких збільшить Вашу початково розраховану потребу. Таблиця прибутків і витрат включає:

• Надходження від продажу товарів (реалізації послуг).

• Витрати на виробництво товарів.

• Загальний прибуток від продажу.

• Загальновиробничі витрати (за видами).

• Чистий прибуток.

Розрахунки таблиці прибутків і витрат мають дати уявлення, як будуть формуватись та змінюватись Ваші прибутки (для першого року щомісяця, для другого — щокварталу, для третього — в розрахунку на рік).

Зведений баланс активів і пасивів підприємства рекомендується складати на початок та кінець першого року реалізації Вашого проекту. Цей документ має значення для відносин з комерційними банками, тому що вони зможуть оцінити, які суми намічено вкласти в активи різних коштів i за рахунок яких пасивів підприємець збирається фінансувати створення чи придбання цих активів.

Стратегія фінансування

У цьому розділі необхідно викласти Ваш план отримання коштів для створення чи розширення Вашого закладу (проекту). Перше питання — скільки взагалі необхідно коштів для реалізації цього проекту.

Друге питання — з яких джерел отримаєте ці кошти i в якій формі. I третє питання — коли можливо очікувати повне повернення вкладених коштів та отримання інвесторами прибутку.

Додаток

У додаток до бізнес-плану найчастіше включають:

• Технічні характеристики продукції.

• Патентні документи (за необхідності).

• Відомості стосовно керівних кадрів.

• Організаційну схему підприємства.

• Звіт за ревізією бухгалтерських документів.

• Прізвища бухгалтерів, юридичних консультантів.

Методика складання кошторису в закладах охорони здоров’я

1. Поняття про кошторис. Види кошторисів

Установи та організації, які утримуються за рахунок коштів бюджетів, для забезпечення своєї діяльності та виконання покладених на них функцій складають та затверджують кошторис доходів і видатків відповідно з бюджетними призначеннями, які встановлені Законом України “Про Державний бюджет”.

Бюджетне призначення являє собою повноваження, яке надається головному розпоряднику бюджетних коштів Законом України “Про Державний бюджет”, постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішенням місцевої ради про місцевий бюджет, яке має кількісні та часові обмеження, яке дозволяє Міністерству фінансів, Державному казначейству або місцевому фінансовому органу надавати бюджетні асигнування для здійснення платежів на конкретні заходи за рахунок коштів відповідного бюджету.

Асигнування – це повноваження розпоряднику бюджетних коштів на взяття зобов’язань та витрачання бюджетних коштів на конкретну мету в процесі виконання бюджету, яке надано відповідно до бюджетного призначення.

Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги щодо виконання кошторисів доходів і видатків бюджетних установ та організацій затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 09.01.2000 року № 17.

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Існують наступні види кошторисів:

· індивідуальні кошториси – це кошториси, які складаються бюджетними організаціями. Причому незалежно від того, веде бюджетна організація облік самостійно чи обслуговується централізованою бухгалтерією, індивідуальний кошторис та план асигнувань складаються за кожною виконуваною нею функцією;

· зведені кошториси – це зведення показників індивідуальних кошторисів розпорядників коштів бюджету нижчого рівня за функціональною класифікацією, що складаються головним розпорядником, розпорядником вищого рівня для подання їх Міністерству фінансів України, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам. Зведені кошториси не затверджуються;

· кошториси на централізовані заходи – це кошториси, до яких включаються асигнування тільки в тих випадках, коли проведення таких заходів за рахунок коштів бюджету дозволено законодавством України (централізовані заходи здійснюються головними розпорядниками).

Кошторис має дві складові:

- загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою, організацією основних функцій;

- спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

Відповідно до Порядку № 17 установи та організації, які утримуються за рахунок коштів бюджету, мають право приймати зобов’язання та витрачати кошти з бюджету на цілі та в межах, які встановлені кошторисами і планами асигнувань.

План асигнувань із загального фонду бюджету установи – це помісячний розподіл видатків, затверджених у кошторисі для загального фонду, за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов’язань протягом року.

План асигнувань є невід’ємною частиною кошторису і затверджується разом із кошторисом.

2. Складання проектів кошторисів

Міністерство фінансів України, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників дані про граничні обсяги видатків загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є підставою для складання проектів кошторисів. Ці дані формуються виходячи з планових доходів державного і місцевих бюджетів на наступний рік.

Для правильної та своєчасної організації роботи, пов’язаної із складанням проектів кошторисів, головні розпорядники, керуючись відповідними вказівками Міністерства фінансів України, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінансових органів щодо складання проектів відповідних бюджетів на наступний рік здійснюють такі заходи:

- встановлюють для підвідомчих установ граничні обсяги видатків із загального фонду бюджету;

- забезпечують підвідомчі установи вказівками щодо складання проектів кошторисів;

- проводять наради з керівниками підвідомчих установ з питань складання проектів кошторисів, додержання вимог чинного законодавства, а також суворого режиму економії грошових коштів і матеріальних цінностей;

- розробляють і повідомляють підвідомчим установам відповідні показники, яких вони повинні дотримуватися при складанні проектів кошторисів і які необхідні для правильного визначення видатків;

- забезпечують складання проектів кошторисів на централізовані заходи, що здійснюються безпосередньо головними розпорядниками;

- встановлюють для підвідомчих установ терміни складання і подання проектів кошторисів.

Головні розпорядники розглядають показники проектів кошторисів розпорядників нижчого рівня з точки зору законності та правильності розрахунків, доцільності запланованих видатків, правильності їх розподілу за економічною класифікацією, повноти надходження доходів, додержання ставок (посадових окладів), норм, цін, лімітів, а також інших показників відповідно до законодавства.

На основі проектів зведених кошторисів головні розпорядники формують бюджетні запити, які подаються Міністерством фінансів України, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими органами для включення до проектів відповідних бюджетів у встановленому ними порядку.

Термін розгляду показників проектів кошторисів розпорядників нижчого рівня встановлюється головними розпорядниками з таким розрахунком, щоб проекти зведених кошторисів могли бути своєчасно оформлені в бюджетні запити.

Планування доходної та видаткової частини кошторису здійснюється з врахуванням наступних вимог.

У дохідній частині проектів кошторисів зазначаються планові обсяги асигнувань, які передбачається спрямувати на покриття видатків установи із загального та спеціального фондів проектів відповідних бюджетів.

Формування дохідної частини загального фонду здійснюється виходячи з планових обсягів бюджетних асигнувань, що виділяються на утримання цієї організації. Дані про планові обсяги бюджетних асигнувань повідомляються установі безпосередньо вищою організацією.

У дохідній частині спеціального фонду вказуються планові обсяги надходжень з інших джерел, одержання яких передбачене відповідними законодавчо-нормативними документами. До таких надходжень відносяться кошти, одержувані бюджетною організацією від надання послуг, виконання робіт і реалізації продукції чи іншої діяльності.

Порядком № 17 передбачено, що формування дохідної частини спеціального фонду провадиться на підставі розрахунків, які складаються щодо кожного запланованого на наступний рік джерела доходів.

При складанні цих розрахунків враховуються такі показники:

· обсяг наданих тих чи інших платних послуг;

· розмір плати в розрахунку на одиницю показника, який має встановлюватися згідно із законодавством;

· інші розрахункові показники (площа приміщень і вартість обладнання, іншого майна, що здається в оренду, кількість місць у гуртожитках, кількість відвідувань музеїв, виставок тощо);

· прогнозні надходження зборів (обов’язкових платежів) до спеціального фонду бюджету.

На підставі зазначених показників визначається сума доходів на наступний рік щодо кожного джерела надходження з урахуванням конкретних умов роботи установи. Загальна сума планових надходжень зі спеціального фонду наводиться у “Зведенні показників спеціального фонду кошторису”, що додається до кошторису. Форму Зведення затверджено наказом Міністерства фінансів України “Про затвердження документів, що використовуються у процесі виконання бюджету” від 21.01.2000 р. № 10.

В основу побудови Зведення та кошторису покладено одні й ті ж принципи, а саме:

- наявні дохідна та видаткова частини;

- витрати наведені в розрізі кодів економічної класифікації.

Однак на відміну від кошторису, де вказується тільки загальна сума надходжень щодо спеціального фонду, у Зведенні наводиться розшифрування цих доходів за видами надходжень: спеціальні кошти, інші власні надходження та інші доходи, а також виконується постатейний розподіл надходжень щодо кожного джерела доходів.

Згідно з Порядком № 17 при формуванні показників, на підставі яких визначаються доходи планового періоду, установи повинні враховувати рівень їх фактичного виконання за останній звітний рік, а також очікуваного виконання за період, що передує плановому. При цьому показники мають наводитися згідно з обсягом, зазначеним у розрахунку, і повною мірою відповідати даним бухгалтерської звітності за відповідні періоди.

Спеціальний фонд проекту кошторису передбачає зведення показників за всіма джерелами надходження коштів до цього фонду та відповідними напрямами їх використання.

Розподіл видатків спеціального фонду проекту кошторису проводиться в межах надходжень, запланованих на цю мету в даному фонді.

У процесі складання та затвердження проектів кошторисів залишки коштів за спеціальним фондом не плануються.

У видатковій частині проекту кошторису доходів і видатків установи визначається загальна сума витрат установи в розрізі кодів економічної класифікації, а також з розподілом витрат, які планується профінансувати за рахунок бюджетних асигнувань, і витрат, що планується здійснити за рахунок спеціального фонду.

Під час визначення обсягів видатків розпорядникам нижчого рівня головні розпорядники, розпорядники вищого рівня повинні враховувати об’єктивну потребу в коштах кожної установи виходячи з її основних виробничих показників і контингентів, які встановлюються для установи (кількість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дошкільних закладах тощо), обсягу виконуваної роботи, штатної чисельності, необхідності реалізації окремих програм та намічених заходів щодо скорочення витрат у плановому періоді.

Обов’язковим є виконання вимоги щодо першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установи. При визначенні видатків у проектах кошторисів установи повинен забезпечуватися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей. До кошторисів можуть включатися тільки видатки, передбачені законодавством, необхідність яких обумовлена характером діяльності цієї установи. Видатки на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень тощо, які не є першочерговими, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та відсутності заборгованості.

При цьому видатки на заробітну плату за рахунок спеціальних коштів обчислюються залежно від обсягу діяльності, що проводиться за рахунок цих коштів, із застосуванням норм, які використовуються установами аналогічного профілю.

Показники видатків, що включаються до проекту кошторису, повинні бути обґрунтовані відповідними розрахунками щодо кожного коду економічної класифікації.

Якщо під час планування установою спеціального фонду кошторису планові доходи перевищують планові видатки, розраховані на реалізацію заходів спеціального призначення відповідно до законодавства, установа повинна передбачити спрямування зазначених коштів на пріоритетні заходи, які необхідні для виконання основних функцій, але не забезпечені (або частково забезпечені) видатками загального фонду. Оскільки такі видатки планується провадити за рахунок надходжень із спеціального фонду, вони передбачаються в кошторисі за спеціальним фондом.

Розподіл витрат за загальним фондом провадиться виходячи з планових надходжень бюджетних асигнувань, зазначених у доходній частині проекту кошторису. При цьому розрахунок сум витрат за кошторисом на запланований рік здійснюється виходячи з обсягу діяльності установи, визначеного планом розвитку установи, та його фактичного виконання за попередні періоди.

Формування видаткової частини за спеціальним фондом кошторису провадиться в межах надходжень, запланованих на ці цілі за даним фондом у проекті кошторису.

Одночасно з проектом кошторису подається штатний розпис бюджетної установи.

Складені проекти кошторисів доходів і видатків і планів асигнувань бюджетні установи подають для розгляду та затвердження головним розпорядникам у встановлені строки.

Після затвердження відповідних бюджетів проекти зведених кошторисів приводяться у відповідність з показниками цих бюджетів.

3. Розгляд і затвердження кошторисів

У тижневий термін після опублікування Закону України про Державний бюджет України, відповідного рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад Міністерство фінансів України, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки.

Згідно із зазначеними лімітними довідками головні розпорядники та розпорядники вищого рівня уточнюють розпорядникам нижчого рівня річні обсяги бюджетних асигнувань, проводять помісячний розподіл асигнувань із загального фонду та доводять до них відповідні лімітні довідки.

Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із законодавством повинні бути визначені на основі відповідних нормативів.

Лімітна довідка видається відповідно Міністерством фінансів України, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, розпорядником вищого рівня і доводиться головним розпорядникам, розпорядникам нижчого рівня для уточнення проектів кошторисів і складання проектів планів асигнувань.

Форма лімітної довідки затверджується Міністерством фінансів України.

З наведеного вище випливає, що ця довідка є для бюджетних організацій своєрідним лімітом витрат, які вони можуть здійснювати протягом року для виконання основних функцій і в межах яких вони мають право брати на себе зобов’язання.

Розпорядники бюджетних коштів відповідно до затверджених для них обсягів бюджетних асигнувань та інших показників, зазначених у лімітній довідці, приводять у відповідність до них свої витрати. Для цього чисельність працівників установи, що пропонується до затвердження у штатному розписі, має бути приведено у відповідність до певного фонду оплати праці, а інші витрати – у відповідність з іншими встановленими асигнуваннями таким чином, щоб забезпечити виконання функцій, покладених на установу.

Отже, бюджетні установи на підставі отриманої від вищої організації лімітної довідки, в якій встановлено бюджетні асигнування, уточнюють проекти кошторисів, складають проекти планів асигнувань, штатні розписи (розклади) і подають ці документи до вищої організації у встановлені терміни. При цьому дані про витрати, наведені бюджетними установами в проектах кошторисів і планах асигнувань, мають відповідати встановленим для них лімітам бюджетних асигнувань.

Штатний розпис (розклад) – це документ, що визначає структуру установи, кількість штатних одиниць по кожному структурному підрозділу і у цілому по установі.

У штатному розписі вказуються встановлені штатному персоналу посадові оклади, надбавки, доплати, місячний фонд заробітної плати, а також фонд заробітної плати на рік по цій установі.

Штатний розпис, що подається установою до вищої організації, складається за формою, затвердженою наказом Міністерство фінансів України “Про затвердження документів, що використовуються в процесі виконання бюджету” від 21.01.2000 р.

Проекти кошторисів і планів асигнувань, направлені до вищої організації, мають розглядатися за необхідності у присутності керівників відповідних установ. При цьому установи, що розглядають проекти кошторисів і планів асигнувань, повинні:

· забезпечити суворе дотримання вимог чинного законодавства, а також вказівок щодо складання кошторисів на наступний рік;

· дотримуватися режиму економії, не допускаючи включення до кошторису витрат, не зумовлених виробничою необхідністю;

· забезпечити у проектах кошторисів і планах асигнувань дотримання доведених у лімітних довідках річних обсягів асигнувань та обсягів їх помісячного розподілу з урахуванням термінів проведення окремих заходів і можливості здійснення відповідних витрат протягом року;

· не допускати затвердження у кошторисах сум, не підтверджених розрахунками та економічними обґрунтуваннями.

Вищі організації протягом трьох тижнів після отримання лімітних довідок складають і подають уточнені проекти зведених кошторисів і проекти зведених планів асигнувань до Міністерства фінансів України, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінансових органів для складання і затвердження річного розпису призначень відповідних бюджетів (розпису річних бюджетних призначень, затверджених у відповідному бюджеті для загального і спеціального фондів у розрізі головних розпорядників, за повною економічною класифікацією, що відповідає зведенню усіх проектів кошторисів) і помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідних бюджетів (розпису річних бюджетних призначень, затверджених у відповідному бюджеті для загального фонду в розрізі головних розпорядників, за скороченою економічною класифікацією помісячно, що відповідає зведенню усіх планів асигнувань).

Уточнені проекти кошторисів та складені проекти планів асигнувань повинні відповідати певним лімітним довідкам.

Міністерство фінансів України надсилає для реєстрації, обліку і виконання затверджений річний розпис призначень державного бюджету і помісячний розпис асигнувань загального фонду державного бюджету Державному казначейству, яке у триденний термін доводить до головних розпорядників витяги із зазначених документів, що є підставою для затвердження в установленому порядку кошторисів і планів асигнувань усіма розпорядниками.

Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників витяги із затверджених річного розпису призначень відповідного бюджету та помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідного бюджету, що є підставою для затвердження в установленому порядку кошторисів і планів асигнувань розпорядниками.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи затверджуються керівником відповідної вищестоящої організації залежно від того, в підпорядкованості якого органу виконавчої влади перебуває та чи інша бюджетна організація, за винятком:

· міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, кошториси яких затверджують керівники відповідних центральних органів виконавчої влади за погодженням з Міністерством фінансів України;

· обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, центральних органів управління державними цільовими фондами, президій державних академій наук, Лікувально-оздоровчого об’єднання при Кабінеті Міністрів України, а також установ і закладів, яким безпосередньо встановлені призначення у державному бюджеті (крім національних закладів освіти), кошториси яких затверджує Міністерство фінансів України, якщо інше не передбачено законодавством.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи органів виконавчої влади, підпорядкованих міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, затверджуються керівниками цих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;

· міністерств і відомств Автономної Республіки Крим, управлінь, відділів, інших підрозділів Київської та Севастопольської міських, районних держадміністрацій, кошториси яких затверджує Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації після попередньої експертизи в Міністерстві фінансів Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському фінансових управліннях;

· управлінь, відділів, інших підрозділів районних держадміністрацій, кошториси яких затверджують районні держадміністрації після попередньої експертизи в районних фінансових відділах;

· регіональних відділень (служб) державних цільових фондів, кошториси яких затверджують вишестоящі установи;

· національних закладів освіти, яким безпосередньо встановлені призначення у державному бюджеті, кошториси яких затверджують керівники цих закладів у межах доведених Міністерством фінансів України обсягів бюджетних асигнувань і середньорічної кількості ставок.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи установ, які не мають вищестоящої галузевої організації (центральні районні, центральні міські лікарні тощо) затверджуються районними держадміністраціями або виконавчими органами відповідних місцевих рад.

Кошториси і плани асигнувань на проведення централізованих заходів затверджуються окремо за кожним заходом керівниками міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, держадміністрацій та виконавчих органів місцевих рад, за планами яких виконуватимуться зазначені заходи. Такі кошториси і плани асигнувань можуть бути затверджені на загальний обсяг видатків. При цьому для здійснення кожного конкретного заходу не пізніше ніж за місяць складається окремий кошторис на підставі календарних планів.

Кошторис затверджується за загальним і спеціальним фондами на рік без розподілу за періодами року в обсязі, який дорівнює сумі цих фондів.

Кошториси і плани асигнувань підписуються керівником та головним (старшим) бухгалтером установи (централізованої бухгалтерії).

Затверджені кошториси, плани асигнувань і штатні розписи бюджетних установ скріплюються гербовою печаткою і підписом керівників організацій, уповноважених затверджувати такі документи, із зазначенням дати затвердження.

Одночасно з кошторисом на затвердження подається план асигнувань та штатний розпис установи, включаючи її структурні підрозділи, які утримуються за рахунок власних надходжень. Зазначені документи затверджуються в двох примірниках, один з яких повертається установі, а другий залишається в організації, що їх затвердила.

Установи, які одержують призначення з державного бюджету і відповідно до законодавства самостійно затверджують кошториси, плани асигнувань і штатні розписи, у тритижневий термін після затвердження бюджету подають Міністерству фінансів України затверджені кошториси, розрахунки до них, календарні плани, плани асигнувань і штатні розписи.

Затвердження кошторисів і планів асигнувань, а також здійснення видатків у сумах, які перевищують затверджені бюджетом асигнування, тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством.

Міністерство фінансів України, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи щороку, протягом трьох місяців після затвердження відповідних бюджетів, перевіряють правильність складення і затвердження кошторисів і планів асигнувань.

Скорочення зайвих і завищених асигнувань, виявлених у результаті перевірки правильності складання кошторисів, проводиться Міністерством фінансів України, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими органами на підставі матеріалів перевірок.

Вивільнені асигнування спрямовуються на інші пріоритетні заходи, що плануються цим же розпорядником, за рішенням Міністерства фінансів України, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевого фінансового органу на підставі обґрунтованого подання головного розпорядника.

У зазначених випадках в установленому порядку вносяться зміни до кошторисів і планів асигнувань.

4. Внесення змін до кошторисів

Порядком № 17 передбачено, що бюджетні установи в процесі виконання покладених на них функцій можуть вносити зміни до кошторисів у випадках:

· необхідності перерозподілу видатків за економічною класифікацією;

· прийняття нормативного акта щодо передачі повноважень та бюджетних асигнувань від одного розпорядника іншому;

· прийняття рішення щодо розподілу централізованих нерозподілених бюджетних асигнувань між розпорядниками;

· необхідності збільшення видатків спеціального фонду бюджету внаслідок перевищення надходжень до цього фонду над передбаченими (запланованими) у бюджеті на відповідний рік;

· прийняття рішення щодо скорочення (обмеження) видатків загального фонду бюджету в цілому на рік.

У кожному випадку внесення змін до кошторисів і планів асигнувань складаються відповідні довідки, форми яких затверджено наказом Міністерства фінансів України “Про затвердження документів, що використовуються в процесі виконання бюджету” від 21.01.2000 р. № 10. При цьому перезатвердження кошторисів і планів асигнувань необов’язкове.

У разі внесення установою змін до спеціального фонду кошторису довідка затверджується керівником установи, яка затвердила кошторис.

Форма довідки затверджується Міністерством фінансів України.

Після перегляду річних звітів про виконання кошторисів за минулий рік уточнюються показники перехідних контингентів станом на 1 січня поточного року виходячи з фактичного виконання плану щодо цих контингентів за минулий рік. За результатами перевірок у разі виявлення сум зайвих і завищених асигнувань вносяться зміни до кошторисів і планів асигнувань шляхом зменшення їх обсягів.

Право скорочення асигнувань надається Міністерству фінансів України, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам.

Виконання кошторисів і планів асигнувань здійснюється наростаючим підсумком з початку року.

Звіти про виконання кошторисів і планів асигнувань подаються у порядку та за формою, встановленими Державним казначейством.