ТОВАРНА ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА.

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА.

Фінансування системи охорони здоров’я в Україні.

Товарна організація виробництва. Гроші ТА інфляція

1. Форми суспільного виробництва. Натуральне виробництво. Товарне виробництво і його роль у різних способах виробництва

Слід згадати, що виробництво – це створення благ та засобів, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей (у тому числі житєєво необхідних) та реалізації і розвитку їх здібностей. Отже, виробництво носить виражений суспільний характер.

Рис.4.1 Структура суспільного поділу праці

Основною формою суспільного виробництва є світовий поділ праці, який залежить від рівня розвитку продуктивних сил і характеру виробничих відносин. Структура світового поділу праці виглядає таким чином:

Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, і, не дивлячись на окремі періоди занепаду, все-таки знаходиться у постійному розвитку та вдосконаленні. Великі етапи еволюції суспільного виробництва (а їх було три) називаються технологічними способами виробництва, це доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний.

Суспільне виробництво слід розглядати із двох позицій: макро- та мікрорівнів. Макро рівень – це суспільне виробництво в цілому, а мікрорівень – це рівень окремих підприємств. Звідси і оцінка результатів суспільного виробництва. Відносна оцінка або ефективність виробництва, яка показує, чого коштує суспільству виробництво даного блага і абсолютна оцінка або ефект виробництва – це продукт, створений у процесі виробництва.

Дві основні форми суспільного виробництва, які відомі людству, - це натуральне і товарне виробництво.

Натуральне виробництво характерне традиційним, і обмеженим виробництвом, і споживанням, незмінністю пропорцій і структури виробництва, рутинною технікою. Натуральне виробництво переважає в умовах недостатнього розвитку продуктивних сил, суспільного поділу праці, товарно-грошових відносин. Таке господарювання було характерне для первіснообщинного, рабовласницького та феодального ладу. Правда, у рабовласницькому та феодальному суспільстві уже був певний поділ праці. Характерним для натурального виробництва є те, що всі виробничі процеси замикаються на рівні окремої господарської одиниці. Саме це і було основою тривалого, протягом століть, консерватизму, стійкості та стабільності сільськогосподарських общин. Така замкнутість породжувала найжахливіші форми експлуатації робочої сили, безправності робітників. Особа була абсолютно залежною від власника, і на цій основі будувались всі відносини між робітниками і власниками засобів праці. Сьогодні в розвинутих країнах, де формуються окремі осередки натурально-господарських відносин, ситуація складається аналогічним чином: зростає експлуатація, відчувається абсолютна залежність робітників та повністю відсутній їхній вплив на виробництво, хоч такі прояви і є одиничними.

З розвитком продуктивних сил товарне виробництво витісняє натуральне. Хоча й сьогодні в слаборозвинених країнах натуральне виробництво займає значну частку у суспільному виробництві.

Для товарного господарства обов’язковим між сферою виробництва і сферою споживання є обмін. Товарне виробництво – це така форма господарювання економічно відокремлених товаровиробників, які спеціалізуються на виготовленні певних продуктів, так що для задоволення суспільних потреб необхідний обмін продуктами праці. Отож, для появи такої форми господарювання необхідні дві умови: наявність суспільного поділу праці; економічна відокремленість товаровиробників, яка обумовлена приватною власністю на засоби виробництва.

Розрізняють два основні види товарного виробництва: просте і капіталістичне. Просте товарне виробництво це таке, яке організується дрібними самостійними товаровиробниками. Для розширеного або капіталістичного виробництва характерна наймана праця, проте ці два види товарного виробництва є однотипними, так як мають однакову економічну основу – приватну власність на засоби виробництва.

Між простим товарним і капіталістичним виробництвом є певні відмінності.

Характеристика товарного і капіталістичного виробництва

Виробництво	Просте	Капіталістичне
Власник і виробник	Одна особа	Різні особи
Власник продукту праці	Виробник	Різні особи
Праця	Переважно власна	Наймана
Мета виробництва	Задоволення власних потреб	Отримання продукту і прибутку

Саме приватна власність на засоби виробництва є одним із найвпливовіших чинників, що сприяють пріоритету якості виготовленого товару. Але в капіталістичному виробництві ця ж ознака має негативне забарвлення через велику спокусу експлуатації найманих виробників, що має місце при будь-яких масштабах виробництва.

2.Товар і його властивості. Вартість. Закон вартості

Розвинене товарне виробництво є основою для сучасної ринкової економіки. В умовах лише товарного виробництва, коли відбувається обмін, результат людської праці, продукт праці, набуває форму товару.

Характерною рисою товару, на відміну від продукту, є те, що він не виробляється для власного споживання, на відміну від продукту, а призначений для споживання іншими, обов’язково перебуватиме у процесі купівлі-продажу.

Продуктом у системі охорони здоров’я буде результат праці медичних працівників – медична допомога. Товаром цей продукт стане тоді, коли буде призначений для обміну. Тут виникає цілий ряд застережень, які необхідні в системі медичної допомоги, щоб не перетворити медичну допомогу хворій людині у предмет наживи з усіма витікаючими із цього наслідками. Потрібний дуже виважений механізм оплати наданої допомоги, який би гарантував отримання такої допомоги пацієнтами і не залишив злиденними лікарів та інший медичний персонал. На жаль, сьогодні в Україні ми не можемо виробити такого механізму, а зрештою, як показує практика, у світі теж такого досконалого механізму немає.

Він має обов’язково дві властивості – споживну вартість і вартість або мінову вартість. Споживна вартість – це властивість товару задовольняти якусь потребу, тому її ще можна назвати корисністю. Ця вартість є суспільною, бо вона створюється для споживання суспільством, тобто для когось, а не для власного споживання. Цим суспільна споживча вартість відрізняється від продукту.

Вартість - це затрати абстрактної суспільно-необхідної праці, втіленої в товар. Величина вартості визначається середньою кількістю суспільно необхідного робочого часу, витраченого на його створення і порівнюються між собою лише відповідно до цієї кількості. Вартість є внутрішньою властивістю товару, яка виражає його суть. Формою прояву цієї суті є мінова вартість, яка означає властивість товару в певній пропорції обмінюватися на інший товар.

Теорія трудової вартості характеризує вартість як затрати суспільнонеобхідної праці. Але ця теорія не враховує впливів зовнішніх факторів попиту, які формують кінцеву ціну.

Широкого розповсюдження набула теорія “трьох факторів”, запропонована французьким економістом Ж.Б.Сей, який характеризує вартість з трьох позицій: праці, капіталу і землі. Кожен із цих складових створює свою частину вартості у формі заробітної плати, прибутку і ренти.

Мінова вартість тісно пов’язана із таким показником, як якість. Саме якість в основному забезпечує здатність товару задовольняти певну людську потребу і здатність обмінюватись на інший товар.

Якість - сукупність технічних, економічних, експлуатаційних, соціальних та інших властивостей речей і процесів, які характеризують їх корисність, один з головних показників ефективності виробництва, науково-технічного, економічного і соціального прогресу.

Вищим критерієм якості є її відповідність певним стандартам. Основними показниками якості є надійність, гарантійність, довговічність, технічний ресурс, ремонтопридатність, безпечність.

У системі охорони здоров’я поняття якості займає особливе місце. Якість медичного обслуговування полягає в такому застосуванні досягнень медичної науки і техніки, які найповніше використовують їх переваги для здоров’я людей. Визначень поняття якості медичної допомоги є багато, найкоротше з них таке: "Роби все необхідне правильно і чесно".

Інститут медицини США вважає, що якість медичного обслуговування – це ступінь, на якому медичні послуги, що надаються окремим особам або населенню в цілому, підвищують ймовірність бажаних результатів лікування і відповідають існуючому в даний момент рівню професійних знань.

ВООЗ у 1998 році дала таке визначення якості медичної допомоги: якість- це точне (у відповідності до стандартів) виконання різних видів медичного втручання, які вважаються безпечними, доступними у фінансовому відношенні для даного суспільства і здатні здійснювати позитивний вплив на рівень смертності, захворюваності, непрацездатності і нераціонального харчування.

Якість медичних послуг значно складніша категорія, як якість звичайного товару і включає три виміри:

1. Якість з точки зору пацієнта – чого саме очікує пацієнт від даної послуги. Цю якість оцінює як сам пацієнт, так і члени його сім’ї чи опікуни.

2. Якість професійна – чи задовільняє послуга потреби споживача – тут оцінку надає практикуючий лікар чи адміністрація лікарні.

3. Якість управління – передбачає найбільш ефективне і продуктивне використання лімітованих ресурсів і оцінювачами якості тут виступатиме як сама адміністрація, так і власники даної лікарні, громадські організації, у полі зору яких знаходиться даний лікувальний заклад.

Ідеальна система забезпечення якості повинна відповідати основним чотирьом принципам:

Таким чином, якість у системі охорони здоров’я виступає найважливішою характеристикою такого товару, як медична послуга.

В Україні якість медичної допомоги регламентується Законом України №2017-ІІІ від 05.10.2000р. “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” та Наказом МОЗ України № 507 від 28.12.2002р “Про затвердження нормативів надання медичної допомоги та показників якості медичної допомоги”. Останнім документом наводиться перелік показників якості надання медичної допомоги, які включають:

1. Доступність медичної допомоги.

2. Економічність медичної допомоги.

3. Ефективність медичної допомоги.

4. Наступність медичної допомоги.

5. Науково-технічний рівень медичної допомоги.

6. Рівень дотримання технологічності медичної допомоги.

7. Рівень якості диспансеризації.

8. Рівень якості діагностики.

9. Рівень якості лікування.

10. Рівень якості обстеження.

11. Рівень якості профілактики.

12. Рівень якості реабілітації.

13. Ступінь задоволення пацієнтів отриманою медичною допомогою.

Дані нормативні акти зобов’язують впровадити дані нормативи у всі лікувально - профілактичні заклади України незалежно від форми власності.

Дві властивості товару обумовлені двоїстим характером праці, яка створює товар, а саме: конкретної і абстрактної. Конкретна праця – це праця, яка витрачається в певній конкретній формі – професійно оформлена праця. Саме вона створює споживну вартість. Така праця є часткою суспільного розподілу праці (спеціалізація). Будь-яка конкретна праця відрізняється від інших видів праці певними засобами праці, технологією, навичками і знаннями виробників.

Не дивлячись на всі ці відмінності в реальному житті продукти конкретної праці обмінюються один на інший. Яка ж праця лежить в основі обміну? В процесі виробництва людина, якою б конкретною працею вона не займалася, завжди тратить фізичні і духовні здібності. Щоб виявити такі затрати праці, потрібно абстрагуватися від особливостей конкретної праці і тому такий вид праці називається абстрактною працею. Абстрактна праця – це втілення загальнолюдської праці, тобто це витрата робочої сили. В цьому розумінні праця і шахтаря, і землероба абсолютно однакова. Вона виконує надзвичайно важливу економічну функцію - створює вартість товарів, що лежить в основі обміну різноманітних споживних вартостей (певну кількість вугілля можна обміняти на певну кількість зерна). Найдосконалішим засобом вираження форми мінової вартості в умовах товарного виробництва є гроші.

Внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між суспільно-необхідною працею і цінами товарів в умовах відносної відповідності попиту і пропозиції, обумовлені загальним економічним законом, який так і називається – закон вартості.

Закон вартості має певні, притаманні лише йому риси, які полягають у наявності суттєвих і сталих зв’язків. Перше, це зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом, тому мінові пропозиції регулюються суспільно необхідними витратами і тому товар продається за середніми суспільними витратами, що є потужним стимулятором зростання продуктивності праці.

Рис.4.2 Функції закону вартості

Другою типовою рисою є те, що товари продаються еквівалентно до суспільно необхідної праці.

Третьою рисою є те, що існують сталі зв’язки між виробниками одного виду товарів у вигляді конкуренції та взаємовпливу між ними. Така конкуренція виступає стимулом виробництва.

Четверта риса характеризується найнерозривнішим зв’язком між попитом і пропозицією. Якщо обмін відбувається узгоджено із затратами суспільної праці, то на ринку наступає найбажаніший стан - ринкової рівноваги. Якщо ж рівновага між попитом і пропозицією порушується, то товари змушені продаватися за цінами нижчими або вищими від кількості затраченого на їх виробництво часу.

П’ята риса показує плинність і відносність часу. Товари продаються не за цінами, що зумовлені витраченим на їх виготовлення робочого часу, а за тим, який час необхідний на їх відтворення.

Суттєві і сталі зв’язки

Рис.4.3 Характерні риси закону вартості

Шоста риса характеризує зв’язок між вартістю і ціною товару. Закон вартості регулює ціни на товари залежно від того зменшується чи збільшується суспільно затрачений час на їх виготовлення. Однак є ситуації, коли ціни не залежать від затраченого на виготовлення даного товару часу, а регулюються лише відношенням попиту і пропозиції. Таке трапляється під час аукціонів, біржових торгів, при торгівлі творами мистецтва тощо. При державному регулюванні цін теж закон вартості діє умовно. Коли в основі ціни лежить капіталізація доходів (цінні папери, земля тощо), то рівень її визначається доходом, який приносить об’єкт купівлі - продажу. Таким чином, закон вартості є основним законом ринкових відносин, він стимулює виробників постійно знижувати витрати власного виробництва, підвищувати продуктивність праці і прагнути до найменшої собівартості товару, що вберігає їх від банкрутства.

3. Суть і функції грошей. Виникнення грошей. Види грошей

Першою формою обміну одного продукту на інший був бартер, або безпосередній обмін однієї речі на іншу, однієї послуги на іншу. Гроші, як такі, тут відсутні. При всій простоті такого обміну бартер має багато недоліків. Найважливіший із них у тому, що в умовах економіки бартеру необхідно знайти людину, яка має те, що вам необхідно, і хоче те, що у вас є. Крім того, співпадання інтересів повинно бути як за часом, так і за кількістю і якістю праці. І все - таки сам факт, що товарно - грошовий обмін ефективніший від бартерного, ще не пояснює того, що заставило людей із всього товарного світу виділити особливий товар-еквівалент, який назвали грошима.

Що ж таке гроші? Чіткого визначення, яке б задовольняло всіх економістів, суті грошей так і немає. Незаперечним можна вважати твердження, що гроші – це те, на що можна обміняти будь-який товар або послугу.

Більшість же західних економістів бачать суть грошей в їх функціях і констатують, що грошима може бути все, що визнається людьми за гроші і виконує їх функції. Серед сучасних економістів існує декілька думок стосовно кількості і пояснення суті функцій грошей.

Рис.4.4 Функції грошей

Виконуючи функцію засобу обігу, гроші виступають посередником при обміні товарів і послуг, завдяки чому долається бартер. Цю функцію виконують реальні гроші.

Функція грошей, міра вартості, дозволяє виразити вартість товарів і послуг в національних грошових одиницях. Грошові одиниці використовуються, як масштаб цін для співвідношення вартості окремих товарів і послуг. Цю функцію виконують ідеальні гроші. Засіб нагромадження – це здатність грошей використати відповідну вартість того, що сьогодні було продано для подальшої купівлі. Ця функція грошей є наслідком їх абсолютної ліквідності. Під абсолютною ліквідністю грошей слід розуміти те, що з їх допомогою власник грошей у будь-який момент може виконати будь-яку фінансову операцію, оскільки гроші завжди можуть бути використані як платіжний засіб і мають фіксовану номінальну вартість. Однак реальне виконання грошима цієї функції має свої обмеження. Якщо номінальна вартість грошей фіксована, то реальна їх вартість (купівельна спроможність) може змінюватись. Купівельна спроможність залежить від цін на товари і послуги. Якщо Z –купівельна здатність, р - ціна, то

Z = 1/ Р

Так в умовах інфляції реальна вартість грошей різко падає і зберігання багатства у вигляді грошей втрачає економічний сенс. Починається гоніння за менш ліквідними або зовсім неліквідними, але реальними цінностями: йде купівля землі, нерухомості, творів мистецтва і т.п. Так виконується така функція грошей, як нагромадження.

Виконуючи названі функції, гроші відіграють важливу роль у ринковій економіці: вони опосередковують кругообіг доходів, товарів і послуг. Якщо рух грошей за кількістю співпадає з рухом товарів, то можна стверджувати, що створена основа для макроекономічної рівноваги в рамках національної економіки.

Американський економіст І. Фішер сформулював наступне рівняння обміну:

М*V=Р*Q, де

М –	маса грошей в обігу;
V –	швидкість обігу грошей;
Р –	середня ціна товарів і послуг,
Q –	кількість проданих товарів і послуг

По-іншому, кількість грошей в обігу, помножених на число їх оборотів в актах купівлі-продажу за 1 рік, дорівнює обсягу валово- національного продукту (ВНП). Із формули видно, що при постійних V і Q змінюється грошова позиція. М буде прямо впливати на ціни. Однак зростання цін не відбудеться, якщо збільшення грошової позиції відповідатиме ВНП.

Види грошей. Спочатку в пропозиції грошей мали місце товари, на які був повсякденний стійкий попит (шкірки звірів, какао - боби, риба і т.п.) Отож, першим видом грошей були товарні гроші. Пізніше вияснилося, що хоча грошима можуть бути різноманітні товари, але краще всього, якщо ці товари будуть відповідати вимогам: портативність, значна зносостійкість, стабільність, однорідність, легка ділимість, пізнаваність і т.п. Саме дорогоцінні метали відповідають цим вимогам, тому вони взяли на себе виконання цієї місії. У древній Київській Русі грошима служили срібні злитки, у ХIIст. з’явилися срібні платіжні злитки, які називалися гривні.

Гроші, виконуючи функцію засобу обігу, виступають мимохіть посередником в товарообміні. У зв’язку з цим стала пробивати собі шлях ідея про здешевлення грошового металу. Були дерев’яні гроші, але найбільш для цієї мети підійшов папір. Перші паперові гроші з’явилися в Стародавньому Китаї в IХ столітті.

Паперові гроші є знаками, представниками повноцінних грошей. Вони виражають зобов’язання держави і наділяються державним примусовим курсом. Отож, їх можливе обезцінення пов’язано не лише з ростом цін на товари і послуги, але й з можливою зміною державної влади. Паперові гроші не розмінюються на дорогоцінні метали і не детермінуються потребами товарообігу. Їх емісія в основному обумовлена необхідністю фінансування державних витрат і бюджетного дефіциту. Таким чином, може бути надмірна емісія грошей, що і викликає їх обезцінення. Тому паперові гроші таку функцію, як засіб нагромадження за певних умов не виконують.

З розвитком кредитних відносин з’являються кредитні гроші. Кредитні гроші – це теж паперові знаки вартості. Розрізняють три основні види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, які в обігу виступають як зобов’язання банку. Ці зобов’язання, маючи силу законного платіжного засобу, емітуються в двох формах – готівки і грошей на рахунках комерційних банків і установ центрального банку. Історично першим видом кредитних грошей був вексель.

Вексель – безумовне зобов’язання виплати певної суми грошей в указаний термін. Є й інші боргові зобов’язання, але вексель має певні особливості:

1. абстрактність (не пояснюється конкретна причина боргового зобов’язання);

2. безперечність (строго обумовлюється національним законодавством);

3. використовується як засіб обігу замість готівки. В зв’язку з цим вексель використовується як звичайні гроші.

Різновидом кредитних грошей, які виникли наприкінці ХVII століття, стала банкнота.

Банкнота – це безстрокове зобов’язання. Вони випускаються центральним банком (прерогатива держави). Банкнота пройшла декілька етапів свого розвитку. Спочатку банкнота мала металеву основу, тобто мав місце вільний обмін банкноти на золото і срібло. Негативна сторона зв’язку банкноти з металевою основою посилилась особливо під час економічних криз (різко зростала потреба в платіжних засобах, в той же час спостерігався відплив золота і дорогоцінних металів за кордон – результат – зростання дефіциту платіжних засобів). У більшості країн демонтаж золотого стандарту був здійснений після Великої депресії (золото було вилучено із внутрішнього грошового обігу, однак, іноземні власники доларів зберігали право обмінювати долар на дорогоцінні метали до 1971 р.)

Емісія сучасних банкнот не пов’язана з золотом, але існують певні інструменти, які стримують цю емісію – перш за все це політика центрального банку. Тому внаслідок переважного одержавлення центральних емісійних банків банкноти фактично стали паперовими грішма.

Іншим грошовим документом встановленої форми є чек. Він є безумовним наказом власника чеку кредитної установи про виплату особі, яка має чек, вказаної в ньому суми.

Таким чином, чек є засіб отримання готівки з поточного рахунку банку, засіб обігу, засіб платежу, засіб погашення боргу, безготівкових розрахунків. Розвиток обігу чеків викликав ряд проблем, (наприклад, багато підроблених підписів на чекових книжках). Тому виникла тенденція до заміни чеків іншою формою розрахунків, як наприклад, кредитними картками.

Це іменні документи, які випускає банк чи торгова фірма. Вони підтверджують особистість власника рахунку в банку і дають право на придбання товарів і послуг у роздрібній торгівлі без оплати готівкою.

На базі цього виникли пластикові картки, які розрізняються призначенням і технічними характеристиками. Перші картки з’явилися в США в 50-ті роки. Сьогодні практично все населення США є власниками банківських карток. Такого роду розрахунки мають вже міжнародний характер. Частка кредитних карток у фінансових послугах населенню у розвинутих країнах світу становить близько 20%.

Крім тих, про які ми вже говорили, існують гроші, які називаються “майже гроші”. Це ліквідні активи, які мають фіксовану номінальну вартість і легко перетворюються в готівку або чеки. Вони не використовуються безпосередньо як засіб обігу, але успішно виконують таку функцію грошей, як засіб нагромадження. До “майже грошей” відносяться банківські ощадні рахунки, строкові рахунки, короткострокові цінні державні папери, крім акцій.

4. Грошова маса і грошовий обіг. Закон грошового обігу

Виникає питання: а скільки треба грошей у державі, якою має бути грошова маса? Це питання розглядається у вузькому та широкому аспекті. У вузькому розумінні – це сукупність або поєднання готівки та безготівкових вкладів у банках. Таку сукупність називають агрегатом.

У країнах з ринковою економікою використовуються різноманітні поєднання грошей. Найбільш поширеними є 3-4 агрегати. Так, наприклад, в Японії і Німеччині використовують три грошових агрегати, в Англії і Франції – 2, у США для визначення грошової маси (М) використовують 4 грошових агрегати:

Рис. 4.5 Грошові агрегати

В Україні використовують дещо іншу градацію визначення грошової маси і вважається, що:

М₀ - готівка;

М₁ - М₀ + розрахункові поточні рахунки, рахунки в комерційних банках, депозити до запитання в Ощадному банку.

М₂ – М₁ + термінові рахунки в Ощадбанку.

М₃ –це М₂ + сертифікати і облігації державних займів.

Грошовий обіг підлягає певним закономірностям. Закон грошового обігу полягає у дотриманні в обігу необхідної кількості грошей.

Грошовий обіг включає два види обігу:

- готівково-грошовий обіг – це рух банкнот, різних монет;

- безготівковий грошовий обіг – це рух рахунків клієнтів (чеки +”майже гроші”)

Рис. 4. 6. Форми грошового обігу

В умовах раннього капіталізму кількість грошей, яка необхідна для обігу, регулювалася стихійно. Якщо грошей було більше, ніж необхідно, то золото відходило в приватну тезаврацію. Якщо потреба в грошах зростала, то золото із скарбів переходило в обіг. Аналогічно відбувалося в випадку вільного обміну банкнот на золото.

Кількість грошей, які необхідно для обігу, в різний час визначають по-різному. Для класичного капіталізму це:

СЦ – СК + СП – ВП

К_гр =

Ш_о

СЦ - сума цін товарів і послуг;

СК- сума товарів, які раніше були продані в кредит;

СП-сума цін товарів, для яких наступив термін оплати;

ВП – платежі, які взаємно погашаються;

Ш₀ –швидкість обігу грошей.

У сучасному світі є і інша точка зору на закон грошового обігу, яку розділяють представники кількісної теорії грошей і монетаристської концепції. Рівняння І. Фішера ми вже знаємо: MV=PQ, тобто кількість грошей в обігу (М) помножена на швидкість їх обороту (V) в актах купівлі-продажу дорівнює сукупному обсягу грошових засобів, які використані в економіці протягом року, що складається із добутку ціни товару (Р) на обсяг товарної маси (Q).

Сучасна грошова система включає: грошову одиницю, масштаб цін, емісійну систему (порядок випуску грошей) та регулювання грошей (державний і кредитний апарат).

Грошова одиниця – це встановлений законодавчим порядком грошовий знак.

Емісійна система – це випуск грошей. тобто банківських білетів центральним банком, а казначейських білетів і монет - казначейством відповідно до законодавства.

Грошові системи бувають двох видів – металевого обігу та паперово-кредитного грошового обігу.

Металеві системи бувають біметалеві, при яких за золотом і сріблом законодавчо закріплена роль загального еквівалента і монометалеві, коли ця роль закріплена за одним металом - золотом або сріблом.

Сучасна грошова система має певні характерні особливості і базується на кредитно-паперових грошах.

Правовою основою функціонування грошової системи України є закон про грошову систему. Цим законом визначається, що офіційною грошовою одиницею (валютою) України є гривня, а випуск інших грошових одиниць забороняється. Офіційно співвідношення між гривнею і золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється. Виняткове право випуску паперових грошей і монет, організація і вилучення їх із обігу на території України належить Центральному банку України.

5. Інфляція та її причини. Механізм інфляції. Її наслідки

Коли відбувається зміна грошової маси без зміни інших складових грошового обігу маємо такі негативні процеси, як інфляція та дефляція.

М.Фрідмен інфляцію визначив так: “Під інфляцією я розумію стійке і безперервне зростання цін, яке проявляє себе завжди і всюди як грошовий феномен, викликаний надлишком грошей стосовно до випущеної продукції”. Можна дати і ряд інших визначень інфляції: - це переповнення грошових каналів обезціненою паперовою грошовою масою; або дисбаланс попиту і пропозиції (форма порушення загальної макроекономічної рівноваги); або безперервне загальне зростання цін, яке набуває макроекономічного характеру.

Ключовими словами у визначенні інфляції будуть: безперервне зростання цін та загальне зростання цін, яке захоплює всі або більшість ринків. А гроші обезцінюються, падає їх купівельна спроможність.

Інфляція – це є одна із найважчих хвороб економіки ХХ століття. За своїм походженням інфляція – це явище, яке пов’язується з рухом грошей. Але зароджуючись на розбалансованому грошовому ринку, вірус інфляції поширюється за межі цієї сфери. Вона вражає виробництво, споживання і т.п. При інфляції лікувати потрібно не лише грошовий ринок, але й поточне споживання й інші сфери економіки.

Більш докладно зупинимось на причинах інфляції. Що ж призводить до дисбалансу національної економіки і до інфляції?

Державна монополія на емісію паперових грошей, багато витрат, пов’язаних з функціями сучасної держави. Як це пояснити? В деформації грошового обігу варто шукати коріння інфляції. Якраз інфляція виникає тоді, коли центральний банк як представник держави випускає в грошовий обіг надлишкову масу грошей, тобто тих грошей, які не забезпечуються необхідною масою товарів. В якій ситуації центральний банк може збільшити випуск грошей? Виходячи з практики країн з розвиненою ринковою економікою, можна пояснити це так. Оскільки капіталістична економіка розвивається циклічно, то в період спаду неможливо обійтися без короткострокової грошової політики. Тільки така політика може пом'якшити спад економічного розвитку. Така короткострокова грошова політика призупиняє прогресуюче падіння курсу акцій на біржі. В таких випадках центральний банк, як правило, збільшує емісію грошей. Це дає можливість розширити кредити, а це в свою чергу розширить виробництво (в крайньому випадку призупиняється падіння виробництва). Якщо ж має місце державний дефіцит бюджету, то покриття дефіциту теж здійснюється за рахунок додаткової емісії грошей. У таких випадках кількість грошей зростає. Якщо таке збільшення грошей не переходить рамки довгострокового ліміту, який забезпечує неінфляційний розвиток, то нічого особливого не відбувається. Але, як правило, в реальному житті виходить навпаки, тому що такий процес надзвичайно важко контролювати.

Мілітаризація економіки також значною мірою підсилює інфляцію. При розвитку ВПК виникає три менш примітних інфляційних ефекти.

Перший – військовий сектор створює постійну напругу в видатковій частині державного бюджету. Як ми потім побачимо, однією із складових частин видаткової частини державного бюджету є оборона. Тому збільшення витрат на цю частину державного бюджету породжує дефіцит держбюджету. А це і є інфляційний тиск.

Другий – військове виробництво втягує в себе значну частину матеріальних, інтелектуальних та інших ресурсів, які з успіхом могли б бути використані в виробництві цивільної продукції. В результаті виникають диспропорції на ринках, збільшуючи нерівновагу в сторону попиту.

Третій – зайняті в сфері військового виробництва виступають на споживчому ринку виключно тільки як покупці, тобто вони пред’являють тільки попит, а не сприяють росту пропозиції.

До причин інфляції відносяться також профспілкова монополія, яка визначає, у всякому разі впливає, на розмір зарплати і тривалість того чи іншого рівня зарплати.

Монополія найбільших фірм теж впливає на визначення рівня цін і власних витрат.

Відрізняють відкриту і подавлену інфляцію. Відкрита інфляція характерна для країн з ринковою економікою. В такому випадку зростання цін не обмежується. Хоча відкрита інфляція і спотворює ринкові процеси, проте вона зберігає за цінами роль сигналів, які показують, скільки і що потрібно виробляти.

Подавлена інфляція – це така, яка притаманна економіці з командно-адміністративним контролем над цінами і доходами. При зростанні маси грошей зразу ж виникає товарний дефіцит. Дефіцит породжує черги, тіньову економіку, зводить нанівець стимул до праці. При подавленій інфляції тільки частина грошових знаків є насправді гроші. Покупці шукають дефіцитні товари. Вони знаходяться на “чорному ринку”. Це вже нелегальна форма інфляції, оскільки “чорний” ринок якоюсь мірою показує справжні ціни товарів і послуг.

Розглянемо механізм відкритої інфляції. Серед механізмів даної інфляції перш за все потрібно виділити той, що пов’язаний з деформацією психології споживача і виробника.

Уявимо собі, що подорожчання товарів споживач розцінює як рядову подію, розраховує на те, що скоро цей товар стане дешевшим. Цілком ймовірно, що саме під впливом таких очікувань (стримання попиту) споживач стане утримуватись від того, щоб негайно потратити гроші, а заощаджує їх. Легко побачити, що, вибравши таку лінію поведінки (зменшуючи поточний попит), споживач прибавляє силу ринковому механізму для зниження ціни.

Інфляція викликає глибокі радикальні зміни в психології споживача. Стикаючись постійно з підвищенням цін, він поступово звикає до думки, що зниження цін не буде. І все питання в тому, щоб вчасно передбачити, як саме подорожчають товари і послуги. До таких прогнозів (адаптивні інфляційні очікування) підлаштовуються рішення споживача стосовно того, яку частину доходу тратити на поточне споживання, а яку заощаджувати. Зрозуміло, що, прагнучи хоча б зберегти свій життєвий рівень, споживач буде нарощувати поточне споживання, зашкоджаючи заощадженням. У таких умовах саме адаптивні інфляційні очікування стали провідною ланкою інфляційного механізму, нарощування ажіотажного попиту. В такому випадку виникає надзвичайно небезпечний самовідтворювальний механізм інфляції.

В основі механізму відкритої інфляції лежить взаємозв’язок затрат і цін. Мова йде про так звану “спіраль зарплата-ціни”. Якщо, наприклад, в економіці йде загальне підвищення цін, то це обов’язково потягне за собою падіння реальних доходів. Для того, щоб стримати падіння життєвого рівня і хоча б зберегти на попередньому рівні, необхідно збільшити грошові доходи населення. Але підвищення зарплати негайно потягне за собою збільшення затрат на виробництво, а це в свою чергу викличе зростання цін. Розкручується інфляційна спіраль і з кожним витком все сильніше. Однак, якщо в економіці виник інфляційний виток, то виникнення спіралі “зарплата-ціни” неминуче. Хто розкрутив її, профспілки чи виробники, дуже важко визначити. В Україні у 1993 році ціни зростали приблизно на 3% щоденно.

Розглянемо також збалансовану і незбалансовану інфляцію. При збалансованій інфляції ціни різних товарних груп відносно одна одної залишаються незмінними, а при незбалансованій – ціни різних товарів змінюються стосовно один одного в різних пропорціях.

Збалансована інфляція не загрожує бізнесу. Доводиться лише час від часу підвищувати ціни на товари. Для нашої економіки була характерна незбалансована інфляція. Зростання цін на сировину випереджувало зростання цін на кінцеву продукцію. Це надзвичайно погано для бізнесу. В таких умовах переробна промисловість має мало шансів для розвитку.

Критерієм розмежування інфляції за її видами є темпи зростання цін, за якими виділяють три види інфляції: помірна або повзуча інфляція, галопуюча та гіперінфляція.

Ще розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію. Під очікуваною розуміють інфляцію, яка передбачається або прогнозується, а неочікувана – навпаки. Особливо небезпечна для економіки непередбачувана і незбалансована інфляція. В такому випадку мають місце великий вплив адаптивних інфляційних очікувань.

Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізує господарські зв’язки, призводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та тіньову економіку, корупцію, посилює злочинність, знижує життєвий рівень, знецінює трудові заощадження населення.

Щоб визначитися, які наслідки має інфляція, важливо чітко розрізняти поняття номінальний і реальний дохід. Номінальний дохід – це та кількість грошей, яку отримують люди у вигляді зарплати, проценту, прибутку, ренти. Реальний дохід – це та кількість товарів і послуг, які може придбати людина на суму номінального доходу. Реальний дохід збільшується лише в тому випадку, коли темпи зростання номінального доходу будуть більшими від темпів інфляції або від темпів росту цін.

Коли народне господарство вражене інфляцією, то втрати неминучі. Першими жертвами є споживачі, це відбувається в різних формах.

Одна із форм – скорочення реальної цінності заощаджень. Якщо інфляція носить відкритий характер, тобто проявляється в безперервному зростанні цін, найбільше страждають ті, хто має заощадження у вигляді готівки або заощадження на ощадних рахунках, або мають облігації. У кращому становищі знаходяться власники акцій.

Безумовним супутником відкритої інфляції є швидке соціальне розшарування населення, поглиблення майнової нерівності. Це відбувається хоча б тому, що багато товарів відносяться до так званих товарів нееластичного попиту, які входять до будь-якого споживчого кошика. Хліб, молоко, одяг і т.п. потрібні і багатим, і бідним. Але якщо для бідних постійне подорожчання таких товарів є пряме падіння життєвого рівня, то для багатих це веде лише до скорочення заощаджень. Поточне споживання цієї частини населення може залишитися незмінним або ж навіть стати кращим. Звідси виходить, що в механізмі інфляції закладено перерозподіл доходів населення. Спроби держави зменшити нерівність з допомогою протиінфляційних заходів через компенсації можуть породжувати нову несправедливість. Такі виплати часто носять вибірковий характер і призначаються в більшості випадків найбіднішим верствам населення, таким чином найбільші відносні втрати припадають на долю середнього класу суспільства. Ці люди такою ж мірою невинні, як і бідніші класи. До того ж потрібно враховувати, що середній клас наймасовіша і найактивніша частина населення нашого суспільства. Такі несправедливості не зовсім безпечні.

Інфляція також перерозподіляє доходи між дебіторами і кредиторами. Зокрема, непередбачувана інфляція приносить вигоду дебіторам /це ті, хто позичає для себе гроші/ за рахунок кредитора. Наприклад, якщо в банку ви взяли кредит на 3 роки в розмірі 1000 грн., то при зростанні цін за цей час в 2 рази ви повертаєте суму вдвічі меншу, рівноцінну 500 грн., тому що купівельна спроможність грошей за цей час зменшилась у 2 рази. Ви брали у банку “дорогі” гроші, а повертаєте “дешеві”.

Отож, відкрита і подавлена інфляція негативно впливають на благоустрій населення в двох напрямках – через поточне споживання і через заощадження. Але це ще не все. Погіршенню якості життя дуже сприяє так званий ефект інфляційного оподаткування. Він проявляється тільки там, де існує прогресивна система прибуткового податку. Якщо проходить відкрита інфляція, то платники податків регулярно отримують грошові компенсації, стають власниками все більш високого номінального доходу. Але це автоматично їх переміщає із однієї групи платників податків в іншу. Наприклад, людина отримує зарплату в 350 грн., але отримавши 100 грн. компенсації, вона автоматично опиняється в іншій групі платників податків, в якій процентна ставка податку визначається доходами від 450-550 грн. А в цій групі, наприклад, % податку 6%, а в групі 350-449 грн. лише 3%. Отож, в цьому випадку податком людина віддає державі більшу частину свого заробітку, ніж це було до компенсації. Такий перерозподіл відбувається поза волею людини і ніяк не контролюється. Адже ж номінальний дохід збільшився не тому, що людині стали більше платити за роботу, а тому, що зросли ціни /компенсація/. А вгору за шкалою оподаткування несе його хвиля інфляції. Звідси випливає висновок, що в умовах відкритої, особливо гіперінфляції, можна попасти під жорсткий податковий пресинг. Для того, щоб запобігти цьому, необхідно постійно вдосконалювати податкове законодавство. В цьому випадку позитивним є автоматична корекція ставок подохідного податку.

І накінець, інфляція не тільки підриває економіку всередині країни, але й негативно впливає на міжнародні валютні відносини. Внутрішнє обесцінення валюти породжує валютний демпінг, експорт за цінами нижче світових. Також зростання цін ослаблює конкурентоспроможність експортної продукції, тим самим посилюється зовнішньоторговий дефіцит. Посилюється нееквівалентність валютних курсів, що проявляється в свою чергу в невідповідності між офіційним і ринковим курсами валют. Таким чином, інфляція стає не тільки внутрішньою проблемою, але й основною руйнівною силою в міжнародних валютних відносинах.

Протилежним до інфляції явищем, яке також порушує грошовий обіг, є явище дефляції.

Дефляційні процеси стримують обезцінення грошей. Зростає їх купівельна спроможність, гроші дорожчають, зростає курс національної валюти відносно валюти іноземної. Процес дефляції найчастіше керований і здійснюється направленими діями уряду і центрального банку в інтересах стабілізації валюти та боротьби з інфляцією. Ці дії призводять до зменшення грошової маси в обігу, обмеження грошового споживання.

Засобами, що призводять до дефляції може бути заморожування заробітної плати, збільшення податкових ставок, підвищення позичкового проценту, скорочення кредитних ресурсів. Більшість цих заходів можемо спостерігати сьогодні в Україні. Дефляція призводить до спаду сукупного попиту, зменшення доходів підприємств, зменшення добробуту населення.

Фінанси, кредит і грошовий обіг.

1. Суть і функції фінансів. Принципи побудови фінансової системи держави. Державний бюджет

У процесі аналізу руху видно, що грошові фонди здатні відокремлюватися від руху товарів і здійснювати відносно самостійний рух, що обумовлює існування фінансових і кредитно-грошових відносин.

Коли підприємство формує, наприклад, амортизаційний фонд чи фонд заробітної плати, чи фонд обігових коштів, то практично гроші починають самостійний обіг, відірваний від обігу товару. Грошові фонди можуть мати найрізноманітніші підприємства, організації чи окремі особи, чи держави і це відособлення робить їх фінансами.

Отже, фінанси – це відособлені від руху товарів грошові засоби в різних формах і видах, включаючи готівкові і безготівкові кошти, кошти на рахунках, цінні папери, які мають властивість бути грошовими еквівалентами.

Особливістю грошових засобів, які виступають у формі фінансів, є те, що вони виступають як грошові ресурси, тобто як потенційні платіжні засоби. От чому про фінанси говорять, як про грошову форму ресурсів виробництва і споживання. Відповідно, фінансування означає виділення грошових коштів на потреби виробництва і споживання. Можна стверджувати, що фінанси – це грошові ресурси, які мають цільове призначення.

Тож можемо зробити також висновок, що фінанси – це система економічних відносин, які виникли між державою, юридичними і фізичними особами, між окремими державами з приводу формування, розподілу і використання фондів грошових засобів. Однак слід відмітити, що не всі грошові відносини є фінансовими. Фінанси – це економічний інструмент розподілу і перерозподілу ВНП, засіб контролю за утворенням і використанням грошових засобів. Отже фінанси – це не гроші чи грошові доходи, а більше економічні відносини. Тому вони не охоплюють відносин з приводу тих грошових коштів, які обслуговують особисті потреби населення, побутові, комунальні, оплату послуг соціальної інфраструктури, процеси купівлі-продажу між окремими членами суспільства, акти дарування та спадкування грошей.

Грошова система тісно пов’язана із фінансовою, інколи вони переплітаються і стають єдиним цілим. На відміну від грошової, фінансова система має значний вплив не лише на розподіл і обмін, а й на виробництво і споживання.

Зрозуміти зміст і особливості фінансової системи можна через розкриття суті фінансів та фінансових відносин.

Суть фінансів проявляється в таких головних функціях, які виражено впливають на економіку держави: контрольній, розподільчій, стимулюючій і фіскальній. Акумулюючи та регулюючи фінансові ресурси, держава здатна активно впливати на формування антимонопольних пропорцій різних частин сукупного суспільного продукту, пропорцій між виробничою і невиробничою сферою, між різними галузями.

Розподільча функція фінансів зводиться до забезпечення об’єктів господарювання необхідними фінансовими ресурсами. Саме через фінанси розподіляється валовий продукт і національний дохід між різними сферами економіки, галузями, регіонами, окремими суб’єктами економіки. Через фінанси розподіляються трудові, матеріальні, капітальні та природні ресурси між сферами і окремими виробництвами. Через податки в державному бюджеті концентруються кошти, які направляються на розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, на інвестування в капіталомісткі і фондомісткі галузі з тривалим терміном окупності затрат. Саме фінанси сприяють формуванню доходів у вигляді пенсій, стипендій, допомог тощо.

Відтворювальна функція забезпечує створення необхідних для суспільства відновних фондів: фонд повернення матеріальних затрат, фонд амортизації, фонд споживання, фонд накопичення тощо. Ці фонди створюються на різних рівнях національної економіки, починаючи із окремого підприємства і закінчуючи державними фондами. Через фінанси встановлюються необхідні народногосподарські пропорції: міжгалузеві, внутрігалузеві, територіальні, загальноекономічні.

Обліково - контрольна функція передбачає здійснення контролю виконання фінансових зобов’язань. За рухом фінансів можна відслідковувати, як працюють окремі підприємства, галузі, регіони, економіка в цілому. За розміром податків, заробітної плати можна судити про масштаби діяльності певного господарства, за вчасністю його виплат за зобов’язаннями – про його фінансову стійкість тощо. Оскільки ВНП – це вартісна форма, то можна через цей показник кількісно відображати виробничі процеси.

Стимулююча функція фінансів пов’язана перш за все із фінансовою дисципліною і проявляється в маневруванні податковими ставками, пільгами, штрафами та ін. Призначаючи одні і відміняючи інші податки, держава створює умови для прискорення розвитку окремих галузей, пріоритетних напрямків розвитку суспільства.

Регулююча функція фінансів полягає в тому, що держава може цілеспрямовано впливати на окремі підприємства, галузі і регіони шляхом введення пільг, відміни чи зниження окремих податків, надання із держбюджету субсидій, позик тощо. Також диференційовано держава може впливати на окремі верстви населення, вводячи через органи соціального страхування чи соціального забезпечення ті ж пільги, доплати, субсидії, змінюючи розміри пенсій, стипендій тощо формуючи загальний соціальний клімат у державі.

Фіскальна функція фінансів пов’язана з тим, що в інтересах казни передбачено обов’язковість платежів, перечислень в певних обсягах і у встановлені строки. За допомогою податків досягається вилучення частини доходів підприємств, фірм і громадян для утримання державного апарату, армії і тієї частини невиробничої сфери, яка взагалі не має власних джерел доходів (бібліотеки, архіви), або вони недостатні для забезпечення належного розвитку (наука, театри, музеї). Фіскальна функція визнає суспільне призначення податків, тому податкові надходження повинні бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в регіональному масштабі. Необхідність виконання фінансових обов’язків зумовлена і підкріплена системою санкцій аж до кримінальної відповідальності за їх невиконання.

Політична функція фінансів полягає втому, що вони дозволяють забезпечити успіх або провал внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Завдяки фінансам проводяться загальнонародні вибори, результати яких значно залежать від фінансової підтримки кандидата. Фінанси визначають обороноздатність держави, її економічну і політичну цілісність. Розпад Радянського Союзу показав, що через фінанси можна не лише зміцнити, а й зруйнувати цілу державу. Прикладом фінансового впливу на інші держави може послужити сьогоднішня фінансова політика США.

Таким чином, можемо сміливо робити висновок: фінанси мають універсальні можливості і є стержнем не лише економічної, а й соціальної, політичної системи суспільства.

Отже, якщо вважати, що фінанси – це фінансові ресурси, які мають цільове призначення, то вони можуть бути у держави (в особі її органів), у підприємств і організацій та у сімей чи окремих господарств. Причому, як уже доводилось, вони можуть переміщуватись від одного суб’єкта до іншого, тобто створювати фінансові відносини, які виникають з приводу утворення, накопичення, розподілу та використання вільних грошових засобів або грошових ресурсів. Сукупність фінансових відносин створюють фінансову систему, яку можна представити у вигляді спрощеної схеми (рис.5.1 )

Із даної схеми видно, що основними суб’єктами фінансових відносин є держава, підприємство та населення.

Держава як суб’єкт фінансових відносин представляє собою державні органи чи заклади, зокрема, це органи державної влади – Верховна Рада України, Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів, окремі міністерства, Казначейство, Національний банк України, Податкова служба та інші рівні державних закладів.

Рис. 5.1 Схема фінансових відносин

Підприємства – це не лише промислові чи сільськогосподарські, а й інші заклади, фонди, компанії, біржі, тобто всі ті структури, які не належать до державних владних структур.

Населення – це сімейні чи інші домогосподарства, які об’єднані спільними доходами.

Стрілками на схемі показано фінансові відносини та спрямування грошових коштів. Кругові стрілки на схемі означають рух коштів всередині структури:

Перерахування коштів із місцевих органів влади до центральних чи навпаки, у відносинах підприємств – розрахунки за послуги чи товари, у відносинах населення з приводу повернення боргів, передача спадку, подарунки тощо.

На даній схемі можна було б показати ще один суб’єкт фінансових відносин – це банки, бо більшість розрахунків між суб’єктами здійснюються через банки або через фондові ринки, якщо мова йде про обмін фінансових засобів.

Фінансову систему можна ще розглядати з позицій локалізації коштів:

· централізованих;

· децентралізованих;

· фінансів домогосподарств

Централізовані фінанси – це державна фінансова бюджетна система, державний кредит, спеціальні позабюджетні фонди, фонди майнового і особистого страхування.

Децентралізовані фінанси – це фінанси підприємств і фірм найрізноманітніших форм власності. Фінанси фірм, підприємств і галузей народного господарства складають основу фінансів. Саме тут формується основна частина фінансових ресурсів. Від стану фінансів на підприємстві в багатьох випадках залежить загальний стан державних фінансів в цілому.

Фінанси домогосподарств або фінанси населення – це особисті фінанси. (зарплата, прибутки, процент, рента, спадщина і т.п.).

З точки зору макроекономічного аналізу і ролі держави в розвитку національної економіки, особливе значення мають державні фінанси. Центральною ланкою державних фінансів є держбюджет – основний фінансовий план країни, план формування і використання централізованого грошового фонду держави. Структура державної бюджетної системи залежить від державного устрою.

Основними доходами держбюджету виступають податки на прибуток, акцизи, податок на додану вартість, митні збори, а також штрафи, пеня, виплачена за порушення податкового законодавства.

До неподаткових доходів відносяться: доходи від використання державного майна, доходи від продажу державної власності, доходи від реалізації державних запасів, доходи від зовнішньо - економічної діяльності, доходи від продажу конфіскованих товарів і т.п.

Після загальної характеристики доходної частини бюджету доцільно розглянути його видаткову частину. До основних видатків (з точки зору національної економіки) відносяться фінансування галузей (промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку і т.п.), фінансування соціально-культурного розвитку і науки, утримання органів державної влади й управління, правоохоронних органів, національної оборони, фінансування зовнішньо - економічної діяльності, затрати, пов’язані з обслуговуванням державного боргу.

2. Фінансова політика держави. Інструменти фінансової політики

Мета фінансової політики спрямована на забезпечення зростання добробуту населення і визначається економічним станом країни та рівнем життя її громадян. Наскільки правильно вибрана фінансова політика, без сумніву, залежить від критичної і реальної оцінки економічної ситуації в державі.

Фінансовою політикою є заходи держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу і використанню на основі фінансового законодавства країни.

Фінансова політика складається із двох взаємопов’язаних напрямків діяльності держави: 1) фіскальна політика – від лат.fiskalis – казенний - це діяльність держави в галузі оподаткування і регулювання структури державних видатків в інтересах казни з метою стабілізації економіки; 2)бюджетна – у сфері регулювання доходів і видатків держави.

Розглянемо фіскальну політику держави. Фіскальна політика передбачає використання можливостей уряду впливати через податки і використання коштів державного бюджету для регулювання ділової активності, розв’язання різноманітних соціальних завдань. Основними важелями фіскальної політики держави є зміни податкових ставок, бази оподаткування, видів податків, їх кількості, а також витрати із державного бюджету.

Існують різні підходи до проведення фіскальної політики. Прибічники кейнсіанського напрямку традиційно орієнтуються на створення ефективного сукупного попиту як стимулу економічного розвитку. Тому вони розглядають скорочення податків як основний фактор росту сукупного попиту і відповідно зростання реального обсягу виробництва. Одночасно відбувається скорочення надходжень в бюджет, наслідком чого є виникнення або збільшення бюджетного дефіциту.

Розглянемо більш детально традиційний (кейнсіанський) підхід макроекономічних наслідків фіскальної політики.

Фіскальна політика складається з так званої дискреційної фіскальної політики і політики автоматичних стабілізаторів. Під дискреційною фіскальною політикою слід розуміти свідоме регулювання державою рівня оподаткування і державних витрат з метою впливу на реальний обсяг виробництва, зайнятість і інфляцію. Для аналізу цієї дії розглянемо графік:

Рис. 5.2 Вплив державних витрат на ВНП і зміна макроекономічної рівноваги.

Припустимо, що фіскальна політика впливає тільки на сукупний попит, державні витрати не впливають на споживання й інвестиції, чистий експорт дорівнює нулю.

Почнемо з впливу державних витрат на сукупний попит. Згадаємо схему видатків ВНП: особисте споживання, валові приватні інвестиції, державні закупівлі товарів і послуг.

С + І + Y + Х , де

С – споживання, І – інвестиції, Y – державні витрати, Х – чистий експорт.

Розглядаємо графік. Введемо в економічний аналіз державні витрати (Y). Це пересуває графік сукупних витрат ( С+І ) вверх і викликає зростання ВНП. Точка економічної рівноваги зміщується вверх по лінії бісектриси.

Державні витрати здійснюють вплив на сукупний попит, аналогічно інвестиціям і так само, як і інвестиції мають мультиплікаційний ефект. Мультиплікатор державних витрат показує, як змінюється обсяг ВНП в результаті зміни державних витрат:

△ ВНП

К_Д = ———————

△ Y

Мультиплікатор державних витрат кількісно можна виразити через такі економічні категорії, як гранична схильність до заощадження (MPS) і гранична схильність до споживання (МРС):

ВНП = △Y * К_Д

Розглянемо тепер вплив податків на національне виробництво і величину ВНП. Для спрощення аналізу припустимо, що держава встановлює якийсь одноразово виплачуваний податок, сума якого не змінюється при будь-якій величині ВНП (податок постійної величини). Введення такого податку призведе до зменшення наявного доходу платників податків (доходу після виплати податків), а це в свою чергу скоротить їх витрати і тому сукупна сума витрат зменшиться.

При постійних І та Y графік сукупних витрат С + І + Y просувається донизу і викликає зменшення обсягу ВНП. Точка макроекономічної рівноваги переміститься донизу по лінії в 45^0.

Протилежна картина створюється при скороченні податків. Разом з тим тут є своя специфіка. Справа в тому, що той дохід, яким володіє людина, використовується не тільки на споживання, але й на заощадження. Отже, зменшення доходу, який знаходиться в розпорядженні, зменшує не тільки споживання, але і заощадження.

Яким при цьому буде зменшення невиробничого споживання? Це залежить від граничної схильності до споживання (МРС). Для визначення скорочення споживання в результаті введення податку необхідно помножити суму податкового приросту (Т) на МРС або це – С = Т * МРС (аналогічно цьому добуток суми податкового приросту і величини приросту MPS показує зменшення заощаджень у результаті введення додаткового податку.

Дія податків, подібно інвестиціям і державним затратам, має також мультиплікаційний ефект. Таким чином, вплив державних витрат на національну економіку здійснюється через сукупний попит. Збільшення державних витрат на закупівлю товарів і послуг стимулює сукупний попит і тим самим зростання ВНП.

У свою чергу введення додаткових податків призводить до зменшення доходу, яким володіють платники податків, що зменшує сукупну суму витрат. Отже, можна прогнозувати дискреційну фіскальну політику держави в різні періоди економічного циклу. В періоди спаду стимулююча фіскальна політика складається із: 1) збільшення державних витрат; 2) зменшення або зниження податків; 3) поєднання збільшення державних витрат зі зниженням податків (враховуючи те, що мультиплікаційний ефект від збільшення державних витрат сильніший, ніж мультиплікаційний ефект зниження податків). Така фіскальна політика орієнтована на позитивне сальдо бюджету. На практиці механізм фіскальної політики не такий простий, оскільки реальна економіка багатофакторна. Зрозуміло, що вибір оптимальної фіскальної політики – завдання надзвичайно складне.

Як було вже сказано, є ще одна складова фіскальної політики – автоматична фіскальна політика або політика вмонтованих стабілізаторів. Автоматичний або вмонтований стабілізатор означає, що щось діє автоматично без додаткового втручання держави на зміну економічної ситуації.

До вмонтованих стабілізаторів відносять:

1) прогресивну ставку податку. Якщо ВНП зростає (в період підйому), то податки автоматично зростають. Іншими словами, прогресивне оподаткування в період інфляційного росту призводить до втрати купівельної спроможності і навпаки, в період сповільнення економічного зростання – забезпечує мінімальні втрати купівельної спроможності. І перше, і друге бажане, з точки зору економічної стабільності.

2) система виплат по безробіттю, соціальні виплати, програми по підтримці малозабезпечених верств населення і т.п. перешкоджають різкому скороченню сукупного попиту навіть у період економічного спаду. В період підйому різні виплати скорочуються, що стимулює сукупний попит.

Як уже говорилось, складовою фінансової політики є бюджетна політика, яка безпосередньо впливає на економічну стабільність держави. В економічній теорії існує декілька концепцій бюджетної політики держави.

Перша концепція базується на тому, що бюджет повинен бути щорічно збалансованим. Однак практика показує, що такий стан бюджету не забезпечує стабільного економічного розвитку. Це можна проілюструвати на двох прикладах.

Перше, припустимо, що економіка зіткнулася з тривалим періодом безробіття. Доходи населення падають. При таких обставинах загальна сума податків автоматично скорочується. Прагнучи збалансувати бюджет, уряд повинен підвищити або ставки податків, або збільшити державні витрати, або ж поєднати ці два методи. Однак наслідком цих заходів буде ще більше скорочення сукупного попиту.

Другий приклад показує, як прагнення обов’язково збалансувати бюджет може стимулювати інфляцію. В умовах інфляції при підвищенні грошових доходів автоматично збільшуються податкові надходження. Для попередження можливого профіциту уряд повинен прийняти такі заходи: або знизити ставки податків, або збільшити урядові витрати, або ж поєднати те й інше. Наслідком цього буде посилення інфляції.

Друга концепція бюджетної політики базується на тому, що бюджет повинен бути збалансованим у ході економічного циклу, а не щорічно. Дана концепція передбачає, що уряд здійснює антициклічний вплив і одночасно прагне збалансувати бюджет. Як же це повинно відбуватися?

Для того, щоб протидіяти спаду, уряд знижує податки і збільшує державні витрати, тобто свідомо йде на тимчасовий дефіцит бюджету. В ході наступного підйому уряд підвищує податки і знижує державні витрати. Виникне позитивне сальдо. Це сальдо може бути використане на покриття дефіциту бюджету, який виник в період спаду. В такий спосіб балансує бюджет не щорічно, а протягом декількох років. Однак у такому випадку може виникнути проблема. Це те, що спади і підйоми в економічному циклі можуть бути неоднаковими за глибиною і тривалості. Наприклад, тривалий і глибокий спад може змінитися нетривалим періодом підйому. Збільшується в цей період дефіцит і, відповідно, державний борг у цьому випадку може бути покритий позитивним сальдо бюджету за період процвітання.

З дефіцитом бюджету пов’язаний державний борг, який виникає через використання позик.

Залежно від локалізації розміщення позик розрізняють внутрішній і зовнішній борг.

Зовнішній борг – це борг зарубіжним державам, організаціям і особам. Зовнішні кредити, як правило, надаються після виконання певних умов. Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов’язані між собою, так як державні позики беруться для покриття бюджетного дефіциту.

Внутрішній борг – відносини всередині країни, а державний борг є одночасно і державним кредитом.

Причини виникнення бюджетного дефіциту і державного боргу можуть бути різними. Але для країн з ринковою економікою є три основних: значна частина державного боргу виникає тоді, коли країна мала великі військові витрати (особливо підчас військових дій), звичайно, значно збільшують державний борг значні коливання економічної активності (періоди спадів і криз), а якщо конкретно взяти ринковий механізм, то це перш за все вмонтовані стабілізатори. Причиною може бути також скорочення податків як основної статті доходів, тобто недонаповнення бюджету.

Тепер поговоримо про економічні наслідки державного боргу. Чи може зростаючий державний борг в якийсь момент привести до банкрутства нації? Чи є державний борг потенційним тягарем для майбутніх поколінь?

Отже, чи може значний державний борг привести яким-небудь чином до банкрутства уряду, позбавивши його можливості виконувати свої фінансові обов’язки? Ймовірність такої події наближається до нуля через можливість використання урядом наступних кроків:

1. Рефінансування. Практично, якщо приходить строк платити по якихось частинах внутрішнього боргу, уряд, як правило, не скорочує витрати і не підвищує податки, щоб одержати кошти для погашення облігацій, строк для виплати яких вже настав, уряд всього лише рефінансує свій борг, тобто продає нові облігації і використовує виручку для погашення власникам облігацій свого боргу. Таким чином старий борг погашається новим і це довготривалий процес.

2. Оподаткування. Уряд має право, згідно Конституції, оподатковувати населення і збирати податки. Збільшення податків і є для уряду тим джерелом, яке дає йому кошти для погашення боргу. Підприємства, якщо вони зазнають фінансових збитків, не можуть одержати кошти за рахунок податків, уряд – може. Отже, підприємства можуть збанкротувати, а уряд - майже ніколи.

3. Емісія грошей. Банкрутство уряду важко собі уявити хоча б ще і тому, що воно має можливість друкувати гроші, якими можна заплатити борг чи проценти по ньому. Але ці гроші матимуть інфляційний ефект, і, як правило, через друкарський верстат уряд накручує інфляційну спіраль.

Щоб вияснити чи перекладається тягар боргу на майбутні покоління, слід, перш за все, вияснити, кому заборговує держава, є це внутрішній борг чи зовнішній? Для розвинених країн світу, як правило, більша частина боргу – це внутрішній. Тоді в більшості ми заборгували самі собі. Якщо брати за приклад США, то там приблизно 87% державних облігацій розміщені в самій країні. Тобто вони знаходяться на руках населення і організацій, фондів довіри. Таким чином, державний борг одночасно є і суспільним активом. У той час, як державний борг - це сума зобов’язань перед населенням, одночасно це населення і є власником державних облігацій. Практичним наслідком такої ситуації буде зменшення кількості споживчих товарів, виробництво яких обмежене в силу заміни виробництва військовим виробництвом чи іншими причинами, які спричинили цей внутрішній борг.

У випадку зовнішнього боргу “ми не заборгували самі собі”. Ось за цей борг, безумовно, вимушене буде розраховуватись майбутнє покоління і для нього це може стати важким тягарем. Це проблема так званого “ефекту витискування основних виробничих фондів”. Вона полягає в тому, щоб майбутнім поколінням залишаться менші за розміром основні виробничі фонди, скажемо, – менша “національна фабрика”. Це пов’язано із скороченням інвестування у виробництво. Якщо це відбуватиметься, то майбутнім поколінням перейде в спадщину економіка з меншим виробничим потенціалом і, відповідно, при інших рівних умовах рівень життя буде нижчий, ніж раніше.

Для прикладу про державні борги, у 2001році дефіцит державного бюджету України становив 680,7 млн. грн. Внутрішнє фінансування цього дефіциту становило 31,3% (213,3 млн.грн.), а зовнішнє – 68,7% (467,4 млн. грн.). Для порівняння, у 1997 році фінансування дефіциту бюджету України разом із внутрішніх і зовнішніх джерел становило 6477,8 млн.грн.

3. Механізм державного регулювання економіки

Виходячи із вищевикладеного, ми можемо зробити висновок, що держава має достатньо важелів, засобів і методів, щоб впливати на рівень розвитку економіки, а відповідно і рівень життя суспільства.

Залежно від поставленої мети визначаються відповідні засоби, якими можна її досягти. Різноманітність цілей спричиняє різноманітність засобів їх досягнення. Всі ці засоби можна розділити на засоби прямого впливу і засоби опосередкованої дії.

Засоби прямої дії передбачають безпосередній зв’язок суб’єкта (держави) з об’єктом впливу (економіка та її агенти). Перш за все це важелі адміністративного впливу, які використовуються в рамках державного сектора.

До методів прямої дії належить також вплив законодавства, дія якого поширюється на всю економіку, включаючи приватний сектор. В рамках діючого законодавства держава встановлює найрізноманітніші нормативи, вимагаючи їх дотримання. Лише державного сектора стосується директивне планування.

В цілому, адміністративно-правові важелі ставлять в певні рамки як державні, так і приватні господарські структури, направляючи їх у потрібне (заздалегідь визначене) русло.

Опосередкований вплив характерний тим, що він ставить керовані суб’єкти економіки перед вибором. При цьому держава, використовуючи всі можливі засоби, створює такі умови, щоб цей вибір відбувся цілеспрямовано.

В умовах ринкової економіки методи опосередкованого впливу мають особливе значення, тому і потребують окремого розгляду.

4. Суть кредитування. Банки і банківська система

У процесі руху інвестиційних фондів частина вартості від реалізації продукції у вигляді грошових і товарних цінностей вивільняється, так як не завжди реальні потреби у окремих учасників виробництва співпадають з вартістю реалізованої продукції. Тобто, у одних виникають тимчасово вільні кошти, у інших – вільні матеріальні ресурси, а у третіх – нагальна потреба у них. В таких умовах виникли економічні умови кредиту.

Слово “кредит” має походження від латинського слова “creditum”. Це означає – позичка, борг. В той же час це означає – довіряю (“credo”).

За терміном повернення кредит ділиться на довгостроковий і короткостроковий. Довгостроковий кредит дається на термін більше року, обслуговує в основному рух основних фондів. Короткострокові кредити надаються терміном до 1 року і обслуговують кругообіг оборотних засобів.

На ринку кредит виступає в таких формах: комерційний, банківський, споживчий, іпотечний, міжбанківський, міжгосподарський, державний і міждержавний. Вони відрізняються один від одного складом учасників, об’єктом позички, динамікою і величиною проценту і сферою функціонування.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому з відстрочкою виплати. Якщо кредит надається товарами, то засобом такого кредиту є вексель. Він виплачується через комерційний банк. Процент за комерційним кредитом входить у ціну товару і в суму векселя.

Банківський кредит надається банками іншим кредитним установам, населенню, державі і т. п. у вигляді грошових позик. У порівнянні з комерційним, банківський кредит має більш широку сферу використання.

Споживчий кредит падається торговими компаніями, банками, спеціальними кредитно-фінансовими інститутами для отримання населенням товарів і послуг з відстрочкою платежу. Як правило, з допомогою такого кредиту реалізуються товари тривалого користування.

Іпотечний кредит – це кредит під заставу нерухомості. Він дається, як правило, на купівлю і будівництво житла, придбання землі. Іпотечний кредит вважається одним із найбільш надійних для кредиторів.

Міжбанківський кредит – це така форма кредиту, при якій і кредитором і дебітором є банки.

Міжгосподарський кредит подібний до комерційного, але він не має товарної основи: надання грошових позик різним господарським суб’єктам.

Державний кредит слід розділяти на власне державний кредит і державний борг. У першому випадку кредитні інститути держави кредитують різні сектори економіки. У другому випадку держава позичає гроші і в банках і інших фінансово-кредитних інститутах (розміщення державних цінних паперів на фінансових ринках) для фінансування бюджетного дефіциту державного боргу.

Міжнародний кредит відображає рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних валютно-фінансових відносин. Кредиторами і позичальниками виступають приватні банки, фірми, державні і валютно-фінансові установи.

Отже, всі відносини, пов’язані з наданням грошей або товарів в борг з виплатою проценту називаються кредитними відносинами. Кредитні відносини – це всі види відносин, пов’язані із грошовими чи товарними позиками і які виникають на основі терміновості, платності, повернення, гарантованості. Основою кредитних відносин є можливість отримання прибутку у вигляді процентів за кредит. Величина проценту залежить від багатьох чинників, а найперше від попиту і пропозиції на позичковий капітал на грошовому ринку, від економічної кон’юнктури, процесу інфляції тощо.

Кредитна система держави представлена з одного боку банківським, комерційним, споживчим, державним і міжнародним кредитом, а з другого - сукупністю кредитних інститутів. Вони складаються із банківської системи і небанківських кредитно-фінансових інститутів. У світовій практиці до небанківських фінансово-кредитних інститутів належать інвестиційні фонди, ощадні каси, фінансові і страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, ломбарди. Ці інститути формально не є банки, однак вони виконують багато банківських операцій і конкурують з банками. Виникнення небанківських фінансово-кредитних інститутів зумовлене розвитком ризикового фінансування. Вони займаються кредитуванням певних сфер або видів господарської діяльності і мають специфічну клієнтуру.

Після банків перше місце за величиною активів у західних країнах відіграють страхові компанії. Вони займають провідні позиції на ринку капіталів. Страхові компанії продають страхові поліси і тому акумулюють великі суми на тривалий термін. Це їм дозволяє збільшувати інвестиції в довгострокові цінні папери з фіксованими термінами погашення, що приносить високі доходи.

Друге місце займають позичково-ощадні асоціації з чітко обмеженими функціями. Люди, які внесли свої заощадження в асоціацію, стають її акціонерами й отримують доходи у вигляді дивідендів.

Важливим напрямком спеціалізації банків є інвестиційна діяльність. Відповідно існують інвестиційні банки. Вони мобілізують довгостроковий позичковий капітал. Такі банки займаються виясненням характеру і розмірів фінансових потреб тих, хто позичає капітал, вибором форми цінних паперів, здійснюють емісію і розміщують їх серед інвесторів.

Різновидом кредитно-фінансових установ є фінансові компанії. Вони спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредиту: споживчого, інвестиційного і т. ін.

5. Банки. Особливості банку як комерційної установи

Правову основу банків, порядок створення і основні принципи їх діяльності в Україні визначає Закон “Про банки і банківську діяльність”. Україна самостійно організовує банківську систему, яка є дворівневою і складається із Національного банку України та комерційних банків різних форм власності.

Спочатку торкнемося історичного аспекту питання, а саме: як золотих справ майстри створили банківську систему.

У ринковій економіці банк – це комерційне підприємство, яке надає своїм клієнтам ( вкладникам чи позичальникам ) фінансові послуги і отримує від них в тій чи іншій формі оплату. При цьому банк виконує дві основні функції: активну і пасивну.

Розглянемо особливості банку як комерційної установи. Банк, як вже зазначалося, - це комерційна установа, яка працює як звичайне ринкове підприємство, тобто на основі прибутковості і ризику. Однак основним принципом успішної роботи банку є його діяльність в рамках реально наявних ресурсів. Тут повинна співпадати як кількісна рівність ресурсів так і якісна. Наприклад, якщо в структурі рахунків переважають короткострокові депозити “до запитання”, а банк здійснює довгострокове кредитування, то ліквідність даного банку може бути під загрозою. Для підтримки певного рівня ліквідності банки повинні нарощувати частку власних коштів в загальному капіталі.

Для забезпечення власної безпеки банк залишає певну фіксовану частку депозитів “незадіяною”. Ця частина називається банківськими резервами. Співвідношення між величиною резервів, які повинні мати комерційні банки, і виданими зобов’язаннями по рахунках, називаються нормою обов’язкових резервів. Ця норма встановлюється Центральним банком країни:

Норма банківського резерву =	Обов’язкові резерви комерційного банку	х 100%
	Зобов’язання комерційного банку по депозитах “до запитання”

Традиційно банк розглядається як установа, яка приймає вклади і видає позики. Ці операції відносяться або до активних, або до пасивних.

Пасивні операції банку – це операції по мобілізації коштів. Ці кошти є основою банківської діяльності. Активні операції – це операції по розміщенню коштів (депозити – це вклади або рахунки клієнтів). Вони традиційні для будь-якого банку. Однак таке уявлення про банківські операції на сьогоднішній день є вкрай однобічними і не відповідає сучасним реаліям. На сьогодні переважна частка підприємців хочуть бачити банк не стільки кредитною установою, скільки інформаційно-консультативним центром, який орієнтував би клієнтуру в тенденціях ринкової кон’юнктури і науково-технічного прогресу. Це призвело до розвитку достатньо великої кількості банківських операцій, які безпосередньо не пов’язані з активними і пасивними операціями. Більше 200 назв банківських операцій і послуг – це реалії середини 90-х років, і це ще не кінець, діапазон розширюється.

Значна доля сучасних операцій банку – це трастові (від довірчі) операції. Трастові операції банків – це особлива форма взаємовідносин з клієнтами, при яких власники грошових рахунків, майна і інших цінностей надають право або довіряють банкам самостійно їх розміщувати з найбільшою вигодою, за що банк отримує певну винагороду.

Особливу групу операцій складають фінансові і біржові послуги. Це управління пакетами акцій, консультації, бюджетне і податкове планування і т. п. Переважне значення мають трастові операції.

В історії розвитку банків різних країн відомо декілька видів банківської системи:

- дворівнева – це центральний банк і система комерційних банків;

- централізована монобанківська система (банківська система колишнього СРСР);

- виняткова децентралізована банківська система (Федеральна резервна система США)

У більшості країн з розвиненою ринковою економікою існує дворівнева структура банківської системи.

І рівень.

Центральний банк.

У його функції входить:

- здійснення емісії національних грошових знаків, організація обігу і вилучення грошей;

- проведення загального нагляду за діяльністю кредитно-фінансових установ країни і виконання функції фінансового законодавства;

- надання кредитів комерційним банкам;

- займається випуском і погашенням державних цінних паперів;

- займається управлінням рахунків уряду, здійснює закордонні фінансові операції;

- здійснює регулювання банківської ліквідності – це проведення політики ставки позичкового проценту, операцій на відкритому ринку з державними цінними паперами і регулювання нормативу обов’язкових резервів комерційних банків.

У більшості країн центральний банк є державною установою. Але в тих випадках, коли центральний банк формально не є державним (наприклад, Федеральна резервна система США, Швейцарський національний банк), бо держава володіє лише частиною капіталу (наприклад, Банк Японії – 55%), його дії строго регламентуються інструкціями уряду. Центральний банк керує всією кредитною системою країни і контролює її діяльність, як правило, є “банк банків”, зберігає тимчасово вільні кошти і обов’язкові резерви комерційних банків.

ІІ рівень.

Комерційні банки, як і всі спеціалізовані кредитні інститути, виконують операції по обслуговуванню населення. Саме ці банки на Заході є основою кредитної системи. Комерційні банки в сучасних умовах виконують від 100 до 300 видів операцій: введення депозитних рахунків, безготівкові перекази грошових коштів, прийом вкладів, різноманітне кредитування, купівля цінних паперів, операції по довірі, зберігання цінностей у сейфах та ін.

6. Грошово-кредитна політика. Монетаризм

В основі кредитно-грошової політики лежить теорія грошей. Досить тривалий час серед економістів ведуться дискусії з даної проблематики.

Теорію грошей трактують з двох загальновідомих позицій – одна з яких представляє модернізовану кейнсіанську теорію, а друга - сучасну кількісну теорію грошей – монетаризм.

І сучасні кейнсіанці, і монетаристи визнають, що зміна грошової пропозиції впливає на номінальний ВНП, але вони по – різному оцінюють і значення цього впливу, і сам механізм: з точки зору кейнсіанців, в основі грошово–кредитної політики покладений певний рівень процентної ставки, а з точки зору монетаристів - сама пропозиція грошей. Однак, щоб краще зрозуміти суть дискусії, звернемось до історії цих теорій.

У чому суть кейнсіанської теорії?

Наприкінці ХІХ століття аж до 30–х років ХХ ст. в економічній науці провідне місце займала ідея класичної політекономії про наявність саморегулюючого механізму в капіталістичній економіці. Однак практика показала зворотнє. Постулатам класичної теорії наполегливо суперечив один факт – періодичні економічні кризи, періоди тривалого безробіття й інфляції.

Особливі корективи внесла “велика депресія”. Вона не піддавалась будь-якому розумному поясненню. У зв’язку з цим економісти почали критикувати як теоретичні постулати, так і основні принципи класичної теорії зайнятості.

У 1936 р. відомий економіст Дж. Кейнс обґрунтував нове положення рівня зайнятості в капіталістичних країнах. У своїй знаменитій роботі “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” Кейнс критично розглянув класичну теорію і обґрунтував новий підхід в оцінці ролі держави в економічних процесах. Його підхід по праву називали революцією в економічній теорії з вивчення макроекономічних процесів. Кейнс є родоначальником сучасної теорії зайнятості і макроекономіки.

Кейнсіанська теорія різко відрізняється від класичної. Жорсткий висновок кейнсіанської теорії заключається в тому, що при капіталізмі просто не існує ніякого механізму, який би гарантував стабільність економічного розвитку, тобто повну зайнятість і повне використання виробничих потужностей. Більше того, Кейнс довів, що економіка може бути збалансованою – тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва при значному рівні безробіття і при суттєвій інфляції. Повна зайнятість скоріше виняток при капіталізмі, а не закономірність. Капіталізм не є саморегулюючою системою, здатною до безмежного розквіту. Не можна надіятись на те, що капіталізм може розвиватися сам по собі. Більше того, не можна пов’язувати економічні коливання виключно лише з зовнішніми факторами, такими як війна, засуха чи подібні аномалії. Навпаки, причини безробіття та інфляції значною мірою містяться в відсутності повної синхронності в прийнятті деяких економічних рішень, зокрема, рішень про заощадження та інвестиції. Крім того, ціни на продукцію і зарплата мають тенденцію до пониження. Значному зниженню цін і зарплати передують внутрішні фактори, які є доповненням до зовнішніх і вносять свій внесок в нестабільність економіки. Таким чином, можна зробити невелике резюме щодо кейнсіанської теорії:

1. Ринкова економіка становить нестійку систему з внутрішніми вадами, тому держава повинна регулярно використовувати різноманітні інструменти регулювання, в тому числі і кредитно–грошові.

2. Зв’язок пропозиції грошей і номінального ВНП такий: зміна грошової пропозиції є причиною зміни процентної ставки, що в свою чергу призводить до зміни в інвестиційному попиті і кінець кінцем до зміни номінального ВНП.

Що ж до монетаризму, то він виник у 70-ті роки, коли почала спостерігатися криза кейнсіанської школи. Це пов’язано з реальними економічними подіями. Справа в тому, що під кінець 60-х років державне регулювання економіки в розвинених капіталістичних країнах почало проявляти себе з негативного боку, перш за все в значних дефіцитах державних бюджетів. Уряди, щоб покрити дефіцит бюджету, все частіше почали використовувати кредити, позики, емісію грошей. Все це завершилося в 1974-1975 р. так званою “англійською хворобою” - стагфляцією.

Стагфляція – це такий стан економіки, який супроводжується одночасно низькими темпами росту обсягу виробництва або ж падінням і одночасно ростом цін, тобто високими темпами інфляції і безробіття. Для порівняння:

Рис. 5.3 Характеристика стагфляції.

У цей же час піддається гострій критиці кейнсіанська модель економічного розвитку, хоча вона була першою економічною теорією, яка була активно використана урядами західних країн в економічній політиці з 30-х до середини 70-х років ХХ ст.

Другою такою теорією стала монетаристська, яка належить до неокласичного напрямку. Головний теоретик сучасного монетаризму - лауреат Нобелівської премії в галузі економіки в 1976 р. Мілтон Фрідмен.

Монетаристський підхід зводиться до того, що ринки достатньо конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високу ступінь макроекономічної стабільності. Ідейне коріння монетаризму заглиблюється в класичну економічну теорію (А.Сміт – “теорія невидимої руки“ і “економічної людини”, а також політика “лесефер”). Відповідно до класичної теорії, як ви пам’ятаєте, гнучкість цін забезпечується ринковою конкуренцією, а рівень зарплати веде до того, що коливання сукупних витрат впливають на ціни готової продукції і ресурси, а не на рівень зайнятості і виробництва. Таким чином, ринкова система, якщо вона не підлягає державному втручанню в економіку, забезпечує значну макроекономічну стабільність. Проблема з точки зору монетаристів стоїть у тому, що закон оптимальної ставки зарплати, законодавча діяльність профспілок, підтримка цін на сільськогосподарську продукцію, законодавство про монополію в інтересах бізнесу і інші заходи держави сприяють і посилюють негнучкість у плані зниження цін і зарплати. Система вільного ринку здатна забезпечити значну макроекономічну стабільність, а державне втручання, не дивлячись на добрі наміри, підриває цю здатність. Крім того монетаристи вважають, що держава своїми невмілими і непродуманими діями не може стабілізувати економіку з допомогою дискретно-фіскальної і кредитно-грошової політики і також не сприяє стабільності системи, а посилює циклічні коливання.

Враховуючи сказане, не дивно, що монетаристи є прибічниками політики “лесефер” або вільного ринку. Можна зробити висновки по монетаристській концепції:

1. Монетаризм на відміну від кейнсіанства базується на тому, що ринкова економіка – внутрішньо стійка система. Все негативне від втручання держави в економіку (Ф. Фон Хайєк, “Тиранія рабства”) і тому лозунг “min” держави дуже важливий.

2. Зв’язок між масою грошей в обігу і номінальним ВНП більш тісний, ніж між інвестиціями і ВНП. Динаміка ВНП йде за динамікою цін. Монетаристи вважають, що існує тісний зв’язок між кількістю грошей в обігу і обсягом проданих товарів і послуг в національній економіці. Цей зв’язок виражається рівнянням Фішера: M*V = P*Q.

3. Причинно-наслідковий зв’язок між пропозицією грошей і номінальним ВНП здійснюється не через процентну ставку, а безпосередньо.

4. М. Фріцмен висунув “грошове правило” збалансованої довгострокової монетарної політики, а саме: держава повинна підтримувати обґрунтований постійний приріст грошової маси в обігу. Ця грошова маса строго контролюється, і вона не повинна перевищувати 3 – 5%. Саме це з точки зору монетаристів і підтримує ділову активність в економіці. В протилежному випадку буде проходити розкручування інфляції. Монетарне правило було покладено в основу грошово-кредитної політики США і Англії в 70-ті роки (рейганоміка, тетчеризм).

Сучасні теоретичні моделі грошово-кредитної політики являють собою синтез кейнсіанства і монетаризму, в якому враховуються раціональні моменти кожної із теорій.

Кредитно-грошова політика держави розглядається традиційно як важливий напрямок державного регулювання економіки. З метою впливу на грошову пропозицію використовуються такі методи, як:

1) операції на відкритому ринку;

2) зміна рівня резервів;

3) дисконтна політика.

Операції на відкритому ринку – найбільш важливий засіб контролю грошової пропозиції. Термін “операції на відкритому ринку” відносяться до покупки чи продажу державних облігацій. Здійснюючи ці операції, центральний банк може викачати або залишити вільними резерви комерційних банків-членів. Як же операції на відкритому ринку можуть змінити резерви банків-членів? Покупці (а це крупні фірми, страхові компанії, комерційні банки) державних облігацій будуть платити за облігації чеками за рахунок своїх банківських депозитів. Центральний банк пред’являє потім ці чеки на оплату банкам, які втрачають відповідну суму своїх резервів-депозитів. Зниження резервів, як ми вже знаємо, зменшує можливості кредитування, а це в свою чергу впливає на макроекономіку, тобто на пропозицію грошової маси і тим самим на інфляцію. І навпаки, якщо центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшується. Тоді банки можуть збільшувати позикові операції, в результаті пропозиція грошей в країні зростає.

Зміна рівня резервів. Ми вже знаємо, що для комерційних та інших банків встановлюється законодавча резервна норма. Як же може ця резервна норма впливати на пропозицію грошей у країні? Візьмемо гіпотетичний приклад. Допустимо, що згідно балансовому звіту комерційний банк має резерв у центральному банку 5 тис. грн., а безстрокові вклади дорівнюють 20 тис.грн. Якщо встановлена резервна норма становить 20%, то обов’язкові резерви комерційного банку повинні бути в сумі 4 тис. грн. Отже, додаткового резерву банк має на 1 тис. грн., а це означає, що ці гроші комерційний банк може давати в кредит, тобто “створювати гроші”. Щоб зменшити пропозицію грошей, центральний банк підвищує норму резерву, нехай до 25%. Тоді резерви нашого комерційного банку повинні вже становити 5 тис., відповідно у нашому прикладі, при такій ситуації банк не має можливостей для кредитування, отже зменшується пропозиція грошей. Проте цей захід використовується не так часто. Саме кейнсіанством ця міра запропонована для стабілізації зайнятості..

Дисконтна політика. Однією із традиційних функцій центрального банку є позики комерційним банкам, які мають тверде фінансове становище. Інколи трапляється ситуація, коли у комерційного банку виникає потреба термінового отримання кредиту, який може подати центральний банк під боргове зобов’язання комерційного банку (в точності так, як це робить той же комерційний банк стосовно до приватної особи). За цей кредит центральний банк бере процент за позику (дисконтна ставка). Управління центрального банку має право встановлювати і міняти дисконтну ставку. Зниження дисконтної ставки стимулює комерційні банки до кредиту, а збільшення – навпаки. Це і є метод надійного перекриття каналів грошової і кредитної емісії.

ФІНАНСУВАНЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

1. Фінансування – основа організації системи охорони здоров’я

Є лише три типи організацій системи охорони здоров’я в світі. Головним визначником належності до того чи іншого типу системи є все ж таки фінансові механізми. Як кажуть у народі "Хто платить, той замовляє музику!"

Таблиця 6.1

Назва системи	Система Беверіджа			Система Бісмарка	Система Семашко
Функціональна назва	Державна система			Страхування	Централізована
Країна, якій дана система притаманна	Данія, Швеція, Фінляндія, Ірландія, Греція, Італія, Іспанія, Канада, Норвегія, Португалія, Великобританія			Австрія, Бельгія, США, Франція, Німеччина, Нідерланди	Республіки колишнього СРСР Україна
Джерело коштів	Державний бюджет			Обов’язкові страхові внески	Державний бюджет
Механізм отримання коштів	Загальна податкова система			Накопичення неурядовими фондами	Система централізованого планування
Оплата праці лікарів	Подушна основа, гонорарна с-ма			Договірні стосунки	Фіксована зарплата
Доступ громадян до медичної допомоги	Вільний для всіх громадян			Обумовлений умовами страхового поліса	Вільний для всіх громадян
Контроль	Державний		Фонди, громадськість		Державний
Якість	Висока			Висока	Невисока
Участь пацієнтів в оплаті допомоги		Часткова оплата готівкою		Через страхові поліси	Не оплачують
Власність	Державна власність			Державна і приватна власність	Державна власність
Управління	Державне			Децентралізоване	Державне

2. Бюджет

У даній темі ми будемо розглядати лише державну систему охорони здоров’я, яка базується виключно на бюджеті.

Що ж таке бюджет? Сам термін походить від англійського budget, що буквально означає калитка, сумка. Тому правомірні вислови: "В бюджеті немає коштів", "Внесли до бюджету", "Взяли із бюджету" тощо.

Починаючи із 1991 року Україна стала незалежною, самостійною державою зі всіма елементами власної фінансової системи: бюджет, національний банк, грошова одиниця, податкова система, національне фінансове законодавство.

Було прийнято "Закон про бюджетну систему України". У 1992 році Україна вперше сформувала самостійну бюджетну систему, яка складалася із 11786 бюджетів. На 6 січня 1993 року бюджетна система поділялася так:

Державний бюджет України	1
Республіканський бюджет Криму	1
Обласні бюджети	24
Міські бюджети м. Києва і Севастополя	2
Районні бюджети сільських районів	486
Міські бюджети міст обласного підпорядкування	158
Бюджети внутріміських районів	120
Бюджети міст районного підпорядкування	283
Бюджети селищних рад	915
Бюджети сільських рад	9796
Всього:	11786

Кожен із наведених бюджетів, згідно із Законом "Про бюджетну систему України" та "Про місцеве самоврядування в Україні" є самостійним.

Органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети, мають право самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом, джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків та інших обов'язкових платежів. Видатки визначаються місцевими бюджетами територіальних громад. Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації в цілях і обсягах, що затверджуються відповідними радами.

Будь-який бюджет має прихідну і розхідну частини. Якщо вони однакові – бюджет збалансований, якщо прихідна переважає розхідну – виникає профіцит бюджету, а якщо навпаки – дефіцит.

Прихідна частина бюджету формується за рахунок податків. Перед тим, як розглядати систему оподаткування, визначимося з основними термінами.

Суб’єкт оподаткування або платник – це фізична чи юридична особа, яка безпосередньо сплачує податок.

Об’єкт оподаткування – це те, що оподатковується податком для платника. Платник зацікавлений, щоб об’єкт був якомога меншим, а держава, щоб якомога більшим. Отже, об’єкт має намагатися звести до мінімуму ці суперечності.

Одиниця оподаткування – це одиниця виміру об’єкта оподаткування, вона може мати грошову чи фізичну (земельна ділянка) форму.

Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. При універсальному підході встановлюється єдина для всіх платників ставка, а при диференційованому – декілька. Податкові ставки поділяють на тверді і процентні.

Тверді податкові ставки є фіксовані і відносні. Відносні тверді ставки використовують у час економічної нестабільності та інфляції.

Процентні поділяються на пропорційні (не залежать від розміру об’єкта), прогресивні (зростають разом із зростанням об’єкта) та регресивні (спадають разом із зростанням об’єкта).

Податкова квота – це частка податку в доході платника і характеризує рівень оподаткування.

Податки класифікуються за певними ознаками:

За формою оподаткування:	За економічним змістом:	Залежно від рівня структур, які їх встановлюють:	За способами стягнення:
-прямі -непрямі	-податки на доходи - податки на споживання -податки на майно	-загальнодержавні -місцеві	-розкладні -окладні

Чим більший набір податків, тим ширші можливості держави у проведенні податкової політики, в реалізації як фіскальної, так і регулюючої функцій. Термін фіскальний походить від лат. Fiscalis – казенний, виявляючий порушення та слідкуючий за дотриманням законів в інтересах казни.

За своєчасним та повним надходженням податків та дотриманням податкового законодавства слідкує податкова служба України. Структура податків в Україні наведена на рисунку.

Рис. 6.1. Класифікація податків

До складу загальнодержавних податків та обов’язкових платежів належать:

1. податки на добавлену вартість;

2. акцизний збір;

3. податок на прибуток підприємств та організації;

4. прибутковий податок з громадян;

5. мито;

6. державне мито;

7. податок на майно підприємств;

8. податок на нерухоме майно громадян;

9. плата за землю;

10. податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів;

11. податок на промисел;

12. плата за відшкодування витрат на геологічні роботи;

13. плата за спеціальне використання природних ресурсів;

14. плата за забруднення навколишнього середовища;

15. відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг;

16. внески до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

17. внески до фонду сприяння зайнятості населення;

18. внески до фонду соціального страхування населення України;

19. внески до Пенсійного фонду України.

До місцевих податків і зборів належать:

1. готельний збір;

2. збір за парковку автомобілів;

3. ринковий збір;

4. збір за видачу ордера на квартиру;

5. курортний збір;

6. збір за участь у бігах на іподромі;

7. збір за виграш у бігах на іподромі;

8. збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9. податок з реклами;

10. збір за право використання місцевої символіки;

11. збір за право проведення кіно- і телезйомок;

12. збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей;

13. комунальний податок;

14. збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

15. збір за видачу дозволу на розміщення об`єктів торгівлі;

16. збір з власників собак.

Розмір податків різний і затверджується чинним законодавством. Роль того чи іншого податку характеризується його належністю до певної групи відповідно до існуючої класифікації податків. Встановлення податкових ставок є найважливішою і найскладнішою проблемою оподаткування. Недосконалість ставок може порушити як фіскальну значимість, так і регулюючу дію того чи іншого податку. Важливість цього механізму показує нижченаведена казка.

На підставі даних законодавчих актів до 1998 р. було створено нові умови господарювання системи охорони здоров'я, згідно з якими лікарні в своїх статутах закріпили нові повноваження, що зміцнюють їх самостійність саме як закладів охорони здоров'я. Однак у 1998 році рішенням Конституційного суду було припинено надання платних послуг у закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти.

Лікарня, володіючи правом юридичної особи, має на балансі відокремлене майно, рахунки в банках, самостійно розпоряджається ресурсами, у тому числі фінансовими коштами, виділеними і залученими для надання медичної допомоги населенню, користується печаткою зі своїм найменуванням, може укладати від свого імені будь-які незаборонені законодавством і її статутом договори, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Управління лікарнею здійснює головний лікар, економічні важелі впливу якого опираються на наступні документи: кошторис доходів і видатків за рік; штатний розпис; тарифікація.

Тарифікація - це документ, у якому зафіксовано всі штатні одиниці лікарні і розписано їх оклади. На її основі формується щорічний кошторис по зарплаті.

Штатний розпис - це документ, який відображає розподіл кількості лікарів, середнього, молодшого медперсоналу, обслуговуючого персоналу відповідно до чисельністі населення, яке проживає на території дільниці лікарні.

Кошторис є основним документом, який висвітлює процес фінансування лікарні. Він складається щорічно і розрахунки проводяться на основі показників минулого року (формуючи кошторис на 2004 р., за основу беруть видатки 2003 p.). Недоліком такого формування є неврахування динаміки захворюваності, потоку пацієнтів, що може призвести до зростання потреби в коштах і як результат виникне їх дефіцит, а це негативно відображатиметься на рівні надання медичної допомоги. Залишається сподіватись, що реформування охорони здоров'я зачепить і це питання.

Економічна класифікація видатків бюджету

Таблиця 6.2

Поточні видатки	1000
Видатки на товари і послуги	1100
Оплата праці працівників бюджетних установ Заробітна плата Грошове утримання військовослужбовців	1110 1111 1112

Нарахування на заробітню плату Збір на обов’язкове державне пенсійне страхування Збір на обов’язкове соціальне страхування	1120
Придбання предметів постачання і матеріалів, утримання бюджетних установ Предмети, матеріали, обладнання та інвентар Медикаменти та перев’язувальні матеріали Продукти харчування М’який інвентар та обмундирування Оплата транспортних послуг і утримування транспортних засобів Оренда Поточний ремонт обладнання, інвентаря та будівель Послуги зв’язку	1130 1131 1132 1133 1134 1135 1136 1137 1138
Видатки на відрядження	1140
Матеріали, інвентар, будівництво, капітальний ремонт та заходи спеціального призначення	1150
Оплата комунальних послуг та енергоносіїв Оплата теплопостачання Оплата водопостачання і водовідведення Оплата електроенергії Оплата природного газу Оплата інших комунальних послуг та енергоносіїв Оплата інших енергоносіїв	1160 1161 1162 1163 1164 1165 1166
Дослідження і розробки, державні програми	1170
Виплата процентів(доходу) за зобов’язаннями	1200
Субсидії і поточні трансферти	1300
Субсидії та поточні трансферти підприємствам, установам	1310
Поточні трансферти органам державного управління інших рівнів	1320
Поточні трансферти населенню Виплата пенсій і допомоги Стипендії Інші поточні трансферти Інші поточні трансферти населенню	1340 1341 1342 1343 1344
Поточні трансферти за кордон	1368
IV. Капітальні видатки	2000
Придбання основного капіталу	2100
Придбання обладнання і предметів довгострокового користування	2110
Капітальне будівництво (придбання) Будівництво житла Будівництво адміністративних об’єктів Інше будівництво	2120 2121 2122 2123
Капітальний ремонт, реконструкція та реставрація	2130
Створення державних запасів і резервів	2200
Придбання землі і нематеріальних активів	2300
Капітальні трансферти	2400
V Нерозподілені видатки	3000
VІ Кредитування з вираховуванням погашення	4000
VІІ Платежі до бюджету	7000
Податки та обов’язкові платежі (крім ПДВ та ПП-прибуток)	7100
Податок на прибуток	7200
ПДВ	7300

3. Формування кошторису в системі охорони здоров’я

Створивши проект такого кошторису, лікарня надсилає його в кінці поточного року (у вересні -жовтні) у міський відділ охорони здоров'я. Там на основі аналогічних кошторисних документів усіх міських лікувальних закладів формується загальний бюджет, який надсилається в міський відділ фінансового управління, потім - в обласний відділ фінансового управління, де, в свою чергу, формується зведений бюджет області з охорони здоров'я. Цей зведений бюджет надсилається в Київ, у Міністерство фінансів, де його розглядають і після затвердження державного бюджету формують контрольні цифри, які надсилають в обласний відділ фінансового управління, а з нього - в міський відділ фінансового управління. Згідно з Законом "Про місцеве самоврядування", міський бюджет затверджується на сесії народних депутатів, але вже з урахуванням даних контрольних цифр. Після цього затверджені кошти потрапляють у міський відділ охорони здоров'я, потім - у відповідну лікарню. Схематично цей ланцюжок можна зобразити так, як на рис.6.2. На жаль, реформування системи місцевого та регіонального самоврядування, що почало проводитись на початку 90-х pp., поки що має дещо декларативний характер з точки зору бюджету. І більшість кроків щодо підвищення ролі місцевих рад в управлінні своїм бюджетним процесом призвели швидше до виникнення непорозумінь, ніж до полегшення вирішення цих проблем.

Це трапилося тому, що, як і більшість реформ, ця реформа була частковою. По суті була збережена стара система формування місцевих бюджетів, без чіткого визначення обов'язків, але з декларацією прав.

Знову ж таки бюджетний процес проходить у двох протилежних напрямках. Спершу місцеві ради, починаючи з сільської, обраховують свої видатки та власні закріплені доходи. Усе це узагальнюється на рівні області й передається в Міністерство фінансів України. Далі Мінфін як представник центрального уряду здійснює власні розрахунки як видатків, так і доходів. І знову ж таки через обласні фінуправління "спускає" показники до нижчих ланок, визначаючи при цьому частку регулюючих доходів, які останні отримають. А оскільки майже на 75 % місцеві бюджети залежать від регулюючих доходів, то все їхнє попереднє планування має значення лише для приблизної орієнтації Мінфіну в зміні ситуації, а не для будь-яких орієнтирів для місцевих рад. Приблизної тому, що планування проводиться на основі витрат закладу за попередній рік.

Кошти, необхідні лікарні, перераховуються на її розрахункові рахунки не одномоментно: так, на зарплату - щомісяця, а на інші видатки - навіть щоденно по кілька десятків гривень. Тому пріоритетність потреби, якій асигнування виділяються в першу чергу, визначає головний лікар. Він також може розподіляти кошти в межах одного КЕК за місяцями. Так, наприклад, на продукти харчування в січні використати меншу суму з огляду на велику кількість свят і зменшення числа пацієнтів, і за рахунок цього збільшити суму витрат у наступні місяці. Головне, щоб річний показник видатків на харчування відповідав кошторису.

Слід зазначити, що кошти, виділені на зарплату витрачаються лише з даною метою. Головний лікар не має права розпоряджатись ними в інших цілях.

Рис. 6.2 Формування кошторису лікувально-профілактичного закладу

Зростання ефективності суспільного виробництва є незаперечною умовою досягнення мети не лише для матеріального виробництва, а й для охорони здоров’я в цілому. Задоволення потреб членів суспільства в охороні здоров’я та отриманні медичної допомоги реалізується в процесі створення матеріальної, технічної та наукової бази охорони здоров’я, вдосконалення та розвитку усіх її ланок.

Із рис.6.3, де зображено схему бюджетного фінансування системи охорони здоров’я, видно головний її позитив, який полягає в гарантії отримання медичної допомоги будь-яким громадянином держави. Жорсткість фінансування закладу охорони здоров’я, тверді ставки заробітної платні призвели до повної незацікавленості і байдужості медперсоналу у результатах їх діяльності – з одного боку, а безплатність отримання медичної допомоги – до повної незацікавленості і байдужості громадян до свого здоров’я – з другого (система охорони здоров’я будь-якої країни повинна відповідати певним універсальним критеріям, а також враховувати особливості стану здоров’я населення країни, а також його захворюваність).

Рис. 6.3 Схема бюджетного фінансування системи охорони здоров’я

Кошти, витрачені на систему охорони здоров’я все-таки були значно меншими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. А це тягло за собою значне відставання у матеріальному забезпеченні системи. Хоч з іншого боку така “технічна” відсталість вела до більшого розумового, аналітичного професійного розвитку ряду тодішніх лікарів.

На певному етапі розвитку медичної науки радянські лікарі голіруч діагностували і лікували далеко не гірше, ніж добре “озброєні” зарубіжні. Але сьогодні, коли медицина входить у нове русло генної інженерії, таке змагання стає абсурдним. Відставання у науково-технічному плані призведе до повної дискваліфікації галузі аж до знахарства.

У всьому світі зростають витрати на охорону здоров’я. Майже у всіх країнах росте вартість утримання служб охорони здоров’я, які споживають безперервно зростаючу долю валового внутрішнього продукту (ВВП). Проведені Всесвітньою Організацією Охорони Здоров’я дослідження показали, що в багатьох країнах видатки на охорону здоров’я з кожним десятиріччям зростають в середньому на 1% і більше.

В останні роки існування СРСР та Української РСР відсоток відрахувань на фінансування діяльності державної системи охорони здоров’я складав 3,8-4,1% відповідного державного бюджету. Видатки на фінансування діяльності системи охорони здоров’я України в 1997 p. склали близько 3% ВВП. А в ст.12 Основ законодавства України про охорону здоров’я Верховна Рада України встановила, що “державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу. На жаль, сьогодні, як уже говорилось вище, фінансування охорони здоров’я не лише не покращується, а повільно загрузає все глибше і глибше в тенета заборгованості та фінансової кризи.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” зазначається, що охорона здоров’я — один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров’я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань, а також загальнодоступних для населення закладів охорони здоров’я.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у цій галузі.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров’я мають право самостійно вирішити питання свого матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших виробів, необхідних для охорони здоров’я, а також розвитку торгівлі цими виробами.

З цією метою забезпечується реалізація державних програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і міжнародне співробітництво в галузі матеріально-технічного забезпечення охорони здоров’я, створюється система відповідних податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів.

Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров’я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров’я населення України.

Для забезпечення належної якості виробів, необхідних для охорони здоров’я, їх застосування дозволяється лише після обов’язкової апробації, здійсненої у порядку, погодженому з МОЗ України.

“Основами законодавства України про охорону здоров’я” також передбачено що сприяння держави розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров’я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров’я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами та іншими науковими установами і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров’я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають обов’язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України із статусом самоврядної організації є Академія медичних наук України, яка незалежна у проведенні досліджень і розробці напрямів наукового пошуку.

4.Система охорони здоров'я України в умовах загальної кризи економіки і суспільних відносин

Рис. 6.3. Частка охорони здоров’я у зведеному бюджеті та ВВП України

Найсуттєвішим негараздом сьогоднішньої системи є гострий дефіцит фінансових ресурсів. В ієрархії країн, що надали свою статистику для міжнародних зіставлень, Україна займає 32-е місце за показником витрат на охорону здоров'я з розрахунку на одного жителя (18,3 дол. США); у розподілі за ВВП на душу населення, на медичне обслуговування - 34 місце. Фінансове забезпечення охорони здоров'я, у відповідності з висновками вітчизняних і міжнародних експертів, нерегулярне, неплановане.

В умовах гострого дефіциту коштів у галузі відбувається зміщення структури надання медичної допомоги у бік відносно дорогих її видів. Система охорони здоров'я сьогодні фінансується за залишковим принципом, але діє за затратним. Середній розмір видатків з місцевих бюджетів у розрахунку на одного мешканця дещо зростає щорічно, хоч сама сума дуже мізерна.

Рис. 6.4 Середній розмір видатків з місцевих бюджетів у розрахунку на одного мешканця

Середньомісячна заробітна плата працівників зайнятих у системі охорони здоров’я України, становить 60,5% до середнього рівня в економіці.

Таблиця 6.2

Середньомісячна заробітна плата працівників системи охорони здоров’я України у гривнях

роки	1995	1998	1999	2000	2001	2002
грн	78	126	131	139	183	196

На сьогодні ситуація дещо покращилась, так, для прикладу, середньомісячна заробітна плата медичного персоналу в Тернопільській області на 1.05.2004 року становила: для лікарів – 427,6, для середнього медперсоналу – 296,07, а для молодшого – 244,09 гривень.

У структурі видатків на охорону здоров’я 53% займають витрати на заробітну плату, 13% - на комунальні платежі і решта на всі інші потреби – медикаменти, обладнання, харчування, медтехніку, ремонти тощо. Зрозуміло, що цих коштів надзвичайно мало. На 1 січня 2000 року заборгованість у заробітній платі працівникам охорони здоров’я становила 139,2 млн грн, в деяких областях заборгованість сягала до 10 місяців.

Негативно на фінансування сфери вплинуло і зниження рівня управління системою охорони здоров'я. Із прийняттям "Закону про місцеве самоврядування в Україні" значною мірою втрачено комплексність системи; зусилля різних відомств, пов'язаних із охороною здоров'я, виявилися роз'єднаними. Помітно знизилося значення стратегічного і поточного планування охорони здоров'я, що пов’язано із відсутністю коштів на відповідні програми. Втрата колишніх адміністративних важелів управління мережею ЛПЗ не компенсувалася засобами економічного управління через збереження обов’язкового безоплатного надання медичної допомоги.

Нерозвиненість механізмів економічного і суспільного контролю за якістю надання медичної допомоги призвела до зворотної реакції суспільства на політику держави у сфері охорони здоров'я. Так, внаслідок низької якості наданої медичної допомоги стають частішими випадки несвоєчасних і помилкових діагнозів, застосування неповного або невірного лікування, що, в свою чергу, призводить до зростання захворюваності і смертності. Наприклад, материнська смертність постійно росте: від 29,8 випадків смерті на 100 тис. жінок у 1991 році до 36,0 смертей у 1995р. Головними причинами смерті матерів є захворювання, не пов'язані з вагітністю, - гістози, кровотечі і сепсис. Катастрофічно зростає захворюваність на туберкульоз: з 16.5 у 1990 році до 29.8 у 2000р. Майже 80%, осіб, що захворіли на туберкульоз, працездатного віку. Різко зростають венеричні захворювання та ВІЛ-інфіковані та хворі. Послаблена кризою система охорони здоров'я у сучасних надзвичайно складних умовах її існування вже не в змозі нейтралізувати негативний вплив на здоров'я населення численних соціально-економічних чинників, які підвищують ризик захворюваності і смерті. Як наслідок, система охорони здоров'я все більш віддаляється від потреб громадян.

Нормативно-правова база вітчизняної системи охорони здоров'я є недостатньою і суперечить міжнародним зобов'язанням України. Законодавчий процес у сфері охорони здоров'я хаотичний і дезорієнтований відносно національних пріоритетів. Наприклад, несумісність національних стандартів якості і відповідних санітарно-гігієнічних норм виробництва ліків, вакцин, тест-систем, медичного обладнання, продуктів харчування, питної води відповідно з міжнародними стандартами; відсутність гарантій якості і безпеки національної служби донорства внаслідок платної системи донорства і дозволу переливати неперевірену на ВІЧ/СНІД кров тощо .