Медицина ХХ століття

Світова і українська медицина в ХІХ-ХХ століттях

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих.

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький лікар Рене Лаеннек (1781–1826), клініцист, патологоанатом, викладач медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий стетоскопом (від грецького — груди, дослідження). Він описав звукові компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої досконалості.

У ХIХ ст. здійснено два великих природничо-наукових відкриття:

— єдність клітинної будови тваринного і рослинного світу (закон сформульовано ботаніком Матіасом Шлейденом (1804–1881) та лікарем Теодором Шванном (1810–1882);

— еволюційне вчення Чарльза Дарвіна (1809–1882). Праця «Про походження видів» (1859) розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.

На початку XIX ст. анатомія виокремилась у самостійну дисципліну як наука і предмет викладання. До того вона об’єднувалася з фізіологією і патологією. Про значення, яке надавалося знанням з анатомії, свідчить вислів проф. Є. Мухіна: «Лікар, що не знає анатомії, не тільки безкорисний, але й шкідливий».

1895 р. Конрад Рентґен (1845–1923) зареєстрував відкриття Х-променів, названих згодом його іменем. За кілька років до Рентґена досліди з цими променями проводив професор Празького університету українець Іван Пулюй (1845–1918), родом із Тернопільщини. Він отримав перші знімки руки людини, але не зареєстрував відкриття. До речі, К. Рентґен до відкриття Х-променів бував у лабораторії І. Пулюя.

Суттєві зміни в XIX столітті відбулись у діагностиці захворювань.

Завдяки досягненням фізики, з’явилися перші освітлювальні та оптичні прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки розвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни — терапії. В Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського університету Матвій Мудров (1776–1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне положення — лікувати не хворобу, а хворого.

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія Боткіна (1832–1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань, зокрема інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька лабораторій і серед них — фізіологічну, якою завідував Іван Павлов, створив новий напрямок в терапії — експериментальний — та заклав основи клінічної фармакології.

Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболюючих речовин та використання їх у хірургії. Першим спробував знеболити видалення зуба з допомогою закису азоту американський дантист Г. Велс, але невдало. 16 жовтня 1846 р. американський хірург В. Воррен за методикою лікаря В. Мортона, в присутності чисельного лікарського зібрання, вперше використав ефір для видалення пухлини шиї. Операція пройшла успішно. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись у практику в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. В 1847 р. англійський хірург Дж. Сімпсон вперше використав хлороформ як знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість більш спокійно, без поспіху, оперувати.

Залишалося ще одне завдання — боротьба з інфекцією ран. На початку XIX ст. учасник наполеонівських війн П. Персі запропонував оперувати поранених безпосередньо на полі бою, щоб уникнути нагноєнь. Цю ідею успішно втілив у життя головний хірург наполеонівської армії Д. Ларрей, який тільки на Бородінському полі за одну добу здійснив 200 ампутацій з 75 % успішним результатом. П. Персі запропонував також транспортні засоби для евакуації поранених.

Віденський акушер Ігнац Семмельвейс (1818–1865), вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, висловив думку (1847) і підтвердив її власною практикою, знизивши летальність у породіль з 17 до 3 %, що причина — в перенесенні зарази руками та інструментами акушерів. Проте це твердження викликало глузливі репліки з боку колег. І. Семмельвейс закінчив життя в психіатричній лікарні.

Англійський хірург Джозеф Лістер (1827–1912) започаткував антисептику; він довів, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб, він використав карболову кислоту (1865). Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги нерідко непритомніли.

Надалі розвивається асептика, впроваджується стерилізація інструментів, перев’язувального матеріалу, одягу персоналу проточною парою та парою під високим тиском. Хіміки та фармацевти впроваджують в практику відкриті раніше йод, йодоформ, марганцевокислий калій.

Серед хірургів цієї епохи чільне місце займає Микола Пирогов (1810–1881), діяльність якого протягом 15-ти років пов’язана з Україною. Він дав наукове обґрунтування ефірного наркозу. Разом з фізіологом О. Філомафітським в дослідах на тваринах були описані властивості ефіру з наступною клінічною перевіркою. Влітку 1847 р. М. Пирогов випробував ефірний наркоз на полі бою в Дагестані. Пізніше М. Пирогов брав участь в кримській кампанії. Ним особисто зроблено в приміщенні військового шпиталю біля 10 тис. ампутацій та розтинів. Більшість оперованих померла від гнійних ускладнень. Проживаючи з 1866 р. в садибі під Вінницею, він займався вирощуванням рослин, необхідних для приготування ліків. На території садиби в селянській хаті розмістив аптеку.

Після відкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію. Значно розширилися можливості оперативних втручань, зокрема на органах черевної порожнини. Великий вклад в розвиток техніки оперативних втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Ж. Пеан, німецькі хірурги Т. Більрот і Т. Кохер. Крім того, Т. Кохер займався проблемами асептики та антисептики.

1864 р. була підписана Женевська конвенція про створення Міжнародного Червоного Хреста. У витоків цієї організації стояв Анрі Дюнан. Згідно конвенції, воюючі сторони брали на себе певні зобов’язання стосовно поранених і хворих, суть яких полягала в тому, що поранений вояк перестає бути ворогом і потребує милосердя та медичної допомоги. Надалі функції Червоного Хреста (Червоного Півмісяця в мусульманських країнах) розширювались у сторону надання допомоги постраждалим під час природних та техногенних катаклізмів.

Епохальними для розвитку громадської медичної думки були праці німецьких вчених Е. Ноймана та P. Вірхова. Саме Е. Нойману належить крилатий вираз, який він сформулював в своєму творі «Охорона народного здоров’я та власність» (1847): «Медицина в глибинах своєї сутності є наука соціальна». Р. Вірхов в молоді роки дійшов висновку на сторінках журналу «Медична реформа», що державна конституція повинна утверджувати право кожної особи на користування здоровими умовами праці, а лікарі природним чином стають захисниками бідних, і через те найбільша частина соціальних питань повинна знаходитись у їхній юрисдикції. В 1876 p. німецький рейхстаг видав закон про віспощеплення — перший закон виключно санітарного характеру. У зв’язку з цим було створене спеціальне відомство здоровоохорони як консультативний орган при державному управлінні. За його сприяння були видані закони, що стосувалися забезпечення людей харчовими продуктами, боротьби із заразними хворобами та охорони праці.

Українська медицина в XIX ст.

Здійснюючи антиукраїнську політику, 1817 р. царський уряд реформував Києво-Могилянську академію, перетворивши її в духовну академію з обов’язковим викладанням лише російською мовою. Медицина викладалась, щоб підвищити освіченість духівництва.

Викладачами були доктори медицини з губернської медичної інспекції, а пізніше, з 1849 до 1871 р., — колишній професор судової медицини і медичної поліції Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії Петро Пелехін.

1805 р. на Східній Україні, після багаторічних зволікань, було відкрито Харківський університет, а в ньому медичний факультет (1806). Спроби ще гетьмана Кирила Розумовського заснувати університети з медичними факультетами в Батурині і Чернігові виявилися невдалими, як і заходи щодо надання статусу університету з медичним факультетом Києво-Могилянській академії.

1834 р. засновано Університет св. Володимира у Києві з відкриттям медичного факультету з 1841 р. Обладнання і бібліотека були завезені із пограбованих царатом Кременецького ліцею і Віленського університету після польського повстання 1830 р. На перший курс зараховано 29 студентів.

29 жовтня 1840 р. у Києві засновано наукове об’єднання лікарів, на 3 роки пізніше від Медичного товариства у Відні та на 20 раніше від Московського товариства лікарів. Ініціатором його створення був інспектор Київської лікарської управи Іван Кудрявцев, засновниками — лікарі К. Боссе, Л. Гротковський і А. Мерінг. З 1849 р. Товариство очолив проф. В. Караваєв. Об’єднання відіграло велику роль у розвитку медицини в Україні.

11 грудня 1873 р. у Львові засновано Товариство ім. Т. Шевченка, з 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Статут Товариства склали Дмитро Пильчиков та Михайло Драгоманов. З самого початку в організації та діяльності Товариства активну участь брали лікарі. Працювала лікарська комісія, до якої входили Є. Озаркевич, І. Горбачевський, Ф. Щасний-Сельський, О. Дакура, О. Черняхівський (Київ), В. Бехтерєв (С.-Петербург), С. Морачевська, М. Кос.

1894 р. поновлено медичний факультет Львівського університету, а 1900 р. відкрито медичний факультет Новоросійського університету, що діяв в Одесі з 1865 р.

Ці чотири вищі навчальні заклади відіграли значну позитивну роль в розвитку медичної освіти в Україні та задоволенні потреб її людей. В підросійській Україні за весь період існування до 1917 р. вони підготували 12818 дипломованих лікарів.

Видатним інтерністом був Василь Образцов (1851–1921). Вчився в духовній семінарії, а потім закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Великою заслугою В.П. Образцова в історії світової клінічної медицини є розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота.

Використовуючи свій метод пальпації, Образцов розробив уперше диференціальну діагностику між колітом і ентеритом, раком і туберкульозом сліпої кишки. Він перший описав клінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка кишка ущемлюється в fossa duodenojejunalis.

Розвивалися фундаментальні науки. В більш сприятливих умовах, у порівнянні з Харківським університетом, в Київському університеті викладалась анатомія. Цю кафедру довгий час (1846–1868) очолював Олександр Вальтер (1817–1889). Він же створив унікальний анатомічний театр. В 1842 р. О. Вальтер відкрив судинозвужувальну дію симпатичних нервів. 1860 р. О. Вальтер заснував власним коштом перший в Україні та один із перших в Російській імперії щотижневий медичний часопис «Современная медицина». Гідним наступником О. Вальтера на кафедрі анатомії був його учень В. Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку дістали загальносвітове визнання.

В.О. Бец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які носять його ім’я.

1859 р. керівник кафедри патологічної анатомії Харківського університету професор Д.Ф. Лямбль відкрив і описав одноклітинний паразитарний організм з типу найпростіших, що згодом отримав назву Lamblia intestinalis.

1898 р. професор Одеського університету Броніслав Веріго вперше описав зміщення кривої дисоціації оксигемоглобіну внаслідок зміни парціального тиску двоокису вуглецю та рН; пізніше, 1904 р., це саме зробив Х. Бор (ефект Веріго–Бора).

1864 р. лікар Одеської міської лікарні Н.О. Бернштейн зробив перший в Україні опис епідемії поворотного тифу, дав чітке визначення характеру хвороби, диференціальну діагностику, показав значення соціальних факторів у її розповсюдженні.

1874 р. Григорій Мінх, професор патологічної анатомії Університету св. Володимира, та одеський лікар-епідеміолог Йосип Мочутковський здійснили досліди із самозараженням (влили собі кров хворих), які довели заразність крові хворих на поворотний тиф; через два роки (1876) — це ж саме для висипного тифу. Вони висловили думку про можливість передачі цих хвороб кровососними комахами (вошима).

Видатним мікробіологом був Левко Ценковський (1822–1887). Вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в Одесі, пізніше в Харкові. За фахом він був ботанік. Ценковський перший створив у нас справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопа. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором, звертав не тільки на їх морфологію, а, головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види мікроорганізмів, його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і медицини. Особливе значення мала розробка Ценковським методу виготовлення вакцини проти сибірки.

Вакцину проти сибірки винайшов в 1881 р. Луї Пастер. Спосіб її виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав у Париж ознайомитись з методикою виготовлення пастерівської вакцини, йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський створив лабораторію на задвірках Харківського ветеринарного інституту і після наполегливої трирічної праці винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, яка була дійовіша, ніж пастерівська. Спосіб виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським з деякими змінами застосовується до сих пір.

1883 р. одеський мікробіолог Володимир Хавкін створив вакцину для активної імунізації проти холери (вакцина Хавкіна). В 1888 р. він же прийняв пропозицію Луї Пастера виїхати в Індію на епідемію холери, де застосував свою вакцину, попередньо випробувавши її на собі.

І. Мечников (1845-1916) зробив внесок світового значення в розвиток мікробіології та створення нових напрямів у науці — еволюційної патології та імунології.

Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального процесу. Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму проти шкідливих факторів, зокрема бактерій, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Наслідки вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мечников подав у праці «Лекції щодо порівняльної патології запалення» (1892). В 1908 р. Мечников дістає найвищу світову наукову нагороду —Нобелівську премію. Останні роки свого життя Мечников присвятив вивченню проблеми довголіття.

Засновником київської школи мікробіологів був учень Л. Ценковського, видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. Високович.

1890 р. київський терапевт Теофіл Яновський у своїй докторській дисертації доповів про бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу. Цього ж року одеський лікар-інфекціоніст, пізніше перший професор кафедри інфекційних хвороб Одеського університету В.К. Стефанський вперше запровадив при дифтерійному крупі інтубацію замість трахеотомії.

Петро Загорський (1764–1846), родом з Чернігівщини, закінчив госпітальну медичну школу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в Петербурзькій медико-хірургічній академії. Протягом 33 років очолював кафедру анатомії в цій академії, одночасно займався лікувальною роботою.

Ілля Буяльський (1789–1866) — син сільського священика з Чернігівщини. Після закінчення в 1814 р. Петербурзької медико-хірургічної академії залишився прозектором у Загорського, якого з часом змінив на кафедрі. Був першорядним анатомом і віртуозним хірургом. Як діагност і оператор, користувався великим авторитетом серед колег і популярністю серед пацієнтів. Вирізнявся винятковою працьовитістю. Серед його численних друкованих праць (102) особливе значення мали «Анатомо-хірургічні таблиці» з текстом про топографію і операції на судинах та витин каменів. Атлас цей дістав високу оцінку в Європі та Америці і був перекладений багатьма мовами.

Першу капітальну працю з військово-польової хірургії написав Яким Чаруківський (1798–1848), родом з Полтавщини, під назвою «Військово-похідна медицина», в 5 частинах (1836–1837). Йому ж, крім низки статей з військово-польової хірургії, належить велика праця про народну медицину. В 1847 р. у Петербурзі Степан Хотовицький, родом із Поділля, опублікував фундаментальний посібник «Педіатрика», у якому вперше у світовій літературі обґрунтував своєрідність дитячого організму, його суттєві відмінності від дорослої людини.

Данило Кирилович Заболотний (1866-1929), закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Одеського університету і медичний факультет Київського університету. Все життя Д.К.Заболотний особливу увагу приділяє вивченню шляхів поширення чуми та її лікуванню. Він вивчає чуму з Індії, Аравії, Монголії, Китаї, в Поволжі, Казахстані, Забайкаллі.

Засновником важливого розділу мікробіології був видатний російський ботанік-мікробіолог Д.О.Івановський (1864-1920). Вивчаючи мозаїчну хворобу тютюну, він перший відкрив у 1892 р. новий світ мікроорганізмів - фільтрівні віруси, що, як пізніше виявилося, мають величезне значення в патології людини.

Початок експериментального періоду в її розвитку пов’язаний з відкриттями видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822–1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології.

Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Відкриття мікробів (сам термін запропонував французький хірург Седіло) та обґрунтування ідеї асептики (1878–1879).

3. Створення вакцини проти сибірської виразки (1881).

4. Створення антирабічної вакцини (проти сказу).

Історія відкриття Л. Пастером першої вакцини була така. В лабораторії проводились екперименти із курячою холерою. Якось випадково піддослідній курці була введена застаріла культура курячої холери. Курка не захворіла, але не захворіла вона й після введення смертельної дози свіжої культури. Це наштовхнуло вченого на геніальний здогад — щоб виробити несприйняття до інфекційної хвороби, треба попередньо заразитися її ослабленим збудником.

Слід пам’ятати такі слова Луї Пастера: «Чим більше я займаюся вивченням природи, тим більше зупиняюсь у благоговійному дивуванні перед ділами Творця. Я молюсь під час роботи в своїх лабораторіях».

В 1885 р. Пастер організував у Парижі першу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 р. була відкрита в Одесі І. Мечниковим, який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної вакцини.

Роберт Коха (1843–1910). Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудників туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (трі-ада Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання;

б) можливість отримання чистої культури мікроба;

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроба.

Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечникова та багатьох інших вчених мікробіологія отримала широке розповсюдження. Досягнення мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили їхню успішну специфічну профілактику.

1892 р. Д. Івановський відкрив віруси, ще дрібніші частинки порівняно з мікробами, що є внуріклітинними паразитами і, як виявилось пізніше, причиною багатьох епідемічних хвороб.

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих. У XVIII ст. розвинулися наукові центри на півночі Європи, зокрема Лейденський університет в Нідерландах.

Тут працювали природознавець Карл Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Жульєн Ламетрі та багато інших вчених зі світовими іменами. Відродивши гіппократівську традицію, студентів навчали безпосередньо біля хворого. Адже за доби середньовіччя навчання було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей схоластичний метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVIII столітті.

В Лейденському університеті працював лікар і хімік Герман Бургаве (1668–1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу славу він завоював як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував першу терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і вирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали вчитися студенти й лікарі з інших країн і називали його «всієї Європи вчитель».

Бургаве був прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і вважав, що основою життєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі, згідно його поглядів, створюється в результаті тертя крові об стінки судин, а захворювання є наслідком застою крові в капілярах. Звідси, для лікування, в першу чергу рекомендувалися гімнастичні вправи, перебування на повітрі, дієта.

Свої погляди на терапевтичну клініку він узагальнив у праці «Вступ до клінічної медицини». Бургаве писав, що клінічною називається медицина, яка спостерігає хворих, вивчає засоби, що необхідні для їхнього лікування, і застосовує ці засоби.

Щоб лікувати, необхідно відвідувати та бачити хворого, а також детально відслідковувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу і мертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і сприяли впровадженню в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки такому підходу вдосконалювалось описання різних форм хвороб.

Наприкінці XVIII ст. здійснено визначні відкриття діагностичних методик. Віденський лікар Леопольд Ауенбруґґер (1722–1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилося поза увагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755–1821), лейб-медик Наполеона, ознайомившись із цим методом, протягом двадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після публікації Ж. Корвізара метод перкусії став загальноприйнятим.

У цей період революційні зрушення відбулись у хірургії. Досі хірургія в Європі вважалася ремеслом, а не наукою. В 1745 р. Паризькій хірургічній академії, що була відкрита дещо раніше (1731), було надано права медичного факультету університету. Професори і студенти медичного факультету Сорбонни бурхливо протестували. Відбулися вуличні маніфестації, однак на боці хірургів стояв король. Проте відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з нагноєнням ран обмежували діапазон хірургічних втручань.

Знаменна подія відбулася в 1793 р. Лікар Філіпп Пінель домігся від революційного Конвенту в Парижі зняття ланцюгів із 49 психічно хворих, що утримувались у тюрмі Бісетр. Це було народження психіатрії. На психічно хворих почали дивитись саме як на хворих, а не як на «ізгоїв суспільства».

У ХVIII ст. було зроблено значний поступ у розвитку соціально-медичних уявлень та досягненні нових рубежів у поліпшенні громадського здоров’я.

Поширення досліджень стосовно руху людності та соціальних впливів на нього дозволило зробити значні соціально-медичні висновки. І. Зюсьмільх у дослідженні «Всевишній порядок у змінах людського роду» (1741) робить висновок, що мудрість державної політики полягає у забезпеченні вищого промислу — в розмноженні і збільшенні людності.

Т. Мальтус у творі «Про закон народонаселення» (1798), навпаки, спробував довести, що людність має тенденцію зростати в геометричній прогресії, в той час як харчові продукти збільшуються в арифметичній.

З’являється низка законодавчих актів, які регулюють стан лікарів, фармацевтів, акушерок та іншого медичного персоналу.

Завдяки розвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

Віденський акушер Ігнац Семмельвейс (1818–1865), вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, висловив думку (1847) і підтвердив її власною практикою, знизивши летальність у породіль з 17 до 3 %, що причина — в перенесенні зарази руками та інструментами акушерів. Проте це твердження викликало глузливі репліки з боку колег. І. Семмельвейс закінчив життя в психіатричній лікарні.

Англійський хірург Джозеф Лістер (1827–1912) започаткував антисептику; він довів, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб, він використав карболову кислоту (1865). Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги нерідко непритомніли.

Бурхливий розвиток хірургічної науки і практики продовжився в кінці XIX ст. виокремленням самостійних хірургічних дисциплін: офтальмології, гінекології, урології, травматології.

Отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818–1901). Він розробив об’єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, ґрунту, води. Маючи серйозну підготовку з фармації та медичної хімії, створив в Мюнхенському університеті першу кафедру гігієни.

Скупчення великих мас людей в промислових центрах сприяло також розповсюдженню епідемічних захворювань.

Накопичення даних про здоров’я людності, поєднання їх із діяльністю державних та громадських санітарних і медичних органів та установ неминуче вело до необхідності виокремлення спеціального розділу знань і досліджень, який ми тепер називаємо соціальною медициною та організацією охорони здоров’я. Це, в свою чергу, сприяло дальшому розвиткові соціально-медичного підходу до пізнання законів громадського здоров’я та впливу на нього.

На початку XIX ст. в європейській медицині з’явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою «гомеопатія». Засновником цього напряму був С. Ганнеман. Гомеопати вважали, що для лікування хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза.

Медицина ХХ століття

Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природничих наук відбулися суттєві зміни у розвитку медико - біологічних наук. З'явилися нові, раніше невідомі розділи і напрями. Це, перш за все, стосується обґрунтування і розвитку теорії спадковості, на початку якої булі праці чеського ченця Г. Менделя і німецького біолога А. Вайсмана.

Американський біолог Т. Морган (1866-1945) у 1926 р. обґрунтував хромосомну теорію спадковості, він довівши, що живий елемент, якого не видно, під назвою “ген” забезпечує спадкову передачу окремих ознак. У 50-х роках булі виявлені генетичні властивості хромосом і їх носія - дезоксірибонуклеїнової кислоти (ДНК), створено уявлення про генетичний код. У середині 60-х років Роберт Галлей і Маршалл Ніреберг описали генетичний код і його функцію в синтезі білка. У 2000 р. нарешті розшифрований ген людини.

Розвиток фізіології

У 1903 р. Вільямом Айнтговеном (1860-1927) була записана перша електрокардіограма у людини за допомогою стрілочного гальванометра.

Англійський фізіолог Чарльз Шеррінгтон (1857-1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому загально біологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля.

Ернст Старлінг (1866-1927) сформулював фундаментальну гіпотезу і встановив закони перенесення рідини і серцевої гемодинаміки.

Американський фізіолог В. Кеннон (1871-1945) створив сучасне вчення про функції вегетативної нервової системи.

Вальтер Гесс (1881-1937) висунув теорію сну, згідно з якою центр сну знаходиться в гіпоталамусі.

Англійський фізіолог Дж. Баркрофт (1872-1947) розробив вчення про дихальну функцію крові.

У 1936 р. Ганс Селье (1907-1982) висунув гормональну теорію загальної адаптації до стресу.

Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіології, відкрито значні внутрішні людські резерви, накопичений великий досвід активного управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров'я людини в різних екстремальних умовах, що поглибило теорію і практику медицини.

У 1889-1890 рр. П. Мерінг і О. Мінковський встановили зв'язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози.

У 1901 р. російський учений Л. Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангерганса і намітив шлях отримання їх екстракту. Канадський фізіолог Ф. Бантінг (1891-1941) в 1921 р. отримав в чистому вигляді гормон лангергансових острівців - інсулін, який знайшов широке застосування в лікуванні цукрового діабету.

Розвиток мікробіології

Німецький учений Ф. Леффлер (1852-1915) виділив чисту культуру збудника дифтерії.

Німецький бактеріолог Р. Пфайфер (1858-1945) створив теорію про бактерицидну дію органічних рідин людського тіла.

Г. Вайнберг (1868-1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток.

Австрійський патолог і педіатр К. Пірке (1874-1929) розробив діагностичну шкірну реакцію на туберкульоз.

У 1909 р. французький паразитолог Ш. Николь (1866-1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе і експериментально утвердив, що носієм збудника є одежна воша людини. Цією проблемою займалися також американський мікробіолог Г. Ріккетс і чеський паразитолог С. Провачек.

У 1909 р. Карл Ландштайнер і Е. Поппер виділили вірус дитячого паралічу.

Французький мікробіолог А. Кальметт (1863-1933) створив першу живу протитуберкульозну вакцину (вакцина БЦЖ). Вона була також запропонована для діагностики туберкульозу.

Джон Солк отримав убиту вакцину поліомієліту (1954), а Альберт Себін - живу ослаблену пероральну вакцину проти поліомієліту, що привело до різкого зниження захворюваності поліомієлітом. Була розроблена і вакцина проти жовтої лихоманки (1958).

Даніель Гейдюсек і Барух Блюмберг розкрили механізм розвитку і розповсюдження інфекційних хвороб і виділили в 1965 р. вірус гепатиту А.

У 1981 р. був відкритий синдром придбаного імунодефіциту (СНІД).

Досягнення технічних наук, які вплинули на розвиток медицини.

Подружжя Жолио-Кюри в 1934 р. відкрило явище штучної радіоактивності і вивчило способи застосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних процесів в організмі. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології, радіобіології та інших суміжних дисциплін.

У 1923 р. Володимир Зворікин (1889-1982) побудував першу телевізійну камеру, що діяла, і екран. Його відкриття прокладало шлях електронному і телевізійному моніторингу в медицині.

У 1942 р. Р. Дюссик здійснив перше ультразвукове дослідження і виявив пухлину мозку.

У 1944 р. Євгеній Завойський (1907-1976), українець з діаспори, відкрив ядерний магнітний резонанс.

У 1972 р. Годфрі Гаупсфілд сконструював перший комп'ютерний осьовий томограф.

Знайшов застосування новий діагностичний метод - теплобачення. За допомогою спеціальних оптико-електронних приладів - тепловізорів можна уловити навіть початкові стадії запальних процесів, пухлин і судинних пошкоджень.

Велике розповсюдження в клінічній медицині придбав метод гіпербаричної оксигенації, тобто розміщення хворого в атмосфері з підвищеним тиском кисню. Останні десятиліття також характеризуються широким впровадженням в практику ендоскопічних методів діагностики, зокрема з використанням волоконної оптики і гнучких фіброендоскопів. Росте і лікувальна роль фіброендоскопії в зупинці кровотеч, видаленні патологічних утворень.

У 1968 р. Ш. Ікеда ввів волоконно-оптичну бронхоскопію.

Основоположниками кардіології вважаються англійський клініцист Дж. Маккензі (1853-1925) і німецький терапевт Ф. Краус (1858-1936), який описав основні показники електрокардіограми здорового і хворого серця. У ХХ ст. була вирішена проблема очищення крові і інших рідин організму від токсичних речовин, які через патологію нирок і печінки не могли бути нейтралізовані. Цьому сприяло відкриття і синтез так званих сорбентів, які поглинають токсичні речовини.

Сконструйована і удосконалюється спеціальна апаратура, яка виконує функції печінки або нирки («штучна» печінка і нирка). Першу «штучну» нирку створив і застосував в клініці в 1943 р. Вільям Коль.

Епохальні прориви здійснені у галузі психології і психіатрії. Вони пов'язані перш за все з науковою діяльністю австрійського ученого Зігмунда Фройда (1856-1939). Відштовхуючись від вчення свого вчителя, французького клініциста і педагога Ж. Шарко про гіпноз і психотерапію, він розробив метод психоаналізу для лікування неврозів. Теорію мотивації людської поведінки розробив Альфред Адлер (1870-1937), а Карл Юнг (1875-1961) ввів поняття колективної свідомості людства.

Видатних успіхів в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення наркозу, антисептики і асептики, застосування штучного знекровлення дозволили проникати в різні ділянки людського тіла, продовжити час оперативного втручання. Розвинулася оперативна хірургія, яка пов'язана з іменами Т. Кохера (1841-1917), Ф. Тренделенбурга (1844-1924), А. Карреля (1873-1944), Г. Кушинга (1869-1939). У 40-50-і рр. сформувалася як самостійна наука анестезіологія. Впровадження інтратрахеального наркозу, так званого керованого дихання, мало важливе значення для прогресу хірургії.

Епохальною подією стала пересадка серця від померлої людини іншому з важкою вадою серця, яку здійснив в 1968 р. південноафриканський хірург Х. Бернард (1922-2001). Американський хірург Д. Кулі здійснив в 1969 р. імплантацію штучного серця людині, а потім замінив штучне серце на натуральне.

Нові можливості оперативного втручання, перш за все в травматології, створила мікрохірургія. Це реплантація (приживлення на пошкодженому місці) пальців кистей, всієї кінцівки і таке подібне. Серцево-судинна хірургія, трансплантація органів і тканин, пластична і щелепно-лицьова хірургія, урологія, гінекологія сьогодні не можуть існувати без мікрохірургії.

Завдяки мікрохірургії отримали друге народження майже всі традиційні операції на очах. Вони стали набагато обачливішими і ефективнішими. Відкрилися принципово нові можливості впливу на мікроструктуру очей, для розробки нездійсненних раніше втручань.

Довгий час заповітною мрією хірургів була безкровна операція. Це відбулося з впровадженням в хірургію винаходу ХХ ст. - лазерного променя.
Лазерний скальпель розтинає тканини і одночасно зупиняє кровотечу. Крім того, промінь забезпечує ідеальну стерильність розрізу, чим виключає можливість виникнення набряків і запалень. Лазерний промінь виявився перспективним в хірургії паренхіматозних органів завдяки його здатності “запаювати” кровоносні і лімфатичні судини, жовчні протоки і протоки підшлункової залози.

Відкриття антибактеріальних засобів

Можливість впливу ліків на збудника в організмі була обґрунтована німецьким вченим Паулем Ерліхом (1854-1915). Він впровадив в практику ряд хіміопрепаратів. Особливе значення і ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907). Лікар Герхард Домагк став першовідкривачем стрептоциду, на основі якого згодом були синтезовані сульфаниламіди.

Бактеріолог Александер Флемінг (1881-1955) і мікробіолог Г. Флорі і біохімік Е. Чейн в 30-х роках синтезували пеніцилін. Зельман Ваксман в 1942 р. відкрив стрептоміцин.

У ХХ ст. провідну роль в збереженні суспільного здоров'я узяла на себе держава. Перше в світі Міністерство охорони здоров'я створене в Австро-Угорщині в 1917 р. (міністр - Іван Горбачевський), а друге - в уряді гетьмана П. Ськоропадського (міністр - В. Любінський). У 1907 р. створюється Міжнародне бюро суспільної гігієни. З освітою після Першої світової війни Ліги націй виникає її Санітарна організація.

У 1944 р. була утворена Організація об'єднаних націй, а потім її спеціалізовані організації, в т.ч. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ, 1948).