Українське національно-культурне відродження

кін. ХVIІІ- поч. ХХ ст.

Українська культура першої половини ХІХ ст.

Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури.

Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Цей політичний поділ залишився до Першої світової війни.

За підрахунками академіка М.Грушевського, єдиний територіальний комплекс споконвічних українських земель у XIX ст. становив 850 тис. км2, з яких лише десята частина припадала на землі під владою Австрії. Незважаючи на це, українцям Галичини належала важлива роль у виборі напрямів українського національного відродження.

Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі Австрійської монархії.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. В усій імперії відчувався подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували 1805 р. у Харкові приватний університет.

Поразка Наполеона у війні з Росією призвела до посилення абсолютистських режимів у країнах Європи. Реакція царизму на події в Україні стала ще жорстокішою. Були створені "військові поселення", які перетворювали українських селян на військових, що спричинило численні бунти і заворушення.

На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські організації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою "Любов до істини", членом якої був І.Котляревський, діяла в Полтаві 1818 р. Учасник полтавської масонської ложі, повітовий маршал В. Лукасевич був організатором та ідеологом "Малоросійського таємного товариства". В укладеному ним "Катехизисі автономіста" обстоювалась ідея автономії України. У Києві організувалася таємна ложа "Товариство об'єднаних слов'ян". Аналогічні організації існували в Житомирі, Кремінці й інших містах України.

Ситуація в Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: "Самодержавство — православ'я — народність". Царські власті розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет св. Володимира, заснований наказом російського імператора Миколи І 2 листопада 1833 року, став центром обрусіння.

Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в суспільних сферах життя. Російська імперія перетворилася у слухняний, централізований апарат, який- очолив абсолютний монарх. Однак реакційне правління Миколи І, прозваного "Палкіним", не в змозі було приглушити революційні настрої, що після 40-х років XIX ст. знову спалахнули в Європі й досягли кульмінації у "весні народів" 1848 р. У цей час революційні гуртки продовжували існувати і в Росії, і в Україні, зокрема у Харкові серед університетської молоді.

На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.

Національно-культурне відродження у Лівобережній Україні першої половини XIX ст.

З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури.

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим (1786-1855), основними засадами якої стали православ'я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX.

Діяльність вищих навчальних закладів першої половини XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна (1773-1842), громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. Його ректором був П.Гулак-Артемовський - відомий український поет. Тут видавалися “Український вісник”, “Український журнал”. Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г.Квітка-Основ'яненко - автор перших українських повістей, М.Костомаров - видатний історик, О.Павловський - автор першої української граматики, А.Павловський – український математик і багато інших.

У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини.

В подальшому у 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

 Львівський університет

Навчальні заклади створювалися з метою поширення "общерусской" культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

У тогочасному українському суспільстві серед частини інтелігенції з'явився інтерес до історії, мови та культури свого народу й на противагу офіційній ідеології обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.

Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII - першої половини XIX ст. став історико-публіцистичний твір "Історія Русів", написаний невідомим автором наприкінці XVIII - початку XIX ст., опублікований 1846 р. у Москві під авторством визначного українського письменника, проповідника, архієпископа Георгія Кониського. У ньому проводилася думка етнічної, національної та політичної відмінності між українським і російським народами. Автор прагнув довести пряму спадкоємність України ("Малоросії") від Київської Русі, показати, що Україна мала власну, відмінну від Росії історію. Етногенез українського народу він виводив від сарматів, а під русами розумів лише українців. "Історія Русів" мала великий вплив на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною. Дослідник цього твору історик-етнограф О. Оглоблин назвав його "вічною книгою незалежності українського народу".

У кінці XVIII - на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з'являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов'янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавства в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.

Для доведення права на самостійне існування української мови кращі сили української інтелігенції прагнули перетворити "народорозмовну" мову на основний засіб спілкування усіх верств українського суспільства, на мову літературну. І це вдалося Іванові Котляревському (1769-1838). З виданням "Енеїди" (1798) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі.

Інтерес до української мови виявився і в перших українознавчих лінгвістичних працях. Олексій Павловський (бл. 1770-1822) написав "Грамматику малороссийского наречия" (1818). У 1823 р. Іван Войцехович склав невеликий український словник. Проте найбільше на ідею самобутності української мови спрацювала стаття професора Харківського університету Ізмаїла Срезневського (1812-1880) "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834). Автор доводив, що українська мова є не діалектом чи говіркою, а справжньою мовою, що має право необмеженого використання в літературі та науці.

На захист української мови в дискусії з М. Погодіним виступив і М. Максимович. На підставі наукових досліджень він зробив висновок, що українська мова є давнішою, ніж російська, і вона має право на самостійне життя. Розширенню сфери вживання літературної української мови сприяла діяльність талановитих письменників, що творили в добу від появи "Енеїди" І. Котляревського до виходу у світ Шевченкового "Кобзаря": Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ'яненко, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Віктор Забіла та ін. їхні твори - це нові зразки поезії, драми і прози.

Національно-культурному відродженню, формуванню національної свідомості українців сприяла діяльність акторів українського театру. У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: спочатку Харків (1789), потім Київ та Одеса (1803), а згодом і Полтава. У Харкові за активної участі Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843) було створено у 1789 році перший професійний театр, але в ньому йшли тільки російські п'єси. У Полтаві постійний театр було відкрито за участю Івана Котляревського, який у 1819 р. поставив у ньому п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", чим розпочав нову добу українського світського театру. Першим виконавцем ролей Виборного в "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалі-чарівнику" був видатний актор української та російської сцени Михайло Щепкін (1788-1863), викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карпо Соленик (1811-1851), який, розвиваючи принцип сценічного реалізму, виступав в українському класичному репертуарі на сценах театрів Києва, Полтави, Одеси і закінчив своє життя на сцені харківського театру як його директор, відмовившись переїхати до Москви.

Представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики першої полвини ХІХ ст.

Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Так, зокрема, художник Карл Брюллов (1799—1852) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін. Завдяки К. Брюллову з кріпацтва було викуплено Т. Шевченка.

Знаменитий художник В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів (“Дівчина з Поділля”, “Хлопчик з сокирою”, “Весілля в селі Кукавці”, “Українець”, “Портрет подільського селянина”), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його роботи.

 В.Тропінін «Портрет О.С.Пушкіна»

І.Сошенко, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, “Продаж сіна на Дніпрі”, “Ріка Рось біля Білої Церкви”, “Хлопчики-рибалки” ).

Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна - “нова Італія”, як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг.

Німець за походженням Василь Штернберг (1818-1845) першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина. Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальовничістю українського побуту, щорічно їздив до України, де писав етюди. У 1838 р. В. Штернберг познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового "Кобзаря" він зробив гравюру "Кобзар з поводирем".

Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840-1860 рр. був Тарас Шевченко. Вступивши 1838 р. до Петербурзької Академії мистецтв, він закінчив її 1845 р. із срібною медаллю, одержавши звання "вільного художника". Своїм фахом Т. Шевченко вважав саме малярство. Відомо понад 1000 його творів образотворчого мистецтва. Талант Т. Шевченка як художника виявився в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві . Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі. Особливе визнання мали його офорти. За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі "Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою" (1840), "Циганки" (1841) та ін. Т. Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису "Катерина" (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України.

 Т. Шевченко "Катерина" (1842)

 Сценка з життя українського селянина змальована в картині "Селянська родина" (1843).

 Т. Шевченко "Селянська родина" (1843)

Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою "Живописна Україна". Здійснити це йому не вдалося. Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти "Судна Рада", "Дари в Чигирині", "Старости", "У Києві" та "Видубицький монастир", що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. Автор першої книги про Шевченка - художника О. Новицький так говорив про картину "Судна Рада": "Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати".

 Т. Шевченко  "Судна Рада" 1844р.

З часом творчість Шевченка - художника здобула визнання не лише в Росії, а й у світі. Вона стала доповненням його поетичної творчості, з якою утворювала органічну цілісність, і свідчила про його прагнення засобами мистецтва виховувати в суспільстві любов до України, її народу.

З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: “Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки”, унікальна для художника жанрова картина “Весілля на Україні”.

Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина - “Ніч на Дніпрі” - викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

А.Куїнджі “Ніч на Дніпрі”

Паростки національно-культурного відродження з'явилися і в архітектурі. Навіть за умов, коли синод російської православної церкви заборонив будівництво церков українського типу (1801), а в містах будувалися споруди за шаблонними петербурзькими та московськими проектами, думка українських архітекторів не вгасала. Вони утверджували самобутність української архітектури, пристосовували шаблонні проекти до свого смаку.

На початку XIX ст. в Україні з'являється стиль ампір, який охопив приблизно першу третину XIX ст. і мав на меті увічнити непорушність імперії. Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах так званого дорійського ордера тощо. Проте цей стиль багато в чому поступався українським будівничим традиціям, що виявлялися в маленьких провінційних палатах та будиночках, ґанки, галерейки й мансарди яких мали своєрідні українські риси .

Серед українських архітекторів цього часу вчені виділяють Петра Ярославського (1750-1810) і Андрія Меленського (1766-1833). П. Ярославський споруджував будинки на Харківщині й Сумщині.  А. Меленський - у Києві, міським архітектором якого був у 1799 - 1829 рр. Він працював над генеральним планом розбудови Києва, здійснив забудову Подолу, будівлі якого згоріли в 1811 р. За його проектами споруджено міський театр, ансамбль будинків нової адміністрації на Печерській площі, будинки та дзвіниці Братського і Флорівського монастирів та ін.

У першій половині XIX ст. активно розгортається міське будівництво. Зокрема, у зв'язку з розвитком самоврядування в містах постає ціла низка ратуш (Харків, Київ, Полтава), а з введенням нового адміністративного поділу України - державних будинків у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та Херсоні. У 1837-1842 рр. у класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету св. Володимира, проект якого підготував професор архітектури В.І. Беретті.

  

 Церковні споруди на Полтавщині та Харківщині будувалися в стилі ампір, а собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці - у стилі академічного класицизму.

Видатними майстрами славилася українська скульптура, що зазнала впливу класицизму. Зазначимо, що кращих українських скульпторів забрали до Росії. Серед них варто виділити Івана Мартоса (1753-1835) і Костянтина Климченка (1817-1849). Зокрема, найкращими роботами І. Мартоса вважаються монументальні пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві, Ломоносову - в Архангельську, Рішельє - в Одесі, Потьомкіну - в Херсоні.

Кінець XVIII - перша половина XIX ст. характеризуються розквітом української народної пісні, посилюється увага до збирання народних пісень, видання їх збірок, першими з яких були "Українські мелодії" М. Маркевича (1831), "Пісні польські й руські галицького народу" В. Залєвського (1833), "Голоси українських пісень" М. Максимовича (1834) та ін. Українська тематика знаходила відповідне місце в науковій та художній творчості російської інтелектуальної еліти.

Отже, в умовах посилення тиску асиміляторської політики царизму в кінці XVIII - першій половині XIX ст. антитезою виникає національно-культурне відродження: з'являється інтерес до історії, мови і культури українського народу, проповідується його самобутність, формується національна самосвідомість, ідеї національного відродження проникають в усі сфери духовної культури українського народу. Велика заслуга в цьому належить національно свідомій українській інтелігенції, яка спромоглася національно-культурницький рух перетворити на політичний, що знайшло яскраве відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.

Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половини ХІХ ст.

 

Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, в народі ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Гонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.

На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква "стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна".

Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 р.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького (1774-1858). Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левицький разом з каноніком Іваном Могильницьким (1777-1831) заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків", у статуті якого зазначалося, що книжки "мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах", щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.

З цією метою І. Могильницький видав 1816 р. для народу його мовою книжечку "Наука християнська", а 1817 р. - "Буквар словено-руського язика". У 1822 р. він першим написав "Граматику язика словено-руського", а в науковій розвідці "Відомість о руськом язиці" (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) рр.) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816-1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був "довгим і холодним". За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної.

Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич (1811-1843), який видав брошуру "Азбука і абецадло" та написав критичну рецензію на брошуру Й. Лозинського "Руськоє вісілє", видану незрозумілою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині "азбучна війна", що велася аж до початку XX ст.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацький (1814-1888) писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український ) ДУХ".

Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш: один з них - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подвигу - Маркіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працьовитий, водночас - поміркований і обачний - це Яків Головацький.

Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х років і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв'язання важливих національно-суспільних та культурних завдань.

На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських письменників та вчених, які "відкрили великий світ Слов'янщини". "Трійчани" зацікавилися народною творчістю. Вони "йшли в народ", записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Найактивнішим у цьому був Я. Головацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального гніту, за що його заарештували та заборонили там з'являтися.

Проте "Руська трійця" в основному займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: "Ці безумці хочуть воскресити мертву русинську національність".

І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, "трійчани" укладають першу рукописну збірку поезії "Син Русі" (1833). У 1835 р. "Руська трійця" робить спробу видати фольклорно-літературну збірку "Зоря", в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості "Руської трійці" за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах "Русалка Дністрова" (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. "Русалка Дністрова" вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковнослов’янська суміш, а народна мова.

"Русалку Дністрову" цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них - М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як "агент Росії" нібито хоче "відлучити від Австрії русинів".

Для "Руської трійці" мовне питання мало загальнокультурне і політичне значення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його національної самосвідомості та культури. І .Вагилевич у листі до визначного діяча чеського та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість, що українська мова, якій "пророкували" забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх братніх мов і розквітне в "своїй буйності і  розмаїтості".

"Руська трійця" залишила невелику, проте оригінальну спадщину, її "Русалка Дністрова" була першим провіщенням "народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність". Проте діяльність "Руської трійці" мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності "Руської трійці" її учасники.

Незважаючи на переслідування галицьких патріотів, процес національно-культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припинявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв'язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої "Руської трійці" знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства - "Русалку Дністрову".

У 1846-1847 рр. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студентом Віденського університету) видав два томи альманаху "Вінок русинам на обжинки". Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як "Русалка Дністрова". Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історичних пам'яток, а також деякі матеріали із забороненої "Русалки Дністрової".

Наступний етап національно-культурного відродження в західноукраїнських землях пов'язаний з революцією 1848-1849 рр. в Австрії. Національний рух народів, що входили до складу імперії, значно пожвавився. Революційні події змусили австрійський уряд піти на деякі поступки. 1848 р. приймається конституція Австрії, проголошується загальне рівноправ'я, скасовується панщина.

Почали організовуватися й українці. 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду (ГРР), що складалася з 30 членів, де переважали священики. Спочатку її головою був львівський єпископ Григорій Яхимович (1791-1863), а згодом - Михайло Куземський (1809-1879). ГРР проголосила маніфест. У ньому відзначалося, що галицькі українці - це частка 15-мільйонного українського "великого народу". Вона домагалася поділу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську) та об'єднання всіх русинських (українських) земель в Австрії в один коронний край.

Позитивне значення для піднесення національної свідомості українців мав Всеслов'янський з'їзд громадських і культурних діячів, що відбувся в Празі (червень, 1848). На з'їзді було схвалено програмний документ "Вимоги українців у Галичині". Серед інших вимог він висував рівність усіх національностей, зокрема рівноправ'я української мови в школах та установах. Проте ці вимоги залишилися лише декларацією.

Для пожвавлення літературного руху та згуртування наукових сил у Львові відбувся з'їзд діячів науки і культури - Собор руських вчених (1848). Наукову доповідь "Розправа о южноруськім язиці і єго нарічіях" зробив колишній лідер "Руської трійці" Я. Головацький. З'їзд ухвалив постанови, якими передбачалося започаткувати українське шкільництво, організувати наукове товариство "Руська Матиця", історичне товариство, а також окружні читальні та план видання історії Руси-України.

Австрійський уряд частково взяв до уваги ухвали Собору руських учених. У Львівському університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. Українською мовою почали виходити часописи, зокрема у Львові газета "Зоря Галицька" (1848-1852).

Українську мову частково почали викладати в гімназіях. У Львові відкрився Народний дім (1848) з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом. Він став важливим культурним центром. 1850 р. видано "Читанку для діточок в народних училищах руських", підготовлену М. Шашкевичем ще 1836 р. і відхилену львівською цензурою "через народну мову". Це був перший підручник українською народною мовою, що мав величезне культурно-освітнє, виховне і навчальне значення.

У першій половині XIX ст. в західноукраїнських землях культурно-національне відродження виявилося і в музичному, образотворчому, декоративно-ужитковому мистецтві та театрі. На народнопісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво, в якому головну роль відіграло духовенство. Зокрема, 1829 р. єпископ Іван Снігурський (1784-1847) у Перемишлі заснував постійний церковний хор. Основним репертуаром хору були твори Д. Бортнянського.

Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли такі талановиті вихованці, як Михайло Вербицький (1815-1870) та Іван Лаврівський (1822-1873). М. Вербицький став відомим завдяки музиці на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна", що згодом стала українським національним гімном, а нині є музикою державного гімну України. Відзначаючи велике значення М. Вербицького для утвердження народного напряму української музичної творчості, І. Франко назвав його "найзначнішим талантом" серед галицьких композиторів. Митець заклав підвалини української національної композиторської школи. І. Лаврівський написав велику хорову композицію "Осінь", кілька церковних псалмів та композицій для чоловічих хорів.

У першій третині XIX ст. в Галичині українського театру як такого не було. Діяли лише німецький та польський театри. Починаючи від кінця XVIII ст., вихованці Львівської богословської семінарії ставили театральні вистави польських або німецьких авторів польською мовою. Українською ж мовою театральні вистави з'явилися лише в 1830-х рр. Й. Лозинський видав 1834 р. збірку обрядових весільних пісень "Руськоє вісілє". Семінаристи вирішили "мужицьке" весілля з його піснями і обрядами поставити на сцені народною мовою.

Перші аматорські українські трупи в Галичині з'явилися лише напередодні революції 1848 р. Вони створювались у Львові, Коломиї, Перемишлі й інших містах. Ці трупи формували свій репертуар із п'єс східноукраїнських письменників, зокрема І. Котляревського та  Г. Квітки-Основ'яненка, а також таких місцевих авторів, як М. Устиянович, С. Петрушевич, О. Духнович. Велика заслуга у створенні театральних труп належить письменнику, священику Іванові Озаркевичу (1794-1854), який в Коломиї створив аматорську трупу, і в 1848 р. за "Наталкою Полтавкою" І. Котляревського поставив спектакль під назвою "Дівка на відданню або на милування нема силування".

За змістом і формою українські театри були прогресивними. У їх виставах піднімалися питання соціальної нерівності в суспільстві, засуджувалися здирництво і насильство збоку влади, висміювалися ті, хто цурався мови, традицій і звичаїв свого народу. Усе це було приводом до того, що українські театри австрійською адміністрацією часто заборонялися. Заснування професійного театру в Австрійській Україні відбулося вже в другій половині XIX ст. (1864).

Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. мало скромніші досягнення, ніж у східноукраїнських землях. Тут воно було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський (1740-1803), Василь Береза (1754-1835) і Лука Долинський (1750-1824). Серед них, зокрема, виділявся  Л. Долинський - уродженець Білої Церкви. Він навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець "орудував непересічною технікою й великою творчою уявою". Його твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур. Серед таких були Юлій Коссак (1824-1899), Теодор Яхимович (1800-1870), Рафаїл Гадзевич (1803-1886) та ін.

Отже, попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості, утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу.

Українська культура другої половини XIX - початку XX ст.

Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство - не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Програмні положення товариства найдокладніше були викладені в історико-публіцистичному творі, названому "Закон Божий (Книга буття українського народу)". Щодо автора твору думки вчених розходяться. Ймовірніше, "Закон Божий" написав М. Костомаров. Цей документ складається із 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного змісту. Головне ідейне навантаження твору, як і інших програмних документів товариства, - це любов до України, до її трагічної минувшини.

Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей, необхідність знищення кріпацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX ст. активність національної інтеліґенції розгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати “хлопоманами”, тобто “любителями народу”. Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов - історик, політичний діяч, П.Чубинський - етнограф, поет, автор слів гімну “Ще не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.

Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.

У другій половини XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення - "повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об'єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет.

Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.).

В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 рр. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там же, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в "Основі" М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Він відзначав в українцях "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".

У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об'єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.

Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою. Один з перших дослідників української культури І. Огієнко писав: "Українську інтелігенцію відірвали од народу і заборонили промовляти до нього рідною мовою".

Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами в громадівські організації приходить молодь, переважно студентська. Ідеї, що зародилися серед молодших членів "Київської Громади", найбільше відбилися в працях М. Драгоманова, який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування - як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу - як засіб повернення української нації до родини націй культурних. Його погляди стосувалися питань державотворення. Але, на відміну від представників російської інтелігенції, які прагнули радикальних змін в імперії, українська духовна еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху розбудови нової України.

Культурні зв’язки між східно і західноукраїнськими землями у другій половині XIX ст.

 

У другій половині XIX ст. активізується процес консолідації інтелектуальної еліти східно- і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення. Тому звідси й починається український П'ємонт (рух за об'єднання нації -політичне, духовне, державне).

Справі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства "Просвіта " на чолі з А. Вахняниним. Дуже скоро в містах і містечках Галичини з'явились його філії, що об'єднували прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і Східної України. У роботі "Просвіти" брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін. Головним завданням "Просвіти" було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню національної свідомості. Для цього в 77 ЇЇ філіях було засновано близько трьох тисяч читалень та бібліотек, здійснювалися театралізовані вистави тощо.

Вінцем об'єднання національної духовної еліти стала спільна робота інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х рр. XIX ст. Спочатку ця робота проходила під егідою Північно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з'їзди, видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались українські літературні твори. Товариство стало першим науковим україно­знавчим осередком.

Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в східноукраїнських землях; епіцентром культурного відродження, об'єднання інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було засновано Літературне  товариство ім. Т. Г. Шевченка ( згодом НТШ ім. Т. Г. Шевченка), яке понад 15 років очолював  М. Грушевський. Воно об'єднувало майже всіх провідних східно- та західноукраїнських учених, а також науковців з європейських країн. Поруч з М. Грушевським працювали мовознавці                    А. Кримський, Б. Грінченко, літератори та публіцисти В. Гнатюк,  І. Франко, М. Павлик, історики Ф. Вовк, В. Антонович, композитор Ф. Колесса та багато інших. Після реорганізації (1892) НТШ ім. Т. Г. Шевченка виконувало функції академії наук. Протягом 90-х років XIX - початку XX ст. вийшли його збірники: "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка", "Збірник математично-природничої та лікарської секції", "Етнографічний збірник", "Пам'ятки українсько-руської мови та літератури", "Літературно-науковий вісник", "Українська видавнича спілка" та ін.

Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засно­вувались україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників та уряду. Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати другий, осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет.

Галичани, які дійсно відчували справжній культурний ренесанс, своєю натхненною працею вагомо впливали на діячів культури зі Східної України: вони допомагали видавати твори П. Мирного, Л. Українки, М. Коцюбинського та інших письменників. І наддніпрянські українці розуміли, що тиск збоку царського уряду можна обійти, принаймні у видавничій справі. Культурні зв’язки між східно і західноукраїнськими землями відтоді вже ніколи не поривалися (за винятком міжвоєнного періоду 1919-1939).

Усвідомлення національного об'єднання, принаймні на духовному рівні, було вістрям усього просвітницького руху. Нова генерація української інтелігенції не закликала народ до збройних повстань. Це була в основі своїй ліберальна інтелектуальна еліта, що засновувала недільні школи (П. Куліш, О. Кониський), працювала в університетах (М. Драгоманов, М. Костомаров, М. Грушевський), займалася меценатством (родини Ханенків, Терещенків, Бродських), у літературних та публіцистичних творах розвінчувала вади політичного устрою і вишукувала шляхи національного самовизначення.

Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв'язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

Особливості літературного процесу в Україні

у другій половині XIX ст.

 

Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т. Шевченком, вона і в другій половині XIX ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Вихід Шевченкового "Кобзаря" став епохальним явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку української літератури на засадах критичного реалізму.

У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907, "Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" тощо) з великою любов'ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту. Байкар Леонід Глібов (1827-1893) в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анатоль Свидницький (1834-1871) створив перший реалістичний соціально-побутовий роман "Люборацькі".

Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського (1864-1902), ліричні поезії Степана Суданського (1830-1873), твори Павла Чубинського (1839-1884). Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш (1819- 1897, "Чорна рада"), Борис Грінченко (1863-1919, збірки поезій та повісті), поети Олександр Кониський (1836-1900), Яків Щоголів( 1824-1898) та ін.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово-психологічного оповідання створив Іван Нечуй-Левнцький (1838-1918). У високохудожній формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення України   "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Запорожці", "Маруся Богуславка" та і.. Ольга Кобилянська (1863-1942, "Земля") та Панас Рудченко, що працював під псевдонімом Панас Мирний (1849-1920, "Хіба ревуть воли, як ясла повні", "Повія") у своїх творах відтворили енциклопедію розвитку пореформеного суспільства в Україні.

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864-1913, "П'ятизолотник", "Дорогою ціною",  та ін.) та Лесі Українки (1871-1913, "Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криниця" тощо). Їхні твори стали яскравим взірцем соціально-психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвіт­лювала особистісне буття людини, знаменує творчість  Івана Франка (1856-1916) - письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого в повному обсязі досі не опублікована. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Каменярі", "Гімн"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"), дав ключ до філософського розуміння історичних подій в Україні ("Захар Беркут", "Моїсей"). Під впливом І. Франка розвивалася творчість найближчих його послідовників - М. Павлика (1853-1915), В. Стефаника (1871-1931), М. Черемшини (1874-1927). Закарпатську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834-1888, "Кам'яний хрест"). Розвиток літературного процесу пов'язаний з поширенням публіцистики - жанру, в якому найвидатнішими представниками в Україні, безперечно, були І. Франко і М. Драгоманов.

І. Франко - найвизначніший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов - збагатив українську культуру взірцями перекладів найкращих творів світової літератури. Учень і тривалий період прибічник М. Драгоманова, його найближчий послідовник у публіцистиці та літературознавстві, І. Франко став на рубежі століть одним з провідних діячів культурного, національно-визвольного руху в Україні. Його публіцистичні твори відіграли визначальну роль у розвитку культуротворчих процесів кінця XIX - початку XX ст., особливо у формуванні світоглядних засад української національної інтелігенції.

Публіцистичний доробок Михайла Драгоманова (1841-1895) мав величезне значення як в Україні, так і за її межами, де він представляв прогресивну українську ідеологію і популяризував її на сторінках заснованого ним у Женеві альманаха "Громада" (1878-1882). У галузі літературознавства М.Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських, гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Його глибока ерудиція в галузі світової літератури поєднувалася з глибокими поглядами щодо ролі й місця української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути "по ідеях демократична, по манері - критична і реалістична, по мові - животворна". М. Драгоманов закликав усіх співвітчизників, які вимушені були виїхати за межі України, "поклястися собі не кидати українську справу... Кожна українська людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною".

На сторінках наукових, публіцистичних видань широко популяризував свої дослідження Михайло Грушевський (1866-1934). Він переконливо доводив, що український народ пройшов довгий, складний історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність.

Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював об'єктивну потребу розвитку преси. Через утиски царату у Наддніпрянщині видавати періодичні видання було справою складною, тому численні видання (наукового, педагогічного, етнографічно-побутового характеру) виходили в Петербурзі (журнал "Основа") або за кордоном, зокрема в Галичині. Дійсні зміни у справі розвою преси відчувалися після 1905 р., коли було ліквідовано заборони на вживання української мови. Але й у 1905-1914 рр. галицька преса, що консолідувала українців, продовжувала домінувати і за кількістю видань, і за їх тематикою.

Особливістю літературного процесу в Україні у другій половині XIX -на початку XX ст. була поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства як осередку, покликаному повести за собою ці широкі народні верстви до національно-духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного відродження.

Розвиток театрального мистецтва у другій половині XIX ст.

Літературний процес не обмежувався створенням художніх та публіцистичних творів. Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об'єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед - створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, "Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький (1840-1904  "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч") Іван Карпенко-Карий (1845-1907, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П. Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель", "Кам'яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л. Українки ("Лісова пісня", "Бояриня").

Починаючи з першої аматорської трупи у 60-хроках в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торування нових шляхів сценічного мистецтва.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр  "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар, що ставився в містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західно- українських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Однак постійні зміни керівництва театру, гостре суперництво між москвофілами та народовцями за вплив на нього призвели до його занепаду. Вагома роль у його піднесенні належить  М. Кропивницькому, який працював тут за запрошенням у середині 70-х років XIX ст. Саме тоді галицькі глядачі ознайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори - І. Гриневицький, М. Романович та ін. Цей театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв'язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік  М. Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: "Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і не вважаючи на убогість репертуару і не високі прикмети більшості п'єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам'ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності".

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільше російські театри, як, наприклад, театр  М. Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880-1951) "Дисгармонія", "Закон", "Великий молох" та ін.) з їх високою актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся (1878-1944), за висловом Д. Антоновича, "не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам". Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики - так було в трупі М. Старицького і в театрі М. Садовського. Молоді ж театральні сили, що об'єдналися в "Молодому театрі" (пізніше "Березіль") навколо Леся Курбаса (1881-1937) та Миколи Куліша (1892-1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження.

Крім драматичних, в Україні в цей період засновуються музично-драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі. Проте операм українських композиторів тут практично не було місця (популярності тоді набули твори П. Чайковького, О. Римського-Корсакова, Р. Вагнера та ін.). Такою була доля всієї музично-театральної спадщини С. Гулака-Артемовського (1813-1873), Миколи Лисенка (1842-1912), Петра Сокольського (1803-1887), Миколи Аркаса (1852-1909) та ін. Лише з 1907 р., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула "Запорожця за Дунаєм", "Різдвяну ніч", "Енеїду", "Наталку Полтавку", "Катерину" та інші українські опери.

Україна завжди славилася виконавцями вокального мистецтва. Проте найталановитіші з них - С. Крушельницька (1872-1952)  А. Нежданова, (1853-1922) О. Мишуга (1873-1950), аби мати можливість повністю розвинути свій талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт-Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн, де досягли визнання в мистецькому світі. При цьому видатні виконавці ніколи не припиняли зв'язків з Україною. На початку XX ст. з великим успіхом виступала в країнах Західної Європи та Америки Українська хорова капела під керівництвом талановитого музиканта і диригента Олександра Кошиця (1875-1944).

Наполеглива діяльність національної еліти довела, що українська культура не лише не була знищена царськими заборонами та утисками, а й розвинулась в усіх її жанрах, створивши твори світового зразка. Саме через розвиток духовних, культурних цінностей, здобуття освіти, наукових знань та поширення просвітництва пролягає шлях до національно-державного відродження.

Розвиток шкільництва та народної освіти у другій половині XIX ст.

Вже в середині XIX ст. і особливо після скасування кріпацтва розвиток шкільництва та народної освіти в українських землях не відповідав ні історичним, ні суспільним реаліям. Адже освіта, знання, наукове мислення - це той ґрунт, на якому примножувались інтелектуальний прошарок та національна духовна еліта. Але національна школа перебувала в занедбаному стані. У Підросійській Україні, зокрема, шкільна освіта була зросійщеною, в Галичині - спольщеною, на Закарпатті - змадяризованою.

Відсутність національної школи в українських землях у середині XIX ст. призводила до того, що переважна частина українських дітей могла отримувати освіту лише чужою мовою. Винятком було функціонування "недільних" шкіл, що проіснували з 1859 до 1862 р. за підтримки прогресивної частини української інтелігенції, яка зробила спробу впровадити українську мову як навчальну. Для цієї справи Т. Шевченко підготував та видав "Буквар южнорусскій", П. Куліш - "Граматику", О. Кониський та Ю. Степовик - арифметичні збірки "Шотниця". У 1862 р. М. Костомаров широко поставив справу видання українських шкільних підручників, але урядові заборони поклали край його починанню. І хоч в Україні протягом майже трьох років існували україномовні "недільні" школи (всього понад 110), вони не відіграли вирішальної ролі в шкільній справі.

Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти, згідно з якою початкова освіта ставала доступною для дітей усіх станів. Усі типи початкових шкіл були перетворені на народні училища. Працювали вони за єдиними програмами: вчили закону Божому, читанню, письму та чотирьом арифметичним діям. У двокласних початкових училищах з п'ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії та малювання.

З 1872 р. початкові повітові училища були переведені на шестирічний термін навчання, розширювалося і коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Значну роль у поширенні освіти відігравали земства, які відкривали та утримували початкові школи, організовували учительські курси. У Лівобережній Україні в 1897 р. функціонувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Писемність населення становила в середньому 24%.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії - повні (семикласні) та прогімназії - неповні (чотирикласні). Гімназії поділялися на класичні та реальні. Класичні давали гуманітарну підготовку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук. їх випускники могли продовжити освіту у вищих технічних навчальних закладах.

Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянщині було 129 гімназій і 19 реальних училищ. У західноукраїнських землях церковні та початкові школи також були реорганізовані в народні училища і передані до відомства цивільних органів. їх кількість була невеликою, тому в окремих районах до 76 % населення було неписьменним. Це й не дивно: одна українська школа припадала на 820 тис. населення, тоді як одна школа з польською мовою навчання - на 30 тис. До того ж у цьому регіоні не було жодного  училища, середнього або вищого професійного навчального закладу. Львівський університет давав освіту польською мовою, Чернівецький - німецькою. У закарпатських школах проводилася політика мадяризації. У Наддніпрянщині розвиток економіки стимулював появу професійної освіти - ремісничих, промислових, сільськогосподарських, комерційних училищ, учительських семінарій та курсів професійної підготовки.

Відбулися суттєві позитивні зрушення і в галузі вищої освіти. У 1865 р. в Одесі було відкрито Новоросійський університет. Якщо на цей рік в університетах Харкова, Києва та Одеси навчалося близько 1200 студентів, то в середині 90-хроків - вже понад 4 тис, які здобували освіту на історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному та медичному факуль­тетах. За університетським статутом 1863 р. цим закладам надавалася автономія: розширювалися права університетських рад, професорських колегій, але в 1884 р. всі привілеї було скасовано.

Протягом 1873-1908 рр. відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: ветеринарний (1873) та технологічний (1885) інститути в Харкові, полі­технічний (1898) та комерційний (1908) інститути в Києві і вище гірниче училище (1899) у Катеринославі. На 1916 р. загальна кількість студентів цих навчальних закладів становила 8537 чоловік, при цьому майже половина з них (4000) навчалася в Київському комерційному інституті. За соціальним станом найбільший відсоток студентів цих вузів належав дітям духовенства, військових, купців та міщан, найменший - дітям дворян. Селянським дітям у 70-80-хроках XIX ст. вища освіта була майже недоступною, проте з кінця 90-хроків до 1916 р. відсоток таких студентів неухильно зростав.

Отримували освіту у Наддніпрянщині й жінки: середню - в гімназіях та прогімназіях, а також у єпархіальних училищах. Гімназії мали сім класів, восьмий клас був педагогічним і готував учительок та гувернанток; професійну освіту жінкам давали тільки вчительські семінарії. Існували і привілейовані жіночі навчальні заклади - інститути шляхетних дівчат. Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси: в Києві (1878-1889 рр., відновлені у 1905 р.), Одесі (1906) та Харкові (1913). У 1907 р. у Києві було відкрито медичний інститут для жінок. Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у підтримці наукових досліджень в Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені внесли вагомий внесок у розвиток науки. Цьому сприяли численні наукові товариства, які виникли протягом 70-90-хроків: дослідників природи (Харків, Київ, Одеса), математичне (Харків), фізико-математичне (Київ), історико-філологічні при Харківському, Київському та Одеському універси­тетах, історичне товариство Нестора Літописця у Києві, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові та ін.

Розвиток науки в Україні був пов'язаний переважно з університетами, а також з іншими вищими навчальними закладами. Саме тут з'явилися перші українські наукові школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь студентів, а кафедру фізики Київського універ­ситету очолював М. Авенаріус (1835-1895) - засновник однієї з перших у Росії наукових шкіл молекулярної фізики. М. Пильчиков - один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії - з 1880 до 1902 р. працював у Харкові. Розвиток хімічної науки пов'язаний з ім'ям М. Бекетова (1827-1911), який у 1855-1887 рр. очолював кафедру Харківського університету, заклав основи нової наукової галузі - металометрії та підвалини нового напряму - фізичної хімії. Геологічна наука завдячує своєму розвиткові діяльності К. Феофілактова, який заснував київську школу геології. Одним з основоположників палеоботаніки став І. Шмальгаузен (1849-1894).

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському університеті розгорнув видатний учень  І. Мечников (1845-1916), який разом з іншим науковцем,   М. Гамалією (1859-1949), відкрив в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У цьому ж університеті в 1871-1876 рр. очолював фізіологічну лабораторію засновник російської фізіологічної школи І. Сєченов (1829-1905). До золотого фонду медицини увійшли праці талановитого київського хірург Ю. Шимановського, основоположника гістофізіолог Н. Хржонщевського, засновника вітчизняної експериментальної гігієни В. Субботіна.

Видатним західноукраїнським вченим-експериментатором був Іван Полюй (1845-1918), який зробив ряд винаходів та відкриттів у галузі фізики та електроніки, серед яких найвизначнішим стало відкриття в 1883 р. радіаційного випромінювання. Разом з П. Кулішем І. Полюй долучився до перекладу Біблії українською мовою.

Гостра ідейна боротьба супроводила розвиток гуманітарних наук. Ідеї щодо розвитку економіки, науки, освіти, морального вдосконалення суспільства обстоювали В. Каразин, І. Франко, П. Грабовський. Історична наука збагатилася творами М. Костомарова, присвяченими українським гетьманам періоду Руїни; свої дослідження історії Лівобережної України видав О. Лазаревський. Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768 рр.", "Археологічні знахідки та розкопки в Києві та Київській губернії". Історико-етнографічні дослідження проводив Ф. Вовк, сенсаційні археологічні розкопки в Трипіллі та Зарубинцях здійснив В. Хвойко.

Неоціненний внесок в історичну науку зробив М. Грушевський, чия наукова спадщина вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення. Його основна наукова праця - багатотомна "Історія України-Руси" у 1998 р. була визнана ЮНЕСКО найґрунтовнішим авторським фундаментальним дослідженням у галузі історії. Він є автором понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких п'ятитомна "Історія української літератури", "Нарис історії українського народу", "Ілюстрована історія України", "Початки громадянства" та ін.

Уся наукова робота українських учених сприяла розвитку освіти в Україні. І хоч освіта в цілому не задовольняла вимог українського суспільства, насамперед через недоступність отримання знань рідною мовою, її розвиток у другій половині XIX - початку XX ст. дав змогу певній частині українців наблизитися до знань. Освітній і особливо науковий розвиток у Наддніпрянщині дав цілу плеяду видатних учених не тільки українській, а й російській культурі; вони заснували нові напрями в різних галузях знань, відкривали нові погляди про світ, формували наукові школи, які твердо заявили про українську науку як науку національну, а про українців - як про цивілізовану націю, що завершувала процес свого формування, становлення та самоствердження.

Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури у другій половині XIX ст

Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв'язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об'єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденське бароко . Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішими зразками цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.

Різновидом еклектики стає псевдовізантійський (псевдоруський) стиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності "самодержавство-народність-соборність". Розпочалися урядові реставраційні роботи пам'яток будівництва княжої доби, зокрема, будов Херсонеса ІV-Х ст. в Севастополі, Десятинної церкви у Києві (X ст.), перебудовано кафедру собору у Володимирі-Волинському та Василівську церкву в Овручі (XII ст.) тощо. До збудованих пам'яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект - арх. І. Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П. Спарро, О. Беретті за участю Р. Бернгардта, К. Маєвського та В. Ніколаєва), пам'ятник князю Володимиру (арх. О. Тон, скульптори В. Демут-Малиновський та П. Клодт) у Києві, Олександрівська церква в Кам'янці. Для підкреслення значення "возз'єднання" України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам'ятника Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин) - споруди енергійної, динамічної, що була встановлена на Софійській площі в Києві 1888 р.

Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проект будівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

На межі XIX і XX ст. еклектика в будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній. У цьому стилі збудовано залізничні вокзали у Львові та Жмеринці, торговельно-промислова палата і готель "Жорж" (арх. І. Левинський) у Львові, більшість забудов житлового та громадського призначення всіх великих губернських міст, зокрема, будівля київського цирку Крутікова на Печерську в Києві, будинок архітектора В. Городецького (будинок "з химерами"), Бесарабський критий ринок (арх. Г. Гай), станція вокзалу "Київ-товарний", будинок І. Мороза в Києві.

Будинок "з химерами"

 3 початком XX ст. в рамках модерну розпочинається відродження українського архітектурного стилю, який мав два напрями: 1) використання мотивів українського бароко (житлові будинки архітекторів Д. Фетисова у Запоріжжі та П. Альошина у Києві); 2) використання мотивів народного дерев'яного зодчества (будинок земства в Полтаві,  арх. В. Кричевський, інтер'єри С. Васильківського). Поєднання цих двох напрямів перетворилося на справжній архітектурний бум особливо у будівництві міських житлових споруд, ряду приміських вілл, а також приміщень громадського призначення.

Українська скульптура другої половини XIX - початку XX ст. несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи. На національному ґрунті їм певною мірою вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності, але здебільшого це були салонні бюсти та мініатюри. Серед монументальних пам'яток слід відзначити роботи П. Забіли (погруддя Т. Шевченка та М. Гоголя для пам'ятників у Ніжині), Л. Позена (пам'ятник І. Котляревському в Полтаві), Ф. Каменського (один з перших бюстів Т. Шевченка, 1862), Ф. Балавенського (погруддя М. Кропивницького в Харкові), Г. Кузневича (скульптура "Гончар" у Львівському промисловому музеї), І. Кавалерідзе (пам'ятники княгині Ользі в Києві, Г. Сковороді у Лохвиці).

Пам'ятник княгині Ользі в Києві

Динамічнішим у цей період став розвиток образотворчого мистецтва. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна (наприклад "Танок серед мечів" Г. Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. Це означало, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів та вельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення.

У 60-х рр. XIX ст. значна частина української молоді, що навчалася в Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму в мистецтві. У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І. Крамський, Г. Мясоедов  - художники, творчість яких була тісно пов'язана з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І. Рєпін ("Запорожці пишуть листа турецькому султанові"), М. Ярошенко ("В'язень", "Курсистка"), К. Трутовський ("Бандурист", "Український ярмарок") та ін.

"Запорожці пишуть листа турецькому султанові"

Виставляючи свої полотна у містах України, вони виховували естетичні смаки українців. Художники зображували красу рідної землі та тяжке становище людини на ній, їх мистецтво було пройняте реалізмом. Головною тематикою були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У 1905 р. було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала духовну єдність західно-українських та наддніпрянських митців.

Наприкінці XIX ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади. На межі століть проявляють свій талант Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя", "Свято"), О. Сластіон ("Проводи на Січ", "Запорожець"), С Васильківський ("Воли біля броду", "Козаки в степу" ), М. Пимоненко ("Сільська родина", "Суперниці", "Святочне ворожіння"). Їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе на собі риси академічності.

З'являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі - імпресіонізм та символізм їх представниками були О. Мурашко ("Благая вість", "У кав'ярні"), О. Новаківський ("Коляда", натюрморти), Ф. Кричевський ("Наречена"), М. Самокиш ("Трійка"), І. Труш ("Гуцулка з дівчинкою", "Кипариси), К. Костанді ("Бузок", "В люди"), І. Їжакевич ("Мама йде" ) та ін.

Український живопис був звернений до народу, відображав його життя і потреби, надихав його до здобуття кращої долі, а це певною мірою консолідувало українців у їх прагненні досягти духовного визволення. Крім того на українському грунті розкрився талант таких художників, як М. Врубель (розписи та ікони Кирилівської церкви в Києві), С. Світославський ("Околиця Києва"), В. Васнецов (оздоблення інтер’єрів Володимирського собору в Києві), М. Ге ("Старий селянин", "Український пейзаж"), С. Костенко ("Вечір над Дніпром"), П. Левченко ("Біла хата") тощо.

Поширенню кола художників в Україні та зростанню їхньої майстерності сприяло заснування аматорських художніх студій  О. Мурашка в Києві та С. Новаківського у Львові. З 1900 р. в Україні починається навчання світському образотворчому мистецтву. Класи живопису в Києві, зокрема, утримувались на благодійні пожертви. У 1901 р. їх реорганізовано в училище, що перейшло у відомство Петербурзької Академії мистецтв. Вихованці училища стали провідними художниками України та Європи і зробили гідний внесок у розвиток образотворчого мистецтва. Серед них: О. Архипенко, М. Донцов, І. Кавалерідзе, І. Падалка та багато інших.

В Одеському художньому училищі працювали К. Костанді, П. Волокідін, Т. Фраєрман та ін. Художньо-промислове училище було відкрите в Харкові. Ці заклади сприяли становленню української національної мистецької школи.

Динамічний розвиток української культури, зокрема художньої, відновив меценатство і благодійництво. Меценатством та колекціонуванням мистецьких творів займалася родина Тарновських. Так, Г. Тарновськш у 1840 р. фінансував перший випуск "Кобзаря", зібрав значну кількість рукописів та малюнків Т. Шевченка і в 1897 р. подарував їх Чернігівському земству. Меценатами були Б. Ханенко й М. Терещенко, на базі їхніх колекцій створено експозиції київських музеїв образотворчого мистецтва. їх коштом утриму­валися київські та глухівські школи, рисувальні студії. Значної допомоги для розвитку освіти в Україні, зокрема технічної, надавали родини Бродських та Симиренків.

Колекція української старовини художника С Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею. Великий внесок у збереження мистецької спадщини та розвитку науки в Україні зробив одесит Й. Дерібас. Львівський граф і митрополит А. Шептицький вкладав кошти в розбудову храмів, шкіл, видавництв, колекціонував картини, фінансово підтримував мистецькі студії.

Зібрання історичних, культурних цінностей потребувало створення мережі музейних закладів в Україні. Музеї як такі почали з'являтися у XIX ст. Це були спочатку переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї: Миколаївський (1806), Феодосійський (1811), Одеський (1825), Керченський (1826), Музей старожитностей при Київському університеті (1835). У 1869 р. в Севастополі відкрито музей оборони Чорноморського флоту, з 1905 р. - це державний комплекс - музей героїчної оборони міста з панорамою.

Найактивніший розвиток музейної справи припав на останню чверть XIX - початок XX ст. У 1890 р. відкрито Херсонеський музей у Севастополі. Почали працювати музеї: історичний у Львові (1893), Архівної комісії (1893) та української старовини В. Тарновського у Чернігові (1902), природничий у Полтаві (1891).

На базі приватних колекцій творів мистецтва сформувалися музеї образотворчого мистецтва у Харкові (1886), Києві (1889), Одесі (1899), картинна галерея І. Айвазовського у Феодосії (1880), а також музеї у Миколаєві та Катеринославі. Існували також великі приватні колекції В. Кочубея, В. Шавинського, П. Потоцького, В. Терещенка та ін.

У Львові в 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895 р. - етнографічний музей Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, в 1907 р. - народний музей. Усього в 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв. Вони відігравали важливу роль у справі збереження культурних цінностей, сприяли поширенню просвітництва українського народу, його культурному розвитку, формуванню національної свідомості.

Інфраструктура української культури поповнилася створенням клубних та бібліотечних закладів. На межі XIX - XX ст. у Києві, Харкові, Одесі організовуються народні клуби для поширення серед народу освіти та досягнень культури. При них діяли читальні, лекційні, концертні та виставкові зали, гуртки, курси. З наступом реакції в 1912 р. вони були реорганізовані в народні доми. У 1908 р. в Києві видатним українським композитором і диригентом   М. Лисенком був заснований один з найбільших народних клубів - "Український клуб", який став культурно-просвітницьким центром демократичного спрямування. Тут пропагувалися досягнення українського музичного мистецтва - ставилися опери українських композиторів: "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовськького, "Катерина" М. Аркаса, "Наталка Полтавка" М. Лисенка, "Купайло" А. Вахнянина та ін.

У 1902 р. в народному клубі Харкова відбувся великий концерт українських народних музик - бандуристів, кобзарів, сопілкарів, цимбалістів та інших, запрошених з усієї України композитором, аранжувальником народної музики, диригентом Гнатом Хоткевичем. Ця подія, присвячена пам'яті українських кобзарів А. Шута та О. Вересая, започаткувала відродження кобзарського мистецтва в Україні. Пізніше Г.Хоткевич заснував українську капелу бандуристів та оркестр українських народних інструментів, які з успіхом виступали в Україні та гастролювали поза її межами.

За допомогою прогресивної інтелігенції в 60-70-х роках виникли публічні та народні бібліотеки. Вони створювалися майже в усіх губернських містах, а інколи навіть і в повітових містечках. З кінця XIX ст. на їх базі засновувалися бібліотеки при просвітницьких товариствах, народних клубах та народних домах. На початку XX ст. у Лівобережній та Західній Україні їх налічувалося 3153 із загальним фондом близько 2 млн. книжок. Книга задовольняла прагнення українського народу до знань, освіти, волі, створення незалежної держави.

Отже, в XIX - на початку XX ст. активізується культуротворчий потенціал українського народу шляхом творення духовних цінностей (літератури, мови, мистецтва, науки, освіти ), збереження та поширення духовної спадщини (культурно-освітніх товариств, бібліотек, музейної справи, меценатства). На межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури української культури, об'єднання духовних зусиль національної еліти східно-і західноукраїнських земель, зростання національної свідомості українського народу.  На початку XX ст. головним здобутком розвитку української культури можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило грунт для становлення української державності в роки національно-визвольних рухів 1917-1920 рр.

Запитання та завдання для самоконтролю знань

1.     Що означає поняття “національно-культурне” відродження України ?

2.     У чому полягав вплив прогресивної інтелігенції на національно-культурне відродження України ?

3.     Роль Шевченка у становленні української культури.

4.     Яке місце Т. Г. Шевченка в українській і світовій культурах

5.     Як проявилась антиукраїнська політика Російської імперії у другій половині XIX ст.?

6.     Охарактеризуйте культурні зв’язки між східно і західноукраїнськими землями у другій половині XIX ст.

7.      Які особливості літературного процесу в Україні у другій половині XIX ст.?

8.     Назвіть основні осередки національно-культурного відродження в Україні у ХІХ- початку ХХ ст. та їх провідних діячів.

9.     Хто входив до Кирило-Мефодіївського товариства?

10.  Доведіть, що українська культура наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. стала самодостатньою, структурно розвинутою.

 

 

Українська культура першої половини ХХ ст.

Українська культура другої половини ХХ ст.

Культура України доби незалежності.

Загальні особливості української культури у ХХ ст.

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську “відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 р. відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку – в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні – Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові – Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство ім.Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні – православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, напр., капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтеліґенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В.Винниченка, учасників дисидентського руху І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, сучасних політиків-поетів І.Драча, Д.Павличка, письменника В.Яворівського.

 

Національно-культурне відродження та його загибель.

На початку XX ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався грунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки -література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда українських митців XX ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. Досвід, надбання і уроки цього періоду надзвичайно важливі в наш час. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури першої третини століття,

в Українському Відродженні слід виділити три періоди:

- перший період тривав від початку століття до Української національно-демократичної революції (1917);

- другий - під час доби визвольних змагань (1917-1920);

- третій - від періоду НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження" (30-і роки XX ст.).

У перший період, особливо з другого десятиріччя XX ст., яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку української культури, яка, спираючись на фундамент класичних надбань XIX ст. прагне до новаторства і європеїзації. У творчості І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму - символізму, неоромантизму, неокласики, експресивності, психологізму. За словами І.Франка, нова генерація прагнула "цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу". Поруч з названими, вже до­свідченими письменниками дістають визнання молоді - М. Яцків, Г. Чупринка,  Б. Лепкий, М. Рильський, П. Тичина.

Яскраві особистості європейського рівня постають у цей час в укра­їнському мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні творчості Олени Кульчицької (1877-1967). Вихованка віденської художньої школи, вона прекрасно володіла технікою олійного живопису, гравюри.

 Олени Кульчицька

 Яскравий імпресіонізм характерний для творчої манери Івана Труша (1869-1941), картини якого здебільшого присвячені природі та людям Закарпаття.

  До золотого фонду українського мистецтва увійшли роботи Олекси Новаківського (1872-1935) - однаково майстерні і в стилях імпресіонізму та експресії. Центральною постаттю в мистецтві початку XX ст. є, безумовно, Олександр Мурашко (1875-1919). Глибоко засвоївши традицію реалізму, про що говорить перша його відома картина "Похорон Кошового"(1900), «Селянська родина»  художник у подальшому скористався всіма досягненнями сучасних європейських художніх шкіл.

 Олександр Мурашко «Селянська родина»

Виставки О.Мурашка з успіхом проходили в Парижі, Мюнхені, Петербурзі. З 1907 р. Мурашко жив і працював у Києві, в роки революції (1917-1920) докладав великих зусиль до згуртування національних художніх сил. У 1919 р. був обраний ректором Української академії мистецтв, однак трагічно загинув від рук надісланого вбивці. В Українському національному художньому музеї зберігається чималий доробок творчості митця .

Почесне місце в історії українського мистецтва посідають брати Федір та Василь Кричевські. Федір Кричевський (1879-1947) свій великий талант художника-монументаліста втілив у створення народних образів. Картини "Наречена"(1910), "Три віки"(1913) стали символами вроди та духовної краси української жінки. Василь Кричевський плідно працював як архітектор (будинок Полтавського земства, 1903), театральний художник, графік, оформлювач мистецьких видань ("Ілюстрована історія України", 1913).                                                                                                                                                              Одним із найталановитіших графіків Європи всього XX ст. без пере­більшення можна назвати Георгія Нарбута (1886-1920). Оформлені ним ілюстровані видання (книжки для дітей, мистецькі альбоми, поетичні збірки) цінуються як музейні раритети. Нарбут був чи неєдиним художником України, який найплідніше працював у буремні роки війни та революції. Він створив унікальну ілюстровану українську абетку, зробив ілюстрації до "Енеїди" Котляревського, його графічні ескізи втілені у першій українській гривні. Нарбут - творець українського національного стилю у графіці .

 Г. Нарбут Проект герба Української Держави

  Г. Нарбут був також ректором Української академії мистецтв у 1918 р. Художник помер у віці 35 років після захворювання на тиф. У роки радянської влади творчість Нарбута замовчувалася, його меморіальна дошка лише зовсім недавно з'явилась на будівлі ректорату Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, де він мешкав.

 РОБОТА НАРБУТА

У перше десятиліття XX ст. Україна стала одним з центрів авангардного мистецтва. Перші виставки авангардистів відбулися в 1910 р. в Києві та Одесі і лише потім у Петербурзі та Москві. Французький мистецтвознавець В. Маркаде в одній із своїх статей називає Україну колискою російського авангарду, маючи на увазі, що тут пройшли ранні роки і сформувалися художні смаки метрів російського авангардизму К. Малевича, В. Татліна, братів В. та Д. Бурлюків. Термін "український авангард" введено у науковий обіг лише в 90-х роках. Усі дослідники відзначають яскравість і непересічність цього явища, тісно пов'язаного з традиціями національної культури та кращим європейським досвідом.

На початку століття в Києві зароджується феномен творчості Олександра Архипенка (1887-1964). Закінчивши рисувальну школу О. Мурашка; майстер у 1908 р. приїхав до Парижа, а згодом до Нью-Йорка, де здобув всесвітню славу скульптора-кубіста. У своїх спогадах Архипенко згадував, яке неповторне враження на всю його творчість справили пам'ятки рідного міста, скіфські кам'яні ідоли в університетському ботанічному саду, мистецтво українського бароко.

 Олександр Архипенко «Великий танець»

Отже вже напередодні Української національно-демократичної революції (1917-1920) відбувався бурхливий процес розвитку української культури, що можна назвати її раннім Відродженням.

Природньо, що за часів визвольних рухів 1917-1920 рр. значна частина української інтелігенції і освічені верстви суспільства пов'язували свої надії на національне і культурне відродження з діяльністю українських урядів Української Центральної Ради (УЦР), гетьманату П. Скоропадського та Директорії, в складі яких було багато добре знаних діячів культури та науки. Попри всю суперечливість своєї політики саме ці уряди зробили найвагоміший внесок у розвиток української культури в добу лихоліття, і навіть ті нечисленні позитивні акції або видатні імена, які пізніше узурпували як свої досягнення на ниві культури більшовики, були започатковані саме діяльністю українських національних урядів.

Йдеться насамперед про широку програму розвитку національної освіти і науки. Вже в березні 1917 р. в Києві було відкрито Українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка та 2-у Кирило-Мефодіївську гімназію, започатковано Українську педагогічну академію, було вжито енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання. У різних містах України створено понад 80 українських гімназій.

За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. відкрито Київський народний український університет, а 22 жовтня того самого року - Державний український університет у Кам'янці-Подільському. В листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що розпочала свою діяльність у лютому наступного року. Академію очолив видатний учений В. Вернадський.

У трьох її відділах (історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному), незважаючи на великі труднощі воєнного часу, плідно і самовіддано працювали видатні вчені: історик Д. Багалій, економіст М. Птуха (у 30-х роках він був завідувачем кафедри інженерно-економічного факультету Інституту харчової промисловості, увільнений у період репресій), математики Д. Граве, Г. Пфейфер, мікробіолог Д. Заболотний, ботаніки О. Фомін та В. Липський, філолог А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, літературознавець С. Єфремов та ін. У серпні 1918 р. було створено Національну бібліотеку Української держави, на початку листопада - Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Державний архів тощо.

Широкого розвитку в добу визвольних рухів набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. їх налічувалося 104. Ініціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при "Просвітах" та громадських організаціях, а також кооперативи та приватні особи. Газети в Україні виходили не тільки в губернських, а й у багатьох повітових центрах. Усього в Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. – 212

На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов'язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом - з іншого.

В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів.

Українське музичне та театральне мистецтва.

Піднесення охоплює також сферу українського музичного та театрального мистецтва. В 1904 р. М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу; з 1907 р. в Києві почав діяти перший стаціонарний український театр М. Садовського; в 1915 р. організовується Товариство українських акторів, діють численні театри і трупи як в Наддніпрянській Україні так і в Галичині, що опановували світову драматургійну класику, звертаючись до п'єс європейських авангардних авторів.

"Поворотом до Європи" оголошує головний напрям своєї творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас (1887-1937). У створеному ним "Молодому театрі" (1916 р.) вівся інтенсивний пошук нових експресивних засобів сценічної дії, яка відбивала б ритм сучасної епохи. Першою значною режисерською роботою Курбаса стала вистава "Цар Едіп" (1918), дія якої пронизана потужним трагедійним напруженням та динамікою. Неабияким новаторством відзначалася постановка "Гайдамаків" (1920) за Т. Шевченком, де вперше в українському театрі була реалізована авангардистська сценографія, вводилась пантоміма, партії хору.

 Лесь Курбас

Новаторські пошуки продовжив Л . Курбас у 20-х роках. Створений у 1922 р. театр “Березіль” був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновлені культури. Велику увагу театр приділяв драматургії М.Куліша. П’єси “Народний малахіт”, “Мина мазайло” були безпрецедентним явищем у культурі радянського часу.

Із середини двадцятих років українська тематика почала визначати розвиток кінематографу. Який у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри кіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові. Фільми Олександра Довженка (1894-1956) "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), "Іван" (1932) - це шедеври світового кіно, їх новаторська мова поєднує поетику і гуманізм із яскравою експресією.

 Олександр Довженко

Могутнім поштовхом до розквіту національної свідомості і культури стали демократичні та революційні процеси 1905-1907 рр. Скасування заборони на українське друкування, свободу слова і політичної діяльності спричинило створення великої кількості газет і часописів, в яких друкували матеріали з питань культури, літературні і публіцистичні твори, доносили до широкого українського загалу творчість еліти нації. Найвпливовіша її когорта згуртувалася навколо тижневика "Украинский вестник", що видавали з 1906 р. українські депутати Думи. Серед працівників тижневика були М. Грушевський, Д. Баталій, М. Туган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Могилянський, О. Русов та ін.

Зразки зрілого національного стилю в музиці, що поєднував класику і сучасність, демонстрували молоді композитори М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць.

Література Українського відродження 20-х років ХХ ст.

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. Спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка проле­тарських письменників "Гарт" (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і об'єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об'єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об'єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об'єднання М. Хвильового (1893-1933), воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були  М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін.

 Микола Хвильовий

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком. До її лав у різний час входили поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927-30 рр. журналу “лівої формації мистецтв" - "Нова генерація": "Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, )".

За свідченнями сучасників Семенко був "фігурою доби". Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 р. він видав збірник своїх поезій під назвою "Кобзар", відповівши на закиди: "то був "Кобзар" однієї епохи, а це - іншої"), публікації на сторінках "Нової генерації" творів європейського і українського літературно-мистецького авангарду були характерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу.

Особливе місце в українській літературі відродження належить об'єд­нанню неокласиків, які спочатку об'єднувались навколо журналу "Книгар" а пізніше - навколо “Слова”. На чолі неокласиків стояв талановитий поет, перекладач Микола Зеров. Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви.

  Микола Зеров

У 20-ті роки завершився процес формування української національної науки. Її центром стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН, 1921), до керівного складу якої увійшла більшість учених Української академії доби визвольних змагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися на наукові інститути. Після повернення з еміграції в 1924 р. академіка М. Грушевського наукова робота гуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, було створено науково-дослідну кафедру історії України. Вчений продовжив роботу над фундаментальними працями "Історія України-Руси" та "Історія української літератури". Завдяки невтомній праці науковців, українська наука отримала світове визнання, стала невід'ємною складовою всієї національної культури.

Українська культура в умовах тоталітарного режиму. Репресії проти української інтелігенції.

 

На межі 20-30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.

Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 рр., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі - особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в’їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.

Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші" (Куди йдеш?), в опублікованому гострокритичному романі "Вальдшнепи" (1926).Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 р., заборонило і памфлет "Україна чи Малоросія?", який став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо         М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл  13 травня 1933 р. обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст.

Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в  30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів. Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 р. він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує". Незламна позиція, яку зайняв на процесі    С. Єфремов, врешті привела його до загибелі.

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934-1935 рр. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 рр. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. Світальський, генетик академік I.I. Агол, математик академік М.П. Кравчук, філософ академік С.Ю. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі "Українського національного центру". В українській науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ. У літературі удар спрямовується проти творчих об'єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, - ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, М. Семенко,   В. Поліщук. За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. У Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас. У 1936 р. був розстріляний професор Київського художнього інституту  М. Бойчук та його учні - І. Падалка і В. Седляр.

Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки. Із середини 30-х років в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища.

До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які канонізували в поезії образ "батька народів", "людини в зореноснім Кремлі". Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах. З 30-х років культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми національної культури, перемістившись на другий план, виявлялися здебільшого в нейтральних мистецьких сферах - музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.

Навіть в архітектурі національні художні мотиви майже не вико­ристовувалися до середини 50-х років. Цілеспрямовано нищилися в 30-х роках пам'ятки національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в "Слові о полку Ігоревім", один з кращих зразків українського бароко - Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам'ятник княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам'ятники революційним вождям, розчищались площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.

Попри всі утиски тоталітарного режиму українська культура постійно виявляла свою здатність до відновлення. Сталінізму так і не вдалося зробити її слухняним знаряддям своєї політики. У роки Другої світової війни і в повоєнний час у творчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна багатьох із них позбавила генетичного страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини. Зокрема О. Довженко, усвідомивши всю глибину страждань, які поставили націю на межу виживання, відмовився бути слугою тоталітарного режиму, що відбилось у фільмі "Україна в огні" та записах його щоденника.

Українське відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було зтертим з народної пам'яті. У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому піднесенню української культури.

Тенденції розвитку культури в радянській Україні

повоєнного часу.

 Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як "буржуазних націоналістів" О. Довженка, В.Сосюру за вірш "Любіть Україну", композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців.

Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізації суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну газету" перейменовано на "Літературну Україну".

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Влизька, О.  Досвітнього,  М. Драй-Хмари,  В. Еллана,  Г. Косинки, М. Куліша,  були реабілітовані М. Йогансен,  В. Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М. Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум'яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.

Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості  М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).

Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть. Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора". Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію розвитку її культури - шлях до незалежності.

Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об'єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча,  М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука,  Є. Гуцала, А.Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну, Г. Севрук, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні "юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістде­сятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності".

Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої молоді "Супутник", заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників  В. Зарецького та А. Горської на вул. Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років, її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронення жертв репресій у Києві.       У 1962 р. було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший - психолог, другий -мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець, художниця Стефанія Шабатура та ін. Менші за кількістю учасників творчі об'єднання та клуби почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську.

Київський клуб у травні 1962 р. провів у Жовтневому палаці вечір пам'яті Л. Курбаса, на якому були засуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам'яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам'яті Л. Українки. Бюрократична тяганина з його відкриттям (делегація клубу на чолі із Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.

В утвердженні в свідомості передової української інтелігенції ідеї пріоритетів національної культури велику роль відіграла проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР конференція з питань культури та української мови, в якій взяли участь понад 800 осіб. У доповідях учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації.

Справжньою душею шістдесятництва, його совістю став поет Василь Симоненко (1935-1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так ще тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона перехоплювала дух, змушувала замислитися над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки.

  Василь Симоненко

Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета в Черкасах, його друзі в грудні 1963 р. провели вечір пам'яті В. Симоненка. У своєму виступі на вечорі критик І. Дзюба наголошував на тому, що Симоненко - насамперед поет національної ідеї.

1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилялася до конформізму. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А. Горська,  П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку - Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово". Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі спілки художників.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою за вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам'яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври "прикрасив" гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка "Українська освіта в шовіністичному зашморгу", редагована В. Чорноволом та   І. Світличним, книжка С. Русової "Мої спомини" та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І. Світличний, А. Горська, М. Горинь, І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін.

З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України, першим в СРСР, у 1965 р. заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху. Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Так, 5 вересня 1965 р. на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" С. Параджанова в кінотеатрі "Україна" пролунали виступи І. Дзюби, В. Чорновола та   В. Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції. Частина провідних діячів культури, серед яких були М. Стельмах,   А. Малишко, Г. Майборода, С Параджанов, молоді письменники  В. Коротич, Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулись із запитами до парторганів про роз'яснення причин арештів. Група художників прохала переглянути справу О. Заливахи, І. Світличного.

У грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об'ємну (понад 200 сторінок) працю "Інтернаціоналізм чи русифікація". Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі. Публіцистичну, культурну, політичну вартість роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація" неможливо переоцінити, ряд її положень актуальні і в наш час. Головна мета, яку поставив перед собою автор книги, - довести владі, що її культурно-національна політика, яка проводиться під гаслами інтер­націоналізму, згубна для українців і на ділі веде до русифікації. І. Дзюба навів численні факти з офіційних джерел і статистики про звуження використання української мови, принизливий стан української освіти, книговидання, преси, театру. Книга Дзюби звучала як звинувачення тоталітарному режимові в нищенні культури, прихованні від народу справжніх національних культурних цінностей, осуд тих, хто стояв біля керма влади, як культурних провінціалів без національної гідності та людської совісті.

Книга І. Дзюби була видана в багатьох країнах світу, та в Україні про неї знало лише декілька сотень людей. Вперше невеликим тиражем вона була надрукована в журналі "Вітчизна" у 1990 р., а окремим виданням вийшла лише у 1998 р. Не маючи серйозних аргументів проти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати його перед народом. Дзюбу після тривалого цькування виключили з членів спілки письменників, позбавивши права на творчість.

Після процесів 1965-1966 рр. влада ще більше посилила тиск на інте­лігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова "Тіні забутих предків", Л. Осики "Камінний хрест" (1968), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як "Київські фрески" С. Пара­джанова, "Криниця для спраглих" Ю. Іллєнка, фільми К. Муратової та ін.

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману О. Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв'язку поколінь, історичної пам'яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим", з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу - культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-і роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство наприкінці 70-х - початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йшла на поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний       В. Земляк за талановитий роман "Лебедина зграя", в наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М. Стельмаха "Чотири броди". У 80-і роки дістають визнання проза А. Дімарова, поезія А. Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Л. Костенко "Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини. На достатньо високому рівні в цей час стояло українське театрально-драматичне, оперне, музично-виконавське мистецтво, розвивалась народна культура та фольклор.

Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники дисиденти. М. Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе "Катастрофічна помилка Маркса", "Шлях до хаосу", роман "Орлова балка". Світу стають відомими написані в неволі геніальні вірші з книги І. Ратушинської "Сірий колір надії", збірка В. Стуса "Зимові дерева", "Палімпсести". Ідею відродження національної культури продовжували відстоювати в своїй публіцистиці Є. Сверстюк, В. Мороз, М. Осадчий, І. Дзюба. Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного розвалу.

Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 80-х років, що була пов'язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Створилися численні неформальні культурологічні об'єднання, серед них - Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, "Товариство Лева" у Львові. У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Згодом подібні об'єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові. У 1989 р. було започатковане Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка.

При активній участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України. За участю рухівців підготовлено документи, що закладали підґрунтя самостійної держави - Закону про мову, Декларації прав національностей, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України. Незаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня 1991 р., визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність.

Розвиток української культури у незалежній Україні.

Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне само відтворення  та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення. Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п'ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури".

Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві - це пам'ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу по реституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдоско­налення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції - тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 р., міжнародний фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс молодих виконавців класичної музики "Володимир Крайнєв запрошує".

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава Візантії". Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття - характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тота­літаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Досягнення і проблеми культури незалежної України

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т.Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І.Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 р., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ ст.

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в Українській РСР". Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67%, російська мова переважає на сході України, в Криму.

У 1999 р. в більш ніж 60% середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.

Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет ім. Тараса Шевченка, Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).

Попри фінансові та ін. труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах “Морський старт”, “Глобалстар”. А також у космічних програмах “Спектр”,“Марс-96”, “Шатл-97”, “Океан”, “Природа”. Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992-1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтеліґенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А.Солов'яненка, художнім керівником якого є В.Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні і міжнародні фестивалі.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий “третій” – на відміну від перших двох – державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1 січня 2000 р. діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів. З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, ієговісти тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності

Фактор національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. В цей період було досягнуто значних успіхів в поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну "ікону" нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося "білими плямами". Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма "Повернуті імена" інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної Академії наук, Українського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в результаті яких "пригадано" імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, у інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційно-самодіяльно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність "Товариства шанувальників української мови" та "Просвіти" — не тільки з виконання Закону про мови, але й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Виникаючі партії різного спрямування починають в своїх програмах все більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної Академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Опрацьовано декілька концепцій розвитку української культури за участю відомих вчених Г.Д. Вервеса, І.М. Дзюби, М.І. Гончаренка, М.В. Поповича, П.П. Толочка та інших.

У той же час зростають вимоги до національної культури, до більш ширшого розкриття спектру її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне зайняти гідне місце в світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М.В. Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати провідні загальнолюдські проблеми, що зачіпають корінні запити людського буття, які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і виражають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, вчених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, всі елементи якої міцно пов'язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв'язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т.ін.; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття в світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектору потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (2,8 бали за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Базовою основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що переважна більшість громадян України (77,5%) визначались у своїй потребі знань щодо культури власної нації. У той же час потребу "в знаннях з історії та національних особливостей української культури", які складають "ядро", основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — "загальною мірою", бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури виступають засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян суттєвим здобутком національної культури останніх років вважає, насамперед "зрушення в оволодінні громадянами державною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Переважна більшість вважає, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати вивчення разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало "шароварщини"), а ставить на одне із головних місць в її опануванні якісний рівень ("відродження української культури в її кращих класичних зразках").

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу займають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. В її якісне "ядро" переважна більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює в свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації все зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше місця в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між Східним та Західним регіонами України, які часто мають принциповий характер і які є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями релігійність зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху значні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами не тільки в умонастроях суспільства, хоч період "культурних революцій" уже пройшов. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій усіх націй і народів української держави, формують їх потреби в прекрасному.

Важливими складовими національної культури є всі сфери національного буття (господарське життя, військова справа, політика, побут, повсякденне спілкування тощо) і насамперед наука. У ці роки відбувалось осмислення української науки як цілісності та "українськості" української науки як національної. Усвідомлення сучасниками доволі, здавалось би, простої істини, що джерелом й ініціатором розвитку національної української ідеї і національної самосвідомості є інтелігенція (як гуманітарна так і природничо-технічна), не тільки надавало нового імпульсу її діяльності тепер, але й сприяло постановці важливої проблеми осягнення в усій повноті ролі національної інтелігенції, її покликання і відповідальності перед народом за характер тих змін, що відбуваються в суспільстві

 ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця ХХ ст.) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї - завдання не тільки економіки, але й культури.