Лекція № 9. Українська еміграція в Пн. Та Пд. Америці та Євразії.

1.     Українці в США.

2.     Укранці в Канаді.

3.     Українці  в Бразилії.

4.     Українці в Росії та Казахстані.

1. Перші поселенці в США з України припадають на кін. XIX ст. Це штат Джемстаун у Вірджинії. Ще на початку XIX ст.. українці разом з російськими колонізаторами селили територію  США і Канади, особливо Аляску. Першим носієм української свідомості у США вважають Агапія Гончаренка – православного священника з Київщини, який був особисто знайомий з Тарасом Шевченком. У 1867 – 1872 рр. він редагував виникли російські колонії на Алясці та в Каліфорнії, українці — й, зокрема, коза­ки — були серед їхніх перших поселенців. Проте традиційно вважається, що пер­шим носієм української національної свідомості в Америці був Агапій Гончаренко — православний священик із Київської губернії, що був особисто знайомий із Тарасом Шевченком і дотримувався революційних поглядів. У 1867—1872 рр. ця непересіч­на людина редагувала «Вісник Аляски» — перший американський часопис, що містив певні відомості про Україну та ЇЇ жителів. Із часом Гончаренко став досить поміт­ною фігурою в Каліфорнії, де на початку XX ст. намагався створити українську соціалістичну колонію. Не менш яскравою особистістю був Микола Судзіловський-Рассел, киянин, лікар за фахом і революціонер за переконаннями, що оселився в Каліфорнії у 1880-х роках, а потім переїхав на Гаваї, де очолив місцевий сенат. Він також активно сприяв переселенню українців на їхню нову батьківщину.

Втім, українці, що почали масово іммігрувати до Сполучених Штатів, суттєво відрізнялися від своїх колоритних попередників. Це були переважно селяни-трударі з малорозвинених західноукраїнських земель — Закарпаття та Лемківщини. Чутки про існування за морем напівміфічної землі,' де можна заробити в десять-двадцять разів більше, ніж звичайно, дійшли до лемків та закарпатців від їхніх су­сідів — словаків, поляків та угорців. У 1877 р. виникла можливість перевірити ці чут­ки. Пенсільванська вугільна компанія, зіткнувшися з робітничими страйками, ви­рішила використати як штрейкбрехерів дешеву робочу силу з найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Коли агенти компанії запропонували молодим лемкам і закарпатцям підйомні (з подальшим утриманням цієї суми грошей з їхніх заробіт­ків), знайшлося чимало охочих. А після того як вони повернулися до своїх рідних сіл із добрими новинами (які до того ж поширювали, перебільшуючи, агенти паро­плавних компаній) і небаченими досі грошима, виїзд до Америки швидко став набу­вати масового характеру.

Люди, що в незчисленному потоці емігрантів прибували до Сполучених Штатів, подолавши довгий виснажливий шлях, незабаром усвідомлювали, що в цій країні — країні багатих можливостей — треба працювати не покладаючи рук. Спочатку біль­шість новоприбулих знаходила роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах Пенсільванії, й цей регіон став осереддям перших українських іммігрантів. Інші влаштовувалися на заводах у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектікуті, Огайо та Іллінойсі.

Спочатку було важко: прибульці зіткнулися з чужою землею й незнайомою мовою: вони потрапили у вир міського життя, де їх оточувала незнайома техніка. Напередодні першої світової війни середній заробіток фабричного робітника чи шахтаря становив 1—2 долари за дев'яти-десятигодинний робочий день. Мешкали вони здебільшого у переповнених бараках чи мебльованих кімнатах. Прагнучи повер­нутися додому, як тільки пощастить зібрати кілька сотень доларів, перші іммігранти жили вкрай убого, витрачаючи мізерні кошти на їжу, одяг та ін. Щоправда, багатьох притягала корчма. Українські іммігранти являли собою економічно самостійний та законопослушний прошарок населення: серед них значно меншою, ніж серед інших груп іммігрантів, була кількість людей, що потребували фінансової підтримки від держави (0,04 %), і правопорушників (0,92 %). У цей же час 4 % ірландських, 1,8 % німецьких та 1 % польських іммігрантів були карними злочинцями.

Тимчасовий характер перебування перших українських іммігрантів у Сполуче­них Штатах безпосередньо відбився на їхньому ставленні до американського суспіль­ства: вони не вивчали англійської мови, мало контактували з американцями, нехту­вали американським громадянством. Мало хто цікавився американською політикою, їхні життєві плани залишалися сфокусованими на поверненні додому. Та із зростан­ням масштабів імміграції й тут сталися певні зміни. Дедалі більше новоприбулих вирішували залишитися у Сполучених Штатах. Зростала еміграція жінок-українок, хоча, наприклад, у 1905 р. вони складали лише 25—30 % загального числа іммігран­тів. Вони здебільшого працювали служницями, найчастіше — в українських та польських євреїв. З часом багато з них стали швачками на фабриках. А з утворен­ням у Сполучених Штатах українських сімей і з приїздом жінок і дітей до своїх чо­ловіків та батьків почався розквіт українських громад в імміграції.

Щоб обслуговувати їх, найбільш підприємливі з іммігрантів розпочинали власний бізнес як господарі мебльованих кімнат, бакалійних і м'ясних крамниць. Утім, най­більше прибутку давало корчмарство; корчмарі, як правило, були найбагатшими й найвпливовішими членами громад. Однак у цілому українські іммігранти з усіх засо­бів заробітку віддавали перевагу фізичній праці. Це й не дивно — адже більшість з них не мала ніякої фахової підготовки. Так, у рекордному за масштабами іммігра­ції 1905 р., коли до Сполучених Штатів прибули 14 500 українців, тільки сім із них мали вищу освіту (в тому числі чотири — духовну), 200 були кваліфікованими ро­бітниками чи ремісниками, а решту складали селяни та некваліфіковані робітники. З них лише одиниці зайнялися фермерством — адже воно вимагає тривалих зу­силь і великих капіталовкладень. Серед фермерів переважали штундисти (різновид протестантів), які у 1890-х роках прибули зі Східної України й оселилися у Вірджінії та Північній Дакоті.

Дуже важко встановити чисельність українців-іммігрантів, що мешкали у Спо­лучених Штатах напередодні першої світової війни. На перешкоді стає той факт, що деякі з іммігрантів часто навідувалися на свою стару батьківщину. Чимало українців були малограмотними й не мали виразної національної свідомості, а тому й фіксува­лися американськими імміграційними службами як угорці чи австрійці — відповідно до того, звідки вони прибули. Деякі видавали себе за представників споріднених на­ціональних груп, наприклад, за словаків. А через те, що традиційною для західних українців була назва «русини», багатьох із них в Америці вважали росіянами. Як би там не було, більшість дослідників схиляється до думки, що у 1914 р. чисельність українців у Сполучених Штатах досягала 250—300 тис. чоловік. Майже половину з них становили закарпатці та лемки, що почали іммігрувати у 1880—1890-х роках; друга половина складалася здебільшого з галичан, масовий виїзд котрих почався наприкінці XIX ст. Загалом українці складали крихітну частку майже 25-мільйонно-го потоку іммігрантів, які прибули до Сполучених Штатів у 1861 —1914 рр.

Іммігрантські інституції та організації. В українському селі центром духовного та суспільного життя завжди була церква. Всі важливі події в житті селянина — хрести­ни, весілля, похорони й більшість свят — були пов'язані з релігією. Прибувши до Сполучених Штатів, українці болісно відчували відсутність церкви, без якої життя здавалося їм беззмістовним, монотонним. Тож закономірно, що першими фор­мами громадського життя, що виникли в імміграції, були церкви та парафії.

У 1884 р. Іван Волянський, енергійний священик із Галичини, прибув до Пен­сільванії, щоби підтримати братів у вірі. Протягом року він збудував у місті Ше-нандоу першу в Америці українську церкву. За його допомогою були створені також кілька інших парафій у Центральній Пенсільванії. Незабаром до Волянського приєд­налися священники з Галичини й пізніше із Закарпаття. Наприкінці XIX— на по­чатку XX ст. розбудова церков та утворення парафій набули в іммігрантських громадах масового характеру. В 1907 р. наявність швидко зростаючої кількості греко-католицьких парафій змусила Ватікан створити греко-католицьку єпархію (діоцезу) у Філадельфії, призначивши першим єпископом галицького ченця Сотера Ортинського. До 1913 р. в греко-католицькій діоцезі налічувалося 152 парафії, 154 священики та близько 500 тис. парафіян.

Церкви були не тільки осередком громадського життя, а й ставали ареною гост­рих конфліктів, що виникали у нових умовах. Для іммігрантів першої хвилі церковна політика була по суті єдиною формою політики, що мала певну вагу в їхніх очах. Зокрема, перед призначенням Ортинського особливо загострилися стосунки між греко-католицькими іммігрантами та римо-католицькою ієрархією, переважно ір­ландською за походженням. Не розуміючи специфіки греко-католицької обрядо­вості та згорда ставлячись до вихідців зі Східної Європи, римо-католицькі єпископи значно ускладнювали релігійне життя. Зі свого боку, греко-католицькі парафії часто відмовлялися підпорядковувати свої новозбудовані церкви «іноземним» єпископам. Наслідком цього були судові тяжби, зіткнення парафіян із поліцією, місцеві завору­шення та наростання ворожості з обох боків.

Греко-католицькі священики, що прибували до Сполучених Штатів разом зі своїми родинами, мали додаткові причини для зіткнень із римо-католицькою ієрар­хією. Оскільки римо-католицьким священикам, на відміну від греко-католицьких, не дозволялося одружуватися, римо-католицькі єпископи не визнавали правомоч­ними одружених священиків із Закарпаття та Галичини. Як свідчить випадок із Олексієм Тофом, складне питання про безшлюбність (целібат) невдовзі безпосе­редньо відбилося на долі католицизму в Америці.

Професор богослов'я із Закарпаття, священник, удовець, Тоф у 1889 р. прибув до Міннеаполіса, щоб стати пастором у місцевій греко-католицькій парафії. Та оскільки він раніше був одружений, римо-католицький архієпископ відлучив його від церкви. Зваживши на те, що давні візантійські традиції цієї конфесії, визнані Римом, були зневажені, Тоф і 365 його парафіян у 1891 р. зробили рішучий крок — перейшли у православ'я. Протягом наступних десятиліть десятки тисяч лемків, закарпатців та галичан, заохочені російською православною місією в Америці, стали православ­ними. До 1914 р. вони складали переважну більшість православних у Сполучених Штатах, а Олексій Тоф зажив слави як «батько православ'я» в цій країні.

Масовий перехід у православ'я з національної точки зору мав суттєві наслідки для українсько-русинських іммігрантів. Адже багато з них були прибульцями з найменш розвинутих, окраїнних районів України (зокрема, із Закарпаття) і не мали виразної української національної свідомості. Духовенство в імміграції, як і на батьківщині, сповідувало здебільшого русофільські ідеї. Відтак, із переходом малограмотних русинів під духовну владу Російської православної церкви у США православним священикам не важко було переконати їх у тому, що вони — росіяни. Не дивно, що й сьогодні, в період загострення інтересу до питань національного походження, американізовані нащадки цих псевдоросіян губляться, шукаючи відповідь на запи­тання, чому їхнє «російське коріння» сягає українських земель.

Галицько-закарпатський розкол. Інший церковний конфлікт виник на терені галицько-закарпатських протиріч. Закарпаття, яке до 1918 р. перебувало у складі Угорщини, майже не підпадало під вплив українського національного руху, що ши­рився на Галичині. Спочатку іммігранти, котрі приїздили із Закарпаття й згодом із Галичини, створювали єдині громади та церкви, маючи спільну мову, народні звичаї, греко-католицьку обрядовість та історичну назву — «русини». Однак поступово серед духовенства виникли суперечності.

Спочатку їх спричинила боротьба за більш прибуткові парафії. Далі: призначення галичанина Ортинського єпископом обурило духовенство із Закарпаття, і воно роз­горнуло ворожу кампанію проти нього та галичан узагалі. Прагнучи відштовхнути від Ортинського своїх парафіян, закарпатське духовенство акцентувало увагу на від­мінностях, що існували між закарпатцями та галичанами. Оскільки суперниками закарпатців були національне свідомі українці, перші обрали за головний об'єкт своїх наскоків український національний рух. Ортинського та усіх галичан звинува­тили у тому, що вони приділяють більше уваги національному питанню, ніж релігії. Вони були затавровані як зрадники русинських традицій, бо визнавали етнічну назву «українці». Більше того: консервативне закарпатське духовенство перекону­вало своїх парафіян у тому, що галицькі священики, які здебільшого брали активну участь у суспільному житті, є безбожниками й соціалістами-радикалами.

Із свого боку, галицьке духовенство ганьбило закарпатських суперників як угро-фінів, більше схильних до оборони інтересів Угорщини, ніж власного народу. Слід мати на увазі, що закарпатські священики розмовляли переважно угорською мо­вою — як удома, так і в церкві. Дехто навіть після від'їзду до Сполучених Штатів продовжував отримувати гроші від будапештського уряду. Багато хто відкрито допо­магав угорському урядові у тому, щоб запобігти поширенню української національ­ної свідомості між закарпатцями-іммігрантами. У Сполучених Штатах, як і на бать­ківщині, це робилося шляхом пропаганди теорії, нібито русини становлять окрему національність і не мають нічого спільного зі своїми галицькими співвітчизниками.

Відсутність власного єпископа змусила закарпатське духовенство звернутися до Ватікану з вимогою про створення ще одної греко-католицької діоцези, посилаючись на небезпеку, яка йому загрожує: перебуваючи в єдиній з галицькими українцями церковній організації, перетворитися на «рабів українізму». Намагаючись припинити цю ворожнечу, Ватікан пішов назустріч вимогам закарпатців. У 1916 р. була ство­рена окрема діоцеза з центром у Піттсбурзі, що згодом дістала назву Візантійської русинської католицької церкви. У 1924 р. вона охоплювала 155 церков, 129 свяще­ників та близько 290 тис. парафіян. Тим часом первісна Філадельфійська діоцеза перетворилась на осередок Української католицької церкви, що налічувала 144 церкви, 129 священиків і близько 240 тис. парафіян. Таким чином, закарпатсько-га­лицький розкол набув інституційного оформлення.

Ще протягом десятиліть після цього розриву закарпатська церква вагалася у визначенні своєї національної орієнтації. Так і не вирішивши це питання, вона визна­ла за краще взагалі обминути його. Й сьогодні вона уникає національних характе­ристик і визначає своїх послідовників передусім як греко-католиків. Та відгомін за-карпатсько-галицького конфлікту кінця XIX — початку XX ст. відчувається й тепер: хоча сучасні закарпатці вважають себе українцями, їхні далекі родичі у Сполучених Штатах і досі дотримуються думки, що вони є «будь-ким, тільки не українцями». Внаслідок усіх цих релігійних конфліктів близько 20 % іммігрантів першої хвилі із Західної України вважали себе православними «росіянами», 40 % — русинами й греко-католиками (чи візантіно-католиками), а решта — українськими греко-като­ликами.

Братства. Після створення власних церковних організацій українські іммігранти почали шукати шляхи колективного вирішення своїх невідкладних практичних про­блем. Серед них перше місце посідало гарантування хоча б мінімального соціально-економічного захисту. Праця на шахтах і фабриках була виснажливою й небезпеч­ною, робочий день — дуже довгим, а платня, за американськими стандартами,— низькою. Зрозуміло, що травматизм, нещасні випадки на виробництві, тяжкі про­фесійні захворювання були у цей час типовими явищами. Більше того — не існувало ніякої громадської чи державної допомоги для тих, хто втратив працездатність, або для їхніх сімей. Через це у різних іммігрантських групах почали стихійно виникати каси взаємодопомоги, товариства та братства.

За невеликі щомісячні внески ці асоціації страхували на випадок хвороби, втрати працездатності чи смерті. З часом, зростаючи чисельно й міцніючи фінансово, такі організації починали опікуватися також освітніми й культурними потребами своїх членів. Іммігранти тяжіли до братських організацій не тільки з економічних причин: адже тут збиралися «свої люди» й спілкувалися рідною мовою. На відміну від церков, братські організації не сягали корінням далекої батьківщини; їх виникнення спри­чинили умови життя, з якими іммігранти зіткнулися у США.

У 1885 р. преподобний отець Волянський організував перше в Америці Україн­ське братське товариство взаємодопомоги. Складаючись із кількох десятків членів,
воно мало своєю головною метою компенсацію похоронних витрат їхнім родинам. Коли Волянський повернувся до Галичини, братство розпалося. Згодом аналогічні товариства почали виникати у Пенсільванії. У 1892 р. була створена Спілка греко-
католицьких русинських братств, що з часом набула авторитету. Однак уже не­вдовзі   вона перейшла під контроль проугорського закарпатського духовенства і зай­няла ворожу позицію щодо національне свідомих українців.

Ідею відновлення Українського братського товариства взаємодопомоги висунула група з восьми молодих енергійних священиків — емігрантів з Галичини, відома як «Американський гурток». Ця група, сповнена духом активності галицької інтеліген­ції, очолила боротьбу греко-католицької церкви за свою автономію. Двоє з її чле­нів — Іван Константинович та Григорій Грушка — 1894 р. заснували у Джерсі-Сіті товариство взаємодопомоги — Руський народний союз (із 1915 р.— Українська національна асоціація). Налічуючи майже 85 тис. членів, сьогодні вона є найбіль­шою й найбагатшою українською громадською організацією, за межами України.

У роки першої світової війни стало цілком очевидним, що іммігранти перетвори­лися на певну політичну силу. У 1914 р. дві провідні іммігрантські організації — Фе­дерація українців Сполучених Штатів та Український альянс Америки — зібрали значні суми грошей для українців, витіснених війною з рідних земель. Пізніше, 1919 р., Український національний комітет у тісній взаємодії з представниками різ­них українських урядів працював над публікацією англомовних матеріалів з україн­ського питання. Він також намагався переконати Білий дім та конгрес США визнати незалежність України.

Еміграція до Бразілії. Для західних українців, що покидали свою батьківщину у пошуках землі, найбільш привабливою країною з самого початку здавалася Бра-зілія. У 1895 р., коли агенти італійських пароплавних компаній з'явилися в Галичині, розповідаючи про дешеву й родючу землю в Бразілії, почалася справжня «бразільська лихоманка». Понад 15 тис. зубожілих селян, які практично не мали уявлення, де саме знаходиться ота Бразілія, поїхали до цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему вони отримали клапті нерозчищеного лісу у штаті Парана, біля міста Пру-дентополіса.

Кинуті напризволяще, опинившись у незвичних кліматичних умовах, зіткнувшись із ворожістю індійців і, нарешті, не маючи медичної допомоги, вони найчастіше ги­нули незабаром після приїзду. Деякі поверталися на батьківщину. Ті, що залиши­лися, жили сам-на-сам із джунглями. Однак попри всі труднощі мрія про дешеву землю продовжувала вабити галичан. Напередодні першої світової війни десь 15— 20 тис. українців прибули до Парани. Та коли поширилися чутки про сприятливі­ші умови життя в Сполучених Штатах і Канаді, потік емігрантів до Бразілії став рід­шати. У міжвоєнний період сюди прибуло тільки 9 тис. українців, переважно з Во­лині. Після другої світової війни до них приєдналися ще 7 тис. чоловік. Багато хто з них пізніше перебрався до Північної Америки. Нині чисельність українців у Бра­зілії становить близько 150 тис. З них майже 80 % проживає компактною масою у Парані, в районі, відомому як «Бразільська Україна». Місто Прудентополіс є осе­редком українського життя у цій країні. Найвпливовішою українською інституцією тут є Українська католицька церква, що включає 17 парафій і 52 священиків.

Останнім часом представники цієї етнічної меншості дедалі частіше, здобувши спеціальну освіту, стають бізнесменами, викладачами. Але більшість усе ж таки, як і раніше, складають бідняки-селяни, що за способом життя нагадують своїх предків. Ця консервативність помітно відрізняє їх від інших українських громад за кордоном. Обробляючи малородючі землі, не маючи значних прибутків, живучи у малороз-винутих віддалених регіонах, українські селяни не мають нічого спільного з новітні­ми галузями бразильської економіки. Й хоч понад 90 % із них народилися у Бразілії, вони, майже не контактуючи з неукраїнцями, зберегли свою рідну мову. Багато в чому їхні сільські громади майже не відрізняються від тих, що існували в Галичині у XIX ст.

2. Еміграція до Канади. Якщо Бразілія принесла тільки розчарування, то Канада (звичайно, не одразу, а після чималих зусиль) виправдала сподівання українських емігрантів. У її широких преріях знайшли собі місце селяни, котрі в пошуках землі емігрували з Галичини та Буковини. Першими українськими емігрантами в Канаді традиційно вважаються Іван Пилипів і Василь Єленяк. Вони удвох прибули до Захід­ної Канади у 1891 р. і вподобали цей край. Повернувшись до Галичини, Пилипів переконав шість сімей із свого рідного села Небилів переселитися до Канади. У 1892 р. «небилівська група» заснувала перше постійне українське поселення у Канаді в міс­цевості Една-Стар біля Едмонтона (провінція Альберта).

Але особою, чиїми зусиллями еміграція до Канади набула характеру масового руху, був Йосип Олеськів. Професор-аграрник і водночас народник, що прагнув по­ліпшити життя селянства, він у 1895 р. приїхав до Канади, аби тверезо оцінити міс­цеві умови. Вражений можливостями, які відкривалися перед селянами у Західній Канаді, Олеськів надрукував цілу низку брошур, де відраджував емігрувати до Бра­зілії й закликав заселяти Канаду. У своїй діяльності Олеськів спирався на підтримку канадського уряду. Міністр внутрішніх справ Кліффорд Сіфтон був просто враже­ний наполегливістю українців у освоєнні диких прерій: «Я вважаю, що кремезний селянин у баранячому кожушку, предки якого протягом століть займалися сіль­ським господарством, з міцною жінкою і півдюжиною дітей — це саме те, що нам треба». З часом листи, що почали надходити з Канади, в яких життя малювалося лише у рожевих тонах, та заклики агентів пароплавних компаній стали відігравати неабияку роль у заселенні канадських прерій.

Перед першою світовою війною близько 170 тис. українців прибули до Канади, З них майже 85 % оселилися в преріях. Ті з українців, хто віддавав перевагу містам, як правило, їхали до Вінніпега, котрий став провідним центром україно-канадського суспільного життя. Якщо ж узяти до уваги, що загальна чисельність населення За­хідної Канади у 1896 р. становила лише 200 тис., то стає зрозумілим величезний вплив іммігрантів на долю цього регіону. І якби еміграція українців не була перервана війною, він міг би стати в основному українським.

Релігійні питання. Як і скрізь, на канадській землі церкви були першими й найміцнішими інституціями, що їх створили іммігранти. У Канаді, як і в Сполучених Штатах, їх виникнення супроводжувалося гострими конфліктами. Не маючи влас­них греко-католицьких священиків, новоприбульці звернулися по допомогу до своїх духовних   братів   у   Сполучених   Штатах.   1897   р.,   у   відповідь   на   їхнє   звернення, преподобний Нестор Дмитрів прибув із Пенсільванії, щоб познайомитися з піонерами прерій та відслужити першу греко-католицьку месу на канадській землі. Протягом наступних років деякі інші українські священики з Пенсільванії робили аналогічні візити. Однак ці тимчасові заходи не могли забезпечити іммігрантам на­лежного духовного керівництва та замінити церковну організацію.

Зі свого боку, місцеве римо-католицьке духовенство, що складалося переважно із франко-канадців, робило спроби підкорити новоприбулих своїй юрисдикції. Однак протести іммігрантів поклали цьому край. Пізніше римо-католицькі ієрархи проде­монстрували значно більшу толерантність щодо греко-католиків, ніж ірландські єпископи у Сполучених Штатах. Однак це ще не вирішувало усіх проблем. Головною з них була відсутність священиків. З огляду на те, що папський едикт 1894 р. забо­роняв одруженим греко-католицьким священикам служити в Північній Америці, а нечисленні галицькі священики, що додержувалися целібату, як правило, виїздили до США та Бразілії, українці в Канаді не розраховували на свою батьківщину у по­шуках духовних осіб. Аби розв'язати цю дилему, французьким та бельгійським свя­щеникам, що визнавали греко-католицьку обрядовість, було доручено працювати серед іммігрантів.

Але ці заходи також не задовольняли українців, їм важко було спілкуватися зі священиками неукраїнського походження; не вщухали суперечки навколо питання про целібат; у ряді випадків іммігранти не бажали підпорядковувати свої церкви ри-мо-католицьким єпископам. Багато хто, пройнявшись духом Нового Світу, взагалі хотів уникнути будь-якого зовнішнього впливу.

У 1903 р. із Сполучених Штатів до Вінніпега прибув єпископ Серафим — росій­ський православний священик із досить темним минулим. Підтриманий групою радикально настроєної інтелігенції, що прагнула створити українську церкву, незалежну як від римського католицизму, так і від російського православ'я, він заснував так звану Незалежну грецьку церкву. Його розв'язання проблеми нестачі духовенства було простим, хоч, із канонічного боку, сумнівним: він призначив священиками нової церкви освічених і напівосвічених громадських лідерів. Вони поширювали у країні новий різновид православ'я, котре не визнавало влади жодного патріарха і впровад­жувало громадський контроль над власністю церкви. Іммігранти охоче підтримали ці ідеї — вже через два роки серед прихильників нової церкви було понад 60 тис. чо­ловік. Однак успіх нового вчення був тимчасовим, і вже через кілька років церковна організація Серафима розпалася.

Небезпека перетворення віруючих у Канаді на адептів нової форми православ'я непокоїла греко-католицьку церкву. У 1910 р. митрополит Андрей Шептицький, го­лова греко-католицької церкви в Галичині, відвідав україно-канадські громади з ду­ховною місією. Кілька років по тому він переконав ченців одного з бельгійських ор­денів розгорнути діяльність у Галичині (з урахуванням специфіки греко-католицької обрядовості). Деякі члени цього ордену й стали згодом місіонерами в україно-канад-ських громадах. На прохання Шептицького у 1912 р. Ватікан призначив Микиту Буд­ку першим греко-католицьким єпископом у Канаді. На відміну від Ортинського у США, Будка з самого початку дістав у Канаді широку підтримку. Кількість греко-католицьких церков, парафій та шкіл почала швидко зростати. У 1931 р. близько 58 % українців у Канаді належали до греко-католицької церкви, яка об'єднувала 100 священиків і 350 парафій. Але якщо зважити на той факт, що з самого початку майже 80 % іммігрантів були греко-католиками, стає очевидним, що церква, керо­вана Будкою, зазнала серйозних втрат.

Багато з тих, хто зрікся греко-католицизму, визнав духовну владу Української православної церкви, яка виникла у 1918 р. Серед її прихильників були представники різних конфесій та різних соціальних прошарків: молода україно-канадська інтелі­генція (переважно двомовні вчителі), що відвернулася від антиклерикалізму Га­лицької радикальної партії; православні буковинці; колишні члени церковної органі­зації Серафима. Українська православна церква в Канаді, орієнтована ща збережен­ня українських церковних традицій, швидко набувала популярності. Так, якщо на початку масової імміграції лише 15 % українців були православними, то у 1931 р. понад 24 % іммігрантів належали до Української православної церкви. Значних успіхів досягла й пресвітеріанська церква, котрій удалося навернути до своєї віри велику кількість іммігрантів.

Громадські організації. І церкви, і перші громадські організації іммігрантів були перенесені ними на новий грунт із батьківщини. Як і в галицьких та буковин­ських селах, у канадських преріях виникли осередки «Просвіти», читальні, народ­ні доми. У 1925 р. в Канаді існувало близько 250 таких культурно-освітніх установ.

Що ж стосується освіти як такої, то у цьому відношенні україно-канадці мали помітні переваги над усіма іншими українцями-іммігрантами. Оскільки їхні сільські громади були повністю або переважно українськими, їм було дозволено створити власну двомовну шкільну систему. У 1916 р. існувало вже майже 400 україно-канадських шкільних округів, розташованих переважно у провінції Манітоба. Щоб забез­печити їх учителями, адміністрація Манітоби у 1907 р. відкрила у Вінніпезі Русин­ську навчальну школу. Вільно володіючи обома мовами — українською та англій­ською, випускники цієї школи являли собою новий тип україно-канадського громад­ського лідера.

Та перша світова війна й наростання націоналістичної істерії в Канаді поклали край існуванню двомовної шкільної системи. Однак іммігранти, як і раніше, бажали, щоб їхні діти не тільки діставали англомовну освіту, а й вивчали рідну мову. Цій меті, зокрема, слугували приватні греко-католицькі школи, засновані отцями-василіянами. Зростала й кількість парафіяльних «рідних шкіл». Проте антиклерикальне настроєна інтелігенція шукала інших рішень проблеми. У 1916 р. було засновано Могилянський Український інститут у Саскатуні. Фактично він являв собою бурсу, що забезпечувала сільській молоді, котра приїздила у місто для завершення своєї освіти, суто українське культурне середовище: тут викладалися українська мова, літе­ратура, історія. Аналогічні заклади виникли також у Вінніпезі, Едмонтоні й Торонто, їхні вихованці також поповнили ряди україно-канадських політичних та культурних діячів.

Хоча перед першою світовою війною українці в Канаді були переважно простими селянами-фермерами, серед них почали з'являтися ознаки зростання політичної свідомості. Деякі форми політичної активності були подібними до тих, що набирали силу на батьківщині. У 1907 р. видатні україно-канадські політичні діячі Кирило Геник-Березовський, Іван Бодруг, Іван Негрич, Мирослав Стечишин, Тарас Ферлей, близькі за своїми переконаннями до Галицької радикальної партії, заснували Україн­ський соціалістичний союз. Українці не стояли осторонь і політичного життя самої Канади. Вже у 1902 р. ряд українців було обрано до муніципальних установ, а в 1913 р. Андрій Шандро посів-місце в парламенті провінції Альберта.

Канадські політичні оглядачі з певною тривогою констатували: «Цілком очевид­ним є той факт, що русини набирають силу в своїх округах». Зрозуміло, що українці вважали себе невід'ємною частиною канадського суспільства, але ці ілюзії розвіяли­ся з початком першої світової війни: ті з іммігрантів, хто ще мав австрійські паспор­ти, загальним числом близько 6 тис., як піддані ворожої держави були інтерновані до кінця війни.

Друга хвиля: іммігранти та емігранти у міжвоєнний період

Українська еміграція на Захід тривала і в міжвоєнний період, хоча суттєво від­різнялася від довоєнної. По-перше, різко зменшилася кількість іммігрантів. Перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис. українців; у міжвоєнний період ця цифра впала до 200 тис.: давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді.

Істотно змінився й напрям імміграційних потоків. Як і раніше, іммігрантів вабила Канада. Але внаслідок погіршення економічної кон'юнктури у сільськогосподарсько­му виробництві та змін в імміграційній політиці кількість прибульців у міжвоєнний період зменшилася до 70 тис. Іммігранти охоче селилися у містах — Вінніпезі, Торонто, Монреалі, а не на заході, у преріях, як раніше. Ще істотніше змінилася ситуація у Сполучених Штатах. За років Великої депресії тут було вжито заходів, щоб обмежити імміграцію. Внаслідок цього у міжвоєнний період до США переї­хали тільки близько 10 тис. українців — мізерна частка від тих сотень тисяч, що осе­лилися у країні перед 1914 р.

Хоч у багатьох країнах більше не було потреби в дешевій робочій силі, деяким усе ж таки вона ставала у пригоді. Південна Африка й Аргентіна відчинили двері ім­мігрантам, прагнучи заселити свої широкі простори й забезпечити робітниками фаб­рики та шахти. Сюди емігрувало близько 40 тис, українців. 30—40 тис. жителів За­хідної України переїхали до Франції, де знайшли собі роботу на півночі, в районі Меца.

Політизація українців за кордоном. Події 1917—1920 рр. на Україні викликали інтерес до питань її політичного розвитку навіть у тих, хто емігрував з економічних міркувань. Цей інтерес значно посилився у 1920-х роках, коли іммігрантські гро­мади почали поповнюватися новими, ідейно переконаними членами. Скрізь, де жи­ли українці, виникали різноманітні політичні організації. Незабаром ідеологічна бо­ротьба почала відтісняти на другий план релігійні проблеми, що до цього були яблу­ком розбрату серед іммігрантів.

Першими створили свої організації соціалісти. Як ми вже знаємо, ще 1907 р. ук­раїнська марксистська група виникла у Канаді. Цього ж року соціалістичний клуб «Гайдамаки» з'явився у Нью-Йорку. Його члени проголоиіували метою своєї діяль­ності збільшення заробітної плати та поліпшення умов праці трудящих, захист еко­номічних інтересів фермерів. У цій групі знайшли собі місце й ті, хто був незадово-лений впливовістю українського духовенства в емігрантських громадах.

Після першої світової війни майже тисяча українців, натхнених процесами ук­раїнізації та загального оновлення в Радянській Україні й розчарованих депресією на Заході, вступили до Комуністичної партії Канади, склавши третину загальної кількості її членів. У 1918 р. прокомуністично настроєні українці, які прагнули суто національної організації, створили Українську робітничу асоціацію, котра протягом кількох десятиліть була найбільшою організацією такого типу в Канаді. Асоціація, що вирізнялася активністю й чіткою організацією, зосереджувала свої зусилля на культурно-освітній роботі та ідеологічній пропаганді. У 1939 р. вона налічувала по­над 10 тис. членів. І хоча прокомуністи складали не більше 5 % україно-канадців, їхній вплив на іммігрантські громади був досить значним.

Наприкінці 1920-х років почали з'являтися націоналістичні організації. Склада­ючись головним чином з емігрантів другої хвилі, вони були відверто антикомуністичними й мали своєю метою незалежність України. Чи не першими створили свою організацію прихильники гетьмана Скоропадського. Плекаючи мрії про монархічну майбутність України та прагнучи відродити дух козацької звитяги, вони створили у 1924 р. ряд малочисельних, але високодисциплінованих січових організацій у містах Канади та США. їхні члени, вдягнуті у вишукану уніформу, часто брали участь у вій­ськових маневрах, а деякі курені навіть мали власні аероплани. Консерватизм цих монархістів імпонував українському католицькому духовенству, яке активно їх під­тримувало.

Однак найбільший вплив на українців за кордоном мали націоналістичні ідеї, що їх сповідували організації гатунку ОУН. З ініціативи Коновальця прооунівські орга­нізації, котрі, як правило, складалися з іммігрантів першої та другої хвиль, виникли в усіх українських громадах на Заході. Зокрема, наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років у Канаді з'явилося Українське національне об'єднання (УНО), а в Спо­лучених Штатах — Організація державного відродження України (ОДВУ). Анало­гічні організації виникли в Аргентіні та Франції, їхні члени пропагували ультрана-ціоналізм, виступали проти пригноблення українців польським та радянським уря­дами, збирали кошти для ОУН. Значна кількість українських громадських лідерів у міжвоєнний період належала до тієї чи іншої націоналістичної організації або симпатизувала їй.

                               Третя хвиля: друга світова війна

та «переміщені особи»

Після закінчення другої світової війни на території Німеччини та Австрії пере­бувало понад 16 млн іноземців — робітників, в'язнів, біженців. Із них близько 2,3 млн були українцями, серед яких переважали «остарбайтери» — хлопці й дівчата з Ра­дянської України, силою відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої при­низливої праці в Німеччині. Після припинення воєнних дій з Радянського Союзу сюди були виряджені репатріаційні групи з офіцерів та агітаторів, котрі будь-якою ціною повинні були переконати радянських громадян повернутися додому. Про­тягом процесу репатріації більшість остарбайтерів добровільно чи з примусу по­вернулися до СРСР. Проте близько 210 тис. українців рішуче відмовилися це зро­бити. Понад 2,5 млн колишніх жителів Європейської частини СРСР також не повер­нулися на батьківщину. Ця категорія людей відома як «переміщені особи».

У 1945 р. для допомоги масам біженців при ООН було створене Агентство до­помоги та реабілітації. Через два роки його функції взяла на себе Міжнародна ор­ганізація допомоги. Метою цих організацій було забезпечення «ПО» їжею та житлом, аж доки вони не знайдуть постійне місце проживання. Біженці, найчастіше згрупо­вані за національністю, розміщалися в «таборах» — школах, армійських бараках, громадських будівлях. Оскільки біженцям дозволялося обирати з-поміж себе керів­ників, що здійснювали контроль за адміністрацією, а також вирішували культурно-освітні питання, ці табори, розташовані в американській, британській та французькій зонах окупації, часто називали «республіками ПО».

Приблизно дві третини українських біженців жили у таборах, із яких майже80 були повністю українськими. Решта знайшла собі інший притулок.Кілька великих таборів містилися в окупованій американцями Баварії, зокремав Мюнхені, Міттенвальді, Регенсбурзі, Берхтесгадені та Аугсбурзі. В кожному з таких таборів меш­
кало по 2—4 тис. чоловік.                                                  

Серед українських «ПО» були різні люди. Меншість, близько 20 %, складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представ­ники інтелігенції, котрі негативно ставилися до радянського режиму і втекли на За­хід перед поверненням Червоної армії. Більшість «ПО» становили робітники, при­мусово вивезені до Німеччини під час війни. Відмовившись від репатріації, вони та­кож ставали вигнанцями. Майже дві третини «ПО» походили з Галичини й належа­ли до греко-католицької церкви; решта прибула з Радянської України й здебільшого сповідувала православ'я. Серед «ПО» були також емігранти 1920-х років, україн­ські студенти, що навчалися в Німеччині, колишні в'язні концтаборів. В Італії пере­бували майже 10 тис. бійців інтернованої дивізії СС «Галичина». У 1947—1948 рр. кілька сотень солдатів УПА, що з боями пройшли від Карпат до Німеччини, приєд­налися до «ПО». Тож у цьому найбільшому скупченні політичних емігрантів з Ук­раїни були представлені всі її регіони, релігії, соціальні верстви, традиції.

На відміну від емігрантів попереднього періоду серед «ПО» було чимало людей із спеціальною освітою: майже 1000 вчителів, 400 інженерів, 350 юристів, 300 лікарів і стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених. Студентів налічувалося май­же 2 тис. Як бачимо, чимала частка-західноукраїнської інтелігенції сказала «ні» ра­дянському режимові.

Орієнтовна кількість тих, хто переїхав з Німеччини та Австрії до різних країн, така: 80 тис.— до США, 30 тис.— до Канади, 20 тис.— до Австралії, 20 тис.— до Великобританії, 10 тис.— до Бельгії, 10 тис.— до Франції, 7 тис.— до Бразилії, 6 тис.— до Аргентини. Багато з тих, хто рушив до Великобританії, Франції, Бель­гії та Латинської Америки, з часом оселилися у Північній Америці.

Очевидно, що, принаймні з матеріального боку, ті, хто емігрував, улаштувалися краще, ніж ті, хто цього не зробив. Емігранти також уникли багатьох трагічних по­дій, що сталися на їхній колишній батьківщині у новітні часи, їхнім безцінним над­банням стало життя у вільному та відкритому суспільстві. Однак за це довелося заплатити велику ціну: вони пізнали болісну ностальгію, психологічну несумісність, відчуженість, дискримінацію. Для тих, хто на батьківщині займав помітне місце в суспільстві, це, як правило, означало зміни у соціальному статусі, пов'язані з немож­ливістю знайти роботу за фахом. Та все ж здається, що ті, хто емігрував, у цілому ви­грали — як і у цілому програло від еміграції українське суспільство. Досить лише по­глянути на емігрантську організаційну діяльність, щоб зрозуміти, що Україна втра­тила найактивніших своїх громадян. А внесок трударів-українців у суспільно-еконо­мічне життя тих країн, що надали їм притулок, був, безперечно, позитивним — особ­ливо в Канаді.