ВОЛОДИМИР
ЮКАЛО,
старший викладач Тернопільської
державної медичної академії ім. І.Я.Горбачевського
(Про Модеста Левицького)
Лікар, письменник, мовознавець, перекладач, педагог, різнобічний
громадський діяч, політичний діяч, дипломат – такою в загальних контурах
вимальовується постать Модеста Пилиповича Левицького (1866 – 1932).
Модест Левицький зробив значний внесок у формування української
літературної мови як автор художніх і публіцистичних творів, наукових праць з
медицини і мовознавства, як перекладач. Мовна особистість М.Левицького ще не
знайшла об'єктивної й усебічної оцінки.
Він народився 13 (25) липня 1866 року в селі Вихилівка Проскурівського
повіту на Поділлі (тепер Ярмолинецького району Хмельницької області) у
шляхетській родині. Його батько був знаним на Волині громадським діячем,
приятелював з Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським та іншими відомими
людьми. Пилип Левицький походив з графського роду Рогалів-Левицьких і як
народник перестав користуватись графським титулом.
1884 року Модест Левицький закінчив гімназію, вищу освіту здобував у
Київському університеті св. Володимира: спочатку закінчив чотири курси
історико-філологічного факультету (1888), а потім медичний факультет (1893).
Навчаючись на історико-філологічному факультеті, М.Левицький одружився з
дівчиною-киянкою, у них народився син Віктор. Та була в житті подружжя
обставина, яка непокоїла М.Левицького, спонукала до дій: дружина Зінаїда
хворіла на сухоти (туберкульоз). У ті часи це була страшна й невиліковна хвороба,
яка загрожувала всьому людству. Тому в М.Левицького сформувалося переконання,
що людей слід лікувати, годувати, перш ніж дати їм освіту. Він не вважав, що
зраджує мрії стати літератором, бо знав, що серед письменників лише дехто має
вищу філологічну освіту. Крім того, лікар завжди перебуває серед народу, добре
розуміє людські душі.
Медичну практику розпочав у Ковелі на Волині (1894 – 1896). Тут він
зарекомендував себе розумним, грамотним, чуйним лікарем. Сухоти, трахома,
дитячі інфекційні хвороби, влітку 1895 року епідемія холери, а потім
дизентерії, – з усім цим довелося боротися молодому повітовому лікареві. Життя
вимагало бути також і хірургом, й акушером, а іноді й стоматологом. Модест
Левицький постійно поповнює свої знання, вдосконалює майстерність, веде
спостереження, які згодом ляжуть в основу його науково-популярних медичних
праць або сюжетів художніх творів. І багато практикує: приймає хворих, їздить у
села, на хутори. Невдовзі стає помітною постаттю на Ковельщині – бажаним і
потрібним усюди. До нього згодом навіть починають приїздити хворі з сусідніх
повітів.
Працюючи в Ковелі, познайомився з родиною Косачів – Оленою Пчілкою, Лесею
Українкою, Ольгою Косач. Лікував їх, став у них своєю людиною. Минуть роки,
Косачі осядуть у Києві, але ніякі медичні світила не зможуть замінити їм
чуйного і вправного повітового лікаря Модеста Левицького. Вони його чекатимуть
скрізь, де б не були: у Києві, Гадячі. І як лікаря, і як друга. Довірятимуть
тільки йому.
Наприкінці
1896 року М.Левицького перевели на посаду земського лікаря у подільське
містечко Окниця (Окна), на кордоні з Херсонщиною, неподалік від Ананьєва (тепер
Одеської області). Тут серед його друзів бачимо відомого громадського діяча
Євгена Чикаленка і письменника, лікаря Івана Липу. В Окниці М.Левицький розгорнув
освітню діяльність і через те був приневолений царською поліцією переїхати
працювати в іншу губернію.
Восени 1899 перейшов на вільну посаду в земській лікарні в Боярці біля
Києва. Він поновлює старі і заводить нові знайомства: підтримує товариські
взаємини із Сергієм Єфремовим, Володимиром Дурдуківським, Федором Матушевським,
Борисом Грінченком, Миколою Лисенком, часто гостює у Косачів і Старицьких,
заходить до книгарні Наукового товариства ім. Шевченка на Безаківській вулиці,
де був осередок української творчої інтелігенції. Також бере активну участь у
громадському й політичному житті: тісно співпрацює з Київською Старою громадою,
є активним членом Української демократичної партії і одним із засновників
(разом із С.Єфремовим та О.Юркевичем) Радикальної партії, сприяє діяльності на
Київщині петербурзького “Благотворительного Общества
издания общеполезных и дешевых книг” (скорочено
називали “Благодійне товариство” або “Просвіта”). У липні 1904 року разом з
Миколою Лисенком і Лесею Українкою його обирають дійсним членом “Киевского
литературно-артистического общества”. А весь час, що залишається, займається
літературною працею.
Наприкінці 1904 року призначений директором фельдшерської школи на
Лук'янівці (тоді передмістя Києва) і за сумісництвом завідувачем Лук'янівського
притулку для дітей, залишених батьками. У 1907 – 1911 роках служить залізничним
лікарем на станції Радзивилів (Волинь). У 1912 році отримує посаду залізничного
лікаря у Білій Церкві. Протягом 1907 – 1917 років розгортає активну діяльність
у київських українських організаціях і в пресі. На ці роки припадає знайомство
з Михайлом Грушевським, Андрієм й Іваном Франками, початок дружніх і творчих
взаємин з Дмитром Дорошенком й Іваном Нечуєм-Левицьким.
Одразу ж після Лютневої революції 1917 року М.Левицький переїздить з
Білої Церкви до Києва. Тут він працює головним санітарним лікарем залізниць
України, а потім в Міністерстві шляхів УНР займає посаду директора
культурно-освітнього департаменту. Разом з урядом УНР пережив важкі часи
російської інтервенції.
У січні 1919 року стає радником українського посольства в Греції (послом
був призначений Федір Матушевський), а згодом очолює цю дипломатичну місію.
Завдяки зусиллям М.Левицького була налагоджена видача паспортів українським
громадянам – спочатку російських з українськими печатками, а згодом
українських, на трьох мовах: українській, німецькій та французькій. Для
ознайомлення греків з українською справою починає видавати грецькою мовою
інформаційний часопис “Епітеоресіс Еліно-Україніне”. 1 серпня 1920 року Україна
була окупована, і посольство припинило роботу.
Після падіння Української держави М.Левицький спочатку переїжджає до
Відня, а потім – до Тарнова (Польща), де тоді перебував уряд УНР в екзилі під
проводом Симона Петлюри. При цьому уряді стає міністром здоров'я. Після
ліквідації міністерства організовує курси медсестер для доньок українських
емігрантів і сам читає лекції, а в 1922 році завідує у Закопаному санаторієм
для хворих на туберкульоз вояків армії УНР. Після закриття санаторію 1922 року
переїжджає в м. Подебради (Чехо-Словаччина), де стає академічним лікарем і
викладачем української мови в Українській господарській академії. Входить до
Спілки українських лікарів у Чехо-Словаччині. Інтенсивно працює у
термінологічних комісіях, продовжує писати літературні й публіцистичні твори,
праці з мовознавства.
У серпні 1927 їде на рідну Україну в місто Луцьк (був у складі Польщі) до
сина Віктора. Там викладає українську мову та літературу в гімназії “Рідної
школи”. Помер 16 червня 1932 року в Луцьку.
М.Левицький мав музикальний слух, майже професійно грав на фортепіано,
бандурі (цьому навчався в Празі в кобзарській школі відомого бандуриста Василя
Ємця), був добре обізнаний із світовою музичною класикою, залишив кілька
музичних композицій (писав музику до віршів, які особливо сподобалися, але
переважно для себе чи для аматорських вечорів; так, він поклав на музику поезію
Лесі Українки “Колискова”).
Як лікар Модест Левицький мав великий авторитет серед простих людей. Про
це Д.Дорошенко згадував:“Він був справжній “народник”... але це “народництво”
було в нього не лише в теорії, а в повсякчасному житті і виявлялося у
надзвичайно уважному, я б сказав, любовному відношенні до простих людей, як до
своїх пацієнтів, так і взагалі до всіх, з ким він стикався... Видно, що селяни
Будаївки дуже його любили [...] він з кожним говорив, як з старим добрим знайомим,
давав поради, потішав, якщо хтось ділився своїм горем. І тоді то мені ставало
ясно, що з Модеста Пилиповича був лікар не тільки тіла, але й душі, і хто знав,
котрий з них, отих двох лікарів, переважав у ньому...”[1].
Неспокій у М.Левицького викликає дуже низький рівень медичної освіти
народних мас. Він часто зустрічався із забобонами й неуцтвом, які мали іноді
трагічні, невиправні наслідки для здоров'я людей. Тому він активно займається
пропагандою медико-гігієнічних знань серед народу, пише науково-популярні
книжки про коросту, сибірку, холеру, сифіліс, скарлатину, “лихі хороби на очі”,
наслідки лікування у “знахорів” та “баб-шептух”, а також “Невидимі вороги та
друзі наші”, “Десять заповідів матерям (як доглядати й годувати малих дітей)”,
“Десять заповідів здоров'я”, “Як рятуватися при наглих випадках та каліцтвах”
тощо. Друкуватиме їх усюди, де тільки зможе: у Петербурзі, Києві, губернських і
повітових містах. Витрачатиме чималі кошти на видання та розповсюдження цих
книжок, не одержуючи з цього жодного зиску, крім усвідомлення, що це потрібно
людям.
М.Левицький найбільше відомий як автор численних оповідань, фейлетонів і
гуморесок. Як новеліст дебютував (якщо не брати до уваги ранню, написану в
п'ятнадцятирічному віці, збірку оповідань “Граф Мотика”) у журналі “Киевская
старина” 1901 року твором “За Коліївщини”, друкувався також у таких виданнях,
як “Літературно-науковий вісник”, “Світло”, “Нова громада”, газети “Громадська
думка”, “Рада”, “Тризуб” (Париж), тижневик “Воля” (Відень). Публікувався під
псевдонімами і криптонімами: М.Пилипович, М.Л., Дід Модест, Залізничний
служащий, Виборний Макогоненко, М.Поліщук, М.Вигнанець та ін. Автор збірок
“Оповідання” (1907), “Оповідання. Т.
Видатні сучасники М.Левицького були одностайними в оцінці його
літературної діяльності. Іван Франко у рецензії на альманах “На вічну
пам'ять Котляревському” у 1904 році відзначив оповідання “Порожнім ходом” і
“Щастя Пейсаха Лейдермана”, в яких йдеться про життя бідних євреїв, як “малюнки
страшної нужди і розпучливої та не раз геройської боротьби за життя серед тих
людей”[6].
Олена Пчілка в рецензії на збірку “Оповідання” (1907), опублікованій у
тижневику “Рідний край” (1907, № 9), писала, що твори М.Левицького вражають
“тихою правдою”. Та ця “тиха правда” була отією “тихою водою”, що рвала
“греблю” московського царату[7].
Антін Крушельницький у “бібліоґрафічній замітці” на збірку М.Левицького
“Оповідання” (1907), вміщеній у збірнику “Літературно-критичні нариси” (1908),
зауважував: “Мало у якого письменника проявляєть ся в кожному творі так виразно
і одноцїльно його письменська фізіоґномія, як у збірцї оповідань Модеста
Левицького. Усї його малюнки основані на тлї життя того народа, що занедбаний
під зглядом просьвіти, залишений рідною інтелїґенцією, загуканий чиновниками
бєть ся, як та птаха у клїтцї і нїяк не може потрапити в відчинені дверцї”[8]. Сергій
Єфремов у “Історії українського письменства” (1919) так характеризував ті ж
оповідання: “...сердечний талант автора, його вміння промовляти від серця,
писати кров'ю його – підносять їх на височінь літературних творів не аби-якої
художньої вартости”. І вказував, що найкращі серед оповідань ті, що малюють
пригоди з життя затурканих маленьких людей – “Забув”, “Злочинниця”, “Порожнім
ходом”, “Щастя Пейсаха Лейдермана”[9].
Василь Сімович у книжці “Рідне письменство” (1918) зазначав, що
“...якоюсь добрістю, лагідністю та сердечністю віє з нарисів Модеста
Левицького.., які вийшли у Київі, 1907 (Оповідання)”, і виділив декілька
творів: “...а осібна треба піднести його оповідання: “Щастя Пейсаха
Лейдермана”, “Злочинниця”, “Забув”, “Союзник і Союзниця”, “В суді”[10].
Він же так характеризував у “Граматиці...” (1921) мову творів М.Левицького:
“Нові письменники: Франко, Маковей, Щурат (головно вірші всіх їх), Косачева,
Самійленко, Леся Українка, Грабовський, Коцюбинський, Вороний, Кононенко, М о д
е с т Л е в и ц ь к и й (виділення наше.
– В.Ю.), Чернявський [...] пишуть гарною письменницькою мовою, яка для нас усїх
зрозуміла й може являти ся зразковою”[11]. Дмитро Дорошенко так охарактеризував головну
ознаку творчої особистості М.Левицького: “Він не був першорядним артистом,
таким як Франко або Коцюбинський, але те, що він писав, йшло з глибини його
серця, було овіяно живим, глибоким почуттям і досягало великого ефекту власне
тому, що було зогріте любов'ю, без якої навіть найбільший талант не може нас
зворушити, і без якої всяка “віра”, себто ідея, є мертвою”[12]. Схвально відгукувався про літературну працю М.Левицького також Олександр
Грушевський у книжці “З сучасної української літератури. Начерки і
характеристики” (Ч. 1. – Київ, 1918).
Лише радянське літературознавство не задовольняв доробок
письменника, масштаби його постаті. Про М.Левицького майже не згадували, – чи не найбільшим був матеріал, вміщений в академічній
п'ятитомній “Історії української літератури”[13], – а якщо й писали, то обов’язково змушені були навішувати певні
ярлички: “був буржуазно-ліберальних поглядів”, “висвітлював події громадянської
війни на Україні неправильно, в ряді моментів у буржуазно-націоналістичному
дусі”. “Підставою” було і походження М.Левицького, і його громадсько-політична діяльність, і факт еміграції, й
тематика та ідейне спрямування новел, які не лягали у прокрустове ложе
соціалістичного реалізму. Тому на підрадянській Україні після 1918 року
М.Левицького майже не видавали, ім'я його забувалося. Тільки в Харкові ще 1926
року, в часи українізації, вийшла збірка “Землиця рідна”
та инші оповідання”[14], а потім у Львові у 1966-му “Перша “льгота”[15], яка містила лише 8 творів. А вже в останні роки з'являються підбірки
новел М.Левицького у книжках, упорядкованих Євгеном Нахліком[16], та водевіль “В клуні” у збірнику “Бувальщина”[17]. Нещодавно вміщено й біобібліографічні довідки про письменника-медика у
книжці “Українські лікарі”[18] й “Українській Літературній Енциклопедії”[19] та вийшов біографічний нарис Анатолія
Болабольченка[20].
Тематика новел М.Левицького різноманітна. У них
відображено події гайдамацького руху на Смілянщині (“За Коліївщини”),
самовіддану працю лікарів (“Санітар”), важке життя маленьких людей різних
національностей у великій імперії (“Перша льгота”, “Щастя Пейсаха Лейдермана”,
“Деда”), функціонування механізму бюрократичної машини, душевне роздвоєння
людини, змушеної бути коліщатком цієї машини (“Куди соколи літають, туди ворон
не пускають”), боротьбу інтелігенції проти зневажання громадянських прав у
російській державі (“Законник”), епізоди повстання проти гетьманського уряду та
боротьби з більшовицькою інтервенцією на Україні, художньо досліджено
те, як на хвилі національного пробудження маленькі люди перетворюються на
талановитих, ініціативних лідерів, здатних змінити долю нації (“Gloria victis”). У творах звучить ідея свободи
особистості, заклик до звільнення її від страху, соціального й національного
гніту, від пут інтелектуальної темноти.
Ще не оцінені лінгвістичні праці М.Левицького. Його перу належить
підручник з граматики української мови, який витримав три видання[21],
порівняльна граматика української мови[22],
перший в українському мовознавстві посібник з культури ділової мови[23], два
видання курсу лекцій із стилістики та поетики художньої мови[24], перші
праці з питань нормалізації та стилістичного користування мовними засобами –
тобто з культури мови[25].
Найбільший внесок як мовознавець М.Левицький
зробив у культуру мови і стилістику. Чотири останні
названі твори присвячені виключно проблемам культури мови, спрямовані на
формування загальнолітературної норми. Інші тогочасні лінгвістичні праці –
граматики Степана Смаль-Стоцького й Федора Ґартнера, Василя Сімовича, посібники
Івана Огієнка, Олекси Синявського[26]
– лише принагідно, поряд з граматичним матеріалом, містили коментарі з культури
мови. Мовний порадник Олени Курило “Уваги до сучасної літературної мови” (1920)[27],
написаний в тому самому жанрі, що й аналізовані твори М.Левицького, вийшов
після появи статті “Де-що до справи про вкраїнську письменницьку мову” (1909),
двох видань книжки “Де-що про сучасну стадію розвитку української літературної
мови” (1913, 1918), мав подібну назву і багато спільного у змісті. Очевидно, що О.Курило знала твори М.Левицького і продовжила на
підрадянській Україні розпочату ним працю.
Як лікар підходить М.Левицький і до мовних проблем. Його хвилює, що
українська мова, через історичні обставини, нині хворіє. Тому її треба
лікувати. Ось як він пише про це в книжці “Де-що про сучасну стадію розвитку
української літературної мови”: “Видима річ, що наша літературна мова має
дефекти, нездужає. Попробуймо-ж з'ясувати ті дефекти, поставити діаґнозу тої
недуги і пошукати способів, щоб порятувати її” (Де-що про.., 7).
М.Левицький виступає за збереження “своєрідних прикмет української мови”,
закликає постійно вдосконалюватись у володінні рідною мовою. Свої твори з
культури мови лікар-філолог адресує насамперед українській інтелігенції, яка
несе найбільшу відповідальність за долю літературної мови, адже саме друковане
слово, мову преси, науково-популярної та художньої літератури (оригінальної та
перекладної), юридично-правових актів та ділових паперів беруть за зразок
читачі (освічені селяни).
Звертається він до тих, “у кого ще не атрофувалося почуття національної
гідности; до тих, хто щиро, не за гроші, або владу любить батьківщину, любить
її не по партійній програмі, а всім єством своїм [...], хто
готов оддати, – не кажу вже всього себе, а – частину праці й часу свого, щоби
навчитися хоч не калічити рідну мову” (Паки.., 5 – 6).
Негайно усунути деформації мови вимагають й обставини,
які склалися в суспільстві на початку 20-х років ХХ століття, коли писав М.Левицький. Він зазначає:
“Час-бо для цього настав важливий: тепер ми творимо свою державу, а державна
мова має не останню вагу в цій творчій роботі. Коли твориться щось нове, то
треба-ж творити його відразу добре, щоби не довелося потім переробляти,
поправляти, латати, набіраючись сорому за це і перед світом і перед потомними
поколіннями” (Паки.., 6).
М.Левицький занепокоєний, що незважаючи на публікування ще з 1905 року
його праць з мовної культури, огріхів у газетах, журналах, книжках майже не
поменшало. Але він не здається, до кінця життя продовжує лікувати мову: видає
все нові й нові варіанти мовних порад – книжки “Паки й паки” (1920), “Гріхи
наші” (1931). Ось як про це говорить сам М.Левицький:
“І знов я, “паки й паки”, беруся писати про ті гріхи наші, бо не можу, не
маю права мовчати.
Крапля й камінь довбає. А я таки вірю, що совість національна
інтеліґенції нашої – не камінь і що ця зайва моя краплина щось таки в ній
продовбає” (Гріхи.., 23).
Щойно наведена цитата розкриває й не зовсім зрозумілі для сучасного
читача образні назви творів М.Левицького з питань мовної культури. Так, у назві
“Паки й паки” використано старослов'янізм: паки дослівно можна
перекласти як знову. У першій половині ХХ століття це слово було
загальновідоме, його дуже часто вживали в обряді православної церкви під час
молебнів.
Слово гріх (гріхи) М.Левицький застосовує у лінгвістичних
працях у двох тісно пов'язаних між собою значеннях: і як провина, і як недолік,
помилка, огріх, порушення мовної норми. Наприклад: “Ми,
інтеліґенція українська, за невеликими виїмками, псуємо свою мову, калічимо її
у всіх ділянках: і в лєксиці й у звучні й у граматиці і що до стилю – й не
почуваємо навіть, який гріх (виділення наше. – В.Ю.) беремо на свою
душу” (Гріхи.., 22), “І знов я розкладу ті гріхи наші по катеґоріях, щоб
легше було в них орієнтуватися” (Гріхи.., 23), “...я вважаю за конче потрібне
ще раз нагадати про ті гріхи наші, що до мови” (Де-що про.., 12), “Гріхи
що до фонетики” (Паки.., 33), “Гріхи що до граматики” (Паки.., 41).
У мовних порадниках “Де-що про сучасну стадію розвитку української
літературної мови” (1913), “Паки й паки (Про нашу літературну мову)” (1920)
М.Левицький вперше в українській лінгвістиці поставив за мету розглянути типові
порушення літературних норм усіх мовних рівнів: “Калічення нашої мови
торкається майже всіх боків її: окремих слів (лексики), фонетики, граматики і
стілю взагалі. По цих пунктах розгляньмо гріхи наші проти рідної мови” (Паки..,
6).
У книжці “Паки й паки” найбільше уваги вчений приділяє “гріхам що до
лексики” – порушенням лексичних норм, які виникають під впливом споріднених
мов. Тут він виділяє дві групи типових помилок: 1) вживання русизмів та
полонізмів і 2) вживання українських слів із невластивим їм значенням.
Про русизми й полонізми М.Левицький пише таке:
“Вживаються чужі слова, московські або польські, коли в цьому нема ніякої
потреби, бо маємо відповідні свої власні. Я, крий Боже, не хочу вигонити з
нашої мови чужі слова, без яких вона, як і всяка инша мова, обійтися не може:
театр, телєґраф, культура, елєктрика, елємент, кредіт, кооперація, радій і т.
ин. Їх однаково розуміє і Француз, і Грек, і Німець, і всякий Славянин. Иноді
можна утворити своє власне слово: л і т а к
замісць аероплян, с а м о х і д
замісць автомобіль; але далеко в цьому не слід заходити і не варто
переміняти слова, що вже більш менш здобули собі права у нашій мові, напр.
фотоґрафія, елєктрика, спорт; замісць них де-хто хоче поставити невдалі
новотвори: світлина, громовина, змаг; такі спроби можуть дійти до смішного і
дати нагоду для глузування “лоботрясамъ”, ворожим до національного відродження;
їх особливо багато серед Московців, що загалом усі – фанатичні прихильники
“єдиної-неділимої”.
Отже не про ті неолоґізми кажу я, а про ті, зовсім непотрібні нам,
московські й польські слова, тому непотрібні, що ми маємо свої власні, ще
кращі” (Паки.., 6 – 7).
М.Левицький виділяє русизми (“де-кілька таких прикрих, “відворотних”
московізмів”) і наводить правильні форми цих слів. Ось деякі з них: бочонок
= барило, барильце; бумага = папір; вірьовка = мотузок, мотузка
(“Я волів-би вже шнур, шнурок, хоч воно з німецького”); вкінці =
нарешті, остаточно; даром = дурно, марно; доход, дохід =
прибуток, зиск, користь; забор = тин, баркан, пліт; завіщати =
заповідати, відписати на кого; звізда =зоря; зовні = (извнь) –
з'окола, назверх; зовнішній = околишній, зверхній; жара = спека,
духота; кусок = шматок, клаптик; монах = чернець; надіятись
= сподіватись, покладатись, гадати; наслідство = спадщина, дідизна; необхідний
= конечний, конче потрібний; необхідно = треба, конче треба, притьмом
треба; обида = кривда, зневага; обижати, оскорбити = кривдити,
ображати, зневажати; обнадіяти = запевнити, забезпечити; опитний
= досвідчений, бувалий; охота = (галицьке: полювання) – лови; охотник
= (гал. – мисливець) – ловець; свобода = воля; слідуючий =
наступний, дальший, другий; средство = засіб; ужас = жах, страх; ящик
= скринька, шухляда (старовинне: пуздерко) (див. кн.: Паки.., 7 – 9).
Мовознавець зазначає, що ці русизми трапляються в сучасних йому книжках і
газетах не десятками, а сотнями. Причина цього лиха в тому, що “ми занадто
байдуже ставились і ставимося до засмічування нашої мови чужими, непотрібними
нам словами; де-які з них так уже приросли до нашої мови, що мабуть і збутися
їх уже годі. Наприклад: к л а д о в и щ е (моск. кладбище) замісць нашого:
цвинтарь або могилки (Волинь); к о л о д я з ь (моск. колодецъ) замісць нашого: криниця; х а з я ї н так само непотрібне нам, як галицьке ґ а з д а, бо ми маємо своє: господарь”
(Паки.., 10).
Якщо мові лівобережців властиві русизми, то галичани “настягали силу
полонізмів у свою мову і не помічають їх”. Ось декілька прикладів: карк (kark) = в’язи; крок (krok) = ступінь; морд = душогубство,
убивство; терен = ґрунт, місцевість; офензива = наступ; файний
(німецьке fein ) = добрий,
тонкий; гостинець (goњciniec) = шлях, дорога (“На Великій Україні
гостинець є – дарунок”); зголоситися (zgіosiж siк) = озватися, обізватися; закидати
(zarzucaж) = обвинувачувати, докоряти; подивляти
(podziwiaж) = дивуватися (Паки.., 11).
Русизми та полонізми лікар-філолог порівнює з бур’янами, які треба
полоти: “Без упертої, свідомої праці нашої інтеліґенції над собою це не
зробиться; бур’яни з ниви самі собою ще не щезнуть: їх треба полоти. Треба
працювати над собою, помічати свої помилки, студіюючи чисту народню мову і
твори тих письменників наших, що шанували рідну мову, як святощ, і вносили свої
твори у скарбницю нашого письменства з побожним почуттям…” (Паки.., 12).
Вживання українських слів із невластивим їм значенням М.Левицький вважає
ще більшою небезпекою для мови, аніж застосування русизмів чи полонізмів. Він
пише: “Далеко гірше лихо, коли вживають наших таки, вкраїнських слів, але не в
нашому, а в московському розумінні. Бо чужі слова, коли вони нам зайві,
непотрібні, не трудно буде викинути й поставити на їх місце наші; це зробиться
помаленьку; зроблять це наші діти, коли вчитимуться у школах рідною мовою і
навчаться шанувати її краще за своїх батьків. Але н а ш е
слово, недоладно вжите, не викинеться, а тільки попсується його
своєрідний зміст, утратить воно свій аромат, просмердиться квасом та “кислими
щами” (Паки.., 14 – 15).
Далі М.Левицький дає кваліфіковані поради щодо вживання таких груп слів,
як-от: аби, щоби; відносини, зносини, обставини, умовини; впродовж, протягом;
займатися, працювати; зараз, тепер, нині; кожний, всякий; лічити, рахувати,
вважати, мати; топити, палити; любий, всякий, перший-ліпший; неділя, тиждень;
помішав, перешкодив; роздався, залунав; чудовий, чудний; наступив, настав.
Помилки у застосуванні цих лексем пов’язані, як правило, з явищем міжмовної
омонімії.
Серед “гріхів що до фонетики” мовознавець виділяє неправильне відтворення
“чужих” слів, “м’якшення шелестівок перед йотованими голосівками”, нехтування
чергуванням о, е з і, порушення закону милозвучності; а
також нагадує, що “в українській мові о і під наголосом і без його
вимовляється однаковісінько”, “в українській мові…ґ зустрічається дуже
рідко, а переважає скрізь г”, “звука ф наша мова не має і
старається замінити його… звуком… х, хв, п, т”
(Див. кн.: Паки.., 33 – 43).
Аналізуючи типові граматичні помилки, М.Левицький підкреслює, що в українській
мові “збереглися ще старі форми, які московська мова вже втратила або має
тільки рудіменти їх”. Серед них мовознавець виділяє:
1. “Двійне
число”: дві (чотири) нозі, дві руці, очима, плечима, дверима. “Часто-густо
калічать наші слова на московський штиб: дві ноги, дві руки, очами,
плечами”.
2.“Кликальний
відмінок”, який в українській мові “іще живий цілком: Петре, Насте, батьку,
сину, тітко, мамо”.
3. “Стародавня
форма давального відмінка на –ові, –еві: батькові, коневі,
панові, Іванові і т. д.”. М.Левицький застерігає від вживання у таких словах
закінчення –у, відкидаючи навіть думку про можливість хоча б чергування –ові,
–еві та –у.
4. Форма
давноминулого часу: я був сказав, як би ти була не ходила.
“І знов таки без усякої потреби свої-ж люде чіпляють нам обривок чужого старого
лахміття на нашу гарну й дорогу шату: хотів
б у л о сказати – замісць: хотів
був сказати”.
5. Складна
форма дієслова майбутнього часу недоконаного виду із суфіксом –м–:
ходитиму, робитимеш, казатиме.
6. “Стародавні
форми дієслів: д а м , ї м, є с м і в і м. Вони у нашій мові починають
атрофуватись, але ще де-які з них живуть: даси, дамо, дасте; з’їси, що ви їсте?
Я тобі казочку росповім. Потім оповіси все дрібно. Дурень єси. Невелика єси
пані. У поважних промовах: “прожив єси вік свій у праці…” В галицькій мові
дієслово єсм вживається частіше у скороченій формі: казав-ем, ходив-есь,
були-сьмо, питали-сьте”.
7. Суфікси для
творення іменників. Наприклад, “для ознаки окремої одиниці зо збірного – ина:
деревина, осокорина, ребрина (зрубав березину, а не березу; зламав собі
ребрину, а не ребро)”, “Турчин, Сербин, Німкеня, Туркеня, а не московізми:
Турок, Серб, Німка, Турчанка, Гречанка” (Паки.., 41 – 47).
Зосереджує
увагу М.Левицький також на типових випадках неточного слововживання, порушення
граматичних, стилістичних норм, чистоти мови. Багато його порад, хоча пройшло
80 років з часу видання книжки “Паки й паки”, і нині залишилися актуальними.
Такими є зауваження про вживання в українській мові активних і пасивних
конструкцій, безособових дієслів, активних дієприкметників, віддієслівних
іменників. Наведемо декілька з них:
“В
ч и т и у нас тільки д і я л ь н о г о стану: вчити дітей і не ч о м у,
а ч о г о: французської мови.
Отже сказати: в ч и т и м о в у – буде nonsens для нас і запеклий московізм;
треба: в ч и т и с я м о в и або хоч із варварізмом: студіювати мову.
Несвідомо й Великий Кобзарь наш зробив помилку: ч у ж о м у навчайтесь, – треба: і чужого навчайтесь”
(Паки.., 55),
“Треба
сказати ще про два злучника, що їх помилково перетворили у два дуже погані
полонізми.
А
б и значить у нас те саме, що
московське л и ш ь б ы і
польське b y l e b y. Отже ні в якому разі не
можна вживати його, на польський зразок, замісць нашого щ о б и. У нас можна сказати: аби день до
вечора; робить так, аби збути; дав йому карбованця, аби відчепився.
Тим
часом раз-у-раз в урядових паперах, а як-коли то й у часописах зустрічаємо такі
вислови: прошу вжити заходів, аби це було виконано – в перекладі на московську
мову це буде: прошу принять мьры, лиш бы (а не что бы) это было исполнено. Иноді через цю помилку може
змінитися і змість речення, наприклад:
Робить,
щоби скінчити до вечора.
Робить,
аби скінчити до вечора –
у першому можна думати, що говориться про людину
роботящу, у другому – про ледащо” (Паки.., 61).
Ще у творі “Паки й паки” М.Левицький обґрунтовує неприйнятність виразу дякуючи
тому, рекомендує натомість вживати слова через те, тому
або тому-то (Паки.., 63). Те ж саме говорить він у книжці “Гріхи наші” і
про слово вибачаюсь, замість якого в українській мові є вибачайте,
прошу вибачити, перепрошую (Гріхи.., 64). На жаль, ще й досі
“паки й паки” доводиться сучасним лінгвістам застерігати мовців від цих
помилок.
Велику увагу приділяв М.Левицький розвиткові публіцистичного й
офіційно-ділового стилів, мови преси, офіційних документів і службових паперів.
Він переконаний, що її треба вдосконалювати, “особливо тепер, коли й часописна
і канцелярська мова ще твориться, ще молода, ще як то кажуть: in statu nascendi”
(Паки.., 27).
Саме тому одразу ж після проголошення незалежності у 1917 році, коли мало
з’явитися в українській державі діловодство державною мовою, М.Левицький друкує
у Черкасах книжку “Як писати службові папери українською мовою”. Це був перший
український посібник з культури справочинства – інші вийшли пізніше: книжка
Д.Лебедя “Українська мова. Російсько-український словник та зразки паперів
українською мовою” 1918 року в Чернігові, Б.М., Р.Б. “Українська службова
термінологія й зразки службових паперів” того ж року в Києві[28].
Книжка М.Левицького має типову, із сучасної точки зору, композицію для
українських видань такого характеру. Вона складається з розділів:
“Про український (фонетичний або звуковий) правопис”. Пояснено принципи
українського правопису.
“Як писати офіціальні (службові) папери українською мовою”. Тут автор дає
поради щодо стилю ділових паперів, наводить 15 зразків різних документів,
як-от: “посвідчення”, “прохання” (нині – заява), “свідоцтво” (довідка),
“приговор” (ухвала), “довіренність” (доручення), “заповіт”.
“Де-які круті слова, що тепер часто вживаються у газетах, службових
паперах та промовах громадських”. Наведено тлумачення 45 термінів, які були на
той час неологізмами: автономія, авторітет, адміністрація, анархія, буржуа,
буржуазія, бюджет, бюрократія, блок, коаліція, коаліційне міністерство,
конституція, контракт, контрреволюція, конференція, конфлікт, нація,
маніфестація, мітінг, організація, організувати, офіціальний, парламент (сойм),
партія, платформа, політика, популярний, популярізація, провокація, провокатор,
програма, пролетарій, професія, професіональний, реакція, режім, республіка,
соціалізм, соціалізація землі, універсал, уряд, установа, установчі збори,
федерація (Див. кн.: Як писати.., 20 – 26).
“Переклад де-яких канцелярських слів і реченнів”. Дано переклад десяти
слів та виразів: “Благодаря этому – через те (а не дякуючи
тому); Вообще – взагалі; Въ виду этого, Имъя
въ виду – з огляду на це; Единогласно – одностайними голосами; Общій –
загальний; Принимая во вниманіе – вважаючи, що..; Постановленіе – постанова;
Постановили – ухвалили; Так как, потому что – понеже; Чтобы – щоб (“аби” – значить “лишь-бы”)” (Як
писати.., 27).
“Українські назви місяців”. Автор подає російсько-український переклад
назв місяців (Зазначимо, що у людей, які мало вживають у спілкуванні нашу мову,
завжди виникають труднощі у засвоєнні українських назв місяців).Серед
українських відповідників привертають увагу синоніми: Мартъ – Березіль або
Березень; Ноябрь – Листопад або Падолист (Як писати.., 27).
Треба наголосити на двох позитивних якостях зразків документів, вміщенох
у книжці М.Левицького. По-перше, тут простежується культурна спадкоємність із
староукраїнською літературною мовою, з українськими грамотами ХІV – ХV ст., вплив стилістики цієї мови. Наприклад, у
“довіренності”: “Я, Андрій Явтухович Вернигора, селянин с. Лозової… довіряю
синові моєму Нечипорові вести всі мої справи… А що він, син мій, Нечипір
Вернигора, по довіренності законно вчинить, те я визнаю і тому віри йму” (Як
писати.., 17), у “свідоцтві”: “Цим свідчу, що дочці почталіона Орині
Шляховій віспа була щеплена двічи і обидва рази прийнялася добре. Крім того
свідчу, що вона, Орина Шляхова, у січні й лютому цього року була хвора на дуже
тяжку форму скарлатини, наслідком якої було велике виснаження сил і пам’яти
дівчини. Через що вона, за моєю порадою, не вчилася аж до кінця травня місяця і
не могла підготовитись до іспитів у відповідний її літам клас гімназії” (Як
писати.., 15), у “заповіті”: “Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Я, городянин
міста Білої Церкви, Сидір Омелянович Рябошапка, бувши у повному розумі і
твердій пам’яті, заповідаю після смерти моєї з усім моїм майном дати такий лад:
садиба моя і земля вся, що під нею і все майно моє, а також і гроші лишаться
жінці моїй, Ганні Оверківні Рябошапці на її вжитки до живоття… Надто заповідаю
дітям моїм шанувати матір, слухати її і доглядати при старості і недузі, а між
собою жити у добрій злагоді і одно одному ніякої кривди не чинити. Амінь” (Як
писати.., 18 - 19).
По-друге, формуляри всіх документів передбачають те, щоб ім’я
зацікавленої особи обов’язково вживалося у формі називного відмінка і не
зазнавало спотворень внаслідок чергування фонем. Наприклад, у “проханні” (заяві):
“Просить учитель Опанас Олександрович Кривобок” (Як писати.., 14), “Просить
удова почталіона Марія Шляхова” (Як писати.., 14).
Сьогодні цікавими та актуальними є поради М.Левицького щодо культури
справочинства, “демократизації” ділового спілкування, вміщені у книжці “Як
писати службові папери українською мовою”:
“Всамперед треба збутися непотрібної звички російських канцелярій вживати
крученої, високопарної мови у службових паперах: що простіша мова, то лекше
її зрозуміти і до діла дійти.
Отже зовсім напотрібні і зайві такі слова, як: маю честь, найпокірніше
прошу і таке инше; бо і особливої чести нема, коли хтось пише службовий папер,
і покірности особливої не повинно бути в того, хто чесно виконує свій службовий
обов’язок. Не повинно бути і тих гидких титулів, що позаводили царські
канцелярії: превосходительство, високородіє і т. и. дурниці. У вільній державі
всі чесні й порядні люде – рівні. Отже, для вшанування старшого літами чи по
службі, досить буде слова: пан. Воно хоч і з польської мови перейшло до нас,
але мова наша звикла вже до нього з давніх давен; ще за гетьманщини і козаччини
наші прадіди писали і говорили: пане отамане, пане полковнику, панове
товариство, пан-отець, пані-матка, панна сотниківна. Отже досить буде і з нас
цього слова.
Є ще у нас почесне слово: д о б р о д і й, але його слід-би вживати
обережно, для особливої пошани до тої людини, що справді робить добро. А як-що
людина особливого добра не робить, а тільки виконує свої обов’язки, те, що
повинна робити по службі, то досить буде з неї слова п а н
для чемности.
Крім того дуже треба дбати, щоб у всіх українських громадських
інституціях було якнайменше непотрібної писанини, щоб дурно не витрачалася ні
праця людська, ні час, ні папер та чорнило.
Нехай у нас найкращий служака буде той, хто найбільше, найкраще і
найшвидче діла зробить, найменше для того переведе паперу, найменше людям
мороки і тяганини завдасть” (Як писати.., 4 – 6).
Отже, М.Левицький доклав усіх зусиль до формування офіційно-ділового
стилю української мови.
В інших творах лікар-філолог дає виважені поради щодо вживання в усній
мові чоловічих та жіночих імен та прізвищ, етикету ділового спілкування.
Орієнтується на західноєвропейську традицію М.Левицький і у питанні про
звертання. Він вважає, що форми по батькові треба відкинути: “Як на мене, то
слід би нам, українцям, покинути ту московську звичку називати людей по імені
та ще по “отчеству”, це без потреби обтяжує й пам’ять і письмо. Якось-же
обходяться без цього поляки й чехи й наші брати-галичани і виходить у них чемно
й по людяному: пане Козицький, пані Макарушкова; для ближче знайомих можна
казати: пан + ім’я власне: пане Петре, пані Катерино, панно Орисю” (Гріхи..,
47). Універсальною формою звертання для М.Левицького є слово “пане”: “Галичани…
скажуть: пан Мороз, пані Морозова, панна Морозівна, а наддніпрянці, вже цілком
на московський штиб, кажуть: пан Мороз, пані Мороз, панна Мороз” (Гріхи.., 46),
– яке має давню традицію вживання в українській мові. А в книжці “Паки й паки”
мовознавець навіть пропонує спробувати “демократизувати” звертання:
“Скажу більше, чи не відважились-би ми трошки здемократизуватись і взяти
в нашого-ж народу його сердечну, щиру й теплу кваліфікацію в іменуванні: дядьку
Петре, тітко Варваро, діду Модесте; старі до молодих, принаймні при добрих і
щирих взаєминах, могли-б звертатись просто по іменні, а як ні, то з додатком п а н. Я на цьому не настоюю, але подаю це до
міркування. Для ознаки високої пошани ми маємо назви: батьку і пані-матко; для
духовних осіб – пан-отче (краще за московське “батюшка”). Хіба це не краще, ні
рідніше нам було-б і не простіше за ці: Катерино Володимирівно, Константине
Пантелеймоновичу, Вячеславе Костантиновичу і т. ин.?” (Паки..., 45 –46).
М.Левицький відчував окремішність своїх праць з питань культивування
(удосконалення) літературної мови в існуючій на той час системі лінгвістичних
дисциплін, це він відобразив й у заголовках. Його твори “Де-що про сучасну стадію розвитку
української літературної мови”, “Паки й паки (Про нашу літературну мову)”,
безперечно, є першими в українському мовознавстві творами з тієї галузі
мовознавства, яку пізніше назвуть культура мови.
М.Левицький вже в
першій чверті ХХ ст. застосовує всі поняття, на яких базується сучасна культура
мови. Він вживає терміни “українська літературна мова”, “народня мова” (жива,
розмовна мова українського народу), “часописна мова” (відповідник сучасного терміна
публіцистичний стиль), “канцелярська мова” (офіційно-діловий стиль),
виділяє такі комунікативні якості культури мови, як “чистота”, “правильність”
(“граматичність”), “докладність”, “ясність”, “милозвучність” (“мелодійність”,
“еуфонія”), “багатство”, “барвистість” (“кольоритість”, “рел’єфність”),
простота. Наприклад: “Мова повинна бути чиста, правильна, без
граматичних помилок” (Теорія.., 1), “Крім чистоти мови і граматичности її,
стилистика вимагає ще: 3. ЧИСТОТИ й ДОКЛАДНОСТИ, ЯСНОСТИ висловлення-думки, щоб
не можна було розуміти авторову думку двояко та щоб не вимагав твір надмірного
напруження уваги читачевої, щоб розібрати неясні місця або надмірно довгі
періоди” (Теорія.., 10), “Лишається ще сказати про милозвучність. Мова буде
мелодійна і милозвучна тоді, коли в ній нема збігу шелестівок, що утрудняє
вимову або збігу голосівок, що чинить неприємний для вуха роззяв (hiatus)” (Порівнююча.., 8),
“Багатство мови міряється подекуди числом сінонімів у ній. Сіноніми, як ті
фарби в руках артиста-маляра: що їх більше, то кращий і соковитіший вийде
малюнок” (Паки.., 13), “…треба зазначити, що прикрашує ту мову й робить її
виразною, лехкою і приємною; в теорії письменства в цьому напрямку звертається
увага на: 1) барвистість, –
рел’єфність мови і 2) на милозвучність її. Барвистість
(кольоритість) мови досягається ріжними засобами [епітетами, тропами,
фігурами]” (Теорія.., 15), “…що простіша буде мова, то лекше буде писати папери
і розуміти їх, читаючи” (Паки.., 30).
Вживає
М.Левицький й інші пов’язані з культурою мови терміни: “своєрідні прикмети
української мови”, “найчастіші, типові помилки”, “груба граматична помилка”,
“полонізми”, “москалізми”, “чужоземні слова, чужі слова, варварізми,
барбарізми”, “неолоґізми”, “новотвір”, “провінціалізми”, “плеоназм”, “тавтологія”,
“рівнобіжність, паралелізм”, “какофонія”, “письменство, література”, “теорія
письменства”, “стилистика”, “письменницький твір”, “вираз, вислів”, “термін”,
“службове діловодство”, “службові, офіціальні папери”, “урядові папери”,
“канцелярські терміни”, “публічні промови” та ін.
Центральне
поняття сучасної культури мови – норму літературної мови – також виділяє
М.Левицький. На позначення різних типів норми філолог вживає терміни “лексика”,
“фонетика”, “граматика”, “складня (сінтаксис)”, “стіль, стиль”: “…прикро бачити
їх [помилки] у творах наших талановитих письменників, бо їх беруть за зразок,
иноді може й у школах будуть цітувати ті гарні уривки з поганими помилками
проти нашого стілю” (Паки.., 54), “Для милозвучности не можна калічити
граматику” (Паки.., 44).
Встановлюючи мовну норму, М.Левицький орієнтується
насамперед на власне мовне чуття, знання граматики й законів мови (посилань на
словники у мовних порадах ніколи не робить, хоча рекомендує як авторитетний
“Словарь української мови” Б.Грінченка), а також бере до уваги відповідність
мовного явища “духові” нашої мови, вживання мовного факту в “народній мові”,
“старих вкраїнських актах з архивів” й творах авторитетних письменників, його
традиційність. М.Левицький називає у різних творах такі імена зразкових мовців,
що “писали й пишуть…чистою і гарною вкраїнською мовою, не калічать її”:
Котляревський, Гулак-Артемовський, Шевченко, П.Куліш, Марко Вовчок, Іван
Левицький, Франко, Глібов, Свидницький, Кониський, Мирний, Грінченко, Комар,
Єфремов, Матушевський, Прокопович, Д.Дорошенко та ін.
Праці М.Левицького з питань мовної
культури прямо чи опосередковано вплинули на українське мовознавство,
українську культуру взагалі. Наприклад, вже згадувана книжка О.Курило, “Як ми
говоримо” Бориса Антоненка-Давидовича (К., 1970)[29], деякі твори
сучасних мовознавців[30] написані в тому
самому жанрі мовного порадника, що й “Де-що про сучасну стадію розвитку
української літературної мови” (1913), “Паки й паки (Про нашу літературну мову)” (1920), “Гріхи наші
(Про сучасну літературну мову нашу)” (1931).
А
відомий вірш Максима Рильського “Мова” (“Як парость виноградної лози…”) (1956)
перегукується з творами М.Левицького, є своєрідним відтворенням у поетичній
формі ідей та образів лікаря-філолога.
Отже, М.Левицького можна по праву вважати засновником
культури української мови як окремої лінгвістичної дисципліни.
Пишучи про лінгвістичні праці М.Левицького, не можна не згадати також про
його ”Українську читанку”[31].
У передмові автор зазначає, що “ця книжка є перша спроба подати матеріял до
читання й розбору прочитаного тим людям, що не мали змоги пройти курс науки
шкільної, а бажають проте хоч самотужки, хоч за допомогою вчителя придбати собі
знання і знайти дорогу до дальшої самоосвіти”[32].
У підручнику матеріалом для читання й аналізу є твори таких українських
поетів, як Я.Щоголів (“Осінь”), О.Кониський (“Сиротина”), Г.Чупринка (“Перший
сніг”), П.Капельгородський (“Зима”), С.Руданський (“Воли”), Б.Грінченко (“До
праці”), Т.Шевченко (хрестоматійні уривки), В.Самійленко (“Найдорожча
перлина”), чеського поета Гавлічека, байка “Осел і соловей”, грецькі “міти” й
українські легенди (“Сцілла і Харібда”, “Ахіллесова п’ята”, “Дамоклів меч”,
“Князева Олегова смерть”, “Українська легенда про квітку браток”, “Шлях на
Туреччину”, про Чумацький Шлях), науково-популярні й краєзнавчі тексти
(“Значіння соли для худоби”, “Польща”, “Населення Польщі”, “Татри”, “Вугіль”,
“Сіль”, “Шахтарська праця”).
В “Українській читанці” М.Левицького вдало інтегровано літературу й мову,
аналіз змісту не відірваний від аналізу форми. Після кожного тексту наведено
питання для розбору за такими розділами: “І. Що до змісту”, “ІІ. Що до складні”
і “ІІІ. Що до словотвору”. Як бачимо, аналізу мови твору приділено вдвічі
більше уваги, ніж аналізу змісту. Тому після ретельного навчання за цим
підручником можна було не тільки ознайомитися з найкращими зразками української
класичної літератури, а й значно вдосконалити власну мову, розширити світогляд,
одержати елементарні знання про власну націю, її ментальність, державу, в якій
проживаєш, про сусідні народи і відчути це все у загальноєвропейському
культурному контексті.
У розвитку наукового стилю української мови позитивну роль відіграли
наукові праці з медицини і мовознавства, робота у термінологічних комісіях
М.Левицького. Так, в “Українському медичному віснику” (Прага) надруковано суто
наукові праці автора: “До питання про пластику повік” (1924), “Лікування
туберкульози фосфацідом д-ра Романовського” (1924), “Стан здоров’я студентів
Української Господарської Академії” (1925). Саме книжка М.Левицького
“Лікарський порадник” (СПБ., 1913) вказана, поряд із працями Є.Озаркевича й
І.Верхратського, серед небагатьох джерел, якими користувалася термінологічна
комісія під час укладання одного з найкращих словників української медичної
термінології початку ХХ ст.[33].
А у передмові редакції до “Медичного латинсько-українського словника” (1926)
ім’я д-ра М.Левицького вказано серед спорадичних консультантів[34].
Усе це свідчить про авторитетність поглядів лікаря-філолога на термінотворення
і терміновживання.
Статті та книжечки М.Левицького для народу з питань пропаганди медичних
знань є одними з перших зразків медичних текстів науково-популярного різновиду
наукового стилю. Ці праці відзначаються високою орієнтацією на адресата – малоосвіченого
селянина. Так, аналіз книжки “Сибирська язва”[35]
показує, що перші 12 сторінок (3/4 частини тексту) займає белетризована оповідь
про випадок епідемії у конкретному селі, а 4 кінцеві сторінки (1/4 частину
тексту) – науковий коментар змальованого явища. Така композиція твору допомагає
якнайкраще донести до читача особливості етіології та патогенезу хвороби. Цій
самі меті підпорядковане й уживання медичної термінології – поряд з усталеною
на той час науковою назвою сибірки “сибирська язва” автор використовує як
синоніми і народні назви “талан” і “телій”.
Праці з лінгвістики та літературознавства М.Левицького мали різні
завдання і, отже, належали до різних підстилів наукового стилю.
Науково-навчальним підстилем написана “Українська граматика для самонавчання”,
“Порівнююча граматика вкраїнської мови”, “Українська читанка”, “Теорія
письменства”; науково-популярним книжка “Як писати службові папери українською
мовою”; елементи науково-популярного і науково-публіцистичного стилю поєднують
такі твори, як “Де-що про сучасну стадію розвитку української літературної
мови”, “Паки й паки”, “Гріхи наші”.
Твори з питань мовної культури М.Левицького всебічно висвітлюють порушені
наукові проблеми і водночас характеризуються полемічним запалом, експресивністю
викладу.
М.Левицький виступав також як публіцист. Наприклад, у
“Літературно-науковому віснику” з 1929 по 1932 рік він веде рубрику “З
пресового фільму”, де пише памфлети на повідомлення світової преси. Підписує ці
твори криптонімом М.Л.
Таким чином, праці М.Левицького спричинилися до формування наукового
(суто наукового, науково-популярного підстилів медичної галузі та
науково-популярного, науково-навчального, науково-публіцистичного підстилів
філологічної галузі) та публіцистичного стилів.
Важливу роль у збагаченні української літературної мови відіграв
М.Левицький уведенням у художній стиль медичної термінолексики. У таких
оповіданнях з життя лікарів, як “Щастя Пейсаха Лейдермана” (1904), “Ніобея”
(1911), “Санітар” та ін., він перший в українській літературі широко вживає
медтерміни – уводить їх у мову лікаря-оповідача, у діалоги медиків, інших
персонажів. Наприклад: “А пошесть таки косила людей та й косила. Аж
перед Різдвом, як взялися морози, почала вона вгавати. Хворих стало
менше, менше й помирало, а вже якось більше видужувало. На мою
думку, сила зарази поменшала від морозу, бо холера сама родом з
Індії, країни теплої, і у нас вона діло робила добре, поки було тепло.
Приборкав її холод краще за всю дезинфекцію” (“Санітар”), “ – Рана
здоровенна, - сказав лікар. – Два зуба пропало… Побачим, чи кістка
ціла. Дайте зонда, - звернувся він до фершала” (“Щастя Пейсаха
Лейдермана”).
В оповіданнях М.Левицький у різних функціях використовує такі медтерміни:
лікар, фершал, санітар, хворий, слабий, ліки, лічити, труїти, занедужувати,
видужувати, помирати, померлий, зараза, пошесть, пошесні хвороби, холера,
холерна бацила, дизентерія, корчі, мікроскоп (“Санітар”), заслаб, захрип, тяжка
гарячка, кашель (“Союзниця”), ноги побрякли, дух заперло в грудях, ядуха, зілля
(“Перша льгота”), гарячка, відняло руку (ногу), каліка, зомліти, без пам’яті
(лежати), рана, зонд, крива голка, рубці, зашити рану, курити (тютюн), зуб,
кістка (“Щастя Пейсаха Лейдермана”), блювати (“Куди соколи літають, туди ворон
не пускають”), задишка (“Пенсія”), кров, колька, доктор (у мові персонажів),
лікар (у мові оповідача), лікарня, банька (“Тяжка дорога”), тепломір, гарячка,
болі, кір, запалення легенів, тяжка хвороба, морфій, рецепт, тяжка істерика
(“Ніобея”), нарив у горлі, полоскання, лазарет (“Деда”). Це збагачувало
художній стиль, сприяло проникненню медтермінів в інші стилі, насамперед в
розмовний, їх закріпленню в мові, інтелектуалізації національної мови.
Розвиткові художнього стилю української літературної мови також сприяли
переклади М.Левицького. Він вільно володів французькою, німецькою, польською,
російською, латинською, грецькою мовами, їдишем. Самостійно або разом з
дружиною Зінаїдою Левицькою здійснив й опублікував українські переклади творів
на той час сучасної зарубіжної літератури, як-от романи “Історія одного
селянина” Еркмана-Шатріана, “Спартак” Раффаелло Джованьйолі, “Фараон” Болеслава
Пруса, “Нетрі” Айтона Сінклера, повість “Хам” Елізи Ожешко, історична повість
“Дагійщина” й історичне оповідання “Вдосвіта” Теодора Томаша Єжа, драма на 5
дій “Де любов, там і Бог. Темна сила” Льва Толстого, драма на 3 дії “Бог
помсти” Шолома Аша, твори Генріка Сенкевича, В.Гомуліцького, Гане Ніколає та
ін. Більшість з цих творів українською мовою було перекладено вперше.
Отже, можна зробити висновок, що Модест Пилипович Левицький був
різнобічною мовною особистістю, його діяльність сприяла збагаченню всіх функціональних
стилів української літературної мови, інтелектуалізації національної мови. Без
його доробку не можна розглядати розвитку культури української мови як науки
про якість володіння мовою.
Дуже багато рекомендацій М.Левицького ще й досі залишаються актуальними,
перейшли в сучасні мовні порадники. Очевидно, це зумовлено й тим, що ми знову
живемо в таку саму перехідну епоху після розпаду імперії (з такою самою мовною
ситуацією), в якій жив і творив лікар-філолог.
Нині М.Левицький майже не відомий на Україні як мовознавець, хоча до 30-х
років його лінгвістичні твори часто перевидавались, мали гарні відгуки
авторитетних людей. Так, Володимир Самійленко в рецензії на “Українську
граматику для самонавчання” 1918 року писав: “Ця граматика стала в великій пригоді
не тільки всім тим, хто мало знає українську мову, але й тим, хто вже нею
орудує, але не добре відчуває її закони. В ній знайдуть вони найкращі
граматичні форми, багато уваг синтаксичних, зразків фразеології і всяких
практичної ваги вказівок. Граматика д. Левицького, як повинно бути, це
граматика мови Шевченка і мови середньої Полтавщини, нашої Тоскани… Граматика
Мод. Левицького одна з найкращих своєю практичністю і масою поданих уваг і
спостережень, які можуть навчити кожного доброї й чистої мови”[36].
Така ситуація зумовлена насамперед тим, що М.Левицький займав безкомпромісну
позицію, наприклад писав: “…я тільки обороняю нашу мову від обмосковлення,
безоглядно до того, чи йшло воно від царської Росії, чи від радянської
“єдиної-неділимої”, і закликаю наших людей вернутися до свого рідного” (Паки..,
45). Не можна було продовжувати на підрадянській Україні лікування мови на
основі діагнозів М.Левицького. Також він був знайомим, другом або соратником
багатьох засуджених на сфальсифікованому процесі над СВУ: Сергія Єфремова,
Володимира Дурдуківського, Андрія Ніковського, Володимира Чехівського, Людмили
Старицької-Черняхівської. На ці імена також було накладено “табу”. Певну роль,
очевидно, відіграли й “публіцистичні” назви частини творів М.Левицького, в яких
тільки підзаголовки вказують на лінгвістичний статус. Це все спричинилось до
того, що в українському мовознавстві до 90-х років тільки Юрій Шерех під час
написання книжки “Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 –
1941)” (Нью-Йорк, 1981) використовував дві праці М.Левицького, вказав їх у
бібліографії[37].
Тому сьогодні перед нами стоїть завдання зібрати, дослідити й видати
доробок М.Левицького, адже кращі здобутки його великої праці – невід’ємна
частина класичної спадщини українського народу. Є надія, що М.Левицький займе
почесне місце в духовному житті нації, його твори увійдуть до шкільних програм,
у вузівські курси.
[1] Цит. за кн.: Б о л а б о л ь ч е н к о А. Три долі. Модест Левицький. Петро Стебницький. Максим Славинський: Біографічні нариси. – К.: Літопис, 1999. – С. 24.
[2] Л е в и ц ь к и й М. Оповідання. – Київ, 1907; Л е в и ц ь к и й М. Оповідання. Т. 1. – Черкаси – Київ, 1918; Л е в и ц ь к и й М. Шкільні товариші: Оповідання. – Відень – Київ, 1920. – 32 с.; Л е в и ц ь к и й М. Казенні діти (Із спогадів лікаря). – Відень – Київ, 1920. – 37 с.; Л е в и ц ь к и й М. Петрусів сон: Оповідання. – Львів, 1930. – 24 с.
[3] Л е в и ц ь к и й М. Дурисвіти (Пригоди з життя). – Київ, 1911. – 48 с.
[4] Л е в и ц ь к и й М. Gloria victis (З недавньої минувшини) // Літ.-наук. вісник. – 1925. – Т. LXXXVI. – С. 306 – 317; Т. LXXXVII. – С. 2 – 11.
[5] Л е в и ц ь к и й М. і П о п о в І. В клуні: Жарт в 1 дії. – Київ, 1903. – 31 с.; Л е в и ц ь к и й М. Безпартійний: Жарт на 1-ну дію. – Київ, 1911. – 16 с.
[6] Ф р а н к о І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1982. – Т. 35. – С. 231.
[7] Цит. за ст.: Н а х л і к Є. Правда життя крізь призму малої прози // Образки з життя. – Львів, 1989. – С. 7.
[8] К р у ш е л ь н и ц ь к и й А. Літературно-критичні нариси. – Станіславів, 1908. – С. 191.
[9] Є ф р е м о в С. Історія українського письменства. – 4-те вид. – Київ – Ляйпціг, 1919. – Т. ІІ. – С. 259.
[10] С і м о в и ч В. Рідне письменство (Що кождий Українець повинен прочитати з рідного письменства). – Відень, 1918. – С. 23 – 24.
[11] С і м о в и ч В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. – 2-ге вид. з одмінами й додатками. – Київ – Ляйпціґ, [1921]. – С. 21 – 22.
[12] Цит. за кн.: Б о л а б о л ь ч е н к о А. Три долі… – С. 26.
[13] Історія української літератури: В 5 т. – К.: Наук. думка, 1968. – Т. 5. Література початку ХХ ст. – С. 89 – 90.
[14] Л е в и ц ь к и й М. “Землиця рідна” та инші оповідання. – [Харків]: Рух, 1926. – 84 с.
[15] Л е в и ц ь к и й М.П. Перша “льгота”: Оповідання. – Львів: Каменяр, 1966. – 111 с.
[16] Українська новелістика кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 253 – 287; Образки з життя: Оповідання. Новели. Нариси. – Львів: Каменяр, 1989. – С. 56 – 72.
[17] Бувальщина: Драми. Комедії. Діалоги. Водевілі / Упоряд. О.Ф.Ставицький. – К.: Дніпро, 1990. – С. 375 – 386.
[18] П у н д і й П. Українські лікарі: Біобібліогр. довідник. Кн. І. – Львів – Чикаґо, 1994. – С. 122 – 123.
[19] П о г р е б е н н и к Ф. П. Левицький Модест Пилипович // Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. – К.: 1995. – Т. 3. – С. 146.
[20] Б о л а б о л ь ч е н к о А. Три долі. Модест Левицький. Петро Стебницький. Максим Славинський: Біографічні нариси. – К.: Літопис, 1999. – С. 5 – 36.
[21] Л е в и ц ь к и й М. Українська граматика для самонавчання. – 3-тє вид., випр. й допов. – Катеринослав – Ляйпціґ, 1923. – 197 с.
[22] Л е в и ц ь к и й М. Порівнююча граматика вкраїнської мови. – Щепіорно, [Табор], 1921. – 47 с.
[23] Л е в и ц ь к и й М. Як писати службові папери українською мовою. – Черкаси, 1917. – 27 с.
[24] Л е в и ц ь к и й М. Конспект теорії письменства. – Подєбради, 1923. – 61 с.; Л е в и ц ь к и й М. Теорія письменства. – Луцьк, 1928. – 96 с.
[25] Л е в и ц ь к и й М.Де-що до справи про вкраїнську письменницьку мову // Літ.-наук. вісник. – 1909. – Кн. 8. – С. 1 – 14; П и л и п о в и ч М. Де-що про сучасну стадію розвитку української літературної мови. – Київ, 1913. – 51 с.; Л е в и ц ь к и й М. Паки й паки (Про нашу літературну мову). – Відень – Київ, 1920. – 67 с.; Л е в и ц ь к и й М. Гріхи наші (Про сучасну літературну мову нашу). – Львів, 1931. – 64 (?) с. Далі посилатимемося на лінгвістичні праці М.Левицького, вказуючи в тексті перші слова назви твору і сторінку.
[26] Див. кн.: С м а л ь – С т о ц ь к и й С., Ґ а р т н е р Ф. Граматика руської мови. – 3-тє перероблене вид. – Відень, 1914. – 202 с.; С і м о в и ч В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. – 2-ге вид. з одмінами й додатками. – Київ – Ляйпціґ, [1921]. – 584 с.; О г і є н к о І. Чистота і правильність української мови: Підручник для вивчення укр. літ. мови. – Львів, 1925. – 215 с.; С и н я в с ь к и й О. Порадник української мови. – [Берлін]: HOWERLA, [1922]. – 150 с.
[27] К у р и л о О. Уваги до сучасної української літературної мови. – Київ, 1920. – 16 с.; 3-тє вид.- Київ, 1925; 4-те вид. – Краків – Львів, 1942. – 199 с.
[28] Див. кн.: Л е б і д ь Д. Українська мова. Російсько-український словник та зразки паперів українською мовою. – Чернігів, 1918. – 252 с.; Б. М., Р. Б. Українська службова термінологія й зразки службових паперів. – Київ, 1918. – 32 с.
[29] Див. кн.: А н т о н е н к о-Д а в и д о в и ч Б.Д. Як ми говоримо. – К., 1991. – 256 с.
[30] Культура української мови: Довідник / С.Я.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина-Мельник, К.В.Ленець та ін.; За ред. В.М.Русанівського. – К., 1990. – 304 с.; Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О.Сербенської. – Львів, 1994. – 152 с.; Культура мови на щодень / С.Я.Єрмоленко, Н.С.Дужик, К.В.Ленець та ін.; За ред. С.Я.Єрмоленко. – К., 1997. – Вип. 1. – 138 с.; Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. – К., 1999. – 240 с.
[31] Л е в и ц ь к и й М. Українська читанка: Підручник на ІІ ступінь курсів для дорослих. – Рівне, 1930. – 120 с.
[32] Там же. – С. 3.
[33] Див.: Російсько-український медичний словник / За ред. М.Галина. – Відтворення видання 1920 р. – К., 1994. – С. XXIV.
[34] Г а л и н М. Медичний латинсько-український словник. – Прага, 1926. – С. IV.
[35] Л е в и ц ь к и й М. Сибирська язва. – К., 1901. – 16 с.
[36] Цит. за кн.: Б о л а б о л ь ч е н к о А. Три долі… – С. 27.
[37] Див. кн.: Ш е р е х Ю. Пороги і запоріжжя: У 3 т. – Харків, 1998. – Т. 3. – С. 418.