Володимир ЮКАЛО,

кандидат філологічних наук, м. Тернопіль

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА XVI—XVII СТОЛІТТЯ

ЯК ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ

Нова програма з української літератури передбачає оглядове вивчення полемічної літератури XVI—XVII ст., ознайомлення з творчістю Івана Вишенського і Мелетія Смотрицького.

Полемічна література XVI—XVII ст. – це переважно публіцистика з церковно-догматичними екскурсами і медитаціями. Розгляд цієї не зовсім літературної теми в шкільному курсі української літератури зумовлений тим, що хоча й полеміка XVI—XVII ст. стосувалася начебто суто релігійно-церковних питань, проте вона мала значний, вирішальний вплив на культурно-національний розвиток усього українського суспільства, була початком організованої української публіцистики, у ній брали участь усі визначні культурні діячі XVI—XVII ст., багато їхніх полемічних творів мають неперехідну художню цінність, входять в контекст давньої української літератури, в якій завжди переважав релігійний елемент.

Літературна полеміка XVI—XVII ст. – це досить складна, суперечлива тема, адже в ній сплелися релігійні, національні й політичні чинники, низка порушених у полеміці питань ще й донині не втратили актуальності. Багато аспектів літературної полеміки досі не досліджені або замовчувались, односторонньо трактувались з політичних і конфесійних міркувань, тому автор цієї статті подасть матеріал, зібраний з праць Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Возняка, Порфирія Яременка, інших учених, що допоможе вчителю осмислити полемічну літературу XVI—XVII ст.

Передусім з’ясуємо деякі культурно-історичні та термінологічні аспекти, що стосуються нашого викладу.

Нагадаємо, що під час перебування в Литовській державі, а особливо після Люблінської унії 1569 р. в складі Речі Посполитої сформувалися дуже тісні культурні і політичні зв’язки між Україною і Білоруссю. В українському і білоруському культурному житті було багато спільного, створеного об’єднаними зусиллями кращих представників цих народів. Це був час, коли українець й білорус називали себе одним словом русин і часто писали однією і тією ж мовою. Формування і усвідомлення національної окремішності цих народів припадає на дещо пізніший період. Тому вислів руський народ позначав єдину на той час українсько-білоруську спільність (віросповідну, політичну, культурну), руська мова – спільну літературну мову українців і білорусів XVI—XVII ст., церковнослов’янську (її тоді трактували як стильовий різновид рідної) і просту староукраїнську літературну мову. Далі слово руський будемо вживати в тому самому значенні, в якому його застосовували українські полемісти XVI—XVII ст., – на позначення належності до українсько-білоруської спільності.

У той час кожен русин мав дві вітчизни: перша – українська і білоруська Русь – вважалася національно-етнографічною вітчизною, ріднішою і дорожчою, а друга – Річ Посполита – становила державно-територіальну, або «спільну вітчизну». Українські полемісти завжди підкреслювали свій «руський» патріотизм, віддаючи разом з тим належне «спільній» вітчизні, за конституцією якої вони жили.

Одним з найбільших культурних центрів «руського» православного світу було Вільно, столиця Великого князівства Литовського і фактично друга столиця Речі Посполитої.

Після Люблінської унії 1569 р., коли Польське Королівство та Велике князівство Литовське остаточно об’єдналися в єдину федеративну державу т. з. Річ Посполиту, на українських землях посилився польський вплив у правовій, церковно-релігійній, культурній, освітній сферах. Це, як правило, супроводжувалось проникненням західних християнських релігійних напрямів: католицизму, ударною силою якого був орден єзуїтів, різних течій протестантизму, зокрема кальвінізму та аріанства. У Західній Європі в цей час точилася гостра релігійно-політична боротьба між католицизмом і протестантизмом, ця боротьба поширилась і на українські землі. Перед українськими культурними і політичними діячами постало питання: якою бути українській культурі, Церкві, як діяти в умовах різновекторних впливів сусідніх культур і держав? Чи й далі орієнтуватися тільки на православно-візантійські традиції (Нагадаємо, що Візантія, оплот східного християнства, 1453 р. була захоплена турками (мусульманами) і її церква занепадала, втратила необхідні культурно-освітні інституції. Українська православна церква перебувала в канонічній юрисдикції константинопольського патріарха), чи створити нову українську культуру, прийнявши західні культурно-релігійні елементи? Якщо прийняти західні елементи, то які – протестантські чи католицькі (латинські)? Саме ці питання так чи інакше були порушені в полемічній літературі.

У XVI—XVII ст. ще не існувало націй у сучасному розумінні. Національна ідентичність фактично проявлялась через віру, належність до релігійної спільності, адже саме релігія і Церква була основою середньовічного суспільства. Віросповіданням людини визначався її світогляд і поведінка в усіх галузях знання та духовної і моральної діяльності. Світогляд українця (русина) тоді був тісно пов’язаний з православною («руською») вірою. Тому догматично-обрядові питання в тогочасному суспільстві стосувалися кожної людини, були актуальними для всіх, значна частина полемічних творів присвячена саме їх обговоренню.

Активна полеміка велася навколо питання про походження Святого Духа. Католики дотримувалися догми, що Святий Дух походить і від Бога-Отця і від Бога-Сина (т. зв. догмат filioque «і від сина»). Православні вважали, що Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Неприйняття східними християнами догмату філіокве було формальною підставою розколу в християнстві в 1054 р. на католиків і православних. Водночас віра про походження Святого Духа тісно пов’язана з догматом Трійці (його не визнавали протестанти-антитринітарії (аріани), що діяли на українських землях).

Чистилище – це ще одне питання, яке розділяло дві християнські конфесії. На відміну від православних, які вірили в рай чи пекло, католики додатково визнавали існування чистилища. Вони уявляли його проміжним місцем загробного світу між раєм і пеклом, де душі померлих, що не попали в рай чи пекло, але не мають смертних гріхів, горять в очищувальному вогні. Коли ж вони спокутують свої гріхи, то одержують доступ до раю.

Уявлення про чистилище – продукт розвитку західноєвропейської теології. Воно не відоме в ранньому християнстві, не спирається на «священні тексти». Православні богослови не приймали вчення про чистилище.

Постійно перебувало в центрі уваги полемістів питання про церковне верховенство папи римського. Воно було базовим в ідеї унії. Католицька теологія твердила, що римський первосвященик наділений владою намісника Божого на землі, яку він успадкував від апостола Петра. Православні полемісти переважно обстоювали думку, що папа є такий же архіпастир у християнстві, як і всі інші патріархи Сходу.

Не менш важливими вважалися й інші догматично-обрядові питання, наприклад про причастя під двома видами (в католицизмі мирян традиційно причащали під одним видом (хлібом), священнослужителів – під двома видами (хлібом і вином); у православ’ї причастя для всіх категорій – духовних і мирян – було під двома видами), про використання під час обряду квасного чи прісного хліба (у сакраменті євхаристії православні вживали квасний хліб, а католики – опріснока), про «новий римський календар» (у лютому 1582 р. папа Григорій ХІІІ запровадив новий календар. Константинопольський патріарх Єремія закликав підлеглі йому церкви дотримуватися у святах і обрядах старого, юліанського, календаря. Внаслідок цього церковні свята у католиків почали відбуватися переважно в інші дні, ніж у православних).

Письменники-полемісти видавали свої твори, як правило, або під псевдонімами, або без підпису. Це пов’язано з тим, що поняття авторства в культурі європейського Середньовіччя практично було відсутнє. Вважалося, що письменник (книжник) не творить щось нове, а повторює те, що вже було до нього. Існував канон. Оригінальне українське письменство складало мізерний відсоток порівняно з перекладною літературою, творами отців Церкви. Декларування авторства було чимось не зовсім етичним, часто розцінювалося як вияв гордині. Траплялися навіть, що автор твору свідомо приписував його іншій, канонізованій, особі або стверджував, що переклав цей твір з іншої, священної мови, зокрема з грецької (для надання авторитетності новому писанню). В українській літературі саме під час полеміки XVI—XVII ст. почало формуватися сучасне розуміння авторства, адже виникла потреба знати позицію автора (до якого табору він належить).

Полемічні твори переважно друкували, хоча вони могли поширюватися і в рукописних списках.

Твори української полемічної літератури були написані польською (старопольською) і руською (староукраїнською, церковнослов’янською) літературною мовами, інколи двома мовами для різних категорій читачів. Нагадаємо, що усі освічені свідомі українці (патріоти) наприкінці XVI ст. найкраще знали польську мову. У ті часи вона виконувала на Україні і в Білорусії функції державної і літературної мови, саме їй приділялось значно більше уваги ніж грецькій і церковнослов’янській (руській) мові навіть у програмах братських шкіл. Руська мова в Речі Посполитій мала регіональний офіційно-діловий статус. Лише руську мову знали тільки ті, чия освіта була обмежена дяківською школою (перший освітній щабель). Твори, написані руською (церковнослов’янською) мовою, поширювались й у православній Московії. Польськомовність твору робила його доступним і цікавим для всіх читачів польської культури, противників і союзників. Офіційними були польськомовні варіанти творів.

Українська полемічна література, як прозова, так і віршова, виникла задовго до 1596 р. Перші полемічні писання в Україні з’явилися майже одразу після прийняття християнства. Полеміку візантійське християнство вело з різними вірами і обрядами. Найдавнішою була полеміка з останками поганства (язичництва). У творах української літератури з ХІ ст. існували також полемічні екскурси проти юдаїзму та магометанства (ісламу). Полемічні писання проти «жидів» мають добродушний, повчальний характер. Юдаїзм на Русі серйозно не конкурував з християнством.

Натомість вже перші полемічні писання проти «латинян» (так тоді на Україні звичайно називали представників римського християнства, які для культурних цілей використовували латинську мову) відзначаються тоном непримиренності. Найдавнішим твором візантійсько-руської полеміки є написане грецькою мовою послання першого руського митрополита грека Льва (Леонтія) до «латинян» про опрісноки, написане перед 1008 р. Залишили полемічні писання проти «латинян» й інші «київські» греки – митрополити Юрій (Григорій), Іван ІІ (ХІ ст.), Никифор (поч. ХІІ ст.), монах Феодосій Печерський (сер. ХІІ ст.).

Більшість з цих творів характеризуються різкістю тону і нетолерантністю щодо латинства. Це зумовлено тим що візантійське полемічне письменство відображало непримиренне ставлення до римського християнства у Візантії, де була небезпека переходу віруючих з візантійського християнства на західне. Звідси і різкість тону, що потім став літературною формою, перейнятою на Україні й підсичуваною вірою в правдивість звинувачень греків проти латинян.

У XVI ст. велась також полеміка проти протестантів. У ній брали участь київський митрополит Сильвестр Бількевич, Йов Почаївський-Желізо та ін.

Твори полемістів поширювалися в численних рукописних списках, існували на Україні рукописні збірники полемічних писань проти протестантів і латинян.

У 1500 р. київський митрополит Осип Болгарович робив у Римі заходи в справі злуки української церкви з римською. Тоді Ян Сакран з Освенціма у Кракові видав латиномовний трактат «Вияснення помилок руського обряду» (1500). У книжці вперше з католицького боку проаналізовано не тільки відмінності православного обряду від католицького, а й численні нашарування апокрифічних традицій та народних вірувань і церемоній, що протягом століть закріпилися в руській (українській) православній церкві і надали їй рис, багато в чому відмінних від грецького і загалом східного православ’я.

Автор описав сорок помилок у православній вірі і заперечував можливість унії православних українців (русинів) з Римом.

Православні на цю книжку так і не відповіли.

Активізувалася полеміка у зв’язку з виходом 1577 р. у Вільні книжки польського єзуїтського ідеолога Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої під одним Пастирем і про грецьке відступництво від цієї єдності...» (2‑ге вид. – Краків, 1590 р.). Цей польськомовний полемічний твір складався з трьох частин. На зміст перших двох вказує сам заголовок. У третій частині П.Скарга звертався до східнослов’янських народів, наводив дев’ятнадцять помилок православної віри, зазначав, що подружнє життя священиків, використання слов’янської (церковнослов’янської) мови та втручання світських людей у церковні справи не дають надії на добрий лад у православній церкві, і агітував за унію (церковний союз) православних русинів (українців і білорусів) з Римом, вказуючи на шляхи, що ведуть до неї, й користі, що випливають з неї.

Зокрема про церковнослов’янську мову П.Скарга писав, що вона не може задовольнити високі культурні функції, без усталених граматичних і лексичних норм ця мова непридатна для наукових цілей; тільки латинська і, принаймні теоретично, грецька з їхніми віковічними традиціями й усталеними нормами мають повну гідність культурних мов:

«Більше того, греки сильно ошукали тебе, о руський народе, що, давши тобі святу віру, не дали своєї грецької мови. Вони залишили тебе при своїй слов’янській мові, щоб ти ніколи не зміг досягнути справжнього розуміння і науки. Адже свята віра проголошувалася і поширювалася по всьому світу лише тими двома мовами: грекою і латиною. Без них ніхто не може стати досконалим у жодній сфері науки й особливо в духовній доктрині святої віри. І не тільки з тієї причини, що інші мови постійно міняються і не можуть бути стійкими в межах людського вживання (бо не мають своїх граматик і лексиконів на відміну від тих двох мов, які є завжди однакові й ніколи не змінюються), але ще й тому, що лише грекою і латиною засновані науки, яких не можна докладно перекласти іншими мовами. Ще не було на світі й не буде жодної академії чи колегії, де б теологію, філософію та ін. вільні науки вивчали і розуміли будь-якою іншою мовою. Ніхто і ніколи не зможе стати вченим завдяки слов’янській мові. А вже тепер церковнослов’янської мови справді ніхто добре не розуміє. Бо нема на світі такого народу, який би говорив цією мовою так, як у книгах пишуть. Вона не має своїх правил, граматик, словників для інтерпретації і вже не може їх мати. Ось чому ваші священики, коли хочуть зрозуміти слов’янське писання, мусять вдаватися до польських тлумачень».

Зрештою, П.Скарга закидав, що серед українського і білоруського народу не було й таких, що знали б церковнослов’янську та свою рідну мови, а грецьку тим паче. Тому церковнослов’янська, через відсутність достатньої гідності та зрозумілості, була, згідно із П.Скаргою, непридатною для будь-якого культурного вжитку. Переваги часткового використання руської простої мови поряд із польською П.Скарга все ж таки визнавав і навіть одну з причин невдач єзуїтської діяльності на руських землях вбачав в небажанні використовувати руську мову для пропагандистських цілей. Польську і руську мови П.Скарга вважав більш-менш однаково придатними для місіонерської діяльності.

Важливою була також така богословська аргументація єзуїтського ідеолога: «...ніхто не може сподіватися на вічне спасіння, якщо він не перебуває в єдиній Божій Церкві». Водночас автор намагався довести, що такою «істинною церквою» є римо-католицька, а її «істинність» обумовлюється наявністю єдиного пастиря – намісника Христа на землі, яким є папа римський і без якого єдність, управління й мир у церкві неможливі. Підпорядкування «єдиному пастиреві» також забезпечує людям успіх у світських справах. Інакше на них чекають нещастя. Спираючись на це твердження, П.Скарга намагається довести, що константинопольський патріархат своїм небажанням визнати папу римського головою християнства і намісником Бога на землі, своєю відмовою прийняти унію з Римом накликав гнів Господній і тому «брами пекельні» перемогли східну церкву, Бог віддав православних патріархів у турецьку неволю. Така ж доля чекає і на всіх православних України і Білорусії, якщо вони не підуть на унію. Наприкінці своєї книги єзуїтський ідеолог від імені греків звертається до православних Речі Посполитої: «Ви, рештки церкви грецької, які ще не потрапили під руку крутого турка, не наслідуйте гріхів наших і відщепенства нашого, за що віддав нас Господь Бог у таку неволю... Краще христового намісника на вільній службі Божій слухати, ніж у неволі поганим кланятися». Такі міркування для людини середньовіччя звучали тоді дуже переконливо.

Про потребу унії руської православної церкви з Римом писав також Венедикт Гербест у статті «Показання дороги» (1567), у брошурі «Виводи віри римської церкви й історія грецького невільництва для єдності...» (1586).

Українсько-білоруські культурні діячі на питання, порушені в книжках П.Скарги і В.Гербеста, відповіли полемічними творами і конкретними справами в культурно-освітній галузі.

Так, звинувачення П.Скарги про непридатність церковнослов’янської мови до будь-якого культурного вжитку викликали активну дискусію про питання руської мови. Погляди українсько-білоруських культурних діячів були різними. Так, Іван Вишенський репрезентував традиційну для православних думку, що «гідність» церковнослов’янської мови закладена вже в самому її божественному походженні; ця мова «перед Богом більшу честь має, ніж еллінська та латинська» саме тому, що в ній немає «поганських хитрощів» граматики і риторики. Інші ж руські вчені спробували захистити «гідність» церковнослов’янської мови силою її граматичності, кодифікувати норму церковнослов’янської мови. Видання повної Острозької Біблії (1580—1581 рр.), багатьох підручників граматики і словників церковнослов’янської мови, заснування православних шкіл і «академій» в Острозі, Львові, Вільні, Києві та в інших містах незабаром стало відповіддю на звинувачення П.Скарги.

Трактат, спрямований проти книги П.Скарги, за дорученням князя Василя-Костянтина Острозького 1577 чи 1578 р. написав вчений-антитринітарій Мотовило. Цей твір до нас не дійшов. Невідомо, які контраргументи висунув полеміст-антитринітарій на богословську аргументацію єзуїтського ідеолога. Однак Мотовило проголосив римського папу антихристом. Цим самим читачів підводили до думки, що будь-яка угода з римським первосвящеником варта найрішучішого осуду.

Твір Мотовила не надрукували. Проте він був відомий тогочасним інтелектуалам. Не виключено, що окремі положення трактату Мотовила з часом використали українські письменники-полемісти. Так, ідея папи-антихриста набула поширення в творах Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Вона викликала різку критику в католицько-уніатському таборі.

1587 р. Герасим Смотрицький, як відповідь на книжку В.Гербеста, написав і надрукував в Острозі збірку полемічних творів «Ключ царства небесного», в якій закликає вести безкомпромісну боротьбу з єретиками, зокрема з протестантами, а також протиставляє православну церкву католицькій (принцип соборності церковної управи православної церкви монархічній владі папи), критикує новий римський календар, описуючи спричинені його запровадженням невигоди родинного й церковно-громадського життя на Україні, де в тісному сусідстві проживали православні і католики.

До власне релігійних полемістів Г.Смотрицький не належить, бо не розвиває своїх думок за допомогою вагомих теологічних доказів. Його аргументація тільки поверхово торкається порушених питань. Зате досить високий літературний бік творів Г.Смотрицького: автор змальовує широку живу картину сучасного суспільного життя на Україні, свій виклад пересипає іронічними висловами й дотепами, які вносять у його писання гумористичне забарвлення, послуговується простою руською мовою, завдяки чому твори були доступні для широкої аудиторії.

Полемізував із П.Скаргою та В.Гербестом Василь Суразький у трактаті «О єдиной истинной православной вірі...», написаному в 1588 і виданому в Острозі 1598 р.

1595 р. характер полеміки дещо змінився – вона перемістилася всередину українсько-білоруського суспільства. Тоді у Вільні вийшов твір «Унія, альбо Выклад преднейшых артыкулов, ку зъодноченью греков с костелом рымским надлежащых», автор якого був представником вищого православного духовенства, що прагнуло до союзу з Римом. Імені автора на брошурі не зазначалось, проте із передмови видно, що ним був Іпатій Потій. У передмові змальовано тяжкий стан руської церкви, становище православних овечок, які, не маючи добрих пастирів, мусили

«шукати прихистку якогось, щоб де-небудь пригорнутися могли! Вийшовши тоді з вівчарні своєї і блукаючи пустелею, хто на що-небудь натрапив, – чи то Лютер, чи то Кальвін, чи то проклятий Арей.., або турок, – не дивлячись, чи пастир, чи вовк, заблукані приставали».

Далі Потій пише про себе та своїх однодумців:

«Що ж було іншого нам, бідним і нещасним підпасичам, робити?! Одне – бачити недбальство і нечуйність пастирів наших головних, [інше] – до кращого порядку і до тієї старожитності і згоди святої, що за предків наших була, вернутися. Коли про це, відповідно до повинності нашої, радити і обмірковувати почали, замість подяки і вдячності за старання наше, у велику ненависть і в неласку до своїх же потрапили. Також не тільки слів ущипливих писання блудливого надивилися і наслухалися, але нарешті погроз і небезпеки здоров’ю нашому всюди повно. Про яке мало турбуємося, бо, для правди Божої, і того позбутися не боїмося».

Потій висловлює думку, яку він повторюватиме в усіх писаннях: він веде народ не до нової віри, а до тієї давньої єдності з римською церквою, в якій перебували його предки. «Унія» – це програмний твір того духовенства, що хотіло злучитися з римською церквою, спроба поставити публіцистичний місток через прірву між православним сходом і римо-латинським заходом, намагання звести відмінності між обома церквами до трьох істотних питань: про походження Святого Духа, чистилище й примат папи. До неістотних питань в брошурі зараховано справу календаря й антихриста. Проте саме останнє питання займає найбільше місця в книжці. Для спростування закидів про папу-антихриста Потій подає в перекладі з латинської на польську та руську мову основні уступи з проповіді старохристиянського письменника Кирила Єрусалимського (315—386), в якій вказувалися «знаки антихриста».

Книжка І.Потія написана в спокійному тоні, щиро і просто.

Через рік після цього, у 1596 р., «дидаскал» Стефан Зизаній у Вільні видав польською і книжною «руською» мовами ту саму, переплетену своїм коментарем, проповідь Кирила «Казаньє святого Кирила патріархи ієрусалимского, о антіхристі и знакох єго з розширеніем науки против ересей розных». С.Зизаній використав популярну в гуситській і протестантській агітаційній літературі саму по собі абсурдну ідею про папу-антихриста, яка вже не була новиною і в українському полемічному письменстві. Читачам важко було відрізнити, де закінчуються слова св. Кирила, а де починається коментар Зизанія. Захистившись авторитетом святого, Зизаній опер свої висновки на творі кальвініста Зібрандта Любберта «Про римського папу» (1594) й доводив, що антихрист уже прийшов і панує на землі в особі папи. Ця книжка С.Зизанія завдала багато шкоди пропаганді унії.

Берестейські події 1596 р. загострили письменницьку полеміку між уніатами й католиками, з одного боку, і православними традиціоналістами, з іншого боку. Нагадаємо, що два собори, уніатський і антиуніатський, які відбулися в Бересті в жовтні 1596 р., одразу не призвели до утворення двох окремих церков. На українських і білоруських землях фактично продовжувала існувати одна церква «східного обряду». Вона мала не лише єдині традиції, обрядовість, а й поки що єдину структуру управління. Інша річ, що в цій церкві (православній) був започаткований розкол, утворилися два своєрідні «табори» – уніатський і антиуніатський (православно-традиціоналістський). Кожен з цих «таборів» спирався на певні церковні інституції. Уніати («возз’єднані») мали єпископські кафедри (за винятком львівської і перемишльської), що давало змогу контролювати церковне життя. Противники унії (т. з. «дизуніати», «невозз’єднані») спирались переважно на великі монастирі, а також міщанські церковні братства, їх підтримувала частина світських землевласників. Тому можна стверджувати, що принаймні до 1620—1621 рр., – тобто до Теофанового свячення, коли паралельно з уніатською з’явилася ще й православна ієрархія, – боротьба уніатів і їхніх противників була внутрішньою боротьбою в середовищі церкви «східного обряду» в Речі Посполитій. Ця боротьба стимулювала новий виток літературної полеміки.

Розпочали полеміку уніати. З їхнього боку вийшло написане тогочасною українською літературною мовою «Справедливое описанье поступку и справы собора берестейського» Іпатія Потія. Підтримав уніатів П.Скарга твором «Описання й оборона собору руського берестейського», що був виданий, без зазначення авторства, на початку 1597 р. польською та, у перекладі Іпатія Потія, українською літературною мовою.

На обидві книжки православні традиціоналісти одразу ж відповіли анонімною брошурою «Ектезіс», надрукованою польською мовою того ж 1597 р., і знаменитим полемічним трактатом «Апокрисис, албо Отповідь на книжкы о съборі Берестейском…», який був опублікований польською мовою 1597 р. у Вільні, у перекладі староукраїнською літературною мовою 1598 р. в Острозі. Автор «Апокрисису» назвав себе вигаданим ім’ям – Христофор Філалет, що в перекладі з грецької означає Христоносець Правдолюб. Дослідники сходяться на тому, що псевдонім належить прибічникові князя В.‑К.Острозького протестантові Мартинові Броневському.

За змістом «Апокрисис» складається з двох половин: перші дві його частини присвячені унії й питанням, пов’язаним з нею, дві інші частини – загальним питанням, зокрема щодо першенства папи та східного патріархату. Навівши велику кількість урядових і приватних документів, автор показує, що Берестейська унія – це справа кількох людей, що для задоволення своїх особистих, егоїстичних інтересів надужили високим становищем у православній церкві. Взагалі Філалет спростовує те, що за правду виводив Скарга, і обстоює правдивість того, що заперечував Скарга. Обороняючи правосильність православного (антиуніатського) Берестейського собору, Філалет стверджує, що не на уніатськім, а на православнім соборі висловився справжній голос усієї православної церкви, бо тут взяли участь депутації майже зі всіх православних земель корони польської. Тезам Скарги, що тільки єпископи мають право брати участь у соборах, а світські особи не мають голосу в справах віри, автор протиставляє протестантсько-реформаційну концепцію соборного й демократичного устрою церкви.

Наприкінці твору Філалет іронізує з обіцянок католицького світу й надій уніатів, що унія піднесе престиж церкви східного обряду в Речі Посполитій. Тим часом така унія, яку прийняли в Бересті, замість єдності та спокою може викликати ще більші релігійні й національні колотнечі. Автор висловлює побоювання, що коли б у Речі Посполитій спалахнуло полум’я внутрішньої війни, «швидко згоріли б усі ліп’янки цієї широкої держави».

«Апокрисис» містив багатий фактичний матеріал і водночас відзначався публіцистичністю. Це виділяло твір на тлі тодішньої полеміки.

Відповіддю на «Апокрисис» був «Антіризіс» Іпатія Потія (1599).

Іпатій Потій (1541—1613) – найбільший письменник-полеміст кін. XVI – поч. XVII ст. Так, з 1595 по 1609 р. він написав понад десяток полемічних творів, більшість з яких було опубліковано (часто анонімно або під псевдонімами) тогочасною українською літературною і польською мовами. Головні твори Потія: «Унія, альбо Выклад… артыкулов ку зъодноченью…» (1595), «Календар рымский новый» (1596), «Антіризіс» (1599) і польською мовою (1600), «Оборона Собору флорентійського» (1603, двома мовами), «Гармонія, альбо Согласіє віри...» (1608, двома мовами), «Реляція і розслідування деяких подій, що відбулися біля церков руських віленських 1608 і 1609 рр.» (польською мовою, 1609). Твори мали нові на той час барокові риси. Крім того, Іпатій Потій здобув славу дуже талановитого проповідника, залишив кількасот промов і повчань (у православному обряді це також був новий жанр!). «Своєю письменською діяльністю він належить так само до польського, як і до руського письменства, – писав І.Франко про І.Потія, – і в тім огляді був прототипом цілого ряду письменників, що відтоді аж до наших днів не перестають маніфестувати в собі перехрещення цивілізаційних впливів Русі й Польщі».

У полемічних творах Іпатія Потія звучить ідея, що Берестейська унія 1596 р. є тільки простим відновленням старовини. Зв’язок православної церкви Русі з римським престолом не переривався з часу Флорентійської унії 1439 р., а після Берестейської унії православним легко прийняти унію, бо від католиків їх відрізняють тільки другорядні особливості, а тим часом глибокі різниці відділяють православну й католицьку церкви від протестантизму.

Відповіддю на різні твори Іпатія Потія були писання Клірика Острозького (1598, 1599), Івана Вишенського, молодого Мелетія Смотрицького та ін.

Іван Вишенський (бл. 1550—1620‑ті рр.) – видатний український письменник-полеміст кін. XVI – поч. XVII ст. Був родом з містечка Судова Вишня на Львівщині, де здобув початкову освіту. Потім жив у Луцьку та Острозі. У 70—80‑х рр. XVI ст. переселився на Афон (Греція), що став після занепаду Константинополя найбільшим духовним центром православ’я, головним вогнищем традицій грецької культури й церковності, візантійської церковно-аскетичної практики, книжності й мистецтва. У монастирях Афона Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя досягнув найвищого ідеалу афонського аскетизму – став пустельником в одній із келій (печер) над Егейським морем.

Перебуваючи на Афоні, І.Вишенський вже з 1588 р. підключився до полеміки. Письменник здебільшого використовував форму послання, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.

Сенс існування Вишенський вбачає в служінні Богу для вічного життя. Але від цього православного християнина, на переконання письменника, намагається відлучити диявол. Тому в своїх творах афонський чернець викриває диявола-світодержця, стверджуючи, що він панує у сучасному суспільстві у вигляді прагнення до слави, розкошів і багатства («Обличение диявола-миродержца…», 1599—1600). Католицизм, папу римського, освітню програму латинських богословських шкіл, що включала сім «вільних наук», ідеї Скарги про унію також вважає диявольським, поганським проявом і закликає не приймати їх, а твердо триматися «істинної віри»:

«…утвердітеся стояти в православній вірі міцно і непорушно, і не бійтеся голосу оповісника римського папи… Наша істинна віра є та, яку брами пекельні не перемогли й перемогти не можуть. Наша істинна віра є та, яку блиск світу цього звабити не може. Наша істинна віра є та, яку страх бід и розмаїтих страждань та смертей устрашити не може. Наших-бо патріархів віра є істинна, вони спасіння своєї віри в цьому житті купують, за Павлом, спокутуючи… Нашої-бо віри брами пекельні не перемогли і перемогти не можуть. Нашої-бо віри подвигу в житті цьому вінці царства небесного приготовані, нашої-бо віри чистилище – од бід антихристового слуги, папи римського, та його угодників пливти й очищатися, щоб достойними бути після смерті вічно царювати із Христом. Латина ж буде з дияволом у геєні вогненній після смерті вічно очищатися… Віруйте кріпко й нерушно й будете єдині у вірі»[1] («Послання до князя Василя Острозького та православних християн Малої Росії…», 1599—1600).

Православні християни, на думку Вишенського, повинні очистити церкву від «зваб та єретичних забобонів», дотримуватися канонічних обрядів і традицій православної церкви, користуватися тільки церковнослов’янською мовою в читанні Біблії на літургії, після служби читання пояснювати простою мовою для розуміння людей, «книги всі церковні і устави» друкувати церковнослов’янською мовою, обмежити свою освіту лише вивченням основних православних богослужебних книг:

«Чи не ліпше тобі… бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Аристотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти в геєну?», – не приймати настановлених з подання королівської влади православних владик, а обирати їх громадою, не прагнути до мирського щастя і збагачення (воно від сатани), а думати про вічне життя: «Чи не ліпше від божого благословення хоч і мало чого мати, але з Богом завжди бути, аніж мирським щастям збагатитися і від Бога тут, у світі, і по смерті вічно відлучитися?» («Порада», 1599—1600),

готуватися до приходу Ісуса:

«…готуйтеся ж до того, щоб відійти в майбутній вік! Готуйте діла, готуйте чисте життя, готуйте догодження Богу!» («Тобі, в землі, що зветься Польська, мешкаючому… народу руському, литовському і лядському…», 1588).

У багатьох писаннях Вишенський дає свою оцінку унії і єпископам, що її підготували і прийняли. Цьому питанню присвячено також окремий твір – т. з. «Послання до єпископів» (1598). Воно написане як роздуми з приводу прочитання книжки «Унія» Іпатія Потія. У посланні Вишенський звертається до єпископів-ініціаторів і будівничих згоди з латинською церквою і вірою, зробленої від імені українського і білоруського («руського») народу, і запитує їх, на яких підставах, за які заслуги перед Богом вони присвоїли собі це право:

«як це воно і звідкіля б ваші милості могли досягти такої ласки, дару, блаженства і святості?».

Відповідаючи на це, Вишенський твердить, що єпископи таких почестей і благодаті з високості ніколи не шукали ані не просили,

«…і сліду скорбного Христового не топтали, і мандрівок до горнього Єрусалиму через заняття розумною молитвою не творили, а так знагла, без жодної заслуги перед Богом смієте собі привласнювати оту гідність, шляхетність і достойність дару (так, начебто це запевне йде від небесного одкровення) і, єднаючи ту згоду, таїнство віри змішуєте і споюєте з безвір’ям».

Одержали вони церковні посади виключно за заслуги перед земною, королівською владою. Цю тезу обґрунтовує Вишенський конкретними прикладами з життя кожного з єпископів і робить висновок, що вони не пізнали таїнства віри, не можуть розпоряджатися справами віри і через свою сліпоту «в погибель світолюбства погрузли».

Полемізує Вишенський і з деякими уніатськими «артикулами», проте не намагається висувати вагомих теологічних аргументів. Його аргументи лежать в моральній площині. Так, коментуючи тезу, що краще бути з незалежним і вільним папою, ніж під турецькими невольниками-патріархами, Вишенський натякає, що єпископи підкоряються спокусам світу, адже вони воліють перебігти

«від убогих до багатого, від простих до хитрого, від безславних до славного, від невільників до найсвавільнішого, від смиренних до гордого, від бідних до біду чинячого, від страждальців до мучителя, від нічого не маючих до пануючого над світом, від євангельських пустельників до пекельної ріки, від принижених у світі до того, хто у віці цьому царствує…».

Твори Вишенського були популярними, православні пересилали їх від одного монастиря, гуртка до іншого, переписували й читали на різноманітних зібраннях, у братських школах. Існували рукописні збірники творів письменника. За його життя було опубліковано 1598 р. в острозькій «Книжиці» тільки одне послання «От святой Афонскои горы скитствующих». Дослідники стверджують, що це послання, написане від імені ченців-українців Святої Гори, безперечно належить І.Вишенському.

Ідеал І.Вишенського – реалізація справжнього християнства в суспільному житті; правдивий християнин для нього – містик і аскет. Виходячи із засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства як здійснення царства Божого на землі. Джерелом усякої науки Вишенський вважав святі книги. До шкільної науки європейського зразка ставився байдуже або й вороже, тому що був глибоко відданий православ’ю і не довіряв латинству, яке розпоряджалося всіма засобами шкільного знання і несло із собою, щоправда, нову культурність на українські землі, але в ній Вишенський помічав грубий матеріалізм та недостачу глибшого ідейного змісту.

І.Вишенський не є справжнім полемістом. З погляду теологічної аргументації його твори не представляють нічого нового. Він – поет, який твердо й непохитно вірить у правду євангельських слів і безоглядно будує на них свій світогляд, що навіть не має потреби ні з ким полемізувати. Вишенський думає образами, замість абстрактних понять бачить і малює виразні картини, послуговується влучними епітетами, порівняннями або й цілими оповіданнями та довгими низками окликів, питань і апостроф, майстерно використовує засоби гумору, іронії та сарказму; мова його творів – поєднання елементів церковнослов’янської, яку він ревно обстоював, та живої народної української мови, надзвичайно багата лексично, насичена індивідуально-авторськими неологізмами. Писання Вишенського відзначаються драматичною формою й довершеною будовою, створені за найкращими зразками церковної греко-візантійської проповіді з використанням досягнень риторичного мистецтва (хоч на словах він був запеклим противником усяких діалектичних силогізмів і риторики). Замість нових аргументів в обороні православ’я Вишенський кидав не раз у народ якесь влучне слово або виразне порівняння й цим переконував багатьох своїх читачів і слухачів краще, ніж вагомими богословськими доказами. Його послання ставали вогненними полемічними памфлетами, що виражали думки і почування значної частини українського громадянства, православної народної маси. Відголос його творів знаходимо в багатьох православних полемістів.

Своєрідно відбилися послання Вишенського на «Пересторозі…» (написана староукраїнською мовою у Львові не швидше 1605—1606 рр., але не надрукована). Твір пов’язують з іменем багатого львівського міщанина, провідного діяча львівського братства Юрія Рогатинця. У цьому полемічному трактаті в белетризованій формі автор робить історичний огляд долі української церкви, описує події українського національного життя кін. XVI ст., перехід єпископів під «послушенство» римського папи. Хоча при характеристиці єпископів-уніатів автор перебував під деяким впливом відповідних послань Вишенського, проте головну причину політичного і культурного упадку України вбачає насамперед у відсутності добре організованої національної школи, без якої неможливе належне використання старої української книжності.

Найбільшим українським письменником-полемістом був Мелетій Смотрицький (бл. 1575—1633). Переважно з його особою пов’язані перипетії боротьби між православ’ям і унією між 1610 і 1630 рр.

Мелетій Смотрицький (світське ім’я – Максим) народився на Поділлі, можливо в містечку Смотричі. Батьком Максима був Герасим Смотрицький, відомий письменник-полеміст і поет, у 80‑х рр. XVI ст. займав посаду ректора Острозької академії, разом з Іваном Федоровим 1581 р. видав Острозьку Біблію.

Здобув Максим різнобічну освіту: навчався в Острозькій школі, потім у Віленській єзуїтській академії, слухав лекції у німецьких протестантських університетах Вроцлава, Нюрнберга, Лейпцига, Віттенберга. Імовірно, за кордоном одержав учений ступінь доктора медицини.

Близько 1604 р. Максим стає членом православного братства у Вільні. Від імені Віленського братства він пише польською мовою полемічний твір «Антиграфи» (з грецької перекладається як «відпис»), виданий у 1608 р. у відповідь на писання Іпатія Потія «Герезія» і «Гармонія» (1608). Це був дебют молодого, але досить ерудованого і талановитого полеміста.

1610 р. вийшов знаменитий твір М.Смотрицького «Тренос…». Його написання було пов’язане з подіями, що відбулися у Вільні 1609—1610 рр. Тоді київський митрополит Іпатій Потій разом із своїм намісником Йосифом-Вельямином Рутським вирішив навернути до унії віленських міщан. Уніати завдяки урядовій підтримці, вдаючись до церковно-адміністративних заходів, перебрали контроль над Святотроїцьким монастирем, новим його настоятелем було посвячено Рутського. Потім було захоплено ще понад десяток православних церков столичного Вільна.

У Вільні в той час перебував із своїм військом Сигізмунд ІІІ. Юрби віленських міщан з жінками й дітьми на вулицях падали перед королем, благали не робити насильства над їхнім сумлінням. Але нічого не допомогло. На І.Потія в ті дні було вчинено замах: православний гайдук кинувся на митрополита з оголеною шаблею, розрубав єпископський ланцюг і відрубав два пальці лівої руки. Крім того, у церкві св. Миколая під малим олтарем було знайдено бочку пороху. Очевидно, готувався вибух на той час, коли там мав перебувати Потій. Декого із міщан віленських було ув’язнено і піддано тортурам.

Свій погляд на віленські події виклав І.Потій у писанні «Реляція і розслідування деяких подій, що відбулися біля церков руських віленських 1608 і 1609 рр.» (1609).

І.Потію вдалося утвердитися в Вільні. Єдиною фортецею православного традиціоналізму в цьому місті залишилося Святодухівське братство.

Ось ці події і обставини, свідком і очевидцем яких був М.Смотрицький, розбурхали в душі вразливого і енергійного письменника глибокі переживання за долю рідної землі і народу.

«Тренос…» («Фринос…») було видано в друкарні Святодухівського братства 1610 р. польською мовою. Авторство було приховане. Повна назва твору така: «Тренос, або Плач єдиної вселенської апостольської східної церкви з поясненням догматів віри. Спочатку з грецької на слов’янську, а тепер зі слов’янської на польську мову перекладено через Теофіла Ортолога, тієї ж святої східної церкви сина». Твір не звернений, як було прийнято в полемічному письменстві, до конкретного опонента.

«Тренос» дослідники вважають вершиною усієї полеміки православних традиціоналістів проти уніатів і католиків. Надзвичайно сильний ідейно-емоційний ефект справляв у «Треносі» страдницький образ плачучої над своєю недолею Церкви-Матері. Цей образ глибоко потрясав уяву і душу читача-співвітчизника. Весь твір (його ліричні, полемічні і навіть теологічні розділи) пронизаний зворушливим плачем-голосінням «нещасної церкви-матері», зрадженої і покинутої на поталу.

Заголовок усього твору взято від першого розділу з плачем і наріканням східної православної церкви, Церкви-Матері. У «Плачі православної церкви», написаному ритмічною прозою, чим він нагадує думи, східна церква, неначе покинута дітьми вдова, плаче-голосить, повторюючи одні й ті ж нарікання, але щораз в інших словах і ритмах. У риторичному каскаді нарікань і закидів є й невдоволення православної церкви своїми пастирями: ними вони є з імені, а в дійсності це грабіжники, вовки, а не пастирі. Але всякі зазиви східної церкви відбиваються від залізних стін або йдуть на вітер. Тому Церква-Матір читає гарячу молитву до Бога, щоб зм’якшив затверділі серця єпископів.

Автор «Треносу» стверджує, що Церква-Матір, усе українсько-білоруське суспільство потребує таких проводирів, народних наставників, «синів церкви», які б «не тільки негідникам розпусні уста замкнули, а й своїх від найвищого до найнижчого, від архісвящеників і до священиків… разом з довіреними їм людьми… поучали, карали і направляли»[2]. Таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, Іоанн Дамаскін, Марко Ефеський та ін. Він вважає, що в інтересах побудови справедливого суспільства вирішальну роль має відігравати освіта і християнське виховання людини.

М.Смотрицький хоче щоб суспільний лад на рідній землі був заснований на євангельських нормах, із взаємною згодою і доброзичливістю, бо ж перед «судом Божим» усі люди рівні, а християнська церква єднає всіх на засадах братерства. Тому автор звертається до «власть імущих»:

«Ви, княжата і вельможі, Божим судом судіте повірених вам підданих, остерігаючись того, аби тим же судом самі осуджені не були. Не накладайте на них великої данини, пам’ятаючи, що і вам Господь ваш борг відпустив і чинш за вас заплатив. А коли щось потаємне чините, не говоріть: «хто ж нас бачить?», бо отець ваш на небі все бачить і все, що хоче, чинить».

Окремо полеміст виголошує слово до «посполитого люду», де повчає чесно і з належною гідністю виконувати свої обов’язки перед паном, королем і Богом:

«Всяка душа вищій владі нехай буде піддана. Бо ж влада не страхає за добрий учинок, але за злий. А хочеш не боятись властителя – роби добре і будеш мати від нього прихильність, бо він є служебником Божим на твоє добро. А будеш зле чинити – бійся його, бо не без причини меч носить. Отже, віддавайте всім, що повинні – що є Богове – Богу, а що королівське – королю; кому данину – тому данину, кому сто – тому сто, кому боязнь – тому боязнь, кому честь – тому честь – нікому не будьте повинні, тільки щоб взаємно шануватись… Братство милуйте, Бога бійтесь, королю шану віддавайте».

Автор «Треносу» стверджує, що можна досягти суспільної згоди, створити гуманне, моральне суспільство тільки тоді, коли відносини між шляхтою і поспільством, властителями і підлеглими будуть розумно будуватися на засадах людяності, моральності, чесності і християнської добродійності. А для досягнення такої суспільної мети треба зміцнити ідеологічну і виховну роль реформованої церкви.

Шляхи реформування українсько-білоруської церкви М.Смотрицький висвітлює в другому розділі «Треносу», де Церква-Мати веде інтимну розмову із своїм старшим сином, що покинув її разом з іншими дітьми (мається на увазі І.Потій). М.Смотрицький переконливо з протестантських позицій обстоює морально-просвітительську місію церкви, з якої випливає і відповідне завдання духовних пастирів у навчанні і вихованні віруючих мирян. Проведено думку про демократизацію церковного устрою, адже полеміст вважає, що пастирі і віруючі спільно мають радитися і вирішувати справи церковно-громадського життя. Автор бачить потребу в церковній ієрархії, яка б керувала церквою і дбала про школу, науку, виховання належної моральності серед людей від суспільних верхів до низів.

У завершальній частині розділу Церква-Мати звертається до «славного руського народу» із закликом до діяльної участі в суспільному житті, у розбудові великої рідної культури. Натхненна заклична тирада має досягнути душевних глибин, зачепити найтонші струни релігійної свідомості співвітчизників:

«Повстаньте тоді, і повторно прошу – повстаньте, сини мої, зі сну смертельного! Душевними зіницями повість мою сприйнявши, стряхніть порох наруги від шат ваших на голови тих, котрі вас наклепами зганьбили! Заткніть їм гідною відповіддю уста, щоби більше не сміли на незаплямовану правду віри вашої говорити неправду! Руште тільки губами і язиком поворухніть, а тоді сам дух отця вашого ними керувати буде. Ваше тільки бажання при Богові стати, а Бог допоможе здійснити те, що по волі його почалось. Чого я, скорботна родителька ваша, собі і вам зичу…».

Загалом «Тренос» – твір надихаючий і оптимістичний.

Третій і четвертий розділи цього полемічного твору присвячені критичному розбору доктрини католицизму. У цих розділах продовжується щирий діалог дбайливої матері з блудним сином, але вже втрачає ліричну задушевність і слізні нарікання. Натомість посилюється тон ученої розмови то повчально-моралізаторського, то сатирично-полемічного спрямування з дошкульними виразами та висновками.

У відповідь на аргументи католиків та уніатів про загарбання турками Візантії як кару за гріхи православних, що не пішли на спілкування з Римом, автор «Треносу» намагається довести, що турецьке завоювання Візантії не призвело тут до морального занепаду греко-візантійської церкви, а навпаки, зміцнило її вірність принципам християнства. Основний пафос твердження М.Смотрицького полягає в тому, що неволя римського папи ще страшніша за неволю турецьку. Турок, завоювавши греків, їхнє «тіло і багатство поневолив», але не наступає на «сумління віруючих у Христа», не нав’язує свою віру. А папа наміряється поневолити тіло і душу народу, матеріальне добро країни і віросповідання людей, «турчин у світській політиці, а папеж у церкві Божій є тирани».

Отже, підсумовує полеміст,

«далеко пожиточніша річ зовнішнє зневолення терпіти, а духом вільним під турком жити, аніж тілом і душею римському папежові служити».

Щоб публічно зробити таку заяву, авторові «Треносу» треба було мати неабияку відвагу і відповідальність. Слід врахувати те, що письменник жив у католицькій державі, яка перебувала з Туреччиною у ворожих відносинах.

Чи знав М.Смотрицький у 1610 р. про реальний стан греко-візантійської церкви? Поневолена православна церква колишньої Візантії невпинно занепадала. Східні патріархи перебували під жорстким тиском турецької влади. Від волі султана залежало, яка особа займе той чи інший патріарший престол і яку політику буде проводити. Загалом корисна для християнського світу унія православного Сходу і католиків Заходу не могла стати реальністю, оскільки йшла врозріз із політикою султанської Туреччини. Турецька влада забороняла будь-які контакти візантійських патріархів з Ватіканом, дивлячись на спроби відносин з папою римським як на політичну змову християнського світу проти Турецької імперії. Пройде півтора десятиліття, М.Смотрицький на власні очі побачить християнський Схід – і розчарується. Настане пора переосмислити цінності. Тоді він напише «Апологію…», яка заперечуватиме «Тренос».

Друга частина «Треносу» (V—Х розділи) має теологічний зміст і присвячена догматично-обрядовим питанням – походження св. Духа, чистилище, причастя, шанування ікон і святих, целібат тощо. Ця частина твору засвідчує широку богословську ерудицію полеміста, історико-церковну начитаність (письменник посилається на 143 авторів) і вміння дохідливо та живо висвітлити складні питання. У догматичних судженнях письменник загалом дотримується православної ортодоксії.

Стиль «Треносу» виразний і надзвичайно багатий, містить зародкові елементи барокової риторики і образотворчості.

«Тренос» викликав сенсацію, приніс велику славу молодому письменнику. Книжку вважали пророчою, святою, рівною Євангелію, а самого автора цінували як «руського Златоуста».

Поява «Треносу» була дуже небажана для влади Речі Посполитої. Твір розпалював невдоволення в православному середовищі, міг створити певні ускладнення в зовнішньополітичній діяльності польської влади. У цей час польські політики намагалися посадити на московський престол королевича Володислава, а саму Московію приєднати до Речі Посполитої. Тому король Сигізмунд ІІІ оперативно надсилає до віленського магістрату один за одним три універсали, в яких звинувачує Святодухівське братство за випуск цієї книги. Король наказував відібрати у братчиків друкарню, конфіскувати весь наклад «Треносу» і спалити, а друкарів і автора книги заарештувати і ув’язнити до особливого розпорядження. За продаж книги передбачався величезний штраф у 5 тисяч злотих. Кожний, хто дістане книгу, мав негайно її спалити. Для Речі Посполитої, де існувала демократія і свобода слова, поява таких універсалів була надзвичайним явищем.

На «Тренос» відразу з’явилося дві відповіді. 1610 р. у Кракові була надрукована книга королівського сповідника, ректора Віленської єзуїтської академії П.Скарги «На трени і лямент Теофіла Ортолога до Русі грецького віровизнання пересторога», в якій називав Ортолога єретиком, пройнятим протестантським духом, знаходив у його книжці протидержавні думки, спростовував положення книжки М.Смотрицького. Другою відповіддю на «Тренос» була книга королівського секретаря Іллі Мороховського «Паригорія, або Угамування ущипливого Ляменту…» (Вільно, 1612). Автора «Треносу» Мороховський знову ж таки зараховує до єретиків і державних злочинців, що «з єретицької студні напився науки і інших з неї частує».

Існують свідчення, що М.Смотрицький мав намір написати відповідь на ці видання. Але цей намір не був реалізований. Настала тривала, більше ніж десятилітня перерва, коли письменник не видав жодного полемічного твору.

1617 р. у Вільні Максим Смотрицький прийняв постриг у Святодухівському братському монастирі, взявши чернече ім’я Мелетій. Учителював у Віленській братській школі, між 1618 і 1620 рр. керував Київською братською школою.

Бачачи, що в навчанні віруючих почали рідше використовувати, через незрозумілість мови, давніші переклади «Євангелія учительного… Калиста» (книги, яка складається з проповідей, основаних на євангельських темах, укладених згідно з церковним календарем, і служила своєрідним тлумаченням Євангелія серед православних русинів у XVI—XVII ст.), готує його перший переклад руською простою мовою і публікує 1616 р. в Єв’ї (Вевіс) біля Вільна. Використання в житті української Церкви і нації «простої» мови мало на меті сприяти розвою руського (українсько-білоруського) суспільства, поширенню слова Божого і освіти рідною мовою серед широких народних мас.

1619 р. в Єв’ї вийшов друком славнозвісний підручник граматики церковнослов’янської мови М.Смотрицького «Грамматіки славєнския правилноє Синтаґма». Описана в цій праці морфологічна система близька до старослов’янської пізнього періоду, але в ній спостерігається певна кількість українських елементів. Учений здійснив кодифікацію церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції. За нормами «Грамматіки…» М.Смотрицького поступово було впорядковано всі церковнослов’янські тексти на сході і півдні Славії. Саме церковнослов’янська мова, яка здавна примножувала і єднала здобутки слов’янської культури, виконувала функції священної, ритуальної мови, мала служити основою національної Церкви і школи та сприяти консолідації усіх слов’ян навколо Русі-України.

М.Смотрицький дав школам ХVІІ ст. авторитетний і ґрунтовний підручник. Після його «Граматики» ніхто не наважився нападати на церковнослов’янську мову як на невпорядковану.

Церковнослов’янська і руська проста мова в українському суспільстві повинні були заступити місце латинської і польської в церковному і науковому вжитку.

Філологічна праця обезсмертила ім’я М.Смотрицького. Вона була своєрідним продовженням діяльності Смотрицького-полеміста як одного з творців нової української культури.

Проте і в ці роки полеміка тривала. 1617 р. у Вільні надруковано польською мовою книжку Льва Кревзи «Оборона церковної єдності». Автор обґрунтовував, що українська церква перебувала в єдності з римською до Флорентійського собору, від самих початків християнства в Русі-Україні. Були зібрані докази на користь унії з церковнослов’янських книг і української церковної традиції. Уніати зверталися до православних із закликом прийти на диспут. Православні на розмову не з’явилися.

Від православних традиціоналістів відповів ієромонах (майбутній архімандрит) Києво-Печерської лаври Захарій Копистенський монументальною працею «Паліонодія, или Книга обороны католическои святои апостолскои всходнеи церкви и святых патріархов…». «Паліонодію» автор писав від 1620 до 1622 р. Але своєчасно вона не була надрукована і поширювалася в рукописах, витягах, переробках. Розправляється тут Копистенський не тільки з Кревзою, а й з іншими антагоністами, починаючи від Скарги. «Паліонодія» підсумувала всі аргументи попереднього полемічного письменства й порушила нові питання. З неї черпали матеріал пізніші православні полемісти.

У цей час в «руській» церкві відбулася подія, що загострила релігійно-політичну боротьбу, дала нові теми для полеміки. Цією подією стало відновлення православної ієрархії в Україні та Білорусії, яке здійснив єрусалимський патріарх Теофан 1620 р.

Теофан під покровом козацького гетьмана висвятив нового православного митрополита і єпископів на місце тих, хто на Берестейському соборі 1596 р. прийняв унію. Теофанове свячення призвело до остаточного розколу серед віруючих «грецького» обряду в Речі Посполитій. З’явилися дві паралельні ієрархії – православна («дизуніатська») та уніатська, а отже, й дві «руські» церкви. Розкол, започаткований у Бересті 1596 р., логічно завершився Теофановим свяченням. Значно загострилася боротьба між уніатами і «дизуніатами».

Існують діаметрально протилежні погляди на Теофанове свячення. Його оцінюють або досить позитивно, як засіб порятунку православної церкви від повної дезорганізації, або негативно, як своєрідний пролог Переяслава 1654 р.: в Україні було висвячено ієрархів, багато з яких пов’язувало долю українських земель з долею православної Московії, їх підтримували братства і промосковськи переорієнтоване козацтво.

Польський уряд посвячення нового митрополита і єпископів оголосив незаконним, оскільки воно відбулося без дозволу короля, як злочинне порушення королівського права номінації, права «подавання» духовних посад і «хлібів». Стверджувалось, що єрусалимський Патріарх Теофан – самозванець і турецький шпигун, який приїжджав до Києва щоб умовити козаків на шкоду Речі Посполитій не воювати проти турків і проти Москви. Все висвітлювалося як зухвалий бунт проти влади і гідності короля. З королівської канцелярії було розіслано по всій Білорусії та Україні універсали-грамоти з наказом не впускати до міст і сіл «самозваних» владик, а де тільки вони з’являться, то негайно арештовувати і віддавати під суд для суворого покарання.

На архієпископа полоцького, єпископа вітебського і мстиславського був висвячений М.Смотрицький, дещо пізніше він був обраний архімандритом Святодухівського монастиря у Вільні. Письменник і церковний діяч проживав у Вільні, переховуючись за мурами братського Святодухівського монастиря. Його послання із закликом не визнавати уніатських пастирів законними поширювалися в білоруських містах, їх зачитували у православних церквах. Між людьми пішли чутки, що унії приходить кінець: нововисвячений митрополит Борецький з козаками прийде на Йордан чи на Великдень до Вільна, а Смотрицький з козаками піде здобувати свою єпархію.

Уніатський митрополит В.Рутський на скаргу уніатського архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича кілька разів позивав М.Смотрицького до духовного суду, але той не з’явився, внаслідок чого був анафемований уніатською церковною владою. Цим фактом Смотрицький накликав з боку королівської влади жорстокі репресії на віленське міщанство, зокрема на віленське міщанське братство.

У цих обставинах М.Смотрицький створює польською мовою блискучий памфлет «Верифікація невинності» (верифікація – ‘справдження’, ‘доведення’, ‘виправдання’), який вийшов 1621 р. анонімно, від імені ченців віленського братського монастиря Святого Духа. Твір з’явився у світ насамперед для виправдання Теофанового свячення. Через два місяці «Верифікація невинності» виходить другим, доповненим виданням – надзвичайне явище для того часу. Це було початком нового витка полеміки у 20‑х рр. XVII ст.

У другому виданні «Верифікації невинності» Смотрицький наголошує на потребі солідарності українців і білорусів усіх станів в інтересах подолання релігійної ворожнечі, в інтересах патріотичного обов’язку перед предками і нащадками славного «руського» племені.

М.Смотрицький заперечує унію, аргументуючи це міркуваннями житейськими, церковно-політичними і лише почасти теологічними. Він вказує на те, що унія призвела до зловісного розколу, роздвоєння «руської» суспільності, до «домашньої» незгоди і сутичок. Чи не єдиний вихід з цього становища М.Смотрицький вбачає в національно-релігійній солідарності «братів по крові». Він єдиний з тогочасних українських письменників-полемістів стверджує, що в умовах боротьби між уніатами, католиками і православними на Україні і в Білорусії суспільні відносини мають узгоджуватися не за віровизнанням, а на основі національно-етнічної спільності людей. Не віра має об’єднувати громадськість, твердить М.Смотрицький, а національна належність людей, їх кровні етнічні узи. Він пише:

«Якщо існує правдива Русь, яка має бути і мусить, бо ж не вироджується з своєї крові той, хто віру міняє. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає одразу ж іспанцем чи італійцем, а залишається русином шляхетним по-старому. Не віра, отже, русина русином, поляка поляком, литвина литвином робить, але уродження і кров руська, польська і литовська… О, пречесна кров руська, нехай тебе це заболить, нехай тебе це порушить! Що маєш дорожчого над шану, що милішого над славу?.. Не на це треба замірятись і полум’ям дихати з пречесної крові руської народженим, але тих неоціненних народом клейнодів пошани і слави стерегти належить… В чому абись був обачний, чесний народе руський!»

Письменник переконує, що народам України і Білорусії конче потрібна національна єдність, а не розкол і згубні чвари через віру.

На книгу «Верифікація невинності» протягом 1621 р. випущено друком польською мовою три книги-відповіді. Це насамперед «Подвійна вина». Твір вийшов анонімно. Очевидно, це писання Льва Кревзи, архімандрита віленського монастиря св. Трійці. Другий твір «Проба Верифікації хибної» Тимофія Симоновича, василіанина. Третій твір «Лист до ченців монастиря церкви св. Духа віленського» підписаний чотирма шляхтичами-уніатами, яким було присвячене друге видання «Верифікації невинності».

Твір уніатського полеміста «Подвійна вина» дуже швидко дістав відповідь від М.Смотрицького. Під кінець 1621 р. він пише і видає у Вільні новий памфлет польською мовою «Оборона Верифікації».

На цей твір у цьому ж 1621 р. відповіли уніати. Заходами ченців віленського Святотроїцького монастиря, що вважався цитаделлю унії і резиденцією уніатського митрополита, була випущена друком польською мовою брошура «Екзамен Оборони». Припускають, що автором цієї праці був уніатський митрополит В.Рутський. У творі знову повторено відомі аргументи уніатів про порушення нововисвяченими єпископами королівського права «подавання» і про те, що патріарх Теофан посвячував, не маючи на це права. Уніатський полеміст пише про втрату юрисдикції константинопольського патріарха на православну Русь через те, що він відступив від християнської єдності, а на Русі введено християнство ще до розколу, коли воно було в єдності.

Але є у творі й деякі нові питання. Рутський піддає критиці провідників православних традиціоналістів за явне небажання зібратись з уніатами на церковно-богословський диспут з метою домогтися на ньому згоди й істини. Він саркастично підсміюється з доводів православних, які без дозволу патріарха і без його згоди на таку дискусію не погоджувались. Уніатський полеміст пояснював це теологічною слабкістю православних. Він пише:

«Неуки ви, пробачте нам, не маєте нічого в лобі ґрунтовно укладеного, а тільки на словах розуму і їх, як папуги, на казаннях вживаєте і до друку даєте з образою для Бога… а коли щось і вмієте, мусите відвертої диспутації, як сова світла, лякатися, боячись, щоб ваші блуди, котрі поспільству нерозумному хитро за правду подаєте, не були викриті і щоб ви самі осоромлені не були…».

Наприкінці твору полеміст висловлює жадання,

«щоб з братією нашою милою, одної колись матері дітьми, одними устами, єдиним серцем, у єдності віри і щирій милості» жити і «хвалити Бога в трійці єдиного».

На початку 1622 р. М.Смотрицький пише польською мовою і того ж року видає у Вільні книгу «Спростування писань ущипливих» («Elenchus pism uszczypliwych», або «Еленхус…»). Головне вістря полеміки твору спрямоване проти уніатської брошури «Лист до ченців…», був у книжці й додаток з відповіддю на «Екзамен Оборони». Оскільки «Лист…» підписали чотири шляхтичі-уніати, світські особи, то в своєму творі Смотрицький переходить на мову політики, висвітлюючи суспільні і політичні колізії, до яких призвела унія.

Автори «Листа…» звинувачували православних і їх нововисвячених єпископів в тому, що ті перекручували на свою користь урядові документи, настроювали пана проти підданих, а підданих проти пана, спілкувались з протестантами. Вони Річ Посполиту до заворушень, «до збудження» приводили і «утруднення від турецького неприятеля чинили», а козаків запорізьких бунтували проти короля і «збройну їх руку» направляли проти вітчизни.

Смотрицький відповідає на всі ці закиди, стає в оборону козаків, тієї «вольниці», яка захищала від турків «спільну вітчизну» і твердо стояла на позиціях православ’я, віри «хлопів». Полеміст заперечує, що лише контакт з козаками допоміг новим православним архієреям здійснити хіротонію і втриматись на волі.

Автори «Листа до ченців» відстоювали типову для середньовіччя тезу, що народ – це родова аристократія, шляхта, а всі інші – це плебеї, чернь, не варті й уваги:

«Називаєте нас породженими з однієї крові з вами і родичами своїми… Яка ж то «єдина кров» – наша шляхетська з плебеями? Яке споріднення з хлопами. Ви думаєте, що єднаєтесь в крові і рівняєтесь походженням з старовинними руськими родами, що ви теж Русь, з простого вашого походження – це дурна і не згідна з чернечою скромністю претензія».

Натомість М.Смотрицький обстоює євангельську тезу рівності усіх людей:

«Христос від подібних вам теж так був іменований, як про це від себе пророк Божий мовить: я хробак, а не чоловік, посмішище людське і покидьок поспільства. З того становища виступивши, під небеса вилетіти силкуєтесь. Якщо чеснота ушляхетнює, чому ж її наклепами оздоблюєте?.. Ми, ченці, шляхта і плебеї у Христа пана рівні, і варвар у нас, і аскет, і грек, і жидовин, аби тільки Христу себе віддав і був би його вірним уродженим, є обраним Божим священством, народом святим, людом, що його Бог собі за свого вважає. Коли за це на нас ображаєтесь, не з упередження, але з щирої скромності чернечої уступаємо вам таку гординю, самі на самому лише чеснім уродженню і на побожнім житті залишившись».

Смотрицький не виключає можливості братерської згоди між людьми «спорідненими по крові», між знатними і плебеями задля добра церкви і віри. Він закликає ще раз до порозуміння на доброзичливій основі. «Шляхта шляхті, хлопству хлопство», – зауважує полеміст, але не братовбивчі чвари, несумісні з нормами правдивої віри.

Вказує М.Смотрицький і на причини загострення суспільних відносин в Речі Посполитій:

«Коли нам на права наші і вольності наступаєте, коли нас нечуваними інквізиціями мучите, коли ув’язнюєте, коли на колесі розтягуєте, коли з урядів звільнюєте, коли з цехів усуваєте, коли церкви печатаєте, коли до вільного набоженства нас не допускаєте – чи ж не до бунту і заворушень люд посполитий призводите?»

Також письменник розповідає про дії уніатського полоцького архієпископа Кунцевича в його єпархії, що призвели до заворушення серед міщан Полоцька.

Насаджування унії, з жалем констатує полеміст, призвело до того, що між людьми з’явилося громадянське недовір’я, а ще гірше, вкорінювалась національна ворожнеча між «русинами» і поляками-католиками, бо православний люд розцінював унію як «ляцьку віру», різновид польсько-католицького віровчення.

На «Еленхус писань ущипливих» того ж року була дана відповідь з уніатського табору. Опонентом виступив архімандрит віленського уніатського Святотроїцького монастиря Анастасій Селява, який видав друком полемічний памфлет польською мовою «Антиспростування» («Antelenchus», Вільно, 1622). Твір вирізняється на тлі попередньої полеміки. Якщо досі полемісти переважно писали різкі, ущипливі твори, з образливими висловлюваннями на адресу противника, то в «Антиспростуванні» уніатський полеміст веде дискусію в спокійному, академічному тоні, особливо коли йдеться про теологічні аспекти.

На підставі аналізу богословських питань А.Селява робить висновок, що між уніатами і православними традиціоналістами немає суттєвих відмінностей. Єдине, що їх розділяє, – це питання про підпорядкування римському папі. Розгляду цього питання полеміст присвячує чимало сторінок книги, обстоює думку про непогрішимість церковної влади і про невтручання світських у церковні справи.

А.Селява виступає носієм «руського» патріотизму. Він змальовує процес релігійних бродінь у суспільстві і в зв’язку з цим масове окатоличення «руської» шляхти або перехід до протестантських сект. А.Селява цілком резонно стверджує, що насадження унії не спричинилось до занепаду православ’я. Бо й до унії те саме відбувалось.

«Хіба унія винна, – пише він, – що так багато княжат, сенаторів, людей шанованих, родовитих і незлічена маса шляхетства (про що й самі у «Ляменті» вашому згадуєте) розійшлася від набожества руського, що тепер із свічкою доводиться шукати шляхтича русина, а що сенатора? Перед тим це сталося, ніж унія була відновлена».

Тут полеміст має рацію. Дійсно, унія була швидше наслідком, ніж причиною.

Головну причину негараздів А.Селява бачить у союзі православних традиціоналістів із протестантами, докоряє православним братчикам і зокрема авторові «Еленхусу» за блокування з іновірцями:

«Це ж ви й тепер наймиліше спілкуєтесь з іновірцями, наймиліші розмови і засідання з ними, консультації, читання книг їхніх, посилання дітей до шкіл їхніх, перетримування їх у себе. Чи не ви ж то дійсно наукою іновірців людям своїм затруюватись дозволяєте? Вже й перед тим, давніше ще, за попередників ваших, до вас подібних, Русь була добре затруєна! Перед унією був Скорина, єретик-гусит, що вам книги по-руському друкував у Празі. Приймали їх радо – досить того, що називав себе русином з Полоцька і так підписувався. Смакували собі його друки, «чоловік гідний», мовили, «і русин, брат наш, то друкував». Симон Будний і Лаврентій Крижковський свою отруту аріанську, друкуючи по-руськи, розсипали між попами… З того отруйного джерела пішов і той заразний потік Зизанія, що Христос не посередник, папа – антихрист, святі не на небі, а чорт не в пеклі. Все це колотилося перед унією».

Автор «Антиспростування» за те, щоб зберегти «руську віру» за допомогою унії. Він вважає, що унія, на відміну від православного традиціоналізму, зруйнованого протестантами, стане заборолом від переходу до католицизму, відвертатиме людей від «лядської дороги». Це підтверджує фактом: «Не багато покажете з уніатів таких, що перейшли б від нашої віри до віри римської».

Коментує А.Селява й питання участі запорізького козацтва в справах православної церкви. Він вказує, що віруючі повинні бути покірними вівцями. Значить і козакам треба пильнувати шаблі і мушкети, своїми грудьми стояти на захисті Речі Посполитої, а питання віри хай їх не хвилюють. Вони не вчені доктори, не вишколені в богослов’ї, а тому не компетентні в церковних суперечках.

«Ми про козаків те говоримо, що вони є люди лицарські і в тому ділі добре знаючі… Але про віру дискутувати, а тим більше судити, хто між нами правий, а хто кривий, або виконувати заходи, від вас задумані, – не їхнє то покликання і не їхнє діло… Коли все вояцтво коронне – хоч вони в школах училися і добре духовне виховання мали за молодих літ (одного і другого потрібно до справ про віру!) – все-таки до тих справ не належить, і не претендує на те, і навіть коли б їм то віддав, воно того не прийме, – то як можуть належати до справ віри низові козаки, що ні такої науки, ні виховання не мали?.. Коли ви хочете мати козаків за промоторів тих своїх нововисвячених (владик), ми вам цього не ганимо. Бо промотор мусить знати про справу, котру промовує, що вона правильна, а вони цього знати не можуть!..».

З православної сторони «Антиспростування» А.Селяви не викликало ніякої репліки. На цьому полеміка обірвалась.

Осінь 1622 р. принесла із собою підготовку до сейму, призначеного на самий початок 1623 р. На сеймі мали обговорювати питання релігійного заспокоєння «русинів». Нововисвячена ієрархія сподівалася домогтися визнання від короля і бути допущеною до легального виконання пастирських обов’язків. Звинувачення на їхню адресу в турецькій інтризі тепер можна було відкинути. Ці звинувачення були «вбиті й запечатані» козацькою кров’ю під час Хотинської битви.

Варшавський сейм поч. 1623 р., на якому були присутні Борецький і Смотрицький, постановив делегувати від короля і сейму комісію, яка мала зібрати обидві сторони – «уніатів» і «дизуніатів» (православних традиціоналістів) – для пошуку компромісу між собою. Скасовувалися всі судові вироки і процеси в релігійній справі, яких тоді було чимало.

Проте наприкінці 1623 р. відбулася ще одна резонансна подія, яка вплинула на церковне і суспільне життя. У листопаді розлючений натовп городян Вітебська замордував полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича. Закривавлений труп уніатського владики волочили по вулиці, а потім вкинули в Двіну і тільки на шостий день його звідти витягли королівські урядовці.

Подія дуже швидко набула розголосу і набрала державної ваги. Король Сигізмунд ІІІ призначив урядову комісію. Понад 100 чоловік було засуджено до страти на горло, 19 з них одразу ж позбулись голови, а 74 чоловіки встигли втекти з міста, у т. ч. 5 священиків. Більше сотні міщан ув’язнено. У засуджених конфісковано майно і, крім того, наказано стягнути з усього населення міста 3079 злотих на користь слуг забитого та інших осіб. Міста позбавлено магдебурзького права, а також привілеїв, наданих йому королями. Була зруйнована міська ратуша і навіть вилучено всі ратушні і церковні дзвони, щоб іншим разом нічим було дзвонити на сполох бунтівникам.

На М.Смотрицького впало звинувачення в причетності до справи організації замаху на Кунцевича, оскільки він перебував на становищі православного архієпископа тієї ж полоцько-вітебської єпархії.

Вбивство Кунцевича і вітебська трагедія не пройшли безслідно для вразливої натури письменника. Братовбивча боротьба, що точилася на живому тілі української та білоруської суспільності, здавалася Смотрицькому дикою і неприйнятною. У болісних роздумах він намагається знайти нові рішення і заходи, залишає Вільно і їде до Києва, щоб порадитися із своїми найближчими соратниками Борецьким і Могилою.

У цей час політичні діячі України звертають свій погляд на Москву, очікуючи звідти підтримки. 1624 р. велися переговори про підданство московському цареві, який, як династично пов’язаний з Києвом православний монарх, мав би вдовольнити потреби православної церкви. Активним прихильником цієї ідеї був єпископ перемишльський Ісаія Копинський. Але Москва нещодавно пережила Смуту, бояри вивчили внутрішньополітичну ситуацію на українських землях – і на цей раз не відважилися прийняти під царську руку Україну і Військо Запорізьке.

В ієрархічних верхах київської православної митрополії серйозно задумалися над ідеєю подолання церковного розколу завдяки порозумінню з уніатами. М.Смотрицький пропонує сміливий план примирення православних з уніатами шляхом прийняття унії.

Всі засоби активної боротьби з унією, на його думку, успіху не дадуть, адже унія здобула державне визнання, до неї дедалі більше прилучаються «руська» шляхта і верхні шари міщанства, а в православ’ї залишаються лише нижні верстви населення. Православ’я «хлопіє» і «дичавіє», слабне його культурно-освітня спроможність. Крім того, православні навчилися обходитися без владик, створили осередки, передусім братства, які хоч і захищали православ’я, проте контролювали духовенство. Склалася ситуація, що не клір правив мирянами, а навпаки, – миряни правили кліром. Церква була децентралізована, відбувався внутрішній розбрат і чвари в середині суспільства. Вихід з цього, на думку письменника і церковного діяча, – прийняття унії на справедливих умовах.

За згодою, з певними дорученнями і з благословенням митрополита І.Борецького та відомістю тодішнього архімандрита печерського Захарії Копистенського та його капітули Смотрицький навесні 1624 р. вирушив у подорож на Схід (Константинополь, Палестина, Єгипет). Смотрицький мав зустрітися з константинопольським патріархом Кирилом Лукарисом, який був його наставником і другом у часи навчання в Острозькій академії. Місія полягала насамперед в тому, щоб заручитися підтримкою голови східної церкви на визнання примату папи римського в християнстві. Подорож тривала два роки, але не мала бажаних наслідків. Константинопольський патріарх не схвалив «Катехізису», якого привіз М.Смотрицький, проте дав грамоту на скасування ставропігійних прав церковних братств та підпорядкування їх єпархіальним владикам.

Після повернення М.Смотрицького відбулися збори духовенства у Києві (1627) й Городку (1628), на яких владики мали серйозні розмови про справи церковної згоди між православними і уніатами, підтримали ідеї М.Смотрицького про догматичний компроміс грецької й римської доктрин, схилялись до думки визнати римського папу почесним головою християнства. Було вирішено скликати в Києві собор з участю ширшого представництва від духовенства і світських людей. М.Смотрицькому доручили представити на соборі ґрунтовну доповідь про шість догматичних розходжень між православ’ям і католицизмом. Ці всі заходи відбувалися в умовах ворожості з боку деяких категорій мирян і нижчого духовенства. Обурення спрямовувалось насамперед проти М.Смотрицького, адже це він добився від патріарха скасування ставропігій.

Повернувшись в Дерманський монастир на Волині, настоятелем якого став наприкінці 1626 р., М.Смотрицький навесні 1628 р. підготував трактат «Апологія подорожі до країв східних, відбутої в р. 1623 і 1624, оббреханої фальшивою братією…» (синоніми слова апологія – ‘оборона’, ‘захист’), у додатку до якого вмістив «консидерації» (міркування) про шість різниць між грецькою і римською Церквою.

«Апологія» – це один з найкращих творів полемічної літератури і головний догматичний твір автора.

У передмові до «Апології», присвяченій Олександрові Заславському, одному з нащадків славетного роду князів Острозьких, звучить ідея, що саме через єдину українську церкву може відбутися возз’єднання всього світового християнства:

«…коли б цей руський народ приступив до одності, то своїми поважними писаннями, а особливо добрим катехізисом св. догматів східної церкви, виданими мовою грецькою, слов’янською, руською й волоською (італійською), він легко міг би привести до пізнання правди і до святої одності всі інші народи східного послушенства і відновити процвітання Церкви Божої, як було за святих предків наших».

Але тепер руський народ

«роздвоєний, сам себе гризе і приводить до упадку, а тим часом міг би за божою поміччю послужити проводом стільком народам, щоб вони повстали з упадку в вірі й любові».

Тому автор з щирим прагненням об’єднати руський народ «в собі самім» зважився заговорити з ним своїм «скриптом».

У власне «Апології подорожі» письменник ділиться враженнями від мандрівки на Схід і в зв’язку з цим роздумує над сумним становищем православної церкви в центрі християнства, де воно зародилось і розвинулось. Там він бачив занепад віри православ’я:

«Патріарх єрусалимський нині титулується патріархом Сирії, Аравії, Зайорданського краю, Галілеї, Сіона і всієї Палестини, а між тим у всіх цих широких областях, що обіймає його титул, він має ледве три тисячі християн… Все пожер нещасний Магомет, а чого він не дожер, пожерли християн прокляті єресі Євтихія, Діоскора, Іакова».

Ці факти дають підставу письменнику висловити занепокоєння майбутньою долею українсько-білоруської церкви, підточеної міжусобною боротьбою:

«Чи ж дивно буде, якщо те саме з нашою церквою станеться, що сталось із підвладними тим патріархам церквами?»

Смотрицький неодноразово повторює, що православна церква вже при смерті, що її треба негайно рятувати.

Як рятувати? Не розпалюванням міжусобної війни, як того прагнуть «рогатий Седекія» й інші войовничі ідеологи православ’я. Міжусобна війна не принесе єдності, а призведе ще до більшої руїни і загибелі. У народному бунті і помсті письменник не бачить перспективи на перемогу. Не випадково на сторінках «Апології» з’являється біблійний образ Седекії. Цей останній іудейський цар VI ст. до н. е. мав намір звільнити свій народ від вавілонського іга, але не розрахував сил і був розбитий Навуходоносором, внаслідок чого ізраїльський народ потрапив ще під більше іго, а сам Седекія трагічно загинув. Кого Смотрицький розуміє під українським Седекією – чи козацького гетьмана, чи войовничого єпископа Ісаію Копинського, послідовного, безкомпромісного антиуніата, – сказати важко. Мабуть, це збірний образ радикальних противників унії. Смотрицький пише:

«При такому упослідженому становищі нашої церкви рогатий Седекія універсалами своїми закликає до внутрішньої війни і копає землю залізними рогами на загибіль бідного нашого народу. А я, чесний руський народе, з свого боку цією моєю «Апологією» закликаю до миру і прошу Бога, щоб він хоч в одинадцяту годину послав на жниво своє робітників, які б, на жодні інтереси тимчасові не оглядаючись, всю душу свою як добрі і вірні служителі Бога, як чутливі і правдиві пастирі віддали на те, аби розпорошені вівці Христові до гурту зібрати і в одну овчарню Христову замкнути».

Далі письменник критично аналізує теологічну частину творів «скрибентів» – Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозького та ін. У цих творах Смотрицький вбачає великої сили ідеологічну акцію, внаслідок якої українсько-білоруське православ’я заразилося протестантизмом і втратило чистоту віровчення, а нещасний «руський» народ зазнав нових труднощів і бідувань. Письменник докоряє своїм «богословчикам», що вони поглиблювали суспільно-політичні антагонізми в Речі Посполитій, заохочували до неприязні між католиками, уніатами і православними, були причиною громадянських втрат, утисків свого народу. Вони не просвітителі народу, а сліпці, недруги народу і від їх вчення застерігає автор «Апології»:

«Зжалься над самим собою, шановний народе руський, не дай себе і дочасно і вічно гинути. Не допускай тим нерозумним сліпцям наосліп тебе водити. Май свій Богом надиханий розум… бо йдеться про твій рятунок…»

Смотрицький критикує реформаційно-протестантське вчення, що посягає на єдність і організовану централізацію церковного устрою. З суворою нещадністю вдається до самокритики, засуджуючи теологічну частину «Треносу», написаного тоді ще світською, приватною особою.

Автор «Апології» занепокоєний тим, що полеміка між ідеологами православної церкви і католиками та уніатами поглиблює роздвоєння і внутрішні чвари в середині суспільства. Ці безплідні суперечки про догми і обряди призводять до самознищення, а було б гуманнішим і розумнішим згладити існуючі відмінності віровчення для досягнення миру і єдності. Письменник ратує за те, щоб знайти шлях згоди, а не сваритись і воювати, оскільки жити в католицькій державі і воювати з католицизмом, як це роблять протестанти, безрозсудно. Розумніше буде відкинути вчення протестантів і пропагувати євангельську ідею християнського єднання і братерства під егідою римського папи.

Смотрицький переконався, що розходження між православ’ям і католицизмом – це словесна еквілібристика, всі суперечки між ними не в суті речей, а в словах:

«Власне кажучи, неузгодженість між західною і східною церквами існує лише в голих словах, а не в змісті віровчення».

Суть незгоди криється в питанні про владу і політичний престиж.

Унія, пояснює письменник, допоможе позбутися внутрішньої релігійної ворожнечі, забезпечить єдність народних сил, потрібних для національно-культурного розвитку:

«Фундаментом духовної унії є визнання єдиного верховного пастиря церкви Христової, щоб з ним у вірі і згоді тішитись, а своїх місцевих церковних звичаїв, прав, церемоній і обрядів, які до церковного устрою належать, зажити. Інших потреб з єдності церковної римська церква не шукає, тільки одностайності в вірі і згоди в почуттях».

Для правди-істини Смотрицький не приховує того, що в історії Ватикану достатньо фактів злочинства й аморальності римських пап. Письменник лише зазначає, що папи приходять і відходять, а саму віру католицьку вони не псують. Віра залишається чистою і незаплямованою, оскільки не папи фундатори віри, а сам Христос-Бог і його апостоли. Немає чого боятись і цуратися римо-католиків і відмовлятися від унії. Треба простягти руку братерського єднання, як того жадає Бог і вимагають земні справи. Прийняти унію і так прийти до єдності із співвітчизниками-уніатами – в цьому порятунок.

У творі М.Смотрицький розгорнув план урятування руської церкви і руського народу від загибелі: просити у короля дозволу скликати собор для обговорення справи замирення церков; закликати на цей собор, крім осіб духовних, також шляхетських делегатів з воєводств і повітів, послів від привілейованих братств, від городів королівських, княжих і церковних; взятися до цього зараз, бо завтрашній день не певний.

Письменник вмовляє братію і земляків не легковажити, а взятися до ділової соборної дискусії,

«бо брати з овечок молоко і вовну, а їх на заріз вовкові пекельному залишати – не пастирське то діло». «Коли ж того… не зробите, – застерігає М.Смотрицький, – то за недовгий час з тяжким сумом і жалем душ наших будемо дивитися на сконання нашої руської церкви, так сильно схорованої в нашій (православній) частині».

Автор «Апології» закликає до національно-релігійної згоди православних з уніатами, «без котрої віра, як тіло без душі, мертва». Ця згода повинна завершитись актом католицько-православної унії в межах Речі Посполитої. Таке об’єднання, переконує Смотрицький, сприятиме політичному, духовному й економічному розвою українського суспільства:

«Отже, очистьмо чисту віру, віру прадідів наших, від плям єретицьких і вінчаймо її любов’ю з однодумцями в вірі. Тоді й Господь Бог буде з нами і поверне нам все добре для тіла і душі, чого ми так довго були позбавлені… Тобі, станові шляхетському, до урядів земських і гідностей сенаторських двері одчинить. Міщанам дасть приступ до займання урядів і лавиці ратушної. Побудує нам школи. Церкви приоздобить. Монастирі спорядить. Пресвітерів увільнить від тягарів невільничих. Нарешті всьому народові руському, тяжко пригніченому, замученому, отре щоденні сльози з очей… Ім’я наше в будучих віках зробить похвальним. За те, що довершимо діла божого, заваливши і вирівнявши любов’ю і одністю братською ту прокляту пропасть схизми, що стільки віків лежить отвором – начебто неперехідним. І приведемо до того, що в тім преславнім королівстві – Русь, Польща і Литва – всі будемо хвалити і славити Бога в Трійці єдиного одними устами і одним серцем».

Зробивши дві копії твору, один примірник письменник надіслав на рецензію митрополитові Борецькому, а другий – Могилі, який незадовго до того став архімандритом Києво-Печерського монастиря. Смотрицький три тижні чекав відзиву на книгу. Гадаючи, що мовчанка є ознакою прихильної оцінки, надіслав рукопис своєму приятелю Касіяну Саковичу до Кракова для опублікування в перекладі на польську мову. Твір того ж таки 1628 р. вийшов друком у Львові і викликав справжню сенсацію. Після цього відбулася низка високотрагічних моментів у житті письменника.

Для обговорення «Апології» М.Смотрицький 13 серпня 1628 р. прибув до Києва на собор з надією зайняти там почесне місце серед української ієрархії. Але опинився в ролі підсудного. Його однодумці, очевидно під тиском «неучених попів київських» і запорізьких козаків, змушені були рішуче відректися всякої спільності з уніонними планами. «Апологію» було передано на розгляд двом «авторитетним суддям» – протопопові слуцькому і копильському Андрієві Мужиловському і протопопові корецькому Лаврентієві Зизанію. Ці цензори знайшли в книзі 105 «неправославних» тез і запропонували зібраному на соборі духовенству осудити трактат. М.Смотрицького довго не допускали до соборного засідання, виступити на соборі не дозволили і змусили зректися «Апології». Книгу було анафемовано.

М.Смотрицький через кілька днів після цих подій таємно виїхав з Києва до Дерманя. Одразу після цього пише новий твір «Протестація проти Собору, цього року 1628 в Києві відбутого», виданий польською мовою у Львові. У книзі М.Смотрицький детально пояснює причину написання «Апології», підкреслює, що її він написав за вказівкою ієрархії в особі митрополита Йова Борецького і києво-печерського архімандрита Петра Могили з наміром знайти засоби «без порушення віри нашої, прав і привілеїв, дійти до єдності Русі з Руссю, тобто неуніатів з уніатами».

Далі письменник описує події, які відбулися з ним після приїзду до Києва для участі в соборі. Як його не допускали до соборного засідання, про залякування і погрози на свою адресу, його челяді і соратників, що розповсюджувалися Києвом і навколишніми селами, про важкі розмови з посланцями від собору на чолі з протопопом слуцьким і копильським Андреєм Мужиловським, з київським козаком Солеником, з митрополитом Борецьким, із шляхтичами Стефаном Літинським і Яном Стеткевичем, з архімандритом києво-печерським Петром Могилою. Зазначає, що «підписав відречення з їх волі, мимо волі моєї», щоб уникнути безпорядків у храмі і не осквернити Києво-Печерську святиню пролиттям винної і невинної крові.

Подає Смотрицький опис церемонії анафемування «Апології». Розпочалась вона в Успенському соборі Києво-Печерської лаври 16 серпня, в день Успіння, після святкової літургії.

По прочитанні Євангелія вийшов з олтаря на кафедру віленський намісник Смотрицького Йосиф Бобрикевич, а всі учасники церемонії і сам автор «Апології» з олтаря на амвон виступили. Архімандрит печерський кожному з владик роздав картки (аркуші) «Апології» і запалені свічки. Настала тиша. Потім той, що був на кафедрі, зачитав зречення від імені автора, а подану йому картку «Апології» подер, запалив і кинув під ноги. Потім вийшов на кафедру митрополит Борецький і урочисто від імені церкви прокляв «Апологію» і одночасно проголосив анафему видавцю книги Касіяну Саковичу за те, що, перекладаючи її, вніс від себе нові єретичні думки. Картку розшарпав, свічку згасив. І те ж саме за ним учинили всі владики. Всі рвали, топтали ногами і палили «Апологію». Смотрицький робив те ж. Акція анафемування завершилася гашенням свічок. Вони символізували пекельний вогонь, яким будуть покарані єретики. Обернувши свічі вниз полум’ям, гасили його на знак вічного осудження.

Заключна частина «Протестації» містить протест Смотрицького проти насильства над ним і над його «Апологією», що за духом своїм є книгою правовірною і православною. Письменник найбільше обурений тим, що більшість учасників собору його твору не читали, бо просто не встигли з ним ознайомитися. Смотрицький не може погодитися з тим, що на соборі верховодили і вершили долю «Апології» не єпископи з митрополитом, а нижчі духовні особи, протопопи, як Андрій Мужиловський, Лаврентій Зизаній та ін. Вийшло так, що, як відзначає Смотрицький,

«пресвітери, і то тільки два або три, про догмати віри судили і ухвалювали, а єпископам ухвали свої до виконання подали… Тому попи не відали, як за Зизанія голосували, а владики не відали, за що з отцем Борецьким вигукували «анафема»!.. І так там вийшло, що Зизаній за Зизанія, як циган за цигана, свідчив і розсуджував…»

Протестуючи проти образливої соборної екзекуції над ним і «Апологією» і «від душі тяжко шкодуючи», що Бог відвернув його тоді від смерті мученика за праву віру, письменник апелює до «нового помісного собору нашої руської церкви», що мав би бути скликаний за дозволом уряду «на місці безпечнім», де буде тверезо і справедливо, відповідно до церковних канонів, апробована «Апологія» і знята з нього незаслужена кривда. М.Смотрицький брав на себе ідеологічну підготовку зібрання. Для цього він написав богословські трактати, в яких поглибив накреслене в «Апології».

Першим з них був «Паренезис, або Нагадування Віленському братству», що вийшов друком 1629 р. у Кракові польською мовою. Цей твір написано у формі послання до згаданого братства й через нього – до всього українського і білоруського народу.

Якщо в «Апології» Смотрицький виступав як член православної неуніатської церкви, який щойно пересвідчився в необхідності з’єднання з уніатською, то в «Паренезисі» автор уже доволі одверто заявляє себе уніатом. Але це не значить, що він відступив від східної церкви, твердить Смотрицький, він повернувся до тої православної віри, що була в його предків, а занечистилася за останні тридцять років єресями і богохульствами «нових скрибентів». Він відкинув тільки ці помилки і єресі та залишився в старожитній православній вірі, що перебувала давніш і тепер перебуває в єдності з західною церквою. Старожитня на руських землях не православна церква, а церковна єдність, – вкотре переконує опонентів Смотрицький.

Автор знову трактує проблему унії як фактор національної єдності і порятунку від міжусобної війни. М.Смотрицький закликає використати момент, коли унія з Римом ще може принести не тільки релігійну, моральну, церковну, а й політичну користь руському народові. Найкращий вихід письменник вбачає в створенні окремого руського (українсько-білоруського) патріархату, незалежного від константинопольського патріарха і папи римського, як це здійснила Москва 1589 р. і як це робили інші православні слов’янські і неслов’янські народи. Посвячення автономного руського патріарха на базі єдиної уніатсько-православної церкви, особливо якщо б він тримався згоди з Римом, на думку автора «Паренезиса», зробило б Русь осередком православного світу, оскільки руський патріарх може заступити місце константинопольського. Заспокоював, що унія нічого не змінить в обрядовості й практиці руської церкви, навпаки, лише вона може врятувати руський народ від повного упадку, що насувається.

На «Апологію» одразу з’явилися відповіді православних літераторів. Анонімна «Аполлеіа Апологіи» («Знищення (Погибель) Апології») становить протокольну хроніку анафемування «Апології» на Київському соборі 1628 р.

Книга Андрія Мужиловського «Антидот…» («Протиотрута шановному народові руському, або Засіб проти Апології») вийшла друком польською мовою 1629 р., очевидно в Києві. Автор твору, слуцький і ковельський протопіп Андрій Мужиловський, був впливовим діячем, якого знали і цінували міщансько-козацькі верстви, після смерті Борецького (1631) козацтво подавало його кандидатуру серед претендентів на пост київського православного митрополита.

«Антидот» присвячено критиці персонального характеру і догматичній полеміці з «Апологією». Заключна частина книги виконана як пересторога і політична відозва автора до православних співвітчизників духовного і світського станів. Полеміст піддає критиці політичні судження автора «Апології», вважаючи їх порочними і неприйнятними народові, як і сама унія. Мужиловський не визнає ніяких компромісів з боку православ’я у відносинах з унією.

М.Смотрицький не залишив поза увагою «Антидот» А.Мужиловського. У 1629 р. М.Смотрицький написав блискучу оборону тез, викладених в «Апології», у формі полеміки проти «Антидоту» Мужиловського. Книга вийшла друком у Львові польською мовою під назвою «Екзетезис або Експостулація, тобто Розправа між Апологією і Антидотом…» і мала на меті підготувати ґрунт для диспуту на соборі, в якому і сам М.Смотрицький хотів взяти участь.

Багато уваги в творі автор присвячує питанню розвитку освіти. У його розумінні не церква є підвалиною школи, а навпаки, школа має бути її основою. Українська і білоруська школа тоді набагато відставала від єзуїтської, буквально в усіх сферах життя, вказував полеміст, давалася взнаки відсутність на Україні вищої академічної освіти. Треба було рятувати становище. На думку М.Смотрицького, тільки церковна унія може в майбутньому врятувати від провінційного неуцтва народ України і Білорусії. Сподіватися на допомогу поневоленої турками Греції чи вільної Москви немає рації. Все вселенське православ’я перебуває в стані занепаду. Отже, пора розрубати «гордіїв вузол» консерватизму, прийняти унію, а завдяки їй легше буде прилучитися до західної культури і цивілізації.

У завершальних рядках письменник заохочує земляків і братію зібратись до Львова на православно-уніатський собор в межах українсько-білоруської митрополії для шукання обопільної згоди і миру.

Польська мова «Екзитезиса» насичена українізмами, серйозні академічні речі викладено просто, емоційно, образно, завдяки чому книга була доступна масовому читачеві. «Екзетезис» підтримав репутацію М.Смотрицького як першого українського ритора своєї доби. Католицькі церковники величали його за цю книжку «польським Цицероном».

Треба мати на увазі, що майже всі літературні твори М.Смотрицького написані польською мовою. Польські філологи звертають увагу на велику кількість українізмів («русизмів», як їх називають дослідники), які письменник вживає свідомо, створюючи своєрідний українсько-білоруський варіант польської літературної мови. «Не завадить зазначити, що мова Смотрицького багата на русизми, що він дав приклад пізнішому змішуванню обох мов, яке особливо знаходимо в публікаціях київських», – писав А.Брікнер 1896 р. Тому українсько-польський літературний доробок М.Смотрицького можна вважати органічною частиною історії української літератури XVІІ ст.

Відновлення святої єдності, яке готував своїм «Екзетезисом» М.Смотрицький, мало відбутися 18 (28) жовтня 1629 р. у Львові. Перед цим мав відбутися православний собор у Києві, уніатський – у Володимирі. Митрополичий православний осередок почав агітувати за участь у соборі найширших православних кругів. Проти обговорення релігійного компромісу рішуче виступила непримиренна опозиція – братства, козацьке військо, православна шляхта, протестантські кола. У Києві на земській сесії депутати від православної шляхти ухвалили протестацію, в якій заявляли, що вони тих соборів не просили, згоди на них не давали і настоювали, щоб релігійну справу було погоджено на сеймі.

На собор у Києві на свято Петра і Павла зібралось все духовенство і частина шляхетських депутатів. Але багато шляхти не прибуло, а натомість з’явились інші делегати, прислані від козацького війська. Вони рішуче вимагали собі права бути присутніми на всіх нарадах, а поруч них тиснулися, вже без мандатів, інші козаки, все прибуваючи й прибуваючи до Києва під гаслом: «О віру йде, при котрій умремо». Те саме було написано в листі від війська: «То єсть повинність наша і кождого християнина: за віру вмерти». Описують, що один з безмандатних козаків пробився до церкви, гаркнув другого дня під час нарад над самим вухом Борецького: «Буде унія Господарчикові (Могилі) і Борецькому така, як війтові перше» (київського війта Федора Ходику міщани й козаки вбили за підтримку унії). Королівський комісар Адам Кисіль у звіті зазначає, що Могила розплакався від такого прочухану, а Борецький з переляку трохи не впав із свого митрополичого престолу.

Козацька інтервенція і протест шляхти вирішили справу. Ніхто не захотів брати на себе посольства на львівський собор. Справу порозуміння було зірвано.

М.Смотрицький сприйняв це як крах своєї просвітительської місії. 16 лютого 1630 р. він пише до папи меморіал про способи навернення православних на унію і підкреслює безплідність спроб прихилити їх переконаннями. Скільки диспутів провели уніати за тих тридцять років, скільки книг видали, але тим упертості й засліплення православних традиціоналістів ніяк не переламали! Нема іншої дороги, крім примусу. Compelle intrare, примусь увійти. Папа мусить звернутися до уряду Речі Посполитої, до панів і шляхти з рішучим закликом, щоб вони активно підтримували унію, вважає Смотрицький.

До писань на тему релігійного замирення М.Смотрицький уже більше не брався, агітації на користь унії не продовжував. Але його твори останніх років не втратили свого значення, і за нього релігійну полеміку продовжували інші уніатські й католицькі полемісти.

У православному таборі не припинялася полемічна робота, спрямована на нейтралізацію писань М.Смотрицького. Одним з таких творів був надрукований в 1631 р. польською мовою трактат «Антапологія» Геласія Діпліца (вважають, що це псевдонім Іннокентія Гізеля).

Після короткої перерви полемічна боротьба відновилася з поч. 40‑х рр. XVII ст. у зв’язку з появою писань Касіяна Саковича, зокрема його трактату «Епанортозіс, або Перспектива…» (польською мовою, Краків, 1642). К.Сакович 1625 р. перейшов з православ’я на унію, а 1641 – з унії на латинство. «Перспектива» – це свого роду апологія переходу Саковича на латинство. У книжці автор звинувачував уніатську і православну українську («греко-руську») церкву, критикуючи її богослужбову практику, показуючи непорядки й надуживання в ній. Хоча й хвалив нові досягнення православної церкви:

«Чесноту навіть в неприятелеві треба хвалити. Коли б його милость отець Могила, відрікшися від схизми, увійшов в унію з римською церквою, дійсно був би гідний не тільки митрополичого, але й патріаршого сану тому, що багато з того, що він зробив, заслуговує на визнання».

Написана з публіцистичним хистом, цікаво і аргументовано, «Перспектива» Саковича справила велике враження на уніатів і православних. Відповіли на неї обидві сторони.

Головну відповідь на «Перспективу» дали православні ґрунтовним колективним твором «Літос, або Камінь з метавки правди церкви святої православної руської на розбиття фальшивотемної Перспективи або радше пасквілю» (польською мовою, під псевдонімом Євсевій Пимін, Київ, 1644), керівником авторського колективу й ініціатором якого вважають митрополита Петра Могилу. Автор стверджує, що Сакович змішує церковні постанови і правила з місцевими тимчасовими надуживаннями. Правда, в українську церкву вкралися деякі неправильності, надуживання, але всі вони зовнішні і тимчасові, а крім того це наслідок того сумного становища української церкви, в яке загнала її унія.

«Літос» захищає з позицій традиційного богослов’я православні обряди й богослужіння, полемізує з католицькими поглядами на походження Святого Духа і про примат папи. У творі з пошаною говориться про римський обряд, не відкидається ідея зближення церков, але категорично заперечується можливість підпорядкування православних папі.

Після цього полеміка не переривається, все більше набирає теологічного характеру. Практично всі твори цього періоду написані польською мовою.

Проти «Літоса» 1678 р. у Львові Теофіл Рутка, єзуїт українського походження, родом з Київщини, видав брошуру «Згода…», а 1690 р. в Любліні «Камінь проти Каменя, тобто збивання Каменя…». Проти «Згоди…» з православного боку 1683 р. у Чернігові вийшла книжка «Основи, на яких латинники єдність Русі з Римом фундують», авторство якої приписують Йоаникієві Галятовському.

1646 р. відбувся диспут єзуїтського місіонера Миколи Ціховського з ректором Могилянської колегії Іннокентієм Гізелем про походження св. Духа. Опис диспуту видав Ціхоцький 1649 р. Другий релігійний диспут відбувся 1663 р. в Білій Церкві між єзуїтом Адріаном Пекарським і ректором Могилянської колегії Йоаникієм Галятовським. Галятовський описав її в «Білоцерківській розмові» (Київ, 1663).

Гострим полемічним спрямуванням визначався твір бенедиктинця Павла Бойми (українського походження, родом із Львова) «Стара віра…» (Вільно, 1668). На нього відповів Лазар Баранович трактатом «Нова міра старої віри…» (Новгород-Сіверський, 1676). Православним відповідав, між іншим, Теофіл Рутка писанням «Голіаф своїм мечем поражений…» (Люблін, 1689) та ін.

Треба відзначити, що Йоаникій Галятовський був також ініціатором полеміки з юдаїзмом та ісламом («Месія правдивий», Київ, 1669 – українською мовою, 1672 – польською; «Лебідь з пір’ям», польською мовою, Новгород-Сіверський, 1675, 1679; «Алькоран Магометів», польською мовою, Чернігів, 1683 та ін.).

На поч. XVIII ст. полеміку проти протестантизму розпочав Стефан Яворський, уже з позицій московського православ’я.

Літературна полеміка XVI—XVII ст. була початком організованої української публіцистики, сприяла формуванню багатьох публіцистичних жанрів (есе, памфлет, послання, лист), виробленню стилістичних засобів, риторичних фігур. Полеміка стимулювала розвиток освіти, науки, культури, відіграла важливу роль у формуванні національної самосвідомості українців.

Література

Вишенський І. Твори / З книжної української мови перекл. В.Шевчук. – К., 1986.

Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – Львів, 1992—1994.

Грушевський М. Історія української літератури. Том VI. – К., 1995.

Енциклопедія українознавства: Словникова частина: У 10 т. – Перевидання в Україні. – Львів, 1996—2000.

Історія української культури: У 5 т. – Т. 2: Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІ століть. – К., 2001.

Кралюк П. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. – К., 1997.

Німчук В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. – К., 1985; Українська мова – священна мова // Людина і світ. – 1992. – № 11—12; 1993. – № 1—12.

Русанівський В. Історія української літературної мови. – К., 2001.

Українська література XIV—XVI ст. – К., 1988.

Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1983. – Т. 40; Южнорусская литература; Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Там же. – 1984. – Т. 41; Життя й літературна діяльність Іпатія Потія // Там же. – 1983. – Т. 39.

Фрік Девід А. Мелетій Смотрицький і руське мовне питання // Записки НТШ. Том CCXXIV. – Львів, 1992.

Яременко П. Мелетій Смотрицький: Життя і творчість. – К., 1986.

---

[1] Цитати з творів Вишенського подаємо в пер. В.Шевчука.

[2] Цитати з творів М.Смотрицького подаємо у пер. П.Яременка і М.Грушевського.