Реактивність організму. Роль реактивності в патології людини.

План

1. Вступ
2. Поняття про реактивність та nрезистентність
3. Конституція
4. Діатез
5. Механізми реактивності

Проблема реактивності займала чільне nмісце у багатогранній науковій діяльності академіка М.М.Сиротиніна n- видатного вченого, перу якого належать фундаментальні праці, присвячені даній nпроблемі. Він перший вивчав реактивність у тісному зв’язку з резистентністю. n«Під реактивністю організму звичайно розуміють його властивість реагувати nпевним чином на дію довкілля. Резистентність організму – це стійкість до дії nпатогенних факторів. Обидва терміни відображають основні властивості живого nорганізму і взаємопов’язані» (М.М.Сиротинін, 1966). nМ.М.Сиротинін розглядав реактивність як форму зміни nжиттєдіяльності цілого організму в оточуючому його середовищі у відповідь на nдію факторів. Він виділив види реактивності, описав пасивну і активну nрезистентність, первинну і вторинну її форми. Великого значення він надавав nіндивідуальній реактивності. «Вивчити реактивність, вміти керувати нею, щоб nуспішно боротися з хворобами – ось одне з основних завдань теоретичної і nпрактичної медицини. Пізнати індивідуальну реактивність…» – так визначив він nзавдання цієї проблеми. Саме стан індивідуальної реактивності значною мірою nобумовлює можливість виникнення хвороби, особливості її перебігу і завершення. nЗасвоєння студентами цього розділу курсу патологічної фізіології має велике nпрактичне значення. Правильне розуміння проблеми реактивності і резистентності nвідіграє велику роль у формуванні клінічного мислення лікаря. Розділ n«Реактивність організму і її роль в патології» вивчають після оволодіння таким nпоняттям, як хвороба і причини, nщо її викликають. Відомо, що хвороба виникає тоді, коли під впливом патогенних nфакторів порушується гомеостаз в організмі, порушується взаємодія між nорганізмом і середовищем, що його оточує. Ця взаємодія може порушуватись у nпроцесі життя індивіда або на рівні його предків, коли фактори довкілля nвикликали мутації, зміни генетичного коду, «дефекти власних програм» (М.Амосов). nЯку роль відіграє сам організм, його властивості у виникненні і розвитку nхвороби? Чи пасивного свідка, чи активного учасника цієї драми? Отже, слід nз’ясувати роль організму, його властивостей у розвитку хвороби, тобто про nреактивність організму.

Поняття про реактивність та резистентність

Під реактивністю розуміють властивість організму реагувати певним nчином на дію оточуючого середовища (М.М.Сиротинін). nРеактивність – це широке фізіологічне поняття. Воно відображає властивість nорганізму як цілого відповідати змінами життєдіяльності на впливи навколишнього nсередовища (А.Д.Адо). Ці зміни життєдіяльності можуть бути дуже різноманітними nі носять пристосувальний характер. Реактивність притаманна усякому живому nорганізму. Вона формувалась у процесі еволюції, як у філогенезі так і в nонтогенезі. У вченні про реактивність велику роль зіграли порівняльно nпатологічні дослідження І.І Мечнікова в галузі запалення та імунітету, роботи О.О.Богомольця, nкотрий пов’язував реактивність із конституцією, М.М.Сиротиніна, nякий розглядав поняття про реактивність разом із поняттям резистентності (reactio – протидія; resisteo – nопір).

Резистентність – опірність, стійкість nорганізму до дії патогенних подразників. Обидва терміни тісно взаємопов’язані і nвідображають властивості живого організму. Резистентність – більш вузьке nпоняття, ніж peaктивність. М.М.Сиротинін nописав такі форми резистентності: активну, що виникає в результаті адаптації до nпошкоджуючого фактора, пасивну, обумовлену nанатомо-фізіологічними особливостями організму – будовою щільних покривів nчерепах, комах тощо. Активна здійснюється завдяки захисним, пристосувальним nмеханізмам. Окрім того, він розрізняв первинну – спадкову резистентність і nвторинну – набуту, або змінену. Наприклад, підвищення стійкості до гіпоксії в nрезультаті акліматизації до високогір’я. Неспецифічна резистентність – це nопірність до багатьох факторів; специфічна – до дії одного якого-небудь агента. n

Види реактивності. Розрізняють nвидову (біологічну) і індивідуальну реактивність. Видова nреактивність визначається спадковими анатомічними і фізіологічними особливостями nпредставників певного виду. Вона направлена на збереження виду в цілому у nвідповідь на різноманітні впливи зовнішнього середовища представники виду nвідповідають зміною життєдіяльності захисно-пристосувального характеру. nНаприклад, сезонні зміни життєдіяльності тварин (анабіоз, зимова сплячка), nсезонні міграції риб і птахів, пов’язані зі змінами довкілля і розмноженням. На nоснові видової реактивності формується реактивність групи індивідів у межах nвиду, а також кожного окремого індивіда (А.Д. Адо).

Індивідуальна реактивність залежить від nвіку, статі, спадковості, конституції, функціонального стану регуляторних nсистем даного індивіда, а також від впливу факторів середовища, в якому живе nорганізм. В постнатальному періоді реактивність і резистентність змінюються nвпродовж життя. Деякі хвороби притаманні переважно дітям, наприклад рахіт, nкраснуха та інші дитячі інфекції. У дітей часто – кишкові хвороби, диспепсії. nВони гірше, ніж у дорослі пристосовуються до значних коливань температури nсередовища. Зате в дитячому віці підвищена резистентність до гіпоксії. Найкраща nреактивність і резистентність у людей зрілого віку. У старих резистентність nзнижена; збільшується частота захворювання злоякісними пухлинами, nатеросклерозом; в’яло протікає запалення, гарячка, у них підвищена чутливість nдо гнійних захворювань, грипу і пневмоній. Механізми змін реактивності при nстарінні детально вивчені академіком В.В.Фролькісом. nГлибокий їх аналіз дозволив йому дійти висновку, що зміни у фізіологічних nсистемах старіючої людини нагадують такі, котрі розвиваються при стресі. Це nуявлення лягло в основу розробленої ним гіпотези «стрес-вік-синдром».

Слід звернути увагу на прояви nпатологічної реактивності, що проявляються передчасним старінням у вигляді nсиндрому Вернера та Гатчінсона–Гілфорда. Як під час nстресу, так і в старості в крові збільшується концентрація nадренокортикотропного гормону, кортикостерону, nадреналіну, знижується рівень лютеїнізуючого гормону, nтироксину, тестостерону, інсулінова активність, розвивається імунодепресія, спостерігається атрофія тиміко-лімфатичної nсистеми, активуються процеси ПОЛ, виникають ушкодження міокарда, шлунка, nкишечнику, спостерігається зниження резистентності до інфекції. Одні порушення nза стрес-вік-синдрому мають адаптаційне значення, інші – сприяють дезадаптації. Залежність реактивності від статі пов’язана з nанатомічними і фізіологічними відмінностями. У жіночому організмі реактивність nзмінюється в зв’язку з менструальним циклом, вагітністю, клімактеричним nперіодом. Резистентність жінок до гіпоксії, голодування, крововтрати, nрадіального прискорення вища, ніж у чоловіків.

Конституція

Чи індивідуальні властивості nнезмінні? Ні, вони змінні і залежать від цілої низки акторів. Окремих індивідів nможна об’єднати в групи за певними ознаками. Наприклад, групи крові, типи вищої nнервової діяльності, інші показники допомагають розробити характеристику nгрупової реактивності. Прикладом такої реактивності може служити конституція nорганізму – сукупність функціональних і морфологічних особливостей, які nсклалися на певній спадковій основі під впливом факторів зовнішнього середовища nі визначають його реактивність. «Сплав успадкованого і набутого» (І.П.Павлов). nХоча кожний людський організм неповторний, але спроби класифікувати рід Ноmо sapiens за будовою тіла, nтемпераментом та іншими його властивостями робились ще в сивій давнині за часів nГіппократа. Його генію ми зобов’язані тим, що серед великої кількості людських nіндивідуумів він зміг угледіти і виділити кілька характерних типів. Він був nродоначальником вчення про конституцію і виділив основні типи конституцій, що nзберігають значення і понині. В залежності від стану гуморального середовища Гіппократ nрозрізняв хорошу і погану, сильну і слабку, суху і вологу конституції. За темпераментом nвін поділив людей на холериків (легко збудливих), меланхоліків (замкнутих, nнетовариських), флегматиків (спокійних, малорухливих) і сангвініків n(енергійних, рухливих). Гіппократ підкреслював, що стан здоров’я людини nзалежить як від особливостей будови і функції організму, так і від способу nжиття, а також, що від конституції залежить схильність до певних хвороб.

Згодом було розроблено велику nкількість класифікацій конституційних типів за морфологічними ознаками n(наприклад: Сіго виділяє такі типи: дихальний, nтравний, м’язовий, церебральний; Ашнер – вузький, nсередній, широкий, Кречмер– пікнічний, атлетичний, nастенічний). Потім почали враховувати і функціональні властивості, що виявилось nбільш прогресивним у класифікації конституцій. Наприклад, за М.В.Чорноруцьким виділяють астенічний, нормостенічний nта гіперстенічний типи. О.О.Богомолець в основу своєї nкласифікації поклав особливості сполучної тканини, якій він надавав особливого nзначення у функціонуванні організму: Він розробив вчення про фізіологічну nсистему сполучної тканини (активної мезенхіми), встановив, що вона виконує в nорганізмі пластичну, захисну, трофічну і бар’єрну функції. Сполучна тканина в nтипах конституцій за О.О.Богомольцем: 1. астенічна – ніжна; 2. фіброзна – nщільна, волокниста; 3. пастозна – набрякла, пухка; 4. ліпоматозна n- багато жирової тканини. Отже, конституційні особливості організму відіграють nвелику роль у розвитку патологічних процесів. Вони повинні враховуватись у nдіагностиці і терапії.

Діатез

Говорячи про конституцію nорганізму, необхідно дати уявлення про діатез – аномалію конституції, яка nхарактеризується ненормальною реакцією організму на фізіологічні і патологічні nподразники.

Індивідуальна реактивність nорганізму здійснюється і підтримується специфічними і неспецифічними nмеханізмами. Специфічні механізми формують імунологічну реактивність. Провідну nроль у неспецифічних механізмах реактивності відіграють регуляторні системи – нервова nі ендокринна. Дослідженнями nІ.П.Павлова та його школи встановлено значення різних відділів центральної nнервової системи в реактивності і резистентності організму. Наприклад, nослаблення функції кори (при неврозах, перенапруженнях нервової системи) nвикликає порушення реактивності, при якому і слабий і сильний подразник дають nоднаковий ефект, або у відповідь на слабкий подразник виникає сильна реакція і nнавпаки. У зв’язку з цим слід відмітити вплив психічної травми, важких nпереживань на виникнення і перебіг хвороби, наприклад, порушення функції nщитовидної залози (тиреотоксикоз), підвищення артеріального тиску (гіпертонічна nхвороба).

Американські вчені Фрідман і Розенман виділили два nосновних типи поведінки людей: типи А і Б. Тип А – хронічне нетерпіння, nагресивні реакції, поспіх. Особи типу Б – розслаблені, не напружені, спокійні. nРеактивність організму багато в чому залежить від емоцій людини. Дослідники nвідмітили, що серед осіб типу А частіше виникала ішемічна хвороба серця, nінфаркт міокарда. Це приклад ролі нервової системи в реактивності. Ще Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), розглядаючи nпричини хвороб, вказував на необхідність у першу чергу бадьорого настрою, а Амбруаз Паре говорив, що nвиживають звичайно ті, хто хоче жити. Нервова система формує реактивність на nвсіх ділянках: в ініціальних ланках, в нервових провідниках, у спинному і nдовгастому мозку, в підкорковій області, і в корі великих півкуль (М.М.Сиротинін). Стан нервової системи впливає на здатність nорганізму відповідати комплексом реакцій на різноманiтнi nдії зовнішнього середовища і змінює резистентність до них. Так, тварини в стані nзимової сплячки значно краще переносять кисневе голодування. Це пояснюється не nтільки сильним гальмуванням центральної нервової системи, але і зниженням nреактивності внаслідок пригнічення функції ендокринних залоз, головним чином nщитовидної залози, і у зв’язку із зниженням обміну речовин.

Механізми реактивності

Роль ендокринної системи в nреактивності. В умовах, котрі вимагають від організму швидкого nнапруження і реакції, провідну роль відіграє збудження симпатоадреналової nсистеми. Американський вчений Уолтер Кеннон надавай великого значення цій системі швидкого nреагування, яка створює в організмі умови для «боротьби або втечі» і наводив nприклад картини зустрічі собаки з котом. Він назвав адреналін «аварійним nгормоном». У науковій школі академіка Л.А.Орбелі було nстворено вчення про адаптаційно трофічну функцію симпатичної нервової системи і nїї роль у захисно пристосувальних реакціях. Канадський патолог Ганс Сельє розробив концепцію про «стрес» – неспецифічну реакцію nорганізму на дію будь-яких подразників (стресорів). Згідно цій концепції nпровідна роль у неспецифічній резистентності організму належить гіпоталамо-гіпофізарно-наднирниковій системі (ГГНС). Ця nсистема здійснює загальний адаптаційний синдром (ЗАС) – сукупність nнеспецифічних пристосувальних реакцій організму на дію стресора.

На думку Сельє, nконцепція «стрес» (напруження) значною мірою розшифровує дещо розпливчасте nпоняття реактивності і резистентності, допомагає прояснити природу цих понять, nпідводить під них морфологічну базу. Для стрес-реакції характерна морфологічна nтріада: гіпертрофія кори наднирників, інволюція тиміко-лімфатичного апарату, геморагічні nвиразки слизової шлунково-кишкового тракту. ЗАС протікає у вигляді 3-х стадій: n1. реакція мобілізації (тривоги) з фазами шоку і протишоку; n2: стадія резистентності; 3. стадія виснаження. Реакція тривоги означає негайну nмобілізацію захисних сил організму в результаті збудження ГГНС, посилення nсекреції кортиколіберину, АКГГ і кортикостероїдів. У nстадії резистентності спостерігається гіпертрофія кори наднирників, nвиділення великої кількості гормонів.

Якщо продовжує тривало діяти сильний nстресор, резистентність зберегтись не може, адаптація втрачена, наступає nвиснаження. Наслідки стресу залежать від сили і тривалості дії стресора, а nтакож від потенціальних можливостей захисних сил організму. Видалення наднирників знижує резистентність до гіпоксії, а попереднє nвведення АКТГ підвищує її. Гіпофункція щитовидної залози підвищує nрезистентність до гіпоксії в зв’язку зі зниженням обміну речовин і споживання nкисню; гіперфункція – навпаки, знижує її. Зниження функції острівцевоro nапарату підшлункової залози при цукровому діабеті веде до зменшення nрезистентності організму – (в’яле загоєння ран, гнійничкові ураження шкіри).

Значення nзахисних систем та бар’єрних пристосувань. У механізмах nреактивності і резистентності організму, збереженні його гомеостазу, велику nроль відіграє складна система бар’єрів, які оберігають організм від nнесприятливих впливів навколишнього середовища. Розрізняють зовнішні і nвнутрішні бар’єри. Першим зовнішнім бар’єром є шкіра. Вона покрита nбагатошаровим ороговіваючим епітелієм, який є nмеханічною перепоною для більшості мікробів. Поступове злущення поверхневого nшару сприяє видаленню бактерій. Чистій шкірі притаманні бактерицидні nвластивості по відношенню до багатьох патогенних мікробів, наприклад, кишкової nі черевнотифозної палички, гемолітичного стрептококу. Бактерицидність залежить nтакож від кислотності поту, складу секрету сальних залоз. Велику роль у nзахисній функції шкіри відіграє її іннервація: порушення останньої змінює nчутливість шкіри, підвищує її проникність, порушує в ній обмін речовин, що веде nдо зниження опірності. Слизові оболонки, що вистилають кон’юнктиву, носоглотку, nдихальні, травні і сечостатеві шляхи, завдяки своїй слабкій проникності, nперешкоджають проникнення мікробів. Цьому сприяє і секрет залоз слизових оболонок, nякий механічно видаляє чужорідні часточки. Слизові оболонки дихальних шляхів nвкриті миготливим епітелієм, війки яких коливаються в бік носоглотки і nвидаляють пил і мікроби. Велике значення мають захисні рухові рефлекси – nкашель, чихання, затримка дихання. У секретах слизових оболонок містяться nбактерицидні речовини, наприклад лізоцим, який ферментативним шляхом розчиняє nдеякі види мікробів, імуноглобуліни. Шлунковий сік має значну стерилізуючу дію. Бактерицидні властивості має і кишковий nсік. Захисна функція слизової кишечнику пояснюється також наявністю постійної nфлори, наприклад кишкової палички, яка є антагоністом черевнотифозної і nдизентерійної паличок, стрептокока і стафілокока. Бар’єрна функція слизових nоболонок регулюється нервовою системою. До зовнішніх бар’єрів належить печінка n– складна біохімічна лабораторія, в якій знешкоджуються отруйні речовини, які nпройшли через кишкову стінку в кров. Сюди належать селезінка, лімфатичні вузли nта інші органи, які містять клітини системи nмононуклеарнux фагоцитів (СМФ).

За визначенням ВООЗ, СМФ включає промоноцити і їх попередників, які знаходяться в кістковому nмозку, моноцити периферичної крові і тканинні макрофаги. Це система клітин, nоб’єднаних спільністю функцій (високоактивний фагоцитоз), походження (стовбурові nклітини кісткового мозку), структури (мононуклеари). nСМФ є найбільш древньою системою неспецифічного захисту.

Зародження вчення про СМФ пов’язане з nпорівняльно-біологічними дослідженнями І.І.Мечнікова, котрий вперше описав nпроцес фагоцитозу і класифікував фагоцити як «макрофаги» і «мікрофаги». Обидва nтипи фагоцитів відіграють важливу роль у захисті організму, оскільки вони nшвидко вбивають і перетравлюють більшість патогенних мікроорганізмів. І.І.Мечніков nвизнавав наявність близької спорідненості між мононуклеарними nклітинами крові, селезінки, лімфовузлів, кісткового мозку і мікрофагами, що nзнаходяться поза цими органами, наприклад, у сполучній тканині. Це, спонукало nйого об’єднати їх у «макрофагальну систему» (1892). У nподальшому Ашоф (1924) розвинув цю ідею і згрупував nкілька типів клітин в систему, яку назвав ретикулоендотеліальною n(РЕС). Але в світлі сучасних наукових даних з’ясувалось, що клітини, об’єднані Ашофом у систему РЕС, багато в чому відрізняються між собою nі, в першу чергу, неоднаковою фагоцитарною активністю. Отже, в СМФ включені nклітини із спорідненою морфологією, функцією і походженням. Ця класифікація nнайбільш послідовна, в основу їі покладений термін «мононуклеарний фагоцит», запропонований в 1892 р. І.І.Мечніковим. n

Попередники макрофагів (Мф) походять від поліпотентної nстовбурової клітини. Самою незрілою клітиною СМФ у кістковому мозку є промоноцит. Ця клітина здатна до розмноження; при поділі nвона перетворюється у L. моноцити. nЗагальна кількість моноцитів (Мн) крові включає nциркулюючий пул і пристінковий, причому останній в 3 рази перевищує перший. nСаме з нього іде процес еміграції Мн із кров’яного nрусла. Показано, що 50% всіх Мн з крові щура за 2-3 nдоби переходить у тканини. Мн, котрі попали у nвідповідне тканинне мікрооточення, диференціюються в органо- і тканиноспецифічні Мф підшкірного жирового шару, печінки, легень, мікроглії та ін. Після міграції в тканини Мф живуть більше 60 діб, а, за деякими даними, можуть nнавіть жити роками. Виявлена секреція тканинними Мф nпродуктів, що стимулюють проліферацію і диференціювання клітин-попередників Мф, що свідчить про існування системи позитивної nсаморегуляції моноцитопоезу, яка функціонує за nпринципом зворотного зв’язку. Фактори, котрі впливають на продукцію Мн, можуть виділятися лімфоцитами, фібробластами. Поряд із nшляхами саморегуляції моноцитопоезу, існує і nцентральна регуляція, що здійснюється нейрогуморальними механізмами. nДослідження П.Ф.Здродовського і його школи nпідтвердили важливу регуляторну роль гіпоталамо- гіпофізарно- надниркової системи. Тканинні Мф знайдені в різних органах (наприклад, у печінці, nселезінці), у сполучній тканині і в серозних порожнинах. Функція цих клітин nполягає у видаленні з крові, лімфи і тканин різних частинок, наприклад nмікроорганізмів або загиблих клітин, які поглинаються фагоцитами. Цей процес nнеспецифічний, тому що на поглинання мікроскопічних часток впливають як nвнутрішні, так і зовнішні фактори. Проте, активна взаємодія цих клітин з nлімфоцитами сприяє активації імунної системи та специфічних механізмів захисту nорганізму. Після поглинання часток відбувається перенесення ферментів до фагоцитуючої вакуолі для розщеплення поглинутого матеріалу. n

Отже, функціональними критеріями nвключення Мф, Мн в єдину nсистему, є активний фагоцитоз і піноцитоз. Це nпояснюється наявністю на поверхні плазматичної мембрани Мф nі Мн численних рецепторів, котрі приймають участь у nпроцесах адгезії, ендоцитозу, сприйняття регуляторних n(в тому числі і гормональних впливів). Найбільш вивчені рецептори для Ig, фракцій комплементу, лімфокінів. nВисока активність фагоцитозу пояснюється саме цими особливостями будови nзовнішньої клітинної плазматичної мембрани. Фагоцитоз, обумовлений nімуноглобулінами з участю і без участі комплементу, названий імунним nфагоцитозом.

Для клітин СМФ характерна також висока nактивність метаболічних процесів, завдяки наявності лізосомного nапарату (первинні і вторинні лізосоми з широким спектром nактивних лізосомних ферментів). Нині описана патологія nсистеми Мф, яка може бути генетично обумовленою, так nі набутою. Найчастіше дефекти СМФ стосуються окремих метаболічних систем або nфункцій Мф. Недостатність активності цієї системи в nзначній кількості випадків є наслідком генетичних дефектів і виникаєть через патологію ферментних систем. Описані nдефекти мієлопероксидази, глюкозо-6-фосфатдегідрогенази, nферментів глютатіонової системи. 3 ферментативними nдефектами асоційовані функціональні: дефект продукції Н₂О₂ nведе до зниження бактерицидності, недостатність лізосомних nферментів – до нагромадження в клітинах неперетравлених продуктів. Набуті nдефекти СМФ стосуються локомоторних функцій клітин, що забезпечують мобілізацію nМф у вогнище запалення, фагоцитарну активність або їх nбактерицидність. Набуті дефекти СМФ є наслідком первинних порушень обміну (при nдіабеті, ожирінні), злоякісних новоутворів, різних nінтоксикацій або результатом дії інфекційних агентів а також медикаментів. Крім nклітин СМФ здатність здійснювати фагоцитоз притаманна і мікрофагам – nгранулоцитам (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли) nкрові. Поряд із зовнішніми бар’єрами в організмі сформовані і діють внутрішні nбар’єри, через які здійснюється обмін між кров’ю і внутрішнім середовищем nорганів, тканин і клітин. Ці бар’єри, названі академіком Л.С.Штерн гістогематичними n(тканина-кров), складні фізіологічні механізми, які регулюють перехід із крові nв тканинну рідину речовин, необхідних для дихання, живлення, росту клітин. Вони nсприяють видаленню із мікросередовища проміжних nпродуктів обміну. Наявність цих бар’єрів дозволяє зрозуміти, чому деякі отруйні nречовини, бактерії, які випадково потрапили або штучно введені в організм, а nтакож продукти порушеного обміну речовин, які є в крові, пошкоджують одні nоргани і не зачіпають інших. Бар’єри проникливі вибірково, вони пропускають у nтканинну рідину тільки певні речовини. Стан бар’єру в значній мірі визначає nдіяльність будь-якого органу, а чітка і безперебійна робота всієї бар’єрної nсистеми організму сприяє збереженню гомеостазу в цілому. Вони не тільки nзахищають від шкідливих речовин, але і регулюють надходження в органи nнеобхідних для їх живлення і обміну складових часток крові (білків, жирів, nвуглеводів, солей, мікроелементів).

Із врахуванням місця розташування nбар’єри поділяються на гемато-енцефалічний (ГЕБ – між nкров’ю і мозком), гемато-офтальмічний (між кров’ю і nтканинами ока), гемато-лабіринтний (між кров’ю і nлімфою лабіринтів), плацентарний (між органами матері і плода), гемато-тестикулярний та інші. Вони відрізняються один від nодного своїми фізіологічними властивостями, будовою. Перша лінія оборони – nстінка капілярів. У різних органах клітини, з якої вона побудована, nвідрізняються формою, величиною ядра, здатністю фарбуватись фарбами, наявністю nнайбільш проникливих ділянок в стінках, кількістю найдрібніших міхурців, що nзахоплюють речовини крові. В сукупності всі ці особливості визначають одну із nголовних властивостей капілярів – вибірковість і ступінь проникливості для nрізних речовин. Стінка капілярів – основна, але не єдина ланка бар’єра. Захисні nвластивості має сполучна тканина, яка покриває судини і проникає в органи. В nбар’єри входять також елементи СМФ, оболонка клітин і навіть внутрішньоклітинні nбар’єри, які оточують найбільш складні утвори клітини. Найбільш міцно і складно nорганізованими бар’єрами оточена центральна нервова система і органи nрозмноження. Для головного і спинного мозку постійність внутрішнього середовища nмає важливе значення. Нервові клітини більше, ніж будь які інші, чутливі до nколивань його складу і властивостей.

Від стану ГЕБ залежить як постачання і nживлення мозку, так і реакція нервових клітин на хімічні подразнення, на кожне nзрушення у складі оточуючої рідини. В різних ділянках мозку проникливість nбар’єра неоднакова. У мозку існують навіть безбар’єрні nзони, куди проникають усі введені в кров речовини. Особливо високопроникний nбар’єр в центральних утворах вегетативної нервової системи – в ділянці nгіпоталамуса. Для його безпомилкової і безперервної роботи потрібна повна і nсвоєчасна інформація про всі, навіть зовсім незначні зміни складу крові. nБудь-яка затримка інформації може обернутися непоправною шкодою для організму. nТканинні елементи ГЕБ – ендотелій мозкових судин, базальна мембрана (яка є nосновною речовиною сполучної тканини), глія, оболонки nмозку. Вони можуть затримувати і навіть руйнувати за допомогою ферментних nсистем різні речовини, знешкоджувати їх, окислювати, перетворювати в неактивні nформи. Структурні особливості ГЕБ: а) між ендотеліальними nклітинами мозкових судин нема щілин; б) гліальні nклітини покривають всю зовнішню поверхню капіляра; в) базальна мембрана суцільна nі дуже щільна. У багатьох випадках захисна функція ГЕБ приносить організму nвеличезну допомогу, рятуючи від захворювань. Однак, як це не парадоксально, ця nнепроникливість ГЕБ в окремих випадках може сприяти хворобі, заважати nлікуванню.

Так, ГЕБ не пропускає в мозок антитіла, nзатримує лікувальні сироватки, стає на шляху ефективних фармакологічних nпрепаратів. Проникність бар’єра підвищується при високій температурі тіла. На nцьому засноване застосування піротерапії – підвищення температури тіла за nдопомогою пірогенів і введення лікарських препаратів на фоні високої nтемператури тіла для лікування нервових хвороб, особливо нейроінфекцій. nЗахисна функція бар’єрів залежить від нервових і гуморальних впливів, стану nзовнішнього і внутрішнього середовища. Особливий вплив на ГЕБ має алкоголь. У nпочатковій стадії алкоголізму проникність бар’єра різко підвищується, в мозок nпотрапляють речовини, які звичайно затримуються бар’єром, і здійснюють отруйний nвплив на ЦНС. Через деякий час проникність бар’єра починає знижуватись. У nстадії хронічного алкоголізму постачання мозку необхідними речовинами nкатастрофічно знижується. Розвиваються алкогольні психози, деградація nособистості. Алкоголь легко проникає і через бар’єри статевих залоз, через nплацентарний бар’єр. Він пошкоджує клітини статевих залоз, отруює плід. На nпроникність бар’єрів впливає не тільки висока температура тіла, але і різке nпереохолодження, голодування, безсоння, дія ультрафіолетового і рентгенівського nпроміння тощо.

Останнім часом великого значення nв підтримці неспецифічної резистентності організму надають особливому класу ефекторних клітин, яким притаманна висока цитотоксичність проти різних мішенеподібних nклітин. У 1974-75 рр. американський вчений Херберман nописав явище лізису пухлинних клітин несенсибілізованими nлімфоцитами, які були названі природними кілерними nклітинами (natural nkiller cells – NK). За nсвоєю будовою вони є мононуклеарами, належать до nвеликих грануловмісних лімфоцитів (ВГЛ). ВГЛ – великі nклітини діаметром 10-16 мм nз відносно великим цитоплазмо-ядерним відношенням nпорівняно з середніми і малими лімфоцитами. У них ексцентрично розташоване nядро, бліда цитоплазма, азурофільні гранули і рідкі nвеликі вакуолі. Вони швидко виявляють літичну nздатність проти різних типів пухлинних і непухлинних nклітин. Описана важлива роль NK у протипухлинній резистентності і захисті від nвірусних інфекцій. NK знищують клітини-мішені без попередньої сенсибілізації на nвідміну від Т-кілерів, для яких потрібна попередня nсенсибілізація, лише після цього вони проявляють антитілозалежну nклітинну цитотоксичність. Протипухлинну nрезистентність розглядають як частину загальної системи неспецифічної nрезистентності організму, в котрій особливо важливу роль відіграють NK і nмакрофаги.

Гуморальні nфактори реактивності. Захисну роль в організмі виконують і біологічно nактивні речовини, зокрема, система комплементу, яка складається з сироваткових nбілків С_l-С₉, які активуються під впливом комплексу nантиген-антитіло. Система комплементу, як і система фагоцитозу, функціонально nпов’язані з імунною системою, тобто вони беруть участь у високоспецифічних nреакціях імунітету. Активуючись під впливом комплексу антиген-антитіло, nкомплемент стає активним, набуває властивості естераз і протеаз, nруйнує оболонки клітин і мікроорганізмів, активує фагоцитоз і біологічно nактивні речовини. До гуморальних належать такі захисні фактopи, nякі надходять у порожнину рота, де міститься багато мікроорганізмів. Це nантибактеріальні ферменти: лізоцим, PHK-аза, ДНК-аза, пероксидаза, nджерелами яких є слина та емігруючі лейкоцити.

Останнім часом для більш поглибленого nрозуміння механізмів нейрогуморальної регуляції більшого значення надають nмодуляторним гуморальним системам, функція яких полягає в обмеженні або nпотенціюванні різних ланок регуляції, що в найбільш яскравій формі проявляється nпід час стресорних впливів, коли ці системи можуть nобмежити стрес-реакцію організму і захистити серце, судини, шлунок від пошкоджуючої дії надлишку речовин, які виділяються при nстресі: гормонів, медіаторів, катехоламінів. Ці nмодуляторні системи, названі «стрес-лімітуючими» n(Ф.З.Меєрсон), розділені на «центральні», які nреалізують свій модуляторний ефект на рівні центральної нервової системи, і n«локальні», що здійснюють модулюючий вплив на рівні ефекторних органів.

До центральних відносять ГАМК-ергічну, опіоїдергічну, дофамінергічну, серотонінергічну nсистеми головного мозку, систему бензодіазепінових nрецепторів. Важливе місце серед локальних стрес-лімітуючих nсистем займає система простагландинів (ПГ). ПГ nналежать до групи ейкозаноїдів – низькомолекулярних nсполук, похідних арахідонової кислоти. Їм притаманна здатність обмежувати nнадмірну активацію адренергічної ланки стрес-реакції та її пошкоджуючі nефекти, здійснюючи вазодилятаторну, протитромбозну, пряму цитопротекторну nдію. Збільшення функціональної потужності системи простагландинів nє фактором підвищення резистентності організму до пошкоджуючих nвпливів.

Bплив факторів зовнішнього nсередовища на реактивність. Індивідуальні властивості організму можуть nзмінюватись під впливом зовнішнього середовища. Реактивність пов’язана з nекологією. Сюди належить велика кількість різноманітних факторів, які, в nзалежності від характеру їх дії, можуть чинити сприятливий або несприятливий nвплив на резистентність. Деякі з них, змінюючи реактивність, можуть сприяти nрозвитку хвороби, або, навпаки, запобігати її виникненню. Реактивність значно nзалежить від функціонального стану нервової системи, на який, в свою чергу, nвеликий вплив чинить зовнішнє і внутрішнє середовище. Шкідливі звички (куріння, nалкоголізм, наркоманія) порушують діяльність мозку. Інтенсифікація трудової nдіяльності людини супроводжується значними психоемоційними перевантаженнями, що nведе до зниження резистентності організму і розвитку патології системи nкровообігу. Заходи, спрямовані на нормалізацію функціонального стану nцентральної нервової системи, включають в себе здоровий спосіб життя, відмову nвід шкідливих звичок. Здоровий психоемоційний клімат у колективі, фізичні nвправи, загартування нормалізовують роботу nцентральної нервової системи і підвищують неспецифічну резистентність nорганізму. Вплив на реактивність організму чинить харчування. Нераціональне nхарчування і голодування ослаблюють реакцію організму на дію патогенних nагентів. Постійні токсичні впливи (алкоголь, нікотин, загазованість повітря у nмістах вихлопними газами автомобілів) знижують резистентність організму. Різкі nзміни погоди, пора року і клімат також визначають стан реактивності і nрезистентності. Наприклад, низька температура може по-різному впливати на nреактивність. Переохолодження підвищує чутливість до інфекційних хвороб (грип, nпневмонія). В той самий час, гіпотермія використовується в медицині як засіб nпідвищення резистентноcтi організму до гіпоксії при nопераціях на серці і головному мозку.

Променева енергія: сонячні промені в nмалих дозах підвищують резистентність організму до інфекцій, у більших – nзнижують її. Тривала дія рентгенівських і гама-променів чинить негативний вплив nна реактивність. Нині населення України і інших країн відчуває на собі наслідки nрадіаційної катастрофи в результаті вибуху Чорнобильської АЕС. Виявилось, що nтривалий вплив іонізуючої радіації на організм людини навіть у невеликих сумарних nдозах становить певну небезпеку для здоров’я, бо супроводжується зниженням nрезистентності до інфекційних та інших патогенних впливів внаслідок ослаблення nімунітету, активації ПОЛ і хронічного стресового стану. Ці зміни призвели до nзростання захворюваності серед контингентів радіаційного ризику, зокрема, до nзбільшення новоутворів щитовидної залози, особливо у nдітей, патології системи кровотворення.

Закінчуючи викладання основних уявлень nпро реактивність , треба відзначити, що вона може бути фізіологічною і nпатологічною. Фізіологічна неспецифічна реактивність проявляється nнеспецифічними пристосувальними реакціями на дію факторів зовнішнього nсередовища, в результаті чого зберігається гомеостаз організму. Патологічна – nвиявляється за умов дії на організм сильних патогенних подразників, котрі nобмежують адаптацію. Вона якісно змінена, відрізняється від фізіологічної nнезвичайною формою реагування. А.Д.Адо вказує, що патологічна реактивність nвиникає за умов дії на організм патогенних факторів середовища. Вона nхарактеризується зниженням пристосувальних реакцій хворіючого nабо видужуючого організму. Прикладами несneцифічної nпатологічної реактивності А.Д.Адо наводить реактивність. при епілепсії, шокових nстанах і наркозі.