АКЦЕНТУАЦІЙНІ nНОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.

КУЛЬТУРА nДІАЛОГУ. МОВНИЙ ЕТИКЕТ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЕТИКИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ.

СТИЛІ nІ ЖАНРИ МОВИ

Акцентуаційні nнорми української мови

Мовна nнорма (від лат. norma – правило, взірець) – це сукупність nмовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі nвважаються правильними і зразковими. Мовна норма забезпечує людям можливість nвзаєморозуміння. Норма може бути діалектною і літературною.

Норма nлітературної мови – це nреальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що nвідповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для nданого конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі nйого розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Літературна норма nвиробляється всією суспільномовною практикою народу, відшліфовується майстрами nслова різних стилів, обґрунтовується в основних закономірностях мовознавчою nнаукою і кодифікується (“узаконюється”) у граматиках, словниках, довідниках, nпідручниках.

Літературну nнорму встановлюють на основі таких критеріїв:

1.    Системний nкритерій. Враховує відповідність мовних явищ до законів, системи мови.

2.    Національний nкритерій. Бере до уваги відповідність мовного явища національному характерові, n“народному духові”.

3.    Естетичний критерій. Враховує, що nмовний факт зустрічає схвалення мовців завдяки його естетичності, nфункціонально-стилістичній доцільності (доречності), відповідає вимогам певного nстилю.

4.   Критерій мови nавторитетних письменників і визнаних зразків. Передбачає, що мовні факти слід nвважати нормативними тоді, коли їх можна підтвердити посиланнями на твори nавторитетних письменників минулого і сучасності, а також на визнані добірні nзразки, позбавлені виразного авторства (наукова і науково-навчальна література, nдержавно-урядові документи, правописні кодекси і словники, вимова провідних nакторів, дикторів).

5.    Статистичний nкритерій. Враховує регулярність вживання мовного явища.

6.    Культурно-історичний n(територіальний) критерій. Бере до уваги належність мовних фактів до мови nнаселення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні nтрадиції.

Критерії нормативності застосовують nзавжди комплексно.

Нормативність nмови виявляється на різних її рівнях. Тому одна з відомих класифікацій мовних nнорм – це класифікація за мовними рівнями. Відповідно nдо неї розрізняють такі типи норм:

1.Норми вимови n(орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими nнормами є тверда вимова шиплячих [час], вживання фрикативного г [голос] nта проривного ґ [ґрунт].

2.Норми наголошування n(акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення nнаголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна бАйдуже – байдУже; nне можна довільно зАмок і замОк (це різні слова – омографи); треба фенОмен, nтекстовИй, фаховИй, одинАдцять).

3.Норми nсловотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі nнового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостерігальник, nспостережувач).

4.Норми морфологічні регулюють nвибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими nсловами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна nношей (треба нош), можна – у мові фольклору та художньому стилі nлітературної мови – зелен, дрібен, не можна молод, стар).

5.Норми синтаксичні nрегулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна “Iхтіандр врятував дівчину від акули, з nякою потім познайомився”, можна “Iхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився”).

6.Норми лексичні nрегулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної nсполучуваності (напр., нормативним є словосполучення “грудна клітка”, а “не nгрудна клітина”).

7.Норми nстилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного nзабарвлення й умов спілкування (напр., слова серце, серденько; очі, nоченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – nтільки серце, очі).

Крім того, за nрівнем міцності (стійкості) літературні норми можна поділити на сильні (стійкі) nта слабкі (нестійкі). 

Не можна вважати nосвіченою, інтелігентною людиною, яка не дбає про високий рівень своєї мовної nкультури. А одним з важливих її елементів є правильне nнаголошування слів.

В українській мові nнаголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і виразний тембр, а nчасом і більша сила. Наголос служить засобом фонетичної організації слів: nнавколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Кожне повнозначне слово nмає своє постійне наголошування, тобто наголос є індивідуальною (зовнішньою) nознакою слова і його форм. В українській мові наголос різномісний, вільний, тому що він може nпадати на будь-який склад (морфему) слова: вИпадок, навчАння, сантимЕтр, nбагаторазОвий.  Щоб знати його місце в слові, треба знати саме це nслово. Український наголос також рухомий, nтобто він може пересуватися з одного складу на інший у різних формах того nж  слова, наприклад: брАт – братИ, робИти – роблЮ – рОбиш, писАти – nпишУ – пИшеш.

Наголос nв українській мові є додатковим засобом розрізнення слів і їх форм. Тільки за допомогою наголосу можна nвизначити лексичне значення слів у таких парах, як

лІкарський і лікАрський (лІкарський – «який nстосується лікаря і його діяльності»: лІкарський обхід, лІкарська nконсультація, лІкарська етика; лікАрський – «який стосується ліків»: nлікАрські рослини, лікАрський препарат, лікАрська ягода),

вИкористання і nвикористАння n(слово вИкористання вживають з відтінком закінченості дії: шприц nодноразового використання; слово використАння – з відтінком nнезакінченості дії: використАння медтехніки),  

вІдомість і nвідОмість n(вІдомість – це nсписок, документ; відОмість – звістка, популярність),

рефлЕкторний і nрефлектОрний (рефлЕкторний n– стосовно до рефлектора; рефлектОрний – стосовно до рефлексу),

магІстерський і nмагістЕрський (магІстерський n– це «пов’язаний з главою лицарського ордену»; магістЕрський – n«пов’язаний з особою, що має вчений ступінь»).

У сучасній українській nлітературній мові існують єдині норми наголошування, які склалися насамперед на nбазі середньо наддніпрянських говорів, але значний вплив на процес нормування nнаголосу мали й південно-західні говори. Дотримання і зміцнення норм nнаголошування є обов’язковим для всіх мовців.

У повсякденній мовній nпрактиці трапляється чимало прикрих порушень норм. Це можна пояснити як впливом nдіалектної мови, так і недостатньою обізнаністю мовців із системою nлітературного наголосу. Виникли вади також у результаті тривалого побутування в nнашому суспільстві російсько-української двомовності.

Деякі слова дуже часто nвживають із помилковим наголосом. Наводимо низку таких слів з літературним nнаголосом.

Медичні nтерміни: вИдужання, nзАлоза, спИна, медикамЕнт, кИшка, борОдавка, кропивА, сЕча, сирОватка, щЕлепа, nщИпці, покАзник, різнОвид, різкИй, кишковИй, паховИй, пахвИнний, пахвОвий, nм’Язовий, джгутОвий, корИсний, тонкИй, сечовИй, спиртовИй, восковИй, черговИй, nпологОвий, експЕртний, сітчАстий, решІтчастий, алкогОльний, їстівнИй, nскронЕвий, камфОровий, цілодобовИй, кістковИй, Очний, пІдлітковий, пОристий, nкульшовИй, клУбовий, проникнИй.

прикметники із суфіксом -аст (ий): головчАстий, гребінчАстий, nзубчАстий, лапчАстий, сітчАстий; -н (ий): Очний, nщЕлепний, міжщЕлепний, міжзУбний, підгрУдний, проникнИй, nкорИсний, камфОрний, алкогОльний, експЕртний, диспансЕрний; n-ов (ий): джгутОвий, кістковИй, міжкістковИй, nм’я′зовИй, міжм’я′зовИй, нирковИй, наднирковИй, nміжнирковИй, кишковИй, крижовИй, поперекОвий, кульшовИй, nщЕлеповий, хрящовИй, міжхрящовИй, клУбовий, лобкОвий, nзародкОвий, плодовИй, пологОвий, камфОровий, пІдлітковий, nчерговИй, цілодобовИй, сечовИй, спиртовИй, восковИй, nбурштинвИй; -івн (ий): їстівнИй; -ист (ий): nпОристий; -ев (ий): скронЕвий; -к (ий): nплОский, різкИй, тонкИй;

Акцентування слів іншомовного походження на ґрунті української мови в nцілому відповідає наголошуванню слів у тих мовах, з яких вони запозичені. Часом nслова запозичуються не прямим шляхом, а через мови-посередники, і в таких nвипадках мають наголос мови-посередника. Тому мовці, не знаючи шляху nзапозичення слова українською мовою, орієнтуючись тільки на знання латинської мови nі деяких іноземних, не завжди можуть правильно визначити норму української nлітературної мови. Так, часто помиляються у наголошуванні таких українських nмедичних термінів іншомовного походження: камфорА (це слово в латинську nприйшло з арабської, його наша мова запозичила з німецької чи італійської з nнаголошеним останнім складом, а не з наголосом латинської мови), диспансЕр n(через посередництво російської та французької мов запозичено з англійської), бюлетЕнь n(запозичено з французької мови через російську), епікрИз (норму nвизначено під впливом грецької мови).

Окремо слід сказати про слова, запозичені з грецької та латинської мов nабо створені на їхній основі, з кінцевим терміноелементом на -ія. nПлутанина тут виникає у зв’язку з тим, що ще в латинській мові в одних nтерміноелементах наголос падає на передостанній склад (звук і), а в nінших – на третій склад з кінця слова. Крім того, у багатьох з цих слів в nукраїнській та російській мовах усталені різні наголоси, що нерідко спричиняє nвагання в наголошуванні. У російській мові в цій групі є набагато більше слів з nнаголошеним передостаннім складом (“грецький” варіант), ніж в українській мові, nде наголос часто падає на третій склад від кінця слова (“латинський” варіант). nТому треба не помилятися під час наголошення слів з такими терміноелементами:

-грАфія: флюорогрАфія, рентгеногрАфія, агрАфія;

-мЕтрія: краніомЕтрія, дозимЕтрія;

-мАнія: наркомАнія, полінаркомАнія, токсикомАнія;

-фОбія: агорафОбія, клаустрофОбія;

-пАтія: психопАтія, ангіопАтія, гіперпАтія;

-бАзія: абАзія;

-мегАлія: акромегАлія;

-сфІксія: асфІксія;

-гАмія: полігАмія;

-гнОзія: агнОзія, фармакогнОзія;

Як бачите, наголосОва система української мови досить складна, певним nзакономірностям наголошування підпорядковуються не всі слова та їхні форми. nТому якщо виникають сумніви щодо наголосу певного слова, треба звертатися за nдовідкою до таких словників: “Українська літературна вимова і наголос” (К., n1973), “Орфоепічний словник” М.І.Погрібного (К., 1984), “Орфографічний nсловник української мови” (К., 1994), “Російсько-український словник наукової nтермінології. Біологія. Хімія. Медицина” (К., 1996).

Отже, вдосконалюйтесь у володінні усною формою літературної мови, nзасвоюйте нормативний наголос і не забувайте, що саме мову лікаря беруть собі nза зразок пацієнти, їхні родичі, інші люди, з якими йому доводиться nспілкуватися! 

Стилі та жанри української літературної мови 

     Користуючись nмовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних nмовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на nзборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, nніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, nа також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування nнайпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних nваріантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній nтвір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, nнаписані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними nособливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною nдиференціацією мови.

     У nлітературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і nформ їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної nдіяльності. 

· Мовний стиль — це сукупність мовних засобів nвираження, зумовлених змістом і метою висловлювання.

 

     В українській літературній мові nзвичайно виділяють п’ять функціональних стилів:

     Кожний nзі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому nжанрах. 

· Жанри – це різновиди текстів певного стилю, nщо різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

 

     Основні nознаки стилів та їх жанрів можна подати у nвигляді таблиці.

 

 Стилі і жанри мовлення

 

 

 

  Основні риси офіційно-ділового стилю 

     Офіційно-діловий стиль — це nмова ділових паперів, розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, nрезолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з nнайдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI— XII ст. (Мстиславова грамота 1130 nр.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах n(офіційні листи, угоди і т. ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його nжанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, nгромадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю nмають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів nофіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси.

1.  Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У nрізних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить під nзмісту документа, його призначення та способу оброблення. Укріплення за nреквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, nспрощує їх опрацювання. Підпис є обов’язковим реквізитом будь-якого документа.

2.  Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, nгранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, nемоційності та індивідуальних авторських рис.

3.  Наявність усталених мовних зворотів, певна nстандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви nстандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних nформул типу у зв’язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує nпроцес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність nтих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення nоднотипності вираження думки.

4.  Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому nзначенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує nофіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, nпрофесійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5.  Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, nпункти, підпункти.

6.  У текстах часто вживаються словосполучення з nдієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності nдії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і nтакі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох nпримірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати nслово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

7.  Найхарактерніші речення – прості поширені (кілька nпідметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків nпри одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із nсурядним і підрядним зв’язком.

 Отже, тексти офіційно-ділового стилю nвимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають nдвозначності тлумачення змісту.

 Зразок стилю:

Акт nпроголошення незалежності України

Виходячи nіз смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним nпереворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

– nпродовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

– nвиходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та  іншими міжнародно-правовими nдокументами,

– nздійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада nУкраїнської Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ nУКРАЇНИ та створення самостійної nукраїнської держави – УКРАЇНИ.

Територія nУкраїни є неподільною і недоторканною.

Віднині nна території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей nакт набирає чинності з моменту його схвалення.

24 nсерпня 1991 року Верховна Рада України 

 

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Стиль літературної мови – nрізновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором nтаких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають nзавданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору nй ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних nумовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на nвласному місці.

Кожний nстиль має:

·        сферу поширення і nвживання (коло мовців);

·        функціональне nпризначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

·        характерні ознаки n(форма та спосіб викладу);

·        система мовних nзасобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи nречень тощо).

Ці складові nконкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і nроблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична nнорма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує nслова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, nдоговір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, nхоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх nвикористання буде стилістично виправдане.

Досконале знання nспецифіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука nуспіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” nслід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів nзалежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і nдіяння. впливу.

Високорозвинута сучасна nлітературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: nрозмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий nта конфесійний.

Для виділення стилів nмовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. nУсі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні nрозмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н nкнижній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних nстилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то nдля інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі nмовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – nрізновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і nвиконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в nрізних його сферах і галузях.

У межах кожного nфункціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й nдоцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних nзавдань.

Поряд із функціональними nстилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також nурочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний nта ін.

Розмовний nстиль.

Сфера nвикористання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – nбути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, nсудженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти nнеформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й nхарактер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками nмовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване nза формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування nпопередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти nпередбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, nпрогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові nмовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє nспілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як nправило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і nпідпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь nвизначеної мети.

Основні nознаки:

v    безпосередня участь у спілкування;

v    усна форма спілкування;

v    неофіційність стосунків між мовцями n(неформальне);

v    невимушеність спілкування;

v    непідготовленість до спілкування n(неформальне);

v    використання несловесних засобів n(логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

v    використання позамовних чинників n(ситуація, поза, руки, жести, міміка);

v    емоційні реакції;

v    потенційна можливість відразу nуточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні nзасоби:

q емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, nсиноніми та ін.);

q суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого nзабарвлення, зниженості);

q прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, nодноскладові);

q часте використовування різних займенників, дієслів із nдвома префіксами (поп-, пона-, поза-);

q фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна nлексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

q заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – nелектричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – nусні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю nвстановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною nтрадицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – nбесіда, лист.

Художній nстиль.

Цей найбільший і nнайпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й nпоєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші nстилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в nзображенні подій.

В аптеці

1. – Скажіть, будь ласка, nщо у вас є від головного болю?

–       Анальгін. Платіть у касу три гривні.

–       А ці ліки у вас є? Ось мій рецепт.

–       На жаль, зараз немає. Зателефонуйте в nдовідкову аптечну службу, там скажуть, де ці ліки можна придбати.

–       Дякую. Зателефоную в довідкову nслужбу.

2. – Скажіть, будь ласка, що у вас?

– Ні, немає. Але ми nможемо їх замовити.

– А як довго доведеться nчекати? Хворому дуже погано, висока температура.

– А хто хворий?

– Дитина п’яти років.

– Тоді зайдіть через nгодину. Я попрошу замовити ліки терміново.

– Дуже вам вдячний.

 

ДІАЛОГ nЛІКАРЯ З ХВОРИМ, ЩО МАЄ СИМПТОМИ ГОСТРОГО РЕСПІРАТОРНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ

 

–       Увійдіть, будь ласка. Прошу сідайте. nЩо вас турбує?

–       Я погано почуваюся. Болить голова, nгорло, важко дихати.

–       Коли востаннє вимірювали температуру?

–       Сьогодні вранці. Температура була nпідвишена, 37,5 ˚С.

–       Уживали якісь ліки?

–       Так, знеболювальні. Після цього nголовний біль зменшився. Але стан не поліпшився.

–       А жарознижувальні ліки вживали?

–       Ні, адже температура невисока.

–       Тиск вимірювали?

–       Ні, але він у мене переважно nнормальний.

–       Сядьте, будь ласка, на кушетку. nВиміряємо тиск. Так, тиск підвищений. Я вас повинен оглянути. Підійдіть, будь nласка, сюди, відкрийте рота. Скажіть «а». Зробіть ковтальний рух. Боляче?

–       Дуже боляче.

–       Який характер болю?

–       Ріжучий.

–       Сядьте, будь ласка. Роздягніться до nпояса. Дихайте глибоко, не дихайте. Дихайте. Можете одягатися.

–       Лікарю, скажіть, будь ласка, у мене nщось серйозне?

–       Не хвилюйтеся, думаю, що нічого nсерйозного немає. Але необхідно зробити аналізи. Тому я вас направлю до nлабораторії. Ось талон на завтра.

–       Дякую. До побачення.

 

ДІАЛОГ nЛІКАРЯ З ХВОРИМ, ЩО МАЄ СИМПТОМИ ЗАХВОРЮВАННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

 

–           nЯкі у вас скарги?

–           nУ мене сильний біль у nшлунку. Місця собі не знаходжу. Нічого не можу їсти.

–           nДе саме відчуваєте біль? nПокажіть.

–           nОсь у цьому місці, під nгрудьми.

–           nЯкого характеру біль: nтупий чи гострий, ріжучий?

–           nУ шлунку тільки ниє.

–           nСкільки часу відчуваєте nцей біль: декілька хвилин чи декілька годин?

–           nПо-різному. То трішки nпоболить, потім заспокоїться, то довго болить, але не більше години.

–           nБіль повторюється nпротягом доби?

–           nПовторюється декілька nразів.

–           nКоли виникають больові nвідчуття: до чи після їди?

–           nЗдебільшого після того, nяк поїм.

–           nА відчуття нудоти у вас nбуває?

–           nБуває.

–           nНудота супроводжується nблюванням?

–           nТаке буває досить часто.

–           nКоли частіше буває nблювання: натщесерце чи після їди?

–           nПо-різному.

–           nПісля блювання біль nминає чи продовжується?

–           nБіль зменшується. Стає nлегше.

–           nВідчуття здуття шлунка nтривожить?

–           nТак, інколи.

–           nЯкий у вас режим nхарчування: їсте мало і часто чи небагато і рідко?

–           nРідко, але чимало.

–           nЧасто переїдаєте?

–           nЧасто.

–           nСпрага вас мучить?

–           nНі, не турбує.

–           nА який у вас апетит?

–           nКоли почався біль у nшлунку, апетит став поганим. Інколи немає апетиту зовсім.

–           nВипорожнення нормальні?

–           nНе зовсім.

–           nДавно страждаєте nпорушенням випорожненням?

–           nНі, недавно, коли став nболіти шлунок.

–           nПечія турбує?

–           nЗамучила. Буває дуже nчасто.

ОЧНІ nХВОРОБИ

– Вас турбують очі?

– Вас турбує зір?

– У вас добрий (поганий) зір?

– На яке око ви бачите гірше?

– Коли востаннє ви перевіряли зір?

– Назвіть літеру, на яку я показую.

– У вас абсолютно нормальний зір (далекозорість.ю nкороткозорість, високий ступінь короткозорості, високий ступінь короткозорості, nнизький ступінь далекозорості).

– У вас косоокість з дитинства?

– Ви постійно носите окуляри? Які?

– Ви користуєтесь окулярами лише для роботи на близькій nвідстані ( на дальній відстані)?

– Ви повинні носити окуляри постійно ( у разі потреби).

– Вам потрібні окуляри для читання.

– Я вам випишу рецепт на окуляри для роботи на близькій nвідстані.

– У вас є подвоєння в очах?

– Ви краще бачите в сутінках чи при яскравому світлі?

– Ви розрізняєте всі кольори?

– У вас часто червоніють і запалюються очі?

– Краї повік уранці запалюються?

– Ви часто відчуваєте біль в очах?

– У вас є відчуття засміченості очей піском (відчуття nстороннього тіла за повіками)?

– Вас непокоїть постійна сльозотеча (спазм повік)?

– У вас буває головний біль (біль в очах уранці після сну)?

– У вас бувають періодичні погіршення зору (бачення райдужних nкіл навколо джерела світла, що розміщене на відстані, неприємні відчуття в очах nпісля хвилювання чи вразі поганого освітлення)?

 

[Золотухін nГ.О. Фахова мова медика: Ділова українська мова для студентів-медиків [Текст] / nГ.О. Золотухін, Н.П. Литвиненко, Н.В. Місник. – К.: Здоров’я, 2002. – 390с.]

 

 

Художній nстиль широко використовується у творчій діяльності, різних nвидах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених nсферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це nстиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати nзасобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю nчитачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні nознаки:

v        nнайхарактерніша ознака nхудожнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ nколектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

v        nпоетичний живопис словом nнавіть прозових і драматичних творів;

v        nестетика мовлення, nпризначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

v        nекспресія як nінтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, nсхвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

v        nзображуваність (тропи, nепітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова nформа, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

v        nвідсутня певна nрегламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх nпоєднання, відсутні будь-які приписи;

v        nвизначальним є nсуб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, nсвітовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на nіндивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні nзасоби:

q           nнаявність усього nбагатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, nрече, дій, явищ, ознак);

q           nвикористання nемоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

q           nзапровадження авторських nноваторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

q           nуведення до творів, зі nстилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних nелементів., навіть жаргонізмів;

q           nпоширене вживання nдієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, nто б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі nдійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у nнаказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. nТичина);

q           nшироке використання nрізноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та nритмомелодики;

q           nповною мірою nпредставлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, nзвертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами nлітератури художній стиль поділяється на підстилі, nякі мають свої особливості мовної організації тексту:

 

а)епічні (прозові: nепопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, nнарис);

б) ліричні (поезія, nпоема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, nтрагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані n(ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий nстиль

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, nосвіта.

Основне призначення – nвикладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, nобґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й nсистематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх nосмислення.

Основні nознаки:

v ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

v логічна послідовність і доказовість викладу;

v узагальненість понять і явищ;

v об’єктивний аналіз;

v точність і лаконічність висловлювань;

v аргументація та переконливість тверджень;

v однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

v докладні висновки.

Основні мовні nзасоби спрямовані на nінформування, пізнання, вплив і характеризуються:

q великою кількістю наукової термінології (транскрипція, nтурбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

q наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, nсистем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

q оперування абстрактними, переважно іншомовними словами n(теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

q використовуванням суто наукової фразеології, стійких nтермінологічних словосполучень;

q залучення цитат і посилань на першоджерела;

q як правило, відсутністю авторської індивідуальної nманери та емоційно-експресивної лексики;

q наявністю чіткої композиційної структури тексту n(послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із nзастосування цифрової або літерної нумерації);

q окрім переважного вживання іменників т відносних nприкметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи nнеозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; nзначну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які nдодатково характеризують дії, предмети та явища;

q монологічним характером текстів;

q переважанням різнотипних складних речень стандартних nвиразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок nрізнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий із жанрами текстів: nмонографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна nроботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та nнауково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, nдоступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, nіз використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього nта публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, nлекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає nвикористання елементів емоційності.

 

Публіцистичний nстиль

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, nкультурно-освітня діяльність, навчання.

Основне nпризначення:

v інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати nважливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

v активний вплив на читача (слухача), спонукання його до nдіяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди nчи сформувати нові;

 

v пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та nактивна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні nознаки:

q доступність мови й формування (орієнтація на широкий nзагал);

q поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

q сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, nучасників;

q висловлення наукових положень і фактів nемоційно-експресивною образністю;

q наявність низки яскравих засобів позитивного чи nнегативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

q широке використання художніх засобів (епітетів, nпорівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні nмовні засоби:

q синтез елементів наукового, офіційно-ділового, nхудожнього й розмовного стилів;

q лексика насичена суспільно-політичними та nсоціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, nбагатопартійність, приватизація та ін.);

q  використовується багатозначна образна лексика, nемоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні nсталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний nрубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та nін.);

q уживання в переносному значенні наукових, спортивних, nмузичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський nстарт і под.);

q із морфологічних засобів часто використовується nіншомовні суфікси і ст. (ист), – атор, – акція та ін. (полеміст, реваншист, nпровокатор); префікси псевдо; – нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, nнеоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

q синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи nпитальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні nречення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

q ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, nінтригуючи заголовки;

q ключове, вирішальне значення мають влучні, nафористичні, інтригуючі заголовки;

Публіцистичний стиль за nжанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на nтакі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів nмасової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) nхудожньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси nтощо);

в) есе (короткі нариси nвишуканої форми);

г) науково-публіцистичний nстиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Зразок nпубліцистичного стилю

БОРОТЬБА ЗА ЯКІСТЬ ЧИ ВІЙНА nІНТЕРЕСІВ?

Хто nгарантує якість ліків? Конкурентні умови для їх виробників? Цивілізовані nправила гри на фармринку? Надійний державний контроль? Було б добре об’єднати nвсі компоненти в одному колі, де пацієнт — вісь його обертання. 

ПЕРШИЙ КРОК – ПЕРШИЙ УРОК

Одним із nфундаментальних елементів забезпечення якості ліків у всьому світі є належна nвиробнича практика (GMP), яка nгарантує, що продукція постійно виробляється і контролюється за відповідними nстандартами. Україна також обрала цей шлях. Відтак у 2004 році Кабінет nМіністрів України прийняв окрему постанову щодо забезпечення якості лікарських nзасобів, яка зазначала, що з 1 січня 2009 року обіг лікарських засобів в nУкраїні відбуватиметься відповідно до вимог Належної виробничої, nдистрибуторської, лабораторної та клінічної практик. Першими, хто відчув на собі всю nсуворість цих вимог, стала вітчизняна фармацевтична промисловість. Із 2010 року nдотримання стандартів GMP стало обов’язковим для всіх виробників ліків України. nІспит склали далеко не всі — за результатами перевірок на відповідність nвиробництва вимогам GMP, здійснених Держлікслужбою у 2010-2011 роках, кількість nвітчизняних фармвиробників скоротилася на 30%. Якщо на початку 2010 року їх nбуло 151, то на сьогодні — 116, і процес «відбору» триває — на даному етапі nпризупинено діяльність іще 18 вітчизняних фармпідприємств, де зафіксовано nкритичні порушення, внаслідок яких вироблена продукція може загрожувати nздоров’ю і життю громадян. 

Чому такі nсуворі й рішучі заходи було застосовано передусім до «рідних» виробників? nПо-перше, 70% від загального обсягу ринку в натуральному вираженні припадає на nлікарські засоби вітчизняного виробництва, тож мінімізувати ризики передусім nпотрібно на більшому полі впливу. По-друге, довіру українських лікарів і nпацієнтів до вітчизняного виробника можна зміцнити саме в такий спосіб. Адже nподібні законодавчі нововведення спрямовані виключно на те, щоб український nфармринок став врегульованішим, прозорішим, а отже, й інвестиційно nпривабливішим, від чого виграє і пацієнт, і лікар, і виробник.

На зміцнення nцих позицій була спрямована і цьогорічна ініціатива Уряду країни — внесення nзмін до Порядку здійснення державного контролю якості лікарських засобів, що nввозяться в Україну. Відповідна постанова №793, яку було прийнято у вересні, наробила чимало nрозголосу — пристрасті навколо неї не вщухають до останнього дня, відведеного nімпортерам ліків на роздуми (схоже, багато хто сподівався, що цим справа і nзакінчиться) і на підготовку до нових умов роботи (які, до речі, ні для кого не nє відкриттям). Виявилося, що запропонований порядок здійснення державного nконтролю якості лікарських засобів, які ввозяться в Україну, до вподоби не nвсім. Хоча висловити претензії до суті самих вимог (із 1 січня на територію nкраїни можуть ввозитися лише ті препарати, які мають підтверджений nДержлікслужбою України сертифікат якості GMP) було б дивним — така практика nвизнана цивілізованим світом. Тому всі громи і блискавки посипалися у бік n«нереального терміну» на адаптацію до нових правил та їх «бюрократичної nобтяженості». На цьому, зокрема, зосереджували свою увагу представники nАсоціації виробників інноваційних ліків «АПРАД», Асоціації міжнародних nфармацевтичних виробників України АІРМ, Європейської Бізнес Асоціації та nАмериканської торгівельної палати, які під час кількох прес-конференцій nнаполягали на тому, що дату впровадження зазначених вимог треба відтермінувати nдо 1 травня 2013 року. Інакше, на їх переконання, із прилавків українських nаптек зникне значна кількість імпортних ліків, до яких уже звикли українські nпацієнти, а також ліки, життєво необхідні для певних категорій хворих і nаналогів яким у вітчизняних фармвиробників не існує. 

Щоправда, nоприлюднити перелік цих незамінних ліків ніхто з них не зміг, посилаючись на nте, що самі іноземні фармкомпанії заборонили їм це зробити. 

Тож nпредставники окремих громадських організацій захисту прав пацієнтів сприйняли nтаку «відповідь» як залякування пацієнтів і нагнітання ситуації, і заявили, що nдоки «таємний» перелік ліків не стане надбанням громадськості, доти вони nвважатимуть, що імпортери просто прикривають свої бізнес-інтереси начебто nінтересами захисту пацієнтів. Лунав і інший голос пацієнтських організацій — їм nбайдуже, хто яку мету переслідує, вони не вказуватимуть державі як діяти, для nних головне — результат: пацієнтам повинні бути доступні всі необхідні ліки, nнезалежно від їх «паспорту», і ці ліки мають бути гарантованої якості й nефективності. Тож nі відповідальність за рішення, як і за здоров’я пацієнтів вони покладають nвиключно на державу.

РИЗИКИ ВРАХОВАНО?

Про те, що nвсі ризики стосовно можливості виникнення дефіциту окремих ліків у зв’язку з nупровадженням нововведення, державою враховані, повідомив журналістам Голова nДержлікслужби України Олексій Соловйов. 

Станом на 13 nлистопада у переліку унікальних імпортних препаратів, які дійсно не мають nаналогів в Україні і є життєво необхідними для лікування хворих, нараховувалося n138 ЛЗ, на сьогодні ж їх лише 21 (тож не такі вже й страшні бюрократичні перепони, nяк їх малюють, а при взаємному бажанні їх подолання можна пришвидшити). До того ж Держлікслужба на nпочатку грудня провела переговори з виробниками препаратів «групи ризику» — nкомпаніями із Франції, Італії, Індії, аби вони подбали про створення запасів nлікарських засобів, які не виробляють в Україні. Зокрема, вже ввезено 32 тисячі nупаковок препарату «Сегідрин» (у 2011 році його було використано 2,5 тис. nупаковок), створено дворічний запас препарату «Дакоген», «Неупро». І так — за nвсіма найменуваннями, які на даний момент знаходяться у групі ризику. nБезперечно, не виключено, що у «запаси» знову ж таки потраплять препарати без nпідтвердження GMP (хоча їх виробники висловили готовність уже найближчим часом nнадати необхідну документацію для отримання відповідного висновку). Та іншого nвиходу держава не бачить — боротьбу за якість ліків відкладати в довгий ящик nніхто не збирається і вона буде рішучою. 

Щодо решти n1300 імпортних препаратів, які не мають на сьогодні висновку щодо підтвердження nGMP, а отже і не потраплять в Україну з n1 січня 2013 року, їх відсутність не є загрозою для здоров’я українців. nПо-перше, всі ці ліки — генерики і їх номенклатура повністю дублюється nнаціональною фармацевтичною промисловістю та тими підприємствами-імпортерами, nпрепарати яких мають підтверджений Держлікслужбою України сертифікат якості GMP. nПо-друге, позиція держави залишається непохитною — ліки, які виробляються у nневідповідних для того умовах, на ринок України більше не потраплять. Як nповідомив журналістам О.Соловйов, інспектори служби провели перевірку, під час nякої було виявлено 77 виробничих площ, де ліки для України виготовляються іноді nв антисанітарних умовах. «Я розумію занепокоєння фармацевтичних компаній, у nтому числі і глобальних, які виробляють лікарські препарати для країн СНД у nкраїнах із недостатньо жорсткою регуляторною системою, на площах, де не завжди nстворюються належні умови виробництва. Єдина наша вимога до глобальних nфармацевтичних компаній — щоб наш пацієнт також був забезпечений тією ж nгарантією, яку надають ці компанії для громадян Європейського Союзу. Ми жорстко nстоїмо на цій позиції, — заявив Глава Держлікслужби України. — GMP — це єдиний nстандарт, який може гарантувати, що лікарський препарат, вироблений певною nкомпанією, буде якісним, ефективним і безпечним. Із 1 січня 2013 року в аптеках nі лікувальних установах не буде лікарських засобів із сумнівними показниками nефективності та якості».

ПРО ЦІННІСТЬ ПРОТИРІЧ

Так уже nповелося в Україні, що будь-яка подія тут же створює навколо себе вир nполітичних коментарів і звинувачень, тому навряд чи когось здивували пошуки nчорної кішки у темній кімнаті, де її немає. Звинувачення на адресу держави у nнамаганні вдарити по інтересах імпортерів, щоб у такий спосіб дати місце на nтрампліні для вітчизняного виробника, експерти вважають безпідставними, бо n«рідний» виробник уже давно не має жодних пільгових умов — вимоги щодо якості nйого продукції такі ж самі. Цікаво, що взаємні звинувачення на зразок того, що nвсі, хто приходить на наш ринок, також переслідують виключно бізнес-інтереси, nодразу отримують стандартну відповідь:«Діємо лише в інтересах пацієнта». До речі, про пацієнта, який у nвійні інтересів виявляється завжди на мінному полі. Чого йому чекати? Що у nсуперечках колись та якось народиться істина, чи що вже завтра він купить в nаптеці ліки від слова «лікує»?

pharma.net.ua

Медична газета України n«Ваше здоров’я»

Епістолярний nстиль

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути nскладовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики n(“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – nнаявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна nчастина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується nнаписане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після nпідпису).

Основні мовні засоби – nпоєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний nстиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше nвступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний nстиль.

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – nобслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний nстиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у n“Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна nформа).

Основні засоби:

– суто церковна nтермінологія і слова – символи;

непрямий порядок слів у nреченні та словосполученні;

значна кількість метафор, nалегорій, порівнянь;

наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від nінших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Текст (від лат. textum- nтканина, сплетіння, з’єднання)- максимальна одиниця мови.

Для тексту характерні nтакі ознаки:

·                    nструктурна nєдність (всі мовні елементи пов’язані між собою за структурою);

·                    nсмислова nєдність (всі мовні елементи пов’язані між собою за смислом);

·                    nкомунікативна nцілеспрямованість;

·                    nжанрова nвіднесеність.

У тексті завжди про щось nповідомляється. Це його тема.

СКЛАД nТЕКСТУ

Текст складається з інших nмовленнєвих одиниць, об’єднаних смисловим зв’язком: речень, висловлювань, nабзаців, розділів.

АБЗАЦ

Текст ділиться на абзаци. nАбзац включає в себе одне або декілька речнь, зв’язаних між собою за змістом.

Абзаци також зв’язані між nсобою за змістом. Кожний абзац починається з нового рядка.

 

ОСНОВНІ nЧАСТИНИ ТЕКСТУ

Будь-який текст умовно nможна поділити три логічні частини:

·                    nзачин (початок розповіді);

·                    nосновна nчастина (розгортання думки чи подій у тексті);

·                    nвисновок (кінець розповіді).

ВИДИ nТЕКСТІВ

Тексти бувають:

ПОДІЛ nТЕКСТІВ ЗА СТИЛІСТИЧНИМИМ ОЗНАКАМИ

За стилістичними ознаками тексти поділяються на розмовно-побутові, nхудожні, наукові, офіційно- ділові та публіцистичні.

ПОДІЛ nТЕКСТІВ ЗА МОВЛЕННЯМ

За мовленням тексти поділяються на усні nі писемні.

За типом мовлення (або формою реалізації nінформації) тексти поділяються на
nтексти-розповіді, тексти-описи і тексти-роздуми.

ТЕКСТ-РОЗПОВІДЬ

Текст-розповідь подає інформацію про nподії, явища, вчинки людей (або персонажів, якщо текст художній).

Розповідь є основним nелементом прозового художнього твору.

До тексту-розповіді nналежить також переказ.

Напр.:

І ось що він мені nрозповів.

Начебто сто років тому у nцьому будинку жив привід. І не просто якийсь там звичайний, а… Як би його краще nназвати? Своєрідний, чи що?..

Річ у тім, що кожного дня nнародження одного із членів родини (будь-кого!) робив цей привід ювілярові n”подарунок”, власноручно з’являючись перед усіма мешканцями цього nбудинку одночасно.

ТЕКСТ-ОПИС

Текст-опис- це текст, у якому nпослідовно подіються ознаки, характерні для людини, явища, зображуваного nпредмета або історичної епохи.

Описи дуже часто nвикористовуються у художніх творах.

Напр.:

У давніх слов’ян Новий nрік пов’язувався із землеробним календарем.

З 10 століття вже християнська nРусь святкувала його 1 березня, розпочинаючи сільськогосподарчі роботи, а через nп’ять століть Новий рік перенесли на 1 вересня, знаменуючи кінець збору врожаю.

І лише з 1700 року за nнаказом Петра Першого християнське літосчислення ведеться з 1січня.

ТЕКСТ- nРОЗДУМ

Текст-роздум – найчастіше це nміркування героя (або автора) над тим чи іншим явищем, з обгрунтуванням, nрозкриттям причиново-наслідкових зв’язків.

Часто у зачині (початку) nтекста ставиться питання, на яке далі в логічній послідовності. доказово nдається відповідь.

Тексти – роздуми nнайчастіше зустрічаються в науковому (зокрема, в науково-популярному) та nпубліцистичному текстах.

Напр.:

Вважається, що коли у nлюдини немає друзів, вона починає вести себе агресивно.

Свідки стверджують, що nсаме це й привело Володимира до злочину.

Можливо, так воно і було, nале є, мені здається, ще якась причина, яка спричинила цьому лиху.

ПОДІЛ nТЕКСТІВ ЗА ЗВ’ЯЗКОМ

За зв’язком розрізняються тексти з nланцюговим зв’язком і тексти з паралельним зв’язком.

ТЕКСТ nЗ ЛАНЦЮГОВИМ ЗВ’ЯЗКОМ

У тексті з ланцюговим nзв’язком кожне наступне речення за смислом і будовою об’єднується з nпопереднім, поступово розвиваючи думку.

Напр.;

Мерщій кинулась Харитя до nпечі, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив’яну миску гарячого nкулешу. Мати виїла ложок зо дві та й поклала ложку. Страва здалась їй nнесмачною, противною. Харита їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його nна мисник, засунула сінешні двері і стала навкролішки перед образами молитися nбогу. (М.Коцюбинський).

ТЕКСТ nЗ ПАРАЛЕЛЬНИМ ЗВ’ЯЗКОМ

У тексті з паралельним nзв’язком події розвиваються паралельно (відбуваючись одночасно), або nчергують одна одну.

Напр.:

У голдалці біля вікна nсидів рудий, неголений, неохайний чоловік. Він щойно закурив люльку й nзадоволено випускав сизі клуби диму…

В сусідній кімнаті жінка nготувала вечерю.Запахи смаженої грудинки й гарячої кави змагалися з запахом nтютюну…

Надворі було повно дітлахів, nвони танцювали, бігали, гралися…

До чоловіка, що читав nбіля вікна, несміливо підійшла дванадцятилітня дівчинка і сказала:

– Тату, давай пограємо в nшашки, якщо ти не дуже втомився. (Із О.Генрі)

СТИЛІСТИЧНИЙ nАНАЛІЗ ТЕКСТУ

1.     Прочитайте текст. Доведіть, що це саме текст, а nне просто набір речень.

2.     Визначте вид тексту: розповідь, опис чи роздум (а nможе, їх поєднання).

3.     Вкажіть, ознаки якого функціонального стилю в nньому найбільш виразні (підкрепіть свої міркування прикладами).

4.     Знайдіть в тексті зачин, основну частину і nкінцівку.

5.     Якщо текст художній, голосно прочитайте його, nнамагаючись засобами інтонації, словесного та логічного наголосу передати nосновну думку (ідею) тексту.

6.     Знайдіть в художньому тексті слова, які мають nобразне значення і є стрижневими щодо ідеї тексту.

7.     Сформулюйте, який вплив на вас справив художній nтекст.

Неабияке значення має тон nрозмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. nВвічливість, уважність і чемність — основна вимога мовного етикету. Від чемного nпривітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав’язливої розмови виграш nобопільний. Лихослів’я, лицемірність, невміння вислухати колегу, навпаки, лише nнервує, псує настрій.

Є в нашій мові коротке, nале напрочуд тепле слово “дякую”. Чи часто користуємось ми ним, особливо в nмагазинах? Цілий день стоїть за прилавком продавець. Беручи покупку ми нерідко nзабуваємо сказати одне-єдине слово. А може, воно б зняло в людини втому, nпідняло настрій.

Вироблені віками і закріплені nкращі форми вітань-звертань, повсякденного спілкування — не звичайна людська nзабаганка, не пусте фразерство. Це наш повсякденний етикет, наша культура, nвзаємини, зрештою, наше здоров’я не тільки в буквальному, а й переносному nзначенні. Це наш спосіб життя.

Ми часто говоримо один nодному: бажаю тобі всього доброго, бажаю тобі добра і щастя. Це не тільки вияв nввічливості. У цих словах ми виявляємо свою людську сутність. Ми говоримо один nодному: здрастуйте, доброго здоров’я. Цим ми висловлюємо своє ставлення до nнайбільшої цінності — людини. Не сказати людині здрастуйте — значить виявити nсвоє моральне невігластво. Слово “здрастуйте” має чудодійну властивість. Воно nпробуджує почуття взаємного довір’я, зближує людей, відкриває їм душі.

Звертаючись один до nодного з проханням, ми говоримо: будь ласка. У цьому простому й чудовому nвислові, що здатний чудодійно впливати, захована наша повага до гідності nлюдини, шанування в ній самостійності, незалежності, доброї волі.

Як відомо, суспільство nвиробляє певні стандартизовані норми соціальної поведінки (у тому числі і nмовленнєвої), які визначаються уявленнями про шаблони поведінки у конкретній nситуації. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна соціальна система, nсуспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у яких ця поведінка nстає одноманітною, стабільною, такою, що повторюється. Саме такими рамками й є nетикет — система правил зовнішньої культури людини, її поведінки, пристойності, nгарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох основних формах nповедінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Як правило, ці форми поведінки тісно nміж собою пов’язані і взаємозалежні.

Якщо етикет, як nвстановлений у суспільстві набір правил регулює нашу зовнішню поведінку у nвідповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикет можна визначити, nяк правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.

Під мовленнєвим етикетом nрозуміють мікросистему національно специфічних стійких формул спілкування, nприйнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, nпідтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування, nабо стереотипи спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що nвживаються у високочастотних побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих nчастотних ситуацій призводить до появи набору мовленнєвих засобів, що nобслуговують такі ситуації. Ступінь стандартизації одиниці знаходиться у прямій nзалежності від частотності її вживання.

Для реалізації формул nмовленнєвого етикету потрібні певні “координати”. Мовленнєва ситуація nвідбувається за безпосередньої участі мовця — “я” і адресата-співрозмовника — n“ти” (чи співрозмовників, їх може бути кілька: етикетна ситуація завжди nдіалогічна, бо передбачає спілкування, навіть, якщо її учасники (мовці) nрозділені часом чи простором). Дія здебільшого відбувається “тут” і n”тепер” (якщо йдеться про усне спілкування).

Систему мовленнєвого nетикету нації складає сукупність усіх можливих етикетних формул. Структуру ж nйого визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, привітання, nпрощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, nзапрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, nпохвала тощо. З поміж них вирізняються ті, що вживаються при з’ясуванні nконтакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні nконтакту  — формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні nконтакту — формули прощання, побажання.

З точки зору національної nспецифіки мовленнєвого етикету варто сказати, що структура його склалася у nкожної нації на її власній народній основі під впливом різного роду nпсихологічних, соціально-політичних, культурологічних факторів.

Вважається, що мовленнєвий етикет є однією nз важливих характеристик поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві nформ етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, nіндивід не може ефективно, з користю для себе і оточуючих здійснювати процес nспілкування. nСтельмахови  М. Г. з цього приводу зауважує: “Не треба забувати, що nбудь-який, навіть найменший відступ від мовленнєвого етикету псує настрій, nвносить непорозуміння в людські стосунки, а інколи, навіть, калічить душу і nранить серце людини”.

КУЛЬТУРА ДІАЛОГУ

Людина – продукт nсоціалізації і, перш за все, людина стає людиною через спілкування з іншими nлюдьми. Людство знає чимало прикладів, коли дитина, потрапляючи в ранньому віці nу середовище тварин, виживала, але не ставала людиною. Причина, як відомо, nполягала у відсутності можливості наслідувати і, особливо, спілкуватись з nлюдьми. Отже, спілкування має величезне значення як для становлення людини, так nі для її подальшого життя в суспільстві, бо спілкування відіграє у нашому житті nвизначальну роль.

Перш nза все від цього залежить наше здоров’я. Бо від того, як ми розмовляємо з nлюдьми і як люди розмовляють з нами, залежить наш настрій, а значить стан нашої nнервової системи. Від цього залежить благополуччя і спокій в наших сім’ях. nНарешті, від манери нашого спілкування багато в чому залежить успіх в нашій nроботі і наш особистий успіх в просуванні по службі. Вміючи спілкуватись, nлюдина уникає багатьох проблем, конфліктів, швидше досягає життєвих цілей. nСправжнє вміння спілкуватись зводиться, перш за все, до культури спілкування.

Культура nлюдського спілкування – це частка загальної моральної культури особистості. nВідсутність культури спілкування – свідчення бездуховності людини. Ще мудрий nЕзоп довів, що наше слово – це і найкраще, що є в розпорядженні людини і nнайгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як nніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної nдержави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв’язки з різними nкраїнами світу. З огляду на це визначальною стає для нашого суспільства nпроблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто nпобутовому рівнях.

На nнаш погляд, цій проблемі приділяється невиправдано мала увага як в nосвітньо-виховних закладах, так і в державі в цілому. Засоби масової nінформації, маючи величезні можливості формувати у людини смак до справжньої nвисокої культури взаємостосунків між людьми, нехтують цією можливістю і nвикористовують дане їм державою право впливу на суспільство, часто в nпротилежному напрямку, потураючи розвитку масової антикультури. Кіноекрани і nекрани телевізорів заполонили третьосортні бойовики і на глядача ллються nбрутальні слова, огидні вирази. Це не може не турбувати суспільство. Адже, якщо nлюдина продукт соціалізації, то величезний сенс для становлення особистості у nтому, який саме досвід (традиції, звичаї, норми) передає суспільство своїм nпоколінням. Традиції, звичаї українського народу високі і духовно багаті. nОднак, якщо не давати належної оцінки розгулу антикультури, то вона починає nсприйматись як норма. Саме так сприймається сьогодні низька культура спілкування nміж людьми у громадських місцях, в сім’ях. Грубість, відсутність поваги і уваги nдо людини порушує принцип людяності як найбільш бажаної норми взаємостосунків nміж людьми, викликає загальний негативізм і руйнує духовну сферу людських nвзаємовідносин. Ця проблема є актуальною не лише для нашого суспільства. Однак, nна приклад, в Сполучених Штатах Америки до культури народу ставлення далеко не nбайдуже. Так, в 1991 році у вузах США запроваджено курс “Мистецтво nспілкування”, розрахований на два роки, який включає в себе переважно питання nкультури спілкування. При підготовці робітників в училищах типу ПТУ введено nоднорічний курс “Мистецтво спілкування”. У наших вузах, в кращих випадках, по nцій важливій проблемі читаються короткі спецкурси, розраховані на декілька годин.

Якщо nми прагнемо збудувати цивілізовану державу, то недостатньо одних заяв про це. nМи над усе мусимо бути цивілізованими людьми, а першим проявом цього і є nкультура спілкування. А тому сім’я, навчально-виховні і культурно-освітні nзаклади повинні, формуючи особистість, розвивати в ній такі nморально-психологічні якості як уважність, чуйність, вміння бачити моральну nсторону своїх і чужих дій і вчинків, витримка, володіння собою, здатність nстримувати негативні емоції, вміння слухати іншу людину, передбачити можливі nнаслідки своїх слів, дій, вчинків.

Культура nі мистецтво спілкування не самоціль, а дорогоцінний здобуток людини. Це засіб nдуховного розвитку і вдосконалення особистості, яка прагне до відчуття власної nгідності.

Набуття nлюдиною навичок культури спілкування розв’яже чимало проблему міжособистісних, nміжнаціональних взаємостосунках, а також у суспільстві в цілому.

Поняття про nетикет спілкування

Кожна людина, незалежно від віку, статі, національності, nосвіти, посади, повинна дотримуватися основних норм мовного етикету, адже рівень nмовленнєвої культури свідчить про міру вихованості, чемність людини.

Як nзазначається у “Словнику іншомовних слів”, етикет (фр. etiquette) – це: 1. nЗведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монархів, титулованих nосіб (придворний етикет), а також у дипломатичних колах. 2. Переносно – nправила поведінки¹.

У “Словнику лінгвістичних термінів” О.І.Ганича nта І.С.Олійника вказано: “Мовний етикет. nНаціонально специфічні правила мовної поведінки, які реалізуються в системі nстійких формул і виразів, що рекомендуються для використання в різних ситуаціях nввічливого контакту зі співрозмовником, зокрема під час привітання, знайомства, звернення до nспіврозмовника, висловлення подяки, прощання тощо. Кожна ситуація nобслуговується в українській мові групою висловлень, які нерідко nутворюють синонімічні ряди: добрий день, здоровенькі були, будь nласка, прошу, до побачення, до зустрічі, прощавайте тощо”².

Основні nправила спілкування такі:

1.  Будьте завжди ввічливими, привітними nй доброзичливими, з повагою ставтеся до співрозмовника.

2.  Умійте слухати nінших і ніколи не перебивайте.

3.  Не бійтеся nрозпочинати розмову з незнайомими людьми, але не

будьте nнав’язливими.

4.       Говоріть (пишіть) про те, що може зацікавити nслухачів (читачів),

враховуйте їх nвік, характер, інтереси.

5.       Не завдавайте людям шкоди словом. Не ображайте, nне говоріть

неприємного nіншим, не виявляйте своєї неповаги, не вживайте грубих слів.

6. Намагайтеся nввічливо попросити і ввічливо відмовити, не образивши людину своєю відмовою.

7. Використовуйте в спілкуванні звертання і ввічливі слова: nбудь ласка, вибачте, не ображайтесь, чи не змогли б ви, на жаль тощо), слідкуйте за культурою nмовлення.

8. Намагайтеся, щоб nспілкування з вами було для людей корисним і

приємним, вмійте nдопомагати людям словом і ділом.

Ввічливе ставлення до людини виражається різними лексико-граматичними nзасобами, серед яких: звертання (неввічливо: ей, ти! ей, чуєш? та ін.), власні nімена (вживання імені, імені й по батькові, імені та прізвища), займенники (ввічлива форма вживання займенників ти (ви) – твій (ваш), неввічливе nвживання займенника він (вона) в присутності особи, про яку йде мова); вставні nслова й словосполучення (слова, які пом’якшують відмову у виконанні прохання, напр., на жаль, шкода та ін.); nнаказовий спосіб дієслів (різноманітні за ступенем вираження ввічливості nспособи спонукання до дії: писати! — nпишіть — пишімо — потрібно писати — потрібно було б писати — чи не писали б ви — чи nне могли б ви написати); синоніми (текстові синоніми – пане, nтоваришу, громадянине, друже, дядьку) тощо.

Однією з найважливіших форм привернення уваги, nвстановлення контакту зі співрозмовником є звертання. Українська мова протягом століть виробила nцілий ряд звертань, які задовольняють потреби мовця в найрізноманітніших nситуаціях спілкування.

При nзвертанні до незнайомих осіб (особи) чи в офіційній обстановці використовують:

Дорогі друзі! n(Дорогий друже!)

Панове! (Пане! – до чоловіка чи хлопця від 18 років; Пані! n– до жінки; Панно! n– до дівчини (до 25 років, якщо вона незаміжня)

Вельмишановні nпані та панове!

Доброди! n(Добродію! Добродійко!)

Товариші! (Товаришу! Товаришко!)

Громадяни! (Громадянине! Громадянко!)

Товаришу капітане (капітан)!

Пане капітане (капітан)!

Шановна громадо!

Шановна спільното!

Шановне товариство!

Шановні колеги!

Добірне товариство!

Люди добрі!

Господарю! Господине!

Юначе! (Молодче!)

Дядьку! (Тітко!)

У сім’ї: nДочко! Сину! Мамо! Тату! (Батьку!) Бабо! Діду!, а ще краще з nвикористанням суфіксів суб’єктивної оцінки: Донечко! Синочку! Мамочко! nМамусю! Татку! Таточку! Бабусю! Бабунечко! Дідусю! Андрійку! Васильку! (форми nАндрюша! Вася! – російські).

У лікарні: Лікарю! Сестро! nПрофесоре!

У школі nдо дітей молодших класів: Діти! (Учні! – надто офіційно). Хлопчики! nДівчатка! У старших класах – Друзі! Хлопці! Дівчата!

У nдержавній установі, на роботі найкраще звертатися на ім’я або ім’я та по nбатькові: Петре! Миколо! Віро! Маріє Іванівно! Володимире Васильовичу!

Звертання до священнослужителів:

Отче!

Преподобний отче!

Праведний отче!

Панотче!

Всечесний отче!

Батюшко! n- до священиків у nзалежності від того, як прийнято в певному краї.

Ваше Преосвящество! Владико! – до єпископа.

Ваше Високопреосвященство! – до архієпископа і митрополита.

Ваше Блаженство! – до митрополита (глави церкви).

Ваша Святосте! – до патріарха.

Ваша Превелебносте! – до кардинала.

Брате! Сестро! — у чернецтві.

Ваша nВисокопреподобносте! Ваше преподобіє отче… Ваше преподобіє брате – до настоятеля монастиря.

Ваша превелебність матінко! – до настоятельки монастиря.

Пані nдобродійко! Матушко! Ваша імость! – до дружин священиків.

У nмножині форма називання і форма звернення однакові: Преосвященні владики! (до nєпископів); Всечесн(іш)і отці!; Преподобні брати і сестри! — до монахів nі черниць³.

Варто nпам’ятати, що в українській мові звертання обов’язково повинно мати форму nкличного відмінка.

В “Українському правописі” nзазначено:

1.У nзвертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має nяк перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного nвідмінка: добродію бригадире (бригадир), пане лейтенанте (лейтенант).

2.У nзвертаннях, що складаються із загальної назви та імені, форми кличного відмінка nнабуває як загальна назва, так і власне ім’я: брате Миколо, друже Грицю, nколего Степане, пані Катерино, товаришу Віталію.

3.У nзвертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного nвідмінка має тільки загальна назва, а прізвище виступає у формі nназивного відмінка: друже Максименко, колего Іваничук, добродійко Скирда, nпане Гончар.

4.У nзвертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та по батькові, обидва nслова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Хомичу, Галино Іллівно, nМаріє Василівно, Петре Кузьмичу, Ярославе Андрійовичу⁴.

Треба nрозмежовувати прикметники шановний, високошановний, глибокошановний, nвельмишановний, високоповажний, дорогий, щоб вони були щирими і точно nвиражали ставлення адресанта до адресата. Так, наприклад, під час захисту nкваліфікаційної, дипломної чи магістерської роботи звичайно говорять: Глибокошановний nголово екзаменаційної комісії! Шановні члени екзаменаційної комісії!..

Добре nвихована людина добиратиме форму звертання відповідно до характеру стосунків, nситуації і, володіючи добре

мовою, nне допустить, звичайно, грубої фамільярності чи “загравання” зі nспіврозмовником.

Етика спілкування висуває вимоги до вживання займенників ти nі ви. Ти вживається при звертанні до рідних, nдрузів, колег по багаторічній праці й nздебільшого інтимізує текст, але трапляється й у зниженому, фамільярному вживанні, що принижує співрозмовника. Рекомендують, наприклад, вчителям до nстаршокласників звертатися на ви – це посилює в учнів почуття nвласної гідності, підвищує самооцінку й, у nсвою чергу, формує позитивне ставлення до вчителя, покращує дисциплінованість та успішність. “Пошанна nмножина”, чи “множина nввічливості” (вживання щодо однієї особи займенника ви), є nфактом мовленнєвим і психологічним. Поширені звертання на ви до nосіб, віком старших від мовця, або малознайомих (адже ти –ближче, nінтимніше, ви – ввічливе, шанобливе).

Історично звертання до особи на ти – nсхіднослов’янське, на ви –західноєвропейське, диференціація nзвертань почалася в XVII ст. і мала не лише етичний, а й соціальний зміст.

Характерно, що сьогодні нормою звертання до батька чи nматері є форма ти, хоча в локальному мовленні здавна закріплена форма ви, і не варто цей факт заперечувати – nмовній системі він не суперечить, мораль не відкидає. Це – вияв локальної nетнічної традиції. Однак необхідно nпам’ятати, що навіть у випадку звертання на ви (напр. тату, nпорадьте, будь ласка…) у розповідях не варто вживати конструкцій: тітка казали, тато купили, мама просили, а необхідно nказати: тітка казала, тато купив, мама просила.

Отже, ти і ви – мовні засоби етики (як і nстилістики), вживати їх потрібно nдля досягнення доброго тону і стилю.

Для вираження пошани треба замінювати займенникові форми nіменниками-прізвищами, nіменами, по батькові, назвами професій, звань, посад та ін. Говорити про людину nвін, вона, бачачи її перед собою, – значить виявляти до неї nнеповагу. Особливо погано це він, вона звучить тоді, коли особа, про nяку йдеться, теж бере участь у розмові. її треба називати на ім’я та по nбатькові або безпосередньо звертатися до неї (Ви говорите…. Ви nсказали…). Треба завжди уважно ставитись до вибору форми висловлення, nщоб не бути фамільярним, не образити людини, не принизити в ній почуття власної nгідності.

У nнауковому стилі (в лекціях, доповідях, наукових працях) використовують так звану “авторську множину”: замість я n- ми, замість мої- наші. Я створює враження самовихваляння, надмірної nуваги до себе, а ми залучає слухачів, читачів до активного nсприйняття тексту. У цьому стилі використовуємо формули: ми вважаємо, нам вдалося виявити, як свідчать наші nдослідження, ми зробили висновок тощо.

До nділових партнерів потрібно звертатися на ви (як до співробітників, так і nдо клієнтів). Таке звертання – необхідний інструмент nпідтримання нормальних службових відносин і трудової дисципліни в колективі та встановлення nпартнерських стосунків з клієнтами.

Вітання – один з найважливіших знаків мовленнєвого nетикету. З вітання nрозпочинається спілкування.

Існує чимало слів вітання. Саме з них переважно nрозпочинається вивчення мови. Звичайно їх супроводжують посмішкою та потиском руки. Історія цього жесту, який існує nу багатьох народів, йде з глибоких віків. nКолись розкрита долоня свідчила про мирні наміри. Людина, зустрівши на шляху іншу, протягувала руку, nпоказуючи, що в ній немає палиці, каменя, зброї. І в наш час потиск руки nсвідчить про дружнє ставлення до людини.

Формули nвітання тісно пов’язані з формулами побажання, оскільки найчастіше ми не лише вітаємо, але й проявляємо інтерес, підтримуємо nвстановлені відносини й контакти.

Добрий день! Доброго дня! Добридень!

Здрастуйте!

Здорові будьте!        Добрий nранок! Доброго ранку!

Добрий вечір! Доброго вечора! nДобривечір!

Добраніч! На добраніч!

Доброго здоров n’я!

Привіт! (розмовно-просторічне).

Вітаю!

Слава Україні! n— Героям слава! ..       Слава Ісусу nХристу! — Слава навіки!

Христосрождається! n— Славімо Його! (на Святвечір, Різдво).

З Різдвом Христовим!

Христос воскрес! – Воістину воскрес! (на Великдень).

Дай, Боже, щастя!

З приїздом Вас!

Поздоровляю Вас!

Зі святом Вас!

Щасливих Вам свят!

Бажаю Вам приємно провести свята n(відсвяткувати)!

Вітаю з днем народження!

Бажаю (зичу) Вам здоров ‘я, щастя, nуспіхів!

Бажаю (зичу) щасливого Нового року!

З Новим роком!

Хай щастить у Новому році!

Хай здійсняться всі ваші мрії!

На здоров ‘я!

Дозвольте вітати Вас від імені… (офіційне).

Дозвольте поздоровити…

Моє шанування!

Наше щире вітання… (іронічне).

Привіт (вітання) з України! (в чужій країні).

Я хочу (мені хочеться) привітати Вас.

Я хотіла б привітати Вас.

Прийміть найкращі вітання.

Після nвітання найчастіше додають: Як живете? Як життя? Як справи?

У nжодному випадку не варто казати: Здоров! Драстє! Прівєтік! – це nпросторічні кальки.

Вихована nлюдина завжди привітно вітається, незалежно від того, який у неї настрій. nПершим вітає молодший старшого, чоловік жінку, підлеглий керівника, але руку nпершими подають старший за віком, жінка чи керівник. Перша фраза вітання належить nтому, хто заходить до приміщення, незалежно від віку чи посади. Незалежно від nвіку, статі й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить nповз нього.

У селі nвітаються з усіма, кого зустрічають. У місті звичайно вітаються зі знайомими, nсусідами, з не знайомими особисто людьми, якщо nзустрічаються з ними досить часто (з продавцем у магазині, листоношею nтощо).

Прийшовши в гості, передусім вітають nгосподиню, потім господаря, інших жінок і nчоловіків у порядку, в якому вони сидять. Вибираючи вітальну формулу, nпотрібно зважити на час спілкування: ранок, день чи вечір.

Український мовленнєвий етикет має nрізноманітні формули прощання:

До побачення! (у будь-якій nситуації).

Усього nнайкращого! Усього доброго! На все добре! (у будь-якій

ситуації з відтінком побажання). До nзустрічі! (замість До побачення, коли передбачається зустріч). До завтра!До неділі! До nзустрічі в неділю! Хай щастить вам! Щасти тобі! (невимушене, дружнє, з nпобажанням). На добраніч! Добраніч! nСпокійної ночі! (прощання на nніч). Всього! Привіт! (вживається добре знайомими, близькими людьми, найчастіше серед молоді. Привіт кажуть nяк при зустрічі, так і при прощанні). Прощайте! Прощавайте! (коли nрозлучаються на довгий час). Бувай! Бувайте! Бувайте здорові! Бувай nздоровий! Ходи здоровий! Ходіть здорові! (розмовне). Дозвольте nпопрощатися! (офіційне). Дозвольте відкланятися! (офіційне, nвживається людьми старшого віку). Пока! (просторічне). Вибачте, мені nчас (пора) іти! На жаль, я поспішаю. Сподіваюсь, ми скоро побачимось. Щасливо! nЩасливої дороги! При прощанні прийнято nпередавати вітання близьким, рідним чи друзям співрозмовника, навіть nякщо з ними особисто

не знайомі.

Передавай вітання {привіт)… Вітання nвашим батькам! , Вітайте ваших батьків! Прощаючись, за звичаєм, подають руку, а близьких nлюдей, рідних – цілують. Просити вибачення nможна у формі:

Пробачте n(вибачте) мені, будь ласка. Прошу вибачення але не Вибачаюсь!). Простіть мені. Даруйте мені (розмовне).

Перепрошую n(діалектне, nхарактерне для подільських, волинських
nта інших південно-західних говірок, виникло під впливом     nпольської мови).

Я nдуже жалкую… Мені дуже шкода… Прийміть мої вибачення… Дозвольте просити nвибачення… Не гнівайтесь на мене… Я не можу не вибачитись перед Вами… nЯкщо можеш, вибач мені… Не сердься на мене… Вибачати можна:

Будь nласка (тобто Вибачаю). nНічого.

Нема nза що (розмовне). Ну nщо Ви! (розмовне). Якщо хочемо про щось запитати незнайому людину, потрібно nвикористати спочатку звертання (Пані! Добродійко! Жіночко! (розмовне). Бабусю! nтощо), потім привітатися, а далі: Вибачте, будь ласка, Ви не знаєте… n? Вибачте, будь ласка, Ви не скажете…? Вибачте, будь ласка, чи не могли б nВи сказати …? Вибачте, будь ласка, чи не могли б Ви мені допомогти… Дякують так:

Дякую! n(нейтральне).

Щиро nдякую! (велика міра nвдячності).

Спасибі! n(нейтральне).

Сердечне nспасибі! ( велика nміра вдячності).

Велике nспасибі! Гарно дякую! Дуже дякую! (просторічні).

Увага! Дякувати на… – архаїчна форма, дякувати за що… –нова форма. Отже, у розмові nможна дякувати на добрім слові, але краще, сучасніше -Дякую за добре nслово.

Відповідь nна побутові запитання: Як справи? Як …? -Дякую! (за виявлену увагу) і nдоповнюємо відповіддю: Дякую! Все добре. Вже всі здорові.

За nстолом: Смачного! -Дякую!

Дякують nне лише за великі, але й за дрібні послуги: незнайомій людині в транспорті за nзакомпостований талон, продавцю в крамниці, добродієві, що притримав двері, nколи ви виходили, тощо. Не забуваймо дякувати батькам, рідним за щоденні nтурботи, добрі стосунки, співпереживання радості і тривог.

Запрошення, прохання, наказ – це спонука співрозмовника до дії, виражена на шкалі від добровільності до примусовості, від прохання до nкатегоричності. В українській мові це забезпечується формулами:

Будь ласка…

Будьте ласкаві…

Будьте люб ‘язні…

Прошу Вас…

Чи не могли б Ви…

Чи можу я попрохати Вас… .щ Маю до nВас прохання…

Не відмовте у проханні

Чи можу звернутися до Вас із nпроханням…

Якщо Ваша ласка…

Якщо Вам не важко…

Можливо, Ви мені допоможете…

Зробити! (найбільший вияв категоричності nнаказу – вико­ристовується в армії).

Зроби! Зробіть! – наказ (зробіть, будь ласка n- ввічливість).

Потрібно зробити.

Потрібно було б зробити…

Чи не могли б Ви зробити…

Я б просила…{ відтінок категоричності). Якщо Вам nне важко… Я прошу Вас… Я хотіла попросити Вас… Чи можу я попросити nВас…? Чи не можу я попросити Вас … ? Чи не хотіли б Ви … ? Чи не бажаєте nВи …? Чи не могли б Ви … ? Дозвольте Вас запросити… Я хочу запросити Вас nдо себе. Проходьте, будь ласка (прошу, проходьте). Підійдіть, будь ласка, nближче! Прошу, сідайте (сідайте, будь ласка!) Ласкаво просимо! Давайте nпроведемо вечір разом. Я хочу попросити Вас зробити мені послугу. Пропоную Вам nзіграти в шахи. Чи можете Ви позичити мені свій… Прошу допомогти мені nзробити…. Скажіть, будь ласка, котра година? Будьте ласкаві, напишіть. Будьте nтакі ласкаві, поясніть. Будьте ласкаві пояснити. Дозвольте мені увійти (вийти, nзапитати Вас, відповісти,

потурбувати Вас). Чи можу я nпопрохати? Будь ласка, зачини двері! Може, ти зачиниш, двері? Чи не хотів би ти nзачинити двері?!

Формули згоди, підтвердження:

Згоден.                               nЦе справді так.

Домовилися.                      nАвжеж.

Я не заперечую.                  nЧудово.

Ви маєте рацію.                nТак.

Саме так.                         nБудь ласка.

Напевно.                            nПрошу (у значенні будь ласка).

Обов’язково.                    nГаразд.

Безперечно.                       nДобре.

Безсумнівно.                      nЗ приємністю.

Безумовно.                        nІз задоволенням.

Звичайно.                          nЩе б пак.

Ми в цьому впевнені.

Формули заперечення, відмови:

Ні.

Ні, це не так.

Нас це не влаштовує.

Я не згодний (згоден).

Це не точно.

Не можна.

Не можу.

Не хочу.

Ні, не бажаю.

У жодному разі!

Це неможливо.

Цього не може бути!

Ви не маєте рації(рос. Вы не правы).

Ви помиляєтесь.

Не треба.

Я заперечую це.

На жаль, не зможу (пом’якшена відмова).

Шкодую  (шкода),  але я nмушу (повинен) відмовитися (пом’якшена відмова).

Нізащо.

Про це не може бути й мови!

Нічого подібного!

Це даремна трата часу.

Не гай даремно часу.

Дякую, я не можу.

Не варто про це нагадувати.

З мене цього досить! (роздратовано).

Вам кажуть, що ні! (згрубіле)-Цього ще не вистачало! (роздратовано). nАж ніяк.

Стимулювання та nкорекція розмови:

Продовжуйте.

Ми Вас слухаємо.

А що Ви можете сказати про це (з nцього приводу)?

Хто ще бажає висловитись (виступити)?

Подивимося на це питання з іншого nбоку.

Вибачте, я переб’ю Вас…

Вибачте, але я хочу відзначити n(зауважити, звернути увагу), що…

Прошу вибачити, що перебиваю, але не відхиляйтесь nвід теми.

Ви відійшли від теми.

Повернемося до нашої теми.

Я все ж таки nхотів би повернутися до розмови (до проблеми) про… Формули вираження nспівчуття:

Прийміть мої співчуття.

Я Вас розумію.

Я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш nбіль, Вашу стриво­женість, Ваше хвилювання).

Це болить і мені.

Це не може нікого залишити байдужим.

Я теж перейнялася Вашим болем (бідою, nгорем, тривогою).

Я співпереживаю (Вашу втрату, Вашу nтривогу, Ваш неспокій…).

Треба триматися.

Не впадайте у відчай (час все nрозставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль)-

Не варто так побиватися n(перейматися).

Не нарікайте на долю!

Не гнівіть Бога!

Ще все налагодиться.

Ще засвітить Вам сонце!

Пропозицію, пораду можна висловити так:

Дозвольте висловити мою думку щодо…

А чи не варто б…

А чи не можна б…

Чи не спробувати nб Вам …

Чи n(не) були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати мою пропозицію, nпораду).

Чи не погодилися nб Ви на мою пропозицію…

Дозвольте Вам nзапропонувати…

Чи (не) могла n(міг) би я…

Не гнівайтесь, nбудь ласка, але…

Якщо буде на те nВаша ласка, то…

Якби була Ваша nласка, то…

Якби Ви були nтакі ласкаві та ..

Телефонна розмова як особлива nформа ділового і побутового мовлення може бути офіційною й неофіційною. Тепер nтелефоном ведуть переговори, дають консультації, домовляються про ділові зустрічі, а характер приватних nтелефонних розмов і визначити важко.

Телефонну nрозмову не можна “переглянути” і стилістично виправити, відшліфувати, у ній “не працюють” міміка, жести, nале вона надзвичайно економна в nодержанні й передачі інформації, для чого ефективно використовується лексичне й інтонаційне багатство мови.

Основні вимоги nдо мовця, що говорить по телефону:

1) чіткість, nчистота артикуляції, правильність дикції;

2) середній за nсилою голос мовлення;

3) лаконізм висловлення (лексичний і синтаксичний), nчіткість, виразність nпобудови фрази;

4)темп мовлення – середній;

5) тон мовлення – спокійний, ввічливий.

Телефонна розмова передбачає три етапи: встановлення nзв’язку, виклад справи, nзакінчення розмови.

Службова телефонна розмова після встановлення зв’язку (Аллої n–у nвідповідь: Слухаю або Так) вимагає від ініціатора розмови nпривітатись, назвати себе (прізвище, ім’я й по батькові або лише прізвище чи лише ім’я і по батькові), повідомити, від nчийого імені говорить, а від абонента – відповісти на привітання, назватись.

Викладати справу треба чітко, лаконічно, без широких nописів, зайвих подробиць. Тому необхідно уважно продумати головні й другорядні nпитання розмови, фрази будувати короткі, не ускладню­вати їх зворотами, чітко вимовляти nпрізвища, дати, цифри, час, адреси, назви nподій (засідань, конференцій, зустрічей) і т. ін.

Паузи nповинні бути логічно виправданими, що дасть змогу абонентові підтвердити nрозуміння суті розмови, висловити своє ставлення до неї, осмислити почуту nчастину розмови. Тобто, телефонна розмова має вестись у формі діалогу, а тому nякщо співрозмовник дуже довго щось nроз’яснює, не варто мовчати – треба коректно nпопросити вибачення і включитися до розмови.

Якщо nсталося роз’єднання з технічних причин, відновлює зв’язок той, хто nзателефонував.

Закінчує nрозмову звичайно той, хто подзвонив, але якщо співрозмовник nзначно старший за віком (чи службовим становищем), то чемність вимагає дати можливість закінчити nрозмову йому. Якщо викликаний nспіврозмовник жінка, то треба дати їй змогу закінчити розмову. Повагу до співрозмовника можна виразити nтоном розмови – не треба лише nштучності, зайвих слів, на зразок: Вас турбує… (так можна, якщо nсправді йдеться про турботу).

У приватних телефонних розмовах треба представитись, nособливо тоді, коли трубку взяла не та людина, до якої дзвоните; і навіть якщо взяв той, кому nдзвоните, представтесь, бо голос по телефону може змінюватися. Не nможна зловживати часом співрозмовника (ви ж не знаєте, чим він був зайнятий). nНе варто звертатися по телефону з особистим делікатним питанням, дякувати nза послугу (принаймні при зустрічі варто повторити подяку). Не можна телефоном nповідомляти трагічні або тривожні новини, бо реакція на них може бути небезпечною для фізичного nстану абонента; телефоном нечемно запрошувати на весілля, вітати із сімейними nсвятами, дякувати за подарунки – краще це зробити при особистій зустрічі.

Зі nслужбового телефону недоцільно говорити про особисті справи, а в службових справах незручно телефонувати додому до тієї nлюдини, яка їх повинна вирішувати.

Треба вдало вибрати час для дзвінка. Цього вимагають nетичні норми: у nслужбових справах не варто (за винятком термінових ситуацій) дзвонити за кілька nхвилин до початку роботи, кінця робочого дня nчи перед обідньою перервою; додому рекомендують телефонувати не раніше 8-ої години ранку і не пізніше 22-ої години (якщо nтільки не йдеться про надзвичайну ситуацію або немає попередньої домовленості). Треба точно називати співрозмовника на ім’я, ім’я та по батькові, уникати nабстрактного ви (як і про третю особу не треба говорити він).

До nтелефонної розмови потрібно попередньо готуватися, продумати її, зібрати та записати всі необхідні дані, визначити, у якому nпорядку потрібно розмовляти з абонентом.

Якщо вам телефонують, телефонну трубку (слухавку) nзнімають , між першим і четвертим сигналом. Якщо в цей час у вас відбувається ділова розмова, nтреба вибачитись і надати перевагу телефонові.

Відмовити в розмові – дуже небажана річ, вона може викликати nнегативні емоції у nспіврозмовника, котрий зателефонував, тому рекомендують nвибачитися і толерантно призначити час для наступної телефонної розмови, nнаприклад: Пробачте, алея не маю змоги з Вами зараз спілкуватися, зателефонуйте, будь ласка, о nтретій.

За так званим європейським стандартом телефонної розмови nбільшу nчастину телефонних розмов бажано вмістити у три хвилини.

Ефективному nпроведенню ділової розмови допоможуть двадцять правил етикету ведення ділової nтелефонної розмови, сформульовані журналісткою Г.Каменською:

1.      Привітайтеся з тим, хто говорить з nвами по телефону. Постарайтеся з самого початку задати тон бесіди ввічливий, nдовірливий, оптимістичний.

2.      Назвіть себе. Залежно від конкретних nобставин, назвіть свої установу, відділ і прізвище.

3.      Зробіть перерву. Це допоможе вашому nспіврозмовникові зосередитись. Спокійно nвикладіть суть справи.

4.  Не беріть nтрубку (слухавку), якщо ви дуже зайняті.

5.      Не говоріть: Почекайте nхвилинку – психологи вважають, що від цієї фрази у того, хто дзвонить, nскладається враження, ніби він байдужий установі, в яку дзвонить.

6.      Умійте повернути nрозмову в потрібне вам річище. Зробіть бесіду конструктивною, плідною.

7.      Не дратуйтесь. nГоворити по телефону рівним, спокійним тоном – ваш професійний обов’язок.

8.      Уникайте nтелефонних монологів. Пам’ятайте, що розсіювання уваги при телефонній розмові відбувається швидше, ніж nу звичайній бесіді.

9.      Не мовчіть, намагайтеся уміло й не nодноманітно підтримати розмову.

10.Не вживайте категоричних тверджень nі не нав’язуйте своїх

рішень співрозмовникові. 11. Дайте тому, хто телефонує, право вибору часу nдля повторного

дзвінка (фраза Подзвоніть nмені через годину не годиться). 12.Не робіть із співрозмовника прохача, nякщо він залежить від вас.

Постарайтесь nпобудувати розмову на демократичних засадах.

13.Будьте nлаконічними, але не на шкоду делікатності й інформативності.

14.Пам’ятайте, що навіть у службовій розмові чоловік nповинен бути дуже nлюб’язний, якщо його співрозмовник – жінка.

15.Говоріть загальнодоступною мовою, уникайте nканцеляризмів, штампів, nпрофесійного жаргону.

16.Звертайте увагу на інтонацію – просторічна інтонація, що nзнижує значення будь-якої фрази, неприпустима в службовій розмові.

17.Називайте nспіврозмовника так, як він назвав себе: або на прізвище, або на ім’я та по nбатькові.

18.Якщо просять до телефону вашого колегу, не варто nвідповідати: Його nнемає (не можна nзамінювати ім’я відсутньої особи займенником). nТреба відповідати: Івана Івановича немає.

19.    Повідомте, коли nкраще подзвонити відсутньому співробітникові.
nЗапишіть потрібну для нього інформацію.

20.     nТримайте марку свого підприємства. Навіть nякщо ви випадково
nвзяли трубку, не говоріть: Я тут nніхто. Умійте гідно представити
nустанову, в якій працюєте⁵.

Інші фахівці з nпроблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися ще таких правил nведення телефонної розмови.

Якщо nтелефонуєте ви:

–       якщо nтелефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого nспіврозмовника достатньо часу для бесіди;

–       попередньо nнапишіть перелік питань, котрі необхідно з’ясувати, і тримайте цей nперелік перед очима упродовж усієї бесіди;

–       у разі nдосягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або nфаксовим повідомленням.

Якщо nтелефонують вам:

–       спробуйте nякомога швидше зняти трубку й назвіть організацію, яку ви представляєте;

–       у разі потреби nзанотуйте ім’я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;

–       розмовляйте тактовно, ввічливо; nдемонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;

–       не кладіть nнесподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас;

–       якщо ви даєте nобіцянку, намагайтесь дотримати слова й виконати її якомога швидше; у разі виникнення складних питань nзапропонуйте співрозмовникові зустріч для детального обговорення суті проблеми;

–       завжди стисло nпідсумовуйте бесіду, перелічіть ще раз домовленості, що їх ви досягли.

Незалежно nвід того, хто телефонує:

–       будьте доброзичливими, у жодному разі nне виказуйте свого невдоволення чимось;

–       ставте nзапитання та уважно вислуховуйте відповіді на них;

–       намагайтесь залишатися тактовним і nстриманим, навіть якщо розмова стає вельми неприємною для вас;

–       симпатія до вас nзросте, якщо ви кілька разів упродовж бесіди назвете співрозмовника на ім’я та по батькові;

–       особливо nнаголошуйте на найсуттєвішому; якщо ж під час бесіди ви називаєте nякісь числа, їх варто повторити кілька разів, аби уникнути прикрих непорозумінь;

–       намагайтеся якомога ширше використовувати nлексичні можливості літературної мови n(насамперед багату синоніміку), але nпри цьому завжди висловлюйтеся стисло й точно, правильно побудованими nреченнями; стежте за логікою викладу своїх думок, їх послідовністю;

–       розмовляйте nсереднім за силою голосом.

На анонімний дзвінок можна не відповідати й одразу nпокласти слухавку.

Якщо до телефону підійшов не той, хто вам потрібен, ви nповинні перепросити і nзвернутися з проханням покликати потрібну вам людину: nДобрий день. Перепрошую, що турбую, чи не могли б Ви запросити до телефону Івана Петровича (пана nЯковенка); Дуже прошу, попросіть до nтелефону Надію Дмитрівну (пані Надію, пані Романчук); Будь ласка, nпокличте до телефону… Зазвичай відповідають nтак: Добрий день. Зачекайте, будь ласка, хвилиночку, я зараз nпередам їй слухавку; …Прошу зачекати; …Будь ласка, зачекайте; …На жаль (шкода, вибачте) Іван Петрович вийшов, повернеться nо 14 годині. Можливо, Ви хотіли б йому щось

переказати? Є його заступник, можливо, він зміг би nдопомогти Вам. Коли до телефону підійде потрібна вам людина, неодмінно треба знову привітатися і назвати nсебе.

Нетактовно nдавати абонентові неправильну інформацію, розмовляти nгрубо, якщо він помилився номером телефону. Буде люб’язно з вашого боку, nколи допоможете абонентові з’ясувати причину невдачі. У свою чергу, якщо ви nзателефонували не за потрібним вам номером, nмаєте обов’язково перепросити за завдані турботи. Намагайтеся завжди бути ввічливим, адже ваша тактовність – nце насамперед повага до самого себе. Ввічливість має стати духовною потребою nкожної людини ⁶.

“Організовуючи nконференції, наради, формуючи навчальні групи, “круглі столи”, треба слідкувати nзатим, щоб на них збиралися люди, котрі дотримуються близьких точок зору nна питання, які виносяться на обговорення. nЦе, звичайно, не означає того, що успіх забезпечує тільки обмін думками осіб, nякі мислять однаково. Певна різноманітність nнавіть необхідна. Але якщо група співрозмовників створюється з цілком різних людей, які не розуміють один одного, то nне можна розраховувати на успіх справи.

Конференція ділиться на секції з чітким визначенням nзавдання кожній із груп. Результати роботи дрібних груп, лекцій зіставляють, порівнюють, nузагальнюють і виробляють єдине рішення з тієї чи іншої проблеми. Якщо ж немає nзмоги організувати підгрупи, то голова і той, хто керує дискусією, nвиступають у таких випадках посередниками між групами, вони спрямовують свої nзусилля на пошук спільних точок зору, зменшення розбіжностей у поглядах.

Нараду nорганізовують тоді, nколи справді виникла потреба порадитися. nОптимальна кількість учасників не перевищує 10-12 осіб, інакше не всі зможуть взяти участь в nобговоренні. Результати наради nзалежать передусім від голови, як він керує нею, від того, наскільки він зуміє підготувати нараду і nспрямувати її учасників на дискусію. nГолова повинен відкрити нараду і в короткому вступному слові охарактеризувати nпроблематику, яку треба обговорити. Голова повинен уміти впевнено керувати обговоренням поставлених питань, давати учасникам можливість висловитися, nзаохочуючи їх до розмови. Голова має nбути тактовним і витриманим, може делікатно втрутитися і спрямувати дискусію в потрібне річище. Він nповинен виявити тактовність, щоб nйого втручання (висунення для обговорення наступ­ного питання, оголошення перерви чи навіть перенесення наради на інший nчас або день) сприймалися правильно, з розумінням ситуації.

Дуже важливо вміти брати участь в дискусії, а nособливо вести її. Л.Зрінські визначає такі найважливіші правила nдискусії:

1. Виступай тільки nтоді, коли є що сказати предметно.

2. Слухай, про що nговорять інші.

3. Зважай на те, що інші учасники також уважно слухають, і nне повторюй того, що nхтось уже розповідав.

4. Враховуй nсказане іншими, а не тільки проголошуй монологи¹⁰.

Законодавці сучасного етикету nрекомендують додержувати таких правил тактовного ведення бесіди:

1. Не треба розмовляти так голосно, щоб ваша бесіда nпривернула увагу nнавколишніх.

2.Під час розмови nможна лише помірно жестикулювати, у жодному

разі не треба гримасувати, злісно говорити й різко nперечити. Нетерпимістю до чужої думки характеризуються люди запальні чи психічно nневрівноважені або ж просто некультурні. До того ж гнів заважає розуму бачити істину.

3.       Для розмови потрібно обирати теми, які становлять nспільний інтерес,

можуть зацікавити й вашого співрозмовника. Варто nрозмовляти не тільки про власні проблеми, а й про стан справ інших. Проте настійливо nзапитувати про чужі інтимні справи – нечемно.

4.    У товаристві треба вміти підтримувати розмову, правильно висловлюючись, не вживаючи вульгарних виразів, не nпереобтя­жуючи мову іноземною nлексикою й абстрактними поняттями.

5.    Ввічлива людина має відповідати на nзапитання чи розмовляти тією мовою, якою до неї звертаються (зрозуміло, якщо вона nнею володіє). nОднак у товаристві, де говорять однією мовою, нечемно розмовляти з кимось іншою мовою.

6.    Необхідно nуважно вислуховувати співрозмовника, цікавитися його поглядами, симпатіями, проблемами. Не тактовно ігнорувати його запитання чи робити вигляд, що ви nїх не розчули.

7.    Не можна перепиняти співрозмовника, потрібно терпляче вислухати і те, що ви знаєте, і те, з чим ви, nможливо, не згодні. Не чемно відразу ж розпочинати суперечку, обстоюючи власну позицію. Дослухавши до кінця аргументи свого nспіврозмовника, можна стримано й nкоректно заперечити: На мою думку, це…; Я. схильний думати, nщо…; Даруйте на слові, але… У жодному випадку не можна вживати nнетактовні форми відповіді опонентові: Я nкраще знаю…; 1 зовсім це не так.

8.      Розмовляючи, nварто дивитися на свого співрозмовника і стежити за його реакцією, щоб скоригувати свою мову в разі nвтрати слухачами інтересу до вашого nповідомлення. Повернути до себе увагу можна завдяки логічності думки, nпереконливості аргументів, дотепності й nемоційності відповіді. Чемна людина, переконавшись у марності своїх зусиль nзацікавити співрозмов­ника, припиняє розповідати.

9.      Якщо nзустрічаються колеги чи люди зі спільними професійними інтересами, nзрозуміло, можлива розмова про роботу, але треба зважати на настрій навколишніх nі їхнє бажання обговорювати виробничі проблеми.

10.Під час розмови стримуйте свої почуття. У ході nрозмови треба повсякчас nпам’ятати про необхідність контролю за своїми жестами, позою, інтонацією, nтоном”.

Щодо nпроведення ділового спілкування, то, nзаощаджуючи власний час і час своїх колег, nнеобхідно дотримуватися вивірених практикою неписаних правил:

1. Елементарно вислуховувати і не nперебивати людей, особливо,
nколи вони обурені.

2.       Потрапивши у складну ситуацію – слухати, nнамагаючись зрозуміти.

3. Бути тактовним. Ввічливість обеззброює. Важко бути nгрубим, коли інший nповодиться ввічливо і коректно.

4. При необхідності nдати відступити протилежній стороні з гідністю.

Іноді потрібно з nчимось погодитися, щоб заперечити аргументи іншої сторони.

5. Дотепність – сильна зброя, але нею потрібно користуватися nв коректній формі.

6. Вміти вчасно nпромовчати ¹².

Психологи ж nрадять:

–       набагато nкорисніше говорити людям приємні речі, підтримувати і підбадьорювати nїх, щиро захоплюватися їх досягненнями, аніж принижувати їх гідність;

–       починати і nзакінчувати ділову бесіду варто компліментом на адресу співрозмовника n(існує багато підтверджень того факту, що чим більше ви говорите компліментів nіншим, тим більше добрих слів чуєте у відповідь, вас починають вважати милим, nчуйним і навіть

привабливим; nколи співрозмовник помічає, що ви проявляєте свої почуття щодо nнього, він значно швидше відкриється вам);

—      ніколи не обзивати і не ображати, краще виразити nсвої почуття:
n“Мені соромно за вас”, n”не чекав від Вас такого” тощо;

–   спілкуючись з людьми, краще називати їх по імені, це приємно,
nяк і комплімент¹³.

Найбільш ефективними засобами підтримання ділової розмови є підбадьорюючі nфрази на зразок: “Розумію”, “Так”, “Правда?”, “Продовжуйте, продовжуйте” в комбінації з легкими кивками голови, а також вислови-містки “Вибачте”, n”Наприклад”, “А ви?” тощо.

Мовленнєвий nетикет – це набір, або nспектр фраз, якими ми послуговуємося у щоденних ситуаціях: знайомства, nзвертання, вітання, прощання, подяки, співчуття, відмови, компліменту тощо. nДіловий стиль реалізується також в усній формі у ділових нарадах, публічних nвиступах, телефонних розмовах.

На зборах, nнараді, засіданні парламенту показником культури ділового мовлення є правильне nназивання головуючим прізвищ тих, хто виступає.

Слово nнадається професору (-ові), (інженеру), (депутату)…   . А далі? nПотрібна форма давального відмінка.

Якщо виникає nпобоювання, чи правильно утворена форма давального відмінка, то можна nвикористати інший варіант цього речення:

– Зараз nвиступає професор Салій (називний відмінок).

–За ним nвиступатиме декан Ковалів (називний відмінок).

–Готується до nвиступу інженер Сірик (називний відмінок).

При nвикористанні фрази:

–Підготуватися…(кому?) nзнову виникає потреба у давальному відмінку.

Усякі ділові nконтакти починаються знайомством, яке здійснюється через посередника або nбезпосередньо. Прийнято вважати, що знайомство через посередника має більш nофіційний характер і зобов‘язує нових знайомих вітатися один з одним, навіть nякщо вони не будуть підтримувати знайомства.

Той, хто nзнайомить двох людей між собою, повинен не лише назвати їх імена, по батькові і nпрізвища, а й посаду, звання та інші необхідні в цій ситуації дані. Після nзнайомства розмову розпочинає старший за віком чи за посадою.

Фрази, nякими користується посередник:

–Я хочу nпознайомити вас з … .

–Дозвольте nпознайомити вас з … .

–Дозвольте nвідрекомендувати вам … .

Без nпосередника:

–Я хотів nби з вами познайомитися.

–Мені nхотілося б з вами познайомитися.

–Дозвольте nз вами познайомитися.

–Дозвольте nвідрекомендуватися.

–Дуже nприємно. Я радий з вами познайомитися.

–Дуже nрадий, що знайомство нарешті відбулося.