ТЕМА ЛЕКЦІЇ: «Фізіологія слуху. Вестибулярний аналізатор.

Фізіологія аналізатора соматичної і вісцеральної чутливості»

 

Фізіологія слуху

Характеристика звукопровідного апарату вуха

Для людини другою після зорової за значенням і об’ємом інформації, одержуваної із навколишнього середовища, є сенсорна слухова система. Для сприйняття слухової сигналізації сформувався ще складніший, ніж вестибулярний, рецепторний орган. Формувався він поряд із вестибулярним апаратом. У їх будові є багато схожих структур. Кістковий і перетинчастий спіральні канали утворюють у людини 2,5 витка.

Рецептори слухового аналізатора належать до вторинно–чутливих. Рецепторні волоскові клітини містяться в завитку внутрішнього вуха на середніх сходах основної мембрани, яка складається з 20000—30000 волокон. Довжина волокон дорівнює ширині відповідної частини каналу: від основи діаметр каналу збільшується до її вершини від 0,04 до 0,5 мм.

Рецепторні клітини утворюють кортієв орган. Внутрішні рецепторні клітини кортієвого органу розташовані в один ряд, а зовнішні — в 3—4 ряди. На частині клітини, оберненої в бік текторіальної мембрани, біля внутрішніх рецепторних клітин міститься 30—40 відносно коротких (завдовжки 4—5 мкм) волосинок. На кожній клітині зовнішнього ряду є 65—120 тонких та довгих волосин. Між окремими рецепторними клітинами немає функціональної рівності. Про це свідчить і морфологічна характеристика: порівняно невелика кількість (близько 3500) внутрішніх клітин дає 90% аферентів кохлеарного нерва, у той час як від 12000— 20000 зовнішніх клітин відходить лише 10% нейронів. Утвір спірального (кортієвого) органа завершує текторіальна мембрана, яка розташована над волосковими клітинами.

За барабанною перетинкою починається порожнина середнього вуха, яка закрита з іншого кінця мембраною в овальному отворі. Заповнена повітрям порожнина середнього вуха сполучається з порожниною носової частини глотки через євстахієву трубу, яка служить для вирівнювання тиску з обох боків барабанної перетинки.

Теорія Гельмгольца стала основою для пояснення і уточнення уявлень про процеси звукосприйняття і звукопроведення. Гельмгольц вважав, що волокна, з яких складається основна мембрана мають здатність резонувати до звуків різної частоти. Короткі волокна, розміщені біля основи завитка, імовірно резонують до високих частот, а довгі волокна на вершині завитка – до низьких. Основні положення резонаторної теорії доповнює гіпотеза Роаф-Флетчера. Оскільки волокна основної пластинки не ізольовані, а включені у сполучну тканину, вважається, що під час дії звуку коливається вся мембрана з деяким підвищенням амплітуди на певних її ділянках.

У 1960 р. фізик Бекеші запропонував теорію біжучої хвилі. Він встановив, що основна мембрана жорсткіша біля основи завитка. У напрямку до вершини її жорсткість поступово знижується, тому коливання розповсюджується від основи до вершини. Високочастотні коливання поширюються лише на коротку віддаль, а низькочастотні – доволі далеко.

Які електричні явища відбуваються у завитку?

Збудження в рецепторних клітинах виникає при деформації волосин, які доторкуються до покривної мембрани. Діапазон амплітуди коливань ендолімфи залежить від амплітуди коливання мембран. Звичайно, що вище амплітуда коливань, то більше клітин збуджується, оскільки починають реагувати клітини, які лежать глибоко. Внаслідок цього при малій інтенсивності коливань збуджуються тільки волоскові клітини, які лежать на поверхні. У разі збільшення амплітуди збільшується і кількість збуджених рецепторних клітин.

Характеристика провідникового та центрального відділу слухового аналізатора

Кохлеарний нерв досягає вентрального і дорсального кохлеарних ядер. Волокна від вентрального ядра прямують як до іпсі-, так і до контралатеральних о ливарних комплексів. Дорсальний кохлеарний тракт переходить на протилежний бік і закінчується в ядрі латеральної петлі. Нейрони, що піднімаються із олив, також віддають колатералі ядрам латеральної петлі. Далі волокна йдуть до нижніх горбків чотиригорбкового тіла і медіального колінчастого тіла. Потім вони заходять у метаталамус, і тільки після цього звукові шляхи потрапляють до первинної звукової зони кори.

Кожне волокно в слуховому нерві починається від вузької обмеженої області завитка, в деяких випадках від однієї внутрішньої волоскові клітини. Оскільки окремі ділянки завитка пов’язані з окремими частотами, кожне нервове волокно оптимально збуджується звуком певної частоти. Ця частота називається характеристичною частотою даного волокна. Таким чином, волокно в слуховому нерві піддається збудженню найлегше, коли вухо стимулюється звуком частоти, характеристичною для даного волокна. Чисті тони дуже низької інтенсивності збуджують специфічні поодинокі волокна нерва. Якщо ж вухо стимулюється тонами, частоти яких не є характеристичними, то воно може бути активована тільки при достатньому збільшенні інтенсивності. Тривалість стимулу кодується тривалістю активації, а інтенсивність-ступенем активації. При підвищенні рівня звукового тиску не тільки підсилюється порушення даних волокон (збільшується частота їх розряду), але в активність залучаються також додаткові волокна (з частотами, близькими до характеристичної). Отже, можна сказати, що на рівні первинних аферентних волокон звуковий стимул розкладається на свої частотні компоненти. На більш високих рівнях слухового шляху переробка інформації носить зовсім інший характер.

У звичайному житті звуки рідко бувають чистими тонами. Зазвичай вони містять різноманітні компоненти подібно складним звукам, згаданим вище. Це особливо вірно для мови, структура якої весь час змінюється; деякі її елементи дуже короткі, і, як правило, в ній виникає одночасна модуляція амплітуди і частоти. Очевидно, нейрони в вищих відділах слухового шляху спеціалізовані для витягання специфічних характеристик таких складних звуків, наприклад зміни частоти в вимовному слові, і тим самим для впізнавання деяких констеляцій стимулів. Клітини, що відповідають на такі особливі констеляції, є слуховими аналогами складних або надскладних нейронів зорової кори. В обох модальностях такі клітини витягують певні властивості стимулу, беручи участь у процесі пізнання його структури.

Інший шлях дослідження нейронної переробки звукового сигналу полягає в реєстрації потенціалів електродами, фіксованими на шкірі голови. Ці потенціали являють собою сумарну активність багатьох нейронів, але вони дуже ослаблені і для їх аналізу потрібні ЕОМ. Такі вимірювання утворюють основу так званої аудіометрії по викликаним потенциалам (АВП), цей метод недавно стали застосовувати як спосіб діагностики локалізації ураження у випадках втрати слуху-чи знаходиться воно на рівні завитка або вище

Вестибулярний орган є однією із частин перетинчастого лабіринту внутрішнього вуха. Перетинчастий лабіринт заповнений ендолімфою, а занурений у перилімфу. Ендолімфа має вищу компактність: в’язкість її у 2—3 рази більша, ніж води. Вестибулярний орган складається із статолітового апарата, утвореного маточкою і мішечком, і трьох напівкружних каналів. Він виник для сприйняття складного впливу сил земного тяжіння.

Чим представлений периферичний відділ вестибулярного аналізатора?

Вестибулярний орган складається із статолітового апарата, утвореного маточкою і мішечком, і трьох напівкружних каналів. Ці рецептори збуджуються при зміні швидкості прямолінійного руху людини.

Рецептори вестибулярного аналізатора належать до вторинночутливих. У них перед чутливими нейронами містяться спеціальні рецепторні клітини. Рецепторний потенціал виникає у цих клітинах. На аферентний нейрон збудження передається за допомогою медіатора ацетилхоліна, який виділяється із рецепторної клітини. Причому до рецепторної клітини підходить і аферентне волокно, за допомогою якого регулюється функціональний стан клітини, а отже, її чутливість.

Рецепторні клітини війчастого типу вестибулярного органа згруповані у трьох ампулах напівкружних каналів і макулі мішечка. Кожна клітина має одну довгу волосину — кіноцилій та 50—60 коротших — стереоцилії. Природним стимулом рецепторної клітини є зсув пучка війок у бік кіноцилії волосини. Внаслідок цього в клітині підвищується проникність мембрани для Na⁺, що призводить до виникнення рецепторного потенціалу. У відповідь на його появу в синапсі, що міститься між клітиною і аферентним волокном, виділяється медіатор, під впливом якого у постсинаптичній мембрані, котра належить аферентному волокну, з’являється генераторний потенціал. При сумації генераторний потенціал переходить у потенціал дії. Треба враховувати, що і у звичайних умовах від рецепторних клітин вестибулярного аналізатора з визначеною частотою постійно відводяться потенціал дії. Але під час нахилу війок у бік довгої волосини частота потенціалів дії збільшується, а у протилежний бік – зменшується.

Механізм зародження рецепторного потенціалу у обох типів рецепторів вестибулярного апарата дещо відрізняється. Так, у мішечку і маточці війки входять у структуру отолітової мембрани, що містить кришталики кальцію. Тому питома вага отолітової мембрани вдвічі вища, ніж ендолімфи, яка через більшу інертність забезпечує виникнення збудження під час руху. Ці рецептори збуджуються при зміні швидкості прямолінійного руху людини.

Сила інерції, яка виникає при лінійних прискореннях під час рухів “угору – вниз”, “вперед – назад”, діє на ендолімфу і отолітову мембрану по-різному. Важча, отже, й інерційніша мембрана відстає від ендолімфи на початку руху і пізніше зупиняється у разі гальмування. Тому саме у ці моменти і створюються умови для виникнення збудження.

Отолітова мембрана маточки розташована вертикально, а мішечка – горизонтально. У зв’язку з цим початок і закінчення горизонтальних рухів сприймаються рецепторами маточки, а вертикальних – мішечка.

Звичним стимулом для рецепторів напівкружних каналів є кутове прискорення. Тут війки рецепторних клітин у кожному каналі згруповані в cristae ampilaris, а їх війки містяться у желатинозній масі – купулі. Війки омиваються ендолімфою, питома маса якої майже така, як і желатинозної. Перетинчастий лабіринт кожного каналу завдяки наявності загальної частини утворює замкнуте, але не ідеальне коло. Тіло рецепторної клітини і війки при обертальному русі голови перебувають у різних умовах. Позаяк рідина (ендолімфа) на початку руху залишається ще деякий час нерухомою стосовно твердого матриксу, а зупиняється пізніше, рух війок більшою мірою залежить від руху лімфи, ніж рух власне клітин, які міцно сполучаються з матриксом. Подразнення у цих рецепторах виникає на початку і наприкінці обертальних рухів голови.

У разі рівномірної швидкості обертання тіло клітини і її війки рухаються разом, і в цей час подразнення рецепторів відсутнє. Зміна фонової імпульсації вестибулярного нерва відзначається протягом 15—20 хв після початку обертання, а закінчується через 15—20 хв після зупинки. Хоча сили, які зумовлюють реакцію купули, зв’язані з кутовим прискоренням, правильніше буде говорити, що природним стимулом рецепторних клітин є моментальна кутова швидкість.

Напівкружні канали лежать у трьох площинах (хоча горизонтальний канал дещо піднятий—приблизно на 30°), і рецептори кожного з них сприймають зміну напрямку руху у відповідній площині.

Провідниковий і центральний відділи вестибулярного аналізатора

Кохлеарний нерв досягає вентрального і дорсального кохлеарних ядер. Волокна від вентрального ядра прямують як до іпсі-, так і до контралатеральних о ливарних комплексів. Дорсальний кохлеарний тракт переходить на протилежний бік і закінчується в ядрі латеральної петлі. Нейрони, що піднімаються із олив, також віддають колатералі ядрам латеральної петлі. Далі волокна йдуть до нижніх горбків чотиригорбкового тіла і медіального колінчастого тіла. Потім вони заходять у метаталамус, і тільки після цього звукові шляхи потрапляють до первинної звукової зони кори. Поруч із нею містяться нейрони, які належать до вторинної звукової зони кори великого мозку.

Проте самі собою аферентні імпульси від вестибулярних рецепторів не можуть дати точного уявлення про положення тіла у просторі, оскільки кут повороту голови через рухомість у шийному зчленуванні не завжди відповідає положенню корпуса. Тому при зародженні моторних рефлексів у центрах стовбура мозку (поряд із рецепцією вестибулярних нервів) використовується аферентація шийних пропріорецепторів, які інформують про положення голови.

Імпульси від вестибулярного апарата надходять до таламуса, а звідти до постцентрально звивини кори великого мозку, де аналізується інформація, яка надійшла, і усвідомлюється орієнтація в просторі.

Деякі волокна вестибулярних нервів ідуть до різних утворів мозочка. Нервові волокна вестибулярних ядер контактують з багатьма відділами ЦНС: з α- і γ-мотонейронами м’язів-розгиначів, ядрами окорухового нерва, мозочка, ретикулярної формації, з таламусом та гіпоталамусом. Унаслідок цього при інтенсивному подразненні рецепторів вестибулярного аналізатора виникають не тільки відповідні моторні рефлекси, а й ністагм очей, вегетативні розлади (зміна частоти серцевих скорочень, звуження судин шкіри, посилене потовиділення, нудота тощо), що характерно для так званої морської хвороби.

Внаслідок контакту нейронів вестибулярного нерва з руховими центрами стовбура мозку, мозочка зароджується багато моторних рефлексів, спрямованих на підтримку пози. Проте самі собою аферентні імпульси від вестибулярних рецепторів не можуть дати точного уявлення про положення тіла у просторі, оскільки кут повороту голови через рухомість у шийному зчленуванні не завжди відповідає положенню корпуса. Тому при зародженні моторних рефлексів у центрах стовбура мозку (поряд із рецепцією вестибулярних нервів) використовується аферентація шийних пропріоре-цепторів, які інформують про положення голови.

Імпульси від вестибулярного апарата надходять до таламуса, а звідти до постцентрально звивини кори великого мозку, де аналізується інформація, яка надійшла, і усвідомлюється орієнтація в просторі.

Що таке вестибулосенсорні реакції?

Виникнення цих реакцій пов’язане з надмірним подразненням вестибулярних рецепторів, від яких імпульсація поступає до асоціативних зон кори великих півкуль. Імпульси від вестибулярного апарата надходять до таламуса, а звідти до постцентрально звивини кори великого мозку, де аналізується інформація, яка надійшла, і усвідомлюється орієнтація в просторі.

При тривалій та надмірній дії вестибулярних подразників можливий зрив адаптаційних механізмів автономної нервової системи. Це проявляється підвищенням тонусу парасимпатичної нервової системи. Внаслідок цього виникає пітливість, збліднення шкіри, нудота, блювота, зниження частоти серцевих скорочень, зниження артеріального тиску та ін.

Існує 6 основних видів ністагму: горизонтальний і копіювальний ністагм вправо і вліво і вертикальний – вгору і вниз. При ротаторному ністагмі обидва очних яблука роблять кругові рухи навколо очної осі, напрямок ністагму в цьому випадку прийнято вважати за зміщення верхнього полюса.

При оцінці ністагму слід визначати його амплітуду (дрібно-, середньо-і великорозмашистий), швидкому (швидкий, середній, повільний), число ударів і тривалість.

За інтенсивністю ністагм прийнято ділити на 3 ступені: ністагм I ступеня спостерігається тільки при погляді в сторону швидкого компонента, ністагм II ступеня виявляється вже при погляді вперед, а ністагм III ступеня помітний навіть при погляді в бік повільного компонента.

В даний час є дані, які вказують на те, що силу реакції найбільш правильно відображають кутова швидкість і амплітуда повільного компонента.

Обертальні проби

Перш ніж приступити до обертальної пробі, слід перевірити, чи немає у випробуваного спонтанного ністагму. Для дослідження спонтанного ністагму спостерігають за очима випробуваного при погляді вперед, а потім змушують його дивитися на палець дослідника, поміщений приблизно в 50 см від обличчя, причому палець переміщається поперемінно вліво і вправо. Потрібно мати на увазі, що у здорових осіб при повороті очей убік іноді з’являються ністагмоідние руху (установчий ністагм). Далі, при посиленій фіксації пальця може виникнути фіксаційний ністагм, а при крайньому відведенні очей, особливо при тривалому досвіді, настає ністагм стомлення.

З іншого боку, іноді спонтанний ністагм погано помітний (латентні форми), і потрібні особливі способи, щоб його виявити, наприклад струшування голови.

Найкраще спостерігати за ністагмом при допомозі двоопуклих очок Бартельс (+20 діоптрій), так як при цьому фіксація погляду випробуваного сильно утруднена, дослідник ж добре бачить найдрібніші переміщення очного яблука.

Особливо зручні окуляри Френцеля з мікролампочкамі по кутах, в яких зовсім скасовується фіксація і завдяки освітленню ністагменние руху спостерігаються особливо чітко.

Найбільш об’єктивними, звичайно, є методи дослідження за допомогою приладів, що дають можливість проводити запис ністагму.

Мається чотири системи ністагмографов. Залежно від механізму передачі руху очного яблука розрізняють оптичні, пневматичні, механічні та електричні ністагмографи.

Оптичний ністагмограф вперше був запропонований і сконструйований В. І. Воячеком в 1908 р., в ньому промінь світла падає на дзеркальце, прикріплене до верхнього стола, і, відбиваючись, записується на світлочутливому папері. В даний час робляться спроби записати або коливання променя за допомогою фотоелемента, або рух самого очного яблука кінематографічним шляхом.

Загальновідомий ністагмограф Бьюіса з пневматичною передачею (барабанчик Маррея притиснутий до століття). Вдалі ністагмограмми отримані за допомогою механокардіографа Н. Н. Савицького. При цьому апарат з’єднувався з сприймаючої капсулою, прикладеної до століття (Н. І. Костров).

Дуже численні механічні ністагмографи. Можна користуватися при цьому звичайним сфигмография (Г. І. Грінберг).

Останнім часом зроблені вдалі спроби електричної запису ністагму, заснованої на відведенні коливань біострумів сітківки при розташуванні електродів у кута очної щілини. Останній метод є найбільш точним, і можна очікувати, що він отримає широке застосування.

Обертальна проба по Барані проводиться таким чином.

Виробляється обертання обстежуваного на спеціальному кріслі, запропонованому Барані. Крісло обертають рівномірно рукою, роблячи 10 обертів протягом 20 сек. Кутова швидкість при цьому становить 180 ° в секунду, що перевищує порогову приблизно в 100 разів. При обертанні в горизонтальній площині (з нормальним положенням голови) виникає горизонтальний обертальний ністагм, який спрямований у бік обертання, тобто при обертанні вправо (за годинниковою стрілкою) ністагм буде направлений вправо. Постністагм буде направлений у зворотний бік, тобто вліво.

При визначенні напряму і виду ністагму слід керуватися двома закономірностями.

1. Площина ністагму завжди відповідає площини обертання.

2. Ністагм завжди спрямований у бік, протилежний току ендолімфи; повільний компонент ністагму і захисні рухи (відхилення кінцівок, тулуба) збігаються з напрямком струму ендолімфи.

 

На практиці досить досліджувати лабіринтовий ністагм після обертання в трьох площинах – горизонтальній, фронтальній і сагітальній. При обертанні випробуваного з нахиленою на 90 ° уперед головою (у фронтальній площині) спостерігається копіювальний ністагм. При нахилі голови на 90 ° до плеча (обертання в сагітальній площині) виникає вертикальний ністагм.

 

Тривалість ністагму після обертання в горизонтальній площині варіює в широких межах, але в середньому вона складає близько 30 сек, причому цифри при право-і левовращеніі зазвичай мало відрізняються один від одного. При дослідженні ністагму з використанням окулярів Френцеля виходять кілька великі цифри – в середньому 40 сек. Було б помилкою судити про ступінь чутливості аналізатора або про ступінь збудливості вестибулярного рецептора тільки по тривалості ністагму. Справа в тому, що ністагменний рефлекс здійснюється по складній рефлекторної дузі: рецептор – вестибулярні ядра – окорухові ядра – окорухові нерви – м’язи очей. Ослаблення або посилення кінцевої реакції може залежати від кожного з ланок. Тому на підставі сили і тривалості ністагму можна говорити тільки про нормо-, гіпо-і гіперрефлексії.

 

Слід також мати на увазі, що одна тривалість ністагму не характеризує ще повністю інтенсивність цієї реакції; не менше значення мають частота ритму, амплітуда ністагму і, особливо, швидкість повільного компонента. При оцінці обертальної проби (по Барани) виникають труднощі у зв’язку з тим, що з’явилася реакція (тобто обертальний ністагм) під впливом позитивного кутового прискорення через 20 сек ще не повністю припиняється, тому стимул зупинки (негативне прискорення) збігається з ще не цілком затухшим процесом в аналізаторі. Слідова реакція може мати місце не тільки в рецепторі (наприклад, вигин купули), але і в центрах, зважаючи на що виходять складні взаємини, причому остаточний результат значною мірою залежить від ступеня рухливості нервових процесів в центрах. На цій підставі ряд авторів користується пропозицією Фішера починати обертання дуже повільно, з підпорогової прискоренням і поступово доходити до кутової швидкості в 180 ° в секунду; зупинка же проводиться раптово, як зазвичай, у цьому випадку буде лише негативне кутове прискорення, і сумації двох стимулів не відбудеться. Грахов (Grahe) радить досліджувати ністагм при повільних поворотах шляхом пальпації рухів очних яблук через віко.

Менша клінічне значення, ніж ністагм, мають рефлекси на поперечнополосатую мускулатуру шиї, кінцівок і тулуба, так як вони легше піддаються безпідставного гальмування і спостерігати їх не настільки легко.

Так, після левовращенія спостерігається поворот тулуба і відхилення витягнутих рук вліво, причому ліва рука відхиляється більше і кілька опускається (симптом Фішера – «поза метальника диска»). Випробуваний сідає на обертове крісло, тримаючи свою руку на коліні, а потім при зупинці піднімає її в сагітальній площині. При цьому виникає промахивание в бік повільного компонента ністагму. Як відомо, вказівна проба застосовується і при діагностиці захворювань мозочка, при яких спостерігається спонтанне промахивание. Важливо пам’ятати, що і лабіринтові захворювання можуть повести до порушення вказівної проби.

У хворих з ушкодженням центральних відділів вестибулярного аналізатора іноді порушується ця закономірність. Захисно-рухові реакції в них часом бувають спрямовані в бік швидкого компонента ністагму (дисгармонійне відхилення і промахивание).

 

Різко виражені послевращательние захисно-рухові реакції спостерігаються головним чином у періоди загострення спонтанних вестибулярних розладів. Після одужання ці реакції помітно послаблюються. На цій підставі по їх інтенсивності можна до деякої міри судити про динаміку захворювання, ефективності лікування та працездатності хворого. Однак необхідно враховувати, що бурхливі захисно-рухові реакції іноді можуть бути обумовлені не захворюванням лабіринту і екстралабірінтних відділів VIII нерва, а вродженим ослабленням фізіологічної стійкості або витривалості вестибулярного аналізатора. Такі особи, як правило, погано переносять різні види транспорту і схильні до заколисування. Ця обставина зобов’язує дослідника перед кожною обертальної пробій розпитати хворого про те, як він переносив різні види транспорту до початку даного захворювання, з приводу якого піддається обстеженню.

 

Вегетативні реакції. Дуже помітно вестибулярне роздратування позначається на серцево-судинної системи: спостерігається зміна частоти пульсу та рівня артеріального тиску, спазм судин шкіри (збліднення); зміни нормальної картини електрокардіограми; внаслідок обертання змінюється кровонаповнення судин слизової оболонки носа, кінцівок; відзначаються також зміни в ритмі і глибині дихання , а також підвищення потовиділення. З боку травних органів: нерідко буває нудота, посилення перистальтики, блювання; збільшується виділення слини, змінюються її властивості; спостерігаються зміни в обмінних процесах, що відбивається на цукрової кривої. Нарешті, при подразненні вестибулярного аналізатора відзначається зміна у складі крові (збільшується кількість еритроцитів).

 

Всі ці реакції цілком доступні об’єктивним методам дослідження і, як правило, навіть кількісному обліку.

 

Аналізуючи зазначені вище вегетативні реакції, можна бачити, що вони викликаються роздратуванням як симпатичного, так і парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи. При цьому в одних превалюють симпатичні, в інших – парасимпатичні реакції. Нерідко вони мають більш-менш стаціонарний характер, у деяких же осіб спостерігається непостійність реакцій (лабільний тип).

Чи є можливість вестибулярного тренування?

Витривалість вестибулярних подразників можна підвищити за рахунок вестибулярних тренувань. Це система спеціальних вправ, які роблять вестибулярні подразники звичними для організму людини. Розрізняють активні, пасивні та змішані вестибулярні тренування. Активні тренування – це комплекс рухових вправ з використанням поворотів голови, рухів тулуба. Пасивні вестибулярні тренування передбачають використання спеціальних пристроїв, які переміщують тіло тренованої людини у просторі певним чином. При змішаному типі тренувань використовують елементи активних і пасивних тренувальних заходів. У осіб, які не піддаються тренуванні і стан яких погіршується в процесі тренувань для попередження вестибулярних реакцій рекомендується використовувати медикаментозні препарати.