Анатомо-гістологічні особливості будови зубів

Анатомо-гістологічні особливості будови зубів. Вікові зміни в них. Поняття про пародонт, його функції.

Слина, ротова рідина: склад, властивості, функції.

Анатомічні особливості будови постійних зубів.

Зуби – тверді органи, що забезпечують пережовування їжі. Вони неохідні також для процесу мовлення і виконують певну естетичну функцію. Зуби роташовуютья в порожнині рота і займають близько 20% її поверхні. В зубі розрізняють коронку, корінь, частину яка розміщена у лунці (альвеолі) щелепи і шийку зуба -місце переходу коронки в корінь. Усередині зуба є порожнина, яка ділиться на коронкову частину і кореневі канали, а в ділянці верхівки закінчуються верхівковим (апікальним) отвором. Місце переходу коронкової частини в канали називається гирлом кореневого каналу. В порожнині зуба розміщена пульпа зуба.

Коронки зубів мають 5 поверхонь:

1.                 Вестибулярну, яка повернута до передстінку порожнини рота. У фронтальних зубів вона ще називається губною, в бічних зубів – щічною.

2.                 Оральну, яка звернута до власне порожнини рота. В зубів нижньої щелепи вона ще називається язиковою, в зубів верхньої щелепи – піднебінною.

3.                 Апроксимальні або контактні – це бокові поверхні зубів. При цьому передня поверхня, звернута до серединної лінії, називається медіальною, а задня — дистальною або латеральною.

4.                 Жувальна.

У людини розвиваються дві генерації зубів – тимчасові і постійні. Це явище очевидно пов’язане з адаптацією розміру і числа зубів до розміру щелеп. Завдяки тому, що в маленьких щелепах розвиваються спочатку дрібні зуби у зменшеному числі, і тільки у подальшому, в міру росту щелеп, в них утворюються більш великі у більшій кількості зуби, розміри і функція зубів перебувають у відповідності з розмірами щелеп. Молочних або тимчасових зубів налічується 20, а постійних – 32.

За формою і функцією розрізняють 4 групи зубів:

                                      1.  Різці — передні зуби, по 4 на кожній щелепі. Функція їх полягає у відкусуванні їжі.

                                      2.   Ікла — по 2 на кожній щелепі, служать для відриву їжі.

                                      3.   Премоляри — по 4 на кожній щелепі в постійному прикусі, в молочному їх немає. Служать для роздавлювання, грубого перемолювання їжі.

                                      4.   Моляри — по 6 зубів на кожній щелепі в постійному прикусі і по 4— в  молочному. Призначені для подрібнення і розтирання їжі.

Тканини зуба є похідними слизової оболонки порожнини рота (СОПР), що розвивається у ембріона. Зуби розвиваються із зубних зачатків, кожен з яких включає три компоненти: (рис-)

1)                     Емалевий орган, який утворюється із багатошарового епітелію вистилки порожнини рота (ПР);

2)                     Зубний сосочок, утворений мезенхімою, що заповнює порожнину емалевого органу;

3)                     Зубний мішечок – похідне мезенхімне утворення, яке конденсується навколо емалевого органу.

Емалевий орган бере участь в утворенні емалі зуба, зубний сосочок дає початок дентину та пульпі, а зубний мішечок – цементу та періодонту.

Розвиток зуба є безперервним процесом, хоча умовно його можна розділити на 3 основні періоди:

1)           Період закладки зубних зачатків. У цей період епітеліальна вистилка ПР ембріона утворює виріст в нижчележачу мезенхіму, що має вигляд зубної пластинки, на якій з’являються вирости у вигляді зубних бруньок, які в подальшому перетворюються в емалевий орган, а взаємодіюча з ними мезенхіма – в зубний сосочок і зубний мішечок.

2)           Період формування і диференціації зубних зачатків включає стадії “шапочки” і “дзвіночка”, названі так по формі емалевого органу, характерних для цих стадій. Даний період завершується для тимчасових зубів до кінця 4-го місяця внутрішньоутробного розвитку. В ході подальшого розвитку і росту зубних зачатків відбувається їх диференціювання і підготовка до утворення твердих тканин зуба – дентину та емалі.

3)           Гістогенез тканин зуба є найбільш тривалим: починаючись у внутрішньоутробному періоді, він закінчується після народження. Із твердих тканин першим утворюється дентин (дентиногенез). Після відкладання перших шарів дентину по периферії зубного сосочка в епітеліальному емалевому органі розпочинає продукуватись емаль (амелогенез), поверх формуючогося дентину.

В кінці 5-го місяця внутрішньоутробного розвитку розпочинається процес первинної мінералізації дентину. Він здійснюється одонтобластами за допомогою їх відростків. Утворення органічної матриці дентину випереджає його мінералізацію, тому його внутрішній шар (предентин) завжди залишається немінералізованим.

Зуби утворені досить твердими і міцними тканинами, які дозволяють їм повноцінно виконувати свою функцію. Основ­ну масу зуба складає дентин, у ділянці коронки він зовні вкритий емаллю, на корені — цементом (мал. 14). Ці тверді тканини зуба значно відрізняються одна від одної за будо­вою і хімічним складом. Кожний зуб має всередині порож­нину, що заповнена м‘якоттю зуба — пульпою. Порожнина зуба поступово переходить у канал кореня зуба, який за­кінчується верхівковим (апікальним) отвором. Через нього у пульпу проникають кровоносні судини і нерви. Корінь зуба за допомогою особливої зв’язки — періодонта — при­кріплюється до кісткової стінки зубної альвеоли щелепної кістки. У ділянці шийки зуба його щільно охоплюють ясна, які поступово переходять на альвеолярний відросток щелепи.

Емаль

Емаль — тверда мінералізована тканина білого чи злегка жовтуватого кольору, що покриває зовні коронку зуба і захищає дентин і пульпу від дії зовнішніх подразників. емалі варіює за­лежно від форми зуба та її локалізації на коронці. Товщина шару емалі максимальна в ділянці горбиків жувальних зубів, де вона досягає 2,3-3,5 мм і мінімальна в ділянці шийки (0,01 мм). На апроксимальних поверхнях постійних зубів вона звичайно дорівнює 1-1,3 мм. Тимчасові зуби мають шар емалі, що не перевищує 1 мм. Звичайно емаль напівпрозо­ра, що легко виявляється на ріжучих краях різців. Там, де вона вкриває дентин, її колір варіює від жовто-білого до сіpoгo. Інтенсивність кольору емалі збільшується у напрямку до шийки зуба, де вона найтонша.

1- емаль

2- дентин

3- пульпа

4- ясна

5- альвеола

Вона є найтвердішою тканиною організму людини. Вона містить 95% мінеральних речовин (переважно гідроксиапатит, фторапатит, карбонатапатит і ін.), 1,2% органічних, 3,8% води, зв’язаної з кристалами й органічними компонентами та вільну. Емаль проникна в обох напрямках. Найменшою проникністю володіють її зовнішні, звернені в порожнину рота ділянки. Ступінь проникності неоднаковий у різні періоди розвитку зуба. В емалі постійно відбувається обмін речовин (іонів), що поступають як із дентину та пульпи, так і зі слини. Одночасно з надходженням іонів (ремінералізація) відбувається їхнє вимивання (демінералізація). Ці процеси знаходяться в стані динамічної рівноваги. Емаль не містить клітин і не здатна до регенерації при ушкодженні.

Емаль утворена емалевими призмами і міжпризматичною речовиною. Основні структурно-функціональні одиниці емалі — емалеві призми. Вони проходять через товщу емалі радіально, переважно перпендикулярно емалево-дентинній границі, зігнуті у вигляді букви S. S-подібний хід пучків емалевих призм обумовлює появу на подовжніх шліфах темних (діазони) і світлих (паразони) смуг, перпендикулярних поверхні емалі. Вони називаються смугами Гунтера — Шрегера.

Емалеві призми розташовуються пучками, по 10—20 призм. В ділянці шийки призми розташовуються горизонтально. Форма призм на поперечному перетині овальна, полігональна, частіше — арочна. Емалеві призми складаються з щільно укладених і впорядкованих кристалів гідроксиапатита. Кристали в зрілій емалі приблизно в 10 разів крупніші кристалів дентину, цементу і кістки: їхня товщина складає 25—40 ним, ширина—40-90 нм і довжина— 100-1000 нм. Кожен кристал покритий гідратною оболонкою товщиною близько 1 нм. Між кристалами є мікропростори, заповнені водою (емалевою рідиною), що служить перенощиком молекул ряду речовин і іонів. В центральній частині призми кристали розташовані паралельно осі призми, при віддаленні від центру — відхиляються від її напрямку.

На подовжніх шліфах визначаються також лінії Ретціуса. Вони коричнево-жовтого кольору, мають вид арок, що йдуть криво від поверхні емалі до емалево-дентинної межі. На поперечних шліфах — це концентричні круги. Лінії Ретціуса —  лінії росту емалі, з’являються у зв’язку з періодичністю процесу звапнення.

Якщо простежити лінії Ретциуса до їхнього виходу на поверхню зуба, то вони будуть відповідати циркулярним борозенкам, тобто ділянкам емалі, де вона має меншу товщину. По краях борозенок і на їхньому дні виявляються численні дрібні вдавлення на поверхні емалі діаметром 4-6 мкм і глибиною 0,5-3 мкм — ямки. Вони з’являються в ході розвитку і відповідають розташуванню відростків Томса знамелобластов у період завершення секреції матрикса емалі.

Між цими борозенками розташовуються валики висотою 2-4,5 мкм і шириною 30—160 мкм, називані перикиматіоми. Перикиматії оперізує коронку у виді горизонтальних рівнобіжних ліній. Вони розташовані рівномірно в 70 % випадків і неоднаково  помітні в зубах різних людей. Особливо чітко перикиматії помітні в пришийковій ділянці. У напрямку до ріжучого краю, вони згладжуються. Перикиматії зникають з віком внаслідок стирання поверхні емалі.

Міжпризмова речовина по будові ідентична емалевим призмам, але кристали гідроксиапатиту орієнтовані під прямим кутом до кристалів призм.  Міжпризмова речовина оточує призми округлої і полігональної форми і розмежовує їх. При арковій структурі призм їхні частини знаходяться в безпосередньому контакті одна з одною, а міжпризмова речовина, як така практично відсутня. Міжпризмова речовина в емалі людини на шліфах має дуже малу товщину (менш 1 мкм). Ступінь мінералізації міжпризмової речовини нижча, ніж емалевих призм, але вища, ніж оболонок емалевих призм. У зв’язку з цим при декальцинації в процесі виготовлення гістологічного чи препарату в природних умовах (під впливом карієсу) розчинення емалі відбувається в наступній послідовності: спочатку в ділянці оболонок призм, потім міжпризмової речовини і лише після цього самих призм. Міжпризмова речовина має меншу міцність, ніж емалеві призми, тому при виникненні тріщин в емалі вони звичайно проходять по ній, не торкаючись призми

Структурні елементи — емалеві пучки, пластинки і веретена — ділянки емалі, що містять недостатньо звапнені емалеві призми і міжпризмову речовину, містять білки (типу енамеліну) у високій концентрації. Емалеві пластинки тягнуться від поверхні емалі до ємалево-дентинного з’єднання. Вони можуть служити шляхами розповсюдження мікроорганізмів з поверхні емалі в глибину. Емалеві пучки — проникають в емаль на невелику відстань. Емалеві веретена — короткі веретеноподібні структури, розташовані у внутрішній третині емалі перпендикулярні емалево-дентинній межі. Припускають, що це замуровані відростки одонтобластів або енамелобласти, замуровані в емалі.

Поверхню емалі покриває тонка оболонка — кутикула, яка складається з двох шарів:

                                1.        первинної кутикули (оболонки Насміта) — внутрішнього тонкого (близько 0,5-1,5 мкм) гомогенного шару гликопротеинов, що є кінцевим секреторним продуктом енамелобластів;

                                2.         вторинної кутикули,  утвореної зовнішнім  більш товстим (близько   10 мкм) шаром скороченого епітелію емалевого органа.

Після прорізування зубів кутикула стирається на їхніх жувальних поверхнях, частково зберігаючи на бічних.

Функції емалі — захисна, трофічна.

Схема будови зуба і ткани н, що його оточують:

1 — корінь зуба; 2 — клінічна коронка; 3 — анатомічна коронка; 4— емаль; 5 — дентин; 6 — судинно-нервовий пучок;

7 — верхівковий отвір; 8 — цемент; 9 — періодонт; 10 — ясна; 11 — міжзубний сосочок; 12 — пульпа

Твердість емалі досягає 397,6 кг на 1 мм2 зразка емалі. Найбільшу твердість мають поверхневі шари емалі, у напрямку до емалево-дентинного з’єднання її твердість знижується. Одночасно емаль є до­сить крихкою структурою. Крихкість емалі компенсуєть­ся пружними властивостями розміщеного під нею дентину, що дозволяє зубові витримувати великий жувальний тиск. Твердість емалі обумовлена високим (до 96-97 %) вмістом у ній мінеральних солей. Органічних речовин в емалі дуже мало/аа^даними різних авторів, — від 1 до 3 %. Загалом хі­мічний склад емалі такий: вода -^3,8 % (близько 1 % віль­ної води); органічні речовини — 1,2 %; неорганічні речови­ни — 95 %, з них кальцію — 37 %, фосфору — 17 %.

Мінеральні компоненти емалі. Серед мінеральних солей в емалі найбільша кількість фосфорнокислого (фосфат) кальцію (до 90 %), менше — вуглекислого (карбонат) каль­цію (близько 4 %), фториду кальцію і фосфату магнію. У значно менших кількостях, часто у вигляді мікродомішок, в емалі виявлено до 20 різних мікроелементів. Найголовні­ші серед них фтор, олово, цинк, залізо тощо. Мінеральні солі нерівномірно розподіляються в товщі емалі: на повер­хні їх концентрація найбільша, у напрямку до емалево-ден-тинного з’єднання (межі) вона поступово зменшується. Від­повідно у глибших шарах емалі збільшується концентрація органічних речовин. Мінеральні речовини в емалі наявні у вигляді кристалів апатитів, яких утворюється декілька видів. Основним компонентом емалі є гідроксоапатит, що складає 75,4 % усіх її апатитів. Зустрічаються також кар-бонатапатит — 12,06 %, хлорапатит — 4,4 %, фторапатит — 0,66 %, а також карбонат кальцію — 1,33 % і карбонат маг­нію — 1,62 %. Гідроксоапатит рівномірніше розподілений по товщі емалі, ніж інші апатити, у зовнішніх її шарах у відносно більшій кількості зустрічається фторапатит, а в глибоких — карбонат апатит.

Склад апатитів емалі як у нормі, так і, особливо, в разі патології може змінюватися в досить широких (значних) межах. Склад “ідеального” — найпоширенішого — гідро-ксоапатиту відповідає формулі Са₁₀(РО₄)₆(ОН)₂, тобто він десятикальцієвий з молярним відношенням Са/Р, що дорів­нює 1,67. Однак можуть зустрічатися гідроксоапатити і з іншим співвідношенням елементів, наприклад, восьмикаль-цієвий — Са₈Н₂(Р0₄)₆ -5Н₂0. Варіації формул апатитів можуть обумовлюватися різними причинами, одна з них — заміщення в молекулі гідроксоапатиту Са на Сг, Ва, Mg, гідроксоній (Н₃0 ⁺ ) або інший елемент з близькими влас­тивостями (ізоморфне заміщення). Таким чином, загальну формулу апатитоподібної речовини зуба можна представи­ти у вигляді: А₁₀(ВО₄)_бХ₂, де: А — Са, Сг, Ва, СсІ; В — Р, Аб, Зі; X — Б, ОН^–, СІСО2ДУ практичній стоматології ва­жливе значення має реакція ізоморфного заміщення в гід-роксоапатитах з фтором, у результаті якої утворюється гід-роксифторапатит:

Са₁₀(РО₄ )₆(ОН)₂ + Р -> Са_І0(РО₄ )₆Р(ОН) + (ОН)”.

Ця сполука малорозчинна у кислотах і тому з нею пов’я­зують більшу карієсрезистентність зубів та профілактичну дію фторуй Спеціальними дослідженнями було встановлено, що у разі заміщення фтором хоча б однієї з 50 гідроксиль­них груп розчинність емалі різко знижується. Однак треба мати на увазі, що/під час дії високих концентрацій фтору на гідроксоапатит реакція відбувається з утворенням фто­риду кальцію:

Са₁₀(РО₄)(ОН)₂ + 2Р->10СаР₂ + 6РО^ + 2(ОН)^_.

Він практично нерозчинний, але швидко зникає з поверх­ні зубів унаслідок дії лугів слини, тому не має практичного карієспрофілактичного значення. Таким чином, ця реакція небажана, і тому для профілактики карієсу і ремінералізу­ючої терапії не рекомендується застосовувати високі кон­центрації фторидів.

Мінеральну основу емалі складають кристали апатитів. Вважають, що під час мінералізації емалі з аморфного каль­цію фосфату утворюються гідроксоапатити, які формують кристали.

Елементарна чарунка гідроксоапатиту має молеку­лярну масу близько 1000, а до складу кристалу гідроксоапа­титу входить приблизно 2500 таких чарунок, отже, молеку­лярна маса “типового” кристалу складає близько 2 500 000. Унаслідок приєднання нових молекул кристали ростуть у товщину і ширину, нагадуючи за формою довгі стрічки. Кристали можуть мати довжину від ЗО до 1000 нм і ширину 40-120 нм. Крис­тали емалі найдовші серед мінеральних тканин і майже в 10 разів більші, ніж кристали дентину і кістки. (На поверхні кристалів гідроксоапатиту є досить великий гідратний шар зв’язаних іонів ОН”, який має певну обмінну активність, що дозволяє відбуватися в кристалах гетерогенному іонно­му обміну. Наявність такої гідратної оболонки дозволяє зро­зуміти механізм ізоіонного і гетероіонного (ізоморфного) заміщення в кристалах. Цей механізм відіграє важливу роль у забезпеченні стабільного стану емалі, зміні її складу і власти­востей, у процесах проникності емалі і її ремінералізації. Гідратна оболонка (зв’язана вода) і вільна вода в мікропо­рах емалі загалом складають близько 3,8 % обсягу емалі.

А                                          В

Емалеві призми:

A.              — вигляд у світловому мікроскопі, зб. 180;

B.              — вигляд в електронному мікроскопі, зб. 1200

Кристали апатитів (в основному гідроксоапатиту) в емалі певним чином орієнтовані і впорядковані у вигляді емале­вих призм. Емалеві призми є структурами, з яких і форму­ється емаль зуба. Вони складаються з тисяч і мільйонів крис­талів. Основну їх масу складають типові паличкоподібні кристали, хоча вони можуть бути голкоподібної, кубічної, прямокутної, ромбоподібної та іншої форми. Серед кристалів зустрічається невелика кількість аморфної речовини. Крис­тали в емалі розміщені впорядковано і компактно, між ни­ми можуть бути невеликі (2-3 нм) мікропроміжки. У центрі призми кристали мають в основному прямолінійний напря­мок, який збігається з їх поздовжньою віссю. По периферії вони розміщуються під невеликим кутом до поверхні при­зми, виходячи на поверхню призми своїми закінченнями. Через ці периферійні кристали можуть здійснюватися пе­реходи кристалів між призмами і їх зв’язок один з одним.

Емалеві призми є структурними одиницями емалі, які утворені з упорядковано розміщених кристалів апатитів. Вони являють собою швидше палички, що мають на по­здовжньому розрізі гексагональну, полігональну форму. Призми починаються від емалево-дентинного з’єднання (межі) і проходять через усю товщину емалі до її поверхні. Вони найвужчі біля емалево-дентинного з’єднання і поступово розширюються у міру наближення до поверхні емалі, серед­ня ширина призм — близько 4-10 мк.

Емалеві призми на поздовжньому розріз шліфу емалі.

Пучки емалевих призм. Мікрофотографія. 160

Електронограма. 2000

На своєму шляху до поверхні призми утворюють декілька спіралеподібних ви­гинів, проте до поверхні вони розміщені перпендикулярно. Звичайно емалеві призми зібрані в пучки, що йдуть радіально від емалево-дентинного з’єднання, одночас­но спіралеподібно закручуючись. У недозрілій емалі призми, за незначним винятком, доходять до поверхні емалі, у дозрілій її зовнішня поверхня втрачає призматичну структуру.

На поперечних зрізах, шліфах емалі призми мають арка-доподібну форму, в якій умовно виділяють аркадоподібну головку і хвіст, або відросток, що вклинюється між голов­ками розміщених нижче призм. Чимось це на­гадує конфігурацію у вигляді замкової шпари (щілини). Ця кінцева (хвостова) частина призм, яка розміщена між головками, відома раніше під назвою “міжпризмова суб­станція”, також складається з кристалів апатитів. Вона від­різняється від головної частини лише за орієнтацією крис­талів. Чіткі межі між призмами обумовлені різною орієнта­цією кристалів: у центральних відділах кристали розміщені майже перпендикулярно до поверхні. У разі поодинокого розміщення призм серед безпризматич-ної емалі кристали в них з’єднуються з кристалами безпризматичної емалі. У добре мінералізованій емалі між-призмові мікропроміжки майже не визначаються, а межі між призмами простежуються лише за різною орієнтацією кристалів.

Якщо протравити емаль кислотами, виявляється більша резистентність периферійних відділів призм і міжпризмо-вих проміжків. Деякі автори вважають, що емалеві призми оточені дуже тонкою оболонкою, інші — що ці ділянки від­різняються лише за орієнтацією кристалів і містять більше органічних речовин, резистентних до дії кислот.

Органічні компоненти емалі. Окрім мінеральних в ема­лі міститься деяка кількість і органічних речовин. За да ними R. Frank, у дозрілій емалі вони складають 0,3 % від маси емалі, за даними інших авторів, наприклад, G. N. Genkins — до 1,2 %. Більшу частину органіч­них речовин (58 %) складають білки, 42 % — ліпіди з не­значною кількістю іонів лактату, цукрів і цитратів. Під час хроматографічного дослідження гідролізатів білків емалі встановлено, що в них міститься більшість амінокислот, ха­рактерних для білків. Водночас амінокислотний склад біл­кової фракції емалі відрізняється від амінокислотного скла­ду колагену і кератину, хоча й має з ними багато спільного. Незважаючи на нові дані щодо органічних речовин в емалі, залишається невирішеним питання про обмін білків в ема­лі зубів людини. Цікавою особливістю білків емалі є пев­на відмінність у білковому складі ембріональної і дозрілої емалі.

У білках дозрілої емалі виявляють невелику кількість азоту і високий вміст білковозв’язаних вуглеводів, що до­зволяє вважати ці білки глікопротеїдами. Особливістю біл­ків емалі є їх здатність утворювати комплекси з ліпідами; виявлені також кальційзв’язувальні білки емалі, які утво­рюють нерозчинний комплекс з іонами кальцію.

Г. Н. Пахомов  вважає, що органічний матрикс емалі являє собою впорядковане переплетення органічних волокон, що йдуть у напрямку кристалів і призм. Це зага­лом створює враження, що кожний кристал і призма мають власну органічну субстанцію.

Ю. А. Петрович і співавтори  вважають, що орга­нічну основу емалі складає нерозчинна тримірна сітка ка-льційзв’язувального білка емалі, утворена шляхом агрега­ції мономерних білкових одиниць за допомогою кальцію. Ця сітка, знову ж таки за допомогою кальцію, прикріплю­ється до нерозчинного білка емалі, який утворює м’який “скелет” цієї тканини. Білкова матриця безпосередньо зв’яза­на з кристалами гідроксоапатиту, нуклеацію і кристалізацію яких вона ініціює. Цим досягається орієнтація, впорядко­ваність, рівномірність і послідовність формування структу­ри емалі.

За допомогою спеціальної методики R. Sundstrom отримав органічну частину емалі у вигляді волокнистої стріч­ки, що розміщувалася вздовж поверхні дентину. Існує точка зору, щои у сформованій емалі нерозчинний білок утво­рює тонку сітку. R. Frank встановив, що білкова ос­нова емалі міститься у міжпризматичних проміжках і навіть утворює мережу у середині призм. У разі протравлювання шліфів емалі слабкими кислотами міжпризматичні проміж­ки стають резистентнішими до розчинення внаслідок висо­кого вмісту в них органічних речовин.

У відносно великій кількості органічна речовина емалі міститься у міжпризматичних проміжках, емалевих ламе-лах, емалевих пучках і веретенах. Концентрація органіч­них речовин збільшується від поверхні емалі у напрямку до емалево-дентинного з’єднання.

Таким чином, структура емалі являє собою впорядкова­ний у вигляді кристалів і призм комплекс апатитоподібної речовини та органічної матерії, проте остання міститься у незначній кількості.

Структурні особливості будови емалі. Основний струк­турний компонент зубної емалі — емалеві призми — почи­наються від емалево-дентинного з’єднання і в радіальному напрямку розходяться до поверхні емалі. На своєму шляху до поверхні вони утворюють декілька хвилястих (S-подіб-них) вигинів. Звичайно призми розміщені перпендикулярно до поверхні емалі. Це виявляється в тому, що на жувальній поверхні або на ріжучому краї зуба їх хід паралельний дов­гій осі зуба, на бокових поверхнях — перпендикулярний, а в ділянці шийки зуба призми мають навіть деякий нахил до верхівки.

На поздовжніх шліфах емалі під горбками багатокорене-вих зубів у внутрішній третині емалі хвилястість ходу призм вираженіша. Це надає їм більш спіралеподібного вигляду, який іноді описується як “шишкаста емаль”. Вважають, що така конфігурація ходу призм забезпечує силу та резистент­ність емалі до дії роздавлюючих сил під час жування.

Смуги Гунтера—Шрегера. Коли роздивлятися поздовж­ній шліф емалі у відбитому світлі, то на ній можна спостері­гати світлі та темні смуги, що чергуються між собою, які про­ходять від емалево-дентинного з’єднання до поверхні емалі. Вони відносно нечітко відокремлені одна від одної і поступово зникають у зовнішній третині емалі. Смуги мають легку вигнутість у напрямку до шийки зуба, що більш виражено на бокових зубах. Ці зони прийнято називати смугами Гун­тера—Шрегера (Hunter — Schreger), і вони є оптичним фе­номеном, який виникає в результаті різної орієнтації груп призм щодо площини зрізу шліфа емалі (мал. 19, А, Б). Емалеві призми мають звивистий хід, тому у разі приготу­вання поздовжніх шліфів емалі площина зрізу по-різному проходить через ці вигини призм. Вона перерізає деякі з них тоді, коли вони входять у площину зрізу, а інші — коли вони виходять з неї. Смуги, в яких емалеві призми перері­заються під гострішим кутом, називаються діазонами, ті ж, в яких вони розрізаються більш поздовжньо, називаються паразонами.

Унаслідок різного заломлення світла цими зонами воно або відбивається від їх поверхні, або поглинається нею. Та­ким чином, діазони виглядають темними, а паразони — світ­лими смугами.

Смуги Ретціуса. На поздовжніх зрізах емалі часто вид­но жовто-коричневі або коричневі смуги, які йдуть більш прямовисно, ніж смуги Гунтера —Шрегера, і перетинають їх під гострим кутом. Колір смуг посилюється з віком І, як вважають деякі вчені, залежить від проникнення в емаль забарвлюючих речовин із слини. їх називають смугами, або лініями, Ретціуса. Вони починаються від ема­лево-дентинного з’єднання, косо перетинають товщу ема­лі і, круто спадаючи вниз, закінчуються на поверхні емалі. У місці перетину смуги Ретціуса з поверхнею емалі утво­рюються рівчачки або заглиблення, що надають їй східце-подібного, зморщеного вигляду. Іноді ці лінії заглиблень на поверхні емалі називають лускоподібними лініями Пікерілля (Pickerill).

Таким чином, на поверхні емалі виявляються підвищен­ня і западини, що змінюють один одного. їх визначають як перикімати, хоча деякі автори застосовують цей термін влас­не тільки для підвищень емалі .

Смуги Ретціуса    Неонатальна лінія в емалі

на поперечному розрізі (чорна стрілка) та дентині

шліфа зуба.(біла стрілка) шліфа зуба.

Мікрофотографія. 50         Мікрофотографія. 80

Смуги Ретціуса спостерігаються у більшій кількості.на бокових поверхнях коронки зуба, тому перикімати числен­ніші і ближче розміщені одна до одної у ділянці шийки зубів і відсутні на горбках і ріжучих краях, де смуги Ретціуса не досягають поверхні емалі. З віком перикімати згладжуються, особливо на тих поверхнях зубів, які зазнають стирання. На поперечних зрізах зубів смуги Ретціуса мають вигляд концентричних кіл, що нагадують річні кільця на попереч­ному зрізі стовбура дерева.

Електронна мікроскопія та мікрорадіографічні дослід­ження показують, що коли емалеві призми перетинають смуги Ретціуса, вони містять менше неорганічних і більше органічних речовин. Повідомляється про відхилення у на­прямку призм там, де вони перетинаються зі смугами Рет­ціуса. Причини цих морфологічних змін незрозумілі, але вважають, що смуги Ретціуса є результатом циклічних пору­шень у формуванні емалевих призм, які відбуваються кож­ні 7-8 днів.

Деякі дослідники вважають, що смуги Ретціуса є межа­ми між шарами емалі, що послідовно виникають у процесі розвитку зуба, це ділянки зі зниженим вмістом солей каль­цію, їх появу також пов’язують зі змінами в ході мінералі­зації: тимчасовим порушенням або припиненням звапніння емалевих призм. Хоча смуги Ретціуса зустрічаються в ема­лі будь-якого нормального зуба, їх кількість значно збіль­шується за умови різних порушень формування емалі, на­приклад гіпоплазії. Зміни структури емалі, які виникають під час її формування, зберігаються протягом усього існу­вання зуба.

Порушення формування емалі під впливом розладів хар­чування, обміну речовин, хвороб дитини можуть служити їх своєрідною позначкою в емалі зубів, наприклад неона-тальна лінія. Формування емалі плода під час ембріональ­ного розвитку перебуває під впливом і могутнім захистом організму матері. У сформованій за цей час емалі, як пра­вило, виявляється лише декілька смуг Ретціуса. Цей шар емалі іноді називають пренатальною емаллю, тобто емал­лю, яка виникла до народження. У новонародженого різко змінюються умови існування і харчування. Така зміна, своє­рідний шок, зумовлює порушення процесу утворення орга­нічного матриксу емалі та її мінералізації. Це відображено в емалі у вигляді ширшої і виразнішої смуги Ретціуса, яку називають неонатальною лінією. Гістологічно во­на подібна до інших смуг Ретціуса, тут також спостеріга­ються прояви кристалодефіцитної зони і варіації щодо ши­рини та напрямку емалевих призм. Емаль, що формується після народження, називається постнатальною. Оскільки цей шар емалі зазнає більше різних впливів під час свого формування, то в ньому спостерігається більше смуг Рет­ціуса, ніж у пренатальній емалі. Зрозуміло, що неонаталь-на лінія виявляється лише в зубах, емаль яких утворюється в період до і після народження, тобто у тимчасових (молоч­них) зубах.

З точки зору деяких авторів, виникнення ліній Ретціуса не обов’язково пов’язано з порушеннями мінералізації пев­них ділянок емалевих призм, а є наслідком утворення за хо­дом призм коротких вигинів. Ці вигини утворюються одночасно, і на поздовжніх шліфах вони виглядають як перехід одного шару емалі в інший. Тобто смуги Ретціуса є ділян­ками від одного вигину ходу призм до іншого.

За умови значного збільшення емалеві призми на поздовж­ніх шліфах виглядають ніби посмуговані серією поперечних темних і світлих смуг, які чергуються через правильні про­міжки. Звичайно відстань між ними приблизно однакова і дорівнює 4 мкм.

Під час електронної мікроскопії виявляється, що ця по-смугованість є відображенням періодичних змін у призмах і власне розширень і звужень (перехватів). Вважають, що ці інтервали між смугами є відображенням добового приросту емалі під час її формування, а саме різної інтенсивності мі­нералізації призм удень і вночі.

Емалеві пластинки, пучки і веретена. Органічний мат-рикс емалі, загалом рівномірно розподіляючись по остан­ній у вигляді тонкої мережі, в деяких ділянках утворює своєрідні структури. Це так звані емалеві пластинки (ламе-ли), пучки і веретена. Всі вони являють собою ділянки не­достатньо мінералізованої емалі і різняться між собою за формою і розміщенням у товщі емалі.

Емалеві пластинки нагадують тонкі листоподібні струк­тури, що йдуть від поверхні емалі до емалево-дентинно­го з’єднання. Вони проходять у поздовжньо­му напрямку і легше виявляються на трансверзальних (поздовжніх) шліфах емалі, де вони мають вигляд тонких тріщин.

Пластинок більше у пришийковій ділянці коронки зуба. Існує думка, що емалеві пластинки — це тріщини емалі, за­повнені її білком та органічними залишками. Але на від­міну від тріщинок шліфа емалеві ламели не зникають за умови обережної декальцинації шліфів кислотами. Емалеві пластинки можуть виявлятися в зубах і до їх прорізування. Вважають, що вони виникають унаслідок відхилень у про­цесі розвитку емалі. Після прорізування зубів кількість ема­левих пластинок збільшується в результаті дії на них різ­них фізичних і хімічних чинників.

На поперечних шліфах зубів в емалі виявляються струк­тури, подібні до пучків трави. Це емалеві пучки. Вони відходять від емалево-дентинного з’єднання і прони­кають в емаль приблизно на одну третину її товщини, хоча у пришийковій ділянці можуть досягати поверхні емалі. На їх напрямок значно впливає переважаючий напрямок ема­левих призм. Виявлено, що емалеві пучки в дійсності є дов­гими стрічками органічної речовини, які виростають з ема­лево-дентинного з’єднання й орієнтовані вздовж коронки. Чимось емалеві пучки подібні до емалевих пластинок, яким вони паралельні. Основою такого стрічкоподібного пучка є пряма лінія вздовж емалево-дентинного з’єднання, а його вільний край в емалі коливається синхронно до напрямку призм. Унаслідок значної товщини шліфа цей вільний край створює образ відхилених у різні боки пучків.

На поздовжніх шліфах зубів в емалі виявляються колбо-подібні, стовщені на одному кінці утворення, які називаю­ться емалевими веретенами (мал. 26). Вони відходять на тонкій ніжці від емалево-дентинного з’єднання і проника­ють в емаль приблизно на третину її товщини. Веретена яв­ляють собою тонкі “сліпі” канали, що містять закінчення відростків одонтобластів або продукти їх деградації. На зрі­зах зубів, на яких веретена і дентинні канальці лежать в одній площині, можна бачити, що вони є продовженням один одного. Таким чином, орієнтація веретен не завжди збігається з напрямком призм. Емалеві веретена частіше спо стерігаються в ділянці жувальних горбків молярів і премо-лярів. їх утворення пов’язують із взаємопроникненням від­ростків одонтобластів (дентинобластів) у шар енамелобластів або, навпаки, відростків енамелобластів — у дентинний мат-рикс. Під час формування емалі закінчення одонтобластів (дентинобластів) замуровуються в емалевому матриксі і за­лишаються там після її формування.

Емалеві веретена.         Емалево-дентинне з’єднання.

Мікрофотографія шліфа    А — емаль; Б — дентин,

зуба. 36. 50                  Мікрофотографія шліфа зуба,

           36. ЗО

Емалево-дентинне та емалево-цементне з’єднання. На по­здовжніх розрізах зубів видно, що лінія з’єднання емалі та дентину загалом повторює зовнішні контури коронки зуба. Однак унаслідок різної товщини емалі контури емалево-ден­тинного з’єднання дещо відрізняються від її зовнішніх кон­турів. За умови значного збільшення емалево-дентинне з’єд­нання має зубчастий вигляд із зубцями, спрямованими до емалі (мал. 27). Кожна впадина і зубець мають приблизно 70 мкм у діаметрі. На ультраструктурному рівні видно, що емаль і дентин взаємопроникають, так що кристали апатитів кожної тканини переміщуються і, можливо, бар’єру між дво­ма тканинами не існує.

Взаємовідношення цементу й емалі в ділянці шийки зуба може бути трьох типів: цемент перекриває емаль (60-65 % випадків), краї емалі і цементу щільно прилягають один до одного (ЗО % випадків), емаль і цемент відділені певним проміжком (5-10 % випадків). В останньому випадку з тка­нинами періодонтальної щілини межує дентин. У клініці це може проявлятися підвищеною чутливістю цих ділянок. На­ведені взаємовідношення можуть зустрічатися не лише на окремих зубах, а й на різних боках навколо шийки одного і того самого зуба.

Зовнішня поверхня емалі і поверхневі утворення на ній. Електронна мікроскопія зубів, які не прорізалися, показує: на більшості ділянок поверхні емалі є призматична струк­тура, що особливо чітко виявляється у разі протравлюван­ня поверхні емалі кислотою. З віком під час дозрівання емалі її поверхня все більше набуває безпризматичної струк­тури внаслідок підвищеної мінералізації її поверхневого шару. Таким чином, ділянки з призматичною структурою поверхні емалі частіше зустрічаються на зубах у молодих людей, ніж у людей похилого віку. У безпризматичних ді­лянках кристали апатитів розміщені перпендикулярно до поверхні емалі, що надає їй однорідного дрібнозернистого вигляду.

На поверхні емалі можуть бути тісно зв’язані з емал­лю поверхневі утворення, наприклад кутикула і пелікула.

Кутикула (насмітова оболонка) являє собою редукова­ний епітелій емалевого органа. Після утворення емалі ена-мелобласти утворюють на поверхні емалі тонку мембрану, тісно пов’язану з міжпризматичною речовиною. Емалевий орган редукується, а залишки клітин його внутрішнього ша­ру перетворюються на емалевий епітелій. Він вкриває всю емаль зуба перед прорізуванням, а після прорізування досить швидко (протягом кількох годин або діб) стирається, збері­гаючись лише на бокових поверхнях коронки. У деяких міс­цях кутикула у вигляді тонких трубочок проникає в товщу емалі майже до емалево-дентинного з’єднання.

Пелікула (набута кутикула) утворюється на поверхні зуба після його прорізування. У вигляді тонкої (2-4 мкм) досить прозорої плівки вона вкриває коронку зуба, і тому виявити пелікулу можна лише за допомогою барвників, на­приклад еритрозину. Вважають, що вона є похідним білково-вуглеводних комплексів слини, які адсорбуються на поверх­ні емалі: глікопротеїнів, муцину, сіалопротеїнів. Пелікула є відносно безструктурним утворенням, що прикріплюється до ламел, хоча під час електронно-мікроскопічного вивчення

в ній виділяють три шари. З них два розміщені на поверхні емалі, вони забарвлюються і не зв’язані з третім, поверхне­вим, фібрилярним шаром.

Пелікула є мембраною, що надає емалі вибіркової про­никності. Також вважають, що вона може бути основою для утворення мікробної бляшки на поверхні зуба. Однак мік­робів у пелікулі не виявлено (Frank, Brendel).

Дентин зуба

Дентин зуба (dentinum, substantia eburnea — від лат. ebur — слонова кістка) складає найбільшу частину маси зуба. Він являє собою своєрідну тверду сполучну тканину, розміщену між пульпою і тканинами, що розташовані на зовнішній поверхні зуба. У ділянці коронки — це емаль, у ділянці кореня — цемент, які відокремлюють дентин від зовнішнього середовища і тканин організму. За своїми влас­тивостями, структурою дентин нагадує грубоволокнисту кісткову тканину, проте відрізняється від неї більшою твер­дістю та відсутністю клітин і кровоносних судин. Клітини, що утворюють дентин (одонтобласти або дентинобласти), у повністю сформованому зубі містяться на периферії пульпи і посилають у нього лише свої цитоплазматичні дентинні відростки. Подібно до кістки, дентин також має мезенхімне походження.

 Звапнена тканина зуба, що становить його основну масу і форму. В ділянці коронки він покритий емаллю, а в ділянці кореня — цементом. Містить 70% неорганічних речовин (гідроксиапатит), 20% органічних (колаген типу І), 10% воды. Дентин складається з звапненої міжклітинної речовини, пронизаної дентинними трубочками. Міжклітинна речовина утворена колагеновими волокнами, пов’язаними з кристалами гідроксиапатиту. Кристали відкладаються у вигляді зерен і глибок, які потім зливаються в кулясті утворення — глобули і калькосферити.

Дентин постійних зубів частково прозорий, блідо-жов­того кольору (у молочних зубах — світліший) і має досить значну, хоча меншу, ніж емаль, твердість. Водночас він має більшу еластичність, ніж емаль, що забезпечує певну амор­тизацію і стабільність емалі та зуба загалом під час дії знач­ного жувального тиску.

Дентин складається приблизно з 70-72 % неорганічних і 28-30 % органічних речовин і води. Основними неорганіч­ними сполуками дентину, як і емалі, є гідроксоапатит і в невеликій кількості — фторид кальцію (фторапатит), кар­бонат кальцію, магній і натрій. Кристали гідроксоапатиту побудовані з тисяч одиниць (молекул) гідроксоапатиту з формулою Са₁₀(РО₄)₆(ОН)₂. Ці кристали мають форму голок і значно менші, ніж такі самі кристали в емалі. Вони звичайно мають товщину 3,5 нм, довжину — до 20 нм і на­віть більше. Крім апатитів, у дентині в різній кількості на­явні такі солі, як карбонати, сульфати і фосфати кальцію, кальцію гідроксид. Серед залишкових елементів зустрічаю­ться мідь, фтор, залізо і цинк. Як і в кістці, більше полови­ни мінеральних кристалів дентину зв’язані з колагеновими елементами. Органічна частина дентину на 82 % складається з колагену І типу і 18 % неколагенів, включаючи глікопро-теїни і глікозаміноглікани. Серед глікозаміногліканів пере­важає хондроітинсульфат, основним неколагеновим білком дентину є фосфопротеїн.

Тверду мінералізовану основну речовину дентину, що складається з пучків колагенових волокон і кристалів неор­ганічних речовин, в радіальному напрямку пронизує безліч тонких дентинних трубочок (tubuli dentinales), або дентин-них канальців (canaliculi dentales). Незважаючи на вели­ку їх кількість, все ж таки в масі дентину переважає його основна речовина, або матрикс.

Зони гіпомінералізованого дентину включають:

1.     інтерглобулярний дентин —- розміщується в зовнішній третині коронки паралель емалево-дентинній межі. Він представлений незвапненними фібрилами, між якими розміщуються глобули  звапненого дентину.

-зернистий шар Томса — розміщується на периферії

– кореневого дентину. Складається з дрібних слабозвапнених ділянок (зерен) вздовж дентино-цементної межі.

2.     Предентин — внутрішня (незвапненна) частина дентину, що прилягає до шару одонтобластів. Предентин — зона росту дентину.

Виявляють 2 шари дентину з різним ходом колагенових волокон:

1.      Біляпульпарний дентин — внутрішній шар. Переважають волокна, що йдуть тангенціально до емалево-дентинної межі (тангенціальні волокна, або волокна Ебнера).

2.      Плащовий дентин — зовнішній, який  покриває біляпульпарний. Переважають волокна радіального напряму (радіальні волокна, або волокна Корфа.

Дентинні трубочки — тонкі канальці, які пронизують дентин від пульпи до периферії. Вони забезпечують трофіку дентину. В дентинних трубочках знаходяться відростки одонтобластів. При карієсі дентинні трубочки із загиблими відростками одонтобластів служать шляхами розповсюдження мікроорганізмів і називаються “мертвими шляхами”.

Стінку дентинної трубочки утворює перитубулярний дентин. Між дентинними трубочками розміщується інтертубулярний дентин.

Дентин поділяють на:

· первинний — утворюється до прорізування зуба;

· вторинний (регулярний, фізіологічний)— утворюється після прорізування. Характеризується меншою кількістю трубочок, менш впорядкованим розташуванням трубочок і волокон. Але ці відмінності незначні. В результаті відкладення вторинного дентину порожнина зуба зменшується в розмірах;

· третинний (іррегулярний, замісний, репаративний) дентин утворюється у відповідь на подразнення. Утворюється локально, в місці подразнення, він нерівномірний і слабомінералізований. Трубочки мають неправильний хід або відсутні.

Склерозорований (прозорий) дентин. Утворюється в результаті відкладення перитубулярного дентину в дентинних трубочках, що викликає їхнє звуження і облітерацію.

Функції дентину: трофічна, сенсорна, захисна.

Між високомінералізованим дозрілим дентином і дис­тальною поверхнею одонтобластів розміщується шар менш мінералізованого дентинного матриксу, який називається предентином. Таким чином, тканинні компоненти дентину складаються з дентинних трубочок з відростками одонто­бластів, кальцифікованого матриксу (власне основна речо­вина дентину) і маломінералізованого або немінералізова-ного предентину.

Своєрідність тканини дентину полягає в тому, що його основна речовина пронизана дуже великою кількістю тон­ких дентинних трубочок (канальців). Вони відходять від порожнини зуба (пульпарної) і, радіально розходячись, ідуть до емалево-дентинного з’єднання. Канальці мають ви­гляд трубочок різного діаметра — від 1 до 3-4 мкм, причо­му від трубочок більшого діаметра можуть відходити менші відгалуження — каналікули. Вони ширші у внутрішніх шарах дентину і поступово звужуються у зовнішньому на­прямку. На поздовжніх зрізах (шліфах) зубів можна спосте­рігати, що шлях трубочок не прямий, а має сигмоїдальну (S-подібну) вигнутість. Вигнутий шлях трубочок вираженіший у коронковій і пришийковій ділянках зуба. У кореневому дентині ці вигини значно менші або навіть від­сутні. У разі значного збільшення виявляється, що трубочки мають невелику хвилястість, яка відома під назвою “вто­ринні вигини”. Вони спостерігаються по всій довжині тру­бочки і, як вважають, репрезентують спіральний шлях, який проходять відростки одонтобластів.

Від більших за розмірами дентинних трубочок (каналь-ців) відходять їх відгалуження меншого діаметра (менше ніж 1 мкм). їх інколи називають каналікулюмами . Незважаючи на значну кількість відгалужень за ходом тру­бочки від пульпи до емалі, у зовнішньому шарі дентину вони виявляються в меншій кількості, ніж у глибших його шарах. Кількість трубочок поблизу емалево-дентинного з’єднання дорівнює приблизно 1500 на 1 мм², ближче до пульпи їх кількість збільшується, коливаючись від ЗО 000 до 75 000 на 1 мм². У коронці зуба їх, як правило, більше, ніж у ко­реневому дентині, і в різцях більше, ніж у молярах.

Подібне розподілення трубочок пояснюється такими чин­никами:

1)       різним їх діаметром біля пульпи і поблизу ема­лево-дентинного з’єднання;

2)       збільшенням кількості тру­бочок унаслідок утворення відгалужень від них;

3)        різною площею поверхні, на якій розміщені трубочки: унаслідок радіального напрямку трубочок їх менше на одиницю по­верхні біля емалі, ніж поблизу пульпи. Ці чинники призво­дять до тенденції збільшення кількості трубочок і, відпо­відно, зменшення кількості основної речовини (матриксу) дентину в напрямку від емалево-дентинного з’єднання до пульпи. Іншим чинником, який також впливає на цю тенден­цію, є збільшення кількості анастомозів між відростками одонтобластів і власне трубочками у навколопульпарному дентині.

У дентинних трубочках розміщуються відростки одонто­бластів (дентинобластів), так звані волокна Томса. Кожний одонтобласт, який розміщений у поверхневому шарі пуль­пи, звичайно утворює один великий відросток. Від нього може відходити різна кількість менших або філаментозних відростків. Донедавна вважа­лося, що відростки одонтобластів простягаються від тіла клітини через всю товщину дентину до емалево-дентинного з’єднання. Недавні дослідження свідчать, що відростки одон-тобластів обмежуються третиною або половиною дентинних трубочок, які прилягають до пульпи. Дистальні дві третини або навіть половина канальців зайняті органічною речови­ною або тканинною рідиною.

S-подібна вигнутість дентинних трубочок на поздовжньому шліфі зуба. А — зб. 4; Б — зб. ЗО. Мікрофотографія

                                                       А                          В

Відгалуження дентинних трубочок — каналікули:

A.               — мікрофотографія шліфа зуба, зб. 50;

B.               — електронограма, зб. 500

Деякі відростки одонтобластів (волокна Томса) дохо­дять до емалево-дентинного з’єднання і навіть проникають в емаль, закінчуючись між емалевими призмами. Там їх закінчення утворюють колбоподібні стовщення і поступово замуровуються в емалі. Такі утворення отримали назву ема­левих веретен. Вважають, що закінчення відростків одон­тобластів вростають у шар енамелобластів ще до початку утворення і мінералізації емалі. Найбільша кількість емале­вих веретен найчастіше спостерігається у ділянках жуваль­них горбків премолярів і молярів.

Відгалуження відростків одонтобластів, або філоподії, най-численніші в кореневому дентині, у коронковому їх менше. На відміну від основного відростка одонтобласта (волокна Томса) філоподії не містять клітинних органел. Необхідно відзначити, що і самі ці відростки містять невелику кіль­кість органел. В основному це невеликі пухирці, вакуолі, мітохондрії. У великих відростках одонтобластів кількість органел збільшується, і вони стають різноманітнішими у разі наближення до тіла клітини (до власне пульпи). Вва­жають, що мітохондрії відростків відповідають їх місцевим метаболічним потребам, у той час як мікроканальці і мікро-філаменти, можливо, відповідають за обмежені зміни в діа­метрі і довжині відростків.

Згідно з останніми даними досліджень поперечних зрізів дентинних трубочок, відростки одонтобластів займають не весь просвіт трубочки. Між оболонкою відростків і мінералізованою стінкою трубочок розміщується немінералізова-ний матрикс дентину. Він чимось нагадує предентин і може залишатися немінералізованим протягом усього життя від­ростка.

Основна речовина дентину, що власне його й утворює і в якій проходять дентинні трубочки, має фібрилярну структуру і складається з колагенових волокон та мінеральних речовин. Залежно від напрямку волокон основної речовини в дентині виділяють два шари: зовнішній, або плащовий дентин, і внут­рішній, або навколопульпарний (припульпарний) дентин. Зовнішній шар дентину прилягає до емалі, навколопульпар­ний — до пульпи. У зовнішньому шарі волокна основної речовини дентину мають переважно радіальний напрямок (волокна Корфа), у навколопульпарному — тангенціаль­ний (волокна Ебнера). Радіальний напрямок волокон біль­ше виражений у коронці зуба, а на бокових її поверхнях і в ділянці кореня вони набувають більш косого напрямку.

У процесі розвитку зуба дентиногенез відбувається по­ступово — спочатку на ріжучих краях і горбках, а потім прогресує по схилах коронки і вздовж кореня. Смуги мат-риксу дентину, що утворюються за декілька днів у дентині, мають ширину приблизно 15-16 мкм. Вони можуть відріз­нятися одна від одної ступенем своєї мінералізації, тому їх добре видно у світловому мікроскопі. Ці смуги відомі під назвою смуг, або контурних ліній, Оуена. Деякі дослідни­ки вважають, що вони є відображенням порушень процесів мінералізації (особливо кальцифікації) у дентині. Подібно до неонатальної лінії в емалі, в дентині тимчасових зубів також спостерігається виражена контурна лінія Оуена, яка відокремлює пренатальний і постнатальний дентин. Вона, як правило, більш виражена і широка. У разі значного її збільшення у дентині можна виявити і щоденні лінії приро­сту, які мають назву ліній приросту Ебнера. Вони прохо­дять перпендикулярно до напрямку дентинних трубочок і мають товщину приблизно 4-8 мкм.

Плащовий дентин прилягає до емалі і створює для неї своєрідну амортизаційну підкладку. Він менш мінералізова­ний, ніж інші шари дентину. Волокнисті компоненти основ­ної речовини плащового дентину мають у своєму склаі:

1)    організовані в радіальному напрямку волокна Корфа;

2)    аперіодичні волокна (філаменти);

3)     тонкі малі колаге­нові (бета) волокна. Основними сформованими волокнис­тими компонентами плащового дентину є волокна Корфа. Вони досить великі (діаметром від 0,1 до 0,2 мкм), мають періодичність у 64 нм і зв’язані у пучки. Як уже зазначалося, ці волокна орієнтовані дещо перпендикулярно до емалево-дентинної лінії. Аперіодичні волокна названі так тому, що вони не мають вираженої періодичності, ширина їх становить близько 15 нм, довжина — до 650 нм. Вони можуть розміщуватися досить безладно і збиратися в окремі пучки. Третій тип волокон — це тонкі колагенові волокна, які корот­ші і тонші, ніж волокна Корфа, і з меншою періодичністю. Вони мають тенденцію розміщуватися паралельно до емале­во-дентинного з’єднання, утворюючи ніжну мережу навколо перитубулярного матриксу дентину. Відкладання неорганіч­них компонентів (апатитів) відбувається як на волокнистих компонентах, так і між ними.

Навколопульпарний (припульпарний) дентин розміщу­ється між плащовим дентином і предентином. Волокнистий компонент основної речовини складається майже винятко­во з менших волокон (бета-фібрили). Колагенові волокна (Ебнера), які подібні до волокон Корфа плащового денти­ну, тут розміщуються паралельно до стінок дентинних тру­бочок, тобто тангенціально, і зустрічаються досить рідко. Інші волокна не виявляють певної орієнтації, і всі вони ра­зом утворюють щільну міжтканинну масу, орієнтовану де­що перпендикулярно, а більше у косому напрямку, до ден­тинних трубочок.

Міжтубулярний дентин являє собою найбільшу частину дентину і складає приблизно половину його обсягу. Мат-рикс його основної речовини складається здебільшого з тонких (бета) колагенових волокон завтовшки від 0,05 до 0,2 мкм. Більші волокна можуть мати періодичність, хара­ктерну для колагенових волокон, — 64 нм, але тонші вияв­ляють меншу періодичність. Кристали апатитів цього виду дентину менші, ніж в емалі, і мають довжину близько 40 нм. Ці голкоподібної форми кристали розміщуються таким чи­ном, що їх довга вісь орієнтована паралельно до осі волокон. Можливе також і безладне атипове розміщення кристалів, наприклад радіальне.

Перитубулярний дентин найбільш мінералізований, з не­значною кількістю органічних речовин і в разі виготовлення декальцинових препаратів (зрізів) він майже повністю роз­чиняється в кислотах. Тонка мережа органічного матеріалу при цьому зморщується, і тому дентинні трубочки на таких препаратах мають більший діаметр, ніж він є насправді.

На шліфах перитубулярний дентин під час оптичної мікро­скопії має вигляд прозорої тонкої смужки навколо дентин-них трубочок. Мікрорентгенографія цих ділянок свідчить, що перитубулярний дентин менш рентгенопроникний, ніж інтертубулярний, внаслідок вищої його мінералізації. Орга­нічний матрикс перитубулярного дентину дуже незначний, у ньому фактично відсутні колагенові компоненти (колагено­ві волокна). Коли ж вони виявляються, то це є, як правило, закінчення колагенових волокон міжтубулярного дентину. Серед неорганічних компонентів перитубулярного дентину переважають мінерали аморфного кальцію фосфату, а не гідроксоапатиту. Ці мінерали мають вигляд аморфних крап­линок розмірами від 25 до ЗО нм.

Предентин. Між одонтобластами пульпи і мінерлізова­ним дентином розміщується тонкий шар сформованого орга­нічного матриксу дентину. Через нього проходять дентинні трубочки і волокна Томса перед входженням у мінералізо­ваний дентин. Цей шар являє собою власне дентин, але він майже повністю позбавлений мінеральних компонентів і то­му називається предентином. На забарвлених препаратах нормальних сформованих зубів він має вигляд рожевої вузь­кої смужки. З віком або у разі яких-небудь ушкоджень твер­дих тканин зубів у предентині осідають мінеральні солі і він перетворюється на мінералізований дентин. Шар власне предентину є найбільш мобільною зоною, за рахунок якої відбувається постійне збільшення дентину протягом життя людини і у відповідь на різні травмівні подразники.

За нормальних фізіологічних умов мінералізація так зва­ного первинного дентину (вважають, що це дентин, який утворюється до прорізування зуба) і предентину відбуваєть­ся певним чином. Звичайно мінеральні солі відкладаються в аморфній речовині матриксу дентину поміж колагенови­ми волокнами. Субмікроскопічні кристали трикальційфос­фату або гідроксоапатиту орієнтовані вздовж колагенових волокон, вони мовби нанизані на волокно, як зерна на стеб­лину в колосках. Мінералізації власне колагенових волокон у нормі не відбувається. Водночас з таким орієнтованим роз­міщенням кристалів мінеральних речовин у дентині зустрі­чаються й інші варіанти його мінералізації. Спостерігається форма відкладання кристалів мінеральних речовин у ви­гляді кульок або калькосферитів. Вони являють собою ком­плекс кристалів, довгі осі яких розміщені радіально щодо центру калькосфериту. Така форма мінералізації є досить характерною для дентину.

Інтерглобулярний дентин. Електронно-мікроскопічні до­слідження виявили, що мінералізація дентину відбувається як ультрамікроскопічне нагромадження кристалів мінера­лів на волокнах та інших органічних компонентах матриксу дентину. Ці ініціальні місця, або ядра мінералізації, збіль­шуються за рахунок периферійного приєднання нових кри­сталів, набуваючи характерної кулястої форми. Такі групи кристалів приєднуються до інших збільшених кристалічних тілець, утворюючи значніші мінеральні накопичення на во­локнах і між ними. Цей прогресивний ріст ультрамікроско­пічних відкладень продовжується з приєднанням інших кристалів до значніших (видимих у світловому мікроскопі) утворень, які називаються калькосферитами. У подальшому вони утворюють смужки, які поступово гомогенізуються, і ці ділянки втрачають смугастий вигляд. Інколи, однак, ви­никають вади в мінералізації, що затримують відкладання і взаємопроникнення калькосферитів. У результаті в дентині утворюються ділянки мало або майже зовсім не кальцинова­ної (немінералізованої) основної речовини дентину, обмежені характерними кулястими поверхнями. Ці ділянки отримали назву інтерглобулярного дентину (мал. 33). Через них про­ходять дентинні трубочки, у цих ділянках добре виражений органічний матрикс, і, таким чином, вони відрізняються від звичайного дентину лише меншим ступенем мінералізації.

Зернистий шар кореневого дентину (гранулярний шар Томса). Зони, подібні до інтерглобулярного дентину, утво­рюються і в кореневому дентині. Наприклад, під час фор­мування дентину кореня перший сформований радикуляр-ний дентин пришийкової ділянки містить грубу гранулярну тканину.

Волокна основної речовини в цій ділянці є особли­во грубими і погано кальцифікованими. Внаслідок меншої мінералізації цей шар на шліфах зубів нагадує інтерглобу­лярний дентин і називається зернистим шаром кореневого дентину, або гранулярним шаром Томса. Він є до­сить постійним проявом кореневого дентину, особливо за умови недостатньої мінералізації. Утворення гранулярного шару Томса, як інколи вважають, є подібним до утворення інтерглобулярного дентину. Але, як було сказано вище, він має дещо інше походження. Також припускають, що цей шар може бути утворений внаслідок різних місцевих пору­шень і зменшення мінералізації матриксу, утворення петель закінчень відростків одонтобластів. В останньому випадку за рахунок утворення петель значно збільшуються дентин-ні трубочки, що робить матрикс дентину в цих ділянках по розним. На шліфах зернистий шар кореневого дентину має вигляд тісно розміщених одне біля одного зерен чорного кольору. Вони широкою смугою тягнуться вздовж дентинно-цементного з’єднання.

Вторинний дентин. Протягом існування зубних тканин дентиногенез у зубі продовжується, звичайно з різною швид­кістю відповідно до дії функціональних або патологічних подразників. Унаслідок цього у дентині і в пульпі утворю­ються різні види дентину, що є реакцією на ті чи інші по­дразники. Дентин, який продукується під час дентиногене-зу до прорізування зубів, відомий як дентин розвитку, або первинний дентин.

Після прорізування зубів у порожнині зуба з боку пульпи починає відкладатися дентин з дещо відмінною будовою, ним дентином. Він відрізняється повільнішими темпами утворення і не такою правильною структурою.

Після прорізування зуба на ньо­го починає діяти низка нових подразників, що спричинює зміни в одонтобластах і відхилення у їх діяльності. Це відо­бражено певною відмінністю утворення вторинного дентину і його з’єднання з первинним, що на шліфах виявляється у вигляді демаркаційної лінії. Новоутворений вторинний ден­тин має досить строкату структуру: поряд з ділянками, що містять дентинні трубочки, в ньому виявляють ділянки, повністю позбавлені трубочок і побудовані лише з основ­ної речовини дентину. Внаслідок цих відмінностей виділя­ють два види вторинного дентину: регулярний та іррегуляр­ний.

Регулярний вторинний дентин має майже правильну струк­туру нормального дентину, відрізняючись лише напрямком дентинних трубочок, колагенових волокон основної речо­вини і ступенем мінералізації. Його інколи визначають як функціональний, або фізіологічний, дентин, оскільки він продукується у відповідь на функціональні стимули, що ді­ють на нормальний інтактний зуб. Вважається, що значні сили стирання, невеликі каріозні порожнини можуть також стимулювати утворення регулярного вторинного дентину. Як правило, він більш-менш рівномірно відкладається по коронковій поверхні порожнини зуба, поступово зменшуючи її обсяг (мал. 36).

Іррегулярний вторинний дентин утворюється під впливом таких активних стимулів, як хронічний перебіг карієсу, пре­парування каріозної порожнини тощо. В іррегулярному вторинному дентині менше денинних трубочок, їх шлях більш звивистий, інколи він майже повністю складається з основної речовини дентину. Особливо це спостерігається в тих випадках, коли внаслідок дуже сильних стимулів одонтобласти руйнуються (гинуть), а їх функ­цію беруть на себе суміжні клітини пульпи — фібробласти, перицити. Вони не встигають диференціюватися в повно­цінні одонтобласти, не утворюють відростків і, відповідно, дентинних трубочок. Іррегулярний вторинний дентин часто недостатньо мінералізований, на декальцинованих зрізах зу­бів виявляється гіперхроматична лінія, яка відокремлює регулярний дентин від іррегулярного. Цей вид вторинного дентину утворюється пульпою безпосередньо в місцях по­дразнення, наприклад, у проекції каріозної порожнини або місця препарування зубів.

Дентикли. У деяких випадках дентиноутворення відбу­вається не шаром одонтобластів на стінках порожнини зуба (пульпарної), а безпосередньо в товщі пульпи. У такому разі у пульпі виникають різних форми (круглі, неправиль­ної форми) і розміру своєрідні щільні, компактні утворен­ня — дентикли пульпи (мал. 37). Залежно від виду і сили подразника клітин, які продукують дентикли, вони можуть бути утвореними з високоорганізованого дентину з дентин-ними трубочками або низькоорганізованого іррегулярно­го дентину без трубочок. Вважається, що перший їх вид утворюють одонтобласти, які виникли і диференціювалися з малодиференційованих клітин пульпи. Низькоорганізо-вані дентикли виникають унаслідок діяльності преодонтобластів, які дифференціювалися з малодиференційованих клітин пульпи.

Дентикли можуть розміщуватися безпосередньо у пульпі (вільнорозміщені), поблизу стінок порожнини зуба, збері­гаючи з нею зв’язок (пристінкові дентикли); є також інтер-стиціальні дентикли. Останні, утворившись як пристінкові, поступово замуровуються вторинним дентином у його товщі. Найчастіше дентикли спостерігаються в коронковій частині пульпи, інтерстиціальні — в кореневій її частині. Інколи вони можуть займати майже всю порожнину зуба (пульпарну), здавлювати нервові закінчення пульпи. У такому разі можуть виникати досить сильні напади болю — так званий хронічний конкрементозний пульпіт. Інколи у пуль­пі виявляються утворення, що нагадують дентикли, але на­справді вони є скупченням кристалів різних мінеральних солей кальцію. їх називають хибними дентиклами (псевдо-дентикли).

Зовнішні подразники і старіння організму призводять до різних змін структури і товщини дентину. Ці зміни можуть торкатися утворення вторинного дентину, а також спричи­нювати закриття дентинних трубочок, виникнення “мерт­вих” шляхів і склеротичного (прозорого) дентину.

Процес утворення дентину, що постійно відбувається про­тягом усього життя зуба, проходить не тільки на зовнішній поверхні пульпи, а і в дентинних трубочках по всій їх дов­жині. Немінералізований матрикс (навколовідростковий ден­тин), що оточує відростки одонтобластів і відокремлює їх від перитубулярного дентину, є ділянкою, яка внаслідок мінералізації перетворюється на дентин. За нормальних умов кальцифікація цього виду предентину відбувається дуже по­вільно і може розцінюватися як звичайний процес старін­ня дентину. За такої умови діаметр дентинних трубочок по­ступово зменшується, аж поки вони не закриються зовсім. З віком процес закриття трубочок прогресує у напрямку до пульпи і може уражати трубочки і найбільшого діаметра поблизу тіл одонтобластів.

Склеротичний, або прозорий, дентин. Надмірне збіль­шення сили подразника призводить не тільки до закриття дентинних трубочок, але й до мінералізації відростків одонтобластів. Гинучі або мертві відростки одонтобластів сти­мулюють мінералізацію і навіть гіпермінералізацію, що при­зводить до вирівнювання ступеня мінералізації основної речовини дентину і відростків. Кальцифікація проміжків трубочок зумовлює зміни їх індексу заломлення світла і його зрівняння з індексом основної речовини. Як наслідок ця ділянка дентину стає прозорою на шліфах зубів, звідки і його назва — прозорий, або склеротичний, дентин (мал. 38). Дослідження, проведені за допомогою різних барвників і мічених атомів, показали, що зі збільшенням його мінера­лізації збільшується прозорість цих ділянок. Визначення твердості і дослідження в рентгенівському промінні свід­чать, що ділянки прозорого дентину високомінералізовані-ші, ніж інші ділянки дентину. Таким чином, склеротичний дентин характеризується збільшенням прозорості в прохід­ному світлі, твердості, щільності і зменшенням проникності. На шліфах склеротичний дентин здається прозорим і світ­лим у прохідному світлі, а у відбитому — темним.

Склеротичний дентин часто виявляється в корені і ділян­ках, де зменшується товщина емалі, особливо під фісурами і ямками. Додатково він виявляється під каріозними порож­нинами, у місцях патологічного стирання твердих тканин зубів. Таким чином, утворення склеротичного дентину є спробою організму (захисною реакцією) зупинити подаль­ше прогресування каріозного ураження, а також реакцією зуба на дію різних несприятливих агентів.

Цемент

Цемент — Зовнішня поверхня кореня зуба, починаючи від шийки і до вершини кореня, вкрита кальцифікованою, подібною до кістки тканиною, яка називається цементом (cementum, substantia ossea).. Покриває корені і шийку зуба. Найбільша його товщина в апикальній ділянці. Містить 50—60 % неорганічних речовин (гідроксиапатит), 30—40 % — органічних (колаген). За своєю органічною волокнистою осно­вою, основною речовиною, типом кристалів, внутрішніми клітинами, проростами і хімічним складом вона нагадує кі­стку. Однак на відміну від кістки цемент не містить гавер-сових каналів і кровоносних судин. На основі відсутності або наявності клітин у кальцифікованому матриксі розріз­няють два типи цементу: безклітинний і клітинний (мал. 40). З усіх твердих тканин зуба цемент є найменш мінералізова­ною тканиною. Безклітин­ний цемент містить менше органічних речовин, і оскільки саме він відкладається протягом усього життя зуба, це і є основною причиною того, що з віком мінералізація цементу збільшується. Основним неорганічним компонентом цементу є апатити (зокрема, гідроксоапатит), а також кальцій і фосфор. Крім того, містяться слідові кількості міді, фтору, заліза, свинцю тощо. Кола­ген є принциповим органічним компонентом матриксу, його волокна фіксовані в аморфній цементуючій субстанції і глікозаміногліканах, як і в кістці.

Поділяється на:

                                      1.  Безклітинний (первинний) цемент — покриває середню третину кореня і шийку. Не містить клітин, складається зі звапненої  міжклітинної речовини, що включає щільно розташовані колагенові волокна і основну речовину. Частина волокон розташовується подовжньо, паралельно поверхні цементу. Інша частина більш тонких волокон (шарпієвих) проходить радіально. Вони направляються в пучки колагенових волокон періодонту. З іншого боку шарпієві волокна спаяні з радіальними волокнами дентину.

   2.         Клітинний (вторинний) цемент — покриває апікальну третину коренів і ділянці біфуркації коренів багатокореневих зубів. Складається з клітин і міжклітинної речовини. Міжклітинна речовина включає волокна і основну речовину. Відбувається  постійне, але циклічне відкладення цементу.

Гіперцементоз — надмірне відкладення цементу.

Функції цементу: захисна, утримуюча, репаративна, пасивне прорізування.

Цемент повністю вкриває корінь від емалі до верхівки. Проникаючи через апікальний отвір у канал кореня, його внутрішня поверхня прилягає до дентину і з’єднується з ним дентинно-цементним з’єднанням, а зовнішня — до періодонта. Цемент, який під час розвитку кореня зуба утво­рюється першим і вкриває пришийкову третину або по­ловину кореня, не містить клітин у своєму матриксі, тому його називають безклітинним. Цемент, розміщений біля верхівки кореня, а в багатокореневих зубах — і в ділян­ці біфуркації, містить велику кількість відросткових клі­тин — цементоцитів; це так званий клітинний цемент. Це­мент, що безпосередньо прилягає до періодонта, менш мінералізований і відомий під назвою цементоїду, або пре-цементу.

Дентинно-цементне з’єднання має вигляд відносно рів­ної лінії, на якій відбувається переміщування мінеральних і органічних компонентів матриксу двох тканин. Мікроскопічне дослідження показує, що на цій межі дентин виглядає менш забарвленим, а під час електронної мікро­скопії ці відмінності виявлені ще менше. У ділянці цього з‘єднання волокнистий компонент матриксу цементу не має характерної періодонтичності колагену, тому називається афібрилярним цементом.

Три типи взаємовідношення емалі і цементу зуба. Мікрофотографія шліфа зуба. Зб. 50

Товщина клітинного цементу дещо більша, ніж безклі-тинного, і клітини — цементобласти — розміщені в ньому досить нерівномірно. На деяких ділянках вони є у великій кількості, досить тісно скупчені, на інших їх набагато менше. Відкладання цементу відбувається шарами, ширина яких досить різна. Вони відділені один від одного лініями, які називаються ламелами. У клітинному цементі ламели шир­ші; їх ширина і кількість цементоцитів у них залежать від сили і тривалості подразника, у відповідь на який вони утворилися. У лакунах цього виду цементу розміщуються цементоцити — в основному круглі клітини з численними відростками (мал. 42). Вони розміщені в прилеглих до ла­куни канальцях, що часто з’єднані з канальцями сусідніх клітин. Відростки ж цих клітин у з’єднаних канальцях зали­шаються відокремленими один від одного. Здебільшого від ростки орієнтовані у напрямку джерел живлення, яке від­бувається шляхом дифузії, оскільки цемент не містить гаверсових каналів та кровоносних судин.

Основна речовина цементу пронизана колагеновими во­локнами, які йдуть у різних напрямках. Вони зібрані у товщі і впорядкованіші пучки, ніж у дентині. Одні із цих пучків розташовані паралельно поверхні цементу, інші, товщі, пере­тинають товщу цементу в радіальному напрямку. Вони про­довжуються в пучки колагенових волокон періодонта і далі — у шарпеєвські волокна альвеолярної кістки. З іншого боку колагенові волокна, не перериваючись, переходять у волок­на основної речовини дентину. На волокнах і між ними від­кладаються кристали апатитів, їх осі орієнтовані паралельно до довжини волокон. Зустрічаються голкоподібні і плитко-подібні кристали, вони менші, ніж кристали емалі, і більш подібні до таких кристалів кістки та дентину. Безклітинний цемент подібний до клітинного, але відрізняється від нього відсутністю клітин, канальців і більшою мінералізацією.

Між кальцифікованим матриксом цементу і шаром це-ментобластів розміщується маломінералізований матрикс це­менту, який називається прецементом. Ширина цього шару коливається від 3 до 5 мкм, він вкриває клітинний і безклі-тинний цемент. Вважають, що він забезпечує оточення для цементобластів і виконує запобіжну функцію, протидіючи резорбції цементу. У кістці зміни напруження стимулюють зміни її резорбції та апозиції, аналогічні зміни спостерігають­ся і в цементі. В основному цемент відповідає на адаптаційні зміни апозицією, рідше — резорбцією. Постійне зростання кількості цементу протягом життя стимулюється жуваль­ною і психологічною активністю. Внаслідок зміни функції зубів, хронічних запальних процесів інтенсивність утворен­ня цементу збільшується, що може призвести до гіперцемен-тозу і навіть зрощення цементу з кісткою альвеоли. Інколи у періодонті можуть утворюватися кальцифіковані тіла, які мають будову цементу, — цементикли.

Принциповою функцією цементу є співучасть у закріп­ленні зубів в альвеолі групами колагенових волокон, які проходять від цементу до зубної поверхні альвеолярної плас­тинки. Іншою його функцією є апікальний цементогенез для підтримання оклюзійних функціональних взаємовідношень зубів, що є намаганням компенсувати їх стирання тощо. Це-ментогенна активність забезпечує перекріплення і перемі­щення волокон внаслідок мезіального зміщення зубів, а та­кож допомагає у підтриманні ширини періодонта.

Пульпа

Пульпа — рихла волоконна сполучна тканина, що заповнює порожнину зуба. Складається з клітин і міжклітинної речовин. Клітини – одонтобласти, фібробласти, в меншій кількості — макрофаги, дендритні клітини, лімфоцити, плазматичні і тучні клітини, еозинофільні гранулоцити. Одонтобласти — клітини грушовидної форми в коронковій пульпі, кубічні — в кореневій. Вони продукують дентин. Відростки — волокна Томса — прямують в дентин. Фібробласти — найбільш численні клітини. Міжклітинна речовина — власне колагенові і ретикулярні волокна, занурені в основну речовину. В тимчасових зубах пульпа має приблизно однакову гістологічну будову на всьому протязі, тоді як у постійних вона поділяється на коронкову та кореневу. Загальні обриси пульпи певною мірою повторюють форму і зовнішній рельєф зуба. Пульпа, що міститься у порожнині коронки зуба, обмеженій дентином і емаллю, називається коронковою, пульпа кореневих кана­лів — кореневою.

Коронкова й коренева пульпа має певні відмінності залежно від розміщення, форми, структури та функції.

               1.  Коронкова пульпа — рихла, багато васкуляризована і інервована сполучна тканина, з великою кількістю клітин. Одонтобласти розташовуються в декілька рядів.

               2.  Коренева — містить більше волокон, більш щільна, слабше васкуляризована і інервована, її клітинний склад менш різноманітний.

В пульпі розрізняють 3 клітинних шари:

1)          периферичний — компактний шар одонтобластів в 1— 8 рядів;

2)          проміжний (субодонтобластичний) має 2 зони:

–  зовнішню (зона Вейля) — бесклітинний шар, бідний клітинами. Містить відростки клітин внутрішньої зони, нервове сплетення Рашкова, кровоносні капіляри;

–  внутрішня (клітинна, багата клітинами), містить фібробласти, малодиференційовані клітиники, преодонтобласти, капіляри, мієлінові і безмієлінові волокна;

3)          центральний шар утворений рихлою волокнистою тканиною, що містить фібробласти, макрофаги, більш крупні судини, пучки нервових волокон.

Кровоносні судини і нерви входять в пульпу через апікальний отвір. Артеріоли в каналі віддають бічні розгалуження до шару одонтобластів, калібр їх зменшується. В коронці артеріоли утворюють аркади, з яких беруть початок більш дрібні судини. В коронковій пульпі виявлені всі елементи мікроциркуляторного русла та анастомози.

В пульпі містяться є лімфатичні судини (відтік лімфи на верхній щелепі через нижньощелепний отвір до підщелепних вузлів, на нижній щелепі — в глибокі лімфатичні вузли внутрішньої яремної вени).

Пучки нервових волокон входять в судинно-нервовий пучок. Субодонтобластичнє нервове сплетення (Рашкова) розташовується досередини від шару одонтобластів. Волокна пульпи міелинові і безмієлінові.

В пульпі можуть формуватись дентиклі і петрифікати. Петрифікати — дифузні ділянки звапнення. Дентиклі — локальне звапнення, утворення круглої або неправильної форми, що складаються з дентину (високоорганізовані) або дентиноподібної тканини (низькоорганізовані). Перші утворюються одонтобластами, другі — малодиференційованими клітинами. Бувають вільні (з усіх боків оточені пульпою), пристінкові (стикаються із стіною), інтерстиціальні (замуровані в дентині).

Функції пульпи: пластична, трофічна, сенсорна, захисна і репаративна.

Не дивлячись на те, що  розвиток тимчасових і постійних зубів перебігає однотипно, вони мають ряд особливостей, як на окремих етапах їх розвитку, так і по завершенні останніх. Відмінності між повністю сформованим тимчасовими і постійними зубами стосуються, як

За своєю морфологічною будовою пульпа складається з пухкої сполучної тканини, яка містить багато клітин, міжклітинної речовини, кровоносних судин і нервових волокон. її своєрідність полягає в тому, що поряд з клітинними елементами вона містить велику кіль­кість драглистої міжклітинної речовини. Волокна представ­лені колагеновими і ретикулярними (аргірофільними), елас­тичні волокна в пульпі не виявлені. Основними клітинами пульпи є одонтобласти (дентинобласти), фібробласти, ма-лодиференційовані клітини, макрофаги тощо. Ці клітини розміщуються у пульпі нерівномірно, що дозволяє виділи­ти в ній три шари:

1) шар одонтобластів, або периферійний;

2)субодонтобластний (або камбіальний) шар;

3)централь­ний шар

У периферійному відділі пульпи, який безпосередньо при­лягає до дентину, в один або кілька рядів розміщуються ви­тягнуті клітини з темною, базофільною протоплазмою — одонтобласти (дентинобласти). Кожна з цих клітин має ден-тинний відросток (волокно Томса), який проникає у ден-тинну трубочку (дентинний каналець) і пронизує всю тов­щу дентину. На внутрішніх полюсах більшість одонтоблас­тів з’єднуються між собою та іншими клітинами пульпи за допомогою коротких відростків. Величина і кількість одон­тобластів у периферійному шарі кореневої пульпи зменшу­ється. Тіло клітин багате на клітинні органели: добре розви­нутий апарат Гольджі, численні мітохондрії, ядро містить багато хроматину і декілька ядерець. У міру віддалення від тіла клітини кількість органел у дентинних відростках (во­локна Томса) зменшується. Основною функцією одонтоб-ластів є утворення дентину і живлення твердих тканин зуба.

Під шаром одонтобластів розміщується відносно вільна від клітин зона завтовшки близько 40 мкм, яку називають зоною Вейля. Вона спостерігається не у всіх зубах, може бути відсутньою у деяких ділянках коронкової пульпи од­ного і того самого зуба і мати різну товщину. Це пов’язано зі ступенем активності одонтобластів, наприклад, у тих ді­лянках, де вони активно продукують дентин, зона Вейля практично відсутня. Зона складається переважно з міжклі­тинної речовини, у якій розміщені ретикулярні (аргірофіль-ні) волокна і поодинокі фібробласти, макрофаги. У цьому самому шарі міститься нервове субодонтобластичне спле­тення, яке складається з безм’якушевих нервових волокон.

Субодонтобластний шар містить дрібні малодиференці-йовані зірчасті клітини, від тіла яких відходять численні відростки, що тісно переплітаються між собою. Клітини розміщені безпосередньо біля одонтобластів, з’єднуються своїм подовженим тілом і відростками з одонтобластами та проникають у проміжки між ними. Клітини цього шару ма­ють здатність у разі необхідності трансформуватися в одон-тобласти.

Центральний шар пульпи також містить клітини зі знач­ною кількістю відростків типу фібробластів. Вони розміще­ні не так щільно, як у проміжному шарі. Крім фібробластів у цьому шарі є велика кількість осілих макрофагоцитів (гіс-тіоцитів). Наявність цих ретикулоендотеліальних клітин у пульпі свідчить про те, що вона виконує важливу захисну, або бар’єрну, роль. До малодиференційованих елементів пух­кої сполучної тканини пульпи відносять періцити — кліти­ни, які здатні трансформуватися у макрофагоцити і фібро­бласти. Крім клітинних елементів у цьому шарі є тонкі ретикулярні (аргірофільні) та колагенові волокна, які роз­міщуються без певної орієнтації.

Пульпа має добре розвинуту систему кровопостачання. Основна артеріальна судина у супроводі 1-2 вен і декількох нервових стовбурців проникає у пульпу через апікальний отвір і, доходячи до коронкової пульпи, розга­лужується на артеріоли та утворює густу мережу капілярів.

                                                                                                                                    А                                                                           Б

Судини та нерви коронкової (А) та кореневої (Б) пульпи. Мікрофотографія. Забарвлення гематоксиліном та еозином. Зб. ЗО

Особливо густе сплетення дрібних кровоносних судин і ка­пілярів утворюється в субодонтобластному шарі, звідки ка­піляри проникають до одонтобластів, обплітаючи їх тіла. Вени проходять по основному ходу артерій і виходять через верхівковий отвір кореня. Між артеріальними судинами як кореневої, так і коронкової пульпи є численні анастомози, а в ділянці верхівки — дельтоподібні розгалуження. Власне й діаметр верхівкового отвору також більший, ніж діаметр кровоносних судин, тому за наявності набряку пульпи здав­лений судин на верхівці зуба не відбувається, як гадали ра­ніше. Лімфатичні судини пульпи за ходом і положенням цілком відповідають кровоносним судинам, вони також утво­рюють сплетення навколо них як у поверхневих, так і в глибоких шарах пульпи. Лімфатичні судини пульпи вихо­дять через верхівковий отвір, впадають у більші лімфатичні судини і далі у глибокі лімфатичні вузли.

Пульпа зуба багато іннервована і являє собою високочут­ливу тканину. Пучки м’якушевих нервових волокон входять через апікальний отвір кореня, утворюючи разом з кровоносними судинами судинно-нервовий пучок. Воно має велику кількість нервових волокон і найбільш виражене у ділянці рогів коронкової пульпи. Значна частина нерво­вих волокон з центрального шару пульпи спрямовується через шар одонтобластів до предентину і дентину. Над ша­ром одонтобластів, на межі пульпи і дентину, частина нер­вових волокон утворює надодонтобластне нервове сплетення, волокна якого розміщуються в різних напрямках в основ­ній речовині предентину. По дентинних відростках одонто­бластів нервові волокна можуть, але дуже рідко, проникати приблизно на третину товщини дентину. У пульпі містяться різні рецептори: у вигляді розгалужених кущиків, китичок, ґудзиків тощо. Таким чином, пульпа має виражену чутливу іннервацію, яка сприймає відчуття не тільки з пульпи, але й з твердих тканин зуба.

Пульпа є важливим органом зуба, який виконує ряд функцій, найважливішою серед яких є утворення дентину. Цю функцію забезпечують високодиференційовані клітини пульпи — одонтобласти (дентинобласти), які постійно по­повнюються за рахунок малодиференційованих клітин про­міжного і центрального шарів. Пластична функція пульпи особливо проявляється під час формування зуба і не при­пиняється після,його прорізування. У разі виникнення па­тологічних змін твердих тканин зубів, наприклад карієсу, пульпа відповідає на них утворенням вторинного дентину.

Іншою важливою функією пульпи є трофічна, тобто живлення дентину та емалі зубів. Ці тверді тканини зуба отримують поживні речовини з транссудатом із ка пілярів.

Клітини пульпи, особливо одонтобласти, регулюють ба­р’єрні функції і регенераторну здатність дентину. Наяв­ність у пульпі елементів ретикулоендотеліальної ткани­ни (осілих макрофагоцитів) підвищує її захисну бар’єрну функцію. Встановлено, що клітини пульпи мають високу фагоцитарну здатність, що перешкоджає проникненню мі­кробів у періапікальні тканини, інактивуючи їх. Бар’єр­на функція пульпи посилюється наявністю в ній гіалуронової кислоти та багатої капілярної мережі кровоносних і лімфатичних судин, які створюють умови для відтоку ексудату. Важливе значення має також і багата іннервація пульпи.

Пульпа зуба має значний потенціал до регенерації як тканина судинно-сполучнотканинного типу. Вона забез­печується значною кількістю малодиференційованих клі­тин, здатних швидко трансформуватися в одонтобласти. Не менш важливу роль у цьому процесі відіграють багате кровопостачання та іннервація пульпи, висока активність обмінних процесів у пульпі. Це призводить до того, що навіть за наявності значних травм пульпа здатна залишатися життєздатною та утворювати рубець на місці травми. Ця здатність пульпи є основою деяких методів лікування її за­палення.

Періодонт

У людей та інших ссавців зуби з’єднані з кістками щелепи за допомогою своєрідного синдесмозу — періодонта, що яв­ляє собою своєрідне сполучнотканинне утворення, яке запов­нює простір між коренем і внутрішньою стінкою альвеоли. Ширина цього простору — періодонтальної щілини — коли­вається від 0,15 до 0,4 мм, вона найтонша в середній тре­тині кореня. Спостерігаються вікові зміни її ширини: при­близно 0,21 мм — в 11-16 років, 0,18 мм — у 32-52 роки, 0,15 мм — у віці 51-67 років, що свідчить про прогресивне її зменшення з віком. Щілина заповнена комплексом щіль­ної і пухкої сполучної тканини, яка забезпечує закріплення зуба у луночці альвеолярного відростка верхньої або ниж­ньої щелепи.

Основним компонентом періодонта є впорядковані пучки щільної фіброзної сполучної тканини, що складається з тісно переплетених між собою колагенових волокон. Вони у великій кількості натягнуті між альвеолярним від­ростком і цементом кореня і мають звивистий (S-подібний) напрямок. У різних відділах періодонтальної щілини пучки волокон мають різне розміщення. Біля країв зуб­ної альвеоли вони натягнуті майже в горизонтальному на­прямку, утворюючи циркулярну зв’язку зуба (ligamentum circulare dentis).

Основні волокна цієї зв’язки різні за розмірами і орієн­тацією, вони займають простір сполучної тканини, що при­лягає до ясенного епітелію і коронкового краю гребеня альвеолярного відростку щелеп. Циркулярну зв’язку зуба утворюють різні пучки волокон: зубо-ясенні (цементоясен-ні), альвеолоясенні, циркулярні, зубоперіостальні (цемен-топеріостальні) та транссептальні. Зубоясенні волокна виходять з пришийкового цементу, косо проходять через власну пластинку слизової оболонки ясен і закінчу­ються у вільній частині ясен.

Пучки колагенових волокон

1) періодонта

2) фібробласти

Електронограма. Зб. 1000

Альвеолоясенні пучки воло­кон прикріплені до гребеня альвеолярної кістки, у косому напрямку проходять через власну пластинку ясен і також закінчуються у вільній їх частині. Циркулярні волокна концентрично розміщені у вільній частині ясен навколо шийки зуба, нагадуючи “ремінці гаманця”. Ці волокна мен­ші за своїм діаметром, ніж інші волокна, з якими вони пе­реплітаються. Зубоперіостальні пучки волокон виходять з пришийкового цементу, впоперек перетинають періост аль­веолярного гребеня і вкорінюються у зовнішню поверхню кортикальної пластинки альвеолярного відростка. Транссеп-тальні волокна спостерігаються виключно в міжзубних проміжках у коронковій частині міжальвеолярних перети­нок.

Загалом циркулярна зв’язка зуба забезпечує захист пе­ріодонта і прикріплення коронкового краю сполучної ткани­ни до зуба, підвищує опірність вільного краю ясен. Транс септальні волокна, крім того, підтримують міжзубні ясенні сосочки.

Схема основних волокон періодонта:         Зубоясенні (1) та альвеолоясенні (2)

1)                                                        — транссептальні;    волокна циркулярної

2)                                                        — цементоперіостальні; зв’язки зуба

3)                                                        — горизонтальні;

4)                                                        — косі;

5)                                                        — апікальні;

6)                                                        — міжкореневі

Основні волокна періодонта, починаючись від цементу кореня, у різних напрямках перетинають періодонтальну щілину і у вигляді волокон Шарпея вкорінюються в альвео­лярну кістку.

У нормі колаген майже не розтягується, тому ці волокна мають звивистий хід, за рахунок якого забезпечується амор­тизація зубів. Залежно від напрямку розрізняють такі групи пучків волокон періодонта: альвеолярного гребеня, горизон­тальні, косі, апікальні, міжкореневі.

Волокна групи альвеолярного гребеня починаються від пришийкового цементу нижче від емалево-цементного з’єд­нання, в апікальному напрямку перетинають періодонталь ний простір і вкорінюються у гребінь альвеолярного від­ростка.

Горизонтальні волокна розміщуються безпосередньо апікальніше від волокон альвеолярної групи і йдуть гори­зонтально під прямим кутом до довгої осі зуба. Як вважа­ється, однією з функцій горизонтальної групи волокон є за­побігання боковим (трансверзальним) переміщенням зубів. Найчисленнішими в періодонті є косі волокна, які вкоріню­ються в альвеолярну кістку ближче до коронки зуба, ніж знаходиться їх місце прикріплення до цементу. Зуб немов­би підвішений в альвеолі на волокнах цієї групи. Унікаль­на орієнтація косих волокон перешкоджає дії апікально спрямованих сил жувального тиску. Апікальні волокна раді­ально розходяться від верхівки кореня до дна альвеоли і втримують зуб від вивихування, тобто бокового відхилен­ня. Міжкореневі волокна спостерігаються лише в багатоко-реневих зубах, де вони відходять від цементу біфуркації кореня і вкорінюються на вершині гребеня міжкореневої перегородки.

Крім основних, зібраних у пучки колагенових волокон, у періодонті спостерігається невелика кількість досить без­ладно орієнтованих тонких, недозрілих колагенових воло­кон — ретикулярних. У дуже незначній кількості лише у стінках кровоносних судин періодонта знаходяться еласти­чні волокна. Варіантом недозрілих волокон є окситаланові волокна, які зустрічаються в дещо більшій кількості і, влас­не, були вперше виявлені в періодонті. Вони про­ходять у косому напрямку між стінками кровоносних су­дин та основними волокнами або йдуть як довгі волокна під прямим кутом до косих волокон. їх природа ще до кін­ця не вивчена, проте вважають, що ці волокна забезпечу­ють прикріплення кровоносних судин і запобігають їх де­формації під час функціонування періодонта.

Між організованими волокнами періодонта розміщені основна речовина пухкої сполучної тканини, клітини, кро­воносні судини і нерви періодонта. Основна речовина періо­донта містить до 70 % води,/що, на думку А. Я. Катца, дозволяє періодонту рівномірно розподіляти жувальний тиск по стінках альвеоли. Крім того, у ній міститься низка клі­тин, характерних для сполучної тканини. Найпоширеніши­ми клітинами є фібробласти, які мають усі виражені ознаки цього типу клітин сполучної тканини. їх функція звичай­но пов’язана з утворенням волокон періодонта, тому вони, як правило, розміщені вздовж основного напрямку пучків волокон. Фібробласти також продукують еластин, гліко-протеїни, глікозаміноглікани та інші компоненти основної речовини сполучної тканини. Ці клітини, можливо, є най­активнішими клітинами, які, особливо у разі запалення, на­бувають навіть функції фагоцитозу.

Найважливішою функцією періодонта є фіксація зубів у кістках щелеп. Це забезпечується добре вираженими пуч­ками колагенових волокон періодонта. їх звивистий хід дає можливість зубу виконувати мікроекскурсії в лунці, що на­дає останньому фізіологічної рухомості.

Періодонт є надійним бар’єром, що захищає організм від проникнення різних шкідливих агентів (мікроорганізмів, токсинів тощо). Важливу роль у цьому відіграє циркулярна зв’язка зуба.

Наявність великої кількості рідини в періодонті (до 60 %), колоїдів міжтканинних щілин і клітин, значний обсяг судин­них та волокнистих структур дає змогу періодонту викону­вати амортизуючу функцію і витримувати значний жуваль­ний тиск.

У даному випадку періодонт працює як гідравлічна сис­тема, яка рівномірно розподіляє жувальний тиск по всіх стінках періодонтальної щілини.

Велика кількість і густа мережа кровоносних судин на­дають періодонту трофічної функції щодо твердих тканин зуба. Наскільки важлива ця функція періодонта, свідчить той факт, що навіть депульповані зуби можуть тривалий час успішно функціонувати. Клітини періодонта, утворюючи вторинний цемент і кістку, надають йому пластичної функ­ції, що особливо важливо під час переміщень зубів.

Сенсорна функція періодонта обумовлена його багатою іннервацією, завдяки чому він є мовби органом чуття зуба. Це забезпечує повноцінну функцію жування та відчуття якості пережовуваної їжі. Завдяки сенсорній функції періо-донт є початковою ланкою низки рефлексів, які забезпечу­ють складний процес пережовування їжі.

1 Корінь зуба. 2 Міжзубний проміжок. 3 Коронка. 4 Емаль.  5 Дентин. 6 Пульпа.

Слинні залози, слина і ротова рідина

Слинні залози. Розрізняють три пари великих слинних залоз: привушні, поднижнечелюстные і під’язикові і малі слинні залози – щокові, губні, язичні, твердого і м’якого піднебіння. Великі слинні залози є часточковими утвореннями, легко пальпованими з боку порожнинами рота.

Малі слинні залози діаметром 1 – 5 мм маються в своєму розпорядженні групами. Найбільша їх кількість – в підслизовій основі губ, твердого і м’якого піднебіння.

Привушні слинні залози (glandula parotidea) – найбільші слинні залози. Вивідна протока кожною з них відкривається напередодні порожнини рота і має клапани і термінальні сифони, регулюючі виведення слини.

Вони виділяють в порожнину рота серозний секрет. Його кількість залежить від стану організму, вигляду і запаху їжі, характеру роздратування рецепторів порожнини рота. Клітки привушної залози також виводять з організму різні лікарські речовини, токсини і ін.

В даний час встановлено, що привушні слинні залози є залозами внутрішньої секреції (паротин впливає на мінеральний і білковий обмін). Встановлений гистофункциональная зв’язок привушних залоз із статевими, околощитовидными, щитовидною залозами, гіпофізом, наднирковими і ін. Іннервація привушних слинних залоз здійснюється за рахунок чутливих, симпатичних і парасимпатичних нервів. Через привушну слинну залозу проходить лицьовий нерв.

Поднижньощелепна слинна залоза (glandula lubmandibularis) виділяє серозно-слизовий секрет. Вивідна протока відкривається на під’язиковому сосочку. Кровопостачання здійснюється за рахунок артерій підборіддя і язичної. Подніжнечелюстниє слинні залози иннервируются гілочками поднижнечелюстного нервового вузла.

Під’язикова слинна залоза (glandula sublingualis) є змішаною і виділяє серозно-слизовий секрет. Вивідна протока відкривається на під’язиковому сосочку.

Слина і ротова рідина. Слина (saliva) – секрет слинних залоз, що виділяється і порожнина рота. У порожнині рота знаходиться біологічна рідина, звана ротовою рідиною, яка окрім секрету слинних залоз, включає мікрофлору і продукти її життєдіяльності, вміст пародонтальных кишень, ясенну рідину, десквамированный епітелій, мігруючі в порожнину рота лейкоцити, залишки харчових продуктів і так далі Ротова рідина є в’язкою рідиною з відносною щільністю 1,001 – 1,017.

У добу у дорослої людини виділяється 1500 – 2000 мл слини. Проте швидкість секреції міняється залежно від ряду чинників: віку (після 55 – 60 років слиновиділення аамедляется), нервового збудження, харчового подразника. Під час сну слини виділяється в 8 – 10 разів менше – від 0,5 до 0,05 мл/мин, чим в період неспання, а при стимуляції – 2,0 – 2,5 мл/мин. Із зменшенням слиновиділення збільшується ступінь ураження зубів карієсом. У практичній діяльності стоматолог має справу з ротовою рідиною, оскільки вона є середовищем, в якому постійно знаходяться органи і тканини порожнини рота.

Буферна ємкість слини – це здатність нейтралізувати кислоти і підстави (луги), за рахунок взаємодії гідрокарбонатної, фосфатної і білкової систем. Встановлено, що прийом протягом довгого часу вуглеводної їжі знижує, а прийом високобілковою – підвищує буферну ємкість слини. Висока буферна ємкість слини належить до чинників, що підвищують резистентність зубів до карієсу.

Концентрація водневих іонів (рН) вивчена досить детально, що обумовлене розробкою теорії Міллера про виникнення карієсу зубів. Багаточисельними дослідженнями встановлено, що в середньому рН слини в порожнині рота в нормальних умовах знаходиться в межах 6,5 – 7,5. Встановлені незначні коливання рН протягом дня і ночі (зниження в нічний час). Найбільш сильним чинником, що дестабілізує рН слини, є кислотопродукуюча активність після прийому вуглеводної їжі. «Кисла» реакція ротової рідини спостерігається дуже рідко, хоча локальне зниження рН – явище закономірне і обумовлено життєдіяльністю мікрофлори зубного нальоту, каріозних порожнин, осаду слини.

 Склад слини і ротової рідини. Слина складається з 99,0 – 99,4 % води і 1,0 – 0,6 % розчинених в ній органічних мінеральних речовин. З неорганічних компонентів в слині містяться кальцієві солі, фосфати, калієві і натрієві з’єднання, хлориди, гідрокарбонати, фториди, роданиты і ін. Концентрація кальцію і фосфору схильна до значних індивідуальних коливань (1 – 2 і 4 – 6 ммоль/л відповідно), які знаходяться, в основному, в зв’язаному стані з білками слини. Вміст кальцію в слині (1,2 ммоль/л) нижчий, ніж в сироватці крові, а фосфору (3,2 ммоль/л) – в 2 рази вище. У ротовій рідині міститься також фтор, кількість якого визначається його потраплянням в організм.

 Іонна активність кальцію і фосфору в ротовій рідині є показником розчинності гидрокси- і фторапатитів. Встановлено, що слина у фізіологічних умовах пересичена по гидроксиапатиту, що дозволяє говорити про неї як про минерализующем розчин. Слід зазначити, що перенасичене полягання в нормальних умовах не наводить до відкладення мінеральних компонентів на поверхнях зубів. Присутні в ротовій рідині пролин- і тирозинобогащенные білки інгібірують спонтанну преципітацію ним розчинів, пересичених кальцієм і фосфором.

Заслуговує на увагу той факт, що розчинність гидроксиапатита в ротовій рідині значно збільшується при зниженні її рН. Значення рН, при якому ротова рідина насичена емалевим апатитом, розглядається як критична величина і, відповідно до розрахунків, підтверджених клінічних даних, варіюють від 4,5,чо 5,5. При рН 4,0 – 5,0, коли ротова рідина не насичена як гидроксиапатитом, так і фторапатитом, відбувається розчинення поверхневого шару емалі за типом ерозії (Larsen і ін.). У тих випадках, коли слина не насичена гидроксиапатитом, але пересичена фторапатитом, процес йде за типом підповерхневої демінералізації, що характерний для карієсу. Таким чином, рівень рН визначає характер демінералізації емалі.

Органічні компоненты ротової рідини багаточисельні. У ній містяться білки, що синтезуються як в слинних залозах, так і поза ними. У слинних залозах виробляються ферменти: глікопротеїди, амілаза, муцин, а також імуноглобуліни класу А. Часть білків слини має сироваткове походження (амінокислоти, сечовина). Відоспецифічеськие антитіла і антигени, що входять до складу слини, відповідають групі крові. Методом електрофорезу виділено до 17 білкових фракцій слини.

Ферменти в змішаній слині представлені 5 основними групами: карбоангидразами, естеразами, протеолітичними, ферментами перенесення і змішаною групою. У сьогодення нремя в ротовій рідині налічують більше 60 ферментів. За походженням ферменти діляться на 3 групи: що секретуються паренхімою слинної залози, утворюються в процесі ферментативної діяльності бактерій, утворюються в процесі розпаду лейкоцитів в порожнині рота.

З ферментів слини, в першу чергу, слід виділити L-амилазу, яка в порожнині рота частково гідролізує вуглеводи, перетворюючи їх на декстраны, мальтозу, манозу і ін.

У слині містяться фосфатази, лізоцим, гиалуронидаза, кининогенин (калікреїн) і калликреинподобная пептидаза, РНКаза, ДНКаза і ін. Фосфатази (кисла і лужна) беруть участь у фосфорно-кальцієвому обміні, відщеплюючи фосфат від з’єднань фосфорної кислоти і, тим самим, забезпечуючи мінералізацію кісток і зубів. Гіалуронидаза і калікреїн змінюють рівень проникності тканин, у тому числі і емалі зубів.

Найбільш важливі ферментативні процеси в ротовій рідині пов’язані з ферментацією вуглеводів і в значній мірі обумовлені кількісним і якісним складом мікрофлори і клітинних елементів порожнини рота: лейкоцитів, лімфоцитів, епітеліальних кліток і ін.

Ротова рідина як основне джерело вступу кальцію, фосфору і інших мінеральних елементів в емаль зуба впливає на фізичні і хімічні властивості емалі зуба, у тому числі на резистентність до карієсу. Зміни кількості і якості ротової рідини мають важливе значення для виникнення і перебігу карієсу зубів.

Поняття про пародонт

Пародонт — тканини, що оточують зуб. У це поняття входять: ясна, ділянка, що прилягає до кореня зуба, кістки альвеолярного відростка щелепи, зубна зв’язка, цемент кореня зуба.

Пародонт — це комплекс тканин, що оточують зуб, тісно пов‘язаних між собою генетично, морфологічно та функціонально. До складу цього морфофункціонального комплексу входять ясна, кісткова тканина з окістям, періодонт і тканини зуба.

Ясна є складовою частиною пародонта, це слизова оболонка, що вкриває альвеолярну кістку верхньої і нижньої щелеп. У клініці розрізняють маргінальну (вільну) та альвеолярну (прикріплену) частини ясен. Маргінальна частина розташована у пришийковій ділянці зуба. Окремо в цій зоні виділяють міжзубний сосочок, в якому найчастіше розвивається запалення. Альвеолярна частина ясен покриває альвеолярну кістку і нерухомо сполучається із окістям.

Використана література:

1.        Борисенко А.В. Терапевтична стоматологія: У 4 т. — Т. 1: Пропедевтика терапевтичної стоматології. – 2011. – 360 с.

2.       Боровский Е.В. Терапевтическая стоматология: Учебник для студентов медицинских вузов /Под ред. Е.В.Боровского. М. «Медицинское информационное агентство», 2003. – 840с. ил.

3.       Дмитриенко С.В., Краюшкин А.И., Сапин М.Р. Анатомия зубов человека. – М.: Медицинская книга; Н. Новгород: изд-во НГМА, 2003. – 196с.

4.       Максимовский Ю.М. Фантомный курс в терапевтической стоматологии: Учебное пособие. – М.: ОАО «Издательство Медицина», – 2005. – 328с.

5.       Николаев А.И., Цепов Л.М. Практическая терапевтическая стоматология: Учебное пособие – 6-е изд.,  перепаб. и доп. – М. МЕДпресс-информ,  2007. – 928с.

6.       Пропедевтическая стоматология: Учебник для медицинских вузов/ Под ред. Э.А.Базикяна. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2008. – 768с.

7.       Самусев Р.П. Основы клинической морфологии зубов / Р.П.Самусев, С.В.Дмитриенко, А.И.Краюшкин. – М.: ООО «Издательский дом «Оникс 21 век»: ООО «Мир и Образование», 2002. – 368с., ил.

8.       Скорикова Л.А., Волков В.А., Баженова Н.П. и др. Пропедевтика стоматологических заболеваний. – Ростов-на-Дону.: Феникс, 2002. – 640с.(I часть; стр. 4-246).

9.       Фалин Л.И. Гистология и эмбриология полости рта и зубов. – М.: Медицина, 1984.

Підготували: к.мед.н., Пацкань Л.О., ас. Федорович О.А.