УШКОДЖЕННЯ ТУПИМИ ПРЕДМЕТАМИ ТА ПРИ ПАДІННІ З ВИСОТИ

Ушкодження тупими предметами та при падінні з висоти. Судово-медична експертиза  ушкоджень від гострих предметів.

Серед механічних факторів виділяють зброю, знаряддя і предмети. Зброя – це предмети, пристрої чи засоби, призначені для нападу чи захисту або для пораження чи знищення противника (нап­риклад, вогнепальна зброя – гвинтівка, пістолет, револьвер, авто­мат, карабін, рушниця; “несмертельна” зброя – газові пістолети, аерозольні розпилювачі, пневматичні, газобалонні, електрошокові пристрої; холодна зброя – кинджал, фінський ніж, багнет, стилет, кастет; хімічна зброя – отруйні речовини різноманітного складу і призначення). Знаряддя – це предмети, засоби чи прилади, які виготовляють для застосування з певною метою в побуті, на виробництві, в техніці (кухонний ніж, молоток, сокира, ножиці, заступ, праска, макогін, викрутка, пильник тощо). Предмет – термін, який застосовують в судовій медицині як збірне поняття. На відміну від знаряддя і зброї предмет, як фізичне тіло, часто не має спеціального призначення, але випадково чи навмисно застосовують для захисту чи нападу і викликає пошко­дження тіла (камінь, якась палиця, шматок сухої  землі – грудка, уламок цегли, кулак тощо). Далі термін “предмет” ми застосо­вуємо, розуміючи під ним зброю, знаряддя і різні предмети.

Певні види тупих предметів

Механічні ушкодження дуже різноманітні, що залежить від багатьох умов, але перш за все від того предмета, яким вони нанесені. В зв’язку з цим механічні ушкодження завжди класи­фікуються за предметами. Аналіз властивостей механічних засобів і способу їх дії на тіло порівняно з особливостями ушкоджень від них показує, що головне у травмуючому предметі – його форма і кіне­тична енергія.

Діюча на тіло людини поверхня предмета може здавлювати тканини та органи, а при значній силі – роздавлювати і розривати їх. Поверхня, основною дією якої є тиснення, називається тупою, а предмети з такою поверхнею – тупими. Спричинені ними різ­нома­нітні ушкодження тіла складають групу ушкоджень тупими пред­метами.

Поверхня предмета, яка, стикаючись з тілом, діє на тканини, роз’єднуючи, розрізаючи або розщеплюючи її, називається гост­рою, а відповідні предмети – гострими. Ушкодження, що утво­рю­ють­ся від них, складають групу ушкоджень гострими предметами. При значній швидкості дії предмета ушкодження починають відображати не стільки форму предмета, скільки його рух, тобто кінетичну енергію. До таких ушкоджень належать вогнестрільні поранення.

Таким чином, в судовій медицині розрізняють 3 основні види механічних пошкоджень: тупими і гострими предметами та вогне­стрільною зброєю. Складовою частиною групи ушкоджень тупими предметами є ушкодження від падіння з висоти, транспор­тна та виробнича травма.

Пошкодження тупими предметами

   Розрізняють такі види тупих предметів (за А.І. Мухановим, 1974, 1988):
   1. Предмети з плоскою переважаючою поверхнею. Діюча поверхня їх більша ділянки стикання предмета з тілом, а краї знаходяться поза межами цієї ділянки: широка сторона дошки, плита, підлога відносно до голови тощо.
   2. Предмети з плоскою обмеженою поверхнею: прямокутною, трикутною, круглою, довгастою, овальною, іншої форми, з харак­терним рельєфом (молоток, обух сокири, вузька сторона дошки, кас­тет тощо).

 

Тупі предмети з плоскою обмеженою поверхнею

Ушкодження від них цілком або частково відобра­жають форму діючого предмета, особливості його країв чи рельєфу.
   3. Предмети зі сферичною поверхнею: гантель, гиря, круглий бруковий камінь, інші предмети у формі кулі чи її частини.

Деякі види тупих предметів з сферичною поверхнею

   4. Предмети з циліндричною поверхнею: палиця, водогінна тру­ба, металевий стержень (шворінь), прут з круглим попереч­ником тощо.
   5. Предмети з тригранним кутом: кут квадратного молотка, кут обуха сокири, кут стола, кут цеглини чи якогось каменя тощо.

 

Тупі предмети з тригранним кутом

6. Предмети з ребром або двогранним кутом (див. малюнок), їх травмуюча поверхня – двогранний кут, від дії ребра якого і залежать властивості ушкоджень.

Це ребро може бути прямолінійне, дугоподібне, іншої форми: кута, ламаної лінії тощо, край поверхні молотка, край обуха сокири, край стола, край прямокутної ніжки стільця, край цеглини тощо.
  

Тупі предмети з ребром

 

 Ця класифікація досить добре науково обгрунтована, перевірена на великому експериментальному і практичному матеріалі, а тому корисна для судово-медичної практики.   Від тупих предметів виникають певні види пошкоджень: садна, синяки, рани, переломи, розміжчення, розриви внутрішніх органів і тканин тощо. Всі вони (крім ран) властиві головним чином дії тільки тупих предметів.

 

Садна (excoriationes)

   Садном називається механічне поверхневе ушкодження шкіри до базального (росткового) шару чи слизових оболонок. Тонкі, лінійні, іноді переривчасті, садна називаються подряпинами. Останні можуть формуватися від дії кінця гострого предмета (голки, булавки, ножа, пера тощо). Епідерміс в місці садна відша­рований і часто відсутній.

 

Садно

   В механізмі утворення саден головну роль відіграє ковзання (тертя), тобто рух предмета по поверхні тіла або частини тіла по поверхні предмета при невеликому тисненні.

Садна бувають поверхневі, коли пошкоджуються верхні шари епі­пермісу (роговий, блискучий, зернистий шари), та глибокі, які досягають базального (росткового) шару. Поверхневі садна майже не кровоточать, решта супроводжується кровотечею пев­ної інтен­сивності. Загоюються садна зажди без утворення рубця.

 Поверхня свіжого садна рожева чи рожево-червона, волога, м’яка, болюча, розташована нижче рівня неушкодженої шкіри. Після утворення садна на його поверхні виступає рідина, яка містить білок і форменні елементи крові (ексудат). Вода частково випаровується, а білок змішується з залишками епідермісу, згор­тається і утворює на садні більш-менш товсту кірочку, яка зго­дом піднімається над поверхнею шкіри. Колір кірочки жовтий чи бурий, часто темно-бурий чи коричнево-червоний від домішку крові. Кірочка має важливе значення. Вона захищає садно від забруднення і сприяє загоєнню саден.
   Розміри окремих саден невеликі і коливаються в межах 2-3см. Величина садна нерідко відповідає розмірам поверхні, що терлась, і довжині пройденого шляху. При ковзанні широкої нерівної поверхні тупого предмета на шкірі утворюється ряд паралельних одна одній смугоподібних саден.

 

 

Садно від ковзання (паралельні подряпини на фоні осаднення)

 

На їх фоні часто можна бачити численні, однаково орієнтовані тонкі подряпини, утворені висту­паючими ділянками нерівної поверхні предмета. Це траси або сліди ковзання.

Їх розташування збігається з напрямком руху предмета чи тіла. Вони характерні для волочіння тіла при транспортній травмі.
   На поверхні чи краях саден можуть зберігатися відшаровані частинки епідермісу. Вони називаються лусочками. Відша­ру­вання епідермісу завжди починається зі сторони руху предмета, а відхилення вільних кінців лусочок може бути змінене. Верхні шари шкіри іноді знімаються ковзним предметом у вигляді пласта. Зібраний у складки, він знаходиться у кінці садна.

 

Численні паралельні подряпини як ознака тертя тупого предмета об шкіру, чи тіла об тупий предмет

   Садна мають різноманітну форму, але переважають невизначеної форми, круглуваті, довгасті, смугоподібні, переривчасті за рахунок ковзання предмета. Їх конфігурація нерідко може відображати за формою та розмірами особливості ударяючої поверхні тупого предмета: пряжку ременя, петлю мотузка, обух сокири, молотка, різьбу болта тощо. Характерні садна від укусу зубами людини: окремі вогнища осаднень складають дві дуги, які повернені одна до одної увігнутими сторонами. Типові садна від дії нігтів рук – серпоподібні чи дугоподібні тонкі садна не довші 1 см, які майже точно відображають величину та форму нігтів. Від дряпання нігтями обличчя  можуть утворюватися численні смугоподібні, переривчасті садна довжиною 3-4 см, шириною 0,3-0,5 см, розташовані паралельно. Дуже характерні садна виникають від зв’язування рук чи ніг мотузкою: вони звичайно знаходяться навкруги нижніх частин передпліч або гомілок, епідерміс на них зідраний значно ширше, ніж це відповідало б товщині мотузка (зв’язана людина намагається звільнитися від нього і витягнути руки чи ноги з петлі).
   Строки загоєння саден різні, що залежить від величини та глибини ушкодження епідермісу, локалізації їх на тілі, віку, інфікованості та інших умов. А.І. Крат і В.М. Рубін (1982) запропонували розрізняти такі стадії і періоди у загоєнні саден, яке завершується у наступні середні строки:
   1 стадія – свіже садно: дно його нижче рівня оточуючої шкіри, спочатку вологе, згодом підсихає і ущільнюється, кірочки немає (перша доба);
   2 стадія – утворення кірочки: 1-й період – кірочка нижче неушкодженої шкіри чи на рівні неї (1-2 доба); 2-й період – кірочка підвищується над рівнем оточуючої шкіри (3-8 доба);

3 стадія – відпадання кірочки: 1-й період – краї кірочки трохи підняті (6-10 доба); 2-й період – кірочка частково відпала (8-15 доба); 3-й період – повне відпадання кірочки (11-18 доба);

 4 стадія – сліди від садна (до 30-150 діб).

 У цілому поверхневі садна заживають протягом 7-11 діб, глибокі – 12-18 діб. Сліди від саден на лиці залишаються протягом 30 діб з моменту їх утворення, на тулубі і на кінцівках – протягом 1,5-2 і навіть 4-5 місяців. Швидше загоюються садна голови та обличчя. Не виявлена різниця в термінах загоєння саден у дорослих людей різного віку.
   Встановлено, що одяг не заважає утворенню саден.

Здирання шкіри нерідко відбувається посмертно. Поверхня, позбавлена рогового шару, висихає, утворюючи дещо заглиблену воскоподібно-сіру чи буровато-жовту пляму, іноді з червоним відтінком і просвічуванням судин. За зовнішнім виглядом і щільністю вона нагадує пергамент. Звідси і назва “пергаментна пляма”. Кірочки на ній ніколи немає. При проведенні штучного дихання за Сільвестром на передньобокових поверхнях грудей виникають великі садна, які згодом пергаментуються. Такий вигляд, як і пергаментні плями, можуть мати і прижиттєві садна, якщо смерть настала швидко, зразу після травми. Показником прижит­тєвості садна, крім кірочки, слугують крововиливи у шкіру дна ушкодження, в підшкірну основу під ним, набряк, ознаки запа­лення, які виявляють при гістологічному дослідженні садна.
   Значення саден у судовій медицині дуже велике:

1. Садна – показник насилля над особою, дії тупого предмета, їх локалізація вказує на місце прикладання сили. Вони утворю­ються при захисті, опорі чи нападі.

2. Певна форма саден (серпоподібна, дугоподібна, смугаста) і локалізація їх в деяких місцях тіла характерні для певного виду насилля: виявлення їх навколо рота і носа свідчить про закриття цих отворів руками, на шиї – про здавлення її руками. Аналогічні садна на верхньо-внутрішній поверхні стегон у жінок характерні для насильного статевого акту чи спроби здійснити його.
   3. Форма садна іноді дає змогу визначити вид тупого пред­мета, яким нанесена травма, якщо діюча поверхня знаряддя цілком чи частково відобразилась в його контурах.

Садно  правої лобної ділянки, що відображає травмуючу поверхню – решітку радіатора автомобіля

   4. За розташуванням лусочок, шматочків рогового шару біля кінця довгастого садна, за вільними кінцями їх, що утворюються завжди зі сторони руху травмуючого предмета і часто нахилені в про­ти­лежному напрямку, можна встановити напрямок руху пред­мета. Цьому сприяють і паралельні подряпини на фоні здертої шкіри.

5. Іноді можна визначити джерело утворення садна, якщо знайдені сторонні включення, які являють собою частинки предме­та, від якого вони виникли.
   6. Садна допомагають визначити давність походження травми за ступенем вираженості процесу їх заживлення: відсутність чи наявність кірочки, її рівень розташування, зрощення з підлягаю­чими тканинами тощо.
   7. Кірочка на поверхні садна, крововиливи у власне шкіру у його дні, підшкірну основу в ділянці здирання епідермісу – показники прижиттєвого походження травми.

8. Самі по собі невеликі садна відносяться до легких тілесних уш­коджень без розладу здоров’я. Більш просторі садна можуть бу­ти легкими тілесними ушкодженнями з короткочасним розладом здо­ров’я. Під ними можуть знаходитися і значні ушкодження: пере­­ломи кісток чи хрящів, розриви внутрішніх органів, гематоми тощо.

Синяки (ecchimoses)

   Синяком називається крововилив у товщу шкіри, слизової оболонки чи підлягаючу жирову основу і просвічування вилитої крові. Кров виливається внаслідок розриву судин від дії тупих предметів. У зв’язку з цим М.В. Попов (1950) вважав, що синяк – власне не ушкодження, а прояв такого виду ушкодження, як порушення цілості дрібних судин.

Синяки часто супроводжують інші види травми тупими предметами (садна, рани, переломи, вивихи), але часто є самос­тійним видом травми, особливо при судово-медичних оглядах живих осіб.  

У механізмі утворення синяків, а саме розриву дрібних судин, головну роль відіграють здавлення чи розтягнення судин у довжину або поєднання цих механізмів. При підвищенні внут­рішньосудин­ного тиску стінки судин можуть розтягуватись у ширину і також розриватися. Такого роду розриви виникають не тільки внаслідок механічного насилля, але й в інших випадках (наприклад, синяки від медичних банок, плями Тардьє тощо).

Крововиливи у шкіру чи підшкірну основу можуть виникати і при деяких захворюваннях: цинзі, певних хворобах крові (гемофі­лія), склерозі судин, сепсисі, отруєннях окремими речо­винами, виснаженні тощо.
   Розрізняють власне синяки, гематоми, петехії і екхімози. Власне синяки бувають поверхневі та глибокі. Поверхневі часто розташо­вуються у власне шкірі чи зразу під нею у жировій основі і, просвічуючись крізь неї, надають їй багряно-синього чи синього кольору. Звідси і назва “синяк”. Поверхневі синяки помітні вже через 20-30 хв після травми, причому їх інтенсивність і розміри збільшуються поки виливається кров. Глибокі крововиливи спо­чатку не просвічуються, оскільки знаходяться в товщі м’язів, у проміжках між ними, під надкісницею, і в перші 2-3 доби після травми можуть не виявлятися.
   Гематома – обмежене накопичення крові в тканинах, що трохи піднімає покриви (шкіру, слизову оболонку) і формується за рахунок розсування шарів тканин чи товщі органів. В останньому випадку гематоми дуже небезпечні і можуть призвести до смерті. Однією з характерних ознак підшкірної гематоми є флуктуація крові, якщо вона ще не згорнулась.
   Петехії – дрібні, крапкоподібні, круглої форми крововиливи червоного кольору у власне шкіру чи слизову оболонку.

Екхімози – більш крупні, обмежені, невизначеної форми геморагії червоного кольору у власне шкіру, серозні чи слизові покриви.
   Величина синяків різна – від невеликих (“крапкових”) до надзвичайно просторих, що займають певну частину тіла. Це залежить від діаметра пошкоджених судин, їх кількості, належності їх до артеріальної чи венозної системи, властивостей тих тканин, куди вилилась кров, величини та кінетичної енергії предмета, який діяв тощо. Якщо розірвались лише капілярні судини шкіри, то синяк обмежений, відповідає площі ушкоджених судин і має чіткі краї. При виливанні крові у щільну тканину, що тяжко розсовується і добре протидіє тиску крові, синяк буває невеликим і також має чіткі контури. Якщо підшкірна основа пухка, легко розсувається вилитою кров’ю, то утворюються просторі, значної величини синяки. В деяких місцях тіла підшкірна основа дуже пухка, у зв’язку з чим там синяки особливо інтенсивні і тривалі: це – клітковина повік, особливо нижніх, зовнішніх статевих органів (соромітних губ – у жінок, мошонки – у чоловіків). Знач­­ної величини крововиливи виявляють у заочеревинній клітковині, в м’яких тканинах тазової ділянки.

Форма синяків може бути різноманітною, але найчастіше овальною чи круглуватою з чіткими краями, особливо у свіжих випадках. За мірою розсмоктування краї їх розпливаються і фор­ма може змінюватись. Нерідко форма синяка може точно відображати форму та величину ударяючої поверхні предмета, що дає змогу досить правильно визначити знаряддя травми . Такі синяки бувають від пряжки ременя, кілець залізного ланцюга, молотка, палиці, складеної мотузки, від укусу зубами людини, від кінчиків пальців рук при здавленні ними частини тіла тощо. При ударі палицею чи іншим аналогічним предметом при достатньому шарі жирової клітковини виникає овальний синяк, розділений посередині неширокою смугою незміненої, звичайної шкіри. Смуга – це слід від стикання знаряддя з покривами тіла. Ці особливості синяка свідчать про те, що кровоносні судини краще витримують здав­лення і розриваються на межі тиснення, де в зв’язку з податливістю м’яких тканин відбувається найбільше їх зміщення і розтягнення.
   Смугоподібні синяки, особливо петлеподібні, є результатом ударів мотузком, ременем чи іншим напівжорстким предметом, складеним у вигляді петлі. Кінчики пальців при здавленні ними частин тіла (шиї, плеча, молочної залози) залишають типові для їх дії круглі чи овальні синяки величиною 1,5-2 см. Від пальців можуть утворюватися і довгасто-дугоподібні синяки, що відтворю­ють контури пальців (при ударі кистю). Тому іноді можна визначити, правою чи лівою рукою вони нанесені.

Синці на тілі жертви від дії пальців вбивці

 

Характерні синяки можуть виникати від укусів зубами людини. При дії кількох зубів однієї щелепи вони розта­шовуються по дузі, від багатьох її зубів мають вигляд напівовалу. Якщо укус здійснюють обома щелепами, синяки утворюють дві дуги, що повернуті одна до одної увігнутими сторонами. Подібні ушко­дження найчастіше зустрічають на плечах, передпліччях, грудях, обличчі тощо.

У більшості випадків синяки не мають якоїсь визначеної форми. Тому про вид знаряддя можна висловитись тільки у випадках знайдення на тілі людини синяків певної, характерної форми. Якщо цього немає, то лікар не повинен указувати вид предмета, яким запо­діяний синяк, оскільки, наприклад, синяк невизначеної форми на спині може утворитися від удару кулаками, взутою ногою, іншим аналогічним предметом, від удару при падінні, від поштовху і удару спиною об виступаючу частину стіни, борт автомашини тощо.
   Кров, яка сформувала синяк, для організму є сторонньою речовиною, а тому поступово розсмоктується і перетворюється, що вимагає певного часу. Вилита кров зразу починає всмокту­ватися через лімфатичні шляхи, при цьому еритроцити заносяться у найближчі лімфовузли. Але таке всмоктування невдовзі припи­няється внаслідок згортання крові. Сироватка, що при цьому відо­кремлюється, продовжує всмоктуватись, а кров’яний згорток (ерит­роцити з фібрином) починає повільно розпадатися.
   Початковий колір синяка завжди багряний або синій. З часом колір його змінюється, синяк, як кажуть, “цвіте”. Зміна його кольору залежить від перетворення пігменту вилитої крові та часу.

Кров, що вийшла з ушкоджених судин, спочатку містить досить багато оксигемоглобіну, в зв’язку з чим синяк (як і кров) має яскраво- чи багряно-червоний колір. Проте оточуючі тканини швидко забирають від крові кисень і оксигемоглобін переходить у відновлений гемоглобін, а синяк набуває насиченого темно-червоного кольору з синюшним відтінком, стає синьо-багряним, іноді – ліловим. Все це відбувається в межах 1-ї доби після трав­ми. З часом гемоглобін екстравазату при наявності кисню переходить у метгемоглобін, надаючи синякові синього, сіро-синього, а потім коричневого кольору з його відтінками, що спос­терігають в серед­ньо­му на 2-3 добу після утворення синяка .

 

 

Параорбітальний синець триденної давності

 Метгемоглобін посту­пово розпадається, утворюючи спочатку вердогемохромоген (4-6 доба), а згодом – білівердин і білірубін (7-12 доба), у зв’язку з чим змінюється і колір синяка з ко­рич­невого на буро-зелений, зелений, оранжево-жовтий і жовтий ко­лір, який поступово зникає. Строки зміни кольору синяків дуже різноманітні, оскільки залежать від кількості вилитої крові, глибини просякання, локалізації, загального стану організму, віку, застосованого лікування тощо.

Буро-жовтий колір синяка через 6-7 днів після його утворення

 

Синець тижневої давності

На місці синяка на шкірі чи слизовій оболонці ніяких слідів звичайно не залишається, але іноді протягом деякого часу на шкірі зберігається бура пігментація. Іноді через 3-4 тижні ще можна спосте­рігати сліди синяків, особливо на ногах. Разом з тим, невеликі синяки на лиці, шиї, грудях можуть зникнути протягом 5-6 діб. У зв’язку з наведеним треба надзвичайно обережно ро­бити висновок про давність утворення синяка за його кольором, оскільки постійності в зміні та числі змінюваних кольорів немає.
   Крововиливи у сполучну оболонку очей, у власне шкіру, іноді у перехідну кайму губ, нерідко розсмоктуються без зміни темно-червоного кольору, поступово зменшуючись у інтен­сивності та розмірах.

Діагностують синяки на підставі багряно-синього чи іншого обмеженого забарвлення шкіри в певній ділянці тіла. Супро­відними ознаками можуть бути припухлість, ущільнення тканин і болючість. Синяки знаходяться звичайно на тому місці, яке безпосередньо піддалось насиллю. В деяких випадках синяки можуть з’являтися не там, де були ушкоджені судини чи нанесені удари. Це буває тоді, коли кров у пухкій підшкірній основі має можливість розпов­сю­джуватись у сусідні ділянки або стікати донизу за рахунок власної ваги (так звані кров’яні затьоки): навколо очей при переломах черепа чи при ударі в ділянку перенісся, вздовж зад­ньої поверхні шиї, вздовж кінцівок, особливо нижніх. За рахунок цього змінюється первинна форма і локалізація крововиливів, що потріб­но враховувати при судово-медичному оцінюванні ушкоджень.

Синяки і крововиливи у м’які тканини – головні показники прижиттєвості як самих, так і інших ушкоджень тупими та іншими предметами і транспортними засобами.

 На трупі синяки можуть симулювати трупні плями і навпаки. Ознаками синяка є дещо підвищене положення і обмеженість ділянки, збереженість його кольору при натискуванні пальцем, певна форма, наявність садна на його поверхні, нерівномірне забарвлення. Для трупних плям характерне їх розташування на нижчележачих частинах тіла, зміна їх кольору чи зникнення при натискуванні в першу добу після настання смерті, більш просторий характер, відсутність певної форми та припухлості, більш рівномірне забарвлення. Розріз шкіри в місці сумнівної ділянки вирішує питання диференційної діагностики синяка і трупної плями остаточно: при травмі в шкірі чи підшкірній основі буде скопичення рідкої або згорнутої крові темно-червоного кольору, яке добре з’єднане з оточуючими тканинами і не змивається струменем води. Тканини в ділянці трупної плями бліді, рівномірно забарвлені у бузково-фіолетовий колір, кров може виступати краплями з перерізаних судин. Ці краплі легко знімаються ножем чи змивають­ся водою. Треба мати на увазі, що синяки, розташовані на задній поверхні трупа, можуть бути приховані трупними плямами.

Суттєву зміну в стан синяка вносить гниття. Воно супрово­джується зеленуватим забарвленням шкіри, “розплавлює” згорток крові. Врешті відбувається інтенсивне просочування тканин кров’я­ним пігментом в межах синяка і поряд з ним. Якщо немає кров’яного згортка або різкого обмеження досліджуваної ділянки за її забарвленням від сусідніх, то розпізнати синяк, який вже був, макроскопічно не можна.

В судовій медицині синяки мають дуже велике значення.

 1. Синяки – показник насилля і дії тупого предмета. Як і сад­на, вони часто є слідами бійки, боротьби і захисту, залиша­ючись не тільки на лиці чи руках, але й на закритих одягом частинах тіла.

2. Як правило, синяки чи крововиливи локалізуються у місці прикладання сили. Певна їх форма і величина (круглі, овальні, злиті між собою розмірами 2-3 см), а також місце розташування їх характерні для певного виду насилля: виявлення їх навколо отворів носа і рота свідчить про закриття їх руками, на шиї – про здавлення її руками. За їх кількістю та особливостями розта­шу­­вання можна висловитись про те, правою чи лівою рукою від­бува­лось здавлення шиї, спереду чи ззаду знаходився напад­ник. Анало­гічні синяки на верхньо-внутрішній поверхні стегон у жінок харак­терні для насильного статевого акту чи спроби здійснити його.

 3. Форма синяка іноді дає можливість визначити вид тупого предмета, яким нанесена травма, якщо діюча поверхня знаряддя цілком чи частково відобразилась в його контурах.

Синці на спині потерпілого від ударів тупим предметом з циліндричною поверхнею

4. Колір синяків може орієнтовно свідчити про давність нане­сення травми.
   5. Синяки та крововиливи в м’які тканини у вигляді згортка крові свідчать про прижиттєве походження травми.

6. Окремі синяки відносяться до легких тілесних ушкоджень без розладу здоров’я. Великі та численні синяки можуть супро­воджуватись короткочасним розладом здоров’я. Глибокі та просторі крововиливи іноді можуть викликати некроз тканин, інтоксикацію продуктами розпаду крові та некротизованих тканин з підвищенням температури тіла, гостре недокрів’я, травматичний шок і призвести навіть до смерті.

7. Синяки можуть симулювати трупні плями, а трупні плями синяки.

Рани (vulnеrа)

   Ранами називаються механічні ушкодження шкіри чи слизових оболонок з порушенням цілості усієї їх товщі і проникненням у жирову основу, іноді в м’язи чи порожнину. На відміну від саден рани загоюються з утворенням рубця.

Розрізняють рани різані, рублені, колоті, колото-різані, рвані, забиті (ушиблені), вогнестрільні та інші. Рани мають краї, кінці (кути), стінки, дно і рановий канал (наприклад, у колотих чи вог­не­­стрільних ранах).
   У загоєнні ран виділяють такі періоди, які відбуваються у наступні терміни (за Є.О. Решетніковим, 1984):

1 період – період мікробного забруднення рани, запальні процеси ще не виражені (до 2-х діб);

2  період – період некротично-запальних змін у рані (2-5 доба);

3  період – період затихання запальних реакцій і початок регенеративних процесів (5-12 доба);
4  період – період регенеративних процесів і формування рубця (12-18 доба);

5 період – період кінцевого загоєння рани.

 Рани від тупих предметів дуже характерні. В механізмі їх утво­рення переважає здавлення і розтягнення м’яких тканин, при достатній силі удару тупий предмет роздавлює і розриває шкіру чи слизову оболонку. Тому рани від тупих знарядь нази­ваються ще рваними. Рани від ударів тупими предметами вини­кають на тих частинах тіла, де під шкірою близько підлягають кістки (тобто, тверда основа): на голові, на обличчі , кистях, передній поверхні гомілок, на стопах тощо. Викликати рану тупим предметом в ділянці спини, сідниць, стегон практично неможливо.
   Характерними ознаками ран від дії тупих предметів є:
   •різноманітна форма і різна їх величина.

 

 

Різноманітна форма і величина ран від тупих предметів

 

 Серед форм найчас­тіше зустрічають щілиноподібні, зигзагоподібні чи гіллясті, лінійні, променисті, Г-, Т-, Н-, X-, У-подібні, трикутні, прямокутні, клап­тикові,

 

 

Шматкоподібна (дуговидна) рана лобної ділянки

 

невизначеної форми тощо. Величина їх може бути від кіль­кох міліметрів до десятків сантиметрів;

•краї їх нерівні, часто розміжчені, іноді потоншені, з надри­вами, бувають відшаровані від підлягаючих тканин, з крово­виливами в їх товщу;
   •по краях ран майже завжди епідерміс здертий (осаднений) на різну ширину, а іноді набуває певної форми. Осаднення краю рани – надзвичайно характерна ознака заподіяння травми тупим предметом;
   •сполучнотканинні, судинні чи волосяні (на голові) пере­тинки між протилежними краями, найчастіше в кінцях ран.

 

 

Рана волосистої частини голови. Волосяні та сполучно-тканинні перетинки

 

Сполуч­нотканинні перетинки – нерідко головна відмітна ознака дії тупого предмета;
   •кінці ран закруглені, тупі, з надривами, іноді можуть бути гострі (в променистих ранах, при розриві шкіри тощо).
   Це так звані загальні (групові) ознаки ран від тупих предметів, оскільки вони зустрічаються при ушкодженнях різними тупими предметами, незалежно від їх видових властивостей. Ці ознаки дають можливість відрізнити рани, заподіяні тупими предметами, від ран, спричинених гострими предметами чи пострілами з вогне­стрільної зброї.
   Розрізняють ще видові ознаки ран від дії певних тупих предметів відповідно до наведеної вище класифікації. Такі ознаки сприяють визначенню за морфологічними особливостями, їх сукупністю виду тупого предмета з переважаючою, обмеженою, сферичною, цилін­дрич­ною поверхнею тощо, що надзвичайно важливо при розсліду­ванні злочинів проти здоров’я чи життя людини, скоєних за допомогою тупих предметів.
   Для дії певних видів тупих предметів характерні такі ознаки ран у їх поєднанні:
   1. Рани від дії тупих предметів з плоскою переважаючою поверхнею, як правило, мають зигзагоподібну, гіллясту чи звивисту форму, іноді з розгалуженнями; краї їх місцями розміжчені, з численними дрібними чи дрібноклаптиковими надривами; осад­нення шкіри навколо них частіше овальної або невизначеної форми, що за величиною може відповідати площі зіткнення ударяючої поверхні предмета із закругленою частиною тіла (наприклад, на голові). Один удар предметом з переважаючою поверхнею може викликати більше ніж одну рану.

 

Гілляста форма рани при дії переважаючої поверхні

 

2. Від дії тупого предмета з плоскою обмеженою поверхнею утворюються рани у більшості випадків невеликі (3-6 см), проме­нистої, Г-, Т-, Н-, У-, Х-подібної форми, а осаднення шкіри навколо чи в їх межах часто відображає форму та величину вдаряючої поверхні предмета (або її частину): кругле, квадратне, пря­мокутне, дугоподібне, у вигляді відкритого кута тощо.
3.Сферична поверхня тупого предмета залишає рани за формою променисті (3-5 променів і більше); здирання епідермісу (осаднення) у них круглої чи овальної форми; центральна частина ран блюдко- чи лійкоподібно заглиблена, в центрі значно роз­міжчена, потоншена, аж до утворення дефекту трикутної чи невизначеної форми, в тому числі за рахунок деякого скорочення ушкоджених тканин.

 

Кільцеподібні рани на волосистій частині голови дитини, загиблої від ударів водогінної труби

 

Рани голови від ударів спеціального молотка із зубом   (вбивство)

 

4. Предмети з циліндричною поверхнею звичайно спри­чиняють рани щілиноподібні, довгасті, причому довгота рани завжди відпо­відає осі предмета в момент удару. Осаднення шкіри по краях у вигляді смуг, ширина яких залежить від діаметра циліндра: чим він більший, тим здирання ширше. В одному чи обох кінцях рани часто утворюється по одному чи два надриви, в зв’язку з чим кінець рани набуває Г- чи У-подібної форми. Краї ран значно потоншені, а тому жолобоподібно заглиблені, особливо при розгля­данні рани в профіль.

Рани голови від дії тупого предмета з циліндричною поверхнею

 

5. Рани від дії предмета у вигляді тригранного кута мають променисту форму (але більше, ніж 3 промені, у них не буває), іноді – пірамідальне заглиблення в центрі, осаднення у них трикутної форми і розташоване у центральній частині, промені-розриви продовжуються у довгасті вдавлення шкіри, які при підсиханні пергаментуються.

 6. Тупий предмет з ребром наносить рани щілиноподібної, іноді веретеноподібної форми, краї яких відносно рівні, звивисті, осаднені у вигляді вузької смуги, місцями здирання епідермісу може бути відсутнім. Кінці ран часто гострі або дещо заокруглені. Такі рани за своїми властивостями дуже схожі на рани від рубаючих предметів. Єдиною ознакою дії тупого предмета може бути сполуч­нотканинні перетинки в кінцях рани, які виявляються тільки при розсуванні країв.

Своєрідні рани формуються від укусу зубами людини, до­машніх та диких тварин, які найчастіше розташовуються на кінцівках.

Тупі предмети можуть викликати ушкодження шкіри, в ме­ханізмі утворення яких переважає розтягнення, їх позначають як тріщини, надриви, розриви та відриви. Найповерхневіші з них тріщини – лінійні порушення цілості епідермісу. Ушко­дження, що досягає дерми, але не проходить через всю товщу шкіри, називаються надривами, а більш глибокі ушкодження аж до підшкірної основи – розривами або ранами-розривами.

 

 

Рани-розриви шкіри в лівій завушній ділянці

 

При великій силі розтягнення може статися відрив, тобто ві­до­кремлення части­ни тіла: пальців, цілої кінцівки, мошонки, шкіри волосяної частини голови (наприклад, при попаданні довгого волосся в трансмісію), навіть поділ тіла на частини.

Ушкодження від розтягнення мають характерні властивості. Вони лінійні, веретеноподібні, розташовуються групами, кінці у них гострі, а краї рівні, чим нагадують ушкодження від гострих предметів. Здирання країв у таких ранах відсутнє. Тріщини, надриви чи розриви в групах звичайно однаково орієнтовані, розташовані паралельно одні до одних. Найчастіше вони трап­ляються при переїзді через тіло транспортних засобів, утво­рюються від працюючих частин механізмів чи агрегатів.

Значення ран. Вони є наслідками насилля, вказують на місце прикладання сили і свідчать про значний вплив тупого предмета. Недарма вони супроводять смертельні ушкодження, зокрема вбивства. За їх властивостями можна встановити групу та вид діючого предмета, його вдаряючої поверхні. При відображенні в них індивідуальних особливостей предмета можна ідентифікувати його. За особливостями осаднення по краях рани, напрямком відшарування шматка можна встановити напрямок травмуючої сили. Ступінь вираженості процесів загоєння рани дає можливість орієнтовно визначити давність травми. Рани від тупих предметів частіше відносяться до легких тілесних ушкоджень з коротко­часним розладом здоров’я, але можуть бути і іншого ступеня тяжкості.

Переломи (fracturae)

   Переломом називається повне або часткове порушення цілос­ті кістки чи хряща, викликане швидкодіючою значною силою1. Як правило, утворюються при дії на кістку тупого предмета і виник­ненні внаслідок цього таких видів деформації: згину, здвигу (зрізу), розтягнення, стиснення чи кручення. Будь-яку дефор­ма­цію можна звести до двох найбільш простих: розтягнення (або стиснення) та зсуву. В більшості випадків переломи кісток формуються при одночасному поєднанні кількох видів деформації. Довгі кістки кінцівок найчастіше ушкоджуються від деформації згину чи крутіння. За законами механіки будь-яке тверде тіло (в тому числі і кістка) починає руйнуватися в тому місці, де від­бувається її розтягнення.

У медицині переломом ще називають порушення цілості ерегованого статевого члена, що іноді трапляється під час бурхливого статевого акту. Це, насправді, розрив білочної обо­лон­ки і тканин кавернозних тіл, які при ерекції під значним тиском заповнюються кров’ю.

Переломи виникають як в місці прикладання сили (в зв’язку з чим називаються місцевими), так і на відстані від нього (від­далені переломи). Розрізняють повні і неповні, одиночні і чис­ленні, відкри­ті і закриті, лінійні і осколкові переломи.

 У судово-медичній практиці найчастіше трапляються і мають найбільше значення переломи кісток черепа, довгих кісток кінцівок і ребер.
   Переломи кісток черепа. Місцеві переломи черепа форму­ються в місці безпосереднього контакту тупого предмета з черепом. Їх властивості багато в чому залежать від виду тупого предмета та його особливостей. За певними ознаками місцевих пере­ломів черепа, їх сукупністю можна нерідко визначити вид травмуючої поверхні тупого предмета.

Переважаюча поверхня тупого предмета спричиняє осколковий перелом у вигляді вдавленої або сплощеної ділянки, величиною 40-80 см2 і більше, круглуватої чи овальної форми . Відламки в межах цієї ділянки утворені радіальними тріщинами, які розхо­дяться від центру, де було найбільше стикання предмета із скле­пінням черепа. У зовнішній пластинці краї цих осколків нерівні, з численними відколами, викришуваннями. Межі ділянки деформації в таких випадках окреслені ще і дугоподібними, круговими тріщи­нами, які виникають від згину кістки, в зв’язку з чим краї перелому чіткі, більш рівні, прямовисні.

Багатоосколковий перелом склепіння черепа від кількох ударів тупим предметом

 

Місцеві переломи черепа з обмеженими крововиливами, які свідчать про нанесення щонайменше 3-ох ударів тупим предметом (зазначено стрілками).

Від удару плоскою обмеженою поверхнею тупого предмета в кістках черепа утворюються вдавлені або дірчасті переломи, які за величиною та формою цілком чи частково відтворюють контури цієї поверхні. Особливо це характерно для ушкоджень, нанесених круглим чи квадратним молотком, обухом сокири тощо.

Дірчастий перелом черепа від удару молотком

Іноді в таких переломах можуть відобразитися інди­відуальні властивості предмета, які сприяють ототожненню знаряддя травми. При ударі предметом з обмеженою поверхнею під гострим кутом дія його на склепіння черепа виявляється нерівномірною, внаслідок чого перелом набуває вигляду сходів з двох-трьох східців, так званий терасоподібний перелом (див. малюнок).

Терасовидні переломи склепіння черепа

   Предмети зі сферичною поверхнею в типових випадках спричи­няють невеликі вдавлені переломи кісток склепіння черепа, окреслені циркулярною тріщиною, із западанням окремих відламків і утворенням заглиблення, яке нагадує частину сфери.

Перелом черепа від дії тупого предмета з сферичною поверхнею

Переломи від сферичної поверхні можуть бути представлені тільки цирку­лярною чи дугоподібною тріщиною, без осколків, чим подібні до переломів від круглої обмеженої поверхні.

Дуже характерні переломи залишаються від дії предметів з тригранним кутом: це обмежені, вдавлені переломи трикутної фор­ми (на поверхні склепіння) у вигляді тригранної піраміди, верхівка якої направлена всередину черепа.

Перелом черепа від тупого предмета з тригранним кутом

Тобто, такий перелом фактично являє собою позитивний відбиток тригранної піраміди. А тому стінки його похилі, спадисті у напрямку ззовні усередину.
   Тупі предмети з ребром (чи двогранним кутом) в кістках черепа утворюють вдавлений, осколковий, довгастий перелом, який має певні особливості. Від дії ребра виникає поздовжня тріщина зі сколотими краями в зовнішній кістковій пластинці, паралельно їй і на деякій відстані від неї формуються ще дві дещо дугоподібні тріщини з рівними, прямовисними краями. За рахунок цих тріщин утворюється два довгастих відламки, які похилі чи заглиблені у напрямку до центральної тріщини, яка виникла від ребра предмета. Ці відламки однаково орієнтовані і відповідають напрямку осі ребра. Від кінців перелому часто відходять від однієї до кількох тріщин у косо-поперечному напрямку.
   Схожі переломи спричиняють тупі предмети з циліндричною поверхнею. Але дугоподібні тріщини, що розташовані майже паралельно центральній, більш випуклі і трохи далі віддалені від неї.

Перелом черепа від дії тупого предмета з циліндричною поверхнею

 Для диференційної діагностики виду тупого предмета, яким заподіяний перелом (предмета з ребром чи з циліндричною поверх­нею), треба використовувати і видові ознаки ран.

Віддалені переломи черепа виникають далеко від місця прикла­дання великої сили і з’являються найчастіше при стисненні черепа або при ударі тупим предметом з широкою поверхнею стикання. Череп зазнає загальної деформації. Сфероїдну форму черепа можна порівняти із земною кулею чи глобусом. Під дією сили череп здавлюється, його окружність видовжується по “екватору”, його кістки розтягуються в поперечному до прикладеної сили напрямку. В ділянках найбільшого розтягнення кісток (біля “екватора”) виникають тріщини, що йдуть від “екватора” до “полюса”, тобто по “меридіанах”. Це так звані ме­ри­діональні тріщини. Одночасне вкорочення діаметра черепа у напрямку зусилля викликає згин кісток і появу тріщин, паралельних “екватору”, які формуються головним чином ближче до “полюса”. Їх називають еквато­ріальни­ми тріщинами.

Механізм формування віддалених переломів черепа

Таким чином, при віддалених переломах формується два види тріщин: меридіональні – від розтягнення, і перпен­дикулярні до них екваторіальні – від згину.

При сплощенні, загальній деформації черепа, коли голова трупа набуває невластивих їй вигляду і форми, що часто спосте­рігають при переїзді через неї транспортного засобу, визначити ці види тріщин під час розтину неможливо. Для того, щоб з’ясувати меха­нізм травми та встановити місце прикладання здавлюючих сил, доцільно всі численні відламки черепа з трупа вилучити, мацеру­вати їх і реконструювати череп у первинному вигляді. Докладне вивчен­ня візуально та за допомогою сте­рео­мікроскопа власти­востей перелому зі сторони зовнішньої і внутрішньої кісткових пластинок, локалізації та взаємороз­ташування ліній переломів допомагає правильно вирішити ці питання.

До віддалених переломів черепа відносять циркулярні переломи кісток основи черепа, які спостерігають часто при падінні зі значної висоти на сідниці чи нижні кінцівки, коли голова ніби насаджується на хребет.
   Доречно зазначити, що останнім часом в клінічній трав­ма­тології та нейрохірургії виділено в окрему групу специфічну трав­му – тривалий стиск голови. Клініка його складається із загально­мозкової, вогнищевої неврологічної симптоматики та фокальних змін з боку шкіри. Ця патологія розглядається як особливий вид травми, що виникає внаслідок послідовної дії динамічного (корот­кочасного) та статичного (тривалого) механічного навантаження.
   Переломи довгих кісток кінцівок. Діафізи цих кісток під дією травмуючої сили деформуються відповідно до законів, що характеризують тверді тіла з крихкими властивостями. Найчастіше переломи довгих трубчастих кісток виникають від деформації згину та кручення, рідше – від деформації зсуву (зрізу).
   Механізм перелому довгої кістки кінцівки від згину такий. При ударі тупим предметом довга кістка кінцівки (стегнова, гомілкові, плечова, передпліччя) в місці прикладання сили проги­нається – виникає локальна деформація (“ударний згин”). При згинанні кістка утворює дугу. На вігнутій її поверхні, яка від­по­відає місцю прикладання сили, відбувається стиснення кісткових частин, а на протилежній, випуклій поверхні – розтягнення еле­мен­тів кістки. Оскільки опір твердих тіл, в тому числі трубчастої кістки, відносно до розтягнення менший, ніж відносно до стиснення, то розрив кістки при її згинанні відбувається спочатку на випуклій поверхні дуги. Утворюється своєрідна “біжуча” трі­щи­на, початком якої є розрив кортикального шару кістки на випуклій стороні (на стороні, протилежній місцю удару). Лінія перелому в початковій її частині, як правило, має поперечний або косо-поперечний (відносно до осі діафіза) напрямок. Краї цієї тріщини чіткі, трохи звивисті, майже рівні, поверхня злому дрібнозерниста, прямовисна. Перелом нерідко зяє. Це перша ознака перелому від згину.

 

Перелом від згину. Віялоподібні тріщини.

На бокових від місця удару поверхнях кістки описана вище поперечна тріщина відхиляється в ту чи іншу сторону, часто роздвоюється, “розщеплюється” на кілька гілок. Розташування тріщин, які йдуть від перелому перпендикулярно осі кістки, дуже своєрідне. Тріщини віялоподібно розходяться у напрямку по­верх­ні кістки, на яку діяла травмуюча сила. Поверхня, в сторону якої повернуті відкриті кути, утворені віялоподібними тріщинами, відповідає місцю удара. Це друга ознака перелому від згину.
   З формуванням віялоподібних тріщин в процесі деформації кістки кінетична енергія поступово затухає. Розповсюджуючись від поперечної лінії перелому, одна чи дві тріщини досягають віг­нутої поверхні кістки, яка зазнає здавлення. А тому в зоні дії ту­по­го предмета (при безосколкових переломах) лінія перелому нерівна, з вираженою зубчастістю, краї його з численними відкола­ми, викришені, пологі. Це третя ознака перелому кістки від згину.
   У випадку роздвоєння ліній перелому (на бокових поверхнях) після проходження ними нейтральної зони на стороні удару формується клиноподібний фрагмент, який у профілі має трикутну форму (трикутник Мессерера). Своєю основою він повернутий до вігнутої сторони кістки, по якій був нанесений удар. Верхівка такого трикутного відламка вказує на напрямок згину кістки чи на напрямок удару. Це четверта ознака перелому від згину, яка зустрічається не завжди.

Перераховані ознаки дають можливість констатувати певний механізм перелому довгої кістки кінцівки, а саме – перелом від деформації згину, а також визначити місце прикладання та напря­мок дії травмуючої сили.
   Для того щоб знайти певні властивості перелому при розтині трупа, ушкоджену кістку і всі її фрагменти треба вилучити, мацерувати, висушити і склеїти. Реконструйовану кістку бажано вивчати не тільки візуально, але й за допомогою стереомікроскопа МБС-2 чи МБС-9. Ознаки перелому довгих кісток кінцівок від згину досить чітко відображаються на рентгенограмах, що в свою чергу дає змогу характеризувати напрямок удару у випадках не­смер­тельного ушкодження.

Іншим частим видом деформації довгої кістки є її перелом внас­лідок ротації або кручення, при якому формується гвинто­подібний перелом. Необхідною умовою у виникненні гвинтопо­дібних переломів є дія на трубчасту кістку пари сил, рівних за величиною і прикладених до її кінців у протилежних напрямках. Силові зусилля при цьому розподіляються таким чином, що розтягнення направлено в сторону кручення (під кутом 450), а сила стиснення – перпен­дикулярно до розтягуючих зусиль. Вини­кає перелом від кручення. Він може бути осколковим і безос­колковим. Для торзійного перелому характерні одна чи кілька гвинто­подібних ліній, які охоплюють кілька поверхней кістки у напрямку кручення і які йдуть під кутом близько 450 до поздовжньої осі кістки. Утворюються також одна чи дві косі тріщини, що відхи­ляються в протилежний крученню бік, які розташовані, як правило, на одній поверхні кістки. Гвинтоподібні тріщини найчастіше виникають у діафізарно-метафізарній частині кістки, ближче до кінця, який обертається. В період формування перелому може утворитися ромбоподібний або у вигляді паралелограми кістковий фрагмент.

Перелом від кручення. Гвинтоподібні тріщини

Наявність при цьому нерідко віялоподібних тріщин вказує на одночасне згинання кістки.

З метою визначення того, в який бік крутилась кістка, у реконструйованій кістці спочатку знаходять її дистальний кінець. На ньому відшукують найнижче розташований кінець гвинто­подібної тріщини. Напрямок її обертального ходу по поверхні кістки вказує на напрямок кручення дистального її кінця. Коса чи косі тріщини показують протилежний крученню бік.

При діагностиці переломів довгих кісток кінцівок від деформації згину чи кручення треба враховувати наявність та локалізацію ушкоджень м’яких тканин (саден, синяків, ран, розміжчення жирової основи, м’язів тощо).
   Переломи ребер бувають місцеві та віддалені.

Механізм утворення віддалених і місцевих переломів ребер

Місцеві перело­ми утворюються в місці зовнішньої дії на груди (при ударі тупим предметом). При цьому ребро чи група суміжних ребер у місці прикладання сили прогинається всередину порожнини грудної клітки. Внутрішня пластинка ребра піддається розтягненню, а зовнішня – стисненню. Коли величина розтяжності кістки перевершена, на місці найбільшого прогину ребра відбувається розрив внутрішньої пластинки, виникає перелом. На внутрішній поверхні ребра перелом нерідко зяє, лінія його і краї чіткі, дещо хвилясті, прямовисні. Перелом розташовується поперечно чи косо-поперечно, часто має Y-,Y -, X-, Ж-подібну форму за рахунок того, що від основної лінії перелому біля краю чи країв ребра беруть початок тріщини, які віялоподібно розходяться під кутом, відкритим до зовнішньої пластинки, тобто до місця прикладання сили. Особливо добре помітне гіллясте розгалуження тріщин при розгляданні ребра зверху. Ці тріщини інколи закінчуються в середній частині ребра або поблизу зовнішньої пластинки. Коли сила удару значна, вони доходять до зовнішньої пластинки, утворюючи вільно лежачий кістковий фрагмент у вигляді трикут­ника, основа якого вказує на місце прикладання сили, а верхівка – на її напрямок.

У зовнішній пластинці ребра, де переважають сили стиснення, лінія перелому також поперечна чи косо-поперечна, але зигзаго­подібна, рідше – прямолінійна, у ряді випадків – з поздовжніми тріщинами. Краї перелому нерівні, з великими зубцями, зім’яті, сколені, викришені, жолобоподібно вдавлені, деколи припідняті, черепицеподібно накладаються один на другий у вигляді “ко­зирка”, іноді утворюється валикоподібна спученість компактного шару. Однією з ознак місцевого перелому нерідко буває поз­довжнє розщеплення ребра по його краях.

 Віддалені переломи ребер утворюються на значній відстані від місця прикладання до грудей зовнішнього зусилля, що характерно для здавлення грудної клітки. При цьому природний вигин ребра збільшується, зовнішня пластинка його розтягується і ламається першою, внутрішня зазнає стиснення. Особливості перелому зовнішньої пластинки будуть такі самі, як руйнування внутрішньої пластинки при місцевому переломі, а внутрішньої, як при місцевому переломі зовнішньої пластинки. По краях ребра, особливо верхнього, тріщини з основною лінією перелому складають кути, відкриті всередину грудної порожнини.

Отже, для визначення місцевого чи віддаленого перелому ребра перш за все треба встановити, яка пластинка ребра під­да­валась деформації стиснення, а яка розтягнення. Для дослідження з трупів осіб з травмою грудей необхідно вилучати не менше 4-5 суміжних переломаних ребер з відповідного боку. В ла­бо­раторних умовах вилучені ребра звільняють від м’яких тканин, обезжирюють, висушують, склеюють і вивчають візуально та за допомогою стерео­мікроскопа МБС-2 чи МБС-9.

Пошкодження внутрішніх органів

   Порушення цілості внутрішніх органів від дії тупих предметів пов’язано зі значним насиллям – ударом, особливо транспортним засобом, що рухається, здавленням тіла, падінням з великої висоти тощо. А.І. Муханов (1988) виділяє такі види ушкоджень внутрішніх органів.
Забій (контузія або ушиб) – ушкодження у вигляді крово­виливів різної локалізації внаслідок порушення цілості паренхіми органа при непошкодженій капсулі. Тріщина – поверхневе, лінійне, звивисте ушкодження капсули паренхіматозного органа і тонкого шару підлягаючої паренхіми. Надрив – більш глибоке, але при зведенні країв також лінійне ушкодження, яке не досягає середини органа. Розрив – ще більш глибоке ушкодження; буває неповним, коли частини органа з’єднані капсулою і тонким шаром паренхіми (менше четвертини загальної товщини органа), і повним, коли орган розділений цілком або між його частинами залишились тільки клаптики капсули. Відрив – повне відділення внутрішнього органа внаслідок розривів фіксуючих його зв’язок, судин тощо. Розміж­чення – руйнація частини внутрішнього органа з перет­воренням його тканини у кашкоподібну масу або у безліч дрібних деформо­ваних шматочків. Воно пов’язане з різким здавленням, розминанням.

 Розрізняють місцеві та віддалені ушкодження внутрішніх орга­нів. Місцеві ушкодження виникають при сильному ударі ку­лаком, взутою ногою, транспортним засобом, що рухається, у виробничій обстановці під час нещасного випадку тощо. Такі ушкодження часто ізольовані, у вигляді лінійних тріщин, надривів чи розривів, з нерівними стінками, іноді з додатковими надривами по краях. Характерні вогнища розміжчення невизначеної чи променистої форми, від яких у різні боки відходять додаткові тріщини чи надриви. В ділянці таких вогнищ капсула – у вигляді численних клаптів або відсутня.

Віддалені пошкодження внутрішніх органів формуються не в зоні дії травмуючої сили, а на відстані від неї в результаті загаль­ного струсу тіла, що найчастіше має місце при падінні з великої висоти, при наїзді транспортним засобом тощо. Механізм ушкодження внутрішніх органів при струсі тіла такий. Отри­мавши в момент удару сильний поштовх, тіло набирає швидкості. При падінні, в момент удару тіла об грунт швидкість руху його припиняється, проте сила інерції продовжує діяти на органи і через їх рухливість відносно до скелета якийсь невеликий проміжок часу вони ще продовжують рухатись. Результатом цього є перерозтягнення зв’яз­ко­вого апарату органів з наступним їх надривом і розривом дріб­них судин, що проходять у ньому. В зв’язковому, фіксуючому апараті внут­ріш­ніх органів виникають крововиливи.

При сильних ударах від місця його прикладання у напрямку руху сили струс розповсюджується хвилеподібно, як від кину­то­го у воду каменя, оскільки паренхіматозні органи людини міс­тять не менше 60 % рідини. На шляху проходження сили вини­кають хвилеподібні коливання, які викликають деформацію органа. В нижніх частинах хвилі відбувається стиснення, яке легко перено­ситься тканиною органа, оскільки об’єм його скорочується внас­лідок видавлювання крові. На верхівках хвиль тканина органа розтягується. Тоді, коли хвилі дуже високі, розтягнення переходить межі нормальної розтяжності тканини і остання розривається. Розташування розривів, що виникли, як правило, паралельне, оскільки відповідає рухові хвиль.
   Деякі властивості ушкоджень внутрішніх органів від дії тупих предметів багато в чому залежать від анатомо-морфо-функціо­нальних особливостей цих органів (легені, серце, печінка, нирки, селезінка, порожнисті органи), їх розташування в порожнинах тіла, ступеня їх захищеності кістковим каркасом тощо. В цій лекції вони не розглядаються.

 

Пошкодження при падінні з висоти

 

   Падіння з висоти або кататравма (від грец. kata – зверху донизу + trauma – поранення). Властивості і тяжкість пошкоджень зале­жать від висоти падіння, маси тіла, особливостей поверхні, об яку вдаряється тіло, від ділянок тіла, на які при­йшовся удар, від того, чи було падіння прямим чи послідовним (ступінчастим) й інших факторів.
   Пошкодження, які виникають при падінні з висоти, мають свої особливості, морфологію і характерний механізм їх утво­рення. Виділяють три варіанти падіння людини:

•падіння на площині або з висоти власного зросту, під час руху людини кроком, при швидкій ходьбі, бігу;

•падіння з кількох метрів і кількох десятків метрів: з вікон будинків, у просвіт сходів, з балконів, багатоповерхових будівель, мостів, з дерев тощо;
   •падіння з дуже великої висоти (багатьох десятків і сотень метрів).
   Відмінності у пошкодженнях при падінні з різних висот пояснюються прискоренням, якого при цьому набуває тіло людини. При падінні пішохода прискорення досягає 20 км/год, при падінні з висоти 10 м – 40 км/год, з висоти 15-20 м – 60км/год, з висоти близько 30 м – 80 км/ год, з висоти 40 і більше метрів – 100 км/год. Іноді за характерними особливос­тями ушкоджень на трупі можна визначити приблизну висоту падіння.
   Падіння на площині може статися з стоячого положення, при ходьбі, при бігу. Найбільш частий тип падіння під час ходь–би– падіння навзнак з ударом потилицею. Падіння з ударом лобом, боковими поверхнями голови трапляються значно рідше. При падінні вперед людина звичайно падає на руки, встигаючи попередити удар головою. При падінні на бокові поверхні відбу­вається амортизація плечем, на яке перш за все і падає людина. Зовнішні ушкодження нерідко відсутні.

При падінні навзнак виникає характерне ушкодження – трі­щи­на потиличної кістки, яка спрямована до великого потиличного отвору, іноді обходить його по основі черепа і досягає піраміди . Па­то­ло­гічні травматичні зміни головного мозку дають можли­вість без вагань поставити діагноз падіння з висоти зросту, особ­ливо при наявності вогнищ контрударних ушкоджень головного мозку.

Падіння на площині з висоти власного зросту – типова травма осіб, що знаходяться у стані алкогольного сп’яніння. Після па­діння, особливо при ударі потиличною ділянкою і короткочасної втрати свідомості, людина може отямитися і протягом багатьох годин здійснювати самостійні активні дії. Іноді такий суб’єкт попадає у витверезник, де у нього через деякий час розвивається тяжкий стан і настає смерть.

Рани голови при падінні з висоти власного зросту (нагла смерть – інфаркт)

Падіння при швидкому русі, бігу трапляється при втечі від переслідувачів, при занятті спортом як випадкова травма. Удари бувають грудьми, животом, кінцівками, рідше – головою. При цьому можуть виникати розриви селезінки, печінки, порож­нистих органів черевної порожнини, переломи ребер, кісток кін­цівок. Розриви органів внаслідок внутрішньої кровотечі можуть закін­читись смертю.

При падінні з висоти кількох метрів ушкодження залежать від того, на яку поверхню тіла впала людина. Від падіння на ноги виникають переломи кісток гомілок, стоп, рідше – стегон, травму­ються п’яткові кістки, трапляються кругові переломи кісток основи черепа. Можуть формуватись розриви внутрішніх органів, частіше черевної порожнини, переломи хребта, переважно в грудному чи шийному його відділах. При падінні на спину знаходять переломи лопаток, хребта. При падінні на ру­ки та коліна утворюються симетричні переломи кісток перед­пліччя в ділянці променево-зап’ясткових суглобів, пере­ломи стегнових кісток, іноді – надколін­ників. Кругові переломи кісток основи черепа спостерігають при падінні на тім’я або сідниці.

Загальний вигляд трупа при падінні з розсувної драбини

Череп на розтині цього ж загиблого (субдуральна гематома)

При падінні з висоти кількох десятків метрів виникають такі ж ушкодження, тільки вони більш обширні чи масивні. Падіння з висоти 20-25 м і більше, як правило, смертельні.

Якщо тіло під час падіння не ударялось об якісь предмети, то ушкодження локалізуються на тій поверхні тіла, на яку людина впала.
   При падінні на голову ушкодження розташовані на одній її поверхні. Знайдення багатьох пошкоджень і на різних, особливо протилежних, поверхнях голови, свідчить про те, що вони сталися від іншої причини, можливо, і від дії сторонньої руки, до падіння тіла з висоти.
   При падінні з висоти багатьох десятків або сотень мет­рів, з високих будівель, у горах з обривів у безодню, в глибокі коло­дязі, стовбури шахт тощо тіло отримує численні ушко­дження різних частин, ударяючись об предмети, що зустрі­ча­ються на шляху падіння, може розчленовуватись, окремі частини тіла відриватися, одяг зриватися.

Загальний вигляд трупа при падінні з висоти 15-ти метрів

Відкриті переломи при падінні (в тому самому випадку)

 Таким чином, характерними загальними ознаками падіння з великої висоти є: невідповідність зовнішніх ушкоджень внутрішнім при значному переважанні останніх (“мішок з кістками”), численні ознаки загального струсу тіла (вогнищеві, плямисті крововиливи у фіксуючий апарат внутрішніх органів, їх зв’язки, ворота, корені; паралельне розташування тріщин, надривів чи розривів паренхі­матозних органів), як правило, однобічна локалізація ушкоджень.

 

Падіння з висоти: ознаки загального струсу

   Крім того, при падінні на ноги утворюються симетричні багато­осколкові переломи п’яткових кісток, переломи щиколотків з дефор­мацією гомілковостопних суглобів, загнані переломи гоміл­кових кісток, переломи шийок стегнових кісток і вертлюжних запа­дин, таза, компресійні переломи тіл хребців, іноді – кільце­подібні переломи кісток основи черепа. При падінні на сідниці виникають переломи кісток таза, компресійні переломи тіл хребців, рідше – кільцеподібні переломи кісток основи черепа. Падіння на голову супроводжується осколковими переломами кісток склепіння черепа, характерними для дії тупого предмета з переважаючою поверхнею. При такому падінні виникають також компресійні та осколкові переломи хребта, особливо шийного його відділу, переломи груднини та ребер. Найменше пошкоджень формується при падінні плиском, оскільки сила удару розприділяється на значній площині. Характерні односторонні ушкодження. При різних варіантах падіння з великої висоти внутрішні органи травмуються завжди – від вогнищевих крововиливів під капсулу чи у фіксуючий апарат до відриву органів.

 

СУДОВО – МЕДИЧНА  ЕКСПЕРТИЗА  УШКОДЖЕНь  ВІД  ДІЇ ГОСТРИХ ПРЕДМЕТІВ

   Поверхня предмета, яка стикаючись з тілом, діє на тканини, розрізаючи, роз’єднуючи або розщеплюючи їх, називається гост­рою, а відповідні предмети – гострими. Ушкодження, що утво­рю­ються від них, складають групу ушкоджень гострими пред­метами. У підручниках та посібниках з судової медицини М.В.По­­пова, М.І. Райського, М.І. Авдєєва та інших є таке визна­чення гострих предметів: будь-який предмет, який має гострий край або гострий кінець (або те і інше разом), відноситься до гострих.
   Гострими ми називаємо такі предмети, які, діючи на тіло людини чи його одяг своїм краєм чи кінцем, спричиняють пошко­дження з певними властивостями. Ці властивості залежать від видових (групових) особливостей гострих предметів.

Гострі предмети класифікують по-різному.

 

Звичайно виділяють основні 3 групи: ріжучі, рубаючі та колючі, а також колюче-ріжучі. Але є ще й пилячі предмети (пилки), свердлячі та довбаючі предмети, пошкодження якими зустрічають рідко і тому вивчення їх сту­дентами робочою програмою з судової медицини не перед­бачено.

Різноманітні види гострих предметів

   Типовими ушкодженнями тіла людини, що утворюються від дії гострих предметів, є рани. Залежно від виду предмета та ме­ха­­ніз­му його дії на тканини розрізняють різані, рублені, колоті, коло­то-різані рани. Всі вони характеризуються певними ознака­ми, властивими для дії певних гострих предметів. Ці ознаки ран ми називаємо загальними. Вони дають змогу відрізнити рани, спри­чинені гострими предметами, від ран, нанесених тупими предме­тами чи пострілами з вогнепальної зброї. Але за цими ознаками не можна визначити вид гострого предмета.
   До загальних ознак ран від дії гострих предметів відносять:
   •певну форму ран: веретеноподібну, щілиноподібну або променисту;
   •рівні, гладенькі, без розміжчень, осаднень (здирання епідер­місу), без надривів, крововиливів краї ран, які не відшаровані від підлягаючих тканин;
   •відсутність сполучнотканинних перетинок між протилеж­ними краями чи у кінцях ран;

•гострі, іноді з надривами (при дії рубаючих чи певних колю­чих предметів) кінці ран;

•рівні, прямовисні стінки їх, без крововиливів у межах влас­не шкіри.

 Це не відноситься до жирової клітковини, поверхня якої від дії гострих предметів завжди має нерівний зернистий вигляд.

Пошкодження  ріжучими  предметами

   Ріжучі предмети характеризуються наявністю леза (тобто ребра, в якому грані, що перетинаються, сходяться під дуже гострим кутом, причому це ребро ще й заточують), а також легкою (невеликою) вагою: бритва, ніж, коса, шматок віконного скла, бляхи, гострий край каменя, відламка кістки тощо.
   Механізм утворення ушкоджень ріжучими предметами скла­дається з натискування на пошкоджувану частину тіла і одночас­ного руху предмета по його поверхні. Якщо взяти гостру бритву і трішки натиснути її лезом на шкіру в перпендикулярному напрям­ку, то пошкодження не виникне. Але вже невеликий рух уздовж подовжньої осі викличе розріз шкіри – утвориться різана рана. Отже, у механізмі формування різаної рани важливіше зна­чення має поздовжнє ковзання леза при невеликому тиску. Ра­зом з тим, чим більший тиск і чим довше протягування леза, тим більші та глибші виникають рани.

Від дії ріжучого предмета можуть виникати і подряпини – поверхневі лінійні пошкодження шкіри у вигляді її надрізів. Ріжучі предмети можуть відокремлювати частини тіла (вушну раковину, кінчик носа, статевий член, палець тощо) залежно від особ­ливостей знаряддя і його застосування.
   Кістки ріжучими предметами, як правило, не пошкоджуються. Можуть розрізатися, наприклад, хрящі гортані, трахеї, ребер, міжхребетні диски, на кістках – залишають насічки, чи надрізи надкістниці. Якщо в глибині рани або за її ходом зустрічаються кістки чи хрящі (гортані, передня поверхня хребта), то на місці обов’язково досліджують кількість надрізів на них. Це допоможе визначити, скільки разів знаряддя заглиблювалось у тканини.
   Діагностують дію ріжучих предметів за такими видовими (чи груповими) ознаками ран:  

 •форма їх веретеноподібна (див малюнок),

а при зведених краях – лінійна (в зв’язку з чим має лише довжину), а їх просвіт у вигляді перевер­нутого трикутника. Характерне зяяння ран завдяки скоротності шкіри чи перерізаних м’язових волокон;

•кінці ран мають насічку (поступове зменшення глибини рани від її центру до кінця в межах власне шкіри та епідермісу ) та (чи) надріз (поверхневе

пошкодження епідермісу лінійної форми);

 

Насічка і надріз у ранах (верхні кінці)

 

Різана рана передпліччя. Насічки в кінцях рани

 

 •переважання довжини рани над її глибиною та шириною

 

Різана (посмертна) рана правої гомілки (переважання довжини її над шириною та глибиною, веретеноподібна форма, рівні, прямовисні краї, гострі кінці)

 

 Проте на шиї рана від ріжучого предмета може мати значну глибину;
   •характерна сильна кровотеча, оскільки судини перерізаються, а не розриваються, а тому не спадаються;

•вони загоюються здебільшого первинним натягом і зали­шають тонкі лінійні рубці.
   Як правило, рани від ріжучих предметів локалізуються на відкритих частинах тіла: на передній поверхні шиї, на обличчі, у ліктьових згинах, на передпліччях і кистях. Для висновку про напрямок руху ріжучого предмета беруть до уваги більшу глибину рани у її початку і більшу кількість по­верх­не­вих надрізів у її кінці. Крім того, на початку і посередині роз­­різу поперечно розташоване волосся над раною пере­рі­за­єть­ся, водночас як над кінцевою частиною рани волосся залишається цілим.

При наявності двох різаних ран, що перетинаються, питання про послідовність їх нанесення може бути з’ясоване при зближенні країв цих ран. У такому разі перша рана буде непереривною, а друга – східчастою, що зв’язано зі скороченням, розходженням країв.

 

Пошкодження   рубаючими   предметами

   Рубаючі знаряддя характеризуються значною вагою, діють з розмаху і з силою опускаються на уражуваний об’єкт перпендикулярно чи похило до поверхні: теслярські або столярні сокири, сікач, сапа, заступ, лопата, шабля тощо.
   Внаслідок дії рубаючих предметів утворюються рани, які відрізняються значною величиною та глибиною, їм властиві ознаки, характерні для ран від гострих предметів. Особливістю травми рубаючими предметами є ушкодження підлягаючих кісток. Якщо під ушкодженими м’якими тканинами немає близько кісток, то такі рани можна сплутати з ранами від інших гострих предметів, зокрема від ріжучих.

Серед ушкоджень рубаючими предметами в судово-медичній практиці найчастіше зустрічаються ушкодження, що наносяться різними сокирами. Для того, щоб зробити правильний експертний висновок у випадках досліджень ушкоджень, спричинених сокирою, треба мати про неї певні уявлення.
   Сокира – це спеціальне знаряддя, призначене для рубання. Сокири бувають лісорубні, теслярські (або сучкорубні), столярні, сокири-колуни. Крім того, існують спеціальні сокири: м’ясорубні, пожежні, мисливські, військові. Всі вони можуть застосовуватись для нанесення людині травми. Сокира складається з двох частин: власне сокири і сокирища (топориська). У власне сокирі роз­різняють обух і клин (полотно). Рубаюча кромка полотна зветься лезом, передній кут клина – носком, задній кут – п’яткою, ви­ще якої (біля обуха) у деяких сокир є борідка. Полотно (клин) має праву і ліву щоки. Відстань між носком і п’яткою складає довжину леза. Середня маса сокири 1400-1800 г, колуна – 2200г. Кут заточки леза лісорубних, теслярських чи столярних сокир– 230, сокири-колуна – 350 (в зв’язку з чим лезо колуна в су­-до­во-медичному розумінні фактично являє собою тупий предмет з ребром). В основі механізму розрубу лежить удар лезом, яке розсікає об’єкт, а щоки клина розсувають краї пошкодження. Залежно від сили розрізняють кистьовий, ліктьовий і плечовий удар сокирою. Удари сокирою найчастіше наносять у голову, рідше вони припадають на надпліччя, верхні чи нижні кінцівки.

Рубана рана  

  Морфологічна характеристика поранень сокирою залежить від того, яка частина її леза стикалася з тілом. Трапляється кілька варіантів.
   Перший варіант – в тіло (голову) заглибилась тільки середня частина леза. У такому випадку рана буде веретеноподібна, при зведених краях – лінійна, довжиною від 3-4 см до 8-10 см, рідко більше, з усіма властивостями дії гострого предмета. Обидва кінці її гострі, але прямовисні, стрімкі, в них не буде насічок чи над­різів. Може утворитись коротке вдавлення епідермісу в од­ному чи обох кінцях рани. Другий варіант – в тіло (голову) занурився носок або п’ятка. При цьому утворюється довгаста, щілиноподібна рана з усіма властивостями дії гострого предмета. Один кінець її, що відповідає дії леза, буде гострим з прямовисними стінками, а протилежний – роздвоєний за рахунок двох коротких надривів, які формуються від дії ребер клина носка чи п’ятки. При стуленні такої рани вона має У-подібний вигляд.

Варіанти дії сокири  

Третій варіант – в тіло (голову) заглибилось усе лезо або навіть клин сокири. У такому випадку виникає велика (довжиною 10-15 см), глибока, щілиноподібна рана з характерними властивостями дії гострого предмета. Але обидва кінці її будуть тупі, при зіставлених краях у обох кінцях можна виявити по два коротких (0,3-1 см) надриви, що утворилися від ребер клина сокири. При стулених краях рана набуває Х-подібного вигляду.

Іноді при одному ударі сокирою виникає дві рани, розділені ділянкою неушкодженої шкіри. Його спостерігають тоді, коли удар припадає на виступаючі та западаючі частини тіла (на лиці в ділянці очних ямок, на грудях в ділянці ребер і міжреберних проміжків): в місцях кісткових виступів утворюються рани, в западаючих місцях – шкіра залишається цілою.
   Як правило, кожне поранення сокирою супроводжується пору­шенням цілості підлягаючих кісток. Пошкодження кісток голови рубаючими предметами мають свої особливості. Якщо лезо чи полотно заглиблюється в кістку, воно діє як клин, розсуваючи її своїми щоками в сторони. Залежно від глибини занурення сокири в кістку, розрізняють надруби, вруби, розруби та відруби.
   Надруб характеризується порушенням цілості зовнішньої кіст­ко­вої пластинки і прилягаючого до неї тонкого шару губчастої речо­вини. Вруб являє собою більш глибоке ушкодження, яке не захоплює усієї товщі кістки. Розруб – ушкодження усієї товщі кістки з утворенням довгастого, щілиноподібного перелому, що відображає поперечний переріз клина сокири. Відруб – це цілко­вите відокремлення частини кістки чи тіла (А.І. Муханов, 1988).

При дії лише середньої частини леза у кістці склепіння черепа виникають лінійні, веретеноподібні надруби чи вруби. Якщо в кістку заглиблюється носок або п’ятка сокири, виникають ушкодження у вигляді витягнутих трикутників, у яких один кінець гострий, а протилежний – П-подібний. Якщо клин сокири проникає глибоко, то формуються дірчасті щілиноподібні переломи з П-подібними кінцями, від яких відгалужуються численні тріщини, а по краях розруба – надломи від щік.

При повторних ударах сокирою в голову виникають багато­осколкові переломи кісток склепіння черепа, які нагадують пошко­дження тупими предметами. Проте при уважному дослідженні нерідко в компактній кістковій речовині по краях відламків можна знайти рівні, гладенькі площадки від розрубу – так звані шліфи, які є характерною ознакою дії рубаючого предмета, що і вирішує питання про застосований предмет. Шліфи формуються лезом сокири і завжди відображають його нерівності (чергування дрібних заглибин, ум’ятин, щербин, виступів між ними тощо). Їх часто використовують для медико-криміналістичної іден­ти­фікації знаряд­дя травми (див. нижче). Ось чому кістки зі шлі­фами при розтині трупа треба обов’язково вилучити і передати слідчому. При кількох ударах сокирою по голові іноді можна встановити послідовність їх нанесення. Після утворення рани краї її дещо розходяться. Якщо рана, що виникла від другого удару, косо перетинає першу, то при зведенні країв перша рана має вигляд прямої лінії, а друга – зигзагоподібна чи східчаста. Тріщини, які виникли при другому ударі, не перетинають тріщин, що з’явились при першому ударі (ознака Шавіньї).

Удари сокирою по кінцівках нерідко супроводжуються відок­ремленням (відрубом) пальців, усієї кисті; трубчасті кістки перед­пліччя чи гомілки можуть бути цілком розрубані. На них також мож­на знайти шліфи від дії леза.
   Від дії колуна (тобто тяжкої сокири для коління дров), кут заточки леза якого не дуже гострий (іноді навіть трохи заокруг­лений), можуть виникати рани, схожі на рани від тупих предметів з ребром, оскільки краї їх бувають дещо осаднені (здерті), з крововиливами, в кінцях спостерігають окремі сполучнотканинні перетинки. Знайшовши таку рану на тілі людини, її треба діагностувати як таку, що утворилась від дії тупого предмета з ребром. Це, однак, не буде суперечити тому, що вона була нанесена тупим лезом колуна або іншої сокири. Пріоритет у судово-медичному дослідженні ушкоджень рубаю­чими предметами належить І.В. Скопіну, який виконав з цього приводу докторську дисертацію і видав монографію (1960). Поси­лаючись на дані І.В. Скопіна, М.І. Авдєєв (1976) стверджує, що від дії леза сокири краї рани осаднені і через кілька годин після появи рани починають підсихати. Причому при ударі знаряддям перпендикулярно до поверхні шкіри осадняються обидва краї рани. Це осаднення іноді буває нерівномірним. Краї рани від леза сокири можуть бути забруднені. Контактно-дифузійним методом в таких краях може бути виявлене залізо.
   З думкою І.В. Скопіна та М.І. Авдєєва можна погодитися лише частко­во, оскільки від леза сокири (за виключенням сокири-колуна) краї рани не можуть бути осаднені внаслідок того, що воно діє як гострий предмет, розсікаючи тканини. Осаднення країв рубленої рани може мати місце лише в певних випадках. Наприклад, при ударі сокирою під гострим кутом до тіла в шмат­коподібній рані на одному її краї, зокрема на нижньому клапті, може утворитися осаднення від дії тупої частини сокири – її щоки, до якої притис­кується шкіра під час заглиблення клина в тіло. Здиратися краї рубленої рани можуть шорсткими поверхнями щік полотна при зануренні в тіло всього клина сокири, який значно розсовує проти­лежні краї рани. Але такі випадки зустрічаються рідко і складають, найімовірніше, виключення з правил.
   Сокиру чи інший рубаючий предмет нерідко застосовують для вбивства та розчленування трупа вбитої людини.

Пошкодження   колючими   предметами

   Колючі предмети характеризуються легкою вагою, подов­женою формою і наявністю гострого кінця. Ушкодження колючими пред­метами трапляються частіше ушкоджень ріжу­чими чи рубаючими предметами. Відмітна особливість цих по­ранень – невеликі зов­нішні розміри рани та значна їх глибина, тобто має місце значне пере­­важання глибини рани над розмірами шкірного отвору. Це робить їх мало помітними і дуже небез­печними для життя.

Колючий предмет (шпиця) і його рановий канал

 Глибоке проникнення складає головну небезпечність колотих поранень. Внутрішні органи, зокрема серце, легені, печінка, шлу­нок, кишечник легко досяжні навіть для коротких клинків, оскільки знаходяться на глибині 2,5-4 см від поверхні шкіри і не захищені суцільними кістками. Ребра для колючого предмета звичайно не становлять перешкоди, тому що такі знаряддя легко проходять у міжреберні проміжки, а ніж чи кинджал можуть навіть перерізати ребро, особливо його передній кінець або його хрящ.
   При ушкодженнях колючими предметами нерідко зу­стрічають­ся значні внутрішні кровотечі в плевральну та черевну порож­нини, в серцеву сумку, тому що довгий вузький канал і невеликий отвір у шкірі можуть перешкодити виливанню крові назовні.

Від дії колючих предметів утворюються рани, іноді подря­пини (наприклад, кінцем голки, цвяха, вістрям клинка), а при уда­рі в голову чи груди можуть виникати дірчасті переломи плос­ких кісток (черепа, груднини, лопатки). Локалізація колотих ран досить харак­терна: частіше вони зустрічаються на грудях, спині та животі, рідше – на голові, шиї чи кінцівках.
   Форма перелому від колючих предметів нерідко відтворює поперечний перетин діючого знаряддя. Кістки з переломами, викликаними колючими предметами, при розтині трупа треба вилучати і зберігати як речові докази або передати слідчому. Те саме стосується випадків, коли в рані знаходять відламки предме­тів, які застрягли в кістках.

Властивості ран від дії колючих предметів, їх морфологічна харак­те­ристика, що має важливе значення для діагностики групо­вих особливостей знаряддя, залежать від видових (групових) особливостей цих предметів. У підручниках з судової медицини М.В. Попова, М.1. Райського можна знайти різні класифікації колючих предметів: конічні, циліндричні, пірамідальні, гостроко­нічні з гранями, колюче-ріжучі тощо. А в навчальних посібниках М.І. Авдєєва, О.П. Громова, у підручнику під редакцією В.М. Крю­кова класифікація колючих предметів взагалі відсутня.

Ми дотримуємося класифікації колючих предметів, запро­понованої і обгрунтованої А.І.Мухановим (1964). Виявляєть­ся, що всю різноманітність колючих предметів можна об’єднати всього у три підгрупи:
•колючі предмети з безреберною поверхнею;

•колючі предмети з ребрами;

•колючі предмети з одним або двома лезами.

А. Колючі предмети з безреберною поверхнею – це голка, шило, спиця, шпичка, круглий цвях, стилет, шпага, дротик тощо, які мають на поперечному перерізі круглу або овальну форму. Вони діють на тканини своїм кінцем, внаслідок чого утворюється точкова ранка. Залежно від діаметра знаряддя рани часто бувають і значно більші, але вони рідко бувають більшими 0,5-1 см, тобто вони дрібні. Бокова поверхня таких предметів, про­суваючись у глибину, розсуває тканинні структури, здав­люючи їх по окрузі. Якщо травмуючий предмет видалити, то роз­сунуті тканини внаслі­док їх еластичності спадаються і ут­во­рюють щілиноподібну (рідше – овальну) рану з гострими кін­ця­ми. Розірвані дрібні судини легко тромбуються і кровотеча часто буває незначною.

Якщо поперечний діаметр предмета невеликий (голка, шило, спиця, шпичка, дротик), то отвір буває настільки малий, що може залишатися непомітним, особливо у прихованих ділянках тіла. Якщо колючий безреберний предмет має більший діаметр – 5-10 мм (наприклад, круглий цвях, стилет, шпага) та різко виражену конічну форму, якщо він зовні не дуже гладенький, заржавілий чи забруднений, то при зануренні в тіло він може захоплювати епідерміс і здирати його по краю отвору. Внаслідок цього після смер­ті здертий край рани дещо підсихає і утворює поясок осаднення, як у вхідному вогнестрільному отворі. Ця обставина не раз була причиною помилок, коли колоті рани вважались вогнестрільними і навпаки. Тут треба пам’ятати, що кульові вогне­стрільні отвори, як правило, круглої форми і мають дефект тканини.
   Про те, що колючі предмети з безреберною поверхнею в основному розсувають, а не пошкоджують м’які тканини, свідчить наступний приклад.
   Наш сучасник француз Мірен Дайо сотні разів пронизував свої груди чи живіт шпагою, яка виходила за спиною на 20-30 см. Більшість людей вважало, що це шахрайський трюк чи спритна витівка. Тому було проведене клінічне обстеження Мірена Дайо, яке зафіксувало кілька сотень проколів серця, легенів, шлунка і нирок. Кожного разу М. Дайо вводив у тіло шпагу протягом 20-30 хв і стільки ж часу виймав назад. Цей феномен пояснюється тим, що повільне введення гострого безреберного предмета розша­ровує тканини і відсуває убік кров’яні судини, стінки яких досить еластичні.
   Рани від колючих предметів з безреберною поверхнею своїми довшими розмірами завжди розташовані паралельно ходу еластич­них скорочувальних волокон шкіри – лініям Лангера.

Рани від колючого предмета з безреберною поверхнею

   Лінії Лангера (на честь німецького анатома, який у 1861 р. детально дослідив еластичні властивості шкіри людини) – це круглі чи стрічкоподібні, прямі чи звивисті волокна сполучної тканини шкіри. Якщо в певному місці число їх збільшується, то во­ни з’єд­нуються між собою гілками у вигляді сітки, яка легко розтя­гується у напрямку волокон, а потім набуває знову первин­ного вигляду. Саме цим обумовлена еластичність шкіри. Дослі­джен­ня Лангера також показали, що сплетіння сполуч­но­тканинних волокон являє собою решітчасте утворення судинних пучків з петлями, подо­вженими діагонально. Чим вужчі петлі, тим паралель­ніше розташовані судинні пучки. За Лангером напрямок ходу еластичних волокон шкіри постійний і в різних ділянках тіла неоднаковий.

Розташування ліній Лангера на тілі

 Ось чому рани від колючих предметів з безреберною поверхнею мають не круглу, а щілиноподібну фор­му і їх подовжні розміри у певних частинах тіла розташо­вуються паралельно.

Мікроскопічно (на зрізах, паралельних поверхні шкіри через всю рану) в таких ранах знаходять згущення сполучнотканинних волокон у їх краях, а також розриви цих волокон – в одному чи обох кінцях рани. Це дуже цінна морфологічна ознака, оскільки іноді лише при гістологічному дослідженні вдається віддифе­ренціювати рани і таким чином правильно встановити особливості травмуючого знаряддя.

У плоских кістках колючі предмети з безреберною поверх­нею можуть утворювати дірчасті переломи, які за своїми властивостями подібні до вогнестрільних кульових, особливо у кістках склепіння черепа. При дії колючих предметів найбільші відколи внутрішньої кісткової пластинки лежать під склепінням черепа, на твердій мозковій оболонці, а при безпосередній стереомікроскопії в коморках оголеної губчастої речовини зна­ходять дрібні кісткові відламки. При вогнестрільних ушко­дженнях крупні відламки відсутні (вони дуже подрібнюються і заносяться кулею у рановий канал), а коморки губчастої речовини порожні.

Б. Колючі предмети з ребрами – багнет, заточений три- чи чотиригранний пилник, такий же стилет, викрутка, чотирире­берний цвях, інші предмети з реберною поверхнею. Тіло таких предметів витягнуте у вигляді піраміди з гострим кінцем. Вони можуть мати 3, 4, 5, 6 і більше ребер. Поперечний переріз їх має вигляд трикутника, чотирикутника, квадрата, п’яти- чи шестикут­ника. Пошкодження утворюються за рахунок дії ребер (а не граней), і чим ребер менше, тим кути їх гостріші і тим більшу травмуючу дію вони справляють на тканини.

Від дії колючого предмета з трьома ребрами виникають дрібні, променисті за формою (трипроменисті, дещо трикутні) рани, оскільки від кожного ребра утворюється по одному надриву .

В більшості випадків вони не складають ніяких труднощів для діагностики.
   Від предмета з чотирма ребрами формуються рани двох видів: або це чотирипроменеві рани, кожний промінь яких виникає від дії окремого ребра або щілиноподібні (дещо овальні) рани, на протилежних краях яких симетрично розташовані по одному невеликому надриву. Це залежить від місця нанесення ушкоджень і особливостей розташування ліній Лангера. При дії плоского чотириреберного предмета (наприклад, викрутка з незаокруг­леними ребрами) рани можуть мати щілиноподібну форму з двома короткими надривами в обох їх кінцях. Кількість ребер у пред­мета визначають за числом надривів у рані.

 

Рани від дії колючих предметів з ребрами

 

Різні форми ран на шкірі залежно від форми поперечного перетину колючого предмета

   Колючий предмет з п’ятьма ребрами залишає дрібні пятипро-менисті рани. Промені від них короткі, не більше 2-3 мм, іноді вони різні за довжиною, від певного одного чи двох ребер можуть утворитися лише невеликі сліди вдавлення, оскільки не завжди кожне ребро спроможне викликати надрив шкіри.
   Якщо діяв колючий предмет з шістьма ребрами, то в типових випадках виникають невеликі щілиноподібні (іноді дещо овальні) рани, розташовані своїми довшими розмірами паралельно лініям Лангера. Проте на краях таких ран можна знайти по два неглибо­ких надриви чи сліди тиснення, розташованих один напроти другого. Кінці ран відповідають двом ребрам колючого предмета, по два надриви по краях, відповідно, чотирьом ребрам.

Такі властивості ран обумовлені тим, що ребра у колючого предмета з шістьма ребрами тупі, і не кожне з них не завжди може викликати розрив шкіри.
   У колючих предметів з більшою кількістю ребер грані сходяться під дуже тупим (більше 1200) кутом, поперечний переріз їх наближається до круга, тому рани від них щіли­ноподібні, розташо­вані паралельно лініям Лангера. Ці рани майже нічим не відріз­няються від ран, утворених предметами з безреберною поверхнею.

В. Колючі предмети з лезом (лезами) – це такі предмети, які мають плоский клинок і рукоятку. Якщо у клинка один край заточений, а протилежний – у вигляді П-подібного утво­рення, то це колючий предмет з одним лезом і обушком (чи спин­кою). До них належать різні ножі: фінський, мисливський, баг­нетний, кухонний, складаний тощо. Якщо обидва краї клинка заточені, то це колючий предмет з двома лезами, наприклад, кин­джал або двосічний клинок. Такі предмети, знаряддя чи зброю ще називають колюче-ріжучими предметами. У клинках розріз­няють скіс (чи скоси – у кинджала) та вістря (гострий кінець).

Серед колючих предметів у судово-медичній практиці найчас­тіше ушкодження спричиняються саме такими предметами. Заглиб­лю­ючись прямовисно в тіло людини, перераховане знаряддя чи зброя не розщеплюють (розсовують) тканини, а розсікають (пере­різають) їх. Розріз завжди робить лезо чи леза, а вістря відіграє допоміжну роль, неначе вказує, прокладає шлях.
   При пораненні колючим предметом з одним лезом виникає невелика (довжиною до 2-3 см) рана щілиноподібної форми. Нерідко форма її може мати дещо веретеноподібний вигляд (як у короткого, товстого веретена), а при значному зяянні – набли­жатися до овалу, що залежить від локалізації ушкодження та щільності шкіри і підшкірної основи. Краї рани завжди рівні, гладенькі, без осаднення, в них немає крововиливів, розміжчення тканин, розривів, вони не відшаровані. Стінки рани стрімкі, прямо­висні. Один з кінців рани, що сформувався за рахунок дії леза, гострий, без насічки чи надрізу або інших додаткових ушкоджень. Другий кінець рани може бути гострим, закругленим, П- чи М-подібним, залежно від товщини обушка та вираженості у ньому ребер.

При зіставленні країв таких ран вони прямолінійні, але відпо­відно до дії обушка, утворюється два коротких надриви від ребер спинки, тобто лінія роздвоюється і рана набуває У-подібного вигля­ду. Дослідженнями Т.О. Будак (Київ) установлено, що надриви в одному кінці рани виникають у тому випадку, коли товщина обушка становить 0,2 см і більше. Якщо обушок має товщину менше 0,2 см, то кінець рани, утворений ним, буде гострим або трохи заокруг­леним, роздвоєння лінії при стуленні країв рани не спостерігають.
   Поранення колючим предметом з двома лезами (кинджалом або двосічним клинком) мають менш характерні особливості. Рана від такої зброї звичайно щілиноподібна чи дещо вере­те­но­подібна, невелика (довжиною до 3-4 см у типових випадках), з рівними, гладенькими краями, прямовисними стінками. Краї її не розміжчені, не осаднені, без крововиливів. Обидва кінці рани завжди гострі без насічок чи надрізів. Зяяння її залежить від розташування що до ліній Лангера, найбільш вона зяє, коли проходить у поперечному напрямку до цих волокон. Якщо рана розташована паралельно сполучнотканинним волокнам шкіри, то зяяння буде незначним.

Невеликі рани від колючих предметів з двома лезами на­гадують рани від колючих предметів з безреберною поверхнею. До­по­магають у диференційній діагностиці величини ран (від дії пред­метів з безреберною поверхнею рани рідко бувають біль­шими 0,5-1 см у довжину), розташування їх відносно до ліній Лангера (кілька ран від двосічного клинка, що знаходяться поруч, розта­шовуються незалежно до напрямку сполучнотканинних волокон шкіри) та мікроскопічне дослідження площинних зрізів (від предмета з двома лезами по краях рани не спостерігають згущення волокон шкіри, оскільки вони пересікаються лезами). При витягуванні клинка колючого предмета з одним чи двома лезами з рани, повертанні його в рані чи рухові жертви виникає до­датковий розріз – один або кілька. Він може бути продов­жен­ням основного розрізу, але звичайно відходить від нього під деяким кутом і легко розпізнається.
   Нерідко поранення колючими предметами з одним чи двома лезами наносять з тиском на лезо. Це частіше відбувається під час витягання клинка з тіла. У такому випадку спостерігають виражену колюче-ріжучу дію предмета, яка характеризується поєднанням колючої та ріжучої дії клинка і леза. Утворюються справжні колото-різані рани: один кінець їх гострий, закруглений, П- чи М-подібний, стрімко заглиблюється в тіло, а протилежний яв­ляє собою один з кінців різаної рани, який переходить у на­січку чи надріз, або і те і інше разом. Отже, колото-різані рани виникають від дії колючих предметів з одним чи двома лезами. Кількість лез у клинка визначають за властивостями кінців рани. Зовнішні розміри отвору в шкірі часто бувають менші пере­ти­ну клинка ножа чи кинджала, оскільки шкіра дещо ско­рочується чи спадається. Проте це не завжди відноситься до колото-різаних ран, які можуть мати довжину 5-6 см, іноді більшу.

Пріоритет у судово-медичному дослідженні пошкоджень одягу та тіла людини колючими предметами з лезом (лезами) належить українським ученим, нашим співвітчизникам Т.О. Будак (Київ), С.П. Прибильовій-Марченко (Харків), В.І.Костильову (Луганськ), а також російським ученим В.Я. Карякіну (Саратов-Новосибірськ), А.П. Загрядській (Нижній Новгород).
   Дослідження пошкодженого гострими предметами одягу має велике значення при розслідуванні злочинів проти здоров’я чи життя людини, являє собою часто самостійний вид експертизи і в даній лекції не розглядається.

Судово-медична експертиза у випадках автомобільної та залізничної травми.

 

   Кількість автомобільного транспорту в Україні невпинно зростає, за кермо сідає все більше недосвідчених водіїв, що при­зводить до збільшення числа дорожньо-транспортних пригод (ДТП). За часи незалежності (1991-2011 рр.) в Україні внаслідок дорожньо-транспортних пригод загинуло біля 50 тис. громадян, ще близько 1 млн. отримали важкі травми чи стали інвалідами. У західних регіонах смертність внаслідок транспортних пригод становить 20,6%, а в східних – 14,8%, що свідчить про недостатню якість наданої потерпілим медичної допомоги.
   Ситуація на дорогах країни перебуває в напруженому стані: в середньому кожні 15 хв. відбувається ДТП, при цьому кожні 1,5-2 год. гине людина (див. навч. відеофільм). А щодоби внаслідок автомобільних травм гине 16 і отримує каліцтво 104 особи. Якщо в США на кожних 100 потерпілих в автомобільних пригодах припадає 1,3 загиблих, в Англії – 1,7, в Німеччині – 2,2, в Чехії – 4,5, то в Україні – 18, або в 4-11 разів більше, ніж у згаданих вище країнах.

Основні причини автомобільної травми: перевищення швид­кості, виїзд на смугу зустрічного руху, алкогольне сп’яніння водія (у кожному 3-4 випадках транспортної пригоди), погані дороги, порушення правил проїзду перехресть, нехтування погодними умовами тощо.

Найбільш безпечним є залізничний транспорт, але й від нього гинуть люди. Наприклад, у 1988 році на залізницях країн СНД потрапили під поїзди 6537 чол., з них 3669 загинули. Співвід­ношення загиблих до травмованих при залізничній травмі – 1:2, тобто за своїми наслідками залізнична травма значно тяжча, ніж автомобільна. В нетверезому стані знахо­дилось 25 % усіх постраждалих. Поїзд, який рухається зі швид­кістю 90 км/год, за 1 с проходить 25 м. Гальмівний шлях вантаж­ного (товарного) ешелону досягає одного кілометра, пасажирського – 600-800 м. Ось чому навіть екстренне гальмування не допомагає.

Половина аварій поїздів трапляється внаслідок зламу рейок під потягом, інколи – з вини залізничників: сон на локомотиві, відволікання від спостереження за сигналами, неправильне керу­вання гальмами, помилкове сприйняття сигналів чи команд, порушення безпеки руху на залізничних переїздах тощо.

Транспортна (автомобільна, мотоциклетна, залізнична, гужова та інша) травма – це не тільки нещасні випадки чи порушення правил дорожнього руху.

Будь-яка транспортна пригода підлягає розслідуванню, особ­ли­во у випадках, коли при цьому гинуть чи калічаться люди. Стаття 286 КК України передбачає покарання за порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами: при спричиненні потерпілому середньої тяжкості тілесних ушкоджень– штраф до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до 2 років, або арешт на строк до 6 міс., або обмеження волі на строк до 3 років; при спричиненні тяжких тілесних ушкоджень або смерті потерпілого – позбав­лен­ня волі від 3-х до 8 років; при загибелі кількох осіб – позбавлення волі на строк від 7 до 12 років. У всіх випадках – з позбавленням права керувати тран­спортними засобами на строк до 3 років або без такого.
   Розслідування транспортних пригод з людськими жертвами нерідко складне і важке, що пояснюють їх раптовим початком і скороминучістю. Внаслідок цього увага свідків (якщо вони є) фіксується головним чином на результатах події, а не на тому, хто, що і як здійснив. Часто транспортна пригода відбувається без свідків. Ось чому в останні роки коло питань, які ставляться для вирішення судово-медичною експертизою при розслідуванні транспортних пригод, значно розширилось, а вимоги до неї з кожним роком підвищуються.

Дорожньо-транспортна подія – лобове зіткнення (двоє загиблих)

   На підставі наукової оцінки слідів і пошкоджень, виявлених при розтині трупа чи огляді потерпілого, судово-медична експер­тиза може встановити певні факти, які стосуються як механізму транспортної травми в цілому, так і окремих її етапів, що має виключно важливе значення для слідчих органів. А відповідно до ст. 76 КПК України встановлення причини смерті, тяжкості і характеру тілесних ушкоджень завжди вимагає спеціальних медичних знань і не може бути вирішене іншим шляхом.

Судово-медична експертиза може науково обгрунтувати факт транспортної травми, встановити її вид, положення тіла людини в момент травми, прижиттєвість ушкоджень, їх давність тощо. Фахівець у галузі судової медицини може встановити сп’яніння у загиблого, стан його здоров’я в момент пригоди, визначити дав­ність настання смерті, іноді – вирішити інші питання ме­дичного спрямування, що виникають під час розслідування транс­портної пригоди. Звідси випливає виняткове значення судово-медичної експертизи у випадках різних видів транспортної травми.
   Для грамотного виконання функцій експерта і подання правиль­них судово-медичних висновків при розслідуванні транспортних пригод лікарю чи фахівцю треба мати певні уявлення про травму різними транспортними засобами, вид травми, механізм її утворен­ня, що треба розуміти під певними видами транспортної травми тощо.

Транспортна травма – це сукупність механічної дії на тіло людини частин транспортного засобу, що рухається, і утворених ним ушкоджень, які викликали розлад здоров’я чи смерть. Це визначення універсальне, оскільки, замінивши в ньому термін “транспортний засіб” на автомобіль, мотоцикл, поїзд, трактор, гужовий транспорт тощо (за виключенням літака), отримаємо визначення, відповідно, автомобільної, мотоциклетної, заліз­ничної, тракторної, гужової травми.

Вид травми – це сукупність механічного впливу на тіло лю­дини і утворених у неї ушкоджень внаслідок певної дії транспортного засобу, що рухається.
   Видами автомобільної травми бувають: від дії зовнішніх частин автомашини – наїзд (удар виступаючими частинами), переїзд, волочіння, поєднання двох чи трьох цих видів; від дії внутрішніх частин – травма осіб, які знаходяться на передньому сидінні легкового автомобіля чи в кабіні вантажки; травма осіб, що їдуть на задньому сидінні легкової автомашини; травма осіб, що перебу­вають у кузові вантажного автомобіля.
   Види мотоциклетної травми: зіткнення мототранспорту з іншими видами транспортних засобів, падіння з мотоцикла, що рухається, наїзд мототранспортом на нерухому перешкоду, наїзд мотоцикла на пішохода, комбіновані та атипові види.

Види залізничної травми: наїзд – удар частинами поїзда, переїзд, волочіння, стиснення тіла частинами механізму, що з’єднує вагони, поєднання наїзду з переїздом, переїзду з во­лочінням – при травмі від зовнішніх частин потягу; пошкодження всередині локомотива чи вагона – при травмі всередині поїзда.

Механізм травми – це певна послідовність механічної дії транспортного засобу на тіло людини, способів його переміщення під впливом такої дії і виникаючих у тілі явищ, що призводять до утворення пошкоджень. Наприклад, механізм травми при наїзді автомобілем, як правило, складається з удару по тілу зовнішніми частинами автомашини, що рухається, удару тілом об частини автомобіля при падінні людини на нього, удару тілом об дорогу чи якісь предмети на ній в момент падіння після відкидання авто­мобілем, тертя об поверхню дороги при подальшому ковзанні тіла по ній.
   Треба зауважити, що механізм утворення ушкоджень при окремих видах автомобільної травми різний. Автомобільній травмі властиві основні чотири механізми утворення пошкоджень:

1. Пошкодження внаслідок удару частинами автомобіля, об частини автомобіля, об грунт чи покриття дороги, про що вже згадувалось.
   2. Пошкодження внаслідок загального струсу тіла, вик­ликаного одним з ударів, перерахованих в п.1.

Численні розриви легень у водія при наїзді на перешкоду

3. Пошкодження від здавлення тіла між колесом автомобіля і покриттям дороги, між частинами автомобіля і іншими неру­хомими предметами, або між частинами автомобіля та іншими транс­портними засобами.
   4. Пошкодження внаслідок тертя тіла об автомобіль, об покрит­тя дороги при його волочінні частинами автомобіля або при ковзанні тіла по грунту.
   Наїзд – це сукупність механічної дії на тіло людини і утворених у неї пошкоджень внаслідок удару зовнішніми частинами транспор­тного засобу, що рухається.

Переїзд – це сукупність механічної дії на тіло людини і утворених у неї пошкоджень внаслідок перекочування колеса чи гусениці транспортного засобу через тіло.

Волочіння – це сукупність механічної дії на тіло людини і утворених у неї пошкоджень внаслідок протягування людини транспортним засобом, що рухається.
   Падіння з кузова вантажки чи з поїзда, а також випадіння з легкового автомобіля не розглядаються як один з видів транспор­тної травми, оскільки не підлягають під її визначення і являють собою вид дорожньотранспортної пригоди. При цьому пошко­дження утворюються від падіння з висоти при своєрідних (незви­чайних) обставинах.

Ушкодження тіла людини транспортними засобами характе­ризуються звичайно всіма ознаками, властивими дії тупих предме­тів. Разом з тим, ці ушкодження мають певні особливості, сукуп­ність яких дає змогу визначити їх транспортне походження. Транс­портна травма супроводжується численністю і великою різно­манітністю ушкоджень: крім незначних саден чи синяків, утворю­ються шматкоподібні рани, значні відкриті переломи кісток, розміжчення м’яких тканин, розриви внутрішніх органів, частини тіла деформуються, можуть відриватися тощо.

Залежно від особливостей транспортного засобу, травма від його дії поділяється на травму наземним транспортом (шинним, рейковим, гусеничним, гужовим), водним і повітряним транс­портом. В свою чергу в травмі шинним транспортом розрізняють автомобільну, мотоциклетну, тролейбусну, тракторну травму. Рейкова травма поділяється на залізничну, трамвайну, а в умовах певного виробництва – ще й на вагонеткову. Найчастіше трапляються автомобільна (див. навч. відеофільм) , мотоциклетна та залізнична травми.

Автомобільна травма класифікується по-різному. Для практичних цілей найбільш корисний поділ її на 2 групи (А.І. Му­ханов, 1974):

 

 пошкодження зовнішніми частинами (поза авто­мобілем) і внутрішніми частинами автомобіля (всередині машини) Їх види перераховані вище.
   

Походження травми від дії автомашини, що рухається, як і її види, діагностують на підставі специфічних і характерних ознак.
   Специфічні (або цілком певні, прямі, безперечні, безумовно достатні) ознаки – це контактні сліди, які виникають від безпосе­редньої дії конкретної частини транспортного засобу і характери­зуються певною формою, величиною чи рельєфом, що пов­торюють діючу частину, яка в момент травми стикалась з одягом чи тілом людини.

 

 

Контактні сліди при автотравмі: Відбитки болта

 

 Ці ушкодження дають змогу зіставити їх з предметом, яким вони нанесені, для встановлення їх схожості. Спе­цифічність пошкоджень полягає в тому, що вони виникають і зустрічаються тільки при даному, певному виді автомобільної трав­ми і не спосте­рігаються при інших як автомобільних, так і не автомо­більних травмах. Вони формуються не часто – в 5-10% випадків.
   Специфічні ознаки автомобільної травми: відбиток фари, над- чи підфарника, решітки (облицювання) радіатора, гака, головки болта, протектора колеса, частини керма, заскочки поворотного скла, деталі приладової панелі тощо. Вони можуть бути у вигляді забру­днень своєрідної форми чи у вигляді ушкоджень (саден, синяків).

Характерні (умовно або сукупно достатні) ознаки – це такі ознаки, які зустрічають найчастіше при певних видах ав­томобільної травми, але можуть виникати і при дії інших засобів чи при інших обставинах.
   Характерні ознаки самі по собі ще не свідчать про дію автомо­біля чи його частин на потерпілого, не вказують на вид транс­порт­ної травми, проте у своїй сукупності, а також при оче­видності обставин пригоди, стають достатніми для обгрунтування експер­тних висновків. До характерних ушкодження може бути віднесене тільки в тому випадку, коли факт автомобільної пригоди з очевид­ністю випливає з обставин справи, коли механізм його утворення відповідає механізму даного виду автомобільної травми.
   До характерних ознак автомобільної травми належать:

•численність, обширність і різновидність ушкоджень;

•деформація частин тіла (голови, грудей, ділянки таза, кін­цівок);

Деформація голови при переїзді

 

•відбитки на шкірі рельєфу чи складок одягу;
   •тріщини, надриви чи розриви шкіри від її надмірного розтяг­нення;
   •розповсюдженість пошкоджень на дві і більше ділянки тіла;
   •наявність забруднень і пошкоджень на двох протилежних поверхнях тіла (одягу);
   •невідповідність по локалізації пошкоджень шкіри, кісток і внут­ріш­ніх органів;
   •розшарування пошкоджених м’яких тканин;

•сліди тертя (протягування) тупих предметів об одяг чи тіло або одягу чи тіла об тупі предмети;

•забруднення одягу або тіла мастилом;

•нашарування або заглиблення в пошкодження частинок фарби чи скла автомашини тощо.

Характерні ознаки набувають особливої цінності при поєд­нанні їх між собою (3-4 не менше) та з специфічними ознаками.

Нехарактерні чи симулюючі автотравму ознаки – вся решта ушкоджень, які не підлягають під ознаки, описані вище. Вони не мають самостійного діагностичного значення, оскільки встановити факт автомобільної травми чи її вид  по них неможливо.

Наїзд – це фактично удар людини виступаючими частинами автомо­біля, що рухається. У більшості випадків він наноситься частинами передньої поверхні автомашини – бампером, облицю­ванням радіатора, фарою, капотом, крилом (близько 60 % випад­ків), значно рідше – боковою поверхнею машини: боковою сторо­ною крила, підножкою, кузовом (близько 30 % випадків) і рідше – задньою поверхнею: заднім бампером, кузовом, бризковиком тощо (10 %).

Механізм травми при ударі (наїзді) автомобілем може склада­тися з трьох або чотирьох фаз:

 

Механізм наїзду

 

 перша фаза характеризується уда­ром пішохіда якоюсь частиною автомобіля, що рухається, друга – падінням пішохода на автомобіль, третя – відкиданням його на землю і четверта – ковзанням тіла по поверхні дороги. В кожній з цих фаз можуть виникати певні ушкодження.

При фронтальному (лобовому) ударі передньою поверхнею автомобіля пішоход отримує травму найбільш виступаючою час­ти­ною автомашини – бампером, фарою тощо. В момент удару від­бу­вається передача автомобілем кінетичної енергії потер­пілому. У людини виникають контактні ушкодження від удару на рівні тих частин машини, якими вони нанесені (в ділянці нижніх кінцівок при ударі легковим автомобілем і в ділянці нижніх кінцівок, таза чи грудей при ударі вантажною автомашиною). Одночасно з цим з’являються ушкодження від загального струсу тіла, викликаного цим ударом. На автомашині утворюються вм’ятини і сліди тертя.

Дуже специфічними для удару частинами автомобіля є ушкод­ження, заподіяні фарою і її обідком. Вони розташовуються в ділянці стегон, нижньої частини тулуба і проявляються у вигляді саден, синяків, значних за розмірами, цілком чи частково повторю­ючи форму цієї частини машини. Вони можуть бути круглої або дуго­подібної форми.

Відбиток фари автомобіля на стегні потерпілого

До специфічних при наїзді автомобілем відносяться також ушкодження від удару облицюванням радіатора, гаком, голівкою болта та іншими частинами, що мають своєрідну форму.

При фронтальному наїзді пошкодження найчастіше нано­сяться бампером. Зовнішньо ці ушкодження проявляються у вигляді саден, синяків і рідше ран. Вони локалізуються у верхній третині гомілки або на різних рівнях стегна однієї чи обох кінцівок і не завжди відповідають за розмірами ширині бампера. Удар бампером (буфером) автомашини часто утворює так званий “бампер-пере­лом” кісток нижніх кінцівок у названих вище місцях.

Морфологічні особливості бампер-переломів залежать від швидкості автомобіля, форми і ширини бампера, від товщини м’яких тканин у місці удару.

 Найчастіше перелом виникає внаслідок деформації згину труб­частої кістки з усіма харак­тер­ними для цього механізму пере­лому особливостями. Вони дають можливість установити місце прикла­дання сили.
   Від удару капотом або крилом автомобіля виникають великі синяки без характерної форми, з локалізацією в ділянці верхньої третини стегон, таза чи сідниць.  

 

 

Морфологічні особливості бампер-переломів залежать від швидкості автомобіля, форми і ширини бампера, від товщини м’яких тканин у місці удару.

 Найчастіше перелом виникає внаслідок деформації згину труб­частої кістки з усіма харак­тер­ними для цього механізму пере­лому особливостями. Вони дають можливість установити місце прикла­дання сили.
   Від удару капотом або крилом автомобіля виникають великі синяки без характерної форми, з локалізацією в ділянці верхньої третини стегон, таза чи сідниць.
   При ударі кутом вантажного автомобіля, автобуса, тролейбуса на тілі, крім великих синяків, іноді виникають контактні ушко­дження у вигляді саден і забійних ран, спричинених болтами, гачками, що з’єднують борти кузова, та іншими частинами, які мають характерну форму. Всі ці ушкодження є специфічними. Вони розташовуються на голові, на верхній половині тулуба або в ділянці плечей. Їх форма та розміри, як правило, відповідають формі та величині частин автомобіля, якими вони залишені.

У другій, третій і четвертій фазах від наїзду автомобіля на пішохода специфічних ушкоджень м’яких тканин не утворюється. Характерними пошкодженнями для кінцевої фази даної травми є садна шкіри від волочіння, які виникають при ковзанні тіла по поверхні грунту. Останні являють собою паралельні подряпини жолобоподібної форми, червонуватого кольору, зі злущеним епідер­мі­сом, більш глибокі й широкі в місці свого початку і поверхневі та вужчі біля свого закінчення. Вони мають різну форму, довжину, ширину і локалізацію.

Решта ушкоджень, які виникають при цьому виді травми, можуть бути або характерними, або нехарактерними. Ушко­дження внутрішніх органів, що часто формуються при ударі ті­ла автомо­білем, який рухається, частіше є результатом за­галь­ного струсу тіла і рідше прямого удару частинами ав­томашини.
   Отже, наїзд автомобіля на людину діагностують на підставі специфічних (відбитки на одязі чи тілі обідка фари, над- чи підфар­ника, облицювання радіатора, гака, голівки болта, гайки або іншої частини певної форми) та характерних ознак (бампер-ушкодження нижніх кінцівок, ознаки загального струсу тіла, переважна односто­ронність ушкоджень, їх локальність, сліди ков­зання на підошвах взуття, ознаки падіння на площині тощо).
   Це все ознаки наїзду з переважанням удару автомобілем. Ще виділяють наїзд зі здавленням (А.І. Муханов, 1974), для якого характерні ознаки здавлення грудей і (чи) живота (“екхімотична маска”, карміновий набряк легень), відбитки на шкірі складок чи контурів одягу, симетричні переломи ребер, кісток таза, різнома­нітні пошкодження внутрішніх органів, відсутність слідів ковзання на взутті, одязі та шкірі.

На переїзд тіла людини колесом (-ами) автомашини вказують його специфічна ознака та ряд характерних ознак. До специ­фічних слідів і ушкоджень одягу чи шкіри відносяться відбитки рельєфу протектора колеса (див малюнок).

 

 

 Вони можуть бути позитивними, що відобра­жають малюнок виступаючих частин протектора, і негативними, що відображають малюнок його заглибин. Позитивні відбитки на шкірі можуть бути у вигляді нашарування різних речовин (пилу, бруду, фарби) або у вигляді ушкоджень (саден чи синяків). Вони за розмірами відповідають величині елементів малюнка протектора, які їх залишили.

Характерні ознаки травми, що вказують на переїзд:
   •деформація (сплощення)  іноді –  віддчленування частин тіла;

Відокремлення голови  при переїзді

•відбитки рельєфу чи складок одягу на тілі;

•розриви одягу, тріщини, надриви або розриви шкіри від їх надмірного розтягнення;

Тріщини і розриви шкіри у здухвинних ділянках

   •смугасті садна або синяки – смуги тиснення від коліс;
   •просторі карманоподібні відшарування шкіри, заповнені кров’ю (відео) ;

•множинні двосторонні симетричні переломи ребер, лопаток, кісток таза (типу Мальгеня); (відео)

•численні переломи остистих відростків хребців;
   •невідповідність зовнішніх ушкоджень внутрішнім;

•відриви, розміжчення внутрішніх органів, розриви діафрагми, переміщення органів грудей, живота, головного мозку з однієї порожнини в іншу, або витискування їх із порожнин;

•ознаки здавлення грудей та (чи) живота, інші.

Волочіння тіла діагностують на підставі виявлення численних саден переважно довгастої форми. Вони однаково орієнтовані з множинними заглибленнями на їх фоні у вигляді подряпин або борозенок, утворених від ковзання тіла по поверхні дороги. Тривале волочіння інколи супроводжується стиранням матерії одягу, гґудзиків, верху взуття, шкіри та кісток (ділянки “спи­лювання”), суцільним забрудненням одягу гряззю, зміщенням і вивертанням одягу тощо.

Загальний вигляд трупа при волочінні

Відшарування шкіри при волочінні

 

Специфічними ознаками травми всередині машини є відбит­ки маточини (рос- ступицы) або частини рульового колеса у вигляді дуго­подібних саден чи синяків на передній поверхні грудей, відбитки деталі панелі приладів, заскочки поворотного скла чи іншої деталі салона певної форми та відповідних розмірів. Для травми всередині автомобіля характерні:
   •локалізація ушкоджень переважно на передній поверхні тіла;
   •переломи груднини та передніх відділів ІІ-VІ ребер в поєднанні з ушкодженнями серця, легень, печінки;

•хлистоподібні переломи шийного відділу хребта;

 

Механізм ушкоджень при травмі водія

 

  •розриви зв’язок грудинно-ключичних суглобів;
   •численні дрібні садна і рани обличчя та тильних поверхней кистей, в глибині яких осколки скла;

   •довгасті, поперечно розташовані садна чи рани передніх поверхней колінних суглобів або верхньої третини гомілки, інколи з переломами надколінка, виростків великогомілкової кістки;

•загнані переломи шийки стегна або проникнення його голівки в порожнину таза через зламану вертлюжну западину;

•вдавлені чи дірчасті переломи лобних або тім’яних кісток;
   •переломи кісток лицьового скелета, зубів, відкриті переломи нижньої щелепи;

   •переломи кісток нижніх кінцівок та інші.

   Всередині автомобіля ушкодження найчастіше отримують пасажири переднього сидіння або кабіни, рідше – водії та пасажири заднього сидіння легкового автомобіля. Питання про те, хто сидів за кермом в момент травми, вирішується на підставі детального аналізу пошкоджень, їх властивостей та локалізації у кожного з потерпілих.

Мотоциклетна травма – це самостійна і окрема група транспортної травми. Вона найчастіше виникає внаслідок зітк­нення мотоцикла з іншим транспортним засобом (43-49 %), в результаті падіння з мотоцикла (23-37 %) і наїзду мото­транспортом на пішо­хода (12-13 %). Значно рідше трапляються зіткнення (наїзд) мото­цикла з нерухомою перешкодою (8-10%), переїзд колесами через потерпілого та атипові випадки.

При мототравмі трапляються специфічні ушкодження, влас­тиві тільки їй: конкретні сліди, які відтворюють деталі мотоцикла: сліди відбитків, сліди забруднення, сліди металізації, які повторюють форму, розміри чи малюнок певної частини транс­порту.

Для мотоциклетної травми характерні поєднання тяжкої черепно-мозкової травми з пошкодженнями (переломами) кінцівок, пошкодження від загального струсу тіла та інші. Наїзд мотоциклом на пішохода часто супроводжується пошкодженнями нижніх кін­цівок (переломи  однієї чи обох кісток гомілки), а також травмою голо­ви внаслідок вторинного удару при падінні пішохода, інколи – односторонніми переломами ребер.
   При зіткненні мотоцикла з іншим транспортним засобом смер­тель­ні ушкодження найчастіше отримують мотоводії, травма у котрих комбінована. Характерно поєднання черепно-мозкової трав­ми з пошкодженням кінцівок, грудей та органів черевної порожни­ни. Ізольована черепно-мозкова травма трапляється рідше. Остання найбільш характерна для падіння з мотоцикла: численні садна і синяки лиця, рани з відшаруванням країв від кісток, вдавлені пере­ломи кісток передньої поверхні черепа з розповсюдженням тріщин на основу черепа, крововиливи під оболонки, в шлуночки та речовину мозку. Має місце також поєднана травма грудей і живота.

Мотоциклетна  травма: обличчя загиблого

Проводячи судово-медичну експертизу у випадках мотоцик­летної травми, треба мати на увазі ще й такі характерні дані. При мотоциклетній травмі часто гине сам водій, при ній спостерігають велику кількість легких ушкоджень, травма від первинного удару частіше локалізується в нижній і середній третині гомілок, вона ніколи не буває розташована вище тазової ділянки, не викликає відшарування шкіри, пошкодження голови і скелета завжди односторонні, не зустрічаються ознаки здавлення тіла.
   Залізнична травма характеризується численними значними пошкоджаннями, які локалізуються одночасно в кількох, а деколи у всіх частинах тіла. Крім наведеної вище класифікації, у заліз­ничній травмі розрізняють (С.С. Мунтян, 1977): удар залізничним транспортом, що рухається; переїзд колесами; падіння з потягу; здавлення тіла частинами транспорту; травма всередині вагонів при залізничній катастрофі; комбіновані види.

Судово-медична діагностика залізничної травми та її видів грунтується на виявленні специфічних і характерних ознак.

 

 

Виділяють наступні специфічні ознаки залізничної травми:
•відокремлення частини тіла або поділ його на частини;

Відокремлення частин тіла при залізничній травмі

•смуги осаднення від тиснення поверхнею колеса, що котиться або стрічки осаднення по краю відчленованої частини тіла;

•своєрідне садно певної форми від первинного “щипка” колесом;
 •кутоподібні шматки шкіри (у вигляді великих зубців пилки) по краю розчленування;

•клиноподібний дефект тканин в зоні переїзду;
   •“складчасте загладження” матеріалу одягу з металевим блиском;
   •ділянки обтирання та смуги бокового ковзання;

•відбитки певних частин потяга, в тому числі буферних тарілок чи механізму, що з’єднує вагони;

•відшарування шкіри на значних ділянках і неодноразове перекручення шматків шкіри;

•шліфи в кістках та деякі інші.

Для залізничної травми характерні:

•численність, обширність і різноманітність ушкоджень;

•деформація частин тіла;

•тріщини, надриви та розриви шкіри від її надмірного розтягнення;

•численні сліди волочіння тіла і ковзання його по поверхні шляху;
     •баластна запиленість одягу та тіла;

•пошкодження гомілок мітильником локомотива, що нагадує бампер-пошкодження при автотравмі;

•лампасоподібні розриви одягу, які локалізуються на штани­нах або рукавах.
   Пошкодження від наїзду потягом формуються від двоякої дії: удару частинами транспорту, що рухається, і удару тілом при подальшому падінні. Відрізнити їх при залізничній травмі не зовсім легко. В такому випадку результати огляду місця події мають виключне значення і допомагають правильно відтворити ситуацію. Домінуючим пошкодженням від удару потягом є рани, які мають значно осаднені краї, більш чітко виражені порівняно з тими, що утворилися в момент вторинного удару тілом. Бік тіла, який зазнав первинного удару, переломи кісток і пошко­дження внутрішніх органів більш виражені, значно масивніші від пошкоджень на протилежному боці, легені розриваються відламками ребер, крововиливи в м’які тканини інтенсивніші. Інколи удар залишає відбитки якоїсь виступаючої частини транспорта. Поверхня тіла чи одягу, якою упала потерпіла лю­дина, завжди забруднена части­нами баласту та мастилом.

Отже, на наїзд потягу указують такі ознаки: специфічні відбитки певної виступаючої частини залізничного транспорту у вигляді садна, синяка, рани чи забруднення характерного малюнка, що за формою, величиною або рельєфом відповідають травмуючій частині поїзда; характерні – відносна локальність ушкоджень; переважна односторонність їх або більша вира­женість пошкоджень на боці первинного удару; добре виражені ознаки загального струсу тіла; пошкодження гомілок мітильником локомотива (так звані “скидач-пошкодження”); деформація частини тіла, що піддалась удару; баластна забрудненість одягу чи тіла на поверхні, якою впала людина на залізничну колію; тріщини, розриви шкіри від різкого перерозгинання тіла від удару, який був спрямований на передню поверхню тіла.

 

Відокремлення голови при залізничній травмі

 

  Переїзд колесами потягу діагностують за специфічними озна­ками:
поділ тіла на частини або відокремлення частини тіла;

смуги осаднення чи тиснення або стрічки осаднення на відокрем­леній частині тіла;

 

 

Смуги тиснення

садно від первинного “щипка” колесом харак­тер­ної довгастості, Т-подібної форми чи у формі знаку оклику; кутопо­діб­ні великі шматки шкіри по краю розчленування; кли­ноподібний дефект тканин у зоні дії колеса;

“складчасте загладження” одягу і його забруднення чорною речовиною з металевим блиском; ділянки обтирання та смуги бокового ковзання;
шліфи в кістках від тривалого тертя їх боковою поверхнею колеса чи об рейку при значному переміщенні тіла;

Шліфи в кістках

 

   Смуга осаднення або тиснення, тобто відбиток на шкірі по­верхні колеса, виникає внаслідок осаднення епідермісу шкіри, яка має велику міцність до тиснення порівняно з підлягаючими м’якими тканинами, органами чи кістками, котрі виявляються розім’яті чи роздроблені під нею. Зразу після травми смуга (чи стрічка тиснення по краю відділеної частини тіла) м’яка, блідо-рожевого чи блідо-червоного кольору. Згодом вона підсихає і до кінця першої доби набуває темно-червоного або червоно-ко­ричневого кольору і пергаментної щільності. Ширина смуги тиснення в середньому становить 10-15 см, ширина стрічки – 3-5 см. Більш чіткий край смуги тиснення відповідає місцю дії гребеня (реборди) колеса, а менш чіткий – зовнішньому краю поверхні катання. Стрічка тиснення по краю розділення тіла значно ширша від поверхні катання колеса, ніж від його гребеня (реборди).
   Садно від первинного “щипка” колесом розташоване перед початком смуги осаднення і вказує на місце первинного стикання колеса поїзда з тілом потерпілого і на його положення на рейках у момент переїзду.
   Кутоподібні шматки шкіри виникають тільки на місці дії на тіло коліс потяга. Вони розташовуються по краю розчленування і нагадують великі зубці пилки. Висота і ширина їх біля основи коливаються від 2 до 7 см. Проте довжина сторін цих шматочків буває різною. Ті сторони, які повернуті у напрямку руху поїзда – коротші. В зв’язку з цим верхівки кутоподібних шматків завжди повернуті у напрямку руху. Кутоподібні шматки шкіри вказують також на те, яка частина тіла в момент переїзду знаходилась між рейками, а яка поза ними: на частині тіла, що розташувалась між рейками, виникають менші за розмірами кутоподібні шматки від дії гребеня (реборди), на протилежній частині тіла – більші від дії поверхні катання обода колеса.
   Клиноподібний дефект тканин виникає у всіх випадках переїзду коліс поїзда через тіло потерпілого. Морфологічно він являє собою повне руйнування м’яких тканин і кісток на місці переїзду. В зв’язку з більш інтенсивним травмуванням тіла колесом цей дефект у профіль має форму клина, який широкою стороною завжди повернутий до коліс. Клиноподібний дефект виникає як на кінців­ках, так і на тулубі. Він діагностується зіставленням розчленова­них частин тіла. При цьому ранові поверхні частин тіла, які знахо­ди­лись в момент розчленування на рейці, зіставляються, а поверну­ті до колеса знаходяться одна від одної на відстані 5-10 см і більше.
   Ділянки обтирання або смуги бокового ковзання формуються поряд зі смугами чи стрічками тиснення внаслідок здирання шкіри боковими поверхнями колес. На відміну від смуг чи стрічок тиснення ділянки обтирання мають нерівні краї і неоднакову ширину, яка коливається від 2-3 см до 12-15 см. В момент переїзду колеса здавлена ним ділянка тіла являє собою неначе жолоб, стінки якого труться об бокові поверхні колеса. У випадках, коли частина тіла, через яку здійснюється переїзд, покрита щільним товстим одягом, смуги бокового ковзання на шкірі відсутні, їх можна знайти лише на одежі. Шліфи в кістках утворюються рідко і у тих випадках, коли тіло при переїзді колесами залізничного транспорту розчлено­вується на кілька частин. Якась частина розчленованого тіла може бути захоплена деталями поїзда, притиснута до бокової поверхні колеса, що крутиться, або до голівки рейки і в такому стані довго волоктися. При тривалому терті м’які тканини цілком стираються, а в кістках виникають поліровані площадки з поздовжніми трасами. На їх поверхні часто залишаються частини чорного мастила. Поліровані (відшліфовані) ділянки від тертя боковою поверхнею колеса розташовуються, як правило, по дузі. Шліфи в кістках – специфічна ознака залізничної травми. Сприяють установленню факту переїзду колесами поїзда ряд характерних ознак, а саме: масивність і різноманітність ушко­джень; деформація частин тіла; тріщини та розриви шкіри від надмірного її розтягнення; розриви зсередини підшкірної основи, апоневрозів, фасцій, м’язів; розриви діафрагми, шкіри шиї, промежини та інших ділянок і видавлювання через них пошко­джених внутрішніх органів; баластна запиленість одягу та пошкоджень частинками піску, гравію, жорстви, шлаку, жу­желиці, антисептика тощо.
   Баластна запиленість одягу, тіла, ранових поверхонь – це значне забруднення їх баластом, тобто частинками щебеню, гравію, жорстви, піску, яким засипають залізничне полотно і на який вкладають шпали. При залізничній травмі в зв’язку з великою швидкістю поїзда чи переміщенням тіла по баластному шару полотна частини баласту потрапляють на одяг, в його складки, кишені, між шарами одягу, в природні заглибини і отвори тіла, а також у пошкодження. Наявність частин баласту на тілі, одязі та в ушкодженнях – важлива і майже постійна ознака залізничної травми, в тому числі переїзду.

Цінне експертне значення мають властивості переломів довгих кісток кінцівок при перекочуванні через них коліс потяга. О.Х.Пор­к­шеян (1965) установив, що кістки безпосередньо під смугою тиснення виявляються роздробленими на безліч від­ламків. Кінець переламаної кістки, який знаходився назовні від колії, виявляється прямим, відносно рівним, поперечний до довгої осі кістки. На тій частині кінцівки, де відсутня смуга тиснення і яка була повернута всередину колії, виявляється косий перелом. Такі властивості перелому залежать від конструктивних особливостей залізничного колеса, зокрема від розташування на ньому реборди (гребеня) з внутрішньої сторони рейки. Виявлені особливості переломів довгих кісток кінцівок допо­магають вирішити питання про позу, в якій знаходився загиблий чи потерпілий в момент переїзду колесами поїзда.
   Переїзд залізничним транспортом часто супроводжується волочінням жертви по полотну дороги. При цьому від ударів об шпали, рейки та тертя об баласт утворюються великі садна, чис­лен­ні подряпини, рани, переломи деяких кісток, які за­бруднені знач­ною кількістю мастила і частинками баластного шару шляху. Може відбуватися велике відшарування м’яких тка­нин і їх стирання аж до кісток. Тривале волочіння може супроводжуватися зміщенням, вивертанням і навіть повним зриванням одягу з тіла.
   При здавленні тіла між вагонами на шкірі грудей і спини звично формуються відбитки контурів буферних тарілок або замикаючих частин автозчепа у вигляді саден або синяків. Виникають пошко­дження, характерні для сильного здавлення тіла. Інші види заліз­нич­ної травми, як правило, не мають характерних особливостей.

Травма гужовим, водним, гусеничним і повітряним транс­пор­том зустрічається рідше, її властивості та можливості судово-медичної діагностики містяться в спеціальних посібниках, монографіях чи наукових статтях.
   Приступаючи до розтину трупа людини (див. навч. відеофільм), яка напевно загинула від транспортної (автомобільної, мотоциклетної, залізничної чи іншої) травми, треба в першу чергу оглянути одяг і взуття з метою пошуку на них специфічних і характерних слідів дії частин транс­пор­ту, а також дорожного покриття, в тому числі за допомо­гою лупи чи стереомікроскопа (операційного мікроскопа). При дослідженні зовнішніх пошкоджень їх описання слід робити цілеспрямовано для визначення механізму їх утворення, якими частинами транспорту чи предметами вони спричинені, напрямку діючої сили (за зміщенням епідермісу, відшаруванням, за наявністю сторонніх включень тощо). Описуючи пошко­дження, необхідно точно визначити їх локалізацію, напрямок по відношенню до осі тіла, форму, величину, колір, властивості країв, стінок, кінців і дна, стан оточуючих тканин, взаємо­роз­ташування пошко­джень, а також забруднення в них, наявність сторонніх включень і частинок (останні вилучають для передачі слідчому). Важливо виміряти відстань від пошкоджень до підошовних поверхонь стоп з похибкою на товщину підошви та під­бора взуття, оскільки ці дані допоможуть уточнити взаємо­розташування потерпілого і транспортного засобу в момент пригоди.

Обов’язковому фотографуванню за правилами наукової фотогра­фії підлягають специфічні і характерні пошкодження чи забруд­нення шкіри, внутрішніх органів і кісток. Якщо цього зробити не мож­на, треба скопіювати їх на поліетиленову плівку кульковою ручкою.

Важливо виявити скриті пошкодження, наприклад, кровови­ливи у глибокі м’язи спини, кінцівок тощо. Для цього доцільно застосувати циркулярний розріз спереду на рівні ключиць, ззаду– в надлопатковій ділянці з наступним розрізом шкіри по середній лінії спереду і ззаду, продовживши розрізи на верхні та нижні кінцівки.

При внутрішньому дослідженні треба ретельно оглянути органи і тканини на місці до їх вилучення з метою порівняння топографії зовнішніх і внутрішніх пошкоджень, виявлення ознак загального струсу тіла та зміщення пошкоджених органів. При цьому обов’яз­ково досліджують всі внутрішні органи, ребра, лопатки, хребет, кістки таза, трубчасті кістки кінцівок, суглоби і кістки лицьового скелета. Після огляду і дослідження пошко­дже­них кісток в трупі їх бажано вилучити цілком або їх фраг­менти для лабора­торного дослідження з метою визначення механізму переломів і уточнення механізму транспортної травми. Переломи зображують на контур­них схемах, фотографують.
   Щоб висловитись про стан здоров’я людини, при розтині трупа треба обов’язково виключати, а при наявності – оцінювати хронічні захворювання, які могли бути причиною транспортної пригоди (хвороби серцево-судинної системи, органів зору, слуху тощо). Обов’язковим є визначення наявності та кількісного вміс­ту алко­голю в організмі померлого. Для цього для судово-хіміч­ного дослі­дження беруть з трупа і направляють в лабораторію по 20 мл крові (з крупних вен або синусів твердої мозкової оболонки) і сечі в посудині, наповненій під корок.

Направленню в судово-медичну лабораторію обов’язково підлягає також кров (не менше 10 мл) для визначення антигенної її належності у випадках наявності зовнішніх пошкоджень або кровотечі, волосся з 5 ділянок голови для порівняльного дослі­дження, про що роблять відповідний запис в кінці протокольної частини акта (висновків експерта). Інші види лабораторних дослі­джень передбачають залежно від завдань конкретної експертизи. Застосовують гістологічний метод – для визначення при­жит­тєвості та давності пошкоджень, а також уточнення патологічних змін в органах чи для виключення їх; стереомікроскопію – для виявлення деталей пошкоджень, ознак деструкції тканин, дрібних сторонніх предметів; рентгенографію – для пошуку сторонніх предметів, переломів кісток тощо.

 

Вогнепальна  ТРАВМА: СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА та діагностика. Вогнепальний  рановий  канал  у внутрішніх  органах  І  кістках

Вогнепальна зброя з’явилася в середині XIV століття і з тих пір широко застосовується у бойових діях.

Вогнепальною називається зброя, в якій для викидання снаряду з каналу ствола використовується кінетична енергія згорання пороху. Вона поділяється на артилерійську і стрілецьку. Стрілецька зброя буває груповою та індивідуальною (або ручною). Пошко­дження, що виникають внаслідок вибуху різних вибухових речовин чи пристроїв, відносяться до вибухової травми. 
   У судово-медичній практиці зустрічаються вогнестрільні ушко­дження головним чином від пострілів з ручної зброї.

 

 

 

 

 

   Вогнепальною називається зброя, в якій для викидання снаряду з каналу ствола використовується кінетична енергія згорання пороху. Вона поділяється на артилерійську і стрілецьку. Стрілецька зброя буває груповою та індивідуальною (або ручною). Пошко­дження, що виникають внаслідок вибуху різних вибухових речовин чи пристроїв, відносяться до вибухової травми. 
   У судово-медичній практиці зустрічаються вогнестрільні ушко­дження головним чином від пострілів з ручної зброї.

 

 

 Вона поді­ляється (див. таблицю) на бойову (гвинтівки, карабіни, автомати, пістолети, револьвери ), мисливську (гладкоствольну, нарізну, комбіновану), спортивну (малокаліберні гвинтівки, пістолети, револьвери), спеціальну (сигнальні ракетниці, стартові пістолети) та саморобну чи змінену (самопали , втинки або обрізи ). Н.О. Селіванов (1962) вогнепальну зброю класифікує так: за цільовим призначенням – бойова, мисливська, спортивна; за конструкцією – гвинтівки, автомати, карабіни, пістолети, револьвери; за способом переза­рядки – неавтоматична, напівавтоматична, автоматична; за дов­жиною ствола – короткоствольна (пістолети, револьвери), се­редньо­ствольна (автомати), довгоствольна (гвинтівка, руш­ниця); за кількістю стволів – одно-, дво-, багатоствольна; за особли­востями каналу ствола – нарізна, гладкоствольна, ком­бі­нована; за числом зарядів – однозарядна, багатозарядна; за ме­ха­нізмом пострілу – запальна, пневматична; за способом виготовлення – заводська незмінена, заводська перероблена (об­різи), кустарна чи саморобна. Гладкоствольні мисливські рушниці поділяються на: ті, що переламуються, і ті, що не переламуються; куркові (курки зовні) та безкуркові (курки всередині механізму рушниці).

Для того щоб грамотно, зі знанням справи виконати екс­пер­тизу вогнестрільної травми, фахівець в галузі судової медицини повинен бути добре ознайомлений з рановою балістикою, зі зброєю і боєприпасами, що найчастіше зустрічаються в експертній практиці.
   Балістика (від грец. ballo – кидаю) – наука, що вивчає закони руху снарядів. Судова балістика – спеціальна дисципліна, яка вивчає матеріальну частину вогнепальної зброї і її боєприпаси, а також явища, викликані пострілом, в тому числі і його сліди на різних перешкодах (одязі, тілі людини), в зв’язку з питаннями, що виникають при розкритті злочинів проти здоров’я та життя люди­ни, коли вони скоєні з застосуванням вогнепальної зброї. Ранова балістика вивчає дію снаряда (кулі, дробу) на тканин організму.
   

Стрілецька зброя буває малокаліберна (5-6 мм), середньо­каліберна (7-9 мм), крупнокаліберна (більше 10 мм). Калібр – це відстань між протилежними полями (по діаметру) каналу ствола в міліметрах у нарізній вогнепальній зброї або діаметр каналу ствола у гладкоствольній зброї.

Калібр мисливських рушниць відповідає числу круглих свинцевих куль, які можна виготовити з одного фунта (409,5 г) свинцю, якщо робити їх відповідно до діаметра кана­лу ствола. Наприклад, якщо калібр рушниці 16, то з фунта свинцю можна відлити 16 таких куль. Калібру 12 дробової зброї відповідає діаметр каналу ствола 19,2 мм, калібру 16 – 17,75 мм, калібру 20 – 16,5 мм.

Різні види рушниць

 

 

Схематичний переріз ствола з указанням нарізів, калібру і полів

 

Боєприпаси  та набої

Патрон – це боєприпас до ручної вогнепальної зброї і являє со­бою з’єднані в одне ціле за допомогою гільзи снаряд (куля чи дріб), пороховий набій і капсуль (див. малюнки).

Різні види патронів

Споряджений патрон, у якому відсутня куля чи дріб, називається холостим.
   В свою чергу гільзи бувають металеві, пластмасові та картонні, за формою – пляшкоподібні та циліндричні. В денці гільзи є спе­­ціальне гніздо із запалювальними отворами, в яке вставляється кап­суль з ініціюючою (займистою) речовиною: азидом свинцю, гри­му­чою ртуттю або тетразеном. Знайдена на місці пригоди гільза підлягає вилученню та подальшому криміналістичному до­слідженню.
   Капсуль являє собою металевий ковпачок з ударною вибу­ховою речовиною, який служить для запалення пороху. Ударний склад вітчизняних мисливських капсулів складається з гримучої ртуті, бертолетової солі та антимонію. При ударі бойком ударника по капсулю відбувається вибух ударного складу, полум’я проникає через запалювальні отвори в гільзу, запалює порох і настає постріл.

Будова  патронів

Розрізняють патрони централь­ного бою і бокового вогню. Вони бувають гвинтівочні, пістолетні, револьверні, мисливські, спеціальні тощо.

   Порох – це вибухова речовина для виготовлення набоїв вогнестрільної зброї. Відомі три види пороху: димний, бездимний (колоїдний) і малодимний (“лесмок”). Димний або чорний порох являє собою механічну суміш 75 % калієвої селітри, 15 % деревного вугілля і 10 % сірки. Він застосовується іноді в мисливсь­ких патронах. При згоранні димного пороху утворюється 50 % вуглекислоти, 10 % окису вуглецю, 35 % азоту, 3 % сір­ководню, 2 % водню.
   Бездимний порох – це клітковина, оброблена азотною кислотою і переведена в колоїдний стан за допомогою певних розчинників. Винайдений у Франції у 1886 році. Розрізняють бездимний порох піроксиліновий і нітрогліцериновий. При згоранні він утворює 39,5% окису вуглецю, 17,7 % парів води, 16,8 % водню, 11,6 % вугле­кислоти, 10,4 % азоту, 0,5 % кисню тощо. Бездимний порох має значно кращі балістичні властивості, ніж димний: темпе­ратура спалаху димного пороху – 300 0С, бездимного – 900 0С, при згоранні 1 г димного пороху утворюється близько 300 см3 газо­подібних продуктів, бездимного – 900 см3.
   Малодимний порох – це суміш 20-40 % піроксиліну та 60-80% димного пороху, застосовується іноді в малокаліберних патронах. У мисливському патроні міститься 4,5-6,5 г пороху.

Куля – це невеликий снаряд у вигляді стального чи свин­це­вого злитку довгастої форми із загостреним або тупим кінцем для стрільби з гвинтівок, автоматів, пістолетів, рушниць, куле­ме­тів. Вони бувають оболонкові, напівоболонкові і без­оболонкові; довгі, проміжні і короткі; гострі (шпилясті) і тупокінцеві. Поділяються на звичайні та спеціальні. Звичайна куля складається з оболонки (плакірована сталь), мельхіору (або томпака) і свин­цевого осердя. Спеціальні кулі бувають бронебійними, трасую­чими, запалю­вальними, розривними (пристрілювальними) і комбінованими. У дробових рушницях застосовують свинцеві і комбіновані кулі Якана, Бреннеке, Майєра та інші. Маса кулі від різної стрілецької зброї різна, наприклад, маса кулі до пістолета Макарова – 6,1 г, до автомата Калашникова і карабіна СКС – 7,9 г.
   Пошкоджуючим снарядом у мисливських патронах най­частіше буває дріб або шріт, що являє собою дрібні свинцеві кульки. Виготовляється фабричним і кустарним способом. Дріб має 18 номерів: 12 – за зменшуваною величиною та 6 (від одного до 6 нулів) – за зростаючою. Кожний номер дробу відрізняється від сусіднього на 0,25 мм. Дріб № 1 має діаметр 4 мм, № 12 – 1,25 мм, шість нулів – 5,5 мм. Дріб діаметром більше 5 мм називається картеччю. Маса дробу, яка засипається в патрон, повинна стано­вити одну соту маси рушниці. Це в середньому 30-36 г. “Січка” (саморобний дріб) – це нарізані шматочки свинцю, іноді обкачані (“катана січка”). Жеребйо – шматочки свинцевого прута.
   

У мисливському патроні безпосередньо на порох кладуть спочатку картонний, потім повстяний пиж з метою створення найкращої герметизації при згоранні пороху.

Пиж – це спеціальна прокладка, що відділяє у патроні порох від дробу чи кулі.

На пиж насипають дріб і закривають патрон ще одним картонним пижом (або заливають розтопленим парафіном). Зараз застосовують пижі-контейнери для дробу з поліетилену.

 

Будь-який пиж, знайдений на місці події чи в рані, є цінним речовим доказом, тому він підлягає вилученню і передачі слідчому.

 

 

Постріл  та  його  механізм

   Постріл – це спалах пороху в патроні, що знаходиться в патрон­нику вогнепальної зброї, і викидання кулі (дробу) з каналу ствола під тиском порохових газів, утворених внаслідок цього спалаху.

   Для проведення пострілу споряджений патрон вставляють у казенну частину ствола (патронник) вогнепальної зброї. Ствол за­пирається затвором або колодкою, у яких є спеціальний ударний механізм. При натискуванні на спусковий гачок бойок ударника б’є по капсулю патрона. Внаслідок удару ініціююча речовина вибухає і через запалювальні отвори у денці гільзи запалює порох. Останній в тисячні долі секунди (в середньому за 0,001-0,006 с) перетворюється з твердого стану в газоподібний. Це явище супро­вод­жується миттєвим величезним підвищенням тиску в патроні – від 400-700 атм. у гладкоствольній чи короткоствольній зброї до 2000-3000 атм. у бойовій нарізній зброї. Тиском газів куля чи дріб проштовхуються по каналу ствола, де вони отримують посту­пальний і обертальний рух і зі швидкістю від 400-600 м/с до 1000-1200 м/с вилітають зі ствола. Постріл супроводжується силь­ним, коротким, характерним звуком.

Постріл з револьвера

   Залишаючи канал ствола, куля обертається навколо своєї осі зі швидкістю 2-3 тис обертів за 1 с, що необхідно для її стійкості у польоті і збільшення його дальності. Цей рух зу­мов­лений наяв­ністю на внутрішній поверхні каналу ствола бойової зброї гвинто­подібних нарізів, які являють собою вузенькі рівчаки. Кількість нарізів буває від 3 до 8. Вони, як правило, йдуть зліва – вверх – направо.

 

 

Автоматичний пістолет Стєчкіна (на розрізі) та додаткові фактори пострілу

Поперечний переріз ствола (нарізи)

Крім того, у польоті куля ще на­буває конусоподібного обер­тального руху подовжньої її осі, що носить назву прецесія. А коливальний рух подовжньої осі кулі в польоті називається її нутацією.

 

Механізм утворення вогнестрільного поранення дуже складний. Вогнестрільний снаряд (куля, дріб) несе величезну кінетичну енергію, яку він передає тканинам організму при вході в них. Ефект дії вогнестрільного снаряда на тканини залежить від ряду факторів: від маси кулі чи дробу, їх швидкості та фізичного стану тканин. Пробивна здатність кулі обумовлена її “живою силою” в момент поранення, яку можна вирахувати за відомою з фізики формулою кінетичної енергії Е = mv2 : 2, де m= p : q (р – вага снаряда, q – прискорення падаючого тіла). При збільшенні маси кулі у 2 рази її енергія збільшиться також у 2 рази, водночас як збільшення удвічі її швидкості викликає збільшення енергії у 4 рази. При одній і тій же масі більшу енергію буде мати куля, що рухається швидше.

 

 

Види  дії  кулі  на  тканини  людини

 

(зверху – донизу: розривна, пробивна, клиновидна і контузійна)

 

   Кінетична енергія кулі, виражена у кілограмометрах (чи джоу­лях), може бути величезною. Для передачі енергії найбільше зна­чення має швидкість кулі. Залежно від величини кінетичної енергії і швидкості кулі розрізняють 4 основні види дії кулі на тіло людини: розривну, пробивну, клиноподібну та контузійну.
   Розривну або гідродинамічну дію кулі спостерігають тоді, коли куля має дуже велику кінетичну енергію при швидкості руху 500-1000 м/с, і полягає в тому, що травмована частина тіла розри­вається на шматки на значно більшому просторі, ніж величина кулі.

 

Розривна (гідродинамічна) дія кулі. Руйнація мозкової частини черепа

 

Розривна дія кулі найчастіше проявляється при попаданні її в рідке або напіврідке середовище організму (в головний мозок, наповнений сечовий міхур, наповнений їжею шлунок, в серце під час діастоли тощо). У зв’язку з тим, що таке середовище практично не стискується, воно передає енергію кулі у всі боки з однаковою силою, сприяючи тим самим утворенню просторих численних розривів. Це може призвести, наприклад, до повного руйнування голови з втратою речовини головного мозку та кісток.
   Розривна дія кулі може мати місце при порушенні цілості оболонки кулі, а також при неправильному польоті кулі, коли вона втрачає рівновагу і перевертається у повітрі (наприклад, після рикошету, при пострілі з обрізу).
   Пробивна дія кулі проявляється при її швидкості не менше 250-300 м/с. Така куля вибиває в мішені (одежі, шкірі, кістках) частину тканини, утворюючи пошкодження з втратою частини речовини, тобто дефект тканини. Вибита тканина в подрібненому стані забирається разом з кулею. Наприклад, в речовині мозку за ходом ранового каналу можна знайти найдрібніші частинки шкіри та осколки кістки з вибитих кулею отворів.

Клиноподібна дія кулі відбувається тоді, коли кінетичної енергії кулі не вистачає, щоб вибити шматок тканини і зробити отвір. Це спостерігають у випадках, коли куля попадає в одяг чи тіло людини, маючи швидкість руху 100-150 м/с. Куля тільки розсуває тканини, тобто діє як клин. Вогнепальна рана має щілиноподібну форму, дефект тканини не утворюється.  

Контузійна дія кулі відбувається тоді, коли кінетична енергія її незначна (кілька десятків кілограмометрів), куля знаходиться при кінці льоту, а уражувана тканина щільна. У таких випадках куля діє, як кинутий тупий предмет, утворюючи на тілі садно чи синяк, іноді поверхневу рану, що має властивості забою. Конту­зійна дія характерна також для кулі, яка проникла в тіло і, втратив­ши значну частину своєї живої сили, зустрічається з кісткою. При цьому куля може зупинитися, не пошкодивши кістку або тільки утворивши в ній тріщину.

 

Теорії  дії  кулі

   Існує кілька наукових теорій, які пояснюють складний механізм взаємодії великої енергії кулі чи дробу з живими тканинами людського організму, в цілому – механізм утворення вогнестріль­ного поранення.  

Теорія гідравлічної (гідростатичної) дії кулі заснована на працях німецьких учених кінця XIX ст. Регера, Брунса та ін.(тому її нази­вають ще німецькою теорією). Згідно з цією теорією, при форму­ванні вогнестрільного пошкодження мають значення швидкість снаряда, що визначає темп підвищення тиску в рідині, а також його калібр, тобто величина діючої на рідину поверхні тіла, що ударяє. Теорія гідравлічної дії кулі грунтується на гідростатичному законі Паскаля, за яким тиск, що формується в рідині, яка знахо­диться в герметично закритій посудині, передається у всі боки з однаковою силою. Ця теорія спроможна пояснити тільки механізм вогнестрільних пошкоджень порожнистих органів, наповнених рідиною чи напіврідким вмістом.   

Теорія ударної дії кулі запропонована російськими вченими П.І. Морозовим (1889), Є.В. Павловим (1892), В.О. Тіле (1894) та І.П. Ільїним (1894), в зв’язку з чим має ще назву російської теорії. За цією теорією руйнуюча дія кулі на будь-якій відстані і відносно до всіх тканин тіла визначається величезною кінетичною енергією й ступенем твердості кулі, а також опором тканин уражу­ва­ного тіла. Правильність цієї теорії доводять, зокрема, експе­рименти І.П. Ільїна: роблячи постріли в голову трупа через два трепанаційні отвори в черепі, він спостерігав у 8 разів менші руйнування, ніж при пострілі в цілий череп. Згідно з цією теорією, чим скоріше зменшується швидкість польоту кулі та чим швидше передається енергія кулі в момент поранення, тим значніші пошкодження тканин, тобто найважливішим фактором травмуючої дії кулі є величина переданої тканинам енергії.

 Теорія гідродинамічної дії кулі полягає в тому, що уш­кодження тіла формуються за рахунок того, що снаряд (куля чи дріб), проникаючи в рідке або напіврідке середовище, передає йому свою велику швидкість. Проте в середовищі енергія кулі не розповсю­джується рівномірно у всі боки, а спрямована переважно у напрямку її польоту. Отже, визначальним фактором у взаємодії кулі з рідким середовищем є рідина з властивими її фізичними якостями, зокрема передача енергії снаряда рідким чи напіврідким середовищем. Недоліком цієї теорії є те, що пошкоджуюча дія пов’язується головним чином зі станом тканин, а точніше зі ступенем їх насиченості рідиною, а не з особливостями дії самої кулі чи дробу.

 

Вхідний  та  вихідний  отвори
   Вистріляна куля чи дріб справляють переважно механічну трав­матичну дію. Типове вогнестрільне ушкодження складається з вхід­ної рани, ранового каналу і вихідної рани при наскрізному пораненні. Бувають також сліпі, дотичні та оперізувальні вогне­стрільні пора­нення. При експертизі вогнестрільних ушкод­жень завж­ди виникає питання про напрямок пострілу, про взаємо­розташування поранено­го і стріляючого, про напрямок ранового каналу в тілі людини тощо. Для правильного вирішення цих та інших питань треба перш за все встановити вхідний та вихідний отвори, які значно відріз­няються один від одного за своєю морфологією.

Вхідна кульова рана (чи вхідний отвір) невелика, 6-8 мм в діаметрі, рідко більша, часто відповідає діаметру кулі або на 1-2 мм менша цього діаметра. Проте у деяких випадках вхідний отвір може бути більшим від вихідного. Це буває внаслідок дії газів при дуже близьких дистанціях пострілу. У більшості випадків вхідний отвір дещо менший діаметра кулі. Це пояснюється власти­вістю шкіри, яка розтягується при проходженні через неї кулі і яка слідом за тим трохи скорочується. За величиною вхідного отво­ру у шкірі не можна зробити правильний висновок про калібр зброї.
   Форма її кругла, круглувата або овальна, якщо куля входить у тіло своєю головною частиною перепендикулярно до поверхні шкіри чи під незначним кутом до неї.

Кругла форма вхідного отвору пояснюється тим, що куля в момент заглиблення у тіло, маючи велику кінетичну енергію і ударяючи своїм переднім кінцем у шкіру, вибиває у ній (подібно пробивачу) отвір, який наближається за формою до поперечного круглого перерізу кулі. Овальна форма вхідної вогнестрільної рани ( 2 ) може бути зумовлена зануренням кулі через шкіру боковою поверхнею, нерівномірним скороченням шкіри, що проявляється сильніше за ходом еластичних волокон, пораненням складки шкіри, зміною положення тіла, пов’язаним зі зміщенням тканин в ділянці поранення тощо. Інші форми вхідного отвору трапляються рідко.
   Маючи значну кінетичну енергію, куля вибиває ділянку шкіри, що знаходиться перед нею, внаслідок чого спостерігають дефект тканини (1) – одна з достовірних ознак вогнестрільного вхідного отвору. Ця ознака полягає в тому, що відповідно до вхідного отвору відсутня частина шкіри, завдяки чому краї рани не можуть бути цілком зближені, рана зяє. Найчастіше дефект тканини має круглу чи овальну форму. За розмірами він дещо менший від діаметра кулі, що зумовлено деякою розтяжністю шкіри при проходженні через неї останньої. М.І. Райський назвав цю ознаку “мінус ткани­ни”.

Визначають дефект тканини шляхом зіставлення країв рани: якщо вони не зближуються або зближуються за рахунок натягу шкіри з утворенням складок, то це свідчить про наявність дефекту.

 

 

Механізм утворення дефекту тканини

   М.І. Райський встановив: якщо вирізати з трупа шматок шкіри, зважити його і вистрілити в нього, то вага шматка після проходження через нього кулі зменшиться на величину ваги вибитої тканини. Звідси і термін – “мінус тканини”.
   Ця виключно важлива ознака вхідної вогнестрільної рани була встановлена ще М.І. Пироговим у 1849 році. У своїй праці “Звіт про подорож по Кавказу” він писав: “Отвір входу відрізняється від вихідного тим, що вхідний буває завжди із втратою сутності шкіри. Отвір виходу ми ніколи не помічали круглим. Він, очевидно, утворюється внаслідок тільки розриву шкіри, без втрати її сутності або в крайньому разі з втратою незрівнянно меншою, ніж отвір входу”.
   Діагностична цінність ознаки очевидна: виявлення дефекту тканини в одному з двох отворів при наскрізному пораненні дає право визнати цей отвір вхідним.
   Іншою ознакою, що має надзвичайно важливе значення у роз­піз­нанні вхідного отвору, є наявність навколо нього обідка осаднення.

 

Вхідна кульова рана: кругла форма, дефект тканини, обідок осаднення

 

Його також уперше описав видатний М.І. Пирогов у 1865 р. у праці “Начала про військово-польову хірургію”: “… на краю вхідного отвору іноді можна помітити і вузьку темнувату смужку стоншеної шкіри…”
   Контузійний обідок або обідок осаднення оточує вхідний отвір вузькою каймою шириною 1-2 мм. Він обумовлений тим, що в момент проходження кулі через шкіру остання трохи вдавлюється і розтягується внаслідок своєї еластичності. Через це край рани, що стикається з кулею, при цьому забивається і здирається боковою її поверхнею. Якщо куля заглиблюється у тіло перпенди­кулярно до поверхні шкіри, то обідок осаднення звичайно кільце­подібний і однакової ширини на всьому протязі. Якщо куля проби­ває шкіру під кутом, то обідок осаднення буде ширшим з тієї сторони, де куля і шкіра складали менший (іноді гострий) кут, оскільки зі сторони гострого кута шкіра трав­мується і здирається у більшій мірі, ніж з боку тупого кута.
   Чим більша кінетична енергія кулі, тим більший дефект тканини і, отже, вужчий обідок осаднення. Ширина обідка осаднення залежить також від величини і форми кулі. Обідок осаднення не завжди добре виражений, особливо на розірваних великих вхідних отворах.   

М.І. Райський запропонував відрізняти ще обідок виси­хан­ня, який виникає на трупі через 12-24 год після смерті внаслідок посмертного висихання шкіри в ділянці її осаднення по краю рани відповідно до пошкодженого епідермісу. Обідок висихання має вигляд трохи ширшої (на 0,5-1 мм), ніж обідок осаднення, кайми, темно-бурого чи червоно-бурого кольору, щільної на дотик. Трохи більша ширина обідка висихання порівняно з обідком осаднення зумовлена тим, що підсихає не лише місце здертого епідермісу, але й деяка частина неосадненого, але трав­мованого краю вхідного отвору. На думку М.І. Авдєєва (1959), немає ніяких підстав виді­ляти, як окрему ознаку вхідного отвору обідок висихання, який являє собою лише подальші зміни, а не зміни, викликані безпо­середньо кулею.
   При огляді живих осіб обідок осаднення може маскуватися кров’ю, жовтим, коричневим чи зеленим кольором медичних змащувань, а також запальними процесами. Він, як правило, цілком чи частково видаляється хірургами при первинній обробці ран.   

При проникненні у тіло куля неначе обтирається краями вхід­ного отвору, де затримуються різні частинки, що завжди бувають на поверхні кулі. Наслідком цього є наявність по краю вхідного отвору темно-сірого чи чорного вузького обідка, який називається обідком обтирання або обідком забруднення.

Обідок обтирання у вхідних кульових ушкодженнях

Це ще одна ознака вхідної вогнестрільної рани. При пострілах через одяг поясок обти­рання на ранах шкіри часто відсутній, оскільки більша частина нак­ла­день, що були на кулі, залишається на краях пробитих тканин одягу.
   Як правило, обідок обтирання збігається з обідком осаднення, накриваючи його. Це зрозуміло, оскільки куля обтирається об ті ділянки шкіри, з якими вона стикається і може при цьому здерти епідерміс. Темно-сірий чи чорний колір обідка забруд­нен­ня пояснюють відкладанням по краю вхідного отвору части­нок, які залишаються на поверхні кулі при проходженні її через канал ствола зброї. Куля виносить на собі кіпоть, залишки пороху, часточки металу, які залишились в каналі від попередніх пострілів, а також іржу, що утворилась у ньому.
   Обідок обтирання дає змогу не тільки відрізнити вхідний вогне­стрільний отвір від вихідного, але й іноді може бути основою для вирішення питання про послідовність пострілів.

У проекції пояска забруднення у вхідній вогнестрільній рані розташовується ще один поясок – обідок металізації, який являє собою відкладання дрібних часточок металів по краю рани чи ушкодження одягу. Як уже згадувалось, куля несе на собі частинки термічного розкладання пороху і різних металів (капсульного складу, іржі з каналу ствола, крихти металів, що стираються з поверхні кулі при проходженні нею каналу ствола тощо). Частинки цих металів залишаються по краях вхідного отвору в одязі і шкірі. Вони формують обідок металізації. Обідок металізації, як ознака вхідного отвору, може мати переривчастий малюнок, особливо на одежі, і відображати сліди від полів нарізів, які утворились на кулі при пострілі з нарізної зброї. Метали (мідь, свинець, залізо та інші) в обідках обтирання виявляють спеціальними методами дослідження, в тому числі фотографуванням у інфрачервоних променях, рентгенографічно, мікрохімічно тощо.
   Край вхідної вогнестрільної рани у типових випадках дрібно­зубчастий або гладенький, що залежить від величини кінетичної енергії кулі: чим більша енергія кулі, тим рівніший край. Має також значення форма кінця кулі. Помічено, що шпилясті кулі утворюють більш рівний край, а заокруглені чи тупокінцеві – зубчастий.
   У більшості випадків вхідний отвір менший від вихідного (відео). Але ця закономірність має і виключення, про що вже згадувалось. Вхідний отвір за величиною буває однаковим з вихідним (наприк­лад, коли вони розташовані близько один від одного) або навіть і більшим (при пострілі впритул, іноді з дуже близької відстані за рахунок дії газів тощо).
   Про вхідний отвір свідчить також наявність навколо ушко­дження одягу чи шкіри чорно-сірого нальоту кіптю, незгорілих порошинок та інших компонентів пострілу.

Вихідна рана (чи вихідний отвір) – рана, через яку вогне­стрільний снаряд (куля, її частини, дріб) залишає тіло. Фор­мується вона не так, як вхідна. Куля, проходячи через тканини, підходить до шкіри зсередини і витягує її попереду себе у вигляді конуса. Подолавши опір тканин, куля втрачає при цьому частину кінетичної енергії. Епідерміс на верхівці випинання розтріс­ку­ється у радіаль­них напрямках і шкіра проривається. В зв’язку з цим форма вихідного отвору найчастіше промениста, щілино­подібна чи невиз­начена, що залежить від локалізації рани та еластичності шкіри в ділянці поранення.

   

Вихідні вогнепальні рани

Протилежні краї рани добре зіставляються без натягнення шкіри, точно прилягають один до одного і закривають отвір. Отже, вихідна Вогнепальна рана не має дефекту тканин, а якщо його спостерігають, то він значно менший від дефекту у вхідній рані
   Краї вихідного отвору зубчасті, шматкоподібні, розірвані з над­ривами, що відходять у сторони. Навколо нього завжди відсутні суп­ровідні фактори пострілу – кіптява, незгорівші порошинки тощо.
   Вихідний отвір не має поясків обтирання, металізації чи осад­нення. Здирання епідермісу іноді спостерігають і біля вихідного отвору, коли ділянка шкіри у місці виходу кулі була притиснута до твердої основи – до спинки стільця, до дерев’яної стіни, цемен­тної підлоги, ременя портупеї тощо. Таке осаднення шкіри біля вихідного отвору рідко буває кільцеподібної форми і назване В.П. Ціп­ковським (1956) “осадненням шкіри біля вихідного отвору” в протилежність обідка чи пояска осаднення навколо вхідної рани (відео)..
   У більшості випадків вихідний отвір більший, ніж вхідний. Різницю у величині пояснюють тим, що в момент попадання в ті­ло куля летить правильно, а в момент виходу з нього може де­що повернутись боком, деформуватись, захопити з собою кіст­ко­ві уламки, що і обумовлює більшу величину вихідного отвору. Мо­жуть бути і інші причини, на що вже зверталась увага.
   Треба мати на увазі, що при одному вхідному може утво­ри­тись кілька вихідних отворів. Куля іноді може деформуватись в тілі і поділитись на окремі фрагменти, які виходять кожний самостійно, формуючи окремі отвори. В таких випадках у тка­нинах вдається знайти окремі дрібні уламки кулі, особливо при рентгенографічному дослідженні.
   Буває, що характерні ознаки вхідного і вихідного отворів відсутні або нечітко виражені. Для правильного розпізнання отвору мають значення різні фактори. Тому правильна діагнос­тика повинна грунтуватися на критичному оціннюванні кожної окремої ознаки та їх сукупності. Утруднення виникають не тільки при пострілах з неблизької відстані, але й при близьких пострілах. Це зустріча­ється у випадках, коли постріл зроблений через одяг, а одяг відсутній чи став непридатним для дослідження (залитий кров’ю). Ознаки близького пострілу іноді виражені дуже слабко або знищуються обмиванням рани тощо.

Необхідно зазначити, що, за даними Е. Кноблоха (1960), жертва поранення вогнепальною зброєю падає найчастіше (біля 90%) у бік вхідного отвору, тобто в той бік, звідки був зроблений постріл. Це явище він пояснює тим, що на боці тіла, най­ближ­чому до вхід­ного отвору, параліч м’язів з’являється на мить раніше, ніж в решти тіла. Крім того, в результаті травмування нервових шляхів, відповідні м’язи скорочуються односторонньо, і внаслідок цього центр ваги тіла зміщується у напрямку, з якого був зроблений постріл.

 

Матеріали підготував канд. мед. наук, доц. В.В.Франчук, доц С.В.Трач Росоловська