АНАЛІЗ ЛІКАРСЬКОЇ РОСЛИННОЇ СИРОВИНИ, ЩО МІСТИТЬ ІРИДОЇДИ

 

         Іридоїди — група монотерпенових сполук рослинного походження, що містять у своїй структурі частково гідровану циклопентанпіранову систему.

         Назва «іридоїди» була запропонована Бріггсом у 1963 р. Замість розпливчастих понять «псевдоіндикани», «кислоточутливі глікозиди», «аукубінові глікозиди». У назві відображена структурна та біогенна спорідненість аглікону іридоїдних глікозидів з іридодіалем — речовиною, яка вперше була виділена з мурах.

         Іридоїдні глікозиди після дії на них мінеральних кислот утворюють забарвлені сині або синьо-фіолетові розчини з наступним випаданням фіолетово-чорного осаду. За результатом кольорових реакцій ці глікозиди назвали псевдоіндиканами.

         У рослинах іридоїди частіше зустрічаються у вигляді глікозидів, іноді — у вільному стані. Сахарна частина глікозидів представлена глюкозою, ксилозою, рамнозою, галактозою. Іридоїди легко окислюються киснем повітря.

         Псевдоіндикани є леткими компонентами ефірних олій, складають неамінну частину комплексних індольних алкалоїдів.

 

Класифікація

         Іридоїдні сполуки поділяють на чотири основні групи:

                    циклопентанові іридоїди;

                    секоіридоїди;

                    іридоїди род. валеріанових — валепотріати;

                    комплексні іридоїд-алкалоїди.

Відомі в рослинах димерні іридоїди.

         Циклопентанові іридоїди. За кількістю вуглецевих атомів скелета аглікону іридоїдні глікозиди поділяють на чотири типи: С₈,С₉, С₁₀ і С₁₄.

         С₈-т и п іридоїдних глікозидів нечисленний, до нього належать тільки дві сполуки — унедозид і стільберикозид, які є 10,11-динорпохідними іридодіалю.

         С₉-т и п глікозидів можна поділити на дві групи: С-10-норі С-11-нор-іридоїди. За наявністю та розташуванням подвійного зв’язку і епоксидного кільця у циклопентановій частині С-11-норглікозиди поділяють на підгрупи аукубіну, каталполу та гарпагіду, а С-10-нор-глікозиди — на підгрупи декалозиду, деуціозиду і деуціолу.

         Аукубін (аукубозид) поширений у рослинному світі і знайдений у рослин близько 90 родів з родин Scrophulariaceae (Euphrasia, Veronica, Verbascum та ін.), Plantaginaceae тощо. Глікозид має бактеріостатичні, протизапальні та спазмолітичні властивості, є дані, що він діє як антидот на токсини грибів з роду Amonita spp. Аукубін Каталпол Гарпагід

         Гарпагід — глікозид з епоксидним містком і ефірним зв’язком з n-оксибензойною кислотою, який виявляє сечогінну дію. Містяться ці сполуки у рослинах з родів Plantago, Verbascum.

         Іридоїди підгрупи декалозиду мають на відміну від інших С-11-нор–глікозидів подвійний зв’язок в положенні С-7 — С-8 аглікону.

         С₁₀-т и п іридоїдів поділяють на підгрупи логаніну, монотропеїну, асперулозиду та групу С-11-О-глікозидів, які відрізняються наявністю вуглеводного залишку не у С-1, а у С-11 положенні.

         Логанін — глікозид з гірким смаком, вперше виділений з насіння Strychnos nux vomica, Loganiaceae. Пізніше ідентифікований в інших рослинах (Menyanthes, Verbena). Є важливою сполукою у біосинтезі індольних алкалоїдів, виявляє протизапальну дію.

         Асперулозид — глікозид з подвійним зв’язком у С-7 — С-8. Поширений у родині Rubiaceae (Asperula, Rubia, Galium), Ericaceae (Vaccinium). Внаслідок ферментативного гідролізу утворюється аглікон, який викликає почорніння зібраного листя.

         Представником С-11-О-глікозидів є валерозидат. Неглікозидним іридоїдним лактоном С10-типу є лоліолід, який виділений з багатьох рослин, зокрема з видів Arnica, Plantago, Digitalis, Lolium, Menyanthes trifoliata. Сполука у фармакологічному експерименті виявила цитотоксичну дію.

         С₁₄-т и п іридоїдних глікозидів має в агліконовій частині на чотири вуглецевих атоми більше, ніж монотерпени, але наявність в їх структурі тетрагідроциклопентанпіранової системи і біогенетична спорідненість з іридоїдами дають змогу віднести ці речовини до іридоїдів. До підгрупи належать, наприклад, плюмерицин і плюмерид.

         Секоіридоїди. У секоіридоїдів на відміну від іридоїдів відсутній зв’язок між С-7 і С-8 положеннями; вони майже не розчиняються у воді. Секоіридоїди поділяють на три групи:

         прості іридоїди типу секологаніну

         Секоіридоїди групи олеуропеїну мають подвійний зв’язок між С₈ — С₉.

         Олеуропеїн вперше був виділений з листків і плодів маслини (Olea europaea). Речовина має гіпотензивну активність, попереджає відкладання холестерину.

         Секоіридоїди групи генціопікрозиду поширені в рослинах родин Gentianaceae, Menyanthaceae, Loganiaceae, Apocynaceae, Caprifoliaceae, Oleaceae.

         Iридоїди родини Valerianaceae — валепотріати. Іридоїдні сполуки, що виділені з рослин родини валеріанові, містять п’ять або шість гідроксильних груп в іридоїдному скелеті, дві з яких утворюють епоксид (циклічний ефір), а інші етерифіковані. Внаслідок цього сполуки отримали назву валепотріати (валеріана — епокси-тріестер).

         У залежності від ступеня насичення зв’язку у С-5 валепотріати поділяють на дві групи: валтрати та дигідровалтрати. У формулах R₁ = R₂ — залишок ізовалеріанових кислот.

         Валепотріати — нестійкі сполуки. Під час сушіння сировини внаслідок дії ензимів проходить перетворення валепотріатів в балдриналь і гомобалдриналь, при цьому виділяються вільні кислоти (ізовалеріанова та її аналоги) і сировина набуває характерного валеріанового запаху.

 

Біосинтез

         Існує ряд думок з питання біосинтезу іридоїдів у рослинах. Попередником іридоїдних сполук є мевалонова кислота, з якої в процесі біосинтезу утворюється геранілпірофосфат, а з його проміжного продукту формується іридоїдний скелет:

         Деякі дослідники вважають, що проміжним продуктом є 10-оксигераніол, з якого утворюється іридодіаль:

         У різних рослинах з іридодіаля можуть утворюватися іридоїди з меншою кількістю атомів вуглецю, С₈ і С₉ типи. Може відбуватися розрив п’ятичленного циклу з утворенням секоіридоїдів.

Типи іридоїдів та секоіридоїдів

 

Поширення

 

         Іридоїдні сполуки найбільш поширені в рослинах родин Gentianaceae, Menyanthaceae, Loganiaceae (секоіридоїди), Oleaceae, Verbenaceae, Plantaginaceae, Scrophulariaceae (тип аукубіну), Lamiaceae, Valerianaceae (тип гарпагіду, валепотріати). На цей час виділено понад 250 індивідуальних речовин. Секоіридоїди групи олеуропеїну характерні для родини маслинових. Комплексні іридоїд-алкалоїди виявлені в рослинах родин Rubiaceae та Apocynaceae.

 

Виділення і дослідження

 

         Вміст іридоїдів у деяких рослинах становить близько 1 %. Виділення іридоїдних глікозидів з рослинної сировини ускладнене через їхню чутливість до ферментів, кислот, а у випадку ацильованих глікозидів також і до лугів. Це обмежує використання відомих методів для їх екстракції.

         Виділення іридоїдів проводять водою, водно-спиртовими розчинами, 25 % водним розчином хлориду натрію. Очищають витяжку від ліпофільних речовин екстракцією розчинниками, що не  змішуються з водою, а від супутніх фенольних сполук — фільтруванням через шар нейтрального оксиду алюмінію. Домішки сахарів відмивають водою після адсорбції іридоїдних глікозидів на активованому вугіллі. Десорбцію сполук здійснюють водно-спиртовими сумішами, які потім випарюють при зниженому тиску в нейтральному середовищі.

         Поділ очищених фракцій на окремі глікозиди проводять хроматографією на колонках з поліамідним сорбентом, силікагелем, целюлозою, препаративною тонкошаровою хроматографією, препаративною рідинною хроматографією високого тиску.

         Належність сполук до класу іридоїдів можна визначити реакцією Трим–Хілла (суміш оцтової, концентрованої хлороводневої кислот і 0,2 % водного розчину сульфату міді 20:1:2), при цьому розчин набуває синього кольору, а потім випадає фіолетово-чорний осад.

 

Біологічна активність

 

         Носієм біологічної активності є аглікон. Як правило, агліконова частина переважає за своєю активністю глікозид.

         Секоіридоїди типу генціопікрозиду підвищують апетит, стимулюють травлення, посилюють секрецію шлункового соку. Завдяки гіркому смаку вони подразнюють рецептори язика і рефлекторно діють на органи травлення.

         У медицині знайшли застосування гіркі речовини рослин родів тирлич, бобівник, золототисячник. За хімічною структурою гіркоти (Amara) походять з різних класів природних речовин, відомості про які наведені в таблиці.

 

         Виявлено жовчогінну активність таких іридоїдів як аукубін, гарпагід, ацетилгарпагід, аюгол. З рослин роду чистець (Stachys spp., Lamiaceae) запропоновано субстанцію, що є сумішшю гарпагіду, ацетилгарпагіду і аюголу, для лікування захворювань печінки, жовчних шляхів. Для багатьох іридоїдів характерна послаблююча активність. Валепотріати валеріани діють седативно.

         Для більшості іридоїдних сполук характерна антибіотична та протимікробна активність по відношенню до грампозитивних та грамнегативних мікроорганізмів. Високу протимікробну активність виявляють аукубін та його аглікон — аукубігенін, непетолактон, геніпова кислота; антилейкемічну — плюмерицин, плюмерид, адамантин; канцеролітичний ефект справляють компоненти кореня валеріани — валтрат та дигідровалтрат.

         Гарпагід має протизапальні й анальгетичні властивості. Каталпол і каталпозид підвищують діурез, аукубін стимулює виділення сечової кислоти із нирок. Вербеналін за активністю схожий до ерготаміну.

         Одонтозид і аукубін підвищують опір організму до стресу і фізичну працездатність.

         Таким чином, завдяки широкому спектру біологічної активності іридоїдні глікозиди є перспективним класом природних сполук для створення нових лікарських препаратів

Методи виділення і аналіз. Вміст іридоїдних глікозидів у рослинах, як правило, високий, але вони дуже лабільні, тому виділенняїх утруднене.

Загального методу виділення іридоїдних глікозидів не існує. Через гідрофільний характер цих сполук домінуючим підходом до їх виділення є екстрагування висушеного і свіжого рослинного матеріалу водою, водно-спиртовими розчинами, етанолом або метанолом на холоді або при нагріванні. Для очищення від ліпофільних домішок водні екстракти іридоїдних глікозидів промивають розчинниками, що не змішуються з водою.

Упарювання екстрактів іридоїдних глікозидів необхідно проводити під вакуумом при мінімальних теплових змінах у нейтральному середовищі.

Від супутніх фенольних домішок розчини іридоїдних глікозидів очищають фільтруванням крізь шар нейтрального алюмінію оксиду. Ефективним методом очищення від домішок цукрів є адсорбція іридоїдних глікозидів із їх водних розчинів на активованому вугіллі, вимивання водою цукрів і наступна десорбція іридоїдних глікозидів з вугілля водно-спиртовими розчинами.

Розділення суми іридоїдних глікозидів проводять методом колонкової хроматографії на поліамідних сорбентах, елюючи комбінаціями різних систем розчинників.

Якісні реакції. Для виявлення іридоїдів у рослинній сировині найчастіше використовують реактиви Трим-Хілла і Шталя.

Приготування витягу. До 1 г подрібненої сировини доливають 10 мл 95 %-го спирту і настоюють 20 хв. при кімнатній температурі. Фільтрують крізь складчастий фільтр і очищають від пігментів екстракцією гексаном. Очищений витяг розділяють навпіл: одну половину використовують для якісних реакцій, а другу упарюють під вакуумом до третини об’єму і використовують для хроматографічного виявлення іридоїдів.

До 1 мл витягу доливають 0,5 мл реактиву Трим-Хілла, суміш нагрівають, не доводячи до кипіння; за 1 – 2 хв. з’являється інтенсивне блакитне забарвлення.

В аналогічних умовах проводять реакцію з реактивом Шталя. Результат має бути такий, як у попередньому досліді.

Примітки. 1. Приготування реактиву Трим-Хілла: суміш льодяної оцтової кислоти, концентрованої хлороводневої кислоти і 0,2 %-го водного розчину міді сульфату 20:1:2.

2. Приготування реактиву Шталя. У колбі на 100 мл розчиняють 1 г n-диметиламінобензальдегіду (n-ДМАБА) у суміші 5 г о-фосфорної і 50 г оцтової кислоти і розводять водою до 100 мл.

Хроматографічне виявлення. Хоча наведені реакції і є загальноприйнятими, деякі іридоїди (логанін, каталпозид, вербеналін та ін.) ними виявити не можна. Для більшої вірогідності висновків щодо наявності іридоїдів у сировині вдаються до хроматографії на папері. Використовують систему розчинників бутанол — оцтова кислота – вода (63:10:27); а для запобігання гідролізу глікозидів типу аукубіну оцтову кислоту замінюють метиловим спиртом бутанол – метанол – вода (4:1:5) і застосовують зручніший метод – тонкошарову хроматографію на силікагелі у різних системах розчинників: етанол – хлороформ (1:1 і 3:7); етанол – ацетон (3:7); етанол – етилацетат (1:1) та ін.

Для виявлення плям іридоїдних глікозидів на хроматограмах застосовують різні реагенти:

— розчин 2 г ваніліну в 100 мл метанолу і 4 мл концентрованої хлороводневої кислоти;

— розчин 0,5 г бензидину в 20 мл оцтової кислоти і 80 мл спирту;

— розчин 5 г резорцину в суміші 296 мл спирту і 4 мл концентрованої сірчаної кислоти;

— 2 %-й спиртовий розчин флороглюцину з наступним обприскуванням концентрованою хлороводневою кислотою;

— розчин 0,5 мл анісового альдегіду в суміші 9 мл 95 %-го спирту і 0,5 мл концентрованої сірчаної кислоти;

— 2 н. водний розчин сірчаної кислоти;

— пари йоду.

Після обприскування реагентами хроматограми нагрівають у сушильній шафі при 1100 С до появи забарвлених плям.

Хроматографічний аналіз. 0,1 мл упареної витяжки наносять смужкою шириною 0,5 см на пластинку “Силуфол” і хроматографують в одній із вищезазначених систем розчинників або у системі хлороформ — метанол 9:1. Потім хроматограму висушують у витяжній шафі і обприскують реактивом Трим-Хілла або Шталя, після чого її тримають у сушильній шафі при 1100С 5 – 8 хв. З’являються плями синього кольору з різними (зеленуватими, сіруватими) відтінками, аукубін виявляється у вигляді бузкової плями.

Визначення вмісту. Для кількісного визначення іридоїдів у рослинній сировині стає у пригоді їхня здатність утворювати забарвлені сполуки у кислому середовищі.

 

ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ ТА СИРОВИНА, ЯКІ МІСТЯТЬ ІРИДОЇДИ

 

ТИРЛИЧУ КОРЕНIІ — GENTIANAE RADICES

Тирлич жовтий — Gentiana lutea L.,

род. тирличеві — Gentianaceae

 

Горечавка желтая; назва походить від грецької назви рослини gentiane — за ім’ям ілірійського царя Гентія; латин. luteus,-a — жовтий.

Рослина багаторічна трав’яниста, з коренями завдовжки 15, завширшки 1–4 см. Поверхня кореня має повздовжні, кореневища — поперечні зморшки. На зламі добре видно жовту деревину і темну кору. Стебло прямостояче, заввишки 60–120 см. Листки супротивні, еліптичні або широкоеліптичні, цілокраї, завдовжки до 30 і завширшки до 15 см, з п’ятьма — сімома поздовжніми жилками. Нижні листки короткочерешкові, верхні — сидячі, напівстеблообгортні. Квітки правильні, двостатеві, на довгих квітконіжках, зібрані в пазушні напівзонтики по 3–11 квіток, чашечка плівчаста, брунатно-жовта, двох — п’ятизубчаста, з одного боку майже до основи надрізана; віночок колесоподібний, глибокороздільний, завдовжки 6–7 см, жовтий. Плід — видовжена коробочка.

Поширення. Тирлич — рідкісна рослина, яка зникає. Зустрічається в Карпатах. Занесена до Червоної книги України. Проводиться робота щодо введення його в культуру.

Заготівля. Корені заготовляють рано навесні або восени. Викопують рослини, що досягли чотирьох років (на плантаціях корінь тирличу заготовляють на п’ятий-шостий рік росту). Сировину очищають від грунту, відділяють стебло, миють у холодній воді, ріжуть на шматки, при необхідності розщеплюють уздовж, сушать на сонці або в сушарках при температурі 50–60 °С, дуже швидко, щоб уникнути ферментації, при якій гіркі глікозиди інактивуються.

Хімічний склад сировини. Корені тирличу містять секоіридоїди — генціопікрозид, його глікозиди та ізомери — генціопікрин 331 (2,5 %), амарогентин; ксантони — генцізин, ізогенцізин; алкалоїди — генціанін, дисахарид генціабіозу, жирну олію, смолисті і пектинові речовини, аскорбінову кислоту. Корені не накопичують крохмаль, запасають специфічний трисахарид генціанозу (понад 5 %), інші олігосахариди.

Біологічна дія та застосування. Відвар коренів покращує травлення, збуджує апетит, виявляє жовчогінний ефект, протизапальну і антисептичну активність.

У гомеопатії використовується свіже коріння при відсутності апетиту, зниженні травної функції.

 

БОБIВНИКА ТРИЛИСТОГО ЛИСТКИ — MENYANTHIDIS FOLIА

Бобівник трилистий (трилисник водяний) — Menyanthes trifoliata L.,

род. бобівникові — Menyanthaceae

Вахта трехлистная (трилистник водяной); назва походить від грецьк. men — місяць, anthos — квітка, латин. trifoliatus, –a — трилистий. Рослина багаторічна трав’яниста, з довгим повзучим кореневищем, яке в кінці підіймається. Листки чергові, трійчасті, черешок листка завдовжки до 30 см. Окремі листочки короткочерешкові, еліптичні або видовжені оберненояйцевидні, завдовжки 5– 8 і завширшки 3–5 см, цілокраї або злегка з нерівним краєм. Квітконос без листків, заввишки 15–35 см. Квітки зібрані в компактне гроно. П’ять чашолистків зрослися до середини. Віночок блідо-рожевого кольору, лійкоподібний. Плід — округла яйцевидна коробочка, що розкривається у вигляді двох стулок, завдовжки 7–8 см.

Поширення. Росте на сирих заболочених місцях, торф’яних болотах, по берегах річок та озер на всій території України, в європейській частині Росії, на Далекому Сході, в Білорусі, країнах Балтії.

Заготівля. Листки заготовляють під час та після цвітіння рослини. Молоді та верхівкові листки заготівлі не підлягають, оскільки чорніють під час сушіння. Зібрані листки на декілька годин розкладають на протязі, потім викладають пухким шаром і швидко сушать на горищі, під наметом або в сушарках при температурі 40–50 °С.

Хімічний склад сировини. Листки бобівника трилистого містять іридоїди та секоіридоїди — логанін (до 10 %), сверозид, фоліаментин, ментіафолін, флавоноїди (рутин, трифолін), дубильні речовини (понад 7 %), монотерпенові алкалоїди, йод.

 

Мікроскопія листя бобівника трилистого:

а – мікропрепарати листка з поверхні; б – поперечний зріз черешка; 1 – верхня епідерма з прямими багатогранними стінками клітин; 2 – клітини нижньої епідерми зі звивистими стінками; 3 – занурені продихи, оточені 4-7 клітинами епідерми (аномоцитний тип); 4 – променева складчастість кутикули навкруги продихів; 5 – аеренхіма з великими повітряноносними порожнинами; 6 – провідний пучок

 

Біологічна дія та застосування.

Препарати Б.т. поліпшують травлення, посилюють перистальтику кишечнику, стимулюють виділення жовчі, виявляють протизапальну, проносну дію, використовуються у гастроентерології при гіпофункціях органів травлення, дискінезіях за гіпотонічним та гіпокінетичним типом. Настій та густий екстракт використовують для підвищення апетиту і як жовчогінне при анорексії, хронічному гіпоацидному і атрофічному гастритах, при захворюваннях печінки і жовчних шляхів. Б.т. входить до складу жовчогінних, апетитного, заспокійливого зборів та гіркої настойки. Виявляє виражену седативну, загальнотонізуючу, детоксикуючу дію, призначається при функціональних розладах нервової системи. В народній медицині Б.т. використовують при гемінтозах, у вигляді клізм при запорах; зовнішньо — при пародонтозі, гінгівітах, трофічних виразках, захворюваннях шкіри. Гомеопатичні препарати Б.т. вживають при головному болю, ревматизмі, невралгії трійчастого нерва.

У гомеопатії використовується вся свіжа рослина, зібрана на початку цвітіння, при головному болі, пов’язаному з пониженням кров’яного тиску або підвищенням внутрішньочерепного тиску, коли є відчуття тиску в потилиці та льодяного холоду у руках і ногах.

 

КАЛИНИ КОРА —VIBURNI CORTEX

Калина звичайна — Viburnum opulus L.

род. жимолостеві —Caprifoliaceae

Калина обыкновенная; назва походить від viere — вити, плести; opulus — давньолатинська назва одного з видів клена через схожість з його листками.

Рослина. Гіллястий кущ або невелике (заввишки 2–4 м) дерево. Молоді пагони, вкриті зеленкувато-сірою або жовто-бурою, голою, гладенькою, місцями з великими сочевичками корою, товщина якої близько 2 мм.

Листки супротивні, широкояйцевидні, трьох — п’ятило-патеві, з яйцевидними вищерблено-зубчастими гострими лопатями, зверху голі, зісподу — бархатисто-опушені, завдовжки 5–10, завширшки 5–8 см; черешки листків з булавчастими залозками біля основи листкової пластинки і з сидячими тарілчастими залозками на її верхівці. Квітки білі, в зонтикоподібних волотях; віночок зросло-пелюстковий, п’ятироздільний. Крайові квітки суцвіття неплідні, з коротким порівняно великим пласким віночком, з неоднаковими лопатями; віночок внутрішніх, плідних, квіток правильний, короткодзвониковидний. Плоди — кулясті, сплюснуті з обох боків, блискучі кістянки діаметром 8–12 мм, з малопомітним залишком стовпчика і чашолистків; у м’якоті плода знаходиться одна пласка серцеподібна округла кісточка; колір плодів жовтогарячо-червоний або темно-червоний, колір кісточок — світло-бурий. Цвіте у травні-червні. Плоди достигають у серпні-вересні.

Поширення. Калина звичайна росте по всій території України в лісах, між чагарниками та по берегах річок. Широко вирощують її на присадибних ділянках.

Заготівля. Кору стовбурів та гілок збирають навесні, під час руху соку, до розпускання бруньок, коли вона легко відділяється від деревини. На стовбурі та гілках гострим ножем роблять напівкільцеві надрізи на відстані 20–25 см один від одного та два повздовжніх надрізи. Не слід робити кільцевих надрізів — це може призвести до загибелі рослини. Зібрану кору підв’ялюють на повітрі, потім висушують у сушарці при температурі 50–60°С або під наметом на відкритому повітрі. При сушінні сировину час від часу перегортають та слідкують за тим, щоб частини кори не вкладались одна в одну, інакше сировина пліснявітиме та загниватиме. Сушіння вважається закінченим, коли сировина при згинанні легко, з тріском ламається.

Хімічний склад сировини.

Вперше дані щодо вивчення хімічного складу калини були опубліковані у 1844 р. H. Krеmer, який повідомив про виділення ним із кори калини сливолистої гіркої речовини вібурніну. Пізніше H. van Allen у 1880 р. і T. Shenmann у 1897 р. також повідомили про виділення із кори калини сливолистої аналогічного глікозиду, який мав одночасно антиспастичну і маткову кровозупинну дію. Пізніше подібний глікозид був виділений E. Cowmann Donijov у 1902 р. із листків Viburnum tinus та кори Viburnum rufidulum Raf., Viburnum alnifolium Marsh. i Viburnum trilobum L. У 1976 р. Г. Вигоров и соавт. повідомили про наявність вібурніну у плодах Viburnum opulus L. При цьому глікозид вібурнін було виділено у вигляді жовтооранжевого аморфного порошка, що мав температуру плавлення від 65 до 72 °С. Крім цього даний глікозид був гірким на смак і мав специфічний запах, що нагадував запах валеріанової кислоти. При гідролізі виділеного глікозиду отримували глюкозу та маннозу, а також мурашину, оцтову, валеріанову та ізовалеріанову кислоти. Аглікон вище вказаного глікозиду було одержано у вигляді коричнуватої жирної рідини. При цьому сполука давала позитивні результати при проведенні реакцій Моліша, Легаля, Бальє, Лібермана, Кедде, Петтенкофера, а також відновлювала рідину Феллінга. Хроматографія в тонких шарах сорбенту на пластинках з окисом алюмінію в системі н-бутанол-толуол (1:2), насиченій водою, показала, що одержана сполука є сумарною глікозидною неоднорідною фракцією, що містить не менше трьох нативних глікозидів.

         В даний час більшість фітохіміків вважають, що основними біологічно активними речовинами кори калини, які зумовлюють специфічну фармакологічну активність лікарських засобів, створених на основі даної сировини, є іридоїдні глікозиди.

В корі калини ідентифіковано до 9 сполук іридоїдної структури. Ці сполуки відносяться до С10 іридоїдів і отримали назву опулусіридоїди. Розроблено фотометричний метод стандартизації кори калини звичайної за сумою іридоїдів. Встановлено, що кількісний вміст суми іридоїдів в корі калини коливається в широких межах, від 2,73 до 5,73 %. Відносна похибка визначення знаходиться в межах 2,59– 6,33 %. При аналізі якісного складу іридоїдів кори калини доведено, що в процесі зберігання кори калини якісний склад іридоїдів може дещо змінюватися. При цьому високоацетильована сполука — ацетилопулусіридоїд – практично не руйнується. Переважно відбувається деструкція інших опулусіридоїдів, за рахунок гідролізу складноефірних і глікозидних зв’язків, і можливо, також за рахунок наступної полімеризації продуктів деструкції іридоїдів. При цьому відмічалося помітне збільшення вмісту мінорних іридоїдів невстановленої будови, які можливо є частинками нативних іридоїдів.

Проведені дослідження кількісного складу іридоїдів показують, що при тривалому зберіганні кори калини сумарний вміст іридоїдів залишається достатньо високим, і становить від 2,5 до 4,4 %. Проте, якісні зміни не є такими значними, щоб здійснювався вплив на фармакологічну активність препаратів, одержаних із вказаної сировини, тому кору калини можна зберігати до 5 років (Иванов В. Д., Ладыгина Е. Я, 1985).

         У 1972 році J. A. Nicholson et al. із водного екстракту кори калини звичайної виділили специфічну речовину, якій дали назву віопудіал. На основі результатів спетроскопічного і елементного аналізів встановлено, що віопудіал є складним ефіром ізовалеріанової кислоти і сесквітерпенового спирту, що має дві альдегідні групи і два подвійних зв’язки.

R. P. Godeau et al. у 1978 р. із листків Viburnum tinus методом хроматографії в тонких шарах сорбенту ідентифікували речовину, яка давала позитвні реакції на складні ефіри із гідроксиламіном і динітрофенілгідразином. Після кислотного гідролізу виділеної речовини отримано індивідуальну сполуку. На підставі УФ-ІЧ і ЯМР-спектроскопії, встановлено, що виділена сполука у хімічному відношенні є 4-метил, 7–формілциклопента(с)пі раном. Дана речовина отрима-ла назву вібуртинал. Слід відмітити, що подібна речовина із аналогічною структурою дещо раніше була виділена із кореневищ з коренями Valeriana wallachii, яку віднесли до групи валеропотріатів.

Встановлено, що кора калини звичайної вітчизняного походження містить фактор згортання крові, або вітамін К, який розглядається як сполука, що має кровозупиняючий ефект.

Вітамін К у хімічному відношенні є 2–метил–3–фітил—1,4–нафтохінон. Спекторофотометричним методом встановлено, що кількісний вміст вітаміну К в корі калини становить 28–31 мкг / г.

У фітохімічному аспекті також вивчалися плоди калини.

Крім вітаміну К плоди калини є джерелом аскорбінової кислоти, або вітаміну С та каротиноїдів.

         Генцелова Т.М. і Прилепо В. Л., при вивченні впливу теплової обробки на збереження каротину і вітаміну С в плодах калини встановили, що аскорбінова кислота є менше стійкою до температурних умов у порівнянні із каротином. Так при сушінні плодів при температурі 65 °С, вітамін С зберігався лише на 50 %. При обробці плодів при температурі 75 °С даного вітаміну зберігалось тільки до 12,7 % (Генцелова Т. М, Прилепо В. Л.).

         Плоди калини звичайної містять до 3 % органічних кислот (оцтову, мурашину, ізовалеріанову, каприлову). Досліджено, що ефірна фракція плодів калини звичайної містить урсолову кислоту і (-ситостерол, а ацетатна фракція містить 2 похідних п-диоксикоричної кислоти, ідентифікованих як хлорогенова і неохлорогенова кислоти. Із них переважає хлорогенова кислота, її вміст досягає 69 мг %.

У складі каротинової фракції переважає (-каротин. Серед флавоноїдних сполук у калині містяться астрагалін, аментофлавон і пеонозид) — 3,32–4,30 % (нативні). Фенольні сполуки плодів представлені лейкоантоціанами, флавонолами, катехінами, антоціанами, фенолкарбоновими кислотами. Вміст катехінів у плодах становить до 96 мг %, причому кількість катехінів, які осаджують білок, на 80 % менша від кількості тих, які його не осаджують, що свідчить про перевагу мономерних форм поліфенолів. Антоціани плодів є похідними ціанідину, серед яких виявлено ціанідин-3-глюкозид, ціанідин-3арабінозосамбубіозид, ціанідин-3ксилозоглюкозид. Також у плодах калини виявлено до 1 % дубильних речовин та барвних сполук. Крім вище вказаних сполук у калині містяться смолисті речовини 6,12– 7,26 %, органічні кислоти — до 2 % (в перерахунку на яблучну кислоту) і цукри — до 6,5 % (після інверсії). Кора містить холіноподібні речовини в кількості до 20 мг %

В результаті хроматографічного вивчення етанольних екстрактів з кори калини, в складі фенолкарбонових кислот знайдено 6 сполук, які на основі якісних реакцій можна віднести до похідних о-диоксикоричної кислоти. Виділені та ідентифіковані хлорогенова, неохлорогенова і кавова кислоти.

         Кора калини є також джерелом дубильних речовин. В товарних зразках кори калини звичайної вміст дубильних речовин коливається в межах від 4,48 % до 8,60 %, що залежить від метеорологічних умов. Вони в основному складаються з похідних пірокатехіну.

При вивченні хімічного складу калини звичайної в ній виявлено від 5 до 6,5 % тритерпенових сапонінів. Тритерпенові сапоніни в корі калини містяться як у вільному складі, так і у вигляді глікозидів. Хроматографічними і фізикохімічними методами в корі ідентифіковано олеїнову та урсолову кислоти, а також їх глюкозиди (Иванов В. Д., Ладыгина Е. Я.,1985). Тритерпенові кислоти (олеанолова, олеанонова і гедерагенова раніше були ідентифіковані в корі Viburnum lantana i Viburnum prunifolium та в листках Viburnum tinus, Viburnum opulus (Cucu V. et al., 1977). Нейтральні тритерпенові сполуки ((- і (-амірини) ідентифіковано в корі калини звичайної індійської флори. У 1948 році Р. К. Алієв і А. С. Смирнова, при використанні екстракційних і якісних реакцій, виявили високий вміст тритерпенових сапонінів у калині звичайній флори Азербайджану (Иванов В. Д., Ладыгина Е. Я., 1975).

Хлорогенова кислота є псевдодимером кавової і хінної кислот.

В плодах також міститься до 32 % полісахаридів у перерахунку на суху масу. Хроматографічними методами встановлено, що полісахаридна фракція плодів містить такі моноцукри, як D-галактоза, L-арабіноза, D-ксилоза, L-рамноза, D-глюкоза та D-галактуронова кислота та неідентифікований цукор. Крім того, у плодах калини міститься до 2,5 % пектинових речовин, до складу яких входять галактоза, глюкоза, арабіноза, ксилоза, рамноза у співвідношенні 5,8:2,6:1,2:1,7:1,0 відповідно.

         Науковцями Рязанського медичного інституту, хроматографічним аналізом із використанням денситометнії на інтегруючому автоматичному денситометрі типу ІІІ при вивченні полісахаридного складу у сировині зібраної у різних органах калини встановлено, що полісахариди плодів калини складаються із семи, а полісахариди листків відносятся до класу пектинів, що складаються із восьми рухомих моноцукрів, зокрема із D-галактози, D-глюкози, L-арабінози і L-рамнози та галак–туронової кислоти (Мартынов Е. Г., Песков Д. Д.,1984)

Енергетична цінність плодів калини зумовлена наявністю у них білкових компонентів та ліпідів. Амінокислотний склад білків калини представлений серином, глютаміновою та аспарагіновою кислотами, аланіном, аргініном, гліцином, гістидином, ізолейцином, лейцином, лізином, проліном та треоніном. В насіннях плодів знайдено до 21 % жирної олії. Згідно з даними П. Д.Березовикова, олія плодів калини містить 0,25 % міристинової, 1,5 % пальмітинової, 0,63 % пальмітоолеїнової, 0,6 % стеаринової, 46,71 % олеїнової та 50,14 % ліноленової кислот. За даними В. Д. Іванова жирнокислотний склад насіння відрізняється від плодів калини і містить 0,3 % міристинової, 4,3 % пальмітинової, 2,3 % стеаринової, 34,6 % олеїнової, 56,8 % ліноленової та незначну кількість лінолевої, лігноцеринової, церотинової, арахідонової та бегенової кислот. Даних про гліколіпідний, фосфоліпідний та стеариновий склад олії калини в науковій літературі не знайдено.

         У плодах є також високий вміст калію, кальцію, магнію, заліза, міді, марганцю (0,2 мг %), цинку (0,6 мг %) та селену, причому встановлено здатність плодів калини нагромаджувати селен. Також у плодах містяться нікель, бром, стронцій, свинець та йод.

         В термічно оброблених плодах у порівнянні зі свіжими суттєво змінюється їх хімічний склад. Так, кількість пектинових речовин зменшується на 21,2 %, цукрів — на 6,1 %, а втрати аскорбінової кислоти досягають 94 %. При пропарюванні плодів калини відбувається розклад антоціанів, втрата Р-вітамінної активності і плоди набувають світлокоричневого забарвлення.

Встановлено, що в м’якуші плодів калини міститься значна кількість поліненасичених жирних кислот. В ліпідах, виділених із кори калини звичайної ідентифіковано 10 вищих жирних кислот від С14 до С26, які розподілені по органам калини в різних кількісних співвідношеннях: міристинова С14:0, пальмітинова С16:0, стеаринова С18:0, олеїнова С18:1, лінолева С18:2, ліноленова С18:3, арахідонова С20:0, бегенова С22:0, лігноцеринова С24:0, церотинова С26:0.

При співставленні суми насичених кислот і суми ненасичених кислот одержано наступне співвідношення: в корі — 5,7: 4,3; в листках — 4,7: 5,3; в плодах — 0,6: 9,4 і в насінні — 0,3:9,7. При порівнянні якісного складу і кількісного вмісту жирних кислот в ліпідах цільних плодів з ліпідами насіння калини встановлено, що найбільш ненасичений характер має сума жирних кислот у жирній олії, одержаній із плодів і насіння калини (Иванов В. Д., Иванов В. П., Бобылев и др.,1984)

Крім кори та плодів калини досліджувалися біологічно активні речовини листків та квіток даної рослини. Так, в квітках калини звичайної було знайдено 0,82–0,88 % глікозидів, 2,95–3,15 % дубильних речовин, 38–40 мг % каротину і 33– 37 мкг / мл вітаміну К. Листки калини звичайної містять 1,35 % глікозидів, 3,48 % дубильних речовин, 79 мг % каротину і до 40 мкг / мл вітаміну К. У порівнянні з корою, плодами і квітами калини в листі міститься найбільше біологічно активних речовин, які зумовлюють кровозупинну дію.

З інших груп біологічно активних речовин в корі калини звичайної містяться сапоніни тритерпенової групи 5,83–6,78 % (нативні). Тритерпенові речовини в корі калини звичайної представлені як вільними сполуками, так і їх глікозидами. По фізикохімічним і хроматографічним властивостям в складі тритерпенових сполук ідентифіковані олеанолова і урсолова кислоти (С30Н48О3).

При цьому доцільно відмітити, що хлорогенова кислота є псевдодимером кавової і хінної кислот.

 Кора містить С₁₀ іридоїди, які отримали назву опулусіридоїди. Особливістю їх будови є ацилювання не тільки гідроксилів аглікону, але й сахару. Є також фенолокислоти (хлорогенова, неохлорогенова, кавова), фенологлікозиди (арбутин, саліцин), тритерпеноїди (урсолова і олеанолова кислоти), дубильні речовини.

Плоди містять аскорбінову, хлорогенову, неохлорогенову та інші фенолокислоти, сапоніни, каротиноїди, біофлавоноїди, пектинові речовини, сахара.

Мікроскопія кори калини:

1 – багатошарова пробка; 2 – корова паренхіма з зернами крохмалю; 3 – друзи;

4 – луб’яні волокна; 5 – склереїди; 6 – 1-2-рядні серцевинні промені

 

Історія застосування в медицині

В слов,янській міфології калина є символом щастя, любові, краси. Одна із легенд розповідає про те, що калина виросла із крові воїнів, які віддали своє життя за Вітчизну, насіння плодів калини нагадує за формою серце. Одна із давніх легенд розповідає про походження калини таке.

         Богиня Лада несла весну на українську землю, змучилась і лягла відпочити у степах Таврії і міцно заснула. Сплячу Ладу побачила богиня смерті Мара і посадила навколо неї колючий терен, який моментально високо виріс. Розбудили Ладу відчайдушні молитви землеробів, які благали тепла і вологи на весняну землю. Прокинулась Лада і швидше поспішила нести людям весну, але терен поранив її. А там де впали краплі крові на землю, виростали кущі калини із багряними ягодами.

         Калина віддавна застосовується в традиційній та народній медицині. Її плоди застосовуються в медицині з Середньовіччя. Перші згадки про її цілющі властивості з’явились у травниках Гільдергарди та Альберта Великого у ХІV ст. Скупі рядки травників Лоніцері (1528–1580 рр.), Героніма Боска (1498–1554 рр.) та Маттіолі (1504–1577 рр.) вказують на застосування плодів калини при нудоті, проносах та як очищаючий засіб. Пізніше, у травниках XVII – XVIII ст., наведені дані про застосування плодів при хворобах серця, нирок та шлунка. Але тільки з початку першої половини ХХ ст. калина почала застосовуватись як лікарський засіб. Народна медицина України широко вживає теплий відвар плодів з медом при простудних захворюваннях, кашлі, тривалій хрипоті та хронічних бронхітах. Свіжі плоди, протерті з цукром, рекомендують при нервовому збудженні, гіпертонічній хворобі та атеросклерозі. Відвари та настої висушених плодів застосовують при астмі, туберкульозі легень, асциті, холециститі, діареї, гепатитах, колітах. У дерматології та косметиці свіжий сік плодів застосовують при васкулітах, імпетиго, псоріазі, дитячих екземах та пігментних плямах на обличчі.

         Калина звичайна є ботанічним символом України. Калина біля хати — найперша і найзначніша ознака оселі українця. В деяких регіонах України існує гарний звичай: біля щойно зведеної оселі на примітному місці в першу чергу висаджують калину. І поки посадять інші дерева та кущі, калина швидко розростається, милуючи зір білим цвітом навесні і рубіновими гронами ягід восени. Як вказують деякі легенди, де проливалася кров захисників Вітчизни — там виростали калинові кущі. В Україні до цього часу збереглася добра традиція заготовляти на зиму хоча б один пучок грона плодів калини, так як чай із її плодів є одним із найкращих засобів від застуди.

В українській народній медицині сік плодів калини застосовують для профілактики захворювань молочної залози, зокрема при пухлинах. Соком калини протирають обличчя при вугревій висипці у юнаків. Настій квіток калини використовують як в’яжучий засіб при проносах, для покращення роботи шлунково-кишкового тракту, при кашлі та захриплості, при жовчекам’яній і нирковокам’яній хворобах, атеросклерозі, туберкульозі легень, гіпертонії, серцевосудинних хворобах. Настій квіток калини застосовують при золотусі та шкірних висипках.

Відвар кори калини застосовують для профілактики викиднів і як протилихоманковий засіб замість заморської кори хінного дерева.

Плоди калини володіють тонізуючою дією і покращують роботу серця. Чай із свіжих ягід і настій із висушених плодів рекомендують вживати при застуді, як протилихоманковий і потогінний засіб.

         Відвар із кісточок плодів калини використовують як в,яжучий засіб при диспепсії. Водний відвар із кісточок також вживають всередину для профілактики карбункулів, екземи, висипок на тілі.

В Древній Русі соком калини лікували рак молочної залози. Пізніше народна медицина застосовувала сік калини при раку шкіри та фібромах. Є дані про лікування в народі плодами калини раку шлунка і матки. Вважається, що систематичне вживання плодів калини поліпшує самопочуття хворих та добре діє на злоякісні пухлини органів травлення. Одержано позитивні результати комплексного лікування онкологічних хвороб, діатезу та виразкової хвороби шлунка препаратами з плодів калини.

Як лікарський офіційний засіб, вперше калина звичайна ввійшла в Фармакопею СРСР VII видання в 1925 р. разом з корою калини сливолистої, як замінник вказаної імпортної сировини. Пізніше вона була виключена із послідуючих фармакопей колишнього СРСР. Замість неї кора калини звичайної самостійно входила у Фармакопеї СРСР VIII, IX, Х й ХІ видань.

В народній медицині частіше застосовують плоди і квіти калини. Водний відвар п’ють при кашлі, простуді, задишці, склерозі, захворюваннях шлунка. При діатезах, екземах і туберкульозі шкіри у дітей їм дають пити цей відвар, а також купають дітей у ньому. При захворюваннях серця і гіпертонічній хворобі хорошим засобом є ягоди разом із кісточками. Їх також застосовують у випадку кашлю, простуди, задишки, при захворюваннях нирок, шлунку, як потогінне. Ягоди калини, заварені з медом, застосовують при простуді, особливо при кашлі, захворюваннях дихальних шляхів, а також як заспокійливе при болях під час менструацій.

         Плоди калини вважають хорошим сечогінним, потогінним і заспокійливим засобом. Застосовують у вигляді чаю. Одну столову ложку плодів заварюють склянкою окропу і вживають по 0,5 склянці 3 рази на день після прийому їжі.

З плодами калини в Україні на свята пекли пироги і ватрушки, їх додавали до тіста коли пекли хліб, із свіжих плодів готували неповторний калиновий квас і кисіль «калинник». Плоди калини додавали при квашенні капусти. Калиновий сік додавали при приготуванні пастили і мармеладу.

У гомеопатії використовується свіжа кора стовбурів та корені при судомних болях для припинення несправжніх переймів при вагітності; як засіб, що попереджує викидень; взагалі при судомних болях та для зупинки кровотеч.

 

ЗОЛОТОТИСЯЧНИКА  ТРАВА — CENTAURII HERBA

Золототисячник звичайний (син. з. малий, з. зонтичний) — Centaurium erythraea Rafn. (C. umbellatum, C. mіnus, Erythraea centaurium),

род. тирличеві — Gentianaceae

 

Рослина дворічна (рідше одно — трирічна) трав’яниста, заввишки до 35–40 см. Стеблові листки супротивні, сидячі, видовжено-ланцетні, завдовжки близько 3 і завширшки 1 см, з трьома — п’ятьма добре помітними жилками. Прикореневі листки зібрані в розетку, обернено–яйцеподібні, з п’ятьма жилками, завдовжки близько 4, завширшки 2 см. Квітки правильні, двостатеві, довжиною до 1,5 см, темно-рожеві, з цвяхоподібним п’ятиматочковим віночком, зібрані в густу волоть. Плоди багатонасінні коробочки. Насінини дрібні, неправильноокруглі, сітчастоямчасті, брунатні.

Золототисячник гарний — Centaurium рullchellum Druce. Також дозволений до заготівлі. Має менші розміри (до 20 см); стебло галузиться від основи; розетка прикореневих листків відсутня; квітки темніші, ніж у золототисячника зонтичного.

Поширення. Росте на сухих луках, галявинах, узліссях і степових схилах по всій території України, Росії, на Кавказі.

Заготівля. Під час цвітіння рослину зрізають серпом або ножем вище прикореневих листків. Сушать на горищах, рідше — під наметами з доброю вентиляцією або у сушарках при температурі 40–50 °С, розклавши тонким шаром.

Хімічний склад сировини. Переважають гексазаміщені ксантони: 1,6,8-тригідрокси-3,5,7-триметоксиксантон, 1,8-дигідрокси-3,5,6,7-тетраметоксиксантон тощо; монотерпенові глікозиди, серед яких головним є іридоїд генціопікрин, а також генціопікрозид, сверциамарин, амарогенцин. Агліконом сверциамарину є еритроцентаурин. Доведена присутність ефірної олії, флавоноїдів (апіїн, лютеолін, апігенін, скутеляреїн та ін.), фенолокислот, олеанолової кислоти, никотинаміду. Виділені монотерпенові алкалоїди генціанін, генціамін, генціанідин.

Біологічна дія та застосування. Настій застосовується як гіркота для збудження апетиту, покращення травлення їжі при зниженій секреції шлункового соку й посилення перистальтики кишок. Трава золототисячника входить до складу апетитних та шлункових чаїв.

 

КУЛЬБАБИ КОРЕНI —TARAXACI RADICES

Кульбаба лікарська — Taraxacum officinale Wigg.

род. айстрові —Asteraceae

 

Рослина багаторічна трав’яниста, з м’ясистим вертикальним коренем і вкороченим стеблом з прикореневою розеткою листків. Корені веретеноподібні , завдовжки 15–20, завтовшки 0,3–3 см, прості або малогіллясті, поздовжньозморшкуваті, іноді спірально-перекручені, щільні. На зламі в центрі кореня видно невеличку жовту або жовтувато-буру серцевину, оточену широкою сірувато-білою корою, у якій помітні під лупою буруваті концентричні тонкі пояси молочних судин. Колір коренів зовні світло- або темно-бурий. Листки перисторозсічені, пластинка із зубчастими краями і великою верхівковою часткою. Квіткові корзинки одиночні, розташовані на довгих квітконосах. Квітки язичкові, жовті. Плід — сім’янка з розширеною нижньою частиною, завдовжки 3–4 мм, з пухнастою летючкою.

Поширення. Росте по всій території Європи на полях, серед кущів, як бур’ян у садах, на городах.

Заготівля. Корені заготовляють навесні, на початку відростання рослини або восени. Корені літньої заготівлі трухляві. Викопують заступами або підкопують плугом на глибину 15–25 см. Викопані корені струшують від μрунту, відрізають надземні частини, кореневище («шийку») і тонкі бокові корені, миють у холодній воді. Промиті корені підв’ялюють на відкритому повітрі декілька днів (до припинення виділення молочного соку при надрізанні), сушать на горищах, під наметами або в сушарках при температурі 40–50 °С.

Хімічний склад сировини. Гіркоти, які відносяться до сесквіта тритерпеноїдів, між іншим, сесквітерпенові лактони (евдесманоліди — тетрагідрорідентин В, глікозид тараксаколіду; гермакраноліди — глікозиди тараксинової та 11,13-дигідротараксинової кислоти). Серед тритерпеноїдів ідентифіковані α-амірин, тараксастерол, псевдотараксастерол та їх октани, сапонін тараксакозид; є також інулін (понад 40 %), флавоноїди, фенолокислоти, багато солей калію (4,5 %).

Мікроскопія кореня кульбаби:

а – схема поперечного зрізу; б – фрагменти поперечного зрізу; в – повздовжні зрізи; 1 – пробка світло-коричневого кольору; 2 – вторинна кора; 3 – клітини паренхіми з інуліном; 4 – членисті молочники; 5 – луб’яне волокно; 6 – камбій; 7 – судини деревини

 

Біологічна дія та застосування. Густий екстракт кульбаби лікарської посилює секрецію травних залоз, підвищує апетит. Корінь входить до складу апетитних, жовчогінних, сечогінних, послаблюючих чаїв. Може використовуватися як замінник кави. Суцвіття і листки використовують в їжу у вигляді салатів як джерело вітамінів.

У гомеопатії використовується рослина, зібрана перед цвітінням, при захворюваннях печінки і травних органів, «географічному язику».

 

ХМЕЛЮ СУПЛIДДЯ — LUPULI STROBILI

Хміль звичайний — Humulus lupulus L.

род. коноплеві —Cannabaceae

 

Рослина. Багаторічна трав’яниста ліана. Стебло витке, гранчасте, завдовжки 3–6 м. Листки черешкові, супротивні, округлі або яйцеподібні, зверху темно-зелені, шорсткі, з жовтими залозками; нижні листки три — п’ятилопатеві. Квітки одностатеві, дводомні, в дихазіях, зібрані в колосоподібні суцвіття. Жіночі квітки окремі або у шишкоподібних сережках, які розростаються у супліддя.

Шишки продовгувато-еліптичні, одиночні або по декілька на тонкій плодоніжці, з розкритими лусочками, які прикріплюються до твердого стрижня, з плодами або без них. Лусочки з внутрішнього боку містять дрібні залозки.

Поширення. Росте по всій території України. Зустрічається в Європі, на Кавказі, частково у Сибіру і Середній Азії у вологих місцях, чагарниках, по берегах річок. Культивується.

Заготівля. Жіночі суцвіття, «шишки», зривають разом з плодоніжками у кінці літа, до повного дозрівання, коли вони набувають зеленкувато-жовтого забарвлення, щоб при збиранні не відпали залозисті лусочки, і швидко сушать у затінку.

Хімічний склад сировини. Шишки містять ефірну олію (1,0–3,0 %), до складу якої входять гумулен (до 50 %), мірцен (до 25 %), фарнезен, β-каріофілен. Компонентами гіркої смоли (11–20 %) є α- та β-хмільові кислоти —похідні флороглюцину: гумулон, когумулон, аллупулон, лупулон, колупулон та ін. Серед інших фенольних сполук — кумарини, флавоноїди, катехіни, дубильні речовини. Окрім цього є вітаміни групи В, аскорбінова кислота, токофероли та речовини, що діють як естрогенні гормони. Заспокійливу дію відносять на рахунок нещодавно відкритої сполуки 2-метил-3-бутен-2-ола.

Біологічна дія та застосування. Сировина входить до складу седативних зборів. Екстракт є компонентом комплексного препарату уролесан, який застосовується як спазмолітичний та сечогінний засіб при нирковокам’яній хворобі. Ефірна олія входить до складу седативних препаратів валокордін, корвалдін.

 

 

«ВАЛОКОРДІН»

Седативний засіб. Валокордин призначають при синусової тахікардії, кардіалгії та інших формах функціонального розлади серцево-судинної системи. Препарат ефективний при безсонні, неврозах, дратівливості, почутті тривоги, неспокої, стані збудження, яке супроводжується яскраво вираженими реакціями з боку вегетативної нервової системи.

 

«КОРВАЛДІН»

 

Показання: Неврози із підвищеною дратівливістю; безсоння; у комплексній терапії гіпертонічної хвороби та вегетосудинної дистонії; нерізко виражені спазми коронарних судин, тахікардія; спазми кишечнику (як спазмолітичний препарат).

У гомеопатії застосовуються суцвіття хмелю під назвою Lupulinum як заспокійливий засіб, особливо при шлункових захворюваннях нервової природи. Часто застосовують у комбінації з іншими рослинами (наприклад, ячменем).

 

ВАЛЕРIАНИ КОРЕНЕВИЩА З КОРЕНЯМИ — VALERIANAE RHIZOMATA CUM RADICIBUS

Валеріана лікарська — Valeriana officinalis L.

род. валеріанові — Valerianaceae

 

Рослина багаторічна трав’яниста, заввишки 30–100 см.

Кореневища з численними придатковими коренями, короткі, товсті, з тугою або м’якою серцевиною, іноді пусті, поперечними суцільними або перерваними перегородками. У дикої валеріани кореневища завдовжки 2–3 см, у тих видів, що культивуються, вони більші: завдовжки до 5, завширшки до 3 см. Корені циліндричні, завтовшки 1–2 мм, гладкі, у дикої рослини завдовжки до 8, а у тієї, що культивується, до 20 см. На кореневищах усіх видів валеріани помітні залишки столонів.

Стебло прямостояче, циліндричне, борозенчасте, порожнисте, голе або опушене, у верхній частині розгалужене. Листки супротивні, непарноперисторозсічені, з ланцетоподібними сегментами; нижні — черешкові, з чотирма-п’ятьма парами сегментів, стеблові — сидячі, з шістьома–вісьмома парами сегментів. Край сегментів пилчастий, рідше – цілісний. Квітки двостатеві, неправильні, дрібні, білі або ясно-рожеві, зібрані в щиткоподібні півзонтики на верхівці стебла і в пазухах верхніх листків. Плід — сім’янка.

Поширення. Росте майже по всій території України на заболочених низинах, суходольних луках, по берегах річок і боліт, у лісах, на степових схилах, у лучних та різнотравних степах. Культивується. Заготівля. Збирають восени, після дозрівання плодів або рано навесні. Викопані кореневища звільняють від надземної частини, товсті розщеплюють на дві–чотири частини і швидко миють холодною водою. Спочатку сировину розкладають на відкритому повітрі шаром до 15 см для попереднього пров’ялювання протягом одного-двох днів. Потім її сушать під наметами, розкладаючи тонким шаром або в сушарках при температурі 40 °С.

Хімічний склад сировини. Кореневища і корені містять ефірну олію (2%), головною складовою частиною якої є борнілізовалеріанат — складний ефір борнеолу та ізовалеріанової кислоти, а також вільний борнеол, борнілацетат, камфен, лімонен, пінен, терпінеол тощо. Крім ефірної олії, в підземних органах валеріани містяться алкалоїди валерин і хатинін; іридоїди —валепотріати, які діють заспокійливо.

 

Вміст валепотріатів (сума нативних сполук і їх компонентів) у сировині досягає 0,5–1 %. Валепотріати є епоксидами іридоїдів, у яких циклопентанпірановий скелет має п’ять гідроксильних груп. Два гідроксили утворюють епоксид (циклічний простий ефір), а інші три етерифіковані аліфатичними кислотами: один оцтовою, а два — ізовалеріановою або її похідними.

У залежності від етерифікуючих кислот валепотріати поділяють на: валтрати, де радикалами є залишки ізовалеріанової кислоти та ацетоксиізовалтрати (ацевалтрат), у будові яких присутні залишки ізовалеріанової та ацетоксиізовалеріанової кислот.

При сушінні свіжовикопаних кореневищ валепотріати частково піддаються ензиматичному розщепленню з утворенням вільної ізовалеріанової кислоти або її аналогів й іридоїда балдриналю. При цьому сировина набуває характерного для валеріани запаху.

Біологічна дія та застосування. Препарати валеріани зменшують збудливість і покращують функції центральної нервової системи, регулюють серцеву діяльність, знижують артеріальний тиск, проявляють спазмолітичну і слабку жовчогінну дію, посилюють секрецію залоз травного тракту. Використовують екстракт валеріани рідкий, екстракт валеріани в таблетках.

Сировина входить до заспокійливого і шлункового зборів. Настойка валеріани застосовується окремо або у складі комплексних препаратів валокормід, кардіовален, кардіофіт, краплі Зеленіна, краплі шлункові та ін.

 

«Настойка валеріани»

 

         Фармакологічні властивості. Корені та кореневища валеріани лікарської (Valeriana officinalis) містять алкалоїди валерин і шатинін, метилпірилкетон та ефірну олію, до складу якої входять борнеол (природний аналог камфори), ефіри валоранової та ацетилвалеренолової кислот. Завдяки вмісту цього комплексу біологічно активних речовин препарати валеріани зменшують рефлекторну збудливість центральної нервової системи, мають заспокійливу та спазмолітичну дію.

         Показання для застосування. Настойку валеріани застосовують при функціональних порушеннях діяльності центральної нервової системи та серцево-судинної систем (підвищена емоційна збудливість, дратівливість, розлади засинання та сну, невротичні стани, нейроциркуляторні дистонії), а також при спазмах органів шлунково-кишкового тракту.

 

«ВАЛЕРІАНИ ЕКСТРАКТ»

 

 

Фармакотерапевтична група. Снодійні та заспокійливі засоби.   Фармакологічні властивості. Седативний, спазмолітичний засіб. Препарат зменшує збудливість центральної нервової системи. Механізм дії препарату зумовлений вмістом ефірної олії, більшу частину якої становить складний ефір спирту борнеолу та ізовалеріанової кислоти. Седативні властивості мають також валепотріати і алкалоїди – валерин і хотинін. Седативна дія проявляється повільно, але досить стабільно. Валеріанова кислота і валепотріати виявляють слабку спазмолітичну дію. Препарат практично не викликає відчуття втоми, не впливає на розумову та фізичну працездатність.

Показання для застосування. Підвищена нервова збудливість, безсоння, мігрень, у складі комбінованої терапії при легких функціональних порушеннях з боку серцево-судинної системи та травного тракту.

«ВАЛОКОРМІД»

         Фармакологічні властивості.

Комбінований препарат рослинного походження, який має седативну та спазмолітичну дію.

         Показання для застосування. Серцево-судинні неврози, що супроводжуються брадикардією.

 

«КАРДІОВАЛЕН»

 

Показання до застосування: При ревматичних пороках серця, кардіосклерозі (поразці стінки судин серця) з явищами недостатності і порушенням кровообігу 1-2 стадії; при стенокардії, вегетативних неврозах.

У гомеопатії використовуються кореневища з коренями при психічних розладах, депресії, безсонні, головному болю.

 

«КРАПЛІ ЗУБНІ»

Краплі зубні – комбінований препарат на основі настоянки валеріани, застосовуваний у стоматології для лікування різних захворювань порожнини рота і зняття зубного болю.

Зубні краплі застосовують у стоматології як комплексний заспокійливий, антисептичний, протизапальний і дезінфікуючий препарат.

Дія препарату зумовлена рослинними компонентами, що входять до його складу: камфора при місцевому дії чинить бактерицидну і протимікробну дію; олія м’яти перцевої надає знезаражуючу дію; настоянка валеріани має заспокійливу дію на рецептори слизових оболонок ясен.

Препарат випускається у вигляді прозорого червонуватого ароматного спиртового розчину. 100 мл Зубних крапель містять більше 90% настоянки валеріани, а також камфору і м’ятна олія. У флаконах по 5 мл, 10 мл та 30 мл.

Показання до застосування: зубні краплі по інструкції застосовують при різних захворюваннях порожнини рота: початковому карієсі; пародонтиті; гінгівіті, періодонтиті.

Препарат ефективний для зняття зубного болю при карієсі і на послеоператівной стадії лікування зубів і ясен.

 

«КРАПЛІ ЗЕЛЕНІНА»

 

      Склад: беладонни настойки (1:10) – 5 мл, конвалії настойки (1:10) – 10 мл, валеріани настойки (1:5) – 10 мл, ментолу рацемічного – 0,2 г.

      Фармакотерапевтична група. Комбіновані кардіологічні препарати.

      Фармакологічні властивості. Фармакодинаміка. Компоненти настойок зменшують збудливість центральної нервової системи, мають спазмолітичну дію, незначний кардіотонічний ефект, збільшують частоту серцевих скорочень. Валеріанова кислота чинить заспокійливу дію на центральну нервову систему. Красавки настойка блокує М-холінорецептори гладеньких м’язів внутрішніх органів і спричиняє спазмолітичну дію. Ментол, подразнюючи слизову оболонку ротової порожнини, рефлекторно викликає розширення коронарних судин.

      Показання для застосування. Вегетативні неврози, брадикардія.

 

ЛИСТЯ ПОДОРОЖНИКА ВЕЛИКОГО — FOLIA РLANTAGINIS MAJORIS

ТРАВА ПОДОРОЖНИКА ВЕЛИКОГО СВIЖА — HERBA РLANTAGINIS MAJORIS RECENS

Подорожник великий — Plantago major L.,

род. подорожникові — Рlantaginaceae

        

 

         Рослина багаторічна трав’яниста зі скороченим кореневищем і численними придатковими нитковидними коренями.

         Листки широкояйцевидні або еліптичні, голі, з 3–7 дуговидними жилками, крилатими черешками та невеликими піхвами, зібрані в прикореневу розетку.

         Квітконосні стрілки завдовжки до 40 см, борозенчасті, закінчуються густим, видовженим колосовидним суцвіттям. Квітки дрібні, непоказні, світло-бурі. Плід — двогніздова еліптична коробочка з дрібним темно-брунатним насінням (до 16 насінин).

         Поширення. Ця рослина-космополіт росте майже скрізь: біля житла, на луках, полях, узліссях, уздовж доріг. Культивується в Україні.

         Заготівля. Збирають влітку, в фазі цвітіння; листки зрізають ножем, серпом або косять, залишаючи одну добре розвинену рослину на 1 м². Потім відкидають домішки, пожовкле листя і сушать, розклавши шаром завтовшки 5 см, на повітрі в тіні при добрій вентиляції або в сушарках при температурі 50–60 °С. Кінець сушіння визначають за ламкістю черешка. Сировина гігроскопічна; її зберігають у сухому, добре провітрюваному приміщенні.

         Хімічний склад сировини. Містить полісахариди (20 %), представлені пектиновими речовинами та нейтральними гліканами. Присутні також манніт, сорбіт, алантоїн, іридоїди (аукубін та каталпол), стероїди, флавоноїди (похідні лютеоліну, кверцетину, апігеніну та ін.), дубильні речовини. Листки і трава містять каротиноїди, вітаміни С і К.

         Біологічна дія та застосування. Препарати виявляють протизапальну, відхаркувальну, ранозагоюючу дію, стимулюють регенеративні процеси.

         Настойка подорожника внутрішньо застосовується при бронхітах, коклюші, астмі, зовнішньо лікує фурункули, свищі. Сік подорожника використовується при анацидних гастритах, виразках і хрнічних колітах.

 

         Плантаглюцидом, що є сумою полісахаридів з листя, лікують гастрити, виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки у випадках з нормальною і зниженою кислотністю.

         У гомеопатії використовується вся свіжа квітуча рослина при вушному і зубному болю, геморої, діареї; зовні — при невралгії трійчастого нерва, лишаї.

 

НАСIННЯ ПОДОРОЖНИКА БЛОШИНОГО — SEMINA PSYLLII

ТРАВА ПОДОРОЖНИКА БЛОШИНОГО СВIЖА — HERBA PLANTAGINIS PSYLLII RECENS

Подорожник блошиний — Plantago psyllium L.,

род. подорожникові — Plantaginaceae

 

         Рослина однорічна трав’яниста, заввишки 40 см, з невеликим стрижневим коренем, прямостоячим, гіллястим стеблом. Листки супротивні, лінійні, опушені, цілокраї або у верхній частині розставленозубчасті. Завдовжки до 3 і завширшки 0,4 см. Квітки дрібні, рожеві, чотиричленні, в невеликих, щільних, яйцеподібних голівках на видовжених квітконосах у пазухах листків. Плід — двогніздова еліптична коробочка.

         Насіння подовжено-човноподібної форми із загорнутими в середину краями, з одного боку опукле, з другого — злегка увігнуте, з рубчиком у вигляді білої плями, блискуче, гладеньке, слизьке, майже чорного кольору.

         Поширення. Цей вид поширений у середземноморських країнах. В Україні культивується.

         Заготівля. Насіння збирають в період дозрівання плодів в нижніх суцвіттях. Скошену траву сушать під накриттям, захищаючи від зволоження (насіння ослизнюється), молотять, а потім насіння обчищають від домішок і досушують. Траву косять на початку цвітіння і негайно транспортують для одержання соку. Термін зберігання трави — 24 год.

         Хімічний склад сировини. Насіння містить слиз (10–15 %), білки, жирну олію. Слиз складається з нейтральної та кислої фракцій. У продуктах гідролізу знаходять D-ксилозу, L-арабінозу, L-рамнозу, D-галактозу, галактуронову кислоту. У траві є полісахариди, тритерпенові сапоніни, монотерпенові алкалоїди, а також каротиноїди, флавоноїди, дубильні речовини та іридоїдний глікозид аукубін.

         Біологічна дія та застосування. Насіння діє як протизапальний, пом’якшувальний та злегка проносний засіб. При хронічному запорі його вживають цілим, запиваючи великою кількістю теплої води. Діяти починає внаслідок збільшення його об’єму в три — п’ять разів та подразнення рецепторів товстої кишки. У вигляді слизу вживають внутрішньо як обволікаючий засіб при колітах та зовнішньо — як пом’якшувальні та болезаспокійливі припарки.

 

Джерела інформації

1.     Государственная Фармакопея СССР. Вып. 1. Общие методы анализа / МЗ СССР.– 11–е изд. – М. : Медицина, 1987.– 336 с.

2.     Государственная Фармакопея СССР. Вып. 2. Общие методы анализа. Лекарственное растительное сырье / МЗ СССР. – 11–е изд. – М. : Медицина, 1989. – 400 с.

3.     Державна Фармакопея України / Держ. п–во “Науково–експертний фармакопейний центр”. – 1–е вид., 1 допов. – Х. : РІРЕГ, 2004. – 494 с.

4.     Державна Фармакопея України / Держ. п–во “Науково–експертний фармакопейний центр”. – 1–е вид., 2 допов. – Х. : РІРЕГ, 2008. – 620с.

5.     Державна Фармакопея України / Держ. п–во «Науково-експертний фармакопейний центр». – 1-е вид. – Х. : РІРЕГ, 2001. – 531 с.

6.     Державна Фармакопея України / Держ. п-во «Український науковий фармакопейний центр якості лікарських засобів». – 1–е вид., 3 допов. – Х. : РІРЕГ, 2009. – 280 с.

7.                  Державна Фармакопея України / Держ. п-во «Український науковий фармакопейний центр якості лікарських засобів». – 1–е вид., 4 допов. – Х. : РІРЕГ, 2011. – 540 с.

8.     Макро- и микроскопический анализ лекарственного растительного сырья, содержащего фенольные соединения и их гликозиды, алкалоиды, витамины. Методические указания к лабораторным занятиям по фармакогнозии./ Под ред. К.Ф. Блиновой, Н.П. Харитоновой. – СПб.: СПХФА, 1998. – 60с.

9.     Ковальов В. М. Фармакогнозія з основами біохімії рослин / В. М. Ковальов, О. І. Павлій, Т. І. Ісакова; за ред. проф. В. М. Ковальова. – Х. : Прапор, вид-во НФАУ, 2000. – 704 с.

10. Практикум по фармакогнозии : учеб. пособие для студентов вузов / В. Н. Ковалев, Н. В. Попова, В. С. Кисличенко и др. – Х. : Изд-во НФаУ; Золотые страницы, 2003. – 512 с.

11.       Бобкова І. А. Фармакогнозія: підручник / І. А. Бобкова, Л. В. Варлахова, М. М. Маньковська. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Медицина, 2010. – 512 с.

12.       Муравьева Д.А. Фармакогнозия. – М.: Медицина. – 2002. – 656 с.

13.       Лекарственное сырье растительного и животного происхождения. Фармакогнозия : учеб. пособие / под ред. Г. П. Яковлева. – СПб. : СпецЛит, 2006. – 845 с.

14.       Солодовниченко Н. М. Лікарська рослинна сировина та фітопрепарати : навч. посіб. з фармакогнозії з основами біохімії лікар. рослин для студ. вищих фармац. навч. закладів ІІІ-IV рівнів акред. / Н. М. Солодовниченко, М. С. Журавльов, В. М. Ковальов. – 2-е вид. – Х. : Вид-во НФаУ; МТК-книга, 2003. – 408 с.

15.       Фармакогнозия : учеб. пособие для студ. высш. учеб. завед. / В. Н. Ковалев, В. С. Кисличенко, И. А. Журавель и др. – 2-е изд., испр. и доп. – Х. : Изд-во НФаУ, 2009. – 218 c.

16.       Зузук Б.М.  Калина звичайна (Viburnum opulus L.) / Б.М. Зузук, Р.В. Куцик // Провізор. – 2007. – №24. – С. 15-16.

 

Матеріали підготовки до практичних занять підготував                        ст. викл. Демидяк О.Л.