Home » МАТЕРІАЛИ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ № 19

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ № 19

17 Червня, 2024

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ № 19

Тема: Спостереження та догляд за пацієнтами з порушенням сечовиділення. Катетеризація сечового міхура. Інстиляція сечового міхура.

Допомога пацієнтам під час сечовипускання в ліжку. Застосування сечоприймачів. Види катетерів. Покази та протипокази до проведення катетеризації. Можливі ускладнення під час проведення катетеризації. Техніка проведення катетеризації у жінок. Інстиляція. Покази, протипокази до її проведення.

Для нормальної життєдіяльності організму необхідний постійний склад внутрішнього середовища: кров, міжклітинні рідини. Здатність окремих клітин і всього організму в цілому зберігати постійність своєї рідкої фази з допомогою багаточисленних фізіологічних і біохімічних реакцій – це одна найважливіших особливостей живої матерії.

Завдяки цій здатності, в різних зовнішніх умовах, параметри внутрішнього середовища не виходять за визначені межі, а навпаки, всякий раз приводяться до найбільш благоприємного для життєдіяльності рівня. Підтримання постійного (в визначених межах) внутрішнього середовища організму називається гомеостазом. Важливу роль в збереженні гомеостазу відіграють органи виділення – нирки, потові залози, кишківник, а також печінка, легені, які беруть участь в видаленні з організму кінцевих продуктів обміну речовин. Органи виділення працюють не менш напружено, ніж серце, мозок і інші життєвоважливі системи організму.

Органи виділення (видільна система), або сечові органи.

В процесі життєдіяльності в організмі людини утворюються в значній кількості продукти розпаду органічних речовим, які не використовуються організмом і виділяються з нього обов’язково через органи виділення.

Кінцеві продукти обміну речовин, які виділяються організмом називаються екскретами, а органи, які виконують видільні функції, називають екскреторними або видільними. До видільних органів відносять легені, шлунково-кишковий тракт, шкіру, нирки.

ЛЕГЕНІ – сприяють виділенню, в навколишнє середовище вуглекислого газу (СО2) і води у вигляді пари (біля 400 мл. в добу).

ШЛУНКОВО-КИШКОВИЙ ТРАКТ – виділяє незначну кількість води, жовчних кислот, пігментів, холестерину, деякі лікарські рослини і неперетравлені залишки їжі в вигляді калових мас.

ШКІРА – виконує екскреторну функцію за рахунок наявності потових і сальних залоз. Потові залози виділяють піт, у склад яких входять вода, солі, сечовина, сечова кислота, креатинін і деякі другі з’єднання.

Основним органом виділення є нирки, які виводять з сечею велику кількість кінцевих продуктів обміну, головним чином, які містять азот (сечовину, аміак, креатинін). Процес утворення і виділення сечі з організму називається діурезом.

До сечових органів відносяться:

1. Нирки – функція сечоутворення і сечовиділення.

2. Сечоводи – функція сечовиведення.

3. Сечовий міхур – сечонакопичення.

4. Сечівник (жіночий, чоловічий) – сечовідведення сечі назовні.

НИРКИ, ЇХ БУДОВА, ФУНКЦІЇ

1. Головна функція нирки – видільна (екскреторна). Бони виділяють з організму продукти розпаду, залишки води, солей, шкідливі речовини і деякі лікарські препарати.

2. Беруть участь у підтриманні і збереженні на відносно постійному рівні внутрішнього середовища (гомеостаза):

– регулюють величину осмотичного тиску в організмі;

– регулюють постійність реакції крові, іонного складу крові.

3. Синтезуюча функція, беруть участь в синтезі деяких речовин, наприклад є спеціальний фермент ренін, який приймає участь в регуляції рівня артеріального тиску.

4. Секреторна функція, вони володіють здатністю до секреції органічних кислот і основ іонів К+ і Na+.

5. Обмінна функція. Беруть участь в водносольовому (мінеральному) обміні, а також встановлено, що нирки беруть участь і в ліпідному, білковому і вуглеводному обміні.

ЗОВНІШНЯ БУДОВА НИРКИ.

Нирка (ren лат. назва; nephros грецька назва) парний орган; є права і ліва нирка, бобоподібної форми, темно-червоного кольору, поверхня гладенька, розміри біля 11х5см, маса в середньому дорівнює 120-200-250г.

Здорова людина випускає сечу 4—5 разів на добу, переважно вдень. Добова кількість сечі (добовий діурез) становить 1—1,5л. Зменшується діурез у разі втрати людиною рідини іншими шляхами (потовиділення, часте дихання, блювання, пронос). Виділення сечі менше ніж 500 мл на добу, носить назву олігурії, зменшення виділення сечі до 50 мл розцінюється як анурія. Зменшення виділення сечі буває при набряках у хворих із серцевою недостатністю. Анурія спостерігається при шоку, тяжких травмах, інтоксикаціях, отруєнні солями важких металів, унаслідок порушення відтоку сечі сечоводами, через стиснення пухлиною чи закриття каменем. Анурія вимагає негайної інтенсивної терапії (включно з використанням гемодіалізу, за допомогою апарата “штучна нирка”), бо при цьому швидко наростають явища отруєння організму продуктами азотистого обміну.

Іноді доводиться стикатися з таким явищем, як поліурія, або надмірне виділення сечі (до 20 л на добу). Це буває у разі прийому великої кількості рідини, у хворих на цукровий і нецукровий діабет. Болюче, утруднене, часте сечовиділення називається дизуричними розладами.

Для вимірювання добової кількості сечі застосовують скляні банки, які з одного боку мають поділки і закриваються кришкою. Для кращого визначення добового діурезу, сечу треба збирати у проміжок часу від певної години однієї доби до такої самої години другої доби. За потреби, окремо визначають денний, нічний і добовий діурез. Для обліку водного балансу в організмі, поряд із вимірюванням діурезу, доцільно визначати кількість рідини, яку хворий випив за період дослідження.

Для дослідження з добової кількості сечі (перед тим збовтавши її) у пляшку відливають 100—200 мл. Іноді для аналізу беруть вечірню і ранкову сечу.

У жінок, особливо під час менструації, з метою запобігання попаданню в сечу формених елементів крові, сечу беруть катетером.

Хворий, який ходить і має нормальний акт сечовиділення, не потребує спеціального догляду. Він потрібен тим хворим, що лежать, а також з розладами сечовипускання. Хворі, які лежать у ліжку, часто не звикли випускати сечу у положенні лежачи в звичайну посудину. Їм треба подавати в ліжко особливий посуд, яким можна користуватися в горизонтальному положенні. У жінок — це підкладне судно, у чоловіків — судно з шийкою для статевого члена, так званий уринал. Подавати їх хворим треба, попередньо нагрівши.

Гостра затримка сечі (ішурія) — симптом захворювання сечового міхура, сечівника, передміхурової залози, а також порушень центральної нервової системи. Найчастіше причиною гострої затримки сечі є звуження шийки сечового міхура і сечівника, обтурація сечівника каменями, аденома передміхурової залози, пухлини сечового міхура і сечівника. Затримка сечі нерідко спостерігається після оперативних втручань. Особливим видом затримки сечі є парадоксальна ішурія, при якій постійне перенаповнення міхура спричиняє порушення роботи його сфінктера, внаслідок чого сеча виділяється самовільно по краплях.

Катетеризацію сечового міхура проводять:

– у всїх випадках гострої затримки сечі, яка продовжується понад 6—12 год;

– для промивання сечового міхура і введення в нього ліків, а також

– з метою забору сечі для лабораторного дослідження, якщо це неможливо зробити іншим способом.

Затримка сечі іноді спостерігається після операцій на органах черевної порожнини, не пов’язаних з органами сечостатевої системи (апендектомія, операції з приводу кил, холецистектомія та ін.). В цих випадках нерідко вдається обійтися без катетеризації сечового міхура. Хворого необхідно залишити одного в палаті, пустити воду з крана, дати в ліжко теплий сечоприймач, покласти грілку на ділянку сечового міхура. При неефективності даних заходів вводять підшкірно 1 мл 0,05 % розчину прозеріну, 1 мл 0,2 % розчину платифіліну, 1 мл 1 % розчину полікарпіну.

Катетеризацію проводять з дотриманням правил асептики. Всі предмети, які стикаються з сечовивідними шляхами хворого (інструменти, перев’язувальний матеріал, руки медичної сестри, катетер, розчини тощо), повинні бути стерильними.

Катетери бувають м’якими (гумовими), еластичними (пластмасовими) і твердими (металевими).

Найбільш безпечний і поширений метод — катетеризація сечового міхура м’яким гумовим катетером. Розмір катетера добирають відповідно до величини зовнішнього отвору сечівника. Зазвичай, з цією метою, застосовують катетери №16—22 за шкалою Шар’єра. При наявності в сечі гною, солей, слизу та інших домішок застосовують катетери великих розмірів.

Пластмасові катетери мають перевагу перед гумовими. При однаковому зовнішньому діаметрі просвіт пластмасового катетера буває більшим. Ці катетери більш пружні порівняно з гумовими. Кінець катетера, який вводять у сечовий міхур, заокруглений, збоку він має овальний отвір, зовнішній кінець лійкоподібно розширений.

Металеві катетери складаються з рукоятки, стержня і дугоподібно зігнутого дзьоба. Уретральний кінець його сліпий, заокруглений, з двома боковими отворами. Довжина чоловічого катетера 30 см, жіночого – з 12—15 см з невеликим зігнутим дзьобом. Еластичні і металеві катетери чоловікам вводить тільки лікар.

Перед катетеризацією медична сестра готує хворого і необхідні інструменти, обробляє руки й надягає стерильні рукавички. Для проведення катетеризації вона складає в стерильний лоток: катетер, 2 пінцета, марлеві серветки, змочені розчином фурациліну. Крім цього, необхідно мати посудину для збирання сечі (судно, сечоприймач або пробірку — при заборі сечі для лабораторного дослідження), пляшечку зі стерильним вазеліном чи гліцерином, клейонку.

У жінок проводять туалет (підмивання або протирання) зовнішніх статевих органів. Якщо є виділення з піхви, призначають спринцювання. Хвору вкладають на спину, ноги згинають у колінах і розводять, під сідниці підкладають клейонку і судно. Поряд ставлять лоток. Медична сестра стає праворуч, від хворої. Лівою рукою розводить статеві губи, в праву бере пінцет з марлевим тампоном, змоченим розчином фурациліну (1:5000), протирає зовнішні статеві органи і вічко сечівника. Потім другим пінцетом бере катетер, відступивши на 4—5 см від його кінця. Зовнішній кінець катетера затискає між IV та V пальцями правої руки. Поливши на кінець катетера стерильну вазелінову олію або гліцерин, обережно, без зусиль, вводить його у сечівник на глибину 4—6 см. Поява сечі з зовнішнього отвору катетера свідчить про те, що він знаходиться в сечовому міхурі. Зовнішній кінець катетера опускають у судно. Після зупинки самостійного виділення сечі з катетера злегка натискують на передню черевну стінку над лоном, щоб видалити з сечового міхура залишки сечі, і в цей час обережно витягують катетер.

Уводити катетер у чоловіків значно складніше, оскільки у них сечівник має довжину 20—22 см і утворює два фізіологічних звуження. Хворий лежить на спині, ноги зігнуті в колінах і розведені, між ногами ставлять сечоприймач і лоток. Статевий член обгортають нижче голівки серветкою, середнім та безіменним пальцями лівої руки захоплюють його, відкривають голівку і протирають дезинфікуючим розчином. Вказівним і великим пальцями цієї ж руки дещо здавлюють голівку статевого члена, щоб розкрити зовнішній отвір, і впускають у нього декілька крапель гліцерину. Катетер теж змащують гліцерином. Потім правою рукою стерильним пінцетом беруть катетер, відступивши на 5 см від його сліпого кінця, другий кінець затискають між III—IV чи IV—V пальцями цієї ж руки. Перші 4—5 см катетера вводять пінцетом і утримують його пальцями лівої руки, що фіксують голівку. Потім катетер перехоплюють пінцетом на 5 см нижче від голівки і повільно просувають у сечівник. Одночасно лівою рукою натягують статевий член на катетер, що сприяє кращому його просуванню по сечівнику. При проходженні катетера через перетинковий відділ сечівника може відчуватися деякий опір. У цих випадках, не виймаючи катетера, очікують 3—5 хв і після закінчення спазму м’язів промежини знову просувають його вперед. Як тільки катетер увійде в сечовий міхур, з катетера з’явиться сеча.

Відсутність сечі після введення катетера в сечовий міхур може бути зумовлена такими причинами:

– катетер скрутився у сечівнику;

– його просвіт перекритий згустками фібрину чи крові;

– в сечовому міхурі немає сечі (анурія). В цих випадках у катетер вводять дезинфікуючий розчин. При анурії розчин у сечовий міхур поступає вільно, при скрученому катетері він витікає назад між катетером і стінкою сечівника. При обтурації (наявність каменів) катетера ввести в нього рідину неможливо.

Після проведення катетеризації сечового міхура можуть виникати ускладнення:

1) занесення інфекції — при порушенні правил асептики;

2) травми, кровотечі — при грубому, насильному введенні катетера.

При затримці сечі, після порожнинних операцій, у людей похилого віку з аденомою передміхурової залози або у оперованих на органах малого тазу може виникати потреба повторних катетеризацій або введення постійного катетера в сечовий міхур. З цією метою використовують спеціальні катетери. У жінок — це катетери Петцера або Малеко. Їх вводять у сечовий міхур через сечівник, попередньо натягнувши розширену голівку катетера на металевий провідник. У чоловіків використовують катетери з надувними балончиками — катетери Померанцева або Фолі. Дистальний кінець катетера з’єднують зі стерильним резервуаром, в який збирають сечу, вимірюючи її кількість кожні 1—2 год.

Для запобігання висхідній інфекції сечовий міхур двічі на день промивають теплим 2 % розчином борної кислоти або фурациліну 1:5000. При тривалій (понад 3 доби) катетеризації використовують систему Монро: повільно вводять у сечовий міхур 100—200 мл названих розчинів, після чого їх повільно виводять. Є також автоматичні системи Монро, які працюють в автоматичному режимі.

Особливого піклування потребують хворі з нетриманням сечі (інконтіненція), що пов’язане частіше з ослабленням сфінктера сечового міхура. При цьому може бути два варіанти. У разі першого: хворий випускає сечу, не відчуваючи позиву до сечовипускання (нетримання сечі), а у разі другого — він відчуває позив, але не може затримати сечі (неутримання сечі). Такі хворі вимагають особливого догляду, бо сеча, яка мимовільно виділяється, змочує під хворим білизну, подразнює шкіру, має неприємний запах. Таким хворим кілька разів на добу треба проводити туалет ділянки зовнішніх статевих органів, промежини, сідниць, змінювати білизну по мірі потреби. Хворі, які ходять, користуються сечоприймачами (гумовими або поліетиленовими). Їх прикріпляють до тулуба. Іноді користуються постійним катетером. У деяких випадках доводиться промивати сечовий міхур. Звичайно потреба в цьому виникає у разі його запалення, а також його призначають з профілактичною метою після катетеризації.

Промивання сечового міхура (інстиляція) проводять для:

– механічного видалення з нього піску і дрібних каменів, гною і продуктів розпаду тканин;

– та введення лікарських препаратів при запальних процесах у сечовому міхурі.

Попередньо визначають об’єм сечового міхура, вимірюючи кількість сечі, яка виділяється за три години, х її на 8. Кількість необхідної рідини для промивання міхура не повинна перевищувати об’єму сечового міхура.

Готують все необхідне для катетеризації сечового міхура: кухоль Есмарха або шприц Жане, триходовий кран, підігрітий до 37°С стерильний розчин фурациліну (1:1000), калію перманганату (1:1000) чи 2 % розчин борної кислоти тощо. Промивання проводять за допомогою кухля Есмарха, з’єднаного з триходовим краном. Кухоль Есмарха з теплим розчином підвішують на штативі на висоті 1—1,5 м від рівня тіла хворого. Хворий лежить на спині з зігнутими в колінах ногами, розведеними стегнами і трохи піднятим тазом. Після туалету зовнішніх статевих органів через сечівник вводять гумовий катетер, зовнішній кінець якого з’єднують з трубкою, що йде від триходового крана. Рідину для промивання вводять у кількості, що менша від об’єму сечового міхура. Потім рідину випускають, далі знову вводять і випускають і так до появи прозорої рідини. Закінчують промивання введенням у сечовий міхур рідини в кількості, що відповідає половині об’єму міхура. Після цього катетер видаляють, а хворому рекомендують полежати протягом 30—60 хв.

При запаленні сечового міхура промивання проводять невеликими порціями — по 20—30 мл. Для цього зручніше користуватися шприцом Жане, який приєднують до зовнішнього кінця катетера. Після введення антисептичного розчину шприц від’єднують, рідина виливається з сечового міхура в судно. Процедуру повторюють до тих пір, поки промивна вода не буде чистою. Після промивання по катетеру у сечовий міхур вводять 15—20 мл 2 % розчину коларголу, 30 мл 1—5 % синтоміцинової емульсії або інші ліки і катетер виймають. Хворому радять по можливості не мочитись, щоб ліки довший час знаходились у сечовому міхурі. Промивають сечовий міхур щодня або через день, у середньому на курс лікування потрібно 12—14 промивань.

Кількість, склад, властивості сечі.

За добу людина виділяє в середньому приблизно 1,5 сечі, але ця кількість непостійна. Діурез зростає після надмірного пиття, вживання білка; продукти розпаду, якого стимулюють сечоутворення. Вдень сечі утворюється більше ніж вночі. Зменшення сечоутворення вночі зв’язано з зниженням здатності організму під час сну, з деяким падінням величини артеріального тиску. Нічна сеча темна і більш концентрована.

Колір. Сеча прозора рідина світло-жовтого кольору, При відстоювання в сечі випадає осадок, який складається з солей і слизі, з легким запахом аміаку.

Реакція. Сеча здорової людини переважно слабко кисла. рН її коливається від 5,0 до 7,0. Вона може змінюватися в залежності від харчових продуктів.

Відносна густина. Дорівнює 1,015-1,020. Залежить від кількості прийнятої рідини або від наявності в сечі твердих речовин. В ній міститься 95% води і п’ять процентів твердих речовин.

Склад. Нирки є основним органом виділення з організму азотистих продуктів розпаду білка, сечовини, сечової кислоти, аміаку, пуринових основ, креатиніну, індикану. В нормальній сечі білок відсутній або визначаються тільки його сліди (не більше 0,03%). Поява білка в сечі (протеїнурія) свідчить про захворювання нирок. Серед органічних з’єднань небілкового походження в сечі зустрічаються: солі щавлевої кислоти. Які поступають в організм з їжею, молочна кислота, яка може виділятися після м’язової роботи, кетонові тіла, які утворюються при перетворенні в організмі жирів в цукор.

Глюкоза появляється в сечі тільки в тих випадках коли її вміст в крові різко збільшується (гіперглікемія). Виведення цукру з сечою називається глюкозурією. Поява еритроцитів в сечі (гематурія) спостерігається при захворюваннях нирок і сечовивідних органів.

В сечі здорової людини містить пігменти (уробілін, урохром, які визначають її жовтий колір). Ці пігменти утворюються з білірубіна жовчі в кишечнику, нирках і виділяються ними.

З сечею виводяться білки, певна кількість неорганічних солей, (біля 15-25 г за добу), з організму ексретується хлорид натрію, хлорид калію, сульфати, фосфати.

Зміна фізико-хімічних властивостей сечі свідчить про якість порушення в організмі. Наприклад, виділення темно-жовтої або зеленуватої сечі говорить про порушення функції печінки.

Сеча „м’ясних помиїв” – про серйозні захворювання сечових органів. Поява білка в сечі свідчить про запальні захворювання нирок, поява цукру в сечі свідчить про цукровий діабет.

Різкі зсуви в кислотно-лужній рівновазі можуть сприяти утворенню каменів (сечо-кам’яна хвороба).

Під впливом деяких ліків і харчових продуктів може змінюватися колір сечі. Вона стає червона від буряка і амідопіріна, яскраво-жовтою від акріхіна, біоміцину.

Тому дослідження (аналіз) сечі має велике значення в розпізнанні багатьох захворювань, а саме встановити порушення функції нирок, деякі зміни в обміні речовин, які пов’язані з порушенням функцій різних органів. Аналіз включає таке вивчення і дослідження мікроскопічного осаду (наявність формених елементів крові – лейкоцитів, еритроцитів і інших клітин).

ЗАХВОРЮВАННЯ НИРОК І СЕЧОВИВІДНИХ ШЛЯХІВ

1. Система сечовиділення складається з нирок, в яких утворюється сеча, і зі сечовивідних шляхів. Нирки розміщені позаочеревинно, по обидва боки хребетного стовпа, на рівні між XI—XII грудними і II—III поперековими хребцями, права — на один хребець нижче від лівої. Кожна нирка оточена жировою клітковиною і вкрита щільною оболонкою-капсулою tunica fibrosa. Нирки фіксуються в своєму ложі судинами, шаром позаочсрсвинного жиру, нирковою фасцією, а також внутрішньочеревним тиском. При вдиху нирки в нормі зміщуються на 4-5 см вниз і легко доступні для пальпації. Над правою ниркою розташована печінка, над лівою — селезінка.

Нирка складається з коркового і мозкового шарів. У корковому шарі містяться клубочки (гломерули) — капілярні петлі ниркової артерії. Кожний клубочок, охоплений спеціальною капсулою Шумлянського—Боумена, утворює мальпігійове тільце. До кожного клубочка підходить привідна артеріола (vas afferеns); її петлі і утворюють клубочок; відводить кров з клубочка відвідна артеріола (vas еffеrens). Від капсули відходить шийка канальця. Більшість канальців розміщена в мозковому шарі. Структурною одиницею нирки є нефрон, який складається з мальпігійового тільця і системи ниркових канальців. У нирках є близько 2 млн клубочків, а площа фільтруючої поверхні епітелію канальців становить 50 м3. У звичайних умовах одночасно працює тільки частина клубочків, що створює значний функціональний резерв нирок.

Нирки мають особливу судинну сітку: по-перше, ниркова артерія відокремлена безпосередньо від аорти і має великий калібр; по-друге, ниркові артерії утворюють дві капілярні сітки (у клубочку і навколо канальців). Маса крові, яка проходить через нирки за хвилину, у 2,5 раза перевищує масу власне органа; в нормі за добу через судини нирок перетікає 1000 л крові. Від інтенсивності кровообігу головним чином залежить ступінь очищення крові.

Сеча по канальцях надходить до миски, далі через сечовід — до сечового міхура, де скупчується і виділяється назовні при сечовипусканні. Ємкість сечового міхура у нормі 300—500 мл. Миски і сечовід завдяки скороченню і перистальтиці беруть участь у сечовиділенні.

З’ясовано, що в процесі утворення сечі в гломерулах відбувається фільтрація плазми за винятком білків; первинна сеча, яка містить рідину і розчинені в ній речовини, згодом реабсорбується в канальцях. Повністю піддається зворотному всмоктуванню цукор, трохи менше — кухонна сіль і рідина, ще менше — сечовина, зовсім не всмоктуються креатинін, сульфати. Тому при діагностуванні захворювань нирок слід враховувати виділення азотних шлаків: креатиніну і сечовини, а також продуктів білкового обміну, фосфатів і сульфатів.

2. Із місцевих суб’єктивних симптомів найбільше значення мають біль, порушення сечовиділення, із загальних — явища уремічної інтоксикації, гіпертензії, ниркової недостатності.

Болі при захворюваннях нирок і сечовидільних шляхів можуть бути гострими і тупими. Болі локалізуються відповідно в ділянці попереку, по ходу сечоводів, над лобком. Болі в ділянці нирок і сечоводів мають схильність до розповсюдження (ірадіації) вниз, по ходу сечоводів і нижча, в ділянку статевих органів, пах, внутрішню поверхню стегна. Дуже частий симптом захворювань нирок і сечовидільних шляхів – це сильний нестерпний приступ болі в попереку з поширенням її по ходу сечоводу, в пах, зовнішні статеві органи, стегно – ниркова колька термін “колька” походить від слова “колон” (кишка), тому що в давнину характерні для кольки болі в животі приймали за ознаку хвороби кишечника. Ці болі пов’язані рухом каменів, які утворилися в нирковій мисці, і защемленням їх в різних відділах сечоводів. – спазмолітичні і обезболюючі засоби: 5% 2-3 мл баралгіну, 2-4 мл 2% но-шпи, анальгін 50% 2 мл з атропіном 0,1% 1 мл.

Ниркові кольки — тупий або гострий біль у ділянці нирок внаслідок розтягнення капсули при гострому запальному процесі у нирках, мисках або принирковій клітковині.

Болі внизу живота, в ділянці крижового відділу, за лобком зустрічаються при захворюванні сечового міхура. Вони часто підсилюються в момент сечовипускання і після нього. Болі обумовлені захворюваннями сечівника, носять ріжучий характер і підсилюються при сечопуску.

Тактика:

– викликати лікаря;

– теплові процедури: гаряча грілка на поперек, гаряча ванна (до 40^О). Але ванна протипоказана людям похилого віку і хворим із серцево-судинною патологією;

– спазмолітичні і обезболюючі засоби: 5% 2-3 мл баралгіну, 2-4 мл 2% но-шпи, анальгін 50% 2 мл з атропіном 0,1% 1 мл.

Важливим симптомом захворювань нирок є набряки.

Ниркові набряки на відміну від серцевих набряків виникають спочатку на обличчі, причому ці набряки можуть швидко появлятися, наростати і швидко зникати. У важких випадках набряки розвиваються не тільки у шкірі і підшкірно-жировій клітковині, але й в порожнинах. Ниркові набряки бліді на відміну від серцевих, які ціанотичні.

Артеріальна гіпертензія спостерігається при деяких захворюваннях нирок.

Її симптоми є: головний біль, головокружіння, шум в вухах, порушення сну, миготіння мушок перед очима.

Догляд за хворими і цими симптомами полягає в: визначення добового діурезу та водного балансу, зважування хворих, профілактика пролежнів, слідкування за тиском.

Дизурія — болісне або утруднене сечовипускання, яке спостерігається при захворюванні сечового міхура, уретри, мисок і сечоводів.

Полакіурія — часті позиви до сечовипускання з виділенням щоразу незначної кількості сечі.

Поліурія — виділення великої кількості сечі.

Странгурія – затруднене виділення сечі.

Ніктурія — виділення надмірної кількості сечі за нічні години при звичайному прийманні рідини, що переважає виділення сечі за день.

Олігурія — зменшення утворення кількості сечі внаслідок ураження клубочково-канальцевого апарату, яке може перейти в анурію.

Анурія — стан, при якому нирка не виробляє сечі або коли сеча не потрапляє до сечового міхура.

Розрізняють секреторну і екскреторну анурію. Секреторна анурія — припинення секреції ниркою сечі — розвивається при тяжких нефритах, отруєннях, тромбозах ниркових судин. Екскреторна анурія виникає внаслідок обтурації сечоводів каменем, перетискання їх пухлиною, збільшеними лімфатичними вузлами.

Затримка сечі — неможливість самостійного виділення сечі зі сечового міхура внаслідок змін нервово-м’язового апарату або механічного закупорення виходу з міхура і сечовипускного каналу.

Симптом Пастернацького — відчуття різкого болю при постукуванні по спині в ділянці нирок.

Застійна сеча характеризується значною концентрацією азотистих шлаків, високою питомою вагою, підвищеним вмістом білка.

Циліндрурія — наявність у сечі циліндрів, які утворюються в дистальних канальцях нирок і є зліпками білка. Зернисті циліндри складаються із детриту злущеного епітелію канальців; воскоподібні циліндри товстіші, мають гомогенну структуру і чіткі контури.

Гіалінові циліндри — утворення з глікопротеїну, який секретується канальцями.

Гематурія — виділення зі сечею еритроцитів і

Гемоглобінурія — виділення ниркою гемоглобіну без наявності в сечі формених елементів.

3. Гломерулонефрит — гетерогенне захворювання, для якого характерна наявність імунологічних та клініко-морфологічних проявів запалення, насамперед клубочків нирок.

У виникненні гломерулонефриту вирішальним є вплив інфекційних чинників, передусім бета-гемолітичного стрептокока групи А (його виявляють у 60% хворих), а також стафілококової інфекції. Деякі штами вірусів також вивчаються як можливі етіологічні чинники. До причин гломерулонефриту можна зарахувати надмірну інсоляцію, дію деяких хімічних та медикаментозних засобів, травми тощо. Виникненню захворювання сприяють різке охолодження тіла, надмірна вологість повітря. Вакцинація також є одним із чинників розвитку гломерулонефриту, причому здебільшого ураження нирок виникає після другої або третьої ін’єкції вакцини.

Патогенез гострого гломерулонефриту пов’язують з імунними розладами. У відповідь на проникнення в організм чужорідних антигенів утворюються імунні комплекси. При надмірному надходженні в організм екзогенних антигенів створюються умови для тривалої циркуляції в організмі імунних комплексів. Останні відкладаються на базальній мембрані клубочкових капілярів і викликають локальні зміни в стінці капілярів — пошкоджуючи їх ендотсліоцити, спричиняють агрегацію тромбоцитів та інших формених елементів крові, що супроводжується капілярним стазом, порушеннями мікроциркуляції. Внаслідок зміни властивостей компонентів клітинних мембран у процесі метаболізму арахідонової кислоти утворюються тромбоксани, простагландини, лейкотоієни, які значною мірою впливають на розвиток гломерулонефриту.

Розрізняють такі основні синдроми: сечовий, гіпертензивний, набряковий.

Сечовий синдром — поява у сечі білка (протеїнурія), формених елементів крові (еритроцити, лейкоцити), циліндрів (циліндрурія).

Гіпертензивний синдром виникає внаслідок активізації симпатико-адрсналової систем, затримки солей натрію і води, зниження активності депресорної системи.

Набряковий синдром пов’язують із порушенням клубочкової фільтрації, затримкою в організмі натрію і води, надлишком альдостерону і антидіуретичного гормона, зниженням онкокотичного тиску, підвищеною проникністю капілярів.

Розрізняють такі клінічні форми гострого гломерулонефриту:

– моносимптомний — виявляється лише сечовим синдромом;

– нефротичний — набряки, виражена протеїнурія, гіпопротеїнемія, гіперліпідсмія;

– розгорнутий – артеріальна гіпертензія, помірні набряки, симптоми недостатності кровообігу.

Діагностика базується на таких проявах захворювання, як гострий початок в поєднанні зі сечовим синдромом, набряки, підвищення артеріального тиску, а також на даних анамнезу хвороби.

Лікування гострого гломерулонефриту обов’язково стаціонарнене, зі строгим ліжковим режимом 1—1,5 місяця (до нормалізації артеріального тиску, ліквідації набряків). Дієта — стіл № 7. При цьому необхідно обмежити вживання рідини і кухонної солі. При високому ступені активності процесу призначають безсольовий стіл і обмежують вживання тваринних білків.

Діуретичні препарати призначають при набряках, артеріальній гіпертензії, серцевій недостатності. Добре виводять натрій з організму гіпотіазид, фуросемід, урегіт, бринальдикс. Найбільш ефективний із них фуросемід, який, крім цього, має найменшу калій-уретйчну дію.

Прогноз захворювання здебільшого сприятливий. Після виписки із стаціонару хворому слід уникати фізичних перевантажень, переохолодження, вологих приміщень. Протягом трьох років після перенесеного гострого гломерулонефриту жінкам не рекомендується вагітніти. За несприятливих умов процес може перейти у хронічну форму.

Профілактика гострого гломерулонефриту полягає у своєчасному лікуванні вогнищ хронічної інфекціїї.

3. Хронічний гломерулонефрит — хронічне дифузне захворювання нирок, для якого характерна наявність імунологічних і клініко-морфологічних змін, передусім у клубочках. Морфологічні особливості впливають на перебіг захворювання. Хронічний гломерулонефрит може бути наслідком невилікованого гострого гломерулонефриту. Наприклад, якщо протягом року при гострому гломерулонефриті зберігається сечовий синдром або набряки, артеріальна гіпертензія, то можна припустити перехід захворювання у хронічну форму. Хронічний гломерулонефрит виникає як ускладнення при системних васкулітах, колагенозах, при деяких інфекційних захворюваннях. Відомий також первинний хронічний гломерулонефрит без початкового гострого періоду.

Патогенез хронічного гломерулонефриту виявляється імунологічними розладами, характерними для гострого гломерулонефриту

Розрізняють такі клінічні форми хронічного гломерулонефриту:

– латентний — виявляється ізольованим сечовим синдромом, іноді з помірною артеріальною гіпертензією;

– гематуричний — постійна гематурія;

– гіпертонічний — артеріальна гіпертонія з незначними змінами в сечі (незначна протеїнурія, гематурія);

– нефротичний — набряки, виражена протеїнурія (більше 3,5 г білка за добу), гіпопротеїнемія, гіперхолестеринсмія, гіпер-тригліцеридемія;

– змішаний — поєднання нефротичного синдрому й артеріальної гіпертензії;

– підгострий — швидкопрогресуючий гломерулонефрит, який характеризується нефротичним синдромом, артеріальною гіпертонією і швидко виникаючою нирковою недостатністю. При цьому варіанті захворювання розпочинається гострий гломерулонефрит, однак симптоми не мають зворотного розвитку, стабілізуються, розвивається ниркова недостатність. У сечі виявляється протеїнурія, гематурія, циліндрурія, іноді помірна лейкоцитурія. У крові в період загострення може відзначатися помірний лейкоцитоз, прискорення ШОЕ, глобулінемія. Рівень креатинину, сечовини, а також величина клубочкової фільтрації залежать від функціонального стану нирок.

Хворі хронічним гломерулонефритом повинні перебувати на диспансерному обліку і один раз на місяць здавати на дослідження сечу. Таким хворим рекомендоване санаторно-курортне лікування в зоні сухого та жаркого клімату (Середня Азія, Південний берег Криму). Оскільки в цих умовах виникає розширення периферичних судин, поліпшується ниркова гемдодинаміка.

Тривалість життя хворого хронічним гломерулонефритом залежить від клінічної форми хвороби і функціонального стану нирок. Більш сприятливий прогноз при латентній формі, менш сприятливий — при гіпертонічній і гематуричній формах і несприятливий — при нефротичній і, особливо, змішаній формах.

Профілактика хронічного гломерулонефриту — загартування, здоровий спосіб життя, боротьба зі шкідливими звичками, своєчасне лікування вогнищ хронічної інфекції.

3. Гострий пієлонефрит — гостре бактеріальне захворювання ниркових мисок, чашечок і канальців. Гострий пієлонефрит може виникати при наявності в організмі будь-якого хронічного, запального процесу. Мікроорганізми потрапляють у нирки з кров’ю, лімфою або висхідним урогенним шляхом. Виникненню захворювання сприяють перевтома, гіповітаміноз, переохолодження, розлади сечовиділення, застій сечі в мисці, цукровий діабет, вагітність. Необхідно пам’ятати, що проникнення інфекції в сечовивідні шляхи можливе внаслідок цистоскопії, катетеризації мисок.

Розрізняють гострий серозний і гострий гнійний пієлонефрити (апостоматозний нефрит, абсцес і карбункул нирки).

Клінічна картина. Гострий пієлонефрит починається ознобом, підвищенням температури тіла до 38—40°С. Хворі відчувають тупий біль у попереку і в підреберї, який посилюється при зміні положення тіла, їх турбує загальна слабість, головний біль, біль у суглобах і м’язах. При об’єктивному обстеженні вдається визначити напруження м’язів у ділянці нирок і позитивний симптом Пастсрнацького. Сечовипускання прискорене і болісне; спостерігаються рефлекторні метеоризм, нудота, блювання. Сеча виділяєтья мутна, іноді з осадом солей і гнійними пластівцями, нерідко має лужну реакцію, поганий запах. У сечі з’являється, в невеликих кількостях білок (0,33—0,99 г/л). Під мікроскопом виявляють, в усьому полі зору, лейкоцити, зернисті циліндри, а також еритроцити. Посів сечі дає змогу визначити ріст відповідного збудника.

Клінічний перебіг захворювання залежить від шляху проникнення інфекції: при гематогенному — переважають загальні симптоми, при урогенному — місцеві. У тяжких випадках можливий розвиток септичного стану — уросепсису з наростанням ознак ниркової недостатності; гострий пієлонефрит може ускладнитися паранефритом, піддіафрагмальним абсцесом, рідше перитонітом.

Лікування гострого пієлонефриту полягає в призначенні ліжкового режиму, молочно-рослинної дієти з виключенням гострих страв, консервів, алкогольних напоїв, какао, кави. Хворим рекомендують багато пити — брусничний чи журавлиновий морс, відвар зі шипшини, компоти, мінеральні води (Трускавсцька, Миргородська, боржом) в об’ємі до 3 л на добу. Широко застосовують гентаміцин, фосфоміцин, азлоцилін, клафоран, ампіцилін, левоміцетин, пеніцилін. Для лікування гострого пієлонефриту призначають фуразолідон, фурагін (по 2 ‘к,ля. 3-4 рази на день протягом 7—10 днів), біссптол (по 2 табл. 2-3 рази на день протягом 2-3. тижнів), 5-НОК (по 2 табл. 4 рази на день протягом 2-3 тижнів.

4. Хронічний пієлонефрит — захворювання ниркових мисок, чашечок і канальців, яке є наслідком гострого пієлонефриту з поступовим ураженням клубочків і кровоносних судин нирок.

Етіологія і патогенез. Перехід гострого пієлонефриту у хронічний спричиняється тривалими патологічними процесами в нирках і сечовивідних шляхах, функціональними змінами сечових шляхів, хронічними запальними процесами в організмі, хронічними інтоксикаціями, ожирінням, цукровим діабетом, неефективним лікуванням гострого пієлонефриту. На розвиток захворювання суттєво впливають місцеві аутоімунні реакції, мікробна асоціація. При прогресуванні хвороби розвивається синдром артеріальної гіпертензії з гіпертонічними кризами, болем у ділянці серця, приступами ядухи, анемічний синдром, хронічна ниркова недостатність. Зміни сечі більш специфічні: спостерігається протеїнурія, лейкоцитурія, циліндрурія, гематурія, позитивні проби сечі за Нечипоренком і Амбурже. У крові при хронічному пієлонефриті виявляють прискорення ШОЕ, анемію, нсйтрофільний лейкоцитоз.

Профілактика хронічного пієлонефриту полягає у санації вогнищ хронічної інфекції, лікуванні захворювань сечовивідної системи, бездоганному дотриманні правил асептики і антисептики при проведенні інструментальних урологічних обстежень (цистоскопія, катетеризація тощо).

5. Гостра ниркова недостатність — хворобливий стан організму, який виникає внаслідок раптового припинення діяльності нирок.

Етіологія. Гостра ниркова недостатність розвивається при шокових станах, порушеннях кислотно-лужної рівноваги, гострих отруєннях (сулемою, свинцем, чотирихлористим вуглецем), токсико-алергічних реакціях, захворюваннях нирок (гломерулонефрит, пієлонефрит), гострій затримці сечі (камінь, пухлина сечоводу, аденома простати), септичному аборті, патологічних пологах тощо.

Патогенез і патанатомія. Унаслідок припинення клубочкової фільтрації і порушення виділення нирками відпрацьованих продуктів обміну виникає отруєння організму азотистими шлаками. У крові крім підвищення вмісту сечовини і залишкового азоту спостерігається збільшення кількості продуктів ароматичних фенолів і складних амінів, скупчення сполук фосфору, сірки, калію, виникає ацидоз.

Клінічна картина. У перебігу гострої ниркової недостатності розрізняють чотири стадії: початкову, олігоануричну, відновлення діурезу, одужання.

Початкова стадія триває декілька годин і часто залишається не розпізнаною — переважають симптоми основного захворювання.

В олігоануричній стадії різко зменшується або повністю припиняється сечовиділення, знижується у сечі вміст сечовини, азоту, креатиніну. На 5—7-й день стан хворого різко погіршується, з’являються симптоми уремічної інтоксикації. Хворі скаржаться на втрату апетиту, сухість у роті і спрагу, гіркий присмак сечовини, нудоту, блювання; характерним є аміачний запах із рота. Розвивається уремічний стоматит, гастрит і коліт. Наростають нервові порушення — слабість, сповільнене психічне сприйняття, загальна скутість. У тяжких випадках виникає уремічна кома з приступами збудження, галюцинаціями, часом судомою. У легенях вислуховується жорстке дихання, застійні хрипи в нижніх відділах і специфічне шумне «велике» дихання Куссмауля (рідкі глибокі вдихи і короткі видихи). Інколи спостерігають дихання Чейна—Стокса. Ураження серця виявляється розвитком перикардиту і міокардиту. Поява шуму тертя перикарда — ознака близького летального наслідку. У хворих з гострою нирковою недостатністю нерідко вдається спостерігати на шкірі відкладення кристалів сечовини, схожих на іній; порушується трофіка шкіри, хворих турбує свербіння, часто виникають гнійні ураження шкіри. Порушення водного обміну виявляється гіпергідратацією або дегідратацією тканин. Тривалість олігоануричної стадії — два-три тижні.

При сприятливому перебігу захворювання анурія змінюється стадією відновлення діурезу. Із наростанням діурезу поступово відновлюються функції всіх органів і систем організму. Тривалий час можуть зберігатися астенія, анемія, зниження концентраційної функції нирок.

Лікування хворих гострою нирковою недостатністю здійснюють у спеціалізованих нефрологічних або реанімаційних відділеннях, оснащених відповідною апаратурою. Крім режиму і дієти застосовують, залежно від стадії хвороби і стану хворого, медикаментозні засоби і методи очищення організму від азотистих шлаків.

Важливим є контроль водного балансу (вода виділяється з організму не тільки нирками, але й легенями, шлунково-кишковим трактом, шкірою). При підвищенні температури тіла на 1°С втрата води зростає на 300—500 мл за добу. Добову потребу організму хворого у воді визначають шляхом старанного обліку втрат. Водний баланс можна контролювати за допомогою регулярного зважування хворого, визначення гематокриту, гемоглобіну, центрального венозного тиску, об’єму циркулюючої крові. Враховуючи ступінь гідратації організму, електролітний баланс, кислотно-лужну рівновагу, при гострій нирковій недостатності доцільне парантеральне введення глюкози з інсуліном, натрію хлориду, натрію гідрокарбонату, глюконату кальцію, натрію лактату. Для зниження білкового катаболізму вводять жирові емульсії, амінокислотні препарати, анаболічні стероїди. Застосовують антибактеріальну і симптоматичну терапію.

Для лікування гострої ниркової недостатності застосовують гемодіалізатори «штучна нирка». Апарат «штучна нирка» підключають до судинної системи організму хворого шляхом катетеризації великої підшкірної вени стегна або стегнової вени. Кров хворого гепаринізують (відсмоктують) перфузійним насосом і після пропускання через діалізатор повертають в організм. Гемодіаліз застосовують при концентрації сечовини у плазмі крові вище 48 ммоль/л, креатинту — 1,3 ммоль/л, залишкового азоту —107 ммоль/л. Тривалість одного сеансу гемодіалізу , 6 год; деяким хворим необхідні декілька сеансів з інтервалами один-два дні.

З інших, більш простих методів очищення крові використовують перитонеальний діаліз, гемосорбцію і лімфосорбцію. Апаратні методи-очищення організму від азотистих шляхів є обов’язковими перед виконанням операції з пересадження нирок.

Прогноз несприятливий.

Профілактика полягає у своєчасному усуненні етіологічних чинників.

ХРОНІЧНА НИРКОВА НЕДОСТАТНІСТЬ.

Хронічна ниркова недостатність — хворобливий стан, який розвивається внаслідок загибелі частини нефронів нирок і характеризується поступовим і тривалим прогресуванням порушення видільної функції нирок, що призводить до уремічної інтоксикації.

Етіологія і патанатомія. Хронічна ниркова недостатність розвивається під час тривалих хронічних захворювань нирок, особливо хронічного гломерулонефриту і хронічного пієлонефриту. У паренхімі нирок виникають незворотні структурні зміни: зменшення кількості функціонуючих клубочків, атрофія і зморщення нирок. Швидкість прогресування ниркової недостатності залежить від основного захворювання і компенсаторної здатності нирок.

Клінічна картина хронічної ниркової недостатності визначається ступенем порушення функції нирок, змінами у серцево-судинній, нервовій і кровотворній системах організму, порушеннями діяльності шлунково-кишкового тракту. Хворі апатичні, малорухливі, скаржаться на сухість шкіри, свербіж, виражену м’язову слабість, інколи виникають судоми.

Ураження кістково-суглобової системи характеризуються розвитком остеопорозу, болем у кістках, накопиченням рідини у суглобах, виникненням «вторинної подагри».

У легенях, при наростанні явищ хронічної ниркової нсдостатності, вислуховуються вологі хрипи, може розвиватись уремічний набряк легень, фіброзний плеврит, вторинні пневмонії. Під час розвитку ацидозу виникає «велике» шумне дихання – дихання Куссмауля.

Постійно наростаюча артеріальна гіпертензія, яку часто називають злоякісною гіпертонією супроводжується гіпертрофією лівого шлуночка, розвитком серцевої недостатності, серцевої астми, ацитміями, ураженням судин сітківки (ангіосклсроз, ретинопатія). Класичний вияв хронічної уремії — розвиток перикардиту, який нерідко виявляється тільки шумом тертя перикарда.

Хворі поступово втрачають апетит, особливо до м‘ясної їжі. Спостерігаються диспептичні явища — нудота, блювання, спрага.

У крові підвищується вміст креатиніну у термінальній фазі більше 1,055 мл/моль сечовини, знижується концентрація кальцію, натрію, зростає кількість калію і магнію; виникає зсув кислотно-лужної рівноваги у бік декомпенсованого метаболічного ацидозу. Стійко знижується клубочкова фільтрація: від 40 мл/хв при вираженій нирковій недостатності до 10 — 5 мл/хв у термінальній фазі хвороби. Виникає поліурія, яка згодом змінюється олігурією або анурією.

Дієта і медикаментозна терапія визначаються стадією захворювання, вираженістю ниркової недостатності і симптомокомплексом захворювання.

Харчування хворих у стадії компенсації повинно бути повноцінним і забезпечувати фізіологічну потребу у білках, жирах і вуглеводах.

Слід призначати дієту, яка містить 0,6 г білків на 1 кг маси тіла хворого, і чергувати звичайні та розвантажувальні дні. При підвищенні рівня креатиніну у крові рекомендують малобілкову дієту (20— 25 г/добу — 0,3 г на 1 кг маси тіла).

Широко використовують олії, продукти, багаті на клітковину (морква, яблука, буряк), безбілковий хліб, мед, несолоне масло,

Іноді внутрішньовенно вводять жирові емульсії (ліпофунгін, ліпомаїз тощо). Необхідно контролювати водний і електролітний баланс, регулярно визначати рН крові.

При застосуванні медикаментозних засобів необхідно враховувати, що виведення їх з організму, у випадках прогресування недостатності нирок, може змінюватись, внаслідок чого зростає не тільки ефективність препаратів, але і їх токсичність. Обережно призначають антибіотики, сульфаніламіди, серцеві глікозиди, кортикостероїди, нестероїдні, протизапальні засоби. Внутрішньовенне крапельно вводять дезинтоксикаційні розчини: реополіглюкін, реомакродез тощо.

Операції з пересадження нирок виконують при хронічній нирковій недостатності на фоні різноманітним захворювань нирок.

Для трансплантації використовують нирки живого донора або померлого. Важливою умовою є оптимальна імунологічна сумісність донора і реципієнта за системою АБО, резус-чинником, системою HLA—DR та іншими імунологічними тестами. Донорські нирки від померлих беруть за умови біологічної смерті (внаслідок травм). У післяопераційному періоді найважливішим є забезпечення відновлення функції пересадженої нирки, ефективна імуно-супресивна терапія, запобігання відторгненню трансплантата. Прогноз хронічної ниркової недостатності несприятливий.

Контрольні запитання:

1. Які органи відносяться до видільної системи7

2. Яка функція нирок в організмі?

3. Що таке ішурія і яку допомогу необхідно надати пацієнтам?

4. Які показники до проведення катетеризації?

5. Які ви знаєте катетери?

6. Як провести катетеризацію жінці?

7. Які ускладнення можуть виникнути під час проведення катетеризації?

8. Що таке інстиляція, яка мета її проведення?

9. Який кількісний склад сечі?

10. Які склад та властивості сечі?

11. З яких шарів складається нирка, охарактеризуйте їх.