МЕДИЧНА АРАХНОЕНТОМОЛОГІЯ

МЕДИЧНА АРАХНОЕНТОМОЛОГІЯ. ЧЛЕНИСТОНОГІ  ЯК ЗБУДНИКИ ТА ПЕРЕНОСНИКИ ЗБУДНИКІВ ІНФЕКЦІЙ ТА ІНВАЗІЙ.

Членистоногих налічується понад 1,5 млн. видів, які поширені на Землі всюди, де існує життя. Роль членистоногих у природі та житті людини дуже різноманітна. Багато з них становлять медичний інтерес – це паразити людини, проміжні та остаточні хазяїни паразитів, переносники збудників хвороб та отруйні тварини. Більшість членистоногих, що мають медичне значення, відносяться до класів павукоподібні (їх вивчає арахнологія) і комахи (їх вивчає ентомологія).

Для тварин, що відносяться до типу Членистоногі характерні: тришаровість, тобто розвиток трьох зародкових листків у ембріона; білатеральна симетрія; гетерономна членистість тіла, коли членики тіла мають різну будову і виконують різні функції;злиття сегментів у відділи тіла; членисті кінцівки являють собою багаточленний важіль; відокремлення м’язів і поява смугастої мускулатури, що забезпечує рухливість; зовнішній хітинизований скелет, який служить для прикріплення м’язів і захищає від шкідливих зовнішніх впливів; порожнина тіла – міксоцель, що утворюється під час ембріонального розвитку в результаті злиття первинної і вторинної порожнин тіла; наявність всіх основних систем органів:руху (м’язової); зовнішнього обміну (травної, дихальної, видільної); внутрішнього обміну (кровоносної); регуляції (нервової та ендокринної); відтворення (статевої).

Травна система трубчаста і складається з трьох відділів: переднього, серед­нього і заднього, який закінчується анальним отвором. Середній відділ має травні залози. Органи дихання представлені у водних форм – зябрами, у наземних – легенями і трахеями, що пристосовані до використання кисню повітря. Органи виділення – видозмінені метанефридії у ракоподібних і мальпігієві трубочки в павукоподібних та комах. Кровоносна система незамкнена, але порівняно з кільчастими червами має підвищення організації, що виражається в появі пульсивного органа – серця, розташованого на спинному боці тіла. Нервова система складається з надглоткового ганглія, навкологлоткових комісур, черевного нервового ланцюжка. Однак у членистоногих спостерігається ускладнення, що полягає у злитті нервових вузлів у головному відділі. Також функцію регуляції виконують ендокринні залози.

Членистоногі переважно роздільностатеві, запліднення у них здебільшого внутрішнє. Типи розвитку дуже різноманітні (від прямого до розвитку з метамор­фозом). Ріст супроводжується линянням внаслідок наявності хітинового скелета.

Завдяки дивергенції в типі Членистоногих виникло багато класів, з яких основні: Ракоподібні, Павукоподібні, Комахи та Багатоніжки.

Клас Ракоподібні (Сrustacea) об’єднує біля 25000 видів тварин, що існують переважно у водному середовищі. Ракоподібні поділяються на два підкласи: нижчі та вищі раки. Нижчі раки – звичайні мешканці товщі води (планктонні організми) і представляють важливу ланку в ланцюгах живлення біогеоценозів. Деякі з них (наприклад, циклопи і діаптомуси) можуть бути також проміжними хазяями паразитичних червів (наприклад, стьожака широкого і ришти). Вищі раки є цінним об’єктом харчування людини (креветки, омари, лангусти, краби, річковий рак), а також мають значення як санітари водойм (некрофаги). Крім того, прісноводні раки і краби в країнах Далекого Сходу є проміжними хазяями для легеневого сисуна.

Клас Павукоподібні (Аrachnoidea). Павукоподібних відомо біля 70000 видів, які поширені переважно на суходолі. Тіло їх поділяється на головогруди та черевце (крім кліщів). На головогрудях розташовані шість пар кінцівок: хеліцери, ногощупальця (педипальпи), що пристосовані до захоплення і подрібнення їжі, та чотири пари ходильних ніг. Живляться павукоподібні напіврідкою їжею. Дихають атмосферним повітрям за допомогою легеневих мішків або трахей. Кровоносна система незамкнена. Усі павукоподібні роздільностатеві і самці дрібніші за самок.

Статевий диморфізм різко виражений. Найважливішими рядами павукоподібних є фаланги (Solifugae), скорпіони (Scorpiones), павуки (Aranei), кліщі (Acarina).

Ряд Фаланги або Сольпуги (Solipugae) мають добре почленоване тіло. Хеліцери нагадують клешні, а педипа­льпи, які виконують функцію щупалець, схожі на ноги. Фаланги – хижаки. Знаряддя нападу – це потужні хеліцери. Отруйних залоз фаланги не мають, але укуси їх болючі і можуть ускладнюватися запальними процесами, тому що ранки забруднюються залишками їжі, які прилипають до хеліцер. Органи дихання – трахеї. Фаланги ведуть нічний спосіб життя. У СНД живуть у Середній Азії, Молдові, на Кавказі, у Криму. Фаланга Galeodes araneoides, що розповсюджена в Криму, довжиною до 5 см.

Ряд Скорпіони (Scorpiones). Тіло скорпіона розділяється на головогруди і черевце, що, у свою чергу може бути розчленоване на переднє черевце і вузьке заднє – “хвіст”. Останній членик черевця має жало, біля основи якого лежать дві отруйні залози. Скорпіон, перегнувши хвіст через спину, отруйним жалом убиває жертву, захопленою педипальпами. Весь ембріональний розвиток відбувається в тілі матері. Самка народжує декілька десятків розвинених скорпіонів. Статевої зрілості скорпіони досягають у віці 4-5 років. У СНД скорпіони, що відносяться до декількох видів, живуть у південній частині Криму, на Чорноморському узбережжі Кавказу, у Закавказзі і Середній Азії. Тільки в Криму мешкає кримський скорпіон (Euscorpions tauricus). Його розміри – 35-40 мм. Скорпіони ховаються під камінням, поблизу житла людей. Вночі виходять на полювання. Ужалення скорпіонів цих видів для людини не смертельні, але викликають сильний біль, припухлість, озноб. Як специфічний засіб, у таких випадках застосовується антитоксична протискорпіонна сироватка. Ужалення скорпіонами, що живуть у тропіках, може призвести до смерті.

Ряд Павуки (Aranei) Всього павуків налічується близько 30000 видів. У павуків головогруди і черевце не сегментовані, розділені перетяжкою. Хеліцери закінчуються кігтиком, біля вершини якого знаходиться отвір протоки отруйної залози. На кінці педипальп самця розташований копулятивний орган. Кінцівки черевця перетворилися в павутинні бородавки, на основному членику яких відкриваються протоки павутинних залоз. Павутину плетуть в основному самки. Павуки дихають за допомогою легень або трахей. Після статевого акту часто самки поїдають самців. У тарантула і багатьох інших павуків проявляється турбота про потомство – самка носить молодь на спині, ряд павуків відкладає яйця в павутинний кокон, який самки нерідко носять із собою. Небезпечним для людини є каракурт (Latrodectus tredecimguttatus). Каракурти живуть у пустелях і передгір’ях Середньої Азії, в Україні – у Криму та на півдні у степовій зоні. Самка каракурта має в довжину 1,5-2 см, самець – не більше 1 см, бархатисто-чорного кольору з яскраво-червоними плямами. Укуси каракурта можуть бути смертельними для тварин і людини. Отрута діє на нервову систему, що викликає сильний біль у всьому тілі, затьмарення свідомості та втрату рухливості. За статистикою, 2-4% укушених можуть загинути. Вівці і свині поїдають каракуртів без шкоди для себе, тому можуть використовуватися для знищення каракуртів на пасовиськах. У населених пунктах рекомендується знищення бур’янистої рослинності у дворах, уздовж трамвайних шляхів тощо, де каракурти знаходять сховище. З лікувальною метою застосовується протикаракуртна сироватка, після введення якої хворий через 3-4 дні одужує. На півдні України також поширений тарантул (Lycosa singoriensis), укуси якого спричиняють різкий біль та набряки.

Медичне значення з класу павукоподібних має ряд Кліщів.

Ряд Кліщі (Acarina). Група членистоногих, яка налічує понад 20 000 видів. Вони дуже різноманітні і медичне значення мають деякі представники акариформних та паразитоформних кліщів. Ці дві групи неспоріднені і дуже відокремлені, тому іноді їм надають систематичний статус рядів. У кліщів головогруди та черевце повністю злиті між собою. Тіло овальної або кулястої форми. У передній частині тіла розташований хоботок, утворений ногощу­пальцями та хеліцерами. Ротовий апарат колюче-сисного та гризучого типів.

На відміну від павуків кліщі мають непрямий розвиток. Із яйця виходить шестинога личинка. У неї відсутні стигми, трахеї і статевий отвір. Після линяння личинка перетворюється у восьминогу нестатевозрілу німфу. Залежно від виду кліщів може бути одна або декілька німфальних стадій. З останнім линянням німфа перетворюється в імаго – статевозрілу форму. Серед кліщів трапляються постійні і тимчасові паразити людини.

Акариформні кліщі більш стародавні, ніж паразитоформні. Ротовий апарат у них гризучого типу, живляться шкірою, виділеннями шкірних залоз, волоссям, пір’ям тощо. Серед них постійними паразитами людини є кліщі – коростяні та залозниці.

Родина Коростяні (Sarcoptidae). Коростяні кліщі – постійні внутрішньошкірні, дуже дрібні паразити ссавців. Вони не дуже пристосовані до певного хазяїна і легко переходять з одного на іншого. Коростяний свербун (Sarcoptes scabiei seu Acarus siro). Збудник захворюван­ня – корости (scabies). Локалізація. Внутрішньошкірний паразит, що живе в роговому шарі епідермісу. Географічне поширення. Може траплятися повсюдно. Морфофізіологічні особливості. Розміри мікроскопічні: самка – біля 0,4 мм, самець – біля 0,2 мм. Для проникнення в шкіру свербуни вибирають найбільш ніжні ділянки шкіри (між пальцями, під пахвами, на животі, у промежині). Довжина ходу, просвердленого самкою за день, досягає 2-3 мм (самці ходів не роблять). Живляться кліщі навколишніми клітинами хазяїна. У ходах самки відкладають яйця (20 і більш за життя). Тут же здійснюється метаморфоз, що проходить протягом 1- 2 тижнів. Тривалість життя дорослих кліщів 40-50 днів. Діяльність кліщів підсилюється вночі, коли зігрівається поверхня тіла; людина відчуває при цьому нестерпний свербіж. При розчухуванні шкіри розкриваються ходи кліщів. Кліщі, їхні личинки і німфи розсіваються на тілі хворого, на білизні та навколишніх предметах.

Патогенне значення і діагностика. Захворювання проявляється свербежем частин тіла, уражених кліщами. Зараження відбувається при безпосередньому контакті з хворим на коросту, або його речами, на яких можуть знаходитися кліщі. Діагноз визначають за виявленням кліщів у ходах, які вони прокладають. Свійські і дикі ссавці також хворіють на коросту, що викликається свербунами-нашкірниками та свербунами-шкіроїдами. Вони можуть переходити і паразитувати на людині, викликати захворювання – псевдокоросту. Максимальна захворюваність на коросту реєструється восени та взимку, мінімальна – влітку.

Профілактика. Особиста – дотримання чистоти тіла, білизни, житла, ретельне дотримання санітарних правил при контакті з хворими людьми і тваринами. Громадська – санітарний нагляд за гуртожитками, лазнями, санітарна освіта, своєчасне виявлення хворих на коросту.

Родина Залозниці (Demodicidae). Мікроскопічні кліщі, які живуть у сальних залозах та волосяних сумках ссавців. Мають видовжене тіло, короткі ноги, сисний ротовий апарат, дуже плодючі. В одній сальній залозі може бути до 200 кліщів. Залозник вугровий (Demodex folliculorum) – збудник демодекозу. Локалізація. Внутрішньошкірний паразит, який мешкає в сальних залозах та волосяних сумках. Географічне поширення – повсюдно. Морфофізіологічні особливості: Тіло червоподібне видовжене. Довжина самки – 0,38 мм, самця – 0,30 мм. Самки відкладають до 200 яєць, з яких виходять личинки з недорозвиненим хоботком і трьома парами горбиків замість ніг. Через дві німфальні стадії утворюється імаго. Цикл розвитку відбувається за 25 днів.

Патогенне значення і діагностика. Залозниця призводить до закупорювання волосяного мішечка та зниження функції сальної залози. Коли в уражені місця проникають патогенні мікроби, то виникають запальні процеси. На шкірі з’являються вугри (гнійні утворення). Масове ураження кліщами–залозниками викликає демодекозну коросту: шкіра стає зморшкувата, виникають пустули з виділенням лімфи, випадає волосся. Зараження відбувається як при безпосередньому контакті з хворою людиною чи твариною, так і через різні речі. Діагноз ґрунтується на дослідженні під мікроскопом гною з вугрів у краплі гліцерину на предметному склі.

Заходи профілактики аналогічні таким, як і при корості.

Паразитоформні кліщі мають ще більше медичне значення, ніж акариформні. Серед них є багато переносників збудників хвороб людини та тварин, особливо в трьох родинах: Іксодові, Аргасові і Гамазові.

Родина Іксодові (Ixodidae). Іксодові кліщі – облігатні гематофаги, тимчасові зовнішні пасовищні паразити, що очікують тварин – хазяїв у відкритій природі. Вони залізають на невисокі рослини, де сидять, витягнувши вперед передні ноги, на яких є чутливі органи. Коло тварин – хазяїнів дуже широке. Імаго живиться на тваринах великого розміру “копитних, хижаках”, личинки та німфи – на гризунах, комахоїдних, дрібних хижаках, птахах, ящірках. Дорослі кліщі можуть смоктати і кров людини. У них на голівці знаходиться хоботок із гачками. За допомогою хеліцер кліщі розрізають шкіру, а за допомогою гачків хоботка прикріплюються до неї на декілька (4-16) днів і висмоктують значну кількість крові, збільшуючись у вазі у 220 разів. Це характерно для личинок, німф та самок, які мають невеликий щиток на спині, що дозволяє їх тілу розтягуватись і збільшуватися при смоктанні крові. У самців тіло не збільшується, чому заважає щиток, що покриває всю спину і вони менше п’ють крові або зовсім не живляться. Живлення – дуже складний процес, під час якого кліщ не тільки смокче кров, але і розвивається. Відбуваються фізіологічні зміни слинних залоз, кишечнику; покриви не розтягуються, а ростуть без линяння – явище у членистоногих дуже рідкісне. Запліднення звичайно відбувається на хазяїні, після чого самки п’ють необхідну для дозрівання яєць кількість крові і покидають його. Після відкладання яєць (у деяких видів до 17 тисяч) самки гинуть. Життєвий цикл триває 1-3 роки і проходить зі зміною 2-3 хазяїв.

Іксодові кліщі мають велике медичне і ветеринарне значення. Вони переносять багато збудників хвороб людини та тварин.

Деякі збудники розмножуються в кліщах і передаються потомству через яйця (трансоваріально), при цьому сам кліщ не страждає. Специфічний зв’язок іксодид з великою кількістю інфекцій не випадковий і пояснюється рядом адаптацій, у першу чергу, особливостями живлення. Повільне смоктання великої кількості крові, ріст і розвиток, тривале знаходження паразита на тілі хазяїна та їх зміна і різноманітність, чітка узгодженість живлення і дозрівання яєць – все це створює сприятливі умови для зараження кліща і взаємопристосування збудника хвороби і кліща-переносника.

Для пошуків хазяїна в личинок і німф є дуже тонка адаптація: добре розвинені рецептори, які сприймають вібрацію ґрунту, підвищення температури і концентрації вуглекислоти в повітрі. Процес кусання кліщів безболісний (на всіх стадіях розвитку), бо кліщі виділяють особливі анестезуючі речовини, завдяки чому присмоктування їх залишається непоміченим.

Собачий кліщ (Ixodes ricinus) підтримує у природі осередки туляремії серед гризунів і передає людині та свійським тваринам збудників (Francisella tularensis) цієї хвороби. Він також може бути переносником вірусів – збудників хвороб кліщового енцефаліту, шотландського енцефаліту, щуру та рикетсій Бернета – збудників лихоманки Ку. Наступним поколінням кліщів віруси передаються трансоваріально. На шкірі, у місці присмоктування кліщів, можуть виникати запальні процеси.

Місця поширення. Листяні та мішані ліси, чагарники, пасовиська в Європі, Криму, на Кавказі та Північній Африці.

Морфофізіологічні особливості. Тіло кліща овальне, на спинній стороні розташований щиток. У самців він вкриває всю спину, тому тіло їх при харчуванні мало збільшується. У самок, личинок і німф знаходиться лише невеликий щиток у передній частині спини, решта частин тіла мають м’які покриви, що забезпечує їх розтягування і збільшення обсягу тіла. Колір самців коричневий, розміри біля 2,5 мм. У голодної самки тіло теж коричневе, але з насиченням кров’ю колір змінюється від жовтого до червонувато-коричневого. Розміри голодної самки (довжина) близько 4 мм, а ситої – до 11 мм. Собачий кліщ може паразитувати на багатьох диких і свійських тваринах, а також на людині. Частіше присмоктуються до людини імаго ♀ та ♂ (нападають більше весною), рідко – німфи та личинки (нападають влітку).

Тайговий кліщ (Ixodes persulcatus) – переносник тяжких вірусних хвороб – кліщового (тайгового) енцефаліту та омської геморагічної лихоманки. Місця поширення. Тайга, переважно на схід від Уралу, але трапляється і в лісовій зоні Європи. Морфофізіологічні особливості. Подібний за будовою до собачого кліща. Тайговий кліщ паразитує на багатьох ссавцях і птахах, підтримує серед них вірус енцефаліту. Основним природним джерелом вірусу є бурундуки, їжаки, полівки й інші ссавці. Вірус енцефаліту в кліщів передається трансоваріально. Кліщовий енцефаліт – тяжка хвороба, яка призводить у 20-30% випадків до смерті або інвалідності. Захворювання в природних осередках реєструються з травня до серпня (весняно-літній енцефаліт). З’ясування і вивчення ролі тайгового кліща в епідеміології енцефаліту проведено Є.Н. Павловським і його учнями наприкінці 30-х років ХХ століття. Відкриття осередків тайгового енцефаліту дало поштовх Є.Н. Павловському до створення вчення про природно-осередкові хвороби.

Профілактика. Особиста – полягає в захисті від укусів кліщів (спеціальний одяг, застосування репелентів), громадська – у раціональному освоєнні тайги і знищенні кліщів у місцях масового їх існування, запобіжні щеплення.

Родина Аргасові (Argasidae). Аргасові кліщі – мешканці закритих приміщень – природних і штучних. Вони живуть у печерах, норах, а також у житлових і нежитлових будівлях, переважно глинобитних. Умови мешкання аргазид більш сприятливі, ніж іксодид, тому вони менше гинуть і не мають пристосування до інтенсивного розмноження. Самка відкладає сотні яєць. З іншого боку, цим кліщам доводиться задовольнятися тільки здобиччю, яка потрапляє у сховище. Тому коло їх хазяїв дуже широке – хребетні, від рептилій до людини. Активні вночі, а в темних місцях – вдень. У них з’явилося пристосування, що дозволяє насичуватися кров’ю швидше, поки годувальник знаходиться у сховищі. Смоктання триває від 3 до 50 хвилин. Оскільки харчування менш багате, яєць дозріває менше, але вони відкладають їх декілька разів за життя. У зв’язку з тим, що сховище може тривалий час не відвідуватися, кліщі роками можуть голодувати, тому і розвиток їх, як показав Є.Н. Павловський, може затягуватися до 20-28 років. Це пов’язано також із тим, що в метаморфозі аргазид за яйцем і личинкою є від 3 до 7 німфальних форм. Відсутність годувальника в якійсь із фаз метаморфозу затримує перехід до наступної фази. Типовий представник аргасових кліщів – селищний кліщ.

Селищний кліщ (Ornithodorus papillipes). Переносник спірохет (Borrelia sogdiana) – збудників кліщового поворотного тифу. Підтримує це захворювання серед диких тварин, а при живленні на людині заражає і її. У кліщів встановлена трансоваріальна передача спірохет протягом 1-3 поколінь. Осередки захворювань чітко поділяються на дві групи: природні та синантропні – селищні.

Географічне поширення: Середня Азія, Іран, Індія, Афганістан. Споріднені орнітодорусу види трапляються на Кавказі. Кліщ поселяється в печерах, норах ссавців і птахів, у щілинах глинобитних будівель. Морфофізіологічні особливості. Орнітодорус – маленький темно-сірого кольору кліщ. Довжина самки 8,2 мм, самця – 5,8 мм. Очей немає. Живиться орнітодорус на гризунах, кажанах, а також на свійських тваринах: собаках, великій рогатій худобі, конях, кішках та ін. Дорослі кліщі можуть голодувати до 13 років, тривалість життя досягає 20-25 років.

Профілактика кліщового поворотного тифу. Особиста – оберігати себе від нападу кліщів, застосовувати відлякуючі засоби, не перебувати довго у приміщеннях – біотопах кліщів. Громадська – знищення кліщів і гризунів. Найкращий ефект дає знесення і спалювання старих глинобитних помешкань, де розповсюджені кліщі.

Родина Гамазові (Gamasoidae). Численна група дрібних кліщів, розмір котрих біля 0,3-4 мм. Ці кліщі не мають очей, деякі гамазові кліщі – постійні, інші – тимчасові паразити птахів і ссавців. Медичне значення мають гамазові кліщі, що паразитують на птахах (курях, голубах, ластівках) і передають вірусні захворювання (арбовіруси), до яких сприйнятлива і людина. Також гамазові кліщі – паразити синантропних гризунів, що передають людині збудників особливої форми висипного тифу.

Клас Комахи (Іnsecta) – це вищі безхребетні. Тіло їх чітко розділено на голову, груди і черевце. Грудний відділ складається з трьох сегментів, кожний із яких несе пару ніг. Другий і третій сегмент, крім того, може мати пару крил. Черевце має 6-12 члеників. Більшість комах мають крила, у деяких обидві пари крил розвинені добре. У двокрилих для літання використовується тільки перша пара, а друга – редукована у дзижчальця, що служать органами рівноваги. Крила мають поздовжні і поперечні жилки, у яких проходять нерви і трахеї. Є також і безкрилі комахи. Є первиннобезкрилі, що вказує на примітивність організації. Вториннобезкрилі (воші, блохи, клопи) втратили крила внаслідок паразитичного способу життя.

Покриви тіла і м’язова система. Комахи мають хітинізований покрив, під яким залягає одношаровий гіподермальний епітелій, а також багато різноманітних залоз: линяння, пахучі і воскові. М’язи поперечно-посмуговані. Травна система характеризується різноманітною будовою ротового апарату. Вона розпочинається ротом, що веде в ротову порожнину, куди відкриваються протоки слинних залоз. У личинок деяких комах, метеликів, мошок слинні залози перетворилися в прядильні. У передньому відділі кишок у робочих бджіл під дією ферментів квітковий нектар перетворюється в мед. Перетравлення і всмоктування їжі в комах відбувається в середній кишці, яка переходить у задню, що відкривається анальним отвором. Органи дихання – трахеї – система розгалужених трубочок, яка розподіляє повітря по тілу до всіх органів. Органи виділення – мальпігієві судини – численні трубочки, які впадають на межі середньої і задньої кишки. Просвіт їх заповнений зернами сечової кислоти – головним продуктом дисиміляції у комах. Органи кровообігу. Серце й аорта розташовані на спинному боці. Кровоносна система розвинена слабко, тому що вона не виконує функцію переносу кисню. Рідина, що циркулює по кровоносній системі, називається гемолімфою. У деяких комах (наприклад жуки-наривники) гемолімфа отруйна. Нервова система. У черевному нервовому ланцюжку виражена тенденція до концентрації гангліїв у головному відділі, у деяких і в грудному. Ці зміни в будові нервової системи ведуть до вдосконалення її діяльності. Органи чуття комах добре розвинені. Очі, як правило, фасеткові, але можуть бути і простими. У комах також є органи рівноваги, смаку і нюху, у деяких – слуху. Статева система. Усі комахи роздільностатеві. Розвиток відбувається з метаморфозом. При повному метаморфозі комахи проходять стадії яйця, личинки, лялечки і дорослої форми (imago), личинка – червоподібної форми, не схожа на imago . При неповному метаморфозі випадає стадія лялечки, а личинка схожа на imago тільки більш малих розмірів.

Практичне значення комах дуже велике. Вони є запилювачами квіткових рослин. Важливу роль комахи відіграють у ґрунтоутворенні. У біоценозах комахи входять до складу різноманітних ланцюгів живлення.

Деякі корисні комахи одомашнені (бджола, тутовий і дубовий шовкопряди). Безсумнівну користь людині приносять хижі комахи, що поїдають інших комах – шкідників культурних рослин і лісів. Оси і їздці також скорочують чисельність шкідливих комах, відкладають свої яйця в личинки і яйця інших комах, що може бути використане в біологічних способах боротьби зі шкідниками. Медичне і ветеринарне значення комах полягає переважно в тому, що серед них чимало паразитів, які завдають шкоди здоров’ю їх хазяїв, крім того з деякими комахами пов’язане поширення збудників трансмісивних хвороб.

Ряд Таргани (Blattodea) включає понад 3500 видів. Це стародавні комахи, що мешкають на Землі десятки мільйонів років. Деякі представники є синантропними і живуть у житлі або біля житла людини. До синантропних видів відносяться чорний тарган Blatta orientalis, рудий тарган або прусак Blattella germanica. Тіло таргана сплющене, що дозволяє їм проникати у вузькі щілини. Внутрішня будова таргана звичайна, як в усіх комах. З особливостей будови систем органів необхідно зазначити наявність внутрішнього замикального апарату дихання, що забезпечує щільне закриття трахейної системи за наявності в повітрі сторонніх домішок. Розміри чорного таргана 20-26 мм, рудого – 8-11 мм. Самці чорного таргана мають розвинені передні крила, у самок вони редуковані. У прусаків і самки і самці мають розвинені крила. Самки тарганів відкладають яйця в кокони, розвиток яких відбувається протягом декількох місяців. Висока температура прискорює метаморфоз, низька – уповільнює. Обидва види поселяються в приміщеннях, але в теплих країнах трапляються в природі. У помешканні таргани живляться харчовими продуктами людини. Нерідко харчуються вони нечистотами і виділеннями людини (харкотинням, фекаліями). Тому вони можуть бути механічними переносниками хвороботворних бактерій, цист найпростіших, яєць гельмінтів. Таргани можуть нападати на сплячу людину й обгризати епітелій шкіри. Для боротьби з тарганами використовують інсектициди, приманки з борною кислотою.

Ряд Клопи (Heteroptera). Більшість представників цього ряду живляться соками рослин. Деякі з клопів перейшли до паразитичного способу життя, у тому числі клоп-блошиця – постільний клоп (Cimex lectularius), який трапляється в помешканнях людини. Слина блошиці містить отруйний секрет, тому укуси її болісні. Для блощиці характерний нічний спосіб життя. Вдень вона ховається під шпалерами, у меблях, у щілинах стелі та підлоги. Перенесення цим клопом збудників яких-небудь інфекційних хвороб не встановлено. Важливе значення, як переносники збудника хвороб, мають клопи роду Triatoma (37 видів), що є специфічними переносниками збудників хвороби Чагаса (Trypanosoma cruzi) у Південній Америці. Наприклад, клоп поцілунковий Triatoma infestans передає трипаносом, а клоп Triatoma rubrofasciata – космополіт. У норах лісових пацюків, броненосців, мурахоїдів, опосума й інших тварин ці комахи заражаються трипаносомами і потім передають їх людині при кровоссанні. Збудник розмножується у шлунково-кишковому тракті клопа і через 5 – 15 днів виділяється з фекаліями комах назовні. Насмоктавшись крові людини, клоп звичайно повертається на 180 градусів і відразу випорожнюється, так що заражені фекалії потрапляють саме на укушене місце. Воно і є вхідними воротами для збудника. В організмі клопа трипаносоми зберігаються до кінця його життя.

Триатомові клопи ведуть нічний спосіб життя, нападають на сплячих людей і тварин, укус їх безболісний. Кусають вони людину у відкриті частини тіла, біля очей і в губи, на місці переходу шкіри у слизову оболонку, звідси друга їхня назва – поцілункові клопи. Для боротьби з клопами використовують інсектициди, знищують гризунів – їх хазяїв.

Ряд Воші (Anoplura). До ряду Воші відносяться дрібні (0,4-0,6 мм), безкрилі, зовнішні, специфічні паразити ссавців. Ротовий апарат сисного типу, пристосований для проколювання міцних покривів хазяїна. На людині паразитують воші з родини Педикуліди (Pediculidae), які поширені по всій земній кулі. За новими даними (з урахуванням не тільки локалізації, а й генетичних особливостей вошей), зараз виділяють два види роду Pediculus, що паразитують у людини: воша головна (Pediculus capitis) і воша одежна (P. vestimenti. або P. corporis), вони викликають патологічний стан – педикульоз. Коли слина паразитів потрапляє в шкіру, вона починає дуже пекти, а в деяких людей підвищується температура. Згодом шкіра пігментується, стає товстою та грубою (хвороба бездомних – morbus errorum). Постійний свербіж і розчухування призводять до вторинної інфекції патогенними організмами. Важним наслідком дії гноєтворних бактерій та вошей є ковтун – ураження шкіри волосистої частини голови гноячковою інфекцією, у результаті чого волосся мокріє і склеюється в один суцільний жмут. У гнійні ранки мухи можуть відкладати яйця, з яких виходять личинки і живляться живими тканинами. Є факти смерті деяких історичних осіб – іспанського короля Філіпа ІІ, римського диктатора Сулли і деяких інших “з’їдених живцем” вошами. Але основне і більш важливе значення вошей – передача ними збудників висипного і поворотного тифів.

Головна воша (Pediculus capitis). Переносник спірохети (Borrelia reccurentіs) – збудника однієї з форм поворотного тифу. Зараження відбувається при роздавлюванні воші на тілі людини і втиранні спірохет під час розчухування сверблячої шкіри.

Локалізація. Головна воша поселяється на волосистих ділянках тіла, переважно на голові, яйця (гниди) вона прикріплює до волосся.

Морфофізіологічні особливості. Комахи сірого кольору. З боків черевця глибокі вирізки, вусики на голові короткі і товсті. Розміри самця 2-3 мм, самки – 3-4 мм. Задній кінець тіла самця заокруглений, а самки – роздвоєний. Живиться тільки людською кров’ю 5-12 разів на добу по 3-10 хвилин. Може голодувати декілька днів. Тривалого голодування не витримує.

Органи зору розвинені слабко, а органи нюху (вусики) – добре, завдяки чому воші нападають на людей вибірково.

Життєвий цикл. Зріле яйце (гнида) через яйцепроводи надходить у непарний вивідний канал. Спочатку на волосся видавлюється клейка речовина, внаслідок чого яйце за декілька секунд прикріплюється до волосся. За своє життя самка воші відкладає до 300 яєць по 5-14 штук за добу. Розвиток відбувається на тілі людини. Личинка через 3 линяння перетворюється в імаго. Мінімальний термін розвитку – 4 дні, але він може затягнутися при несприятливій температурі. Тривалість життя дорослої воші 27-38 днів. Наявність спірохет в її організмі на тривалість життя не впливає.

Одежна воша (Pediculus vestimenti, або P. corporis). Переносник збудників поворотного тифу (спірохет Borrelia reccurentis), висипного тифу (рикетсій Ricketsia prowazeki) та волинської пропасниці (рикетсій Ricketsia wolhynica). Зараження людини відбувається при втиранні через пошкоджені ділянки шкіри випорожнень (рикетсії) і гемолімфи (спірохети) роздавленої воші. Локалізація. Одежна воша живе у складках одягу, яйця прикріплює у швах. Морфофізіологічні особливості. Комахи білуватого кольору, вусики тонкі й довгі, бічні вирізки на черевці менші, ніж у головної воші. Розміри самця 2,1- 3,75 мм, самки – від 2,2 до 4,75 мм. Статевий диморфізм виявля­ється в тих же ознаках, що й у головної воші. Фізіологічні особливості ті ж.

Життєвий цикл. Не має істотних відмінностей від такого головної воші. Тривалість життя статевозрілої самки до 46 днів, самця – до 32 днів. Життєвий цикл статевозрілої самки «від яйця до яйця» триває 16 днів. У скинутій одежді в сухому приміщенні при кімнатній температурі воші гинуть за 3 тижні.

Лобкова воша або площиця (Phthirus pubis). Має менші розміри, ніж головна та одежна: самці довжиною близько 1 мм, самки – 1,5 мм. Паразитування площиць викликає хворобу – фтиріоз. Завдяки широкому і плоскому тілу вони дуже щільно прикріплюються до поверхні шкіри, сидять на одному місці, викликають сильний безперервний свербіж і вдень і вночі. У місцях їх смоктання довго (до 12 діб) зберігаються синюваті плями, за якими, при медичних оглядах, можна виявити носіїв площиць. Зараження відбувається при безпосередньому контакті, частіше статевому, з носіями паразитів, рідше через білизну.

Збудників інфекційних хвороб площиця не переносить.

Локалізація. Лобкова воша поселяється на ділянках тіла, вкритих волоссям: на лобку, повіках, вусах, бороді, під пахвами і т.д., але не на волосистій частині голови. Морфофізіологічні особливості і життєвий цикл. Розміри лобкової воші менші, ніж головної й одежної: самці – біля 1 мм, самки – 1,5 мм. Тіло коротке, широке, черевце і груди нечітко відмежовані. Тривалість життя імаго лобкової воші 17 – 26 днів; за цей час самка відкладає біля 50 яєць, прикріплює їх до волосся людини.

Профілактика педикульозу і фтиріозу. Особиста – дотримання правил гігієни, систематична підтримка тіла в чистоті, зміна білизни та ін. Для знищення вошей використовується спеціальне мило з добавкою інсектицидів. Єдиний спосіб позбавитися від гнид – гоління голови та інших частин тіла, бо клей, яким вони прикріплюються, не руйнується. Заходи громадської профілактики: утримання в чистоті гуртожитків, лазень, перукарень, обов’язкова госпіталізація хворих на паразитарні тифи. У місцях виникнення осередків висипного тифу проводиться вакцинація населення.

Ряд Блохи (Aphaniptera). Блохи дуже докучливі комахи. При укусах від їх слини на шкірі людини виникають пігментовані плями, а також місцеве запалення та набряки. Але першорядне значення блохи мають як можливі переносники збудників ряду інфекцій. Епідеміологічне значення мають людська блоха (Pulex irritans) і щурячі блохи (Сeratophyllus fasciatus і Xenopsylla cheopis), які є переносниками бактерій, що живуть у їх кишечнику і з випорожненнями можуть потрапити на шкіру людини. При розчухуванні бактерії проникають під шкіру. Зараження збудником чуми Pasteurella pestis відбувається і при укусі блохи. Це виникає тому, що збудники чуми, потрапивши до шлунка блохи, розмножуються настільки інтенсивно, що повністю закривають його просвіт. Цей стан називають чумним блоком. При харчуванні на тілі тварини або людини такої блохи, вона, після проколу шкіри, відригує у ранку бактерій, завдяки чому у кров хазяїна потрапляє водночас дуже велика кількість збудників. Джерело зараження чумними бактеріями – гризуни. Блохи передають також рикетсії – збудників ендемічної висипнотифозної пропасниці (Ricketsia mooseri) від пацюків людині, а також збудника туляремії. Передача рикетсій відбувається шляхом контамінації. У сухих фекаліях бліх рикетсії залишаються вірулентними 4-5 років. Географічне поширення – повсюдно.

Ряд Двокрилі (Diptera) нараховує біля 100 000 видів, із яких понад 10000 трапляються на території України і суміжних держав. Для представників цього ряду характерно наявність тільки однієї пари (передньої) крил, звідси і назва ряду. Друга пара крил перетворена в дзижчальця – орган рівноваги. На голові розташована пара вусиків і нижньощелепних щупиків – органи дотику і нюху. Ротовий апарат може бути колючо-сисний, лижучо-сисний, гризучо-сисний. Харчування самців – соками рослин, нектаром квітів, у самок кровосисних двокрилих – солодкими соками рослин і кров’ю теплокровних тварин (білкова їжа потрібна для дозрівання яєць). Розвиток із повним метаморфозом, личинки червоподібної форми, несхожі на імаго. Середовище існування імаго і преімагінальних стадій (яйця, личинки, лялечки) різні. Яйця, личинки і лялечки розвиваються у воді, вологому ґрунті, залишках тварин і рослин, що гниють, живих рослинах і тваринах. Лялечки двокрилих можуть бути рухливими (комарі, мокреці) і нерухомими, укладеними у твердий кокон (мухи, мошки).

Ряд видів двокрилих комах є переносниками і збудниками хвороб людини і тварин.

Медичне значення мають представники родин комарів (Culicidae), мошок (Simuliidae), мокреців (Ceratopogonidae), москітів (Phlebomidae), ґедзів (Tabanidae), мух (Muscidae), що заподіюють істотну шкоду здоров’ю людини.

Комарі, мокреці, мошки, москіти, ґедзі – утворюють комплекс кровосисних двокрилих комах під загальною назвою “гнус”.

У цих комах серед кровосисних видів кров’ю живляться тільки самки. В Україні місця масового виплоду гнусу зосереджені в поліських районах, Карпатах, заплавах великих річок, заболочених ставках, верхів’ях водосховищ, лиманах, районах рисосіяння та ін.

Велику роль у вивченні фауни та екології гнусу мають праці видатного українського ентомолога А.К. Шевченко та її учнів.

Родина Комарі (Culicidae). В Україні і на суміжних територіях поширені три роди кровосисних комарів: Anopheles, Aёdes, Culex. Вони є переносниками збудників різних форм малярії, туляремії, сибірської виразки, також арбовірусних (тобто переданих членистоногими) інфекцій, таких як японський енцефаліт, лімфоцитарний хоріоменінгіт, жовта лихоманка, лихоманка Денге та ін. Переносять інвазії, у тому числі гельмінтози. Хвороби, що поширюються комарами, наносять відчутні збитки як здоров’ю людини, так і сільськогосподарським тваринам. При цьому комарі різних родів і видів можуть бути переносниками збудників різних захворювань. Так, специфічними переносниками малярії є комарі роду Anopheles. На території України трапляються 7 видів комарів цього роду; найбільш поширеним є комар малярійний звичайний (Anopheles maculipennis), ареал якого охоплює всю територію СНД, а також велику територію суміжних країн. У різних ділянках даного ареалу переносниками малярії можуть бути різні види малярійних комарів. Так, наприклад, у Середній Азії і Закавказзі істотну роль у перенесенні малярійного плазмодія відігравав An. superpictus, а в Україні – види комарів із групи An. maculipennis.

Морфологічні особливості комарів різних родів. Яйця комарів різних родів відрізняються за формою, способом і місцем кладки.

Форма яєць витягнута або овальна, довжина біля одного міліметра. Яйця Anopheles мають увігнутий поясок і з боків оточені «поплавцями». Вони відкладаються поодинці і плавають на поверхні води, але в деяких видів можуть приклеюватися до нерухомих предметів.

Комарі роду Aёdes відкладають яйця поодинці або «човниками» по краю води пересихаючих водойм, рідше на поверхні води, що густо заросла водяною рослинністю.

Види роду Culex відкладають яйця, що позбавлені «поплавців», склеєні між собою у виді «плотиків», у невеликих, що прогріваються, ємностях, підвалах із водою і т.д. або в неглибоких водоймах із сонячного боку. Яйця неправильної форми: один полюс загострений, другий – закруглений.

Дихання личинок комарів підродини Culicidae (Culex, Aёdes) здійснюється за допомогою сифона, розташованого на передостанньому членику. У представників Anophelinae (малярійні комарі) сифона нема, а є пара продихів, що також розташовуються на передостанньому членику. Личинки комарів прикріплюються дихальними отворами до плівки натягу води, але немалярійні розташовуються під кутом, а малярійні – горизонтально. Лялечки комарів мають форму коми, можуть досить глибоко поринати. На спинному боці переднього відділу в них знаходиться пара дихальних трубок – сифонів. У немалярійних комарів сифони циліндричної форми, у малярійних – лійкоподібні.

Імагінальні стадії підродин Anophelinae і Culicidae також відрізняються. За придатками голови можна з упевненістю відрізнити малярійних комарів від немалярійних, а також самців від самок. У самців вусики покриті густими, довгими волосками, у самок – волоски короткі і рідкі. У самок Anopheles нижньощелепні щупики по довжині рівні хоботку, у немалярійних – значно коротші: 1/3-1/6 довжини хоботка. У самців Anopheles щупики рівні хоботку і мають булавоподібні потовщення на кінці; у самців Culex щупики на рівні хоботка без булавоподібних потовщень. Малярійні комарі при посадці розташовують тіло під кутом до поверхні, припідіймаючи його, немалярійні – паралельно.

Родина Москіти (Phlebotomidae). Представники цієї родини мають медичне значення. Укуси москітів викликають сильний свербіж, а при масовому нападі може розвинутися гарячковий стан. Москіти є специфічними переносниками збудників шкірного і вісцерального лейшманіозу, вірусів лихоманки Паппатачі й інших трансмісивних захворювань. Географічне поширення москітів – країни з жарким кліматом, переважно субтропіки. Найбільший ареал має Phlebotomus papatasii (південь України, Крим, Молдова, Середня Азія, Закавказзя, Афганістан, Іран.

Морфологічні й інші біологічні особливості. Москіти – дрібні комахи з довжиною тіла 1,5-3 мм, жовтуватого або коричневого кольору. Самки відкладають яйця 2-3 рази протягом життя у норах гризунів, приміщень для худоби, гніздах птахів, що будуються на землі, у місцях із великою кількістю органічних речовин і високої вологості. Розвиток починається при температурі +20°С. При оптимальних температурах від кладки яєць до розвитку імаго проходить 46 днів. Москіти найбільш активні в червні – серпні.

Заходи боротьби з москітами в основному проводяться шляхом обробки інсектицидами їхніх денних укриттів, господарських та інших помешкань. Усувають також місця масового виплоду москітів: знищують сміттєві купи, засипають нори гризунів тощо.

Родина Мошки (Simuliidae). Мошки – агресивні кровосисні комахи, розміром 2-6 мм, подібні на дрібних мух. Очі великі, крила широкі, ноги та тіло короткі – здебільшого чорного кольору. Трапляються мошки біля водойм із швидкою течією (ріки, струмки тощо), де на занурених у воду рослинах, камінні і т. ін., відбувається розвиток їх яєць, личинок та лялечок.

Від місць виплоду дорослі комахи розлітаються на 5-10 км, а за допомогою вітру – набагато далі. Нападають на людину тільки під відкритим небом удень. Укуси мошок дуже болючі, бо їх слина має сильну гемолітичну дію та антикоагуляційну активність. На шкірі виникають набряки і температура тіла людини може підвищуватися до 38ºС. Мошки є механічними переносниками збудників туляремії, а в тропіках – специфічними переносниками збудників онхоцеркозу людини – круглих червів Onchocerca volvulus та Onchocerca caecutitns.

Родина Ґедзі (Tabanidae) є кровосисними комахами досить великих розмірів – 1-3 см. На великій голові розташовані яскраві великі очі. Крила добре розвинені. Самки після кровоссання відкладають до 1000 яєць на водяні рослини або вологі береги. Личинки розвиваються в мулі, на дні водойм, у ґрунті сирих луків, на водяних рослинах.

Ґедзі нападають тільки вдень як на людину, так і на велику рогату худобу на відкритому повітрі, особливо багато їх на пасовиськах і поблизу водойм. Укуси дуже болючі, тому що слина їх токсична. Ґедзі можуть бути переносниками збудників сибірської виразки, туляремії і ряду інших захворювань, у тропіках – філярій – збудників лоаозу.

Родина Мухи (Muscidae). З цієї родини найбільше медичне значення мають мухи – механічні переносники збудників хвороб (муха кімнатна, муха-жигалка) і збудники міазів. Також муха цеце є облігатним переносником трипаносом – збудників африканського трипаносомозу.

Муха кімнатна (Musca domestica) трапляється в населених місцях усієї земної кулі і має велике епідеміологічне значення. У кімнатної мухи колір грудки з боку спини сіро-бурий, добре виділяються 4 темні поздовжні смуги. Між кігтиками її лапок знаходяться клейкі, покриті волосками подушечки, що дозволяють пересуватися по стелі і вертикальних поверхнях. Кінцівки також вкриті волосками, до яких легко усе чіпляється, тому мухи можуть бути механічними переносниками хвороботворних бактерій. На тілі мухи можуть знаходитися до 6 млн. бактерій, а в кишечнику – до 22 млн. Мухи є механічними переносниками збудників черевного тифу, холери, дизентерії, туберкульозу, цист найпростіших, яєць гельмінтів. Спалахи епідемій кишкових захворювань частіше всього приходяться на літній період, коли чисельність мух досягає максимуму. Ротовий апарат кімнатної мухи лижучо-сисний. Виділяють багато слини, яка пом’якшує тверду їжу.

Зазвичай самки відкладають яйця в гниючі залишки рослинного і тваринного походження, у сміттєвих і помийних ямах, на смітниках, у місцях скупчення харчових відходів. Через тиждень виходять з яєць личинки, які живуть у верхніх шарах скупчень відходів. Перед перетворенням у лялечку личинки спускаються в більш глибокі шари або проникають у ґрунт. Тривалість розвитку залежить від температури субстрату. При температурі 30°-40°С личинка мухи хатньої завершує свій розвиток за 3-4 доби, при температурі 20°-25°С – за 7-9 діб. Розвиток лялечки закінчується за 4-7 діб, при цьому мухи, що виходять із лялечок, здатні долати гниючий шар до 30 см, щоб досягти поверхні субстрату. Вже через 5-6 днів у тілі мух починають розвиватися яйця. За один раз самка відкладає до 160 яєць. Мухи, що перезимували, активізуються навесні, коли максимальна температура повітря досягає +10°С. Дальність польоту мух біля 3-5 км.

Вольфартова муха (Wohlfartia magnifica). Личинки викликають хворобу – тканинні міази. Це – велика, ясно-сіра, із довгим тілом (10-13 мм) комаха, з трьома поздовжніми темними смугами на спині і темних плямах на черевці. Муха трапляється на півдні Європи, особливо у тваринницьких районах. Вольфартова муха живиться соком рослин, відкладає одночасно до 100 живих личинок у відкриті порожнини: очі, ніс, вуха, ранки на тілі тварин, а інколи – людей, особливо дітей, які сплять.

Личинки заглиблюються у тканині і роз’їдають їх аж до кісток. У результаті розвивається злоякісний міаз із некрозом, гангренозним процесом, що захоплює іноді великі ділянки тіла. Личинки розвиваються протягом 3-5 днів, потім випадають і заляльковуються в ґрунті, відкіля і виходять окрилені форми.